Лівобережна та Слобідська Україна, Запорозька Січ у другій половині XVII ст.

Заснування й розвиток слобідських міст. На схід від Гетьманщини, на кордоні з Московією, розпросторилися незаймані землі. Колись ті землі належали Чернігово-Сіверському князівству, були залюднені та обжиті, але в XIII ст. зазнали спустошливих наскоків ординців. Степові завойовники вздовж річок уторували тут шляхи для своїх нападів на Україну й Московію. Саме тому багатий край протягом тривалого часу лишався занедбаним і знелюднілим. Він був своєрідним кордоном між Московією й татарами.

Від 30-х pp. XVII ст. сюди потяглися валки українських переселенців, які залишали благодатні рідні місця після невдалих повстань, війни, визиску чужинців. Царський уряд, зацікавлений у залюдненні порубіжних земель, всіляко заохочував переселення українців, покладаючи на них справу захисту московських кордонів від руйнівних ударів зі степу.

Масові переселення українців випали на середину XVII ст. Складність внутрішньої ситуації, пов'язаної з Національно-визвольною війною, змушувала родини, а то й цілі села залишати рідні місця й вирушати в небезпечну дорогу. Так, 1652 р. тисяча козаків під проводом полковника Івана Дзиковського з жінками й дітьми прийшли аж з-під Острога на Волині. Недалеко від Дону, на річках Тихій Сосні й Острогощі, вони заснували місто Острогозьк. Полковник Дзиковський привів із собою всю полкову старшину: обозного, писаря, осавулів, а також двох священиків. Переселенці прибули з усім господарством, що полегшувало життя на новому місці.

Інший великий гурт переселенців із м. Ставище Білоцерківського полку на чолі з Герасимом Кіндратенком (Кондратьєвим) того самого року заснував м. Суми. У 1654 р. на городищі, де зливалися річки Лопань і Харків, було засновано Харків.

Подібну історію заснування мали й такі міста, як Салтів, Мурафа, Охтирка, Балаклія, Ізюм та багато інших. Одночасно з містами закладалися села. У них зазвичай оселялися невеликі групи переселенців із різних земель України. Оскільки поселення, що виникали, були звільнені від податків, то й називалися вони за давньою українською традицією слободами. Звідси походить і назва цілого регіону — Слобідська Україна, або Слобожанщина.

Територія Слобідської України охоплювала сучасні Харківську, Сумську, північ Донецької та Луганської областей, а також південні частини Воронезької, Курської та більшу частину Бєлгородської областей теперішньої Російської Федерації.

Залишали обжиті місця й вирушали в небезпечну подорож здебільшого заможні козацькі родини. Заохочувані царським урядом, вони отримували певні привілеї. До головних з-поміж них належало право займанщини. Кожен переселенець привласнював собі стільки землі, лісу, сінокосів, скільки міг обробити. Зайнята земля не обкладалася податком. Так само не бралися податки і з господарських промислів. Замість сплати податків українські переселенці зобов'язувалися відбувати військову службу.

Численних переселенців із Лівобережжя та Правобережжя приваблювало також право на козацьке самоврядування, що його царський уряд на початку колонізації зберігав за українцями. Визнання переселенцями влади царя виявлялося в складанні присяги. Права українських поселенців закріплювалися царськими жалуваними грамотами.

Отже, протягом другої половини XVII ст. поряд із Лівобережною Гетьманщиною постала нова козацька Україна — Слобідська.

Адміністративно-політичний устрій Лівобережної Гетьманщини та Слобідської України. Адміністративно-територіальний устрій Гетьманщини, що склався протягом Національно-визвольної війни, зберігався майже без змін. Наприкінці XVII ст. на Лівобережжі існувало 10 полків, які одночасно були адміністративно-територіальними і військовими одиницями.

Адміністративно-територіальний устрій Слобідської України був подібним, хоч існували й певні відмінності. На території Слобідської України сформувалося п'ять козацьких полків — Острогозький, Харківський, Сумський, Охтирський та Ізюмський. Ці полки, як і в Гетьманщині, були не тільки військовими, а й адміністративно-територіальними одиницями. Полки поділялися на сотні. Полком керував полковник із полковою старшиною. Посада полковника була виборною. Він очолював адміністрацію полку, стверджував судові постанови, роздавав поселенцям вільні землі, а також командував полком під час походів. Полковників обирали довічно. Крім того, на Слобідській Україні нерідко траплялось успадкування посади полковника. Це зумовлювалося особливостями заселення нових земель: полковники звичайно були ватажками переселенських груп. Вони мали надзвичайний авторитет, бо фактично були засновниками полків, на відміну від Гетьманщини. Місце Генеральної військової ради ще за Богдана Хмельницького заступила Старшинська рада. До її складу входили гетьман і генеральна старшина — обозний, писар, двоє суддів, підскарбій, двоє осавулів, бунчужний, а також 10 полковників. Ця рада встановлювала розміри податків, оренди, виносила ухвали з питань оборони.

Безпосереднє діловодство покладалося на Генеральну військову канцелярію. Вона виникла за Богдана Хмельницького. Очолював її генеральний писар, а безпосередньо керував гетьман. У Генеральній військовій канцелярії зосереджувалася військова, політична й міжнародна інформація з усієї України, а також із-за кордону. В цій установі розглядалися й вирішувалися важливі адміністративні, військові, фінансові питання. Звідси відправлялися численні посольства й гінці. Тут складалися гетьманські універсали, провадилося дипломатичне листування, переписувалися й копіювалися документи, розглядалися судові та цивільні справи козаків, селян, міщан.

Найвищою посадовою особою в Гетьманщині був гетьман. У другій половині XVII ст. його обирала вузька Старшинська рада, рішення якої схвалювало козацьке військо на Генеральній військовій раді. Остаточно затверджував гетьмана цар. Влада гетьмана хоч і обмежувалася царатом, проте залишалася значною у вирішенні питань внутрішнього життя Лівобережної України. Повноваження гетьмана визначалися спеціальними статтями (умовами), що укладалися між гетьманом і царем. Гетьман, зокрема, мав право надавати старшині у власність землю за службу, призначати на посади. Гетьман визначав також напрями внутрішньої політики Гетьманщини, умови переговорів або листування з урядами інших держав. Дорадчі права при гетьманові мала Рада генеральної старшини.

У Слобідській Україні посади гетьмана не існувало, не було й генеральної старшини. У цьому полягала ще одна особливість адміністративно-політичного устрою Слобожанщини, накинута царатом. Слобідські полковники підпорядковувалися безпосередньо бєлгородському воєводі.

Кожний полк окремо і в різний час одержував царську жалувану грамоту, в якій визначалися його права на козацький устрій, вільну торгівлю, звільнення від податків на землю тощо. Вибраних у полках полковників погоджував бєлгородський воєвода, а потім пропонував цареві як кандидатів на цю посаду. Кількісний склад козацьких полків не був постійним. Загальний склад — реєстр усіх слобідських полків — містив перелік козаків, які мали відбувати військову службу.

Запорозька Січ у складі Гетьманщини. Перед початком Національно-визвольної війни Запорозька Січ містилася на Микитиному Розі. Саме там Богдан Хмельницький готував повстання проти Речі Посполитої.

Запорозькій Січі належала провідна роль у підготовці та розгортанні Національно-визвольної війни українського народу проти польського панування. Досвід державного життя, що впродовж віків нагромаджувався на Запорожжі, був творчо використаний Богданом Хмельницьким. На визволених територіях впроваджувався козацький устрій. Запорожці брали участь у воєнних діях проти Речі Посполитої.

Одначе за умовами Зборівського договору 1649 р. багато запорожців опинилося поза козацьким реєстром. Це спричинило невдоволення січовиків та загострення їхніх стосунків із гетьманською владою. Не оминув запорожців і тяжкий для України Білоцерківський договір. Не випадково січовики брали участь у виступах козацтва проти старшини й гетьмана. Напружені відносини Запорозької Січі з гетьманським урядом спричинилися до зміни місця її розташування. У 1652 р. запорожці перенесли свою столицю з відкритого перед степом Микитиного Рогу ближче до Дніпрових плавнів, неподалік гирла р. Чортомлик. Запорозька Січ, закладена в гирлі р. Чортомлик, існувала протягом 1652—1709 pp. В історичній літературі її називають Чортомлицькою.

Проте й надалі стосунки Запорозької Січі з гетьманською владою складалися непросто, часом загострювалися аж до збройних виступів. Особливо виразно це виявилося після смерті Богдана Хмельницького, коли посилилося втручання інших держав у внутрішні справи України, коли розгорілася боротьба за гетьманську булаву та почала зміцнюватися влада старшини, яка часто-густо нехтувала інтересами козацьких низів.

За умов наступу на українську державність із боку Москви, Речі Посполитої, Туреччини і Криму та через неспроможність українських гетьманів — наступників Хмельницького - захистити незалежність України Запорозька Січ прагнула повернути собі провідну роль у житті України. При цьому запорожці не завжди виявляли мудрість і політичну далекоглядність, а часом навіть ставали на бік відвертих ворогів Української держави, позбавляючи підтримки гетьманів, які своїми діями домагалися її збереження. Так було, зокрема, під час гетьманування Івана Виговського, коли запорожці підтримали заколотника Якова Барабаша. Підтримка запорожців допомогла здобути гетьманську булаву Іванові Брюховецькому. Не вирізнялися розсудливістю дії січовиків і під час гетьманування Петра Дорошенка. Запорожці вдавалися й до інших нерозважливих спроб утвердити владу в Гетьманщині своїх претендентів на гетьманство, зокрема Михайла Ханенка та Петра Суховія.

Особливо ускладнилося становище Запорозької Січі після Андрусівського перемир'я. Ні Річ Посполита, ні Московія не бажали втрачати Запорожжя. Врешті, над Запорозькою Січчю було встановлено контроль ворожих одна одній держав. За умовами Андрусівського перемир'я Січ повинна була надавати військову допомогу і тій, і тій, причому саме тоді, коли кожна з них прагнула ліквідації Української гетьманської держави.

Участь запорожців у війнах проти Польщі, Османської імперії та Кримського ханства. Попри часом суперечливі дії Січі у внутрішньо-українських справах, запорожці ніколи не зраджували свого покликання — боротися проти загарбників українських земель. У другій половині XVII ст. Запорозька Січ уславилася своєю участю в численних воєнних операціях. Особливо сприятливі умови для боротьби проти турецько-татарських завойовників склалися після Андрусівського перемир'я. Керівником та організатором більшості тогочасних походів був Іван Сірко.

Народився Іван Сірко, ймовірно, на початку XVII ст. на Вінниччині (в Мурафі?) у родині дрібного українського шляхтича. Про його життя і діяльність за період до Чортомлицької Січі збереглося мало відомостей. З майбутнім українським гетьманом Богданом Хмельницьким ще 1646 р. був у Франції, де запорожці воювали разом із армією принца Конде, брали участь в облозі м. Дюнкерк, де засів іспанський гарнізон. Історичні документи свідчать про участь Івана Сірка в Національно-визвольній війні, зокрема в битві під Жванцем восени 1653 р. Принаймні 15 разів його обирали кошовим отаманом на Запорожжі. Він був видатним полководцем, який провів понад 60 битв проти військ Османської імперії, Кримського ханства та ногайських орд і жодного разу не зазнав поразки. Листувався з гетьманами України, монархами Московії, Речі Посполитої, Криму й Туреччини. Про нього часто писали тогочасні європейські газети (навіть швейцарські!), літописці й хроністи багатьох країн, його оспівували українські та іноземні поети. Сірко — герой багатьох народних легенд і переказів.

Своїми блискучими походами Іван Сірко зажив слави непереможного полководця. Вважалося, що ніхто краще не може протидіяти турецько-татарським загарбникам. У 1672 р. Івана Сірка за намовою недоброзичливців, прихильників Самойловича насамперед, було звинувачено у зраді цареві, ув'язнено й відправлено до Сибіру, однак про його звільнення успішно поклопотався сам польський король Ян Собеський. Повернувшись із заслання, кошовий отаман з головою поринув у вир воєнних дій козацтва й невдовзі навіть оволодів молдавським престолом. Залишивши Молдавію, Сірко й надалі завдавав дошкульних ударів турецько-татарським загарбникам, здобував турецькі фортеці, ходив до Криму через Сиваш, першим в історії військового мистецтва переправившись через Гниле море.

Проводячи численні воєнні операції проти Туреччини й Криму, Іван Сірко ніколи не відкидав можливості мирного розв'язання проблем міждержавних відносин. Джерела свідчать про гнучку дипломатичну діяльність кошового отамана, який особисто листувався з найвпливовішими тогочасними політиками.

Збагатившись досвідом переможних походів, очолюваних Іваном Сірком, запорожці гідно продовжили справу легендарного кошового й після його смерті (Іван Сірко помер 11 (1) серпня 1680 р. і був похований на своїй пасіці біля суч. села Капулівка Нікопольського району на Дніпропетровщині). Вже через два роки вони відзначилися блискучими перемогами на теренах Європи. Запорозькі козаки брали участь у битві під стінами Відня, де німецько-польське військо боронило столицю Австрійської імперії від турецьких нападників. Там уславився український розвідник Кульчицький, через якого йшов зв'язок обложеного Відня з військом, котре йшло на допомогу австрійській столиці. За ці славні діяння з волі короля йому було подаровано частину турецького обозу, що став здобиччю переможців. Знайшовши там каву, Кульчицький створив першу віденську кав'ярню, першим став підсолоджувати каву цукром, внаслідок чого поширив каву по всій Європі!

Економічне життя Запорозької Січі. Основою господарського життя Запорозької Січі, як і перше, був зимівник. У другій половині XVII ст. господарська діяльність козаків пожвавилася. Щоправда, розвиток рільництва гальмувався постійною загрозою спустошливих набігів татарських і ногайських орд, кочовища яких знаходилися в безпосередній близькості до Січі. Не сприяла розвиткові хліборобства, яке потребувало великої кількості робочих рук, незначна заселеність запорозьких земель. Отож, панівною галуззю господарства було скотарство, яким козаки переймалися здавна. Особливого поширення у другій половині XVII ст. набуло конярство.

Розвивалися також промисли, зокрема рибальство, мисливство та бджільництво. Крім запорожців, промислами на Запорожжі влітку переймалися козаки Лівобережжя і Правобережжя, а також селяни й міщани з усіх українських земель.

Значного рівня досягло на Січі й ремісниче виробництво. З-поміж козаків було чимало вправних ковалів, корабелів, зброярів тощо.

Запорозькі козаки зазвичай самі себе забезпечували боєприпасами. Отож, на Січі розвивалися ремесла, пов'язані з виробництвом пороху, залізних і свинцевих ядер для гармат.

Надзвичайно важливе місце в господарському житті Чортомлицької Січі посідала торгівля. Найголовнішим і найдорожчим товаром для січовиків був хліб. Крім продовольчих товарів, запорожці купували зброю, боєприпаси, сукно, папір тощо. Продавали ж мед, шкури, хутро, рибу, віск, велику рогату худобу та коней. Головними торговельними партнерами Запорозької Січі були Лівобережна Україна, московські міста. Торговельні відносини січовики підтримували також з Польщею, Кримом і Туреччиною. Розвиткові торгівлі на Запорозькій Січі сприяло й те, що її територією пролягали важливі торговельні шляхи. Запорожці збирали з купців мито на перевозах і поромах, стягували всілякі збори й подарунки за надання провідників, охорони тощо.

Розвиток сільського господарства. Хліборобство було основою господарського життя Лівобережної Гетьманщини й Слобідської України. Крім зернового хліборобства, значної ваги набуло вирощування городини й технічних культур, зокрема конопель. Посиленому розвиткові хліборобства сприяли нові форми землеволодіння, запроваджені завдяки Національно-визвольній війні. Вільні хлібороби — козаки й селяни — дбайливо ставилися до своєї землі, плекали її та берегли як найбільше багатство. Збільшення хліборобської продукції досягалося також за рахунок освоєння пусток, лук, заболочених місць.

У великих старшинських і монастирських маєтках використовувалася наймана праця, що також давало змогу збирати гарні врожаї.

В останній чверті XVII ст. більшої ваги набуло тваринництво. У господарствах козацької старшини тримали тисячні отари овець, гурти великої рогатої худоби, табуни коней. З-поміж селянських і козацьких господарств часто траплялися такі, в яких налічувалося кілька десятків волів, кілька корів і коней. Висока продуктивність тваринницьких господарств зумовлювалася працею найманих робітників.

Розвиток ремесел і промислів. У господарському житті України важливу роль відігравало ремісниче виробництво. Під час Національно-визвольної війни українські ремісники завоювали право вступати до будь-якого цеху. Із ремесел найпоширенішими були кравецтво, шевство, ткацтво, сукнарство, ковальство, зброярство, ювелірна справа, бондарство, гончарство тощо. У майстернях дедалі частіше використовувалася наймана праця, отож ремесло поступово перетворювалося на дрібнотоварне виробництво. Швидкими темпами розвивались і промисли, найпоширенішими з-поміж яких були бджільництво, винокуріння, млинарство, дігтярство, селітроваріння.

Розвиток торгівлі. В останній чверті XVII ст. пожвавилася торгівля. Її центрами залишалися міста. Особливо жвавою була торгівля між Лівобережною Україною, Слобожанщиною і Запорожжям. Для цього активно використовувалися водні шляхи — Дніпро, Дністро та інші річки. З утвердженням Української держави зросла міжнародна торгівля. Гетьманські універсали заохочували вивіз товарів з України, проте обмежували вивіз коштовностей, коней, селітри. Також заборонялося продавати хліб до Польщі. Активно велася торгівля з Білоруссю, Молдавією, Туреччиною, Кримом; постійні торговельні зв'язки встановилися з Московською державою. Війна проти Речі Посполитої тимчасово послабила торгівлю із Західною Європою. Вона відновилася після Національно-визвольної війни. З України вивозили продукцію сільського господарства і промислів; завозили ж сукно, оксамит, шовки, фарфор, косметику, прикраси, зброю, медикаменти. З Криму й Туреччини до України потрапляли також папір, кава, прянощі, вина, волоські горіхи.

Гетьман Іван Мазепа

Обрання Івана Мазепи гетьманом Лівобережної Гетьманщини. Своє гетьманування Іван Мазепа розпочав із підписання Коломацьких статей. Угоду між гетьманом і старшиною, з одного боку, та московськими царями Іваном і Петром Олексійовичами та царівною Софією — з другого, було укладено 25 липня 1687 р. Коломацька угода писалася на основі Глухівських статей Многогрішного (17 з 22 статей) з додатками, зробленими за гетьмана Самойловича. Деякі зміни, якими Коломацька угода відрізнялася від попередніх гетьманських статей (зокрема, статті 18—22), передбачали посилення в Гетьманщині влади царату і ще більше обмеження прав гетьмана та гетьманського уряду. За Коломацькими статтями гетьман не мав права без царського указу позбавляти старшину керівних посад, а старшина, своєю чергою, — скидати гетьмана. Значно обмежувалося право гетьмана розпоряджатися військовими землями. Гетьманському урядові заборонялося підтримувати дипломатичні зносини з іншими державами. Передбачалося розміщення в гетьманській столиці — м. Батурині — полку московських стрільців. Окрім того, гетьман мав удаватися до особливих заходів, аби «...Малоросію не називали землею Гетьманською, а лише визнавали землею, яка знаходиться в царській самодержавній владі». Пункт 19 Коломацьких статей навіть заохочував до шлюбів між представниками українського та російського народів, з метою швидшої асиміляції українців.

Коломацькі статті визначали гетьманський уряд як слухняне знаряддя для здійснення в Україні московської політики, спрямованої на цілковиту ліквідацію Української держави, на ще більшу «прозорість» кордонів України з Московською державою, а також на поступове, але неухильне «розчинення» українців серед московського населення.

Зовнішня політика. Про напрями зовнішньополітичної діяльності Мазепи певною мірою свідчать Коломацькі статті. На початку гетьманування він вважав, що зможе втілити свої задуми щодо України тільки в спілці з Москвою, відносини з якою, на його переконання, мали будуватися на засадах українсько-московського договору 1654 р. За підтримки Москви Мазепа сподівався поширити територію Гетьманщини на відвойовану від Польщі Правобережну Україну, а також на степову смугу вздовж Чорного та Азовського морів, якою володіли Крим і Туреччина. Питання вибору іншого союзника на той час не визріло, оскільки Мазепа не довіряв Польщі та негативно ставився до союзу з Кримом і Туреччиною.

Внутрішня політика. Ставши гетьманом, Мазепа домагався стабілізації українського політичного та економічного життя. Визначальною рисою його внутрішньої політики було прагнення об'єднати землі Лівобережжя, Правобережжя, Запорожжя та Слобожанщини в єдиній Україні, яка уявлялася новообраному гетьманові як держава західноєвропейського зразка зі збереженням традиційного козацького устрою. Саме тому Мазепа докладав чимало зусиль, аби піднести роль українського гетьмана, всіляко підтримував козацьку старшину, причому не тільки заохочував її даруванням земель, а й прагнув чітко розмежувати козацтво й селянство.

Мазепа продовжував розвивати започаткований Самойловичем напрямок на створення козацької еліти запровадженням посад бунчукових товаришів. Крім бунчукових товаришів, в оточенні Мазепи з'явилися ще й значкові та значні військові товариші. За цими посадами гетьман закріплював особливі привілеї. Надзвичайно вимогливо ставився гетьман до освіти майбутніх державних діячів, тому заохочував навчання молоді зі свого оточення в Києво-Могилянській академії та за кордоном.

Культурно-освітній напрям внутрішньої політики. Одним із найважливіших напрямів загальної державної політики Мазепи була культурно-просвітницька діяльність. У розвиток української освіти, науки, мистецтва, книгодрукування гетьман вкладав величезні кошти з державної скарбниці та власні, справедливо вважаючи, що лише в такий спосіб Україна зможе зрівнятися з європейськими державами. Щедрі пожертви гетьмана Мазепи змінили архітектурні обриси багатьох міст, зокрема Києва, Чернігова, Переяслава, Глухова, Лубен, Батурина, Бахмача та ін. Дослідники й досі сперечаються про кількість церков, споруджених коштом Івана Мазепи. Адже багато з них не збереглися. Проте численні тогочасні свідчення переконують, що Мазепа фундував більше десятка нових храмів, сприяв відбудові багатьох церков княжої доби. Так, у Києві коштом Мазепи було збудовано новий мурований Богоявленський собор Братського монастиря, величний Військово-Микільський собор з мурованою дзвіницею і трапезною палатою в Пустинно-Микільському монастирі, церкву Всіх святих у Києво-Печерській лаврі. Розбудові Києво-Печерської лаври — головного осередку православ'я в Україні — Мазепа приділяв особливу увагу. Протягом 1698—1702 pp. коштом гетьмана було збудовано кам'яні фортечні мури з кам'яними вежами. За Мазепи було відбудовано лаврський Успенський собор, Троїцьку надбрамну церкву. Гетьман подарував лаврі великий дзвін і дав кошти на побудову мурованої дзвіниці. Крім лаври, Мазепа опікувався й іншими православними святинями. Зокрема, його турботами було відбудовано Софійський та Михайлівський Золотоверхий собори з дзвіницями.

Інша царина культурницької діяльності Мазепи — друкарська справа. Видання мазепинської доби належать до найкращих українських книгодруків. Сам гетьман, маючи одну з найбагатших в Україні книгозбірень, обдаровував книжками з неї монастирі, церкви, окремих осіб.

Не менше, ніж церквами й монастирями, опікувався гетьман Мазепа Києво-Могилянською академією: заклав підвалини під новий будинок академії (так званий Староакадемічний корпус, де нині наукова бібліотека НАУКМА та Благовіщенська церква), домігся підтвердження статусу академії, надавав у володіння села й землі, матеріально підтримував студентів. Академію стали навіть називати Могилянсько-Мазепинською. Дбав Мазепа і про створення нових осередків культури, одним із яких став Чернігівський колегіум.

Цілеспрямована і всеосяжна культурницька діяльність Івана Мазепи дає підстави говорити про неї не просто як про меценатство, а як про сплановану далекоглядну державну політику.

Другий Кримський похід 1689 р. Кримський похід московської армії 1687 р., в якому брали участь і козацькі полки, не був останнім. Протягом 1688 р. московське командування готувалося до нового наступу на Крим. До цієї підготовки були залучені й козаки. Так, Мазепа керував побудуванням Новобогородицької фортеці, що була поставлена на правому березі р. Самари при її впадінні до Дніпра (нині рештки цієї фортеці знаходяться на території житломасиву ім. Шевченка в лівобережній частині Дніпропетровська). На початку весни 1689 р. 112-тисячна московська армія під командуванням Голіцина та 40 тис. українських козаків на чолі з Мазепою знову вирушили в похід на Крим. Здобувши перемогу в кількох битвах, московсько-українські війська підійшли до Перекопу, постояли добу під його мурами, а потім повернули назад. Такий перебіг подій засвідчив цілковитий провал далекосяжних завойовницьких планів Москви і в Другому Кримському поході. Невдале завершення цього походу багато в чому було зумовлене вкрай несприятливими обставинами, за яких він відбувався: гостра боротьба за владу між Софією та прибічниками Петра І стримувала мобілізацію, уповільнювала комплектацію війська; погана підготовка війська до незвичних умов походу, повільне просування армії, бездоріжжя, нестача корму для коней, води й продовольства, відверте небажання союзників допомагати. Отже, і Другий Кримський похід нічого не дав Москві, крім значних втрат і збитків.

Відродження козацького устрою на Правобережній Україні. Прагнучи об'єднати всі українські землі під однією булавою, Мазепа ніколи не випускав з уваги Правобережну Україну.

Наприкінці XVII ст. більшість земель Правобережжя лежала пусткою. Це непокоїло польський уряд, бо спустошені внаслідок кривавих воєн та масової втечі населення землі, до яких безперешкодно вторгалися турецько-татарські орди, становили загрозу для поновлених східних воєводств. Єдиним надійним способом зменшення цієї загрози було заселення сплюндрованого краю. У зв'язку з цим польський король Ян Собеський знову звернувся до козацтва. Заохочуючи заселення пусток, польський уряд рішенням 1685 р. надав козацтву «прадавні привілеї та вільності». Семен Палій, а також полковники Самійло Іванович (Самусь), Андрій Абазин та Захар Іскра отримали привілеї, що узаконювали певні військово-адміністративні права козацької старшини на території Київщини та Брацлавщини.

Отож, згідно з ухвалою польського уряду козаки заселяли спустошені землі, створювали там власний полково-сотенний устрій. Так відродилися чотири полки: Богуславський, Корсунський, Брацлавський, Фастівський (Білоцерківський). Відновлені полки були не тільки військовими, а й адміністративно-територіальними одиницями. Кожен із полковників заохочував заселення пусток, сприяв створенню в містах і селах органів козацького самоврядування, зокрема й козацьких судів.

Під проводом фастівського полковника Семена Палія значна частина Правобережної України в останні десятиліття XVII — на початку XVIII ст. фактично звільнилася з-під польської влади. Палій став господарем Київщини, Брацлавщини, Східної Волині й Центрального Поділля — т. зв. Паліївщини. А втім, фастівський полковник намірявся відірвати від Польщі всю Правобережну Україну, а затим об'єднати її з Лівобережною.

Національно-визвольне повстання 1702—1704 pp. У 1699 р. Польща уклала мирну угоду з Туреччиною. Турецька загроза ослабла, тож відпала й потреба в козацтві. Сейм ухвалив ліквідувати правобережне козацтво, а відтак коронний гетьман наказав полковникам розпустити їхні полки. Після захоплення польськими військами взимку 1702 р. кількох козацьких міст на Правобережній Україні у відповідь почалося повстання. Цей визвольний рух мав на меті визволення Правобережної України від польського панування та об'єднання з Лівобережною Гетьманщиною.

У липні 1702 р. рух охопив Київщину, а на початку 1703 р. повстанці вже контролювали значну частину Правобережної України. Повстання поширилося на Волинь і Поділля, дійшло до Галичини. 15-тисячне військо, кинуте на його придушення, спинити визвольний рух не змогло.

Повстанці Палія об'єктивно ставали союзниками шведів, які на той час були в стані війни з поляками, адже 1700 р. розпочалася шведсько-московська (Північна) війна. Це занепокоїло Москву, яка одразу відгукнулася на прохання Августа II надати допомогу, але використала для цього війська Мазепи. Навесні 1704 р. війська гетьмана Мазепи перейшли Дніпро та зайняли Київщину і Волинь. Семена Палія заарештували та ув'язнили (через рік його було відправлено до Москви, а потім заслано до Сибіру). Польща, значну частину якої окупували шведські війська, не могла реально претендувати на Правобережну Україну. За таких обставин Правобережжя опинилося під владою Мазепи.

Об'єднання Правобережної та Лівобережної України за Мазепи тривало від 1704 р. до подій 1708—1709 pp.

Участь українських полків у Північній війні. Інтереси Московії у війні проти Швеції за здобуття виходу через Балтійське море до Західної Європи не мали жодного стосунку до України. Козаки змушені були, обстоюючи інтереси царя, воювати на теренах Московії, Прибалтики, Речі Посполитої. Ці походи були важким тягарем для козацтва. Адже вже перші бої принесли численні втрати. До того ж козаки за свою службу не отримували ніякої винагороди, потерпали від утисків та образ московських воєначальників. Жорстоке ставлення з боку командування й тяжкі умови служби спричиняли скарги й нарікання, а часом навіть самовільне повернення додому. До невдоволення спонукало й те, що дуже часто козаків використовували як дешеву робочу силу для канальних і землерийних робіт, на будівництві нових доріг, фортець та інших укріплень.

Справжнім лихом стала Північна війна і для інших верств українського населення, бо саме його коштом споряджалися козацькі війська для щорічних походів на північ.

Крім воєнних негараздів, козаків непокоїло обмеження царським урядом їхніх станових прав. Серед козацької старшини ширилися чутки про ще істотніші зміни: ліквідацію козацького самоврядування, насадження губернаторів і воєвод, переселення козацького війська до Московії тощо.

Непевність майбутнього примушувала старшину й гетьмана замислюватися над подальшою долею Гетьманщини. Охоплена антимосковськими настроями, старшина чинила тиск на Мазепу, який, звісна річ, і сам розумів згубність відносин України з Московією.

Пошуки нових союзників. Плекаючи мрію вивести Гетьманщину з-під влади царя, Іван Мазепа в 1704—1705 pp. удався до таємної дипломатії з противниками Москви. Так, зокрема, восени 1705 р. він налагодив зв'язки з польським королем Станіславом Лещинським, якого було обрано 1704 р. тими угрупованнями, що підтримували шведського короля. Через Лещинського український гетьман сподівався встановити стосунки з Карлом XII. У 1706 р. Мазепа й справді завдяки посередництву польського короля розпочав таємні зносини зі шведським королем Карлом XII.

Похід Карла XII в Україну. У 1708 р. Карл XII почав здійснювати свій давній задум про похід на Московію. Похід мав відбутися в напрямку на Смоленськ і на Москву через територію Литви та Білорусі. Початок походу був удалим. Але після кількох невдач у серпні—вересні Карл XII відмовився від попереднього плану. Він вирішив повернути на Україну, сподіваючись забезпечити тут свою армію провіантом, зміцнити її потугу козацькими полками та військом Лещинського. Шведський король покладав також надії на допомогу від кримського хана й турецького султана.

Зміна планів Карла XII виявилася несподіванкою для Мазепи. Такий розвиток подій гетьман уважав передчасним, бо перебування шведської армії на території України означало, що саме тут розгорнуться воєнні операції російсько-шведської війни. З огляду на це домогтися визволення України з-під влади царя ставало важче. Велика небезпека таїлася також у тому, що в плани Мазепи була втаємничена лише найбільш віддана генеральна старшина, а рядове козацтво, нічого не відаючи про задуми гетьмана, готувалося до війни проти шведів. Помилкою Карла XII було те, що він рушив через Стародубський полк, де були сильними промосковські настрої.

Антиколоніальне повстання гетьмана Івана Мазепи проти Московії. Похід шведського короля на Москву через Україну спонукав українського гетьмана до рішучих дій задля визволення Гетьманщини. Мазепа вирішив об'єднатися зі шведами для війни проти Московії; 24 жовтня 1708 р. Іван Мазепа виїхав на зустріч із Карлом XII. З ним вирушили чотиритисячне військо, генеральна старшина та 7 із 12 полковників.

Надвечір 28 жовтня гетьман прибув до шведського табору. Наступного дня відбулася зустріч Мазепи з Карлом XII. 29—30 жовтня 1708 р. між українцями та Карлом XII було укладено договір. Стислий виклад (із 6 пунктів) цієї угоди містить «Вивід прав України» — політичний документ, з яким 1712 р. Пилип Орлик (генеральний писар за урядування Мазепи, гетьман у вигнанні), обстоюючи права України, звернувся до європейських монархів. Угода передбачала таке: Україна має бути незалежною і вільною; всі загарбані Московією землі, що колись належали «руському» народові, мають бути повернені Українському князівству; шведський король зобов'язаний захищати країну від усіх ворогів і посилати допомогу, коли про це попросять гетьман і «стани»; Мазепа має бути довічним князем України; шведський король не має права претендувати на титул князя чи командувача збройних сил князівства; для стратегічних потреб шведське військо може займати п'ять українських міст (Стародуб, Мглин, Батурин, Полтаву, Гадяч).

Воєнно-політичні акції московського царя проти українців. У відповідь на дії Мазепи Петро І звернувся до українців. У численних відозвах він звинуватив Мазепу у «зраді», у намірі віддати Україну Польщі, а православні церкви й монастирі — уніатам. Цар також наказував старшині й полковникам терміново зібратись у Глухові для обрання нового гетьмана. Водночас Петро І наказав Меншикову зруйнувати гетьманську резиденцію — Батурин.

Отримавши царський наказ, московські війська рушили на столицю Гетьманщини. У Батурині знаходилися значні військові сили, було чимало продовольства та боєприпасів. Місто захищали міцні укріплення. Тому спроби швидко здобути Батурин виявилися безрезультатними: жителі були налаштовані захистити гетьманську столицю. Та через зраду полкового старшини Прилуцького полку Івана Носа, який указав на потаємний хід, московські вояки 2 листопада проникли до міста і влаштували в ньому криваву різанину — жорстоко вбили всіх його мешканців, навіть жінок і немовлят. Потім Батурин було вщент зруйновано.

Знищення Батурина та його мешканців не було лише помстою. Цим каральним актом Петро І намагався залякати українців та остаточно упокорити їх, позбавивши прагнень до волі.

Згідно з іншим наказом царя, 6 листопада в Глухові відбулася Старшинська рада. Щоправда, на неї прибули тільки чотири полковники: стародубський, чернігівський, переяславський та наказний ніжинський. Гетьманом було обрано стародубського полковника Івана Скоропадського.

Виборам гетьмана передувала церемонія «покарання» Івана Мазепи. Його подобу протягли вулицями Глухова до спеціально спорудженого ешафота. Перш ніж «стратити» опудало, було зачитано список гетьманових «провин» та виголошено вирок. 12 листопада в присутності царя у глухівській Свято-Троїцькій церкві було проголошено церковне прокляття. Водночас анафему виголосили і в Москві, в Успенському соборі.

Приєднання запорожців до шведсько-українського союзу. Щоб якось поліпшити ситуацію, Іван Мазепа прагнув схилити на свій бік Запорозьку Січ, яка тоді ще не пристала до жодної зі сторін. Запорозьке 10-тисячне військо мало славу запеклих вояків, користувалося довірою та пошаною народу й могло стати тією силою, яка допомогла б шведам вийти зі скрути. Це добре розумів і Петро І, який протягом зими 1708 р. — весни 1709 р. наполегливо переконував запорожців не підтримувати Мазепу.

Січова рада вирішила підтримати Мазепу й перейти на бік шведського короля. 26 березня 8-тисячний загін запорожців на чолі з Костем Гордієнком, розбивши дорогою підрозділи московської армії, прибув до Диканьки, неподалік Полтави. З Диканьки кошовий разом із Мазепою рушив до Великих Будищ, де 27 березня відбулася їхня зустріч із Карлом XII.

Відповіддю Петра І на приєднання запорожців до Мазепи й Карла XII було зруйнування Січі. Прямуючи на Січ, війська московського полковника Яковлєва нищили козацькі містечка й села. Було спустошено й містечко Переволочну, де Ворскла зливається з Дніпром. Козацьку залогу, що стояла там, московські вояки вирізали, а флотилію козацьких човнів спалили. 7 травня розпочалася облога Січі. Проте перша спроба захопити і зруйнувати Січ виявилася невдалою, московити зазнали чималих втрат. Та незабаром на допомогу Яковлеву прийшов загін компанійського полковника Гната Ґалаґана. Він добре знав Січ та її околиці й облудно обіцяв січовикам недоторканність. Це й вирішило справу. 14 травня 1709 р. Січ без бою була захоплена. Виконуючи царський наказ, московський полковник стратив усіх полонених, а потім зруйнував січову фортецю, спалив курені й військові будівлі. Гармати, скарб і прапори було вивезено.

Зруйнування Січі та жорстока розправа над запорожцями, як і спалення Батурина, мали ту саму мету — поставити українців на коліна.

Полтавська битва. Навесні 1709 р. Карл XII відновив воєнні дії. Він вирішив розпочати наступ на Москву. Шлях шведів мав пролягати через Харків і Курськ. Щоб просуватися згідно з планом операції, шведському війську треба було знешкодити добре укріплену Полтаву. Шведська армія підійшла до Полтави наприкінці квітня. Карл XII сподівався взяти місто штурмом або внаслідок переговорів, одначе того не сталося. Тому 1 травня шведське військо змушене було розпочати облогу.

Тим часом до міста прибув Петро І з головними силами. 27 червня стався генеральний бій. Він розпочався о 5-й годині ранку атакою шведської піхоти на московські редути (земляні укріплення). Близько 11-ї години битва закінчилася цілковитою поразкою шведів.

Полтавська битва змінила політичну карту Європи. Перемога Петра І висунула Росію на одне з провідних місць тогочасної європейської політики. Міць Швеції та Польщі фактично було підірвано назавжди. Для України ж наслідки Полтавської битви виявилися вкрай несприятливими: російський уряд, що здобув перемогу, став на шлях ще більшого обмеження автономії Гетьманщини.

Вцілілі шведські війська й козаки відступали берегами Ворскли до козацької фортеці Переволочної, сподіваючись скористатися для переправи через Дніпро козацькою флотилією, що розташовувалася там. Одначе після нападу військ Яковлєва від флотилії лишилося кілька човнів. Вони й були використані для переправи на правий берег Дніпра Карла XII з кількома генералами і 3-тисячним загоном, а також Мазепи, Костя Гордієнка й кількох сотень козаків. 30 червня біля Переволочної з'явився Меншиков із 10-тисячним загоном. Він примусив капітулювати решту шведської армії, що налічувала понад 13 тис. Про козаків в умовах капітуляції взагалі не йшлося, бо Меншиков не вважав їх за рівноправних противників.

Карл XII і Мазепа прямували до турецького кордону. 7 липня вони переправилися на правий берег Бугу, перетнули турецький кордон біля Очакова й рушили до Бендер. 1 серпня поранений Карл XII і хворий Мазепа зупинилися в передмісті Бендер. Тут, у Варниці, Іван Мазепа вже не вставав з ліжка, доживаючи останні дні. Помер він у ніч проти 22 вересня.

Мазепу поховали у Варниці; у березні 1710 р. його труну вивезли до православної землі Молдавії — м. Галаца (нині Румунія) і там перепоховали в головній церкві монастиря св. Юрія. Нині його могила втрачена і всі спроби відшукати прах гетьмана поки що були безрезультатними.

Боротьба української старшини проти колоніальної політики Російської імперії

Терор в Україні після Полтавської битви. Після Полтавської битви Україною прокотилася хвиля царського терору. Каральні заходи здійснювалися з надзвичайною жорстокістю. Вони стосувалися всіх сторін життя і мали найрізноманітніший вияв — від смертних вироків мазепинцям до заборони друкувати книжки українською мовою. Багато представників старшинської адміністрації було позбавлено урядових посад і маєтків. Натомість важливі посади надавалися чиновникам не з українців-патріотів, а з росіян, німців тощо, а також тій українській старшині, що зберегла відданість цареві.

Чимало старшини було заарештовано й вислано до Сибіру. Висилали в Росію й сім'ї мазепинців, а на них самих влаштовували справжнє полювання в усіх країнах Європи. Приміром, племінника Мазепи Андрія Войнаровського було схоплено в Гамбурзі в жовтні 1716 р. Така сама доля спіткала й мазепинського генерального осавула Григорія Герцика, якого заарештували у Варшаві. Країнами Європи нишпорили московські агенти у пошуках Пилипа Орлика та його родини. Після Полтавської битви московські війська поводилися на українських землях як у завойованій країні. Від їхнього свавілля потерпали не тільки прихильники гетьмана, а й мирне населення.

Неймовірно тяжким випробуванням для українців стали примусові канальні роботи, будівництво фортифікаційних споруд, військові «низові» походи тощо. Дужих і заможних селян нерідко відправляли до Петербурга, Астрахані, на Кавказ, використовуючи як дешеву робочу силу. Так, у 1716 р. на спорудження каналу Волга—Дон біля Царицина було відправлено 10 тис. козаків. У 1718 р. сюди надіслано новий загін українських військ. Інший підрозділ того самого року будував укріплену лінію над р. Терек на Кавказі.

У 1721 р. 10 тис. козаків було відправлено на будівництво Ладозького каналу, а 1722 р. їх заступили нові 10 тис. козаків. Кількість тих, хто повертався з таких походів, становила від 30 до 60 %, решта козаків і селян вмирала від нестерпних умов життя, епідемій, каліцтв тощо. Отож, політика царського уряду призводила до поступового вимирання українського народу, бо чинилося фізичне винищення десятків тисяч людей.

Після Полтавської битви значно посилився наступ і на українську державність. Окрім прямого тиску, російська адміністрація, аби мати привід для втручання в українські справи, розпалювала ворожнечу між старшиною та гетьманом, між старшиною та селянами тощо, прагнула створити враження, що все зле йде від гетьмана й старшини, а все добре — з Москви.

Решетилівські статті 1709 р. Гетьманування Івана Скоропадського (1708—1722 рр.), за традицією, мало розпочатися з підписання статей. Але Петро І відмовився зробити це, пояснивши таке своє рішення воєнними обставинами. Після Полтавської битви, 17 липня, Скоропадський, перебуваючи з козацьким військом у таборі під Решетилівкою, звернувся до царя з 14 пунктами статей. У них він просив підтвердити права й вільності Гетьманщини та вирішити чимало важливих справ повсякденного життя.

У відповідь Петро І надіслав іменний указ, котрий аж ніяк не нагадував міждержавні договірні статті. У царському указі права і вільності підтверджувалися в такому вигляді, який відповідав інтересам Московії. Згодом було обіцяно дати й статті. Що ж до інших питань, то цар відповів, що під час походів мусять переходити під командування російських генералів не лише прості козаки, а навіть і гетьман. Воєводи сидітимуть, сповіщав Петро І, в українських містах, як і перше; у справи українців вони не втручатимуться, крім таких «державних», як «зрада » (під «зрадою» розумілися будь-які дії, що суперечили бажанням царя).

Важливою новиною було призначення царського резидента Ізмайлова при гетьманові. Йому надавалося право здійснювати контроль над гетьманом та урядом України.

Своєрідним додатком до указу були явні й таємні статті Ізмайлову. Ці статті називали землі Війська Запорозького «Малоросійським краєм», у якому царський резидент спільно з гетьманом мали утримувати все населення, зокрема бунтівників-запорожців, «у тиші й покорі великому государю». Наказувалося також «своєвольців викорінювати», не дозволяти їм селитися в одному місці, особливо на Січі. Іноземних посланців гетьман мусив приймати лише разом з Ізмайловим. Останній зобов'язувався одразу ж повідомляти цареві про візити й розмови, а також пересилати привезені послами листи. Окрім того, резидент мусив стежити, аби гетьман без дозволу царя не змінював структуру посад у Генеральній канцелярії та не призначав нових полковників, не відбирав і не давав нікому маєтностей. Обов'язком резидента було пильнувати, щоб гетьманський уряд повідомляв царя про всі свої прибутки. Гетьманською резиденцією було призначено Глухів, що містився майже на кордоні з Московією. Повідомлялося, що при гетьманові утримуватимуться два російські полки, які, одначе, будуть у розпорядженні царського резидента.

Отож, ні про яке підтвердження давніх прав і вільностей в указі Петра І не йшлося. Навпаки, заходи, що запроваджувалися, перетворювали колись автономну Українську державу на типову «окраїну Московії».

Заходи, спрямовані на підрив економіки Гетьманщини. Політика російського самодержавства завдавала великої шкоди й господарству України. Царський уряд визначив для себе головну мету: позбавити Гетьманщину економічної незалежності, підпорядкувати її господарське життя економіці Росії та перетворити на надійне джерело своїх прибутків. Царські заходи насамперед стосувалися торгівлі.

На початку XVIII ст. Україна мала традиційно широкі торговельні зв'язки з Центральною та Західною Європою, образно кажучи, ходила до Європи через двері. Цар Петро, прорубуючи «вікно до Європи», змусив своїми указами й Україну лазити через нього, перекривши «двері», тобто звичні торговельні маршрути. В результаті українські купці мали возити свої товари, скажімо, до Вроцлава не найкоротшим шляхом (Львів—Краків—Вроцлав), а через Архангельськ! Це значно удорожчувало українські товари, робило їх неконкурентоспроможними. Подібних заборон та обмежень уживав російський уряд і щодо ввезення в Україну чужоземних товарів. Такі заходи мали примусити українців купувати замість чужоземних виробів вироби молодої московської мануфактури. Стримувала розвиток торгівлі й російська митна політика: встановлене на російсько-українських кордонах мито використовувалося не для збагачення української державної скарбниці, а надходило до Москви.

Одним із заходів, що перешкоджав розвиткові українського господарства, було прагнення російського уряду збувати на українській території мідні гроші, щоби срібні й золоті залишалися здебільшого в обігу населення Росії, збагачуючи тим державну російську казну. Руйнувало економіку України постійне перебування на її території численного російського війська (понад 10 тис), що утримувалося коштом українського населення.

Наступ царату на українську культуру. Після Полтавської битви посилився наступ російського самодержавства на українську культуру. Щоб остаточно підкорити українців, Петро І завдавав ударів освіті й книгодрукуванню, прагнучи тримати під контролем діяльність таких могутніх осередків культури, як Києво-Могилянська академія та Києво-Печерська лавра. У 1709 р. Петро І наказав київському воєводі вислати за кордон усіх «польських» (тобто правобережних за походженням) студентів і повідомити, скільки залишиться студентів «малоросійських» — вихідців із Гетьманщини, а також скільки є ченців-викладачів із Правобережжя.

Різко мінялося на гірше становище Київської церковної митрополії. Коли 1718 р. помер київський митрополит, російський уряд заборонив обирати нового. У 1722 р. першому ієрархові Київської митрополії було надано титул архієпископа київського та Малої Росії. Призначати його мав церковний синод на чолі з царем у Петербурзі. Отже, Київська митрополія перетворилася на звичайну єпархію Російської православної церкви.

Руйнація української культури здійснювалася заходами. Так, указом Петра I (1718 р.) заборонялося в Україні друкувати церковні книги українською мовою. Можна вказати і на аж ніяк не добровільне переведення українських учених, богословів, письменників і педагогів із Києва до Петербурга, Москви та інших міст Росії. До цього їх часом заохочували й високими церковними посадами. Внаслідок викачування до Московії української інтелігенції (духовної та світської) послаблялася українська культура, генофонд нації. До того ж ці люди нерідко були змушені усним і писаним словом прославляти царя та його політику, а, скажімо, Мазепу й усіх, хто подібно до нього зважувався виступати проти царату, всіляко паплюжити. Така доля спіткала, наприклад, Феофана Прокоповича, Стефана Яворського, Гаврила Бужинського та багатьох інших видатних церковних і культурних діячів українського народу. Від часів Петра І з України почали систематично вивозити історичні пам'ятки, рідкісні книги тощо. Це пограбування культурних надбань українського народу було узаконено царськими указами. Так, у 1720 р. цар наказував київському губернаторові, щоб «у всіх монастирях... оглянути й забрати давні жалувані грамоти та інші оригінальні листи, а також книги історичні, рукописні й друковані».

Обрання Пилипа Орлика гетьманом в еміграції. Після смерті гетьмана Івана Мазепи та частина козаків, яка пішла з ним у вигнання, залишилася без керівника. Постала потреба обрати нового гетьмана. І хоча кандидатура претендента на гетьманський уряд майже ні в кого не викликала заперечень, проте з виборами через несприятливу ситуацію зволікали півроку. Нарешті 16 квітня 1710 р. в Бендерах (Молдавія) відбулася козацька рада. Гетьманом було обрано найближчого сподвижника Івана Мазепи — генерального писаря його уряду Пилипа Орлика.

Ухвалення «Пактів і конституцій законів і вільностей Війська Запорозького». Під час козацької ради 5 квітня 1710 р. було схвалено документ «Пакти і конституції законів і вільностей Війська Запорозького» (згодом цей документ називали «Конституцією Пилипа Орлика» та «Бендерською конституцією»). Основу «Пактів і конституцій...» становила угода між гетьманом і козацтвом, яке виступало від імені українського народу, про взаємні права та обов'язки. Це й відрізняло ухвалений документ від традиційних гетьманських статей, що базувалися на угодах між гетьманом і монархом-протектором. Уперше новообраний гетьман укладав офіційну угоду зі своїми виборцями, чітко зазначаючи умови, за яких він отримував владу. Крім того, в документі обґрунтовувався державний лад України. Саме тому його вважають першою українською конституцією.

Конституція Пилипа Орлика. Документ складався зі вступу й 16 статей. У вступі було подано стислий виклад історії України, пояснено причини, чому Україна розірвала з Московією та прийняла протекторат шведського короля. У 16 статтях викладалися засади державного життя. Насамперед проголошувалося, що Україна обох боків Дніпра має бути на вічні часи вільною від чужого панування. Окремо обумовлювалася цілковита незалежність України від Московії. Передбачалося також, що по закінченні війни мають бути повернені з Московії всі невільники-українці, а московський уряд компенсує всі шкоди, заподіяні Україні.

Конституція Пилипа Орлика передбачала заходи, які обмежували б владу гетьмана, запобігали б утвердженню монархічної форми правління. Україна визнавалася республікою, де гетьманська влада обмежувалася постійною участю в Генеральній раді — законодавчому органі, що мав складатися не тільки з генеральної старшини, полковників, сотників і полкової старшини, а й із заслужених козаків від кожного полку, а також із депутатів від запорозького козацтва. Передбачалися регулярні збори Генеральної ради (тричі на рік). Гетьманові заборонялося підтримувати секретні зносини з іншими державами та здійснювати таємне листування. Передбачалося запровадження Генерального суду для розгляду справ про кривди гетьманові та провини старшини, причому гетьман не міг втручатися в діяльність того суду. Обмеження влади гетьмана стосувалося й фінансової системи. Державна скарбниця й майно підпорядковувалися генеральному підскарбію, а також полковим підскарбіям (по дві виборні посади в кожному полку). На утримання гетьмана призначались окремі землі. Важливі фінансові справи мали розв'язуватися тільки Генеральною радою. Умовою, що обмежувала владу гетьмана, була виборність полковників і сотників. Гетьман лише їх затверджував.

Кілька статей Конституції присвячувалися Запорозькому Військові. Отож, було забезпечено права і привілеї запорожців, а також визначено особливий статус запорожців в Українській державі. Гетьман зобов'язувався обороняти запорозькі володіння. Після закінчення війни він мусив домогтися, щоб запорозькі землі було звільнено від московських фортець і залог. Передбачалося повернення запорожцям м. Трахтемирова зі шпиталем і з перевозом на Дніпрі, а також Кодака, Келеберди, Переволочної, земель і млина над Ворсклою.

Державною релігією оголошувалося православ'я, а Київська митрополія мала вийти з підпорядкування московському патріархові.

Спеціальній комісії належало здійснювати ревізію державних земель, якими користувалася старшина, а також повинностей населення. Гетьман зобов'язувався захищати козацтво і все населення від надмірних податків і повинностей, допомагати козацьким вдовам і сиротам.

Конституція Пилипа Орлика була першою в світі державною конституцією. Вона не лише проголошувала незалежну Українську державу, а й закріплювала найпрогресивніші для того часу ідеї про державне життя.

Конституція обмежувала права гетьмана, передбачала створення представницького органу — Генеральної ради. У документі було закладено підвалини принципу поділу влади на законодавчу, виконавчу та судову гілки, запроваджувалася виборність посад. Статті Конституції Пилипа Орлика далекоглядно передбачили принципові засади розвитку демократичних держав.

Похід Орлика на Правобережну Україну. Протягом року Орлик зумів створити антимосковську коаліцію у складі Швеції, Кримського ханства, Туреччини, уряду Орлика, а також тих польських сил, які підтримували Станіслава Лещинського. Союзниками було розроблено план воєнного походу на Правобережну Україну.

31 січня 1711 р. загони запорожців на чолі з Костем Гордієнком під загальним керівництвом Пилипа Орлика вирушили з Бендер. Дорогою до них приєдналися польські й татарські загони. Об'єднане військо швидко просувалося на Правобережжя. Українське населення з радістю зустрічало Орлика, без бою здавало міста. Правобережні полки, крім Білоцерківського, визнали Орлика за гетьмана і перейшли на його бік. Виступи проти московської адміністрації розпочалися і в Лівобережній Україні. Гетьман Лівобережжя Іван Скоропадський вислав проти Орлика полки, але їх було розбито. Наприкінці березня війська Орлика підійшли під Білу Церкву, найміцнішу фортецю на Правобережжі, та обложили її, проте невдовзі через брак важких гармат, потрібних для штурму, змушені були відступити. Подальшу долю походу визначили і наближення московського війська, і зрадливі дії здавна непевного татарського союзника. Наприкінці квітня Орликові та запорожцям довелося повертати до Бендер.

Згідно з планом спільних дій проти Москви наприкінці січня 1711 р. хан із 50-тисячною ордою вийшов з Криму і рушив уздовж нижнього Дніпра, а потім повернув до Харкова. Майже не зустрічаючи опору, татари оволоділи Слобожанщиною. Нараз, підійшовши до Харкова, ординці зненацька відступили й повернулися до Криму. Замість визволення ординський похід уже вкотре приніс на українські землі пограбування, пожежі; тисячі українців потрапили в полон.

Прутський похід Петра І (1711 p.). Навесні 1711 р. розпочався московський контрнаступ. Цар Петро І оголосив Туреччині війну. Московська армія вирушила через українські землі на Молдавію. Вступивши на територію Правобережної України, царські війська за наказом Петра І нищили міста й села, катували місцеве населення, десятки тисяч людей виганяли в Лівобережну Україну. У червні 1711 р. основні сили московського війська, що їх очолював сам Петро І, разом із загонами союзника — молдавського господаря - підступили до Ясс. На початку липня до району Фальчі підійшла турецько-татарсько-ногайська армія. 19—20 липня сталася вирішальна битва. Армія Петра І опинилася в оточенні, їй загрожувала цілковита поразка. Одначе московське командування владнало справу: слабкодухий головнокомандувач турецької армії отримав великого хабара й погодився на переговори.

Прутський мирний договір 1711 p., його наслідки для України. Переговори між Московією й Туреччиною завершилися укладенням мирного договору. Його було підписано 12 липня 1711 р. на р. Прут поблизу Ясс. За угодою московський уряд зобов'язувався передати Туреччині частину українських земель, зокрема Азовську фортецю з прилеглою територією. Москва обіцяла зруйнувати свої нещодавно збудовані фортеці — Таганрог, Кам'яний Затон на Дніпрі, Кодак і Новобогородицьку фортецю в гирлі р. Самари (нині в межах Дніпропетровська).

Окрім того, московський уряд брав зобов'язання не втручатися в польські справи, зрікався Запорожжя та Правобережної України. Що ж до Лівобережжя, то стаття про нього була сформульована настільки двозначно, що кожна сторона могла тлумачити її по-своєму. За Прутським мирним договором Туреччина мала дозволити московській армії вивести свої війська з артилерією та обозом із Молдавії.

Прутський мир був невигідним для Москви. Одначе, вирвавшись із оточення, Петро І порушив договірні умови. Це змусило Орлика вживати заходів, аби переконати турецький уряд не затверджувати документи угоди доти, доки Москва не виконає всіх своїх зобов'язань і не відмовиться від усієї України. А втім, турки під тиском Англії і Голландії ратифікували договір.

Щоправда, під час ратифікації Прутського мирного договору в Стамбулі турецький уряд примусив Петра І терміново виконати свої зобов'язання щодо Азова й Таганрога, а також розпочати виведення військ із Польщі й тих земель Правобережної України, що належали Польщі за договором 1686 р. 5 березня 1712 р. було видано фірман (указ) султана, за яким на Правобережну Україну й Запорозьку Січ поширювалася влада Орлика. Наступного місяця Туреччина підписала угоду з Московією: Лівобережжя з Києвом та його передмістями лишалося за Московською державою.

Ратифікація Прутського договору в такому вигляді стала тяжким ударом для Орлика та його сподвижників. Адже Україна залишалася розділеною, над Лівобережжям продовжувала панувати Москва. Влада ж Орлика над Правобережною Україною, отримана за султанським фірманом, через непоступливість Польщі була надто примарною: вже через два роки, у квітні 1714 p., між Туреччиною та Польщею було укладено договір, за яким Правобережна Україна залишалася за Польщею.

Отже, сподівання Орлика на швидке визволення України не здійснилися. Сам же він так і залишився гетьманом в еміграції, бо ні протекція шведського короля, ні союз із Кримом, ні визнання володарем Правобережної України з боку Туреччини, ні підтримка січового війська не вторували йому шляхів на Україну. У червні 1714 р. Орлик мусив виїхати з Бендер до Західної Європи.

Спроби Орлика створити нову антимосковську коаліцію. На запрошення Карла XII Пилип Орлик із частиною старшини переїхав до Швеції. У 1720 р. перебрався до Німеччини, а згодом до Франції. З 1722 р. був змушений переїхати на територію Туреччини, де й прожив 20 останніх років. Та хоч би де знаходився Орлик, він ні на мить не забував про головну мету своєї діяльності, яку вбачав у створенні антимосковської коаліції. Гетьман вважав, що тільки з допомогою інших держав можна визволити Україну з-під ярма Російської імперії та об'єднати всі українські землі в єдину сильну державу. Шукаючи підтримки таких європейських країн, як Англія, Франція, німецькі держави, Польща, Швеція, він надсилав до багатьох урядів листи-звернення, де порушував українське питання. Пилип Орлик не втрачав жодної нагоди, аби торкнутися теми України: чи то в безпосередньому спілкуванні з Карлом XII, Людовіком XIV, Августом II, Станіславом Лещинським, султаном і ханами, чи то зустрічаючись із провідними міністрами найавторитетніших держав.

Утворення Малоросійської колегії. Свідченням цілковитого знищення державної автономії України стало утворення в квітні 1722 р. Малоросійської колегії. Указ було оголошено 29 квітня 1722 р. У ньому повідомлялося, що ця колегія має складатися з шести офіцерів російських полків, розміщених в Україні, на чолі з бригадиром Вельяміновим. Гетьманщина виводилася з підпорядкування колегії іноземних справ і підпорядковувалася сенатові як звичайна провінція імперії. Бригадир Вельямінов прибув до Глухова у липні 1722 р. На очолювану ним Малоросійську колегію покладалися надзвичайно широкі повноваження. Колегія перебрала все адміністративне керівництво Лівобережною Україною.

Члени Малоросійської колегії мали наглядати за діяльністю гетьмана, генеральної та полкової старшини. Вони контролювали встановлення і стягнення податків до царської казни, розквартирування російських солдат і офіцерів в Україні. Малоросійська колегія здійснювала контроль за діяльністю Генеральної військової канцелярії. Російські чиновники стежили за розподілом земельних володінь між офіцерами. Водночас Малоросійська колегія була вищою апеляційною установою. Крім того, Вельямінов мав право на власний розсуд втручатися в будь-яку сферу українського життя як повноправний господар краю.

Діяльність наказного гетьмана Павла Полуботка. Царський указ про утворення Малоросійської колегії тяжко вразив Івана Скоропадського. В Україну гетьман повернувся з Москви (де був присутній на урочистостях з приводу перемоги в Північній війні) вкрай хворим. Відчуваючи близьку смерть, він доручив гетьманські обов'язки чернігівському полковнику Павлові Полуботку, який заступав його й на час поїздки до Москви.

Павло Полуботок розгорнув активну діяльність, спрямовану на відновлення козацьких порядків. Наказний гетьман здійснив реформу суду з метою обмежити повноваження Малоросійської колегії. Він зробив Генеральний суд колегіальним, рішуче боровся проти хабарництва й тяганини у провінційних судах, установив порядок апеляцій. У грудні 1722 р. Полуботок видав розпорядження, за яким скарги населення розглядалися від нижчої до вищої інстанції українського уряду, а не подавалися безпосередньо Малоросійській колегії.

Однак, попри енергійні заходи Полуботка й старшини, Петро І у квітні 1723 р. надав Малоросійській колегії такі повноваження, які робили її повновладною в Україні. Український уряд із його Генеральною військовою канцелярією підпорядковувався Малоросійській колегії. Численні клопотання (петиції), що містили основну українську вимогу — обрання нового гетьмана, цар відхилив. До того ж новим указом у квітні 1723 р. він позбавив гетьмана влади командувача козацького війська, передавши її генералу Голіцину, який очолював російське військо в Україні.

Активна протидія заходам Малоросійської колегії не залишилася непоміченою російським урядом. 22 травня 1723 р. Полуботка разом із генеральним писарем і генеральним суддею було викликано до Петербурга. Проте наказний гетьман зволікав із від'їздом, готуючи нові документи з проханням про відновлення державних прав України. Складали дві чолобитні: одну мали підписати генеральна старшина й полковники, другу — полкова старшина й сотники. У червні Павло Полуботок вирушив на північ і 3 серпня дістався Петербурга.

Після від'їзду наказного гетьмана автономістський рух в Україні очолив миргородський полковник Данило Апостол. Він, зокрема, домігся укладення Коломацьких чолобитних — статей, підписаних у середині серпня — на початку вересня 1723 р. на р. Коломак, що на Полтавщині, представниками козацької старшини. У них, як і в попередніх статтях, старшина скаржилася на зубожіння козаків і посполитих через військові повинності, неврожаї та обтяжливі збори Малоросійської колегії. Статті вкотре порушували питання про звільнення маєтків старшини від оподаткування. Йшлося також про хиби в судочинстві, що їх козацький уряд у змозі виправити без стороннього втручання. Насамкінець старшина просила дозволу обрати гетьмана.

Підписані Коломацькі чолобитні Данило Апостол подав до Генеральної військової канцелярії. Урядовці, посвячені в плани Павла Полуботка, вирішили терміново надіслати до російської столиці посольство, з яким передати статті. Проте козацьких посланців затримала Малоросійська колегія. Тоді до Петербурга було таємно відправлено військового канцеляриста Івана Романовича. Недільного ранку 10 листопада 1723 р. посланець Генеральної військової канцелярії передав Коломацькі чолобитні особисто імператорові Петру І.

Після подання «чолобитних» за наказом Петра І було заарештовано найактивніших її авторів. Понад рік тривали допити української старшини в Петербурзі. Невдовзі їхню справу було передано на розгляд Вищого суду. Одначе судовий процес так і не відбувся, бо 18 грудня 1724 р. в Петропавловському казематі помер головний звинувачуваний — наказний гетьман Павло Полуботок.

Відновлення гетьманства. Боротьба козацької старшини за дозвіл обирати гетьмана виявилася безрезультатною: після смерті гетьмана Івана Скоропадського та наказного гетьмана Павла Полуботка вибори гетьмана не відбувалися. Україною правила Малоросійська колегія. Щоправда, спостерігалося деяке пом'якшення політики царату щодо України. Пов'язане воно було зі смертю Петра І в січні 1725 р. У лютому 1725 р. імператриця Катерина І звільнила з-під варти тих українських старшин, яких було ув'язнено разом із Полуботком.

Влітку 1727 р. зросла напруженість у російсько-турецьких відносинах. Росія розпочала підготовку до нової війни. За таких обставин уряд Петра II, розраховуючи на військову потугу козаків, прагнув залучити на свій бік козацьку старшину. Було ліквідовано Малоросійську колегію й дозволено вибори гетьмана. Не останню роль в ухваленні такого рішення відіграла особиста зацікавленість Меншикова — провідної особи царського двору за малолітнього Петра II. Меншиков сподівався в такий спосіб розширити й без того величезні маєтності на території України. В ситуації, що склалася, єдиним і незаперечним претендентом на гетьманство був Данило Апостол. На виборах, що відбулися 1 жовтня у Глухові та радше нагадували церемонію присяги, за 73-річного Апостола проголосували одностайно. Договірних статей, як і зі Скоропадським, укладено не було.

Важливою справою Апостол вважав підписання традиційної російсько-української угоди. З цією метою новообраний гетьман вирішив скористатися поїздкою до Петербурга на коронацію Петра II. У російській столиці український гетьман доклав неабияких зусиль, щоб зарадити справі: подав письмові петиції, зустрічався із впливовими сановниками. На початку березня Данило Апостол розпочав переговори з президентом іноземної колегії графом Головкіним, передав йому підготовлені статті. Лише в серпні гетьман отримав як відповідь на свої пропозиції «Рішительні пункти». Вони мали форму указу царського уряду гетьманові. «Рішительні пункти» не були двостороннім договором. Вони являли собою розпорядження, нормативний акт верховної влади Російської імперії. Документ був покликаний регулювати внутрішнє життя Гетьманщини як складової частини єдиної держави.

Згідно з «новим договором» гетьман позбавлявся права вести переговори з іншими державами. Дозволялося лише розв'язувати прикордонні проблеми з Польщею і Кримом, але — під наглядом російського резидента. На військові уряди мали обиратися особи зі старшини, одначе затверджувалися вони імператором. Нижчу старшину затверджував гетьман. Вищою судовою інстанцією ставав Генеральний суд. Він складався з трьох росіян і трьох українців та очолювався гетьманом, але «головним суддею» вважався цар. «Рішительні пункти» скасовували заборону росіянам купувати землі в Україні, хоча й зазначали, що нові землевласники муситимуть коритися українській адміністрації. Нові статті значно обмежували й без того урізані права та вільності України. Що ж до гетьмана Апостола, то права йому надавалися навіть менші, ніж Скоропадському.

Гетьманування Данила Апостола. Зважаючи на реальні обставини, Апостол узявся за здійснення реформ, спрямованих на впорядкування державного життя Гетьманщини. Реформи провадились у сферах судочинства, фінансів, земельних справ, торгівлі тощо. Із метою врегулювання земельних справ Апостол протягом 1729—1731 pp. провів генеральне слідство про маєтності. Внаслідок такого заходу в державне користування було повернуто чимало земель, безпідставно захоплених для приватного володіння.

Чимало зусиль докладав Апостол для пожвавлення української торгівлі. Гетьман зумів домогтися скасування багатьох обмежень та утисків, запроваджених Петром І. Так, наприклад, за сприяння Данила Апостола українським купцям повернули право вивозити товари на західноєвропейські ринки; знову було налагоджено торговельні зв'язки з Кримом тощо.

Здійснюючи реформу фінансів, Апостол уперше встановив точний бюджет державних видатків; при цьому з-поміж видатків виокремив ту частину, що мала використовуватися на утримання козацької адміністрації, найманого війська, артилерії тощо. Гетьман також визначив способи наповнення державної скарбниці Гетьманщини.

Зміни в судочинстві стосувалися реформування судів, запровадження обов'язкових документів, зведення до одного збірника законів, що використовувалися в українському судочинстві. Полкові суди поділялися на два різновиди: для справ важливих і кримінальних (тобто злочинів) і для справ дрібних. Сотенні й сільські суди перетворювалися на колегіальні (колективні, спільні).

Крім того, долаючи спротив московського уряду, Апостол відновив право гетьмана призначати генеральну старшину і полковників. За гетьманування Апостола вдалося значно зменшити кількість росіян в українській адміністрації. Було обмежено до шести кількість російських полків в Україні.

Отже, Апостол спромігся тимчасово пригальмувати процес перетворення Гетьманщини на адміністративну одиницю Російської імперії, втримати, бодай на деякий час, ті права і свободи, які ще лишалися в українців. Його діяльність мала позитивне значення для розвитку української економіки, права, культурного і церковного життя, але брак своєї повноцінної суверенної держави, зростаюча залежність від Російської імперії робили ці здобутки уряду Апостола недовговічними.

Колоніальна політика царату переслідувала єдину мету — цілковите підкорення України й перетворення її на провінцію Російської імперії. Притому йшлося не лише про ліквідацію козацької держави, а й про повне розчинення українців серед московської людності: нехтувалися стародавні українські звичаї, за якими чинили суд; царський уряд втручався в церковні справи й діяльність освітніх закладів, контролював видання книжок, забороняючи книгодрукування українською мовою. Та головний удар було спрямовано проти української державності. Заходами Петра І та його наступників на імператорському престолі послідовно обмежувалися повноваження гетьманського уряду аж до заборони обирати гетьмана, руйнувалась усталена ієрархія органів влади. Російські урядовці-офіцери дістали право втручатись у фінанси, судочинство й духовне життя Гетьманщини. Виявом колоніальної політики стало впровадження Малоросійської колегії. Водночас жорстоко придушувалися будь-які спроби козацької старшини якщо й не відновити козацьку державу, то принаймні стримати наступ російського самодержавства. Постійне перебування на землях Гетьманщини російських полків мало стримувати українців від протестів та актів непокори, атмосфера ж залякування та брехні, яку невтомно творили російські резиденти, заохочуючи наклепи й доноси, труїла козацькі душі, витравлювала поривання до волі, перетворювала нащадків Запорозького лицарства на німих рабів.

Національно-визвольна боротьба на Правобережжі та західноукраїнських землях у середині та другій половині XVIII ст.

Передумови розгортання гайдамацького руху. Правобережні українські землі на початку XVIII ст. були у складі Речі Посполитої. Криваві війни, що без упину точилися тут протягом другої половини XVII ст., спустошили край. Проте королівська влада не бажала втрачати родючі землі, сподіваючись завдяки їм відродити колишню велич Польщі. Польський уряд всіляко заохочував переселенців, звільняючи їх на певний час від податків і панщини. Одначе пільги надавалися на стислі терміни, після чого запроваджувалися старі колоніальні порядки. Основою господарського життя знову залишалася фільварково-панщинна система з примусовою працею та кріпацтвом. Як і колись, до Національно-визвольної війни 1648—1658 pp., зазнавала переслідувань православна церква. При цьому польські можновладці відмовлялися від найменших поступок у визнанні за українцями їхніх прав.

Наступ польської влади на національно-релігійні права українців Правобережжя ставав дедалі брутальнішим. Ще наприкінці XVII ст. було заборонено видавати урядовим установам, насамперед канцеляріям, документи українською мовою. Сейми 1717-го й 1733 pp. позбавили православних права брати участь у сеймових комісіях і трибуналах. Сейм 1717 р. навіть ухвалив закрити всі православні церкви. Православні єпархії силоміць перетворювалися на уніатські. У 1747 р. було видано універсал польського короля, за яким до православних церков, розташованих у королівських маєтках, священик призначався за згодою короля, а в панських — після одержання схвальної грамоти від їхніх власників. У 60-х pp. у Київському й Подільському воєводствах залишалося всього 20(!) православних парафій, і це притому, що в одній Умані в середині XVII ст. за часів Гетьманщини діяло до 40 православних храмів.

Характерно, що зазнавала переслідувань і греко-католицька церква. Так, наприклад, католицьке духівництво вдавалося до спроб наблизити греко-католицький обряд до римо-католицького, греко-католикам накидалася польська мова тощо.

Національно-релігійні утиски супроводжувалися посиленням соціального визиску. На західноукраїнських землях, у Волинському, північно-західних частинах Подільського та Київського воєводств панщина сягала, залежно від розмірів земельної ділянки, від 2 до 6 днів на тиждень із волоки. Зростало магнатське землеволодіння. Та особливо тяжкі умови життя для українського люду складалися в господарствах, що передавалися безпосередніми власниками на правах оренди третім особам: розміри всіх повинностей за таких обставин зростали в кілька разів. Становище ускладнювалося тим, що після ліквідації козацтва в краї не було сили, здатної очолити боротьбу українців за поновлення прав і вільностей. Стихійними борцями за кращу долю українського народу стали гайдамаки.

Слово гайдамака вперше було вжито в документі 1715 р. Походить воно від тур. hayda — гнати, переслідувати. Гайдамацький рух із кожним роком зростав і поширився майже на всю територію Правобережної України, а частково й Лівобережної, то підіймаючись до могутніх повстань, то обмежуючись партизанськими діями в якомусь одному селі чи містечку. Визвольний рух гайдамаків був логічним продовженням боротьби козацтва XVII ст. Недарма очолювали гайдамацькі загони здебільшого запорожці, як-от Максим Залізняк або козаки Лівобережжя. З-поміж гайдамаків було чимало найбідніших селян і міщан. Вступали до їхніх лав також робітні люди, чумаки, дрібні шляхтичі тощо.

Початок гайдамацького руху. Формування національно-визвольної мети гайдамацького руху відбувалося поступово. Для перших проявів гайдамаччини більш характерними були соціальні вимоги. Вдаючись до стихійних протестів, гайдамаки виступали проти соціальної кривди — зубожіння одних і необмеженого збагачення інших, принизливого кріпацтва та обтяжливих повинностей. Проте вже перше велике гайдамацьке повстання 1734 р. засвідчило, що гайдамаків спонукало до боротьби усвідомлення значно більшої несправедливості — панування одного народу над іншим. Повстання очолив начальник надвірних козаків князя Любомирського сотник Верлан. Повстанський рух охопив Брацлавщину, Поділля, частину Волині, Галицьку землю Руського воєводства. Дії повстанців відзначалися високим рівнем організованості. Сотник Верлан прагнув впровадити у своїх загонах сувору дисципліну й чітку організацію — поділ на сотні й десятки. Повстанці записувалися до спеціальних реєстрів, що їх вела сотенна старшина. Ватажкам дрібніших загонів Верлан надавав чини ротмістрів і поручиків. На визволених територіях створювалися органи самоврядування. Проти повстанців було спрямовано каральні війська — як польські, так і російські. Невдовзі повстання придушили, чимало гайдамаків потрапило в полон, а сотник Верлан подався до Молдавії.

Нова хвиля гайдамацького руху припала на середину XVIII ст. Численні загони гайдамаків, сформовані за давнім козацьким звичаєм, захопили Умань, Вінницю, Летичів, Корсунь, Паволоч. Повстання сягнуло Галичини, Підляшшя та Білорусі. У разі невдач повстанці відходили на територію Запорожжя, у степи й ліси Лівобережжя або до Молдавії. Туди ж пролягав шлях утікачів від панської сваволі. Лави повстанців постійно поповнювалися, тому остаточно придушити гайдамаччину поляки ніяк не могли.

У 1768 р. спалахнуло нове повстання, яке силою й розмахом перевершило всі попередні й нагадало польським можновладцям буремні роки Національно-визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького. То була Коліївщина.

Коліївщина. Причини повстання. Піднесення гайдамацького руху наприкінці 60-х pp. XVIII ст. було зумовлене складною ситуацією на Правобережжі. Надзвичайно посилилися національно-релігійні утиски. Варшавський сейм 1766 р. виніс ухвалу, за якою шляхтича, який обстоював права некатолицького населення, оголошували ворогом. Протистояння католиків і православних загострилося. У конфлікт втрутилася Російська імперія, яка через свого ставленика-короля домоглася певних поступок дисидентам (так у Польщі називали некатолицьке населення): на початку 1768 р. між Річчю Посполитою й Росією було укладено трактат про зрівняння в політичних правах із католиками православних і протестантів.

Той трактат залишився на папері, бо проголосити рівність було значно легше, ніж домогтися її втілення. Проте частина польської шляхти й магнатів сприйняла польсько-російський трактат як зазіхання на їхні необмежені права. У лютому 1768 р. в містечку Бар було утворено конфедерацію — військово-політичне об'єднання польської шляхти й католицького духівництва для протидії будь-яким поступкам некатоликам у церковно-релігійному житті й за збереження необмежених привілеїв шляхетського стану.

Зібравши 10-тисячне військо, Барська конфедерація розпочала свій похід Правобережжям: переслідувань і репресій зазнавали православні селяни, міщани, священики, з надзвичайною жорстокістю придушувалися й найменші прояви протесту чи невдоволення. Посилився й соціальний гніт: конфедерати свавільно встановлювали податки, збільшували повинності на свою користь.

Підготовка повстання. Навесні 1768 р. на Правобережжі почало готуватися велике повстання. Його ідейним натхненником став ігумен Мотронинського монастиря Мелхіседек Значко-Яворський, а керівником — колишній запорожець Максим Залізняк. Від березня в келіях Мотронинського монастиря відбувалися таємні наради. Внаслідок широкої агітації у травні 1768 р. в Холоднім Яру неподалік Мотронинського монастиря біля Чигирина зібралося кількасот осіб, з яких почало формуватися повстанське військо. За козацьким звичаєм, гайдамаки обрали собі полковника. Ним став Максим Залізняк.

Розгортання повстанського руху. Похід гайдамацьких загонів під проводом Залізняка розпочався у травні 1768 р. Невдовзі повстанці визволили з-під польської влади Жаботин, Черкаси, Смілу, Корсунь, Богуслав, Лисянку та багато інших міст, містечок і сіл. Їхні лави невпинно зростали за рахунок покозачених селян і міщан. На визволеній території скасовувалися осоружні панські повинності. Скрізь запроваджувалося козацько-селянське врядування. З тогочасних джерел відомо, що Залізняк мав намір назвати визволені землі Гетьманщиною, де жителі «...відбуватимуть саму лише козацьку службу».

Розуміючи, наскільки важливо для успішного розвитку повстання мати широку підтримку народу, Максим Залізняк на всіх етапах своєї боротьби дбав про агітаційні заходи. Він постійно звертався до мешканців Правобережжя з універсалами. Тож створювалися нові й нові загони, які в червні — на початку липня визволили Канів, Ржищів, Фастів, Брусилів. Значною перешкодою на шляху подальшого просування повстанців була Умань — міцна фортеця з добре озброєною залогою. Охорону Умані її власник граф С. Потоцький поклав на жовнірський гарнізон та два полки надвірних козаків. Один із полків, очолений сотником Іваном Гонтою, перейшов на бік повстанців. Це й зумовило успіх: гайдамаки, розпочавши штурм 9 червня, вже наступного дня здобули місто, яке стало їхньою базою. Рада, що відбулася в таборі повстанців, проголосила Максима Залізняка гетьманом, а Івана Ґонту — полковником.

Придушення Коліївщини. Такий розмах повстання налякав польський уряд. Він звернувся по допомогу до російських військ, що знаходилися на Правобережжі, для воєнних дій проти конфедератів — противників короля, який був ставлеником Росії. Втручання царських військ стало для повстанців згубою: сподіваючись на царську підтримку в боротьбі проти конфедератів, керівники гайдамаків повірили нещирим царським обіцянкам. Тим часом російська імператриця Катерина II дала таємну інструкцію командувачеві російських військ діяти спільно з польським військом для придушення повстання. 26 червня 1768 р. Залізняка й Ґонту зрадливо схопили. 27 червня було оточено гайдамацький табір. Ошукані повстанці майже не чинили опору. У полон потрапило близько 3 тис. гайдамаків, було захоплено 30 корогов, 15 гармат та іншу зброю. Польський уряд запровадив на Правобережжі режим кривавого терору. Тисячі повстанців було страчено. Закатували й Івана Ґонту. Максима Залізняка як підданого Російської держави засудили до жорстокого тілесного покарання й відправили разом із сім'єю на каторжні роботи до Сибіру. Цікаво, що там він втік з неволі й приєднався до повстанців Омеляна Пугачова, керівника Селянської війни у Росії у 1773—1775 pp. Очевидно, у боротьбі проти царського уряду Залізняк і загинув...

Незважаючи на втрату ватажків і розгром основних сил, Коліївщина тривала до травня 1769 р. Отже, повстання, що ввійшло в історію під назвою Коліївщини, відбувалося в кілька етапів. Його найвищою точкою стали події червня—липня 1768 р. Вони засвідчили наявність у повстанців усвідомленої національно-визвольної мети, що ставило гайдамаччину в один ряд із повстаннями 1637—1638 та 1702—1704 pp. Події Коліївщини висвітлили глибоку кризу політичного життя Речі Посполитої, безперспективність колоніальної політики, яку проводили правлячі кола цієї держави щодо українських земель. Не випадково гайдамацький рух на Правобережжі не вщухав до кінця XVIII ст.

Опришківський рух. Слово опришок походить від лат. opressor — знищувач, порушник. Опришками ставали здебільшого селяни, які бралися за зброю, щоб позбутися визиску чужинців. Застосовуючи тактику партизанської війни, вони діяли невеличкими загонами в Галицькому Прикарпатті, Буковині та Закарпатті. Перші свідчення про опришків дають джерела XVI ст.

Загони опришків збиралися навесні, переховуючись у малодоступних гірських районах. У Карпатах перетиналися кордони трьох держав — Польщі, Угорщини й Молдавії. Це давало змогу повстанцям вільно переходити з однієї країни до іншої та легко уникати переслідування. На початку 30-х pp. XVIII ст. рух опришків у Прикарпатті настільки поширився, що польські можновладці змушені були просити київського воєводу надіслати на допомогу війська. Найбільший розмах цього руху пов'язаний з іменем Олекси Довбуша. Його походи тривали протягом 1738—1745 pp. Для боротьби проти опришків галицька шляхта організовувала каральні загони з найманців, яких приваблювала добра платня. Крім того, їх розшукували й підрозділи коронного війська. Проте переслідувати опришків, яких підтримувало населення, було дуже складно. Щоб знешкодити Довбуша, польські можновладці вдалися до підступу. По всіх галицьких селах оголосили, що той, хто спіймає чи вб'є Довбуша, буде звільнений від усіх повинностей. Одночасно з Довбушем діяло чимало окремих загонів-ватаг у різних місцях Підкарпаття й Закарпаття. Не припинився рух опришків і після його загибелі.

Поділи Речі Посполитої та українські землі. Національно-визвольні рухи знесилювали Річ Посполиту, до краю загострювали внутрішньополітичну ситуацію, створюючи сприятливі умови для втручання сусідніх держав. Ослабленням Польщі скористалися Росія, Пруссія та Австрія, кожна з яких хотіла захопити частину польських територій. Вони прагнули поділити Польщу, збільшивши свої володіння за рахунок її території. Поділи Польщі не оминули українських земель — тих, що були у складі Речі Посполитої. Так, наприклад, 1772 р. під час першого поділу Польщі землі Галичини відійшли до Австрії.

У травні 1792 р. російські війська почали наступ на Правобережну Україну. Королівська армія опору майже не чинила. Одна за одною здавалися польські залоги. Незначні сутички сталися лише під Любаром, Шепетівкою та Острогом. Усередині 1792 р. воєнні операції практично припинилися. Але минув майже рік, перш ніж плани царського уряду було втілено в життя. 27 березня 1793 р. вийшов маніфест Катерини II, за яким Правобережна Україна (Подільське, Волинське, Брацлавське і Київське воєводства) приєднувалася до Росії. Стався другий поділ Польщі, внаслідок якого територія Правобережної України відійшла до Росії.

Через два роки (1795 р.) за остаточним, третім поділом Речі Посполитої до Росії було приєднано західні землі Волині та Білорусі.

Ліквідація Російською імперією української державності

«Правління гетьманського уряду». Після смерті Данила Апостола 1734 р. вибори нового гетьмана не відбулися. Російський уряд, обмежуючи державність України, зобов'язав здійснювати владу в Лівобережній Гетьманщині Правління гетьманського уряду. Складалася та установа з шести осіб — трьох українців і трьох росіян, проте вся повнота влади належала російському князеві Олексію Шаховському. У своїй діяльності Правління гетьманського уряду повинно було керуватися «Рішительними пунктами» гетьмана Данила Апостола. За царською грамотою, Правління гетьманського уряду мало діяти до обрання нового гетьмана. Щоправда, на коли саме призначалися вибори гетьмана, в документі не вказувалося. Натомість князь Шаховський, за традицією, отримав таємну інструкцію, в якій йому наказувалось у будь-який спосіб переконувати українців, що всі їхні біди — через недбалих гетьманів, а тому не треба поспішати з виборами. Для упокорення старшини в інструкції радили всіляко заохочувати російсько-українські шлюби.

Правління гетьманського уряду володарювало до 1750 р. Відзначалася та влада свавільним нехтуванням прав усіх верств українського народу, брутальним втручанням російських воєначальників в українське життя, погіршенням економічного становища, загостренням внутрішньої ситуації.

Особливо тяжкий період припав на роки, коли імператрицею в Росії була Анна Іоаннівна. Підозрілива й жорстока, вона запровадила Таємну канцелярію — «Слово і діло государеве». Нишпорки Таємної канцелярії під страхом смертної кари зобов'язували населення доносити про «слово і діло», нібито спрямовані проти імператриці. Найбезглуздіший наклеп ставав часом єдиною підставою для політичного звинувачення, яке тягло смерть, тортури, заслання.

У 1735 р. російський уряд значно скоротив реєстр козацького війська. Згідно з наказом лівобережне козацтво було переділене на заможних — виборних козаків та збіднілих — підпомічників. Збіднілі козаки, які не могли забезпечувати себе під час походу, вилучалися з реєстру. Та найважчим тягарем для України стала розв'язана Росією війна проти Туреччини 1735—1739 pp., позаяк українське населення утримувало російську армію, а козацькі полки брали безпосередню участь у походах. Російські воєначальники, зокрема Мініх, не дбали про збереження матеріальних багатств України, не переймались і долею козаків, які гинули тисячами. За тих обставин чиновники Правління гетьманського уряду ніяк не дбали про поліпшення становища українців, виступаючи слухняним знаряддям російського уряду.

Ситуація в Лівобережній Україні трохи поліпшилася, коли в Росії зійшла на престол Єлизавета Петрівна. Під час її перебування в Києві 1744 р. козацька старшина звернулася з проханням дозволити обирання гетьмана. Імператриця не заперечувала, проте конкретних обіцянок не давала. Отож, справа з обранням гетьмана затяглася ще на шість років.

Дочка Петра І Єлизавета посіла імператорський престол у листопаді 1741 р. внаслідок палацового перевороту. Їй не була властива особлива доброчинність, а деякі зміни на краще в становищі України зумовлювалися низкою зовнішніх і внутрішніх політичних обставин. Певну роль зіграло, поза сумнівом, українське оточення імператриці: її чоловіком був українець Олексій Розумовський, з котрим вона, однак, вінчалася таємно. Ось чому при дворі Єлизавети прищепилася мода на все українське: було там чимало українських співаків та бандуристів, на двірських бенкетах подавалися українські страви тощо.

Обрання Кирила Розумовського гетьманом. Відновлення гетьманства було спричинене кількома обставинами. Передусім цього прагнула козацька старшина. Понад десять років козацька верхівка наполегливо клопоталася перед імператорським двором про дозвіл обирати гетьмана. Прагнення старшини збігалося з настроями українського суспільства. Адже заходи царського уряду, спрямовані на ліквідацію решток української автономії, погіршили економічне становище українців, що надзвичайно загострило внутрішню ситуацію в Гетьманщині. Та, вочевидь, цього було б замало, аби переконати імператорський двір, який аж ніяк не дбав про інтереси підкорених народів. Рішення про відновлення гетьманства у Петербурзі прийняли з політичного розрахунку: економічно-стратегічний потенціал України прагнули використати в майбутніх війнах проти Туреччини, а також у можливій війні проти Пруссії, відносини з якою на той момент украй загострилися.

Кандидатом на гетьманство імператриця Єлизавета висунула молодшого брата свого чоловіка Олексія Розумовського — Кирила.

Вибори гетьмана Лівобережної України було призначено на 22 лютого 1750 р. Церемонія, що відбувалася в Глухові, не мала нічого спільного з традиційними козацькими виборами, хоч обставлена була урочисто, навіть помпезно. Проте, незважаючи на очевидну театральність виборів гетьмана Кирила Розумовського, відновлення гетьманства було сприйняте українцями з піднесеністю. Воно давало змогу законними, а отже, мирними засобами протидіяти перетворенню Гетьманщини на адміністративно-територіальну одиницю Російської імперії та зберегти українську державність у формі автономії.

Царським указом від 5 червня 1750 р. Єлизавета затвердила Кирила Розумовського на гетьманському уряді. Одначе на Батьківщину він не квапився. 13 березня 1751 p., перебуваючи в Петербурзі, Кирило Розумовський у придворній церкві присягнув на вірність імператриці, отримав із рук Єлизавети гетьманську булаву та інші клейноди. І лише в середині липня 1751 р. новообраний гетьман прибув до Глухова.

Заходи Кирила Розумовського з відновлення самостійних дій державно-адміністративних органів Гетьманщини. У жовтні 1751 р. під владу гетьмана було передано Запорозьку Січ.

Зносини з Лівобережною Україною знову покладалися на Колегію закордонних справ. Кирило Розумовський почав без погодження з російськими урядовцями призначати полковників і роздавати землі. Посилилися позиції козацької старшини, якій надавалося право керувати Гетьманщиною за відсутності гетьмана. Регулярним стало скликання у Глухові Старшинської ради. Водночас пожвавлювалося господарське життя. Почали відбудовувати Батурин, якому було повернуто статус столиці Гетьманщини, та Глухів, де містилася резиденція гетьмана. Гетьман удався до заходів, що обмежували сваволю російських чиновників, які перебували в Україні. Зокрема, без дозволу гетьмана заборонялося арештовувати українців, окрім карних злочинців.

Самостійні дії гетьмана суперечили планам імперського уряду, який аж ніяк не прагнув посилення української автономії. Тому, незважаючи на великий вплив Кирила Розумовського при дворі імператриці, 1754 р. з'явилася низка указів, що обмежували гетьманську владу. Розумовському було заборонено призначати полковників, а дозволено лише пропонувати кандидатів. У відповідь на клопотання відновити самостійні зовнішньо-політичні зносини Лівобережної Гетьманщини Розумовський дістав категоричну відмову. Особливому контролю підлягали фінансові справи Гетьманщини.

Найважливіші заходи Кирила Розумовського, спрямовані на оновлення життя Гетьманщини, випали на 60-ті pp. XVIII ст. Повернувшись до Глухова після чергової тривалої поїздки до Петербурга й Москви на початку 1760 р., гетьман відвідав усі полки Гетьманщини. Поїздка переконала його в необхідності суттєвих змін у діяльності адміністративних органів.

Першим зазнало реформування судочинство. Український суд уже давно потребував змін. Його реформування розпочав був Павло Полуботок, а послідовно здійснював Данило Апостол. Згідно з указом Апостола від 1728 р. створили спеціальну комісію, яка мала укласти нове зведення українських законів. У 1744 р. зведення подали на затвердження російському урядові, і на тому реформування судочинства припинилося. Тільки за Кирила Розумовського зведення законів повернули до Гетьманщини на доопрацювання. Щоправда, завершити систематизацію українських законів не спромігся й останній гетьман. Для цього йому забракло часу — адже Гетьманщина доживала віку. Реформа судочинства Кирила Розумовського передбачала також зміни в діяльності Генерального військового суду.

За гетьманським універсалом 1760 р. належало «...мати присутність у суді Генеральному 12 персонам, по-перше, суддям двом генеральним, а з ними десять персон вибирати в полках малоросійських з кожного полку, що живуть у полках, чиновників та власників загалом із бунчукових товаришів, старшин полкових і дійсних сотників, достойних, добросовісних, які знають права і які житла й володіння свої в тих полках мають, і тим вибраним персонам бути у тій присутності безвідлучно». Універсалами 1763 р. гетьман дозволяв полковим канцеляріям та прохачам-чолобитникам звертатися безпосередньо до Генерального суду. У такий спосіб із системи судочинства було виведено Генеральну канцелярію та значно зменшено кількість судових інструкцій. Крім того, передбачалося створення нових судових установ. На території кожного полку запроваджувалося по два земські та два підкоморські суди. Створювався також гродський суд. На виконання універсалів Розумовського у містах із кола значкових товаришів або сотенної старшини почали обирати возних. Україну пропонувалося поділити на 20 судових повітів.

Спроби гетьмана відродити колишню систему судочинства Речі Посполитої засвідчили його прагнення перетворити Гетьманщину з військової на цивільну шляхетську державу.

Водночас Кирило Розумовський вдався до спроб установити спадкоємне гетьманство. На Старшинській раді, скликаній наприкінці 1763 p., було схвалено 23 пункти, які лягли в основу чолобитної на ім'я імператриці з проханням закріпити гетьманство за родом Розумовських. Реформаторські заходи Кирила Розумовського не обминули й армію: полки перетворилися на регулярні. Козаків було одягнено в уніформу. Великі задуми виношував гетьман стосовно культури й освіти. Він, зокрема, планував відкрити в Гетьманщині два університети. Перший — оновлена на європейський зразок Києво-Могилянська академія. Ще один університет передбачалося відкрити в гетьманській столиці — Батурині.

Остаточна ліквідація гетьманства. Про дії Розумовського, спрямовані на зміцнення гетьманської влади, стало відомо в Петербурзі. З особливим обуренням імператриця Катерина II сприйняла звістку про бажання старшини зробити гетьманство спадковим. Кирила Розумовського негайно викликали до Петербурга. Вимога Катерини II була категоричною — зректися гетьманської булави. Протягом 10 місяців український гетьман, використовуючи свої зв'язки при дворі, намагався якось залагодити справу. Та імператриця залишалася непохитною — адже не особа Кирила Розумовського була причиною ліквідації гетьманства. То був закономірний захід імперського уряду, який прагнув остаточної ліквідації Української держави — Гетьманщини. Отож, у жовтні 1764 р. Кирило Розумовський змушений був скласти гетьманські повноваження.

Імператорським маніфестом від 10 листопада й сенатським указом від 17 листопада 1764 р. Кирила Розумовського увільнили від гетьманства. Натомість для управління Лівобережною Україною та Запорожжям було створено Малоросійську колегію на чолі з її президентом і генерал-губернатором графом Петром Рум'янцевим.

Скасування гетьманства стало початком вирішального наступу царату на українську автономію.

Катерина II мала на меті не лише позбавити українські землі решток державності, а й знищити самобутню культуру українського народу, його мову, перетворити українців на злиденних і ницих малоросів.

Протягом наступних років один за одним з'являлися імператорські укази, що мали довершити справу підкорення України. Виконавцем імператорської волі був президент Малоросійської колегії Петро Рум'янцев.

Політика Петра Рум'янцева на Лівобережній Україні. В Україну він прибув на початку 1765 p., маючи докладні настанови імператриці щодо своїх дій у Лівобережній Україні. Щоб досягти успіхів, Катерина II радила генерал-губернаторові «...мати і вовчі зуби, і лисячий хвіст». Правління Рум'янцева — яскравий вияв саме такої політики. Першим заходом Рум'янцева стало проведення ревізії господарського життя Гетьманщини, під час якої було здійснено перепис населення, описано земельну власність, кількість дворів, ґрунтів, виявлено ступінь заможності кожного окремого господаря тощо. Перевірка відбувалася протягом 1765—1767 pp.

Здійснюючи ревізію, Рум'янцев неухильно виконував настанови імператриці — всіляко обмежувати вільні переходи селян. Отож, вільних селян дедалі меншало. Рішучим було втручання Рум'янцева в діяльність органів управління. Згідно з імператорським указом про запровадження Малоросійської колегії було ліквідовано Генеральну військову канцелярію, Генеральний військовий суд. Інші установи — Канцелярія малоросійського скарбу, Генеральна лічильна комісія та Канцелярія генеральної артилерії — підпорядковувалися Малоросійській колегії й перетворювалися на її департаменти (підрозділи).

Антиукраїнську діяльність Рум'янцева змусила тимчасово призупинити чергова російсько-турецька війна 1768—1774 pp. Лихоліття, спричинене черговою російсько-турецькою війною, не оминуло Україну. Позаяк українська територія безпосередньо прилягала до театру воєнних дій, то була використана російським командуванням для зосередження й розгортання військ. Крім того, в Україні формувалися місцеві військові полки — гусарські, пікінерські тощо. Було утворено корпус із лівобережного козацтва (12 тис. вояків), а з жителів Правобережної України — добровільний козацький корпус. До складу діючої армії входили також запорожці. Запорозькі козаки прославились у морських операціях, їхні швидкохідні та маневрені чайки потопили, наприклад, турецьку флотилію у гирлі Дунаю (1770 p.). Під час війни тисячі людей з України залучалися до різних допоміжних робіт — обслуговування транспортних засобів, будівництва укріплень, мостів, переправ та інших споруд.

Російсько-турецька війна 1768—1774 pp. завершилася підписанням Кючук-Кайнарджійського мирного договору. До Росії відійшли Велика й Мала Кабарда, східна частина Керченського півострова (в т. ч. Керч і Єнікале), а також Азов із навколишніми землями, фортеця Кінбурн у гирлі Дніпра, територія між Дніпром і Південним Бугом (по нижній течії до узбережжя Чорного моря). Туреччина зобов'язалася вивести свої війська з Криму, Кубані й Тамані, а Росія — з Криму, Дунайських князівств і Кавказу. Росія одержала право вільного торгового судноплавства на Чорному морі. За умовами Кючук-Кайнарджійського мирного договору Кримському ханству надавалася незалежність від султанської Туреччини, фактично ж воно опинилось у залежності від Російської імперії.

Ліквідація решток автономного устрою Гетьманщини. Після закінчення російсько-турецької війни Петро Рум'янцев повернувся в Україну й продовжив свої реформи. Так, 1781 р. на землях Лівобережної Гетьманщини було утворено Малоросійське генерал-губернаторство, що складалося з трьох намісництв, згодом губерній — Київської, Чернігівської та Новгород-Сіверської. Кожна губернія поділялася на 11 повітів. Глухів утратив статус столиці. У губернських і повітових містах створювалися такі самі адміністративні та судові установи, які діяли скрізь у Російській імперії. Малоросійську колегію було скасовано. З ініціативи Рум'янцева здійснювався перепис населення, кількість вільних селян знову було зменшено. Врешті, 1783 р. вийшов імператорський указ, який прикріпляв усіх українських селян до того місця, де вони були записані під час останнього перепису, й забороняв переходити на нові місця. Цим указом у Лівобережній та Слобідській Україні запроваджувалося кріпацтво.

Спеціальним указом від 1783 р. було ліквідоване й козацьке військо. Десять козацьких і три компанійські полки перетворилися на десять регулярних кінних карабінерних полків російської армії. Реорганізовані козацькі полки й надалі мали формуватися з українських козаків, які утворили окремий стан населення — казенних селян. На відміну від звичайних селян, вони не були кріпаками, а мусили відбувати військову службу в регулярній російській армії. Рекрутами-солдатами ставали троє козаків із кожних 500 душ населення. Військова служба тривала шість років.

З-поміж інших заходів, що визначали українське життя за російським імперським взірцем, було оголошення «Грамоти про вільність дворянства», яка надавала українській шляхті й старшині всіх прав російського дворянства.

Скасування козацького устрою на Слобожанщині. Справі остаточного підкорення України служили заходи російського уряду, здійснені на Слобожанщині. Влітку 1765 р. Катерина II підписала маніфест про скасування на цих землях козацького устрою. Слобожанщина перетворювалася на Слобідсько-Українську губернію з адміністративним центром у Харкові. Її територія поділялася на п'ять провінцій: Ізюмську, Охтирську, Острогозьку, Сумську та Харківську. Головним органом управління стала губернська канцелярія. Козацькі полки перетворювалися на гусарські. Старшини отримували російські військові чини, а козаки перетворювалися на «військових обивателів». Заборонялися вільні переходи селян від одного пана до іншого.

Заснування Нової Січі. 10 квітня 1734 р. понад 30 тис. запорожців повернулися на Запорожжя й за 7 км від колишньої «Старої» Чортомлицької Січі заклали Нову Січ. Нова Січ стояла на берегах р. Підпільної, що впадала в Дніпро поряд із Чортомликом. Ось чому цю Січ називають іще Підпільненською. За часів Нової Січі надзвичайно пожвавилася господарська діяльність запорожців. Як і за давніх часів, козаки виявляли свою сутність воїнів-хліборобів. Умови господарювання на Запорожжі були тоді чи не найсприятливішими. Адже тут не існувало примусової праці, кріпацтва. Ця обставина приваблювала, як і колись, численних утікачів з усієї України, навіть із-за її меж. Для періоду Нової Січі (1734—1775 pp.) характерним став швидкий розвиток паланок. Так називали фортецю, а також місто навколо неї, і центр самостійної округи Війська Запорозького, і саму округу. Попервах паланок було п'ять, потім вісім, а за деякими джерелами — й дев'ять. Шість паланок містилися на лівому березі Дніпра (Кальміуська, Личківська, Орільська, Прогноївська, Протовчанська, Самарська), а три — на правому (Бугогардівська, Інгульська й Кодацька). Найважливішими та найбагатшими паланками були Кодацька й Самарська. Перша пролягала широкою смугою уздовж правого берега Дніпра від Мишуриного Рогу до самої Січі, сягаючи на заході верхів'їв річок Домоткані, Самоткані та Саксагані. Столицею паланки було місто Новий Кодак, засноване 1645 або 1650 р. (нині — Нові Койдаки, район Дніпропетровська). Самарська паланка лежала в межиріччі Самари та Вовчої, а також на лівому березі Самари. Столицею тієї паланки було м. Самара (нині Новомосковськ, що за 27 км від Дніпропетровська). Стратегічно важливим було розташування Прогноївської паланки, яка виходила до Чорного моря лівим берегом Дніпра.

Загалом землі Війська Запорозького охоплювали величезну площу степової України. Нині це — територія майже всієї Дніпропетровської області, а також значні частини Донецької, Запорозької, Кіровоградської, Луганської, Миколаївської та Херсонської областей. Запорозькі землі сягали навіть протилежного берега Азовського моря (Єйська коса в нинішньому Краснодарському краї). У містах — центрах паланок - містилися органи влади, що обиралися паланковою радою, суд, церкви, ремісничі майстерні. Там часто діяли річкові поромні переправи, проводилися ярмарки тощо. Адміністративний апарат паланок був невеликим: полковник, писар, суддя, осавул, а також отамани слобід, що входили до тієї округи. У паланках поряд із козаками жили й селяни, які мали право обирати своїх отаманів. Кожна паланка мала власний герб, особливу печатку.

Прикметна риса Запорожжя часів Нової Січі — велика кількість населення. Так, напередодні ліквідації Запорозької Січі на її землях мешкало понад 100 тис. дорослих осіб чоловічої статі.

Господарська діяльність Нової Січі. Господарську діяльність козаки здійснювали в зимівниках. Здебільшого це були великі господарства, в яких розвивалося не тільки рільництво, а й скотарство, рибальство, бджільництво, мисливство, гончарство тощо. За часів Нової Січі козацький зимівник — це обійстя, велика садиба з кількома житловими й господарськими будівлями, будинками власника й господаря-управителя, хатами наймитів. Зимівник, що був своєрідним хутором, являв собою головну форму землеволодіння на Запорожжі.

Козаки-рільники збирали великі врожаї зернових. Це дало змогу відмовитися від закупівлі хліба, а згодом навіть продавати свій хліб за кордон. На чорноземах вирощували практично всі культури, типові для України XVIII ст. Велика увага надавалася розвитку садівництва та городництва. Як і раніше, вельми полюбляли козаки мисливство, рибальство, чумакування.

Розвивались на Запорожжі й ремесла, головними центрами яких були Січ та міста-паланки.

Січ вела широку торгівлю, а також проводила посередницьку діяльність. Сюди прибували великі групи українських, російських, польських, татарських, ногайських, турецьких, молдавських, грецьких, єврейських купців. Регулярно до січової пристані причалювали купецькі кораблі з Туреччини, Криму, Росії та інших країн. Вони привозили з півдня шовк, вино, родзинки, прянощі, оливки тощо. Часом виникали навіть купецькі об'єднання для торгівлі з Січчю.

Ліквідація козацької республіки — Запорозької Січі. Зростання економічної могутності Запорожжя, відсутність кріпацтва й демократичний устрій козацької республіки непокоїли царський уряд — адже Запорозька Січ виступала цілковитою протилежністю кріпосницькій, монархічній Росії. Тому наміри зруйнувати Запорожжя з'явилися в російських можновладців ще в 60-х pp. XVIII ст. Щоправда, тоді здійсненню таких намірів перешкоджали невизначеність у російсько-турецьких відносинах і непевність становища в самій імперії — палацові перевороти і зміни імператорів, Селянська війна під проводом О. Пугачева тощо. Закінчення російсько-турецької війни 1768—1774 pp., унаслідок якої Росія здобула вихід до Чорного моря, придушення селянського повстання Пугачова розв'язали імперським урядовцям руки й пришвидшили справу ліквідації козацького устрою на Запорожжі. Долю козацької республіки та її столиці було вирішено у квітні 1775 р. на раді при імператорському дворі.

4 червня 1775 р. війська генерала Текелія раптово оточили Січ-столицю, де стояла невелика залога, і зажадали її капітуляції. Після бурхливої військової ради, зваживши на сили сторін (3000 запорожців проти 10 000 царського війська), козаки вирішили скласти зброю. Наступного дня за наказом Текелія з Січі було вивезено боєприпаси, артилерію, скарб, клейноди і прапори, архів тощо. Всі будівлі на Січі, крім укріплень, зруйнували, зокрема 500 козацьких майстерень і торговельних будинків.

Військова операція з ліквідації Січі передбачала захоплення усього Запорожжя. Для досягнення цієї мети було залучено величезні сили — до 100 000 вояків. Переділена на кілька частин, російська армія протягом двох тижнів, від 25 травня до 8 червня 1775 p., повністю окупувала Запорозькі землі. Осереддя української державності й волелюбного духу було знищене. У червні 1775 р. вийшов сенатський указ, що поклав край надіям козаків на відродження Січі. Запорожцям пропонували записатися до селянського та міщанського станів, а багато старшин зазнали переслідувань. З-поміж тих, із ким розправилися найбільш жорстоко, були кошовий отаман Петро Калнишевський, військовий суддя Павло Головатий, військовий писар Іван Глоба. Останній кошовий протягом 25 літ відбував ув'язнення у земляній ямі в Соловецькому монастирі, суддя і писар жили на засланні в Тобольську.

Доля запорожців після ліквідації Запорозької Січі. Перетворення Лівобережної Гетьманщини на складову частину Російської імперії супроводжувалося значним погіршенням життя українців. Економічний і господарський потенціал України використовувався царатом у численних війнах. Так, 1787 р. знову розпочалася російсько-турецька війна. Російське командування великі надії покладало на колишніх Запорозьких козаків. Протягом 1787—1791 pp. із них було сформоване Військо вірних козаків (трохи згодом воно стало називатися Чорноморським). Згідно з царською волею цьому війську повернули частину прапорів Січі, відібраних 1775 р. Нове козацьке військо зберігало давній запорозький устрій, навіть назви куренів, одяг тощо. Отримало Військо вірних козаків і землю: спершу то була територія між Південним Бугом та Дністром із центром у Слободзеї (нині — у Молдові). Козаки брали участь у багатьох битвах. Особливо вони відзначилися під час штурмів Очакова та о. Березань, Кінбурна, Ізмаїла. Активно діяла й Чорноморська козацька флотилія.

Російсько-турецька війна 1787—1791 pp. закінчилася укладенням Ясського мирного договору 1791 р., за яким до Росії відійшла територія між Південним Бугом і Дністром, зокрема й Очаків. Туреччина остаточно визнала приєднання Криму до Росії.

Українські козаки, з яких складалося Чорноморське військо, уславившись у численних битвах, сподівалися відродити на землях між Південним Бугом і Дністром давні козацькі звичаї та розширити свої володіння аж до Дону за рахунок колишніх земель Війська Запорозького. Це занепокоїло російський уряд; він змінив своє попереднє рішення і дав згоду на оселення чорноморців між Кубанню та Доном. Там вони мали зайняти землі знищених російською армією ногайців, заселяючи пустки й водночас захищаючи південні рубежі Російської імперії. Перші 3877 козаків-чорноморців прибули на Таманський півострів наприкінці серпня 1792 р. Так постало Чорноморське Кубанське козацьке військо.

Найнепокірніші запорожці подалися за межі Російської імперії — за Дунай, на землі, що були під владою турецького султана. Там вони заклали Задунайську Січ (1775—1826 pp.). Нелегко жилося козакам-задунайцям у турецькому підданстві, бо султан намагався використати їх для придушення національно-визвольних рухів греків, сербів, румунів, болгар та інших народів Балканського півострова. Саме тому частина козаків звернулася до австрійського імператора з проханням дозволити жити в його володіннях. Такий дозвіл козаки отримали. У 1785 р. 8 тис. колишніх запорожців перейшли на землі в провінції Банат, на береги Тиси в її нижній частині (нині це територія Сербії), ставши австрійськими підданими. Так виникла Банатська Січ.

Друга половина XVIII ст. — час остаточної втрати Україною державності. Ліквідація гетьманства й Запорозької Січі супроводжувалася знищенням традиційного козацького адміністративно-територіального устрою, впровадженням російських адміністративних і судових установ, змінами в соціальній структурі населення — ліквідацією козацького стану, закріпаченням селян, реорганізацією козацького війська на кшталт російського. Внаслідок цілеспрямованої антиукраїнської колоніальної політики царату до кінця XVIII ст. більшу частину України було перетворено на колонію Російської імперії. Під владою Росії опинилася більшість українських земель: Правобережжя, Лівобережжя, Слобожанщина, Запорожжя. Тільки Галичина, Буковина й Закарпаття залишалися під владою Австрійської монархії.