Наддніпрянська Україна в другій половині XIX ст.

Соціальна і політична ситуація. Наприкінці 40-х років XIX ст. Російська імперія, добившись успіхів у війнах проти Османської імперії, йде на конфлікт з провідними європейськими державами — Англією та Францією. Приводом стала суперечка на Святій землі між православним та католицьким духовенством за право тримати ключі від Віфлеємського храму та ремонтувати купол над Гробом Господнім в Єрусалимі. Як наслідок — вибух Кримської війни 1853—1856 pp., у котрій проти Росії виступили Англія, Франція, Туреччина й Сардинське королівство. Великий Кобзар відгукнувся на цю подію влучними рядками: «І знов війна, мов пси голодні за маслак, пани гризуться...»

Хоча військові дії велися на Балтійському та Білому морях, у Тихому океані, на Кавказі, де посилився національно-визвольний рух гірських народів на чолі з Шамілем, однак головним театром війни став Кримський півострів. Стривожені поразкою у Синопській битві турецького флоту від російського, яким командував віце-адмірал Павло Нахімов (його рід виводився з козацької України), союзники висадили десант під Євпаторією і почали просуватися на Севастополь. Російська армія програла генеральну битву під Альмою і відступила до Бахчисарая. З цього моменту головні події розгорталися під Севастополем, який союзники облягали протягом майже року. Незважаючи на героїзм оборонців Севастополя, серед яких особливо відзначилися й українці Петро Кошка та Гнат Шевченко, ситуація ставала безнадійною. Військово-технічна і соціально-економічна відсталість Російської імперії, бездарність її вищого військового командування, стали головною причиною поразок.

Спроба російської армії прорвати блокаду Севастополя ззовні провалилася (битва на Чорній річці), а після взяття союзниками Малахового кургану доля Севастополя, а з нею і всієї війни, була вирішена. У цій кривавій облозі обидві сторони понесли жахливі як на ті часи втрати. З російського боку загинули навіть командувачі Чорноморського флоту і оборони Севастополя: адмірали П. Нахімов, В. Корнілов та В. Істомін. Красномовний факт: поранених вивозили з Криму до найближчого великого міста в тилу — Катеринослава (нині — Дніпропетровськ). Це місто нараховувало тоді 20 тис. мешканців, а за кілька воєнних років на його Севастопольському кладовищі було поховано 40 тис. солдатів, матросів та офіцерів... Кримська війна була несправедливою з обох боків, провадилася за чужі українському народу інтереси і нічого крім нових випробувань та горя йому не принесла. Російська імперія змушена була підписати Паризький мирний договір 1856 р., за яким втрачала, зокрема, острови в дельті Дунаю та частину південної Бессарабії, мусила тимчасово вгамувати свій апетит щодо завоювань на Балканах і оволодіння протоками Босфор і Дарданелли. Поразка у Кримській війні болісно вдарила по імперському самолюбству російських обивателів, викликала широке невдоволення діями уряду, посилила позиції реформаторів. Не перенісши тяжких поразок і розчарувань, цар Микола І помер у розпалі війни (1855), а його син і спадкоємець Олександр II (правив у 1855—1881) поспішив провести ряд важливих перетворень, щоб не допустити вибуху революції.

А що революція вже назрівала, яскраво доводили численні селянські повстання в Україні, Прибалтиці, Грузії і в самій Росії. В Україні особливого розмаху сягнула так звана Київська козаччина 1855 р. — масовий селянський рух у Київській губернії, спрямований проти кріпосницьких порядків. Саме тут, у серці колишньої Гетьманщини, слова царського маніфесту про формування державного ополчення для участі у Кримській війні були витлумачені селянами-кріпаками у зовсім іншому дусі. Поширилися чутки про те, що той, хто запишеться в козаки і піде воювати у Крим, стане вільним і отримає поміщицькі землі. Тоді селяни стали масово писатися у козаки, формувати органи місцевого самоврядування, відмовлятися відробляти панщину, дехто почав готуватися до переселення до Таврії. Цей рух («У Таврію по волю») охопив 8 повітів Київської губернії з 12 (понад 500 сіл), і тільки після збройних сутичок у ряді сіл поліції та регулярним військам вдалося його придушити. У Корсуні у квітні 1855 р. зібралося 4 тисячі селян, які чекали оголошення про волю. Коли ж вони дістали негативну відповідь на свою вимогу, то кинулися проти війська з вилами та сокирами. Внаслідок сутички 13 селян було вбито, а 27 поранено. У 1856 р . до Криму втекло понад 10 тис. кріпаків, готувалися масові переселення селян Катеринославської губернії, які вдалося зупинити тільки з допомогою насильства.

Все це змусило царат прискорити проведення реформи, початок якої поклав маніфест Олександра II від 19 лютого 1861 р. На його підставі кріпосне право скасовувалося, волю отримали понад 20 млн селян Російської імперії. Але вони діставали землі набагато менше, ніж тримали її з панської волі у кріпацькому стані. До того ж вони мали виплачувати поміщикам гроші (викуп) за свій наділ землі. На користь поміщиків забиралися ліс, луки тощо. Таким чином, аграрна реформа, попри всю її важливість була грабіжницькою, гальмувала розвиток капіталізму на селі, який став розвиватися повільно (за прусським зразком). Особливо болісно це вдарило по українському сільському господарству й українському селянинові, якому царат нав'язав саме такий шлях. Для України з її традиціями козацького, фермерського землеволодіння ідеально пасував би інтенсивний, фермерський, так званий американський шлях розвитку капіталізму на селі. Як наслідок, у 1861—1864 pp. в Україні стався новий вибух невдоволення, нові селянські виступи, які збіглися в часі з черговим польським повстанням, але й вони були придушені царатом.

Земельна реформа уряду Олександра II відкривала ряд інших ліберальних перетворень 60—70-х років XIX ст. (військова, фінансова, судова, шкільна, земська та міська реформи), які дозволили Російській імперії скоротити відставання між нею та провідними державами світу, насамперед у галузі економіки. Так, відходив у минуле рекрутський набір з його 25-річною солдатчиною. Запроваджувалася загальна військова повинність для всіх чоловіків, які досягли 20-річного віку. Термін служби становив 6 років (на флоті — 7 років). Росія отримувала масову армію нового типу, в якій офіцерами були переважно дворяни. Створювалося 10 військових округів, з котрих три знаходилися в Україні (Київський, Одеський, Харківський). Внаслідок фінансової реформи створювався Державний банк, відбулися значні зміни в системі оподаткування. Вони сприяли поліпшенню фінансової системи, але основний тягар податків припадав, які і раніше, на плечі трудящих мас. Судова реформа мала своїм наслідком запровадження головних принципів буржуазного права: формальна рівність усіх громадян перед законом, змагальний характер і гласність процесу та незалежність суддів. Але запровадження нової судової системи було непослідовним: збереглися волосні суди для селян, обмеженими були й гласність процесів і незалежність суддів від адміністрації. Дуже важливою була земська реформа, яка дала поштовх відродженню традицій місцевого самоуправління. Дещо пізніше вона була доповнена міською реформою, яка запроваджувала нову систему установ — міські думи та управи. Хоча у нових органах (губернські та повітові земські збори та управи, міські думи та управи) внаслідок дискримінаційної системи виборів переважали багаті люди (дворяни й купці), вони відіграли значну роль у вирішенні багатьох питань: коштом земств відкривалися й утримувалися лікарні, благодійні установи, школи, велася статистика і т. д. Характерним є приклад Феодосії, де місцева дума завдяки ініціативі, а значною мірою і коштам знаменитого художника Івана Айвазовського (Айвазяна) збудувала водогін, який діє і в наші часи, провела благоустрій міста і т. д. Саме в земствах знаходили собі місце роботи чимало українських патріотів, котрих як «неблагонадійних» не брали на державну службу.

Незважаючи на прогресивність реформ, вони виявилися неспроможними вирішити наболілі проблеми, знову загострилося аграрне питання. Селяни, страждаючи від малоземелля та податків, розпочали протести проти несправедливого ладу. Активізувався й суспільно-політичний рух, внаслідок чого було вбито народовольцями імператора Олександра II.

Син і спадкоємець вбитого імператора Олександр III (царював у 1881—1894 pp.) був ще непослідовнішим політиком, ніж його батько. Замість того щоб іти вперед до демократизації суспільства, зокрема до конституційної монархії, до розв'язання національного питання тощо, він зволікав, часом навіть робив кроки у зворотному напрямку. З одного боку, уряд дбав про економічний розвиток держави, сприяв будівництву нових фабрик і заводів, залізниць, розробці покладів вугілля, залізної руди та інших корисних копалин, припинив брати з селян сумнозвісне подушне. Було створено Селянський банк (1882), який дав певний шанс для успіху селянській верхівці й підприємливим селянам. За Олександра III Російська імперія не воювала, і це дуже позитивно вплинуло на економіку та фінанси країни, піднесення рівня життя її громадян. Припинилися переслідування старообрядців, проведено ряд заходів, які сприяли розвитку культури й мистецтва тощо.

У той же час були проведені так звані контрреформи, внаслідок яких дрібна міська буржуазія була відсторонена від участі у міському самоуправлінні, посилились репресії та цензура, була фактично ліквідована автономія університетів і т. д. Особливо виразно реакційний курс Олександра III виявився у циркулярі про «кухаркиних дітей» 1887 p., який не давав змоги дітям з простолюду вступати до гімназій. Та й самих гімназій на всій підросійській Україні лишилося аж... 130. Значно звужувалися й перспективи університетської освіти, оскільки зросла платня за навчання. Саме ці реакційні заходи дали підставу критикам з сумом жартувати, що всеросійське «Министерство народного просвещения» перетворилося на «Министерство народного затемнения».

Наддніпрянська Україна в другій половині XIX ст. Після селянської реформи 1861 р. Російська імперія, в т. ч. й Україна, залишалася аграрною країною. Однак протягом наступних 20 років завершується промисловий переворот, тобто перехід від мануфактури з її ручною працею до машинної індустрії. Україна мала для цього чудові умови, якщо говорити про багатство природних ресурсів. Донбас мав багатющі поклади кам'яного вугілля — головного промислового палива, а Кривбас — залізної руди. В результаті швидко сформувалися два найбільших у Східній Європі і всій Російській імперії центри важкої промисловості — Донецький басейн і Дніпровський промисловий район. Південь став найбільш урбанізованим районом України. Багатство природних сировинних ресурсів, сприятливе географічне положення й економічне законодавство, дешева робоча сила, — все це привернуло до України іноземний капітал (бельгійський, французький, меншою мірою англійський та німецький), що теж дало позитивні наслідки. З часів реформи 1861 р. видобуток вугілля в Україні зріс більш як у 115 разів, а залізної руди — у 158 разів! Донбас швидко перегнав Урал за своїм значенням як промислового району, а Криворіжжя та Катеринослав видатний журналіст Василь Гіляровський порівнював з Каліфорнією часів «золотої лихоманки». На початку XX ст. Україна давала вже 70 % загальноімперського видобутку кам'яного вугілля і приблизно половину виплавки чавуну і сталі. За цей же період тільки у Катеринославській та Херсонській губерніях виникло 17 потужних металургійних заводів. Ця територія швидко вкривається особливо густою мережею залізниць. Перша в Наддніпрянській Україні залізниця Одеса — Балта була збудована у 1863—1866 pp. Першою ж в Україні була залізниця Перемишль — Краків (1859) та Перемишль — Львів (1861). Дніпро став потужною артерією промислових та пасажирських потоків, значно збільшилась кількість пароплавів. У 1892 р. від Хрещатика на Поділ у Києві рушив перший в Україні трамвай. Активно будувалися шосейні шляхи.

До початку XX ст. завершилася індустріалізація степової України. Значними промисловими центрами, особливо машинобудування, стали тоді Харків, Катеринослав та Одеса. Остання була на той час найбільшим містом України (400 тис. жителів) і поряд з Херсоном та Миколаєвом стала її морськими воротами. Останнє сприяло поверненню України до Європи, віддаляючи її від Москви та Петербурга, на котрі спрямовував Україну ще Петро І. Все це привело до швидкого розвитку всіх галузей промисловості, активному використанню в ній наукових здобутків.

Водночас змінює свій характер і сільське господарство: зростає врожайність, з'являються нові сорти сільськогосподарських культур, розвиваються товарні відносини. Зменшується роль тваринництва, зате відбувається справжня «цукрова революція» (українські заводи давали тоді 90% загальноімперського виробництва цукру), все більші площі відводились під посіви соняшнику. Україна разом із Кубанню закріпила за собою славу житниці Російської імперії. Тільки-но надходили повідомлення про сильні травневі дощі на півдні України, а це була ознака доброго врожаю, одразу ж у Європі падали ціни на хліб.

Соціальні наслідки цих змін були разючими: повним ходом йде формування буржуазії та пролетаріату, відбувається процес розшарування селян, більшість з яких біднішає. Щоправда, на півдні України, і особливо Кубані, це було не так помітно, фермерський шлях розвитку місцевого сільського господарства привів до появи міцного прошарку заможних селян-козаків, рівень життя яких явно перевищував рівень пересічного селянина Наддніпрянщини, де дедалі гостріше відчувалася гальмуюча роль поміщицького землеволодіння. Досить сказати, що найбільшим землевласникам Фальц-Фейнам належало понад 100 тис. десятин землі, великому князю Миколаю Миколайовичу — 76 тис, П. Струкову, Ю. Попову, графам Канкріним — по 60—75 тис. десятин. І це в той час, коли на півдні України понад 19% селян не мали посівної площі.

На рубежі XIX—XX ст. Російська імперія — передусім завдяки інтенсивному промисловому розвитку України — стала однією з найпотужніших великих держав. Вона стає імперіалістичною державою. Про це свідчила, наприклад, висока концентрація виробництва й капіталу, посилення агресивної зовнішньої політики, спрямованої на загарбання нових колоній. В той же час російський імперіалізм був військово-феодальним, оскільки в соціально-економічному та політичному житті держави зберігалося чимало анахронізмів, характерних для феодального ладу (поміщицьке землеволодіння, самодержавний устрій, відсутність конституції та елементарних гарантій прав людини тощо). Були створені перші монополії, які в Російській імперії виникли у формі синдикатів (монополія, у котрій об'єднані підприємства різних власників). Найвідомішими з них були: «Продвагон», «Продуголь», «Продамет». В Україні перший синдикат виник ще наприкінці XIX ст. і об'єднав підприємства цукрової промисловості. Переростання капіталізму в його імперіалістичну стадію призводить до виникнення перших економічних криз. У 1900—1903 pp. Російська імперія, а з нею і Україна, відчула на собі тяжкі наслідки світової економічної кризи, що викликало падіння життєвого рівня трудящих, безробіття. Російський уряд відчув загрозу революції і спробував знайти вихід у невеликій успішній війні за Маньчжурію. Але замість сподіваної перемоги російсько-японська війна 1904—1905 pp. принесла Росії ганебну поразку і не відвернула, а значно наблизила вибух революції.

Суспільно-політичне життя Наддніпрянської України в 50—60-х роках XIX ст. Виникнення громад. Реформи Олександра II та пом'якшення репресивного режиму сприяли піднесенню національно-визвольного руху в Україні наприкінці 50-х — на початку 60-х pp. XIX ст. Цей рух знайшов свій вияв у діяльності так званих громад — напівлегальних організацій культурницького і суспільно-політичного спрямування молодої національно свідомої української інтелігенції. Громади діяли в Києві, Полтаві, Харкові, Чернігові, Одесі, Катеринославі, Катеринодарі та інших містах, у тому числі й за межами України, в місцях діяльності значних груп української інтелігенції (Петербург, Москва). Не випадково перша громада виникла в Петербурзі, а її членами стали в першу чергу колишні учасники Кирило-Мефодіївського товариства.

Скориставшись послабленням цензури, вони почали видавати українською та російською мовами журнал «Основа» (1861—1862), який став рупором передової української громадськості, продовжував справу будителів національного руху. Стривожений успіхом журналу і його потужним впливом на українське суспільство, російський уряд поспішив закрити його. Але громадівці не припинили своєї діяльності. Зокрема, П. Куліш створив перший переклад Біблії українською мовою (його завершував видатний український вчений, професор Іван Пулюй), М. Костомаров написав серію фундаментальних праць з історії України. Члени Петербурзької та інших громад провадили культурно-освітню роботу серед селянства, робітничої молоді, брали активну участь у створенні недільних шкіл, збирали матеріали з етнографії, філології та історії українського народу, писали й видавали навчальну літературу, газети, підтримували українську літературу й театр.

Однією з перших і водночас найвпливовішою організацією такого типу була Київська громада, що утворилася на основі таємного гуртка зі студентів Київського університету — «українофілів», або, як презирливо їх називали польські шовіністи, хлопоманів (в польській мові слово chlop означає «селянин»), які заперечували постулати польських шовіністів про те, що Україна є частиною Польщі, а українці — частиною польського народу. До Київської громади входили науковці та літератори, зокрема етнограф і автор українського гімну «Ще не вмерла України ні слава, ні воля...» Павло Чубинський, філолог Павло Житецький, Олександр Кониський та ін. (всього понад 200 осіб). Ідейним натхненником Київської громади був видатний історик, археограф, етнограф, археолог, публіцист та громадський діяч Володимир Антонович (1834—1908), який майже півстоліття очолював український громадсько-політичний рух.

В. Антонович народився у збіднілій шляхетській родині на Правобережжі. У 1855 р. закінчив медичний факультет Київського університету, та вже наступного року знову опинився на студентській лаві — цього разу на історико-філологічному факультеті, який успішно закінчив 1860 р. Разом із деякими іншими представниками полонізованих шляхетських родів (Тадей Рильський — батько відомого поета, Борис Познанський та ін.) відчув себе сином українського народу і повернувся до його лона, щоб віддати йому всі свої сили. Антонович активно працював на теренах української науки й культури, і жодна суспільно-політична подія українського життя не відбувалася без його участі. У 1863 р. Антонович потрапив на службу до Київської археографічної комісії, став головним редактором її видань. За його редакцією вийшло 15 томів «Архива Юго-Западной России», до якого увійшло багато документів та матеріалів з історичного минулого України XVI—XVIII ст. З них 9 томів складалися з документів, зібраних та оброблених ним особисто. У жовтні 1878 р. Антонович почав викладати на кафедрі російської історії Київського університету. Цій діяльності він присвятив 30 років. Вона сприяла залученню до дослідницької роботи молодих істориків. Так сформувалася «київська школа» українських істориків. Її представники — учні Антоновича — в першу чергу Михайло Грушевський, Дмитро Багалій, Орест левицький, Іван Каманін, які закладали підвалини сучасної української історичної науки. Антонович започаткував також систематичні археологічні дослідження на території України, ставши родоначальником вітчизняної наукової археології.

Російський уряд був стурбований діяльністю громад. Запобігти розгортанню українського національно-визвольного руху мали каральні заходи. Приводом до них стало польське повстання 1863—1864 років. Воно увійшло в історію під назвою «Січневого», оскільки вибухнуло 22 січня 1863 р. Того дня повстанський Тимчасовий національний уряд закликав «націю Польщі, Литви й Русі» до боротьби за незалежну Річ Посполиту. Було проголошено також бажання провести демократичні реформи, ліквідацію кріпацтва, що дійсно забезпечило ширшу, ніж раніше, підтримку повстання з боку народних мас. Керівник повстання у Білорусі дрібний шляхтич Кастусь Калиновський разом з Валерієм Врублевським (майбутнім генералом Паризької комуни) навіть видавав білоруською мовою газету «Мужицька правда», яка викривала російську колоніальну політику й кликала до повстання, але виконати свої обіцянки вони просто не встигли. Повстання охопило підросійські землі колишньої Речі Посполитої, в тому числі й Правобережної України.

Частина українців стала на боці польських повстанців. Найвідомішим є приклад Андрія Потебні (брата видатного українського вченого-філолога Олександра Потебні), який поліг у боротьбі «за нашу і вашу свободу». Але більшість українців залишилися нейтральними, а то й ворожими польській справі. Одна з причин полягала в тому, що за демократичні реформи виступала тільки частина польських повстанців («червоні»), а інша («білі») стояла на тій же, соціально обмеженій позиції, що і в 30-х pp. XIX ст. Іншою причиною було те, що повстанці, навіть щирі демократи, просто не встигли реалізувати намічені плани соціальних перетворень в українському селі. По-третє, повстанці не проголошували чітко гасел державного відродження України, відчуваючи себе насамперед громадянами польсько-литовської Речі Посполитої, ігнорували, по суті, право українців на самовизначення, право на рідну мову, православну віру. Це посилювало недовіру українців до польської шляхти. Уже цього було досить, щоб переважна більшість українців залишилася нейтральною до повстання, воліючи не наражатися на небезпеку та не потрапити з російського вогню у польське полум'я. Частина з них зайняла навіть відверто ворожу позицію щодо повстання.

Після поразки повстання розпочалися тяжкі репресії у Царстві Польському, яке перетворили на Привіслинський край, у Білорусі й Україні. Тисячі повстанців без суду або за рішенням військово-польового суду було страчено, відправлено на каторгу та у заслання до Сибіру та Середньої Азії, змушено до еміграції. Особливо «відзначився» при цьому граф Муравйов («Муравйов-вішатель»). Посилилася русифікація, польські школи перетворювалися на російські, чиновників-католиків було замінено на православних, переважно росіян, на етнічні польські землі посунув потік російських чиновників та військових, які були головною опорою колоніального режиму.

Під приводом польської небезпеки російський уряд посилив утиски... українців. Українські громади були безпідставно звинувачені в підтримці повстанців та «сепаратизмі». У 1862 р. були закриті майже всі недільні школи — підставою була боротьба з революційною пропагандою, але насправді за те, що в них активно звучала українська мова. Але набагато тяжчі наслідки мав сумнозвісний таємний циркуляр, підписаний міністром внутрішніх справ Російської імперії графом Петром Валуєвим (Валуєвський циркуляр від 20 липня 1863 p.). Всупереч очевидним фактам ним проголошувалося, що «ніякої малоросійської мови немає, не було і бути не може». Заборонялося видання шкільної та релігійної літератури українською мовою, заборонялися недільні українські школи, було заслано декого з українських діячів. Як наслідок — діяльність громад була припинена.

Російський уряд посилив ідеологічний тиск на українців та білорусів з метою злиття їх з росіянами, інкорпорації України та Білорусі в Росію. Українці оголошувалися «южноруссами», «малороссами», а білоруси — «западноруссами», тобто місцевими гілками великоросійського народу. Спроби констатації факту, що українці й білоруси є окремими й самостійними народами, оголошувалися результатом дії польської або німецької «інтриг».

Ця реакційна ідеологія була оформлена за Миколи І (1825—1855), насамперед внаслідок зусиль друга О. Пушкіна — Михайла Погодіна, і знайшла свій розвиток у часи правління його спадкоємців — імператорів Олександра II (1855—1881), Олександра III (1881—1894) та Миколи II (1894—1917). Її теоретики поступово переключилися з боротьби проти польських впливів на боротьбу проти українського та білоруського національного відродження. Вони друкували праці, в яких історія України висвітлювалась виключно з точки зору російського великодержавного шовінізму, обробляли свідомість українців і білорусів у численних періодичних виданнях, наприклад «Окраины России», «Киевлянин» та ін. Ці замовні «теорії» були цілковито сприйняті пізнішими чорносотенцями, активно використовуються й сучасними антиукраїнськими партіями та організаціями.

Суспільно-політичний рух у 70—90-х роках XIX ст. Антиукраїнська політика російського уряду пригальмувала українське національне відродження, але остаточно придушити його імперія не змогла. Тож на початку 70-х pp. в Україні відродився громадівський рух. Очолила його знову Київська громада. Чи не найкраще висловив те, що об'єднувало діячів громад, один із найактивніших київських громадівців Павло Житецький. Він так характеризував світоглядні позиції громадівців: «Ми вже добре знали, що однієї свободи мало — без науки, без європейської освіти. Нам був дуже противний як польський, так і московський націоналізм з інстинктами державного насильства». Першим виданням, що з'явилося на світ завдяки старанням і матеріальній підтримці Київської громади, стали укладені І. Рудченком два випуски збірника «Народные южнорусские сказки». У 1872 p. вона допомогла Глібову перевидати збірку його байок.

У 1873 р. громада домоглася відкриття Південно-Західного відділу Російського географічного товариства. Його форми діяльності якнайкраще підходили громадівцям для легалізації їхньої справи. Відомий діяч громадівського руху вчений-етнограф Федір Вовк з приводу початкового засідання Географічного товариства пізніше згадував: «Як не кумедним здавалося нам це засідання Громади під головуванням генерал-губернатора, але нікому з нас і в голову не приходила гадка, що ми користуємося чужим недоглядом. Насправді ми одержали тільки те, на що за здоровим глуздом ми мали повне право: збиратися і відкрито займатися науковою діяльністю про Україну і для України». У відділі працювали найактивніші громадівці — історики В. Антонович, М. Драгоманов, О. Лазаревський, І. Лучицький, правознавець О. Кістяківський, економісти М. Зібер, С. Подолинський, філолог П. Житецький, етнографи О. Афанасьєв-Чужбинський, Ф. Вовк, П. Чубинський, І. Рудченко, О. Русов, композитор М. Лисенко та ін. Вони зібрали й підготували до видання численні матеріали з етнографії, археології, статистики, історії, географії, природознавства, економіки, що мали велику наукову вартість. Так, 1874—1875 pp. було підготовлено й видано «Історичні пісні українського народу» Володимира Антоновича та Михайла Драгоманова, що їх М. Грушевський назвав «однією з найзаслуженіших і найславніших українських наукових праць». Вийшли друком також «Чумацькі народні пісні», зібрані І. Рудченком, з додатком — нотами, підготовленими М. Лисенком, «Кобзар» Шевченка у двох частинах. Зусиллями громадівців побачили світ декілька томів матеріалів етнографічно-статистичної експедиції, що була проведена у 1869—1871 pp. у Південно-Західному краї під керівництвом молодого українського етнографа Павла Чубинського. Справді європейського розголосу набрав археологічний з'їзд, що відбувся у Києві 1874 р. Було створено етнографічно-географічний музей, встановлено наукові зв'язки з ученими слов'янських країн, підготовлено до видання твори Михайла Максимовича.

Та не лише розвитком української науки опікувалися громадівці. Як і в попередні роки, вони чи не головним своїм обов'язком вважали пробудження національної свідомості українського народу. Тож, скориставшись деяким послабленням цензури на початку 1870-х pp., громадівці розпочали публікацію цілої серії українських популярних книжок (серед яких «Про українських козаків...» М. Драгоманова, «Катерина» Шевченка, «Запорожці» І. Нечуя-Левицького). Ці книжки тисячами примірників розповсюджувалися серед селян. У 1874—1875 pp. Київська громада перебрала редагування російськомовної газети «Киевский телеграф», що була перетворена на її власний друкований орган.

Активна діяльність Київської громади спричинила протидію російського уряду. Вінцем антиукраїнських акцій став Емський указ 17 травня 1876 р. Його підписав сам імператор Олександр II, перебуваючи на відпочинку в німецькому місті Емс (під Вісбаденом). Це не було випадковістю. Указ ретельно готувала з літа 1875 р. спеціальна урядова комісія «для вироблення засобів боротьби з українофільською діяльністю». На підставі цього указу практично повністю заборонялося друковане українське слово, театральні вистави, виконання зі сцени українських пісень (пісню «І шумить, і гуде» доводилося виконувати французькою !), ввозити з-за кордону книги й часописи українською мовою. Винятком були історичні документи та певною мірою художні твори, але при цьому заборонялося вживати якісь інші літери, крім тих, які існують в російській мові. Довелося українські тексти друкувати «ярижкою», яка неадекватно передавала фонетику української мови («їхати» передавалося як: «йихаты» і т. д.). Хоча у 1881 р. все ж дозволили ставити українські п'єси та співати українські пісні, але тяжкого удару по українській культурі й суспільному життю не вдалося уникнути. Було закрито київську філію Географічного товариства, припинено видання газети «Київський телеграф», вжито репресій щодо громадівців. Репресивні заходи імперського уряду звели майже нанівець організаційні здобутки українського руху. Українське суспільство й прогресивна європейська громадськість виступали проти Емського указу. Але тільки внаслідок революційних подій 1905 р. цар Микола II скасував його. Саме тоді Російська академія наук устами своїх провідних філологів врешті визнала факт існування української мови як цілком самостійної, а не наріччя якоїсь іншої.

Справа громадівців не була марною. Адже громади об'єднали два покоління українських патріотів — кирило-мефодіївців та молодше, котре заявило про себе наприкінці 1850-х pp., забезпечивши тяглість і наступність національно-визвольного руху. Слід відзначити активізацію українського жіночого руху. Дочка відомого письменника Михайла Старицького — теж письменниця Людмила Старицька-Черняхівська разом з Марією та Ганною Чикаленками започаткувала у Києві Жіночу громаду.

Не можна оминути й важливої ролі в українському суспільному та національному русі Михайла Драгоманова (1841—1895), видатного українського громадсько-політичного діяча, вченого-історика, літературознавця, етнографа, фольклориста, економіста, філософа та публіциста. Аналізуючи його внесок в український рух, видатний його сучасник, у молоді роки послідовник і учень, а згодом суворий критик, Іван Франко писав: «В особі Драгоманова побачили ми, побачила Європа перший раз новий тип — свідомого європейця й не менш свідомого українця».

М. Драгоманов народився в м. Гадячі на Полтавщині в родині дрібного дворянина, що походив з козацької старшини Гетьманщини. Освіту здобув у Гадяцькому повітовому училищі, а також у Полтавській гімназії, з останнього класу якої був виключений за незалежні погляди. Одначе після клопотань Драгоманову було дозволено скласти іспити за курс гімназії екстерном. Протягом 1859—1863 pp. навчався на історико-філологічно-му факультеті Київського університету. Визначальним чинником подальшого життя Драгоманова стала його громадсько-політична діяльність. Її умовно поділяють на три періоди. Перший, київський, охоплював час від закінчення навчання до 1876 р. Упродовж цих років Драгоманов працював учителем гімназії, а після захисту дисертації викладав історію в Київському університеті. Як молодий науковець побував на стажуванні в Західній Європі, відвідавши найславетніші європейські університетські центри. Усвідомлюючи, яка прірва пролягає між освіченими європейцями й неписьменними українцями, заходився організовувати недільні школи для селян. Пізніше він навіть запропонує перевести українську писемність з кирилиці на латинку і власну систему правопису («драгоманівку»). Саме тоді Драгоманов усвідомив потребу в навчальних матеріалах українською мовою, став цікавитися українським фольклором і українською історією. Це й привело його до Київської громади.
Невдовзі Драгоманов — один із лідерів громадівського руху. Разом із В. Антоновичем, П. Чубинським, П. Житецьким та іншими громадівцями провадив активну наукову та культурно-просвітницьку діяльність, етнографічні та фольклористичні дослідження. Разом із В. Антоновичем видав двотомну працю «Історичні пісні українського народу». Внаслідок урядових репресій 1875 р. був звільнений з Київського університету і змушений емігрувати. Від 1876 р. розпочався другий, женевський період діяльності Драгоманова. 15 років, проведених у Женеві, він віддав справі європеїзації українського визвольного руху. У численних публікаціях, виступах на міжнародних наукових конгресах і з'їздах Драгоманов знайомив світову громадськість з проблемами українства. Водночас, прагнучи зорієнтувати українську справу на взірці європейської культури, він гостро критикував земляків за провінційність у наукових та ідейних шуканнях. Перебуваючи в Женеві, Драгоманов за фінансової підтримки Київської громади започаткував видання першого українського політичного часопису «Громада» (з перервами виходив від кінця 1870-го до початку 1880-х pp.). На сторінках журналу Драгоманов розмірковував про способи розв'язання українських національних проблем. Дедалі частіше в своїх статтях він звертався до радикальних соціалістичних ідей. Зокрема, Драгоманов не приймав ідеї Української держави. Будь-яка держава, на його думку, була чимось зовнішнім, накинутим згори, не притаманним людині. Свій ідеал суспільного устрою український політик вбачав у добровільному об'єднанні гармонійно розвинених особистостей. Втративши віру у можливість відновлення національної державності, закликав до об'єднання всі прогресивні сили східноєвропейського регіону та обстоював ідею утворення федеративної держави, в якій Україна мала отримати права культурно-національної автономії. Зразком для утворення такої держави Драгоманов вважав тогочасний устрій Швейцарії, США, Англії. Такі переконання змушували його спрямовувати український громадський рух на боротьбу за демократизацію та федералізацію у межах Російської імперії та Австро-Угорської монархії.
Ці та інші переконання призвели до гострої дискусії між Драгомановим та Борисом Грінченком, до розриву Драгоманова з київськими українофілами, який стався 1885 р. Натомість посилилися зв'язки з галицькою молоддю, що зумовило пожвавлення національного руху на західноукраїнських землях. Прихильниками соціалістичних поглядів Драгоманова стали тоді Франко, Павлик та ін., які пізніше скоригували свою програму в іншому напрямку. Останні роки життя М. Драгоманов провів у Софії, обіймаючи посаду професора тамтешнього університету. У цей період (1889—1895) значну увагу він приділяв науковим дослідженням у царині слов'янського, зокрема українського та болгарського, фольклору. Драгоманов помер у Софії, де й був похований. Відмовляючись від соціалістичних і федералістських принципів Драгоманова, І. Франко писав: «Глибока і сильна віра в західноєвропейські ідеали соціальної рівності і політичної волі заслонювала перед його очима ідеал національної самостійності ... Для нас тепер не підлягає сумніву, що брак віри в національний ідеал був головною трагедією в життю Драгоманова, був причиною безплідності його політичних змагань». Така сувора оцінка знайшла історичне підтвердження. Одначе вона не применшує того величезного впливу, який справив свого часу Драгоманов на молодий український рух. Адже не помиляється лише той, хто нічого не робить, а щоб відродити Українську державу, потрібно було діяти. Михайло Драгоманов був першим неофіційним послом української справи в Європі.

У 1882 р. поміркована частина громадівців розпочала видання журналу «Киевская старина». Звичайно, добитися дозволу видавати журнал українською мовою було неможливо, влада не дозволила навіть назвати його «Украинской стариной». Однак художні та наукові твори в галузі історії та філології, опубліковані в «Киевской старине» протягом 25-літнього існування, принесли йому заслужену славу одного з найкращих часописів у Російській імперії. Однак нове покоління національно свідомих українців не задовольнялося вузькими рамками діяльності, накинутими російським урядом. Так виникло Братство тарасівців (1891—1893), прообраз політичної партії, яке створили київські та харківські студенти (І. Липа, М. Байздренко, М. Базькевич та В. Боровик), а також письменники Б. Грінченко, М. Вороний, публіцист М. Міхновський і назвали на честь Великого Кобзаря. Вони зблизилися з подружжям Олександром та Софією Русовими і разом з ними створили Молоду громаду, члени якої діяли у ряді найбільших міст Наддніпрянщини. Діючи в дусі ідей Тараса Шевченка, «тарасівці» боролися за самостійну соборну Українську державу, але всього через рік їхнє братерство було розгромлене поліцією.

Іван Липа (1865—1923) народився у Керчі. Після закінчення місцевої гімназії вступив на медичний факультет Харківського університету, де став одним із засновників Братства тарасівців. Був заарештований за політичну діяльність, після чого здобув медичну освіту й працював лікарем в земствах Полтавщини та Одещини. Був одним з найактивніших діячів одеської «Просвіти», видавав літературні й публіцистичні твори. В часи УHP керував її адміністрацією в Одесі, пізніще — міністр культури й віросповідань, активний діяч української політичної еміграції. Батько Юрія Липи — поета й політолога, бійця УПА, в лавах якої він загинув у 1944 р.

Однак їхню справу продовжили різноманітні і досить численні студентські громади та гуртки, насамперед у Києві (Василь Доманицький), Харкові (Дмитро Антонович, син відомого історика; Борис Мартос) та Полтаві (Симон Петлюра). У 1898 р. вони скликали Всеукраїнський з'їзд студентських громад, у якому взяли участь представники не тільки Східної, а й Західної України. Цей з'їзд закликав до боротьби за українську мову й культуру, за демократію. Наступного року в Києві відбувся Другий з'їзд, який утворив студентську спілку «Молода Україна». Він гостріше поставив питання боротьби проти русифікації, реформування суспільства в соціал-демократичному дусі. На базі «Молодої України» у 1899 p., тобто на 10 років пізніше, ніж у Галичині, виникла перша українська політична партія в підросійській Україні — РУП (Революційна Українська партія). Її засновниками стали Дмитро Антонович, Боніфатій Камінський, Лев Мацієвич (у майбутньому видатний конструктор і льотчик) та Михайло Русов. Не були сторонніми глядачами швидкої політизації національно-визвольного руху в підросійській Україні й діячі громадівського руху. У 1897 р. на нелегальному з'їзді усіх громад було утворено Загальну Українську безпартійну організацію (ЗУБО) на чолі з В. Антоновичем та О. Кониським. Вона поставила мету згуртувати всіх українських діячів в одному об'єднанні. До організації приєдналися всі громади, що існували в 20 різних містах підросійської України. ЗУБО заснувала літературне видавництво «Вік», книгарню в Києві, керувала влаштуванням шевченківських свят та інших культурно-національних маніфестацій.

Важливим кроком ЗУБО на шляху політизації власної діяльності стало рішення, схвалене 1904 р. на конференції ЗУБО, про створення Української демократичної партії (УДП). Серед її членів були С. Єфремов, Є. Чикаленко, Б. Грінченко. Нова політична організація мала домагатися встановлення конституційного ладу, проведення соціальних реформ та надання Україні широких автономних прав у межах федеративної Росії. Восени 1905 р. зі складу УДП вийшла радикальна група на чолі з Борисом Грінченком і Сергієм Єфремовим, яка утворила Українську радикальну партію.

Отже, процес політизації національно-визвольного руху в Наддніпрянській Україні відбувався досить бурхливо. Мало не кожного року з'являлися нові партії, невдовзі розпадаючись і даючи життя іншим політичним організаціям. Проте така мінливість була швидше пов'язана з пошуками лідера, бажанням найбільш активних діячів утвердитися, аніж зі значними ідеологічними розходженнями. Адже переважна більшість українських партій, що виникали на початку XX ст. в Наддніпрянській Україні, виступали за перебудову Росії у федерацію, у якій Україна отримала б права національно-територіальної автономії. Про державну самостійність не йшлося. З-поміж причин відданості федералістським ідеям дослідники насамперед називають малоросійську свідомість більшості тогочасних діячів підросійської України. Політик з таким світоглядом почував себе українцем і водночас — представником великої Російської держави, а то й російського народу. Але головні причини панування федералістських ідей у тогочасному українському політичному середовищі, «згортання прапора самостійної України» полягали в іншому: 1) в умовах постійних репресій з боку царського уряду значна частина національно свідомої інтелігенції не бачила перспектив для українського руху; 2) недалекоглядні розрахунки лідерів українських партій на те, що російська демократична інтелігенція після повалення царату з розумінням поставиться до українських національних вимог. Як виявилося пізніше, тільки беззастережна відданість ідеї самостійної Української держави була здатна наснажити політичний рух для подальшого поступу.

Будучи внутрішньою колонією Російської імперії, Україна не могла залишатися осторонь процесів, які охоплювали важливі сфери економічного, політичного та культурного життя, в тому числі й загально-російського визвольного руху. В 60-х роках XIX ст. головними його представниками були революційні демократи (О. Герцен, М. Огарьов, М. Чернишевський, М. Добролюбов), з якими підтримував зв'язки Тарас Шевченко. Великого Кобзаря єднали з ними демократичні, антикріпосницькі та антисамодержавні погляди. До того ж Олександр Герцен та Микола Чернишевський піддавали критиці й національну політику царату, в тому числі й щодо України, і це не могло не привернути до них симпатій Шевченка.

У другій половині XIX ст. домінуючу силу в загальноросійському революційному русі становили народники, які були неоднорідними, їхню ідеологію та напрямки діяльності визначили три «стовпи»: М. Бакунін — творець анархізму, П. Лавров — ідеолог «пропагандистського» напрямку та П. Ткачов, який вважав достатнім здійснити державний переворот шляхом змови при застосуванні терористичних методів. (Народники використовували виключно індивідуальний терор, і його жертвами ставали, як правило, конкретні представники влади, а не мирні жителі.) У 60-х pp. XIX ст. в Росії виникає нелегальна організація «Земля і воля», яка з 70-х років переносить свою діяльність і в Україну. З'являються різноманітні гуртки з представників різних станів і класів, тому їх членів часто називали різночинцями. Найвідомішим із гуртків став київський («київська комуна»). Широкого розмаху набуло творення народниками нелегальних типографій, на яких друкувалися листівки, газети й брошури із закликами до повалення самодержавства, боротьби проти поміщиків тощо.

Швидке формування робітничого класу у пореформений період мало своїм наслідком і його дедалі більшу роль у політичному житті, його залучення до революційної діяльності. Вже у 1875 р. в Одесі виник «Південноросійський робітничий союз», який очолив Є. Заславський, аналогічний союз виник дещо пізніше у Києві. Керівники цих союзів закликали до боротьби не тільки з підприємцями, а й із суспільно-економічним та політичним ладом в цілому шляхом насильницького перевороту, причому не виключали й терористичних дій, хоча застосовували їх виключно проти конкретних осіб. Саме народники виявили певне зацікавлення ідеями марксизму, внаслідок чого наприкінці 80-х pp. XIX ст. в містах України з'явились перші марксистські гуртки.

Широкого розмаху набуло з 1874 р. «ходіння в народ» під гаслами «Земля і воля народові!» прихильників П. Лаврова. Вони йшли в села як вчителі, агрономи, лікарі тощо, поширювали серед селян заборонену літературу, формували нелегальні гуртки, навіть готували повстання, як-от у Чигирині ( «чигиринська змова»). У давній гетьманській столиці, яка перетворилася на маленьке містечко, кілька народників на чолі з Яковом Стефановичем створили нелегальну організацію. Вони хотіли скористатися невдоволенням селян своїм злиденним становищем через грабіжницьку реформу 1861 p., свавіллям урядової адміністрації і підняти повстання. При цьому вони запевняли селян, що діють з відома царя, який нібито закликає їх до повстання проти поміщиків. Однак поліції стало відомо про цю широкомасштабну акцію, і у вересні 1877 р. було заарештовано понад тисячу селян. Після слідства керівників майбутнього повстання засудили до смертної кари (їм вдалося втекти), а селянських ватажків до каторги. Однак «ходіння в народ» не привело до вибуху загального повстання, поліція досить легко знаходила й арештовувала пропагандистів. Провал ходіння в народ призвів до розколу «Землі і волі» на дві незалежні організації «Чорний переділ» та «Народна воля».

Саме терористичні акції останньої привернули увагу до подій в Російській імперії всього світу, особливо коли її члени провели вдалий замах на царя Олександра II (1 березня 1881). Серед керівників «Народної волі» й учасників замаху на царя провідну роль відігравали українці (Олександр Желябов, Микола Кибальчич), білоруси (Ігнатій Гриневецький) або ж росіяни, міцно пов'язані з Україною (Софія Перовська була правнучкою останнього гетьмана України Кирила Розумовського).

За всієї поваги до революційного ентузіазму та відданості ідеалам свободи і демократії, самопожертви народників, які часто гинули в царських тюрмах, на каторзі та засланні, слід критично поставитися до їхньої ролі в Україні. Будучи представниками загальноросійського революційного руху вони, як правило, не ставили на порядок денний конкретних питань боротьби за Українську державу, за елементарні права українців як народу, у кращому випадку відкладали їхнє вирішення на майбутнє, коли вдасться повалити самодержавство і привести до влади демократичний уряд. Ось тоді, як наївно вважали українофіли в лавах загальноросійського революційного руху, самі по собі розв'яжуться всі проблеми, в тому числі й національні. Були й інші тривожні моменти. Багато хто з революціонерів відкрито відкидав віру в Бога, агресивно виступав проти Церкви, вважав можливим відкинути в разі потреби навіть елементарні норми етики, моралі, людського співжиття. Як наслідок — сумнозвісна «нечаївщина», коли члени нелегального гуртка Нечаєва вбили одного зі своїх товаришів за якусь провинність. Класик російської літератури Федір Достоєвський (цей геніальний письменник був українцем по батькові, його дід закінчив духовну семінарію у Кам'янець-Подільському і був протопопом у Брацлаві) вивів «нечаївщину» у своєму романі «Біси», вказав на згубність такого шляху еволюції революційного руху і, як потім виявилося, абсолютно точно передрік появу з цього сім'я кривавого й антигуманного більшовизму.

Більшовизм бере свій початок з кінця XIX ст. На той час Європа і США домінували у світі, тут виникають індустріальні суспільства, в котрих важливу роль відіграє робітничий клас. Цей клас активно бореться за свої права, створює робітничі (соціал-демократичні, соціалістичні партії). Ідеологія цих партій будувалася значною мірою на ідеях марксизму, але на Заході його вплив поступово слабшав. Інша річ у Російській імперії. Тут теж виникли нелегальні робітничі партії, причому в першу чергу це здійснили польські робітники, які у 1892 р. створили Польську партію соціалістичну, потім, у 1897 p., — єврейські (партія «Бунд», тобто «Союз»), врешті, у 1898 p. — і російські (Російська соціал-демократична робітнича партія — РСДРП).

У 1903 р. у лавах РСДРП відбувся розкол на меншовиків та більшовиків. І якщо перші хоч якось прагнули спертися на позитивний досвід західноєвропейської соціал-демократії, то більшовики на чолі з В. Ульяновим (Леніним) взяли курс на збройну революцію. При цьому вони відзначалися крайнім радикалізмом, нетерпимістю, нігілізмом, ворожістю до християнства і взагалі всякої релігії, прогресивних надбань суспільства. Вони недооцінювали або й відкидали вирішення національних питань, коливаючись від космополітизму до російського великодержавного шовінізму, який врешті взяв гору. Як наслідок, більшовики на практиці заперечували право націй на самовизначення та утворення незалежних держав, зокрема вороже ставилися до українського національно-визвольного руху. Наріжним каменем більшовизму стали антигуманізм, жорстоке насильство й беззаконня, спекуляція на низьких інстинктах, що до часу вміло прикривалося демагогічними гаслами. Ці гасла привернули до більшовиків частину російського робітничого класу, особливо в часи Першої світової війни, коли різко погіршилися умови життя трудящих мас, а в країні склалася революційна ситуація. Але в Україні більшовизм мав незначне поширення, і то переважно серед російських та зрусифікованих робітників, особливо на Донбасі. Навіть восени 1917 p., під час найбільшого піднесення революційного руху, за більшовиків на Наддніпрянській Україні голосувало менше як 10 % виборців. У Західній Україні їхній вплив був взагалі мізерним.

Українська соціал-демократична робітнича партія (УСДРП), створена у 1905 p., відкидала більшовизм у принципі й орієнтувалась на зразки західноєвропейської соціал-демократії. Українські есдеки органічно не сприймали також великодержавницької по суті національної програми більшовиків.

Західноукраїнські землі у складі Австрійської імперії в другій половині XIX ст.

Соціально-економічне становище. Формування ринкових відносин. Українські землі, що знаходилися під владою імперії Габсбургів, були в ній справжнім «ведмежим кутом» і поступалися за рівнем розвитку тим, що опинилися під владою Росії. Тут домінувало сільське господарство, яке за недовгий час після падіння кріпацтва та ще й в умовах іноземного панування не могло належним чином розвиватися. Безземелля, малоземелля, злидні були характерними для тодішніх підавстрійських земель України. Після падіння кріпацтва у 1848 р. становище селянської маси (селяни становили 95 % західних українців!) суттєво не поліпшилося. Майже половина придатної для обробки землі належала поміщикам, у їхніх же руках знаходилися ліси та луки. Збільшення селянського населення призводило до земельного голоду, а звідси — низький життєвий рівень (80% селян належали до бідняків), хвороби, висока смертність, вимушена еміграція...

Значною підмогою, особливо для гуцулів та лемків, були карпатські ліси. Тут досить інтенсивно розвивалася традиційна деревообробна та соледобувна промисловість. У зв'язку з прикордонним становищем краю виникла потреба і в залізниці. Так, Перемишль став однією з найбільших у Європі фортець, десятитисячна залога якої дорівнювала кількості її тогочасних мешканців у 60—70-х роках XIX ст. Тому в 1859 р. залізниця пройшла від Кракова до Перемишля, а вже через два роки звідси пролягла колія і до Львова. У 1872 р. через Перемишль був налагоджений залізничний зв'язок із Будапештом.

У цьому регіоні ще в першій половині XIX ст. знайшли нафту і добували її з ручних «шибів». Перше свердлування було здійснене в Бориславі 1862 p., і через деякий час тут розгорнувся справжній нафтовий бум. Крім нафти в місцевостях поблизу Борислава та Дрогобича видобували озокерит (земний віск) та газ. На рубежі XIX—XX ст. ці родовища стали головними в Австро-Угорщині й давали 5% світового видобутку нафти. Це сприяло піднесенню краю, поклало початок принциповим змінам в його соціально-економічному житті.

Але ця сировина з української землі потрапила до чужих загребущих рук і не вплинула суттєво на зростання добробуту українців, стала причиною нових трагедій та поневірянь. Драматичні події, пов'язані з виникненням перших шахт і рафінерій — нафтопереробних підприємств на Галичині, формування робітничого класу, тяжкі умови його існування і боротьба проти експлуататорів, були з фотографічною точністю віддзеркалені Іваном Франком у його класичних творах («Борислав сміється», «Boa constrictor» та інших).

Все ж розробка родовищ нафти, інших багатств краю сприяли розвитку промисловості у регіоні, створенню тут залізничної мережі та формуванню місцевого робітничого класу. Так само суперечливі, але швидше негативні наслідки мало для українства проникнення в регіон іноземного капіталу. Тяжкі умови існування робітників та селян змушували їх ставати до боротьби за свої права, використовуючи страйки та бойкоти, вступати до лав політичних партій. Дуже важливою та ефективною формою протидії іноземному капіталу став український кооперативний рух, який сприяв також економічному піднесенню нації та її політичному гуртуванню.

Суспільно-політичне життя західноукраїнських земель у другій половині XIX ст. Під впливом революційних подій другої половини XIX ст. в Європі, а також у зв'язку з конституційними реформами початку 60-х pp. загострилося політичне становище в тій частині України, яка перебувала у складі Австро-Угорської монархії (Східній Галичині, Північній Буковині, Закарпатті, Пряшівщині, Мараморощині). Виразниками суспільно-політичного руху в краї стали течії москвофілів (русофілів) і народовців (українофілів), які сформувалися ще наприкінці XVIII ст.

Москвофіли об'єднували частину греко-католицького духівництва й консервативної інтелігенції Галичини й Закарпаття. Порятунок від гніту імперії Габсбургів (не тільки австрійського, а й польського, угорського, румунського) вони хибно вбачали у Російській імперії, не розуміючи, що там існували ще гірші умови для українського народу, не було й елементарних норм європейської демократії. Такі тенденції, наскрізь просякнуті ідеями панславізму та реакційного слов'янофільства, були поширені й серед чехів, словаків та ін. слов'янських народів. На західноукраїнських землях вони знайшли ширше коло прихильників, які безнадійно заплуталися в термінах «руський» («русинський»), та «російський», помилково вважали їх тотожними, закликали західноукраїнців йти під оборону російського «білого царя». Ці заклики щедро оплачувалися російським урядом, який планував у майбутньому поширити свої впливи в Карпатському краї, а потім і приєднати його до Російської імперії. Така діяльність москвофілів, отримані ними російські гроші, навіть факти явного шпигунства на користь Петербурга значно шкодили українству, оскільки австрійський уряд нерідко переносив свої підозри щодо москвофілів на все українство Галичини, Буковини, Закарпаття й Пряшівщини та чинив усілякі перепони на шляху його розвитку. Такі лідери москвофілів, як Д. Зубрицький, Б. Дідицький, А. Добрянський, І. Наумович та ін. пропагували ідеї російських слов'янофілів й намагалися замість живої народної української мови запровадити у школи та органи влади штучне «язичіє» (суміш старослов'янської, російської, української, почасти польської мов), навіть вперто трималися за відмерлі літери («ять», «іжиця», «омега», «кси», «пси», тверді знаки наприкінці слів тощо), оголосивши справжню «азбучну війну» тим, хто хотів і говорити, і писати живою українською мовою; скажімо, на позначення звуку «о» вживати літеру «о», а не дві літери («о» і «омегу»). Цю їхню війну проти прихильників народної мови і фонетичного принципу блискуче висміяв І. Франко в одному зі своїх сатиричних віршів:

Москвофіли на словах дуже вболівали за долю русинів-українців, а на ділі були справжнім гальмом на шляху їхнього розвитку. Це саме «язичіє» відштовхувало частину українців від рідної мови і полегшувало завдання тим, хто хотів їх денаціоналізувати (онімечити, полонізувати тощо). Парадоксально, але факт: лідери москвофілів часто перероджувалися у мадярофілів (мадяронів) у Закарпатті та Пряшівщині, хрунів (полонофілів) — у Галичині. Це видно хоча б на прикладі заснованого Духновичем ужгородського «Общества св. Василія Великого», яке задумувалося з метою оборони українських національних і церковних традицій від мадяризації, але стало на шлях москвофільства, а потім і мадяронства, внаслідок чого в 70-х роках XIX ст. занепало. У москвофілів були свої установи й культурно-освітні товариства, вони видавали газети й журнали. Заснована ними 1870 р. громадсько-політична організація Руська рада претендувала на роль основного представника українського народу Галичини.

Народовці являли собою суспільно-політичну течію, яка органічно продовжувала традиції українського національного життя на західноукраїнських землях, її представники прагнули в ідеалі до відродження самостійної соборної Української держави. Виступаючи проти іноземного панування, вони змушені були чимало енергії віддавати й боротьбі проти реакційної діяльності москвофілів. До народовців належали в першу чергу молоді українські письменники, вчителі, юристи (О. Барвінський, Ю. Романчук, К. Левицький, С. Смаль-Стоцький, К. Климкович та ін.). Вони успадкували національно-визвольні ідеї Руської трійці та великого Кобзаря і своєю культурницькою діяльністю обстоювали самобутність українського народу.

У січні 1861 р. у Львові було засновано перше в Галичині культурно-освітнє товариство «Руська бесіда». Згодом такі товариства виникли в інших містах Галичини. Вони утримували клуби, театральні трупи, читальні зали та бібліотеки, влаштовували концерти, літературно-музичні вечори. У Львові при культурно-освітньому товаристві «Руська бесіда» 1864 р. виник перший український театр на західноукраїнських землях. Силами народовців така ж організація виникла 1869 р. і в Чернівцях. Її активними членами, зокрема, були письменники Юрій Федькович, брати Сидір та Григорій (?) Воробкевичі, Наталя Кобринська, Осип Маковей та ін. У 80-х pp. у Чернівцях було створене Руське літературно-драматичне товариство. Його очолив український письменник і композитор С. Воробкевич.

Важливим суспільно-політичним і національно-культурним заходом народовців було проведення щорічних ювілеїв Т. Шевченка. Роковини Кобзаря стали в Галичині правдивим народним святом. З ініціативи народовців у Львові були створені Літературне товариство ім. Т. Шевченка (1873), пізніше реформоване в Наукове товариство їм. Т. Шевченка (НТШ), яке на чолі зі своїм головою — М. Грушевським протягом десятиліть видало понад сотню томів цінних праць, переважно в галузі гуманітарних наук. Було створено також товариство «Просвіта», яке видавало популярні українські книжки, відкривало читальні й охоплювало своїм впливом селян. Перше товариство з такою назвою було створено у Львові 8 грудня 1868 р. За кілька років з'явились його філії та читальні у повітових містах і селах по всій Галичині й Буковині. Основним у діяльності «Просвіти» було поширення писемності, освіти в широкому розумінні цього слова, національної свідомості. Утворена з малого гуртка однодумців, «Просвіта» охопила всю Галичину, пізніше й Буковину, змінивши на краще характер просвітнього товариства «Руська бесіда», заснованого у 1861 p., перекинулась на землі Східної України (з 1905 р.). У 1914 р. у Буковині діяло вже 9 просвітянських філій і 150 читалень.

На противагу москвофільській «Руській раді» народовці створили свою політичну організацію «Народна рада» (1885) на чолі з Юліаном Романчуком.

У другій половині 70-х pp. у громадське життя Галичини прийшло нове покоління діячів. Його очолювали студенти Львівського університету Іван Франко та Михайло Павлик. Притаманний молоді радикалізм, а також вплив Михайла Драгоманова зумовили критичне ставлення цих діячів не тільки до москвофільства, а й до народовства. Молоді радикали, захоплені соціалістичними ідеями, робили наголос насамперед на соціальних проблемах, прагнули надати українському національному рухові нового, європейського характеру. Через свої часописи «Громадський друг», «Дзвін», «Молот», «Світ» вони прагнули залучити до політичної діяльності народні маси Галичини та Буковини. У жовтні 1890 р. радикали утворили першу в Україні політичну партію — Русько-Українську радикальну партію (РУРП). Засновниками й лідерами новоствореної партії були І. Франко, М. Павлик, В. Будзиновський, С. Данилович, Є. Левицький та ін. Великий вплив на формування ідеології радикального руху мав М. Драгоманов. У своїй діяльності РУРП прагнула обстоювати соціальні інтереси українських селян Галичини й водночас захищати національні права українського народу. РУРП належала першість в аргументації вимоги політичної самостійності України. Сам Франко написав ще у 1880 р. вірш «Не пора», якому судилося стати фактично другим національним гімном після «Ще не вмерла Україна...» Павла Чубинського. Мислячи загальнолюдськими категоріями, Франко водночас кидає патріотичний клич:

Один із молодих членів радикальної партії Юліан Бачинський видав свій публіцистичний твір «Україна ірредента» (1895), в якому з позиції соціалістичних ідей обґрунтовував історичну правомірність домагань українців на окрему самостійну державу. Але бідою радикалів було їхнє негативне ставлення до Церкви, певна недооцінка першорядності національних проблем, що зрештою було пізніше усвідомлено Іваном Франком. Власне й ідеї соціалізму він розумів інакше, ніж Карл Маркс та Фрідріх Енгельс, і далекоглядно побачив у теоретичних проектах нового ладу основоположників марксизму страхітливі обриси поліцейської держави.

Відзначимо, що політичний світогляд Івана Франка формувався під впливом М. Драгоманова. Одначе згодом Франко відмовився від соціалістичних і федералістських ідей свого вчителя, віддавши перевагу ідеям національної самостійності. «Все, що йде поза рами нації, — підкреслював І. Франко, — се або фарисейство людей, що інтернаціональними ідеалами раді би прикрити свої змагання до панування однієї нації над другою, або хоробливий сентименталізм фантастів, що раді би широкими "вселюдськими" фразами покрити своє духовне відчуження від рідної нації». Критикуючи українських соціал-демократів в огляді марксистського журналу «Вільна Україна», він дорікав їм передусім за те, що «вони не уявили собі гаразд свого національного характеру, не відчули того, що вони наперед українці, а потім соціал-демократи; трактували це українство як формальну концесію, а не як натуральний вислів своєї душі».

Творення українських політичних партій стало важливою ознакою нового етапу національного руху на західноукраїнських землях. Прикметно, що відбувався цей процес легально. На відміну від східноукраїнських, західноукраїнські політичні організації були масовішими. Щоб утримувати своїх прихильників і мати можливість діяти згідно з чинним законодавством Австро-Угорської монархії, вони були досить поміркованими щодо соціальних проблем. Що ж стосується національного питання, то всі українські політичні організації підавстрійської України наголошували на своїй беззастережній відданості українському народові, вимагали повної рівності з поляками, вбачаючи кінцеву мету своєї діяльності у створенні самостійної Української держави.

Не поділяючи соціалістичних ідеалів молоді, народовці прагнули досягти піднесення українського руху легальним способом, тобто діючи в межах законів Австро-Угорщини. Так, 1890 р. лідери народовців О. Барвінський, Ю. Романчук, галицький митрополит С. Сембратович за підтримки В. Антоновича уклали з польськими політичними колами й австрійським урядом компромісну угоду, яка дістала назву «нової ери». Від імені уряду намісник Галичини граф К. Бадені пообіцяв надати кілька депутатських місць у парламенті українцям, запровадити українську мову в судах та адміністративних органах, відкрити ще одну українську гімназію, створити кафедру української історії та другу кафедру української літератури у Львівському університеті, дозволити видання українською мовою урядової газети «Народний часопис» тощо. За ці поступки Ю. Романчук від імені частини народовців заявив про підтримку політики Австрійської держави, проголосив «нову еру» в польсько-українських відносинах у Галичині. Внаслідок політики «нової ери» й справді певною мірою було легалізоване українське культурне життя, були виконані всі обіцянки уряду. Активно впроваджувався фонетичний правопис, що дало можливість розвивати живу українську мову, розгорнуло свою діяльність Наукове товариство ім. Т. Шевченка, яке видавало цінні «Записки НТШ» тощо. Одначе про жодне задоволення суттєвих політичних прав українців не йшлося. Власне, тому «нова ера» у відносинах з австрійськими урядовими колами тривала недовго: її не підтримували в народі, багато критиків було й серед народовців. Це змусило Ю. Романчука й «Народну раду» вже 1891 р. відмовитися від новоерівської політики. Вони зблизилися з тим крилом радикальної партії, яке поступово відмовлялося від соціалістичних ідей на користь національної ідеї, і, отже разом стали на єдино вірний шлях здобуття власної незалежної держави. Наслідком такої плідної співпраці було створення у 1899 р. Української національно-демократичної партії (УНДП), яка стала головною політичною силою українства у краї. Утворення УНДП засвідчило перехід української громадськості до нового, вищого етапу політичного розвитку.

Певне коло прихильників мала й соціалістична течія суспільно-політичного руху Галичини. Щоб посилити свої позиції, вона також почала спиратися на українську національну ідею. Програма новоутвореної Української соціал-демократичної партії (УСДП), заснованої 1899 р. Миколою Ганкевичем, навіть твердила про «вільну державу українського люду, вільну республіку», але на практиці члени цієї партії дбали насамперед про вирішення соціальних питань. До чого це призвело, видно з подальших подій. Ганкевич був також членом Польської партії соціалістичної (ППС) і в критичний момент визвольних змагань 1918 р. замість організації боротьби за незалежну Україну і проголошення Західно-Української Народної Республіки (ЗУНР) висунув утопічне гасло союзу з польськими робітниками, розколов єдиний український фронт борців за незалежність. За іронією долі керівник ППС Юзеф Пілсудський став батьком відродженої Польської держави у 1918 р. і активно підтримував територіальні претензії Польщі на Західну Україну, послав на Галичину армію генерала Галлера (1919), яка довершила придушення ЗУНР.

Формуванню політичної свідомості галицьких українців сприяли масові заходи, першими з яких були урочистості в пам'ять 50-річчя «знесення панщини» 19 травня 1898 р. Тоді у Львові відбулося велике всенародне віче. Від імені політичних партій та українського населення Галичини віче проголосило самостійність українського народу. Українською національною маніфестацією стало і святкування у жовтні — листопаді того самого року у Львові 100-річчя від дня виходу в світ «Енеїди» Івана Котляревського. Ці заходи остаточно утвердили вживання в суспільно-політичному, культурному та громадському житті західноукраїнських земель термінів «український», «українець», «Україна» замість «руський», «русин», «Русь», що сприяло поступові в напрямку українського національного відродження. Гігантське значення у цій справі мала діяльність класика української літератури, вченого й громадського діяча Івана Франка (1856—1916), роль якого можна порівняти тільки з роллю Тараса Шевченка на Наддніпрянщині. «Великий Каменяр», «титан праці й велет духу» — так називаємо Івана Франка, віддаючи належне його самовідданій діяльності задля поступу рідного народу.

Іван Франко народився в селі Нагуєвичах Дрогобицького повіту (тепер Львівська обл.) в сім'ї коваля. Навчався спершу в школі села Ясениця-Сільна, потім у школі при василіанському монастирі у Дрогобичі та Дрогобицькій гімназії. Восени 1875 р. став студентом філософського факультету Львівського університету (загалом Франко навчався у Львівському, Чернівецькому та Віденському університетах). Увійшов до складу редакції студентського журналу «Друг». Під впливом Драгоманова Франко разом з друзями-однодумцями Михайлом Павликом, Іваном Белеем, Володимиром Левицьким та ін. став змінювати напрям часопису, виступати за заміну штучного «язичія», яким він друкувався, живою українською мовою. Був членом студентської організації «Академічний гурток». У 1878—1881 pp. входив до складу редакції першої в Галичині соціалістичної газети «Рчаса» та організованого навколо неї польсько-українсько-єврейського соціалістичного комітету. Вів соціалістичну пропаганду серед робітників Львова, Борислава, Дрогобича та селян Галичини. За це чотири рази заарештовувався і відбував тюремне ув'язнення. Проте переслідування не зламали політичної волі Франка. У жовтні 1890 р. разом із М. Павликом, В. Будзиновським, Є. Левицьким та ін. він створив першу українську політичну партію — Русько-українську радикальну партію. Був її першим головою (до 1898 р.) та одним із головних ідеологів. На сторінках партійного друкованого органу — двотижневика «Народ» Франко друкував матеріали просвітницького характеру. Перехід на самостійницькі позиції зумовив вихід Франка з радикального табору. У 1899 р. він вийшов зі складу РУРП, мотивуючи своє рішення тим, що чує себе «насамперед русином, а потім радикалом», і приєднався до Української національно-демократичної партії. Перехід Франка у національно-демократичний табір був пов'язаний також зі змінами у проводі українського національного руху в Галичині, зокрема з приїздом до Львова М. Грушевського. Завдяки підтримці М. Грушевського Франко 1899 р. став дійсним членом Наукового товариства ім. Т. Шевченка. У 1898—1901 і 1903—1912 рр. був на чолі філологічної секції, а в 1898—1900 і 1908—1913 pp. — етнографічної комісії Наукового товариства ім. Т. Шевченка; був редактором багатьох видань товариства, зокрема в 1898—1907 pp. разом із М. Грушевським і В. Гнатюком редагував видатної мистецької ваги «Літературно-науковий вісник». Глибоко вболіваючи за долю рідного народу, Іван Франко саме йому присвятив свій визначний твір — своєрідний підсумок багатолітніх ідейних шукань — поему «Мойсей». У цій поемі в поетичній формі сформульовано кінцеву мету українського національного руху. Обґрунтуванню й популяризації національної ідеї як рушійної сили визвольних змагань, а також її утвердженню серед народного загалу Іван Франко віддав усе своє життя, залишаючись вірним самому собі й своєму credo: «Тільки... всестороння праця зробить нас справді чимось, зробить нас живою одиницею серед народів». Вражає творчий доробок митця-мислителя: близько 4000 художніх, публіцистичних і наукових творів. І то в умовах постійних житейських негараздів, злиднів і нестатків, в умовах активної громадської діяльності й переслідувань упередженої влади. Наприкінці життя І. Франко тяжко захворів, через що значною мірою відійшов від громадської діяльності, але залишався світочем розуму й незаперечним авторитетом серед західноукраїнців. І. Франко благословив створення Легіону українських січових стрільців. Він був переконаний, що Перша світова війна неминуче закінчиться крахом імперій і Україна здобуде свій шанс для незалежності, яку можна буде вибороти тільки зі зброєю в руках.

Створення та діяльність українських політичних партій у підросійській Україні наприкінці XIX — на початку XX ст.

Піднесення національно-визвольного руху в західноукраїнських землях до рівня політичного, коли виникали політичні партії, і власне, поява таких організацій у Галичині надихали східноукраїнських громадських діячів. Найбільш активною виявилася студентська молодь. У середовищі харківських студентів, членів місцевої громади, визріла думка про створення політичної партії. Як уже йшлося вище, вони втілили цю ідею у життя, створивши у 1897 р. Загальну Українську безпартійну організацію — ЗУБО, а також Революційну українську партію — РУП (1900). Програмним документом РУП стала брошура Миколи Міхновського «Самостійна Україна». Її автор, колишній тарасівець, стверджував факт існування боротьби між нацією «грабованою» (пограбованою, пригнобленою) й нацією-гнобителем. Він доводив, що незалежна Українська держава була загарбана Росією після Переяславської ради 1654 р. і внаслідок зламання її урядом гарантій прав та вільностей Гетьманщини. Міхновський так визначив мету РУП: «...повернення нам прав», які були визначені в російсько-українському договорі 1654 p., з розширенням його впливу «на цілу територію українського народу в Росії». Головними гаслами були: «Одна єдина, нероздільна, вільна, самостійна Україна від Сяну аж по Кавказ», тобто в межах етнічних земель разом з Перемищиною та Кубанською Чорноморією; «Усі, хто на цілій Україні не за нас, ті проти нас. Україна для вкраїнців, і доки хоч один ворог-чужинець лишиться на нашій території, ми не маємо права покласти оружжя. І пам'ятаймо, що слава і побіда — се доля борців за народну справу». Отже, книжка Міхновського вперше на східноукраїнських землях проголошувала ідею політичної самостійності України.

Микола Міхновський (1873—1924) — видатний український громадсько-політичний діяч, перший в історії України XIX—XX ст. ідеолог державної самостійності України. Народився в с. Туріка на Прилуччині, закінчив юридичний факультет Київського університету, ще під час навчання став одним з організаторів таємного братства тарасівців. Служив адвокатом у Києві, Харкові, Полтаві, відзначився в обороні політичних у в'язнених. Творець історичної брошури «Самостійна Україна», активний діяч РУП, засновник Української народної партії, яка послідовно стояла на позиціях здобуття незалежності Української держави. Відзначився також як публіцист, зокрема був засновником і редактором газети «Сніп» (Харків, 1912—1913). Відіграв видатну роль в українізації частин армії Російської імперії, у формуванні війська Центральної Ради і УHP, організатор «Українського Військового Клубу ім. гетьмана П. Полуботка», ініціатор повстання полуботківців за проголошення незалежної Української держави (18.07.1917). Передчасне розкриття плану повстання призвело до його поразки, уряд Центральної Ради вислав Міхновського на румунський фронт, де він продовжив свою діяльність. Після того як гетьман П. Скоропадський уклав зрадницький договір з Росією, Міхновський приєднався до повстання проти нього. Після завоювання Росією України мусив переховуватися, тікати на Кубань. Після повернення до Києва був убитий чекістами на початку травня 1924 р.

На початку XX ст. РУП набирала силу, ставала уособленням процесу політизації національного руху. Вже протягом перших трьох років існування цієї партії було створено мережу місцевих організацій, що діяли у Києві, Харкові, Полтаві, Лубнах та інших містах України. Діяльністю партії керували центральний комітет у Києві та закордонний комітет у Львові. Рупівці діяли методами пропаганди й агітації. Виконуючи рішення першої конференції, керівництво РУП від кінця 1901 р. вживало організаційних заходів для підготовки видання періодичного органу партії. Ним стала газета «Гасло», перший номер якої побачив світ 1 березня 1902 р. Згодом РУП видавала газети «Селянин» (1903—1905), «Добра новина» (1904), «Праця» (1904—1905). Протягом свого існування партія опублікувала й поширила в Україні велику кількість відозв та близько 40 брошур загальним накладом понад 50 тис. примірників. Основним об'єктом пропаганди було селянство. Лівобережжя перетворювалося на базовий регіон дії РУП, хоча її діяльність поширювалась і на Поділля та Волинь.

Як уже наголошувалося, в тодішньому українському національно-політичному русі крім самостійницької течії існувала й автономістська, і це не могло не відбитися на діяльності партії. Після гострих дискусій більшість членів РУП віддали перевагу ідеї здобуття автономії України у складі Російської імперії як першому кроку на шляху до повної самостійності України. Головний же ідеолог партії Міхновський справедливо вважав, що гасло здобуття самостійної Української держави не можна знімати в жодному разі, оскільки це затуманить національну свідомість українців, дезорієнтує маси, які все активніше включалися в політичну діяльність. Розходження у цьому найважливішому для українського народу питанні, переросли в розкол.

Міхновський був змушений вийти з партії й створити нову політичну організацію — Українську народну партію (1902). На основі своєї брошури «Самостійна Україна» він сформулював стислу програму нової партії: «10 заповідей для УНП»: 1. Одна єдина, неподільна, самостійна, вільна Україна — Республіка робочих людей; 2. Усі люди — твої брати, але москалі, ляхи й мадяри це вороги нашого народу, поки вони панують над нами і гноблять нас; 3. Україна для українців; 4. Усюди і завжди вживай української мови; 5. Шануй діячів рідного краю, ненавидь його ворогів, зневажай перевертнів-відступників, і добре буде цілому твоєму народові і тобі; 6. Не вбивай Україну своєю байдужістю до всенародних інтересів. Далі йдеться про заборону вживання мови окупантів, про неможливість справжньому українцеві чи українці одружитись з чужинцем через загрозу асиміляції і т. ін.

Не встигли охолонути пристрасті навколо однієї проблеми, як вибухнули нові дискусії. В той час внаслідок глибоких соціально-економічних перетворень та вражаючих успіхів соціалістичних та соціал-демократичних партій у Німеччині, Австро-Угорщині, Франції та ін. набирав силу аналогічний рух і в Російській імперії, де у 1898 р. виникла Російська соціал-демократична революційна партія — РСДРП. Постало це питання на порядку денному і в Україні. На жаль, РУП не змогла гармонійно пов'язати між собою національні та соціальні програми. Це мало тяжкі наслідки для неї і для всього українського політичного руху. У 1903 р. стався другий розкол РУП, від якої відмежувалася група Богдана Ярошевського, яка створила Українську соціалістичну партію. Під час спроби провести свій другий з'їзд (грудень 1904) РУП розпалася остаточно. Частина її членів під керівництвом Мар'яна Меленевського та Олександра Скорописа-Йолтуховського на початку 1905 р. утворила Український соціал-демократичний союз — «Спілку», яка пішла невірним у принципі шляхом, влившись до загальноросійської РСДРП(м). Інша, до керівного ядра якої належали Микола Порш, Симон Петлюра й Володимир Винниченко, у грудні 1905 р. трансформувалася в Українську соціал-демократичну робітничу партію (УСДРП).

Микола Порш (1879—1944) — визначний український політичний та державний діяч, вчений і публіцист. Народився в Лубнах на Полтавщині. Вчився у Київському університеті, в той же період вступив до РУП, а пізніше став одним з творців і чільних діячів УСДРП. Вважав необхідним спочатку здобути автономію для України (його стаття «Про автономію України» стала, по суті, програмою УСДРП з національного питання), що є першим кроком на шляху до її повної державної незалежності. Активний діяч Центральної Ради, голова Всеукраїнської ради робітничих депутатів. У першому українському уряді (Генеральному Секретаріаті) обіймав посади генерального секретаря праці, потім — військових справ, займався формуванням армії УHP. Після Берестейського миру 1918 р. став дипломатом, у 1919—1920 pp. очолював посольство УHP у Німеччині. Після поразки УHP залишився в еміграції, зосередився на науковій роботі, автор цінних праць у галузі економіки та статистики.

У 1904 р. на базі ЗУБО утворилася Українська демократична партія (УДП). Серед її членів були видатні письменники й критики (Борис Грінченко, Сергій Єфремов), меценат Євген Чикаленко. Нова політична організація мала домагатися встановлення конституційного ладу, проведення соціальних реформ та надання Україні широких автономних прав у межах федеративної Росії. Восени 1905 р. зі складу УДП вийшла радикальна група на чолі з письменником Борисом Грінченком і літературознавцем Сергієм Єфремовим, яка утворила Українську радикальну партію. Одначе її самостійне існування тривало недовго. Наприкінці 1905 р. вона об'єдналася з демократами в Українську радикально-демократичну партію (УРДП).

Все помітнішу роль у суспільно-політичному житті відіграє Михайло Грушевський, найвидатніший український історик, який ще в 1899 р. став одним із засновників Української національно-демократичної партії.

Михайло Грушевський (17.09.1866 за ст. ст. — 25.11.1934), найвидатніший український історик, академік, визначний суспільно-політичний діяч, перший президент незалежної України. Народився в українському місті Холмі (нині — у складі Польщі) в родині вчителя. Дитячі роки минали спершу в Ставрополі, згодом — у Владикавказі та Тбілісі (Тифліс). Незважаючи на відірваність від рідного краю, батьки Михайла прищепили синові почуття любові до українського народу. Як писав М. Грушевський в «Автобіографії», «під впливом оповідань батька, що заховав тепле прив'язання до всього українського — мови, пісні, традиції, в мені рано збудилося й усвідомилося національне українське почуття, піддержуване книжками, тими рідкими поїздками на Україну, що малювалася тому в ореолі далекої "вітчизни", і контрастом чужоплемінної й чужомовної чужини». Історією юнак захопився ще під час навчання в Тифліській гімназії. Тут він багато читав, познайомився з творами М. Костомарова, П. Куліша, М. Максимовича, А. Метлинського, А. Скальковського та інших відомих дослідників минулого. Велику роль у визначенні подальшої творчої долі Грушевського відіграв журнал «Киевская старина», який він називав своєю справжньою школою. Бажання глибше осягнути історію українського народу привело Михайла до Київського університету. Проте юнака, що мріяв про справжню науку, спіткало перше розчарування — адже історії в навчальному закладі приділялося надто мало уваги. Тож обдарований юнак поповнював свої знання самотужки. Щоправда, мав він неабиякого вчителя: свої перші кроки в науці Грушевський здійснював під керівництвом найавторитетнішого тогочасного ученого-історика професора Володимира Антоновича. По закінченні в 1890 р. університету Михайлові Грушевському запропонували місце стипендіата кафедри російської історії. Протягом чотирьох років він готував магістерську дисертацію «Барське староство», яку успішно захистив у травні 1894 р.
У 1894 р. за рекомендацією професора В. Антоновича Грушевський переїхав до Львова, де очолив кафедру української історії. Відтоді протягом 19 років (до 1914 р.) діяльність М. Грушевського була пов'язана з Львівським університетом, науковим і суспільно-політичним життям Галичини. Справою життя Грушевського як історика було створення фундаментальної «Історії України-Руси», де історія батьківщини викладалася з найдавніших часів до 1659 р. Передчасна смерть не дала змоги довести цю справу до кінця, хоча у своїх численних книгах та статтях (понад 3 тис.), а насамперед в «Ілюстрованій історії України», вчений висвітлив чимало проблем української історії аж до сучасних йому подій. Перший (з 10) том «Історії України-Руси» вийшов у Львові 1898 р. та був приурочений до святкування 100-річчя українського національного відродження (від часу появи «Енеїди» Івана Котляревського).
Другим важливим напрямом його діяльності в той період була робота в Науковому товаристві ім. Т. Шевченка, яке М. Грушевський очолив у 1897 p., одночасно залишаючись головою історико-філософського відділу та археографічної комісії. Завдяки старанням ученого значно збільшилися фонди бібліотеки, почала випускати книжки друкарня товариства, було створено музей тощо. Наукове товариство ім. Т. Шевченка започаткувало видання «Записок Наукового товариства» за редакцією Грушевського. На сторінках 116 томів цього видання друкувалися майже всі тогочасні історики, літературознавці, фольклористи, мовознавці, громадські діячі. Одночасно за редакцією вченого регулярно виходили томи «Джерел до історії України-Руси», «Українського архіву», «Історико-філологічних збірників», «Літературно-наукового вісника» тощо, які відіграли важливу роль у подальшому розгортанні історичних та філологічних досліджень, художньої літератури.
Діяльність Михайла Грушевського є напрочуд багатовимірною. Енциклопедичні знання, здатність глибоко аналізувати суспільні процеси дали змогу Грушевському виявити себе в кількох наукових царинах: археографії, фольклористиці, літературі й літературознавстві, та насамперед він — видатний історик світового рівня. Його перу належить найґрунтовніше дослідження з минулого нашого народу «Історія України-Руси» — і, власне, він є творцем концепції українського історичного процесу. Виняткова роль Михайла Грушевського як організатора української науки. Протягом багатьох років він очолював Наукове товариство ім. Шевченка, що його поціновують як першу національну академію наук.
Та не лише наукова й організаторська діяльність визначала Грушевського в громадському житті України кінця XIX — початку XX ст. Видатний учений провадив і безпосередню політичну діяльність. В роки революції 1905—1907 pp. він заснував у Петербурзі журнал «Украинский вестник», що став органом Української громади в Думі (1906 р.). У 1908 p., продовжуючи свою політичну діяльність, Грушевський став одним з ініціаторів створення і головою Товариства українських поступовців, яке об'єднало більшість українських партій та національно-громадських організацій. У цей період Грушевський видав низку публікацій щодо українського питання — «З біжучої хвилі» (1906р.), «Визволення Росії і українське питання» (1907 р.), «Наша політика» (1911 p.). Перша світова війна застала Грушевського в Галичині. В роки українських визвольних змагань він став чільним діячем Центральної Ради, президентом УHP (1917—1918 ). Внаслідок німецької окупації та перевороту гетьмана П. Скоропадського він мусив емігрувати, але продовжував займатися політичною та науковою діяльністю, привертав увагу громадськості Заходу до ситуації в Україні. У 1925 р. повернувся в радянську Україну з метою допомогти своєму народу в культурному будівництві. Створив потужну школу істориків, активно займався організаторською та науковою роботою в системі ВУАН (Всеукраїнської академії наук). На початку 30-х років внаслідок погрому українства з боку імперської Москви був позбавлений можливості активної наукової діяльності, фактично засланий до Москви, де жив у дуже тяжких умовах. У 1934 р. був зарізаний на операційному столі; його дочка Катерина й брат Олександр — відомі науковці — були репресовані й загинули у 1937 p., з понад 60 членів його школи вціліли після репресій 30-х років лише одиниці. Твори Грушевського були заборонені, про нього в УРСР можна було писати тільки негативно. Тільки з кінця 80-х років XX ст. його творча спадщина була повернена народу.

Отже, процес політизації національно-визвольного руху в Наддніпрянській Україні відбувався досить бурхливо. Мало не кожного року з'являлися нові партії, невдовзі розпадаючись і даючи життя іншим політичним організаціям. Проте така мінливість була пов'язана швидше з пошуками лідера, бажанням найбільш активних діячів утвердитися, аніж зі значними ідеологічними розходженнями. Адже переважна більшість українських партій, що виникали на початку XX ст. в Наддніпрянській Україні, виступали за перебудову Росії у федерацію, в якій Україна мала б права національно-територіальної автономії. Про державну самостійність майже не йшлося. З-поміж причин відданості федералістським ідеям дослідники називають насамперед малоросійську свідомість більшості тогочасних діячів підросійської України. Політик із таким світоглядом почував себе українцем, а водночас — представником великого російського народу. Пануванню федералістських ідей сприяло й те, що за умов постійних репресій з боку царського уряду значна частина національно свідомої інтелігенції не бачила перспектив для українського руху. Але головною причиною, яка змусила лідерів українських партій «згорнути прапор самостійної України», були їхні розрахунки на те, що російська демократична інтелігенція після повалення царату з розумінням поставиться до українських національних вимог. Однак такі сподівання виявилися марними. Лише беззастережна відданість національній ідеї здатна була наснажити політичний рух для подальшого поступу.

Україна напередодні та в роки революції 1905—1907 pp. у Російській імперії

У XX ст. Російська імперія вступила як одна з наймогутніших держав світу разом з Британською, Французькою, Німецькою, Австро-Угорською, Японською імперіями, а також США. Але попри всі успіхи розвитку капіталізму, який уже переріс в імперіалістичну стадію, Російська імперія була надто обтяжена феодальними пережитками та національними проблемами, і це відкривало загрозливу перспективу кривавих революцій. Економічні кризи початку XX ст. загострили ситуацію. Спроба знайти звичний вихід зі становища, яке склалося, за рахунок переможної війни, ганебно провалилася. Відносно маленька Японія, яка дуже швидко йшла шляхом капіталістичних перетворень, завдала Росії потужної поразки у російсько-японській війні 1904—1905 pp. Це ще більше поглибило суспільно-політичну кризу й прискорило першу російську революцію 1905—1907 pp. У січні 1905 р. всю імперію облетіла звістка про трагедію Кривавої неділі (9 січня), коли царські війська розстріляли біля Зимового палацу в Петербурзі мирну демонстрацію робітників, які несли петицію цареві. Загинули сотні людей, в тому числі жінок і дітей. По всій державі вибухнули страйки (зокрема у Києві, Катеринославі, Харкові), які пізніше переросли у загальний страйк. Розпочалися заворушення серед українських селян, котрі вимагали справедливої аграрної реформи, а інколи й громили поміщицькі маєтки. Особливо відомими були події у с. Вихвостові на Чернігівщині, коли у жовтні 1905 р. селяни розгромили маєток і ґуральню (горілчаний завод), але поміщицькі прислужники потім вбили п'ятнадцятьох з них. Ця трагедія знайшла своє відображення у класичному творі М. Коцюбинського «Fata morgana». Пізніше по всій державі пронеслася звістка про Сорочинську трагедію (грудень 1905), коли у с. Великі Сорочинці на Полтавщині карателі у відповідь на повстання селян і свою поразку, вбили й закатували десятки з них. Захиталася навіть опора царату — армія та флот. У червні 1905 р. на Чорному морі повстали матроси броненосця «Князь Потьомкін», які у своїй масі були українцями. На чолі матросів стали Григорій Вакуленчук (загинув на початку повстання), Опанас Матюшенко, Олександр Коваленко (член РУП). Оскільки інші команди кораблів Чорноморського флоту виступу не підтримали, хоча й відмовились воювати проти своїх товаришів, то Матюшенко відвів броненосець до румунського порту Констанци. Повстали також робітники Катеринослава й Олександрівська (Запоріжжя), Донбасу, у Києві та багатьох інших містах відбулися демонстрації солдатів і робітників, тривали виступи селянства. Така ж картина була практично по всій імперії...

Наляканий розмахом революційних подій, цар Микола II оголосив 17 жовтня 1905 р. «Маніфест», який передбачав скликання Державної Думи із законодавчими правами, а також досягнення основних громадянських свобод. Але цей декларативний маніфест не зупинив подальшого піднесення революції.

Вже у листопаді 1905 p., вибухнуло повстання на крейсері «Очаків», керівник якого лейтенант Петро Шмідт надіслав царю Миколі телеграму такого змісту: «Цар, Чорноморський флот вийшов з підпорядкування твоїм безвідповідальним міністрам, відрізав Кримський півострів, оголошує федеративну республіку Кримського півострова, вимагає повної амністії політичним в'язням і якнайшвидшого скликання Установчих зборів». Це повстання було придушене, а лейтенанта Шмідта і його сподвижників розстріляли.

Наростання революційного руху, пом'якшення внутрішньо-політичного режиму імперії зумовило значне пожвавлення політичного життя. Більш активним став український національно-визвольний рух, так само як і рухи інших підневільних народів, особливо польського та єврейського. Зокрема, значно активізувалась діяльність такої єврейської партії, як «Поалей-Ціон». На відміну від «Бунду» вона ставила на перший план вирішення єврейського питання і займала досить прихильну позицію щодо українського національно-визвольного руху. Цікаво, що саме в «Поалей-Ціон» розпочала свою політичну діяльність киянка Голда Меїр (Мабович) (1898—1978), майбутній прем'єр-міністр Ізраїлю.

Від кінця 1905 р. почали з'являтись українські періодичні видання. Першою україномовною газетою стало видання братів Шеметів у Лубнах «Хлібороб». Незабаром у найбільших містах України, а також у Петербурзі й Москві виходило 18 українських газет і журналів. Проте лише єдина щоденна українська газета «Громадська думка» (з 1906 р. — «Рада»), незважаючи на переслідування, продовжувала виходити до 1914 р. Перейшов на українську і журнал «Киевская старина», який став видаватися під своєю справжньою назвою — «Україна». Однак революція швидко зазнала поразки, а разом з нею російський уряд відновив стару держимордівську політику. Під різними приводами українські газети закривалися, і тільки одна з них («Громадська думка», пізніше «Рада») виходила невеликим тиражем до вибуху Першої світової війни. На підавстрійській Україні таких заборон не існувало, але існували інші перешкоди, переважно матеріального характеру. Більш-менш заможні кола читали німецькомовні та польськомовні газети, здолати конкуренцію яких було складно, тим більше що бідному й часто неписьменному українському селянину було не до газет. Чимало енергії йшло на «азбучну війну» з ретроградами — прихильниками «язичія». Втім тут досить стабільно виходили такі часописи як «Діло», «Буковина» та ін.

Революція 1905—1907 pp. дала можливість М. Грушевському перенести з Галичини в Наддніпрянську Україну важливі здобутки української науки й культури. Він, зокрема, виступив ініціатором переведення до Києва «Літературно-наукового вісника», за його сприяння у Києві було створено Українське наукове товариство (1907 p.), яке, незважаючи на труднощі, почало видавати «Записки УНТ», а згодом історичний журнал «Україна».

Внаслідок революції було легалізовано національні партії, відтак пожвавилася їхня діяльність, відбулися певні зміни в партійних програмах та напрямках діяльності відповідно до нових, сприятливіших умов політичного життя.

Надзвичайно велику роль у розвитку українського національного та суспільного руху відіграла «Просвіта», яка, за зразком західноукраїнської, почала поширюватись на землях Східної України (з 1905 p.). Український поет Олександр Олесь писав дещо пізніше:

На Сході України українці (І. Нечуй-Левицький, Б. Грінченко, Д. Дорошенко та ін.) спочатку вписувалися до галицької «Просвіти», підтримували її матеріально та морально, а потім, скориставшись послабленням імперії внаслідок революції 1905—1907 pp., стали творити власні просвітянські організації в містах (Київ, Катеринодар, Катеринослав, Миколаїв, Ніжин, Одеса, Полтава, Харків, Холм, Чернігів, Сідльці, Грубешів та ін.), багатьох селах, хоча на відміну від єдиної галицької тут поставали товариства з окремим статутом кожне. Так, холмська «Просвіта», очолена юристом Костем Лоським (1874—1933), створила ряд філій по селах, розвивала шкільну систему, видавала газету «Буг», стала ініціатором петиційного руху за створення окремої Холмської губернії і домоглася цього від царського уряду.

«Просвіта» поширилась по майже всій Наддніпрянщині, на Малиновий, Сірий та Зелений клини, а згодом перейшла і в Західну Європу, наприклад у Відень (1908). У США вона виникла ще у 80-х pp. XIX ст., у Канаді (в провінціях Онтаріо та Манітоба) — у 1903 р. У роботі «Просвіт» активну участь брали відомі діячі культури — Леся Українка, М. Коцюбинський, П. Мирний, М. Лисенко, Б. Грінченко, Д. Яворницький. Товариства організовували бібліотеки й читальні для населення, налагоджували випуск українською мовою науково-популярної літератури, ставили вистави й концерти тощо.

Згідно з новим виборчим законом наприкінці лютого — на початку березня 1906 р. відбулися вибори до І Державної Думи. Щоправда, найбільш радикальні політичні сили або бойкотували вибори, або були усунуті від участі в них через арешти й заслання найактивніших членів. Серед партій, які відмовилися від участі у виборах, була й Революційна українська партія. Українська радикально-демократична партія, яка щойно утворилася, не мала значного політичного впливу й виступала у блоці з російськими партіями, насамперед кадетами. Такі виборчі блоки було створено в Києві, Одесі, Полтаві, Чернігові.

До І Державної Думи (27 квітня — 8 липня 1906 р.) від 9 українських губерній було обрано 102 депутати. Частина з них об'єдналась в українську парламентську громаду. Загалом громада об'єднувала 44 члени, її головою було обрано адвоката з Чернігова І. Шрага. Друкованим органом громади став журнал «Украинский вестник», який виходив за участю М. Грушевського. Його видавали М. Славінський (головний редактор) та О. Лотоцький. Українські депутати підготували декларацію у справі української автономії, висуваючи вимогу забезпечення політичної автономії для України в її етнічних межах, впровадження української мови у школах, судах і в усіх місцевих адміністративних органах. Та через передчасний розпуск Думи (вона працювала лише 72 дні) жодне з питань не було внесене навіть до обговорення.

Вибори до складу II Державної Думи відбувались у січні — лютому 1907 р. Цього разу у виборах узяли участь усі радикальні партії, в тому числі й українські. Українські депутати знов утворили українську думську громаду, яка складалася з 47 осіб. Вона увійшла до фракції трудовиків і назвала себе Українською трудовою громадою. В основу діяльності думської «Громади» було покладено програму УРДП. Вона мала домагатися перетворення Росії на «правову й демократичну державу», забезпечення українцям права на автономію тощо.

Проте й ця Дума була недовговічною: 3 червня 1907 р. її розпустили. Було видано новий виборчий закон, який зводив нанівець виборчі права широких верств селянства, робітників, надаючи значні переваги поміщикам та великій буржуазії. Внаслідок цього в III і IV Державних Думах не було утворено української громади. III Державна Дума прийняла восени 1907 р. закони, які утискували права «інородців» — українців, фінів, поляків, євреїв та ін. В імперії запанувала реакція, проте урядові репресії не змогли перекреслити величезний політичний досвід, що його набуло українство за революційних подій 1905—1907 рр.

Наддніпрянська Україна в 1907—1914 рр.

Головним провідником політики Російської імперії від 1906 р. був голова Ради міністрів Петро Столипін. Його прагнення до зміцнення Російської держави не мало б у собі нічого поганого, якби ця держава не була імперією, якби її зміцнення не відбувалося за рахунок пригноблених народів. Прагнучи не допустити нового революційного вибуху, Столипін пішов на реформу в аграрній галузі, що прискорило розвиток капіталізму на селі, але не поклало край існуванню поміщицького землеволодіння. Замість того щоб покінчити з ним, Столипін знайшов інший спосіб вирішити проблему «зайвого» українського населення на селі. Він всіляко стимулював переселення українців до Сибіру та північного Казахстану, насамперед до Тургайської, Акмолинської та Уральської областей, Томської та Омської губерній (Сірий Клин) та Далекого Сходу (Зелений Клин). Царизм прагнув тут вбити двох зайців: внаслідок заселення майже безлюдних просторів Сибіру та Далекого Сходу за рахунок українців полегшувалася їхня русифікація і водночас пом'якшувалася гострота аграрної проблеми.

Взагалі, «неісходимий Сибір» почав заповнюватися українськими політичними засланцями ще з часів Руїни, але тепер цей процес став набагато масштабнішим та цілеспрямованішим, піднесеним до рівня державної політики. Ще у березні 1863 р. з Одеси відправилися два пароплави з першою партією переселенців. Протягом наступних років суходолом, а також морським шляхом через Індійський океан на Далекий Схід перебралися десятки тисяч українців з надією завести власне господарство на вільних землях. Перші переселенці були переважно з Лівобережної України, пізніше до них приєдналися жителі з Правобережжя. Українці відразу утворювали поселення зі своїми рідними назвами, які збереглися й донині: Переяславка, Чернігівка, Верхній Мономах та ін. Внаслідок столипінської політики вже напередодні Першої світової війни українці кількісно переважали на Далекому Сході росіян.

Таким чином, імперія активно заселяла та освоювала новоприєднані та майже безлюдні території на своїх кордонах, а водночас полегшувала русифікацію великої маси переселенців, які були відірвані від рідної землі, кинуті в тяжку боротьбу з природою. Столипін зменшував цим базу не тільки аграрної революції, а й національно-визвольної боротьби українців, зменшував шанси українців на здобуття власної незалежної держави. Усвідомлюючи, що українці є окремим від росіян народом, Столипін намагався «вирішити» й цю проблему, спираючись на ідеологію агресивного російського шовінізму. Його соціальною опорою були російські поселенці в Україні, котрі мали тут свою повну соціальну структуру (свої «низи», середній шар, свої «верхи»), особливо з числа поміщиків, капіталістів та службовців, верхівки РПЦ. Їхній вплив був помітним у великих містах, насамперед на півдні та сході України.

У березні 1908 р. в Києві було створено «Клуб русских националистов». Мета клубу — поборювати польський тиск і українофільство. Виникнення цієї організації було прямою реакцією на розвиток подій під час революції 1905—1907 pp. в українських губерніях: російських націоналістів неабияк турбували результати думських виборів, зокрема те, що від Правобережної України до І та II Державних Дум потрапили переважно українські селяни, українофіли, поляки і євреї, але мало росіян. Зі зміною політичного курсу російські монархісти оголосили хрестовий похід проти тих, хто підривав коріння «російської православної цивілізації». Головне вістря їхньої атаки було спрямоване проти українського руху, який сприяв розколу між «великоросійським і малоросійським народами». Діяли тут і реакційні правомонархічні шовіністичні партії («Союз русского народа», «Союз им. Михаила Архангела» та ін.).

Внаслідок державної підтримки та особистого протегування Столипіна «Клуб русских националистов» став однією із найвпливовіших політичних сил у Російській імперії. У грудні 1909 р. він домігся рішення думського підкомітету у справах освіти про заборону викладання української мови в школах. Іншим тяжким ударом по українському рухові став циркуляр Столипіна 1910 р. із забороною діяльності будь-яких чужорідних («инородческих») товариств, видавництв, організацій. В окремій інструкції міністр пояснював губернаторам, що заборона поширювалася на українські та єврейські організації. Отже, як з гіркою іронією відзначали діячі українського національного руху, Москва, коли їй треба, називає українців то частиною російського народу, то «інородцями». Внаслідок цього циркуляру український рух знов опинився в підпіллі. Особливу ненависть у російських великодержавних шовіністів викликала «Просвіта». Природно, що імперський уряд був на боці «своїх», і «Просвіта» в Російській імперії постійно зазнавала утисків, принижень, переслідувань, її філії закривалися все частіше. З вибухом Першої світової війни у 1914 р. «Просвіти» в межах Російської імперії були остаточно заборонені і тільки катеринославська діяла ще деякий час. В пореволюційний період радянська влада повторила заборони «Просвіти» царським урядом, а її активісти майже всі були винищені фізично або репресовані. Було закрито й інші українські організації, заборонено продавати українські книжки (в тому числі навіть Євангеліє українською мовою, що його видав Синод), проводити концерти, вечори тощо.

Російський уряд, його представники на місцях давали настанови у чорносотенному дусі своїм підлеглим, ділились досвідом боротьби з українським рухом. Ось, наприклад, витяг з доповіді полтавського губернатора міністру внутрішніх справ:

«Необходимо субсидировать некоторые газеты в Киеве, Харькове, Полтаве, Екатеринославе и др. с целью борьбы против украинцев; в газетах указывать тождество великороссов с украинцами и объяснять, что малорусский язык образовался путем колонизации русского языка в прежние времена; разъяснять, что Украина означает окраину России и Польши и что никогда украинского народа не было; доказывать необходимость великорусского языка как общегосударственного и литературного, что малорусский язык, как простонародный, не имеет ни литературы, ни будущности... Всеми способами искоренять употребление названий "Украина" и "украинский"...»

Але український рух пристосувався й до нових умов. Важливу роль відіграло створення у 1908 p. Товариства українських поступовців (ТУП). Його завданням було спрямовувати й координувати діяльність різних українських груп за умов підпілля. Товариство й справді об'єднало визначних представників усього спектру політичних напрямів українського руху: М. Порша, В. Винниченка, С Петлюру, М. Міхновського. Керівником товариства фактично був М. Грушевський, офіційно ним керував колишній голова Української парламентської громади Іван Шраг. Керівним органом ТУП була рада (знаходилася у Києві), що обиралася на щорічних з'їздах організації. Основними напрямами діяльності Товариства українських поступовців були культурницька робота (створення «Просвіт», клубів, розповсюдження видань), створення блоків з іншими організаціями для обстоювання політичних свобод, участь у виборах і роботі Державної Думи, поширення кооперативного руху. ТУП виступало за запровадження української мови у середній школі, судах, церковному житті. Діяльність ТУП виходила за межі України, виявляла певний позитивний вплив на білоруський національно-визвольний рух. Відомо, наприклад, про контакти, які підтримували М. Грушевський з лідерами білоруського руху поетом Янком Купалою, істориком Вацлавом Властом-Ластовським, братами-публіцистами Антоном та Іваном Луцкевичами та ін.

Політична програма ТУП зводилася до трьох основних вимог: парламентаризму, перебудови Російської держави на федеративних засадах, національно-територіальної автономії України. Позбавлені прямого доступу до думської трибуни, українські політики в захисті національних прав прагнули співпрацювати з думськими фракціями трудовиків і конституційних демократів (кадетів). Одначе взаєморозуміння досягалося далеко не завжди. Почасти тупівці стикалися з байдужістю або відвертою ворожістю з боку російських політиків навіть демократичного спрямування. Вже тоді далекоглядним українським політикам стало зрозуміло, що російська демократія закінчується там, де починається незалежна Україна. Показовим у зв'язку з цим було тлумачення українського питання представниками навіть ліберального націоналізму. Ця політична лінія у російському опозиційно-демократичному таборі стала помітною у 1907—1908 pp. Щоби зберегти свій статус великої держави, Росія, твердили вони, має провадити активну зовнішню політику, віддаючи перевагу Чорноморському басейну. Для досягнення успіху в цьому зовнішньополітичному напрямку Росія мала відмовитися від переслідувань народів, що живуть у Чорноморському регіоні. Гнучкими дипломатичними заходами треба переконати такі народи у корисності їхнього союзу з Росією. При цьому йшлося лише про поляків та євреїв. Про визнання окремих політичних прав українців навіть не згадували. Тож змін на краще в російській політиці щодо України не передбачалося. Не допомогло й те, що Симон Петлюра, вже як український соціал-демократ, почав видавати у Москві російською мовою журнал «Украинская жизнь», щоб краще інформувати російську громадськість про події в Україні.

Слід підкреслити, що всі російські політичні партії напередодні Першої світової війни виступали проти державної незалежності України і у кращому випадку погоджувалися надати їй тільки куцу національно-культурну автономію (відкриття українських шкіл, видання українських газет тощо). Щоправда, на словах деякі російські партії, насамперед більшовики, виступали певний час під гаслами підтримки права націй, в тому числі й української, на самовизначення. Але ці гасла були демагогічними й висувалися тільки заради здобуття ширшої підтримки більшовиків, захоплення ними політичної влади та утримання за собою України. Взявши владу в Російській імперії в свої руки, більшовики продовжили великодержавну політику царату.

Лояльніше ставилися до українців представники інших національних меншин в Україні. Німецька община, яка гуртувала в першу чергу німецьких колоністів у селі, трималася осібно й нейтрально. З початком Першої світової війни у 1914 р. й антинімецької політики уряду її значення різко впало.

Швидко набирав силу єврейський рух, ставлення якого до українців було суперечливим. Нерідко єврейська меншина була солідарна з російським урядом щодо українства. З цим глибоко помилковим курсом боролися кращі представники єврейського визвольного руху, насамперед в особі талановитого письменника й публіциста Володимира (Зеєва) Жаботинського. Він відзначав коректну позицію лідерів українського руху в єврейському питанні та пропонував євреям відповідати тим же.

У найтяжчому стані опинився кримськотатарський (кримський) народ, корінний народ Криму, якому загрожувала денаціоналізація. Видатну роль у боротьбі за право кримських татар відіграв «дідусь нації», основоположник нової кримськотатарської літератури, письменник та просвітитель Ісмаїл Гаспринський (Ісмаїл бей Мустафа оглу) (1851—1914). Він створив першу газету кримськотатарською мовою («Терджиман»), яка стала виходити ще з 1883 р. Закладені ним традиції продовжував науковець, педагог і письменник, академік Осман Акчокракли (1878—1938). Навесні 1905 р. представники кримських татар вносили петиції до царя, але без особливого успіху. У серпні 1905 р. відбувся історичний «меджліс (рада) на воді», коли представники тюркомовних народів зібралися на пароплаві «Густав Струве» і під час шестигодинного плавання Окою було створено «Союз мусульман» (Іттіфак ель муслімін), вироблено стратегію і тактику дій в умовах революції. Більшість виступила тоді за здобуття автономії. Пізніше кримські татари зуміли провести до Державної Думи своїх представників і використовували думську трибуну для боротьби за свої права. Думськими депутатами від кримських татар були А. Медієв та І. Муфтій-заде.

Інші національні меншини (поляки, греки та ін.) теж активізували свою боротьбу, добиваючись забезпечення своїх культурних, мовних запитів тощо.

У 1911 р. у київській опері есер Багров вбив Столипіна кількома пострілами з револьвера. Але новий уряд не приніс сподіваного послаблення антиукраїнської репресивної політики. Її кульмінація припала на березень 1914 p., коли імперська влада заборонила урочистості з нагоди 100-ої річниці від народження Тараса Шевченка, що спричинило масові демонстрації студентів у Києві та інших містах України. Проти демонстрантів було кинуто загони поліції. Одначе каральні заходи імперії виявилися безсилими: український рух став масовим. Більше того, цей рух ставав значно радикальнішим, він перетворювався на чинник міжнародного життя. Характерною у цьому плані є поява молодоукраїнського напрямку в українській соціал-демократії. Важливу роль у діяльності партії відігравали Андрій Жук і Дмитро Донцов.

Андрій Жук (1880—1968) походив з Лубенщини. 1901 р. вступив до РУП, з 1905 р. став одним з чільних діячів УСДРП. Кілька разів арештовувався поліцією, був змушений емігрувати до Галичини (1907). Публіцист, займався також кооперативною діяльністю. У 1914 р. став одним із засновників Спілки визволення України, яка прагнула здобути незалежну Українську державу, спираючись на Австро-Угорщину у боротьбі проти Російської імперії. В часи УHP служив дипломатом, пізніше був редактором газет і журналів у Галичині, емігрував до Австрії, займався науковою діяльністю.

Дмитро Донцов (1883—1973) походив з Мелітополя. Навчався в Петербурзькому та Віденському університетах. Ще на студентській лаві прилучився до українського руху, ставши членом РУП, а потім — УСДРП. Активно займався публіцистичною діяльністю. У 1905 р. його було заарештовано. Після звільнення він емігрував у 1908 р. до Галичини і там разом з А. Жуком створив Спілку визволення України. В часи УHP займався питаннями преси, керував Українським пресовим бюро у Берліні, порвав з УСДРП. З 1922 р. проживав у Львові, де в своїх численних статтях сформулював ідеологію «інтегрального націоналізму», на який сперлися пізніше партії та організації нових поколінь борців за самостійну Україну, насамперед ОУН. Різко виступав проти будь-якої орієнтації на Росію, незважаючи на характер існуючої у ній влади.

Репресії, спрямовані проти політичного керівництва українського руху та культурно-просвітніх організацій, змусили розгорнути діяльність через інші, на перший погляд національно нейтральні, товариства — земства і кооперативи. «Артільним батьком» називали Миколу Левитського, який вперше на Наддніпрянщині почав створювати хліборобські спілки (артілі, кооперативи) в Олександрівському повіті (Олександрівськ — нині Запоріжжя) Катеринославської губернії. До 1914 р. кількість селянських спілок сягнула трьох тисяч. Тисячі сільських фельдшерів, агрономів, земських статистиків, кооперативних діячів вели щоденну просвітницьку роботу серед українського селянства, і саме ця діяльність невдовзі — у 1917 р. — уможливила швидке розгортання української революції. Надзвичайно важливим позитивним фактором було значне кількісне збільшення українського народу, який переживає справжній демографічний вибух на рубежі XIX—XX ст. Тоді на одну українську сім'ю припадало в середньому 7—8 дітей! Незважаючи на посилену русифікацію, згідно з першим всеросійським переписом 1897 p., тільки в Російській імперії нараховувалося понад 22 млн українців, і вони становили другу за чисельністю етнічну групу після росіян (відповідно 18% і 44%). Масові мітинги та демонстрації проти заборон святкування 100-річчя від дня народження Тараса Шевченка яскраво засвідчили процес швидкого пробудження широких мас українського народу. На жаль, вибух Першої світової війни призупинив цей процес. На думку ряду західних істориків, українцям забракло всього 10 років мирного життя, щоб стати на шлях рішучої боротьби проти Російської імперії за державну незалежність...

Західноукраїнські землі на початку XX ст.

Соціально-економічне становище українських земель, що знаходились під владою імперії Габсбургів, суттєво не змінилось порівняно з 80—90-ми роками XIX ст. Все ж подальша розробка родовищ нафти та інших багатств краю сприяли індустріалізації регіону, розвитку залізничної мережі (зокрема, у 70-х роках Галичину було поєднано залізницею із Закарпаттям, а ще раніше — з підросійською Україною) та формуванню місцевого робітничого класу. Тяжкі умови існування робітників та селян змушували їх ставати до боротьби за свої права, використовуючи страйки та бойкоти, вступати до лав політичних партій. Дуже важливою та ефективною формою протидії іноземному капіталу та місцевим лихварям (переважно з числа євреїв) став український кооперативний рух. «Батьками» кооперативної справи в Західній Україні стали Василь Нагірний і Аполлон Ничай, котрі створили у Львові перший кооператив у 1883 р., на кілька років раніше, ніж вони виникли на Східній. Пізніше виникло чимало філій цього кооперативу, а через 15 років почали виникати цілі кооперативні спілки. У 1894 р. Теофіль Кормош заснував перший український кооперативний банк «Віра», котрий у свою чергу сприяв створенню нових кредитних спілок і кооперативів. Це дозволило поступово подолати свавілля і здирство лихварів та орендарів, вже тоді на практиці реалізовувалося гасло: «Свій до свого по своє». Український кооперативний рух сприяв не тільки економічному піднесенню нації, а й її політичному гуртуванню.

Зростання українського політичного руху. Кардинальні зрушення в соціально-економічному та політичному житті чільних країн Європи та США, зростання політичної активності робітничого класу та селянства, інтелігенції, «білих комірців», прагнення до здобуття національних держав рядом європейських народів не могли обминути підавстрійські землі України. Українці, так само як і поляки, чехи, словаки, хорвати та інші поневолені народи Австро-Угорщини, прагнули національної свободи, але їх ситуація була значно гіршою, оскільки на їхні землі заявляли свої претензії поляки (Галичина), угорці (Закарпаття), румуни (Буковина). Це викликало, особливо в Галичині, гострі антагонізми, причому на перший план виходили вже не українсько-австрійські, а українсько-польські суперечності. Національне пробудження українців Галичини за таких умов неминуче вело до радикалізації політичного життя, до переваги тих партій, які усвідомлювали національну самобутність українського народу, а не блукали в темряві москвофільства, марксистських химер, які, по суті, ігнорували національне питання або трактували його у дусі, вигідному для імперій. На чільне місце в Галичині таким чином вийшли народовці, які створили Національно-демократичну партію (1899). Нова політична структура поєднала широку організаційну мережу народовців та інтелектуальні надбання українських радикалів. Базуючись на національній платформі, вона об'єднала різні верстви українського суспільства і стала першою реальною силою, що змогла протистояти польському натискові в Галичині.

Ця партія прагнула державної самостійності України, а як програму-мінімум ставила перед собою досягнення автономії в Австро-Угорщині. До Національно-демократичної партії увійшли визнані авторитети суспільно-політичного життя України Іван Франко, Михайло Грушевський. Керівником партії став публіцист Євген Левицький (1870—1925), колишній голова львівського українського студентства, творець першої в Україні політичної партії європейського зразка — Русько-української радикальної партії. Того ж 1899 року він разом зі своїм сподвижником В. Охрімовичем заснував газету «Будучність», пізніше став редактором «Діла». Прекрасний організатор і тактик, Левицький успішно здійснював роботу в масах, він вивів партію за межі кабінетів та залів, на скликаних нею вічах збиралося до 20 тис. селян, які все активніше підтримували своїх кандидатів на парламентських виборах. Левицький дбав про те, щоб спільно з українцями Галичини виступили українці Закарпаття та Буковини, і невдовзі і в цих регіонах активізувався національний рух (так, у 1906 р. в Буковині було створено Українську радикальну партію, в якій чільну роль відігравали брати І. та О. Поповичі, та Соціал-демократичну партію). 1907 року спільними зусиллями демократичних сил в Австро-Угорщині вдалося добитися загального і прямого виборчого права для чоловіків (частково й для жінок). Тепер нарешті дістали змогу вільно голосувати робітники, бідні селяни, сільська молодь, яка не мала власного господарства, що збільшило українське представництво в парламенті. Однак виборчий закон не був справедливим, оскільки мандати для всієї Галичини (і східної — української, і західної — польської) призначалися не пропорційно до національного складу населення. В результаті зі 106 мандатів для Галичини українцям було призначено 28, а полякам — 78, тоді як українці мали б отримати як мінімум утричі більшу кількість. Саме тому і через фальсифікацію виборів більшість у місцевому галицькому соймі (парламенті) залишалася за поляками.

На початку XX ст. значно зміцніли зв'язки між українцями підросійських та підавстрійських земель, з Галичини всупереч заборонам царського уряду йшли на Наддніпрящину книги та часописи, були налагоджені інтенсивні контакти між провідними суспільно-політичними діячами обох частин України. Характерною у цьому відношенні постаттю був Михайло Грушевський, який з однаковим успіхом працював і в Києві, і у Львові. У Києві часто бував Іван Франко, у Галичині — Михайло Коцюбинський, Олена Пчілка (мати Лесі Українки) та ін. У тривалому листуванні перебували поетеса Леся Українка та буковинська письменниця Ольга Кобилянська. Швидко відроджувалося почуття єдиного українського народу «від Сяну до Дону».

У Закарпатті велику роль відігравав тоді мукачівський єпископ Юлій Фірцак, який добився прибуття до цього регіону представника угорського уряду Едмунда Егана, ірландця за походженням. Еган об'їздив весь край і вжахнувся від трагічного стану українських селян, жорстоко експлуатованих угорськими поміщиками та єврейськими лихварями. Меморандум Егана у цій справі, скерований до уряду, позитивно вплинув на становище українців. Уряд розпочав аграрну реформу, вжив певних заходів, щоб підтримати українську бідноту. Але це були заходи, які не могли радикально змінити ситуацію. Самого ж Егана за його шляхетну й гуманну діяльність було злочинно вбито...

Все ширше українством Галичини використовувалися демонстрації, страйки та інші дієві форми впливу на уряд Австро-Угорщини та краю. Звичайно, великі надії покладалися на вибори до парламенту, однак через недосконалий закон про вибори, махінації з боку влади, переважно польських шовіністів, навіть залякування й терор українці були представлені у загальноімперському (у Відні) і особливо місцевому (у Львові) парламентах далеко не належною мірою. Під час виборів до галицького сойму 1908 р. польські шовіністи вбили Марка Каганця, українського селянина з Коропця Бучацького повіту. У відповідь український студент Мирослав Січинський (1887—1979) пострілом з револьвера вбив намісника Галичини — графа Потоцького, лідера польських шовіністів Галичини. Іншою причиною замаху стала негативна позиція Потоцького щодо відкриття українського університету у Львові.

Проблема цього університету стала однією з найболючіших точок українсько-польського протистояння. У цьому питанні польський великодержавний шовінізм показав себе в усій своїй «красі», не даючи українцям ніяких шансів на задоволення своїх елементарних національно-культурних потреб. Ще у 1883 р. українські студенти вимагали запровадження в університеті української мови (досі домінували тут німецька та польська) та відкриття кафедри історії України. Тільки через 11 років така кафедра була відкрита (її очолив професор М. Грушевський), але поширення української мови не пішло далі неї. Прохання та петиції, звернені аж до Відня, не давали результату. Так, всупереч компромісному рішенню Відня, щоб деякі документи й промови читалися латинською мовою, ректор — поляк Дембінський демонстративно став читати польською. У відповідь — протести студентів-українців, які силою були придушені польськими студентами. Тоді українці почали вимагати створення паралельного університету з українською мовою навчання, перейшли від прохань до демонстрацій і страйків. У відповідь — арешти, відкриття судових справ («справа 100»). Австрійський уряд вже погоджувався на відкриття українського університету, але опір чинили польські шовіністи, які ще з більшим завзяттям прагнули придушити український студентський рух, організовуючи «боївки». Під час однієї зі спровокованих ними сутичок загинув український студент Адам Коцко (1910), що поклало край надіям частини української громадськості на досягнення мирного компромісу з поляками й викликало новий виток напруги у відносинах між українцями та поляками. Врешті українці добилися остаточної згоди імператора Франца Йосифа II на відкриття свого університету, але це мало статися тільки у 1914—1915 pp. (вибух світової війни не дозволив реалізувати цей намір).

Український національний рух у таких умовах набуває нових форм, стає краще організованим. Стало зрозуміло, що треба максимально використовувати легальні можливості й готуватися до тяжких випробувань, передчуття яких чулося в повітрі. Український провід руху прагнув належним чином відреагувати на виклик часу. Це знайшло свій вияв у формуванні наприкінці XIX ст. за польськими та чеськими зразками спортивно-пожежних товариств «Пласт», «Сокіл» («Сокіл-Батько») та «Січ», члени яких гартували себе для майбутньої збройної боротьби за самостійну Україну. Видатними їх організаторами виступили адвокат Кирило Трильовський (1864—1941) та педагог Іван Боберський, причому останній став також батьком українського спорту.

Іван Боберський (1873—1947) походив із багатодітної сім'ї священика. Він навчався у Львові, Відні та Граці, тривалий час опановував західноєвропейські виховні системи, насамперед щодо фізичної культури. З 1900 р. працював у одній із львівських гімназій, викладаючи німецьку мову, виховав цілу плеяду українських патріотів на чолі з Євгеном Коновальцем. Запровадив спортивні змагання у Львові, перекладав і сам писав підручники та посібники зі спортивних ігор, насамперед футболу; брав діяльну участь у створенні мережі товариств «Сокіл» та «Січ» у Галичині (у 1908—1914 pp. — голова «Сокола-Батька», у 1910—1914 pp. — головний редактор газети «Вісті з Запорожа»), потім Легіону Українських Січових Стрільців (УСС). Один із визначних діячів Західно-Української Народної Республіки, у 1918—1919 pp. був міністром пропаганди ЗУНР, потім виконував дипломатичні доручення уряду ЗУНР у США й Канаді, де й залишився жити до 1932 р. З 1932 р. проживав у м. Тржич (Словенія), де й помер. Створив важливий щоденник про події польсько-українсько ї війни 1918—1919 pp.

Перша «Січ» виникла на Снятинщині у 1900 p., через рік у Коломиї вже відбувся з'їзд січовиків, почала видаватися газета «Нова Січ». До вибуху Першої світової війни тільки «Січі» об'єднали 90 тис. українських юнаків. З їхніх лав був сформований пізніше Легіон УСС («легіонери-усуси») (1913), котрий у свою чергу створив ядро армії ЗУНР. Яскравою демонстрацією сили українського національного руху стало святкування 100-річчя від дня народження Великого Кобзаря. 28 червня 1914 р. у Львові зібралося понад 12 тис. «пластунів», «січовиків», «соколів» та «усусів», які виразно показали, кому має у майбутньому належати українська земля і хто має бути на ній господарем.

Українська еміграція

З підросійської України. Оскільки володіння Російської імперії охоплювали не тільки Сибір і Далекий Схід, а ще й Алеутські острови, Аляску та форт Росс під Сан-Франциско, то серед її колоністів у Сибіру та Новому Світі помітне місце належало українцям. (Про формування компактних українських поселень у Сибіру — Сірий Клин та Зелений Клин — вже йшлося). Цікаво, що православними колоністами у Північній Америці опікувалися єпископи Іркутські та Нерчинські Інокентій (Неронович), св. Софроній (Кришталевський), Михаїл (Миткевич), які були українцями за походженням, а до того ж вихованцями Києво-Могилянської академії. За часів єпископа Веніаміна (Багрянського) у 1795 р. було збудовано першу православну церкву в місцевості Кодьяк (Аляска), пізніше було створено Аляско-Алеутський вікаріат. Після того як цар Олександр II продав Аляску США (1867), цей вікаріат було підвищено до єпархії (1870). Першим її архієпископом став Іоан (Митропольський), а третім (у 1888—1891) — Володимир (в миру Василь Соколовський), українець з Полтави, випускник Холмської духовної семінарії, який привіз зі своєї альма-матер цілий загін українців-священиків. Після його переведення на Острозьку (на Волині) кафедру на Аляску було поставлено єпископа Николая (Зьорова), який поширив діяльність місії і на Канаду. У 1909 р. РПЦ поставила свого єпископа спеціально для Канади. Ним став Олександр (Немоєвський). Мережа православних парафій таким чином швидко поширилася по всій Північній Америці. І нині Російська Американська митрополія в США та Канаді живуть тими здобутками, якими вони завдячують насамперед українцям наприкінці XIX — на початку XX ст.

З підавстрійської України. Ті самі причини, що і в Наддніпрянщині (безземелля та малоземелля, безробіття тощо), призвели до масового виїзду з батьківщини українців Австро-Угорщини. Вже у XVIII ст. бачимо хвилі переселень, скерованих на Балкани (Хорватія, Боснія), однак імміграція до цих країн не мала значних перспектив, бо зарубіжна Європа сама відчувала брак землі. Тому майже всі переселенці з підавстрійської України рушали до Нового Світу.

Є дані, що вже на першому кораблі «отців-пілігримів» до майбутніх США («Мейфлауер», тобто травнева квітка), який прибув до Нового Світу ще 1604 p., був один українець. Досить відчутною була роль українців у війні за незалежність США 1776—1783 pp. і особливо у переможній війні Півночі проти рабовласницького Півдня (1861—1865). Тоді відзначився, наприклад, українець, генерал Василь Турчин, прозваний «грізним козаком». У 1865 р. до Нью-Йорка прибув ієродиякон Агапій Гончаренко (Андрій Гумницький), вихованець Київської духовної семінарії, що діяла як початковий ступінь Київської Духовної академії. Він виступив творцем першої слов'янської політичної організації в США («Клуб декабристів» у Сан-Франциско), видавцем газети на Алясці («Alaska Herald-Свобода»). Першим відомим емігрантом у США із Західної України був Іван Макогон із галицьких Заліщиків (1877). У 1884 р. на численні прохання українців — греко-католиків до США прибув перший священик — о. Іван Волянський, а через рік у місті Шенандоа (штат Пенсильванія) він збудував перший храм, заснував Свято-Миколаївське братство. У 1891 р. налічувалося вже 19 греко-католицьких священиків — вихідців із Закарпаття, Пряшівщини, Галичини. У 90-х pp. XIX ст. цілий гурт національно свідомих українських священиків з Галичини («Американський кружок») спеціально присвятив себе діяльності в США, щоб підтримати співвітчизників. Один з цих священиків, Нестор Дмитрів, став першим греко-католицьким душпастирем у Канаді (1897). Наприкінці XIX — на початку XX ст. відчутною стала хвиля емігрантів з підросійської України з числа українських протестантів.

У 70—80-х pp. XIX ст. багато українців поселилося в Нью-Йорку та Нью-Джерсі, штаті Пенсильванія (міста Пітсбург, Гарісбург, Кінгстон, Міннеаполіс, Скрентон, Шенандоа та ін.), де вони працювали переважно шахтарями та робітниками на текстильних фабриках. Переселенці з України становили тоді приблизно 1% населення США. Вони спочатку закріплювались на атлантичному узбережжі країни, а потім просувались углиб континенту. Дещо пізніше українці стали прибувати на канадські землі, але тут вони тяглися до безмежних канадських прерій. Офіційно початок переселенню поклали два галицьких селянина Іван Пилипів та Василь Єлиняк з Небилова на Калущині, котрі 7 вересня 1891 р. ступили на канадський берег. Єлиняк прожив майже сто років (помер у 1956 р.) і своїми очима бачив, як крок за кроком, долаючи тяжкі перепони, українці здобували собі визнання в Канаді. Саме до Канади основна маса шукачів кращої долі із Західної України звернула свої погляди, і цьому прислужилася ґрунтовна брошура «Про вільні землі» вчителя Осипа Олеськіва. Останній чесно показав картину життя українців у Новому Світі й дійшов справедливого висновку, що Канада для них підходила найбільше з огляду і на кліматичні умови, і на багатство землі, і на сприяння уряду. Зусиллями насамперед вихідців із України була піднята цілина у трьох степових провінціях і в центрі Канади: Манітоба, Саскачеван і Альберта. Саме тут виникло чимало українських містечок і сіл із характерними назвами: Київ, Львів, Нова Коломия, Теребовля, Мазепа, Петлюра і т. д.

Столиця провінції Манітоба — Вінніпег був тоді одним з найбільших міст у Новому Світі, яке дуже швидко зростало. Сюди сходилися залізниці, звідси потяги везли іммігрантів аж до берегів Тихого океану. Саме Вінніпег надовго став головним осередком українського життя Канади. Тут з'явилися такі газети, як «Слово» (1904), «Канадійський русин» (1911), «Канадійський фермер» та ін. У 1910 р. побачив світ перший номер знаної газети «Український голос» (1910), яка є популярною і в наш час. З тих часів діє у Вінніпезі й «Просвіта». У 1915 р. перші українці-іммігранти були обрані до місцевих органів влади Канади в Альберті та Манітобі. Але у сфері шкільного й церковного життя українцям доводилося долати значні перепони. Тривалий час не давали змоги відкривати українські школи, пропонуючи українцям на вибір англійські чи французькі, а отже, й нові національні орієнтири. Греко-католиків змушували йти до римо-католицьких храмів, не визнавали свячень їхніх священиків (якщо ці священики були одружені), греко-католикам не дозволялося мати свого єпископа, що призводило до неминучої латинізації та денаціоналізації українців — греко-католиків. На знак протесту священик Олексій Товт, який походив з українців Пряшівщини, перейшов зі своєю парафією м. Міннеаполіса з Руської (тобто Української. — Ю. М.) Греко-католицької церкви до Російської православної церкви, яка діяла тоді в США і Канаді. Невдовзі кількість таких парафій зросла до 50. Аналогічні процеси відбувалися і в українській греко-католицькій громаді в США. Частина парафіян переходила навіть до протестантів (англікан, пресвітеріан). Стривожена римська курія згодилась врешті-решт на призначення греко-католицьких єпископів до США й Канади. Ними стали відповідно Сотер Ортинський (1907) і Микита Будка (1910).

Але це не вирішило проблему вповні. РПЦ робила все, щоб помосковщити православних українців і в Новому Світі. Природно, що в середовищі національно свідомих віруючих українців народився план створення власної автокефальної (тобто незалежної) православної Церкви. Важливу роль відіграв тут громадський діяч Михайло Стечишин, і у 1918 р. на Соборі у м. Саскатун (столиці провінції Саскачеван) було проголошено створення Української греко-православної церкви, яка сьогодні діє під назвою Українська православна церква в Канаді. Звідси ж бере свій початок і Українська православна Церква в США. Ті ж самі проблеми у греко-католиків існували в Латинській Америці, й долати їх довелося ще довше...

У 20-х роках XIX ст. окремі українці прибувають до Бразилії, Аргентини та інших латиноамериканських країн. Українець із Києва Михайло Скибицький (Мігель Роля) був сподвижником національного героя Латинської Америки Симона Болівара, борця за незалежність від Іспанської імперії. У 1872 р. до Бразилії прибула родина Миколи Морозовича із Золочівщини. Але масова імміграція з України до Бразилії (провінції Парана, Сан-Катаріна, Ріо Гранде до Суль, Сан-Паулу) та Аргентини (переважно штат Місіонес і столиця держави Буенос-Айрес) почалася наприкінці XIX ст. До Аргентини за період до 1914 р. прибуло відносно небагато переселенців (бл. 10 тис), значно більше їх прибуло до Бразилії. Тут переселенці опинилися в особливо тяжких умовах (тропічний клімат, непрохідна сельва, хвороби, напади індіанців), причому без жодної економічної допомоги з боку уряду — на відміну від Канади та США. Але й тут українці дали собі раду! Вони міцно вкорінились на новій землі, збудували православні та греко-католицькі храми, заснували «Просвіту», почали видавати україномовні газети: «Зоря» (1907), «Прапор» (1910), «Праця» (1912), створили навіть свій представницький орган — Конгрес (1910). Греко-католицький священик Рафаїл Криницький писав з міста Прудентополіс, з «бразильської України», у листі до Михайла Грушевського 1913 p.: «...тут серед лісів гомонять пісні українські, у церквах — наука українська, а у ній проповідуємо Христа любити і народ любити свій. Хоч би нас бразиліяни хотіли — то й хочуть здегенерувати — не даємось і не дамось!» Дійсно й по сьогодні українці в Бразилії найменше піддались асиміляції і становлять шанований за сумлінну працю прошарок населення Бразилії.