Процес десталінізації в суспільному житті України

Смерть Й. Сталіна 5 березня 1953 р. на тлі наростаючої кризи радянського тоталітаризму висвітлила нагальну необхідність модернізації правлячого режиму в СРСР. Прагнення реформувати тоталітарну систему, перетворити її на більш життєздатний суспільний організм, спроможний адекватно реагувати на виклики часу, спонукало нових керманичів держави відмовитись від терористичних методів управління, масових політичних репресій, гіпертрофованого ідеологічного контролю. Усвідомлення партійною номенклатурою безперспективності державного тероризму поклало початок розгортанню в Радянському Союзі складних і суперечливих спроб трансформації тоталітарних структур.

Після смерті диктатора, який не визначив собі наступника, розпочалася гостра боротьба між представниками центрального московського керівництва. Певним компромісом у змаганні за політичне лідерство в державі на основі нетривкого балансу сил стало так зване колективне керівництво, ключову роль у якому відігравали Голова Ради Міністрів СРСР Г. Маленков, секретар ЦК КПРС М. Хрущов, міністр внутрішніх справ СРСР Л. Берія. Спробу порушити нестійку політичну рівновагу та зміцнити власні позиції зробив один з найближчих соратників Й. Сталіна — Л. Берія. Саме йому належать перші кроки щодо лібералізації суспільно-політичного життя в Радянському Союзі.

Процеси десталінізації радянського суспільства розпочалися ще навесні 1953 року. 27 березня 1953 р. було прийнято Указ Президії Верховної Ради СРСР про часткову амністію ув'язнених. Законодавчий акт не передбачав амністії громадян, засуджених за контрреволюційні злочини на термін, більший ніж 5 років, проте був безперечним кроком уперед. У квітні 1953 р. були прийняті рішення, за якими звільнили осіб, причетних до «справи лікарів». Розуміючи, що у взаємовідносинах між Москвою і республіками національне питання може стати визначальним на завершальному етапі боротьби за право одноосібно керувати державою, у травні 1953 р. Л. Берія подав до Президії ЦК КПРС доповідну записку, в якій гостро критикував політику русифікації, масові необгрунтовані репресії, що вчинялися в тогочасних Прибалтійських республіках та Західній Україні. В середині червня 1953 р. під тиском заступника Голови Ради Міністрів СРСР Л. Берії розпочались чергові кадрові перестановки в Міністерстві внутрішніх справ. Проте здійснити узурпацію влади Л. Берії та його ставленикам на місцях так і не вдалося. Невдовзі змовники на чолі з М. Хрущовим заарештували Л. Берію, звинувативши його у намаганні поставити МВС над партією, в організації антирадянської заколотницької групи з метою ліквідації радянського робітничо-селянського уряду.

Усунення такої одіозної особистості, як Л. Берія, сприяло посиленню позицій партійного апарату в системі влади. У вересні 1953 р. першим секретарем ЦК КПРС став М. Хрущов, який продовжив обережні спроби коригування політичного курсу країни.

У вересні 1953 р. Президія Верховної Ради СРСР своїм законодавчим актом надала Верховному Суду право за протестами Генерального прокурора переглядати рішення колишніх колегій ОДПУ, трійок НКВС та «особливої наради» при НКВС — НКДБ — МВС — МДБ СРСР.

Відсутність у наступників Сталіна бажання, а також змоги дотримуватися моделі «класичного сталінізму» позначилась також на звуженні діяльності потужного репресивного апарату в країні. Інстинкт самозбереження, розвинутий із часів сталінських «чисток» і репресій, штовхав керівництво КПРС на прийняття законодавчих рішень, спрямованих на зниження державного статусу органів держбезпеки. Відповідно до постанов Президії Верховної Ради СРСР від 13 березня 1954 р. та Ради Міністрів СРСР від 12 березня 1954 р. зі складу Міністерства внутрішніх справ було виділено Комітет державної безпеки (очолив І. Серов, а в Україні, відповідно, В. Нікітченко) як самостійний орган при союзному уряді зі значним скороченням функцій внутріполітичного контролю та розшуку.

Із системи органів МВС — КДБ повністю вилучалися надані їм свого часу судові функції. Постановою Президії Верховної Ради СРСР від 1 вересня 1953 року було ліквідовано інструменти терору — військові трибунали, «особлива нарада» при Міністерстві внутрішніх справ СРСР, яка мала право виносити вироки навіть заочно. Позитивне значення мали заходи, спрямовані на підвищення ролі прокурорського нагляду. Замість внутрішньої прокуратури МВС — МДБ у системі Прокуратури СРСР утворювався спеціальний відділ, що мав контролювати діяльність цих правоохоронних органів. Наступні кроки в даному напрямку конкретизувала постанова ЦК КПРС від 19 січня 1955 р. «Про заходи щодо дальшого зміцнення соціалістичної законності і посилення прокурорського нагляду».

Позитивним змінам у суспільно-демократичному житті в країні сприяв комплекс заходів, здійснюваних державою для поновлення репутації, доброго імені громадян, незаконно притягнутих до кримінальної відповідальності в період утвердження і функціонування радянської тоталітарної системи.

Перші рішення щодо реабілітації приймались із певною обережністю та з урахуванням розстановки сил усередині політичного керівництва країни. У 1953 р. було здійснено перегляд справ деяких жертв сталінських репресій. Процедура реабілітації стосувалася лише окремих партійних і державних діячів та членів їхніх сімей. Відносної масовості процес звільнення незаконно репресованих громадян набув у травні 1954 р. з прийняттям постанови Ради Міністрів СРСР «Про перегляд кримінальних справ на осіб, засуджених за контрреволюційні злочини, що утримуються в таборах, колоніях і тюрмах МВС СРСР і знаходяться в засланні на поселенні». Ця постанова передбачала створення центральних і місцевих комісій, які були наділені особливими правами та повноваженнями і проводили реабілітацію та звільнення безпосередньо у місцях позбавлення волі. Протягом 1954-го — початку 1956 р. завдяки діяльності 26 обласних комісій, Прокуратури УРСР, Верховного Суду УРСР, трибуналів військових округів було звільнено близько 15 тисяч незаконно репресованих громадян, з яких 1801 були повністю реабілітовані. Особливістю першого етапу реабілітаційних заходів у період з березня 1953-го до 1956 р. було те, що вони не стосувалися причин політичних репресій, ролі в них Сталіна та його найближчого оточення.

Важливим кроком у процесі десталінізації суспільства, утвердження демократичних засад став XX з'їзд КПРС (лютий 1956 p.), на закритому засіданні якого М. Хрущов виголосив таємну доповідь, присвячену розвінчанню «культу особи Сталіна», викриттю і засудженню масових репресій. На жаль, гостра критика з вуст першого секретаря ЦК КПРС не торкалася базових структур командно-адміністративної системи, причин існування одноосібної влади. Звинувачуючи Сталіна за створений ним режим політичного терору, Хрущов не засудив сам принцип державного тероризму. І все ж рішення XX з'їзду помітно вплинули на політичну і морально-психологічну атмосферу в країні, поклали початок серйозним зрушенням у духовному житті суспільства, які дістали назву «хрущовської відлиги».

Промова М. Хрущова на XX з'їзді була несподіваною для більшості делегатів партійного форуму. Після завершення доповіді було вирішено обговорення не проводити. Однак 5 березня президія ЦК ухвалила постанову «Про ознайомлення з доповіддю Хрущова "Про культ особи та його наслідки" на XX з'їзді КПРС». Таким чином, партійний ареопаг пішов на безпрецедентну акцію — ознайомити практично все доросле населення країни зі злочинами Й. Сталіна, а також розіслати доповідь керівникам компартій країн світу. Обговорення та роз'яснення рішень і матеріалів XX з'їзду в Українській РСР розпочалося відразу після набуття чинності постанови Президії ЦК КПРС. Спочатку були проведені мітинги, збори, в яких взяли участь делегати з'їзду, відтак обговорення історичних підсумків партійного форуму перемістились в низові партійні організації.

Листи громадян, інформація про хід обговорення підсумків партійного форуму на зборах трудящих та у партійних осередках, які надходили до ЦК КПУ, наочно демонстрували — виступи та думки рядових комуністів та безпартійних йшли значно далі установок XX з'їзду.

Розтривожена рішеннями XX з'їзду українська громадськість вимагала повної правди про злочини сталінізму. Окрім закликів виправити помилки в національному питанні, виступаючі гостро критикували недоліки в роботі міністерств, відомств, вказували на формалізм у роботі, грубість, відірваність від мас деяких відповідальних працівників.

Не справдилися розрахунки вищого політичного керівництва на те, що засудження «періоду культу особи» та вчинків Л. Берії автоматично зніме відповідальність із найближчого оточення Сталіна та місцевих керівників за організацію політичних процесів, масових репресій. Майже на кожних зборах, присвячених обговоренню «секретної доповіді» М. Хрущова, ставили однакові запитання: «Як зрозуміти той факт, що протягом стількох років творились такі неподобства, а все викривається тільки зараз, адже більшість теперішніх членів ЦК працювали з Сталіним?». У деяких виступах рядових комуністів були засуджені вчинки, спосіб життя місцевої партійної номенклатури. Багато з виступаючих на зборах вважали за необхідне не лише перейменувати підприємства, колгоспи, вулиці, яким було присвоєно ім'я Сталіна, а й опублікувати у пресі списки репресованих і в такий спосіб остаточно зняти з них тавро «ворога народу». Проте не всі члени КПРС виступали за оприлюднення злочинів сталінізму. Лунали думки про заборону ознайомлення з рішеннями з'їзду комсомольців та безпартійного активу. Не знаходила підтримки серед деяких комуністів і сама акція щодо розвінчання культу особи Сталіна, оскільки це кидало тінь на міжнародний комуністичний рух у цілому.

Партійне керівництво, наказуючи організовувати зібрання, змушуючи вислуховувати партійні рішення, виявилося на диво не готовим до такого формату спілкування з громадянами, не змогло передбачити їх небувалу активність. Більше того, верховоди Кремля, партійна верхівка, самі того не бажаючи, створювали підґрунтя для формування опозиційних настроїв як серед своїх рядових однопартійців, так і серед тих людей, які свято повірили у серйозність намірів нового керівництва країни.

Визнання компартійною елітою деяких своїх помилок, лібералізація суспільного й культурного життя, атмосфера змін, навіяна рішеннями XX з'їзду, дозволяли українській інтелігенції, творчій молоді відчути себе більш розкутими, мати право формулювати власну думку, відмінну від офіційної точки зору.

Проводячи моніторинг розбурханого хрущовськими реформами українського суспільства, органи держбезпеки констатували, що в другій половині 1956 р. кількість антирадянських проявів серед інтелігенції та молоді, особливо в потужних промислових та культурних центрах УРСР, різко зросла.

За спостереженнями спецслужб, вияви антирадянської діяльності найбільше було помічено в колективах учених, серед професорсько-викладацького складу, у середовищі творчої інтелігенції. «Активізації ворожої діяльності антирадянських елементів» серед студентства, створенню різноманітних молодіжних товариств і угруповань, на думку працівників Комітету держбезпеки, сприяли колишні політв'язні, які масово поверталися до рідних домівок з ГУЛАГу.

Аналізуючи протестні настрої серед населення Української РСР, органи КДБ прийшли до висновку, що в переважній більшості антирадянські прояви виражалися у закликах до зміни державного устрою в СРСР, наклепах на марксистсько-ленінську теорію, внутрішню та зовнішню політику КПРС, образах на адресу вищого партійного керівництва. Разом з тим, дедалі більше занепокоєння спецслужб викликала ситуація у творчих організаціях, коли «деякі письменники... неправильно трактують питання розвитку української культури і під виглядом критики недоліків по суті повторюють наклепницькі вигадки закордонних реакціонерів і пропагують буржуазно-націоналістичні погляди».

Сигнали з місць про випадки націоналістичних та демагогічних висловлювань під час обговорення «секретної доповіді» спонукали вище політичне керівництво підкорегувати рішення XX з'їзду у вигляді постанови від 30 червня 1956 р. «Про подолання культу особи та його наслідків». Застосування в постанові принципу: з одного боку, Сталін — видатний діяч, з іншого — людина, яка зловживає владою, — мало зняти гостроту критики порядків нещодавнього минулого.

Історичні ухвали XX з'їзду КПРС сприяли юридичній та громадській реабілітації деяких партійних, державних, військових діячів (В. Затонського, П. Любченка, С. Косіора, П. Постишева, Ю. Коцюбинського, Й. Якора), поверненню в українську культуру імен незаслужено забутих або несправедливо репресованих письменників В. Еллана (Блакитного), Г. Косинки, І. Микитенка, М. Куліша, З. Тулуб, В. Чумака, Д. Фальківського та ін. Поряд із процедурою відновлення доброго імені громадян, що постраждали в період сталінських репресій, відбувався процес поновлення в лавах КПРС, розглядалися питання реабілітації репресованих народів (німців, кримських татар, болгар, греків) та різних категорій спецпоселенців. Відповідно до Указу Президії Верховної Ради СРСР від 24 березня 1956 р. «Про розгляд справ на осіб, що відбувають покарання за політичні, службові і господарські злочини» в Україні за 1956—1959 pp. було повністю реабілітовано 250 тисяч осіб (переважно посмертно), до рідних домівок повернулися десятки тисяч в'язнів ГУЛАГу.

Розвінчування сталінізму та його апологетів знайшло своє продовження під час роботи XXII з'їзду (жовтень 1961 p.), делегати якого проголосили курс на відновлення законності й розширення «соціалістичної демократії». Окремим рішенням делегати з'їзду постановили винести саркофаг із труною Й. Сталіна з мавзолею на Красній площі. Одразу після сенсаційних викриттів центральної постаті тоталітарного режиму в країні було викинуто на сміття тисячі сталінських бюстів, демонтовано десятки пам'ятників, ім'я ідола та символу радянської системи зникло з найменувань вулиць, майданів, заводів та шкіл. Гостра критика всього, що було пов'язано зі сталінською практикою побудови соціалізму в країні, змушувала вище партійне керівництво щоразу вдаватися до виправдань існуючого ладу. Справжній соціалістичний устрій, позбавлений сталінських викривлень, на думку М. Хрущова та його найближчого оточення, мав довести свою зверхність над капіталізмом. Саме цією обставиною значною мірою пояснюється проголошення XXII з'їздом КПРС курсу на розгорнуте будівництво в СРСР комуністичного суспільства. Створення матеріально-технічної бази комунізму передбачалося здійснити протягом 20 років. Згідно з програмою партії у галузі промисловості за 20 років планувалося збільшити виробництво продукції принаймні вшестеро і «залишити далеко позаду нинішній загальний обсяг промислового виробництва США». Комуністичний романтизм тогочасного керівництва СРСР проглядався і в галузі сільського господарства. Очікувалося, що країна Рад у першому десятиріччі випередить США у виробництві основних сільськогосподарських продуктів на душу населення. У здійсненні такого проекту, що не мав під собою ні економічного, ні соціально-політичного підґрунтя, провідна роль відводилась Україні, індустріальний та аграрний потенціал якої порівняно з іншими республіками СРСР був одним з найбільших.

Процес лібералізації радянського режиму справив значний вплив на політичну й морально-психологічну атмосферу в Україні. Початковий період десталінізації українського суспільства характеризувався припиненням масового терору, кампаній боротьби з буржуазним націоналізмом, уповільненням процесу русифікації, зростанням питомої ваги українців як у керівництві республіки, так і в керівництві всього СРСР. У червні 1953 р. на пленумі ЦК КПУ з посади першого секретаря ЦК КПУ звільнено росіянина А. Мельникова, якого звинуватили в русифікації вищої школи і дискримінації місцевих кадрів у Західній Україні. На цьому пленумі за рекомендацією Президії ЦК КПРС керівником республіканської партійної організації вперше обрано українця — Олексія Кириченка (якщо не враховувати короткий термін перебування на цій посаді у 1920-х pp. Д. Мануїльського). Підтримка українською політичною верхівкою М. Хрущова в його прагненні здобути владу у Москві привела до посилення українського фактора як у суспільно-політичному житті республіки, так і всього СРСР. Зростання ролі національного елементу в партійному і державному апаратах, в управлінні господарським і культурним життям закріпив XVIII з'їзд Компартії України, що відбувся у березні 1954 р. Питома вага українців у новообраному ЦК КП(б)У збільшилась з 62% до 72%. Ігноруючи попередню практику партійного будівництва, пленум ЦК КПУ від 26 березня 1954 р. обрав до складу Президії ЦК майже виключно українців — О. Кириченка, М. Гречуху, Н. Кальченка, О. Корнійчука, Д. Коротченка, І. Назаренка, М. Підгорного.

Тенденції до «коренізації» спостерігалися і в державному апараті. У 1953 р. заступниками Голови Ради Міністрів УРСР стали драматург О. Корнійчук та син відомого західноукраїнського письменника Василя Стефаника — Семен. Згодом збільшилася частка українців і в середній ланці управління республікою.

Зміцнила свої позиції українська політична еліта і в Москві. У червні 1957 р. під час боротьби з так званою антипартійною групою на чолі з Г. Маленковим відчутна допомога першого секретаря ЦК КПУ О. Кириченка Микиті Хрущову сприяла кар'єрному зростанню останнього. Захопивши всю повноту влади, М. Хрущов у грудні 1957 р. рекомендував О. Кириченка на посаду секретаря ЦК КПРС — другої людини в партії. У 1957—1958 pp. кандидатами у члени Президії ЦК КПРС було обрано Голову Президії Верховної Ради УРСР Д. Коротченка і нового першого секретаря ЦК КПУ М. Підгорного, який очолював Компартію України з грудня 1957 р. до липня 1963 р. Активний провідник політики М. Хрущова в Україні М. Підгорний влітку 1963 р. стрімко «пішов угору», ставши секретарем ЦК КПРС.

Широка хвиля «українізації» партійних та державних структур республіки була результатом зусиль М. Хрущова, спрямованих на подолання надмірного централізму і розширення сфери політичної активності національних еліт. Така спрямованість союзного уряду простежується під час святкування 300-річчя «возз'єднання» України з Росією. Урочисті збори, виставки, концерти тривали впродовж першої половини 1954 р. Проте центральною подією ювілейних торжеств стала передача Криму до складу УРСР. 19 лютого 1954 року Президія Верховної Ради СРСР ухвалила Указ «Про передачу Кримської області зі складу РРФСР до складу УРСР», обґрунтовуючи своє рішення спільністю економіки, територіальною близькістю та тісними господарськими і культурними зв'язками між Кримом і Україною. Незважаючи на територіальну й історичну спорідненість Криму та України, серйозною проблемою у процесі входження півострова до складу УРСР був етнічний склад населення регіону. У зв'язку з цим республіканський уряд вживав заходів для заселення краю українцями й розвитку української мови. Упродовж 1955—1956 pp. на засіданнях Президії ЦК Компартії України неодноразово розглядалося питання про запровадження української мови в загальноосвітніх школах Кримської області, перехід Кримського обласного книжкового видавництва на випуск масової літератури українською мовою, створення в м. Сімферополі українського театру музичної комедії, організацію відділення української мови та літератури в Кримському педагогічному інституті. Втім здійснити прискорену спробу «українізації» Криму українським можновладцям так і не вдалося. За даними на 1959 р. етнічний склад населення півострова суттєво не змінився: українці становили 22,3%, а росіяни — 71,4%.

Водночас акція передачі Криму до УРСР, що мала продемонструвати «вияв дружби і довір'я російського народу до українського» і підкреслити особливий статус України у складі СРСР, посилила автономістські домагання нового українського керівництва. Виявом прагнення економічного автономізму стало рішення ЦК КПУ у 1957 р. про передачу Українському Держплану функції планування та контролю над усією республіканською економікою. Найвищий розквіт українського офіційного автономізму припадає на 1963—1972 рр., коли першим секретарем КП(б)У був Петро Шелест. Прийшовши до влади на хвилі повоєнної українізації, П. Шелест виступав за надання більших прав республіці у внутрішній та зовнішній економічній політиці, а в період згортання ліберальних реформ у СРСР у середині 1960-х pp. толерантно ставився до національно-культурного відродження в Україні.

Економічні перетворення в сільському господарстві та промисловості

У середині 1950-х pp. Україна була вже могутньою металургійною і паливною базою СРСР. Особливого розвитку в республіці набули машинобудування, легка промисловість. Швидкими темпами велося будівництво електростанцій, потужність яких за п'яту п'ятирічку (1951—1955 pp.) зросла майже удвічі, збільшувався видобуток нафти і вугілля, обсяги продукції хімічного та нафтохімічного комплексу. У цей період було досягнуто найвищих темпів розвитку промисловості — понад 20% на рік. Час правління М. Хрущова був найдинамічнішим для розвитку української промисловості (для порівняння: темпи приросту промислової продукції у 1950—1965 pp. майже вдвічі перевищували показники за 1965—1985 pp.). Водночас із нарощуванням виробничих потужностей республіки давалися взнаки і негативні тенденції, що набували хронічних рис. Радянська індустрія щодалі відставала від промислово розвинутих країн світу, які активно впроваджували у виробництво досягнення науково-технічної революції, що базувалася на використанні нових, менш затратних матеріалів (зокрема пластмас, напівпровідників). Невідповідність між зрослими масштабами виробництва і методами планування економіки України призводила до перенасичення її промисловими об'єктами, гігантоманії. На середину 1950-х років в Українській РСР, як і у всьому Радянському Союзі, мали місце серйозні недоліки у прогнозуванні наслідків виробничої діяльності. Будівництво на Дніпрі каскаду гідроелектростанцій потягло за собою створення штучних морів, втрату для рільництва чималих масивів родючих земель, зміну клімату. Незважаючи на те, що в 1957 р. за обсягом виробництва чавуну на душу населення Україна випередила всі провідні країни світу, за видобутком вугілля вийшла на друге місце у світі, а за виробництвом сталі — на третє, спостерігалося зниження продуктивності праці, відставання у сфері зв'язку, транспорту, житлового й комунального господарства. Крім того, певні успіхи у розвитку всіх галузей промисловості ніяк не позначилися на підвищенні матеріального доброту населення, на поліпшенні умов життя та праці.

За таких умов у середині 1950-х pp. радянське керівництво на чолі з М. Хрущовим проголосило курс на економічні реформи, які повинні були прискорити науково-технічний прогрес, структурні зрушення у технології, організації та управлінні виробництвом, розв'язати соціальні проблеми.

Ключовою ланкою у ланцюгу економічних перетворень стало сільське господарство, яке на початку 1950-х pp. перебувало у катастрофічному стані. Курс на реформування аграрного сектору було проголошено на вересневому (1953 р.) пленумі ЦК КПРС. Серед першочергових заходів щодо піднесення сільського господарства, здійснених з ініціативи вищого партійного керівництва у першій половині 1950-х pp., став перегляд заготівельних цін. За 1952—1958 pp. державні заготівельно-закупівельні ціни на сільгосппродукцію в Україні зросли майже втричі. У серпні 1953 р. було прийнято рішення про зниження податків з присадибних господарств та ліквідацію «сталінських поборів» на фруктові дерева та ягідні кущі. Восени 1953 р. з колективних господарств було списано всю заборгованість за минулі роки щодо обов'язкових поставок продуктів тваринництва. Позитивну роль в оздоровленні аграрного сектору відіграло отримання колгоспниками паспортів, застосування нових технологій, використання зарубіжного досвіду. Різкому піднесенню сільськогосподарського виробництва сприяли також зміцнення матеріально-технічної бази, поліпшення якісного складу керівників колгоспів та радгоспів.

Із середини 1950-х pp. сільське господарство завдяки тому, що держава надавала пріоритету його розвиткові (протягом 1951—1960 pp. капіталовкладення у сільське господарство республіки зросли у шість разів порівняно з роками четвертої п'ятирічки), вперше за довгі роки стало рентабельним. За рахунок інтенсивних факторів — підвищення продуктивності та врожайності — валовий збір зерна в Україні зріс за 1954—1958 pp. майже на 20%, цукрових буряків — удвічі, виробництва м'яса — більш як у два рази, молока — втричі.

Однак в організації сільськогосподарського виробництва М. Хрущов віддавав перевагу екстенсивним формам господарювання. Один зі способів вирішення зернової проблеми перший секретар ЦК КПРС вбачав в освоєнні цілинних земель у східних районах СРСР. Лютнево-березневий пленум ЦК КПРС 1954 р. ухвалив постанову про подальше збільшення виробництва зерна в країні й про освоєння цілинних і перелогових земель у районах Казахстану, Сибіру, Уралу й частково Північного Кавказу. Освоєння незайманих земель відбувалося за рахунок господарств Європейської частини СРСР і головним чином України. Цілинна програма виснажувала людські й матеріальні ресурси республіки. Незважаючи на дуже скрутне становище в аграрному секторі (нестача техніки, кадрів, складне фінансове забезпечення господарств), з України в райони освоєння цілини було вивезено велику кількість техніки. Лише у 1954—1955 pp. за рішенням партійних і комсомольських комітетів, відповідних сільськогосподарських органів до цілинних радгоспів Казахстану прибуло понад 93 тис. українців.

Політика освоєння цілинних земель дала лише короткочасний ефект (загальні втрати врожаю на освоєних землях були надто високими, а виробництво зерна на 20% дорожчим, ніж у середньому в СРСР). У цілому грандіозний хрущовський проект надовго законсервував екстенсивний характер сільського господарства СРСР.

Прагнення домогтися якнайшвидшого вирішення продовольчої проблеми штовхало М. Хрущова до втілення в життя низки волюнтаристських, нереалістичних надпрограм. Уже в червні 1954 р. з трибуни чергового пленуму ЦК КПРС Хрущов закликав трудівників села взяти курс на збільшення посівів кукурудзи, що мало б сприяти вирішенню двох завдань, а саме: поповненню ресурсів зерна й одержанню основного тваринного корму. «Кукурудзяна епопея» здійснювалася майже повсюдно і часто без належного економічного обґрунтування. У 1961 р. в Україні «цариця полів» займала 40% усієї посівної площі. Проте зернову проблему повністю розв'язати так і не вдалося: після неврожаю 1963 р. СРСР почав імпортувати зерно з Канади та США, що тривало аж до краху СРСР.

Поставивши завдання «найближчими роками наздогнати США по виробництву м'яса, молока й масла на душу населення», Хрущов у 1957 р. вдався до реалізації чергової надпрограми збільшення тваринницької продукції. Програма, що базувалася на екстенсивних методах господарювання, передбачала збільшення кількості худоби в колгоспах та радгоспах більше ніж удвічі, а обсягів виробництва м'яса — у 3,5 раза. Партійно-державне керівництво у завданнях на семирічку (1959—1965 pp.) запланувало нереальні темпи зростання сільськогосподарської продукції. У мирному змаганні з провідною країною світу взяла участь і Україна. Більше того, з трибуни XX з'їзду КПУ, що відбувся в 1959 p., лідер українських комуністів М. Підгорний пообіцяв, що республіка виконає завдання семирічки у галузі сільського господарства за 5 років. Однак, коли в 1964 р. проаналізували стан народного господарства, зокрема й аграрного сектору економіки, висновки були невтішними. Виробництво продукції тваринництва у республіці в 1964 р. впало до 92% рівня 1958 р.

Таким чином, жодна програма з проблем організації сільськогосподарського виробництва не була реалізована. Головна причина цього явища приховувалась у неефективності колгоспно-радгоспної системи, застосуванні адміністративно-командних методів управління, ігноруванні економічних важелів прогресу.

Величезної шкоди сільському господарству завдали укрупнення колгоспів, перетворення багатьох із них на радгоспи, ліквідація «неперспективних» сіл. На стан сільського господарства негативно вплинули розпорядження радянського уряду про зменшення удвічі розміру площі присадибних ділянок (1955 р.) та заборона утримання худоби в містах і селищах (1959 p.). Урешті-решт сільське господарство знову перетворилося на найслабшу ланку хронічно хворої радянської економіки.

Обрання нового шляху політичного розвитку вимагало від керівництва держави нових підходів в економіці, насамперед у системі управління народним господарством. За задумом ініціатора реформи управління М. Хрущова, економічні перетворення повинні були передусім змінити стару систему планування, частково децентралізувати керівництво економікою, розширити господарчі права союзних республік, скоротити управлінський апарат. У лютому 1957 р. керівництво країни ухвалило рішення ліквідувати більшість галузевих міністерств і організувати замість них територіальні ради народного господарства — раднаргоспи. На території України було створено 11 раднаргоспів, яким підпорядковувались понад 10 тис. промислових підприємств, а на кінець 1957 р. під їх контролем перебувало 97% заводів республіки. Запровадження нової системи управління сприяло поліпшенню розподілу праці та її кооперації в рамках економічного регіону, вдосконаленню виробничої та соціальної інфраструктури, раціональному використанню місцевих ресурсів. Унаслідок переходу народного господарства на управління за територіальним принципом Україна, як і інші союзні республіки, отримала можливість більш чітко втілювати в життя власну економічну політику.

Проте раднаргоспи виявилися неспроможними забезпечувати єдність технічної політики, комплексно вирішувати науково-технічні проблеми розвитку галузей, тому були відновлені союзно-республіканські та загальносоюзні міністерства. 2 жовтня 1965 р. Верховна Рада СРСР прийняла рішення про ліквідацію раднаргоспів.

Хрущовські реформи торкнулися і соціальної сфери. У квітні 1956 р. Президія Верховної Ради СРСР своїм указом скасувала кримінальну відповідальність робітників і службовців за самовільне залишення підприємств і установ та прогул без поважних причин. Важливою подією у житті радянських людей стало запровадження нового закону про пенсії (жовтень 1956 p.), відповідно до якого майже на 80% підвищувалися розміри пенсій, скорочувався розрив між пенсійним забезпеченням різних категорій робітників та службовців, ліквідовувалися обмеження у призначенні пенсій. З 1958 р. було припинено випуск державних позик для розміщення серед населення. Значних розмірів у другій половині 1950-х — на початку 1960-х pp. набуло житлове будівництво (у цей період СРСР посідав перше місце у світі з уведення житла на душу населення). На початку 1960-х pp. з бараків, комуналок, напівпідвалів перебралися в окремі квартири п'ятиповерхових будинків (хрущовки) майже 18 млн осіб. У 1960 р. завершився перехід на 7-годинний робочий день усіх робітників та службовців. Було запроваджено п'ятиденний робочий тиждень із двома вихідними днями.

Переважна більшість соціальних проектів М. Хрущова наштовхувалася на обмежені можливості економіки. Життєвий рівень населення, як і раніше, суттєво відставав від західного. Внаслідок грошової реформи 1961 р. зросла вартість продуктів на колгоспних ринках, а в 1962 р. ціни на м'ясо, молоко, масло підвищила й державна торгівля. Влітку 1962 р. стало відчутним загострення соціального напруження в усій країні. На тлі зростаючих труднощів у радянській економіці причини для невдоволення мали практично всі групи населення, передусім — робітники, яким не подобалися зменшення й погіршення продовольчого постачання, брак споживчих товарів, зростання цін, результати реформування системи оплати праці, введення нових норм і розцінок.

У червні 1962 р. в деяких областях України було виявлено листівки із закликом до організації мітингів протесту проти постанови ЦК КПРС про підвищення цін на м'ясо, м'ясопродукти, масло. Заклики до мітингів і страйків поширювались в Ізмаїлі, Одесі, Херсоні, інших населених пунктах республіки, причому в ряді випадків вони впливали на настрої трудових колективів.

Вантажники Іллічівського порту прийняли рішення на знак протесту не розвантажувати іноземні пароплави, а робітники одного з оборонних заводів Миколаєва були сповнені рішучості пікетувати обласний комітет партії. Лише втручання спецслужб і відкрите залякування з боку місцевих партійних органів перешкодили запланованим акціям.

«Плани дій на випадок масових безпорядків», розроблені силовими міністерствами, вибіркові репресивні заходи дозволили правлячому режиму заблокувати вільну політичну активність громадян, придушити страйковий рух і на певний, хоча й досить нетривалий час стабілізувати ситуацію в країні.

Національно-культурне відродження в роки хрущовської «відлиги»

Період хрущовської «відлиги» мав велике значення для всіх сфер культурного життя УРСР. Відхід від сталінізму сприяв послабленню цензури, реабілітації відомих письменників і митців (В. Чумака, З. Тулуб, Г. Косинки, Б. Антоненка-Давидовича, О. Ковіньки та ін.), скасуванню в галузі культури низки партійних постанов 1940-х pp. (у травні 1958 р. ЦК КПРС видав постанову, в якій визнавав неправильною оцінку опери К. Данькевича «Богдан Хмельницький»), розширенню рамок для творчої та наукової діяльності, зростанню кількості нових наукових центрів, громадських організацій, творчих спілок, у тому числі — Спілки журналістів України (1957 p.), Спілки працівників кінематографії (1958 p.), Українського хорового товариства (1959 р.) та ін.

Ознаки оновлення в культурному житті першими відчули письменники та митці України. Пошуками нових форм самовираження просякнуті автобіографічна повість Б. Антоненка-Давидовича «За ширмою», поеми «Розстріляне безсмертя», «Мазепа», повість «Третя рота» В. Сосюри, роман Г. Тютюнника «Вир». Виходячи за рамки соціалістичного реалізму в образотворчому мистецтві, творили скульптори М. Рябінін, В. Сколоздра, Г. Петрашевич, художники М. Дерегус, М. Божій, К. Трохименко. У середині 1950-х pp. картинами «Хліб», «Весна», «Ранок» здобула популярність учениця Ф. Кричевського Т. Яблонська. Плідно творили в новій суспільно-політичній атмосфері композитори Б. Лятошинський, А. Кос-Анатольський, брати Майбороди, С. Аюдкевич.

Пом'якшення в національній політиці, мовній сфері позначилось на урядових рішеннях про збільшення тиражу українських газет, зумовило появу низки періодичних видань українською мовою («Радянське літературознавство», «Прапор», «Український історичний журнал» та ін.), фундаментальних наукових праць: Української радянської енциклопедії, «Історії українського мистецтва» тощо. Критика культу особи Сталіна органічно пов'язувалась українською інтелігенцією з подоланням тих негативних явищ, які десятиріччями визрівали в національній політиці, призводили до руйнування духовної інфраструктури української нації, забуття мови, історії та традицій народу. Проблеми занепаду української культури, штучного звуження сфер вжитку національної мови порушували у своїх виступах на сторінках газет, журналів, радіо, зборах громадськості письменники О. Гончар, А. Малишко, М. Шумило, Л. Дмитерко. Гостру критику з боку представників української інтелігенції викликав новий шкільний закон, опублікований для обговорення наприкінці 1958 p., який надавав право батькам вибирати своїм дітям мову навчання. Проти такого прихованого елементу русифікації виступили письменники М. Рильський і М. Бажан, інші члени Спілки письменників України. Думки про обов'язкове і рівноправне вивчення української мови в усіх школах УРСР не знайшли своєї підтримки на союзному і республіканському рівнях. Усупереч громадській думці право добровільності вибору мов було закріплене Верховною Радою у квітні 1959 року у ст. 9 Закону «Про зміцнення зв'язку школи із життям і подальший розвиток системи народної освіти в Українській РСР». Рішення вищого законодавчого органу УРСР послабило позиції національної мови в республіці, відкрило шляхи для русифікаторських тенденцій в освітянській сфері й одночасно посилило громадський рух на захист історичних та духовних цінностей українського народу.

Процес реформування тоталітарної системи, ревізія окремих аспектів сталінізму в ідеологічній і культурній ділянках вплинули на виникнення і подальше формування покоління українських шістдесятників — нової літературно-мистецької та суспільно-політичної течії серед української інтелектуальної еліти наприкінці 1950-х — на початку 1960-х pp., що заявили про себе низкою порушених проблем, відмінними від офіційної думки підходами до їх розв'язання.

Для початкового періоду «шістдесятництва» характерними були пошуки «правди і чесної позиції», «власної індивідуальності», нових форм творчості, відмова від офіційних канонів мистецтва соціалістичного реалізму. Символом творчої розкутості, нонконформізму, пориванням до експерименту на початку 60-х років були позначені доробки поетів і прозаїків І. Драча, М. Вінграновського, В. Симоненка, Л. Костенко, В. Шевчука, Є. Гуцала, В. Дрозда, І. Дзюби, художників А. Горської, П. Заливахи, В. Зарецького, Л. Семикіної, композиторів Л. Грабовського, В. Гордянського, В. Сильвестрова та ін. Прагнення покоління молодих митців позбутися тоталітарного диктату в творчому процесі згодом переросли в нерегламентовані культурно-просвітницькі акції, в появу позаофіційних об'єднань — клубів творчої молоді. Національно-культурні осередки молодих митців-шістдесятників існували в різних регіонах України. Діяльність клубів творчої молоді полягала у проведенні нерегламентованих культурно-просвітницьких акцій, спрямованих на захист національної спадщини українського народу. Початкове об'єднання національно свідомих творчих сил пов'язане з клубом творчої молоді (КТМ) «Сучасник», який виник у Києві наприкінці 1959 р.

Багато зусиль для організації та діяльності «Сучасника», що розмістився в Жовтневому палаці, доклали його президент — режисер Л. Танюк, літератори І. Дзюба, Є. Сверстюк, І. Світличний, В. Симоненко, С. Тельнюк, художники А. Горська, В. Зарецький, Г. Севрук, Л. Семикіна та ін. До цього клубу входили також студенти багатьох київських вузів. При ньому діяло 5 секцій: письменницька, художня, музична, кіно і театральна. Члени КТМ організовували лекції з історії України, етнографічні свята, літературно-художні вечори, присвячені творчості відомих діячів української культури, влаштовували краєзнавчі експедиції. За ініціативи активу КТМ «Сучасник» було створено студентський міжвузівський фольклорний мандрівний хор «Жайворонок». Під впливом Київського клубу в 1962 р. було створено клуб творчої молоді «Пролісок» у Львові. Молодіжні об'єднання, що пропагували свободу самовираження, загальногуманістичні цінності, надбання національної культури, діяли також в Одесі та Харкові. У квітні 1968 р. клуб творчої молоді виник у м. Придніпровську Дніпропетровської області, його організаторами стали студент Б. Уніат, журналіст М. Скорик, літературознавець І. Сокульський.

Своєрідним сигналом для розгортання нового походу проти свіжих, вільних від колишніх пут творчих сил стало відвідування М. Хрущовим виставки в Манежі 1 грудня 1962 р. Підбурюваний безпосереднім організатором цієї ганебної акції Л. Іллічовим, перший секретар КПРС без тіні сумніву навішував політичні ярлики всім присутнім представникам неофіційного мистецтва, звинувачував їх у «зраді інтересів народу». Мало чим відрізнялися і наступні проробки творчої інтелігенції, що відбулися 17 грудня 1962 р. в будинку прийомів на Ленінських горах та 8 березня 1963 р. у Свердловському залі Кремля.

Згодом кампанія цькування інакодумства в літературі та мистецтві докотилася і до Києва. Протягом 9—10 квітня 1963 р. проходила нарада активу творчої інтелігенції та ідеологічних працівників України, її загальний тон визначала доповідь першого секретаря ЦК КПУ М. Підгорного, який, лякаючи присутніх підступністю буржуазної пропаганди, ідеологічними диверсіями, всіляко наставляв «незрілих», відірваних від життя літераторів і митців. Чимало прикрих рядків у доповіді партійного функціонера було присвячено «формалістичним викрутасам» представників нової хвилі в літературі І. Драча, М. Вінграновського, Є. Гуцала, В. Коротича, Л. Костенко, які прагнули свободи самовираження, розширення кола мистецьких прийомів, невтручання партійно-державного керівництва у творчий процес. Різкій і необгрунтованій критиці було також піддано прибічників абстракціонізму — професора Київського політехнічного інституту Фаєрмана, молодого архітектора і художника Сумара, чиї самобутні живописні полотна «Ніч», «Пам'ять», «Квіти Некрасовій» привернули увагу не тільки в Україні, а й далеко за її межами.

Така прискіпливість до творчості шістдесятників була не випадковою. Зростання їх активності, висловлення власної позиції щодо визначення форм мистецького самовираження, тяжіння до власного коріння, народних традицій сприймалося ідеологічним апаратом ЦК КПУ як реальний шлях до національно-культурного відродження, яке в уяві ототожнювалося з українським буржуазним націоналізмом. Усе, що визрівало на інтелектуально-духовному ґрунті шістдесятництва, на думку партійних бонз, мало бути знищене. Після 1963 р. зазнала гонінь творчість поетів-шістдесятників Л. Костенко, І. Калинця, Б. Мамайсура, В. Голобородька.

Національна діяльність клубів творчої молоді стала приводом для закриття молодіжних об'єднань та застосування каральних заходів щодо активу. У 1964 р. були ліквідовані клуби в Києві та Львові, а у квітні 1968 р. така ж доля спіткала учасників молодіжного об'єднання у Придніпровську.

Факти переслідування молодіжних об'єднань, їх закриття, застосування каральних заходів щодо активістів, заборона проведення різноманітних нерегламентованих культурно-просвітницьких акцій «шістдесятників» стали певним стимулом для формування опозиційних настроїв серед української інтелігенції, інших верств населення. Невід'ємною частиною суспільно-політичного життя України у 1960-х роках став самвидав — непідконтрольний засіб поширення позацензурної літератури, заяв, петицій, листів активних учасників національно-визвольного руху. Створення та розповсюдження відмінних від офіційної ідеології оригінальних публіцистичних, прозових, поетичних творів, у яких викривалися серйозні деформації радянського суспільства, розглядалися українською інтелігенцією як своєрідна форма реалізації гарантованої Конституцією свободи слова, як знаряддя «інтелектуального» опору існуючому тоталітарному режиму в СРСР. Серед матеріалів самвидаву 1960-х pp., що поширювалися серед населення, були позацензурна поезія В. Симоненка, Л. Костенко, М. Вінграновського, В. Стуса, праці І. Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?», В. Чорновола «Лихо з розуму», наукова розвідка М. Брайчевського «Приєднання чи возз'єднання?», памфлети В. Мороза «Репортаж із заповідника імені Берії» та Є. Сверстника «З приводу процесу над Погружальським», «Лист творчої молоді Дніпропетровська» І. Сокульського та ін.

Центрами самвидаву були Київ, Львів, Тернопіль, Харків, Черкаси. У виготовленні та тиражуванні позацензурної літератури брали участь І. Світличний, А. Горська, Є. Кузнецова, М. Масютко, С. Шабатура. У цьому середовищі виношувалась ідея організації опозиційного руху.

Антирелігійна кампанія 1950—1960-х рр.

Політична «відлига» другої половини 1950-х pp. і пов'язаний із нею процес десталінізації радянського суспільства всупереч всім сподіванням майже не торкнулися церковного життя. Більше того, тиск, що відчула на собі Церква з боку держави, можна без перебільшення порівнювати з 1920—1930-ми pp., коли «войовниче безвірництво» зросло до рівня спланованої державної політики.

У кінці 1950-х — на початку 1960-х pp. догматичне трактування постулатів марксизму-ленінізму, відсутність політичної і внутрішньої культури у деяких вищих посадових осіб СРСР спричинили новий наступ на церкву. Релігія, що не вписувалась у модель «нового комуністичного суспільства», як і раніше, оголошувалась першопричиною всіх найбільш негативних суспільних явищ.

Вище політичне керівництво країни, уряд СРСР та повністю підпорядковані їм ЦК Компартії України і Рада Міністрів УРСР прийняли низку рішень, спрямованих на усунення релігійно-церковних інституцій з найважливіших сфер життєдіяльності суспільства. У липні 1954 р. ЦК КПРС ухвалив постанову «Про значні недоліки в науково-атеїстичній пропаганді та заходи щодо її поліпшення». У січні 1960 р. вище політичне керівництво затвердило постанову «Про заходи з ліквідації порушень духовенством радянського законодавства про культи», а через місяць — 16 березня — схвалило постанову Ради Міністрів СРСР «Про посилення контролю за виконанням законодавства про культи» та Інструкцію до цього законодавства. Значних масштабів та відвертих брутальних форм набула державна антирелігійна політика в Україні. Відчутного удару в республіці зазнала Російська православна церква — одна з найбільш наближених до владних структур православна конфесія. Якщо в 1960 р. в республіці було зареєстровано 7460 релігійних громад, то за наступні чотири їх кількість скоротилася на 1895. Зняття з реєстрації православних громад супроводжувалося масовим закриттям церков та молитовних домів РПЦ. Факти свідчать про таке: якщо на 1 січня 1960 р. в Україні діяло 8207 церков і релігійних споруд РПЦ, то станом на 1 січня 1965 р. їх залишилось лише 4565. Механізм тотального насилля відчули на собі віруючі і в ході антирелігійної кампанії, спрямованої владою на ліквідацію православних монастирів. Улітку 1959 р. Рада Міністрів УРСР прийняла постанову про ліквідацію восьми монастирів та скитів. Кілька таких обителей було закрито в I960—1961 pp. Серед них — Києво-Печерська лавра, Михайлівський жіночий монастир в м. Одесі, чоловічий монастир Глинська Пустинь у Сумській області та інші. На початок 1965 р. на карті України залишилось лише 9 монастирських обителей із колишніх сорока.

Курс на подолання релігійності в республіці супроводжувався всілякими утисками церковного управління і відвертими репресивними заходами щодо церковнослужителів та віруючих.

У вересні 1958 р. КДБ при Раді Міністрів УРСР вніс на розгляд ЦК Компартії України ряд пропозицій, які передбачали обмеження релігійного впливу на населення і припинення ворожої діяльності релігійних організацій в Україні. Особливо органи держбезпеки турбувало питання про «посилення боротьби проти незаконних дій церковників, організаторів паломництва до так званих "святих місць" і "клікушеських елементів"». Інформація спецслужб стала підставою для того, щоб 28 листопада 1958 р. ЦК КПРС прийняв постанову «Про заходи щодо припинення паломництва до так званих "святих місць"», яка вимагала виявляти організаторів паломництва і притягувати їх до адміністративної та кримінальної відповідальності.

Важливо, що найбільш цинічні рішення політичне керівництво здійснювало руками слухняних пастирів. У липні 1961 р. на Архієрейському соборі було прийнято зміни до парафіяльного статуту. Новий статут поставив священика в повну залежність від парафіяльної ради із 20 мирян, в обранні яких вирішальну роль відігравали місцеві владні структури й уповноважений Ради у справах релігій і культів. Протягом наступних кількох десятиріч парафіяльний статут 1961 р. був предметом серйозних суперечок як серед мирян, так і серед духовенства РПЦ.

Адміністративне утвердження атеїзму в хрущовську «відлигу» відбувалося при повному нехтуванні статті 124 Конституції СРСР, яка гарантувала громадянам свободу віросповідання, вільне відправлення релігійних обрядів. Приклади зневажливого ставлення до релігійних почуттів віруючих з ознаками «духовного терору» з боку влади простежувалися не тільки у безпідставному закритті культових споруд, а й у проведенні обшуків у храмах, на квартирах прихожан, відмові у прописці за місцем проживання священикам, звільненні громадян з роботи через їхні релігійні переконання.

Державна антирелігійна політика кінця 1950-х — першої половини 1960-х pp. поєднувалася з активним нищенням Української греко-католицької церкви. Готуючи детальний план ліквідації залишків уніатства, вище політичне керівництво республіки, апарат уповноваженого Ради у справах РПЦ при Раді Міністрів СРСР по УРСР, місцеві виконавчі органи пропонували досить широкий комплекс насильницьких заходів — від позбавлення колишніх священиків УГКЦ пенсійного забезпечення, виселення з місць проживання до судового переслідування непокірних. На початку 1960-х pp., засудивши священиків УГКЦ В. Василика, З. Кисилівського, М. Винницького, викладачів греко-католицької семінарії І. Селезнюка, С. Лукача та багатьох інших, владні структури довели свою схильність до застосування терористичних методів у боротьбі з «непокірною» конфесією.

Безпідставно притягували до кримінальної відповідальності євангельських християн-баптистів, адвентистів сьомого дня й представників незареєстрованих общин, насамперед єговістів та п'ятидесятників.

Адміністративний тиск, поєднаний із терором, жорстке регламентування діяльності релігійних організацій, «драконове законодавство» — це неповний перелік засобів, які у хрущовську добу використовувала влада в політичній війні з Церквою.

Половинчастість та незавершеність політики десталінізації в Україні

Реформаторські спроби хрущовського керівництва щодо лібералізації існуючого політичного режиму мали косметичний характер і не торкалися підмурків державного устрою. Половинчастість, непослідовність хрущовської «відлиги» простежувалася практично в усіх здійснюваних заходах радянського керівництва. Засудивши злочини сталінізму, масові незаконні репресії періоду 1920-х — початку 1950-х pp., М. С. Хрущов та його найближче оточення не розкрили справжню природу цього негативного явища, яке стало родимою плямою радянської тоталітарної системи. Процес реабілітації став тим своєрідним лакмусовим папірцем, який висвітлив ставлення вищих посадових осіб, партійно-державного апарату в цілому до процесу десталінізації. Реабілітаційні заходи другої половини 1950-х — початку 1960-х pp. мали досить обмежений та половинчастий характер. Більшість громадян, засуджених за політичними звинуваченнями, не отримали повної реабілітації, а їхні права (поновлення на колишньому місці праці, повернення конфіскованого майна, компенсація за завдані збитки) не були повністю відновлені. Не підлягали перегляду кримінальні справи жертв політичних процесів, сфабрикованих у 1920-х — на початку 1930-х pp., активних діячів ОУН-УПА, партійних діячів та інтелігенції, репресованих за звинуваченнями «в причетності до українського буржуазного націоналізму». Не виправдав сподівань репресованих народів і прийнятий у квітні 1956 р. Указ Президії Верховної Ради СРСР «Про зняття обмежень щодо спецпоселення з кримських татар, балкарців, турків — громадян СРСР, курдів, хемшилів та членів їх сімей, виселених в період Великої Вітчизняної війни», який позбавляв їх права повернення на історичну батьківщину.

На початку 1960-х pp. процес реабілітації було фактично припинено. Кількість переглянутих справ щорічно зменшувалася, перевірки проводилися лише за особистою заявою громадян або їхніх родичів.

Не приносило бажаного результату реформування економіки. Окремі заходи, здійснені в цьому напрямку Хрущовим, нагадували, швидше, знеболювальні ін'єкції тяжко і невиліковно хворому організму, а ще призводили до падіння життєвого рівня народу, продовольчих труднощів в окремих регіонах країни, повної залежності СРСР від зовнішніх поставок зернових тощо.

Реформи М. Хрущова, які не зачіпали фундамент тоталітарної системи, сприяли зростанню опозиційних настроїв навіть серед осіб, лояльних щодо марксистсько-ленінської ідеології. Завдання боротися за поглиблення та подальший розвиток процесу десталінізації радянського суспільства, ствердження «чистоти» марксистсько-ленінської ідеології ставили перед собою нелегальні організації, які діяли на території України на початку 1960-х років: «Демократичний союз соціалістів» (Одеська область), «Ленінська комуністична партія Радянського Союзу» (Харків), «Партія боротьби за реалізацію ленінських ідей» (Луганськ) та інші. У 1959 р. на Львівщині виникла «Українська робітничо-селянська спілка» — одна з перших правозахисних організацій у Радянському Союзі. Ініціатором її створення виступив інструктор Радехівського райкому КПУ Левко Лук'яненко, до якого приєдналися Степан Вірун, Іван Кандиба, Василь Луцьків. У програмі організації, підготовленій Л. Лук'яненком, ставилося за мету створення альтернативної КПРС партії, яка б мирними ненасильницькими діями домоглася виходу України з СРСР. У січні 1961 р. «Спілку» було викрито органами КДБ. Суд, що відбувся у слідчій в'язниці КДБ, засудив членів організації до тривалих термінів ув'язнення, а Л. Лук'яненка — до вищої міри покарання, яку замінили на 15 років позбавлення волі у тюрмах і колоніях суворого режиму.

Непослідовність і обмеженість процесу десталінізації в СРСР у цілому і в Україні зокрема обумовили новий етап боротьби з будь-якими проявами інакодумства. Коригуючи політичну доктрину держави, новий лідер країни не збирався відступати від випробуваного методу правління за допомогою терору та примусу. У прагненні зберегти за собою всю повноту влади і забезпечити непорушність ідеологічної основи радянського політичного ладу, Хрущов інколи повертався до терористичних методів. Проте терор як політика залякування та придушення політичних опонентів насильницькими засобами у хрущовську «відлигу» набув лібералізованих форм і застосовувався більш селективно та індивідуалізовано. Рецидиви терору давалися взнаки протягом усього «хрущовського десятиліття», простежувалися як у внутрішній, так і зовнішній політиці радянської держави. Першим серйозним випробуванням для політичної «відлиги» в Радянському Союзі другої половини 1950-х pp. стало національно-визвольне за своїм характером, антисталінське за своїм спрямуванням повстання 1956 р. в Угорщині, під час якого партійно-державне керівництво СРСР, незважаючи на проголошений курс на лібералізацію, ще раз довело своє небажання розставатися з роллю світового жандарма.

Перегляд усталених цінностей, критичний аналіз минулого, реабілітація жертв політичного терору у процесі десталінізації зовсім не означали, що група вищих функціонерів і вождів комуністичної партії змінила своє ставлення до інакодумства як суспільно-політичного явища в житті радянського суспільства. Правляча верхівка на чолі з М. Хрущовим, так само як і Сталін, розглядала різні прояви опозиції як смертельну загрозу пануючому режимові.

Вже через кілька місяців після XX з'їзду КПРС керівництвом СРСР були прийняті рішення, які не просто відрізали шлях до плюралізму думок і поглядів, а й спрямовували партійні організації, силові структури на будь-яку протидію опозиційним настроям серед різних верств населення. Обговорення листа ЦК КПРС від 19 грудня 1956 р. «Про посилення політичної роботи партійних організацій у масах і припинення вилазок антирадянських ворожих елементів» у нижчих партійних осередках вилилось у гучну ідеологічну кампанію, під час якої зводилися нанівець позитивні здобутки, досягнуті в процесі десталінізації країни, робилися реальні спроби реанімації теорії і практики сталінізму.

Відповідно до нових політичних реалій формувалася і законодавча та нормативна база, яка значною мірою розширювала можливості владних структур у здійсненні політичних репресій. Передусім ідеться про схвалення Закону СРСР від 25 грудня 1958 р. «Про кримінальну відповідальність за державні злочини», введення у кримінальні кодекси союзних республік сумнозвісної статті — «Антирадянська агітація та пропаганда» (ст. 62 КК УРСР), численні інструкції та рекомендації КДБ при Раді Міністрів СРСР, Генеральної прокуратури СРСР, Верховного Суду СРСР, підвідомчих їм республіканських органів.

Лише в 1954—1959 pp. Комітет державної безпеки при Раді Міністрів УРСР, спираючись на методи, що суперечили міжнародно-правовим нормам, виконував вказівки партійно-державного керівництва щодо ліквідації 183 націоналістичних та інших антирадянських організацій і груп, притягнення до кримінальної відповідальності 1879 осіб, вжиття профілактичних заходів стосовно 1300 громадян.

Для придушення організованого опору використовувались найжорсткіші санкції, передбачені Кримінальним кодексом. Зокрема в січні 1962 р. активних учасників підпільної антирадянської організації «Український національний комітет» Богдана Грицину, Івана Коваля було засуджено до вищої міри покарання, інші члени цієї групи отримали від 10 до 15 років виправно-трудових таборів. Улітку 1962 р. було засуджено до страти організатора Ходорівської нелегальної групи Федора Процева.

Суворі випробування випали на долю учасників інших підпільних антирадянських угруповань: «Спілки патріотів», «Союзу борців за національну Україну», «Української націоналістичної організації ім. С. Бандери», «Української національної партії», «Об'єднання», «Платформи єдиного революційного фронту» та ін.

Друга половина 1950-х — початок 1960-х pp. стали новим важливим етапом в історії радянського суспільства. Відхід від принципів «казарменого» соціалізму, звільнення з в'язниць і таборів сотень тисяч радянських громадян, реформаторські починання тогочасного партійного лідера М. Хрущова породжували певний оптимізм, вселяли надію в можливість побудови гармонійного і гуманного суспільства. Хиткість і незавершеність демократичних перетворень, розпочатих у другій половині 1950-х, у середині 1960-х pp. спричинили в країні крутий поворот до неосталінізму, зростання опозиційних настроїв серед різних верств населення, виникнення дисидентського руху в СРСР.

Навіть косметичні спроби реформування суспільства адміністративний апарат сприймав як загрозу власному існуванню і почав готувати змову проти М. Хрущова. Крах соціальних і економічних реформ негативно позначився на авторитеті М. Хрущова серед найширших кіл суспільства. Розв'язка настала в жовтні 1964 р. Рішенням пленуму ЦК КПРС М. Хрущова було усунено з посади керівника держави. Першим секретарем ЦК КПРС було обрано Л. Брежнєва, а головою уряду призначено О. Косигіна.