Деформації в політико-управлінській сфері

Значні перестановки у вищих ешелонах влади у жовтні 1964 p., що відбувалися на тлі подолання парадності, волюнтаризму і суб'єктивізму, ознаменували собою чергову зміну політичного курсу в СРСР. Нова правляча партійно-державна верхівка на чолі з Л. Брежнєвим обірвала смугу ліберальних реформ, повела рішучу боротьбу з усіма хрущовськими нововведеннями. За критикою діяльності колишнього першого секретаря ЦК КПРС розпочалося плавне згортання процесу десталінізації радянського суспільства. Консервативні та реакційні тенденції в ідеологічному і політичному житті в середині 1960-х pp. поступово втягували країну в стан глибокого формаційного застою. Впроваджуючи жорсткий консервативний курс на зміцнення авторитарно-бюрократичного ладу, лідери нової хвилі, зокрема Л. Брежнєв, демонстрували свою прихильність до ресталінізації — збереження і консервації відносин, вибудуваних ще у так званий культовий період.

Повернення до сталінських методів управління, щоправда в дещо пом'якшеній формі, негативно позначилось на політичному становищі України. Політика неосталінізму призвела до обмеження прав і компетенції республіки, а згодом до повного підпорядкування економіки України центральним міністерствам. Унаслідок згортання господарських реформ Хрущова децентралізовану систему управління (раднаргоспи) замінюють на централізовану. У 1967—1968 pp. відбувається поступова перебудова республіканських міністерств на союзно-республіканські. Лібералізація національно-культурного життя наштовхнулася на політику русифікації та хвилю політичних арештів української інтелігенції.

І все-таки перші роки перебування при владі Л. Брежнєва позначені найвищим піднесенням автономного курсу українського керівництва, символом якого стала постать першого секретаря ЦК КПУ Петра Шелеста. Незважаючи на наступ московських консерваторів, посилення реакції в усіх сферах життя, П. Шелест намагався відстоювати економічні інтереси України перед центром, зокрема у збереженні вугільної промисловості Донбасу, прихильно ставився до українського національно-культурного відродження. В умовах суцільної політики русифікації вагомими були його виступи, спрямовані на підвищення статусу української мови, на V з'їзді письменників України (листопад 1966 p.), перед студентами Київського університету в 1968 р. З дозволу партійної верхівки у 1965 р. було зроблено деякі спроби поширення української мови у вищій школі. Зокрема, виступаючи в липні 1965 р. на нараді ректорів і секретарів партійних організацій вищих навчальних закладів, секретар ЦК Компартії України з ідеології Андрій Скаба дав вказівку про перехід у тримісячний термін на викладання у ВНЗ республіки українською мовою. Аналогічні рішення прийняли деякі органи державного управління. У свою чергу Міністерство вищої і середньої спеціальної освіти УРСР розробило заходи, згідно з якими передбачалося запровадити у вузах, на курсах і в академічних групах факультативне вивчення української мови. Українська мова мала стати мовою наукових журналів, підручників і посібників. Незважаючи на те, що накреслені плани на практиці реалізовані не були, вони засвідчили сміливі спроби українського керівництва хоча б частково протистояти процесу русифікації в республіці.

Зрозумів і схвалив П. Шелест ініціативу української інтелігенції щодо увічнення пам'ятних місць, пов'язаних з історією запорозького козацтва. Він не лише підтримав висунуті пропозиції громадськості, а й висловив сподівання, що внаслідок проведення наполегливої роботи буде створено величний козацький меморіал на острові Хортиця. Прийнята з цього приводу постанова Ради Міністрів УРСР (вересень 1965 р.) оголошувала острів Хортиця в м. Запоріжжі державним історико-культурним заповідником, на території якого передбачалося закладення і впорядкування тематичного садово-декоративного парку історії запорізького козацтва.

Проукраїнський курс керівника республіканської партійної організації знайшов своє відображення і в авторській книзі «Україно наша радянська», що побачила світ у 1970 р. На перший погляд відверто ідеологічно-пропагандистська праця П. Шелеста наочно демонструвала увагу республіканської партійно-державної еліти до соціально-економічних проблем України, зацікавлення її історією та культурою. Іноді П. Шелест виступав на захист окремих українських діячів культури, що зазнали ідеологічних переслідувань, зокрема І. Дзюби, І. Світличного.

Водночас П. Шелест залишався типовим виразником радянської командно-адміністративної системи. Саме за часів його керівництва республікою (у серпні — вересні 1965 р. та січні — квітні 1972 р.) відбулися масові каральні операції, спрямовані проти українського національного руху. У серпні 1968 р. П. Шелест виступив одним з ініціаторів придушення «Празької весни», яка, на його думку, сприяла поширенню антирадянських настроїв в Україні.

Однак проведення П. Шелестом автономістського курсу, його самостійність у вирішенні питань, «місництво та прояви націоналізму» не могли сподобатися союзному керівництву. У квітні 1973 р. було інспіровано кампанію проти його книги «Україно наша радянська». Політбюро ЦК КПУ констатувало, що автор книжки, розглядаючи важливі принципові питання, відходить від партійних позицій, не дає чіткого класового аналізу й оцінки окремих історичних явищ, ідеалізує українське козацтво і Запорозьку Січ. Видана тиражем 100 тис. примірників книга була вилучена з продажу і бібліотек. Шелеста вивели зі складу Політбюро ЦК КПРС «за станом здоров'я» і відправили на пенсію.

Одну з провідних ролей у знятті П. Шелеста відіграв Голова Ради Міністрів УРСР Володимир Щербицький, який належав до так званого «дніпропетровського ядра» партійно-державної когорти кадрів СРСР. Своїм призначенням у травні 1972 р. на посаду першого секретаря ЦК КПУ В. Щербицький завдячував Л. Брежнєву, якого знав із часів спільної праці у Дніпропетровську. Зміщення П. Шелеста і заміна його слухнянішим В. Щербицьким зумовили подальші кадрові зміни, які здійснювалися під приводом «оздоровлення апарату ЦК КПУ». На жовтневому 1972 р. пленумі ЦК КПУ був звільнений від обов'язків секретаря ЦК Компартії України з ідеологічних питань Ф. Овчаренко, звинувачений у «непослідовності і безпринципності». Його наступником було обрано теоретика і борця з українським націоналізмом Валентина Маланчука. Вже з перших кроків перебування на високій партійній посаді В. Маланчук усіляко прагнув підтвердити свою репутацію «патріота-інтернаціоналіста», тому рішуче взявся за ліквідацію навіть незначних здобутків, здійснених з ініціативи української інтелігенції у сфері національно-культурної політики в 1950—1960-х pp. Період перебування В. Маланчука на посаді головного ідеолога ЦК КПУ (1972—1979 pp.) отримав назву «епоха маланчукізму», для якої були характерні різке зростання політичних репресій, жорсткий ідеологічний пресинг на творчу інтелігенцію, нищівні руйнації в українській національній культурі. Маланчук став одним з ініціаторів розгортання кампанії боротьби з націонал-комунізмом, здійснення заходів, спрямованих на штучне звуження сфери вжитку української мови, дискримінацію Української автокефальної православної церкви, натхненником перманентних ідеологічних «чисток» у Спілці письменників України, академічних установах республіки.

Однозначна підтримка лінії кремлівського керівництва щодо України спричинила нові імпульси політики русифікації в Україні. Палкий прихильник тези про «зближення націй і досягнення їх повної єдності», В. Щербицький услід за Л. Брежнєвим відмовився від терміна «український народ» і почав вживати поняття «народ України». У другій половині 1960—1980-х pp. вищим партійним керівництвом УРСР послідовно здійснювалися заходи, спрямовані на русифікацію дошкільної, середньої спеціальної та вищої освіти. Українська мова почала зникати з офіційного вжитку. Курс на русифікацію політичного життя значно пришвидшився в лютому 1976 p., коли лідер українських комуністів виголосив звітну доповідь на XXV з'їзді Компартії України російською мовою. Така практика призвела до суттєвого звуження сфери вжитку української мови на всіх наступних партійних з'їздах, пленумах, конференціях, сесіях Рад, зборах, семінарах, в управлінських структурах. У часи перебування Щербицького при владі активно втілювалися в життя постанова ЦК КПРС від 31 червня 1978 р. «Про подальше вдосконалення вивчення російської мови в союзних республіках» та програма русифікації шкільної освіти, яку містила в собі постанова ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР від 26 травня 1983 р. «Про подальші заходи щодо вивчення російської мови у загальноосвітніх школах та інших навчальних закладах союзних республік».

Беззастережна орієнтація В. Щербицького на центр зумовила високу залежність економіки України від підприємств, що перебували поза її межами (майже 80% заводів і фабрик не мали завершеного виробничого циклу).

Водночас сімнадцятирічне перебування В. Щербицького на вищій партійній посаді в УРСР характеризувалося кількісним економічним зростанням. Проте ні Щербицькому, ні його «команді» не вдалося призупинити наростаючі гальмівні процеси в українській економіці.

У цілому суспільно-політичне життя середини 1960—1980-х pp. характеризувалося підміною справжнього народовладдя формальним представництвом трудівників у Радах, обмеженням їх реальної влади. Вибори до Верховної Ради, місцевих рад УРСР, що мали продемонструвати світовій громадськості торжество демократії, проходили безальтернативно, на основі завчасно підготовлених списків. Створені в такий спосіб органи народовладдя фактично виконували декоративну роль, не маючи серйозного впливу на вироблення державних рішень. Саме в брежнєвський період правління спостерігається розростання бюрократичного апарату, узурпація переважної частини функцій виконавчою владою, зведення нанівець самостійності громадських організацій, їх фактичне одержавлення. У роки застою політичне життя в країні набуває дедалі закритішого характеру, втрачається зв'язок партії з масами. Курс на консервацію існуючого режиму сприяв незмінності кадрового корпусу, старінню партійно-державного керівництва як у нижчих, так і вищих ешелонах влади. Адміністративно-командні методи управління всіма ланками суспільно-політичного життя посилювали ідеологічний диктат, призводили до порушень владою законності, особистих прав і свобод людини.

Фактичне перетворення КПРС у стрижень державної структури із зосередженням у її руках усієї повноти влади породжувало монополізм однієї партії в усіх сферах життя, прискорювало процес «зрощення» партійних і державних структур. З метою формального узаконення реального стану речей, конституційного закріплення безмежного панування КПРС партійна верхівка розпочала підготовку до створення нової конституції. Після широкого обговорення проекту Основного закону 7 жовтня 1977 року було прийнято Конституцію СРСР. Згодом, 20 квітня 1978 р., УРСР прийняла свою Конституцію, яка була копією союзної. Декларовані гасла про зростання ролі народу в управлінні суспільством, надання широких прав громадським організаціям, дотримання демократичних свобод (слова, зборів, віросповідань) були фіктивними і на практиці не реалізовувалися. З метою закріплення виняткової політичної ролі КПРС уперше в конституційній практиці було внесено положення (спеціальна стаття 6), згідно з яким компартія проголошувалася керівною і спрямовуючою силою радянського суспільства, ядром його політичної системи. За Основним законом 1978 р. Українська РСР формально визнавалася суверенною радянською соціалістичною державою (ст. 68), але об'єднаною в єдину союзну багатонаціональну державу. УРСР, як і в попередньому варіанті сталінської конституції, зберігала за собою право на вихід із СРСР (ст. 69), але при цьому було відсутнє законодавче забезпечення процедури такого виходу, що демонструвало декоративний характер проголошеного суверенітету.

Із плином часу ставало очевидним, що плани побудови комунізму до 1980 p., передбачені новою програмою КПРС, виконані не будуть. Про це свідчили низькі темпи економічного зростання у 1961—1970 pp., невирішені проблеми національних регіонів, далеке до «повного» розв'язання національне питання через призму «формування нової спільноти людей — радянського народу». Ці явища не тільки підривали віру в комуністичний міф, а й ставили під сумнів спроможність партійно-державної верхівки вміло керувати країною.

Аналіз тогочасного суспільно-політичного, економічного, культурного життя радянського суспільства спонукав союзне Політбюро змінити усталені погляди й оцінки на стратегію побудови комунізму. Замість комуністичних перспектив ідеологічним апаратом ЦК КПРС було розроблено концепцію «розвинутого соціалізму». Правлячий режим за допомогою засобів масової інформації почав переконувати населення в тому, що «розвинутий соціалізм» — це не що інше, як передбачений В. Леніним перехідний етап до комунізму, який «волюнтарист» М. Хрущов хотів «перескочити». Офіційна пропаганда невтомно нав'язувала думку, що «розвинутого соціалізму» — найвищого надбання людської цивілізації, за якого успішно вирішуються питання задоволення життєвих проблем громадян, — уже досягнуто в Радянському Союзі.

Ілюзії, породжені схоластичною доктриною «розвинутого соціалізму» про нібито існуюче органічне поєднання соціалізму з наукою, раціональне ведення господарства, використання природних і трудових ресурсів, високі показники в економіці, освіті, мистецтві, поглиблювали гальмівні процеси, заважали впровадженню назрілих економічних і соціальних реформ.

Посилення негативних тенденцій в економіці України

Якщо в суспільно-політичному житті країни проголошений курс на «стабілізацію» обернувся згортанням демократичних перетворень, то в галузі економіки впродовж 1960—1980-х pp. спостерігались спорадичні спроби реформ. Продовження реформаційного пошуку вимагало саме життя. У середині 1960-х pp. економіка країни переживала значні труднощі. Семирічний план розвитку було зірвано. Темпи розвитку промисловості й сільського господарства постійно падали. Приріст національного прибутку за 1958—1964 pp. скоротився вдвічі. Про появу елементів стагнації свідчили також розрив між попитом і його реальним товарним покриттям (особливо щодо окремих продуктів харчування), офіційне та приховане підвищення цін. Близько 10 млн осіб відчули в останні роки семирічки погіршення життєвих умов, що посилило соціальну напруженість у суспільстві. Все це змушувало брежнєвське керівництво вдатися до пошуків ефективного механізму управління економікою.

Подолання гострих і невідкладних економічних проблем нове партійно-державне керівництво розпочало зі стимулювання аграрного сектору. У листопаді 1964 р. Президія Верховної Ради УРСР скасувала урядові укази 1959—1963 pp., що обмежували розвиток особистих підсобних господарств. Рішення березневого 1965 р. пленуму ЦК КПРС «Про невідкладні заходи щодо дальшого розвитку сільського господарства» були спрямовані на ліквідацію відставання аграрного виробництва, створення в країні достатку продовольства і сировини для промисловості. Встановлювався твердий план закупівлі зерна на шість років для всіх колгоспів і радгоспів, районів і областей, для всіх республік, уводилася доплата за надплановий продаж, передбачалися заходи щодо зміцнення матеріально-технічної бази села. Союзну постанову про піднесення розвитку сільського господарства у квітні 1965 р. продублював пленум ЦК КП України. Вжиті заходи на деякий час стимулювали розширення сільськогосподарського виробництва. Однак обіцяного перелому в аграрному секторі не сталося. У 1970-ті pp. СРСР продовжував закуповувати хліб за кордоном. Сільське господарство серйозно відставало за рівнем технічного оснащення, залишалися невирішеними питання соціального розвитку села. Як і раніше, брежнєвське керівництво робило ставку на зміцнення командно-директивних методів управління, посилення адміністративного контролю за виробництвом, ігноруючи при цьому заходи щодо розкріпачення ініціативи, підприємливості селянства.

У вересні 1965 р. відбувся пленум ЦК КПРС, який накреслив програму реформ у промисловості. Першим кроком на шляху економічних перетворень стала ліквідація раднаргоспівської системи. На практиці це означало скасування хрущовських реформ, обмеження прав союзних республік і їх територіальних органів. Переважна частка індустріального потенціалу України знову була підпорядкована Москві (у розпорядженні уряду УРСР залишалася фактично лише місцева промисловість). У жовтні союзний уряд, очолюваний О. Косигіним, опублікував два нормативних документи стосовно поліпшення планування та стимулювання виробництва та про державне виробниче підприємство. Прийняті рішення стали стрижнем економічної реформи. Суть нових умов господарювання полягала у розширенні самостійності підприємств, використанні в процесі виробництва економічних важелів (прибутку, ціни, кредиту, госпрозрахунку), матеріальному стимулюванні трудових колективів залежно від результатів їхньої праці.

Новації в економіці почали реалізовуватися з січня 1966 р. У цей час в Україні на нові методи планування та економічного стимулювання перейшло 1,5% підприємств, а в 1970 р. — 85%. Реформа, що припала на восьму п'ятирічку (1966—1970 рр.), принесла позитивні результати. П'ятирічка реформ відзначалася прискоренням темпів і стрімким зростанням ефективності виробництва. Приріст національного доходу становив 39%. Протягом 1966—1970 pp. випуск промислової продукції в Україні збільшився на 50%. Економісти називають восьму п'ятирічку «золотою», оскільки її головні завдання було виконано повністю. Проте економічна реформа здійснювалась віджилими адміністративними методами. Нововведення обмежилися промисловістю, не торкнувшись інших галузей господарства. Втілюючи в життя нову модель господарювання, реформатори прагнули поєднати непоєднуване: з одного боку, розширити самостійність підприємств, з іншого — посилити позицію центральних відомств. Головною причиною провалу реформи було те, що економічні перетворення не були підкріплені відповідними змінами в політичній системі. Починаючи з 1972 р. економічна реформа почала пробуксовувати, а згодом брежнєвським керівництвом була зведена нанівець.

Відмовившись від нових методів управління виробництвом, вища партійна верхівка повернулася до давно випробуваного екстенсивного шляху розвитку країни. Економіка УРСР у 1970—1980-ті pp. розвивалася за рахунок залучення додаткової робочої сили, будівництва нових підприємств, нарощування капіталовкладень, розширення посівних площ. Як і в попередні десятиліття, велику увагу приділяли базовим і сировинним галузям народного господарства. У 1978 р. до ладу стали найбільші в Європі Запорізька й Вуглегірська ДРЕС, Криворізька, Придніпровська електростанції. Швидкими темпами велося будівництво нових шахт, рудників, збагачувальних фабрик, мартенів. Нарощували потенціал машинобудівна, металообробна, хімічна, мікробіологічна галузі промисловості. На початку 1980-х pp. Україна давала більше половини загальносоюзного обсягу виробництва залізної руди, понад третину чавуну, сталі, прокату. Проте створення нових потужностей відбувалося переважно без упровадження нових технологій. Орієнтація на валові показники виробленої продукції призводила до суттєвого зниження її якості. Одночасно зростала матеріаломісткість виробництва. Домінування зрівнялівки в оплаті праці, нехтування досягненнями науково-технічного прогресу, зрештою, вели до зниження продуктивності праці, уповільнення економічного розвитку.

Наприкінці 1970-х — на початку 1980-х pp. економіка УРСР увійшла в смугу тотальної кризи. У дев'ятій п'ятирічці (1971—1975 pp.) національний дохід в Україні мав збільшитися на 37—39%, а фактично зріс лише на 25%. Відповідно зменшення середньорічних темпів приросту основних показників економічного розвитку республіки спостерігається в десятій (1976—1980 pp.) та одинадцятій (1981—1985 pp.) п'ятирічках. Процес надмірної індустріалізації на початку 1980-х pp. не тільки посилив деформованість економіки України, а й зумовив появу товарного дефіциту, загострив екологічні, демографічні та соціальні проблеми.

Значні капіталовкладення, масштабні програми механізації та хімізації упродовж 1970-х — початку 1980-х pp. не змогли зупинити кризу колгоспно-радгоспної системи. У результаті безгосподарного використання землі у 1965—1985 pp. посівні площі республіки зменшились більш як на мільйон гектарів. Занедбаність соціальної та духовної сфери на селі спричинили значну міграцію сільського населення (протягом 1966—1985 pp. чисельність сільських жителів України зменшилась на 4,6 млн осіб). Екстенсивний підхід до ведення землеробства, ігнорування інтересів селянина стали причиною провалу Продовольчої програми, прийнятої на травневому пленумі ЦК КПРС 1982 р. Із середини 1980-х pp. у багатьох регіонах Радянського Союзу, в тому числі у великих промислових центрах України, були досить серйозні ускладнення з поставками продовольства.

Спроби поліпшити економічну ситуацію в промисловості та в аграрному секторі впродовж 1960-х — першої половини 1980-х pp. не дали очікуваних результатів. Віджилі методи управління не здатні були вивести економіку країни з глибокого формаційного застою.

Стан освіти, науки і культури в середині 1960-х — у 1980-х рр.

Посилення консервативних тенденцій у суспільно-політичному житті, суперечливі процеси, що відбувалися в економіці республіки, позначилися і на духовній сфері суспільства. Суперечлива ситуація в царині культури в середині 1960—1980-х pp. визначалася, з одного боку, посиленням ідеологічного диктату, консервацією елементів і традицій «культового» періоду, з іншого — пробудженням національної самосвідомості. Високі кількісні показники часто-густо не відповідали якісним зрушенням у духовному житті республіки. У 1960—1980-х pp. першочергову увагу партійно-державне керівництво приділяло розвиткові та вдосконаленню системи народної освіти, яка традиційно вважалася складовою частиною ідеологічної системи.

З 1966 р. розпочалося впровадження загальнообов'язкової десятирічної освіти. В УРСР неухильно розширювалася мережа шкільних закладів (на 1990 р. в Україні діяло понад 20 тисяч шкіл, у яких здобували освіту 6 млн 851 тис. учнів), професійно-технічних училищ (на 1987 р. у республіці функціонувало понад 1200 ПТУ, де навчалося понад 710 тис. учнів), відкривалися численні нові ВНЗ (у 1986 р. в УРСР налічувалося 146 вищих навчальних закладів проти 135 в 1960 p., а кількість студентів зросла з 417 тис. до 850 тис.). До того ж зміцнювалася матеріально-технічна база. Водночас було чимало зроблено для розв'язання проблеми вчительських кадрів, поліпшення якості підготовки спеціалістів із середньою спеціальною освітою. Здійснення широких заходів щодо реформування школи дало змогу до 1976 р. завершити перехід до загальнообов'язкової середньої освіти в УРСР.

Статистичні дані промовисто свідчили про досягнення певного прогресу у розвитку загальної освіти в Україні протягом 1960—80-х pp. Проте в умовах функціонування командно-адміністративної системи радянській школі не вдалося уникнути деяких негативних явищ. Запровадження середнього всеобучу, створення нових навчальних закладів, нарощування кількості фахівців із вищою освітою відбувалося на тлі поглиблення ідеологізації та денаціоналізації навчально-виховного процесу. Освіта в УРСР стрімко відставала від науково-технічного процесу і не відповідала потребам часу. Рівень та якість підготовки фахівців як у республіці, так і в СРСР у цілому значно відставав від світового. Разом із тим офіційна влада, дотримуючись політики «злиття націй», стимулювала процес русифікації української школи. Нерівноправне становище української мови порівняно з російською значною мірою закріпила постанова ЦК КПРС від 31 червня 1978 р. «Про подальше вдосконалення вивчення й викладання російської мови в союзних республіках», що визначала виділення додаткових асигнувань на підготовку підручників і програм з російської мови та літератури у школах, технікумах, вищих навчальних закладах, збільшення годин на її викладання, створення нових періодичних видань. Закріплення пріоритетності російської мови, розширення сфери її вжитку мала на меті також постанова ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР від 26 травня 1983 р. «Про подальші заходи щодо вивчення російської мови в загальноосвітніх школах та інших навчальних закладах союзних республік». Цим документом було передбачено збільшення з 1984 р. посадових окладів на 15% учителям підготовчих та 1—3 класів, які здійснюють навчання російською мовою, вчителям російської мови та літератури 4—11 класів шкіл та шкіл-інтернатів усіх типів і найменувань, професійних та середньоспеціальних навчальних закладів із національною мовою навчання, розташованих у сільській місцевості, селищах міського типу. Це матеріальне заохочення було одним із засобів витіснення української мови із сільських, селищних шкіл.

У результаті цілеспрямованої урядової національно-мовної політики в 1986/1987 навчальному році порівняно з 1955/1956 р. питома вага учнів у школах з українською мовою зменшилась з 72,8% до 40,6%. Лише 24% дітей, охоплених дошкільною формою виховання, відвідували дитячі садки і групи з українською мовою. Наприкінці 1980-х pp. 700 тис. українців Криму не мали жодної власної школи. Тенденція до скорочення шкіл з українською мовою викладання мала стійкий характер в обласних центрах України, промислових містах Донбасу та Придніпров'я.

У цілому, незважаючи на чималу кількість істотних помилок і викривлень у реформуванні освітянської галузі у 1960—1980-х pp., в Україні вдалося створити значний високий науковий і культурний потенціал та забезпечити високий освітній рівень населення республіки.

Згідно з законами і принципами, що домінували в радянському суспільстві, та з урахуванням науково-технічної революції, яка охопила передові країни світу, розвивалася наука в УРСР. Екстенсивний розвиток економіки позначився на динаміці зростання наукового потенціалу України (якщо в 1960 р. загальна кількість науковців у республіці становила 46 тис., то на 1987 р. — 213 тис.), на збільшенні кількості нових спеціалізованих наукових установ, підрозділів, відділів, лабораторій, що входили до складу Академії наук (у 1962 р. її президентом став Б. Патон). Упродовж 1960—1980-х pp. учені АН УРСР проводили дослідження стосовно найважливіших напрямків науково-технічного прогресу. Зусиллями співробітників Українського науково-дослідного конструкторсько-технологічного інституту синтетичних надтвердих матеріалів АН УРСР у 1961 р. було одержано перші штучні алмази. Колективом Інституту кібернетики АН УРСР на чолі з його директором В. Глушковим спроектовано і збудовано цифрову машину «Київ» (1960), першу в СРСР керуючу машину широкого профілю «Дніпро» (1961), машини «Промінь» (1962), «Мир» (1964). З 1966 р. у Фізико-технічному інституті АН УРСР став до ладу найбільший у Європі лінійний прискорювач електронів. Практичних результатів домоглися українські науковці у галузі зварювання металів, зварних конструкцій і нових металургійних методів добування високоякісних та чистих металів і сплавів, у вивченні характеристик твердого тіла й низьких температур. Широкого визнання в середині 1960-х років набули дослідження і винаходи групи вчених з Інституту теоретичної фізики АН УРСР під керівництвом академіка Миколи Боголюбова в галузі статистичної фізики, нелінійної механіки, квантової теорії поля, надплинності й надпровідності. Не мали аналогів у світі наукові розробки, здійснювані співробітниками конструкторського бюро «Південне» (засноване в 1954 р. у Дніпропетровську) в галузі аеродинаміки, балістики, матеріалознавства, ракетобудування. Вагомим був внесок учених та фахівців КБ «Південне» у реалізацію космічної програми СРСР. Під орудою генеральних конструкторів М. Янгеля (1954—1971) та В. Уткіна (1971—1990) у Дніпропетровському ракетно-космічному центрі було створено декілька поколінь вітчизняних бойових ракет, відомі космічні носії «Космос», «Інтеркосмос», «Циклон-2», «Циклон-3», ракетно-космічна система «Енергія — Буран».

Практичну цінність мали наукові здобутки колективів учених у царині сільськогосподарських наук. У Миронівському науково-дослідному інституті селекції і насінництва пшениць, очолюваному академіком АН УРСР В. Ремеслом, були створені сорти озимої та ярої пшениць (Миронівська-264, Миронівська ювілейна, Миронівська яра та ін.), які пізніше стали всесвітньо відомими. Вітчизняні селекціонери виводили нові сорти кукурудзи, цукрових буряків, картоплі, винограду. Помітні зрушення відбулися у галузі біотехнологій.

Проте значна кількість наукових новацій, технологій і винаходів не була запроваджена у виробництво. Командно-адміністративний механізм господарювання, перевага екстенсивних шляхів розвитку економіки над інтенсивними призводили до ігнорування всіх цінних ініціатив науковців, досягнення науково-технічної революції. На початок 1980-х pp. лише 10—15% підприємств були механізовані або комплексно автоматизовані.

Бюрократичні перепони, ідеологічний диктат не тільки гальмували фундаментальні дослідження, а й породжували несприятливу атмосферу в творчих колективах науковців. У надзвичайно складних умовах перебувала вітчизняна історична наука. Певне національне пожвавлення, що випало на першу половину 1960-х pp., змінилося тривалою прохолодою до всього національного. Особливо сильні «заморозки» відчувалися в період перебування на посаді секретаря ЦК КПУ з ідеологічних питань В. Маланчука. Останній усіляко прагнув підтвердити інтернаціоналістський характер своєї діяльності, рішуче брався за ліквідацію навіть незначних здобутків, здійснених з ініціативи української наукової інтелігенції. З ініціативи В. Маланчука у першій половині 1970-х pp. відбувався спланований в ідеологічних підрозділах ЦК КПУ справжній погром історичної науки, були відлучені від роботи найбільш кваліфіковані наукові кадри.

У кінці 1972 р. виникла «справа» Інституту археології АН України. Його директор, член-кореспондент АН УРСР Федір Шевченко, провідні наукові співробітники Петро Толочко, Володимир Баран та інші звинувачувалися в допущенні ряду «історичних, методологічних і теоретичних помилок». Бажання науковців поновити щорічник «Київська старовина» розцінювалося ЦК КПУ як спроба націоналізму, оскільки в ньому «...не висвітлюється зв'язок київських матеріалів із пам'ятками Північної та Північно-Східної Русі». Дратувала партапаратників і сама назва щорічника, яка нібито «повторює назву дореволюційного журналу буржуазно-ліберального напрямку».

За поданням В. Маланчука у квітні 1973 р. було викрито «групу націоналістів» в Інституті мистецтвознавства, фольклору та етнографії ім. М. Рильського. Ідеологічне збочення вчених полягало в тому, що вони підготували і видали бібліографічний покажчик «Українське радянське карпатознавство», в якому поряд із творами радянських учених були подані праці «українських буржуазних націоналістів» Володимира Кубійовича, Сергія Єфремова, Катерини Грушевської та інших.

Під жорстким пресом ідеології опинився Інститут історії АН УРСР. У його стінах не знайшлося можливості для обговорення цікавої за своїм задумом статті Михайла Брайчевського «Приєднання чи возз'єднання?» (у цій науковій розвідці піддано критиці офіційну інтерпретацію Переяславської угоди 1654 p.), яку відразу ж було віднесено до розряду антирадянських. Після видання згаданої праці за кордоном її автора переслідували, обмежували в друці. У 1972 р. були звільнені з роботи кандидати історичних наук Олена Апанович та Олена Компан, які власними коштами підтримували «громадські каси» допомоги українським політв'язням. З острахом бралися за перо І. Бойко, К. Гуслистий, І. Гуржій, В. Дядиченко, Я. Дзира, які творили історичну науку не в руслі ідеологічних потреб партії.

Жорсткий ідеологічний пресинг, введений Маланчуком і його найближчим оточенням, відчували на собі українські письменники і митці. Упродовж 1970-х pp. в апараті секретаря ЦК з ідеології одна за одною народжувались постанови, які мали сприяти «проведенню певної роботи щодо усунення істотних зміщень у здійсненні національної політики в галузі культури, виправлення серйозних упущень у питаннях інтернаціонального виховання, дотримання принципу класового підходу до суспільних явищ минулого і сучасного». За нехтування принципів соціалістичного реалізму було піддано остракізму та гонінням визнаних майстрів слова Олеся Бердника, Івана Білика, Євгена Гуцала, Миколу Лукаша, Григорія Кочура, Бориса Антоненка-Давидовича, Миколу Руденка, Василя Стуса, Станіслава Тельнюка. У січні 1972 р. за написання автобіографічної повісті «Більмо» про перебування в радянських політичних таборах (книгу опубліковано на Заході і перекладено багатьма мовами світу) було заарештовано й засуджено до семи років таборів і 3-річного заслання львівського письменника М. Осадчого.

За написання та переправлення на Захід у 1975 р. літературно-публіцистичної розвідки «Набої для розстрілу» («Ненько моя, ненько»), присвяченої судовому процесу «Спілки визволення України», було ув'язнено письменника, кінематографіста Гелія Снєгірьова.

Гострої критики з боку вищого політичного керівництва зазнали роман Р. Іваничука «Журавлиний крик» та п'єса драматурга О. Коломійця «За дев'ятим порогом» за нібито хибно зображені сторінки історії Запорозької Січі. Надмірне захоплення козаччиною в романі; «Собор» ставилося в провину одному з патріархів української літератури Олесю Гончару. В 1970-х — на початку 1980-х pp. штучно замовчувалася творчість талановитої української поетеси Ліни Костенко. Навіть тоді, коли її віршований роман «Маруся Чурай» (1979 р.), у якому змальовується епоха Б. Хмельницького, набув широкого розголосу, декламувався на різноманітних неофіційних літературних вечорах, численні цензори продовжували штампувати висновки про недоцільність публікації непересічного літературного твору.

Водночас, попри численні ідеологічні кампанії, гонитви й репресії, українська література збагатилася низкою високоякісних, майстерних творів, а саме: творами О. Гончара «Берег любові», «Бригантина», «Циклон», «Твоя зоря», «Тронка», романами Ю. Мушкетика «Позиція», «Рубіж», «Яса», М. Стельмаха «Велика рідня», «Кров людська — не водиця», «Хліб і сіль», збірками віршів І. Драча, І. Жиленко, Р. Лубківського, О. Забужко. Широкою популярністю серед читацького загалу користувалися історичні романи П. Загребельного «Розгін», «Диво», С. Скляренка «Святослав» і «Володимир», драматичні твори М. Зарудного, п'єси В. Минка.

Переборюючи всілякі партійні перестороги, розвивалось кіномистецтво України. У 1960-х — на початку 1980-х pp. найбільшою популярністю у глядачів користувалися кінофільми «Тіні забутих предків» С. Параджанова, «Вечір напередодні Івана Купала» і «Легенда про княгиню Ольгу» Ю. Іллєнка, «Камінний хрест» та «Тривожний місяць вересень» А. Осики, «Вавилон-ХХ» І. Миколайчука, «Женці» та «Високий перевал» В.Денисенка, «У бій ідуть тільки "старики"» та «Aти-бати йшли солдати...» Л. Викова. Проте кожен нестандартний крок кіномитця перебував під негласним наглядом ідеологічного апарату ЦК КПУ й отримував свою політичну, а в деяких випадках і юридичну оцінку. Внаслідок грубого втручання у творчість, політичної та ідеологічної корекції виробництва кінофільмів на Одеській та Київській кіностудіях на тривалий час потрапили на полиці фільми К. Муратової «Короткі зустрічі» (1968, вийшов на екран у 1987 p.), «Довгі проводи» (1971, вийшов на екран у 1987 р.), кіноробота Ю. Іллєнка «Криниця для спраглих» (1965, у прокаті з 1987 p.). Об'єктом для цькування з боку владних структур було обрано також глибоко національний за своїм змістом і формою кінофільм Ю. Іллєнка «Білий птах з чорною ознакою» (1971). Протягом тривалих років був відлучений від роботи Сергій Параджанов. Під невсипущим оком цензури тривалий час перебувала творчість кінорежисерів І. Миколайчука, Л. Осики, В. Ілляшенка.

Суворі вердикти самобутнім роботам визнаних кіномитців змушували багатьох кінематографістів з великою осторогою братися як за українську тематику, так і за озвучення фільмів українською мовою.

Дедалі більше втрачав національну особливість український театр. Незважаючи на те, що протягом 1965—1985 pp. кількість театрів в УРСР зросла майже на третину, українські драматичні твори становили лише четверту частину їхнього репертуару, а українська мова майже повністю була витіснена російською. Життєвість українського театру в ті роки засвідчували своєю роботою артисти Н. Ужвій, А. Роговцева, Б. Ступка, О. Кусенко та інші.

Новаторством і оригінальністю в образотворчому мистецтві у 1960—80-х pp. відзначалися твори скульптора і живописця І. Гончара, художників А. Горської, Л. Семикіної, О. Заливахи, Г. Севрук, М. Касіяна, М. Дерегуса. У сфері народного декоративно-ужиткового мистецтва особливої популярності набула творчість М. Приймаченко, К. Білокур, С. Кульчицької.

Традиції української національної музики у згаданий період примножували композитори Григорій і Платон Майбороди, Мирослав Скорик, Ігор Шамо, Володимир Івасюк, Андрій Штогаренко.

Посилений ідеологічний контроль, здійснюваний політичним керівництвом республіки, призвів до значної поляризації в літературно-мистецькому середовищі. Переважна більшість творчої інтелігенції стала на шлях конформізму, підтримала своїми діями пануючий режим. Інша, більш послідовна, течія стала основою формування опозиційного руху проти існуючого ладу. Протистояння нонконформістської частини творчої інтелігенції проявилося в найрізноманітніших формах — відстоюванні свободи творчості, пропаганді кращих культурно-мистецьких традицій українського народу, заходах щодо збереження історичної спадщини, української мови.

Дисидентський рух: шляхи формування та основні етапи розвитку

Опозиційний рух в Україні виникає наприкінці 1950-х pp. в умовах наростаючої системної кризи радянського ладу, що ознаменувала собою відхід від принципів «казарменого» соціалізму, трансформацію владного механізму в СРСР в бік лібералізації суспільно-політичного та культурного життя, відмову від масового терору як методу державного управління.

Поширення дисидентства в 1960—80-х pp., розповсюдження опозиційних настроїв серед різних верств населення України стало своєрідною реакцією на згортання процесу десталінізації радянського суспільства, бездержавний статус України, утиски національного культурно-духовного життя, серйозні порушення конституційних норм щодо свободи совісті і віросповідань, істотні прорахунки в галузі соціально-економічної політики КПРС. Істотно впливала на формування дисидентства і поразка національно-визвольної боротьби 1940—50-х pp. у Західній Україні, яка проілюструвала безперспективність збройних методів опору. Не менш важливу роль у становленні ідеології дисидентства відіграли світовий процес деколонізації 1950—60-х pp., антитоталітарні виступи в країнах народної демократії, зокрема в Польщі, Угорщині, НДР, Чехословаччині, міжнародний правозахисний рух, що активізувався після прийнятої 1948 р. загальної Декларації прав людини.

Провідне місце серед опозиційних сил в 1960—80-х pp. займали український національно-визвольний рух (національно орієнтоване дисидентство), рухи національних меншин (кримськотатарський та єврейський національні рухи за повернення на історичну Батьківщину), рух за свободу совісті (релігійне дисидентство), рух за соціально-економічні права. Характерною рисою українського національно-визвольного руху була боротьба за національні інтереси українського народу, яка поєднувала в собі найрізноманітніші форми громадського протесту: від інтелектуального опору, що виражався у написанні й поширенні через «самвидав» оригінальних публіцистичних, прозових, поетичних творів, у яких рішуче викривалися серйозні деформації радянського суспільства («Інтернаціоналізм чи русифікація?» І. Дзюби, «Право жити» Ю. Бадзьо, «Етноцид українців в СРСР» С. Хмари, публіцистика В. Чорновола, В. Мороза, В. Марченка, Є. Сверстюка та ін.), ствердженні нерегламентованих культурних ініціатив (подвижницька діяльність Л. Ященка, І. Гончара, А. Горської та ін. у розбудові непідконтрольних органам влади самодіяльних колективів, неофіційних музеїв, бібліотек, неформальних об'єднань), до створення організаційних структур для боротьби з існуючим державним та суспільним ладом.

У другій половині 1950-х на початку 1960-х pp. в Україні виникає ціла мережа таємних організацій і осередків антирадянського спрямування. Деякі з них діяли на засадах інтегрального соціалізму — «Союз борців за звільнення України» (сер. 1950-х pp.; м. Шахтарськ Донецької області), «Український національний комітет» (1956—1961 pp.; поширював свій вплив у районах Львівської області), «Український національний фронт» (1964—1967 pp.; Львівська, Івано-Франківська, Кіровоградська, Донецька обл.), інші — «Українська робітничо-селянська спілка» (1960—1961 pp.; Львівська обл.), «Українська національна комуністична партія» (1971—1972 pp.; м. Київ), «Партія національного прогресу» (кінець 1970-х — початок 1980-х pp.; м. Горлівка Донецької обл.) — спиралися на ідеї націонал-комунізму. Якщо націонал-комуністичні та націоналістичні угруповання робили основний акцент на розв'язання національних проблем і домагалися побудови незалежної Української держави, то ціла низка організацій і груп («Підпільний центр «Свобода» — м. Костянтинівна Донецької обл., «Демократичний союз соціалістів» — с. Серпневе Одеської обл., «Боротьба за громадську справедливість» — Миколаївська обл., «Партія боротьби за реалізацію ленінських ідей» — м. Луганськ та ін.) виводили на перший план завдання реалізації демократичних прав і свобод громадян незалежно від їх національної приналежності як неодмінну запоруку подальшого розвитку радянського суспільства.

В історії українського національно-визвольного руху вирізняються два етапи розвитку. Якщо на першому етапі (друга половина 1950-х — середина 1960-х років) протести здебільшого мали анонімний характер, здійснювались у вигляді розповсюдження листівок, національної символіки, то на другому (із середини 1960-х — у 1970-ті роки) надзвичайно важливим у діяльності руху опору стало вироблення легальних форм боротьби. Останнє знайшло своє вираження у широкій петиційній кампанії («Лист 78-ми», «Лист 139-ти» діячів науки, літератури та мистецтва), відкритих акціях протесту (демонстрації в кінотеатрі «Україна» на прем'єрі фільму С. Параджанова «Тіні забутих предків» 14 вересня 1965 p.; біля пам'ятника Т. Шевченку у Києві, акти самопожертви — самоспалення, здійснені В. Макухою, О. Гірником, М. Береславським), формуванні громадських організацій на захист окремих політв'язнів («Громадський комітет на захист Ніни Строкатової»; 1971 p.), створенні в листопаді 1976 р. Української Гельсінської групи, яка діяла на основі підписаних радянським керівництвом Гельсінських угод. Ініціатором створення УГГ виступив письменник М. Руденко, до якого приєдналися О. Бердник, О. Мешко, Л. Лук'яненко, І. Кандиба, О. Тихий, Н. Строкатова-Караванська, М. Матусевич, М. Мартинович, П. Григоренко. Першим документом, підготовленим УГГ, була «Декларація Української громадської групи сприяння виконанню Гельсінських угод», у якій окреслювалися завдання і напрями діяльності правозахисної асоціації. Група ставила за мету сприяти ознайомленню широких кіл української громадськості з Декларацією прав людини, втілювати на практиці положення гуманітарних статей Прикінцевого Акта Гельсінської наради (1975 p.), домагатися, щоб на всіх міжнародних нарадах, де мали обговорюватися підсумки виконання Гельсінських угод, Україна як суверенна держава і член ООН була представлена окремою делегацією, створення незалежних прес-агентств для налагодження вільного обміну інформацією.

Арешти і суди над учасниками Гельсінського руху в Україні М. Руденком, О. Тихим, М. Мариновичем, М. Матусевичем та Л. Лук'яненком протягом 1977 р. не привели до самоліквідації організації. У кінці 1970-х — на початку 1980-х pp. членами УГГ стали П. Вінс, В. Овсієнко, В. Чорновіл, С. Шабатура, Д. Шумук, В. Романюк. За весь час існування УГГ (1976—1988 pp.) її членами була 41 особа. З них 39 за правозахисну діяльність отримали значні терміни ув'язнення, 4 — В. Стус, О. Тихий, В. Марченко, Ю. Литвин — загинули в неволі. Допомогу і підтримку у виданні матеріалів УГГ надавали створений у листопаді 1976 р. у Вашингтоні «Комітет по забезпеченню Гельсінських гарантій в Україні» (президент А. Зварун) та Закордонне представництво УГГ, започатковане в жовтні 1978 р. політемігрантами П. Григоренком, Л. Плющем, Н. Світличною та Н. Строкатовою-Караванською. У вересні 1982 р. Президент США Р. Рейган підписав прокламацію, що оголошувала 9 листопада 1982 р. «Днем Української Гельсінської групи».

Діяльність УГГ ознаменувала новий етап в українському національно-визвольному русі в 1970—80-х pp., що поєднав боротьбу проти національного гніту з боротьбою за демократичні права в УРСР. У липні 1988 р. УГГ було реорганізовано в Українську Гельсінську спілку.

У літописі опозиційного руху другої половини 1950—1980-х pp. в Україні значне місце посідає кримськотатарський національний рух — самовіддана та послідовна боротьба кримських татар за повернення на свою історичну Батьківщину, реалізацію прав і свобод, гарантованих міжнародними актами, союзною та українською Конституціями. Перші кроки у становленні кримськотатарського національного руху спостерігаються вже в другій половині 1940-х pp. Вони виявились у нестримному прагненні кримських татар зберегти власну самобутність, мову, культуру, у масових втечах із місць «спецпоселення», порушенні встановленого режиму їх функціонування, в масовій перманентній петиційній кампанії, діяльності таємного гуртка «Союз кримськотатарської молоді з повернення на Батьківщину» на чолі з М. Джемілєвим, М. Омеровим, Р. Годженовим та ін.

Штучні обмеження в переселенні кримських татар до Криму породжували масові демонстрації в Запорізькій, Кримській та Херсонській областях, акти самопожертви М. Мамута, І. Мамедуллаєва.

Значний пласт опозиції в Україні становив єврейський національний рух, представлений двома основними течіями — «еміграційників» (домагання реалізації права на еміграцію) і «культурників» (завдання відродження історико-культурних традицій українського єврейства). Активісти єврейського національного руху Й. Зісельс, Я. Левін, Я. Меш, О. Парицький докладали чимало зусиль для створення нелегальних культурно-освітніх центрів — «ульпанів» — у Києві, Харкові, Одесі, задоволення релігійних потреб єврейської меншини, подолання негативних наслідків прояву побутового і державного антисемітизму.

Антицерковна кампанія другої половини 1950-х — поч. 1960-х pp., що супроводжувалася форсованим подоланням «релігійності», адміністративним втручанням у діяльність релігійних організацій, викликала появу релігійного дисидентства. У лоні Російскої православної церкви існувало кілька течій, спрямованих як проти Московської патріархії, так і проти державних органів. Ідеться про спробу створення в першій половині 1950-х pp. єдиної незалежної Української церкви, діяльність «Комітету відновлення церкви і боротьби за її канонічну чистоту», «Християнського комітету захисту прав віруючих в СРСР», прилюдні виступи єпископа полтавського і кременчуцького Феодосія проти грубого втручання держави у справи церкви, правозахисна діяльність священиків П. Здрилюка, В. Романюка, протести віруючих проти масового закриття церков і монастирів, нищення святих місць тощо.

Серйозну силу являв собою рух за відновлення Української греко-католицької церкви, який виник практично відразу після неканонічного Львівського собору 1946 р. і знайшов своє виявлення у функціонуванні незареєстрованих релігійних громад, створенні організацій захисту прав віруючих («Ініціативна група захисту прав віруючих і церкви» на чолі з Й. Терелею, «Комітет захисту УГКЦ» — керівник І. Гель), ряді акцій протесту, богословських творах Й. Сліпого, В. Величківського, Р. Бахталовського.

Унаслідок державної політики щодо релігії і церкви в опозиції до режиму перебували представники римо-католицьких, юдейських громад. Високою активністю відзначалися опозиційні течії серед євангельських християн-баптистів, адвентистів сьомого дня, п'ятидесятників, що створили незалежні від держави духовні центри («Рада церков євангельських християн-баптистів», «Вірні і вільні адвентисти сьомого дня»), поширювали релігійний «самвидав», апелювали до світової громадської думки.

Союзне і республіканське партійно-державне керівництво офіційно не визнавало наявність будь-якої опозиції режиму, характеризуючи її представників як «відщепенців», «кримінальних злочинців», послідовно проводило боротьбу з нонконформістськими силами. Відповіддю на активізацію дисидентського руху стали політичні репресії, які проводились за допомогою створеного розгалуженого карального апарату та спиралися на відповідну законодавчу і нормативну базу.