Україна у боротьбі за збереження державної незалежності (1918—1920 pp.)

Міжнародне становище УНР у цей період було нестабільним. Зі сходу наступали російські війська, із заходу натискали війська Німеччини та Австро-Угорщини, які будь-якого моменту могли перейти у наступ з трагічними для УНР наслідками. Антанта ж зволікала з визнанням УНР, тим більше з допомогою для неї.

Український уряд мав дуже вузьке поле для маневру, тому попри всі свої симпатії до Антанти був змушений сісти за стіл переговорів з державами Центрального блоку, тим більше, що більшовицька Москва їх уже розпочала (Петлюра ж і за такої ситуації був противником переговорів у Бересті, воліючи воювати проти німців). Українську делегацію на переговорах у Бересті очолював спочатку Голубович, а потім Олександр Севрюк. Незважаючи на молодість й недосвідченість, ці українські представники проявили себе талановитими дипломатами. Насамперед вони добилися того, що іноземці вели переговори саме з ними, а не з маріонетками на чолі з більшовицьким комісаром іноземних справ Львом Троцьким. Більше того, представникам Москви довелося визнати правомочність ведення переговорів саме уенерівцями. Потім, скориставшись непростим становищем держав Центрального блоку, українські дипломати домоглися того, що 9.02.1918 (за новим стилем) було підписано в цілому вигідний для України Берестейський мир.

Згідно з умовами Берестейського миру УНР визнавалася самостійною державою, а її західний кордон збігався в цілому з кордоном етнічних українських земель (включно з Холмщиною й Підляшшям). Гірше було щодо південно-західного кордону, зрозумілою була доля Буковини й Закарпаття, але укладене таємне порозуміння щодо поділу Галичини на українську та польську частини давало шанси на щасливе вирішення і цієї проблеми. Дещо пізніше було досягнуто згоди («Господарський договір») на надання УНР військової допомоги Німеччиною та Австро-Угорщиною. УНР мала поставити значну кількість провіанту до цих країн в обмін на сільськогосподарську техніку тощо. На жаль, порядок здійснення цього пункту не було відрегульовано, що й спричинило негативні наслідки.

Після Берестейського миру стало можливим відродження Соборної України. 16 лютого 1918 р. було проголошено незалежність Кубанського Козацького війська, уряд якого ухвалив вступ на федеративних засадах до УНР.

За тиждень до цього німецько-австрійські війська як союзники УНР рушили на схід. Одночасно вони рушили проти Росії і добилися значних успіхів на Петроградському напрямку. В період найбільших успіхів німців Ленін видав розпачливий декрет «Социалистическое отечество в опасности!».

Разом з німецько-австро-угорськими військами до України прибула група військ під керівництвом ерцгерцога Вільгельма Габсбурга (Василя Вишиваного), який вважав себе українцем, досконало знав українську мову, навіть став українським поетом. Він самовіддано бився за волю й незалежність України, за що його пізніше (у 1948 р.) закатувало НКВД. У складі цієї групи був Легіон українських січових стрільців на чолі з полковником Євгеном Коновальцем.

Євген Коновалець (1891—1938) — видатний український політичний і військовий діяч. Народився в с. Зашків на Львівщині, у Львові закінчив гімназію, юридичний факультет Львівського університету, брав активну участь в українському студентському русі, був членом «Просвіти». Воював у лавах австрійської армії в роки Першої світової війни, під час боїв за м. Маківка потрапив у російський полон (1915 p.). Після втечі з полону (вересень 1917 р.) був одним з організаторів Галицько-Буковинського куреня Січових стрільців, як один з найталановитіших воєначальників Війська УНР брав активну участь у боротьбі проти російської інтервенції, повстанні проти режиму гетьмана Скоропадського. У листопаді 1919 р. потрапив у польський полон, потім емігрував до Чехословаччини. Повернувшись до Львова, у серпні 1920 р. створив Українську військову організацію (УВО). У 1921 р. брав участь в організації Другого зимового походу Війська УНР. З грудня 1922 р. — в еміграції. Брав активну участь у створенні ОУНу 1929 р. і був обраний головою проводу цієї організації. Відіграв визначну роль у швидкій розбудові й зміцненні ОУН, встановленні широких міжнародних контактів. Загинув у голландському місті Роттердам унаслідок замаху, здійсненого НКВД.

Перед німецько-австро-угорськими військами рухалася армія УНР, яка діяла у контакті з повстанцями у більшовицькому тилу. Три ударні групи українського війська на чолі з К. Прісовським, С. Петлюрою та Є. Коновальцем, завдавши російським військам кількох відчутних ударів (особливо під Бердичевом), досягли Києва 1 березня 1918 р. Гірше пішли справи на Лівобережжі та на Півдні України. Однак за 68 днів «червоні» відступили з України, забравши з собою величезні запаси хліба.

16—18.04.1918 р. у Таганрозі маріонетковий уряд Медведєва припинив своє існування. Перша спроба нав'язати Україні російську радянську владу, перша збройна російська інтервенція провалилися. Однак це не означало, що Москва відмовилася від своїх імперських планів. Свідченням цього є, зокрема, інструкція Леніна та Свердлова, згідно з якою козацтво мало бути повністю винищеним. Того ж таки 1918 р. більшовики почали втілювати її в життя, внаслідок чого загинуло багато козаків-українців, а також козаків із Донського, Кубанського й Терського військ.

Гетьманський переворот

З приходом військ Центрального блоку ситуація в УНР поліпшилася не набагато. Ці війська, що складалися з 6 німецьких та 3 австро-угорських корпусів, кількісно значно переважали українські сили. Почалося вилучення провіанту, насамперед хліба. При цьому вони стали брутально втручатись у внутрішньоукраїнські справи, запровадили свої польові суди над громадянами УНР, навіть спробували заарештувати двох українських міністрів. Уряд УНР, у якому домінували соціалісти (есери та соціал-демократи) виявився малоефективним, опозиція до нього зростала, особливо з боку правих сил. Німці, дбаючи насамперед про свої інтереси, вирішили підтримати представника цих сил — генерала Павла Скоропадського, предок якого був братом гетьмана України Івана Скоропадського.

За іронією долі день 29 квітня 1918 р. увійшов до історії України як радісний і водночас смутний. Того дня Центральна Рада прийняла конституцію УНР. Це була перша Конституція суверенної і самостійної Української держави. Вона складалася з 83 статей, котрі декларували УНР як унітарну демократичну державу з рівними правами всіх її громадян, з широким місцевим самоврядуванням. Кожній нації, що населяла УНР, гарантувалася національно-персональна автономія. Вищим законодавчим органом влади мали стати Всенародні збори, а вищим виконавчим органом — Рада народних міністрів. М. Грушевський, згідно з Конституцією, фактично ставав першим президентом держави.

Однак через кілька годин після прийняття Конституції будинок Центральної Ради на вул. Володимирській захопили німецькі війська. Одночасно німці роззброїли в Києві українські війська, які намагалися оборонити законний уряд. Внаслідок державного перевороту, що відбувся за допомогою німців, на з'їзді земельних власників України було проголошено нову владу в особі гетьмана України, яким став П. Скоропадський.

Після перевороту 29 квітня УНР стала називатися Українською державою. Її очолив гетьман-диктатор, який скасував усі закони УНР і розпустив усі її органи. Істориками поки що не встановлено остаточний баланс позитивних і негативних моментів його політики. Але зрозуміло, що сильним місцем у політиці Скоропадського була спроба посилити історичну державну традицію України, пов'язавши її з козацькою добою та Гетьманщиною, прагнення зібрати в єдиній державі всі етнічні українські землі, свідченням чого є енергійна діяльність гетьманського представника в Підляшші.

Скоропадський був непоганим адміністратором і воєначальником, який, на відміну від Грушевського та Винниченка, став рішуче добиватися впровадження в дію нових законів. Він оголосив непорушним право приватної власності, при ньому на певний час було зупинено розвал економіки, намітилися позитивні тенденції у розвитку економіки й торгівлі, банківської справи. Україна, як і Дон та Кубань, була тоді чи не єдиним досить ситим куточком у всій Центральній та Східній Європі. Розбудовувалися флот, поліція, зміцнювалася національна валюта Української держави, яку почали визнавати у світі як державу незалежну. Так вчинив навіть уряд «червоної» Росії — РСФРР (Російської Соціалістичної Федеративної Радянської Республіки).

Особливо теплі відносини склалися тоді у гетьманського уряду з Кубанським та Донським військами. У травні 1918 р. до Києва прибула делегація незалежної Кубані (КНР) на чолі з М. Рябоволом, яка вела переговори про братній союз. Скоропадський бачив КНР як автономну частину Української держави, кубанці наполягали на федерації. Ці переговори проходили у дружній атмосфері, гетьманський уряд надав КНР збройну допомогу. Але за відсутності Рябовола в Катеринодарі у Кубанській Раді взяли гору «малороси», які переконали тодішнього прем'єр-міністра КНР Луку Бича в тому, що вступати до союзу треба не з Україною, а з «білою» Росією генерала А. Денікіна. Це мало фатальні наслідки для обох частин України...

Тим часом завдяки зусиллям невеликої групи українських патріотів, котрі по суті продовжували політику УНР (Д. Дорошенко, М. Василенко), було видано наказ про створення української національної початкової школи (22.07.1918). Згодом (1.08.1918) було прийнято закон про обов'язкове вивчення української мови і літератури, історії та географії України в середніх школах, а також досягнуто значних успіхів у його реалізації. Крім того, були прийняті закони про утворення Національної бібліотеки, Українського державного театру, Національного музею, Національної галереї, Національної капели, Українського державного архіву, перетворення Київського народного університету в Київський державний український університет, заснування Кам'янець-Подільського, Катеринославського університетів, відкриття кафедр українознавства у Харківському та Новоросійському (Одеському) університетах, відкриття Всеукраїнської академії наук (ВУАН).

Водночас при Скоропадському значно посилилася залежність України від Німеччини. Командування німецьких військ (генерали Айнгорн та Гренер) втручалося у внутрішні справи України, німецькі вояки, не зупиняючись перед насильством, здійснювали реквізиції хліба тощо. Внаслідок селянських виступів було вбито 19 тис. німецьких солдат, але у відповідь розстріляно в кілька разів більше українців. Гетьманська «варта» (поліція), що супроводжувала німців, складалася переважно з російського шовіністичного офіцерства. Вона яскраво засвідчувала зростання антинародних, антиукраїнських тенденцій у політиці Скоропадського.

Порядки, які намагався запровадити гетьман (адміністративну, аграрну реформи), були, по суті, поверненням до столипінських часів. Відверте сприяння гетьмана поміщикам означало неминучий конфлікт його влади з основною масою населення України — селянством, яке страждало від безземелля та малоземелля. Не сприймалися масами й антидемократичні порядки, сувора цензура, розпуск земства, заборона «вільного козацтва». Через це частина українських «лівих» стала зближуватися з більшовиками, деякі з соціал-демократів увійшли до КП(б)У, а українські есери створили групу так званих «боротьбистів» (від назви газети «Боротьба»), а пізніше теж увійшли до компартії.

Найгірше, що сталося, то це відхід гетьмана, малороса за переконаннями, від головного стрижня державної політики: Українська держава все менше ставала такою на ділі. Українські політики опинилися перед складною проблемою: з одного боку, вони повинні були підтримувати Українську державу, з іншого — ця держава все менше ставала українською. Гетьманська адміністрація і військо були сповнені російських великодержавників, котрі служили Україні тільки з огляду на панування в самій Росії більшовиків. Тільки в Києві налічувалося 40 тис. «білих» офіцерів. Ці люди з презирством ставилися до української мови, культури, домагалися запровадження російської мови як другої державної мови в Україні. Сама Україна була для них зручним плацдармом для боротьби за «білу» Росію і складовою останньої. Вони проводили роботу, ворожу українському народові, який усе більше потрапляв у становище гнобленої нації. Російські офіцери гетьманської адміністрації дискредитували ідею незалежної України й тим, що разом з німцями чинили свавілля, палили селянські хати, навіть розстрілювали тих, хто посмів конфіскувати поміщицьку землю, підкреслюючи при цьому, що саме такі порядки будуть в Українській державі. Гетьманський режим забороняв з'їзди українських організацій, але дозволяв з'їзди та діяльність усіляких російських великодержавних та чорносотенних партій і зібрань. Тим часом Центральний блок програв війну, його війська стали залишати Україну. У Німеччині вибухнула Листопадова революція, a 11 листопада 1918 р. Німеччина капітулювала перед Антантою.

Друга російська збройна інтервенція

Тоді ж, 11 листопада 1918 р., РСФРР, розірвавши Берестейський мир, вирішує в десятиденний термін розпочати нову інтервенцію в Україну під гаслом підтримки робітників і селян України. Ще 12 липня 1918 р. більшовиками було створено філію Російської компартії (РКП), яка дістала назву КП(б)У — Комуністична партія (більшовиків) України. На своєму першому з'їзді у Москві 5—12 липня 1918 p., що проходив під керівництвом Леніна, КП(б)У задекларувала себе «складовою і невід'ємною частиною Російської комуністичної партії (більшовиків)» і скасувала резолюцію від 20.04.1918 p., ухвалену на конференції КП(б)У в Таганрозі, якою вона визнавала себе незалежною від російської. Той факт, що цю партію очолив російський великодержавний шовініст Г. П'ятаков, зайвий раз засвідчив, що основна боротьба за Україну буде ще попереду.

17 листопада 1918 р. уряд РСФРР стягнув на кордон з Україною 75-тисячне військо, яким командував В. Антонов-Овсієнко. До Реввійськради увійшли, крім нього, також Й. Сталін (нарком національних справ РСФРР), Г. П'ятаков та В. Затонський. 28 листопада з'явився такий собі фіговий листок для прикриття російської агресії — Тимчасовий «робітничо-селянський уряд» України, тоді вже перейменованої з УНР на УСРР (Українську Соціалістичну Радянську Республіку). Очолив його Г. П'ятаков (через деякий час — X. Раковський). Характерно, що цей «уряд» було створено громадянином іншої держави (Сталіним), на іноземній території (у залізничному вагоні на вокзалі в Курську), без будь-якої участі хоча б однієї справді української партії чи організації, навіть без відома ЦК КП(б)У!

29 листопада цей «уряд» видав маніфест, у якому брехливо стверджувалося, що антигетьманське повстання було організоване для встановлення влади рад, чим виправдовувалась російська навала, роль якої нібито полягала в підтримці повсталих трудящих мас України. Насправді ж ішлося про вивезення з України хліба, вугілля та іншої надзвичайно важливої сировини. Нашестя почалося 6.12.1918 p., а вже за два місяці було окуповано Харків, Чернігів, Полтаву... На місцях окупанти створювали всілякі ревкоми, революційні трійки тощо, які були нелегітимними антидемократичними органами.

Становище України значно ускладнювалося ще й тим, що Антанта прагнула відродити «неділиму» Росію й Польщу, а незалежній Україні місця в її планах не лишалося. У такій ситуації Скоропадський не знайшов нічого кращого як... ліквідувати державний суверенітет України й увійти до складу «білої» Росії та ще й з новим «українським» урядом, що складався з російських монархістів (гетьманська грамота від 14.11.1918 p.). Терпець українців увірвався, вони піднялися на антигетьманське повстання...

Директорія УНР

Ще з весни 1918 р. зростала хвиля робітничих страйків, влітку стали вибухати селянські повстання, особливо сильні на півдні, де вперше заявив про себе як керівник численних селянських загонів анархіст Нестор Махно. Спираючись на рішення різних українських партій, а також 2-го селянського та 2-го робітничого з'їздів, антигетьманська опозиція створила центр майбутнього повстання. На початку серпня 1918 р. він остаточно був сформований під назвою УНС (Український національний союз), очолив його Андрій Ніковський. 14 листопада 1918 р. УНС створив Директорію для керування протигетьманським повстанням. До її складу увійшло п'ять осіб: Володимир Винниченко як Голова і Симон Петлюра як Головний отаман (головнокомандувач військ), а також Андрієвський, Макаренко, Швець. Директорія спиралася переважно на загони січових стрільців полковника Євгена Коновальця, до яких прибув Головний отаман Симон Петлюра. Під його прапори стали масово збиратися повстанці...

15 листопада виступом «усусів» з Білої Церкви розпочалося всенародне антигетьманське повстання. Воно тривало менше місяця і завершилося зреченням Скоропадського (14 грудня). Власне, доля повстання була визначена вже на третій день після блискучої перемоги військ Петлюри і Коновальця над гетьманцями під Мотовилівкою (18.11.1918 р.). До повстанців стали переходити українські частини гетьманських військ, наприклад, Лубенський кінний полк полковника Ю. Отмарштайна, Запорізька дивізія полковника П. Болбочана; уперше відзначився ватажок селян-повстанців есер Никифор Григор'єв (Серветник), який зайняв Одесу, Миколаїв, Херсон, Олександрію, взяв під свій контроль майже всю Катеринославщину та Херсонщину. За таких умов дипломатичні заходи Директорії дали можливість нейтралізувати рештки німецьких військ, що залишалися у Києві біля гетьмана. Німці воліли повернутися «нах фатерлянд», аніж знову гинути на війні. Російські ж офіцери не були суттєвою перешкодою для повстанців.

Опинившись у безвихідному становищі, Скоропадський зрікся влади і втік до Німеччини, де й скінчив своє життя у 1945 р. (був смертельно поранений під час бомбардування американцями Мюнхена). Після оволодіння Києвом сюди з Вінниці урочисто переїхала Директорія (19 грудня 1918 p.), яка проголосила відновлення УНР (але не Центральної Ради!), а трохи згодом і її законів. Тоді вже було відомо про проголошення Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР), що піднесло Українську національну революцію на новий ступінь і поставило в реальну площину перспективу створення Соборної України.

Новий уряд УНР очолив представник українських соціал-демократів Володимир Чехівський. Активізувалася зовнішня політика УНР. Нову країну визнали понад 30 держав, розпочалися заходи щодо здійснення аграрної реформи. 26.12.1918 р. було обнародувано Декларацію, яка мала всі ознаки конституції. Директорія називалася в Декларації тимчасовою верховною владою і тому свої повноваження мала передати майбутньому парламенту — Конгресу трудового народу України. Відрадним було палке прагнення «східняків» і «західняків» жити в єдиній, соборній, незалежній Українській державі, подолавши штучний поділ країни іноземними загарбниками.

30 жовтня 1918 р. взяттям українцями влади в Перемишлі почався процес створення Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР), проголошеної 9 листопада 1918 р. Після переговорів та підготовчих заходів, які тривали понад два місяці, у Києві 22 січня 1919 р. відбулося проголошення Акту Злуки УНР і ЗУНР (Галичини, Буковини, Закарпаття). Ця подія, незважаючи на тяжкий стан України, відбулася в надзвичайно урочистій атмосфері. Директорія оголосила день Злуки святковим. Після відправи святкових богослужінь у православних храмах урочисті процесії вирушили до Софійського майдану. Весь Київ було прикрашено синьо-жовтими прапорами і національними символами. Біля пам'ятника Богданові Хмельницькому зібралися депутати Конгресу, представники дипломатичного корпусу, міської влади, війська. Опівдні сюди прибуло 36 осіб із числа членів Директорії та керівництва ЗУНР. Член Директорії Федір Швець зачитав універсал Злуки. Пролунав гімн «Ще не вмерла Україна», після чого представники УНР (Винниченко) та ЗУНР (Бачинський) символічно потисли один одному руку. Пролунали радісні вигуки «Слава!». Свято завершилося парадом січових стрільців.

Акт Злуки був ратифікований Трудовим конгресом на його першій сесії (23—28.01.1919 р.), та, на жаль, до практичного об'єднання двох українських держав справа не дійшла: на сході проти УНР виступила Росія, на заході проти ЗУНР — Польща.

Слід відзначити, що актом Злуки не завершувався процес творення соборної Української держави. За її межами залишалася, наприклад, Чорноморія — західна частина території Кубанського козацького війська. Тут домінували етнічні українці і весь час діяв рух за приєднання Чорноморії до УНР, хоча були й інші течії: прихильники самостійної Кубані, прихильники її федерації з УНР або автономії у складі Росії. 24.10.1918 р. головою Кубанської Ради було обрано М. Рябовола (253 голоси «за», 5 — «проти», 83 — «утрималися»). Це була блискуча перемога українців Кубані, які розглядали Добрармію Денікіна лише як союзника у боротьбі проти спільного ворога — більшовиків, а своє майбуття бачили у союзі з матір'ю-Україною.

Рябовол мав величезний авторитет серед козаків-кубанців і впевнено вів державний корабель. 4 грудня 1918 р. прийняли нову Конституцію, назву держави змінили (замість КНР — Кубанський край), пізніше здійснили ще низку важливих кроків у розбудові держави. Зокрема в Ростові-на-Дону було скликано міждержавну конференцію козацьких військ Дону, Кубані й Терека, які всупереч «єдинонеділимським» намірам Денікіна хотіли об'єднатися у федерацію разом з Україною і Закавказзям. У відповідь російські чорносотенці влаштували замах на життя Рябовола, який очолював кубанську делегацію на конференції в Ростові-на-Дону. Двома пострілами ззаду його було вбито в холі готелю «Палас», де зупинилася кубанська делегація. Підле й безкарне вбивство Рябовола поклало початок кінцю денікінщини. Денікін, незважаючи на розчарування кубанців-чорноморців його політикою, продовжив репресії і, спираючись на «лінійців», козаків зі східної частини Кубанського краю (переважно росіян), узяв курс на реставрацію царської Росії.

Трудовий конгрес прийняв ще низку рішень, але через підхід ворожих військ до Києва припинив свою роботу. У січні 1919 р. Директорія встигла видати закон, яким українська мова проголошувалася державною, тож вона почала повноправно входити в ті сфери, де донедавна користуватися нею було заборонено. У цьому напрямі справи пішли так успішно, що навіть Денікін, який пізніше захопив значну частину Наддніпрянщини, не посмів повністю відновити дореволюційні порядки щодо української мови. На жаль, уряд Чехівського був у полоні «лівих ілюзій». Так, Конгрес, на його думку, мав бути створений у такій формі, що ставав підозріло схожим на більшовицький «совєт » (зокрема, від виборів до Конгресу мали бути відсторонені навіть лікарі й викладачі середніх та вищих навчальних закладів). Це внесло непотрібний дисонанс між Директорією та українською інтелігенцією й чиновництвом, створило зайві проблеми у відносинах з Антантою і Польщею.

Уряд Директорії, в якому важливу роль відігравав той самий Винниченко, багато в чому повторював помилки УЦР, тому не зміг провести досить виважену політику, яка б забезпечила відносну економічну стабільність і розширила соціальну базу.

Прихильником прагматичної політики був Головний отаман С. Петлюра, але його увага в цей період була сконцентрована на зміцненні оборони УНР від нової агресії РСФРР. У відповідь на ноти протесту Києва Москва брехливо відповідала, що ніякої війни вона не веде, це нібито громадянська війна між УНР і радянським урядом України. Всі переговори з урядом РСФРР, які намагалися провести Чехівський і Винниченко, були невдалими, бо Москва мала на меті ліквідацію справді незалежної Української держави.

У цей час міжнародне становище УНР було вкрай несприятливе — навколо неї утворилося коло ворогів. Із заходу наступали поляки, з боку Дону — білогвардійська Добровольча армія генерала Антона Денікіна, за Дністром погрожували нападом румуни. В Угорщині комуністи проголосили Угорську радянську республіку, в Баварії почалося аналогічне повстання. Більшовики в надії на світову революцію рвалися до них на захід через Україну. Врешті 60-тисячне військо (переважно з французів та греків) Антанти, яка прагнула відновити «білу» Росію, на рубежі 1918—1919 pp. захопило Південно-Західну Україну, окупувавши Одесу, Миколаїв, Тирасполь, Берислав.

Ситуація УНР ускладнилася й через те, що частина селянства піддалася більшовицькій пропаганді. Спочатку повернув зброю проти УНР тимчасовий її попутник Махно, який перейшов на бік більшовиків. 28.12.1918 р. він узяв Катеринослав. Його, у свою чергу, вибили з міста війська УНР під командуванням полковника Самокиша та отамана Григор'єва, але вже 29.01.1919 р. останній, як і Махно, зрадив УНР і, перейшовши на бік більшовиків, завдав сильного удару по Катеринославському кошу УНР. Загін отамана Зеленого (Терпила) у розпал боїв між УНР та РСФРР перейшов на бік більшовиків і врізався клином між Києвом і Кременчуком, прискоривши цим падіння Києва. По всій Україні надзвичайно активізувалися різноманітні отамани (А. Гулий-Гуленко, І. Струк, П. Хмара, Я. Шепель та ін.), навіть отаманші, наприклад Маруся, загони яких звичайно складалися з різношерстих, часом кримінальних елементів, відзначалися низьким рівнем політичної свідомості, воювали з усіма проти всіх, вносили безлад і анархію, чинили єврейські погроми. Навіть якщо отамани й підтримували Петлюру, зокрема Ангел, Кармелюк, Струк, то все одно вони діяли згідно зі своєю політичною програмою, своїми військовими планами, що призводило до розпорошеності та дезорієнтованості сил. Почалася отаманщина і всередині армії УНР. Це підривало боєздатність війська, авторитет Директорії, що врешті стало однією з причин поразки УНР.

Армія УНР налічувала на момент початку другого етапу агресії РСФРР близько 100 тис. вояків. Однак ця армія мала воювати на кількох фронтах проти різних противників. Попри всі заходи уряду УНР, особливо С. Петлюри, не вдалося за надзвичайно короткий час провести реорганізацію війська. У ньому внаслідок скрутного економічного стану України бракувало озброєння та боєприпасів, домінували селяни-повстанці, які мали слабкі воєнні вміння. До того ж селяни неохоче воювали за межами свого повіту чи губернії, не зовсім усвідомлювали загальнонаціональні інтереси.

Українські війська під ударами російських поступово відступали на захід. 5 лютого 1919 р. український уряд змушений був залишити Київ і переїхати до Вінниці, потім — до Рівного, нарешті — до Кам'янця-Подільського. Більшовицькі війська прорвали фронт і розсікли війська УНР на дві частини, одну з яких (південно-західну) розбили і змусили відступити в Румунію. На півдні вони оволоділи Кримом, де створили Кримську соціалістичну радянську республіку. Петлюра, який опинився зі своєю армією в «чотирикутнику смерті», провів низку важливих заходів і дещо виправив становище на фронті. За таких умов стала очевидною правота Головного отамана, який попереджав про безперспективність переговорів з Москвою.

Уряд УНР пішов у відставку, а його місце посіли прихильники зближення з Антантою на чолі з Сергієм Остапенком. Головою Директорії став С. Петлюра (В. Винниченко, М. Грушевський та ще деякі політичні діячі після цього емігрували). Але Антанта надто довго вагалася у своїй східній політиці між підтримкою УНР та російських білогвардійців, віддаючи перевагу останнім.

У цей час Григор'єв вибив війська Антанти з Херсона, Очакова, Миколаєва та Одеси, що звело нанівець прагнення уряду Остапенка створити з ними антибільшовицький фронт. Згодом (8.05.1919 р.) цей отаман повстав проти більшовиків і вирішив повернутися під прапори УНР, та було вже пізно. 27 липня Григор'єва підступно вбив Махно. Крах надій на допомогу Антанти привів до відставки уряду Остапенка, на зміну якому прийшов соціал-демократичний уряд Бориса Мартоса (9.04.1919). Він закликав український народ піднятися на боротьбу проти російського нашестя, і цей заклик було почуто.

На той час на більшості українських земель встановилася більшовицька влада, принесена на московських багнетах. Усі важливі питання вирішувалися в Москві більшовицьким урядом Леніна, але про людське око існував уряд УСРР, в якому етнічні українці становили меншість. Уряд, який був перейменований за московським зразком на Раду народних комісарів, очолив болгарин X. Раковський.

У 1919 р. на більшовицькому зібранні, проголошеному III Всеукраїнським з'їздом рад, було прийнято конституцію УСРР — варіант конституції РСФРР. Стара влада ліквідовувалася, на її місці створювалися аналоги більшовицьких органів влади в РСФРР, в тому числі й ЧК. При цьому про жодні демократичні вибори не могло бути й мови, так само як і про рівноправну федерацію України з Росією. Саме гасло федерації розглядали як тактичний маневр, бо ідеалом мала бути унітарна держава. Виявом цього було проголошення 1.06.1919 р. об'єднання всіх радянських республік під егідою РСФРР для боротьби зі «світовим імперіалізмом».

Отже, виник уже й прообраз майбутнього СРСР! Замість української мови державною стала російська. Селянам всупереч обіцянкам дали тільки третину конфіскованих земель, та й то найгіршу. Найкращі землі були передані так званим радгоспам. Запровадили політику «воєнного комунізму». Нею передбачалася ліквідація товаро-грошових відносин, уведення безпосереднього продуктообміну (за картковою системою), одержавлення власності, державна монополія на хліб. Більшовицькими декретами ще з травня 1918 р. встановлювалася «продрозверстка» (продовольча розверстка), внаслідок чого селян примусово позбавляли майже всіх плодів їхньої праці, розплачуючись папірцями — розписками чи радянськими грошима, що мало чого були варті.

Прагнення більшовиків запровадити в життя економічну химеру обернулося різким падінням рівня життя, голодом та безробіттям. Обмежена соціальна база більшовиків на Україні стала ще меншою. За таких умов більшовицька влада знову стала спиратися винятково на насильство, пишним цвітом розцвів «червоний терор». Масштаби масових репресій, грабунків та насильств цього разу були набагато більшими, ніж у 1917—1918 pp., кількість жертв налічується десятками тисяч. Так, у Києві діяло понад 20 відділень ЧК, кожне з яких після вигнання «червоних» було гігантським моргом. Жертв не просто вбивали, а й жорстоко катували. Відомо було, наприклад, про «театр» садистки Еди Берг, яка зв'язаним жертвам виколювала очі, відрізала вуха й ніс. Усе це робилося в присутності комісарів і чекістів, які насолоджувалися стражданнями «контрреволюціонерів». Одним з улюблених прийомів «червоних» були величезні «контрибуції», що вони їх накладали на міста (наприклад, на Київ, Харків, Одесу та ін.). Ці «контрибуції» теоретично мали убезпечити жителів міст від насильств і пограбувань, але на практиці виходило навпаки.

Дії «червоних» викликали протест навіть у середовищі українських прокомуністичних партій, насамперед «боротьбистів», які разом з лівими українськими соціал-демократами в серпні 1919 р. створили УКП — Українську комуністичну партію, про що свідчить книжка С. Мазлаха та В. Шахрая «До хвилі» (Саратов, 1919 p.).

У відповідь на російський більшовицький терор почалися виступи по всій окупованій Україні. Тільки за квітень — червень 1919 р. вибухнуло понад 300 повстань. Проти більшовиків повстають і їхні вчорашні союзники — отамани Григор'єв, Зелений та ін. Повстав навіть Махно, коли чудом уникнув смерті, запланованої «главковерхом» Троцьким. У середині 1919 р. українські повстанці взяли під свій контроль майже всю Україну, що дозволило військам УНР розпочати похід на схід.

Петлюра перед тим відбив наступ польської армії, яка знищила ЗУНР, і уклав перемир'я з поляками. Він вибив більшовиків із Західного Поділля і долучив до своїх сил УГА — Українську галицьку армію ЗУНР, яка проголосила гасло: «Через Київ — на Львів!». Об'єднання з галичанами дало змогу Петлюрі розгорнути на початку серпня 1919 р. похід на Київ та Одесу. Його армія нараховувала тоді 85 тис. вояків. Це — крім 15 тис. війська повстанців, які перебували у ворожому тилу. Долаючи опір російських більшовиків, армія УНР узяла Вінницю, Бердичів, Житомир і, врешті, Київ (31.08.1919 p.). Столиця УНР тоді тимчасово перебувала у Кам'янці-Подільському. Тут перебував також і уряд ЗУНР. Наприкінці серпня 1919 р. відбулася реорганізація уряду УНР, який очолив соціал-демократ Ісак Мазепа.

Водночас переходять у контрнаступ і війська «білої» Росії. Злам настав, коли в тилу більшовиків повстали донські козаки, котрі переконалися в тому, що нова влада йде шляхом їх фізичного винищення. Це повстання зображено в романі М. Шолохова «Тихий Дон». Незабаром «білі» оволоділи Донбасом та Південною Україною.

31 серпня 1919 р. о 10-й годині ранку українське військо визволило Київ. Та в цей самий час у лівобережну частину столиці входили денікінці. У центрі міста, на Думській площі, Запорізький корпус УНР під командуванням В. Сальського зустрівся з російськими частинами. Побачивши, що на площі майорять не лише синьо-жовті, а й трикольорові прапори, українці зірвали один із «трьохцвєтів» і кинули його під ноги коня свого командувача. Денікінці почали стріляти, українці не забарилися з відповіддю. Хоч до вибуху взаємної війни не дійшло, але терміново довелося вирішувати складну проблему ставлення до «білих»: йти з ними проти «червоних» чи дати бій Денікіну, ставши таким чином союзником більшовиків? Директорія обрала з двох лих менше, тобто «білих», через що змушена була відвести свої війська з Києва. На цьому ж наполягав і уряд ЗУНР, сподіваючись з допомогою «білих» визволити Галичину. Після того як із Києва було вибито більшовиків, під їхнім контролем лишилася незначна частина України, вони продовжували відступати під тиском денікінців. Друга війна проти УНР, яку розв'язала «червона» Москва, закінчилася її поразкою, як і попередня...

Однак успіх на фронті боротьби з РСФРР не означав закінчення війни для самостійної України. Вона мала вести тепер боротьбу проти «білої» Росії та Польщі, котра посилила наступ із заходу. Здача Києва денікінцям справила гнітюче враження на українців, спричинила відхід від УНР частини повстанців. Антиукраїнська політика Денікіна, яку він продемонстрував у Києві, зайвий раз переконала Директорію в неможливості союзу не лише з «червоними», а й з «білими». Єдиним реальним тоді союзником була Польща. Та визнати тих поляків, які знищили ЗУНР і мріяли про Польщу «від моря до моря», своїми союзниками не хотіли й не могли галицькі українці. Це стало джерелом трагічного розколу в таборі українських самостійницьких військ...

Тим часом Денікін вважав, що настав час для відродження дореволюційної Російської імперії. Свій ідеал він бачив у «єдиній і неділимій» Росії, де не знаходилося місця для автономної Української держави, заборонялася навіть сама назва «Україна». Реакційною була й політика Денікіна щодо національних меншин в Україні. Це яскраво виявилося у жорстоких єврейських погромах. Характерним було гасло однієї з денікінських газет: «Бери хворостину, гони жида в Палестину!».

Денікінщина викликала активний спротив українського народу, в тилу «білих» вибухнули повстання Махна, котрий першим увів у практику бої за допомогою кулеметів на тачанках, отамана Данила Зеленого та ін. У денікінському тилу цілі райони, особливо на Катеринославщині, де сильними були позиції махновського руху, «білим» не корилися. Там створювалися своєрідні селянські республіки.

Крах денікінщини став очевидним після злочинної розправи над видатним діячем Кубанського краю, міністром внутрішніх справ кубанського уряду, священиком Олексієм Кулабуховим. Ставши делегатом від Кубанської Законодавчої Ради на Паризьку (Версальську) мирну конференцію, він розробив і підписав проект Договору дружби з кавказькими горцями. За це Денікін особисто наказав його заарештувати. Військово-польовий суд нашвидкуруч виніс вирок Кулабухову — смертна кара через повішення. 7(20) листопада 1919 р. Кулабухова було повішено біля могили Рябовола в Катеринодарі, дві доби денікінці не дозволяли зняти його тіло з шибениці, а потім викинули його на смітник. Така блюзнірська наруга призвела до повного розвалу денікінської армії, яку залишила більшість кубанських козаків.

УНР ще перед цим (24.09.1919) оголосила війну Денікіну. Однак наступ її військ був невдалим, бо вибухнула жахлива епідемія тифу. Пошесть косила й денікінців, але ті принаймні діставали допомогу ліками від Антанти.

УНР опинилася в «чотирикутнику смерті», була відрізана від світу щільною блокадою ворожих сил, не могла через ворожу позицію Антанти дістати навіть ліки, закуплені українським урядом у США на суму 8 млн доларів. Армія танула на очах, до 70% (!) її вимерло від тифу. Із заходу посилився польський наступ. Тяжкий стан української армії викликав розкол у її середовищі, спроби заколотів проти Петлюри. Польська армія підійшла до Кам'янця-Подільського і 16 листопада взяла цю тимчасову столицю УНР. За добу перед цим президент ЗУНР Петрушевич виїхав через Румунію в еміграцію. Більша частина колишньої УГА внаслідок укладеного сепаратного перемир'я увійшла до складу денікінської армії. Потім під ударами більшовиків вона відступила з денікінцями на південь, а коли Румунія відмовила їй у політичному притулку, змушена була перейти на бік більшовиків і перейменуватися в «Червону УГА», потім знову приєдналася до Петлюри (квітень 1920 р.), за що її рештки були розформовані більшовиками, а офіцери розстріляні. Петлюра, якому раніше Директорія передала всі повноваження, вирвався із «чотирикутника смерті» та відступив з військовим міністром Сальським на Волинь.

Третя російська збройна інтервенція

Денікінський наступ на Москву провалився. Більшовицький уряд скористався слабкістю денікінського режиму і розпочав контрнаступ. Водночас він скоригував свою тактику. VIII з'їзд РКП(б) змінив своє ставлення до селянина-середняка, скоригував і національну програму, зокрема було формально визнано УСРР як ніби незалежну державу.

Усі ці заходи створили непогані передумови для успішної боротьби проти «білих» (контрнаступ розпочався у жовтні 1919 p.).

Одночасно почалася нова збройна інтервенція проти УНР, бо, як визнавав Троцький, без України «Росія існувати не може, вона задихнеться, а з нею і радянська влада, і ми з вами». 7 листопада 1919 р. більшовики перейшли українські кордони і повели наступ до берегів Чорного моря. Для надійнішого закріплення комуністів в Україні тут було створено Всеукраїнський революційний комітет на чолі з Г. Петровським, що мав виконувати важливі законодавчі та виконавчі функції.

У цей час Головний отаман, опинившись у надзвичайно тяжкій ситуації, проявив неабияку силу духу й волі, вірність українській національній ідеї. Це дало йому змогу згуртувати довкола себе рештки армії і надихнути її на новий етап боротьби. Було прийняте єдине правильне в таких умовах рішення: розпочати партизанську війну проти ворогів. Сам Петлюра хотів очолити його, але інші військові старшини одностайно просили його їхати до Варшави і шукати порозуміння з Польщею, на що він, врешті, погодився.

6 грудня 1919 р. 6-тисячна армія УНР під командуванням генерал-хорунжих М. Омеляновича-Павленка та Ю. Тютюнника розпочала славнозвісний Перший зимовий похід. Вони прорвали фронт на сході і з боями пішли по більшовицьких та денікінських тилах. За 5 місяців походу українські війська з боями пройшли по ворожих тилах близько 2500 км Правобережною, частково й Лівобережною Україною. Тільки в березні 1920 р. Петлюра віддав наказ повертатися на Волинь.

Однак до середини лютого 1920 р. Червона армія окупувала майже всю УНР, за винятком Волині й частини Поділля, де хазяйнували поляки. Більшовики рушили на Крим, де «білі» укрилися вже під керівництвом барона Петра Врангеля (Денікін подав у відставку). Тут були проведені досить ефективні соціально-економічні й політичні реформи. Крим, незважаючи на воєнний час, став демократичною республікою, почало відроджуватися господарське життя. Врангель, принаймні на словах, визнав право українців на власну державу, внутрішню автономію козаків Дону, Кубані й Тереку. Але маленькому Криму було важко встояти перед величезним військом «червоних». Спроба Врангеля здійснити наступ улітку 1920 р. захлинулася під Нікополем і Херсоном.

Тим часом переговори Петлюри з «начальником Польської держави» Юзефом Пілсудським завершилися підписанням 22 квітня 1920 р. Варшавської угоди. Польща небезпідставно побоювалася наступу більшовиків, тому й хотіла заручитися підтримкою України. На жаль, польська верхівка не залишила своїх планів відновлення Речі Посполитої в кордонах якщо не 1772 р., то принаймні зі значною частиною українських та білоруських земель. За Варшавським договором Польща визнавала незалежну УНР. У свою чергу, УНР мала відмовитися на користь Польщі від західноукраїнських земель. Це була дуже тяжка умова, і не випадково галичани її відкинули. Гостро критикували Петлюру за цю вимушену угоду й деякі «східняки», насамперед з числа опонентів Петлюри (М. Грушевський, В. Винниченко, М. Шаповал, С. Шелухін та ін.), через це у відставку пішов уряд І. Мазепи. Йому на зміну прийшов уряд В'ячеслава Прокоповича, якому судилося бути останнім урядом УНР на українських землях. Варшавська угода й досі викликає гостру полеміку між істориками. Та що б не казали, а іншого виходу в Петлюри тоді не було. Не використати ж останнього шансу для відродження незалежної України він не мав морального права.

25 квітня 1920 р. розпочався наступ польсько-українських військ на Київ. Вже 7 травня 70-тисячне військо союзників (50 тис. поляків і 20 тис. українців) вступило до Києва, а 24 травня до столиці урочисто в'їхав С. Петлюра і весь український уряд. Новим прем'єр-міністром уряду УНР, якому судилося бути останнім на рідних землях, став В. Прокопович.

Розвинути успіх союзникам не вдалося. Російські більшовики, які на той час майже розбили війська «білих», мали змогу кинути на Україну потужні сили під командуванням Тухачевського та Єгорова. Вони перейшли в контрнаступ і відтіснили польсько-українські війська до Львова, Замостя і Варшави. В обозі Червоної армії їхало аж два «незалежних» уряди: один для Східної Галичини, яку російські комуністи поспішили проголосити Галицькою радянською соціалістичною республікою, а другий — для Польщі, відповідно перейменованої на Польську радянську республіку. Один маріонетковий уряд — Галревком (Галицький ревком) очолював В. Затонський, а на чолі другого стояли Ф. Дзержинський, Ф. Кон та Ю. Мархлевський. Але тут більшовицька демагогія не пройшла, і московська навала зупинилася перед стінами Львова, Замостя та Варшави.

Сталося це насамперед завдяки героїчній обороні Замостя (28.08.—2.09.1920 р.) 6-ю стрілецькою дивізією Армії УНР під командуванням генерала М. Безручка. Стримавши тиск 1-ї кінної армії Бульонного, вона перейшла в контрнаступ. Армія Будьонного не змогла прийти на допомогу частинам, які прагнули оволодіти Варшавою. Врешті сталося те, що потім було назване сучасниками «чудом під Варшавою». Незважаючи на швидкий відступ, значна частина Червоної армії (на чолі з Гаєм) опинилася в оточенні і, щоб не потрапити в полон, змушена була тікати до Східної Пруссії (Німеччина), де її інтернували. Армія УНР тим часом (жовтень 1920) визволила Поділля, дійшовши до Бара й Літина. Склалася сприятлива для подальшого наступу ситуація, але в польському суспільстві домінували негативні настрої щодо війни на Україні, і Пілсудський поспішив укласти перемир'я з більшовиками. Українські війська розцінили це як зраду, але змушені були з боями відступити за Збруч. 21 листопада 1920 р. на території Галичини, підконтрольній тоді Польщі, українські війська були роззброєні й інтерновані.

Після перемоги над УНР і замиренням з поляками більшовики кинули потужні сили під загальним командуванням М. Фрунзе на «білий» Крим. У цьому наступі їм дуже допоміг Махно, війська якого й форсували першими Сиваш, повторивши хитрий і небезпечний маневр запорожців славетного Івана Сірка. Червона армія протягом 7—16 листопада 1920 р. оволоділа Кримом. Одразу після цього «вдячні» більшовики розстріляли переважну частину махновців. Тоді Махно з рештками своєї армії розпочав запізнілу партизанську війну проти більшовиків у їхньому тилу. Штучний голод 1921 р. значно послабив селянство — основну силу військ Махна, тому він мусив тікати до Румунії, а потім доживати свого віку в Парижі, де й помер.

Нестор Махно був особисто хороброю людиною, мав неабиякі організаторські здібності, зробив свій внесок у боротьбу проти денікінців та німецьких військ. Однак сповідування ним згубної для України ідеології анархізму й нерозуміння величезної ролі держави в житті нації, постійне тяжіння до більшовиків, врешті, удар у спину армії УНР, не дають можливості оцінити Махна інакше як «політичного сліпця».

Тим часом у Криму лютувало ЧК, розстрілюючи і грабуючи «контрреволюціонерів». Лише за офіційними списками у Севастополі за перший тиждень було розстріляно, повішено й закатовано 8364 особи, в тому числі чимало жінок-медсестер. Понад 500 портових робітників було розстріляно більшовиками тільки за те, що вони завантажували пароплави врангелівців, які тікали за море. Увесь Нахімовський проспект та інші головні вулиці міста були увішані трупами офіцерів. Для цього використовувалися дерева, стовпи і навіть історичні пам'ятники. В цій брудній справі свою зловісну роль відіграли відомі комуністичні діячі: С. Гусєв (Драбкін), Б. Кун та Р. Землячка.

Боротьба за незалежну Україну не припинилася. У польському місті Тарнові українські емігранти створили Раду Республіки на чолі з І. Фещенком-Чопівським. Але 18 березня 1921 р. було укладено Ризький мир. Польща визнавала радянські Білорусію та Україну, за що Москва визнала приєднання до Польщі західноукраїнських та західнобілоруських земель. Після цього договору Рада Республіки мусила припинити свою діяльність...

Частина вояків УНР, котрі опинилися в Польщі, не змирилася з поразкою й створила групу для проведення Другого зимового походу по Волині й Поділлю восени 1921 р. Командувач походу отаман Юрій Тютюнник сподівався, що цей похід стане приводом для загальнонародного повстання. Ці надії на той момент не могли справдитися. Репресії із розстрілами заручників, голодомор, а водночас запровадження непу (нової економічної політики), передача землі селянам аж ніяк не сприяли переростанню локальних виступів проти іноземної влади у загальноукраїнське повстання.

Волинська група вояків УНР заглибилася на схід і взяла Коростень, але під тиском переважаючих сил більшовиків (дивізія Котовського та ін.) змушена була відступити. 17 листопада 1921 р. біля с. Малі Міньки на Житомирщині Волинська група потрапила в оточення. У запеклому бою загинуло понад 400, вирвалося з оточення до 100, у полон потрапило 500 бійців, переважно поранених. 359 з них відмовилися визнати більшовицьку владу в Україні й зрадити свою Батьківщину. Всіх їх було перевезено до с. Базар і згодом розстріляно. Не мали успіху й дії Подільської групи. Другий зимовий похід був останньою значною спробою відродити незалежну Українську державу. Повстанський рух, хоч і в менших масштабах, тривав у деяких регіонах України до 1925 р. (Холодний Яр на Черкащині, Полісся, Чернігівщина, частково Поділля). Тільки ціною широкомасштабних репресій більшовицька Росія спромоглася остаточно придушити цей рух.

Таким чином, унаслідок збройної агресії сусідніх держав, насамперед Росії, УНР припинила своє існування. Однак вона продовжила в новітній час традиції української державності й стала містком між Українською козацькою державою — Гетьманщиною XVII—XVIII ст. і Українською державою, яка відродилася наприкінці XX ст.

Західноукраїнська Народна Республіка

Специфікою тогочасного національно-державного відродження України було те, що воно мало два центри — в підросійській та підавстрійській частинах. Після здобуття незалежності обидві ці частини українських земель мали возз'єднатися і злитися в єдиний державний організм з подальшою уніфікацією політичної, юридичної та економічної баз. Основною перепоною для УНР була загарбницька політика Москви. Що стосується основної підавстрійської території — Галичини, то тут на владу претендували поляки, які бачили весь цей регіон у складі відродженої Польської держави в старих кордонах «від моря до моря».

Каталізатором подій став Берестейський мир, який (у тому числі й у таємних статтях) гарантував належність Україні Холмщини, Підляшшя і Східної Галичини. Отже, західні кордони України мали, зокрема, проходити через Білгорай, Щебрешин, Красностав і Радзинь. Берестейський мир відкинули поляки, котрі вже перейшли на бік Антанти. Питання про майбутній кордон між незалежними Україною і Польщею стало надзвичайно гострим. Польська сторона не брала до уваги етнічну належність земель, навіть такий очевидний факт, як заснування Львова та Холма королем русинів-українців Данилом Галицьким і його сином Левом у XIII ст. Вона, що характерно для імперій, наголошувала на факті державної належності Галичини Польщі у 1339—1772 pp. (на такій самій підставі можна, наприклад, твердити про «права» англійців на Індію чи Росії на Польщу). Наслідком цих задумів польської сторони стала польсько-українська війна 1918—1920 pp.

Тоді ж, наприкінці 1918 p., і українці, і поляки готувалися до відродження своїх незалежних держав. Події розвивалися з карколомною швидкістю. Передчуваючи близький крах Австро-Угорщини, українці-«західняки» на чолі з сотником «усусів» Дмитром Вітовським завершили творення Центрального військового комітету (вересень 1918 p.).

4 жовтня Німеччина та Австро-Угорщина офіційно звернулися до США з проханням про мир на основі «14 пунктів» президента В. Вільсона, у яких проголошувалося право націй на самовизначення, а в одному з них згадувалося і про створення польської держави.

15 жовтня польські депутати сейму Австро-Угорщини декларують, що вони і є представниками цієї держави. 16 жовтня імператор Карл видає маніфест про перетворення Австрії у федеративну державу, «вірні народи» закликались до створення там самостійних національних рад. На підставі цього юридично легітимного документа таку раду (Українську Національну Раду) на чолі з Євгеном Петрушевичем було створено 18 жовтня із західноукраїнців — депутатів загальноімперського та регіональних парламентів. Уже тоді частина українських представників (зокрема М. Ганкевич) вимагала злуки всіх українських земель, в тому числі УНР, у соборну державу, але з тактичних міркувань більшість Ради відклала це питання на майбутнє.

Тим часом Австро-Угорщина стала розпадатися, але австрійське керівництво відмовлялося передати владу в Західній Україні УНРаді. Використавши всі дипломатичні засоби, українці врешті взялися за зброю, боронячи своє природне право на створення незалежної держави. Спочатку 9 піхотний полк узяв владу в Перемишлі. Це сталося 30 жовтня 1918 р. Естафета від Перемишля перейшла до Львова. В ніч на 1 листопада 1918 р. (о 4-й ранку) Д. Вітовський на чолі Першого українського полку ім. князя Лева та інших трьох частин узяв під свій контроль найважливіші установи Львова, підхорунжий Зенон Русин вивісив на львівській ратуші синьо-жовтий прапор. Так само розвивалися події і в інших галицьких містах. При цьому не пролилося жодної краплі крові!

Так відбувся «Листопадовий зрив» (Листопадова національна революція), наслідком якого 9 листопада було проголошено незалежну Західноукраїнську Народну Республіку (ЗУНР). Її президентом став Євген Петрушевич, прем'єр-міністром уряду («головою генерального секретаріату») — Кость Левицький, а командувачем збройних сил — Дмитро Вітовський. ЗУНР, що охоплювала Галичину, Буковину і Закарпаття, мала стати демократичною державою. 13 листопада було прийнято тимчасову конституцію ЗУНР, в якій, зокрема, утверджувалася й державна символіка (синьо-жовтий прапор, а також герб із зображенням золотого лева на синьому полі). Уряд обіцяв провести аграрну реформу, ввести 8-годинний робочий день тощо. Хоч українці виразно домінували на цій території (71% населення), а поляки та євреї становили відповідно 12 і 13 % населення, кожній національній меншині було гарантовано національну автономію. Це схвально сприйняли єврейська і німецька частини населення, але поляки, які не могли пробачити собі втрату Львова, зайняли відверто ворожу позицію до ЗУНР.

Українська влада й командування в особі Вітовського нерішуче поставилися до необхідності активної збройної боротьби. Втрата ініціативи коштувала на самому початку втрати Перемишля (12 листопада) — ключового міста для ведення кампанії. Не були навіть підірвані мости через Сян, унаслідок чого поляки могли спокійно перекидати підкріплення на Перемишль і Львів. Спираючись на підпільні військові організації, що складалися переважно з молоді, поляки майже одразу після проголошення української влади розпочали збройне повстання проти українців у Львові. Тому логічною була заміна Вітовського на іншого «усуса» — полковника Григорія Коссака. Поляки все частіше зверталися по допомогу до Варшави, українці надсилали своїх представників до Києва. Певний шанс досягти порозуміння мирним шляхом ще існував, можливо тому польсько-українська війна спочатку була дещо незвичайною. Відомо, що українці іноді билися протягом дня з поляками за один будинок, а ввечері укладали перемир'я і сідали разом варити кашу. Зранку бій починався знову... Мирним шляхом намагалися досягти порозуміння деякі політичні й особливо церковні діячі, насамперед митрополит УГКЦ Шептицький та польський католицький архієпископ Більчевський.

Тим часом конфлікт розгорявся і вийшов за межі Львова. Українці переважали на схід від Сяну. На західному боці ріки, в Засянні, їм було важче. Однак і тут виникли цілі райони, підконтрольні ЗУНР. Українські села в долині р. Ослави біля м. Команчі утворили «Команчанську Республіку», яку мужньо обороняли два місяці. Впала вона тільки під ударами регулярного польського війська наприкінці січня 1919 р. Довше, аж до березня 1920 p., існувала «Руська Народна Республіка лемків» із центром у Фльоринці.

11 листопада 1918 р. Румунія окупувала Буковину, заборонивши тут владу українського президента краю Омеляна Поповича. Незважаючи на протести українських держав, у серпні 1920 р. Буковину було закріплено за Румунією рішенням міжнародних конференцій. У цей самий день, 11 листопада, на чолі відродженої Польської держави став щойно визволений з німецької в'язниці Юзеф Пілсудський — видатний державний, політичний і військовий діяч. Тогочасним УНР і ЗУНР дуже бракувало державного діяча такого типу і масштабу. Польські повстанці у Львові могли тепер розраховувати на допомогу з боку регулярної польської армії. До того ж на боці Польщі однозначно була Антанта. Хоч сам Пілсудський, як і деякі інші впливові польські політики (зокрема прем'єр І. Падеревський, А. Гауснер), не був прихильником війни проти українців, це не завадило йому поставити на чолі групи військ генерала Розвадовського, відвертого ворога України. 20 листопада почався наступ на Львів, а вже наступного дня керівники ЗУНР прийняли явно передчасне рішення про здачу своєї столиці. Після зайняття польськими військами Львова почався єврейський погром, унаслідок якого постраждало 700 родин, було вбито близько 150 осіб. Причини його не зовсім зрозумілі. Серед них називають і допомогу євреїв українцям, і дії злочинців, котрі були випущені з тюрем. У кожному разі цей погром надовго зіпсував репутацію Польщі в Європі.

Поспішний відступ зі Львова коштував прем'єру Левицькому посади. Його посаду обійняв Сидір Голубович. Тоді ж було запрошено з УНР генерала-хорунжого Михайла Омеляновича-Павленка, який мав зміцнити керівництво Українською галицькою армією (УГА) — збройними силами ЗУНР. На жаль, він тяжко захворів, і певний час особливих змін на фронті не відбувалося. І все-таки справа формування УГА пішла успішно. Ще в листопаді розпочалася мобілізація до УГА. Територію ЗУНР було розділено на 3 військових округи: львівську, станіславську й тернопільську, на базі яких створили армійські корпуси, їхніми командувачами були Віктор Курманович (потім Йосип Микитка), Мирон Тарнавський і Григорій Коссак. Новою резиденцією уряду став Тернопіль, потім Станіслав (нині — Івано-Франківськ).

Велику надію УНРада й уряд ЗУНР покладали на проведення ряду реформ, які дали б можливість зміцнити економіку країни і поліпшити її внутрішнє становище. У даному випадку можна констатувати єдність усіх політичних партій Галичини, завдяки чому успішно розпочалася розбудова держави. Були прийняті закони про громадянство ЗУНР, про земельну реформу, про українську мову та інші; її визнали деякі іноземні держави. В цілому внутрішня політика уряду ЗУНР була вдалою, там панував добрий лад, але війна зводила успіхи майже нанівець. Надзвичайно важливою була тенденція до возз'єднання обох українських держав. Спочатку у Фастові їхні представники в принципі домовилися про це (1.12.1918 p.), після чого УНРада прийняла Закон про злуку.

Польсько-українська війна після взяття поляками Львова поступово охопила всю Галичину, ставала все жорстокішою з обох боків. Навчені досвідом Львова, українські війська діяли активніше, переходячи у контрнаступ. На початку 1919 р. вони створили вже 70-тисячну армію, яка билася мужньо й стійко, плануючи визволити Львів. Але внаслідок економічної блокади й гострої нестачі зброї та боєприпасів не було можливості перейти у вирішальний наступ. Ситуація погіршувалася й тому, що Закарпаття не змогло тоді стати частиною соборної України, а залишилося під Угорщиною, щоправда, на правах широкої автономії. Війська Чехословаччини й Румунії, за якими стояла Антанта, увійшли до Закарпаття. Невеликий український корпус Вітовського спробував пройти туди для організації відсічі, але був інтернований румунами.

Великі надії покладалися в такій ситуації на міжнародне співтовариство. Саме тоді відбувалася Паризька мирна конференція, у якій брали участь і делегації УНР та ЗУНР, що діяли то разом, то окремо. Але їх не визнавали лідери провідних держав-переможниць: США (Вільсон), Англії (Ллойд-Джордж) і Франції (Клемансо), тому «українське питання» розглядалося лише в контексті російського чи польського. Це пояснюється низкою причин, що випливають насамперед з імперіалістичної політики згаданих держав, їхнього нерозуміння чи небажання розуміти аморальність колоніальної системи, ігнорування прав націй.

Антанта і США прагнули створити санітарний кордон проти більшовиків, але для цього вони вирішили пожертвувати Українською державою. До того ж свою ворожість щодо Центрального блоку керівники Антанти переносили певною мірою і на Україну, бо остання уклала з державами Центрального блоку Берестейський мир. Про «глибину» розуміння східноєвропейських проблем свідчить план президента США Вільсона скликати на Принцевих островах у Мармуровому морі конференцію з участю всіх російських партій (від більшовиків до монархістів) і представників усіх неросійських народів Російської імперії, щоб вони спільно домовилися про її (імперії) майбутнє. Свій внесок зробила і ворожа Україні пропаганда, насамперед польська, створюючи на Заході імідж УНР та ЗУНР як прокомуністичних і пронімецьких держав, що не відповідало дійсності.

Більше того, коли в середині лютого 1919 р. УГА перейшла в успішний наступ і була близька до того, щоб повернути Львів, то після втручання лідерів Паризької мирної конференції цей наступ було зупинено. Посередники вирішили, що ЗУНР має віддати Польщі майже половину своєї території разом зі Львовом і Дрогобичем з його нафтою. Природно, що ці пропозиції були відкинуті, але час для розгортання наступу був утрачений. Пізніше нова посередницька місія генерала Луїса Бота — легендарного борця за незалежність бурських республік, колишнього прем'єр-міністра Трансваалю — запропонувала, аби Дрогобицький басейн залишався за Україною, але такий варіант не прийняла Польща.

Докорінний перелом у війні настав, коли польський уряд перекинув із Франції добре озброєну 80-тисячну «Блакитну армію» генерала Юзефа Галлера. Ця армія, згідно із застереженнями Антанти, мала бути використана тільки проти більшовиків, але, порушуючи цю домовленість, польський уряд наказав їй виступити проти України (і УНР, і ЗУНР) на всьому фронті від Прип'яті до Карпат. Одночасно вдарила на Покуття румунська армія, захопивши Коломию. На початку червня ситуація в ЗУНР стала критичною, її територія катастрофічно зменшувалася. УГА відступала з боями, в яких, до речі, відзначилися єврейські частини (Жидівський курінь) під командуванням С. Ляйнберга. Врешті УГА була затиснута у трикутник між Дністром і Збручем. Частково поліпшити становище вдалося, коли УНРада відправила у відставку уряд і призначила Петрушевича «диктатором ЗУНР».

У червні 1919 р. розпочався останній наступ УГА під Чортковом. Невелика, погано озброєна, але сповнена бойового духу УГА під командуванням генерала Олександра Грекова прорвала фронт і взяла Чортків, де «галлерчики» бенкетували з приводу смерті Української Держави. За 20 днів УГА дійшла на півночі до Бродів і Красного, на заході — до Галича і Ходорова. У польському тилу почали діяти українські партизани. Саме тоді керівництво Антанти дало дозвіл армії Галлера завдати ЗУНР остаточного удару. Після цього, 16—18 липня 1919 p., під натиском польських військ УГА й уряд ЗУНР відступили на схід від Збруча.

Отже, тривала боротьба за незалежність західноукраїнської частини України закінчилася поразкою, Галичина опинилася під польською окупацією.