ТЕМА 4. ЛИТОВСЬКА ДОБА (ДРУГА ПОЛОВИНА XIV - ПЕРША ПОЛОВИНА XVI СТ.). ВИНИКНЕННЯ КОЗАЦТВА

4.1. Становище України після татарського погрому. Приєднання її до Литви. Автономія
4.2. Литовсько-польські унії. Знищення української автономії
4.3. Турецько-татарська агресія
4.4. Люблінська унія. Перехід України під владу Польщі
4.5. Виникнення козацтва
4.6. Економіка
4.7. Соціальний розвиток
4.8. Культура

4.1. Становище України після татарського погрому. Приєднання її до Литви. Автономія

   Татарський погром негативно вплинув на політичне життя Східної Європи. Завершився політичний занепад Наддніпрянщини з її центром у Києві та остаточний розрив з Володимиро-Суздальською Руссю. Припинилися династичні, політичні, зв´язки з нею, до мінімуму зводилися економічні та культурні.
   У перші роки після загарбання Києва татарами там правили суздальські князі. З середини XIII ст. літописи не дають жодної інформації про Київ, і вчені припускаються думки, що місто знаходилося під безпосередньою владою татар. З цим, можливо, пов´язаний і переїзд київського митрополита Максима до Суздаля. Не стало князів і на Переяславщині. Втрималися вони, а з ними і стара система управління, лише на Чернігівщині, де міцно сиділа династія Ольговичів. Але тут відбувався безперервний процес дроблення уділів, яких на кінець XIII ст. було близько двох десятків.
   Із занепадом Галицько-Волинського князівства українські землі не втратили єдність, їхній політичний статус та культурний розвиток знижується до периферійного рівня. Створюється своєрідний вакуум влади, і ця криза затягується надовго.
   Українська народність за тих часів через надзвичайно складні історичні умови не змогла створити власної держави. У боротьбі за свою національну незалежність та самобутність вона виявила стійкість, мужність і витривалість. Однак вона мала сильних агресивних сусідів — Литву, Польщу, Угорщину, Татарську Орду, а згодом і Турецьку імперію, боротьба з якими виявилася на певному етапі їй не під силу.
   У XIV-XV ст. країни Європи мали досить високий рівень феодальних відносин, і вже з´являлися перші ростки товарно-грошових відносин. Ліквідація феодальної роздробленості була необхідною для прискорення розвитку виробничих сил, суспільно-політичного і культурного життя, захисту від зовнішніх загроз.
   На основі цього у Європі розпочинається процес формування централізованих держав у формі феодальних монархій. Північно-східні руські князівства об´єднуються навколо Москви, і в XV ст. утворюється централізована феодальна Московська держава, яка зростає й зміцнюється. Велику роль у цьому відіграла і перемога над татарською Ордою у 1380 р. на Куликовому полі. За часів князювання Івана III Московське князівство об´єднало більшість північно-східних земель і зміцніло настільки, що у 1480 р. остаточно визволилося з-під золотоординського ярма. Одночасно воно виступає з претензіями на приєднання всіх східнослов´янських земель. Поряд з цим зміцнюються давні претенденти на південно-західні руські землі — Польща та Угорщина, які вже пройшли етап феодальної роздробленості і вийшли з неї загартованими, готовими до загарбання сусідніх руських земель.
   Золота Орда значно ослабла і почала розпадатися на дрібні феодальні об´єднання. У цей же час з´являється нова державно-політичне одиниця — Литва, яка швидко набирає сили.
   Ця міжнародна ситуація для України була надзвичайно складною, криючи небезпеку бути захопленою однією чи кількома сильними країнами. В середині та другій половині XIV ст. розпочинається боротьба між сусідніми країнами за захоплення українських земель та їх колонізацію. Перш за все розгортаються війни між Польщею і Угорщиною за Галицько-Волинське князівство. Найкраще організованою і найсильнішою у цій боротьбі виявилася Польща, магнатство та шляхта якої потребували нових маєтків, купецтво — нових ринків, церква — окатоличення населення, розширення пастви, впливу та доходів. Після кількох переходів Галичини від Польщі до Угорщини і навпаки Польща у 1387 р. остаточно там утвердилася. Поряд з цим і зростання сили та могутності Литви залежало від приєднання українських земель, і вона розпочинає наступ.
   Відносини Литви і Русі мають багату історію. Литовська держава сформувалася у XIII ст., коли литовські племена переживали розклад родообщинного ладу і поступовий перехід до феодального. Важливу роль в об´єднанні литовських племен відіграли зовнішні загрози, що створювалися німецькими рицарськими орденами Тевтонців і Мечоносців, які в середині XIII ст. злилися в єдину організацію та зміцніли.
   Об´єднання литовських племен у середині XIII ст. почав князь Міндовг, який загинув у цій боротьбі. Остаточно об´єднав і створив на початку XIV ст. Литовську державу Гедимін.
   У період загального занепаду українських та білоруських князівств Гедимін розпочинає їх завоювання і приєднання. Першими були захоплені Мінська і Турово-Пінська землі, далі Берестейська та Волинь. Поряд з цим він здійснював широку дипломатичну діяльність, видавши своїх дочок за руських князів та одруживши синів — Ольгерда з вітебською княжною, а Любарта — з волинською, чим здобув для них спадкові права на ці землі. Помер Гедимін у 1341 p., залишивши спадкоємцю Ольгерду досить сильну державу, яка швидко зростала за рахунок руських земель. Син продовжив політику батька, захоплюючи нові удільні руські князівства та ведучи активну дипломатичну діяльність. У союзі з Кримським ханством він виступає проти Золотої Орди та інших супротивників.
   Слід зазначити, що литовське завоювання не викликало серед українського населення бажання захищатися. Це пояснюється двома причинами: воно несло звільнення від дикого і жорстокого татаро-монгольського ярма, до того ж Литовське князівство вже за Гедиміна фактично перетворилося на литовсько-руське, де українці та білоруси мали рівні права з литовцями, переважали їх кількісно та перевищували за рівнем цивілізації. У Литовській державі поширюється православне християнство, руська культура та давньоруська мова. У вищих верствах суспільства відбувається масове творення змішаних, в основному аристократичних, литовсько-руських (литовсько-українських) шлюбів, що прискорювало навернення литовського магнатства до християнства, відбувалася українізація литовської еліти і частини населення. Литовці не зруйнували навіть удільної системи князівств, однак у багатьох з них замінили Рюриковичів литовськими князями. Значна частина удільних князів та бояри, отримавши рівні права з литовцями, зміцнювалися. Литовські урядовці постійно підкреслювали, що вони старого не порушують, а нового не вводять.
   Ольгерд за короткий час захопив Чернігово-Сіверську землю, а в 60-х роках XIV ст. — і Київську та Переяславську. При цьому Київщина добровільно перейшла до Литви. Татари не змирилися з цим, і в 1361 р. на притоці Південного Бугу, річці Сині Води (Синюха), на кордоні Волині і Поділля, сталася велика битва татаро-монгольських і литовсько-руських військ, у якій литовсько-руська сторона отримала повну перемогу. Завдяки цьому було приєднане Поділля.
   При допомозі українського населення Ольгерд відбив спробу поляків відібрати Волинь, але за ними залишилася Холмська, Белзька та Галицька землі. Переважна більшість українських князівств спільно з білоруськими у XIV ст. увійшли до складу Литовського великого князівства — а це половина території Київської Русі. Буковина увійшла до складу Молдавського князівства, яке поперемінно захоплювали то польські, то угорські королі. Закарпаття опинилося під владою Угорщини.
   Ольгерд практично завершив формування величезної держави, у якій литовські землі та населення складали лише одну десяту частину, а решта дев´ять десятих — руські (українські і білоруські). По суті, створювалася Литовсько-Руська держава. Включення руських князівств до складу Литви часто відбувалося за принципом васалітету: великий князь литовський давав руському захист, а той йому — «покору». А коли замість руського князя «садовив» великий литовський князь свого родича, то і їх васальні взаємовідносини залишалися такими самими. Литовці називали державу Велике князівство Литовське, Руське, Жемейтійське (від назви племені жмудь).
   Литва створювала для українських земель державний апарат, а іноді давала лише князя, і тому залишилися традиційне старе управління, старий, з князівських часів, апарат керівництва та адміністративно-територіальний устрій. У Києві Ольгерд посадив свого сина Володимира, який швидко «українізувався», а його спадкоємці все більше відчували себе місцевими українськими князями. У них була досить значна автономія, як і в чернігівських та ін., що за походженням були із місцевої частини династії Рюриковичів. Українські удільні князівства були автономними державними об´єднаннями. У своєрідній формі відроджувалася Київська Русь як основний компонент Литовсько-Руської держави, своєрідної федерації князівств.
   Литовці з кожним десятиліттям все ширше переймали нову культуру та побут місцевого населення, його адміністративну й військову організацію, організацію господарства, податків, суд, елементи права, навіть українську назву посад, станів та ін. Це свідчило про величезне, здавалося, непереможне посилення впливу Русі у Литві, продовження українського державотворчого процесу.
   В цей час з´явилася й сила, яка спроможна була здійснити такий своєрідний розвиток державотворчого процесу: українське магнатство, дрібне служиле боярство (шляхта), що зміцнилися завдяки підтримці уряду Литви і литовської аристократії, багато членів якої вже асимілювалося, злилося з українським суспільством. Провідною силою української еліти стала Київська династія Олельковичів, нащадків литовського князя Володимира. Вони відстоювали свою автономію так само твердо, як і ті князівські роди, що належали до Рюриковичів.
   Однак у кінці XIV ст. сталася подія, яка змінила історичний шлях Литовсько-Руської держави, — політична унія Литви і Польщі, яка привела до надзвичайного зростання польського впливу на Литву і долю українського народу. Починався різкий поворот в їх історичному розвитку.

4.3. Турецько-татарська агресія

   З кінця XVI ст. над Україною нависає нова загроза — турецько-татарська агресія. Свого часу активну боротьбу з татарами проводив Вітовт. Однак після його смерті ця діяльність Литовської держави занепала, а татарська загроза зростала, все більше загрожуючи як Московській, так і Литовській та Польській державам.
   У середині XV ст. від Золотої Орди відокремилася Кримська Орда, на чолі якої стояла династія Гіреїв. Кримський півострів під назвою «Таврія» відомий в історії за багато віків до нашої ери. Назва «Крим» утвердилася татарами з XIII ст., коли вони назвали Кримом місто Солхат (тепер Старий Крим). Протягом XIV-XV ст. ця назва поширилася і закріпилася за всім півостровом.
   До 1475 р. кримчаки знаходилися у васальній залежності від Литви, боронили її українські землі від східних татар. Політика Кримського ханства змінилася після того, як у 1475 р. Туреччина підкорила татарські міста Кафу, Перекоп, Очаків та ін. Таким чином, Турецька військово-феодальна держава, що захопила Візантію (Константинополь був завойований у 1453 p.), встановила своє панування над узбережжям Чорного та Азовського морів. Вона також захопила слов´янські країни Балканського півострова. Молдавія, до якої входила українська Буковина, також визнала васальну залежність від Туреччини. Все це мало фатальні наслідки для українського народу.
   Литовський уряд у цій ситуації діяв нерішуче і захистити та утримати союз з Кримом не зумів. У 1482 р. союзник Москви Менглі-Прей, за її згоди, здійснив великий похід в Україну. Татари захопили Київ і влаштували в ньому страшний погром, якого не знали з часів Батия. Київщину спустошили, населення частково знищили, частково вивели у кримський полон. Але цей погром був лише початком майже щорічних нападів, які спустошували Україну аж до Поліських боліт і Десни. Вся Україна до лінії річок Росі і Десни перетворилася на пустелю. Здобутки цивілізації протягом останніх двох століть були знищені.
   Основними принципами зовнішньої політики турецьких і кримських феодалів були загарбання і пограбування чужих територій, некероване збирання данини, знищення та захоплення великої кількості людей у полон і продаж їх у рабство. За підрахунками істориків, у XVI ст. убито і захоплено у полон 2-2,5 млн. чоловік. Це, по суті, продовження попередніх кочових нападів з Азії. У XV-XVI ст., як і під час монгольської навали, небезпека знову загрожувала цивілізації Європи. І знову удар приймає на себе Україна.
   Литовський і польський уряд не дбали про Україну і переклали весь тягар її оборони від татар на населення. Вперше розбив їх у 1497 р. князь Костянтин Острозький. Досить успішно організував розгром татарських загарбників Михайло Глинський, знищивши їхнє військо у 1505 р. в битві під Клецьком. Однак спустошена Україна не мала достатньо сил для розгрому татар, а Литовський уряд шукав опору в боротьбі з татарською загрозою у зміцненні унії з Польщею.

4.4. Люблінська унія. Перехід України під владу Польщі

   Серед панівних верств Литви прагнення реставрації і посилення унії з Польщею зросло також у зв´язку з війною за Лівонію з Москвою. Знесилена литовська шляхта почала наполягати на унії з Польщею, маючи надію на її допомогу. Вона також вимагала для себе тих привілеїв, які мала польська шляхта: зменшення податків і повинностей, розширення своїх політичних прав та ін. її підтримувала з тих же причин і частина української шляхти. Король Польщі рішуче стояв за унію. Він мав повну підтримку з боку польських магнатів та шляхти, які мріяли захопити багаті українські землі. Обороняла незалежність Литви лише невелика частина литовської та української знаті, яка не хотіла втрачати свої права та привілеї. Українські вельможі, деякі з яких ще зберігали патріотичні настрої, виступали проти унії з релігійних причин, передбачаючи поширення впливу католицької церкви та пригнічення православної.
   Король Сигізмунд Август скликав у 1569 р. у Любліні спільне засідання сеймів Польщі та Литви. Польські представники у сеймі запропонували проект повного приєднання литовських земель до Польщі. Це змусило литовських магнатів категорично виступити проти унії і таємно покинути засідання сейму, щоб зірвати його.
   Щоб мати підтримку литовської шляхти, король видав ряд привілеїв для неї, Тому вона поставилася до унії прихильно. І хоча магнати незабаром повернулися, справа фактично була вже зроблена і трактат про унію затверджений. Польська і Литовська держави об´єднувалися в одну — Річ Посполиту. Короля, який одночасно був і великим князем Литви, обирав спільний сейм і сенат. Здійснювалася спільна зовнішня політика, вводилася єдина монета. Польська шляхта і магнатство мали право набувати землі у Литовській державі, литовські верхи — у Польщі. До Польщі приєднувалися українські землі — Волинь, Київщина, Поділля та ін. Тепер Литовська держава вже не відігравала якоїсь ролі в суспільному житті України. Таким чином, литовська шляхта внаслідок своєї егоїстичної політики втратила значну частину державності, зрадила інтереси своєї Батьківщини і одночасно — українського народу. У кінцевому результаті від унії виграло польське магнатство та шляхетство. Найгірша доля дісталась народу України. Для нього наступив час масових насильств, переслідувань за політичні і релігійні переконання. Щоправда, вперше за чотири останніх століття українські землі об´єдналися в одній, хоча й ворожій українцям державі. Між ними посилювалися зв´язки, прискорювалася консолідація. Поряд з цим розширювалось «вікно в Європу» та її цивілізаційні впливи.

4.5. Виникнення козацтва

   Загроза для українського народу з боку Османської імперії та її васала — Криму швидко наростала. Для Кримського ханства напади і грабежі України, торгівля українськими бранцями були вигідним промислом, що пояснювалося низьким рівнем продуктивності їх кочового господарства. Орда мала великі військові сили, направляла в Україну десятки тисяч військ. Вони були примітивно озброєні (лише луками й шаблями), проте дисципліновані і надзвичайно рухливі. Численні досвідчені кінні загони раптовими швидкими нападами часто перемагали своїх противників.
   Глинський зі своїми військами та Костянтин Острозький з литовськими дружинами наносили поразки татарам. На боротьбу з кримчаками не раз виступали також магнати з Волині, Київщини, Поділля. Однак ці епізодичні виступи і перемоги не могли змінити ситуацію, бо через рік-два знову з´являлися розбійницькі татарські зграї. Це вимагало нових підходів. На кордонах з Кримським ханством потрібна була постійна присутність досвідчених, великих військових сил, які так само швидко могли б реагувати на появу ворогів (у фольклорних творах татар часто називали «людоловами»).
    Південна Україна тих часів, розташована на кордоні з Кримським ханством, адміністративно була поділена на чотири повіти: Канівський, Черкаський, Вінницький і Брацлавський. Тут, а також у Київському і Житомирському повітах у середині XVI ст. за підрахунками професора І. Рибалки (Рибалко І. К. Історія України. — Харків, 1995. — С 122), нараховувалося близько 17 тис. жителів. Це нечисленне населення в основному зосереджувалося навколо замків, які побудував литовський уряд у Києві, Черкасах, Вінниці, Брацлаві, Барі та Хмільнику. У містах жили урядовці, служилі люди — старости й підстарости, а також ті, хто відбував військову службу. Великі землевласники — князі, шляхтичі отримували тут землі від уряду та місцевих властей або захоплювали пустища шляхом займанщини. А поряд залишалися ніким не зайняті степи з чудовими землями, які чекали на свого господаря.
   Місцеві селяни, які займалися хліборобством, до середини XVI ст. були вільними. Податки і повинності на користь Великого князя або власника землі були порівняно легкі, і кріпосна неволя їм не загрожувала.
   Природа Придніпров´я, Брацлавщини та Дніпровського Низу (тоді мали назву Дикий степ, Дике поле) відзначалася надзвичайним багатством. Понад річками були великі ліси і гаї, за якими починалися незаселені степи, повні різної звірини — турів, диких кіз, ведмедів, бобрів, лисиць, куниць. Дніпро, його притоки та інші річки, які тоді були ще повноводними, кишіли білугою, севрюгою, осетром, сазаном, судаком, щукою, сомом, лящем. Тут же селилась величезна кількість водоплавних птахів. Ці багатства приваблювали енергійних і підприємливих людей, і вони далеко в степах, повних небезпеки, починають розвивати господарську діяльність — полювати, рибалити, займатися землеробством та скотарством. Із прикордонних північних та західних районів України сюди мандрували так звані уходники. Вони осідали в гирлах річок, у балках і там промишляли, освоювалися, вивчали місцевість.
   На зиму більша частина уходників верталася до своїх осель, продавала у містах набуте добро, готувалась до промислів наступного року. Але деякі залишалися в степу, будуючи собі на островах, у балках і ярах зимовища, хутори, пасіки тощо.
   Ця колонізаційна діяльність супроводжувалася сутичками з татарами, які нападали, намагаючись пограбувати їх майно, а самих захопити і продати в неволю. Тому групи уходників виступали в степи озброєними, готовими до зустрічі з ворогом. На відкритих полях стояли землянки з отворами для стрільби: тут ховалися селяни під час несподіваних нападів татар. Будувалися й інші укріплення, обгороджені засіченими зверху колодами, — січі. Степові промисли давали великі прибутки, але вимагали витривалості, відваги і завзяття. Уходники мусили бути одночасно воїнами, що не боялися небезпеки і навіть смерті. Вони засвоїли методи степової партизанської війни, часто від оборони переходили в наступ і все частіше самі нападали на татарських чабанів та купців. Життя під загрозою зустрічі з ворогом гартувало вдачу, формувало відважні, витривалі характери. Вони завжди несли з собою дух свободи і протесту проти соціального і національного гноблення.
   Уже в кінці XV ст. їх було так багато, що вони складали окрему соціальну групу, під назвою — козаки. Це слово тюркського походження означає вільну, незалежну, озброєну людину. Перша звістка про українських козаків належить до 1489 р. У дипломатичному листуванні між московським і литовським князями йдеться про появу у цьому році загонів козаків у низов´ях Дніпра і розгром ними охорони групи татарських купців та захоплення товарів. У 1492 р. кримський хан скаржився князю литовському про напад його підлеглих на турецький корабель у гирлі Дніпра, а князь у відповідь обіцяє знайти винних серед козаків. З кожним роком авторитет і популярність козацтва зростають, а тому кількість свідчень про них збільшується. Все це говорить про те, що козацтво вже у кінці XV ст. набуло великої сили, для досягнення якої потрібен був значний час. Тобто виникло воно принаймні у середині XV ст., а може й раніше.
   Джерелами, з яких формувалося козацтво, були місцеве населення півдня України і Подніпров´я, селяни і міщани, що втікали із Західної та Північної України від покріпачення та національно-релігійних утисків. Поряд з цим серед козацтва зустрічаються невеликі групи шляхти і навіть магнатів. Були сини князів Заславських, Корецьких, Ружинських та ін., а також старости окраїнних повітів Остап Дашкевич (черкаський староста 1514-1535 pp.), Предслав Лянцщронський (староста Хмель-ницький) та ін. Прихильно ставилися до козаків київські воєводи Юрій Пац, Дмитро Путятич, черкаський намісник Богдан Глинський, про яких схвально свідчать козацькі літописи, називаючи їх «козацькими гетьманами». Слава про них і про козацтво, їхні подвиги і успіхи в боротьбі з татарами розходилася по Україні, Литві, Польщі і викликала у багатьох сміливих шляхтичів бажання взяти участь у козацьких походах і спробувати рицарського щастя. Все це свідчило, як зросла роль козацтва в обороні України від татарської загрози і як високо цінували їхню боротьбу вищі представники адміністрації земель, які литовський, а пізніше й польський уряди не здатні були обороняти.
   Козакували групами — «ватагами» на чолі з отаманами, яких обирали на загальних зібраннях. Поряд із уходництвом все більше займалися «добичництвом», нападаючи на татар та захоплюючи їхні багатства. Кількість козаків швидко зростає, особливо з середини XVI ст., коли почалося, по суті, масове переселення селянства з Галичини, Волині, Полісся та Західного Поділля як форма соціального протесту проти закріпачення й посилення феодальної експлуатації.
   Особливу групу складали міські козаки, що складали значну частку населення міст Подніпров´я — Чигирина, Канева, Корсуня та Черкас. їх тоді називали «непослушними», оскільки вони, займаючись торгівлею та ремісничими промислами, не підпорядковувалися магістратам і не виконували повинностей. Кількість козаків-городян зростала за рахунок «покозачення» міщан, переселення їх з міст Західної та Північної України.
   На нових землях поступово формувався своєрідний козацький лад. Козаки об´єднувалися у громади і всі важливі питання обговорювали та розв´язували на радах. Тут же обирали отаманів. Кожний козак мав право брати участь у радах, користуватися землею, ловити рибу, полювати на звіра. Польсько-литовська адміністрація їх майже не контролювала.
   Однак уже на початку XVI ст. в середовищі козацтва поступово з’являються бідні й заможні. Козацька біднота (голота) добувала собі засоби до існування наймитуванням у заможних козаків та службою у найманих загонах при замках.
   У першій половині XVI ст. козацтво виробляло свою тактику боротьби з татарами і турками, завдаючи їм все дошкульніших ударів. Уже в середині XVI ст. боротьба з татарами стає основною їх діяльністю, і це рятувало український народ від повного винищення агресорами.
   Слід підкреслити велику заслугу українського козацтва у господарському освоєнні причорноморських степів, започаткуванні прогресивного процесу розвитку його виробничих сил. Вони творили новий тип сільськогосподарського виробництва — фермерське господарство. Козацтво поступово перетворилося на важливий фактор боротьби проти соціального і національного гноблення українського народу.

4.6. Економіка

   Майже два століття українські землі перебували у складі Великого Литовського князівства. І хоча національно-державна організація не переросла у незалежну українську державність, все ж умови для розвитку економіки та культури були досить сприятливими, незважаючи на те, що цьому заважали польські впливи, намагання литовських князів обмежувати українських князів. Найбільшою перешкодою були татарські набіги, які часом винищували основну складову частину виробничих сил України — населення. Та незважаючи на те, що татарські і турецькі загарбники захоплювали і продавали в рабство десятки тисяч молодих працездатних чоловіків і жінок, населення України зростало. Професор Рибалко стверджує, що населення України на початку XV ст. налічувало близько 3,3 млн. чоловік, а наприкінці першої чверті XVI ст. — 5-6 млн. І це, поряд з багатими природними ресурсами, було важливою умовою зростання економіки країни.
   З середини XIV до середини XVI ст. основними складовими економіки українських земель були землеробство, промислове виробництво (в зародкових формах), ремесла та торгівля. Виростали нові міста і села, розбудовувалися старі. Значне місце посідали натуральні форми господарства, але в XV-XVI ст. у ньому відбуваються деякі зміни: поступово прокладають собі шлях товарно-грошові відносини. Основою економіки продовжувало залишатися сільське господарство.
   У землеробстві поряд з перелогом і двопіллям поширюється трипільна система. Угноєння ґрунту, використання плугів і сох із залізними лемешами підвищують продуктивність праці. Здебільшого такі прогресивні форми сільськогосподарського виробництва використовувалися в господарствах феодалів. У XV ст. в зв´язку з підвищенням цін на худобу у Західній Європі розпочався її експорт, що сприяло швидкому розвитку скотарства, особливо на Поділлі. Основним типом експортної худоби були воли, яких вирощували у феодальних маєтках і селянських господарствах. Значну кількість овець вирощували у Карпатах, в степових районах, де поряд з цим випасали і великі табуни коней.
   Однак мали місце і своєрідні форми натурального господарства. Зокрема, на Волині, в Поліссі існували окремі села ловців, бобровників та ін., які полювали на дичину. Взимку вони обслуговували полювання феодалів доставляли їм сіті, ловили і привчали до полювання соколів та ін. В лісових районах існували двори, що займалися бортництвом. Поряд з цим розвивалося і пасічництво. У багатьох селах селяни платили феодалам данину шкурами бобрів, куниць та лисиць.
   У другій половині XV ст. розпочинається виробництво зерна на експорт у Західну Європу. Польська і частково українська шляхта заводить фільварки, що спеціалізувалися на вирощуванні зерна для експорту.
   Воно вивозилося водними шляхами по річках Сян, Буг до Балтійського моря, по якому проходило подальше його транспортування у Нідерланди, Францію та інші країни. В районах цих річок (Галичина, Холмщина, частина Волині) і започатковуються фільваркові господарства, що поступово розширюються. Крім землеробства, розвивалося скотарство, винокуріння, пивоваріння, селітроваріння, млинарство. Таким чином, фільваркове господарство відрізнялося від звичайного феодального господарства, не пов´язаного з ринком, де феодальна залежність селянства проявлялася в натуральних податках і повинностях. У фільварку селяни працювали на панщині, виробляючи велику кількість різноманітної продукції для продажу феодалами на ринку. Це господарство втягується у товарно-грошові відносини, водночас залишаючись частково натуральним, здійснюючи феодальну експлуатацію селян.
   Фільваркове господарство у другій половині XV — першій половині XVI ст. поширюється у Західній Україні і деякою мірою в другій половині XVI ст. — у Центральній і Південно-Східній частині, що зазнавали постійних руйнувань від татарських і турецьких загарбників.
   У цей час структура посівів в регіонах України була різноманітною. У Галичині сіяли переважно овес (40%), жито (35%), менше ячменю (15%) (Крип´якевич І.П. Історія України. — Львів, 1992. — С. 131). По всій Україні вирощувалися гречка, горох, боби, згодом квасоля, капуста, а в XVI ст. з Італії поширилася петрушка, пастернак, салат та ін. Садівництво розвивалося повільно, насамперед у панських маєтках та в містах. У Києві та Львові вирощували виноград і виробляли вино.
   В економіці зростає питома вага різних галузей промислового виробництва, особливо гірничодобувного. Перше місце належало видобуванню солі. Головним центром соледобування було Карпатське Підгір´я. На зростання рівня соляної промисловості у Галичині значний вплив справляли німецькі підприємці, які запровадили тут низку технічних пристроїв, що значно збільшувало виробництво продукції.
   У болотистих районах України традиційно видобувалася залізна руда, з якої виплавляли залізо. Металургійна сировина також завозилася з Угорщини й Німеччини. Ремісники виробляли із заліза різне господарське знаряддя та зброю. Виробництвом зброї славився Львів. Перші гармати тут були відлиті у 1394 р.
   Широкого розвитку набуває деревообробна промисловість, що було пов´язано з експортом в Європу. У XV-XVII ст. Захід потребував великої кількості напівобробленого дерева, і феодали провели вирубку всіх лісів та пущ понад Бугом та іншими західними річками. Дерево в основному перероблялося на балки та дошки. Рештки дерев спалювалися. Попіл також експортувався за кордон, де його переробляли на поташ як складову частину пороху та використовували для інших потреб. Виробляли також смолу та дьоготь. Цілі села працювали як теслярі, ґонтарі, бондарі, колоди, столяри, дьогтярі.
   У XIV cт. поширюється млинарство. Спочатку будувалися ручні млини, згодом — водяні. При млинах були так звані фолюші для виготовлення сукна, а також пилки для різання дерева. У XVI ст. зустрічаються перші згадки про вітряки.
   Розвивається виробництво пива, а з XV ст. — горілки (тоді говорили «палене вино»). У великих містах будували воскобойні, де топили віск. Він йшов на експорт у Західну Європу, де особливо цінували той, що вироблявся у Львові.
   Значного поширення набули ремісничі промисли з обробки шкіри, виробництва полотна, сукна, килимів, коців, вишивок та ін. Розвивалося і вдосконалювалося традиційне гончарне виробництво.
   Зростання сільського господарства, ремісничого виробництва, розвиток міст та збільшення їх населення, поглиблення суспільного поділу праці сприяли значному пожвавленню внутрішньої торгівлі. Поширеними були торги та ярмарки, які відбувалися один-два рази на тиждень у містах, містечках та селах. Там продавалися продукти хліборобської праці і товари з міста, здебільшого ремісничі вироби. Ярмарки проводилися переважно у великих містах, двічі-тричі на рік або тривали по кілька тижнів. На них приїздили купці з різних міст та країн зі своїм крамом. Деякі ярмарки спеціалізувалися на реалізації окремих видів товарів, таких як зерна, худоби, шкіри та ін. Особливе значення мали ярмарки у Львові, Луцьку, Кам´янці-Подільському, Києві, куди приїздили купці з Німеччини, балканських країн, Туреччини.
   Визначні міста України мали так зване право складу: купецтво повинно було тут зупинятися на певний час, щоб місцеві торгівці могли придбати необхідні товари. Існував також «примус доріг»: купці мали право їздити лише спеціально визначеними маршрутами, часто важкими і невигідними. Міська верхівка, феодали накладали на купців великі мита. Купці намагалися уникнути цих обмежень, зверталися зі скаргами до великого князя. Закордонна торгівля, зокрема за литовських часів, зазнала значних змін: з розвитком економіки значно збільшився і урізноманітнився експорт. На перше місце вийшов вивіз зерна, худоби, деревини. Змінилися також великі торгові шляхи. Після утвердження і зміцнення Кримського ханства та захоплення турками Константинополя чорноморська торгівля занепала. Тепер шлях на Стамбул (Константинополь), що залишався великим торговим центром, проходив через Молдавію, із Туреччини завозилися шовкові тканини, сап´ян (спеціально оброблена шкіра), зброя, ювелірні вироби, вино. Розширювалася торгівля з Московським царством, звідки везли північні хутра, шкіри та ін., а завозили з України сіль, горілку, ювелірні вироби та іноземні товари, такі як сукно, шовк, прянощі та ін.
   У XV-XVI ст. важливу роль у зовнішній торгівлі України відіграють західноєвропейські країни, звідки все більше експортувалися товари, особливо сукно, високі сорта полотна, галантерейні товари, металеві вироби, господарське і ремісниче знаряддя. Із Заходу постачалися харчові продукти: цукор, пиво, вино, оселедці та ін. Завозилися канцелярські товари, папір, а також книги, гравюри. Ця торгівля мала особливе значення для піднесення в Україні рівня цивілізації. Водночас Україна була важливим посередником у торгівлі між Сходом і Заходом, Північчю і Півднем. Найбільшими транзитними центрами міжнародних торгових шляхів були Львів, Київ, Кам´янець та Луцьк.
   Однак міжнародна торгівля не мала вирішального значення в житті України. Основна частина українського суспільства — селянство жило натуральним господарством і на торгах купувало обмежену кількість товарів. Селянська сім´я в основному сама себе забезпечувала харчовими продуктами, одягом, різними господарськими знаряддями. За тих часів значна кількість селянських дворів мала досить високий добробут.
   Підсумовуючи, слід зазначити, що західні і подніпровські райони України мали найвищий рівень економіки. В її економічному розвитку досить чітко прослідковуються і негативні моменти: масове винищення лісів та все більше закріпачення селянських мас.

4.7. Соціальний розвиток

   Литовська держава (до 1470 р. — Литовсько-Руська) була феодальною. Феодали відбували військову службу великому князю і отримували за це у володіння землю, яка була власністю великого князя. Земля, яка надавалася якомусь феодалові, могла бути частково передана ним іншому, а від того — третьому, і так встановлювалася васальна ієрархія, на вершині якої стояв господар землі — великий князь.
   У другій половині XV ст. ліквідовувалися удільні князівства, і великий князь Литви перетворився на монарха, не зв´язаного якимись правовими нормами. Але фактично він був змушений ділити свою владу з дорадчим органом держави Пани-Рада, що складалася з великих магнатів, які разом знатними боярами становили замкнену соціальну групу. До неї входили члени литовської династії, нащадки давніх українських династій, представники боярських родів. Вони були опорою великого князя і підлягали лише його суду.
   Велика частина українських магнатів осіла на Волині, до якої майже не доходили татарсько-турецькі напади. До цієї групи належало близько двадцяти родів. Це князі Острозькі, Чорторийські, Вишневецькі, Четвертинські, Сангушки, Корецькі, Ружинські, а також майже 50 боярських сімей Хребтовичі, Семашки та ін. Значні групи магнатів та бояр мали великі маєтки на Київщині та Чернігівщині.
   Основою їх політичної ваги і впливу була велика земельна власність. У військові походи вони, як і литовські магнати, ходили під власними прапорами (корогвами), і їх називали хоруговними панами. В руках литовських і українських магнатів були зосереджені всі вищі і урядові посади. Враховуючи це, а також те, що вони складали основну частину великокняжої ради (Пани-Рада), слід зазначити, що це була керівна верхівка країни, на яку спирався великий князь і яка разом з ним фактично управляла країною.
   Поряд з нею росла, набирала сили друга соціальна сила — бояри, які поступово перетворювалися на шляхту та військовослужбовий стан. У Великому Литовському князівстві їх володіння землею залежало від військової служби. Якщо боярин не виконував військових обов´язків, князь міг у нього відібрати землю. Бояри також зобов´язані були виконувати певні повинності: брати участь у будівництві замків, мостів, платити деякі податки і т.ін. Боярська соціальна група у XIV-XV ст. не була замкнутою, до неї мали можливість входити селяни та міщани.
   Доступ до шляхетського стану був обмежений. У XVI ст. кілька документів польського короля і великого литовського князя визначали, що до цієї соціальної групи належали лише «бояри стародавні». На середину XVI ст. термін «бояри» майже зникає і поширюється назва «шляхтич». Головний обов´язок шляхти — військова служба.
   Перетворення бояр на шляхту спочатку відбулося у Галичині та на Холмщині, які першими потрапили під владу Польщі. Там у 1434 р. вони отримали повні шляхетські права. У Великому Литовському князівстві розширення прав боярства здійснювалося наданням різних привілеїв у 1387, 1413 та 1434 роках і повним зрівнянням з польською шляхтою за умовами Люблінської унії.
   Українська шляхта формально мала ті самі права, що й польська, але постійно піддавалася дискримінації, майже не допускалася до урядових посад, потерпала від релігійних переслідувань. Тому вона часто переходила в опозицію до магнатства, укладала союзи з селянством та козацтвом.
   Посилення ролі шляхти у Литовській державі, перетворення її у провідну силу суспільства закріпив і юридично оформив кодекс законів, який отримав назву Литовський статут. В його основу було покладено привілеї, жалувані грамоти, що їх надавали великі князі шляхті.
   Кодекс видавався великим князем у 1529, 1566 та 1588 роках. Це був юридичний документ, яким користувалися в судах України, особливо Правобережної, до XVIII ст.
   Перша редакція Статуту перш за все фіксувала ту суму прав і при-вілеїв, яку здобула собі шляхта: її не можна було карати без судового рішення; за нею закріплювалася земля, яку не можна відібрати без вини, привілеї в торгівлі; шляхтич мав свободу виїзду за кордон та ін. За убивство шляхтича винний платив 100 кіп грошей його родині і стільки ж «вини» великому князю. За убивство путного боярина, тивуна платили 20 кіп, в той же час за вбивство селянина — 10 кіп. Шляхтич, який вдарив шляхтича, платив 12 кіп, але коли б зробив це простий «хлоп» — йому відрубували руку. В наступних редакціях статуту права і привілеї шляхти зростали. Поряд з цим у XVI ст. формується своєрідний «кодекс честі» шляхтича. Все це перетворювало цю соціальну групу (стан) в суспільно-політичну еліту, яка протистояла решті соціальних прошарків суспільства. Віками культивувалося і стало традиційним підкреслено зневажливе ставлення шляхти до простого люду, особливо селянства, тим більше православного українського.
   У XIV-XVI ст. феодальне землеволодіння — князівське та боярсько-шляхетське — продовжувало зростати за рахунок дарувань великого князя, захоплення пустошів, общинних земель. Зростали й володіння православної церкви. Великий князь та феодали вели власне господарство, їх орні та інші угіддя оброблялися челяддю та навколишніми залежними селянами.
   У другій половині XIV — першій половині XVI ст. селянство становило основну масу населення українських земель. Частина селян відбувала повинності на користь великих литовських князів, друга, більша — «сиділа» на землях магнатів, шляхти і перебувала під їх юрисдикцією, їхнє становище значною мірою залежало від правового устрою сіл. Існувало кілька груп сіл, що базували своє життя на основі права руського, волоського, німецького та польського.
   У селах руського права діяли норми общинного ладу з круговою порукою у виплаті данини. Основою господарства були дворища, що складалися з 6-10 домів-хат. Господарство вела велика родина. Община наділяла її землею. Кілька дворищ створювали громаду, яка обирала собі старшого тивуна, старця чи отамана. Громада мала свої спільні ліси, пасовища, сіножаті, рибні озера, адміністрацію й суд, платила данину великому князю, утримувала церкву і священиків. Кілька громад об´єднувалися у волості під проводом старця, якого обирали мужі з усієї цієї території.
   Збори волості — віче, або копа — проводили суди (копний суд). Ці села були поширені у Центральній та Південній Україні.
   В селах німецького права, що було розповсюджено у Західній Україні в XIV-XV ст., селяни мали власні наділи — лани, платили чинш і мали самоуправління на чолі зі спадковим війтом (солтисом).
   Общинне самоуправління сіл з середини XV ст. почало занепадати в міру зростання влади шляхти. Вона почала знищувати його, бо воно боронило права селян. Шляхтичі призначали своїх чиновників для управління селами, самі проводили суди, накладали на селян нові обов’язки. Так поширювалося шляхетське, або польське, право, яке знищило всі традиційні права селян, перетворивши їх на кріпосних.
   Селяни сплачували натуральну або грошову ренту (чинш) феодалам, державні податки — «серебщину» (або «подимщину»), віддавали десятину церкві. Поряд з цим виконували державні повинності: зводили і ремонтували замки або двори великого князя, будувала мости, прокладали дороги і т.ін.
   Друга половина XV — перша половина XVI ст. — період зростання потреб на хліб, і феодали розширюють власні господарства, створюють фільварки, в яких запроваджують панщину. У XV ст. панщина була ще невеликою — 14 днів на рік. З часом кількість робочих днів зростає. На початку XVI ст. вона вже триває один день на тиждень, у середині XVI ст. — два дні. Окрім того, селяни виконували ще й додаткові роботи на оранці, жнивах, косовиці, рубанні дров та ін.
   Складним було земельне питання. Ще в XV ст. було немало незайнятої землі, і селяни часто її використовували. Однак у першій половині XVI ст. «незайманщини» стає все менше. Шляхта все більше обмежує селянське землеволодіння. У середині XVI ст. з цією метою проводиться земельна реформа: було перевірено кількість землі у селян і введено так звану «волоку», що дорівнювала в різних регіонах від 16 до 20 га. Більшість селянських господарств отримували у користування одну волоку. Селяни, осаджені на волоках, повинні були платити певний податок (чинш) натурою і грішми, а крім того працювати на панщині. Це було викладено у відповідному юридичному документі «Устава на волоки» (1557 p.).
   Одночасно із введенням панщини селяни втратили можливість користуватися своїм судом та іншими правами. Тепер їх судив феодал. До того ж вони не мали права оскаржувати його присуд.
   Таким чином, здійснюючи закріпачення, влада позбавила селян перш за все юридичного захисту.
   У середині XVI ст. під впливом польського законодавства, що забороняло право селян на власну землю, литовський правовий збірник «Устава на волоки» 1557 р. також юридично не визнав селянської земельної власності. Це було найболючішим ударом для селян.
   Третім обмеженням громадсько-політичних прав селян була забо-рона переселятися. З кінця XIV ст. селяни поділялися на «похожих», що мали право переходу до інших феодалів, і «непохожих», які такого права не мали. Кількість «непохожих» зростала, і в 1565 р. їм заборонили взагалі переселятися без дозволу пана.
   Закріпачення відбувалося поетапно, залежно від місцевих умов. Зокрема, у Карпатських районах, степових краях, де населення було мало і робочі руки цінувалися, спочатку пани мусили давати пільги селянам при поселенні на своїх землях, а потім поступово посилювали гніт. У західних густонаселених районах шляхта все жорстокіше експлуатувала закріпачене селянство.
   Слід зазначити, що у різних районах рівень добробуту селян був різний. В окремих селах кожне господарство мало волоку землі близько 20 га і більше. Тут рівень добробуту був досить високим. Немало селян користувалися різними привілеями: тримати млини, корчми, і це давало їм прибутки. А інші мали всього половину або чверть волоки і їхнє становище було тяжким. Були «загородники», які мали лише хату і город, «комірники», що жили у чужих хатах.
   Таким чином, протягом другої половини XIV — першої половини XVI ст. відбувався занепад селянства і зростання шляхти за рахунок його експлуатації та пригнічення. У відповідь селяни вели боротьбу. Значного розвитку набула її пасивна форма — втеча, мандрівки у пошуках кращої долі. Вільні простори Східної України і причорноморські степи давали можливість втекти від пана і завести власне господарство. Немало галицьких селян переселялися у Карпати і там знаходили можливість для вільного життя. Поряд з цим в окремих районах відбуваються масові збройні повстання селян.
   Зокрема, масовим було повстання 1490-1492 рр, під проводом селянина Мухи, у якому брали участь українські та молдавські селяни Східної Галичини, Буковини й Молдавії. Повсталі нападали на маєтки феодалів, забирали коней, зброю, виганяли або убивали феодалів. Повстання було придушене, а Муху шляхтичі закатували у в´язниці.
   Всі антифеодальні повстання мали стихійний характер. Однак ця боротьба мала прогресивне значення, бо стримувала кріпосницьке гноблення.
   З кінця XIV — у першій половині XVI ст. досить швидко розвивалися ремесла, зростали міста. Основними центрами ремісництва були Київ, Львів, Луцьк, Кам´янець-Подільський. Зокрема, у Києві в XV ст. виробляли ремісничу продукцію кравці, шевці, стригалі вовни, ювеліри-золотарі, зброярі, сідлярі, ковалі, конвісари (бляхарі), теслярі, пекарі, рибалки та ін. Ремісники об´єднувалися у цехи, які очолювали старшини (цехмайстри). Членами цехів були майстри-власники, на яких працювали підмайстри та учні. На початку XVI ст. цехи виникли у Києві та інших великих містах. Крім цехового, у містах існували і позацехові ремесла. До позацехових ремісників («партачів») належали всі, хто був неспроможний вступити до цехів через брак коштів, а також прибулі з сіл заробітчани.
   Розширюються старі міста, виникають нові, збільшується населення. В залежності від того, на чиїй землі стояло місто — державній (короля або великого князя) чи приватновласницькій, міста були великокнязівські (королівські) або приватновласницькі. Відповідно сплачували і податки.
   Міське населення намагалося уникнути цієї залежності, добитися самоврядування і цим створити кращі умови для розвитку торгівлі та  ремісництва. У цьому була зацікавлена й держава, прагнучи збільшити прибутки від міст. З цією метою уряди надавали містам так зване німецьке, або магдебурзьке, право (за назвою німецького міста Магдебург). Іще галицько-волинські князі y XIV cт. почали надавати такі права окремим містам цієї землі: у XIV ст. — Львову, у XV — Луцьку, та Києву.
   Суть магдебурзького права полягала у звільненні населення міст від юрисдикції урядової адміністрації чи влади сусіднього феодала і надання місту самоуправління. Міщани формували свою громаду з власним судом і управою. Управління містом переходило до виборного магістрату. За це населення міст вносило у державну скарбницю значну суму грошей, звільнялося від більшості натуральних повинностей і обкладалося грошовими податками від торгівлі і промислів. Члени магістрату обиралися з-поміж заможних купців і цехових старшин.
   В українських містах магдебурзьке право сприяло посиленню позицій іноземців — німців, поляків та ін. Цьому сприяв уряд, заохочуючи їх переселення. До того ж до статутів магдебурзького права в багатьох містах було внесено положення про те, що керівні посади у місті мають посідати лише приналежні до римської церкви. Тому від участі у міських магістратах українці, як прихильники православної церкви, були усунені. Як виняток, лише у Кам´янець-Подільську були створені три національні громади — українська, польська та вірменська з відповідним представництвом у керівництві. У Львові українці були обмежені навіть в розташуванні своїх жител: вони могли жити лише у кварталі Руської вулиці, не мали права на торгівлю та вступ до цехів.
   З розвитком торгівлі і ремісництва посилюється розшарування міського населення. Виділяється багате купецтво, лихварі та цехові майстри (патриціат). Ця замкнута соціальна група не допускала будь-кого у свої ряди і цупко тримала владу у своїх руках. Друга група складалася із заможного міщанства, купців і торговців, які володіли невеликими багатствами, а також цехових майстрів. Цей «середній» соціальний прошарок (бюргерство) був незадоволений всевладдям патриціату, однак завжди займав помірковану позицію.
   Третя група — це експлуатована біднота: наймити, підмайстри, позацехові ремісники, обезземельні селяни, що втікали до міст. їх піддавали жорстокій експлуатації, національно-релігійній дискредитації та переслідуванням.
   Однак і магдебурзьке право не завжди рятувало міста від тиску і обмежень з боку шляхти. Зокрема, сейм у 1496 р. заборонив міщанам купувати землю і таким чином виключив міста із сільськогосподарського виробництва. Поряд з цим шляхта вела широку торгівлю зерном та іншими сільськогосподарськими товарами, не виплачуючи мита, і торговці розорялись внаслідок конкурентної боротьби. Шляхта добивалася через сейм, де міста не були представлені, надзвичайно великих податків на міських жителів, що ускладнювало становище міщан.
   Всі ці соціальні суперечності призводили до соціально-політичного напруження, яке іноді переростало у повстання. Так, у 1536 р. черкаські міщани вигнали з міста старосту, який грабував населення. їх підтримали міщани Канева, і уряд змушений був призначити іншого старосту. У 1541 р. відбулися виступи міщан у Брацлаві та деяких інших містах.
   У соціальній структурі українського суспільства в складі Литовської держави певне місце посідало православне духовенство. До цієї групи належали священики всіх рангів зі своїми сім´ями, люди, які обслуговували церкву, ченці (біле і чорне духовенство). Вони підлягали суду єпископа. Все духовенство було досить численним, бо в усіх селах були церкви, а в багатьох із них по дві і більше. Церкви засновували шляхта, міщанство та селяни. Священик отримував від громадян значний масив землі на оплату своєї праці, крім того, різну натуральну данину від віруючих.

4.8. Культура

   Період від середини XIV до середини XVI ст. — це час подальшого формування українського народу, його мови та культури. Українська культура розвивалася в умовах важкої боротьби із загарбниками. Як уже відзначалося, у великому князівстві Литовському руська (українська) і білоруська культури були панівними. Однак після Кревської унії (1385 р.) поступово посилюється тиск більш високої організації і культури Польщі, і між цими культурами ведеться безперервна боротьба. Чи не найбільш агресивну роль у цьому віковічному конфлікті відігравала католицька церква, яка мобілізувала на боротьбу з православною церквою та культурою польсько-литовський державний апарат, могутні фанатичні релігійні ордени, військову силу магнатів та шляхту.
   В українських землях Литовської держави до Люблінської унії польсько-католицька експансія великого розмаху не мала, але в Галичині, Холмщині та інших землях що входили до складу Польщі, відбувався масовий наступ, підтримуваний адміністративними заходами. Польський уряд перш за все вводить правило, за яким всі керівні посади посідали лише католики. І українська аристократія Холмщини, Галичини, Підлящини (до кінця XVI ст.) окатоличується і полонізується, відмовляється від української культури та мови. Лише дрібна шляхта зберігає своє національне обличчя. Така ж доля спіткала після Люблінської унії й інші землі України. У містах українська громада витіснялася у передмістя і переслідувалася та обмежувалася, поступово втрачаючи свої позиції. Лише селянство міцно дотримувалось своїх національних традицій, мови та культури.
   По-іншому було на Волині, де українські магнати та шляхта твердо відстоювали свої позиції в адміністративному апараті, і тільки у XVI ст. полякам зробили поступки в деяких містах, де їх допускали до самоврядування разом з православними.
   Поряд з цим у народні маси поляками поступово, але настирливо вноситься ідея вищості польської культури і католицької віри, «нижчості» української культури та православної церкви. Між католиками і православними штучно розпалюється релігійний антагонізм.
   У другій половині XIV — XV ст., як і в попередні віки, провідну роль у духовному житті відігравала православна церква, хоча у Литовській державі її керівна верхівка не надавала такої допомоги церкві, як у Київському і Галицькому князівствах. Однак деякі українські та литовські князі багато зробили для підтримки православ´я: князь Любарт Гедимінович добудував собор св. Івана в Луцьку, Володимир Ольгердович підтримував і опікався Києво-Печерським монастирем. Українські князі та шляхтичі також щедро одарювали церкви. Дехто із аристократів влаштовував при церквах лікарні, притулки для старих та хворих, деякі створювали школи. Але поступово добродійство по відношенню до церкви перетворилося у XV ст. на володіння церквами, монастирями, як і селами та угіддями. Ними стали управляти на принципах володіння маєтками; обмінювати на прибуткові села, здавати в оренду, заставляти, продавати і т.ін. Продавалися посади єпископа, ігумена, священика. Церковні маєтки часто передавалися стороннім особам. У другій половині XV — XVI ст. навіть посаду митрополита князі «давали» своїм близьким або родичам, не чекаючи «висвячення» Константинопольським патріархом чи його благословення. До того ж, посади священиків та єпископів досить часто передавалися людям аморальним або неписьменним, які жодного відношення до релігії не мали. В той же час претенденти платили велику суму за висвячення як за отримання прибуткової посади. Все це принижувало престиж православної церкви, викликало обурення віруючих.
   Користуючись цими кризовими явищами католицька церква вже у XV ст. розгортає боротьбу за ліквідацію православ´я і своє утвердження спочатку у Галичині, а потім в інших землях України. Місіонерську діяльність, спрямовану на окатоличення українського народу, ведуть ченці різних орденів — домініканці, францисканці (мінорити), бернардинці. Деякі з них відкривали школи високого рівня, до яких приймали і українських дітей, таким чином впливаючи на українську інтелігенцію та виховуючи вірних католиків.
   Головними центрами місіонерської діяльності були монастирі, створені орденами. В кінці XV — на початку XVI ст. вони вкрили густою мережею Галичину, Холмщину та Підляшшя.
   Православна церква поступалася римській освітою своїх священиків, рівнем літератури і т.ін. На середину XV! ст. східна церква культурно зубожіла, і її література обмежувалася лише церковно-богослужебними книгами. А високоосвіченим людям цього було замало, і вони звергались до латинської та польської літератури, наукової і художньої. В цих складних умовах православна церква отримала підтримку від братств, створених громадськістю українських міст. Одне з них створюється у Львові на початку XV ст. Всі вони мали переважно релігійний характер.
   Завданням церковних братств було дбати про порядок у храмі, задоволення його матеріальних потреб, піклування про хворих, бідних та людей, які з якихось причин (стихійне лихо, хвороба) потрапили в біду. «Братчики» захищали перед владою і судом справи православної церкви.
   У XV ст. починається криза і в католицькій церкві, де безперервно точиться боротьба за папський трон, йде відверта торгівля посадами священиків, які за гроші відпускали гріхи, а кардинали і єпископи вели паразитичне розкішне життя. Все це підривало велич і могутність католицької церкви, викликало протест віруючих, домагання ґрунтовних реформ церковного життя. Найбільше значення у цьому русі мали виступи Мартина Лютера (початок XVI ст.), який відверто засуджував католицьку церкву і поклав початок великій реформації. Крім того, у країнах Європи з´являються прихильники Кальвіна, баптисти, гусити, які пропонували свої варіанти реформ.
   З середини XV ст. у Литовському князівстві поширюються майже всі європейські реформаційні рухи, що проникали через Польщу. Першими прийшли ідеї гуситів, серед яких була й ідея боротьби за національну свободу, така близька українцям. В цілому ж протестантський рух в Україні глибокого впливу не мав. До нього приєдналася лише невелика група аристократів. Відсутність реформацій і єресей на Україні пояснювалася в основному тим, що насильницьке окатоличення, спроби денаціоналізації українського народу викликали національно-визвольний рух, необхідність захисту православної релігії. Тому була відсутня основа для поширення церковних єресей, спрямованих проти православної церкви. Навпаки, все гостріше поставала потреба її зміцнення та захисту.
   Розвиток протестантизму все більше обмежувався жорстокими заходами католицької верхівки, яка для боротьби з реформацією заснувала орден єзуїтів та розгорнула терор проти реформаторів.
   В українських землях під впливом ідей гуманізму та реформації відбувається наближення літературної мови до народної, щоб зробити літературні твори (світські, релігійні) доступними для найширших кіл української громадськості.
   Ідеї гуманізму впливали також на інші галузі культури — освіту та мистецтво.
   Шкільна освіта в Україні зосереджувалася, як і в часи Київської Русі, в церквах та монастирях. У багатьох школах не лише вчили писати та читати, а й давали відомості з теології, літератури та грецької мови. У XVI ст. такі школи існували майже при всіх церквах, створювалися у своїх маєтках магнатами, шляхтичами. У школах діти вивчали азбуку, молитву, читали «Часослов», твори релігійної літератури. «Псалтир» у ті часи був основним шкільним підручником. Вивчали арифметику, вчилися писати скорописом, який в XVI ст. вживався в урядовому діловодстві. В окремих школах поряд з рідною мовою вивчали грецьку, зрідка латинську мову.
   Учителями в церковних та монастирських школах були дяки. Магнати, шляхтичі, громади, що фінансували церкви, призначали певні суми і на утримання дяка, який мав організовувати школу, вести заняття, виховувати дітей. Крім того, за традиціями і звичаями, він одержував від батьків по закінченні вивчення дітьми граматики, Псалтиря чи інших наук зерно, гривню або інші дарунки.
   У Польщі і Литві школи засновували також протестанти, до яких охоче йшли українці. Це гімназія та академія у Рахові, школи в Дубні, Хмельнику та інших містах.
   У другій половині XV — першій половині XVI ст. у Польщі та Литві відбувається значне пожвавлення у культурному житті, пов´язане з епохою ренесансу, новими віяннями у релігії в Європі. Важливу роль у цьому відіграв Краківський університет, у якому навчалася й українська молодь. Вихідці з України були також студентами багатьох університетів Європи — Сорбони, Празького, Болонського та ін. У середині XV ст. у Сорбоні працювало кілька докторів-українців. Наприкінці XV — на початку XVI ст. в Європі були широко відомі учені-українці за походженням — Юрій Дрогобич (Котермак) у Болонському та Петро Русин у Краківському університетах. У 1481 р. Юрій Дрогобич був обраний ректором Болонського університету. За підрахунками В. Борисенка лише в одному Краківському університеті в 1510-1560 pp. здобули освіту 352 вихідці з України (Борисенко В.Й. Курс української історії. — Київ, 1998. — С. 135). Як за київських так і за галицьких часів, визначним проявом народного генія була усна творчість, різноманітна і яскрава, тісно пов´язана з попередніми фольклорними творами. Продовжувало розвиватися обрядове пісенне і поетичне мистецтво. Створювалися нові казки, перекази, прислів´я. Зберігалися народні звичаї щедрування, колядування, свято Купала, веснянки і т.ін.
   У XV ст. зароджується епічна поезія українського народу — історичні пісні та думи. Виникнення дум пов´язане з утворенням козацтва та епічною давньоруською традицією. Думи та історичні пісні-балади, які виконували кобзарі, виховували в народних масах почуття любові до Вітчизни, будили протест проти її ворогів, прославляли боротьбу проти них. Усна поетична творчість відігравала велику роль у формуванні національної свідомості українського народу.
   В художньому письменстві переважали літературні твори релігійного характеру: послання, житія святих, «слова» тощо. Визначним літературним твором був «Києво-Печерський патерик». Поряд з життями ченців і розповідями про різні чуда у Києво-Печерському монастирі, в ньому містилося чимало фактів з життя Київської землі. Значного поширення набули збірки житій святих «Четы Мінеї».
   Із творів світської літератури велику популярність мав збірник «Ізмарагд», у якому вміщено близько ста коротких творів — «слів», присвячених морально-побутовій тематиці: про книжну мудрість, повагу до вчителів, доброчинність і гріхи. У XV ст. набувають поширюються перекладені повісті про Олександра Македонського («Александрія»), Троянську війну та ін. У них прославляються мужність і хоробрість героїв.
   Продовжується літописання, започатковане у Київській Русі. Визначними тогочасними літописними творами були «Короткий Київський літопис» XIV-XV ст. і «Литовський», або «Західно-руський, літопис». «Короткий Київський літопис» подає відомості з історії України XV-XVI ст., зокрема про боротьбу з кримськими татарами, литовсько-російські відносини. Багато уваги приділяє він життєописанню визначного політичного і культурного діяча України К.Острозького.
   Архітектура і живопис кінця XV — першої половини XVI ст. значною мірою продовжували традиції мистецтва попередньої епохи. Поряд з цим в архітектурі міст запроваджуються нові елементи, зумовлені розвитком тактики бою, військової техніки, зводяться кам´яні та цегляні замки, підсилені мурованими вежами та бійницями (в Луцьку, Кременці, Хотині, Меджибожі).
   Нові тенденції з´являються у культовій архітектурі. Тепер головними замовниками стають більш демократичні кола: шляхта, сільські та міські громади. Посилюються також впливи гуманістичних ідей та культурних досягнень Польщі й Західної Європи. Це все привело до будівництва і оздоблення безкупольних храмів, в яких широко використовувалися здобутки західної архітектури. Велике будівництво велося в монастирях Києво-Печерському, Троїцькому біля Острога та інших.
   У деяких невеликих храмах, споруджених міськими та сільськими громадами, яскраво прослідковується оборонний характер — Покровська церква у Сутківцях та ін. Широкі селянські і міщанські маси будували собі традиційні українські хати з дерева і глини, кріпаки — землянки.
   Образотворче мистецтво мало переважно релігійний характер, однак у нього все більше проникали народні мотиви. Кращими зразками були композиції «Різдва Христового», «Успіння Богородиці», в які вкраплюються побутові і краєвидні мотиви, розпису Кирилівської церкви у Києві (XIV ст.), Онуфріївської церкви в с Лаврові (XV ст.), вірменського собору у Львові (XIV-XV ст.). Поширення набувають ікони, намальовані на дошках. Найпопулярніші сюжети — зображення «Юрія Змієборця» і «Страшного суду». Високої досконалості набула творчість маляра-іконописця Петра Ратенського з Волині. Його пензлю належить ікона «Богородиця» у Володимиро-Волинському соборі. У його творчості відчуваються впливи італійського відродження. У цілому для українського малярства тих часів характерне прагнення більш життєво зображати людей.
   Продовжують розвиватися народні ігри, мистецтво скоморохів, що виконували, а часто й творили усну поезію, музичний і танцювальний фольклор. Підносяться хорова музика і танцювальні жанри інструментальної музики (гопак, козачок). Отже, незважаючи на важкі умови іноземного поневолення, жорстоких татарсько-турецьких набігів, культура українського народу, продовжуючи традиції Київської і Галицько-Волинської держави, досягла значних успіхів. її надбання послужили духовною основою боротьби українського народу за соціальне та національне визволення.
   Розвиток української культури у XIV—XVI ст. свідчив про подальше формування української нації, що вже розвивалася значною мірою на своїй власній основі, вдосконалюючи набуті раніше властивості. Умови цього процесу були складними, адже Україна була захоплена і поділена кількома сусідніми країнами і лише в межах Литовської держави мала автономію до кінця XV ст. Ці складності були поглиблені татарсько-турецькими набігами.
   У XIV-XVI ст. значно зростає національна свідомість українського етносу; українці все частіше виділяють себе серед слов´янських народностей, відзначають свою відмінність від поляків, росіян і білорусів. У XVI ст. на самосвідомість українського народу значний вплив справляє козацтво, яке своєю боротьбою утверджувало віру в можливість розв´язати кардинальні соціальні і національні проблеми.
   У XV-XVI ст. до українських земель Київської, Переяславської, Чернігово-Сіверської, Волинської, Галицької, Холмської земель, Буковини та Закарпаття приєднуються Нижнє Подніпров´я і Побужжя — козацькі землі Запорозької Січі. Це означало розширення території українських земель, вихід до Чорного моря, де у свій час мала великий вплив і позиції Київська Русь. У межах Київщини і Полтавщини формується центр політичного, економічного та духовного життя української народності.
   У цей же період продовжується формування й удосконалення однієї із найважливіших ознак народу — мови. Внаслідок подальшого збагачення діалектними говірками, елементами мов сусідніх етносів у XIII ст. викристалізувалася староукраїнська (руська) мова. Вона продовжувала розвиватися, маючи два типи: розмовну і книжну (церковнослов´янську). Розмовна використовувалася в побуті широкими масами, книжна — в літературі, церковних справах, спілкуванні привілейованих прошарків населення. З часом розмовна мова все активніше проникає в книжну сферу. В середині XVI ст. з´являються книги українською мовою, в яких вирізняються фонетичні, граматичні та лексичні риси народної української мови.
   Одночасно формувалися притаманні українцям характерні риси: любов до Вітчизни і ненависть до загарбників і гнобителів, волелюбність, відвага, працьовитість, поетичність і музикальність, гумор, відчуття власної гідності і співчутливість до чужого горя, доброта, а також спільні ознаки побуту.
   За тих часів за українськими землями остаточно закріпилася назва Україна, що стала етнічним, національним іменем. Вона фігурує у багатьох офіційних документах, художніх творах і народній поетичній творчості, особливо піснях, де часто зустрічаються такі вирази, як «зажурилась Україна».
   У XVI ст. з´являється назва «Мала Русь», що поступово входить у вжиток в багатьох офіційних державних та церковних документах. У свідомості і духовній творчості народу все ж вживається Україна, а її землі — українські, її жителі — українці. В іноземній літературі XV-XVI ст. їх звали рутенцями, черкасами, багато про них писали, відділяючи від московитів (росіян), поляків, литовців (італієць Помпосій Лето, німець Сигізмунд Герберштейн та ін.).
   Два століття більшість земель України перебувала у складі Литви. Для розвитку культури і національної свідомості це був порівняно сприятливий час. Українське феодальне магнатство і шляхта мали досить великі права. Фактична влада в місцевих органах самоврядування була в їхніх руках. У більшості великих міст України керівною силою був український патриціат. Православна церква посідала провідне місце. Все це створювало у вищих колах суспільства відчуття, що вони живуть у своїй державі, бажання її підтримувати. Це сприяло зростанню і зміцненню козацтва, його боротьбі проти Криму і Туреччини. В цьому полягає позитивне значення Великого Литовського князівства в історії українського народу.

4.2. Литовсько-польські унії. Знищення української автономії

   В унії були зацікавлені як Польща, так і Литва, яким однаково загрожував Тевтонський орден. У Литві після смерті Ольгерда великим литовським князем став його син Ягайло. У Польщі в цей час починаються усобиці, наростає боротьба різних груп магнатства навколо обрання нового короля. Фактично королевою була Ядвіга, на руку якої було кілька претендентів. Але польські пани зупинилися на Ягайлі, який теж після смерті Ольгерда шукав опори у боротьбі проти різних політичних груп. Особливо серйозним і сильним противником був його двоюрідний брат Вітовт, який у союзі з німецькими рицарями вів боротьбу за великокнязівський престол Литви.
   Унія сталася у 1385 р. її умовами були: проголошення Ягайла польським королем і литовським князем, одруження Ягайла і Ядвіги, окатоличення литовського населення, спільна зовнішня політика та ін. Однак більшість литовських та всі українські магнати були проти унії, не бажаючи втрачати свої привілеї та незалежність, їх опозицію очолив Вітовт, який змусив Ягайла визнати себе Великим литовським князем. При цьому Ягайло був сюзереном, а Вітовт — васалом. Лише у разі смерті Вітовта Ягайло міг знову стати литовським князем.
   Вітовт (1392-1430 pp.) був одним з найвизначніших керівників та політиків Литовської держави. Його зовнішньополітичним завданням стає приєднання всього Причорномор´я та Криму. Він використав суперечності між татарськими ханами і почав поступово приєднувати ці землі та будувати там фортеці. В гирлі Дніпра була збудована фортеця св. Івана. Другий замок поставлений поблизу Акермана, на Дністрі. Недалеко від сучасної Одеси був створений порт Хаджибей, звідки відразу почався експорт зерна у Візантію.
   Однак просування на південь на певний час припинилося через поразку литовсько-руських військ у 1399 р. на річці Ворскла, де вони були майже винищені татарською ордою. Тут поліг цвіт українського, білоруського й литовського лицарства. Для України це була втрата значної частини її еліти, що пізніше відіб´ється на державотворчому процесі.
   Поляки, використавши цей момент, змусили Литву вступити в союз з Польщею, однак на тому ж принципі васалітету, що й раніше. Це дало можливість об´єднаним силам польських, литовських, українських, російських та білоруських військ під керівництвом Ягайла і Вітовта завдати поразки Тевтонському ордену в 1410 р. в битві під Грюнвальдом.
   Після цієї перемоги Вітовт продовжує утверджуватися в Причорномор’ї, використовуючи в основному дипломатичні засоби. Татарські хани, які кочували у Причорномор´ї, ворогували між собою, і поступово Вітовт перетворив їх на своїх васалів.
   Для подальшого зміцнення та централізації своєї влади литовський князь за сприяння поляків протягом кількох років здійснює ряд реформ внутрішньополітичного характеру. Він змістив українських удільних князів, які перестали йому коритися, а удільні князівства (Новгород-Сіверське, Володимирське на Волині, Київське) перетворив на воєводства, якими стали управляти великокнязівські намісники. Це був тяжкий удар по державотворчому процесу українських князівств. До того ж католицькій церкві, шляхтичам і магнатам-католикам надавалися привілеї та переваги над православними. Це викликало гостре невдоволення українців, білорусів та росіян. Посилюється антагонізм між українцями і литовцями.
   Загострення національно-визвольної боротьби призвело до відокремлення кількох українських князів і бояр зі своїми землями від Литви і приєднання до Московського князівства. Вітовт змушений був піти на деякі поступки. Поряд з цим українській знаті все більше протиставлялися бояри, до яких за реформами Вітовта перейшло місцеве самоуправління та суд. Вітовт також пішов на зближення з поляками, підписавши з ними унії — Вільненську (1401 р.) та Городельську (1413 p.). Цим поляки зміцнили свій вплив у Литві й ослабили роль та значення українських князів.
   У 1430 р. Вітовт помер, залишивши міцну незалежну Литовську державу, знищити яку полякам вже було не під силу. Сорок років його князювання були суперечливими по відношенню до українського, білоруського та російського населення, їхньої аристократичної еліти, з одного боку, обмеження і дискримінація православних, а з другого — розширення і утвердження громадянських прав, місцевого самоуправління, залучення представників українського і білоруського боярства до влади. Однак у своїй діяльності Вітовт спирався в основному на литовців, чим викликав невдоволення та опір українських магнатів.
   Великий литовський князь Свидригайло Ольгердович, молодший брат Ягайла, обраний на засіданні сейму литовськими, українськими та білоруськими магнатами, був близьким до руських князів і бояр і, спираючись на їхню підтримку, виступав проти польсько-литовської унії, за відродження незалежності Литви і України (в союзі). Це був талановитий воїн, але нестриманий і невиважений політик, якого все життя переслідували невдачі, провали та поразки.
   Поляки повели проти нового князя підступну політику, захопивши Поділля та ще деякі території. Вимоги повернути Литовському князівству його території поляки відкинули, і Свидригайло починає війну з Польщею. Ягайло з польськими військами вторгається на Волинь, захоплює Володимир та інші міста. Але облога Луцька була для них невдалою. Жителі міста під проводом воєводи Юрші успішно відбили всі їхні атаки. Розгорталася широка національно-визвольна боротьба українців під керівництвом патріотично налаштованої знаті. У 1430-1435 pp. фактично відродилася Литовсько-Руська держава, і в цьому федеративному союзі провідною силою знову стають руські князі та бояри. Свидригайло навіть іменувався князем Великого княжіння Руського.
   Війна була затяжною і невдалою для поляків, і вони сприяли змові великих литовських феодалів проти Свидригайла на чолі з братом Вітовта Сигізмундом. Змовники були невдоволені захистом інтересів українців та білорусів. Змова призвела до переходу влади в руки нового Великого князя литовського Сигізмунда. Він пішов на деякі поступки руській знаті, і частина її, задовольнившись цим, відійшла від Свидригайла. Скориставшись розколом, Сигізмунд активізував війну проти Свидригайла і в битві під Вількомиром у 1435 р. розгромив його війська. Однак частина патріотично налаштованих українських князів продовжувала боротьбу. Вони організували змову і в 1440 р. вбили Сигізмунда.
   Після його смерті литовці знову обрали окремого князя Литви, яким став тринадцятилітній син Ягайла Казимир (1440-1492 pp.), і польсько-литовську унію знову було розірвано. Однак після смерті польського короля поляки обирають литовського князя Казимира на польський королівський престол, відновлюючи персональну унію.
   Такі відносини зберігаються до середини XVI ст. Казимир у перші роки свого князювання, щоб заспокоїти руських феодалів, пішов їм на поступки. Були поновлені удільні князівства: Київське, де князем став син зміщеного Вітовтом Володимира Ольгердовича Олелько (Олександр), Волинське, де князем обрали Свидригайла, який перейшов на бік Казимира.
   У 1447 p., щоб заручитися підтримкою литовських і руських феодалів, Казимир видає загальноземський привілей, яким гарантує шляхті особисту недоторканість, звільняє феодалів від ряду повинностей і податків, надавши їм право вотчинного суду та ін. Це значною мірою зміцнювало права православних, піднявши їх до рівня, який мали феодали-католики.
   Однак, зміцнивши свої позиції, Казимир скасував всі привілеї православним, посилюючи централістські тенденції, знищуючи автономію українських князівств. У 1452 р. було ліквідоване Волинське, у 1471 р. — Київське князівство, і вони знову стали звичайними литовськими провінціями. Це з обуренням було сприйнято як кінець української автономії. У відповідь під керівництвом сина останнього київського князя Михайла Олельковича була організована змова. Змовники почали таємні переговори з Москвою, обіцяючи їй поступки в Білорусії за допомогу проти Литви. Однак змова була розкрита, а всі її учасники страчені.
   У другій половині XV ст. дискримінаційна політика польських і литовських правлячих кіл до українців і білорусів, придушення автономії все більше підштовхувала їх до Московської держави.
   Московське князівство об´єднало всі удільні північно-східні князівства і до кінця XV ст. перетворилося в сильну централізовану державу. Завдяки своїм перемогам над татарами воно здобуло собі значний авторитет. У кінці XV ст. московські князі висловлюють і відстоюють погляди, що всі землі Київської Русі повинні належати їм як спадкоємцям київської династії. Вже у кінці XV ст. вони вживають титул «государь всієї Русі», що містило в собі претензії на панування над усіма східнослов´янськими землями.
   Ця ідеологія Московського князівства в часи посилення гноблення українців литовцями, обмеження православ´я була до вподоби значній частині української аристократії. Деякі князі почали переходити зі своїми землями до Москви. У 1470-1480 pp. перейшли прикордонні чернігівські князі Одоєвські, Воротинські, Мосальські та ін., хоча Литва і намагалася цьому перешкоджати. Пізніше це зробили Чернігів, Новгород-Сіверський, Стародуб, Путивль та ін. Це загострило суперечності та спричинило конфлікти у 1492-1501 pp. між Литвою і Московським князівством. Почалася війна, яка закінчилася поразкою Литви і приєднанням до Московської держави всієї Чернігово-Сіверської землі з 319 містами та 70 волостями. Однак під впливом Польщі литовці продовжували обмежувати і дискредитувати українців, їхню православну релігію, підштовхуючи тим самим до подальших зв´язків з Москвою.
   У 1508 р. повстала група української і білоруської знаті під проводом Михайла Глинського, прагнучи повернути автономію українським та білоруським князівствам, рівноправність православної релігії, а якщо буде можливість — вирватися з-під влади Литви. Михайло Глинський родом з Полтавщини, з українізованої татарської сім´ї. Отримавши на Заході пре-красну освіту, довгий час перебував на службі у монархів Німеччини, мав значний військовий досвід. Це один з перших вихідців з України, який ґрунтовно ознайомився з досягненнями Європи епохи ренесансу і гуманізму.
   Повернувшись із Європи, завдяки таланту і освіченості, він посів високе становище при дворі литовського князя Олександра (1461-1506 pp.). Поступово Глинський налагоджує широкі зв´язки з багатьма українськими магнатами, підтримує їх, через що поляки почали боротьбу проти нього, несправедливо звинувативши в отруєнні великого князя Олександра. Глинський виїхав в Україну і разом зі своїми братами у 1508 р. підняв повстання, яке підтримувалося певною кількістю однодумців-аристократів, шляхти і духовенством. Але він не залучав широкі народні маси, і в цьому відчуваються елементи авантюризму. Повсталі захопили кілька великих міст і замків. Глинський провів переговори з Москвою та Кримом і отримав обіцянку допомогти військами. Однак Крим допомоги не надав. Москва ж послала свої війська на Смоленськ та Полоцьк, які були розташовані далеко від місця повстання, і теж прямої допомоги не надала. Глинський, не маючи підтримки широких народних мас, швидко зрозумів, що своїми невеликими силами Литви не перемогти і виїхав у Москву, де певний час мав значний вплив при дворі, а пізніше був звинувачений у змові, ув´язнений і помер у тюрмі (1534). Разом з ним виїхало кілька князівських сімей.
   Це був останній збройний виступ української і білоруської аристократії, яка намагалася відстояти свої національні інтереси. Придавлені невдачами вельможі примирилися зі своєю долею і тільки мирними засобами намагалися боронити свої права. Слід зазначити, що і Свидригайла, і змову 1481 р., та повстання під проводом Глинського підтримували далеко не всі аристократи, і відсутність одностайності та єдності значною мірою була причиною їхніх поразок. Така позиція аристократії приводить до того, що вже у кінці XVI ст. її провідна роль у суспільстві втрачається і переходить до інших соціальних станів — козацтва та шляхти.