Особливості відбудови промисловості та сільського господарства республіки у першій повоєнній п'ятирічці

Унаслідок Другої світової війни економічний потенціал України зазнав великих матеріальних втрат. За підрахунками Надзвичайної державної комісії в ході військових дій та гітлерівської окупації на території республіки було зруйновано 16 тис. промислових підприємств, 27 910 колгоспів, 872 радгоспи, 1300 МТС, 882 шахти Донецького вугільного басейну, виведено з ладу 10 магістральних залізниць, вивезено до Німеччини 3,9 млн голів рогатої худоби, мільйони тонн зерна, на руїни перетворено 714 міст і селищ міського типу, понад 28 тис. сіл. Демографічні втрати становили майже чверть загальної чисельності населення. У горнилі війни (за різними оцінками) загинуло від 8 до 10 млн мешканців України, 2,4 млн осіб було вивезено до Німеччини. Загальна сума втрат, яких зазнали населення й господарство України, становила майже 1,2 трлн крб.

Реконструкція зруйнованого війною господарства УРСР розпочалась одразу після відступу німецьких військ. Програму відновлення економіки визволених районів визначала постанова Раднаркому СРСР «Про невідкладні заходи по відбудові народного господарства в районах, визволених від німецько-фашистської окупації» (серпень 1943 p.). Оскільки оборонна промисловість країни гостро потребувала великої кількості палива й металу, керівництво республіки найбільші зусилля спрямувало на відновлення вугільно-металургійного комплексу. У 1945 р. розпочалася відбудова великих підприємств металургії — «Азовсталь», «Запоріжсталь», Макіївського, Криворізького, Єнакіївського заводів. За три місяці після звільнення східних областей України введено в дію 123 великих і 506 дрібних шахт Донбасу, що давали 18% довоєнного видобутку. Восени 1945 р. поновив роботу Харківський тракторний завод.

Уже влітку 1945 p., коли розгорнулася демобілізація воїнів із Радянської армії, вдалося дещо ліквідувати гостру нестачу трудових ресурсів і кваліфікованих спеціалістів (до кінця 1946 р. на виробництво повернулося 1,8 млн колишніх фронтовиків). Наприкінці 1945 р. ціною величезних фізичних і духовних зусиль було відновлено третину довоєнного індустріального потенціалу республіки.

Уже на початковому етапі відбудови спостерігався поступовий перехід господарства на мирні рейки. На рубежі 1945—1946 pp. проводилася реорганізація органів управління господарством. Зокрема було ліквідовано низку союзних наркоматів важкої промисловості, а натомість утворено наркомати транспортного, сільськогосподарського машинобудування та приладобудування. З метою поліпшення механізму командно-адміністративного управління господарством у березні 1946 р. Верховна Рада УРСР ухвалила указ про перетворення Ради Народних Комісарів УРСР у Раду Міністрів УРСР.

Плани щодо подальшого промислового розвитку України були відображені в «Законі про п'ятирічний план відбудови й розвитку народного господарства Української РСР на 1946—1950 pp.», прийнятому в серпні 1946 р. на VIII сесії Верховної Ради УРСР. За четвертим п'ятирічним планом політичне керівництво країни не передбачало відновлення в усьому обсязі передвоєнної ролі УРСР у народногосподарському комплексі Радянського Союзу. Згідно з контрольними показниками, визначеними союзним планом, українська економіка отримувала лише 15% всесоюзних капіталовкладень, тоді як на УРСР випало 42% усіх матеріальних втрат СРСР у війні. Основне завдання першої післявоєнної п'ятирічки вбачалося у поновленні довоєнного рівня промисловості і сільського господарства та підвищенні продуктивності праці на 36%. Пріоритетними були відновлення та подальший розвиток важкої індустрії, залізничного транспорту, відродження вугільної промисловості республіки, металургійних заводів Донбасу і Придніпров'я, хімічної промисловості. Це несло приховану загрозу посилення диспропорцій і деформацій в економіці УРСР, насамперед у хронічному відставанні легкої промисловості та сільського господарства.

У процесі відбудови адміністративним апаратом було проігноровано досвід відновлення економічного потенціалу країн Європи, відповідно до якого перевага надавалася технічному переозброєнню різних галузей господарства, розвитку сільського господарства, легкої та харчової промисловості, стабілізації національної валюти. Успіхи індустріального зростання в Україні, як і в СРСР у цілому, забезпечувалися переважно за рахунок залучення додаткової робочої сили, тобто екстенсивним шляхом, що в майбутньому робило економічну політику малоперспективною.

Таким чином, відбудова економіки, вдалий її розвиток залежали від розв'язання проблеми трудових ресурсів. Щоб виправити становище, органи влади розпочали трудову мобілізацію (інколи вона мала примусовий характер) переважно з сільської місцевості. Крім того, восени 1946 р. почалося створення мережі ремісничих училищ і шкіл фабрично-заводського учнівства, завдяки якій протягом четвертої п'ятирічки для народного господарства України підготовлено 859 тис. кваліфікованих робітників.

Оскільки сталінським керівництвом було відкинуто американський план допомоги постраждалим у війні, так званий «план Маршалла», фінансування намічених економічних планів передбачалося за рахунок внутрішніх резервів і сил. У пошуках коштів на відбудову головний акцент було зроблено на режимі економії, скороченні фінансування сільського господарства, легкої промисловості, соціальної сфери. Не припиняв своєї дії механізм «мобілізації коштів населення», запроваджений радянським урядом ще на початку війни. У травні 1946 р. було надано першу позику відбудови й розвитку народного господарства на суму 21,8 млрд крб, 1947-го — другу на 22,5 млрд крб, 1948-го — третю на 22,6 млрд крб, 1949-го — четверту на 23,8 млрд крб, 1950-го — п'яту на 27 млрд крб (усі строком на 20 років). Високі темпи відбудови забезпечувалися також надто низькою часткою заробітної плати робітників, службовців, колгоспників у національному доході та штучно створеним нееквівалентним обміном між містом і селом.

Цілком природно, що перехід від війни до миру вимагав заміни адміністративно-командних методів господарювання економічними. Про необхідність змін, зменшення диктату держави розуміли й у вищих ешелонах влади. Прихильниками більш зрівноваженого економічного розвитку виступили високі партійно-державні посадовці М. Вознесенський, А. Жданов, М. Родіонов та інші. Проте перемогла думка тієї частини політичного керівництва країни на чолі з Й. Сталіним, яка сповідувала тоталітарні методи управління економікою. Більше того, після завершення воєнного періоду Й. Сталін повернувся до сформульованого ще у 1930-х pp. положення про завершення будівництва соціалізму й початок переходу до комунізму. Виступаючи в лютому 1946 р. на передвиборних зборах у Москві, Сталін запропонував збільшити рівень промислового виробництва в СРСР порівняно з довоєнним періодом утроє. Втім досягти високих темпів розвитку економіки вже з першого року п'ятирічки не вдалося. У зв'язку зі скрутним становищем у сільському господарстві у серпні 1946 р. заплановане скасування карткової системи було перенесено на наступний рік.

Уже протягом 1947 р. завдяки мобілізації наявних сил і ресурсів, вливанню 67,0% усіх передбачених капіталовкладень у розвиток важкої промисловості, електростанцій, залізничного транспорту відставання від встановлених показників вдалося ліквідувати.

З метою стабілізації фінансової системи у грудні того ж року було проведено грошову реформу. За рішенням радянського уряду протягом лише одного тижня громадяни, які мали банківські вклади до 3 тис. крб, могли обміняти старі гроші 1 до 1, вклади від 3 до 10 тис. крб скорочувалися на третину, а понад 10 тис. — на дві третини. Для тих, хто зберігав гроші на руках, обмін відбувався у співвідношенні 10:1. Реформа грошей, що мала відверто конфіскаційний характер, звела нанівець особисті заощадження громадян. Водночас вилучення у процесі реформи значної кількості грошей справило оздоровлюючий ефект на повоєнну радянську економіку. Обмеження загальної купівельної спроможності населення створювало потенційні можливості для зниження цін на товари. Поліпшення ситуації у сільському господарстві дало можливість наприкінці 1947 р. скасувати карткову систему розподілу продуктів. Однак це скасування в кінцевому результаті призвело до підвищення цін на всі види продуктів і промислових товарів.

Незважаючи на труднощі повоєнного періоду, до кінця четвертої п'ятирічки народне господарство України в основному було відбудоване, а в сільському господарстві республіки відповідні завдання були виконані на початку 1950-х pp. У 1946—1950 pp. почали функціонувати підприємства металургійної промисловості — «Запоріжсталь», Дніпропетровський завод ім. Г. Петровського, а також об'єкти машинобудування — Горлівський завод вугільного устаткування, Київський завод «Більшовик», Ворошиловградський паровозобудівний завод, були побудовані Вінницький інструментальний, Запорізький трансформаторний, Київський мотоциклетний заводи, запрацювала на повну потужність Дніпровська ГЕС. За роки четвертої п'ятирічки в республіці було створено газову промисловість (у 1950 р. УРСР давала 25% загально союзного видобутку газу). Поряд зі старими родовищами (Дашавським та Опарським) уведено в експлуатацію нові — Більче-Волицьке, Угерське, Шебелинське. У жовтні 1948 р. завершено будівництво газопроводу Дашава — Київ.

Офіційні дані, оприлюднені після завершення повоєнної п'ятирічки, вказували на те, що Україна розвивалася швидкими темпами. Обсяг валової продукції промисловості УРСР у 1946—1950 pp. збільшився у 4,4 раза, а промислове виробництво на 15% перевищувало довоєнний рівень (деякі вітчизняні вчені ставлять під сумнів наведену цифру і вважають, що довоєнного рівня вдалося досягти лише в п'ятій п'ятирічці (1951—1955 pp.). Щоправда, темпи відбудови української економіки значно поступалися загальносоюзним. Така ситуація була зумовлена економічною політикою центру, яка сприяла розвиткові нових індустріальних центрів на сході Російської Федерації, будівництву великої кількості промислових об'єктів у Прибалтиці, Середній Азії, Казахстані. Водночас зростання промисловості республіки не позначилося на підвищенні життєвого рівня населення. У роки четвертої п'ятирічки виробництво предметів споживання (група «Б») істотно відставало від виробництва засобів виробництва (група «А»). Наслідком директивних методів управління стало хронічне відставання розвитку харчової та легкої промисловості, сфери обслуговування.

З усіх секторів економіки у найкатастрофічнішому стані залишався аграрний. Унаслідок фашистської окупації значно послабилась матеріально-технічна база (парк тракторів і комбайнів скоротився наполовину), зменшилися посівні площі (в УРСР посівна площа в колгоспах не перевищувала 60%), знизилася врожайність і продуктивність тваринництва, зменшилася кількість працездатних колгоспників (серед працездатного населення 80% становили жінки та діти), бракувало кваліфікованих кадрів. Скрутне становище на селі ускладнювалося непосильними податками на індивідуальне господарство (податком обкладалися кожне дерево і кущ у садку колгоспника, що змушувало останнього вирубувати фруктові дерева та ягідні кущі), низькими закупівельними цінами на сільгосппродукцію, оргнаборами сільського населення на заводи та новобудови. Крім того, на колгоспників не поширювалося пенсійне законодавство, вони не мали паспортів, отримували символічну плату за працю.

Украй малоефективними на той час були намагання влади підвищити рівень сільськогосподарського виробництва, які здебільшого носили відверто адміністративно-репресивний характер. Негативно позначилася на розвитку сільського господарства постанова ЦК ВКП(б) і Ради Міністрів СРСР «Про заходи по ліквідації порушень Статуту сільськогосподарської артілі в колгоспах», внаслідок виконання якої посилились утиски щодо власників підсобних господарств, а також Закон про розкрадання державного майна від 4 червня 1947 p., відновлення політвідділів на МТС. Недосконалість системи планування й управління, відсутність матеріальних стимулів і примусовий характер праці призвели до втрати інтересу в селян до праці в колективному господарстві.

Проте такий жалюгідний стан сільського господарства аж ніяк не турбував Й. Сталіна та його оточення. Виходячи з надуманої теоретиками 1920-х pp. «вторинності» аграрного сектору порівняно з індустріальним, політичне керівництво країни планувало на потреби сільського господарства виділити лише 7% капітальних вкладень (всього за роки четвертої п'ятирічки капітальні вкладення разом із внесками колгоспників становили 15% від загальносоюзних асигнувань).

Проігнорував обставини, що склались у повоєнному селі, і уряд УРСР. Виконуючи вказівки центру, спрямовані на форсоване відновлення всіх довоєнних оброблюваних площ, республіканські органи влади поставили перед колгоспниками нереальні завдання. У постанові РНК УРСР і ЦК КП(б)У «Про державний план розвитку сільського господарства Української РСР на 1946 р.» планувалося для колгоспів 16 східних областей збільшити посівні площі в 1946 р. порівняно з 1945 р. на 1865,8 тис. га. Втілюючи в життя рішення партії та союзного уряду, в Україні в роки першої післявоєнної п'ятирічки почалися великомасштабні, економічно необгрунтовані роботи з освоєння заплав Дніпра, Остра, Ірпеня та інших річок. Широкого розмаху набула в республіці й меліорація земель. На 1948 р. в УРСР було осушено боліт на площі 500 тис. га, збудовано понад 6 тис. різних гідротехнічних споруд, використано при цьому 150 млн крб державних коштів. Щоправда, витрачені зусилля мали дуже низький ефект.

Голод 1946—1947 рр.

До напруженої ситуації у сільському господарстві республіки додалися дуже несприятливі кліматичні умови. Зима 1945—1946 pp. на переважній частині України була малосніжною. За свідченнями очевидців, «у результаті тривалої засухи на полях Ізмаїльщини в 1946 р. повністю загинули всі посіви озимих та ярових, а також кормові культури та дика рослинність — трава та бур'яни...» Навесні у 120 районах Харківської, Ворошиловградської (тепер Луганської), Сумської, Одеської, Миколаївської, Херсонської областей не зійшло 550 тис. га зернових культур, що становило 20% посівів цих культур. Весна і літо виявилися засушливими. Видова оцінка врожаю становила 3,8 центнера. Нижчою порівняно з іншими роками була врожайність картоплі, овочів, інших культур. Зовсім не рахуючись із конкретними умовами і можливостями, союзний уряд установив для України завищений план хлібозаготівель — 340 млн пудів зерна, а влітку ще й збільшив його до 362 млн пудів. У свою чергу, політичне керівництво республіки на чолі з М. Хрущовим не лише схвалило високі нереальні плани заготівель, а й зажадало від голів колгоспів повернути борги за минулі роки. Більше того, перед представниками районних партійних та радянських органів було поставлено завдання організувати роботу колгоспників так, щоб вони працювали щодня протягом усього світлового часу.

«Боротьба за хліб» з боку органів влади була доведена до абсурду і проводилась тими ж силовими методами, що і в 1932—1933 pp. Переважна частина колективних господарств, що потерпала від неврожаю, згідно з планом повинна була здати зерна державі більше, ніж зібрали. Щоб якось перешкодити огульному «викачуванню» хліба, відсунути примару голоду, голови колгоспів почали в масовому порядку приховувати частину врожаю. За таких умов сталінське керівництво вважало, що має справу із «саботажем» хлібозаготівель, і почало вживати репресивних заходів. Упродовж 1946 р. і першого кварталу 1947-го до кримінальної відповідальності було притягнуто 1,6 тис. голів колгоспів (фактично був ув'язнений кожен 16-й керівник колективного господарства), яким інкримінувалися такі порушення, як зрив строків збирання врожаю, порушення графіків хлібопоставок, видача зерна на трудодні. Репресіям підлягали так звані «розкрадачі зерна», які згідно зі статтею 131 Конституції СРСР 1936 р. кваліфікувалися як «вороги народу». Тільки в листопаді 1946 р. за збирання колосків, кинутих після жнив у полі, на лаву підсудних потрапило 2,3 тисячі селян. Певним «стимулом» для підвищення продуктивності праці трудівників села став Указ Президії Верховної Ради СРСР від 21 лютого 1948 р. «Про виселення з Української РСР осіб, які злісно ухиляються від трудової діяльності в сільському господарстві й ведуть антигромадянський паразитичний спосіб життя». Указ, продубльований 20 березня 1948 р. Законом Ради Міністрів УРСР, стосувався колгоспників, що не виробляли мінімуму трудоднів, а також мешканців, які не були членами колгоспу. Загалом на підставі «вироку про виселення» у лютому — червні 1948 р. у віддалені райони СРСР насильно депортовано 11,4 тисячі осіб.

Незважаючи на посилення репресій, план хлібозаготівель був виконаний лише на 62,5%. Неврожай та надмірні побори держави, відсутність особистих запасів продовольства у багатьох колгоспників, особливо південних областей, викликали масові захворювання на дистрофію на ґрунті недоїдання.

Ситуацію ускладнювало рішення владних структур про припинення постачання службовців, які проживають у сільській місцевості. У вересні 1946 р. у сільських місцевостях було знято з пайкового постачання хлібом понад 2,5 млн осіб, із них значна частина робітників, службовців, утриманців та дітей, які не мали інших засобів до існування, крім зарплати та продуктового набору.

Перші захворювання на дистрофію були зареєстровані у серпні 1946 р. в Ізмаїльській області. У жовтні 1946 р. захворювання на дистрофію були зафіксовані в Одеській, Херсонській, Миколаївській областях. На початок зими 1946 р. окремі випадки дистрофії були виявлені в Дніпропетровській, Запорізькій, Ворошиловградській областях.

У зв'язку з наростанням кількості хворих Рада Міністрів УРСР 4 грудня 1946 р. ухвалила рішення про надання допомоги дітям південних областей України. В Одеській, Херсонській, Ізмаїльській та Миколаївській областях було організовано одноразове харчування для 151 тис. дітей, понад 20 харчових станцій та 26 дитячих будинків.

Прикметно, що до лютого 1947 р. захворювання на дистрофію не підлягало статистичній звітності. Міністерство охорони здоров'я зважало лише на окремі донесення з місць, на основі яких інформувало уряд та ЦК КП(б)У. Лише 21 січня 1947 року Рада міністрів УРСР зобов'язала обласні управління охорони здоров'я здійснювати необхідний облік хворих на дистрофію і регулярно надсилати інформацію до Києва. Вже на 10 лютого 1947 р. (за неповними даними) у республіці було зареєстровано 158 тисяч випадків захворювань на дистрофію. Як стверджували завідуючі обласних управлінь охорони здоров'я, кількість хворих на дистрофію щодня зростала. Так, на 22 лютого 1947 р. кількість хворих по областях УРСР становила 448 345 осіб.

Бентежила лікарів і тенденція до зростання випадків дистрофії третьої стадії зі смертельними наслідками. Тільки за 2 дні — 11 та 12 лютого до лікарень Одеси було доставлено 112 осіб із тяжкою стадією дистрофії, із них 11 померли.

За підрахунками Одеського облвідділу охорони здоров'я 15—20% населення області наприкінці зими 1947 р. перебували на межі дистрофії. Про майже 15% сільського населення, ураженого дистрофією, ішлося у повідомленнях із Київщини. У донесенні секретаря Дніпропетровського обкому КП(б)У П. Найдьонова на адресу першого секретаря ЦК КП(б)У Л. Кагановича вказувалось на «тривожне становище» у містах Дніпропетровську, Дніпродзержинську, Кривому Розі, Нікополі, Павлограді, П'ятихатках, різке зростання кількості смертельних випадків від дистрофії: січень — 220 осіб, лютий — до 750 осіб, за 25 днів березня — 864 особи.

Проте найбільш складна ситуація виникла в Ізмаїльській області. Інформуючи М. Хрущова про ситуацію в Ізмаїльській області, секретар обкому КП(б)У С. Тарасов 5 лютого 1947 р. писав: «Продовольче становище залишається, як і раніше, важким. Ми організовуємо громадське харчування, виготовлення кінської ковбаси, продаж комерційного хліба на селі... Більшість селян не мають можливості купувати комерційний хліб, гарячу їжу та кінську ковбасу через нестачу грошей. Таких селян в області є понад 100 тисяч чол., а видану продовольчу позику вони вже з'їли... За даними облздороввідділу вже зараз в області померло від виснаження 1418 осіб. Крім того, у нас в області мають місце дуже важкі випадки. В Болградському районі мають місце 2 випадки, в Саратському — 3 випадки та в Ренійському — 1 випадок людоїдства».

Особливо непокоїв керівництво області сплеск кримінальної злочинності в регіоні. За оперативними даними органів Управління МВС Ізмаїльської області суспільно небезпечні дії в Белградському районі в IV кварталі порівняно з III кварталом 1946 р. зросли на 137,5%, Кілійському — на 136%, Лиманському — на 200%, Тузловському — на 172%, Ренійському — втричі, Татарбунарському — у 2,5 раза, Саратському — удвічі, по місту Білгород-Дністровському — удвічі. Крадіжки продовольства, збройні пограбування, убивства змусили керівництво Управління МВС по Ізмаїльській області залучити до цілодобової патрульної служби увесь склад МВС, прикордонних військ, бригад сприяння міліції, а також забезпечити сторожову охорону на важливих об'єктах гладкоствольними рушницями та боєприпасами.

Проте місцева політична еліта у цей період, як свідчать архівні документи, більше переймалася підготовкою до виборів до Верховної Ради УРСР та «політико-моральним станом» жителів республіки. Зростання опозиційних настроїв серед різних верств населення ілюструють надписи антирадянського змісту, зроблені анонімними особами на бюлетенях у день виборів до Верховної Ради УРСР 9 лютого 1947 p.: «Побільше хліба, потім буду голосувати»; «Усе одно життя не буде. Голосую проти, голодний два дні»; «Мудрий політик, — подумай про спасіння українського народу від голоду»; «Голосую проти голоду та злиднів».

На небезпечні явища, які простежувалися в Україні наприкінці зими 1947 p., звертав увагу партійного керівництва республіки й міністр охорони здоров'я УРСР Кононенко. У службовій записці «Про масову захворюваність дистрофією населення УРСР і необхідні дії по попередженню смертності» від 22 лютого 1947 р. він повідомляв: «У лікарні м. Києва з вокзалу надходить щоденно більше 10-ти дистрофіків, яких знімають із потягів. Число дітей-підкидьків зростає повсюдно. Усі будинки дитини перевантажені... Незважаючи на крайню потребу госпіталізувати хворих, у сільських місцевостях їх госпіталізувати не можна, так як сільські лікарні не забезпечуються гарантованим постачанням і необхідних продуктів не отримують».

Разом з тим керівник відомства висловлював прогноз щодо неухильного зростання числа хворих на дистрофію, особливо у квітні 1947 р. З метою недопущення гуманітарної катастрофи, «для рятування життів сотень тисяч людей» Міністерство охорони здоров'я УРСР пропонувало вжити «термінових заходів у державному масштабі».

Серед невідкладних заходів для припинення дистрофії Міністерство охорони здоров'я зазначало: збільшення продовольчої позики колгоспам, першочергову допомогу в харчуванні тих, хто особливо потребував її; забезпечення гарантованим продпостачанням сільських лікарень, дитячих садків, ясел; розширення мережі дитячих будинків Міністерства освіти; організацію безкоштовного (за рахунок держави) харчування сільського населення.

Тривожні сигнали про поширення голоду, які надходили від міністерств і відомств, спонукали вище політичне керівництво республіки прийняти низку спеціальних постанов та рішень. Відповідно до постанов Ради Міністрів УРСР та ЦК КП(б)У від 13 лютого 1947 р. «Про упорядкування постачанням цільним молоком лікувальних закладів Міністерства охорони здоров'я» дещо зросло забезпечення потреб у молоці дитячих лікарень, ясел, молочних кухонь. Постанова Ради Міністрів УРСР від 26 лютого 1946 р. «Про додаткові заходи по наданню допомоги харчуванням населенню областей, які постраждали від засухи» передбачала виділення для 14 найбільш уражених дистрофією областей продовольчі фонди та асигнування для харчування 266 тис. чоловік.

Однак розроблені в центрі та на місцях заходи не запобігли захворюванням на дистрофію серед населення. За даними лікувальних установ за період лютого — першої декади травня 1947 р. було зареєстровано близько 1 млн випадків захворювань на дистрофію.

Катастрофічна ситуація в аграрному секторі наприкінці 1946 — на початку 1947 pp. спонукала М. Хрущова та інших керівників республіки неодноразово звертатися до союзного уряду з проханням надати Україні негайну продовольчу допомогу. Після лютневого пленуму ЦК ВКП(б) 1947 р. така допомога у вигляді позики — 60 тис. тонн продовольства — була надіслана колгоспам України. Й. Сталін був невдоволений «безпорадністю» М. Хрущова, тому його було усунуто з посади першого секретаря ЦК КП(б)У, а керівником республіки призначено Л. Кагановича. Проводячи жорстку репресивну хлібозаготівельну політику, новий лідер партійної республіканської організації разом з Головою Ради Міністрів УРСР М. Хрущовим уже в жовтні 1947 р. доповідали Сталіну, що «колгоспи, радгоспи і селянські господарства Української РСР виконали план здачі хліба державі на 101,3%». Таким чином, шляхом вилучення з колективних господарств зерна, ціною голоду в Україні верховоди Кремля прагнули посилити позиції СРСР у світі як потужної мілітаристської держави та забезпечити через «інтернаціональну допомогу» лояльність країн «соціалістичного табору» (у той час, коли населення потерпало від голоду, хліб експортували до дружніх СРСР країн «народної демократії» — Болгарії, Польщі, Румунії, Чехословаччини).

Проте плани четвертої п'ятирічки в сільському господарстві залишилися невиконаними. Загалом валова продукція сільськогосподарського виробництва в 1950 р. становила 91% довоєнного рівня. Не було повністю відновлено поголів'я корів, коней, овець. Колгоспи та радгоспи продовжували працювати нерентабельно. З метою ліквідації збитковості сільського господарства в 1953 р. за пропозицією економістів почалося підвищення цін на сільськогосподарську продукцію. Це дещо поліпшило становище українського селянства. На селі з'явилися нові зразки сільськогосподарської техніки, поліпшилась енергооснащеність виробничого процесу. Однак темпи розвитку сільськогосподарського виробництва відставали від темпів розвитку промисловості і не задовольняли потреб радянських громадян у предметах споживання.

І все ж таки завдяки титанічним зусиллям населення республіки на початку 1950-х років труднощі воєнного лихоліття в Україні були подолані.

Радянізація західних областей України

Відбудовчі роботи на визволених від гітлерівців західноукраїнських землях проводились відповідно до прийнятих постанов уряду України «Про заходи по відбудові та розвитку республіканської і місцевої промисловості м. Львова» (від 10 січня 1945 р.) та «Про заходи по відбудові та дальшому розвитку господарства у Львівській, Станіславській, Дрогобицькій, Тернопільській, Ровенській, Волинській і Чернівецькій областях УРСР на 1945 рік» (від 7 травня 1945 p.). Крім того, у грудні 1944 р. при Раднаркомі УРСР було утворено Раду допомоги західним областям у відбудові та відродженні народного господарства краю. На подолання наслідків війни керівництво республіки спрямувало у Західну Україну значні кошти (тільки в 1944 р. в економіку регіону асигновано 10 млрд крб) і матеріальні ресурси. За період 1946—1948 pp. на підприємства Львова прибуло 13,8 тис. робітників і майже 2 тис. працівників інженерно-технічних спеціальностей з усіх куточків СРСР.

Одночасно з процесом відбудови у возз'єднаних районах УРСР сталінський режим прагнув якнайшвидше здійснити соціалістичні перетворення, провести індустріалізацію, колективізацію, культурну революцію, створити умови для остаточного входження Західноукраїнського регіону до складу СРСР. При цьому кремлівське керівництво не зважало на ментальність західних українців, традиції та особливості господарювання в краї.

Закон про четвертий п'ятирічний план для західноукраїнських земель передбачав значно вищі, ніж у східних регіонах УРСР, темпи промислового розвитку, суттєві якісні зміни у галузях промисловості, традиційних для краю (нафтогазовій, лісопереробній), розвиток нових — машинобудівної, приладобудівної, металообробної галузей, перетворення Львова на великий індустріальний центр республіки. Тільки впродовж 1945—1946 pp. у Львові було відновлено і реконструйовано паровозоремонтний, велосипедний, електроламповий, приладобудівний заводи; збудовано автобусний, інструментальний, телеграфно-телефонної апаратури, сільськогосподарських машин та інші заводи. Чимало нових промислових об'єктів з'явилося у Дрогобицькій, Рівненській та Івано-Франківській областях. Усього в ході форсованої індустріалізації регіону, що супроводжувалась, так само як у Східній Україні, повільним розвитком легкої, харчової галузей промисловості, було відбудовано і споруджено понад 2,5 тис. великих і середніх промислових підприємств.

У роки четвертої п'ятирічки прискореними темпами йшла відбудова нафтової промисловості Прикарпаття. У 1950 р. поблизу м. Долина Івано-Франківської області геологи відкрили нафтове родовище. Значні поклади газу були розвідані у Дрогобицькій області. У 1947—1948 pp. відкрито перші робочі пласти у Львівсько-Волинському кам'яно-вугільному басейні.

Поряд із докорінною модернізацією економіки регіону певні заходи радянська влада спрямовувала і на розвиток освіти. У результаті на початку 1950-х pp. початковою освітою було охоплено всіх дітей шкільного віку, а кількість учнів у 5—10 класах зросла майже утричі. Наприкінці першої повоєнної п'ятирічки в Західній Україні працювали 24 вищі навчальні заклади, де здобували освіту близько 34 тис. студентів. Проте розбудова мережі освітніх закладів була затьмарена русифікацією, носіями й провідниками якої стали десятки тисяч партійних працівників, спеціалістів промисловості, сільського господарства, системи народної освіти, охорони здоров'я, культурно-освітніх установ, що прибули зі східних областей УРСР та інших республік СРСР. Уже на 1953 р. у переважній більшості ВНЗ Західної України навчальний процес відбувався російською мовою.

Колективізація сільського господарства західних областей УРСР відбувалася з нехтуванням принципів добровільності, численними порушеннями законності. Радикальні аграрні перетворення, розпочаті в 1944 p., набули апогею в 1948—1949 pp. Характерно, що процес примусової колективізації викликав невдоволення частини сільського населення і наражався на збройний опір УПА. Утім, шляхом обмеження міцних селянських господарств, репресивних заходів щодо середняків, які відмовлялися від вступу в колгоспи, «розкуркулювання», виселення у віддалені райони СРСР заможних селян та їхніх сімей (у період 1945—1950 pp. до Сибіру було депортовано близько 500 тис. осіб) до середини 1951 р. колгоспи західного регіону України об'єднували понад 95% селянських господарств.

Ліквідація Української греко-католицької церкви

Однією з перешкод на шляху радянізації західноукраїнських земель партійно-державне керівництво вважало існування Української греко-католицької церкви (УГКЦ), яка була носієм української національної ідеї, могутнім фактором впливу на самосвідомість населення західних теренів України, помітним явищем не лише в релігійному, а й у суспільно-політичному житті регіону. У свою чергу, комуністичні зверхники Москви і Києва вважали УГКЦ колаборантом, оскільки, мовляв, усі 32 делегатури «дистрикту Галичина» очолювали уніатські священики, а також церква брала участь у формуванні української дивізії «Галичина» у складі вермахту, мала тісні контакти з німецькою окупаційною адміністрацією, активно і послідовно підтримувала Організацію українських націоналістів, Українську повстанську армію. Відкидаючи звинувачення у вигаданих гріхах колаборації і прагнучи зберегти свою церкву, у складі якої функціонувало понад 3 тис. парафій, близько 4,5 тис. храмів, які відвідувало 4,3 млн віруючих, керівництво УГКЦ постійно шукало контактів із вищими органами політичної влади та державного управління СРСР. У жовтні 1944 р. митрополит Андрей Шептицький надіслав листа до Ради у справах релігії при уряді СРСР, у якому висловив готовність співпрацювати з радянською владою. Але порозумітися главі УГКЦ з кураторами церкви так і не вдалося. Незабаром, 1 листопада 1944 p., митрополит помер. Його похорон перетворився на демонстрацію величі УГКЦ, духовної та етнічної консолідації населення Західної України. Наступником владики став Йосип Сліпий. У своєму зверненні «До духовенства і віруючих» він закликав УПА до припинення збройної боротьби. Вже в грудні 1944 р. митрополит Йосип Сліпий направив до Москви повноважну делегацію, якій доручив запевнити Раду у справах релігії при РНК СРСР у тому, що УГКЦ завжди стоятиме на позиціях дотримання радянських законів, сприятиме миру і злагоді в державі. Після консультацій з В. Молотовим і М. Хрущовим, головою Ради у справах релігії при уряді СРСР І. Полянським радянський уряд запевнив, що УГКЦ не матиме перешкод у своїй діяльності. Очевидно, Й. Сталін та його найближче оточення у зв'язку з війною не хотіли вступати у відкритий конфлікт з УГКЦ, сподіваючись ретельно підготувати план її повної ліквідації.

Сценарій розчинення УГКЦ в структурі РПЦ шляхом так званого возз'єднання почав утілюватися в життя у квітні 1945 p., коли республіканські газети, журнали, радіо розпочали кампанію дискредитації Церкви, звинувачуючи її в підпорядкованості «профашистському» Ватикану, в ідейній та моральній підтримці «буржуазно-націоналістичного підпілля».

Після низки викривальних статей та промов 11 квітня 1945 р. у Львові, Станіславі (тепер Івано-Франківськ) і Тернополі розпочались арешти єпископів та духовенства, що не побажали здійснити «добровільний перехід» у лоно Російської православної церкви. За ґратами опинились усі ієрархи УГКЦ на чолі з митрополитом Й. Сліпим.

Прагнення надати правового оформлення форсованому оправославленню краю спонукало сталінський режим 28 травня 1945 р. у Львові утворити Центральну ініціативну групу з возз'єднання Української греко-католицької церкви з Православною. До цієї групи увійшли стероризовані владою священики УГКЦ Г. Костельник, А. Пельвецький, М. Мельник, які в листі до Раднаркому УРСР висловили бажання розірвати унію з Римом та приєднатися до РПЦ.

8—10 березня 1946 р. ініціативна група на чолі з Г. Костельником у храмі Святого Юра у Львові скликала Собор, на якому 216 делегатів та 19 мирян ухвалили постанову про саморозпуск УГКЦ.

Унаслідок насильницького витіснення УГКЦ із західноукраїнських земель було закрито або перейменовано на православні 3040 греко-католицьких парафій, 2959 храмів, 48 монастирів, ліквідовано Богословську греко-католицьку академію, дві семінарії, 9900 нижчих та 380 середніх католицьких шкіл. Упродовж 1946—1950 pp. репресій зазнали 344 діячі культу, з яких на грудень 1956 р. з таборів повернулося 267 осіб. Майже 20 років відбував покарання в радянських концтаборах митрополит Й. Сліпий, який вийшов на волю 26 січня 1963 р. завдяки клопотанню Ватикану перед урядом СРСР, після чого виїхав до Рима.

Переслідувана, поставлена поза законом та загнана у підпілля Українська греко-католицька церква стала найбільшою за чисельністю забороненою конфесією в СРСР.

Накопичений досвід нищення УГКЦ на західноукраїнських теренах було використано радянською владою і на Закарпатті. Навернення греко-католиків Закарпаття у православ'я за сприяння Ради у справах релігії при уряді СРСР тривало впродовж 1947—1949 pp. Щоб забезпечити «масовий відхід» католиків східного обряду від Ужгородської унії 1646 p., партійні органи та підпорядковані їм силові структури не гребували навіть політичними вбивствами. 27 жовтня 1947 р. на єпископа Мукачівської єпархії Теодора Ромжу, який чинив активний опір приєднанню греко-католиків до православ'я, було влаштовано замах (підстроєно дорожню аварію), після чого потерпілого отруїли в лікарні. Наступні кроки влади і органів МГБ спрямовувалися на закриття греко-католицьких церков у Мукачівській єпархії та арешти 50 «неблагонадійних» священиків. «Календарний план проведення заходів з ліквідації греко-католицької церкви у Закарпатській області УРСР», передбачений Радою у справах РПЦ при Раді Міністрів СРСР на період з квітня по червень 1948 p., завершився лише 29 червня 1949 p., коли 35 «слухняних» закарпатських греко-католицьких священиків проголосили ліквідацію Ужгородської унії 1646 р. та висловили бажання возз'єднатися з Російською православною церквою.

Водночас акції розгрому УГКЦ було перенесено за межі України. Першого жовтня 1948 р. на з'їзді українських греко-католицьких священиків Румунії було проголошено про розрив Акта унії з Римом, підписаного 1700 p., і приєднання до Румунської православної церкви. Внаслідок протидії рішенням неканонічного з'їзду 27—29 жовтня 1948 р. було заарештовано та засуджено значну кількість представників культу, ліквідовано всі п'ять греко-католицьких єпархій — Фогараш, Клуж, Великий Варадин, Лугож та Марамарош.

«Самоліквідація» католиків східного обряду в Чехословаччині відбулася 28 квітня 1950 р. на так званому Пряшівському синоді, що відомий також під назвою «Акція П» (акція православізації). Двома десятками священиків, які зібралися в приміщенні пряшівського готелю «Чорний орел», поспіхом було прийнято рішення про саморозпуск і перехід під юрисдикцію Російської православної церкви близько 300 парафій Пряшівської єпархії УГКЦ, що налічувала понад 300 тис. віруючих. За відмову «добровільно» возз'єднатися з московським православ'ям репресіям і переслідуванням було піддано єпископів П. Гайдича, В. Гопка, священиків А. Адамовича, Ю. Буйняка, М. Ройковича та інших.

Діяльність УПА після завершення Другої світової війни

Гоніння та цькування УГКЦ — традиційно авторитетної на заході України церковної організації, суспільно-економічні та ідейно-культурні перетворення, що здійснювалися сталінським керівництвом силовими методами, без урахування національної, релігійної специфіки регіону, зумовлювали поширення опозиційних настроїв, зростання акцій непокори серед місцевого населення. Не бажали здавати свої позиції в Західній Україні й українські націоналісти. Провідники самостійницького руху ще у кінці 1943-го — на початку 1944 р. остаточно відмовились від тактики «двофронтової боротьби» і спрямували свої зусилля на недопущення встановлення радянської влади в краї. Поступово протидія тотальній радянізації західних областей переростала в затяжний збройний конфлікт, а протистояння між симпатиками нового соціалістичного ладу та його противниками набуло характеру громадянської війни. У результаті в другій половині 1940 — на початку 1950-х pp. Західна Україна перетворюється на арену кривавої борні між ОУН та УПА, з одного боку, і радянськими владними структурами — з іншого.

З наближенням фронту головним об'єктом терористично-бойових дій УПА на Волині, Поліссі, Буковині стали невеликі гарнізони, групи військовослужбовців, тилові служби Червоної армії.

Після завершення радянсько-німецької війни більшість політичних і збройних акцій УПА спрямовувалась проти непопулярних заходів радянської влади — проведення масової мобілізації, переслідування УГКЦ, депортації місцевого цивільного населення, насильницької колективізації. Із втратою ілюзій про неминучу війну СРСР із США повстанці перейшли до тактики партизанської війни «малими групами», антирадянської пропаганди, саботажу, застосування терористичних акцій проти співробітників правоохоронних органів, партійно-державних працівників, колгоспної адміністрації, спеціалістів, що прибули з інших областей УРСР.

Військові підрозділи УПА, що налічували близько 90 тис. осіб, протягом 1944—1945 pp. здійснили 14,5 тис. терористичних і диверсійних актів, у результаті яких загинуло 30 тис. осіб. Натомість війська НКВС, Львівського та Прикарпатського військових округів до кінця 1944 р. провели близько 6,5 тис. антиповстанських операцій, а на кінець осені 1945 р. число акцій придушення самостійницького руху зросло до 27 тисяч. Чергова широкомасштабна акція радянських військ (близько 585 тис. солдат), спрямована на повну ліквідацію самостійницького руху, мала назву «Велика блокада». У ході її здійснення в січні — квітні 1946 р. чисельність учасників руху Опору скоротилась до 40%. На початку 1947 р. операції із застосуванням авіації, бронетехніки, досить великих контингентів військовослужбовців стають винятком. Радянська сторона вдається до проведення оперативно-військових дій з метою пошуку, блокування та знешкодження бункерів, криївок провідних діячів ОУН, командирів УПА.

Зазнаючи великих утрат (у 1946 р. припинила діяльність «УПА-Північ», влітку 1947-го — групи «Буг» і «Лисоня», у 1948—1949 pp. активно діяла лише група «Говерла» на території Дрогобиччини), Центральний провід націоналістичного руху обирає нову тактику боротьби, суть якої полягала в обмеженні масштабних воєнних дій, переході до глибоко конспірованого збройного підпілля, застосуванні резонансних терористичних актів проти впливових фігур радянської влади, організації бойкоту виборів. У 1948 р. відбулася чергова структурна реорганізація УПА, в ході якої було створено самостійні підрозділи чисельністю по 10—15 чол., що забезпечувало рухливість і мобільність у проведенні військових операцій. Водночас командування УПА не відмовилося від таких методів діяльності, як збройно-пропагандистські рейди на території сусідніх з УРСР держав, здійснивши походи до Чехословаччини (літо 1947 p.), Угорщини (літо — осінь 1947 p.), Східної Пруссії (зима 1947—1948 pp.), Румунії (1948—1949 pp.).

Досить ефективною в 1944—1948 pp. виявилася діяльність УПА на Закерзонні — українських етнічних землях (Холмщина, Лемківщина, Посяння, Підляшшя), які внаслідок радянсько-польського договору від 16.08.1945 р. опинилися на польському боці кордону. Розпочате у вересні польським урядом загальне примусове виселення українців із Польщі до УРСР Військом Польським вплинуло на рішення Головного проводу ОУН у березні 1945 р. виділити Закерзоння в окремий організаційний край (провідник Я. Старух, командир УПА М. Онишкевич). Першочерговим завданням відділів УПА був захист місцевого автохтонного українського населення від примусової депортації до СРСР. З метою не допустити «деукраїнізації» споконвічної української етнічної території частини УПА знищували переселенські комісії польських військових, вели боротьбу проти шовіністичних елементів, які тероризували українське населення, спалювали села, з яких було виселено українців і в які заселили поляків. На Закерзоння для боротьби з підрозділами УПА, що не перевищували 2 тис. чоловік, польський комуністичний уряд надіслав 20-тисячну армію під командуванням С. Моссора. Восени 1947 р. після депортації 160 тис. українців у південно-східні райони Польщі діяльність УПА на Закерзонні стала безперспективною. У результаті незначна частина групи «Сян» «УПА-Захід» пробилися через територію Чехословаччини у Західну Німеччину, решта осередків УПА були розбиті польськими військами.

Зі зміцненням радянської влади і колгоспної системи унеможливлювалося постачання продовольства осередкам УПА, внаслідок чого повстанський рух поволі занепадав. До того ж ситуацію в повстанському середовищі ускладнювали велика кількість непоновлюваних втрат, яких зазнавав особовий склад у ході оперативно-військових операцій та масові депортації населення. З осені 1944 р. до 1951 р. із Західної України на Північ, до Сибіру, Казахстану й Далекого Сходу насильно було вивезено понад 203 тис. осіб, так званих членів сімей «бандерівців» і «підсобників» ОУН-УПА.

Політичне керівництво країни, занепокоєне складною ситуацією в Західній Україні, постійно шукало нові форми нейтралізації повстанського руху. Починаючи з травня 1945 р. і до 1949 р. радянська влада оголосила 7 амністій для учасників націоналістичного підпілля. Пропозицією уряду скласти зброю в обмін на повне прощення в травні 1945 р. скористалося до 30 тис. повстанців, а в грудні 1949 р. — понад 77 тис. учасників руху Опору. У пошуках ефективних методів боротьби з озброєним підпіллям правоохоронні органи УРСР вдалися до створення спецгруп (їх ще називали конспіративно-розвідувальні) з числа колишніх партизан та перевербованих вояків УПА, легендованих під учасників Опору. Завданням цих груп була перевірка агентурних даних щодо причетності до ОУН-УПА підозрілих осіб, внутрішнього розкладу підпілля, компрометація його функціонерів, імітація окремих проводів та груп ОУН в оперативних іграх. Діяльність таких формувань МГБ УРСР часто супроводжувалась актами насильства, грабежу, мародерства, численними провокаціями, нищенням населених пунктів (інколи разом з мешканцями), іншими злочинами.

Легендовані групи використовувались також і в УПА. Окремі підрозділи «під маскою совєтів» створювались насамперед службою безпеки ОУН і мали на меті розвідування, перевірку лояльності підпільників, ліквідацію представників влади та активу з одночасною компрометацією радянських спецслужб.

Поширеною формою залучення місцевого населення у збройний конфлікт з боку радянської влади стали винищувальні батальйони та групи охорони громадського порядку. Це ще більше загострювало ситуацію.

Унаслідок масових репресій та депортацій «антирадянського елементу» до критичної межі звузилася соціальна база руху Опору, що й вирішило долю повстансько-підпільного руху. Скрутне становище, в якому опинилося націоналістичне підпілля на західноукраїнських землях, змусило президію Української головної визвольної ради (УГВР — координатор національно-визвольного руху в Україні) здійснити кроки, спрямовані на остаточне згортання діяльності УПА як збройної формації. У вересні 1949 р. голова Генерального секретаріату УГВР, головнокомандувач УПА, генерал-хорунжий Р. Шухевич (псевдонім Тарас Чупринка) видав наказ, згідно з яким усі підрозділи і штаби УПА з кінця 1949 р. тимчасово припиняли свою діяльність як бойові одиниці та органи управління. На рубежі 1940—1950-х pp. загони УПА та підпілля ОУН зосередили свої сили на пропагандистській роботі та саботажі. Загибель Р. Шухевича у березні 1950 р. призвела до неминучого згортання організованого спротиву ОУН-УПА. До кінця 1952 р. УПА фактично перестала існувати. Останній провідник УПА полковник Василь Кук («Юрій Леміш») заради збереження решток підпілля категорично вимагав від своїх підлеглих відмовитися від проведення терористичних актів. У травні 1954 р. і його було захоплено в полон. Щоправда, останню боївку УПА була розгромлено органами держбезпеки лише у квітні 1960 р. в Тернопільській області. Повстанці, яким вдалося дістатися Західної Європи, заснували в еміграції закордонні частини ОУН.

Сумарні втрати ОУН-УПА в період багаторічного протиборства з радянським тоталітаризмом становлять 155 108 осіб. За неповними даними кількість загиблих з радянського боку дорівнює 30 676 осіб.

Незважаючи на ліквідацію збройних формувань УПА, припинення діяльності крайових, окружних, надрайонних та районних проводів ОУН, політичний опір тоталітарному режиму на західноукраїнських землях тривав.

Переважна більшість колишніх учасників національно-визвольного руху, що масово поверталися з виправно-трудових таборів і місць заслання на хвилі «хрущовської відлиги», не поспішала зрікатися власних поглядів і переконань, продовжувала шукати шляхи для досягнення кінцевої мети своєї боротьби за державну незалежність України, виходячи з наявних політичних реалій.

Тотально контролюючи процеси, що відбувалися в Західній Україні, як і в республіці в цілому, КДБ при Раді Міністрів УРСР попереджав ЦК КПУ про те, що націоналістичні тенденції не лише не спадають, а й набувають нових форм, охоплюють дедалі нові й нові регіони. За даними радянських спецслужб у 1954—1959 pp. в Україні було вчинено 156 терористичних актів і замахів, мали місце 94 підпали колгоспних будівель та особистих господарств активістів, встановлено понад 5,5 тис. випадків виготовлення і розповсюдження антирадянської літератури, більшість яких була віднесена на рахунок ОУН. Не випадково, рапортуючи перед вищим політичним керівництвом України про викриту в другій половині 1950-х pp. значну кількість націоналістичних та антирадянських груп (близько 200), Комітет державної безпеки при РМ УРСР в особі його голови В. Нікітченка зазначав, що близько 20% заарештованих стало на «шлях злочину» під впливом колишніх учасників ОУН-УПА, а також буржуазно-націоналістичної літератури. Разом з тим спроби активізації підривної роботи в УРСР органи держбезпеки пов'язували з послідовною діяльністю закордонних центрів ОУН. За даними КДБ, ще в 1955 р. за вказівками закордонного керівництва ОУН її низові ланки в Україні почали створювати запасну мережу націоналістичного підпілля. Зокрема у Львівській області було виявлено 43 особи, які належали до підпільної мережі, мали псевдоніми, паролі для зв'язку. З метою завдати вирішальний удар національно-визвольному рухові українського народу, послабити закордонні частини ОУН, внести розбрат у середовище української політичної спільноти в еміграції радянськими спецслужбами було організовано вбивство в 1957 р. ідеолога українського націоналізму, професора Українського вільного університету в Мюнхені Льва Ребета, а в 1959 р. — голови Проводу закордонних частин ОУН Степана Бандери.

Довготривалий спротив націоналістичних сил на західноукраїнських теренах у 1940-ві — 50-ті роки, його політичні, соціальні, духовні, морально-психологічні наслідки, відчутно вплинули на всю подальшу історію українського народу. Боротьба ОУН-УПА не тільки продемонструвала наявність суттєвих вад політики тоталітарного режиму в Західній Україні, а й зафіксувала у свідомості значної частини українського суспільства необхідність послідовної боротьби за національне визволення. Повстанський рух сіяв зерна непокори в концтаборах ГУЛАГу, традиції ОУН-УПА вкоренилися в дисидентському русі 1960—80-х pp., учасники національно-визвольного руху зберегли і донесли до наших днів віру в незалежну і суверенну Україну.

Таким чином, процес інтеграції західноукраїнських земель до складу СРСР мав як позитивні, так і негативні наслідки. У ході соціально-економічної та культурної трансформації (індустріалізація, ліквідація неписьменності та малописьменності, розширення мережі початкової та вищої освіти, запровадження соціальних програм) вдалося розв'язати давно назріле питання суспільно-культурної та промислової модернізації регіону. Однак здійснювані реформи, що опирались на потужну карально-репресивну систему, призвели до втрат загальноєвропейських цінностей, нівелювання національно-культурних та релігійних особливостей західноукраїнських земель.

Суперечливий характер національно-культурного життя

Зменшення тиску партійно-державного керівництва на українське національно-культурне життя в роки Другої світової війни, що сприяло посиленню патріотичних тенденцій у творчості письменників, художників, композиторів, істориків, збільшення представництва українців на всіх рівнях партійних і виконавчих структур, започаткування національних міністерств закордонних справ та оборони створювали передумови автономних настроїв в українському суспільстві, сприяли активізації суспільного розвитку в УРСР. Після перемоги над фашистською Німеччиною народ сподівався на певні поступки з боку держави в усіх сферах економічного, політичного і культурного життя країни. Сталінське керівництво, стурбоване прагненням інтелігенції до лібералізації ладу, спрямовує свої зусилля на консервацію тоталітарного режиму в СРСР. Для відновлення старих радянських порядків, збереження особистої влади Й. Сталін вдається до потужної пропагандистської обробки населення, а також до застосування терору. Посилення культу Сталіна, нагнітання атмосфери нетерпимості до всього, що не вписувалось у рамки офіційної доктрини, спостерігалося в кожній союзній республіці. Основний ідеологічний контрудар сталінізм спрямував проти України, оскільки під час гітлерівської окупації вона найбільше зазнала впливу «західного способу життя». Початок сталінського наступу в Україні припав на липень 1946 р., коли ЦК ВКП(б) ухвалив резолюцію, в якій вказувалося на серйозні недоліки і помилки українських комуністів та висувалося обвинувачення в тому, що вони недостатню увагу приділяли «підбору й ідеологічно-політичному вихованню кадрів у галузі науки, літератури й мистецтва», де проглядається «ворожа буржуазно-націоналістична ідеологія».

Здійснення ідеологічного контролю, проведення чисток у сфері культури Й. Сталін доручив найближчому соратникові, секретарю ЦК ВКП(б) Андрію Жданову. Вістря політичної кампанії було спрямоване проти тих, хто прагнув лібералізації культурної атмосфери, тяжів до пошуку нових форм самореалізації в науці і творчості, захоплювався здобутками західної культури. Водночас кампанія передбачала широку популяризацію досягнень радянської (насправді — російської) культури і науки як альтернативи західній.

Своєрідним сигналом до початку політико-ідеологічної реакції у сфері культури, що отримала назву «ждановщина», стало прийняття в 1946 р. сумнозвісної постанови ЦК ВКП(б) «Про журнали "Звезда" і "Ленінград"», спрямованої проти творчості А. Ахматової та М. Зощенка, а також постанови «Про кінофільм "Большая жизнь"». ЦК КП(б)У в руслі прийнятих у Москві рішень ухвалив постанови, що стосувалися ситуації в українській радянській літературі та мистецтві, а саме: «Про перекручення і помилки у висвітленні історії української літератури» (серпень 1946 р.), «Про журнал сатири і гумору "Перець"» (вересень 1946 р.), «Про журнал "Вітчизна"» (вересень 1946 p.), «Про репертуар драматичних і оперних театрів УРСР і заходи до його поліпшення» (вересень 1946 р.). У цих партійних документах зводилися нанівець усі попередні здобутки національної культури, а українські письменники, художники, літературознавці й історики були звинувачені у «буржуазному націоналізмі» та навмисному ігноруванні зображення сучасності у своїй художній творчості. Всього за період з 1946-го до 1951 р. було прийнято 12 постанов ідеологічного спрямування, які заклали основу для наступу на всі категорії творчої інтелігенції. Практичне виконання партійних рішень забезпечувалося такими засобами, як політична цензура, викривальні рецензії у пресі, обвинувачувальні вироки, що виголошувались на нарадах представників творчої інтелігенції.

Системою ідеологічного контролю були охоплені майже всі часописи, культурно-освітні установи, творчі спілки. Під гаслом боротьби за «викорінення всіх решток буржуазно-націоналістичної ідеології» у серпні 1946 року на сторінках преси розпочалися цькування творчого доробку прозаїків А. Головка, О. Копиленка, Остапа Вишні, М. Стельмаха, Ю. Яновського, поетів М. Рильського, А. Малишка, С. Олійника. У жовтні 1946 р. з позицій класовості і партійності на зборах художників Києва зазнали осуду визначні майстри пензля М. Глущенко та М. Дерегус.

Посилення ідеологічного терору, загострення морально-політичної ситуації в республіці відбуваються в період «правління» Л. Кагановича, який був призначений Й. Сталіним на посаду першого секретаря ЦК КП(б)У й обіймав її з березня до грудня 1947 р. У боротьбі з націоналістичними ухилами Л. Каганович використовував досвід, набутий ще в 1920-ті роки, коли він уперше очолював республіканську партійну організацію. Відтоді нормою стосунків влади з інтелігенцією стали прямі погрози, залякування, ізоляція українських літераторів і митців від звичного для них національно-культурного середовища, адміністративне переведення їх до Москви, Ленінграда, інших міст Радянського Союзу.

Уже навесні 1947 р. Л. Кагановичем було інспіровано нову хвилю ідеологічної атаки сталінізму на українство. У травні 1947 р. він підготував проект постанови ЦК КП(б)У «Про поліпшення ідейно-політичного виховання кадрів і про боротьбу проти проявів буржуазно-націоналістичної ідеології». Партійні резолюції дали поштовх не лише кампанії «критики» і «самокритики» в пресі, а й потягли за собою адміністративно-каральні заходи. За вісім місяців 1947 р. в республіці змінилося майже 38% секретарів райкомів партії, 64% голів виконкомів, дві третини директорів МТС, притягнуто до кримінальної відповідальності понад 300 голів колгоспів.

Влітку 1947 р. нищівній критиці було піддано українських істориків С. Білоусова, К. Гуслистого, М. Петровського, М. Супруненка та інших. Серед зауважень, висловлених у постанові ЦК КП(б)У «Про політичні помилки і незадовільну роботу Інституту історії України Академії наук УРСР» від 29 серпня 1947 p., були звинувачення в тому, що історія України висвітлюється окремо від історії інших народів СРСР, при цьому автори дотримуються не принципу партійності, а концепцій В. Антоновича та М. Грушевського.

Під пильним наглядом Л. Кагановича у вересні 1947 р. відбувся пленум правління Спілки письменників України, основним мотивом якого було таврування «буржуазних перекручень у творах окремих письменників». Відвертого публічного цькування зазнали М. Рильський («Мандрівка в молодість», «Київські октави»), Ю.Яновський (роман «Жива вода»), І. Сенченко (повість «Його покоління»), О. Довженко (кіносценарій «Україна в огні»).

Кампанія боротьби з українським націоналізмом, що з лихої волі Л. Кагановича набула гіперболізованих розмірів, загрожувала «перемолоти» не лише письменницьку еліту республіки, а й завдати непоправних втрат усьому українському народу. Сталін нарешті зрозумів, що найближчий соратник спровокував глибокий конфлікт з громадськістю республіки. З метою стабілізації політичної ситуації Л. Кагановича було відкликано з України. Виправити становище в УРСР знову було доручено М. Хрущову, який з 1938 р. до березня 1947 р. очолював республіканську партійну організацію. Завдяки рішучим діям нового керівника республіки кампанію шельмування і переслідування української інтелігенції на деякий час вдалося зупинити. Натомість із кінця 1948 р. в Україні розгорнулася кампанія боротьби з «низькопоклонством перед Заходом», а згодом — з «космополітизмом». На думку верховодів Кремля, заплановані акції повинні були посилити культурну ізоляцію країни, розколоти інтелігенцію, протиставити її іншим соціальним групам суспільства, розпалити шовіністичні й антисемітські настрої, активізувати процеси русифікації.

Горезвісна кампанія боротьби з «космополітизмом» призвела до нападок на діячів єврейської культури, яких звинувачували у пропаганді національного нігілізму і низькопоклонстві перед Заходом. Була навіть сфабрикована «змова» єврейської інтелігенції, в якій планувалося за допомогою «міжнародного єврейства» заволодіти Кримом і відокремитися від Радянського Союзу. Протягом 1948—1952 pp. у зв'язку зі «Справою Єврейського антифашистського комітету», що його сталінський режим оголосив головним центром «єврейського націоналізму», було репресовано 19 єврейських письменників України. Особливо посилилась антисемітська політика в УРСР після того, яку грудні 1949 року влада в республіці перейшла до рук першого секретаря ЦК КП(б)У Леоніда Мельникова. Культивуючи в українському суспільстві антиєврейський психоз, він розпочав нову ідеологічну атаку на євреїв, які таврувалися республіканською пресою не лише як «безродні космополіти», «єврейські буржуазні націоналісти», а ще й як спекулянти і махінатори в економічній сфері. На початку 1950-х pp. масового характеру набуло вигнання євреїв з центральних культурно-ідеологічних установ, редакцій газет, журналів, академічних інститутів, театрів.

Наприкінці 1940-х — на початку 1950-х pp., окрім планомірної і систематичної боротьби з космополітизмом сталінський режим періодично практикував періодичні викривальні кампанії проти творчої інтелігенції України. Поштовхом до чергової «проробки» української інтелігенції стала редакційна стаття газети «Правда» від 2 липня 1951 р. «Проти ідеологічних перекручень у літературі». У поле зору московського критика потрапили «ідейно порочний» вірш В. Сосюри «Любіть Україну» та лібрето до опери «Богдан Хмельницький» К. Данькевича, в якому недостатньо розкривалася «прогресивна» роль російського царя. Реакція республіканського партійного керівництва на публікацію в центральній пресі була миттєвою. У цей час були затавровані члени Спілки письменників України М. Рильський, І. Вільде, П. Воронько, Ю. Яновський, А. Малишко, композитори Г. Верьовка, Б. Лятошинський, П. Майборода.

Перманентні сталінські ідеологічні кампанії 1940—50-х pp., що супроводжувалися навішуванням націоналістичних ярликів, боротьбою з національними культурами, процесом русифікації в гуманітарній сфері, не могли зупинити духовного розвитку українського народу. Протягом першої половини 1950-х pp. було зведено 1300 нових шкіл на 400 тисяч учнівських місць. У 1953 р. у республіці здійснено перехід до обов'язкової семирічної освіти. Незважаючи на надмірну заідеологізованість, українська література поповнилася збіркою поезій М. Рильського «Троянди і виноград», циклом романів «Велика рідня», «Кров людська — не водиця», «Хліб і сіль» М. Стельмаха. У 1950 р. на екрани вийшов фільм-шедевр відомого українського кінорежисера І. Савченка «Тарас Шевченко».

Вагомих результатів досягли й українські вчені. У 1946 р. попри всі труднощі післявоєнного періоду в республіці було запущено перший у СРСР атомний реактор. Під керівництвом С. Лебедева в Інституті електротехніки в 1948—1950 pp. було виготовлено першу в Європі електронну цифрову обчислювальну машину. У 1949 р. в Інституті фізичної хімії ім. Л. Писаржевського вперше одержали важкий азот. Успішно в УРСР проводилися дослідження в галузі сільськогосподарських, біологічних та медичних наук. Проте значної шкоди розвитку біологічних наук завдала «лисенківщина». Агробіолог Трохим Лисенко, який користувався особистою прихильністю Сталіна, оголосив ген міфічною частинкою. Після сесії Всесоюзної академії сільськогосподарських наук, що відбулася в серпні 1948 p., почалися «чистки» серед біологів, які в проблемах генетики стояли на наукових позиціях. Жертвами «лисенківщини» стали академік УРСР М. Гришко, завідувач кафедри дарвінізму Київського університету професор С. Гершензон. У Харкові були звільнені з роботи завідувач кафедри генетики і дарвінізму місцевого університету професор І. Поляков і професор сільськогосподарського інституту С. Делоне. Розгром генетики спричинив тривале відставання радянської науки у цій галузі.

Відносини між державою і церквою в перше повоєнне десятиріччя

Згубні наслідки сталінської ідеологічної доктрини у перші повоєнні роки позначились і на державно-церковних відносинах. Партійно-радянське керівництво країни не схвалювало високий рівень релігійності населення, збільшення кількості віруючих, відновлення церков на окупованих під час Другої світової війни теренах України. За даними Ради у справах Православної церкви при Раднаркомі СРСР на липень 1945 року в країні налічувалося 10 243 церкви та молитовні будинки, з них 6072 функціонували в Україні (для порівняння в РРФСР діяли 2297, у Білорусі — 633, Молдові — 615, Прибалтиці — 343, інших республіках СРСР — 83 православні храми). Під час фашистської окупації масово відкривалися церкви у Вінницькій (822), Київській (604), Рівненській (438), Чернігівській (410), Полтавській (347) областях. На 1 січня 1950 р. за рахунок «возз'єднання» УГКЦ із РПЦ їх кількість зросла до 9086, оскільки впродовж 1944—1947 pp. з дозволу влади було відкрито лише 48 нових церков. За таких обставин мережа православних інституцій, спонтанно сформована в Україні, негайно зазнала «критичного перегляду» з боку республіканських партійних органів. Уже травневий (1946 р.) пленум ЦК КП(б) вимагав від партійних організацій республіки поліпшити зміст природничо-наукової пропаганди, сприяти «боротьбі проти залишків темряви, забобонів, безкультурності та неуцтва». Згодом влада перейшла від ідейних дискусій до систематичних переслідувань священнослужителів і віруючих, скорочення релігійних громад, закриття храмів. Про шляхи реалізації «нового курсу» стосовно релігії йшлося на нараді уповноважених Ради у справах РПЦ у Києві в грудні 1948 року. У прийнятих на нараді планах заходів органів державного контролю за релігією і церквою в Україні передбачалося прискорене звільнення церковними громадами всіх громадських приміщень, зайнятих під молитовні будинки в період війни, вивчення складу духовенства, особливо з числа висвячених у часи фашистської окупації. У ході цієї акції впродовж 1948—1950 pp. у східних областях України було закрито понад 500 церков. Пояснювалося це «порушенням релігійного законодавства» і «байдужістю населення до релігії». Водночас Рада Міністрів СРСР вжила більш жорстких заходів щодо обмеження діяльності Православної церкви. Згідно з прийнятими інструкціями з реєстрації мали зніматися церкви, в яких через відсутність священика служби не провадилась протягом 6—12 місяців, духовенству категорично заборонялося виконувати богослужіння поза межами храмів, провадити хресні ходи, крім пасхальних, та ін.

У розряд ворожих радянській владі потрапила і відроджена під час Другої світової війни Українська автокефальна православна церква. Єпископат і значна частина рядового духовенства УАПЦ, за винятком митрополита Феофіла Булдовського, який, не покаявшись, помер у тюремній лікарні, змушена була виїхати за кордон. Іншій частині духовенства, що не полишила Батьківщину, запропонували пройти так звану процедуру «очищення» від автокефалізму, привселюдно осудити послідовників митрополита Полікарпа (Сікорського) і «возз'єднатися» з російським православ'ям. Тих, які відмовилися, чекали значні терміни заслання або нелегальна душпастирська діяльність.

Усупереч духовним запитам віруючих під різними приводами скорочувалась чисельність римо-католицьких громад. Однак це не привело до повного занепаду Римо-католицької церкви в Україні. У 1950-х pp., після Львівського (1946 р.) та Ужгородського (1948 р.) соборів, до костьолів прийшло чимало католиків східного обряду. Високу активність виявляли католицькі священики. Незважаючи на невелику кількість, вони встигали проводити служби в кількох парафіях, не полишали зв'язків зі Святим престолом у Римі.

Кампанія боротьби з «космополітами», що мала яскраво виражену антисемітську спрямованість, призвела до закриття синагог, звуження практичної діяльності іудейських релігійних громад в Україні.

У післявоєнний період влада всіляко намагалася підпорядкувати собі духовний центр баптистів, використати його в конкретних політичних цілях. Ще в 1944 р. під тиском вищого політичного керівництва та Ради у справах релігійних культів при РНК СРСР пройшло об'єднання двох великих релігійних течій і було створено «Союз євангельських християн-баптистів». Штучність такого об'єднання цілком усвідомлювали й функціонери Ради у справах релігійних культів, які повідомляли керівництво про те, що більшість віруючих баптистів та євангельських християн ішли на утворення «Союзу» з великою неохотою. У 1945 р. було здійснено чергову політичну акцію: приєднання значної частини п'ятидесятників до Союзу євангельських християн-баптистів (ЄХБ). Це викликало широке невдоволення віруючих. Однак вердикт радянських владних структур не залишав ніякого шляху до відступу. Брутальне втручання державних органів у справи церкви призвело до першого серйозного розколу в ЄХБ. Група баптистів, що виступила проти політичних експериментів, вийшла з ЄХБ і утворила нелегальну релігійну баптистську організацію, прибравши собі назву «чистих баптистів». Проти об'єднання виступала також значна частина п'ятидесятників, які продовжували дотримуватися власної догматики, не визнавали радянського законодавства про культи і відмовлялися від служби в армії.

Досвід державної політики у сфері релігійного життя впродовж першого повоєнного десятиліття свідчив про те, що певна лібералізація взаємин з Російською православною церквою іншими «лояльними» об'єднаннями поєднувалася з активним нищенням українських національних церков і тих релігійних угруповань, що не хотіли йти на співпрацю з режимом.