Люблінська унія. Початок польського панування на українських землях

Ідея об'єднання Великого князівства Литовського з Польщею втілювалася в життя доволі довго: від 1385 p., коли між двома державами було укладено Кревську унію. Відтоді різноманітні угоди-унії обговорювалися й підписувалися вісім разів, позаяк кожна з держав мала вагомі причини для об'єднання. Велике князівство Литовське прагнуло здобути союзника в боротьбі з Московією. Виснажливі війни (особливо Лівонська війна 1558—1583 pp.) коштувала Литві значних територій, величезних людських жертв і загрожувала цілковитим поглиненням з боку Московії. Українську, білоруську та литовську шляхту, крім того, приваблювала польська модель державності з притаманними їй політичними правами і становими привілеями для шляхти. Українці схилялися до об'єднання з Польщею й через необхідність пошуку надійного захисту своєї землі, оскільки протидія можновладців Великого князівства Литовського спустошливим набігам татарських і ногайських орд була неефективною. Прагнули об'єднання і в Польщі: польська шляхта сподівалася в такий спосіб розширити свої володіння, адже в самій Польщі вільних земель уже майже не було.

Чергова унія обговорювалася на Люблінському сеймі 1569 р. Півроку польські та литовські посли не могли дійти згоди. Представники Польщі пропонували унію, за якою Велике князівство Литовське зливалося з Польським королівством в одну державу, своїми в Литовському князівстві мали лишатися тільки адміністрація та судочинство. Це змушувало литовських послів чинити опір: вони прагнули якомога повніше зберегти державну окремішність свого князівства. Врешті 1 липня 1569 р. сейм виніс ухвалу про унію двох держав: Великого князівства Литовського й Польщі.

Нову державу — Річ Посполиту, утворену внаслідок унії, мав очолювати виборний король, спільний сейм і сенат. Угоди з іншими державами належало укладати від імені Речі Посполитої. Литовська й польська шляхта отримувала право на володіння маєтками на всій території Речі Посполитої. Ліквідовувалися митні кордони, запроваджувалась єдина грошова одиниця.

Найважливіший наслідок Люблінської унії для України — втрата державності, яка, нехай і в обмеженому вигляді, зберігалась у Великому князівстві Литовському. Унія за своєю суттю була актом загарбання Польщею українських земель. Отож, землі України після Люблінської унії переділили кілька держав. Більша її частина, зокрема Підляшшя, Волинь, Брацлавщина (Східне Поділля) й Київщина, відійшла до Польщі, у складі якої вже перебували Галичина й Західне Поділля. Уся Берестейщина й Пинщина залишалися за Великим князівством Литовським. Буковина з середини XIV ст. перебувала у складі Молдавії, Закарпаття з XIII ст. — у складі Угорщини. У 1526 p., після поразки під Могачем, українське Закарпаття поділили між собою Австрія і Трансільванія. Чернігово-Сіверщину на початку XVI ст. захопило Московське царство.

Доля українських земель після унії цілковито залежала від зовнішніх обставин: доки безпосередніми господарями маєтків лишалися князі, що володарювали в них і до унії, доки державою правив король, що з розумінням ставився до місцевої віри й звичаїв, доти й життя українців ніби не зазнавало відчутних змін. Та невдовзі після Люблінської унії на землях Київщини, Брацлавщини, Задніпров'я почали з'являтися нові господарі — польські шляхтичі, а разом із ними набули поширення фільваркова система господарювання з панщиною та закріпаченням, а також католицьке віровчення. Проблеми віри та мови після Люблінської унії особливо загострились. Католицька церква прагнула збільшити кількість своїх прихильників. Тому в Україні засновувалися єзуїтські школи й колегіуми. Вони, безперечно, сприяли поширенню освіти: багато українців отримали змогу навчатися в західно-європейських університетах. Проте платою за освіченість часто-густо ставало зречення рідної мови й батьківської віри. Через те що в XVI ст. представники нижчих верств мали обмежені можливості для освіти, ополячення шляхти означало втрату Україною сили, здатної очолити боротьбу за відновлення державності.

На українських землях, що відійшли після Люблінської унії до Речі Посполитої, запроваджувався адміністративно-територіальний устрій за польським зразком. Тож тепер у Речі Посполитій на українських землях було 6 воєводств: Руське (з центром у Львові), Белзьке (Белз), Подільське (Кам'янець), Волинське (Луцьк), Брацлавське (Брацлав) та Київське (Київ).

Воєводства очолювали призначені урядом воєводи, яким належала вся місцева влада. Воєводи керували шляхетським ополченням, головували на провінційних сеймах і стежили за діяльністю шляхетських земських судів. Воєводства поділялися на повіти або землі. Їх очолювали старости й каштеляни (коменданти фортець).

Зовнішні зміни (новий адміністративно-територіальний поділ, поширення польських законів у політичному й господарському житті) поступово спричинили зміни внутрішні. Втрата українською шляхтою провідної ролі в суспільстві, посилення впливу католицької церкви, обмеження у вживанні української мови, утиски українських ремісників збурювали українське суспільство, приводили в рух не знані раніше сили. Адже українцям після Люблінської унії, щоб залишатися окремим народом, треба було боротися за свою віру, мову, школу, господарські права, врешті, за власну державу, здатну захищати їх від зазіхань чужинців.

Церковне життя наприкінці XVI — першій половині XVII ст. Митрополит св. Петро Могила

Православний та уніатський церковні собори в Бересті 1596 р. Церковному соборові, що схвалив унію, передували тривалі переговори між православними священиками, Ватиканом, українськими можновладцями, представниками католицької церкви у Польщі, королівським двором. Щоправда, всі приготування здійснювалися таємно. Боячись опору православних українців, ініціатори унії воліли радитися з представниками польської влади, аніж із власним народом, задля якого вони ніби й чинили ту справу. Аби пришвидшити втілення ідеї унії в життя, двоє з православних єпископів — найбільші її поборники Іпатій Потій та Кирило Терлецький — вирушили в подорож до Рима, де наприкінці 1595 р. відбулася їхня зустріч із папою римським та офіційна церемонія з'єднання єпископів із католицькою церквою. Але, попри згоду сторін, остаточне рішення щодо унії мав винести церковний собор. Його було призначено на 6 жовтня 1596 р. в м. Берест (нині Брест у Білорусі).

До Берестейського собору готувалися не лише прихильники унії, а й її противники, яких з кожним днем більшало (так, зокрема, відмовилися від ідеї об'єднання церков єпископи Гедеон Балабан та Михайло Копистенський). Заперечували унію братства та монастирі. Чужою вона була також для більшості шляхти й міщан. Не підтримувало її і селянство. Цю боротьбу очолював князь Костянтин Острозький. В одному зі своїх послань, написаному ще до римської подорожі єпископів, князь заявив про свою готовність залучити для боротьби проти унії 15—-20-тисячне військо. Численні вияви протестів православних свідчили, що про добровільне з'єднання церков годі й думати. Проте вірні своєму слову перед папою римським ініціатори унії не хотіли поступатися.

Розуміючи складність ситуації, противники унії подбали про авторитетність представництва в Бересті. Крім двох єпископів — Гедеона Балабана й Михайла Копистенського, вони запросили представника константинопольського патріарха Никифора, який двічі був місцеблюстителем патріаршого престолу і згідно з рішенням собору східних патріархів мав першість над митрополитами. Для участі в Берестейському соборі прибув також представник олександрійського патріарха Кирило Лукаріс.

Щоправда, авторитет високих східних достойників міг вплинути на перебіг подій лише за умови спільного собору. Він же у Бересті не відбувся. Спеціальним універсалом король заборонив іноземцям брати участь у соборі. Тож, не дійшовши згоди навіть щодо спільного засідання, кожна зі сторін 8 жовтня розпочала свій окремий собор.

Утворення Греко-католицької церкви у 1596 р. Православні зібралися в палаці, де зупинився Острозький. Прихильники унії проводили собор у міській церкві св. Миколая. Саме в ній було затверджено попереднє рішення про об'єднання церков. Так було утворено греко-католицьку церкву.

Нова церква підпорядковувалася папі римському. Було визнано деякі засади католицького віровчення (догмати), зокрема догмат про походження Святого Духа від Отця й Сина (православні визнають, що Дух Святий походить лише від Отця). Церковні обряди, свята, таїнства, особливості храмового будівництва, іконопису, церковного співу залишалися православними, а мовою богослужінь — церковнослов'янська мова. Король Сигізмунд III підтримав унію і визнав чинною ухвалу собору, що відбувся в церкві св. Миколая. Греко-католицьке духовенство, як і римо-католицьке, звільнялося від сплати податків, уніатська шляхта нарівні з католицькою могла претендувати на державні посади. Крім того, греко-католицьким єпископам було обіцяно місце в сенаті. Однак греко-католики так і не стали в Речі Посполитій рівними римо-католикам, не було дано їхнім представникам і місця в сенаті. Ще пізніше, внаслідок Замойського собору 1720 p., римо-католицька сторона зробила новий крок у цьому напрямку, бо з того часу греко-католицькі священики мусили голити бороди, прийняти книги римського друку, було рекомендовано зліквідувати іконостаси, запровадити органи, дзвіночки і т. д. Тільки після розділів Речі Посполитої, коли Галичина опинилася під владою австрійської імперії, Греко-католицька церква поліпшила своє становище.

Що ж до Української православної церкви, то вона, попри велику кількість прихильників, опинилася поза законом. Українців було розділено ще й церквами. Отож подія, покликана об'єднувати, посилила протистояння, бо незгідні з унією висловили твердий намір усіма силами боротися проти неї.

Берестейська унія 1596 р. на багато років визначила особливості церковного життя в Україні.

Задумана її ініціаторами як спосіб подолання кризи православ'я, що в умовах бездержавності відчувалася дедалі гостріше, унія, одначе, призвела до розколу українців. Брак єдності, втрата національної еліти, релігійне протистояння — прикметні риси життя українського суспільства поунійних часів.

Берестейська унія погіршила становище православної церкви в Україні й Білорусі, проте вірною їй залишалася більшість тогочасного українського та білоруського населення. Ця обставина спричинила розгортання боротьби за відновлення прав утискуваної церкви. Прикметно, що прилучилися до тієї боротьби представники всіх верств українського суспільства, а очолили її братства. Широких повноважень братствам надавало право ставропігії, що його деякі з них отримували від східних патріархів. Ставропігійними, крім львівського Успенського, з 1620 р. були луцьке Хрестоздвиженське та київське Богоявленське братства.

Право ставропігії мало надзвичайне значення для збереження православної церкви. Адже після Берестейської унії більшість православних єпископів стала уніатами. Вірними православ'ю залишилися тільки два єпископи: львівський Гедеон Балабан та перемишльський Михайло Копистенський. Після їхньої смерті єдиним православним єпископом був Єремій Тисаровський, який спромігся обійняти Львівську кафедру, запевнивши короля, що він — уніат. Після смерті ж Єремії польський уряд міг, скориставшись відсутністю єпископів, оголосити православну церкву неіснуючою.

У 1620 р. за сприяння Війська Запорозького вдалося відродити вищу православну церковну ієрархію. Для цього було використано перебування в Україні єрусалимського патріарха Феофана, запрошеного Сагайдачним. Феофан разом з двома іншими єпископами під захистом запорожців висвятив у Києво-Братському Богоявленському монастирі (він був знищений більшовиками у 1934 p., а тепер на його місці — сучасний корпус № 2 Національного університету «Києво-Могилянська академія ») нового київського митрополита Йова Борецького та кількох єпископів.

Ще більше зріс авторитет православної церкви за св. Петра Могили.

Петро Могила народився в сім'ї молдавського господаря Симеона та угорської князівни Маргарет у грудні 1596 р. Коли 1607 р. Симеон загинув, сім'я змушена була залишити Молдавію. Відтоді батьківщиною для Петра Могили стала Україна. Петро Могила дістав ґрунтовну освіту: навчався у Львівській братській школі, Замойській академії та, можливо, в інших європейських університетах. Був військовиком, маючи за опікунів командувача польського війська С. Потоцького, коронного канцлера і гетьмана С. Жолкевського. Брав участь у битві під Хотином (1621 p.). Згодом постригся в ченці. З 1627 р. він — архімандрит Києво-Печерської лаври.

Петро Могила посів митрополичу кафедру 1632 р. Перший його захід мав неабияке політичне значення: він домігся від королівської влади визнання православної церковної ієрархії. Сталося це 1632 р. Тільки-но обраний польський король Владислав IV підписав «Пункти заспокоєння руського народу», за якими українцям та білорусам поверталися втрачені після Берестейської унії права: за православними визнавалося право мати свого митрополита й єпископів, визначалися умови розв'язання суперечок між православними та уніатами щодо церков і земель тощо. Петро Могила рішуче взявся оновлювати церковне життя. Передусім православна церква потребувала налагодження суворої дисципліни серед священиків і ченців. Нагляд над священиками мали здійснювати протопопи, які обиралися з-поміж найбільш гідних священиків. До обов'язків священика додавалося проголошення по неділях і святах виховних проповідей для парафіян.

Здійснюючи реформу церкви, Петро Могила найбільшої уваги надавав освіті духівництва. Саме освіта, її розвиток і поширення стали головним змістом релігійної, культурної та політичної діяльності Петра Могили. Втіленням програми національної освіти стала Києво-Братська колегія (згодом Києво-Могилянська академія), утворена з ініціативи Петра Могили внаслідок злиття братської школи, що була в Києві на Подолі, з Лаврською. Діяти новий навчальний заклад почав 1632 р. Важливим засобом поширення освіти Могила вважав книгодрукування, тому дбав про розвиток друкарень. Найбільше опікувався він Лаврською друкарнею. У 1646 р. у Лаврській друкарні було видано надзвичайно важливу богослужбову книгу — «Требник» Петра Могили, в якій містяться молитви, що читаються при требах (хрещенні, вінчанні, похованні померлих тощо).

Іншою важливою справою Петра Могили було повернення Українській православній церкві майна й земель, реставрація та оздоблення храмів. Так, зокрема, його коштом у Києві відбудовані Софійський собор, Десятинна церква, церква Спаса на Берестові, Свято-Михайлівська церква Видубицького монастиря та багато інших.

Щоб зробити православну церкву ближчою народові, Могила став запроваджувати до богослужіння українську мову замість церковнослов'янської, яка вже тоді була не зовсім зрозуміла українцям.

Значення діяльності св. Петра Могили, спрямованої на розбудову церковного й культурного життя України, важко перебільшити. Недарма час, протягом якого Могила був митрополитом, називають Могилянською добою. Київська митрополія за св. Петра Могили була найбільш самостійною та авторитетною за XIII—XVIII ст. Найбільша богословська заслуга св. Петра Могили — написання у співпраці з православними вченими київського гуртка «Православного сповідання віри», затверджена потім чотирма православними патріархами. Згодом ця книга стала символічною книгою світового православ'я, загальновизнаним викладом віровчення.

За визначні заслуги перед Українською православною церквою Петра Могилу в 1996 р. було канонізовано — визнано святим.

Отже, церковне життя України наприкінці XVI — у першій половині XVII ст. відзначалося доленосними зрушеннями. Вістря загарбницької політики Речі Посполитої щодо українських земель було спрямоване проти духовного осереддя українців — православної церкви. Втрата після Берестейської унії вищої православної ієрархії прирікала церкву на поступове згасання й вимирання. Та сумна доля православної церкви не залишила байдужими українців. На захист батьківської віри стали представники всіх верств українського народу. Згуртовані навколо ідеї відродження Української православної церкви, українці домоглися відновлення православної ієрархії. Відроджена церква стала основою культурного життя України. Релігійна полеміка дала могутній поштовх розвиткові національного письменства. Скрізь в Україні закладалися друкарні й школи, відбудовувалися храми. Тоді ж було засновано Києво-Могилянську академію, якій судилася доля найславетнішого університету на східнослов'янських землях. (Формально статус університету за «Могилянкою» було визнано у 1658 р. на підставі Гадяцького договору.) Впровадження в церковне життя живої мови народу сприяло формуванню української літературної мови на народній основі.

Важливим наслідком церковноосвітнього руху в Україні було формування інтелектуальної еліти — плеяди видатних богословів, письменників, учених. Поширення їхніх ідей про «Київ — другий Єрусалим» сприяло розгортанню національно-визвольної боротьби. Виховна діяльність священиків гуртувала навколо визвольних ідей народний запал.

Українська православна церква в середині XVII ст. стала значною силою національно-релігійного визволення. Не випадково основним гаслом національно-визвольної війни українського народу проти Речі Посполитої 1648—1658 рр. була боротьба за віру.

Культура України XVI — першої половини XVII ст.

Своєрідність української культури XVI — першої половини XVII ст. зумовлювалася тим, що український народ був позбавлений власної державності. Українські землі перебували у складі кількох держав. Тож умови для культурного поступу українців, що перебували в тих державах, були неоднаковими.

Сприятливі умови склалися у Великому князівстві Литовському. Збираючи українсько-руські землі, литовські князі прагнули прилучитися до великої культури Київської Русі, надбання якої не відкидалися, а підтримувалися й відроджувалися разом із православною вірою та руською мовою і правом, що визнавалися державними. Литовські можновладці перебрали й традиційний для Русі-України спосіб життя.

Ситуація змінилася, коли українські землі потрапили під владу Польщі. Маючи високорозвинену культуру, спрямовану на західноєвропейський католицький світ, Польське королівство домагалося підкорення українських земель задля збільшення території та збагачення. Відмінна культура українців перешкоджала загарбницьким планам корони. Тому ні про яку підтримку й заохочення культурного поступу українців за давніми традиціями не було й мови.

Водночас через Польщу в Україну потрапляли ідеї Відродження, Реформації та Контрреформації, набувала поширення західноєвропейська система освіти. Не маючи власних вищих навчальних закладів, українці навчалися в європейських університетах, прилучаючись там до західноєвропейських наукових і мистецьких ідей, збагачуючи ними рідну культуру. Та хоч які перспективи розгорталися перед українцями, що потрапляли в науку на чужину, вони не могли замінити навчання рідною мовою на батьківщині. Бо досяжними європейські університети були для одиниць. Численні протестантські та єзуїтські школи і колегіуми, що з'являлися в українських землях під впливом реформаційного руху, не могли зарадити справі, бо ж головну мету виховної діяльності такі навчальні заклади вбачали в наверненні якомога більшої кількості українців до католицької віри або протестантизму.

Розуміння великої небезпеки, пов'язаної з розгортанням мережі єзуїтських і протестантських навчальних закладів, спонукало українців подбати про оновлення власної освіти.

Відродження української школи розпочалося з діяльності Острозької академії. Вона була створена 1576 р. з ініціативи князя Костянтина II (Василя) Острозького. Головну мету власної діяльності члени осередку вбачали у відродженні української культури на засадах православ'я. Найефективнішим засобом досягнення такої мети, за їхнім переконанням, була школа. Таку школу й було створено не пізніше 1578 р. Давні слов'янські традиції поєднувалися тут із надбанням тогочасного європейського шкільництва. В Острозькій школі ґрунтовно вивчалися мови — слов'янська, грецька й латина. Викладалися в ній і «сім вільних наук» — граматика, риторика, діалектика, арифметика, геометрія, астрономія, музика.

Шкільна програма, за якою здійснювалося навчання в Острозькій школі, передбачала початкову й середню освіту з елементами вищої. Власне, тому сучасники називали Острозьку школу і школою, і колегіумом, і академією. Ця «слов'яно-греко-латинська школа» була фактично першим вищим навчальним закладом не лише в Україні, а й у Східній Європі.

Освітні й виховні ідеї Острозької академії були підхоплені братствами, зусиллями яких почали створюватися братські школи. Перша така школа з'явилася у Львові 1586 р., а незабаром їх почали закладати скрізь по Україні. На початку XVII ст. братських шкіл налічувалося близько 30. Їхнє головне призначення — надавати добру освіту й виховувати відданість давнім традиціям та батьківській вірі. Братські школи, так само як і Острозька школа, були слов'яно-греко-латинськими. Крім названих мов, учні в них опановували вже згадані «сім вільних наук».

Року 1615-го постала братська школа в Києві. Вона швидко здобула славу найавторитетнішого навчального закладу в Україні. До її заснування доклали зусиль учені, письменники й поети, провідні діячі православної церкви, які гуртувалися навколо архімандрита Києво-Печерської лаври Єлисея Плетенецького. Першим ректором Київської братської школи був Йов Борецький.

Восени 1631 р. в Києві виникла ще одна школа — Лаврська. Заснував її архімандрит Києво-Печерської лаври Петро Могила. Незабаром Лаврську школу було об'єднано з Київською братською. Об'єднана школа почала діяти у вересні 1632 р. Називалася вона колегією. Київська колегія (незабаром Києво-Могилянська академія) тривалий час була єдиним вищим навчальним закладом України, Східної Європи та всього православного світу.

Потреба національного самозбереження, яка особливо гостро постала після Люблінської унії, спричинила надзвичайне піднесення української культури. За відсутності держави культура залишалася єдиною цариною, де українці могли боронити свою самобутність. Саме тому культурне життя в Україні XVI — першої половини XVII ст. визначають як національно-культурне відродження.

Книгодрукування. Розвиток шкільництва безпосередньо був пов'язаний із книгодрукуванням. Адже без книжок школи не існували б. Ось чому за тих часів разом із навчальними закладами створювалися й друкарні. Так було в Острозі, Львові, Києві.

Одначе перші українські друкарні з'явилися набагато раніше. Їх заклав наприкінці XV ст. у Кракові, тодішній столиці Польського королівства, український першодрукар Швайпольд (Святополк) Фіоль. У 1491 р. він надрукував чотири богослужбові книги кирилицею: «Осьмогласник», «Часослов», «Тріодь пісна» і «Тріодь цвітна». Поява у Кракові кириличних книгодруків для православної церкви обурила польських можновладців. Фіоль зазнав переслідувань, йому було заборонено друкувати книжки, а друкарню зруйновано.

На початку XVI ст. з'явилися книгодруки білоруса Георгія (Франциска) Скорини. У 1517 р. в Празі він надрукував кирилицею «Псалтир», а 1519 р. — «Біблію руську». Книги Франциска Скорини були надзвичайно популярні в Україні, про що свідчать їхні численні рукописні копії.

Поширенню книгодрукування в Україні сприяла діяльність Івана Федоровича (Федорова). Зазнавши переслідувань у Московії, він на початку 70-х pp. XVI ст. прибув до Львова. У створеній коштом львівських міщан друкарні 1574 р. Іван Федорович надрукував «Апостол». Того самого року у Львові, в друкарні Федоровича, вийшов перший український друкований підручник для навчання грамоти — «Буквар». Іван Федорович надрукував іще один «Буквар» — 1578 p., під час перебування в Острозі, куди його запросив князь Острозький. Незабаром в Острозі Федорович видав Новий завіт (1580 р.) і справжній шедевр з-поміж стародруків — Острозьку Біблію (1581 p.). Вона була першим повним друкованим виданням Біблії церковнослов'янською мовою.

У першій половині XVII ст. найбільшим центром книгодрукування в Україні стала друкарня Києво-Печерської лаври. Заснував її 1615 р. архімандрит лаври Єлисей Плетенецький. Лаврська друкарня видала першу книжку 1616 p.; протягом другої половини XVII ст. в ній було видрукувано 120 найменувань книг — насамперед богословська та богослужбова література, а також букварі, словники, календарі, праці з історії тощо. Найуславленіше видання того часу — згаданий «Требник» Петра Могили. Друкарня Києво-Печерської лаври проіснувала понад 300 років. Видані в ній богослужбові книги мали свої особливості. Вони здебільшого містили передмови, післямови, присвяти, віршовані вставки, істотною рисою яких був національний характер, що позначився на мові видань та їхньому оформленні.

З-поміж перших друкованих українських книжок були граматики — підручники для вивчення мов: «Адельфотес» та «Граматика словенська». «Адельфотес» був складений у Львівській братській школі й надрукований 1591 р.

Значну працю здійснив український учений Лаврентій Зизаній. Свою книжку «Граматику словенську» він видрукував у Вільні 1596 р. Зизаній був також автором «Лексиса» — першого українського друкованого словника, де церковнослов'янські слова перекладалися українською мовою.

Найвизначнішою граматичною працею була «Граматика» Мелетія Смотрицького, що вийшла друком 1619 р. в м. Ев'ї (біля Вільна). Протягом двох століть вона була основним підручником граматики церковнослов'янської мови у школах України, Білорусі, Росії, Болгарії та Сербії. Не поступався популярністю й словник українського вченого Памва Беринди «Лексикон славеноруський», що вперше був видрукований друкарнею Києво-Печерської лаври 1627 р. У словнику, що складався з двох частин, було зібрано майже 7 тисяч слів. У першій частині церковнослов'янські слова перекладено книжною українською мовою, а в другій — витлумачено власні назви та імена людей.

Архітектура та образотворче мистецтво. В українській архітектурі XVI — першої половини XVII ст. було кілька визначальних особливостей. Яскравої самобутності їй надавали передусім оборонні споруди. За тих часів на українських землях зводили замки й міста-фортеці. Крім того, роль оборонних укріплень виконували численні культові споруди — церкви, монастирі, костьоли, синагоги. Порівняно з попередньою епохою будівництво фортифікацій зазнало суттєвих змін. Зумовлені вони були як розвитком артилерії, так і утвердженням нових мистецьких принципів, породжених добою Відродження. Поява нових видів вогнепальної зброї змушувала будівничих зміцнювати мури фортифікаційних споруд: вони стали вищими і значно ширшими. Винаходом тих часів були вежі-бастіони. Захисні мури й вежі зробилися більш ошатними: їх почали прикрашати різноманітними арками, парапетами, маківками. Замки у XVII ст. перетворювалися на розкішні палаци, де фортифікаційні споруди, крім основних, почали виконувати й суто декоративні функції.

Так, під час будівельних робіт у XVI ст. нових обрисів набув славнозвісний Луцький замок, збудований ще князем Любартом Гедиміновичем у XIV ст. Протягом XVI ст. зазнавала змін архітектура Кам'янець-Подільської фортеці, заснованої в XIV ст. Її вежі прикрасили ренесансними порталами, обрамленнями вікон та бійниць. Було перебудовано й замок в Острозі. Наприкінці XVI ст. його прикрасила Кругла, або Нова, вежа, увінчана кам'яною короною.

Яскравим прикладом тогочасного оборонного будівництва є замки в Дубні, Заславі, Теребовлі, Бережанах, Жовкві, Підгірцях, Бродах, Олеську, Острозі, Меджибожі та ін.

Нових обрисів набували укріплені культові споруди. Великі монастирі мали вигляд справжніх фортець, захищених міцними мурами з вежами-бастіонами. Такими, зокрема, є Троїцький монастир у Межиріччі під Острогом і Дерманський монастир на Волині, Бернардинський монастир у Заславі, Успенський Почаївський монастир. До оборони пристосовувались і окремі храми, як, приміром, Покровська церква в с. Сутківцях на Поділлі (за три км від Ярмолинців), Успенський собор Зимненського монастиря під Володимиром, Покровська церква А. Кисіля у Низкіничах, П'ятницька церква у Львові. Оборонного характеру надавали й мурованим синагогам, що будувалися за межами міських мурів.

Вплив ренесансового стилю передусім відбивався на міських житлових будинках. Унікальним зразком ренесансового будівництва став ансамбль львівської площі Ринок — будинок Корнякта і Чорна кам'яниця, а також споруди, пов'язані зі львівським Успенським братством — Успенська церква, каплиця Трьох святителів, вежа Корнякта. Авторами цих проектів були Павло Римлянин, Амброджо Прихильний, Петро Барбон та ін.

Протягом XVI ст. відбувалися важливі зрушення в розвитку скульптури. З'явилася монументальна скульптура. Вона виконувала функцію оздоблення архітектурних споруд. Прикметними у зв'язку з цим є скульптурні різьблення львівських каплиць Кампіанів та Боїмів.

За тих часів набув поширення й скульптурний портрет, що виконував функцію надгробного пам'ятника. Так, 1579 р. в Успенському соборі Києво-Печерської лаври було встановлено надгробок князя К. І. Острозького.

Протягом XVI — першої половини XVII ст. розвивався іконопис. Виняткової майстерності досягли українські митці у створенні іконостасів.

Українським іконам XVI — першої половини XVII ст. властиве продовження й удосконалення традицій візантійського іконопису. Дедалі частіше зображення на образах набували реалістичних рис. Розвиваються своєрідні мистецькі школи іконопису. Одна з них — Волинська. Справжньою перлиною українського мистецтва є іконостас П'ятницької церкви, створений львівськими митцями в першій половині XVII ст. До шедеврів українського мистецтва належить і іконостас львівської Успенської церкви. Ікони для нього малювали видатні львівські художники Федір Сенькович та Микола Петрахнович.

Поряд із церковним розвивалися й світські жанри. За тієї доби, зокрема, з'явилися портрет та батальне малярство. Показовими щодо цього є портрети князя Костянтина Острозького та львівського купця Костянтина Корнякта.

Досконалим видом тогочасного мистецтва була книжкова мініатюра та графіка. Яскравим взірцем використання українськими майстрами мотивів європейського Відродження можуть служити мініатюри Пересопницького Євангелія. Гравюра набула особливої популярності з появою друкарства. Високою майстерністю відзначалися графічні зображення львівського «Апостола» (1574 р.) та «Острозької Біблії» (1581 р.) Івана Федоровича. З-поміж тогочасних українських гравюр чимало присвячено світським сюжетам. Перші такі гравюри було вміщено як ілюстрації до книжки «Вірші на жалосний погреб Петра Конашевича-Сагайдачного».

Мистецька спадщина XVI — першої половини XVII ст. — надзвичайно яскрава й розмаїта. Особливо вражає в ній те, як у тогочасних замках, церквах, іконах, скульптурах і гравюрних зображеннях поєднано художні традиції та досягнення ренесансної доби: нині шедеври українського мистецтва — не просто пам'ятки минулого, вони є відбитком характеру, світовідчуття українського народу. Саме тому мистецькі надбання наступних поколінь не заперечують їх, а продовжують, витворюючи разом невмируще дерево життя української культури.

Зростання ролі козацтва в житті України наприкінці XVI ст. Перші козацькі повстання

Наприкінці XVI ст. життя в Україні набуло надзвичайної гостроти. Втрата решток державності відбувалася за умов постійної загрози нападів з боку Туреччини й Кримського ханства, а також посиленого польського наступу на права українців. Український народ опинився перед небезпекою знищення. За таких вкрай несприятливих обставин саме й набирав потужності козацький рух, що ставав рухом національно-визвольним, спрямованим не тільки на боротьбу проти агресії Османської імперії, а й інших ворогів. Козацтво збільшувалося кількісно, розширювало терени свого впливу, домагалося визнання з боку польської влади. Зазнало воно й внутрішньостанового розшарування — з'явилася козацька верхівка, заможний прошарок. Козацтво поступово перетворювалося на провідну верству українського суспільства.

Зростав військовий досвід козаків, удосконалювалася їхня організаційна структура. Цьому великою мірою сприяла постійна участь козацтва у воєнних діях, зокрема й у складі європейських армій. Так, наприклад, українські козаки разом з польськими військами брали участь у Лівонській війні проти Московії, ходили походами до Молдавії.

Молдавський похід Івана Підкови. У 1577 р. в Україну до одного з керівників козацтва Івана Підкови, прозваного так за надзвичайну силу (він не тільки гнув підкови, а ламав чи просто розривав їх, неначе папірці), прибуло таємне посольство з Молдавії. Посли запрошували Підкову на престол у Яссах. Вибір на козацького ватажка випав недарма: подейкували, що Підкова нібито доводився двоюрідним братом убитому турками молдавському господареві Івоні. (Господарями називали молдавських та валаських володарів. Це слово, до речі, запозичили московські правителі — «государь».)

Незабаром запорожці вирушили в похід до Молдавії, а 29 листопада 1577 р. переможцями вступили до молдавської столиці — Ясс. Підкова став молдавським господарем. На вищі урядові посади він призначив своїх найближчих соратників. Одначе для утвердження на молдавському троні належало отримати згоду турецького султана. З цією метою Іван Підкова відрядив до Константинополя велике посольство.

Такий перебіг подій занепокоїв уряд Речі Посполитої. Ні польський король Стефан Баторій, ні уряд Туреччини не підтримали Івана Підкову в його боротьбі проти інших претендентів на молдавський престол. Тому, незважаючи на перемогу, Підкова залишив Молдавію та вирушив до України. Удавшись до підступу й хитрощів, польські можновладці на початку 1578 р. схопили Підкову. 16 червня перед львівською ратушею відбулася його страта.

Утворення реєстрового козацтва. Військова майстерність козаків набула розголосу в світі. Писемні джерела подають чимало фактів, коли європейські володарі залучали козацтво для допомоги у війнах. Ще на початку XVI ст. польський уряд використовував козаків на державній службі. З їхньою допомогою Польща прагнула захистити свої південні кордони. Проте не тільки це мали на меті можновладці Речі Посполитої. Адже Запорозька Січ послідовно виступала проти утвердження польського панування на українських землях. Отож, залучення запорожців на державну службу передбачало також установлення над ними контролю, аби, з одного боку, обмежити їхній вплив на українське суспільство, а з іншого — уникнути загострення відносин із Туреччиною та Кримським ханством.

Плани польського уряду щодо козацтва конкретно почали втілюватися в життя за часів польського короля Стефана Баторія. Не останню роль у цьому зіграв молдавський похід козаків на чолі з Іваном Підковою. Аби не допустити антипольських повстань, польський король 1578 р. здійснив так звану козацьку реформу. 600 козаків, найнятих на службу, було внесено до спеціального списку — реєстру. Саме тому їх почали називати реєстровцями. Реєстрові козаки отримали чималі привілеї: право землеволодіння, право власної військової та судової влади тощо. Реєстровим козакам було надано у володіння м. Трахтемирів поблизу Канева, а також тамтешній монастир. У ньому розмістили арсенал та шпиталь для скалічених і старих козаків. Реєстровці одержали кілька гармат, королівський прапор, литаври. Король затвердив герб Війська Запорозького, який зображував козака з мушкетом і шаблею. Уряд Речі Посполитої надав реєстровцям право на незалежність від польської місцевої адміністрації, звільнив їх од державних податків і повинностей, окрім військової. Натомість реєстровці підпорядковувалися своїй старшині, мали окремий суд, право на земельні володіння та дозвіл на промисли й торгівлю, а також одержували платню грішми.

Надання реєстровим козакам певних прав і привілеїв означало визнання польською владою українського козацтва як стану. У такий спосіб було узаконено козацький лад, що сформувався на Запорожжі. І хоча рішення польської влади щодо реєстровців мало на меті розколоти українське козацтво на два ворожі угруповання, козаки не втрачали єдності, у вирішальні моменти виступаючи разом.

Причини повстань наприкінці XVI ст. Зміцнення козацького стану непокоїло польський уряд та уряди сусідніх держав. У 1589 р. через козацтво і татар вкрай загострилися відносини між Річчю Посполитою й Туреччиною. На весняному сеймі 1590 р. щодо козацтва було винесено дві ухвали. Перша стосувалася випадку війни проти Туреччини. Вона, зокрема, передбачала збільшення реєстру козаків, запрошених на військову службу. Друга ухвала мала на меті упокорити українське козацтво. Запроваджувався суворий контроль щодо набору та обміну реєстровців. Передбачалося призначення козацької старшини зі шляхти. Нереєстровці повинні були залишити Дніпровий Низ. Натомість там розміщалася залога реєстрових козаків. Запроваджувалися система покарань за будь-які спроби походів на сусідні держави та нагляд місцевих урядів за населенням і реєстровцями; заборонялося постачання нереєстровців зброєю, порохом, продовольством тощо.

Каральні заходи стосовно українського населення переконливо засвідчили, що польський уряд особливо боявся поширення впливу козацтва та збільшення чисельності його лав за рахунок покозачених міщан і селян. Це підтвердив і той факт, що незабаром, коли загроза війни проти Туреччини минула, Сигізмунд III видав універсал про виконання другої сеймової ухвали.

Такий стан речей аж ніяк не задовольняв козацтво. Постійні обмеження реєстру обурювали тих козаків, які опинялися поза ним. Несвоєчасне надання платні, порушення майнових прав викликали невдоволення реєстровців, а утиски нереєстровців — протести запорожців. Так, до загострення відносин між урядом Речі Посполитої й Запорожжям призвела ухвала польського сейму 1590 р., за якою король отримував право роздавати шляхті й магнатам «українські пустки» за Білою Церквою, з-поміж яких і землі, котрими здавна користувалися козаки. Внутрішньополітична напруженість в Україні була зумовлена й поширенням фільваркової системи господарювання. Узаконення 1588 р. Литовським статутом кріпосного права на території Брацлавського і Київського воєводств зумовило посилення виступів селян і міщан, масові втечі населення на Запорожжя.

Отже, наприкінці XVI ст. українське козацтво усвідомило свою окремішність від інших станів і розпочало активну боротьбу за власні права. Виявом такої боротьби стали козацькі повстання.

Повстання Криштофа Косинського. Приводом до збройного виступу Косинського стала його суперечка за землю з представниками родини Острозьких — київським воєводою Костянтином-Василем Острозьким та його сином Янушем, — волинським воєводою та білоцерківським старостою.

До активних наступальних дій загони Криштофа Косинського вдалися на початку осені 1591 р. Костянтин Острозький у листі до сенаторів Речі Посполитої повідомляв, що першим містом, яке зайняли козаки, був Пиків. У місті й замку козаки забрали зброю та маєтності. З Пикова Косинський надіслав листа своїм «ласкавим панам-товаришам», яких запрошував до об'єднання. Незабаром козаки зайняли Білогородку, Чуднів, Білу Церкву, Переяслав. Коли до Білої Церкви підійшов 5-тисячний загін на чолі з Косинським, білоцерківці присягнули йому як гетьманові. Тоді ж склали присягу мешканці Канева, Черкас, Богуслава, Корсуня й Перяслава. Територія козацької вільності швидко розширилася до прикордонних волинських міст — Костянтинова та Острополя. Київщина та Брацлавщина опинилися в руках повстанців. Каральні загони для придушення повстання було надіслано на початку 1592 р. Проте воєнних дій проти повстанців вони так і не розпочали. Можновладці вдалися до переговорів. Особливо занепокоїло уряд поширення повстання на землі Волинського воєводства — давнього центру магнатського землеволодіння. Король видав універсал про скликання шляхетського ополчення. Вдалися до такого заходу й стривожені князі Острозькі.

Наприкінці січня 1593 р. шляхетське військо князя Острозького прибуло до містечка П'ятки на Житомирщині, де стояв табором Косинський. В окремих дрібних сутичках перемагали козаки, проте у вирішальній битві Косинський зазнав поразки. Морози, брак харчів і зброї змусили козацьке військо відступити за мури міста. За таких обставин Косинський погодився на переговори. Вони тривали тиждень і завершилися укладенням угоди, за якою повстання припинялося, козаки зобов'язувалися визнати владу короля, а Криштофа Косинського зняти з гетьманства. Підкоряючись досягнутій угоді, козаки склали присягу й повернулися на Запорожжя.

Проте вже в травні 1593 р. Косинський знову пішов у наступ. Він зібрав двотисячне козацьке військо й рушив на Черкаси. Той похід для козацького отамана виявився трагічним: невдовзі Косинського було підступно вбито. Одначе це не спинило повсталих запорожців, облога Черкас тривала. Наляканий черкаський староста Олександр Вишневецький у серпні 1593 р. уклав із козаками угоду. Документ підтверджував та істотно розширював козацькі привілеї, чим надихав на боротьбу. Восени вже чотиритисячне військо запорожців підійшло до Києва та обложило його. Лише звістка про те, що татарська орда зруйнувала Томаківську Січ, змусила козаків повернутися на Низ.

Такий перебіг подій свідчив як про військову потужність і організованість козацького повстання, так і про великий вплив козацтва на тогочасне українське життя, особливо в Подніпров'ї. Успішний похід повстанців спричинив масове покозачення селян і міщан. На захоплених територіях запроваджувався козацький лад — установлювалася нова влада за законами Запорозької Січі: скликалися ради, на яких обиралися отамани й судді, розподілялися землі, скасовувалися повинності, відбувався вступ до війська Косинського.

Повстання, підтримане місцевим населенням, збагатило його досвід у боротьбі за свої права, тисячам українських селян і міщан вказало способи втілення одвічної мрії про вільну працю й самоврядування. Поширення козацьких звичаїв «на волості» сприяло утвердженню в свідомості українців нового соціального ідеалу — козацтва. Успіх першого етапу повстання був безпосередньо пов'язаний з особою Криштофа Косинського. Загибель загальновизнаного лідера відчутно вплинула на розгортання козацького руху. Хоча з кожним роком він набирав більшого розмаху, перетворюючись на масовий, проте брак керівника-організатора призвів до розпорошування козацьких сил та до численних жертв з-поміж бунтівного запорозького лицарства.

Проявом вибухової, багато в чому стихійної сили козацтва стало повстання Семена (Северина) Наливайка. Йому передували події, пов'язані із загостренням відносин між Річчю Посполитою й Туреччиною. У 1593 р. розпочалася війна між Туреччиною та Австрією. Навесні 1594 р. очікувався великий похід татарських загонів, які рухалися за наказом султана на з'єднання з турецькою армією. Шлях татар до Молдавії пролягав через Поділля. Польський уряд не мав достатньо сил, щоби протистояти тому наступові. Тому він вирішив справу захисту кордонів України покласти на добровольців. Було оголошено мобілізацію. Так з'явився загін у дві з половиною тисячі добровольців. Його очолив С. Наливайко. Через місяць після оголошення мобілізації загін Наливайка бився проти татарських орд. Щоб запобігти новим татарським наступам, протягом 1594—1595 pp. Наливайко, підтриманий запорожцями, здійснив кілька походів до Молдавії. Цими походами поквапився скористатися уряд Речі Посполитої: на стіл господаря Молдавії було посаджено польського ставленика, а козакам заборонено здійснювати самостійні походи на молдавську територію. Таке рішення спричинило обурення в козацьких загонах — адже воно позбавляло козаків ініціативи в боротьбі проти татар і сприймалось як таке, що обмежувало козацькі права. Повернувшись в Україну, козаки знову повстали.

Навесні 1595 р. повстання охопило Брацлавщину, а згодом і Волинь. Дії козацтва підтримували селяни й міщани, які масово оголошували себе козаками, скликали ради, обирали отаманів і прилучалися до козацького війська. На початку 1596 р. повстання поширилося на більшу частину України, а також на Білорусь. Військо повстанців розділилося на три частини, що їх очолили Наливайко, Лобода й Шаула.

Події набували загрозливого для Речі Посполитої розмаху. Характерно, що вже тоді вони вимагали створення окремої території в Україні, де вся влада належала б тільки козакам, а королівська чи панська адміністрація не мала б втручатися в ці землі. Ясна річ, що створення такої території стало б новим, ще потужнішим, ніж Січ, осередком українського козацького державотворення. Це і масштаби воєнних операцій козаків не на жарт занепокоїли польський уряд. Каральну експедицію проти повсталих очолив польний гетьман коронний Станіслав Жолкевський. Надзвичайність ситуації змусила польську армію розпочати бойові операції проти козаків узимку, наприкінці лютого 1596 р. Вони тривали понад три місяці. Головну мету польське командування вбачало в роз'єднанні сил козацтва і знищенні окремих козацьких загонів. Для того Жолкевський намагався посварити козацьких ватажків. У листах до Лободи він пропонував видати владі Наливайка, обіцяючи за те не карати запорожців. Щоправда, неподалік Білої Церкви козацькі загони все-таки об'єдналися, але від битви проти армії Жолкевського козаки відмовилися й вирішили відступати.

Битва відбулася лише 23 березня 1596 р. на Київщині, біля урочища Гострий Камінь. Переможною вона не стала для жодної зі сторін, бо обидві зазнали серйозних втрат. Зокрема, було поранено козацького гетьмана Матвія Шаулу. Новий володар гетьманської булави — Северин Наливайко вночі повів повстанців до Трипілля. Там вони переправилися через Дніпро й тримали оборону. Протягом місяця гарматним і рушничним вогнем козаки перешкоджали ворогові здійснити переправу. Спроби залагодити конфлікти переговорами виявилися невдалими. Тим часом до війська Жолкевського наближалася велика допомога зі шляхетських ополчень. Коли об'єднані коронні сили почали рішучу переправу, повстанці поквапилися відступити далі на схід.

В урочищі Солониця поблизу Лубен повстанці спорудили міцний табір, з одного боку захищений болотом. Табір оточили возами в сім-дев'ять рядів, обкопали ровом і шанцями. На укріплення й вози встановили до двох десятків гармат. 25 травня 1596 р. почалася оборона табору. Становище повстанців ускладнювалося тим, що в таборі перебувала велика кількість поранених, жінок, дітей, які приєдналися до козаків, рятуючись від переслідувань з боку влади. Багато також було коней, худоби. Гостро відчувалася нестача води й харчів.

Облога тривала два тижні. Боєздатна частина табору мала змогу вийти з оточення, але відповідальність за тих, хто «до бою не годен», тримала козаків на місці. Частина козацької старшини на чолі з Лободою наполягала на припиненні опору. Таємні зносини останнього з ворогом коштували йому життя. Та коли поляки вдалися до майже невпинного обстрілу з важких гармат, що тривав протягом двох днів, кількість слабкодухих побільшала. Змовники підступно схопили Наливайка, Шаулу та інших козацьких ватажків і передали їх ворогові.

Оборона табору на Солониці закінчилася кривавою розправою над повстанцями. Тисячі забитих, у тому числі жінок і дітей, публічна страта Наливайка у Варшаві 11 квітня 1597 р. мали на меті посилити страх і тим утримати козаків від нових збройних виступів.

Отже, повстання Семена Наливайка також було придушене. У вересні 1596 р. польський король Сигізмунд III видав універсал, за яким усі козаки-нереєстровці оголошувалися поза законом. Їх наказували ловити й карати на горло. Проте й такі рішучі заходи польського уряду не привели до відновлення ситуації, що передувала козацьким повстанням Косинського й Наливайка, — ліквідувати козацтво він не спромігся. П'ятирічне господарювання козаків «на волості» сприяло їхньому різкому зростанню й посиленню. Козацтво перетворилося на велику суспільну силу, здатну боротися за свої права: козаки вперше спрямували свою зброю проти уряду Речі Посполитої, змогли підкорити своїй владі чималу територію України, почали безпосередньо вступати в міжнародні відносини. Невдача повстання Наливайка, спричинена браком єдності поміж козаками, нечіткістю мети й відсутністю конкретного плану воєнних дій, означала лише одне: потреба здобути відповідні станові права спонукатиме козаків на боротьбу до переможного кінця.

Саме тому козацькі повстання 1591—1596 pp. XVI ст. мають непроминальне значення. Вони розпочали період півстолітнього козацько-польського протистояння, що закінчився Національно-визвольною війною українського народу проти польського панування.

Українське козацтво у першій чверті XVII ст. Гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний

Морські походи козаків. Сміливі виступи козаків у XVI — на початку XVII ст. завдавали відчутних ударів ординцям. Проте їхні грабіжницькі набіги на землі України не припинялися. Із розвитком Запорозької Січі боротьба проти агресії Османської імперії набрала активного наступального характеру. Наприкінці XVI ст. козаки розгорнули наступ на володіння султанської Туреччини та її васала — Кримського ханства, намагаючись перенести воєнні дії на територію ворога.

Особливо вдалі морські походи козаків на турецько-татарські фортеці припали на перші два десятиліття XVII ст. Про часи, за яких козацтво здобуло ті блискучі перемоги, говорять як про добу героїчних походів. Козаки на своїх «чайках», яких збиралося близько трьох сотень, допливали й до віддалених турецьких фортець. Так, наприклад, улітку 1606 р. від козацьких нападів запалало все Турецьке узбережжя Чорного моря. Козаки завдали удару одразу по трьох найміцніших турецьких фортецях — Акерману, Кілії, Варні. Вкрай занепокоєний султан наказав перетнути Дніпро залізним ланцюгом, залишивши посеред річки браму, на яку з кріпосних веж було націлено гармати. Проте вже восени 1608 р. запорожці здобули Перекоп, а невдовзі така сама доля спіткала фортеці турків — Ізмаїл, Кілію та Акерман. Найпотужнішого удару козаки завдали 1616 p., коли було здобуто Кафу — найбільший невільницький ринок у Криму — та визволено тисячі бранців.

Гетьманування Петра Конашевича-Сагайдачного. Успіх козацьких морських експедицій початку XVII ст. був зумовлений також і талановитим керівництвом. Від середини першого десятиліття майже всі великі морські та суходільні походи козаків очолював Петро Конашевич-Сагайдачний. Про дитячі та юнацькі роки Петра Конашевича-Сагайдачного збереглися надзвичайно скупі відомості. Народився між 1577—1578 pp. в с. Кульчиці поблизу Самбора на Львівщині в сім'ї дрібного українського православного шляхтича. Дістав початкову домашню освіту, а згодом навчався в Острозькій академії та Львівській братській школі. Наприкінці XVI ст. подався на Запорожжя, де швидко здобув авторитет. Брав участь у численних походах козаків, а незабаром став їх очолювати. Уславився як видатний державний діяч. За його гетьманування 1617 р. Військо Запорозьке увійшло до Європейської ліги боротьби проти Порти. Прагнучи створити могутню антитурецьку коаліцію, провідну роль у якій покладав на козацьку республіку, Сагайдачний установив дипломатичні зв'язки з Московською державою, Грузією, Іраном. Блискучий полководець, мудрий політик, талановитий дипломат, Петро Конашевич-Сагайдачний здобув заслужену шану сучасників. «Був то чоловік великого духу, що сам шукав небезпеки, легковажив життям, у битві був першим, коли доводилося відступати — останнім...» — повідомляло про нього тогочасне джерело.

Справжнє прізвище Петра Конашевича-Сагайдачного — Конашевич. Сагайдачний — це прізвисько, що походить від слова сагайдак — шкіряна торба або дерев'яний футляр для стріл, а також лук. Сагайдачним Петра Конашевича назвали за винятково майстерну стрільбу з лука. Навіть на єдиному його портреті, виконаному сучасником, він зображений із сагайдаком за спиною.

Початок гетьманування Сагайдачного припав на 1605—1610 pp. На гетьманство його обирали кілька разів. Петро Конашевич-Сагайдачний всіляко прагнув збільшити козацькі сили, розширити реєстр. Чи не найбільша справа Сагайдачного — впорядкування козацького війська. Власне, завдяки діям гетьмана було вперше створено дисципліновану козацьку армію, озброєну до останнього козака вогнепальною зброєю і тогочасною артилерією. Готуючи козацтво до активної наступальної боротьби проти Османської імперії, Сагайдачний домігся зростання кількісного складу запорозьких флотилій, у яких чисельність «чайок» — головних бойових одиниць — досягла кількох сотень. Талановитий полководець, Сагайдачний розумів, що в політиці багато важать мирні дипломатичні заходи. За це його поважали при королівському дворі — адже вперше поляки мали справу з авторитетним козацьким ватажком, з яким можна вести переговори і який уміє тримати в покорі козацьку стихію. При цьому, залишаючись зовні вірним королю, гетьман неухильно обстоював козацькі права. Так, усупереч численним домовленостям із польським урядом, які забороняли козакам здійснювати походи проти Туреччини, Сагайдачний вдавався до нових і нових атак, що загострило відносини між Османською імперією та Польщею аж до стану війни. Така ситуація була на користь козацтву: за умов постійної загрози з боку Туреччини Польща не наважувалася знищити козацтво — свого союзника в боротьбі проти турків.

Сагайдачний брав активну участь у тогочасній європейській політиці. Так, підтримуючи наміри польського королевича Владислава здобути корону Московської держави, гетьман на початку літа 1612 р. повів 20-тисячне козацьке військо на Москву. (На Московську державу запорожці ходили ще з Лжедимитрієм І, а потім регулярно завдавали їй тяжких поразок на величезній території аж до Уралу і Північного Льодовитого океану протягом 1605—1617 pp.) Похід Конашевича-Сагайдачного виявився швидким і вдалим. Козаки здобули численні міста й фортеці, розбили московські війська, вислані їм назустріч, підійшли до Москви, безперешкодно оточили її та з'єдналися з силами королевича. На військовій раді було вирішено розпочати облогу Москви в ніч проти свята Покрови. Але про час штурму стало відомо московському командуванню, і козаки припинили облогу. Сагайдачний відійшов од Москви і продовжував успішні воєнні дії. Це змусило московський уряд погодитися на польські умови та укласти перемир'я. Мирну угоду між Московією та Річчю Посполитою було підписано 1 грудня 1618 р. в с. Деуліно. За угодою перемир'я між двома державами укладалося на 14,5 років; Польсько-Литовська держава повернула загарбані раніше Московією Смоленщину і Чернігово-Сіверську землю.

Свідченням надзвичайної цілеспрямованості Сагайдачного в політичній діяльності задля розширення прав українського народу була підтримка гетьманом православної церкви. Петро Конашевич-Сагайдачний був ініціатором відновлення вищої ієрархії православної церкви, фактично втраченої після Берестейської унії, що ставило православну віру в Україні й Білорусі у загрозливе становище. Ця акція здійснювалася спільними зусиллями Київського братства й запорозьких козаків, стосунки між якими стали особливо тісними після вступу всього Війська Запорозького до братства.

Відкритий вступ Війська Запорозького до братства мав для українського визвольного руху величезне значення. Він засвідчив, що козацтво підтримує братський рух і готове захищати його силою своєї зброї від будь-яких утисків і переслідувань. Завдяки цьому в 1620 р. стало можливим повернення православній церкві її ієрархів. Для цього було запрошено єрусалимського патріарха Феофана, коли той повертався з Московії. Сагайдачний з козаками перестрів його під московським кордоном, забезпечив від арешту з боку польської влади. Патріарх з двома іншими єпископами висвятив нового київського митрополита (Йова Борецького) та кількох єпископів. Козацький загін, що постійно перебував при патріархові, коли той завершив свою місію, з почестями перепровадив його до молдавського кордону. Відновлення ієрархії православної церкви в Україні польський уряд не визнав, проте до каральних дій не вдався, бо Польща перебувала в стані війни проти Туреччини. Таке визнання стало можливим лише у 1632 р.

Цецорська битва 1620 р. На початку вересня 1620 р. 10-тисячне військо, очолюване коронним гетьманом Станіславом Жолкевським, перейшло Дністер і рушило до Ясс, щоб з'єднатися з військом молдавського господаря. 26 вересня на Цецорських полях у Молдавії сталася битва з турецько-татарським військом, що завершилася нищівною поразкою польської армії. Українських козаків, за винятком загону з 1200 вояків (не говоримо тут про війська української шляхти), до цієї битви не залучили, що й зумовило насамперед такі тяжкі її наслідки для Польщі. Підбадьорений успіхом, султан Осман II вирішив завдати Польщі остаточного удару. Новим навальним наступом він прагнув взяти Кам'янець-Подільський, загарбати Поділля, значно послабити Польщу, помститися козакам і відкрити собі шлях для дальших загарбань у Європі. Цецорська катастрофа і широкомасштабні приготування Османа II до нової війни змусили Польщу вкотре звернутися по допомогу до козаків.

Хотинська війна. 5—7 червня 1621 р. в урочищі Суха Діброва на Черкащині відбулася спільна рада реєстрового й нереєстрового козацтва (понад 60 тис. козаків!), на якій розглядалися пропозиції польського сейму щодо участі козацтва у війні проти Туреччини.

Козацька рада ухвалила виступити спільно з поляками за умови виконання польським урядом низки вимог, зокрема визнання прав козацтва, розширення реєстру, дотримання релігійної рівноправності, підтримки відновленої церковної ієрархії. Ці умови мало повідомити королю козацьке посольство, очолене Сагайдачним. Командувати козацьким військом у понад 40 тисяч осіб рада доручила Яцьку Нероді («Бородавці»).

Тим часом на березі Дністра під Хотинською фортецею (тепер — на східній межі Чернівецької обл.) зійшлися 35-тисячна польська й 250-тисячна турецько-татарська армії. Польське командування з нетерпінням чекало на козацькі загони. Незабаром з Варшави прибув Сагайдачний. З'ясувавши з польським командуванням деталі операції, він рушив під Могилів-Подільський, де перебували козаки. Під час маршу від Могилева-Подільського до Хотина Сагайдачного було обрано гетьманом.

Під керівництвом Сагайдачного козаки відбили дев'ять штурмів, здійснили серію нічних атак, які, за винятком однієї, були успішними. Козацька тактика суттєво відрізнялася від польської. Литовський гетьман Карл Ходкевич віддавав перевагу обороні. Козаки ж і під Хотином прагнули діяти наступально. Саме тому основний тягар війни випав на них. Недарма більшість турецьких атак була спрямована проти козацького табору, а найголовнішим своїм завданням султан вважав знищення війська козаків. Отож, найвагоміший внесок у перемогу під Хотином зробило українське козацтво.

П'ятитижневі бої, вирішальну роль у яких відігравала козацька піхота, закінчилися для турецько-татарських сил поразкою. 29 вересня між Річчю Посполитою й Туреччиною було укладено мирний договір. Завдяки Хотинській війні Польща відвернула загрозу втрати чималих територій. Перша гучна перемога над турецькою армією, здобута в суходільних боях, мала величезне міжнародне значення. Вона спростувала думку про непереможність Туреччини й спричинила спалах визвольної боротьби підкорених турками народів. Після Хотинської війни змінилися зовнішньо-політичні плани османського уряду: відтоді Туреччина на тривалий час відмовилася від наміру завоювати всю Європу. Позначилася війна й на внутрішньому становищі Оттоманської Порти: розлючені поразкою яничари вбили султана Османа II. Цей заколот став провісником занепаду могутньої імперії.

Овіяний славою непереможного полководця, про якого з захватом писали тодішні європейські газети й хроніки, на честь якого складалися поеми, як-от поема хорватського поета Гундулича «Осман», повертався Сагайдачний до Києва. Найбільша його турбота після Хотинської війни — домогтися визнання за козацтвом обіцяних польським урядом прав. Так, на початку 1622 р. Сагайдачний відрядив до Варшави особливе козацьке посольство, яке мало клопотатися на засіданнях сейму про скасування унії та визнання православної ієрархії. Водночас гетьман особисто звернувся до короля з двома листами, які містили ті самі вимоги. Та дочекатися відповіді Сагайдачному не судилося: 10 квітня 1622 р. він помер од рани, яку дістав під Хотином. Смерть гетьмана тяжко засмутила всю Україну. Адже своєю діяльністю, як вважали сучасники, Петро Конашевич-Сагайдачний зажив безсмертної слави. Його внесок у розвиток визвольного руху в Україні та згуртування українського суспільства перебільшити неможливо, бо він був величезним. Першим заходом у тій діяльності стало впорядкування козацького війська, підвищення його боєздатності. Перетворенню козацтва на провідну верству українського суспільства сприяла також ідеологічна підтримка Війська Запорозького православною церквою та братствами. Завдяки діяльності Сагайдачного Київ відновив своє значення релігійного, а відтак і духовного центру України. Велике значення для зростання міжнародного авторитету козаків мали їхні гучні звитяги в морських походах і Хотинській війні.

Національно-визвольні повстання українського народу 20—30-х pp. XVII ст.

Виявом незадоволення українців становищем, у якому вони перебували, було покозачення. Селян і міщан найбільше приваблювали в козацтві особиста воля і право на володіння землею. Звабливою для багатьох була також можливість жити за своїми законами: покозачене населення займало цілі райони та ніяк не залежало від землевласника. Мешканці міст, сіл і містечок відмовлялися визнавати владу старост, обирали своїх отаманів, запроваджували свій суд на кшталт запорозького. «Все до останнього покозачилося, тут як хлоп, то й козак», — подейкували польські можновладці. Як засвідчують описи державних маєтків за 1616 і 1620 pp., козаки становили абсолютну більшість людності Білоцерківського, Богуславського, Канівського, Корсунського, Переяславського староств.

В інструкціях для сеймиків, які обирали депутатів на вальний сейм (1625 p.), король, зокрема, визнавав: «Сваволя бере гору, і так завзялася, що й самим нам тяжко й з усіма сусідами розсварює; забувши зовсім віру й підданство, вони урядили собі удільну державу. Наступають на життя і майно невинних людей. Україна вся в послушності їм. Шляхтич у домі своїм не вільний. По містах і містечках королівських уся управа, вся влада в козаків; захоплюють собі юрисдикцію, закони видають». Масове покозачення українців непокоїло королівський уряд, та особливо тривожили Варшаву звістки про тісні контакти населення з реєстровим військом.

Повстання 1625 р. під проводом Марка Жмайла. Занепокоєний створенням козацької «окремої республіки», уряд Речі Посполитої розпочав підготовку до чергового карального походу проти козаків. У вересні 1625 р. великий коронний гетьман Станіслав Конецпольський з 30-тисячним військом вирушив із Бара на Подніпров'я. Козацькі загони, очолені Марком Жмайлом, зустрівши поляків поблизу Канева, вдало відбивалися. Особливо відчутних втрат польське військо зазнало біля Курукового озера. Це змусило польське командування вдатися до мирних переговорів, які завершилися укладенням компромісної угоди. Від козаків Куруківську угоду підписував Михайло Дорошенко, обраний гетьманом замість Жмайла.

Договір передбачав козацький реєстр на 6 тис; ті ж, хто не увійшов до списку, мусили повернутися до маєтків своїх власників. Одна тисяча козаків мала постійно перебувати на Запорожжі, щоби перешкоджати втечам селян. Козаків зобов'язували не втручатися в релігійні справи, відмовитися від морських походів, а також не підтримувати зносин з іншими державами. Куруківська угода встановлювала чіткий устрій реєстрового козацтва за територіальним принципом. Створювалося шість полків: Білоцерківський, Канівський, Корсунський, Переяславський, Черкаський і Чигиринський по тисячі вояків у кожному. Кожен полк складався з десяти сотень. Військова влада над реєстровцями належала гетьману, обираному на загальновійськовій раді та затверджуваному урядом. Верховне ж керівництво здійснював регіментар — головний начальник коронного війська на Україні.

Запровадження 1625 р. військово-територіального устрою козацтва було важливим кроком до відродження Української держави.

Повстання 1630 р. під проводом Тараса Федоровича (Трясила). Куруківська угода посилила суперечності між козаками — тими, хто потрапив до реєстру, і тими, хто лишився поза ним. А що останніх була більшість, то загроза нових спалахів козацького невдоволення залишалася. До того ж ситуація в Україні ускладнювалася запровадженням нового загальнодержавного податку. Не вщухали конфлікти на релігійному ґрунті. Аби втримати населення в покорі, польський уряд удався до сили: на Київщину було відправлено значну частину коронного війська. Але ці нерозважливі дії лише погіршили становище. Мешканці міст і сіл бралися до зброї. Десятки тисяч утікачів збиралися на Січі. Так визріло нове повстання.

Нереєстровці обрали гетьманом Тараса Федоровича, більше відомого під прізвиськом Трясила. У березні 1630 р. він зі своїм військом підійшов до Черкас, а звідти рушив до Корсуня, після здобуття якого на бік Федоровича перейшла більшість реєстровців. Польський уряд з метою придушення повстання відправив у каральний похід коронне військо. Коли польські сили переправилися через Дніпро, їм завдав несподіваного удару загін повстанців. Коронний гетьман ледь урятувався від полону. Вирішальні бої між повстанцями й польським військом сталися під Переяславом. Вони тривали протягом трьох тижнів. 20 травня 1630 р. козаки влаштували карателям «Тарасову ніч», знищивши представників найшляхетніших польських родів.

Успішні дії повстанців, чутки про їхні дипломатичні контакти з Московією, Кримом та Швецією, а також невдоволення найманців, яким затримували платню, схилили коронного гетьмана Конецпольського до переговорів. 29 травня 1630 р. було підписано мирну угоду. Переяславська угода підтверджувала умови попередньої — Куруківської. Щоправда, козацький реєстр збільшувався до 8 тис: до реєстру вписувалися козаки, вилучені з нього на початку року. Козаки отримували право самі обирати собі гетьмана. Деяке пом'якшення уряду Речі Посполитої у ставленні до козаків, засвідчене Переяславською угодою, було пов'язане з наближенням кінця терміну Деулінського перемир'я з Московською державою, поновленням воєнних дій та участю в них козацьких загонів.

Повстання 1635 р. на чолі з Іваном Сулимою. Протягом 1632—1634 pp. тисячі козаків брали участь у польсько-московській (Смоленській) війні. Коли ж 1634 р. між Москвою та Варшавою було підписано Поляновський мирний договір, польський уряд вкотре вдався до спроби ліквідувати козацтво. До цього поляків спонукали неперервні скарги на запорожців урядів Туреччини й Криму. Через козацькі походи відносини між Річчю Посполитою і цими державами настільки загострилися, що постала загроза нової війни. Вже в лютому 1635 р. сейм Речі Посполитої затвердив спеціальну постанову «Про припинення козацького свавілля» і на територію Наддніпрянщини було введено загони коронного війська. Крім того, з метою кращої оборони від османської загрози, а також для контролю над козаками було вирішено збудувати в пониззях Дніпра, поближче до Запорозької Січі, потужну фортецю, в якій постійно перебувала б залога Речі Посполитої. Вояки залоги мали б перешкоджати втікачам, які прагнули потрапити на Низ, а також перекрити головний шлях постачання Запорожжя провіантом і боєприпасами.

Спорудження фортеці Кодак, яка дала початок місту відомому пізніше під назвами Катеринослав, Новоросійськ, Січеслав, Дніпропетровськ, вирішили будувати на правому березі Дніпра біля першого порога (Кодацького), трохи нижче від того місця, де Самара впадає в Дніпро. Будівництво очолив французький військовий інженер на службі Речі Посполитої і знаменитий мемуарист Гійом Левассер де Боплан. Фортецю спорудили надзвичайно швидко: будівельні роботи тривали чотири місяці, і вже до середини літа 1635 р. вона була в основному готова. У Кодаку розмістився віськовий гарнізон, яким командував французький офіцер Маріон.

Будівництво Кодака обурило запорожців. Вони обрали своїм гетьманом Сулиму, який розробив план зруйнування Кодака й розіслав універсали із закликом до боротьби. На початку серпня 1635 р. козацьке військо виступило з Січі.

Здобуття Кодака запорожцями. Незабаром козаки підійшли до Кодака. Іван Сулима скористався відсутністю коронного війська й частини реєстровців, які тоді воювали в Прибалтиці. Діючи швидко й несподівано, запорожці легко оволоділи Кодаком і частково зруйнували фортецю. Блискуче завершивши операцію, козаки відійшли на Запорожжя, де на одному з островів спорудили табір.

Наприкінці серпня розпочався похід проти запорожців. Щоб зламати опір повстанців, польське командування під виглядом утікачів від татар підіслало до їхнього табору реєстровців, які повинні були розпалити суперечки поміж козаками. Тим часом становище повстанців ускладнювалося. Похолоднішало, забракло харчів і палива. У таборі зростало невдоволення. Цим і скористалися зрадники. Вони схопили козацького ватажка та його найближчих помічників і видали їх полякам. У листопаді 1635 р. справу Сулими та його сподвижників було розглянуто на надзвичайному сеймі. Не помогло й те, що Сулима свого часу був нагороджений папою римським срібним медальйоном за успіхи у боротьбі проти Османської імперії. Івана Сулиму засудили до страти й четвертували.

Національно-визвольне повстання 1637—1638 pp. Павло Павлюк, Яків Острянин, Дмитро Гуня. Придушити козацький рух жорстокою розправою над Сулимою та його сподвижниками Польща не спромоглася. Тому уряд Речі Посполитої вирішив переглянути реєстр Війська Запорозького та вилучити з нього всіх неблагонадійних. Такі дії польських можновладців стали приводом до нового повстання. Його очолив полковник реєстровців Павло Павлюк (Бут) — сподвижник Івана Сулими.

Перша битва з коронним військом закінчилася перемогою повстанців. Проте 6 грудня 1637 р. під Кумейками польське військо оточило козаків. Повстанці, які йшли табором, затято оборонялися. Павлюк із невеликим загоном пробився крізь вороже оточення і рушив до Чигирина, сподіваючись поповнити там запаси зброї. Керівництво табором було покладене на Дмитра Гуню.

Під час чергового штурму козацького табору поляки підпалили вози з порохом. Потужний вибух спричинив сум'яття в лавах повстанців. Частина з них утекла. Інші ж під керівництвом Дмитра Гуні знов укріпили табір і, дочекавшись ночі, почали організовано відступати. Польське військо не наважилося їх наздоганяти, але через два дні рушило проти загонів Павлюка і оточило їх, змусивши, врешті, погодитися на переговори. 11 грудня 1637 р. Павлюк і четверо його соратників вийшли з табору, щоб узяти участь у переговорах, але їх по-зрадницькому схопили.

1 березня 1638 р. у Варшаві розпочав роботу черговий сейм. Він ухвалив постанову під назвою «Ординація Війська Запорозького реєстрового, що перебуває на службі Речі Посполитої». У документі, зокрема, йшлося про потребу застосування проти повстанців військової сили. «На вічні часи» козаків позбавляли права обирати старшин, заборонялося також козацьке судочинство. Реєстрове військо обмежувалося 6 тис. козаків. Без дозволу урядового комісара під загрозою смерті ніхто не мав права йти на Запорожжя. Козакам не дозволялося поселятися в містах, крім прикордонних — Черкас, Чигирина й Корсуня. Два полки реєстровців, заступаючи один одного, мали постійно стояти на Запорожжі.

Наприкінці березня 1638 р. кілька загонів запорожців, очолюваних гетьманом Острянином, Гунею і Скиданом, вийшли з Січі й рушили на Київщину та Полтавщину. Дорогою до січовиків приєднувалися численні озброєні загони селян і міщан. Повстанці вирішили зупинитися під містечком Говтва. 1 травня 1638 р. там стався бій з поляками. Він приніс повстанцям іще одну перемогу. Так під владою повсталих опинилася вся Полтавщина. Щоб остаточно розбити ворога, Острянин повів усе військо на Лубни. Проте облога Лубен виявилася невдалою. Зазнавши численних утрат, повстанці відійшли до Жовнина і стали там табором. Під Жовнином знову стався бій, унаслідок якого сили повстанців було розпорошено. Тяжко поранений Карпо Скидан потрапив у полон і, ймовірно, був страчений. Острянин із козацькою кіннотою виявився відрізаним від табору і, вирішивши, що битву програно, з частиною козаків перейшов на порубіжні з Московською державою землі майбутньої Слобожанщини. Повстанці, які залишилися в таборі (близько 20 тис. душ), обрали гетьманом Дмитра Гуню і продовжували боротися. У ніч проти 10 червня Гуня організував відступ 10 тис. козаків. Над старим Дніпровим річищем, в урочищі Старець, повстанці заклали новий табір. Його спорудженням керував безпосередньо Дмитро Гуня, виявивши неабиякий хист будівничого. Близько двох місяців (червень — липень) козаки вперто билися з ворогом. Проте становище в таборі погіршувалося. Не кращими були справи й у поляків. Командування обох сторін вирішило вдатися до переговорів. Незабаром козацька старшина пристала на умови, запропоновані польським урядом. У їх основу було покладено «Ординацію Війська Запорозького...».

Здавалося, козацьким повстанням було покладено край. Через відсутність виступів козаків протягом 1638—1648 pp. поляки назвали те десятиліття часом «золотого спокою». Щоправда, спокій був примарним, позаяк тримався на примусі і швидше нагадував затишшя перед бурею. Козацтво як стан уряд Речі Посполитої не наважився ліквідувати, а отже, марними були сподівання, що козаки, здобувши величезний воєнний досвід, заживши європейської слави неперевершених вояків, загартувавшись у численних збройних змаганнях на рідній землі, добровільно зречуться прагнення вибороти волю і незалежність своєї Батьківщини. Десятиліття «золотого спокою» для України було часом гуртування й нагромадження сил перед новим змаганням.