Роздробленість Київської Русі

Добу від середини XII до середини XIII ст. в історії Київської Русі дослідники називають добою роздробленості. Йдеться не про суцільну смугу міжкнязівських усобиць: хоч їх і справді не бракувало, проте траплялися вони і в попередні часи. Та якщо раніше Руська держава, переживши чвари й розбрат, лишалася централізованою монархією, то від середини XII ст. нею почало керувати об'єднання найсильніших князів — правителів удільних князівств. Узаконена Любецьким з'їздом отчинна система розвинулась настільки, що удільні князі дедалі більше почувалися у своїх володіннях незалежними господарями. Власне, у зміцненні самостійності удільних князівств і полягає сутність роздробленості.

Сучасні історики роздробленість витлумачують не як розпад держави, як зміну її устрою та форми правління. Устрій Київської Русі часів роздробленості можна порівняти з сучасними федераціями — державами, що складаються з кількох державних утворень, за якими зберігається певна самостійність. Форму правління, властиву Київській Русі часів роздробленості, називають колективним сюзеренітетом: замість одного великого князя владу здійснює об'єднання найважливіших князів.

Причини роздробленості Київської Русі. Історики по-різному пояснюють причини роздробленості Київської Русі. Називають з-поміж них і великі розміри території держави та їх різний етнічний склад, і князівські усобиці, відсутність сталого порядку столонаслідування, напади степових кочовиків і занепад торговельного шляху «з варяг у греки».

Головною ж причиною більшість дослідників вважає розвиток феодального землеволодіння, зміцнення його вотчинної форми. Удільні князі не були зацікавлені у сильній владі великого київського князя. Більше того, вони прагнули для себе таких само повноважень. Недарма в XII ст. титул «великий князь» поряд з київським мали чернігівський, володимирівський та деякі інші князі. Володарі удільних князівств провадили власну внутрішню політику, на свій розсуд вирішували питання війни та миру, укладали угоди з сусідами. Таких удільних князівств на середину XII ст. було близько 15, з яких 5 сформувалися на українських теренах: Київське, Чернігівське, Переяславське, Волинське й Галицьке.

Порівняння меж удільних земель із територіями племінних об'єднань східнослов'янських племен, що складалися впродовж доби розселення (V—VII ст.), наштовхнуло вчених на думку, що у роздробленості Київської Русі багато важив різний етнічний склад її територій. Пригальмовані на якийсь час сильною централізованою владою процеси визрівання трьох східнослов'янських народів — українців, білорусів і росіян — пожвавилися, тілько-но та влада ослабла і коли склалися сприятливі умови в господарському житті. На слушність цієї думки вказує той факт, що одними з перших перестали коритися Києву Полоцьке князівство (Білорусь), Новгород та Володимиро-Суздальська земля (на російських теренах).

Та, попри незворотність розпаду і зростаючу самостійність земель-князівств, Київська Русь до середини XIII ст. була єдиною державою — з єдиною територією, спільними законами і єдиною церквою. Київ лишався, хоча дедалі більшою мірою формально, стольним містом, і за право покняжити в ньому змагалися руські князі з різних князівств. Як і за часів Мономаха, князі (коли частіше, коли рідше) збиралися на з'їзди, де й намагалися розв'язати суперечливі проблеми — головним чином, пов'язані з організацією спільних походів проти половців. Кожен удільний князь, тілько-но здобував київський стіл, намагався скористатися своїм становищем для посилення великокнязівської влади й відновлення централізації держави.

Київське князівство. Землі сучасної України входили переважно до 5 головних князівств (дрібніших і меш важливих, як Турово-Пінського, не будемо тут торкатися). Головне місто Київського князівства було, як і раніше, загальнодержавним центром. Окрім того, Київ залишався найбільшим містом усієї Східної Європи. Тут розташовувалися численні двори бояр і купців, великі ремісничі майстерні. У Києві мешкали близько 50 тис. осіб. Авторитет міста підтримувався й церквою. Адже в Києві залишалася резиденція митрополитів. Із-за величі та багатства споконвічного стольного граду, а особливо можливості (за умови володіння ним) встановити зверхність над усією територією Руської держави, правління у Києві й у XII—XIII ст. було заповітною мрією багатьох честолюбних князів. Не дивно, що за право «сидіти» у Києві з прилеглими до нього землями в різний час сперечалися і воювали князі багатьох руських князівств.

Київське князівство охоплювало значну територію. Більшість його земель розташовувалося на Правобережжі. На півночі — це велика частина Полісся, на заході — землі аж до Волині. На півдні Київське князівство межувало з половецьким степом, і лише на сході йому належала вузька смуга вздовж лівого берега Дніпра. Київська земля була однією з найбільш густонаселених земель Русі. Літописи називають близько 80 міст і містечок, розташованих тут. Серед них такі великі, як Київ, Вишгород, Білгород, Василів, Іскоростень, Овруч, Городськ, Туров, Корсунь, Юр'їв. Джерелом багатства київських земель були родючі чорноземи й поліські корисні копалини. Було до чого докладати руки й працьовитим землеробам, і вмілим майстрам-ремісникам. Вигідне розташування князівства сприяло розвитку торгівлі. Мережа річок пов'язувала Київську землю з найвіддаленішими куточками Русі та сусідніми народами.

Переяславське князівство. Однією з трьох частин Руської землі, що існувала ще до її розподілу між синами Ярослава Мудрого, було Переяславське князівство. Розташоване в безпосередній близькості до земель мешкання кочівників (формально — аж до Дніпрових порогів), воно було вельми почесним, хоч і нелегким володінням. Проте в XII—XIII ст. Переяславщина не мала політичної самостійності та цілком залежала від Києва. Центр князівства — місто Переяслав — було одним із найбільших градів Південної Русі. Переяслав відігравав важливу роль у боротьбі з половцями. Надійні мури майстерно збудованої фортеці слугували захистом не тільки для прикордонного міста, а й усієї Русі.

Чернігово-Сіверське князівство. Найбільшим князівством Південної Русі було Чернігівське. Остаточно воно склалося в XI ст., коли Ярослав Мудрий віддав Чернігову колишні землі сіверян, радимичів, в'ятичів, а також Муромську волость і Тьмутаракань. Чернігівське князівство займало землі на Лівобережжі (головна їх частина — у басейні річки Десни).

Усередині XII ст. від Чернігова відокремилося Новгород-Сіверське князівство, а згодом й інші землі, де виникли дрібніші князівства. Багато подій історії Київської Русі пов'язано з містами Чернігівщини — Черніговом, Новгородом-Сіверським, Путивлем, Брянськом, Курськом, Стародубом. Столичне місто Чернігів посідало друге після Києва місце серед найбільших міст Південної Русі. Доля Чернігівського й Новгород-Сіверського князівств у XII — першій половині XIII ст. вирішувалася князями династії Ольговичів і Давидовичів (від імені засновників — синів Святослава Ярославича Олега і Давида). Представники цих родів змагалися між собою за право займати чернігівський стіл. Причому часто до міжусобної боротьби залучали половецьких ханів, з чиїми володіннями межувала Чернігівщина.

Галицьке та Волинське князівства. Обидва князівства мали вдале розташування, недосяжне для кочових нападників зі степу. Волинь і особливо Галичина були густо заселеними, а їхні міста стояли на стратегічно важливих торговельних шляхах із Заходу. Ремісники становили основну частину населення галицьких міст. Саме міське ремесло визначало високий рівень матеріальної культури цього краю. Крім того, в Галичині містилися великі родовища солі.

Від часів Володимира Великого Галичина й Волинь входили до складу Київської держави. На Волині було закладено місто Володимир, що згодом стало столицею цієї землі. Головними містами Галицької землі за князя Володимира були Галич, Перемишль, Звенигород, Теребовль. Політичний центр князівства перемістився з Перемишля до Галича, що розташовувався біля карпатських соляних копалень. Першими в Галичині незалежно від київського князя правили Ростиславичі, нащадки онука Ярослава Мудрого. Тим часом на Волині влада належала Мстиславичам, що вели свій рід від Володимира Мономаха (теж онука Ярослава Мудрого). Галицька земля відокремилася від Києва наприкінці XI — на поч. XII ст. Спочатку вона була роздроблена на кілька князівств, але Володимирко Володарович (1123—1153) об'єднав їх в одне князівство зі столицею в Галичі. Спираючись на це досягнення, його син Ярослав Осмомисл (1153—1187 pp.) розширив кордони князівства аж до гирла Дністра. Саме він був оспіваний у «Слові о полку Ігоревім».

Галичина відзначалася своєрідним політичним устроєм. Її вважають ідеальним зразком олігархічного правління на Русі. Адже найбільшою владою в князівстві користувалися місцеві бояри. Винятково велика влада галицьких бояр значною мірою пояснюється їхнім походженням. Галицька аристократія, очевидно, розвинулася насамперед із місцевої знаті. Свої маєтки вона дістала не від князя, як це водилося, а шляхом привласнення общинних земель. Перші Рюриковичі, прийшовши в Галичину, зіткнулися з аристократією, котра мала великі привілеї і була готова відстоювати їх. Крім того, давалася взнаки віддаленість Галичини від Києва: великому князеві важко було втручатися в місцеві події, тоді як сусідство з Польщею та Угорщиною не лише давало зразок пануванню аристократії, а й можливість звертатися до чужинців по допомогу проти князів.

Бояри Волинського князівства, на відміну від галицьких, мали більш традиційні ознаки. Більшість із них прийшла в ці землі у складі дружин своїх князів, що часто призначалися чи знімалися за волею Києва. Великий київський князь через незначну віддаленість справляв набагато більший політичний вплив на це князівство, ніж на Галицьке. Власне, з цієї причини об'єднати в майбутньому обидва князівства змогли саме волинські, а не галицькі князі.

Галицько-Волинське королівство

Об'єднання Галицького й Волинського князівств відбулося 1199 р. Здійснив його волинський князь Роман Мстиславич Великий. Так було утворено Галицько-Волинське князівство, яке одразу посіло провідне місце в політичному житті Русі. Він зміг подолати боярську опозицію, зміцнити західні кордони великого князівства, здійснити успішні походи проти половців. Такі заходи сприяли посиленню авторитету Романа. Він став наймогутнішим з південноруських князів, адже поширив свою владу на величезну територію — Волинь, Галичину, Поділля, Буковину й Пониззя — майже половину сучасної України. У 1203 р. відчинив перед ним свою браму й Київ. Слава про князя Романа розійшлася не тільки всією Україною, а й сягнула сусідніх держав. Його величали головою всіх руських земель, «великим князем», «царем», «самодержцем всієї Русі».

Під владою Романа Мстиславича опинилися всі, за винятком Чернігівського, українські князівства. Нова сильна держава, здобувши київську спадщину, спиралася на міцну економічну основу — значну частину балтійсько-чорноморської торгівлі на шляху Буг — Дністер, яка замінила занепалу дніпровську артерію. Роман продовжував внутрішню політику Ярослава Осмомисла, спрямовану проти ворожої йому частини галицького боярства, що сприяло зростанню його популярності.

Столицею держави Романа Мстиславича стає не Київ, традиційно зв'язаний з Візантією, і не Володимир-Волинський, а Галич, який завжди підтримував тісні зносини з країнами Заходу, тож напрям політичного життя Південно-Західної Русі суттєво зміщується на захід. Так, Роман брав участь у гострій боротьбі між німецькими династіями Ґоґенштауфенів і Вельфів на боці перших. Під час одного з воєнних походів на територію Польщі (1205 p.), пов'язаного, на думку істориків, із зобов'язаннями щодо Ґоґенштауфенів, Роман загинув у битві під Завихвостом.

Створення Галицько-Волинського князівства на чолі з «самодержцем усієї Русі» Романом Мстиславичем стало важливим етапом в історії української державності, адже на відміну від багатоетнічної Київської держави Галицько-Волинська ґрунтувалася на єдиній українській основі. Це дало підстави українським історикам назвати Романа «творцем першої національної Української держави», що як окремий політичний організм проіснувала до кінця XIV ст.

Добу найвищого піднесення Галицько-Волинського князівства історики пов'язують з ім'ям короля Данила Галицького.

Князювати Данило Галицький почав на Волині (20-ті pp. XIII ст.), а 1238 p. утвердився і в Галичині, подолавши міжусобні чвари, що спалахнули по смерті Романа з ініціативи галицького боярства. Протягом свого володарювання йому доводилося одночасно долати опір кількох суперників: зі сходу загрожували монголи, із заходу на українські землі зазіхали Литва, Польща й Угорщина. Так, 1238 р. Данило поклав край наступові Тевтонського ордену, розбивши війська хрестоносців у битві під Дорогичином. Одночасно доводилося воювати з непокірними боярами, які схилялися до Ростислава Михайловича з чернігівської династії та його союзників. У 1245 р. військо Данила Галицького здобуло блискучу перемогу в битві з приведеним Ростиславом військом угорського короля та його союзниками біля міста Ярослава на р. Сян. Унаслідок Ярославської битви Данило зламав опір боярської опозиції, остаточно утвердився в Галичі й надовго зупинив експансію угорського королівства на північ від Карпат. Тоді ж князь здійснював успішні походи проти литовців та ятвягів, 1243 р. взяв Люблін та Люблінську землю. Допомагаючи своєму сину Романові, одруженому з сестрою австрійського герцога Фрідріха II Бабенберга Гертрудою, здобути австрійську корону, Данило Галицький пішов на Чехію та Сілезію. Так далеко на захід не заходив жоден із руських князів. Проте активність зовнішньої політики Данила виявлялася не тільки оружними походами. Свідченням її були й династичні шлюби його дітей. Так, Лев Данилович був одружений із дочкою угорського короля Бели IV. Наймолодший син, Шварно, взяв шлюб із дочкою литовського князя Міндовга. Дочку Данила Переяславу було видано заміж за мазовецького князя Земовита.

Важливим напрямком зовнішньої політики Данила Галицького були відносини з монгольськими володарями. Князь мав намір об'єднати зусилля західних держав у боротьбі з Ордою. Проте перша спроба спільного антимонгольського виступу не була вдалою. Отож Данило був змушений поїхати на переговори до хана Батия. Хан прийняв князя з почестями, але сучасники розуміли, що ця поїздка означала визнання залежності від Орди. Втім, Данило не відмовився від пошуків союзників для боротьби з ординцями. Нову спробу організації антимонгольського союзу він здійснив у 1254—1255 pp. Тоді війська Данила, його брата Василька й сина Лева здобули міста, що піддалися монголам — болохівські міста в районі річок Случ і Тетерів. Однак після приходу 1258 р. величезного війська Бурундая Данило й Василько були змушені розібрати укріплення найбільших міст (Львів, Луцьк, Крем'янець тощо). Лише столичний Холм не скорився і зберіг свої фортифікації.

З метою залучення до антимонгольської боротьби західноєвропейських держав Данило прийняв королівську корону. Коронація українського князя відбулася 1253 р. в Дорогичині на Підляшші. Щоправда, папа не зміг та й не бажав надати реальної допомоги в боротьбі проти Орди галицько-волинському князеві. Тому зв'язки Данила з Римом незабаром урвалися. Тож зусилля Данила спільно з європейськими володарями позбутися ординського ярма виявилися марними.

Неможливість повною мірою втілити зовнішньополітичну програму аж ніяк не свідчила про політичну поразку Данила. Адже він зміг піднести авторитет своєї держави — і то за часів найнесприятливіших, коли вся Східна Європа потерпала від монгольського ярма. Непроминальне значення у зв'язку з цим мала коронація Данила. Вона засвідчила визнання української держави з боку європейських країн, які саме Галицько-Волинське королівство вважали державою руського народу, Руссю, спадкоємницею Київської Русі. Данило об'єднав під своєю владою майже все сучасне Правобережжя України включно з Києвом. За його правління було розбудовано місто Львів, столицю Холм.

По смерті князя Данила 1264 р. Галицько-Волинське королівство розпалося на кілька частин. Західну Волинь утримав у своїх руках брат Данила Василько Романович, заповівши ці землі своєму єдиному синові Володимиру. Галицьке, Перемишльське і Белзьке князівства зберіг за собою старший син Данила Романовича — Лев. Східну Волинь з Луцьком отримав Мстислав Данилович. Холмське князівство відійшло наймолодшому Даниловичу — Шварну.

Об'єднати землі батька під однією рукою заповзявся Лев. До своїх володінь він приєднав Люблінську землю, частину Закарпаття з м. Мукачевим. По смерті Шварна він посів Холмське князівство, у 1272 р. переніс свою столицю до Львова. Невдало претендував на литовський престол. У зовнішній політиці Лев Данилович прагнув щонайтісніших відносин із Польщею. Широкі дипломатичні зв'язки підтримував також із Чехією та Тевтонським орденом. Що ж до відносин з Ордою, то тут Лев дещо змінив тактику свого батька: він не чинив монголам спротиву, а рахувався з їхньою волею. Зокрема, йому доводилося, навіть всупереч власним інтересам, ходити війною на Польщу та Литву. Проте, незважаючи на таку лояльність, Леву все-таки не вдалося забезпечити спокій в державі, бо монголо-татари використовували галицько-волинські землі як плацдарм для своїх нападів на сусідні країни. Не мали успіху й відверті домагання Левом Володимирової спадщини. Вони врешті спричинилися до передачі всієї Волині Мстиславу Даниловичу. Останній помер без спадкоємців, і землі королівства Данила Романовича таки було об'єднано — онуком Данила королем Юрієм І Львовичем, правління якого (1302—1308) стало часом розквіту, спокою та економічного добробуту королівства. Своєю столицею Юрій І обрав Володимир-Волинський.

За його володарювання 1303 р. в Галицько-Волинській державі за згодою константинопольського патріарха була утворена окрема українська православна митрополія — Галицька. Ця подія засвідчила неперервність церковної традиції України-Русі, самостійність української церкви та допомагала захищати незалежність об'єднаного князівства. Добрими були стосунки Юрія І із сусідніми країнами, зокрема Куявською лінією польських князів, а з Тевтонським орденом він навіть уклав союз.

Спадщина Юрія І дісталася його синам — Андрію й Леву II, які правили удвох. Вони називали себе «князями всієї Русі», у такий спосіб висловлюючи претензії на наступництво державницьких традицій Київської Русі. Провідним напрямом зовнішньополітичної діяльності Андрія і Лева була орієнтація на союз із Тевтонським орденом і Польщею. У такий спосіб князі намагалися ослабити свою залежність від Орди. Існує припущення, що брати Андрій і Лев II вели активну боротьбу з татарами і, можливо, в цій боротьбі вони й загинули. Оскільки жоден з братів не мав дітей, то з їхньою смертю 1323 р. династія Даниловичів урвалася.

Майже два роки галицько-волинський трон залишався вакантним, хоча претендентів не бракувало. 1325 року галицько-волинські бояри главою держави обрали князя Болеслава, сина Марії, сестри останніх правителів Андрія та Лева II, який прийняв православ'я та ім'я Юрія II Болеслава (1325—1340). У зовнішній політиці Юрій II Болеслав тримався союзу з Тевтонським орденом, знайшовши в такий спосіб противагу Польщі, відносини з якою були ворожими. 1337 р. разом із татарами він навіть намагався повернути Люблін, але невдало. Юрій налагодив дружні стосунки з Литвою, зміцнивши їх шлюбом із дочкою князя Гедиміна. Цьому князеві випало накласти головою від змовників: 1340 р. його було отруєно. Загибель Юрія II Болеслава мала для Галицько-Волинської держави негативні наслідки. З його смерті скористалися західні сусіди, котрі прагнули збільшити власні території за рахунок українських земель. Державами, які скористалися з ослаблення руських земель, стали Литва, Польща та Угорщина. Внаслідок тривалої війни (1340—1349), яку розв'язали проти Галицької держави (Волинь мирним шляхом була інкорпорована Литвою) Польща та Угорщина, остання незалежна держава Русі-України припинила своє існування у 1349 p., а її землі були поділені між переможцями. Пізніше Галичина закріплюється за Польщею.

Та хоч би якими несприятливими були наслідки занепаду Галицько-Волинського князівства, вони аж ніяк не применшують його значення в українській історії. Як зазначав видатний український історик Михайло Грушевський, Галицьке й Волинське князівства були безпосередніми спадкоємцями політичної та культурної традиції княжого Києва. Галицько-Волинське князівство — перша власне українська держава, оскільки у XIII ст., за доби своєї могутності, воно охоплювало 90 % населення, котре проживало в межах нинішніх кордонів України.

Культура Київської Русі та Галицько-Волинського королівства IX—XIV ст.

Освіта і література. Численні джерела свідчать про високий рівень розвитку освіти й літератури за часів Київської Русі та Галицько-Волинського королівства. Щоправда, безпосередніх згадок про тогочасні школи чи про кількість освічених русичів відомо не так багато. Здебільшого до уваги беруться опосередковані свідчення. Адже шедеври давньоруської літератури, що вражають і нині, не могли постати на порожньому місці. Тож письменними за княжих часів були не тільки можновладці, а й ремісники та рядові дружинники.

Піклування про освіту від часів запровадження християнства перебрали держава й церква. За князювання Володимира Святославича в Києві вже діяла школа, у якій навчалися діти найближчого оточення князя. Існувала школа й при Софійському соборі. Тут було закладено першу відому на Русі бібліотеку й відкрито книгописну майстерню, де переписувалися й перекладалися книги, привезені з Візантії та Болгарії. 1086 р. онука Ярослава Мудрого Янка Всеволодівна заснувала в Києві в Андріївському монастирі жіночу школу.

Монастирі були центрами освіти і в Галицько-Волинському князівстві. Знахідки берестяних грамот, бронзових писал переконують, що книжна наука розвивалася не лише в стольному граді, а й у різних частинах галицької та волинської земель. Приміром, берестяні грамоти знайдено у Звенигороді та Бересті, бронзові писала для писання на воскових табличках — у Звенигороді, Перемишлі, Галичі.

Високий рівень освіченості руського населення сприяв розвиткові оригінальної літератури.

Популярним жанром давньоукраїнської літератури були літописи. На думку дослідників, найдавніший літопис було створено за часів Аскольда у другій половині IX ст. Проте він, як і наступні літописні зведення, не зберігся. Першим літописом, що дійшов до нас, є «Повість минулих літ». Його було створено на початку XII ст. У складанні «Повісті минулих літ» було використано найдавніші літописи. «Повість» збереглася в багатьох списках. Найстаріші з них — Лаврентіївський (1377 р.) та Іпатіївський (перша половина XV ст.). Події в «Повісті минулих літ» викладено від 860 р. до 1111 р. Один із пізніших списків цього твору зберіг ім'я автора — ченця Києво-Печерського монастиря св. Нестора-літописця.

Продовженням «Повісті», в котрій відбилися подальші події з історії Русі-України, став Київський літопис, який охоплює час від 1111-го до 1200 р. Він розповідає про події в різних землях Київської Русі, але в центрі оповідей — Київ і Київська земля. Основний зміст літопису — княжа боротьба за київський стіл, боротьба русичів проти половців.

Найвидатнішою пам'яткою літописання Галицько-Волинського королівства є Галицько-Волинський літопис, який є зведенням ряду літописних пам'яток (галицьких, волинських, холмських тощо). Літопис складається з двох частин. У першій ідеться про події в Галицькій землі від 1205 р. до кінця 50-х pp. XIII ст. Вона є, власне, життєписом Данила Галицького. Друга частина літопису пов'язана з Волинською землею й волинськими князями. Вона починається від середини ХIII ст. й закінчується кінцем XIII ст. Як вважають дослідники, ця частина літопису писалася при дворі володимирського князя Володимира Васильковича в останні роки його життя.

З-поміж інших жанрів літератури варто згадати про церковні проповіді. Вони були повчальні та урочисті. Повчальні проповіді, прості за своєю будовою, розраховані на пересічного, непідготовленого слухача. Найвизначнішим автором повчальних проповідей був один із засновників Києво-Печерського монастиря св. Феодосій Печерський.

Урочисті проповіді складалися для освічених людей — князів, бояр, священиків, ченців тощо. Чудовим зразком урочистої проповіді є «Слово про закон і благодать» митрополита Іларіона. У записах Лаврентіївського списку під 1096 р. вміщено знамениту пам'ятку, відому під назвою «Повчання» Володимира Мономаха. Це — перший мемуарний твір в українській літературі. «Повчання» звернене до дітей Мономаха. Князь, спираючись на Святе Письмо, подає своїм дітям приклад взірцевого правителя, навчає гідної цього високого звання поведінки й способу життя. Князь, навчав Мономах, повинен піклуватися про підданих, не покладатися на управителів, слуг чи бояр, а сам стежити за державним життям; не дозволяти, щоб сильні пригнічували слабких, щоб злочинців карали на горло. У другій частині «Повчання» автор розповів про власну долю, згадав про свої добрі вчинки. Багато з викладених у «Повчанні» правил мають загальнолюдське значення: поважати старших, уникати марнославства, пихатості, брехні.

Найвизначнішою пам'яткою світської літератури (крім літописів) є «Слово о полку Ігоревім». Тривалий час ця перлина давньоукраїнського письменства була невідомою: його випадково знайшли на початку 90-х pp. XVIII ст. в одному із рукописів XVI ст. «Слово» написане на основі конкретного історичного факту — невдалого походу 1185 р. новгородсіверського князя Ігоря Святославича проти половців. Автор закликав князів забути чвари, об'єднатися й захистити рідну землю від небезпечного ворога.

Розмаїття жанрів оригінальної літератури, всеосяжність думки, висока духовність і мистецька довершеність кращих творів красномовно свідчать про високий рівень культури України-Русі IX—XIV ст. Слід тієї культури ніколи не уривався на українських землях. А такі культурні надбання княжих часів, як уважність до слова, шанобливе ставлення до книги, стали взірцем для наступних поколінь українських учених-книжників і митців слова.

Архітектура. Збережені часом пам'ятки архітектури княжої доби є оздобою багатьох міст України. Пережити віки пощастило мурованим спорудам. Одначе за тих часів основним матеріалом у будівництві було дерево: саме з нього споруджували житла та оборонні будівлі. Камінь застосовували для будівництва храмів і князівських палаців. Найдавнішу кам'яну споруду, відому під назвою палацу княгині Ольги, було відкрито археологами на Старокиївській горі. У літопису ця споруда згадується від 945 р. Протягом 989—996 pp. у Києві з каменю будувався храм Богородиці, відомий під назвою Десятинної церкви.

Кам'яне будівництво особливо пожвавилося за князювання Ярослава Мудрого. У Києві було збудовано найбільший собор держави — Софію Київську, Золоті ворота, храми Георгіївського та Ірининського монастирів (1019—1037 pp.). Будівництво розгорталося не тільки в стольному граді. У Чернігові князем Мстиславом Володимировичем 1036 р. було закладено Спасо-Преображенський собор. Справжньою перлиною давньоруської архітектури був Успенський собор Печерського монастиря, збудований протягом 1073—1078 pp. у Києві. Він став своєрідним взірцем храмових споруд. Так, у 1108—1113 pp. київський князь Святополк Ізяславич збудував Свято-Михайлівський Золотоверхий собор, який майже точно, лише в дещо зменшеному вигляді, наслідував Успенський собор.

Прикметно, що більшість відомих нині архітектурних пам'яток було споруджено за часів так званої роздробленості. Саме тоді в Києві збудували як мінімум 19 кам'яних споруд. Над містом засяяли, зокрема, бані церков Спаса на Берестові (1125 p.), Богородиці Пирогощої на Подолі (1136 p.), Кирилівської церкви (1146 р.) тощо. Багато храмів з'явилося в Чернігові. Досконалістю пропорцій і майстерною технікою виконання вражають Борисоглібський собор, Успенський собор Єлецького монастиря, Іллінська й П'ятницька церкви.

Сповнена оригінальності й архітектура Галицько-Волинського королівства. У другій половині XII ст. храми й палаци в Галичині будували з білого каменю, оздоблюючи його вишуканим різьбленням. Найбільшим білокамінним храмом і найвидатнішою пам'яткою галицької архітектурної школи середини XII ст. був Успенський кафедральний собор у Галичі (1152 p.). Поряд із традиційними хрестовобанними храмами галицькі будівничі споруджували круглі в плані церкви-ротонди. В архітектурі галицької школи своєрідно перепліталися візантійсько-руський та романський стилі. Нові ідеї в культовому будівництві втілились у спорудженні підкреслено урочистих храмів: церкви св. Миколая у Львові (XIII ст.), храмів св. Іоанна Богослова та св. Дмитра в Луцьку (кінець ХIII ст.), церкви-ротонди св. Василія у Володимирі (кінець XIII ст.), церкви св. Іоанна в Холмі.

Наприкінці XIII — на початку XIV ст. виник новий тип оборонних споруд — замки, що були цілком побудовані з каменю або цегли. Вони відзначалися міцними мурами з бійницями. У кількох місцях над стінами здіймалися вежі, найвища й найміцніша з яких височіла в центрі. Будівництво таких замків-фортець почалось у Луцьку, Кам'янці, Кременці, Олеську, Хотині та ін.

Образотворче мистецтво. З-поміж пам'яток тогочасного образотворчого мистецтва найбільше вражають монументальні зображення — мозаїки та фрески, якими оздоблювалися храми. Мозаїка викладалася на стінах із різнобарвних (майже 180 відтінків кольорів) шматочків смальти — сплаву свинцю та скла. Шедеврами світового значення є мозаїки Софійського та Михайлівського Золотоверхого соборів у Києві. Фрески малювали мінеральними фарбами по мокрому тиньку.

Велике значення у внутрішньому облаштуванні храмів мали ікони. Іконописні майстерні існували у Києві, Чернігові, Галичі та інших містах. Одначе переважну більшість ікон княжої доби втрачено. Мало відомо й про тогочасних іконописців. Джерела зберегли відомості про одного з найперших руських іконописців — київського майстра св. Аліпія. Найвидатнішою і найхарактернішою пам'яткою малярської культури в іконописі княжої України є віднайдена в середині 80-х pp. XX ст. й повернута із забуття завдяки реставрації ікона Богородиці (остання третина XIII ст.) з Успенської церкви в Дорогобужі.

Шанованою на Русі була ікона Вишгородської Богоматері. Її привезли на початку XII ст. з Константинополя. Вона прикрашала храм Бориса й Гліба у Вишгороді, звідки Андрій Боголюбський 1155 р. вивіз її до Владимира на Клязьмі (нині зберігається у Москві). Така сама доля спіткала й іншу ікону, відому нині як Ченстоховська ікона Божої Матері: у XIV ст. її було вивезено до Польщі з м. Белза в Галичині. В наш час вона є найбільшою святинею Польщі і зберігається в монастирі в м. Ченстохів.

За часів Ярослава Мудрого, коли великого авторитету набула книга, розквітла книжкова мініатюра. Так, «Остромирове Євангеліє», написане у 1056—1057 pp., оздоблене чудовими заставками і трьома витонченими мініатюрами.

Архітектурні споруди й витвори образотворчого мистецтва часів Київської Русі й Галицько-Волинського королівства відзначалися художньою довершеністю й майстерністю виконання. Більшість із них сучасні дослідники визначають як геніальні творіння. Нетлінність давньоукраїнських шедеврів — неспростовний доказ духовної єдності України сьогоднішньої та України княжої.