Україна в роки Першої світової війни

Для України XX століття було найтрагічнішим за всю її історію. І це не перебільшення чи художній образ, а констатація факту: адже внаслідок політики геноциду, що її проводили колонізатори, внаслідок двох світових війн, чиї фронти прокотилися по Україні, та революцій українці зазнали колосальних втрат. У процентному відношенні вони близькі до рівня втрат, яких зазнали інші народи — жертви геноцидів XX ст.: білоруси, євреї, вірмени, ассірійці. Якщо ж урахувати репресії, депортації, політику денаціоналізації, то стає зрозумілим, чому нині, на початку XXI ст., українців не набагато більше, ніж на початку XX ст. І це при тому, що рівень народжуваності в Україні на початку XX ст. був одним з найвищих у світі!

Перша світова війна 1914—1918 pp. і національні революції, каталізатором яких стала Україна, відкрили у світовій історії новітню добу, що триває й нині. Вона була війною імперіалістичною, зумовленою глибокими суперечностями (економічними, політичними, військовими) між двома протилежними блоками: Антантою (Англія, Франція, Росія, ін.) та Троїстим союзом, який згодом став Четверним, або ж Центральним блоком (Німеччина, Австро-Угорщина, Османська імперія, Болгарія). Так, Росія прагнула загарбати Галичину й Буковину, знищити тут «український П'ємонт», заволодіти Стамбулом (Константинополем), узяти під одноосібний контроль протоки Босфор та Дарданелли і під звуки переможних сурм придушити революцію у власній країні. Австро-Угорщина мала схожу мету, зокрема хотіла захопити деякі території на Балканах і частину земель Правобережної України. Те, що деякі країни, наприклад Бельгія та Чорногорія, вели справедливу війну, суттєво не впливало на загальний несправедливий з обох боків характер цієї кривавої бійні. Ситуація, в якій опинилася Україна, як і деякі інші країни (зокрема Польща), була особливо тяжкою, оскільки напередодні війни українські землі перебували під владою двох ворожих одна одній імперій (Російської та Австро-Угорської). Внаслідок цього українці мусили проливати кров у абсолютно непотрібній їм війні, за чужі інтереси, та ще й воювати між собою. Крім того, до лав військ воюючих коаліцій їх було мобілізовано непропорційно більше, ніж представників інших народів. У складі російської армії воювало 3,5 млн українців, у складі австрійської — понад 300 тис.

Кілька разів наприкінці XIX — на початку XX ст. світ стояв на грані війни, але приводом до неї судилося стати вбивству ерцгерцога Франца-Фердинанда 28(15) червня 1914 р. у боснійському місті Сараєво. Замах учинив 19-річний босняк, студент Гаврило Принцип, член нелегальної організації «Молода Боснія». Остання прагнула звільнити Боснію, анексовану в 1908 p., від австрійського панування. Це вбивство болісно сприйняли в Австро-Угорщині. За спиною змовників стояла Сербія, насамперед деякі праворадикальні офіцерські організації, а за нею — Російська імперія. Австро-Угорщина, покаравши смертю й тюремним ув'язненням організаторів замаху (Г. Принцип у зв'язку зі своїм неповноліттям був засуджений до 20 років тюремного увя'знення і невдовзі помер від туберкульозу), поставила Сербії гострий ультиматум. Сербія, спираючись на поради з Петербурга, погодилася з дев'ятьма пунктами ультиматуму, відхиливши два з них. У свою чергу, Австро-Угорщина за порадою з Берліна не погодилася укласти мир і 28(15) липня оголосила Сербії війну. Наступного дня цар Микола II підписав указ про загальну мобілізацію, який не був відкликаний, незважаючи на вимоги Німеччини. 1 серпня (19 липня) Німеччина оголосила війну Росії, а через день — її союзниці Франції. Згідно із задумом начальника німецького генштабу графа Шліффена («план Шліффена») німецькі війська не стали йти на потужні укріплення франко-німецького кордону, а обійшли їх і через територію Бельгії рушили на Париж. Після блискавичного розгрому Франції військова машина Німеччини мала бути розвернута проти Росії. У відповідь на дії Німеччини Англія оголосила їй війну. 6 серпня (24 липня) Австро-Угорщина оголосила війну Росії.

Учасники війни сподівалися, що вона буде швидкоплинною та маневреною і закінчиться за кілька місяців, максимум за рік, як переважно відбувалося у війнах XIX ст. Проте з маневреної війна поступово перейшла у виснажливу, окопну й охопила весь світ. 10 серпня 1914 р. війну Німеччині оголосила Японія, яка вирішила захопити німецькі колонії на Далекому Сході. Італія не підтримала своїх союзників, а у 1915 р. навіть виступила на боці Антанти. Зате Центральний блок підтримала Османська імперія (жовтень 1914 p.), яка розгорнула військові дії насамперед на Балканах та Закавказзі, а також Болгарія (1915 p.). Усього в цій війні взяло участь 38 держав, більшість з яких вступили в неї в останній період на боці Антанти.

Українці в ході цієї війни були розділені. Керівники українського руху, щоб не стати об'єктом додаткових репресій, мусили заявити про свою лояльність до імперій, під владою яких вони перебували.

Підросійська Україна. Симон Петлюра, член ТУП (Товариства українських поступівців) — найвпливовішої української політичної організації, що діяла в Російській імперії, виступив з гаслом підтримки у війні Російської імперії. Своїм проантантівським позиціям Петлюра ніколи не зраджував. Пізніше з участю української інтелігенції виникла низка громадських товариств і комітетів з допомоги жертвам війни (Союз міст, Земський союз, Товариство допомоги населенню Півдня Росії, що постраждало від воєнних дій). Щоправда, не всі «тупівці» були такої думки, деякі з них, зокрема Є. Чикаленко, А. Ніковський, вважали, що Росія в цій війні зазнає поразки. Щоб не допустити розколу, восени 1914 р. ТУП прийняло компромісне рішення: дотримуватися нейтралітету щодо війни та воюючих сторін.

Українці в еміграції. Найбільша за чисельністю українська громада проживала тоді в Канаді, яка була британською колонією. Переважна більшість українців походила з підавстрійської України, і тільки на цій підставі вони, незважаючи на свої запевнення в лояльності до Канади та британської корони, дискримінувалися. Чимало чоловіків-українців було заарештовано, кинуто на примусові роботи, де вони хворіли й гинули, через те що їхнє становище було гірше, ніж становище німецьких та австрійських полонених. Чимало українців мусили стати на спеціальний облік у поліції і не могли вільно пересуватися по країні. Такий стан тривав мало не до кінця 1917 р., коли внаслідок протестів з боку української громади канадський уряд змінив свою політику. Українців почали призивати на військову службу, а тих, хто походив з Російської імперії, направляли на Західний фронт; деякі з них, наприклад Пилип Коновал, були удостоєні найвищої британської відзнаки — «Хреста Вікторії». Значно більша кількість українців з Канади перебувала у складі фронтових будівельних батальйонів у Європі («канадські лісові батальйони»).

Підавстрійська Україна. 2 серпня представники трьох українських галицьких партій створили у Львові Головну Українську Раду (ГУР) на чолі з Костем Левицьким, яка заявила про свою підтримку Австро-Угорщини і поставила за мету створити українські військові формування. Галичан підтримала й частина українців-східняків, які перебували в еміграції і могли вільно, не оглядаючись на царську «охранку», висловити свою думку. У Львові виникла також «Спілка визволення України» (СВУ) (В. Дорошенко, Д. Донцов та ін. емігранти-східняки), яка закликала українців стати у цій війні на боці Австро-Угорщини. У травні 1915 р. представники СВУ разом з представниками Західної України заснували у Відні Загальну Українську Раду — координаційний орган, який прагнув до створення самостійної держави у Східній Україні й автономії для українців у межах Австро-Угорщини. До речі, таким самим шляхом ішли представники південнослов'янських народів, але вони орієнтувалися на Антанту.

Вже 2 серпня з ініціативи ГУР почали формувати Легіон українських січових стрільців (УСС, «усуси») — українські військові підрозділи в австрійській армії. Надії ГУР на цей легіон базувалися на достатніх підставах. Австро-Угорщина на відміну від Росії проводила набагато ліберальнішу політику щодо українців. Тут дозволялася діяльність політичних партій та організацій, спортивних організацій, діяли школи з українською мовою навчання, виходили українською мовою газети та журнали. В разі перемоги країн Центрального блоку можна було б розраховувати на значне розширення автономії, в разі поразки чи розпаду імперії — на створення незалежної Української держави. Українські військові частини в будь-якому випадку стали б опорою народу в його національно-визвольній боротьбі. Аналогічним шляхом ішли не лише українці, а й поляки, чехи, котрі створили національні частини, що відіграли важливу роль у творенні їхніх незалежних держав.

Отже, вперше в новітній історії було сформовано українські військові частини, причому українська молодь, у тому числі й жінки, йшла до Легіону «усусів» добровільно, охоплена патріотичним прагненням вибороти незалежну Українську державу. Пізніше «усуси» справді зроблять важливий внесок у національно-визвольну боротьбу українського народу 1918—1921 pp. Саме з їхнього середовища вийшла ціла когорта борців за волю України. Досить назвати такі імена як Ольга Басараб, Софія Галечко, Олена Степанів, Дмитро Вітковський, Роман Дашкевич, Андрій Мельник та ін. «Усуси» відзначилися вже в 1914—1915 pp., особливо під час боїв у Карпатах, насамперед за гору Маківку (травень 1915 р.). У середовищі «усусів» було складено багато популярних патріотичних пісень, які часто звучать і в наш час.

Хід воєнних дій у 1914 р. Оскільки німецькі війська вже загрожували Парижу, Росія мусила перейти в наступ у Східній Пруссії, який закінчився крахом і загибеллю двох армій у районі Мазурських озер, але допоміг Парижу, змусивши німців перекинути із Західного фронту два корпуси й одну кавалерійську дивізію. Внаслідок битви на р. Марна («чудо на Марні») 5—12 вересня, в якій з обох боків брало участь 2 млн солдат, німці відступили і стали готуватися до нового наступу. Тоді ж в акваторію Чорного моря увійшов німецький лінкор «Гебен» і бомбардуванням Севастополя показав, хто насправді є господарем на цьому морі. Дії «Гебена» завдали тяжкого удару по зовнішній торгівлі Російської імперії.

На Східному фронті головні події у 1914 р. відбувалися в Галичині. Спочатку російські війська вели успішні бої, оскільки вони явно переважали австрійські кількісно. Австро-угорські армії генералів Данкля та Ауфенберга вдарили з Галичини на північ — на підросійську Польщу, щоб, з'єднавшися з німецькими силами, повести спільний наступ на схід. У боях під Любліном, Замостям, Красноставом та Красником австрійці взяли гору. Цей наступ оголив Східну Галичину й Буковину, чим і скористалася російська армія, завдавши потужного удару. Після переможної битви під Равою-Руською російські війська під командуванням генералів Брусилова та Рузського захопили Львів (3.09.1914 p.), а пізніше, після надзвичайно тяжкої облоги (100 днів!), було взято й багатостраждальний Перемишль, який за період війни п'ять разів переходив із рук у руки. Вже в 1914 р. зазнали сильних руйнацій внаслідок боїв такі міста, як Тернопіль, Сокаль, Жовква, Гусятин, Броди та ін. Велика трагедія сталась у Чорткові. Під час артилерійського обстрілу російськими військами один снаряд знищив локомотив переповненого біженцями поїзда. Від вибуху поїзд помчав з гори назад, ударив у такий самий потяг, що йшов слідом, після чого обидва, охоплені полум'ям, на величезній швидкості врізалися у натовп людей на вокзалі. На місці загинуло кілька тисяч чоловік. Чи варто говорити, що ця трагедія не була єдиною, що на долю мирного українського населення, яке опинилося в самому центрі змагань гігантських армій, випала маса страшних випробувань...

Вже перші тижні війни принесли масові арешти не лише серед недвозначно сприяючих Росії «москвофілів», а й серед усієї української людності. Чим більше погіршувалося становище на фронті австро-угорської армії, тим брутальнішими ставали репресії. Свій «внесок» зробили й польські шовіністи, якими повнилася галицька адміністрація, зокрема голова військового трибуналу у Львові Загорський. Вони використовували ситуацію для розправи над українцями. Багатьом галичанам навіть іменування себе русинами дорого обійшлося, бо австро-угорська солдатня, не завжди розрізняючи співзвучні слова «русин» і «росіянин», чинила насильства над галичанами, навіть убила тисячі з них, особливо з числа москвофілів. Так, у вересні 1914 р. 30 тис. галичан та буковинців було кинуто до концтаборів, насамперед у лихої слави «Талергоф» у Австрії, де внаслідок хвороб та недоїдання померло близько 1700 в'язнів. Але це був лише початок...

Галичина й Буковина під російською окупацією. Набагато гірші часи настали, коли російські війська окупували Галичину, Буковину й Закарпаття, утворивши Галицько-Буковинське генерал-губернаторство. Граф О. Бобринський оголосив Східну Галичину й Лемківщину аж до Нового Сонча споконвічною частиною великої Росії, запровадив тут великодержавно-шовіністичну політику Петербурга. Окупаційна адміністрація закрила українські установи, школи, клуби, бібліотеки, союзи, в тому числі «Просвіту» та НТШ (Наукове товариство ім. Шевченка), редакції українських газет, пограбувала музеї, заборонила продаж та поширення українських книг і газет. Як писав у спогадах польський історик М. Бобжинський, «зграя російських чиновників залила край, запроваджуючи до урядування російську мову і російську систему разом з хабарництвом. У школах порядкували вчителі з Росії, а для вчителів-русинів відкрили курси російської мови». Тисячі українців, насамперед еліту Галичини, депортували на схід. У заслання потрапив і М. Грушевський — видатний український історик. Нещадних репресій зазнала Українська греко-католицька церква (УГКЦ), а її митрополита — Андрія Шептицького заарештували і вивезли в глиб Росії, де він перебував до Лютневої революції 1917 р. Тоді ж було депортовано чимало поляків та євреїв, а також значну частину населення Волині, Холмщини, Білорусі. Після цих акцій та досвіду життя в російській глибинці полуда москвофільства спала з очей багатьох галичан, і ця течія в суспільно-політичному житті Галичини тоді майже зникла.

Андрій Шептицький (1865—1944) — видатний український церковний та громадський діяч. Походив із старовинного українського шляхетського роду, представники якого носили графський титул. Закінчив гімназію в Кракові. Після навчання у Ягеллонському (Краків) та Вроцлавському університетах здобув ступінь доктора права. З 1885-го — чернець, пізніше здобув науковий ступінь доктора теології та філософії. У 1892 р. висвячений на священика, у 1899-му — на єпископа, з 1900-го — на галицького митрополита. Відіграв визначну роль в організації та розбудові українського національно-релігійного життя на Галичині й далеко за її межами, зокрема серед української еміграції Канади, США, Південної Америки. Засуджував політику полонізації, що її проводив на західноукраїнських землях польський уряд у міжвоєнний період, водночас був противником збройних замахів, що їх застосовувала ОУН. Під час гітлерівської окупації врятував багато євреїв, котрі переховувалися в його резиденції та монастирях.

Хід воєнних дій у 1915 р. Не досягнувши вирішальних успіхів у Франції, Німеччина вирішила перенести головні воєнні дії на Східний фронт. До того ж треба було допомогти Австро-Угорщині, яка намагалася виправити становище і вже в лютому 1915 р. відбила Чернівці. Поблизу лемківського містечка Горлиця командувачем Східного фронту П. Гінденбургом та австрійським генералом Макензеном було сконцентровано потужні сили і 2 травня (19 квітня) 1915 р. німецькі та австро-угорські війська перейшли в наступ. «Горлицький прорив» армій Центрального блоку привів до очищення від російських військ майже всієї Галичини й частини Волині. Внаслідок наступного удару німців — по Ризі — росіяни з тяжкими втратами відступили з Польщі, Холмщини й Підляшшя, частково з Прибалтики й Білорусі. При цьому російська армія провела масову евакуацію українського населення Холмщини та Підляшшя, спалила там багато українських сіл. Це призвело до тяжких демографічних наслідків для цих етнічних українських земель. Однак вивести з війни Російську імперію з її величезними людськими ресурсами (не випадково її називали «паровим котком») Німеччині не вдалося.

Війна затягувалася, ставала позиційною, перетворювалася на війну економічних потенціалів держав, що воюють. Найгостріше, особливо для країн Центрального блоку, стояла проблема постачання армії зброєю, боєприпасами і провіантом.

Уряди шукали вихід у дедалі більшій експлуатації трудящих, що загострювало економічну та політичну кризи, в посиленні національного гноблення. Так, на українських землях, що перебували під Росією, було заборонено політичну й культурну діяльність, у тому числі й «Просвіту». Така національна політика мала тяжкі наслідки для Російської, Австро-Угорської та Османської імперій, особливо якщо врахувати нерозв'язаність у Росії аграрного питання.

До того ж у Російській імперії цар Микола II став знаряддям у руках придворної камарильї, у якій велику роль відігравав «старець» Григорій Распутін (Черних) — шарлатан, розпусник і п'яниця. І хоча Распутіна було вбито внаслідок змови у грудні 1916 p., однак авторитет царя й самодержавства був безповоротно втрачений. Вибухали конфлікти і в середовищі панівної верхівки, між представниками різних політичних течій і партій. Цим уміло скористалася ліворадикальна опозиція на чолі з більшовиками, яка дістала потужну фінансову допомогу від німецького уряду. Останній вважав, що перевороти й хаос приведуть до виходу Росії з війни і це дасть можливість країнам Центрального блоку здобути перемогу.

1916 рік було ознаменовано, в першу чергу, кривавими битвами під Верденом («Верденська м'ясорубка») та на р. Соммі у Північній Франції, де обома сторонами було втрачено близько 2 млн (!) вояків, але суттєвих змін на цьому театрі війни не сталося. Не надто насичений військовою технікою Східний фронт був рухливішим. 4 червня (22 травня) 1916 р. тут відбувся «Брусилівський прорив». Війська російського Південно-Західного фронту під командуванням талановитого генерала Брусилова прорвали австро-угорську оборону на широкому відрізку в чотирьох місцях. Через кілька днів було взято Луцьк, у липні — серпні російська армія знову увійшла в Галичину і зайняла Буковину. Переоцінивши слабкість Центрального блоку, у війну на боці Антанти вступила Румунія, але була швидко окупована німецькими військами. 21.11.1916 р. помер Франц-Йосиф II, а на престол зійшов останній імператор Австро-Угорщини Карл, який був прихильнішим до українців.

1917 року у війну вступили Сполучені Штати Америки, що, врешті, й схилило терези на бік Антанти. А тим часом у Російській імперії в умовах війни, тяжкої економічної та політичної кризи, невирішеності національного питання склалася революційна ситуація. Це привело до Лютневої революції 1917 p., яка, на думку багатьох сучасників, відкрила шлях до демократичного розвитку Росії. Цей день був навіть «червоним» (святковим) у календарях радянської доби 20-х років, бо Лютнева революція розглядалася як пролог Жовтневої.

Криза Російської імперії та Українська національна революція

Внаслідок тяжких поразок російської армії на фронтах, поглиблення економічної та політичної кризи в Росії вибухнула Лютнева революція. Вона почалася страйками й демонстраціями у Петрограді 23 лютого (за ст. ст.), які переросли в акції громадської непокори і збройне повстання. Війська відмовлялися коритися царській владі й стріляти в народ. 27 лютого бойові революційні дружини оволоділи столицею, визволили з тюрем політичних в'язнів. Врешті 15(2) березня 1917 р. цар Микола II зрікся престолу на користь свого брата Михайла, але цей представник династії Романових також зрікся престолу, передавши питання про форму правління на розгляд майбутніх Установчих зборів. Того ж дня Росію було проголошено республікою, а вся повнота влади перейшла до Тимчасового уряду, куди входили представники партій «кадетів» (конституційних демократів), есерів та меншовиків. На місцях виникли нові органи влади — ради («совєти»). Більшовики, які відігравали незначну роль у Лютневій революції, ще не мали достатньо сил і опинилися в опозиції. Але тепер вони могли діяти легально, і в умовах гострої кризової ситуації їхня демагогічна пропаганда швидко здобула їм політичний капітал. Це знайшло свій вияв у переможній для більшовиків Жовтневій революції, яка почалася 7 листопада(25 жовтня)1917 р.

А тим часом світова війна добігала кінця. Воєнні дії у кампанії 1917 р. пройшли під знаком поступової переваги Антанти, хоча російський наступ (уже в умовах існування республіки) провалився. Кампанія 1917 р. принесла нові економічні та політичні проблеми. Народ стомився від війни і вимагав миру, солдати відмовлялися воювати, браталися з противником. До речі, перші братання здійснили українці, котрі воювали у ворогуючих — російській та австро-угорській — арміях. Сигналом до братань ставала українська пісня, що лунала з окопів по різні боки лінії фронту.

Після воєнних поразок, внаслідок революційного піднесення і навіть солдатських повстань були змушені просити перемир'я Болгарія й Османська імперія, восени розпалася на кілька незалежних держав імперія Габсбургів, представники якої підписали капітуляцію 3 листопада 1918 р. Через тиждень Карла І Габсбурга було скинуто, Австрія стала республікою. Одночасно вибухнула Листопадова революція 1918 р. у Німеччині, а в ніч на 10 листопада кайзер Вільгельм II утік до Голландії. Німеччина стала республікою.

11 листопада 1918 р. у Комп'єнському лісі (Франція) представники Німеччини підписали перемир'я з Антантою. Це поклало кінець Першій світовій війні, хоча формально мир було укладено після Паризької мирної конференції 1919 р. Мирні договори укладалися Антантою окремо з кожною з переможених держав (Версальський договір 28.06.1919 p. — з Німеччиною, Сен-Жерменський договір 10.09.1919 p. — з Австрією, Тріанонський договір 10.09.1919 p. — з Угорщиною тощо).

Перша світова війна стала надзвичайно важливим рубежем в історії, маючи своїм наслідком кардинальні зміни у міжнародній політичній та економічній ситуації. Крім того, вона привела до значного перекроєння карти світу, перерозподілу колоній, до нової розстановки сил на міжнародній арені, де все більше відчувалася роль США. Війна мала наслідком також занепад демократії та гуманізму, поширення антигуманних тоталітарних ідеологій, а саме більшовизму, нацизму, фашизму, зміну пануючих режимів (із 41 пануючої династії, що існували в 1914 p., збереглося при владі лише 17). Найскорботнішим результатом війни було те, що вона забрала 10 млн життів, а ще 20 млн було покалічено або поранено. До того ж тільки від епідемії не знаного раніше грипу («іспанки») в усіх регіонах світу, особливо у США, померло 20 млн чол.

Якщо говорити про Україну, то на цій війні полягло кілька мільйонів українців, померла від тифу та інших пошестей маса цивільного населення. Окупанти обох коаліцій чинили над українцями різні насильства, сотні тисяч людей були примусово депортовані, кинуті до концтаборів. Війна завдала також тяжких руйнацій економіці, культурній спадщині України, особливо в її західній частині.

Один із найважливіших наслідків Першої світової війни — потужне піднесення національно-визвольного та революційного рухів. На уламках трьох імперій, що зазнали поразки (Австро-Угорської, Німецької та Османської), і значно ослабленої Російської виникла велика кількість незалежних держав, зросла національна свідомість гноблених народів, посилилися національно-визвольні рухи навіть тих народів, які, здавалося б, спали непробудним сном і були приречені на асиміляцію. Варто підкреслити, що Україна була в особливо тяжкому становищі, бо навіть недавно відроджені держави, у тому числі й ті, що виникали на уламках імперій (Польща, Чехословаччина, Румунія, Угорщина), прагнули анексувати на свою користь хоч якусь частину України. Отже, українці мусили боротися не лише проти імперій, а й проти молодих країн-хижаків.

...Звістки про Лютневу революцію в Петрограді швидко донеслися до України, де теж викликали ентузіазм населення, надії на краще майбуття. Але наслідки тривалого підколоніального стану України вже тоді давалися взнаки. Соціальною опорою метрополії, де влада перебувала в руках Тимчасового уряду, були насамперед міста. Саме в них сконцентрувалася ворожа незалежній Україні «п'ята колона» — російські адміністрація й чиновництво, російський робітничий клас, з якими стикалися зрусифіковані «малороси». У містах, де сильними були позиції російського пролетаріату, насамперед у Харкові та Донбасі, формувалися «совєти», в яких переважали більшовики. Вони поступово переходили в опозицію до Тимчасового уряду, прискорюючи цим втілення у життя настанов Леніна, який у своїх «Квітневих тезах» проголосив гасло «Вся влада Радам!».

Представляючи «білу» й «червону» Росію, обидва центри влади, незалежно від того, як вони бачили майбутнє Росії, вороже ставилися до українського національного руху. Оскільки вони поки що не мали сил, щоб придушити український рух, який підносився на очах, то зволікали, виступаючи з різними обіцянками українцям. Насправді ж хотіли тільки незначних перетворень, які б не загрожували самому існуванню імперії. Українцям, наприклад, було обіцяно українізацію аж... сільських шкіл!

Все це не могло задовольнити українців, які вже почали створювати свої власні представницькі органи. Спочатку у найбільших містах України відбулися вражаючі масові демонстрації під синьо-жовтими прапорами, учасники яких вимагали широкої автономії для України. Її, як вважала більшість, повинен був дати Тимчасовий уряд у Петрограді. Популярнішим ставало також гасло рівноправної (з Росією) державної федерації. Тільки меншість, насамперед Микола Міхновський, послідовно виступала за проголошення самостійної Української держави. Популярність гасла, яке обстоювало федерацію з Росією, була не випадковою.

Тривалий підколоніальний стан України не міг не позначитися на рівні національної та політичної свідомості не лише широких мас, а й багатьох лідерів українства, яким були також притаманні ілюзії і щодо Революції, і щодо рівня демократії в Росії. Справедливості заради слід відзначити, що у свідомості народу відбувалася швидка еволюція поглядів: від поміркованого автономізму до самостійництва.

Завдяки самостійникам дуже швидко (17.03.1917 р.) виник головний український орган влади: Українська Центральна Рада (УЦР) як вищий законодавчий орган, а пізніше і її відділення на місцях. Характерно, що в березні 1917 р. українські ради виникли також на «Малиновому Клину» (Кубанський край), «Сірому Клину» (деякі регіони Сибіру), навіть на далекосхідному «Зеленому Клину» — у Владивостоці, Уссурійську, Спаську та ін. Тоді ж за Україну впевнено висловлюються українці — холмщаки й підляшани. Про це свідчать їхні наради і з'їзди, зокрема Київський з'їзд холмщаків 12.04.1917 р. і Всехолмський з'їзд 7—9.04.1917 р. У резолюціях з'їздів проголошувалося гасло: «Геть з Польщею, ми є українці і хочемо належати до України й Києва». Ці вимоги були активно підтримані УЦР.

20 березня 1917 р. було обрано керівництво УЦР (члени президії та 9 комісій) на чолі з видатним українським істориком Михайлом Грушевським, що повернувся з російського заслання. Всього в УЦР, чисельність якої восени 1917 р. становила понад 800 осіб, були представлені всі верстви українського суспільства. Характерно, що тоді повселюдно відбувалися різні з'їзди, формування нових політичних, громадських, станових установ, які у своїй переважній більшості висловлювали підтримку УЦР. До складу Української Центральної Ради увійшли представники провідних політичних українських партій, що вже існували або були сформовані протягом 1917 р., насамперед ТУП (Товариства українських поступовців), через деякий час трансформованого в Українську партію соціалістів-федералістів на чолі з Сергієм Єфремовим, Української соціал-демократичної партії (УСДП) на чолі з письменником Володимиром Винниченком, українських есерів (УПСР), самостійників (Української народної партії, Української партії соціалістів-самостійників), Української демократично-хліборобської партії на чолі з видатним істориком В'ячеславом Липинським та ін. Через день УЦР випустила першу відозву «До українського народу», в якій закликала людей гуртуватися в українські спілки, домагатися українізації народної освіти й урядових установ (і справді, українізація суспільного життя пішла швидкими темпами, з'явилися перші українські гімназії, стали виходити великими тиражами українські газети), покладати надію на вибори до майбутніх Установчих зборів. Первісно в УЦР домінували УСДРП і УПСР, тому вона стояла на платформі територіальної автономії України з державною українською мовою. Що стосується соціальної програми, то вона поки що не була конкретизована, бо кожна партія по-своєму бачила програму внутрішніх реформ. Часто це бачення кардинально відрізнялося одне від одного (від апологетів поміщицького землеволодіння на правому фланзі УЦР до прокомуністичних елементів — на лівому).

Важливим кроком у легітимізації УЦР в очах українського суспільства став скликаний нею Всеукраїнський національний конгрес у Києві (17—21 квітня 1917 р.) за участю 900 делегатів, які представляли й Кубанську Чорноморію, й українські громади Москви, Петербурга та інших міст. Конгрес провів перевибори УЦР і обрав її нове керівництво. Головою знову став Михайло Грушевський, але змінилися його заступники. Ними стали Володимир Винниченко і Сергій Єфремов. Для ефективнішого керування УЦР створила виконавчий комітет (Малу Раду). Велике значення мала також підтримка з боку Перших Всеукраїнських селянського та робітничого з'їздів, представники яких теж були введені до складу УЦР — першого в XX ст. українського парламенту. Не менш важливе значення мала й підтримка Центральної Ради військовими, які взяли курс на українізацію і формування майбутнього ядра армії незалежної Української держави.

Варто вказати на створений під проводом М. Міхновського ще 29 березня 1917 р. Український військовий клуб імені гетьмана Павла Полуботка, І і II Всеукраїнські військові з'їзди (травень — червень 1917 p.), в ході яких було обрано Український генеральний військовий комітет на чолі з Симоном Петлюрою, а також розпочато формування Вільного Козацтва.

Процес гуртування українства відбувався навіть далеко від материкової України. У червні 1917 р. в Уссурійську відбувся І Всеукраїнський з'їзд діячів і громадянства Далекого Сходу (всього таких з'їздів було проведено чотири), а наступного місяця у Харбіні (Китай) — з'їзд українців Маньчжурії. Українці «Зеленого Клину» навіть висунули гасло незалежної Української далекосхідної республіки, почали формувати тут українські військові частини. Наприкінці серпня 1917 р. в Києві відбувся з'їзд холмщаків, який знову ухвалив рішення вважати Холмщину українською землею, яка входила до складу УНР.

Ішов активний процес організації збройних сил УЦР на базі українізованих частин Південно-Західного й Румунського фронтів, а також Чорноморського флоту, де служили переважно українці. Визначну роль при цьому відіграв Симон Петлюра, який став однією з чільних постатей Української національної революції.

Симон Петлюра (1879—1926) — видатний український державний і політичний діяч, публіцист. Походив з давньої козацько-священицької родини. Його батько був дрібним підприємцем, мав семеро дітей. Симон закінчив бурсу в Полтаві, після чого у 1895—1901 pp. навчався в місцевій духовній семінарії. Вчився юнак добре, гарно співав, грав на скрипці, влаштовував театральні вистави, і цю любов до літератури, живопису й театру проніс крізь усе своє життя. Був чесною, доброю, толерантною, вдумливою людиною, добрим товаришем, душею компанії. За активну участь у житті української громади його в 1901 р. виключили із семінарії. Вчитися в Росії С. Петлюрі стало неможливо, і він ненадовго виїхав до Львова, де працював у «Літературно-науковому віснику». Потім прибув до Чорноморії, вчителював у Катеринодарі. Там він глибоко цікавився українською історією та літературою, працював у археографічній експедиції історика Федора Щербини, досліджував історію Чорноморського Кубанського війська, надрукував низку цінних наукових і публіцистичних статей. Беручи участь у політичному житті як член партії РУП, був заарештований, перебував у в'язниці (грудень 1903 — березень 1904 pp.). Після звільнення знову короткий час жив у Львові, де на конференції РУП виступив проти можливого об'єднання цієї партії з РСДП (Російською соціал-демократичною партією), особливо з більшовицькою її частиною. Після вибуху революції 1905 р. розгорнув активну політичну діяльність у підросійській Україні. З утворенням Української соціал-демократичної партії (УСДРП) працював у друкованому органі цієї партії — газеті «Слово». Петлюра не обмежувався критикою тогочасного режиму, а закликав українців до активної, в т. ч. й збройної боротьби проти поневолювачів, був непримиренним щодо «малоросів» та чорносотенців.Після поразки революції 1905—1907 pp. Петлюра поселився спочатку в Петербурзі, де редагував газети «Вільна Україна», «Слово», потім — у Москві, де працював бухгалтером, видавав журнал «Украинская жизнь». Там він одружився з Ольгою Більською. Під час переходу Збруча вона захворіла на тиф і назавжди оглухла. Померла у 1959 р. Від шлюбу з нею народилася донька Леся, яка в юному віці захворіла на туберкульоз і померла у 1941 р. З 1916-го по березень 1917 р. Петлюра був заступником уповноваженого Земельного союзу на фронті. Після Лютневої революції активно займався українізацією частин царської армії, став одним із творців Збройних сил України, головою І Всеукраїнського військового з'їзду, головою Українського генерального Військового комітету, генеральним секретарем військових справ у Центральній Раді.Після Жовтневої революції С. Петлюра одним із перших зрозумів небезпеку для справи незалежної України з боку більшовиків і повів проти них непримиренну боротьбу. З грудня 1917 р. мусив залишити посаду генерального секретаря, але очолив Український гайдамацький кіш Слобідської України. Після гетьманського перевороту відійшов від військових справ, очолив Всеукраїнський союз земств, брав участь у підготовці аграрної реформи, яка мала антипоміщицьке спрямування. Організував також упорядкування могили Тараса Шевченка в Каневі. За антигетьманський маніфест його було заарештовано (липень — листопад 1918).Вирвавшись із ув'язнення, Петлюра проголосив у Білій Церкві початок повстання проти Скоропадського, став членом Директорії і головним отаманом військ УHP. У лютому 1919 р. вийшов з УСДРП і став Головою Директорії УHP. Після поразки українських визвольних змагань емігрував до Польщі (листопад 1920), де очолив еміграційний (екзильний) уряд. Наприкінці 1923 р. покинув Польщу і, побувавши в деяких інших країнах, осів у Парижі. Вів активну політичну діяльність, гуртував довкола себе українську еміграцію, видавав тижневик «Тризуб». 25 травня 1926 р. на розі вулиці Расіна і бульвару Сен-Мішель у Латинському кварталі Парижа він був підступно вбитий більшовицьким агентом Самуїлом Шварцбартом, колишнім командувачем карального спецзагону ГПУ. Вбивство мотивувалося тим, що Петлюра нібито був ініціатором єврейських погромів. Насправді ж він суворо забороняв погроми і засуджував до розстрілу тих командирів частин УHP, котрі припускалися цих злочинів.

Проголошення автономії України

Бурхливе зростання авторитету й сили УЦР викликало все більшу тривогу в стані ворогів України. У свою чергу, Центральна Рада вирішила від прохань та декларацій перейти до справи. Для переговорів з Тимчасовим урядом до Петрограда у травні 1917 р. було вислано делегацію, до складу якої входили В. Винниченко, М. Ковалевський, С. Єфремов. УЦР добивалася насамперед визнання автономії України у складі федеративної Росії. З цього випливали інші вимоги (участь представників України в міжнародних переговорах, українізація адміністрації, війська, освіти). Однак українська делегація була дуже холодно прийнята і Тимчасовим урядом, і Петроградським «совєтом», а декларацію УЦР не погодилася опублікувати жодна газета. Було видно, що Росія тільки тягне час і зовсім не хоче, попри свої обіцянки, розлучатися з Україною. Сам Винниченко згадував пізніше про дух цих переговорів з комісією Тимчасового уряду: «Виміряючи територію майбутньої автономії України, вони (члени комісії. — Ю. М.) торкнулись Чорного моря, Одеси, Донецького району, Катеринославщини, Херсонщини, Харківщини. І тут від одної думки, від одної уяви, що донецький і херсонський вугіль, що катеринославське залізо, що харківська індустрія одніметься в них, вони до того захвилювались, що забули про свою професорську мантію, про свою науку, про високі Установчі збори, почали вимахувати руками, розхристались і виявили суть свого руського, гладкого, жадного націоналізму. О ні, в такому розмірі вони ні за що не могли признати автономії. Київщину, Полтавщину, Поділля, ну хай ще Волинь, ну та хай уже й Чернігівщину, це вони могли ще признати українським. Але Одеса з Чорним морем, з портом, з шляхом до знаменитих Дарданелл, до Європи? Але Харківщина, Таврія, Катеринославщина, Херсонщина? Та які ж вони українські? Це — Новоросія, а не Малоросія, не Україна... Бідні професори навіть нації своїй наплювали в лице й, як нетактовне цуценя одшпурнули від себе ногою, коли вона підбігла до них з своєю статистикою, з посвідченням Російської Академії наук. Яка там, к лихій годині, Академія наук, коли однімаються Дарданелли, вугіль, залізо, сіль?»

Отже, не дивно, що законні вимоги України були відкинуті Тимчасовим урядом внаслідок його великодержавно-шовіністичної політики, що викликало обурення широких мас українства. Більше того, у своїй телеграмі Тимчасовий уряд взагалі відмовився визнавати Центральну Раду як головний представницький орган українського народу. У відповідь УЦР видала свій Перший універсал (23(10) червня 1917 p.), ухвалений на Другому військовому з'їзді у Києві, яким проголошувалася автономія України («Однині самі будемо творити наше життя»). Закони, які мали діяти на її території, міг приймати тільки Сейм (Українські Установчі збори). Відповідно до положень Першого універсалу було створено перший уряд УЦР — Генеральний секретаріат на чолі з В. Винниченком. Рішучі дії УЦР викликали хвилю ентузіазму українців. Російські ж великодержавники та їхня «п'ята колона» в Україні поставилися відверто вороже до цього акту. Їхню позицію озвучив, зокрема, лідер київських більшовиків Г. П'ятаков, який спирався при цьому на аргументи, типові для імперіаліста-агресора: «Росія без української цукрової промисловості не може існувати, те саме можна сказати й щодо вугілля... хліба та ін.». Однак Тимчасовий уряд в умовах стрімкого падіння свого авторитету, особливо внаслідок поразки розпочатого ним червневого наступу на Південно-Західному фронті, значного посилення національно-визвольного руху в Польщі та Фінляндії, вирішив усе ж таки піти на переговори. До Києва прибула делегація Тимчасового уряду у складі О. Керенського, М. Терещенка, І. Церетелі, яка після переговорів з представниками УЦР на чолі з М. Грушевським уклала компромісну угоду. Російська сторона визнавала Центральну Раду як орган влади в Україні, а українська — визнавала майбутні Установчі збори в Росії і відмовлялася від проголошення національно-територіальної автономії України. Були уточнені питання щодо включення до УЦР представників національних меншин (росіян, поляків та євреїв). Характерно, що Мала Рада ухвалила максимальний відсоток для нацменшин — 30%, тобто навіть більше, ніж була їхня питома вага в структурі населення України. Потім представникам нацменшин виділили 247 місць, у тому числі євреям — 50 (останні, у свою чергу, поділили місця між своїми п'ятьма партіями). Як відзначає сучасний український історик С. Литвин, в уряді УНР 7 євреїв (Зільберфарб, Рафес, Золотарьов, Ревуцький, Вульф-Ляцький, Красний, Гольдельман) очолювали міністерства, а понад 200 осіб працювали у нижчих ланках державного апарату.

На підставі порозуміння з Тимчасовим урядом УЦР видала Другий універсал (16(3) липня 1917 р.). Цей універсал став великою стратегічною помилкою керівництва Центральної Ради на чолі з Грушевським та Винниченком і, на жаль, не останньою. Його капітулянтська лінія щодо Тимчасового уряду призвела до розколу в таборі української революції, викликала розчарування багатьох свідомих українців, зупинила наростання хвилі національного піднесення, сприяла тому, що ініціатива стала переходити в руки ворогів незалежної України. Невдалою була тоді й спроба самостійників проголосити незалежну Українську державу. Коли Другий український полк ім. Павла Полуботка зайняв у ніч на 18(5) липня 1917 р. приміщення УЦР, вимагаючи проголошення самостійної України і укладення миру з державами Центрального блоку, то її лідери поставилися до цього вороже. Самостійники не зважилися продовжувати боротьбу проти Центральної Ради, котру вважали законним репрезентантом інтересів українського народу, і розв'язувати громадянську війну. Тому вони склали зброю перед іншим, вірним УЦР, полком. Міхновський та інші керівники полуботківців були відіслані на фронт або ж заарештовані.

Усі ці капітулянтські дії лідерів УЦР (насамперед М. Грушевського та В. Винниченка), за всієї поваги до їхнього наукового та художнього доробку, не можуть не заслуговувати осуду. Не можна не згадати у цьому зв'язку і відмову Грушевського надати підтримку тим силам в Україні, котрі прагнули до створення незалежної від Москви УАПЦ (Української автокефальної православної церкви), а слова голови УЦР «Обійдемося без попів!» значно підірвали авторитет Центральної Ради. Не менше заважила й недостатня увага УЦР до швидкого й радикального вирішення аграрної проблеми, до прийняття під свою зверхність українізованих частин армії, недовіра до найвідданіших українській справі «вільних козаків». Політична наївність Грушевського, який до останнього вважав, що Україні своя армія не потрібна («з ким ми будемо воювати?! З російськими демократами??»), надто дорого обійшлася Україні й українцям. Винниченко ж узагалі тяжів до більшовиків, а його слова «нам потрібна соціалістична Україна або ніякої!» довели його цілковиту неспроможність як політика, котрий завдав українській справі набагато більше шкоди, ніж користі.

Прорахунки лідерів УЦР далися взнаки майже відразу. Тимчасовий уряд видав свою «Тимчасову інструкцію генеральному секретаріату...» (17(4).08.1917), яка суттєво обмежувала автономію України, зводила її до «местного самоуправления». Досить сказати, що територію автономної України було штучно скорочено до 5 губерній. Одрізаним був увесь Південь України, Стародубщина, Слобідська Україна і Донбас, не кажучи про Крим і Чорноморію, тобто насамперед економічно найрозвинутіші території. Керівництво УЦР, недооцінивши великий потенціал українського національно-визвольного руху пустило його в річище політики Тимчасового уряду Росії. Далі — гірше, бо російські великодержавники розцінили капітулянтську політику лідерів УЦР як ознаку слабкості, а отже, як сигнал для свого переходу до наступу. На Україні стали швидко плодитися антиукраїнські організації, навіть чорносотенні. З відома коменданта Києва — шовініста Оберучева — почався процес роззброєння українізованих частин. Відбувалися навіть збройні провокації (обстріл з кулеметів біля ст. Київ-Волинський полку ім. Богдана Хмельницького).

В цей час у Росії починається період агонії Тимчасового уряду. Якщо в липні 1917 р. йому вдалося придушити більшовицький путч у Петрограді, то наступного місяця на нього чекало серйозніше випробування: збройний виступ командуючого Південно-Західним фронтом генерала Лавра Корнілова, який рушив на Петроград. Корнілов був противником династії Романових, виступав за федералізацію Росії, а також прихильником державної незалежності не тільки Польщі та Фінляндії, а й України. Але розпропаговані більшовиками війська Корнілова відмовилися йти на Петроград.

В Україні прихильники Корнілова дістали спільну відсіч з боку й УЦР, і більшовиків. Провина за це лежить як на корніловцях, так і на керівниках УЦР. Але акція Корнілова відволікла увагу Тимчасового уряду від України, населення якої все більше усвідомлювало необхідність здобуття самостійної держави. Це засвідчив, зокрема, З'їзд народів Росії у Києві (вересень 1917 р.). Коли трохи пізніше в Петрограді відбулася «Демократична нарада» з метою обрання Передпарламенту, то українська делегація наголосила там на праві націй на самовизначення.

Тимчасовий уряд був серйозно занепокоєний послабленням імперських сил в Україні і планував навіть шляхом насильства покінчити з УЦР. У самій Україні вже йшли вибори до Всеросійських Установчих зборів. Вони виявили впевнену перемогу самостійницьких сил. Понад 70% виборців в Україні (без західноукраїнських земель) висловилися за ті партії, які вимагали самостійного державного розвитку України, насамперед за українських есерів та українських соціал-демократів. За більшовиків голосувало менше 10%, досить серйозні позиції утримувала ця партія лише на Донбасі, де сконцентрувалося чимало малокваліфікованих робітників, переселенців з глибин Росії.

Однак на цей момент ситуація в імперії значно погіршилася. Плоди перемоги над Корніловим дісталися переважно більшовикам, які стали відігравати все більшу роль у «совєтах». Умови руїни, різкого падіння рівня життя, гострої соціально-економічної і політичної кризи, паралічу влади взагалі спричиняли зростання екстремістських сил, чи то правих, чи то лівих. У тогочасних умовах особливо сприятливим був ґрунт для ультралівих радикалів, котрими завжди були комуністи-більшовики.

Дослідники звичайно припускаються однієї й тієї самої помилки, розглядаючи Російську соціал-демократичну робітничу партію (більшовиків) у системі звичних правових категорій, іноді змальовуючи її навіть як групу кришталево чистих і відданих справі бійців. Тоді як тут швидше треба говорити не про політичну партію, а про злочинну банду, лідери якої в ім'я своїх інтересів не зупинялися перед убивством мільйонів людей навіть свого народу, не кажучи вже про український.

Уся діяльність більшовиків ішла під знаком насильства й беззаконня. Вони були єдиною партією, яка вже створила свої збройні сили — Червону гвардію, використовувала загони полонених німців, формувала «інтернаціональні» частини, до складу яких охоче брала найманців з різних кінців Євразії (китайців, угорців, латишів, сербів, хорватів та ін.). Уже на самому початку своєї діяльності після приходу до влади, тобто 20.12.1917 p., більшовики створили свою таємну поліцію — ВЧК (Всероссийская чрезвычайная комиссия). Для вбивства людини не вимагалося жодних доказів її провини: досить було того, що вона належала до «експлуататорських класів». У це поняття більшовики включали дуже широке коло населення, в тому числі духовенство, інтелігенцію, службовців, гімназистів, «куркулів», узагалі всіх, хто насмілювався протестувати. Селян розглядали як дрібну буржуазію, а це не віщувало нічого доброго масі простих трударів, котрі становили переважну більшість населення тодішньої Російської імперії.

Критерій вини чи безвинності будь-кого для «червоних» був лише один — «революційне (класове) чуття». Захоплення заручників, у тому числі з дітьми, стало нормою для більшовиків. Заарештувати, примусити працювати на нову владу вони могли першого-ліпшого, погрожуючи розстрілом цілих сімей. Більшовики, починаючи від Леніна, Троцького та Бухаріна, не приховували, що формуватимуть новий тип людини, що вони займуться селекцією і різними методами (від розстрілів до примусової трудової повинності) створять «комуністичне людство з людського матеріалу капіталістичної епохи».

Не випадково більшовики вважали кримінальних злочинців «соціально близькими» до себе, оголосили для них загальну амністію, охоче брали їх на службу в ЧК. Вже в перші дні після Жовтневого перевороту почали розкрадатися гігантські державні запаси золота. Так, Ленін одразу після захоплення державного банку в Петрограді звелів покласти на свій особистий рахунок 5 млн крб. золотом! Згодом особисті рахунки більшовицьких вождів були відкриті в багатьох закордонних банках. Більшовики створили систему викачування коштовностей, винищували цілі верстви населення («мы снимаем население слоями», як сказав про це один з лідерів партії), вдавалися до відвертого мародерства. Типовими в цьому плані були дії комісара Павла Дибенка, який в Одесі вигнав на вулицю мешканців розкішного особняка, захопив винний завод, розграбував колекційні запаси дорогоцінних вин, а на будь-які зауваження відповідав: «Та ж саме за таку владу ми й кров проливали!». А чого варті були мандати більшовиків на «соціалізацію жінок», на підставі яких дозволялося безкарно ґвалтувати гімназисток як представниць «експлуататорського класу»!

Щоб прийти до влади, більшовики використали гроші німецького уряду, а також збройну допомогу німців (останні сподівалися, що хаос у Росії приведе до падіння Східного фронту, як, власне, і сталося). Більшовики якнайповніше використали свій головний козир — демагогію. Обіцянки дати мир народам, а землю селянам (задля успіху більшовики навіть поміняли свою аграрну програму на есерівську), обіцянки демократично розв'язати національне питання тощо сприяли надзвичайно швидкому зростанню популярності їхньої партії. Пізніше було проголошене гасло «Грабуй награбоване», яке привабило до більшовиків усіх люмпенів на кшталт «шарикових» і «швондерів», блискуче зображених М. Булгаковим у «Собачому серці», пробуджувало в масах, котрі дійсно страждали від царського режиму, найгірші почуття. Велику роль у зміцненні більшовицької влади відіграли так звані «інтернаціоналісти» — найманці з різних народів (китайці, латиші, угорці, німці та ін.), які за добру платню робили на чужій для них землі все, що треба було новим хазяям.

7 листопада (25 жовтня) 1917 р. більшовики захопили владу в Петрограді, де влада вже перебувала у стані повного паралічу. Навіть Зимовий палац було зайнято майже без пострілів. Ці події поклали початок Жовтневій революції (Жовтневому перевороту). Наступного дня більшовики прийняли Декрет про мир, який закликав до миру без анексій та контрибуцій, до невтручання у внутрішні справи інших держав, поваги до їхніх (держав) незалежності й суверенітету, а також Декрет про землю, який передбачав конфіскацію земель у великих землевласників і передачу їх селянам. Хоч декрети були прийняті лише з тактичних міркувань, маси сприйняли їх за чисту монету. Це зміцнило соціальну базу більшовицької влади, дозволило їй швидко закріпитися на місцях. Цей період (25.10.1917 — лютий 1918 pp.) Ленін назвав періодом «тріумфальної ходи Радянської влади». Після перемоги у Петрограді більшовики створили новий уряд — Совет народных комиссаров (Совнарком, СНК) на чолі з В. Леніним. Важливу посаду наркома у справах національностей обійняв Й. Сталін.

Більшовицький уряд оперативно видав низку нових декретів, наприклад, про відділення Церкви від держави, декрет про ліквідацію козацтва тощо. 2 листопада 1917 р. була опублікована Декларація прав народів Росії, яка проголошувала (на жаль, тільки на словах) повну рівноправність народів, їхнє право на самовизначення аж до відділення. Оскільки на виборах до Установчих зборів більшовики по всій імперії набрали всього 25% голосів, то законним шляхом при владі вони втриматися не могли. Тоді ці злочинці вдалися до «червоного терору». Була прийнята постанова Раднаркому про ЧК, яка надавала насильницькій політиці офіційного характеру. Людей масово розстрілювали без суду й слідства. У січні 1918 р. більшовики розігнали Установчі збори і через деякий час розв'язали в Росії криваву громадянську війну.

Характерно, що обидві воюючі сторони («білі» й «червоні») були єдиними у своєму прагненні задушити самостійну Українську державу і силою намагалися її знищити. Щоправда, при цьому більшовики використовували хитрішу тактику, виступаючи проти Центральної Ради нібито від імені українських трудящих, брехливо обіцяючи демократично розв'язати національні проблеми. Але для України війна, що розпочиналася, була насамперед російсько-українською, оборонною і справедливою, тому термін «громадянська війна» вживати тут некоректно (винятки, до яких можна віднести конфлікти між прихильниками, скажімо, Махна та Петлюри, не змінюють правила).

Проголошення Української Народної Республіки (УНР)

У нових умовах, коли Тимчасовий уряд припинив своє існування, а влада в Києві та в інших містах та регіонах перейшла до УЦР, остання заявила про свою готовність узяти на себе відповідальність за долю українського народу.

20(7) листопада 1917 р. УЦР видала Третій універсал. Цим документом було проголошено Українську Народну Республіку у федеративному зв'язку з Росією (незрозуміло тільки, якою саме — «червоною» чи «білою») і визначено її межі, котрі охоплювали більшість етнічних українських земель. З політичних міркувань поки що не говорилося про інші етнічні українські землі, насамперед про Галичину, Північну Буковину і Закарпаття, які були під австро-угорським пануванням.

Сильною стороною Третього універсалу було те, що в ньому гарантувалися демократичні свободи (свобода слова, віросповідання, політичної діяльності, право на національно-персональну автономію національним меншинам тощо, навіть скасовувалася смертна кара), безвідплатна передача землі тим, хто її безпосередньо обробляє, встановлення 8-годинного робочого дня. Було заявлено про курс на мирні переговори з Антантою та Центральним союзом. На підставі Третього універсалу видавалися перші закони УНР, якими поступово замінювали закони Російської імперії, було призначено нову адміністрацію в усі міста й повіти УНР. Проголошення Третього універсалу сприяло позитивним змінам у ставленні до України з боку Заходу — держави Антанти пішли на певні контакти з УНР. Прихильники Тимчасового уряду в Україні прищухли і навіть висловили підтримку Центральній Раді, оскільки реальною була більшовицька небезпека. Керівництво УЦР, на жаль, не скористалося досить вигідною ситуацією, не стало рішуче і негайно втілювати в життя проголошені принципи. До того ж, перебуваючи в полоні ілюзорних сподівань на Росію, воно відклало вирішення важливих проблем аж до часу скликання Установчих зборів.

Перша російська збройна інтервенція (кінець 1917 — весна 1918 рр.)

Більшовики взяли під контроль більшу частину Росії і впритул зайнялися Україною та Військом Донським, які зупинили на своїх кордонах незаконну владу, а для України — ще й іноземну. Однак більшовики наполегливо домагалися захопити Україну, яку розглядали як усеросійську «житницю» й «кочегарку». Маючи плацдарм своєї влади на Донбасі, вони не могли розраховувати на суттєву підтримку в інших регіонах України, де їхніх сил вистачало в кращому випадку на створення революційних комітетів (ревкомів). Так, у Києві більшовики вибили війська, вірні Тимчасовому уряду, але дві їхні спроби виступу проти Центральної Ради були швидко приборкані, а вірні Москві військові частини вислані за межі України. Не допоміг більшовикам і Всеукраїнський з'їзд рад (совєтов) робітничих, солдатських і селянських депутатів, бо його делегати підтримали УЦР, а за більшовиків голосувало всього 150 з 2500 делегатів. Результати голосування наочно показали ставлення населення України до більшовиків. Отже, мирно захопити владу більшовикам не вдалося. Тоді ця група (трохи більше 10% делегатів) покинула з'їзд і виїхала до Харкова, вже захопленого російськими військами, і там 12 грудня під прикриттям російських багнетів проголосила так званий радянський уряд України, явно маріонетковий у руках більшовицького російського уряду.

Тим часом, більшовицьке керівництво на чолі з Леніним і Троцьким уже 25 листопада 1917 р. від імені Раднаркому видало вороже УЦР звернення, і тоді ж в Україну (на Харків і Донбас) рушив загін на чолі з Н. Ховріним та відомим анархістом А. Желєзняковим. 17(4) грудня Ленін і Троцький надіслали ультиматум уряду УНР. У перших рядках ультиматуму йшлося про визнання УНР, але далі його автори погрожували війною, якщо не будуть виконані викладені вимоги, що самі по собі були грубим втручанням у внутрішні справи УНР, втягуванням її у зовсім непотрібну війну проти донських козаків.

Стало ясно, що більшовицька Росія шукає тільки приводу для розв'язання війни. До честі українського Уряду, він зайняв тверду й принципову позицію і наступного ж дня відкинув ультиматум. Тоді Ленін, Троцький і Сталін оголосили війну УНР.

Для маскування справжньої мети своєї збройної інтервенції російські комуністи, як правило, виставляли себе захисниками того народу, проти якого чинилася інтервенція. Так було і у випадку з Фінляндією, Польщею, Грузією, Вірменією у 1918—1921 pp., так було й пізніше, наприклад агресія проти Фінляндії (1940), під час придушення Москвою угорського повстання у 1956 р. та «празької весни» 1968 р. Так сталося й у випадку з УНР. Особливістю було тільки те, що більшовики на зібранні купки депутатів рад («совєтов»), переважно від Донбасу, у Харкові проголосили Україну республікою Рад робітничих, солдатських і селянських депутатів, не маючи на те жодних підстав. Для більшого затуманення трудящих вони теж назвали свою самозвану республіку УНР, як і уряд (Секретаріат), помінявши слово «генеральний» на «народний». Слово «генеральний» тоді всіляко обігрувалося в більшовицькій пропаганді. Темних селян дурили тим, що нібито при владі в «справжній» УНР стоять одні царські генерали. «Кишеньковий» уряд УНР на чолі з малограмотним Ю. Медведєвим був гучно названий «робітничо-селянським». Переважна більшість його членів не знала й не хотіла знати української мови, не користувалася авторитетом серед українських трудящих мас. Свою «кишеньковість» цілком усвідомлювали навіть самі члени цього «уряду». Так, В. Затонський, тодішній «народний секретар освіти», з іронією згадував: «Називали себе урядом, та самі до того ставилися трохи гумористично. Та й справді: який же з нас був уряд без армії, фактично без території, бо навіть Харківська рада нас не визнавала. Апарату жодного... Секретаріат був у кишені».

«Кишеньковий» уряд нічого не вирішував, ні на що не впливав і взагалі був додатком до штабу російського більшовицького війська В. Антонова-Овсієнка. Про людське око це військо було назване Українським, а його фактичному командувачу Антонову-Овсієнку Ленін звелів писатися Овсієнком. Щоб військо правдоподібніше скидалося на українське, його формальним командувачем вважався Юрій Коцюбинський, син українського письменника Михайла Коцюбинсьського. Крім того, у грудні 1917 р. у Харкові на противагу українському «вільному козацтву» було створено більшовицьке «червоне козацтво», в якому китайців, латишів та росіян було набагато більше, ніж українців. На чолі цього «козацтва» стояв друг Ю. Коцюбинського Віталій Примаков. У січні 1918 р. ця армія, до складу керівництва якої входили також С. Орджонікідзе та лівий есер М. Муравйов, зайняла частину Лівобережної України і стала просуватися далі на захід і південь, захопила Січеслав (Катеринослав, нині — Дніпропетровськ) та Олександрівськ (Запоріжжя). Більшовики захопили владу також у Миколаєві, Одесі, Херсоні. Характерно, що «червоні» Москва й Петроград проводили типову для загарбників політику «Поділяй та пануй» і навіть удосконалили її порівняно з царським урядом. Україну тепер прагнули розчленувати не тільки географічно шляхом створення ще кількох дрібних маріонеткових державок (Донецько-Криворізька, Одеська, Таврійська, частково Донська), а й внести громадянський конфлікт у середину українського суспільства. Більшовицька пропаганда нав'язувала масам «класовий погляд», вбивала у свідомість думку, що природне прагнення до самостійності України (Білорусі, Польщі та ін.) є нібито вигадкою експлуататорів. Спрацювала й аграрна програма більшовиків, яку вони тимчасово запозичили в есерів, а також люмпенське гасло «Грабуй награбоване!».

УНР же внаслідок пацифістської політики її керівництва мала відносно невелику армію, та й то завдяки зусиллям насамперед Симона Петлюри. Однак ця армія була розпорошена, і протидіяти 60-тисячній московській армаді було складно. В цих умовах було вирішено вжити екстрених дій, зокрема прискорити міжнародне визнання УНР, а тим часом затримати ворога силами з числа добровольців на підступах до Києва.

22(9) січня 1918 р. УЦР видала свій Четвертий універсал, яким Україна врешті проголошувалася самостійною державою. Пішов у відставку уряд Винниченка, на зміну якому прийшов уряд українських есерів на чолі із Всеволодом Голубовичем. УЦР прийняла прогресивні закони про землю та про 8-годинний робочий день, які, на жаль, були запізнілими. Згодом, уже в евакуації, в Житомирі було ухвалено українську національну символіку (герб-тризуб і синьо-жовтий прапор), низку нових законів, особливо про запровадження української мови та ін. 6.03.1918 р. УЦР прийняла Закон про новий територіально-адміністративний поділ України, згідно з яким старий поділ на губернії та повіти скасовувався, а вся територія УНР розподілялася на нові адміністративні одиниці — 32 землі. Сюди входила приблизно вся територія нинішньої Української держави без західноукраїнських земель, котрі ще були під Австро-Угорщиною, зате з Підляшшям, центр якого був у Бересті, Подонням з центром в Острогозьку та Дреговицькою землею з центром у Мозирі.

Надзвичайно важливі події відбувалися в цей час на «Малиновому Клину», в Кубанській Чорноморії. 28 січня 1918 р. Кубанська законодавча рада на чолі з Миколою Рябоволом проголосила утворення Кубанської Народної Республіки (КНР). Спочатку вона, як і УНР, мала перебувати у складі майбутньої Російської федерації, але 16 лютого Законодавча рада проголосила вже самостійну КНР, а ще через кілька днів було ухвалено рішення про входження КНР до незалежної України на федеративних засадах. Розпочалися переговори щодо цього з урядом УНР. Саме на Кубані сформувалася основна сила «білих» — Добровольчеська армія Корнілова, якій надали вирішальну підтримку кубанські козаки. Це було викликано переважно проукраїнським курсом Корнілова, котрий виступав також за збереження Законодавчої ради і кубанського уряду. Але 31.03.1918 р. Корнілов загинув під гарматним обстрілом, а його місце посів відвертий російський великодержавний шовініст Антон Денікін. Ситуація на Кубані для українців значно погіршилася. Погіршилася ситуація і для УНР...

На рубежі 1917—1918 pp. розгорнулася інтервенція російських військ в Україну. Керівництво УНР мусило кинути проти неї переважну частину своїх військ. Тоді ж було створено загін із числа добровольців (студенти, гімназисти), який було кинуто для зміцнення оборони залізничної станції Крути під Ніжином. 29 січня 1918 р. ця молодь під тиском переважаючих сил російських більшовиків опинилася у центрі бою без належної підтримки, але не відступила. 300 оборонців Крутів полягли смертю хоробрих. Нечисленні полонені були закатовані. Дивом врятувалися одиниці з числа добровольців. Цей подвиг став символом героїзму української молоді у боротьбі за незалежну Україну. Оборонці Крутів полягли не даремно, вони затримали ворожі війська, дали змогу виграти час, що вплинуло на хід мирних переговорів у Бересті (Бресті Литовському).

Тоді ж більшовики інспірували в столиці України збройний виступ «п'ятої колони». Його центром став завод «Арсенал», де засіло 4 тис. антиукраїнськи налаштованих озброєних робітників, переважно вихідців із Москви й Петербурга. Цей виступ українським військам (насамперед Гайдамацькому кошу Слобідської України на чолі з Петлюрою) вдалося ліквідувати. Після того як завод було взято, Петлюра звелів посадити полонених на гауптвахту, а не розстріляти, як твердила більшовицька пропаганда, а за нею і фільм Довженка «Арсенал».

Тоді, як українські війська брали «Арсенал», більшовицькі війська Муравйова вже входили в Дарницю (тепер лівобережний район Києва). Після цього вони стали штурмувати місто, не спиняючись перед кількаденним варварським артилерійським обстрілом мирних об'єктів. Українські війська організовано залишили свою столицю і з боями відступили до Житомира (уряд УНР евакуювався туди 26 січня). Коли російські війська Муравйова увійшли до Києва, розпочався терор проти українців. Формальним приводом до цього був наказ Муравйова про немилосердне знищення всіх «ворогів революції». Приводом для розстрілу могли стати «контрреволюційна» українська мова, вишита сорочка і навіть довгі вуса. Так, були схоплені кілька членів УЦР (Л. Бочківський, Б. Зарудний, Пугач), яким відрізали носи, вуха, викололи очі, поламали руки й ноги, потім розстріляли. Така ж доля спіткала київського митрополита Володимира. Всього за кілька днів у Києві було закатовано та розстріляно 5 тис. мирних киян.

Так почався тотальний більшовицький терор в Україні, який чинився насамперед проти українців, але завдав тяжких втрат й іншим народам України. Не можна не згадати і єврейські погроми, які чинилися більшовицькими частинами і які за своїми масштабами поступалися лише денікінським. Саме тоді розпочався відстріл чільних діячів української інтелігенції, внаслідок якого загинули поет Грицько Чупринка, історики Олександра Єфименко та Володимир Науменко, бібліограф Володимир Дорошенко, композитор Микола Леонтович, художники Георгій Нарбут та Олександр Мурашко, творець унікальних яблучних сортів садівник-помолог Левко Симиренко та багато інших; загинув і національний герой кримських татар, автор національного гімну «Я клянусь!» («Ант енткенмен!») Номан Челебіджіхан та багато інших. Людей часто вбивали тільки за те, що вони мали довгі «козацькі» вуса, називали себе українцями або мали в хаті портрет Тараса Шевченка. Зокрема, діяч кооперативного руху Микола Левитський у серпні 1918 р. писав у безпартійній газеті «Відродження»: «Особливо лютували та знущалися (більшовики. — Ю. М.) над портретами нашого батька Тараса Шевченка — розривали на шматки й виколювали багнетами очі. Таких збиткувань було багато скрізь, де тільки були більшовики. Один з таких портретів Шевченка з виколотими очима знайомий мені робітник зашив собі у шапку та й привіз із Катеринослава до Києва на показ: що виробляють наші "братіки" миленькі з Московщини, які об'явили були війну Україні...»

«Червоний терор» супроводжувався пограбуванням України, вивезенням у Росію хліба, який вилучали в селян, часто застосовуючи силу. Це призвело до збройного опору російській окупації.