Пожвавлення суспільно-політичного життя в УРСР у другій половині 1980-х рр.

Після смерті Л. Брежнєва в 1982 р. на вершину влади в СРСР піднявся керівник всесоюзного Комітету державної безпеки Юрій Андропов. Обійнявши посаду Генерального секретаря ЦК КПРС (1982—1984), він рішуче взявся за оновлення партійного та державного апаратів, наведення трудової дисципліни. Внаслідок посилення адміністративного контролю у 1983—1984 pp. в республіці значно скоротилась плинність кадрів у промисловості, майже вдвічі підвищилися середньорічні темпи зростання продуктивності праці. Проте його планам подолання труднощів в економіці країни силовими методами завадила смерть, викликана тривалою і невиліковною хворобою. У лютому 1984 р. очолити партію, а згодом керувати державою було доручено члену Політбюро ЦК КПРС Костянтинові Черненку. Сходження на політичний олімп немічного і недалекого 73-річного партійного функціонера означало подальшу консервацію режиму й продовження панування кремлівської геронтократії. Коротке перебування К. Черненка (лютий 1984-го — березень 1985 pp.) на найвищих партійних та державних постах країни характеризувалося пошуками шляхів удосконалення розвинутого соціалізму, технічного переоснащення народного господарства, зростання ефективності партійного контролю на виробництві. Все це, ясна річ, мало впливало на той критичний стан, у якому опинився Радянський Союз у середині 1980-х pp.

Зміни у внутрішній і зовнішній політиці країни розпочалися після смерті К. Черненка на початку березня 1985 p., коли на позачерговому пленумі ЦК КПРС було обрано нового лідера країни 54-річного Михайла Горбачова. З метою оновлення застарілої тоталітарної системи, поліпшення економічної та політичної ситуації в країні М. Горбачов на квітневому 1985 р. пленумі ЦК КПРС проголошує курс на «перебудову» радянського суспільства, прискорення соціально-економічного розвитку і розширення гласності в СРСР. Складовими цього курсу, на думку «архітектора перебудови», були: науково-технічний прогрес; технічне переозброєння машинобудування; активізація «людського фактора». Проголошення гасел побудови «гуманного, демократичного соціалізму» в СРСР, що мав забезпечити політичний плюралізм, виправлення деформацій у національному питанні, збільшення ролі державних органів в управлінні народним господарством, розширення економічних прав підприємств при збереженні непохитності основ існуючого режиму, стимулювали стрімкий розвиток демократизації суспільного життя в Україні.

Своєрідним поштовхом до зростання громадсько-політичної активності в Україні стала аварія на Чорнобильській АЕС 26 квітня 1986 p., причиною якої були прорахунки вчених і фахівців та безвідповідальність представників влади. Спроби керівництва республіки та держави приховати від населення факт вибуху на атомній електростанції та наслідки жахливої катастрофи спонукали багатьох жителів України до переосмислення усталених норм радянської системи, створення відповідних інституцій, що здійснювали громадський контроль за владою.

Початок новому етапові перебудови поклав січневий пленум ЦК КПРС 1987 р., на якому було проголошено політику гласності, а також прийнято рішення про оновлення всієї політичної структури в країні. На перший план висувалася реформа політичної системи, що передбачала відновлення ролі рад як органів соціалістичної влади, проведення альтернативних виборів і дотримання таємного голосування при обранні відповідальних партійних працівників. У процесі загальносоюзної «перебудови у кадровій політиці» та продекларованої кампанії «скидання консервативного баласту» в березні 1987 р. залишають свої посади перші секретарі Дніпропетровського, Ворошиловградського, Львівського, Тернопільського обласних комітетів КПУ. На пенсію був відправлений 72-річний Голова Ради Міністрів УРСР Олександр Ляшко, а новим керівником уряду став голова Державного планування Віталій Масол (1987—1990).

Упродовж 1987 р. у республіці спостерігається складний процес суспільно-політичних зрушень, що супроводжується появою руху на підтримку перебудови, виникненням неформальних груп та організацій. У серпні 1987 р. у Києві заявив про своє існування Український культурологічний клуб, заснований дисидентом Сергієм Набокою. На засіданнях клубу обговорювалися «білі плями» радянської історії, зокрема маловідомі сторінки національно-визвольних змагань у 1917—1921 pp., голодомору 1932—1933 pp., політичних репресій. У жовтні 1987 р. у Львові виникло культурно-просвітнє Товариство Лева, що об'єднувало навколо себе творчу молодь, студентів, робітників, які опікувались збереженням історико-культурного середовища рідного міста. Скориставшись проголошеною М. Горбачовим політикою гласності, у Львові в листопаді 1987 р. побачив світ перший машинописний номер позацензурного літературно-мистецького та науково-популярного альманаху «Євшан-зілля» за редакцією Ірини Калинець, а в грудні 1987 р. колишніми політв'язнями В. Чорноволом, І. Гелем, М. Горинем поновлено випуск нелегального журналу «Український вісник». Наприкінці 1987 р. у Києві створено асоціацію «Зелений світ» — дієву альтернативу державному комітетові з питань охорони зовнішнього середовища (на березень 1989 р. в Україні нараховувалось близько 60 тисяч «неформалів», що провели 1200 мітингів, на яких висувалися вимоги щодо поглиблення процесу демократичної перебудови суспільства, відродження української мови, реабілітації національної символіки, легалізації заборонених церков — УАПЦ та УГКЦ, економічного та політичного суверенітету республіки).

Позбувшись пильної опіки органів КДБ, активізувала свою діяльність творча інтелігенція республіки, котра на пленумі Спілки письменників України у червні 1987 р., у виступах на з'їздах учителів, театральних діячів неодноразово звертала увагу політбюро ЦК КПУ, Президії Верховної Ради УРСР на невиправдане звуження сфери застосування української мови, низький рівень мовної культури багатьох засобів масової інформації.

З 1988 р. перебудовчий процес в Україні набув мітингового характеру. У червні — липні у Львові відбулися перші несанкціоновані мітинги, учасники яких вимагали від органів влади реабілітації воїнів УПА, спорудження пам'ятника жертвам сталінізму. Восени 1988 р. у містах Києві, Вінниці, Хмельницькому відбулися масові мітинги, присвячені екологічним проблемам, розширенню прав союзних республік.

У липні 1988 р. на основі Української громадської групи сприяння виконанню Гельсінських угод було сформовано легальну правозахисну асоціацію партійного типу — Українську Гельсінську спілку (УГС). Головою організації було обрано Л. Лук'яненка, який перебував на засланні. До Виконавчого комітету ввійшли В. Чорновіл, Михайло та Богдан Горині, С. Хмара, В. Барладяну, О. Шевченко, М. Горбаль. Програмним документом УГС стала її «Декларація принципів», написана В. Чорноволом і братами Горинями. Опублікована влітку 1988 р. «Декларація» вимагала перетворення СРСР на конфедерацію незалежних держав, передачі фактичної влади в УРСР від компартії до обраних демократичним шляхом рад народних депутатів. УГС виступала за легалізацію заборонених УГКЦ та УАПЦ, впровадження ринкової економіки, надання українській мові статусу державної, створення республіканських військових формувань, звільнення всіх політв'язнів. За ініціативою членів Української Гельсінської спілки у березні 1989 р. у Львові відбулася перша політична демонстрація, на якій уперше в Україні замайоріли синьо-жовті прапори.

Виникнення та діяльність загальнонаціональної організації УГС започаткували новий етап в українському національному русі в 1980—1990-х роках, заклали основи політичного плюралізму та багатопартійності в Україні. За активного сприяння УГС у 1989 р. створено Товариство української мови імені Т. Шевченка (голова — П. Мовчан), історико-просвітницьке товариство «Меморіал».

Поглиблення демократичних перетворень, формування і розширення соціальної бази перебудови у другій половині 1980-х pp. висунуло на порядок денний створення в республіці широкого демократичного руху на зразок народних фронтів, що виникли у республіках Прибалтики. Серед ініціаторів створення та засновників масового політичного об'єднання Народного руху України (НРУ) були Іван Драч, В'ячеслав Брюховецький, Мирослав Попович, Володимир Черняк, Станіслав Тельнюк та інші. У проекті програми НРУ, опублікованій у лютому 1989 р. у газеті «Літературна Україна», наголошувалося на необхідності економічного та політичного реформування суспільства, національного відродження України. Згодом, 8—10 вересня 1989 р., у Києві відбувся установчий з'їзд Руху, який об'єднав під свої знамена представників різних політичних поглядів: від комуністів-реформаторів до членів Української Гельсінської спілки. Головою НРУ делегати з'їзду обрали поета І. Драча, керівником Секретаріату — М. Гориня. Одним з перших політичних заходів, проведених НРУ, став «живий ланцюг» у січні 1990 р. між Києвом та Львовом, присвячений проголошенню 1919 р. Акта злуки ЗУНР та УНР.

В умовах наростання національно-демократичного руху в республіці, зміщення центру рушійних сил перебудови зверху вниз, Комуністична партія України змушена була вдатися до різких політичних маневрів, внаслідок чого у вересні 1989 р. пішов у відставку В. Щербицький. Першим секретарем ЦК КПУ став Володимир Івашко, який після обрання його Головою Верховної Ради України (червень 1990 р.) у липні того ж року змінив цю посаду на місце заступника Генерального секретаря ЦК КПРС. Згодом Головою Верховної Ради України був обраний колишній секретар ЦК КПУ з питань ідеології Леонід Кравчук. Комуністичну партію України очолив Станіслав Гуренко (1990—1991).

Запровадження політичного плюралізму та прийняття союзним керівництвом рішення про вилучення зі ст. 6 Конституції СРСР слів про «керівну і спрямовуючу роль КПРС» (березень 1990 р.) поклали початок процесу виникнення нових політичних партій. Першою формально задекларованою політичною партією стала створена у жовтні 1989 p. у Львові Українська національна партія (голова Г. Приходько), яка заперечувала чинність Конституції і Союзного договору 1922 р. та відкидала можливість реформувати суспільство у рамках соціалістичного вибору. Наприкінці квітня 1990 р. відбувся установчий з'їзд Української республіканської партії, що виникла на базі Української Гельсінської спілки. З'їзд прийняв програму УРП, яка проголосила створення Української незалежної держави. Першим головою партії став Левко Лук'яненко. Відродження і захист природного середовища та людини від згубної дії техногенних факторів проголосила своєю метою Партія зелених України, що була створена на установчому з'їзді у вересні 1990 р. 1—2 грудня 1990 р. у Києві утворилася Партія демократичного відродження України, в якій об'єдналися симпатики соціал-демократії та лібералізму. Всього протягом 1989-го — серпня 1991 р. виникло понад 20 партій загальною кількістю 30 тис. членів.

Після виборів у березні 1990 р. народних депутатів до Верховної Ради України остання вперше в історії України почала працювати у парламентському режимі. Зі 150 законодавчих актів, ухвалених українськими парламентарями у 1990 p., документом історичної ваги можна вважати Декларацію про державний суверенітет України. Цей політико-правовий документ, затверджений 16 липня 1990 р., проголошував державний суверенітет України як верховенство, самостійність, повноту і неподільність влади в республіці в межах її території, незалежність і рівноправність у зовнішніх відносинах.

Черговим кроком Верховної Ради на шляху розбудови незалежної Української держави стало прийняття 2 серпня 1990 р. Закону «Про економічну самостійність Української РСР», що передбачав повну господарську самостійність і свободу підприємництва всіх юридичних і фізичних осіб у рамках законів України; введення національної грошової одиниці, самостійність регулювання грошового обігу; національну митницю, захищеність внутрішнього ринку.

Проте вже восени 1990 р. опозиція в українському парламенті, що зорганізувалася під назвою Народна рада (голова Ігор Юхновський), звинуватила уряд у тому, що він не дотримується Декларації про державний суверенітет, не створює умови для реформування економіки, і висунула вимоги відставки Голови Верховної Ради Л. Кравчука, Голови Ради Міністрів В. Масола, розпуску КПРС, відмови від підписання нав'язуваного М. Горбачовим нового союзного договору.

Вершиною протистояння комуністичної влади й опозиції стало політичне голодування студентів у жовтні 1990 р. (увійшло в історію як «Студентська революція на граніті»), організоване Українською студентською спілкою та «Студентським братством». Розкинувши наметовий табір на площі Жовтневої революції в Києві, студенти висунули вимоги відставки В. Масола, призначення навесні 1991 р. нових виборів на основі багатопартійності, прийняття постанови про націоналізацію майна КПРС та ВЛКСМ на території України, відмови від підписання союзного договору та ін. Під тиском опозиційних сил 17 жовтня Верховна Рада прийняла постанову, яка задовольняла основні вимоги страйкуючих студентів: провести на початку 1991 р. референдум про довіру нинішньому складу ВР України і в разі недовіри — організувати до кінця року вибори на багатопартійній основі; забезпечити проходження строкової служби громадян України за межами республіки тільки за їх добровільною згодою; створити комісію Верховної Ради для розгляду питання про націоналізацію майна КПРС та ВЛКСМ; вважати передчасним укладання союзного договору до прийняття нової Конституції республіки; прийняти відставку В. Масола.

Із прийнятих рішень було виконане одне — у відставку пішов Голова Ради Міністрів. 14 листопада новим керівником уряду УРСР став Вітольд Фокін (1990—1992), який перед тим працював головою Держплану УРСР.

На кінець 1990 р. в умовах наростання національно-демократичного руху, втрати монолітності в рядах КПРС та посилення кризових явищ у народному господарстві Україна стрімко наближалася до проголошення своєї незалежності.

Проголошення Української незалежної держави

«Суверенізація» союзних республік поставила під загрозу саме існування Радянського Союзу. Відповідно до рішень IV з'їзду народних депутатів у березні 1991 р. відбувся референдум про долю Союзу як оновленої федерації. Одночасно із загальносоюзним референдумом проводилось опитування громадян України щодо майбутнього унітарної держави; Головою Верховної Ради Л. Кравчуком було запропоновано внести до бюлетенів додаткове запитання: «Чи згодні Ви з тим, що Україна має бути у складі Союзу радянських суверенних держав на засадах Декларації про державний суверенітет України?».

На перше питання: «Чи вважаєте Ви за необхідне збереження СРСР як оновленої федерації рівноправних суверенних республік, у якій повною мірою гарантуватимуться права і свободи людини будь-якої національності?» «так» відповіли 70,2%, а на додаткове — 80,2% громадян, які взяли участь у референдумі. Політичними наслідками опитування, що засвідчили переважаючу підтримку населенням республіки принципів Декларації ВР про державний суверенітет, скористалися прибічники політики Кравчука, які прагнули, аби Україна здобула державний статус.

Упродовж травня — липня 1991 р. український парламент зробив чергові кроки до незалежності. У травні 1991 р. на розгляд Верховної Ради було подано концепцію нової Конституції України, що передбачала побудову президентської республіки з двопалатним парламентом. На початку червня 1991 р. набрала чинності постанова Верховної Ради «Про перехід у юрисдикцію Української РСР державних підприємств і організацій союзного підпорядкування, розташованих на території республіки», а 5 липня український парламент прийняв закон про заснування поста Президента УРСР.

Тим часом у квітні 1991 р. з ініціативи Президента СРСР М. Горбачова у Ново-Огарьово, що під Москвою, проходили переговори керівників дев'яти республік (Росія, Україна, Білорусія, Казахстан, Узбекистан, Туркменія, Киргизія, Таджикистан і Азербайджан) про зміст нового союзного договору — так званий «ново-огарьовський процес». Підписання договору планувалося на вересень — жовтень 1991 р. на з'їзді народних депутатів СРСР. Його підписання було зірване консервативними силами, які наприкінці літа спробували силовими методами повернути країну до старих порядків. Державний переворот 19—21 серпня 1991 р. очолили віце-президент СРСР Г. Янаєв, прем'єр-міністр В. Павлов, голова КДБ В. Крючков, міністри оборони і внутрішніх справ Д. Язов, Б. Пуго та інші. Зустрівши опір широких верств населення країни, путч провалився.

24 серпня 1991 р. на позачерговій сесії Верховної Ради України, яка розглядала питання про політичну ситуацію в республіці, було прийнято Акт проголошення незалежності України, затверджений конституційною більшістю депутатів. Президія Верховної Ради за короткий період прийняла низку надзвичайно важливих документів. 30 серпня український парламент ухвалив Указ про заборону діяльності Компартії України, про департизацію державних органів, установ та організацій. На початку вересня було прийнято постанову про підняття над будинком Верховної Ради синьо-жовтого прапора, що започаткувало процес відмови нової держави від радянської символіки. 9 вересня 1991 року було оголошено про запровадження обігу купонів багаторазового використання, що на практиці означало поступовий вихід України з рубльової зони. Передумовою для перетворення України із союзної республіки на самостійну державу слугували прийняті того ж року закони «Про громадянство України» (від 8 жовтня) та «Про державний кордон» (7 листопада).

Всеукраїнський референдум на підтвердження Акта проголошення незалежності України, що відбувся 1 грудня 1991 року, підтвердив бажання громадян жити у вільній, самостійній Україні. Акт дістав схвалення понад 90% громадян, які брали участь у референдумі. Того ж дня відбулися вибори Президента України. Перемогу здобув Голова Верховної Ради України Л. Кравчук, передвиборна програма якого складалася із п'яти «Д»: Державність, Демократія, Добробут, Духовність, Довіра.

8 грудня 1991 р. президенти Росії, Білорусії та України, зібравшись у Біловезькій Пущі (Білорусія), прийняли документ, який проголошував припинення існування СРСР та уклали угоду про створення Співдружності Незалежних Держав (СНД). 21 грудня 1991 р. в Алма-Аті до СНД приєдналися ще вісім республік. За таких умов М. Горбачову не залишалось нічого іншого, як скласти повноваження Президента СРСР у зв'язку зі зникненням самої держави.

Національно-культурне відродження України наприкінці 1980-х рр.

Процеси оновлення радянського суспільства, проголошені М. Горбачовим, торкнулися і культурного життя Української РСР. Розгортання і зміцнення гласності, що поступово переростала у свободу слова, спричинили зростання самосвідомості і духовності українського народу, руйнування ідеологічних стереотипів, переоцінку суспільних ідеалів, історичних явищ. Могутнім імпульсом духовного відродження української культури після тривалого періоду денаціоналізації та політичних репресій став IX з'їзд письменників України (червень 1986 р.), на якому увагу громадськості було привернуто до проблем функціонування української мови в республіці.

На хвилі демократизації у другій половині 1980-х — на початку 1990-х pp. на сторінках часописів «Дніпро», «Київ», «Вітчизна», «Жовтень», «Україна» з'являються твори письменників Розстріляного відродження М. Зерова, М. Драй-Хмари, Г. Косинки, М. Куліша, наукова спадщина М. Грушевського, О. Єфименко, М. Костомарова, Д. Яворницького, творчий доробок шістдесятників В. Стуса, І. Світличного, Л. Костенко, В. Симоненка, Є. Сверстюка, друкуються мистецтвознавчі розвідки про незаслужено забутих художників Н. Онацького, О. Заливаху, А. Антонюка, І. Марчука.

Помітний резонанс в Україні мали нові твори українських письменників: поема І. Драча «Чорнобильська мадонна», документальна повість Ю. Щербака «Чорнобиль», публіцистика І. Дзюби.

Наприкінці 1980-х pp. активізувався громадський рух за збереження української мови. У 1989 р. відбулося перше республіканське свято української мови на Полтавщині, а наступного року — на Житомирщині. Під тиском громадськості у жовтні 1989 р. Верховна Рада УРСР прийняла «Закон про мови в Українській РСР», за яким українській мові було надано статусу державної і водночас гарантувалися умови рівноправного розвитку й використання в республіці мов інших національностей.

Відродженню української сучасної музики сприяло проведення восени 1989 р. у Чернівцях фестивалю «Червона рута». Широкої популярності набула пісенна творчість композиторів О. Білаша, О. Мороза, А. Горчинського. Крізь «залізну завісу» прокладав собі шлях до вітчизняного та зарубіжного глядача український кінематограф. У другій половині 1980-х — на початку 1990-х pp. в Україні було створено фільми «Камінна душа», «Голод-33» (режисери О. Ярчук, С. Дяченко, Л. Танюк). Міжнародне визнання здобула кінострічка «Лебедине озеро. Зона» (С. Параджанов, Ю. Іллєнко), яка на Каннському міжнародному фестивалі в 1990 р. вперше в історії українського кіно була удостоєна двох головних призів Міжнародної федерації кінематографічної преси. Театральне мистецтво кінця 1980-х pp. було представлене роботами таких режисерів, як Р. Віктюк, С. Данченко, С. Мойсеєв.

Перебудовчі процеси сприяли налагодженню стосунків між державою та релігійними конфесіями. Відкривалися нові церкви, багато храмів і культових приміщень було повернуто віруючим. У 1987 р. частково з підпілля вийшла заборонена Українська греко-католицька церква. У цей час у Львові активізував свою роботу Комітет захисту Української греко-католицької церкви — правозахисна організація священнослужителів і віруючих УГКЦ, що ставила за мету відновлення Української греко-католицької церкви в СРСР. Комітет очолив політв'язень із багаторічним стажем Іван Гель. Об'єднавши навколо себе впливових політичних і релігійних діячів, Комітет захисту УГКЦ виробив і обґрунтував тактику боротьби за легалізацію греко-католицьких громад в Україні. Протягом 1988—1889 pp. Комітет став ініціатором проведення масових богослужінь, маніфестацій і демонстрацій у Львові, Івано-Франківську, Тернополі, Стриї та інших містах Західної України, а також сприяв підготовці петиційних кампаній, численних звернень до органів державної влади з вимогами реабілітації УГКЦ. Кульмінаційним моментом в акціях протесту, організованих Комітетом захисту УГКЦ, стали богослужіння та маніфестація у Львові 17 вересня 1989 р. (у ній взяло участь близько 200 тис. осіб) та перманентне голодування українських католицьких активістів у Москві, яке тривало з 19 травня до 24 листопада 1989 р.

Зважаючи на масовий рух за легалізацію УГКЦ в Україні, його широку підтримку міжнародним співтовариством, а також позицію Ватикану, 1 грудня 1989 р. голова Ради у справах релігії при Раді Міністрів УРСР М. Колесник за кілька годин до зустрічі М. Горбачова з Іоаном-Павлом II був змушений прилюдно заявити про надання греко-католицьким громадам права реєстрації нарівні з іншими релігійними конфесіями. Виходячи з цього, 23 січня 1990 р. в Преображенській церкві у Львові відбувся Собор УГКЦ, який визнав рішення Львівського собору 1946 р. неканонічними і незаконними та проголосив Акт про легалізацію УГКЦ.

Напередодні відзначення 1000-ліття хрещення Руси-України розпочався процес відродження Української автокефальної православної церкви. 19 серпня настоятель храму Петра і Павла у Львові о. Володимир Ярема разом із паствою оголосили про свій розрив із Російською православною церквою і про перехід до УАПЦ. Провід УАПЦ очолив колишній єпископ житомирський і овруцький РПЦ Іоан Боднарчук. 5—6 червня 1990 р. у Києві відбувся Всеукраїнський православний собор за участю понад 700 осіб, у тому числі 7 єпископів. Він затвердив відродження УАПЦ і обрав Патріархом київським і всієї Руси-України керівника Північноамериканської митрополії УАПЦ, митрополита Мстислава (Скрипника). Патріарх Мстислав таким чином об'єднав УАПЦ в Україні з УАПЦ в США та діаспорі. Стривожена бурхливим процесом національного відродження в Україні, РПЦ вирішила піти на певні поступки. У лютому 1990 р. Помісний собор РПЦ перейменував Український екзархат РПЦ в УПЦ Московського патріархату і надав їй автономію. Митрополит Філарет (Денисенко) був довічно обраний Предстоятелем УПЦ.

Новим етапом відносин держави з усіма представниками релігійних конфесій стало прийняття Закону «Про свободу совісті та релігійні переконання», ухваленого Верховною Радою УРСР 26 квітня 1991 р. Згідно з новим правовим документом релігійні організації отримали статус юридичної особи, були врегульовані терміни реєстрації релігійних громад, їхнє право на власність.

Погіршення економічної ситуації в Україні у другій половині 1980-х рр.

Зміст нового курсу, проголошеного М. Горбачовим у сфері економіки, полягав в удосконаленні існуючих механізмів господарювання, істотному прискоренні темпів економічного і суспільного розвитку, виправленні окремих деформацій, зумовлених пануванням адміністративно-командної системи. Висунута на квітневому 1985 р. пленумі ЦК КПРС програма перетворень передбачала технічне переозброєння промисловості, масштабну модернізацію машинобудування, збільшення вдвічі національного прибутку, обсягу промислового виробництва, підвищення продуктивності праці, боротьбу з нетрудовими доходами (припала на 1986 p.).

Однак оздоровити економіку старими директивними методами не вдалося. Проголошена 1985 р. політика «прискорення» зазнала краху. Заходи щодо модернізації та швидкого нарощування потужностей машинобудування не мали бажаного ефекту. На 1987 р. спостерігалося значне зменшення національного доходу, поширення бартерних товарних обмінів між підприємствами, посилення інфляції.

Намагання вивести економіку з передкризового стану спонукало «архітектора» перебудови проголосити чергову реформу. Головна мета економічних перетворень, накреслених червневим 1987 р. пленумом ЦК КПРС, полягала у поєднанні централізованого директивного планування з наданням підприємствам певної свободи. Розширення самостійності основної ланки виробництва знайшло своє відображення у «Законі про державне підприємство», ухваленому Верховною Радою СРСР 30 червня 1987 р. Підприємства дістали можливість самостійно планувати виробничу діяльність, укладати контракти зі своїми постачальниками і споживачами без посередництва Держплану.

Разом з тим радикальна економічна реформа у промисловості була зорієнтована на введення державного приймання готової продукції (1987 p.), перебудову організаційних структур, форм і стилю діяльності органів управління (у ході її реалізації було скасовано 103 республіканські органи управління, здійснено передачу багатьох управлінських функцій місцевим органам, підприємствам та об'єднанням, скорочено майже 80 тис. осіб управлінського апарату, укрупнено 1500 підприємств, цехів, дільниць), запровадження госпрозрахунку, орендних відносин, кооперативних форм господарювання.

Важливими особливостями економічних перетворень у сільському господарстві стали запровадження нової адміністративної ланки управління — Держагропрому, розвиток колективного, сімейного та інших видів підряду, створення агрокомбінатів, агрофірм, аграрних цехів підприємств та організацій.

Незважаючи на «докорінну перебудову управління економікою», розкріпачення ініціативи і ділової активності колективів підприємств, керівництву республіки так і не вдалося ліквідувати спад виробництва, побороти товарний голод, призупинити зростання дефіциту державного бюджету, послабити соціальне напруження у суспільстві. У 1991 р. стагнація економіки переросла у тяжку кризу.