Українські землі під владою Російської імперії наприкінці XVIII — у першій половині XIX ст.

Остаточна ліквідація гетьманства. Уже на початку 60-х років XVIII ст. Російська імперія посилила тиск на рештки української козацької державності, задумуючи цілковито ліквідувати Січ та Гетьманщину. Гетьман Кирило Розумовський, дуже лояльно налаштований щодо Російської імперії, спробував у інтересах розвитку Гетьманщини зміцнити гетьманську владу, навіть зробити її спадковою. Це викликало гнів імператриці Катерини II (правила у 1762—1796 pp.), яка прагнула до повного злиття України з Росією, до тотальної русифікації українського народу. Гетьмана Кирила Розумовського негайно викликали до Петербурга. Вимога Катерини була категоричною — зректися гетьманської булави. Протягом 10 місяців український гетьман, використовуючи свої зв'язки при дворі, намагався якось залагодити справу. Та імператриця залишалася непохитною — адже справа була не в особі Кирила Розумовського.

Ліквідація гетьманства була логічним наслідком колоніальної політики Російської імперії щодо України. Таким чином, у жовтні 1764 р. Кирило Розумовський змушений був скласти свої повноваження, а вже наступного місяця його офіційно було увільнено від гетьманства. Натомість для управління Лівобережною Україною та Запорожжям було створено Малоросійську колегію на чолі з президентом і генерал-губернатором графом Петром Рум'янцевим. Майже одночасно (1765) було скасовано козацький устрій на Слобожанщині й утворено там Слобідсько-Українську губернію з адміністративним центром у Харкові. Козацькі полки перетворювалися на гусарські. Старшини отримували російські військові чини, а козаки ставали «військовими обивателями». Заборонялися вільні переходи селян від одного пана до іншого.

Скасування гетьманства стало початком вирішального наступу царату на українську автономію. Катерина II мала на меті не лише позбавити українські землі решток державності, а й знищити самобутню культуру українського народу, його мову, перетворити українців на злиденних і ницих малоросів. Протягом наступних років один за одним з'являлися імператорські укази, що мали довершити справу підкорення України. Виконавцем імператорської волі був президент Малоросійської колегії Петро Рум'янцев.

Його бурхливу антиукраїнську діяльність тимчасово призупинила тільки чергова російсько-турецька війна 1768—1774 pp., оскільки Російській імперії був потрібний спокійний тил і гарматне м'ясо. У цій війні особливо уславилися запорозькі козаки, котрі сподівалися, що за вірну службу у війні проти «бусурман» імперія залишить у спокої козацтво, не буде вторгатися в землі Війська Запорозького, які широко прослалися степами Центральної та Південно-Східної України. Та не так сталося, як гадалося і як обіцялося ...

Переможна для Російської імперії війна завершилася підписанням Кючук-Кайнарджійського мирного договору. До Росії відійшли Велика й Мала Кабарда, східна частина Керченського півострова (в тому числі Керч і Єнікале), а також Азов із навколишніми землями, фортеця Кінбурн у гирлі Дніпра, територія між Дніпром і Південним Бугом (по нижній течії до узбережжя Чорного моря). Туреччина зобов'язалася вивести свої війська з Криму, Кубані й Тамані, а Росія — з Криму, Дунайських князівств і Кавказу. Росія одержала право вільного торгового судноплавства на Чорному морі. За умовами Кючук-Кайнарджійського мирного договору Кримському ханству надавалася незалежність від султанської Туреччини, фактично ж воно опинилось у залежності від Російської імперії, а в 1783 р. Крим взагалі було приєднано до останньої. Чимало кримських татар вже тоді стали жертвами переслідувань та дискримінації, майже половина татарського населення Криму емігрувала до Османської імперії. Розпочалося планомірне й санкціоноване зверху нищення не тільки кримськотатарських, а й античних та ранньохристиянських пам'яток старовини. Англійський професор Е. Д. Кларк як свідок описав варварську руйнацію царськими військами у 1812 р. будівель античного Херсонеса, що її здійснювали при використанні порохових мін. Репресії та депортації впали й на голови християнського населення Криму, значна частина якого (переважно греки) були виселені в північне Приазов'я, де виникло місто Маріуполь (у перекладі з грецької — «місто Марії»). У той же час царат активно переселяв до Криму росіян, українців, німців та ін.

Ліквідація решток автономного устрою Гетьманщини та Запорозької Січі. Після закінчення російсько-турецької війни й придушення Селянської війни у Росії під керівництвом Омеляна Пугачова (1773—1775) антиукраїнська політика Петербурга посилилася.

4 червня 1775 р. війська генерала Текелія раптово оточили Січ-столицю, де стояла невелика козацька залога, й зажадали її капітуляції. Після бурхливої військової ради, зваживши на нерівні сили сторін (3000 запорожців проти 10 000 царського війська), запорожці вирішили скласти зброю. Наступного дня за наказом Текелія з Січі було вивезено боєприпаси, артилерію, скарб, клейноди і прапори, архів тощо. Всі будівлі на Січі, крім укріплень, зруйнували, в тому числі 500 козацьких майстерень і торговельних будинків.

Військова операція з ліквідації Січі передбачала загарбання всього Запорожжя. Щоб досягти цього, було залучено величезні сили — до 100 000 вояків. Поділена на кілька частин, російська армія протягом двох тижнів, від 25 травня до 8 червня 1775 p., повністю окупувала запорозькі землі. Осердя української державності й волелюбного духу було знищене. У червні 1775 р. вийшов сенатський указ, а у серпні — указ Катерини II, що поклали край надіям козаків на відродження Січі. У цих указах містилося чимало брехливих звинувачень на адресу запорожців. Головна ж причина ліквідації Січі полягала насправді в колоніальній та кріпосницькій політиці Російської імперії. Царський уряд в особі самої Катерини, її фаворита Григорія Потьомкіна та ін. серйозно непокоїли можливість відродження Української держави, зростання економічної могутності Січі, відсутність тут кріпацтва, демократичний устрій козацької республіки, яка виступала цілковитою протилежністю кріпосницькій та монархічній Росії.

Після ліквідації Січі запорожцям було наказано записатися до селянського (фактично до кріпаків) та міщанського станів. Старшин зараховували офіцерами до царської армії, але найвищих керівників Січі жорстоко покарали. Особливо тяжка доля випала кошовому отаману Петру Калнишевському, військовому судді Павлу Головатому та військовому писарю Івану Глобі. Останній кошовий протягом 25 літ відбував ув'язнення у маленькій келії, фактично у кам'яному мішку, в Соловецькому монастирі. Суддя ж і писар були заслані до Сибіру (Тобольськ).

У 1781 р. на землях Лівобережної Гетьманщини було утворено Малоросійське генерал-губернаторство, що складалося з трьох намісництв, згодом губерній — Київської, Чернігівської та Новгород-Сіверської. Кожна губернія поділялася на 11 повітів. Глухів утратив статус столиці. У губернських і повітових містах створювалися такі самі адміністративні та судові установи, які діяли скрізь у Російській імперії. Малоросійську колегію було скасовано. З ініціативи Рум'янцева здійснювався перепис населення, кількість вільних селян знову було зменшено. Врешті, 1783 р. вийшов імператорський указ, який прикріпляв усіх українських селян до того місця, де вони були записані під час останнього перепису, й забороняв переходити на нові місця. Цим указом у Лівобережній та Слобідській Україні запроваджувалося кріпацтво.

Спеціальним указом від 1783 р. було ліквідоване й козацьке військо. Десять козацьких і три компанійські полки перетворилися на десять регулярних кінних карабінерних полків російської армії. Реорганізовані козацькі полки й надалі мали формуватися з українських козаків, які утворили окремий стан населення — казенних селян. На відміну від звичайних селян, вони не були кріпаками, а мусили відбувати військову службу в регулярній російській армії. Рекрутами-солдатами ставали троє козаків з кожних 500 душ населення.

З-поміж інших заходів, що визначали українське життя за російським імперським взірцем, було оголошення «Грамоти про вільність дворянства», яка надавала українській шляхті й старшині всіх прав російського дворянства. Тим самим царат прагнув підкупити верхівку козацької старшини і зміцнити соціальну базу свого панування.

Перетворення Лівобережної Гетьманщини на складову частину Російської імперії, ліквідація Січі супроводжувалися значним погіршенням життя українців. Економічний і господарський потенціал України нещадно використовувався царатом у численних війнах.

Нащадки запорожців. Найнепокірніші запорожці подалися за межі Російської імперії — за Дунай, на землі, що були під владою турецького султана Абдул-Гаміда І. Там вони заклали Задунайську Січ (1775—1828). Вона була майже копією Запорозької, хіба що до традиційних господарських занять козаків (хліборобство, скотарство, рибальство, мисливство, ремесла) додалося й виноградарство. Відсутність кріпацтва створювала тут оазис свободи, той магніт, який притягував до себе знедолених людей з України. Але з часом ситуація погіршала через те, що султан намагався використати козаків у своїх інтересах, кидаючи їх на придушення національно-визвольних рухів народів Балканського півострова. Зростала туга за батьківщиною, що показано в знаменитій опері українського композитора С. Гулака-Артемовського (1790—1865) «Запорожець за Дунаєм». Саме тому частина козаків звернулася до австрійського імператора з проханням дозволити жити в його володіннях. Такий дозвіл козаки отримали. У 1785 р. 8 тисяч колишніх запорожців перейшли на землі в провінції Банат, на береги Тиси в її нижній частині (нині — територія Сербії), ставши австрійськими підданими. Так на берегах Дунаю й Тиси виникла Банатська Січ (1785—1812). І хоча основна маса запорожців-задунайців повернулася звідси до Задунайської Січі (1812), однак певна частина їх залишилася й злилася з українцями — переселенцями із Закарпаття й Пряшівщини, які з'явилися тут ще у 40-х роках XVIII ст. й продовжували прибувати до Банату, Бачки, Сриму та Воєводини (землі на межі сучасних Угорщини, Сербії та Хорватії) протягом XVIII — початку XX ст. Ця людність мала міцні контакти з українцями-галичанами, котрі наприкінці XIX ст. почали прибувати до підавстрійської Боснії та Славонії, яка належала до угорської частини імперії Габсбургів.

У 1828 р. вибухнула чергова російсько-турецька війна (1828—1829), яка закінчилася перемогою Росії і приєднанням до неї нових територій, зокрема дельти Дунаю. Ця війна теж коштувала Україні значних людських і матеріальних втрат. Вона ж багато в чому вирішила долю козаків-задунайців, які мусили вирішити складне питання: на чиєму боці битися. Всупереч волі більшості задунайців кошовий отаман Йосип Гладкий із загоном у 1500 козаків перейшов під Ізмаїлом на бік російської армії. Він був удостоєний почестей, але за це турки знищили Задунайську Січ, що тяжко відбилося на становищі тих задунайців та їхніх сімей, котрі залишалися на турецьких землях. З тих козаків, що лишилися на боці султана, пізніше була сформована польським повстанцем Михайлом Чайковським (Садик-паша) бойова частина, яка брала участь у Кримській війні 1853—1856 pp. проти Російської імперії. Метою Чайковського було відродження не тільки козацтва, а й незалежних Польської та Української держав. Задунайці брали участь і в російсько-турецькій війні 1877—1878 pp. Тільки після падіння турецької фортеці Плевни у 1878 р. цей загін припинив своє існування. Нащадки задунайців і нині проживають у пониззі Дунаю ...

Тим часом колишні задунайці на чолі з Гладким воювали на боці російської армії. Після укладення Адріанопольського мирного договору 1829 p., згідно з умовами якого Туреччина, зокрема, передавала Росії гирло Дунаю та східний берег Чорного моря, постало питання про долю цих козаків. У 1831 р. цар Микола І (правив у 1825—1855) наказав поселити їх на північному узбережжі Азовського моря, на відрізку від Маріуполя до Ногайська (Приморська) та Бердянська, щоб краще убезпечити його від можливого турецького нападу.

Азовське козацьке військо. Так було створене Азовське козацьке військо (1831—1865 ). Азовці заснували тут чимало хуторів, сіл, станиць, навіть містечок, збудували Азовську флотилію. Першим кошовим отаманом цього війська став Й. Гладкий, але верховне керівництво у військових справах належало новоросійському генерал-губернаторові. Взагалі це військо мало нагадувало колишню Січ, від її прав і вільностей майже нічого не залишилося. Йосип Гладкий обіймав дану посаду до 1853 p., а потім пішов у відставку в чині генерал-майора. Він оселився у Олександрівську (нині — Запоріжжя), де й помер у 1866 р. Його могила знаходиться на території сучасного Запорізького університету. У середині XIX ст. становище азовських козаків значно погіршало. Тут уряд встановлював кріпосницькі порядки, намагався переселити козаків на Північний Кавказ, де в розпалі була кривава війна з вільнолюбними горцями. Саме козаки-азовці заснували на Кавказі станиці Азовську, Папайську, Дербентську, Константинівську. Однак далеко не всі козаки бажали переселятися на охоплений вогнем Північний Кавказ, частині з них навіть вдалося втекти до Туреччини. Коли азовців стали силоміць переселяти з України на Північний Кавказ до станиць Анапської округи та Закубання, вони підняли повстання, яке було жорстоко придушене. Після поразки повстання цар Олександр II видав указ, за яким Азовське козацьке військо ліквідовувалося, а рядових козаків було перетворено на селян. Щоб зменшити можливість нового повстання, старшину підкупили: їй було надане російське дворянство. Зброю, клейноди, флотилію азовців було передано Кубанському козацькому війську.

Бузьке козацьке військо. Наприкінці XVIII ст. царський уряд створив також Катеринославське козацьке військо, до якого потрапила й частина колишніх запорожців, але воно проіснувало всього кілька років. Значно довше протрималося Бузьке козацьке військо (1785—1817), яке добре зарекомендувало себе у російсько-турецькій війні 1787—1791 pp. Після укладення миру бузьким козакам було дозволено поселитися на берегах Південного Бугу (пізніше на цій території утворилися три повіти: Ольвіопольський, Єлисаветградський та Херсонський). Їхньою столицею стало м. Вознесенськ. Царат, звичайно, мав тут свій інтерес, прагнучи зміцнити нові кордони. Прав і вільностей у бузького козацтва було обмаль, їм навіть не давали змоги обирати свого кошового отамана. Втім, становище цих козаків було кращим, ніж у кріпаків. Сподіваючись на розширення своїх прав, бузькі козаки охоче воювали у 1812—1813 pp. проти наполеонівської Франції, брали участь у взятті Парижа (1813). В «нагороду» за це російський уряд перетворив їх на військових поселенців, становище яких мало чим відрізнялося від кріпаків. Це спричинилося до повстання козаків під керівництвом Федора Барвінського (1817), яке було жорстоко придушене каральними військами. Сто керівників повстання засуджено до смертної кари, яку замінили побиттям шпіцрутенами й довічною солдатчиною в Сибіру.

Чорноморське Кубанське козацьке військо. Коли вибухнула російсько-турецька війна 1787—1791 pp., російський уряд зрозумів свою помилку — те, що він принаймні передчасно ліквідував Запорозьку Січ. Довелося на час війни терміново відроджувати козацтво, яке дістало назву «вірного», на відміну від «невірних», які подалися за Дунай під турецькі прапори. Російський уряд, прагнучи не допустити переходу й інших запорожців на турецький бік, заходився формувати з них у 1788 р. Військо вірних козаків (трохи згодом воно стало називатися Чорноморським), обіцяючи їм «золоті гори» за службу, насамперед землі між Південним Бугом та Дністром у районі м. Слободзеї (у Молдавії). Частина колишніх запорожців на чолі з Антоном Головатим, Харком (Захаром) Чепігою та Сидором Білим відгукнулася на цей заклик. Першим кошовим отаманом нового козацького війська став С. Чепіга. Військо зберігало давній запорізький устрій, назви всіх куренів, одяг тощо. Згідно з царською волею йому повернули частину прапорів, відібраних після ліквідації Січі у 1775 р. Ці козаки брали участь у багатьох битвах. Особливо вони відзначилися під час штурмів Акермана (Білгорода-Дністровського), Бендер, Очакова, Кінбурна, Ізмаїла, Хаджибея (Одеси), а також фортеці на о. Березані у Дніпро-Бузькому лимані, де блискуче проявила себе Чорноморська козацька флотилія. На честь взяття Березані чорноморці додали до своїх 38 куренів ще один — Березанський.

Російсько-турецька війна 1787—1791 pp. закінчилася укладенням Ясського мирного договору, за яким до Росії відійшла вся територія Північного Причорномор'я, зокрема й Очаків. Туреччина остаточно визнала приєднання Криму до Росії.

Українські козаки, з яких складалося Чорноморське військо, уславившись у численних битвах, сподівалися відродити на землях між Південним Бугом і Дністром давні козацькі звичаї та розширити свої володіння аж до Дону за рахунок колишніх земель Війська Запорозького. Це занепокоїло російський уряд, оскільки через Слободзею козаки утворювали своєрідний міст між землями колишньої Січі та Гетьманщини із Задунайського Січчю, яка знаходилася під турецьким протекторатом. Знову проігнорувавши інтереси українських козаків, імперський уряд скасував своє попереднє рішення. Після тривалих клопотань Головатому та Чепізі (останній замінив смертельно пораненого під Кінбурном Сидора Білого) вдалося добитися царської грамоти на поселення козаків між Кубанню й Доном на таких же правах, що й військо Донське. Отже, їхнім головою тепер вважався сам цар, а його представляв наказний отаман, обраний з числа козаків. Чорноморці мали зайняти землі знищених російською армією ногайців, які перекочували в ці краї у XVI ст. на землі Тмутараканського князівства Київської держави X—XIII ст., створивши так званий Малиновий Клин. Козаки мали прибути в прикордонні місця, де на додачу до війни лютувала смертоносна малярія, заселити їх і освоїти. Водночас чорноморці-кубанці мали стати важливою силою Російської імперії у її агресії на кавказькому напрямку задля підкорення гірських народів (чеченців, інгушів, черкесів, кабардинців і т. д.) в ході Кавказької війни 1817—1864 pp.

Перші 3877 козаків-чорноморців прибули на Таманський півострів 5 вересня (25 серпня) 1792 р. Так постало Чорноморське Кубанське козацьке військо. На місці висадки перших козаків-чорноморців, колишніх запорожців, у 1911 р. скульптор П. Косолап поставив прекрасний пам'ятник.

Невдовзі у приазовські та прикубанські степи прибуло понад 25 тисяч чорноморських козаків із сім'ями. Біля Карасунського Кута вони заснували місто Нову Січ (потім Катеринодар, нині — Краснодар), чимало станиць і хуторів. Прикметно, що назви всіх 38 запорозьких куренів, а до того ж новостворених Березанського й Катерининського, були перенесені на кубанські станиці (Брюховецька, Канівська, Корсунська, Полтавська і т. д.). Хвиля чорноморських поселень, посилена величезною кількістю (понад 100 тисяч за першу половину XIX ст.) організованих та стихійних переселенців із колишньої Гетьманщини, ринула на Таманський півострів, поширюючись на схід і південь, на територію сучасних Краснодарського та Ставропольського країв. У 1832 р. царат дозволив переселення на схід від Чорноморії (район Армавіра) вихідців із війська Донського. Так виникло Кавказьке лінійне військо, яке отримало свою назву від «лінії», тобто кордону. Це було зроблено для противаги українським козакам, права яких поступово обмежувалися, їм було заборонено носити запорозький одяг (характерну українську козацьку шапку з шликом замінила кругла шапка-«кубанка», чорноморці вдягнулися також у звичну для горців черкеску з «газирями» на грудях для патронів). Були також значно обмежені можливості для переселення українських селян-кріпаків на вільні козацькі землі. Так, у 1870 р. козацький стан став ізольованим, і вписатися до нього стало можливим тільки за виняткових обставин. Однак обидва війська поступово розширили свою територію, дійшовши до Кавказьких гір та Чорного моря (Туапсе) на лівому боці Кубані. Коли ж цю землю козаки освоїли, царат відібрав у них найперспективнішу смугу причорноморських земель, з якої було створено Чорноморську губернію (1896). У 1861 р. на Північному Кавказі виникло й Терське козацьке військо, у формуванні якого значну роль відіграли вихідці з України, насамперед чорноморці. До речі, українці брали активну участь і у формуванні інших козацьких військ Російської імперії, яких до ліквідації більшовиками у 1918—1920 pp. налічувалося дванадцять (Оренбурзьке, Семиреченське, Забайкальське, Амурське та ін.).

У 1860 р. Чорноморське Кубанське військо було злите з Кавказьким лінійним і отримало назву Кубанського козацького війська (проіснувало до 1920 p.). Кубанські козаки, часто відомі під назвою пластунів, брали активну участь у Кавказькій (1817—1864), Кримській (1853—1856), російсько-турецькій (1877—1878), російсько-японській (1904—1905) війнах, а також у Першій світовій війні (1914—1918). Царат часто посилав їх у віддалені околиці імперії (Середня Азія, Польща, Далекий Схід).

Російський уряд і тут всіляко обмежував українську мову та культуру. Зокрема, на Кубані заборонялися українські школи, тут не дозволялося мати духовні семінарії, організовувати церковну єпархію, земства, тощо. Але й за таких умов колишні запорожці та українські селяни зберегли рідну мову й культуру. Історик чорноморських козаків Іван Попка писав про Кубанщину середини XIX ст. такими словами: «... спів у крилосі, веснянка на вулиці, щедрування під вікном, женихання на вечорницях, побілені хати і гребля з зеленими вербами, віл у ярмі і кінь під сідлом — все це нагадує нам у тій далекій кавказькій Україні гетьманську Україну Наливайка, Хмельницького». Саме на Кубані виникло багато українських народних пісень, наприклад, «Розпрягайте, хлопці, коні», тут народилося чимало українських поетів, письменників, художників тощо, зокрема й історик кубанського козацтва Федір Щербина, письменник Василь Мова-Лиманський, журналіст Лука Мельников, громадський діяч Степан Ерастов — творець «Чорноморської Громади» в Катеринодарі; близький товариш Тараса Шевченка — наказний отаман Чорноморського Кубанського війська Яків Кухаренко (1800—1862); тут діяв видатний український громадсько-політичний і державний діяч Симон Петлюра, видавалися україномовні журнали й книги та ін. Саме на Кубані добре зберігся вільнолюбний козацький дух українців, і не випадково саме тут великий Рєпін шукав типажі для своєї знаменитої картини «Запорожці пишуть листа турецькому султану» (1880). Незважаючи на пізніші більшовицькі репресії та депортації, жорстоку русифікацію, на Кубані й нині живуть нащадки запорожців, тут лунає українська мова, розвиваються українські народні традиції...

Приєднання українських земель до складу Російської та Австрійської імперій

Як уже йшлося вище, поділи Речі Посполитої Російською, Прусською та Австрійською імперіями, а також перемоги Російської імперії над Оттоманською Портою мали своїм наслідком черговий переділ етнічних українських земель. Він супроводжувався нищенням решток української державної автономії за панування Катерини II та її сина Павла І, що правив у 1796—1801 pp. Отже, у XIX століття Україна вступила як колонія насамперед Росії та Австрії, де панували відповідно Олександр I (1801—1825) та Франц II (1792—1835). Незначні українські території утримували тоді за собою Пруссія (Холмщина і Підляшшя) й Туреччина (частина північно-західного узбережжя Чорного моря). Протягом початку XIX ст. Прусська й Османська імперії втрачають ці землі.

Як відзначали європейські політичні діячі XVIII ст., Османська імперія була «хворою людиною Європи», спадщина якої «мусила» бути розділеною між найсильнішими європейськими державами. Значно ослаб і васал Порти — Кримське ханство із підлеглими йому ногайськими ордами. Росія висунула тоді перевірене гасло захисту православної віри і під цим приводом претендувала на найбільші шматки мусульманської імперії (Подунав'є, Балкани, Кавказ і Закавказзя). На початку XIX ст. вона приєднала до себе Грузію, частково Азербайджан. Зі свого боку султан скинув проросійськи налаштованих господарів Молдавії та Валахії. Все це викликало війни Росії з Іраном (1804—1813) і Туреччиною (1806—1812). Оскільки турецькі володіння знаходились тоді і в Північному Причорномор'ї, то російські війська були сконцентровані на суміжних з ними українських землях. Українці мусили нести на собі тягар військових дій, беручи безпосередню участь у походах або утримуючи армію. Здобувши ряд перемог, насамперед під Рущуком та Слободзеєю у Молдавії (1811), Росія змусила Туреччину укласти Бухарестський мирний договір (1812). Згідно з його умовами до Російської імперії було приєднано Бессарабію до р. Прут, гирло Дунаю (лівий берег). Після цього посилилося заселення цих теренів українцями.

Одночасно Російська імперія продовжувала антифранцузьку політику, прагнучи не допустити поширення революційних та республіканських настроїв. Цим були викликані свого часу загарбницькі походи Суворова до Італії та Швейцарії, участь у антифранцузьких коаліціях, за яку довелося розплачуватися кров'ю вояків, особливо під Аустерліцем (1805). Однак наполеонівська Франція продовжувала зміцнюватися і від оборони перейшла до наступальних дій. Справедлива війна Французької республіки (потім — імперії) поступово переросла в агресивну, загарбницьку. Щоправда, ряд поневолених народів, насамперед поляки й литовці, пов'язували з успіхами Наполеона І Бонапарта плани відродження своєї державної незалежності. Зрештою, Англія була далеко, а від трьох імперій-загарбників поляки й литовці не чекали нічого доброго.

Тим часом Російська імперія після кількох тяжких поразок, насамперед під Фрідландом (1807), пішла на мирову з Францією (Тільзитський мир 1807 p.). Одним із його безпосередніх наслідків стала подія, яку багато хто з істориків слушно називає четвертим поділом Речі Посполитої. На щастя для поляків, на частині центральної Польщі, котра перебувала під прусським та австрійським пануванням, було створено за сприяння Франції Варшавське герцогство (Варшавське князівство) — автономну провінцію Французької імперії. Сюди ж було долучено забрану в Австрії Наполеоном І частину Підляшшя та Холмщину. Інша частина Підляшшя (Білостоцька округа), населена українцями та білорусами, яка була перед цим під владою Пруссії, перейшла під російське панування. Внаслідок успішних дій наполеонівської армії Австрія зазнала нових поразок. Польські війська князя Юзефа Понятовського, які були союзними Наполеону, навіть зайняли Львів. Після поразки в генеральній битві під Ваграмом (1809) Австрія запросила миру. Це зміцнило Варшавське герцогство, а Росія отримала частину Галичини (Тернопільщину), але ситуація місцевих українців від цього тільки погіршала.

Крапку над «і» було поставлено після Віденського конгресу 1814—1815 pp. Тоді стався черговий, вже п'ятий, поділ земель колишньої Речі Посполитої. Варшавське герцогство разом з Холмщиною та Підляшшям ставало автономним Царством Польським і передавалося під російське панування. За Австрійською імперією була закріплена Східна Галичина разом із Тернопільщиною. Віденський конгрес легітимізував також російську окупацію Бессарабії. Зрештою запанував такий поділ етнічних українських земель між Російською та Австрійською імперіями, який існував до Першої світової війни 1914—1918 pp.

Таким чином, понад 85% етнічних українських земель опинилося під владою Російської імперії. Царський уряд не дуже рахувався з регіональними кордонами України, які історично склалися, часто експериментував із творенням та перетворенням як великих адміністративних одиниць (намісництв, губерній), так і менших (повітів). Врешті на початку XIX ст. встановився більш-менш чіткий адміністративно-територіальний поділ підросійських земель України, які поділялися на три генерал-губернаторства (Київське, Малоросійське та Новоросійсько-Бессарабське), а ті у свою чергу — на 9 губерній (Волинська, Катеринославська, Київська, Подільська, Полтавська, Таврійська, Харківська, Херсонська, Чернігівська), а також на землі Чорноморського Кубанського війська. Частина етнічних українських земель потрапила до Бессарабської, Воронезької, Курської губерній та області війська Донського, а також Царства Польського (Холмщина та Підляшшя). З межами губерніального поділу більш-менш узгоджувався церковно-адміністративний поділ на єпархії. Однак царат офіційно не вживав назв земель-регіонів України, а навпаки, став активно змінювати історичні топоніми з метою деформування історичної пам'яті українського народу. Кодак було перейменовано на Катеринослав (нині — Дніпропетровськ), Самару — на Новомосковськ, що у 25 км від сучасного Дніпропетровська, Звягель — на Новоград-Волинський і т. д. Ламалися старі козацькі герби й нав'язувалися нові, царські. Так, лева на козацькому гербі Самари (вже Новомосковська) замінив новий: зламана козацька шабля. Цим самим промовисто натякалося на кінець козацьких «вольностей» і на нове життя під царською кормигою у так званій Новоросії (офіційна імперська назва краю). Царат прагнув також добитися неприйнятних для українців демографічних змін. Їх використовували як матеріал для освоєння прикордонних земель Російської імперії, а також велетенських просторів Сибіру та Далекого Сходу, відомих своїми тяжкими кліматичними умовами. На українські землі, особливо на півдні, на землі колишнього Війська Запорозького царський уряд переселяв росіян, білорусів, німців, вихідців з Балканського півострова (серби, хорвати, болгари, албанці та ін.), Закавказзя (грузини, вірмени) тощо. Внаслідок такої політики перемішування народів, яку вигадала ще перша в світовій історії Ассірійська імперія, полегшувалося завдання їх денаціоналізації та помосковщення. Однак спочатку така політика мала незначний успіх. Прибулі в Україну переселенці з часом українізувались, і це при тому, що українська мова та культура дискримінувалися в Російській імперії. На всіх етнічних українських землях протягом XIX—XX ст. продовжували виразно домінувати саме українці. З національних меншин найпомітнішими були росіяни, особливо у південній Україні (9 %), а на підавстрійських землях — поляки, особливо у Східній Галичині (20%). У містах і містечках України високою була концентрація єврейського населення, оскільки євреям царський уряд приписував жити у так званій межі осілості, яка охоплювала підросійські землі колишньої Речі Посполитої.

Імператор персонально призначав перших осіб в адміністративній ієрархії, причому генерал-губернатори відали переважно військовими справами, а губернатори — цивільними. Губернії поділялися на повіти, котрими керували капітани-ісправники. Демократичні начала в управлінні згаданими землями ліквідовувалися, і тільки у вільних селах та козацьких станицях громада могла обирати собі місцевий уряд. Суд залишався становим.

Основну масу населення України, як і більшості країн тогочасного світу, становили селяни. Останні у свою чергу були переважно кріпаками, які належали поміщикам і підлягали їхньому суду.

Адміністративно-територіальний поділ підавстрійських земель України був логічнішим і не порушував кордонів історичних регіонів. Галичина й Буковина зберегли свою цілісність у складі Австрійської імперії, так само як і Закарпаття та Пряшівщина, котрі залишилися в угорській сфері впливу держави Габсбургів. Коли остання трансформувалася в дуалістичну Австро-Угорщину, то становище Закарпаття та Пряшівщини погіршилося. Слід відзначити, що Галичина історично поділяється на дві частини: Східну, де беззаперечно домінували українці, й Західну, де переважали поляки, а українці становили етнічну меншість, живучи на своїх споконвічних землях. Однак цісарський уряд створив із Галичини одну адміністративну одиницю — коронний край, або Королівство Галіції і Лодомерії, тобто Галичини й Володимирщини. Це давало переваги полякам, які зберегли свої економічні й політичні позиції і після падіння Речі Посполитої. Згадане «королівство» поділялося на 12 округів (дистриктів), а Буковина входила до нього на правах особливої округи (до 1861 p.). Закарпаття поділялося на 4 округи (жупи), які підпорядковувалися цісарському наміснику в Пожоні (нині — Братислава). Характерною особливістю західноукраїнських міст була висока питома вага в них неукраїнського (польського, єврейського, німецького) населення. Якось австрійський імператор побував у Бродах і, вражений величезною кількістю євреїв на вулицях міста, пожартував: «Тепер я нарешті знаю, чому в моєму титулі є й слова "цар єрусалимський"».

Наддніпрянська Україна в системі міжнародних відносин

Російсько-французька війна 1812—1813 pp. і Україна. Тільки-но було укладено Бухарестський мир 1812 p., як Україну захопив вир нової, ще тяжчої війни, яка тепер точилася між Російською та Французькою імперіями. Її вибух — з огляду на глибокі суперечності між обома хижаками — був неминучий і стався у червні 1812 р. Майже півмільйонна наполеонівська армія перейшла тодішній російський кордон. Цікаво, що у французькій армії власне французи становили меншість, а всього в ній було представлено 12 різних народів. Тільки на долю поляків, включно з литовською та білоруською полонізованою шляхтою, припадало 25% вояків цієї армії. Але якщо вони билися за відродження Речі Посполитої, то такого стимулу зовсім не було у примусово взятих на війну німців, італійців чи іспанців.

Головного удару французький імператор і видатний полководець Наполеон І Бонапарт завдавав через Білорусь на Москву, щоб якомога швидше взяти давню столицю імперії. У Вільні він проголосив відродження Великого князівства Литовського, планував також на етнічних литовських та латиських землях відродити Жмудське князівство. Все це прихилило до нього польську, литовську й білоруську шляхту. З метою привернення українців Наполеон обіцяв відродження незалежної республіки, ще раніше прагнув залучити на свій бік козаків-задунайців. Насправді ж Наполеон планував у разі успіху провести перерозподіл українських земель, щоб винагородити своїх союзників (Австрійську та Османську імперії), і хіба що на невеликій частині Лівобережної України могло постати якесь автономне утворення під французьким протекторатом та й то поділене на три частини (провінції «наполеоніди»). Відомо й про плани Наполеона переселити частину козаків на береги Рейну, щоб створити заслон проти можливого нападу з боку Німеччини, але цей задум не був реалізований і безпосередньо не стосувався відродження Української держави.

Частину своїх військ (30-тисячний австрійський корпус фельдмаршала князя Карла Шварценберга) Наполеон послав на Волинь, де стояла російська армія генерала О. Тормасова. В той час, коли Наполеон підходив до Смоленська, Шварценберг зайняв Ковельський, Володимирський повіти, частину Луцького. Наступ розвивався мляво, а потім Шварценберг взагалі повернув на північ, уникаючи активної протидії російським військам, які через Полісся заходили в тил Наполеону.

Характерно, що Наполеон на завойованих у Західній та Центральній Європі землях ліквідовував кріпацтво, запроваджував норми буржуазного права тощо, але на території Білорусі, Литви та України він не насмілився цього зробити, боячись невдоволення шляхти, своїх союзників. Природно, що народні маси швидко змінили свій ентузіазм на ворожість щодо французів. Грабежі та реквізиції, що їх проводила наполеонівська армія, викликали гостре невдоволення українських та білоруських селян. Саме в їхньому середовищі тоді народилася приказка: «Щоб француз побив москаля, та й сам не вернувся!»

Вищі стани українського суспільства розділилися на дві групи: одні покладали надію на відродження незалежності України, інші зберігали лояльність до Росії. Останніх було більшість, оскільки про плани Наполеона щодо надання автономії козацькій Україні їм майже нічого не було відомо, а сприяння Франції полякам розцінювалося як загроза виникнення нової Речі Посполитої. Дворянство побоювалося втрати своїх станових привілеїв, зокрема звільнення селян, його лякала можливість якобінського терору, гонінь проти Церкви. Примусові конфіскації провіанту, коней тощо не додавали симпатій наполеонівській армії.

У той же час російський уряд перехопив ініціативу в ідеологічній боротьбі, оголосивши про формування в Україні козацьких полків і створивши враження, що хоче відновити козацький устрій в країні. Маси відгукнулися на цей заклик, і невдовзі самі тільки Чернігівщина й Полтавщина виставили понад 60-тисячне козацьке військо. Ці козаки прагнули боронити свій край, а йти під Москву не виявляли особливого бажання. Тому майже всіх їх було кинуто на Волинь проти корпусу Штакельберга, який вони витіснили до Варшавського князівства. Пізніше вони брали участь у поході проти Наполеона 1813 p., зокрема у знаменитій Битві народів під Лейпцигом (16—18.10.1813), у взятті Парижа (1814). Військові частини, сформовані в Україні і переважно з українців, воювали в регулярних частинах російської армії, у складі партизанських загонів. Вони брали участь у всіх генеральних битвах 1812 р., в першу чергу в Бородінській. Найвідомішими з українських партизан були Єрмолай Четвертак (Четвертаков), уродженець Стародубщини, а також Федір Потапов, який навіть обрав собі псевдонім «Самусь» на честь славнозвісного козацького полковника-повстанця XVIII ст., сподвижника Семена Палія.

Поразка наполеонівської Франції призвела до нової розстановки сил. Представники держав-переможниць (Австрія, Англія, Пруссія та Росія) зібралися у Відні на спеціальну конференцію (Віденський конгрес 1814—1815 pp.), про яку йшлося вище. У вересні 1815 р. було також підписано угоду Австрійської, Прусської та Російської імперій про створення Священного Союзу з метою охорони монархій та боротьби проти революційного руху.

В Росії війну 1812 р. й досі називають «Отечественной». Україні ж вона не принесла нічого, крім розорень, які особливо тяжко вдарили по козаках Лівобережної України. Царський уряд не повернув навіть боргів українському дворянству — понад 9 млн крб, яке воно витратило на спорядження козацького ополчення. Характерно, що польська, а також полонізована литовська й білоруська шляхта, яка брала участь у війні на боці Наполеона, не зазнала жодних репресій, оскільки цар загравав з нею, прагнучи зміцнити російський вплив у Царстві Польському. Таким чином, в Україні та Білорусі збереглося польське велике землеволодіння, була навіть зміцнена мережа польських шкіл — отже, полонізація українців Правобережжя тривала. Кріпацтво ж, всупереч сподіванням широких народних мас, не було ліквідоване. Сформовані у 1812 р. українські козацькі полки були реорганізовані у звичайні військові частини російської армії. Це викликало заворушення серед козаків і навіть повстання деяких із них. Повстання бузьких козаків влітку 1817 р. було придушене силою. Так само було придушене повстання слобідських полків у Чугуєві та Шебелинці, яке вибухнуло у 1819 р. на знак протесту проти перетворення вільних козаків на військових поселенців, тобто майже кріпаків.

Соціально-економічне становище Наддніпрянщини в першій половині XIX ст.

Втрата власної держави у другій половині XVIII ст. дорого обійшлася українському народові. Кріпосницька й відстала Російська імперія гальмувала розвиток України, Білорусії, Прибалтики, запроваджувала тут таку модель устрою, яка була вчорашнім днем для Західної Європи. Росія залишалася аграрною державою, причому розвиток сільського господарства мав екстенсивний характер (розширення території орної землі, збільшення панщини). Україна, насамперед колишня Гетьманщина — колись край вільних козаків-фермерів, стала вотчиною поміщиків, а більшість козаків зубожіли, потрапили у кріпацтво. Фермерський лад, який формувався в Україні з козацьких часів, був майже зруйнований, тут почали домінувати типові для кріпосницької Росії порядки. Виняток становила певною мірою південна Україна, особливо Чорноморія, де кріпосне право запроваджувалося з часів Павла І, але не встигло пустити глибоких коренів. Тому саме тут склалися кращі стартові умови для розвитку економіки після падіння кріпацтва у 1861 р. Поміщики, переважно іноземні (російські та польські), утримували з волі Петербургу більшу частину українських земель. Українські селяни були у своїй більшості кріпаками. Російським поміщикам надавалася перевага, царат щедро наділяв їх козацькою землею. На Правобережній Україні, яка пізніше потрапила під владу Російської імперії, зберігалося польське поміщицьке землеволодіння. Серед поміщиків (переважно на колишній Гетьманщині) були й нащадки козацької старшини, але тільки ті, які довели свою вірнопідданість цареві. У XIX ст. більшість із них цілком русифікувалася і пов'язувала своє майбутнє не з Українською, а з Російською державою.

Отже, основна маса селян на межі XVIII—XIX ст. (91% на Поділлі, 90% — у Київській губернії, 74% — на Волині), а вони становили переважну більшість українського народу, уже потрапила в кріпаки, яких нещадно експлуатували великі поміщики землевласники, порушуючи при цьому навіть урядові рекомендації. В Україну була привнесена звична для Росії практика, коли власники ділили кріпацькі сім'ї й продавали різним панам, міняли на собак тощо. Тільки Павло І заборонив продавати кріпаків без землі. Крім приватних (поміщицьких) існували й інші категорії кріпаків — державні та монастирські, становище яких було дещо кращим.

Російська кріпосницька імперія понад усе дбала про забезпечення панівного становища поміщиків і нещадно карала за всякий виступ проти волі останніх, використовувала поліцейський та судовий апарати, кидала війська в разі селянських заворушень. Праця кріпаків була малоефективною, оскільки не існувало економічного стимулу для неї. І вільні, і кріпаки працювали вручну, застосування техніки або нових технологій було швидше винятком, ніж правилом. Як наслідок — низька врожайність, все більше відставання українського селянства з точки зору освітнього рівня, національної свідомості.

Українські селяни, як і сотні років перед цим, сіяли жито, пшеницю, овес, гречку та інші традиційні культури, хоча вже почали поширюватися соняшник, картопля тощо. Розвивалося, особливо в південній Україні, скотарство. Степові простори України, на яких паслися величезні отари овець, відкривали широкі перспективи і для розвитку суконної промисловості. Овечий лій ішов на виробництво свічок. У Криму займалися виноградарством, виробництвом шовку. Продовжують удосконалюватися всілякі промисли: вироблення посуду, полотна, взуття. Розвиваються важливі їх центри, як-от в Опішні, де виготовлялася знаменита кераміка. В Україні, хоч і повільно, відбувалися певні зрушення, характерні для капіталістичної епохи. У 30—40-х роках XIX ст., із запізненням понад 150 років порівняно з Англією, в Російській імперії, в тому числі й в Україні, почався промисловий переворот (від мануфактури до фабрики, від ручної праці до машинної), який тягнувся кількадесят років. Найважливішим соціальним наслідком цього явища було формування міської буржуазії та робітничого класу. Нові підприємства були значно рентабельнішими, ніж ті, що перебували у власності поміщиків і де використовували працю кріпаків. У результаті в середині XIX ст. капіталісти сконцентрували в своїх руках понад 90% заводів.

Первісно виникали дрібні підприємства, особливо у сфері обробної промисловості. Потім виникли й збільшилися (кількісно та якісно) заводи й фабрики, на котрих переважала вільнонаймана праця. В Україні з її потужними можливостями сільського господарства в першу чергу формувалися підприємства харчової промисловості (цукрової, горілчаної тощо), які стали провідними в Російській імперії. Хліб, м'ясомолочні продукти та цукор мали значний попит на ринках Західної Європи, основна маса населення якої працювала на промислових підприємствах. Існували й інші галузі промисловості, наприклад соляна, виноградна, паперова, порцелянова тощо, але вони розвивалися не так бурхливо і до того ж лише в окремих регіонах, а то й центрах. Ще у XVIII ст. було відкрито потужні поклади кам'яного вугілля (Донеччина), які перевищували всі разом узяті поклади Західної Європи; залізної руди (біля Кривого Рогу). Це створило ідеальні умови для розвитку гірничої та металургійної промисловості, поклало початок формуванню Донецько-Криворізького промислового району. Шахти й заводи мали бути надійно зв'язаними між собою, так само як центри виробництва з місцями збуту (особливо на берегах Чорного та Азовського морів). Через Україну йшов потужний потік товарів до зарубіжних держав. Без сумніву, суттєво впливало на це важливе геополітичне становище України, де постійно знаходилися великі контингенти військових. Внаслідок цього розвивається система шляхів — шосе, будуються канали, наприклад в обхід дніпрових порогів. Важливе місце в Україні належало чумацькому промислу. Чумаки на возах, запряжених волами, транспортували зерно, сіль, рибу та ін. Але вже в 1823 р. на Дніпрі з'явився перший пароплав, який збудували талановиті кріпаки з м. Мошни на Черкащині. У 40—60-х роках XIX ст. в Україні пароплави з'являються у значній кількості, а ще пізніше — залізниці, які швидко витіснили чумацький промисел.

Ще з давніх часів в Україні існували торги та ярмарки, наприклад Сорочинський (у Сорочинцях на Полтавщині), але у XIX ст. вони набули особливого розмаху, причому приблизно половина всіх ярмарків Російської імперії припадала саме на Україну. Контрактовий ярмарок у Києві перетворився на одну з найбільших торгівельних бірж у Європі, де укладалися контракти також із зарубіжними виробниками й торговцями. У одному зі своїх листів класик французької літератури Оноре де Бальзак, який побував на Україні в 40-х pp. XIX ст., і зокрема в Києві, писав: «Я бачив північний Рим, місто православ'я з 300 церквами, багатствами Лаври, св. Софії, степів... Маємо тут цікавий союз розкоші і мізерії. Такий спектакль дає Київ... Протягом 15 або 20 днів контрактів (ярмарку) у Київ приїздять зі всіх кутів Росії, буває такий рух у справах, забавах, що неможливо, щоб я описав...»

Повним ходом продовжувалося формування ринкових відносин, Наддніпрянська Україна вже була включена до загальноросійського ринку. Водночас вона була відрізана від підавстрійських земель України, що мало негативні наслідки.

У результаті розвитку ремесел, промисловості й торгівлі спостерігалося збільшення міст, зростання в кілька разів міського населення, особливо на берегах Дніпра, Азовського та Чорного морів. Ліквідація небезпеки ординських нападів і вигідна торговельно-економічна кон'юнктура стали причиною бурхливого росту Одеси (Хаджибей, Коцюбіїв), Миколаєва (Витовки), Херсона та ін. Досить сказати, що купецтво Одеси за першу половину XIX ст. зросло більш як у 40 разів! Хоча місто давало більше можливостей для піднесення освітнього та культурного рівня населення, але ними могла скористатися тільки частина міщан. В той час міський уклад сприяв швидкій руйнації традиційних моральних норм, тут особливо яскраво виявилися суспільні пороки (наприклад, пияцтво, розпуста), місто притягувало до себе кримінальних злочинців.

Слід підкреслити, що російський уряд уважно стежив за тенденціями економічного розвитку України і в дусі сумнозвісних петровських традицій продовжував політику дискримінації України і в цьому відношенні. Так, він ще у 1753 р. ліквідував митний кордон між Росією та Гетьманщиною, а у 1782 р. дозволив поселятися в Києві російським купцям. Потім уряд умисно переводив з різних кінців Російської імперії до України купців з великими капіталами, для яких створювалися пільгові умови діяльності. Було ліквідоване магдебурзьке право у 1831—1835 pp. (у Києві — у 1840 p.), українські міщани навіть виселялися (як-от у Києві) з центру міста. На товари встановлювалися різні тарифи. Внаслідок цього товари з України мали продаватися дорожче, ніж московські чи петербурзькі, отже, не були конкурентоздатними. Таким чином, про якусь рівноправну економічну конкуренцію російського та українського капіталів годі говорити. Перемога російських купців була забезпечена передусім політичними методами. Російський уряд, діючи так грубо й безцеремонно, переслідував насамперед політичну мету: зміцнити соціальну базу російського колоніального панування в Україні. В особі переселених в Україну російських поміщиків, купців, навіть представників нижчих класів царат діставав вірних служителів імперії, які саме з нею пов'язували своє благополуччя і боялись відродження Української держави, яка, звичайно, покінчила б з такою кричущою несправедливістю. Таким чином творився єдиний фронт колонізаторів, однаково вороже налаштованих навіть до української мови, культури, оскільки в них вбачали один з наріжних каменів української національної самосвідомості. Звісно були й винятки (наприклад, російські демократи Олександр Герцен та Микола Огарьов, які в своїх еміграційних виданнях «Полярная звезда» і «Колокол» зі співчуттям писали про тяжку долю українців, Микола Чернишевський), але, на жаль, це були такі винятки, котрі тільки підтверджували правило.

Відсутність в українців власної держави, скинення їх на соціальне дно, насамперед до числа кріпаків, мало надзвичайно тяжкі, болісні й довготривалі наслідки. Вже тоді серед буржуазії та торговців виразно домінували росіяни та євреї. Українці ж займали третю сходинку, і це були переважно дрібні торговці. Тільки у 40-х роках XIX ст. з'явилися перші значні українські підприємці (Яхненки та Симиренки, котрі створили фірму з виробництва й продажу цукру), але це було поодиноке явище.

Як наслідок, міста України втрачають своє українське обличчя, місце українських міщан займають представники інших національностей, українців витісняють на околиці міст і в села, прискорився процес їх помосковщення. Формується малопривабливий тип русифікованого міщанства, який блискуче відобразили у своїх творах класики української літератури І. Карпенко-Карий, М. Старицький і особливо І. Нечуй-Левицький (типи Барильченка, Проні Прокопівни та Голохвастова живуть, на жаль, і нині). Слабкість української національної буржуазії, в свою чергу, значно зменшувала шанси на здобуття в перспективі незалежної Української держави. Відсутність своєї держави виявляла потужний негативний вплив на соціально-економічну, політичну, культурну ситуацію в країні. Розірвати це зачароване коло було надзвичайно важко...

Соціальна боротьба в першій половині XIX ст.

Мірою того як Захід впевнено йшов шляхом капіталістичного розвитку й розбудовував промисловість, відсталість Російської імперії, яка прагнула законсервувати існуючий реакційний лад, ставала все очевиднішою. Цар Микола І бачив вихід зі складного становища у посиленні національного гніту, розбудові бюрократичного апарату, каральних органів. Було створено шість відділень державного апарату. Особлива роль відводилася Третьому відділенню, яке за допомогою значного жандармського корпусу та безлічі агентів-донощиків мало гарантувати «безпеку престолу та спокій у державі». Навіть у законодавстві Росії донос оголошувався обов'язком кожного громадянина! Було прийнято також тяжкий («чавунний» ) цензурний статут, а кріпаків заборонили приймати до вищих та середніх навчальних закладів. Російська Православна Церква все більше ставала частиною бюрократичної державної машини, що руйнувало її авторитет.

Низька рентабельність кріпосницького господарства несла загрозу фінансового краху держави й потужних соціальних потрясінь. Поміщики в гонитві за прибутками в нових умовах збільшували панщину й чинш (оброк), що призвело до значного погіршення становища селян. Селяни не мали коштів для купівлі нових знарядь праці, а поміщики витрачали їх на предмети розкоші, бо не були зацікавлені в перебудові виробництва на сучасний лад або не були підготовлені до цього. Знову виходило зачароване коло ...

Царат пробував знайти вихід із ситуації, що склалася, але без радикальних засобів, щоб не порушити основ існуючого ладу. До того ж він діяв непослідовно. Ще у 1803 р. був прийнятий закон про вільних хлібопашців, який дозволяв селянам викупатися на волю (?). Але заможних кріпаків були буквально одиниці, й тому мізерна кількість скористалася цим законом. Втім, крок у правильному напрямку було зроблено. Приблизно тоді ж уряд дозволив купувати землю не тільки поміщикам, а й представникам інших станів. Але водночас царат з ініціативи сумнозвісного царського намісника, графа Аракчеева, заходився впроваджувати з 1814 р. військові поселення, зокрема на Слобожанщині. Тут було, наприклад, виселено всіх жителів м. Чугуєва, бо на їхнє місце мали прибути військові поселенці. Останні були одруженими, а тих, хто ще не встиг узяти шлюб, терміново одружували з кріпачками, навіть не питаючи згоди обох сторін. Поселяни звільнялися від ряду податків, але мусили утримувати солдат регулярної армії, які перебували у них на постої, і самі мали виконувати громадські роботи. Їм заборонялося займатися торгівлею. Але військовим поселенцям не так допікала дійсно тяжка експлуатація, як дріб'язкова регламентація їхнього приватного життя, майже як у казармі. Для них навіть будувалися своєрідні казарми, розраховані на спільне проживання чотирьох сімей. Навіть одружитися військовий поселенець міг тільки з дозволу начальства, а корів мав доїти по команді капрала. За будь-який непослух поселян, навіть жінок, жорстоко карали різками, штрафували. Такий найжахливіший вид рабства (саме так оцінювали життя військових поселенців чесні дослідники) викликав часті бунти. Врешті російському уряду довелося відмовитися від свого нововведення, а у 1857 р. військові поселення були ліквідовані остаточно. Але селянський рух охоплював не тільки військових поселенців, про що свідчать селянські бунти практично по всій Україні, зокрема в Катеринославській губернії (1818—1820), Слобідській, Сіверській та південній Україні (1832—1833).

Великі надії покладалися і на реформу міністра державної власності Павла Кисельова (1837—1841), проведену з ініціативи царя Миколи І. Вона стосувалася державних селян, які вже не відробляли панщини, а сплачували чинш за використання державної землі. Було прийнято указ, згідно з яким кріпаків заборонили продавати окремо від їхніх сімей. У 1847—1848 pp. була проведена так звана інвентарна реформа з метою ослабити позиції польської шляхти. Влада поміщиків трохи обмежувалася, зокрема панщина не мала перевищувати трьох днів, поміщики вже не могли карати своїх підданих без суду і т. д. Але на практиці змін майже не відбулося, режим свавілля і визиску щодо селян було збережено, як наслідок — нові селянські бунти.

В Україні найпомітніший слід залишила боротьба селянина з Поділля Устима Кармалюка (1787—1835). Він очолив загін повстанців, які нападали на поміщиків, купців, орендарів, навіть заможних селян. І хоча й досі важко об'єктивно оцінити значення цієї постаті в історії України, однак не можна заперечувати факт надзвичайно тривалої активності Кармалюка (діяв протягом майже 25 років, неодноразово тікав з каторги), про якого навіть склали популярну пісню «За Сибіром сонце сходить... ».

Далекою від ідеальної була ситуація в армії та флоті, виявом чого стали повстання військових поселян у 1829 p., повстання матросів і солдат у Севастополі 1830 p., які були жорстоко придушені.

Російський суспільно-політичний та польський національно-визвольний рухи на українських землях у 20—30-х роках XIX ст.

У Російській імперії, незважаючи на її успішні війни, існували тяжкі соціально-економічні та політичні проблеми. Росія залишалася кріпосницькою державою, а кріпацтво було анахронізмом у суспільстві, яке ставало на шлях капіталістичного розвитку. Самодержавна система гальмувала розвиток демократії. Все це було очевидним для далекоглядних російських політиків, і вони вважали необхідним провести відповідні реформи, тільки по-різному бачили їх. Більшість виступала за еволюційний шлях, меншість — за революцію. До перших належали різноманітні масонські гуртки, які множилися у тогочасній імперії як гриби після дощу.

Масонство (від понять «масони», «франкмасони», тобто «вільні мулярі») як організований рух бере свій початок із мулярських цехів, які набувають сучасних обрисів у XVIII ст. Невеликі та глибоко законспіровані гуртки або організації («ложі») швидко утворили цілу мережу і підтримували між собою контакти на рівні верхівки лож. Члени останніх були втаємничені у справи ложі залежно від свого місця в масонській ієрархії. Чим вище член ложі підіймався по ієрархічних сходах, тим більше він знав про організацію, про її склад, програму та напрямки діяльності. Останні коливалися залежно від особливостей держав та країн, в яких масонам доводилося діяти. Вони проголошували деякі демократичні гасла (республіка, конституція, права людини, свобода слова тощо), інколи підтримували національно-визвольні рухи. Однак по своїй суті вони були космополітами і вороже ставились до християнської Церкви. Кінцева мета масонерії — об'єднання всіх народів світу в так зване розумне суспільство, яким саме масони й мали б керувати. В Російській імперії за панування Павла І масонерія стала напівлегальною, але з тактичних міркувань робила наголос на благодійницькій та просвітницькій діяльності. Олександр І продовжив таку політику і навіть сам став масоном, покровителем ложі «Великий польський Схід», яка охоплювала Польщу. Але пізніше цар змінив своє ставлення до масонів і у 1822 р. заборонив їхню діяльність на території Російської імперії. В подальшому масони діяли нелегально.

В Україні перша масонська ложа виникла ще за польських часів у Вишневці на Волині (1742), але особливо масонерія поширилася наприкінці XVIII — на початку XIX ст. (Київ, Полтава, Одеса). Членами лож були представники різних національностей та станів, але переважно купці та службовці. Часом до масонських лож потрапляли відомі представники українського суспільного руху, культурного життя, наприклад поет Іван Котляревський, але це мало незначний вплив на розвиток українського національно-визвольного руху. Не випадково з масонських лож вийшло чимало членів майбутніх саме загальноросійських (ложа Об'єднаних слов'ян стала ядром Товариства об'єднаних слов'ян (1825)), а не українських організацій.

Загальноросійські дворянські революційні організації виникли невдовзі після походу в Європу проти наполеонівської Франції. Їхні учасники на власні очі побачили за кордоном вищий рівень економічного та суспільного життя, демократії, більшу освіченість громадян, свободу від кріпацтва. Не випадково саме в середовищі військових формувалися перші гуртки й товариства майбутніх декабристів. Вони прагнули поширити сферу свого впливу і на Україну, де стояли потужні війська і де можна було сподіватися на швидку допомогу з-за кордону. Московський «Союз благоденства» відкрив свою філію в Тульчині на Поділлі. Після розпаду цього «Союзу» утворилися Північне та Південне товариства (відповідно в Петербурзі та на Київщині), які керувалися у своїй діяльності програмними документами, відповідно «Руською правдою» полковника Павла Пестеля та «Конституцією» Микити Муравйова. У Звягелі (Новограді-Волинському) було створено Товариство об'єднаних слов'ян, котре увійшло у 1825 р. до Південного товариства. Ці організації прагнули повалити самодержавство, встановити в Російській імперії республіку або конституційну монархію, послабити або ж цілком ліквідувати кріпацтво (але зі збереженням поміщицького землеволодіння!), ліквідувати станові привілеї. Щоб швидше добитися поставленої мети, обидва товариства налагодили контакти з таємним Польським патріотичним товариством.

Перші польські нелегальні організації виникли буквально одразу після падіння Речі Посполитої, але в часи наполеонівських війн польські та литовські патріоти масово пішли до французької армії. Після поразки польських визвольних змагань першого періоду (риску під ним провів Віденський конгрес) знову інтенсивно виникають нелегальні організації. Найвідомішим з них було «Товариство філоматів» (1816—1823 pp.), котре прагнуло добитися незалежності Польщі (дехто з філоматів думав і про незалежність своїх батьківщин, тобто України, Білорусі й Литви від Російської імперії), а також ліквідації кріпацтва. Біля витоків цього товариства стояли уродженці Підляшшя професори М. Бобровський та І. Данилович, активну роль у їх діяльності відігравав геніальний польський поет Адам Міцкевич, основоположник нової білоруської літератури Ян Чечот, громадсько-політичні діячі й науковці Томаш Зан та Ігнатій Домейко. Керівником «філоматів» був українець Йосип Єжовський. Щоб посилити впливи на молодь, «філомати» створили «Спілку Променистих», а потім — «Союз Філаретів». Обидві організації велику увагу приділяли просвіті свого народу, активно вивчали його історію, географію, мову, фольклор. У 1823 р. царат розгромив ці товариства, а їхні члени потрапили до в'язниці або на заслання. Ті, хто вцілів (члени глибоко законспірованого Польського патріотичного товариства), посилили свої контакти з декабристами. Польські патріоти на відміну від російських ставили на перше місце здобуття незалежної Польської держави, яку розуміли як Річ Посполиту «від моря до моря», тобто з українськими, білоруськими та литовськими землями і збереженням кріпосницьких порядків.

Біда була в тому, що ні російські, ні польські змовники не ставили перед собою завдання здобуття незалежної Української держави, навіть автономної. Серед них була популярна «теорія» Духінського, згідно з якою українці були тільки гілкою польського народу (в Росії уже в цей час існував офіційний погляд на українців як на гілку російського народу). В полоні своєї великодержавницької ідеології польські та російські змовники дискутували між собою тільки про майбутню належність України до Росії чи до Польщі, про кордони між обома майбутніми імперіями, але не залишали у своїх планах місця для незалежних України та Білорусії. Керівник Північного товариства Пестель взагалі прагнув встановити автократичне правління, по суті диктатуру таємної поліції. У разі приходу до влади Пестеля було б створено поліцейську державу, яка за великим рахунком мало чим відрізнялася б від царської, а то й була б ще гіршою. Ідеалом Пестеля, що знайшло своє відбиття у його програмі («Русская Правда»), мала би бути «єдиная и неделимая» Російська імперія, а неросійські народи мали б відмовитися від прагнень здобути незалежну державу. Пестель взагалі вважав доцільним очищення кордонів імперії (Україна, Білорусь, Молдавія, Закавказзя тощо) від корінних народів цих країн і виселення їх вглиб Росії та у Сибір. Місце «інородців» мали б зайняти переселенці-великороси.

І російські, і польські нелегальні організації планували підняти повстання проти царя Олександра І у 1826 році, але раптова смерть останнього в листопаді 1825 р. призвела до зміни планів. У Росії виник тимчасовий безлад, оскільки присягу її піддані спочатку давали новому імператору, наміснику Царства Польського Костянтину. Коли ж виявилось, що Костянтин відмовився від престолу, то претензії на престол заявив молодший брат Олександра І й Костянтина — Микола І (правив у 1825—1855 pp.). Цим безладом вирішило скористатися Північне товариство, яке на свій страх і ризик виступило завчасно. 14 грудня 1825 р. змовники (саме з цього часу їх стали називати декабристами) здійснили невдалу спробу державного перевороту. Повстання було придушене в зародку, а його керівники заарештовані. Почалося слідство, яким керував новий імператор Микола І. Було виявлено зв'язки з Південним товариством, почалися перші арешти (Пестель та ін.), були схоплені й деякі учасники Польського патріотичного товариства. Тоді інші керівники Південного товариства (С. Муравйов-Апостол, М. Бестужев-Рюмін) вирішили підняти на повстання Чернігівський полк, який стояв тоді на Київщині. Це сталося 29—31 грудня 1825 р. Через кілька днів декабристи вирушили на Білу Церкву, але вже 5 січня 1826 р. вони були розбиті вірними цареві військами. Майже тисячу солдат і офіцерів було заарештовано.

Після слідства було страчено 5 декабристів, понад 250 засуджено до сибірської каторги, ще більше — розжалувано й послано воювати на Кавказ проти горців. З того часу борці проти самодержавного режиму нерідко бачили в декабристах своїх попередників, сприймали їх як борців за народну волю, мучеників свободи. І хоча такий імідж декабристів далеко не вповні відповідав дійсності, однак цій легенді віддав належне навіть Тарас Шевченко.

У цей же час у Царстві Польському повним ходом продовжувалася підготовка до повстання. Його центром стала школа підхорунжих у Варшаві (П. Висоцький, М. Мохнацький), польський сейм і Варшавський університет. Коли вість про вибух Липневої революції у Франції, проголошення незалежності Бельгії досягла Варшави, столиця Польщі повстала 29 листопада 1830 р. (за н. ст.) (Листопадове повстання). Намісник Царства Польського Костянтин ганебно втік зі свого палацу на східний берег Вісли під захист російських багнетів. Серед поляків не бракувало колабораціоністів, прислужників окупаційного режиму. Зокрема, шість польських генералів відмовилися стати на бік повсталих. Але повстання швидко набирало силу, його очолив сподвижник Тадеуша Костюшка генерал Хлопицький, який воював і під прапорами Наполеона. Йому довелося діяти в складних умовах. Австрія та Пруссія — учасники поділів Речі Посполитої у XVIII ст., вороже поставилися до повстання, Англія та Франція й не збирались воювати за польські інтереси. З боку Росії годі було чекати на якесь співчуття. Навіть Олександр Пушкін, і той оспівував криваве придушення повстання, перемогу «гордого росса» над «кичливым ляхом» («Клеветникам России» та ін.).

Тим часом повстання поширилося не тільки на етнічні польські землі, а й на Білорусь та Правобережну Україну, де збереглося майже без змін польське землеволодіння. Розгорнулися тяжкі бої з російськими військами, якими командував фельдмаршал Іван Дібіч-Забалканський. Відбулася перша значна битва — Гроховська (під Варшавою), в якій повстанці зазнали поразки, але їм вдалося відстояли столицю. Ситуацію значно ускладнила епідемія холери, пошесть косила обидва війська. Від холери померли навіть сам намісник Костянтин, фельдмаршал Дібіч. Останнього замінив на посаді командувача інший фельдмаршал — Іван Паскевич, який походив з давнього козацько-старшинського роду.

В Україні (Волинь, Поділля), куди вирушив повстанський корпус генерала Юзефа Дверницького, його підтримали насамперед польські шляхтичі. Особливо слід відзначити князя Вацлава Ржевуського — Еміра.

В. Ржевуський (Жевуський) (1784—1831) походив з відомого магнатського роду, був професійним вояком, науковцем і літератором, одним з найкращих у Європі знавців коней. Часто бував на Близькому Сході, добре володів східними мовами, багато писав про Схід, за що його навіть прозвали Еміром. Ржевуський захоплювався запорозьким козацтвом і навіть створив у своєму маєтку на Волині загін козаків, котрі мали б стати ядром відроджуваного козацького війська і піти в бій за «нашу і вашу свободу», тобто за незалежні Польщу та Україну. При його дворі служив також польсько-український поет Тимко Падура, який писав думи та поеми, що прославляли козаків. Коли вибухнуло повстання, то Емір зі своїми козаками тут же вступив до повстанських лав і героїчно поліг у бою на українській землі 14.06.1831 р. Життя й смерть Еміра надихнули М. Шашкевича на створення поеми, з якої зберігся лише фрагмент («Бандурист»).

Але в цілому польська шляхта, яка зберігала провідні позиції у землеволодінні на Правобережній Україні, прагнула законсервувати існуючий соціальний лад. Українські ж селяни не хотіли з цим миритися. Вони добре пам'ятали колоніальне панування Речі Посполитої в Україні, переслідування православних, тому не підтримали у своїй масі польського повстання. Цим скористалася царська влада: селянам було брехливо обіцяно, що їх звільнять від підданства повсталих шляхтичів, буде відновлено козацький устрій, вже навіть почали формувати козацькі полки. Як наслідок, прекрасне гасло «За нашу і вашу свободу!» розбилося через небажання польських повстанців поступитися своїми становими привілеями, підтримати національно-визвольні змагання українців. Не маючи підтримки «знизу», повстання в Україні швидко захлинулось, рештки корпусу Дверницького відступили до австрійської Галичини, де були роззброєні. Після кривавих боїв на теренах етнічної Польщі (особливо дошкульною була травнева поразка під Остроленкою на сході Польщі) впала Варшава, яку взяла 8 вересня 1831 р. 60-тисячна армія Паскевича.

Розпочалися репресії проти учасників повстання, багато з яких було відправлено до Сибіру, на Кавказ, у Середню Азію, а ще чимало емігрували. Царат скасував політичну автономію Царства Польського, запровадив російське право замість Литовських статутів, зробив російську мову в судах єдиною офіційною, закрив знаменитий Кременецький ліцей та Віденський університет, ряд інших навчальних закладів, ліквідував багато польських шкіл, а на їхньому місці запровадив російські, зробив й інші кроки в напрямку русифікації Правобережної України, насамперед стимулюючи переселення сюди російських військових, міщан, чиновників та ін. і скеровуючи їх у головні міста. Російський уряд знову «зацікавився» проблемою верифікації шляхти на землях колишньої Речі Посполитої. Десятки тисяч шляхтичів, які мали крихітні земельні наділи або зовсім не мали землі, були позбавлені станових привілеїв і мусили вписуватися до міщан, селян тощо. Цей процес розпочався ще наприкінці XVIII ст. й тривав майже сто років. Звідти походили біди, з документальною точністю описані пізніше Іваном Карпенком-Карим у п'єсі «Мартин Боруля». Для євреїв була встановлена межа осілості, що окреслювала територію, де вони (за рідкісними винятками) мали право проживати. (Ця межа охоплювала землі колишньої Речі Посполитої в кордонах до 1648 p., тобто власне Польщу, Литву, Білорусь та Україну, крім Слобожанщини.) Такого роду дискримінаційні заходи призвели до значної концентрації єврейського населення за межею осілості — євреї там вийшли на друге місце (10 % населення) за чисельністю після українців.

Здійснивши всі ці заходи, царат певною мірою послабив соціальну опору можливих повстань, оскільки насамперед дрібна шляхта активно боролася проти Російської імперії. Оскільки вона ж мала переважно українське та білоруське коріння, то автоматично були послаблені український та білоруський національно-визвольний рухи. Однак повстанці не втратили сили духу. Вже у 1833 р. повстанські організації, створені за зразком італійських карбонаріїв, перекинули до Галичини молодіжний загін Заливського, який розгорнув там партизанську боротьбу. При цьому він обіцяв загальну рівність громадян відродженої Польщі та наділення селян землею. Проте селяни не повірили в ці обіцянки, й невдовзі загін Заливського зазнав поразки. У 1835 р. в Умані невелика група польських патріотів створила філію нелегальної організації (Громада польської нації), яка висунула революційно-демократичні гасла, однак теж безрезультатно. 1836 року в Київському університеті виник таємний гурток «Співдружність польського народу», розгромлений поліцією через два роки.

Однак всі ці нелегальні польські організації творили ґрунт для підготовки повстання 1863—1864 pp. Повстанці протримались майже рік, але зазнали поразки. Царат же використав її для чергового послаблення польських впливів. При цьому Російська імперія прагнула не відновлення національної самосвідомості українців та білорусів, а їх подальшого помосковщення.

Поразка польського повстання хоча й убезпечила Україну від реставрації у повному обсязі режиму колоніального гніту Речі Посполитої, але спричинилася до нової хвилі колонізаторських заходів Російської імперії.

Становище українських селян погіршилось, оскільки польського поміщика-повстанця замінив російський. Якщо ж шляхтич був лояльним до російської влади, то він зберігав свою власність на землі й кріпаків і нерідко мстився селянам. Козацькі полки були через деякий час ліквідовані, часом із застосуванням сили. Тільки деякі з них були переведені на Кавказ, де вони зміцнили Терське та Чорноморське козацтва, посилили позиції імперії проти горців Північного Кавказу. Там, у довголітній і цілковито непотрібній Україні Кавказькій війні проти чеченців, інгушів, черкесів та ін. гірських народів полягло чимало українців. Царат ліквідував також козацьку міліцію. У 1836 р. було придушене чергове повстання військових поселенців в Україні.

Прямим наслідком поразки польського повстання була ліквідація у 1839 р. Греко-католицької Церкви в підросійській Україні та Білорусі, а «упорствующих» уніатів репресували та засилали до Сибіру. Значно погіршувала загальну ситуацію відмова царату від будь-яких радикальних соціально-економічних та загальнодемократичних реформ. За царювання Миколи І, за влучним виразом історика М. Покровського, «Росія трималася як консерви у герметично закупореній коробці» ...

Національне відродження в Наддніпрянській Україні наприкінці XVIII — у першій половині XIX ст.

Кінець XVIII — початок XIX ст. — вкрай несприятливий період в історії українського народу, позначений цілковитим підкоренням України. Більша її частина перетворилася на колонію Російської імперії. Проте й за таких обставин українці, спираючись на самобутню тисячолітню культуру й такі ж давні традиції власної держави, долали потужні асиміляторські заходи імперії, залишаючись окремим народом і мріючи про відновлення автономної, а то й незалежної Української козацької держави. Не випадково масово переписувалися й вивчалися козацькі літописи, в яких розповідалося як про часи Київської держави, так і Гетьманщини та Січі. В народних масах пам'ять про козацьку славу дбайливо зберігали мандрівні музиканти-співаки — кобзарі й бандуристи. Найвидатнішим кобзарем XIX ст. був Остап Вересай. Своєрідним предтечею національного відродження став видатний мислитель Григорій Сковорода (1722—1794), який проголосив, що «свобода — це найдорожчий скарб» і славив гетьмана Богдана Хмельницького. Чинилися й дієвіші кроки. Ще на початку 60-х pp. XVIII ст. козацька старшина збирала петиції з метою зміцнити автономію Гетьманщини. Коли у 1767 р. Катерина II про око скликала «Уложенну комісію», котра мала б встановити нові закони у державі, й запропонувала надсилати відповідні пропозиції («накази») різних станів (крім кріпаків), це знайшло широкий відгук в українському суспільстві. Люди повірили облудним обіцянкам цариці й зайнялися розробкою пропозицій для майбутньої реформи. У Прилуцькому полку було чітко висловлене бажання провести вибори нового гетьмана. Представники Ніжинського полку висловили бажання відновити Гетьманщину як автономну державу. Тоді генерал-губернатор П. Рум'янцев звелів скасувати вибори у Ніжинському полку, заарештувати депутатів і віддати під суд за «державну зраду». Одинадцять осіб було засуджено тоді до смертної кари. Їх потім помилували, але стало ясно, що думки про відродження Гетьманщини є небезпечними. На засіданнях Комісії, яка зібралася в Москві у 1767 p., деякі автономістичні ідеї висловив Григорій Полетика, але того ж року Катерина II припинила діяльність Комісії раз і назавжди. Настала «мертва доба» в історії українства, коли панівні верстви українського суспільства перейшли на вірнопідданську службу Російській імперії, відмовились не тільки від прагнення до Української незалежної держави, а й взагалі від всього українського (мови, культури, традицій тощо), поступово русифікувались. За це верхівка українського суспільства отримувала право на спадкове дворянство і збереження визиску кріпаків.

Однак не вся козацька старшина мирилася з таким станом речей, її найкращі представники, розчаровані діями царського уряду, намагаються знайти інші шляхи до незалежності. Характерним прикладом цього є місія Василя Капніста (1791), представника відомого козацького роду, визначного поета, автора знаменитої «Оди на рабство», в котрій пролунав протест проти кріпацтва і посилення колоніальної політики царату щодо України. Він палко любив Україну і, як згадувала його донька Софія, «був готовий пожертвувати всім для її блага», як представник київської шляхти їздив у Петербург із петицією проти утисків та зловживань з боку російської адміністрації в Україні. У 1791 р. він відправився з таємною місією до Берліна і від імені українських патріотів просив підтримки уряду Пруссії в разі, коли в Україні вибухне повстання проти Росії. Але Пруссія, зайнята підготовкою до чергового поділу Речі Посполитої, не бажала вступати в конфлікт з Росією, і це стало головною причиною невдачі місії Капніста. Невдача Капніста потягла за собою крах надій українських патріотів на допомогу ззовні. У зв'язку з цим, а також із посиленням колоніальної політики царату відбулося перегрупування сил в середовищі патріотично налаштованої верхівки українського суспільства. На перший план виходить легальна культурницька діяльність. Це особливо помітно на прикладі патріотичного Новгород-Сіверського гуртка (остання чверть XVIII ст.), з яким був очевидно пов'язаний Капніст. Його члени (єпископ Варлаам Шишацький, Григорій Полетика, Федір Туманський та ін.), переважно вихованці Києво-Могилянської академії, які прагнули відновлення самостійної Української держави і пропагували цю ідею, опрацьовували відповідні програми реформ, поширювали патріотичні публіцистичні твори, тепер сконцентрували свою діяльність на культурно-освітньому полі.

Оскільки чимало українців були змушені працювати на чужині, в найбільших містах і столицях формуються українські гуртки. Найактивніше діяли українські гуртки, до яких входило чимало представників інтелігенції, в Москві, Петербурзі та Вільні. Прикладом може послужити діяльність Федора Туманського (1757—1810), журналіста, історика, перекладача, письменника й поета. Представник козацького роду, він здобув освіту у Кенінгсберзькому університеті, пізніше служив у Петербурзі, де видавав наукові й літературні журнали, активно діяв у товаристві перекладачів, яке перекладало російською з європейських мов художні твори. (До цього товариства входило чимало відомих українських літераторів.) Опублікував літопис Граб'янки, листи Б. Хмельницького та І. Мазепи, матеріали з історії Запорозької Січі.

Традиційно початком національного відродження нової доби вважають появу у 1798 р. перших трьох частин «Енеїди» Івана Котляревського (1769—1838) — поеми, якій судилася слава першого твору нової української літератури, твору, що засвідчив появу сучасної української літературної мови й водночас уособлював початок українського національного відродження. Творам нової української літератури властиве художнє мислення, що грунтується на національній історії та дійсності.

В основу бурлескно-травестійної поеми «Енеїда» покладено однойменну епопею римського поета Вергілія, який своїм твором утверджував ідею божественного походження засновників Римської імперії. Згідно із законами жанру Котляревський зберіг сюжетну канву античного твору, його героїчний пафос, проте сповнив свою поему новими ідеями й надав їй абсолютно іншого, ніж у Вергілія, колориту. Створена на матеріалі суспільного життя України другої половини XVIII ст., «Енеїда» Котляревського показала український народ з його мовою, звичаями, віруваннями, традиційним побутом, етичними та естетичними поглядами. Зроблено це було настільки майстерно, що поему Котляревського й досі вважають справжньою енциклопедією українознавства, причому такою, яка й нині читається із захопленням. Написана розмовною українською мовою, розрахована на сприйняття найширшими читацькими колами, «Енеїда» утверджувала дух козацького бойового товариства, мужність і патріотизм. Таке переосмислення античного сюжету свідчило про появу в українській літературі нового типу художнього бачення, що ґрунтувалося на матеріалі, взятому письменником з національної історії та дійсності. Котляревський стояв також біля джерел сучасного українського театру. Будучи директором Полтавського театру, він написав для нього дві п'єси: «Москаль-чарівник» і «Наталка-Полтавка», які здобули величезну популярність у народі й заклали підвалини класичного українського театрального репертуару. Для багатьох українців «Наталка-Полтавка» стала справжнім одкровенням, нагадала їм, хто вони є і чиїх батьків діти.

Ідеями національного відродження наснажена й «Історія русів» (русами тут названо українців): блискуча пам'ятка української історичної прози й публіцистики кінця XVIII ст. розповідає про події в Україні від найдавніших часів до 1769 р. Головні ідеї твору: критика самодержавства й кріпосництва, оспівування незалежної Козацької держави, козацьких прав та вольностей. Тут обґрунтована думка, що саме Україна, а не Росія є прямою наступницею Київської Русі, що українці є окремим від росіян народом зі своїми традиціями, а тому Україна має всі права на відновлення козацького самоврядування. Славні сторінки боротьби українців за волю й незалежність змальовано в епічному плані, вони суголосні народному героїчному епосу. З'явився цей анонімний твір у середовищі козацької старшини й поширювався в багатьох списках. Усвідомлюючи гостроту «Історії русів», її читали за зачиненими дверима й вікнами, а поширювали тільки між довіреними особами. Коли ж твір був надрукований аж через півстоліття (у 1846 р.) відомим українським вченим О. Бодянським, то виявилося, що він не втратив своєї актуальності: з волі царського уряду Бодянського навіть позбавили посади редактора журналу «Чтения Московского общества истории и древностей российских». Характерно, що «Історія русів» не перевидавалася і в роки радянської влади!

Сприяла національному відродженню і чотиритомна праця Дмитра Бантиша-Каменського «Історія Малої Росії» (1822), писана з використанням багатющого матеріалу батька вченого — видатного архівіста Миколи Бантиша-Каменського. Вона фактично є першою масштабною науковою узагальнюючою працею з історії України від найдавніших часів до кінця XVIII ст.

1818 року побачила світ друкована граматика живої української мови («Грамматика малороссийского наречия ») Олексія Павловського. 1819 року Микола Цертелєв опублікував у Петербурзі фольклорну збірку «Опыт собрания старинных малороссийских песен», яка складалася з 10 текстів, що вважають початком української фольклористики. Зародження наукової фольклористики пов'язують з ім'ям ученого-енциклопедиста, першого ректора Київського університету Михайла Максимовича (1804—1873). Він був укладачем трьох збірок народних пісень: «Малоросійські пісні» (1827), «Українські народні пісні» (1834), «Збірник українських пісень» (1849). Першу збірку видано в Москві. У ній зібрано 127 пісень історичного, побутового та обрядового характеру з коментарями упорядника. Ту збірку називають золотою книгою українства. Цим же шляхом йшов і геніальний Микола Гоголь (1804—1852), який не тільки збирав український фольклор, а й творчо використав його при написанні своїх безсмертних творів, особливо таких як «Вечори на хуторі поблизу Диканьки» й «Тарас Бульба».

На початку XIX ст. чи не найважливішим осередком українського національного відродження став Харків — центр Слобожанщини. Тут існував університет, заснований у 1805 р. зусиллями Василя Каразина й коштом місцевого дворянства, купецтва та міщанства. Новий навчальний заклад (єдиний на той час вищий навчальний заклад у підросійській Україні) скупчив навколо себе найкращі інтелектуальні сили українського громадянства, діячів української літератури, історії, етнографії. Ректором університету довгий час був відомий український поет Петро Гулак-Артемовський, який започаткував жанр байки-казки («Пан та Собака»), першим почав писати українські балади. У Харкові стали виходити журнали «Украинский вестник», «Украинский журнал» тощо, які вже своєю назвою засвідчували, що присвячені місцевому краю та його інтересам. Літературний рух у Харкові очолював основоположник сучасної художньої прози в новій українській літературі Григорій Квітка-Основ'яненко (1778—1843), редактор «Харьковского вестника». Спочатку він писав російською мовою — офіційною в тодішній Російській імперії, але повернувся до рідних джерел і дав цим приклад й іншим. Квітка створив цілий ряд творів, серед яких вирізняються бурлескно-реалістична повість «Конотопська відьма», сентиментально-реалістичні оповідання «Маруся», «Козир-дівка» та ін., п'єси «Сватання на Гончарівці» та «Шельменко-денщик». Викривально-сатиричні тенденції особливо відчутні у романі «Пан Халявський». Навколо Квітки-Основ'яненка об'єдналася талановита молодь, яка, заохочена своїм учителем, почала писати українською мовою.

Тут розпочав свій самостійний творчий шлях Микола Костомаров (1817—1885) — у майбутньому видатний український історик, який створив фундаментальні праці переважно з історії Київської Русі та Гетьманщини («Богдан Хмельницький», «Руїна», «Мазепа і мазепинці» та ін.). Він же під псевдонімом Ієремія Галка писав вірші, художні твори, публіцістичні статті. У своєму творі «Две русские народности» Костомаров навів аргументовані докази відмінностей між росіянами та українцями. До харківського літературного гуртка належали також Амвросій Метлинський, Левко Боровиковський та інші митці, захоплені ідеями західноєвропейського романтизму й українського національного відродження. Усі вони вважали, що, пишучи українською, рятують рідну мову від умирання. Поетичні твори харківських романтиків — так називають той літературний гурток — сприяли стилістичному збагаченню літературної мови, розширювали сфери її застосування.

Харківські романтики багато попрацювали задля збереження перлин українського фольклору. Особливо відзначився в цій справі вихованець, а потім професор Харківського університету, визначний філолог-славіст, етнограф, один із засновників харківського гуртка поетів-романтиків Ізмаїл Срезневський. Він, зокрема, підготував до друку 6 випусків фольклорних та історико-літературних збірників «Запорожская старина», що виходили друком впродовж 1833—1838 pp. у Харкові. Найвагомішими є два перших випуски, де вміщено думи і пісні про Національно-визвольну війну 1648—1658 pp., уривки з козацьких літописів, перекази, уривки з «Історії русів».

Отже, на кінець XVIII — 40-ві pp. XIX ст. припав перший етап національного відродження в Наддніпрянській Україні — період «збирання спадщини». Він відзначався зверненням до історичного минулого, інтересом до Гетьманщини, до етнографії. Зусиллями української інтелігенції тоді з'явилися численні історичні та етнографічні дослідження, збірки фольклору. Водночас відбувалося утвердження української мови як літературної та становлення нової української літератури.

Український національний рух наприкінці 40-х pp. XIX ст. Кирило-Мефодіївське братство

У той час як російська інтелігенція ламала голову над вибором шляху (до Європи йти чи до Азії?), розділившись на табори західників та слов'янофілів, українська була однозначно орієнтована на Європу. Для неї це була беззаперечна істина. Куди актуальнішою була для неї проблема відродження державної незалежності України. У січні 1846 р. у Києві виникла українська таємна політична організація — Кирило-Мефодіївське братство (товариство). Ініціаторами її створення були: вчитель з Полтави Василь Білозерський, службовець канцелярії київського генерал-губернатора Микола Гулак, професор Київського університету Микола Костомаров, письменник та вчений Пантелеймон Куліш, видатний етнограф Опанас Маркович. У квітні 1846 р. до братства приєднався Тарас Шевченко. Всього у братство увійшло 12 різночинців (дрібна українська шляхта, службовці, навіть колишній кріпак), що теж засвідчувало демократичний характер цього братства.

Організацію назвали іменами відомих слов'янських просвітників святих Кирила й Мефодія, чим засвідчили просвітницькі, гуманістичні наміри й прагнення знайти способи поліпшення долі українського та інших слов'янських народів через утвердження соціальних ідеалів християнства — справедливості, свободи, рівності, братерства, а також релігійну спрямованість братства. Форму організації було запозичено в українських церковних братств XVI—XVII ст. Програмні положення Кирило-Мефодіївського братства було викладено у «Книзі буття українського народу» і «Статуті Слов'янського братства св. Кирила і Мефодія», написаних переважно М. Костомаровим, та в «Записці» В. Білозерського. Вони, зокрема, передбачали: створення демократичної федерації рівноправних слов'янських республік; знищення самодержавства й скасування кріпосного права та станів; утвердження в суспільстві демократичних прав і свобод для громадян; досягнення рівності у правах на розвиток національної мови, культури та освіти всіма слов'янськими народами. Головною метою товариство вважало здобуття Україною державної незалежності з демократичним ладом на зразок США або Французької республіки. Державну незалежність країни братчики уявляли у федеративній спілці так само незалежних слов'янських держав, кожна з яких мала б становити штат або поділилася б на кілька штатів. Київ мав стати центральним містом цієї федеративної спілки. У ньому раз на чотири роки мав збиратися найвищий спільний консультативно-регулювальний орган — собор (або сейм). Для захисту федерації від зовнішніх ворогів передбачалося створити невелике регулярне військо, а кожний штат, окрім того, мав би і свої збройні сили. Ідею визволення слов'янських народів та їх єднання передбачалося поширювати головно літературно-просвітницькою діяльністю.

Братчики вели активну громадсько-політичну діяльність: вони поширювали ідеї товариства через розповсюдження його програмних документів, прокламацій («До братів-українців», «До братів-великоросів і поляків»); писали наукові праці й виступали з лекціями в навчальних закладах Києва, у яких пропагували свої погляди; піклувалися про розвиток народної освіти, збирали кошти на відкриття народних шкіл, написання й видання нових книг (зокрема, П. Куліш підготував першу навчальну книгу з історії України для дітей шкільного віку «Повість про український народ», видану 1846 p.). Особливе значення мала збірка поезій Тараса Шевченка «Кобзар» (СПб., 1840), яка здобула колосальну популярність, дійшла до серця українського народу і відіграла виняткову роль у розвитку національної свідомості українців. Сам Т. Шевченко, як і інший братчик — М. Гулак, займав радикальні позиції, вважав, що на певному етапі слід переходити від просвітницької діяльності до збройних форм боротьби.

Кирило-Мефодіївське братство, проіснувавши 14 місяців, не встигло вийти із зародкового стану. У березні 1847 р. за доносом провокатора діяльність організації було викрито, а її членів заарештовано й вивезено до Петербурга. Слідство під особистим контролем царя Миколи І тривало протягом березня—травня 1847 р. Найтяжче було покарано Т. Шевченка, у якого під час обшуку знайшли поему «Сон», де було затавровано самодержавний режим. Геніального поета й художника віддали в солдати окремого Оренбурзького корпусу із забороною писати й малювати. На трирічний термін було ув'язнено у Шліссельбурзьку фортецю М. Гулака. Протягом року відбував ув'язнення М. Костомаров. Його заарештували якраз в той момент, коли він збирався їхати до церкви, щоб вінчатися там зі своєю нареченою. Інших членів братства царський режим вислав у віддалені губернії імперії під нагляд поліції.

Значення Кирило-Мефодіївського братства полягало в тому, що воно вперше розробило широку політичну програму національно-визвольного руху, фактично започаткувавши перехід від культурницького до політичного етапу боротьби за національний розвиток України. То була спроба передової частини національної еліти осмислити й усвідомити місце й роль українського народу в сучасному їй світовому історичному процесі. Кирило-Мефодіївське товариство, врахувавши уроки світового досвіду й спроектувавши передові західноєвропейські ідеї на український ґрунт, сформулювало основні постулати українського національного відродження, визначило форми й методи досягнення поставленої мети. Ось чому видатний український історик Михайло Грушевський назвав Кирило-Мефодіївське товариство «лабораторією української політичної думки».

Місце Т. Шевченка в українському національному відродженні. Символом українського національного руху на всі часи судилося стати Тарасові Шевченку (1814—1861). Він народився в сім'ї селянина-кріпака в с. Моринцях на Черкащині. Рано залишився сиротою. У 14 років був узятий слугою до двору поміщика Павла Енгельгардта, з яким переїхав до Вільна, а потім до Петербурга. 1832 року відданий у науку до художника Ширяєва. За кілька років клопотами Карла Брюллова, Василя Жуковського, Євгена Гребінки, Івана Сошенка Шевченка було викуплено з кріпацтва. Сталося це 1838 р. Тоді ж Шевченко вступив до імператорської Академії мистецтв, де здобув ґрунтовну освіту. Перебуваючи в Петербурзі, почав писати вірші. 1840 року вийшла друком його збірка українських поезій під назвою «Кобзар», яка принесла йому всенародне визнання. З цього ж часу Шевченко став об'єктом постійних нападок російських великодержавно-шовіністичних кіл, а почин у цій брудній справі належить «демократу» Віссаріону Бєлінському.

По закінченні Академії Шевченко приїхав до Києва. Тут він познайомився з провідними українськими інтелектуалами М. Максимовичем, П. Кулішем, М. Костомаровим та ін. Обіймаючи протягом 1845—1846 pp. посаду члена Київської археографічної комісії, їздив Україною (Київщина, Полтавщина, Волинь, Поділля), збирав етнографічні матеріали, історичні документи, змальовував архітектурні та археологічні пам'ятки (ці замальовки стали основою для художньої серії «Живописна Україна»). Шевченко тут і в інших творах зарекомендував себе як майстер українського образотворчого мистецтва. Страшні картини національного й соціального гніту пробудили гострий протест поета проти російського панування та кріпосництва. Національно-визвольними мотивами просякнуті поезії, що увійшли до збірки «Три літа».

У березні 1847 р. за участь у Кирило-Мефодіївському товаристві та за антисамодержавні поезії заарештований і засланий солдатом до Орської фортеці із забороною писати й малювати. Тільки по смерті Миколи І завдяки клопотанням друзів Шевченка звільнили із заслання (1857). У 1858 р. він прибув до Москви, потім до Петербурга. У 1859 р. він востаннє приїхав в Україну, де перебував під наглядом поліції. Постійно проживати на батьківщині йому заборонили й змусили виїхати в Петербург. Тяжке десятирічне заслання, хвороби спричинили передчасну смерть поета. Поховали його на Смоленському кладовищі у Петербурзі, але в травні 1861 р. завдяки клопотанням патріотів України було виконано заповіт поета: його прах перевезли на Чернечу (тепер Тарасову) гору під Каневом.

Винятковим є значення Шевченка як поета. Його поетична спадщина стала цілою добою в історії української літератури. З ім'ям Шевченка пов'язане утвердження української літературної мови. Проте значення віршів Шевченка — не тільки в їх мовній чи літературній майстерності. Адже ніколи раніше з такою силою та переконанням не лунав заклик до власного народу скинути чужоземне ярмо і здобути волю. Пристрасна поезія Шевченка не обмежувалась, як в інших українських романтиків, оплакуванням героїчного минулого, а будила національні почуття й давала бачення майбутнього: якщо Україна в минулому користувалася правами самостійної держави, то це мало служити підставою для здобуття політичної незалежності у майбутньому. Ніколи раніше українські інтелектуали не виступали так відверто проти російської колоніальної політики. Цим поезія Шевченка категорично відкидала пристосовницьку модель «малоросійства», що ґрунтувалася на ідеї нероздільності «Малої» та «Великої» Русі, яка наприкінці XVIII — у першій половині XIX ст. знайшла багатьох прихильників серед нащадків козацької старшини — російських дворян.

Великою заслугою Шевченка було те, що його творчість сприяла згуртуванню українського народу. Ненависть Шевченка до соціальної несправедливості та вболівання за волю і гідність простої людини виводилася з його селянського походження, але своїм інтелектуальним зростанням він завдячував впливам українського дворянства. Кожна з верств українського суспільства знаходила в його поезії відображення своїх інтересів. Відтак Шевченків ідеал національного й соціального визволення ґрунтувався не на ненависті й протистоянні, а на одвічних загальнолюдських цінностях добра, справедливості, милосердя.

Геніальна творчість Шевченка та його мученицьке життя зробили поета одним із найпотужніших символів українського національного руху. Перевезення домовини Шевченка зі Смоленського цвинтаря в Петербурзі в Україну й перепоховання на Чернечій горі біля Канева 22 травня 1861 р. перетворилося на одну з перших масових національних маніфестацій. Дні смерті Шевченка та його перепоховання відзначалися й у наступні роки, навіть в умовах найжорстокіших антиукраїнських репресій з боку російського режиму. Заборона їхнього святкування у 1914 р. призвела до масових демонстрацій у Києві та інших містах України.

Отже, значення Тараса Шевченка — геніального поета й визначного художника, творця української літературної мови — для розвитку українського національно-визвольного руху важко перебільшити. Адже він був першим, хто сформулював українську національну ідею і через свої поетичні твори зробив її надбанням усього українського загалу, чим посприяв згуртуванню українців у боротьбі за національне визволення. У поетичній збірці «Кобзар» він уперше в історії засудив колонізаторську політику російського самодержавства щодо України. З іменем Тараса Шевченка пов'язане утвердження української літературної мови. Поезія Шевченка піднесла нову українську літературу до світового рівня. Вона й досі залишається найбільшим і найсамобутнішим явищем з усього, що створено українською мовою.

Західноукраїнські землі наприкінці XVIII — у першій половині XIX ст.

Західноукраїнські землі в останній період існування Речі Посполитої перебували в надзвичайно тяжкому стані. Існуючі порядки у «шляхетській республіці» не давали їм шансу на швидкий вихід з деградації. Австрійська імперія — одна з провідних держав у тогочасній Європі й у світі взагалі — стояла набагато вище за Річ Посполиту. Отже, для захоплених Габсбургами українських земель Австрія стала меншим злом.

Імперія Габсбургів зберігала зовнішній блиск, але все відчутнішим було її відставання від європейських держав-«акселератів», в першу чергу Англії. Ахіллесовою п'ятою цієї імперії була надто мала питома вага австрійців порівняно з підкореними ними народами, причому останні мали до того ж давні державні й культурні традиції. Щоб не допустити розпаду своєї імперії, Габсбургам доводилося балансувати, уникати надто нахабного визиску колоній, давати певні права підкореним народам, навіть обіцяти деяким з них (угорцям) рівний з австрійцями доступ до управління державою. Звичайно, Габсбурги активно запроваджували німецьку мову, на яку швидко перейшли міська адміністрація, суд, Львівський університет (у 1806—1823 pp. він взагалі був закритий), навіть середня школа. Австрійський уряд пробував переселяти до Галичини німецьких колоністів, але ця політика не мала помітних наслідків, і кількість німців-колоністів була в Галичині відносно невеликою. До того ж в середині XIX ст. Габсбургам довелось пом'якшити національну й культурну політику, бо старий і жорсткий попередній курс загрожував вибухом революцій. Давалася взнаки й соціально-економічна та політична відсталість імперії, збереження багатьох феодальних пережитків. У фатальній ситуації перебувало галицьке міщанство, яке постраждало від розриву традиційних торговельно-економічних зв'язків, а для налагодження нових потрібний був час.

Щоб ліквідувати загрозливі тенденції, особливо на селі, імператриця Марія-Терезія (правила у 1740—1780 pp.) зважилась на проведення державних реформ у дусі просвітницького абсолютизму. Вона створила розвинуту бюрократичну систему, без якої Австрійська імперія не могла б існувати як велика держава. У Відні було створено центральний апарат, представники якого, незалежні від провінційних парламентів, контролювали місцеву адміністрацію. Це привело до централізації управління, послаблення влади місцевих магнатів. Майже скрізь, окрім автономної Угорщини, було запроваджено німецьку мову. При цьому імператриця прагнула послабити ймовірні відцентрові рухи і надавала, наприклад, певні поступки українцям, щоб протиставити їх значно організованішим у той час галицьким полякам. Були вжиті також дієві заходи для поліпшення рівня початкової освіти.

Далі шляхом реформ і централізації держави пішов син Марії-Терезії — імператор Йосиф II (правив у 1780—1790 pp.). Він повів наступ на автономію Угорщини, утверджуючи провідну роль німців у імперії; розпочав секуляризацію церковних земель, беручи католицьку Церкву під державний контроль; ліквідував обмеження в правах для іудеїв і протестантів. Особливо важливим було фактичне, а не на папері, зрівняння у правах греко-католицького духовенства з римо-католицьким. Йосиф II зайнявся також ліквідацією кріпацтва, скасував особисту залежність селянина від пана, зробив неможливим продаж кріпаків окремо від землі, на якій вони господарювали, скоротив панщину, дозволив кріпакам брати шлюб, не питаючись дозволу у пана і т. д. Галицькі селяни (українці й поляки) отримали право апеляції до вищих органів влади, яке вже давно мали селяни австрійські та чеські. Все це було прогресивним явищем, однак внаслідок нововведень тільки заможні селяни отримали власні землі, а переважна більшість селян перетворилися на безземельних робітників, які мусили працювати на поміщиків. До того ж нащадки Йосифа II (Леопольд II та Франц І, які правили відповідно у 1790—1792 і 1792—1835 pp.) або скасували ряд законів свого попередника, або ж зберегли їх лише на папері. Тільки у 1848 р. будуть остаточно ліквідовані панщина та відробіткова рента і кріпацтво в імперії буде скасоване повністю. Не можна забувати про те, що Австрія витягнула з Галичини до 100 тис. рекрутів, які воювали проти наполеонівської Франції й гинули за цілком чужу їм справу. Наполеонівські війни значно послабили Австрійську імперію (саме так держава Габсбургів стала формально називатися з 1804 р.) і мало не призвели до її перетворення на другорядну європейську країну. Дипломатичний хист Клеменса фон Меттерніха, австрійського міністра закордонних справ, а потім канцлера, врятував тоді Австрію, але після Віденського конгресу в імперії посилилися кризові явища як у національній, так і в соціальній сферах.

Своєрідність аграрної реформи Йосифа II полягала в тому, що вона зберегла й навіть зміцнила магнатське землеволодіння, зберегла певною мірою і землеволодіння заможних селян. Це законсервувало феодальні відносини, пригальмувало приплив до міст армії вільних робочих рук.

Основою економіки в Австрійській імперії залишалося сільське господарство. Тим більше це було характерним для західноукраїнських, словацьких та польських земель, які опинилися під пануванням Габсбургів. Звичайно, існували певні промисли, які починають переростати у промисловість. Карпатські гори завжди славились своїми лісами, і не випадково саме тут виникли різноманітні тартаки (лісопилки). Ліси інтенсивно вирубували й сплавляли з гір по річках або ж перевозили возами до місця збуту. Карпати були також відомі соляними розробками, особливо під Галичем та у Величці (під Краковом), деякими іншими промислами (видобуток сірки). Хоча з 20-х років XIX ст. у цих регіонах України посилилися капіталістичні тенденції в розвитку економіки, особливо у таких містах як Львів, Перемишль та Чернівці, що стали одночасно значними торговельними центрами, однак ще кілька десятиліть тут домінували підприємства мануфактурного типу. Соціальна структура населення підавстрійських земель України була відсталою і не сприяла соціально-економічному розвиткові. Це було наслідком колоніального становища українських земель і дискримінації українського населення. Дуже точно характеризував існуючий стан Іван Франко: «... майже все, що піднеслося понад хлопа, чи то шляхта, чи міщани, все те за польських часів зробилося поляком, за Австрії — німцем, а пізніше знов поляком».

Тяжкий стан селянства, яке у своїй масі ледь животіло, призводив до пасивного опору і до гострих соціальних конфліктів. Селяни скаржилися у вищі інстанції на свавілля панів, часто тікали від панів, сподіваючись на ліпші умови життя у інших, при цьому навіть переходили кордони Османської та Російської імперій, де було більше незаселених земель. Вони переселялися також на деякі землі імперії Габсбургов, як-от у Бачку (між Дунаєм та пониззям Тиси), куди переселилися закарпатські лемки, Срим і Славонію з центром у м. Вуковар на правому боці Дунаю, врешті, до Банату (між Дунаєм і трансільванськими Альпами). У XVIII ст. досягає своєї кульмінації рух опришків, тобто колишніх селян, які тікали в гори і вели збройну боротьбу проти поміщиків. Найславнішим з українських опришків був легендарний Олекса Довбуш. Після загибелі «лицаря Карпат» у 1745 р. його справу продовжили Василь Баюрак, Іван Бойчук та ін. З новою силою опришківський рух вибухнув у першій чверті XIX ст., але ці виступи в Галичині, Буковині та Закарпатті були придушені силою. В 40-х роках XIX ст. селянські повстання стали масовішими й краще організованими, про що свідчить повстання взимку 1843—1844 pp. у Північній Буковині на чолі з Лук'яном Кобилицею. Урядові війська придушили повстання, а самого Кобилицю було ув'язнено. Але збройна боротьба буковинських селян не припинилася, про що буде сказано далі.

У лютому 1846 р. відбулися важливі події у Кракові — столиці Західної Галичини і єдиному острівці незалежної Польщі. Тут вибухнуло повстання в ім'я відродження Польської держави, була проголошена республіка й обіцяно дати землю тим селянам, які її підтримають. Хоча вже 3 березня 1846 р. повстання було придушене російськими та австрійськими військами, а Краків приєднано до Австрійської імперії, однак селяни-кріпаки, насамперед польські, відмовились коритися панам, відробляти панщину, почали громити панські маєтки та вбивати шляхтичів. Цей рух охопив також і українське селянство, перекинувся на Східну Галичину. Тільки поступками, поєднаними з грубою силою уряд спромігся придушити це повстання.

Українське національне відродження на західноукраїнських землях наприкінці XVIII — у першій половині XIX ст. XVIII століття, особливо його друга половина, стало віком Просвітництва, ознаменувалося потужними революційними та визвольними рухами у Європі. В ряді країн, в першу чергу слов'янських (Чехія, Словаччина, Сербія, Хорватія, Болгарія та ін.), які перебували під іноземним пануванням, розпочалося національне відродження. Передові представники цих народів (Павло Шафарик, Франтішек Палацький (Чехія), Ян Коллар (Словаччина), Паїсій Хіландарський (Болгарія) та ін.) активно вивчали й пропагували рідну мову, історію і літературу, виступали в ролі будителів національної свідомості, закладали надійні підвалини боротьби за державну незалежність своїх народів. Вони обґрунтовували легітимність своїх вимог, проголошували (і небезпідставно!) кожну націю спадкоємицею старовинних королівств, з яких склалася імперія Габсбургів, або ж посилалися на права земель. Угорці добивалися права на землі свого середньовічного короля св. Стефана; чехи висували аналогічні гасла щодо земель св. Вацлава; хорвати добивались Триєдиного королівства, тобто такого, де поруч з австрійцями та угорцями і хорвати мали б реальний доступ до важелів влади.

Всі ці надзвичайно важливі процеси не могли обійти стороною й Україну, де державні традиції часів Богдана Хмельницького й Івана Мазепи оспівувала група літописців і письменників, які вказували на коріння українців ще за часів Київської держави і навіть у раніші періоди. Західна Україна географічно стояла ближче до Заходу і мала такі самі тяжкі проблеми у боротьбі проти германізації, як і чехи, хорвати, словенці; а подібно до словаків, яких прагнули ще й змадяризувати, українці перебували під потужним польським тиском. Польські великодержавні шовіністи, в т. ч. навіть демократ Йоахим Лелевель, твердили, що українська мова є лише діалектом польської (разюча подібність аргументів, оскільки їхні російські «колеги» запевняли, що українська мова є «нарешем» не польської, а російської). Природні спроби зберегти свою національну ідентичність викликали їхнє невдоволення, породили зливу доносів на українських лідерів, які нібито розпалювали національну ворожнечу. Ситуація ускладнювалась тим, що в Західній Україні не було традицій козацького державного життя, як на Наддніпрянщині. Внаслідок тривалого періоду власної бездержавності верхівка українського суспільства полонізувалася (мадяризувалася, румунізувалася), інтелігенція була дуже нечисленною й складалася з представників греко-католицького духовенства та їхніх дітей. Для соціальної структури цих регіонів була типовою картина, коли українці були в своїй масі селянами, а їхня нечисленна еліта складалася з духовних осіб, що підмічено в іронічній польській приказці «русини (тобто українці) це chlopi і рорі», тобто селяни й попи. Зате ця еліта була міцно зв'язана з народом, жила його інтересами, і тому саме вона підняла прапор українського національного відродження.

Важливим осередком українського національного життя став старовинний Перемишль, де сформувався культурно-освітній осередок навколо греко-католицьких єпископів Михайла Левицького та Івана Снігурського. До цього осередку входили Іван Могильницький, Іван Лаврівський, Йосиф Левицький та інші. Його учасники виявляли великий інтерес до української історії, чимало зробили для піднесення українського шкільництва. Михайло Левицький (1774—1858), перемиський, а потім львівський єпископ, зробив великий внесок у розбудову народної освіти в Галичині. Його сподвижник Іван Могильницький (1777—1831) став видатним оборонцем української мови, автором першої в Галичині граматики української мови «Граматика язика словено-руського» та ще кількох підручників, наукового трактату «Відомості о руськом язиці». У 1816 р. вони обидва заснували перше в Галичині культурно-освітнє товариство греко-католицьких священиків, котре мало на меті видавати книги українською мовою для простолюду, а наступного року добились права викладати там українською мовою. Діяльність Левицького та Могильницького заклала ґрунт для знаменитої Руської трійці.

Зацікавлення національною історичною спадщиною, мовою та усною народною творчістю почали виявляти й представники духівництва на інших західноукраїнських землях. Іоанникій Базилович (1741—1821), уродженець Пряшівщини, чернець Мукачівського монастиря, став автором першої наукової праці з історії Закарпаття — «Короткого нарису фундації Федора Коріатовича». Згодом фундаментальну шеститомну «Історію карпатських русинів» створив відомий учений-славіст і церковний діяч Михайло Лучкай. Він був також автором першої на західноукраїнських землях друкованої порівняльної «Граматики слов'яно-руської мови» (1830), у якій, подібно до перемишльських діячів, висловлювався за церковнослов'янську мову в її карпатоукраїнській редакції як літературну мову закарпатських українців. На Буковині першу спробу друкувати українські пісні кирилицею зробив Іван Велигорський. Проте наступні діячі на буковинській літературній ниві продовжували вживати стару книжну мову.

Утвердження ідеї створення літературної мови на народній основі пов'язане з діяльністю Руської трійці (Маркіян Шашкевич, Іван Вагилевич, Яків Головацький). Ці вихованці Львівської греко-католицької семінарії зустрілися 1833 р. Виразно підкреслюючи слов'янофільський характер свого гуртка, його учасники взяли собі давньослов'янські імена: Шашкевич — Руслан, Вагилевич — Далібор, Головацький — Ярослав. Свою діяльність Руська трійця розпочала зі збирання українського фольклору в Галичині, на Буковині та в Закарпатті. Етнографічні експедиції переконали трійчан, що відродити українську мову в Галичині можна лише впроваджуючи в літературу замість «язичія» (штучного варіанта церковнослов'янської мови) живу народну мову.

Однією з перших громадських акцій Руської трійці став виступ найталановитішого із трійчан М. Шашкевича на урочистих зборах у семінарії, присвячених дню народження імператора Франца І, українською мовою (зазвичай подібні промови виголошувалися латинською, польською, німецькою). Незабаром з'явився ще й вірш М. Шашкевича «Голос галичанина», який широко розповсюджувався серед семінаристів. Отже, своє завдання трійчани вбачали у пробудженні національної свідомості галичан. Засобом для досягнення мети мали стати книжки українською мовою. Ще 1834 р. Шашкевич склав альманах своїх творів під назвою «Зоря», писаних народною українською мовою, включивши до нього поезії своїх товаришів-трійчан, народні пісні. Цензор заборонив видання альманаху. Але трійчани не відступилися від своїх задумів. На основі «Зорі» невдовзі було підготовлено нову збірку — «Русалку Дністровую», яку вирішили друкувати в Будапешті, де цензура була більш лояльною. У жовтні 1836 р. було отримано дозвіл, а в грудні того самого року, датована 1837 p., з'явилася книжка під назвою «Русалка Дністровая». Її складала низка народних дум, пісень, оригінальних творів трійчан і перекладів. Великий інтерес до епосу пояснювався необхідністю пошуків історичних коренів. Альманах було написано живою народною мовою. Так галицькі будителі заклали основи розвитку української літературної мови в західноукраїнських землях, їхнім маніфестом став знаменитий вірш Шашкевича «Руська мати ... ».

Ці ідеї знайшли палких прихильників по обидва боки Карпат. Буковинський поет і громадський діяч Сидір Воробкевич (1836—1903) писав пізніше у одному зі своїх віршів:

Видатний діяч українського відродження Закарпаття, поет, видавець, канонік Пряшівської єпархії Олександр Духнович з гордістю промовляв у 1849 р. на захист не тільки своєї мови, а й своєї національності:

Поява першої книги, виданої українською мовою, стала віхою у справі національного відродження галицьких українців, які заявили про себе як про частину єдиного українського народу, що має свою історію, самобутню культуру. Альманах засвідчив початок нової літератури на західноукраїнських землях. Влада заборонила видання. Лише близько 250 примірників із тисячного накладу встигли розповсюдити. Через переслідування Руська трійця розпалася. Її діяльність знайшла продовження в українському національному рухові під час революції 1848—1849 pp., а згодом у народовському напрямку національного руху на західноукраїнських землях. Так, зокрема, традиції заборонених цензурою «Зорі» та «Русалки Дністрової» продовжив упорядкований братами Головацькими літературний альманах «Вінок русинам на обжинки», виданий у Відні 1845—1847 pp. Він доніс до читачів головні ідеї Руської трійці і відіграв значну роль у культурному житті Галичини. Підсумком діяльності Руської трійці стало визначення головних програмних засад українського національного руху в статті Я. Головацького «Становище русинів у Галичині» (1846 p.), що їх 1848 р. поклала в основу своєї діяльності Головна Руська рада. На жаль, на той час «трійця» вже розпалася. У 1843 р. помер М. Шашкевич — найталановитіший з Руської трійці і найпослідовніший з них у боротьбі за національні ідеали. Вагилевич та Головацький відійшли від активної діяльності на українському суспільному полі й зосередились переважно на перекладацькій та науковій діяльності, але у подальші десятиліття вони не змогли створити нічого рівноцінного «Русалці Дністровій». Однак традиції Руської трійці не вмерли! У середині XIX ст. представник нової генерації українських патріотів і приятель І. Вагилевича Василь Подолинський (1815—1876) різко заперечив нав'язуваний ззовні погляд, згідно з яким русини-українці нібито належали до поляків, і проголосив право українців на власну незалежну державу («Ніщо не може здержати нас від стремлінь, загальних для цілої Європи!»).

Національно-визвольний рух на західноукраїнських землях під час революції 1848—1849 pp. в Австрійській імперії. У 40-х роках XIX ст. Європою прокотилася хвиля революцій, антифеодальних та національно-визвольних повстань. Набирав силу рух за об'єднання Німеччини, визволення та об'єднання Італії, визволення Ірландії, в Англії продовжувався рух чартистів... Наближався час європейської революції 1848—1849 pp., так званої Весни народів!

Ознаки революції 1848—1849 pp. з'явилися і на західноукраїнських землях, про що свідчило повстання буковинських селян на чолі з Л. Кобилицею. У 1848 р. воно вибухнуло з новою силою і було придушене тільки влітку 1849 р.

Березневе повстання у Відні 1848 p., падіння реакційного уряду канцлера Меттерніха, проголошення свободи друку, намір австрійського нового уряду провести вибори до парламенту і прийняти конституцію, дозвіл творити національні військові частини розбудили підкорені Габсбурзькою імперією народи, в тому числі й західних українців. Їхнє становище було особливо складним. Річ не тільки в тому, що державна традиція українців була слабшою, ніж поляків. Українці опинилися перед обличчям не лише австро-угорської, а й польської загрози, адже польський національно-визвольний рух у своєму справедливому прагненні до незалежності Польщі знову «не помічав» українців з їхнім правом на творення власної незалежної держави.

Коли один із представників українців Галичини запропонував польській інтелігенції Львова у її петиції до австрійського цісаря (імператора) до вимоги, щоб «у школах й урядах була польська мова», додати слова «і русинська», то поляки з обуренням закричали: «Тут нема Русі, тут є Польща, а мова руська — це діалект польської мови». Вже 13 квітня поляки створили свою Національну Раду, в котрій не знайшлося місця українцям — корінному населенню Східної Галичини, які раніше, і в цей час становили більшість мешканців регіону.

Природно, що за таких умов українці не стали наражатися на відвертий конфлікт з Австрією, а, користуючись моментом, зуміли добитися від неї важливих поступок мирним шляхом. У цьому їх підтримав далекоглядний галицький губернатор граф Стадіон.

Франц Серафім Стадіон фон Вартгаузен (1806—1853) походив з аристократичного роду, австрійський державний діяч. Розпочав кар'єру як урядовець у Галичині (Станіслав і Ряшів), був губернатором прикордонного Істрійського півострова (Трієст та Істрія) у 1841—1847 pp. та Галичини (1847—1848), міністр внутрішніх справ Австрійської імперії у 1848—1849 рр. Прихильник ліберальної політики, позитивно ставився до боротьби українців Галичини за рідну мову й самоуправління, внаслідок чого стягнув на себе ненависть польських шовіністів. 4.06.1848 виїхав до Відня. На посаді галицького губернатора його замінив В. Залеський, а ще пізніше А. Голуховський, які зайняли відверто пропольську позицію. Влітку 1849 р. Стадіон тяжко захворів і зійшов з політичної арени.

Завдяки його клопотанням австрійський імператор Фердинанд І (правив у 1835—1848) видав закон, яким у Австрійській імперії ліквідовувалося кріпацтво, а селяни ставали вільними. Цей закон був проголошений на Великдень 1848 р. (22 квітня) й викликав справжній ентузіазм українських (та й не тільки українських!) селян, які навіть почали ставити хрести на честь здобуття волі. Найважливіше для того часу соціальне питання було досить успішно розв'язане, хоча, подібно до аналогічного акта в Російській імперії 1861 p., ліси й луки залишалися за панами. Панам же надавалися певні пільги, а уряд мав заплатити їм компенсацію. Отже, й тут бачимо проведення аграрної реформи в такий спосіб, що капіталізм у сільському господарстві мав розвиватися не американським (фермерським), а так званим прусським шляхом. Грабіжницька реформа викликала невдоволення селян. Особливо це було характерним для Буковини. Первісно імператорський (цісарський) закон не поширювався на Буковину, але внаслідок селянських заворушень Австрійська імперія була змушена й тут піти на поступки. Однак відповідний закон часто ігнорувався великими землевласниками, які й надалі хотіли експлуатувати селян. Через це вибухнуло нове повстання на чолі з тим же Л. Кобилицею (листопад 1848 — літо 1849 pp.). Воно було жорстоко придушене, а Л. Кобилиця знову потрапив у в'язницю, де був закатований. У такому ж дусі пішло й вирішення політичних та національних вимог українців. Після тривалої боротьби у 1849 р. було створено перший український батальйон на австрійській службі. Він проіснував недовго, але став прообразом майбутнього Легіону українських січових стрільців.

Правління Фердинанда І наближалося до кінця, а у грудні 1848 р. його змінив Франц Йосиф II (правив у 1848—1916). Ще Фердинанд під тиском мас проголосив першу в історії Австрійської імперії конституцію (25.04.1848), але вона проіснувала тільки до 1851 р. і до того ж була недемократичною. Пізніше, у 1860 p., буде прийнята такого ж типу нова конституція, яку Іван Франко назвав «свинською». Але й це було краще, ніж нічого! Для порівняння відзначимо, що в підросійській Україні до 1918 року взагалі не було ніякої конституції. Навіть обмежені можливості австрійської конституції будуть пізніше використані українцями для розвитку власного політичного та громадського життя в дусі західних демократичних традицій.

У липні 1848 р. зібрався перший парламент Австрійської імперії, який діяв тільки до березня наступного року. Але на ньому була присутня й українська фракція із 39 делегатів. Посилився рух за збереження адміністративно-політичної єдності Буковини з Галичиною. Одначе він не досяг мети: за конституцією 1849 р. Буковину було проголошено окремим коронним краєм зі своїм сеймом та адміністрацією. Внаслідок виокремлення австрійським імператором Буковини було створено й окремі (галицький та буковинський) сойми, тобто парламенти, які діяли аж до падіння Австро-Угорщини у 1918 р. і певною мірою надавали можливість українцям відстоювати свої інтереси у вищому представницькому органі держави.

19 квітня 1848 р. представники української громади Львова подали клопотання на ім'я імператора про запровадження у школах і громадському житті Східної Галичини української мови, забезпечення українцям доступу на всі посади та зрівняння в правах греко-католицького духівництва з католицьким. 2 травня 1848 р. у Львові було створено першу українську громадсько-політичну організацію — Головну Руську Раду (ГРР), яка перебрала роль представника інтересів українського населення Галичини перед центральним урядом і виконувала її протягом 1848—1851 pp. Раду, яка складалася з 30 постійних членів — представників світської інтелігенції, вищого і нижчого духівництва, очолив єпископ Григорій Яхимович. Друкованим органом ГРР стала «Зоря Галицька» — перша у Львові газета українською мовою. У відозві до українського народу, опублікованій у першому номері газети, Рада заявила: «Ми, русини галицькі, належимо до великого руського (українського) народу, котрий одним говорить язиком ...» То була перша в Галичині офіційна заява про те, що наддніпрянські й галицькі українці — одна нація. З ініціативи Головної Руської Ради за національну символіку галицьких українців було прийнято традиційний синьо-жовтий прапор та герб (золотий лев на синьому полі). У містах, містечках і селах Східної Галичини виникло близько 50 місцевих руських рад, до складу яких обиралися здебільшого представники духівництва, селяни, міщани, світська інтелігенція (вчителі, шкільна молодь). Діячі руських рад прагнули домогтися забезпечення вільного національного розвитку українського населення Східної Галичини. Активізувався національний рух українців на місцях. Простий сільський священик з Лемківщини Василь Подолинський написав трактат, у котрому блискуче обґрунтував необхідність здобуття українцями незалежної соборної Української держави, відкинувши утопічні проекти всеслов'янської федерації.

Першим важливим кроком ГРР стала вимога відокремлення Східної Галичини від Західної та перетворення її на окремий коронний край, тобто на національно-територіальну автономію. Щоправда, залишалося відкритим питання про українців, котрі споконвіку проживали на території Західної Галичини. Правлячі кола Австрії прийняли постанову про поділ Галичини, але вона залишилася на папері. Однією із причин цього був спротив поляків. Так, вони застосували тактику «розділяй та володарюй», створивши, наприклад, на противагу ГРР «Руський Собор». До складу останнього увійшли насамперед представники родів, полонізованих ще у XVI—XVII ст., як-от голова цього Собору князь Лев Сапіга. Характерно, що через деякий час «Руський Собор» злився з Польською Національною Радою і виявив цим самим своє справжнє обличчя. Польські шовіністи свідомо поширювали брехливі чутки про прагнення ГРР приєднати Східну Галичину до Російської імперії, що викликало зайву напругу у відносинах українців з австрійською адміністрацією.

Було відхилено більшість українських вимог, реально вдалося добитися тільки впровадження української мови в народних школах та викладання цієї мови як обов'язкового предмета в гімназіях. На початку 1849 р. було відкрито також кафедру української мови та літератури у Львівському університеті. Її очолив Я. Головацький.

Діяльність ГРР сприяла й пожвавленню громадсько-культурного життя. У жовтні 1848 р. у Львові відбувся перший з'їзд діячів української культури, науки та освіти. Згідно з рішенням з'їзду у Львові було засновано «Галицько-руську матицю» — культурно-освітню організацію, яка мала завданням видання популярних книг для народу. Визначними подіями стали відкриття 1848 р. першої в Галичині української читальні (в Коломиї) та заснування 1849 р. з ініціативи Головної руської ради на народні кошти Народного дому у Львові. Українське питання вперше за довгі роки стало предметом обговорення і на міжнародних форумах. У цей же час у Празі відбувся історичний Слов'янський з'їзд (2 червня 1848), скликаний чеськими будителями. На нього прибули й українські представники і вголос заявили про існування великого українського народу. В ході роботи секцій з'їзду українці зуміли добитися визнання польськими представниками права на рівноправність української мови з польською в освітніх закладах Галичини, права на існування окремої національної гвардії, що було стверджено підписанням польсько-української угоди. Однак у розпал праці з'їзду розпочалися бої за Прагу між чеськими та австрійськими військами, і ця рівноправна угода не була реалізована. Взагалі в цей час в Австрійській імперії запанував реакційний режим, що й визначило сумну долю Головної Руської Ради. Вона припинила свою діяльність у червні 1851 p., і в подальшому українці Галичини були позбавлені свого представницького органу.

Революція спричинила активізацію українського національно-визвольного руху і в Закарпатті та Пряшівщині. Тут теж склалася нелегка ситуація, подібно до Галичини, тільки місце поляків займали угорці (мадяри), які прагнули мадяризувати українців. Саме через це українці не підтримали у 1848 р. угорське національно-визвольне повстання під проводом Л. Кошута, оскільки перемога угорців мала б для них гірші наслідки, ніж австрійське панування. Угорські повстанці не гарантували українцям жодних національних прав. Більше того, вони нічого не зробили для того, щоб втілити в життя закон 1848 р. про ліквідацію панщини (вона впала тільки 1853 p.). Підставляти груди під російські кулі та багнети (угорську революцію жорстоко придушила 100-тисячна каральна російська армія під командуванням відомого фельдмаршала Паскевича) в ім'я заміни поганого на ще гірше лідери українців Закарпаття та Пряшівщини (священик, вчений і поет Олександр Духнович, Адольф Добрянський) не хотіли, і в логіці їм не можна було відмовити. Вони висунули ідею автономії Закарпаття та Пряшівщини й об'єднання їх зі Східною Галичиною в єдине Руське воєводство. Духновича та Добрянського підтримала у цьому намірі Головна Руська Рада у Львові.

Однак австрійський уряд під тиском польських, угорських та румунських шовіністів, які бачили у такому об'єднанні загрозу своєму пануванню в Західній Україні, не погодився на такий крок. Габсбурги у свою чергу пильнували імперський інтерес, боячись, що таке возз'єднання західноукраїнських земель стане прелюдією до їх возз'єднання із Наддніпрянською Україною. Втім, закарпатським українцям вдалось добитися певних поступок від Габсбургів. У жовтні 1849 р. австрійський уряд об'єднав заселені українцями райони Угорщини в окремий Ужгородський округ, в якому управлінський апарат формувався з представників української інтелігенції. Один з чільних діячів українців Закарпаття та Пряшівщини А. Добрянський проголосив прийняття синьо-жовтого прапора краю. Його було прийнято й українцями (русинами) Пряшівщини (у сучасній східній Словаччині) та Мараморощині (у сучасній північно-східній Румунії). Вдалось домогтися також відкриття початкових народних шкіл із рідною мовою навчання та запровадження викладання деяких предметів українською мовою в гімназіях. Та після придушення революції і прийняття конституції 1860 р. угорці, які відігравали все більшу роль в імперії (з 1867 р. вона стає дуалістичною Австро-Угорщиною) й стали повними господарями у Закарпатті, скасували всі ці поступки. Панівні угорські кола різко посилили мадяризацію українців, стали насаджувати угорську мову не тільки у школі, а й у Церкві, замість кирилиці запроваджували латиницю. Так, у 1874 р. на Закарпатті була 571 українська школа, а у 1888 р. — 353, а ще 265 було переведено на угорську мову. Частина русинів-українців, особливо на Пряшівщині, щоб не мадяризуватися, воліла асимілюватися із близькими до них по мові словаками, але це теж не було в інтересах українського народу.

Розгортання українського національного руху в західноукраїнських землях, спричинене загальноєвропейським революційним піднесенням, мало незворотний характер. Хоча після придушення революції й запанувала реакція, а більшість поступок українцям щодо їхніх національних прав було скасовано, проте розбурханий український рух влада придушити не змогла. Саме з 1848 р. Галичина стала справжнім українським П'ємонтом за аналогією з італійським князівством, яке було лідером у боротьбі за визволення італійських земель з-під іноземного гніту і їх об'єднання в одній соборній державі. Невдовзі український національний рух відродився знову, а досвід боротьби за свої права став у пригоді під час українських національно-визвольних змагань 1917—1921 рр.