Початок доби Руїни. Втрата Україною державної незалежності

Московсько-українська війна 1658—1659 pp. Гадяцький трактат спонукав московського царя до дій у відповідь. Спеціальною грамотою цар Олексій звернувся до українського народу. Він закликав до непокори гетьманові. Зі свого боку, Виговський розіслав Звернення до європейських дворів, яким сповіщав про розрив із Москвою та про причини такого розриву.

Конотопська битва 1659 р. На початку весни 1659 р. понад 100 тис. російських вояків на чолі з князем О. Трубецьким рушили на Київ. Під м. Срібним їм стали на перешкоді загони прилуцького полковника — майбутнього гетьмана Петра Дорошенка, а під Конотопом — козаки Чернігівського й Ніжинського полків під командуванням ніжинського полковника Григорія Гуляницького. Московська армія розділилася. Частина рушила до Срібного, розбила прилучан, захопила й спалила місто, перебивши всіх його мешканців. Інша частина майже одночасно оточила Конотоп. Облога тривала близько двох місяців. Виговський протягом цього часу готувався до вирішального бою. Гетьман зібрав чимале військо — близько 60 тис. вояків. Крім того, зумів домовитися з кримським ханом про допомогу 40-тисячної орди.

Виговський не поспішав під Конотоп, очікуючи на прихід хана. Коли ж кримські війська підійшли на Крупич-поле, що під Конотопом, події одразу стали розгортатися швидше. Союзники дали взаємну присягу на вірність у бою і вирушили на спільного ворога. 24 червня під Шаповалівкою Виговський розбив численний ворожий роз'їзд. Головна битва сталася 8—9 липня.

Виговський підійшов до Соснівської переправи під Конотопом і вдарив на 15-тисячний московський загін, який боронив її. Частина українського війська змусила московитів відступити, а інша, переправившись через міст, почала громити його. Орда тим часом потай залишалася за річкою Соснівкою. Побачивши, що українців небагато, князь Пожарський наказав основним силам свого війська їх переслідувати. Переправляючись через річку, московити розтягнулися: коли передові загони дісталися протилежного берега, задні лише готувалися до переправи.

Раптом розлилася ріка, яку встигли загатити козаки Виговського, водночас зруйнувавши міст. Багнисті береги ріки перетворилися на «справжні конотопи». Важка московська кіннота загрузала в багні і втрачала час. Саме тоді українське військо розвернулося й рушило в контратаку: вдарили козаки із засідок, примчала поділена на дві частини орда. Узята в кільце російська армія опинилася в безнадійному становищі. Врятуватися міг тільки той, за словами літописця, хто мав би «крилаті коні». Тим кіннотникам Пожарського, котрим вдалося вирватися з кільця, довелося відбиватися аж до стін Конотопа. Надвечір розбита армія московитів почала відходити від міста. Побачивши, що облогу знято, з Конотопа у фланг відступаючим московитам ударив полк Гуляницького. Козакам вдалося захопити частину московської артилерії. Здобув Гуляницький і московський обоз. Тим часом Виговський підійшов упритул до ворожого табору. Гетьман наказав своєму війську стати табором. Бій під стінами Конотопа був дуже жорстокий. Московське військо не витримало й почало відступати табором до Путивля. Українські козаки й татари переслідували московитів ще й протягом наступного дня.

Московське військо зазнало нищівної поразки. Князя Пожарського було взято в полон. Потрапили в полон й інші воєначальники.

Звістка про перемогу української армії швидко облетіла Україну. Почули про неї і в чужих землях. За кордоном було видано спеціальні брошури, де містився лист Виговського з розповіддю про Конотопську битву. Донеслася вість і до Москви. Переляканий цар Олексій приготувався тікати подалі від Москви й наказав своїм послам в Україні терміново піти на максимальні поступки заради відновлення договору 1654 р.

Конотопська битва є яскравим прикладом справедливих війн — війн, спрямованих на визволення свого народу від чужоземного панування, війн за оборону власної незалежної держави. Битва ця була й залишається одним зі славних символів національно-визвольної боротьби українського народу, вона засвідчила надзвичайний героїзм і високий рівень воєнного мистецтва збройних сил України.

Кінець гетьманування Виговського. Гучна перемога під Конотопом не спричинилася, на жаль, до остаточного утвердження незалежної Української держави, не поклала край і розбратові в Україні. Поміж українців не було єдності щодо подальшої долі Батьківщини. Незалежну Україну кожне угруповання розуміло по-своєму, обстоюючи передусім власні інтереси. Отож одразу після Конотопської битви вибухнуло нове антиурядове повстання, на чолі якого було поставлено Юрася Хмельницького. Рядові козаки й селяни підтримали його, боячися, що разом із запровадженням Гадяцького трактату повернуться національно-релігійні утиски й панщина. Лави повстанців збільшували й ті, котрі не хотіли послаблення Москви як імовірного союзника в боротьбі проти Польщі. До повстанців прилучалися мешканці Лівобережжя, бо страшилися можливої війни проти Московії, яка розгорталася б на їхній землі. У вересні 1659 р. під Германівкою на Київщині зібралася Чорна рада. Козаки відмовилися визнати Гадяцький трактат, виступили проти союзу з польським королем і висловили недовіру гетьманові Виговському. Після ради Виговський, не бажаючи Україні нового лиха, що його заподіяла б громадянська війна, зрікся булави й подався на Волинь, яка тоді перебувала під владою польського короля, а гетьманом було обрано Юрія Хмельницького.

Початок гетьманування Юрія Хмельницького. Обраний 28 вересня 1659 р. гетьманом, Юрій Хмельницький разом із булавою перебрав тягар відповідальності за долю збудованої його батьком Української держави, становище якої на той час різко погіршилося. На Лівобережжі стояли російські залоги, тому відносини з Московією будь-коли могли загостритися до стану війни. Отож, новообраний гетьман мусив порозумітися з московським царем. Одначе небажаним був і розрив договору з Варшавою, оскільки загрожував війною проти Польщі та союзного їй Кримського ханства. Своє гетьманування Юрій Хмельницький вирішив розпочати укладенням нового договору з Московією. Він прагнув рівноправних і взаємовигідних умов, які дали б змогу зберегти незалежність Української держави в конфедерації з Московією.

Проте переговори, що відбулися 27 жовтня 1659 р. в Переяславі, мали для України небажані результати. Тиск московських воєвод і присутність 40-тисячного московського війська змусили Юрія Хмельницького і старшину підписати варіант договору, запропонований царськими дипломатами-воєначальниками. При цьому представники московського царя вдалися до брутальної брехні, подаючи свої статті як ті, що їх нібито уклав Богдан Хмельницький.

Договір, укладений Юрієм Хмельницьким, на відміну від договору 1654 р., був нерівноправним. Згідно з Переяславськими статтями 1659 р. московські воєводи одержували право прибути з залогами не тільки до Києва, а й до Переяслава, Ніжина, Чернігова, Брацлава та Умані. Гетьманському урядові заборонялося вести самостійну зовнішню політику, а саме: укладати міжнародні договори, приймати іноземних послів тощо. Київський митрополит повинен був визнати зверхність московського патріарха (Українська православна церква відкинула цю статтю як неправомірну). Крім того, заборонялося без царського дозволу переобирати гетьмана, а також оголошувати війну або посилати полки на допомогу сусіднім державам. Гетьман втрачав право призначати й звільняти генеральну старшину та полковників.

Переяславський договір 1659 p. закріплював суттєві зміни в українсько-московських державно-політичних відносинах. Українська держава втрачала незалежність, перетворюючись на автономну частину Російської імперії (такою Московська держава давно вже була фактично, а формально її так було названо в часи Петра І). І хоча автономія була тоді ще досить широкою, дії царату однозначно свідчили, що наступ на незалежність України триватиме.

Чуднівська кампанія 1660 р. та укладення нового українсько-польського союзу. Наступним зовнішньополітичним заходом Московської держави став похід проти Речі Посполитої, щоб приєднати до себе Волинь, Поділля, можливо, й інші землі, насамперед Галичину. Юрій Хмельницький без особливого піднесення взяв участь у цій непідготовленій належним чином акції. До того ж очевидним був той факт, що Польща та Московія, які розірвали перемир'я й поновили воєнні дії тільки задля досягнення остаточної своєї гегемонії в Україні, зовсім не прагнули зміцнення Української держави.

Недалекоглядний план українсько-московської операції, розроблений самовпевненим боярином Шереметєвим («Шереметом»), передбачав воєнні дії двома окремими групами військ. Польське командування вирішило перехопити ініціативу та розбити українсько-московські війська кожне окремо. Водночас було зроблено все, щоби використати невдоволення козаків Переяславським договором 1659 р. і схилити їх на свій бік.

Вдалі дії поляків змусили армію Шереметєва відступити з-під Любара до містечка Чуднів. Туди мав прибути Юрій Хмельницький. Справді, на початку жовтня очолене ним військо прибуло до Слободищ, за 20 км на схід од Чуднова. Аби не дозволити силам Шереметєва об'єднатися з Хмельницьким, частина польського війська залишилася під Чудновом, а інша рушила навперейми Юрію Хмельницькому та раптово й потужно вдарила по українському війську. Після кривавої битви Юрій Хмельницький під тиском старшини, невдоволеної політикою Москви, розпочав переговори про перемир'я, які завершилися 17 жовтня підписанням Слободищенської угоди.

Дізнавшись про події під Слободищами, польське військо посилило штурм табору Шереметєва, і той був змушений капітулювати. Найголовнішим пунктом умов капітуляції була відмова Шереметєва від імені царського уряду від зазіхань на Україну.

Слободищенська угода 1660 р. розроблялася на основі Гіляцького договору. Щоправда, його текст зазнав суттєвих змін. Було усунуто статтю про Велике князівство Руське. Передбачалося повернення польській шляхті й магнатам усіх маєтностей в Україні. А ще зазначалося, що гетьман позбавляється права зовнішньополітичних зносин і зобов'язується надавати військову допомогу Польщі в її війнах з іншими державами. Українська держава ставала тільки автономною частиною Речі Посполитої. Отже, ця угода була ніби дзеркальним відбиттям Переяславського договору 1659 р. Обидві з них підписав недолугий син Великого Богдана.

Слободищенська угода не принесла Україні миру, не поліпшила її становища, а ще більше ускладнила його, бо створювала загрозу перетворення української території на арену жорстокої боротьби між Московією та Річчю Посполитою.

Вплив Слободищенської угоди на внутрішнє становище Української держави. Нова угода з Польщею не була сприйнята більшою частиною лівобережного козацтва. Рядові козаки й старшина відмовлялися визнавати владу Юрія Хмельницького. Лівобережні полки склали присягу цареві. Рух проти Хмельниченка очолив його дядько Яким Сомко (брат першої дружини Б. Хмельницького — Ганни Сомко), який прагнув посісти гетьманство. Проте Сомко був не єдиним претендентом на гетьманську булаву. Гетьманування домагався й ніжинський полковник Василь Золотарешсо (брат яокійного Івана Золотаренка і третьої дружини Богдана Хмельницького — Ганни). У Москві вдало скористалися з міжусобної боротьби в Україні. Підтримуючи то одного, то іншого претендента, московський уряд загострював ситуацію і водночас посилював свою владу на Лівобережжі. А найбільше подобався московському цареві запопадливий Іван Брюховецький — тоді кошовий отаман Запорозької Січі.

Не бажала відмовлятися від українських земель і Польща. Втручання інших держав у протистояння різних козацьких угруповань у боротьбі за гетьманську булаву призвело до поділу України на Лівобережну й Правобережну, що боролися між собою: одна на боці Москви, інша — на боці Польщі. Отже, в Україні вибухнула нова громадянська війна.

Обрання гетьманом Павла Тетері. Прагнення Юрія Хмельницького придушити антигетьманські виступи під час осіннього походу 1661 р. закінчилися невдачею. Влітку 1662 р. за підтримки польсько-татарських загонів він здійснив останню спробу відновити свою владу на Лівобережжі. 12 червня стався бій під Переяславом, а потім настав період невдалої облоги міста. Юрій Хмельницький врешті відступив. Сили Якима Сомка, підтримані московськими військами, завдали Хмельниченку болючої поразки під час його повернення на правий берег. За таких обставин молодий гетьман остаточно вирішив зректися булави. Скликана на початку січня 1663 р. рада в Чигирині обрала гетьманом Павла Тетерю, а Юрій Хмельницький незабаром постригся в ченці під ім'ям Гедеона і став ігуменом монастиря у Корсуні.

Після відмови Юрія Хмельницького від гетьманства 1663 р. державна територія України поділилася на Правобережну та Лівобережну Гетьманщини. На правобережні полки через гетьмана Тетерю намагалася впливати Польща, прагнучи відновити й утвердити там свою владу. Лівобережні козаки дедалі більше підпадали під владу Москви, яка прагнула поставити на гетьманство вигідного для себе претендента.

Боротьба за владу на Лівобережній Україні. На Лівобережній Україні у квітні 1662 р. переяславський полковник Яким Сомко скликав у Козельці Старшинську раду. Рада обрала Сомка гетьманом. Проте обіймав він цю посаду лише місяць, бо московський уряд, не довіряючи Сомку, не визнав законності його обрання. У Москві гетьманом воліли бачити запорозького отамана Івана Брюховецького.

Іван Брюховецький не був випадковим претендентом на гетьманську булаву. До цієї посади він торував криву стежку протягом кількох років. Налагодивши тісні зв'язки з впливовими московськими урядовцями, він зумів переконати царя у своїй відданості московському престолу. Вдаючись до хитрощів, підлещуючись до найвпливовіших осіб, легко погоджуючись на поступки у відносинах України з Московією, Івашка (так він сам себе називав!) отримав те, чого не мали інші претенденти на гетьманство в Лівобережній Україні, — підтримку московського царя, а відтак і військову допомогу.

Брюховецький розумів, що хоч би якою великою була московська підтримка, та все ж таки обирати на гетьманство його має козацтво. Зваживши на внутрішньополітичну ситуацію, він брехливими обіцянками прихилив на свій бік Запорозьку Січ, козацькі низи й міщанство. Він гнівно засуджував політику козацької старшини, яка, прагнучи багатства, визискувала «чернь». У своїх заявах Брюховецький демагогічно зобов'язувався у разі обрання його гетьманом відновити справедливість — поліпшити становище козацьких низів і селянства, не оминув своєю увагою і міщан. Їм він обіцяв надати права самоврядування. Упевнившись, що має на кого спертися в Україні, Брюховецький звернувся до царя з проханням дозволити скликати Чорну раду.

17—18 червня 1663 р. в Ніжині зібралася рада, в якій взяли участь разом із козаками селяни та міські жителі. Спираючись на підтримку козацьких низів, які рішуче виступили проти старшини, а також під тиском московських військ Іван Брюховецький здобув перемогу над Сомком. Переможені конкуренти разом з кількома полковниками-однодумцями були невдовзі таємно страчені у Борзні. За свідченням літописця, навіть кат відмовився рубати голову Якиму Сомку, вражений його козацькою красою. Однак Брюховецький знайшов слухняніших посіпак.

Політика Павла Тетері (1663—1665 pp.). Павло Тетеря, спираючись на підтримку Польщі, сподівався поширити свою владу на Лівобережжя. Похід на Лівобережну Україну розпочався восени 1663 р. У ньому взяли участь 22-тисячна польська армія, 15-тисячне військо правобережних козаків та близько 40 тис. татар. У листопаді об'єднані війська перейшли Дніпро. Похід здійснювався кількома колонами. Король упевнено просувався на північний схід, причому населення майже не чинило опору, позаяк з-поміж його полководців були герої Національно-визвольної війни Іван Богун і Тиміш Носач. Тетеря рухався південніше, за будь-яку ціну ухиляючись від об'єднання з королівською колоною. Наказ короля правобережний гетьман виконував без особливого ентузіазму, лише надавши полякам допомогу в облозі Глухова. З-під Глухова Павло Тетеря поквапом повернувся на Правобережжя, бо там спалахнуло антигетьманське повстання. Становище польсько-українських сил, очолених королем, погіршувалося. Дошкуляла зима. Почався голод. Жорстоке поводження поляків спричинило потужний опір лівобережного козацтва. Тож на військовій раді в лютому 1664 р. було вирішено повертатися до Польщі. Усі невдачі походу звалили на Івана Богуна, якого звинуватили в змові проти Польщі й розстріляли на березі Десни під Новгородом-Сіверським. Не бажаючи втрачати Лівобережжя, король залишив там загони під орудою Стефана Чарнецького, відомого своєю жорстокістю у ставленні до козаків і не випадково прозваного ними «рябою собакою» (Чарнецький любив зодягатися у тигрову чи барсову шкуру).

Такий перебіг подій ускладнив становище Павла Тетері. Антигетьманське та антипольське повстання набирало розмаху. До нього прилучилися запорожці й дехто з лівобережних полковників.

Протягом 1664 р. на Правобережжі точилися братовбивчі бої. За участь у змові було заарештовано 1663 р. обраного київського митрополита Йосипа Нелюбовича-Тукальського та колишнього гетьмана, а тоді архімандрита Свято-Онуфріївського монастиря Гедеона Хмельницького, полковника Григорія Гуляницького, яких незабаром ув'язнили в колишній столиці хрестоносців тевтонського ордену — Мальборку (Марієнбурзі). Під час допиту одного з вождів повстання (Сулимки) були знайдені докази активної участі у підготовці антипольського виступу колишнього гетьмана Івана Виговського, якого без суду і слідства (Виговський був сенатором Речі Посполитої і його не могли стратити без згоди короля) засудили до страти і розстріляли. Останнє було справою рук Павла Тетері та його кума польського командуючого Себастіяна Маховського. Такі злочинні каральні заходи не додали популярності Павлові Тетері. Прірву між ним та козаками поглиблювали й дії Чарнецького, котрий прагнув потопити повстання у крові. Але повстання вибухнуло ще більше...

За таких обставин Тетеря втік до Польщі. У польського короля він просив допомоги, не втрачаючи надії повернути владу військовою силою. Одначе до осені 1665 р. колишній гетьман втратив на Правобережжі останніх прибічників. Гетьманську булаву отримав Петро Дорошенко, остаточне затвердження якого відбулося на Генеральній раді 6 січні 1666 р. в Чигирині. (Пізніше Тетеря у Польщі не порозумівся з новим королем Михайлом Вишневецьким та його оточенням і втік до Молдавії. Там він налагодив зв'язки з турецьким султаном і підбурював його здійснити похід проти Польщі. За це його отруїли польські агенти.)

Діяльність Івана Брюховецького. Доступившись до влади, Брюховецький дуже швидко зрікся передвиборних обіцянок. Владний і честолюбний, Брюховецький не відмовлявся від планів об'єднання українських земель під однією булавою. У цьому переконує його участь у воєнних діях 1663—1665 pp. Відбивши наступ польського короля на Лівобережжя, Брюховецький звернувся з універсалами до мешканців Правобережної України й закликав їх виступати проти гетьмана Тетері та короля, об'єднуватися з лівобережним козацтвом. Згодом Брюховецький на чолі своїх військ переправився через Дніпро й захопив кілька правобережних міст, одначе після невдалої облоги Чигирина повернувся на лівий берег. У своїй діяльності Іван Брюховецький спирався на підтримку Москви. Він робив чималі поступки московському урядові. У 1665 р. Брюховецький — перший з українських гетьманів — поїхав до Москви «побачити пресвітлі очі государя». Там він погодився підписати новий договір.

За Московськими статтями 1665 р. московські воєводи й залоги отримували право перебувати майже в усіх великих містах. Збирання податків покладалося на московських воєвод, а збори повністю мали надходити до царської казни. Вибори гетьмана могли відбуватися лише з дозволу царя та за присутності царського представника. Гетьманський уряд позбавлявся права на проведення самостійної зовнішньої політики. Московські статті істотно обмежували автономію Лівобережної Гетьманщини, посилювали її залежність від московського царя. За підписання цієї угоди Брюховецький отримав боярство, численні маєтки та збіднілу сироту, дочку одного з князів Долгоруких, за дружину (гетьман на той час був удівцем).

Андрусівська угода 1667 р. Тим часом Московія та Річ Посполита розпочали переговори щодо поділу між собою України. Закінчилися вони підписанням 30 січня 1667 р. в с. Андрусові (поблизу Смоленська) перемир'я. За умовами Андрусівського договору воєнні дії між Річчю Посполитою та Московією припинялися. Встановлювалося перемир'я на 13,5 років. Під владою Московської держави залишалася Лівобережна Україна, їй поверталися Сіверщина, Смоленщина та на два роки Київ. За Польщею закріплювалися землі Білорусі й Правобережної України. Запорозька Січ переходила під контроль обох держав.

Андрусівський договір, який здебільшого стосувався України, був укладений таємно, без погодження з українською стороною. Він перекреслював більшість здобутків українського народу, завойованих майже 20-літньою боротьбою за національне визволення, узаконював і закріплював насильницький поділ українських земель між Польщею та Московією.

Правобережна та Лівобережна Гетьманщина в 60—80 роках XVII ст.

Гетьман Петро Дорошенко і його боротьба за об'єднання України. Гетьманство Петра Дорошенка (1665—1676 pp.) на Правобережжі розпочалося за надзвичайно складних умов. Козацьку Україну було поділено на дві Гетьманщини. Особливо страхітливого спустошення зазнало Правобережжя, де внаслідок воєнних дій і громадянської війни було знищено 65—70% населення. Тому Дорошенко, подолавши свого головного конкурента — Степана Опару, засланого пізніше поляками до Мальборка, насамперед удався до заходів, спрямованих на поліпшення внутрішнього становища. Він усіляко заохочував заселення спустошених південних районів Правобережжя, послідовно захищав інтереси козацького стану. Щоб позбутися залежності гетьмана від старшини, прагнув запровадити довічну гетьманську владу. Створив постійне наймане військо сердюків або серденят, яке налічувало близько 20 тис. Великою духовною підтримкою став для гетьмана приїзд до Чигирина православного київського митрополита Йосипа Нелюбовича-Тукальського, палкого поборника самостійності України і збереження незалежного від Московської патріархії статусу Української православної церкви. Він був у цьому відношенні продовжувачем традицій своїх попередників, київських митрополитів XVII ст.— Йова Борецького, св. Петра Могили, Сильвестра Косова та Дионісія Балабана. Не маючи змоги через переслідування московським урядом жити у Києві, він влаштував свою митрополичу резиденцію в столиці Української гетьманської держави.

Та головний сенс власної діяльності Петро Дорошенко вбачав у зміцненні своєї влади на Правобережжі та поступовому об'єднанні всіх українських земель у межах однієї держави. Через це дійшло до війни між Річчю Посполитою та Україною. У лютому 1666 р. Старшинська рада підтримала політичну програму, висунуту Дорошенком. Було ухвалено вигнати поляків з України, укласти союз із кримським ханом, виступити на Лівобережжя, щоб об'єднати його з Правобережжям під владою одного гетьмана — Дорошенка. У грудні 1666 р. Дорошенко разом із загонами татар знищив 6-тисячний польський загін під Браїловом на Брацлавщині. Одначе той вдалий виступ не поклав край розбрату в Україні, а лише пришвидшив її поділ.

Звістка про підписання Московією та Польщею Андрусівського договору боляче вразила правобережного гетьмана і спонукала його до відновлення воєнних дій проти Польщі.

Проголошення Петра Дорошенка гетьманом усієї України. На початку 1668 р. на Старшинській раді в Чигирині правобережний гетьман знову порушив питання про об'єднання Гетьманщини, цього разу під протекторатом Туреччини. Таке саме рішення ухвалила й рада на Лівобережжі.

Лівобережну Україну, а також Слобожанщину охопило антимосковське повстання. Цікаво, що очолив його Брюховецький, який намагався в такий спосіб утримати владу. На початку березня 1668 р. московські залоги було вигнано з більшості міст Лівобережжя. Іван Сірко очистив від московитів усю Слобідську Україну, крім Харкова. Це спонукало Дорошенка виступити в похід із надією на возз'єднання українських земель. У червні 1668 р. він переправився через Дніпро й вирушив назустріч Брюховецькому. 8 червня в таборі під Опішнею, що на Полтавщині, козаки зчинили бунт, вбили Брюховецького, а Дорошенка обрали гетьманом обох боків Дніпра.

Щоб контролювати ситуацію на Лівобережжі, Дорошенко розташував у найбільших містах свої залоги. Вся Україна опинилася в його руках. Та закріпити владу новообраному гетьманові на Лівобережжі не поталанило. З півночі загрожувала Московія, на заході пішли в наступ війська Речі Посполитої. До того ж запорожці висунули свого претендента на булаву — племінника Брюховецького — Петра Суховія (Суховієнка). Все це змусило Дорошенка повернутися на Правобережжя. На лівому боці Дніпра наказним гетьманом залишився чернігівський полковник Дем'ян Многогрішний.

Гетьманування Дем'яна Многогрішного (1669—1672 pp.). Тільки-но Петро Дорошенко восени 1668 р. з військом залишив Лівобережжя, на Сіверщину (Ніжин і Чернігів) рушила московська армія на чолі з воєводою Ромодановським. Становище Многогрішного було складним, оскільки Дорошенко не міг надіслати допомоги. Тиск промосковської частини старшини змусив Многогрішного вдатися до переговорів із царським урядом.

Переговори тривали всю осінь 1668 р. Врешті Многогрішний погодився на повернення під зверхність царя за умови виведення московських залог з українських міст. Козацька Україна знову розпалася на дві Гетьманщини. Переговори між московським урядом і Многогрішним завершилися укладенням Глухівських статей і проголошенням 9 березня 1669 р. на Генеральній раді в Глухові Многогрішного гетьманом Лівобережної України.

За Глухівськими статтями 1669 p., що складалися з 27 пунктів, московські воєводи лишалися тільки в п'яти містах, причому вони не мали права втручатись у справи місцевого управління. Встановлювався козацький реєстр чисельністю 30 тис. Гетьман також мав право утримувати наймане військо — 1 тис. компанійців. Податки мала збирати тільки старшина. Такі поступки з боку Москви були зумовлені її прагненням запобігти новим проявам козацького невдоволення. Проте деяке пом'якшення було тимчасовим і досить обмеженим. Адже й ця угода забороняла гетьманові вступати в зносини з іншими державами; крім того, ускладнювався перехід селян до козацького стану.

Обраний гетьманом, Многогрішний намагався захищати державні інтереси України, прагнув об'єднати українські землі під однією гетьманською булавою. Виступаючи проти рішень Андрусівської угоди, він домігся, щоби Київ із передмістями залишився у складі Лівобережної України. Одним із напрямів діяльності Многогрішного було зміцнення гетьманської влади й поступове ослаблення ролі козацької старшини. Саме з цією метою й було створено наймане військо.

Дем'ян Многогрішний обстоював автономію України, намагався подолати промосковські настрої серед козацької старшини. З цією метою вдався до заміни ненадійних полковників вірними собі людьми. Так, старшинський уряд очолив брат Дем'яна Многогрішного Василь. Це не могло не викликати невдоволення козацької старшини. Обурювало передусім надмірне прагнення гетьмана до особистого збагачення, а також те, що він не рахувався зі Старшинською радою — сам вів переговори з московськими послами, без військового суду карав навіть полковників, роздавав урядові посади своїм родичам. У березні 1672 р. генеральна старшина таємно схопила братів Многогрішних у Батуринському замку, звинуватила їх у дружніх стосунках із Дорошенком і в зраді цареві та відправила до Москви. Звідти після тортур і короткочасного слідства їх разом із сім'ями заслали до Східного Сибіру. Лише через десяток років колишній гетьман вийшов із в'язниці й доклав значних зусиль для освоєння Сибіру, навіть брав участь в укладенні першого в історії російсько-китайського (Нерчинського) договору 1689 р. На схилі життя Многогрішний постригся в ченці і помер бл. 1707 p., а його діти й онуки вже як російські дворяни продовжували свою військово-адміністраційну діяльність у Східному Сибіру.

Внутрішня і зовнішня політика Івана Самойловича. 16—17 червня 1672 р. в Козацькій Діброві між Конотопом і Путивлем відбулася Генеральна військова рада. На раді за згодою московського князя Григорія Ромодановського гетьманом було обрано генерального суддю Івана Самойловича. Крім того, в Козацькій Діброві провели переговори гетьманський та московський уряди, уклавши угоду, відому під назвою Конотопських статей 1672 р.

10 пунктів нової угоди доповнювали Глухівські статті й порівняно з ними ще більше обмежували владу гетьмана. За Конотопськими статтями гетьманові заборонялося без царського указу та Старшинської ради висилати посольства до інших держав, а також підтримувати відносини з Дорошенком. Нова угода не дозволяла гетьманові позбавляти старшину посад, карати без згоди Старшинської ради або вироку військового суду. Козацькі посли не мали права брати участі в переговорах із представниками польського уряду в Москві у справах, дотичних до України.

Характерною рисою 15-літнього гетьманування Івана Самойловича було його прагнення створити аристократичну державу з міцною гетьманською владою. Шлях до здійснення своєї мети він убачав в обмеженні права козацьких низів втручатися в державні справи. Саме тому Самойлович припинив скликання Генеральної військової ради, а всі державні справи вирішував зі Старшинською радою. Формуванню аристократії сприяло започатковане Самойловичем бунчукове товариство. То була особлива привілейована група козацької еліти, до складу якої входили сини старшини. Бунчукові товариші, перебуваючи в гетьманському оточенні, з юнацьких років готувалися обійняти керівні військові та адміністративні посади. Самойлович обстоював старшинські інтереси, сприяв зростанню старшинського землеволодіння. Усупереч намаганням старшини й Конотопським статтям, для забезпечення порядку в Гетьманщині він утримував наймане (компанійське та сердюцьке) військо, а з часом сформував іще кілька охочих полків. Як і деякі його попередники, прагнув закріпити спадковість гетьманської влади. Тут гетьман дбав про своїх синів, яким надавав найвпливовіші посади в гетьманському уряді та великі маєтності. Самойлович рішуче протидіяв спробам запорожців здобути політичну окремішність, намагався прилучити під свою булаву Правобережну Україну, не випускав з уваги й західноукраїнські землі.

У зовнішній політиці Самойлович орієнтувався на Москву та вороже ставився до Польщі й Туреччини, був противником московсько-польської згоди на основі поділу України. Водночас прагнув порозуміння Московської держави й Гетьманщини з Туреччиною та Кримом.

Підпорядкування Української православної церкви Московському патріархатові. Після смерті 1675 р. митрополита Йосипа Нелюбовича-Тукальського через втручання Москви тривалий час не могли швидко провести вибори на митрополичу кафедру. Царський уряд прагнув використати ситуацію для досягнення своєї мети: вивести Київську митрополію з-під підпорядкування Константинопольському (Вселенському) патріархові, встановивши над нею зверхність патріарха московського.

Справу підпорядкування Української православної церкви Московському патріархатові можна було б уладнати швидше, якби до неї прихильно ставився київський митрополит. Ось чому на митрополичу кафедру шукали претендента, вигідного Москві. Нарешті, такого знайшли (ним виявився родич Самойловича, луцький єпископ Гедеон Четвертинський, котрий у своєму житті зазнав тяжких поневірянь від Польщі, після чого з особливою ревністю став служити Москві). 29 червня 1684 р. зібрався церковний собор. За сприяння Москви єпископа Гедеона було обрано митрополитом. У жовтні того самого року новообраний митрополит поїхав до Москви, де патріарх Йоаким 8 грудня 1685 р. в Успенському соборі урочисто висвятив його. Тим часом московська дипломатія шукала засобів впливу на константинопольського патріарха, аби той дав згоду на перехід Української православної церкви в підпорядкування Московському патріархатові. У травні 1686 р. константинопольський патріарх під тиском турецького уряду і до того ж за гроші з Москви погодився на відокремлення Української православної церкви від константинопольського престолу. Так, попри церковні канони, Київську митрополію було підпорядковано московському патріархові.

Підпорядкування Української православної церкви Московському патріархатові стало тяжкою поразкою визвольних змагань українців — адже від 1686 р. церква більше не надавала ідеологічної підтримки в боротьбі за державну незалежність України, а навпаки, — поступово ставала слухняним знаряддям загарбницької політики царату, перетворювалася на засіб русифікації українців, позбавлення їх національної державницької ідеї. До того ж московська патріархія буквально в перші ж роки стала грубо порушувати ту широку автономію УПЦ, яку їй обіцяла під час переговорів 1685—1686 pp. і врешті звела її нанівець. Київська митрополія була значно скорочена, обмежена в правах і перетворилася в рядову єпархію РПЦ, навіть певний час було заборонено вживати титул митрополита керівнику Київської митрополії.

Військово-політичний союз гетьмана Петра Дорошенка з Туреччиною. Нова політична ситуація вимагала від Дорошенка рішучих дій. Втрата гетьманства на Лівобережжі й послаблення впливу на Правобережній Україні, боротьба за гетьманську булаву з Суховієм, а також загроза з боку Польщі й Криму спонукали його до тіснішого зв'язку з Туреччиною. Саме за допомогою Туреччини він сподівався відкинути умови Андрусівської угоди й подолати зазіхання Речі Посполитої, а потім об'єднати Правобережжя з Лівобережжям в одну козацьку державу. У березні 1669 р. гетьман скликав під Корсунем Старшинську раду. Окрім представників правобережних полків, у ній взяли участь козаки Лівобережжя й Запорожжя. Рада ухвалила прийняти турецький протекторат, але присягнути відмовилася.

Одначе не все козацтво й не всі селяни Правобережжя підтримали таку угоду. Рішення старшини засудили й запорозькі козаки. Противники Дорошенка поширювали чутки, що він «запродав Україну в турецьке ярмо».

Боротьба за гетьманство між Дорошенком, Петром Суховієм та Михайлом Ханенком. За таких умов Дорошенко спромігся утримати гетьманство на Правобережжі. Гетьманську булаву він мусив виборювати, долаючи, з одного боку, зазіхання Суховія, а з іншого — «новообраного гетьмана», уманського полковника Михайла Ханенка, владу якого визнали кілька правобережних полків і Січ.

Обрання Ханенка загострило ситуацію на Правобережжі. Розпочалася кривава війна між прихильниками Ханенка й полками Дорошенка. На початку серпня 1671 р. польська армія під орудою коронного гетьмана Яна Собеського розгорнула воєнні дії проти України. На середину жовтня Річ Посполита встановила своє панування майже над усією територією Брацлавщини, а наприкінці жовтня король Михайло Вишневецький офіційно затвердив правобережним гетьманом Михайла Ханенка.

Похід султанського війська в Україну. Наприкінці травня 1672 р. 100—120-тисячна армія, очолювана султаном Мухамедом IV (до речі, його мати була українкою), рушила в похід на Брацлавщину. Так на Правобережжі розпочалася ще одна війна. Найстрашнішим було те, що українці брали в ній участь у складі обох армій: Дорошенко зі своїми військами воював на боці Туреччини, Ханенко — на боці Польщі. Петро Дорошенко, дочекавшись татар, перейшов у наступ і 8 липня під Четвертинівкою розбив підрозділи польського війська та загони Ханенка. 18 серпня 1672 р. об'єднані турецько-татарсько-українські сили здобули потужну Кам'янець-Подільську фортецю і рушили на Галичину. На початку вересня було обложено Львів. Не маючи засобів для продовження війни, польський уряд 18 жовтня 1672 р. уклав у Бучачі мирний договір.

За цим договором Річ Посполита віддавала Османській імперії все Подільське воєводство з Кам'янцем. Брацлавщиною й Південною Київщиною мав опікуватися Дорошенко під протекторатом Туреччини. У складі Польщі лишалися Галичина, Волинь та Північна Київщина.

Бучацький договір не приніс Правобережжю бажаного миру, оскільки Польща не збиралася відмовлятися від українських земель і шукала приводу, аби повернути їх собі. Водночас Московія сприйняла Бучацький договір як зречення Польщею прав на Правобережну Україну.

Походи проти Дорошенка московської армії та полків лівобережного гетьмана. Царський уряд вирішив скористатися можливістю, не порушуючи Андрусівського перемир'я, захопити Правобережжя. Переговори з цього питання успіху не мали, і цар наприкінці 1673 р. наказав Ромодановському й Самойловичу розпочати воєнний наступ проти Дорошенка. До початку березня 1674 р. війська московського воєводи й нового лівобережного гетьмана оволоділи основними містами Правобережної України. 16—17 березня в Переяславі відбулася рада, на яку прибула старшина 10 правобережних полків. На раді Ханенко склав гетьманську булаву, Дорошенка формально було усунуто від влади, а гетьманом обох боків Дніпра проголошено Самойловича. Це означало державне об'єднання обох частин України під однією булавою. Проте вдалою цю подію назвати не можна, оскільки вона спричинила турецьку агресію, внаслідок якої населення Правобережжя зазнало нових страждань та лиха.

Петро Дорошенко з кількома тисячами сердюків знаходився в Чигирині. У липні місто оточили війська Московської держави та лівобережного гетьмана Самойловича. Облога тривала два тижні. Та звістка про те, що на допомогу Дорошенкові вирушила турецька армія, яка на своєму шляху вигубила Ладижин та Умань, змусила противників Дорошенка зняти облогу й повернутися на Лівобережжя.

Ціною надзвичайної жорстокості Правобережжя було повернено під владу Дорошенка. Проте ситуація в краї залишалася складною. Роки виснажливої війни перетворили українські міста й села на правому березі Дніпра в суцільну руїну. Турецькі залоги, що розмістились у стратегічно важливих містах, вимагали сплати данини турецькому султанові, руйнували церкви або перетворювали їх на мечеті, грабували й захоплювали в полон населення.

Зречення Петром Дорошенком гетьманства. Такі обставини не додавали популярності Дорошенкові. Його покинули навіть сердюки та найближчі родичі. Аби повернути втрачену довіру, Петро Дорошенко вирішив відмовитися від турецького протекторату. Після тривалих вагань гетьман з усіх бід обрав тоді московську. 10 жовтня 1675 р. на козацькій раді в Чигирині в присутності представника Запорожжя Івана Сірка він присягнув цареві. Але московський уряд не визнав тієї присяги та зажадав від Дорошенка зректися булави і присягнути на лівому березі Дніпра у присутності Ромодановського й Самойловича. Кілька посольств, що їх надсилав гетьман протягом року до Москви, не змінили рішення московського уряду. Врешті, Дорошенко змушений був погодитися з вимогою московитів. Коли у вересні 1676 р. московська армія й козаки Самойловича взяли в облогу Чигирин, він виїхав до табору Ромодановського й Самойловича, 19 вересня здав клейноди й присягнув на вірність цареві. Москва ж всупереч умовам капітуляції не дала колишньому гетьманові жити на Лівобережній Гетьманщині й заслала аж до Вятки. Пізніше він дістав дозвіл жити у Москві. У 1698 р. помер і був похований у Підмосков'ї. Цікаво, що з його роду походять і знаменитий письменник Микола Гоголь, і дружина О. Пушкіна Наталі Гончарова, і ряд інших визначних особистостей української та російської історії.

Зречення Дорошенком гетьманства Туреччина сприйняла як подію, що суперечила її політичним планам, бо розраховувала на значну частину України. Вихід із такої невигідної ситуації султан знайшов у особі Юрія Хмельницького. У зв'язку з подіями в Україні його було звільнено зі стамбульської в'язниці Єдикуле та проголошено «князем Сарматії», під якою розумілася Україна. Навесні 1677 р. Юрій Хмельницький із загонами турецького війська вирушив на батьківщину. Зупинившись у Немирові, він почав розсилати універсали з вимогою визнати його владу. Такі дії Хмельниченка перешкоджали намірам Самойловича об'єднати обидва береги Дніпра під своєю булавою. Центром військового протистояння двох гетьманів стала колишня гетьманська столиця Чигирин.

Чигиринські походи. У 1677 р. відбувся перший чигиринський похід 60—90-тисячного турецько-татарсько-ногайського війська. Свій загарбницький похід проти України Туреччина виправдовувала прагненням повернути землю та булаву Юрію Хмельницькому. Турецький уряд намагався використати популярність імені Богдана Хмельницького, аби прихилити на свій бік українську людність і нейтралізувати козацтво. Перший удар турки вирішили завдати саме Чигирину, бо місто мало важливе стратегічне значення: було гетьманською резиденцією та найміцнішою фортецею на перехресті важливих шляхів у глиб України, Польщі та Московії. У Чигирині стояла численна козацько-московська залога. Власне, вона захищала фортецю протягом кількатижневої облоги. Коли ж до міста підійшли головні об'єднані українсько-московські сили на чолі з Ромодановським і Самойловичем, турки були змушені відступити.

Невдале завершення походу 1677 р. не змінило намірів турецького султана оволодіти Чигирином та всією Правобережною Україною. Це добре розуміли Самойлович і московські воєначальники. Проте якщо для українців оборона Чигирина була справою честі, то в Москві до неї поставилися байдуже. Як доведено сучасними істориками, московський уряд за спиною України розпочав таємні переговори з турками про припинення війни. Саме тому головнокомандувач московського війська боярин Ромодановський, вирушаючи в Україну, отримав таємну інструкцію: в разі неможливості втримати Чигирин — зруйнувати його укріплення та вивести військові сили з фортеці.

8 липня 1678 р. 200-тисячна турецько-татарська армія під командуванням візира Кара-Мустафи обложила Чигирин. Загарбники вели неперервний гарматний обстріл, вдавалися до численних штурмів. Більше місяця, відчайдушно захищаючись, чигиринська залога чекала на прихід сил Ромодановського, одначе той до козацької столиці не квапився. Врешті, московські війська підійшли до Чигирина. Проте, так і не надавши його захисникам потрібної допомоги, почали готуватися до відступу. Начальникові чигиринської залоги наказали підпалити порохові склади і прориватися з оточення. Тож коли турецькі війська вдерлися до міста, пролунав вибух. Чигирин перетворився на руйновище. Відбиваючи шалений натиск турків і татар, об'єднане московсько-українське військо відійшло до Дніпра.

Втрата Чигирина унеможливлювала для Самойловича утримання Правобережжя. Щоб уникнути загрози нападу турків на Лівобережну Україну й перешкодити Юрію Хмельницькому збільшувати лави його прибічників за рахунок правобережних мешканців, Самойлович віддав наказ силоміць перегнати (звідси й «згін») населення, що залишилося, на лівий берег. Знелюднена Середня й Південна Київщина фактично перетворилася на пустку.

Отже, влада Хмельниченка поширювалася лише на сплюндроване Поділля. Там він панував, але невдало. Турки стратили його в Кам'янці наприкінці 1685 р.

Бахчисарайський мирний договір 1681 р. Війни 70-х pp. між Московією, з одного боку, і Туреччиною та Кримським ханством — з другого, за володіння землями Правобережної України завершилися підписанням у Бахчисараї 13 січня 1681 р. мирної угоди між цими державами. За Бахчисарайським перемир'ям, кордон між Туреччиною та Московською державою встановлювався по Дніпру. Туреччина приєднувала Північну Київщину, Браплавщину й Поділля, а Московія — Лівобережну Україну і Київ. Протягом 20 років територія між Бугом та Дніпром (тобто Середня й Південна Київщина) мала залишатися незаселеною.

«Вічний мир» між Польщею та Московією. Бахчисарайське перемир'я між Московією й Туреччиною не було остаточним, бо не відповідало інтересам Речі Посполитої. Скориставшись поразкою численного турецького війська від сил країн Священної ліги під Віднем 1683 p., Польща відновила своє панування над більшою частиною Правобережної України.

6 травня 1686 р. в Москві між Польщею та Московією було укладено новий договір — «вічний мир», тобто такий мир, який не передбачав конкретних обмежень у часі, Польща визнавала за Московським царством Лівобережну Україну, Київ, Запорожжя, Чернігово-Сіверську землю з Черніговом і Стародубом. Крім того, польська сторона відмовлялася від зазіхань на Київ, за що отримувала відшкодування. Отже, договір 1686 р. закріплював за Московією право на володіння Лівобережною Гетьманщиною. Брацлавщина та Південна Київщина ставали нейтральною незаселеною зоною між двома державами. До Польщі відходили Північна Київщина, Волинь і Галичина. Поділля лишалося під владою Туреччини, щоправда, ненадовго, бо 1699 р. також було приєднане до Польщі.

«Вічний мир» набагато ускладнював ситуацію в Україні, послаблюючи національно-визвольний рух, оскільки утверджував насильницький поділ українських земель між кількома державами.

Перший Кримський похід 1687 р. Уклавши «вічний мир» із Польщею, Московія приєдналася до держав, які вели боротьбу проти Туреччини та її васала — Кримського ханства. Зобов'язання перед антитурецькою коаліцією — Священною лігою у складі Австрії, Венеції та Речі Посполитої, а також власні плани, що передбачали ліквідацію турецько-татарських володінь на Чорному й Азовському морях та отримання в майбутньому виходу до Чорного моря, спонукали Москву до війни. У травні 1687 р. 100-тисячна московська армія рушила на Крим. Похід очолив фаворит цариці Софії, найвпливовіша людина в Московії — Василь Голіцин. Дорогою до армії Голіцина приєдналося 50-тисячне військо українських козаків на чолі з Самойловичем. І хоч які великі надії покладалися на цю воєнну кампанію, об'єднане українсько-московське військо не спромоглося навіть досягти Криму. Через пожежу в степу, підпаленому татарами, нестачу продовольства, води й корму для коней Голіцин наказав війську повернути назад.

Не визнаючи власних прорахунків, Голіцин шукав винуватців невдалого походу, а тому легко переклав відповідальність на Самойловича. Адже гетьман критикував царициного фаворита за неправильне здійснення походу, та й взагалі виступав проти укладення московським урядом «вічного миру» з Польщею й союзу з нею проти Туреччини й Криму. Становище Самойловича стало непевним. Воно ускладнювалося ще й позицією козацької верхівки, яку відштовхували від гетьмана його зарозумілість, необмежене самозбагачення і прагнення зробити гетьманську булаву спадковою. Ось чому особиста зацікавленість Голіцина і невдоволення старшини привели до усунення Самойловича від влади. У липні 1687 р. в таборі на р. Коломак Івана Самойловича було заарештовано та разом із сім'єю відправлено до Сибіру (Тобольськ). Сина гетьмана — полковника Семена Самойловича, було неправдиво оскаржено і страчено, а його величезне майно було переділено між московськими воєводами. (Це й було причиною страти гетьманича!)

25 липня 1687 р. відбулася козацька рада, яка обрала гетьманом генерального осавула Івана Мазепу.

60—80-ті pp. XVII ст. — надзвичайно складний період в історії України: доба Руїни. Позбавлена територіальної цілісності, знесилена й спустошена тривалою громадянською війною та воєнними операціями інших держав, Україна всупереч прагненням лівобережних і правобережних гетьманів лишалася роз'єднаною й дедалі більше підпадала під владу сусідніх країн. При цьому і Річ Посполита, і Московія, і Туреччина разом із залежним від неї Кримським ханством прагнули будь-що перешкодити Україні здобути самостійність. Отож, сподівання українських гетьманів на щиру підтримку когось із сильних сусідів виявилися марними. Відносна стабілізація ситуації на Лівобережній Україні за гетьмана Самойловича аж ніяк не означала зміцнення незалежності, бо наступ на суверенні права України з боку царату посилився. Наміри ж правобережного гетьмана Петра Дорошенка вибороти Україні незалежність у спілці з Туреччиною та Кримським ханством стали для українців справжньою трагедією. Квітучий край перетворився на пустку. Десятиліття відчайдушної боротьби за об'єднання України під однією гетьманською булавою виявилися безрезультатними.