РОЗДІЛ 15. ОСНОВНІ НАПРЯМКИ ЗАХІДНО­ЄВРОПЕЙСЬКОЇ ПОЛІТИКО-ЮРИДИЧНОЇ ДУМКИ В ПЕРШІЙ ПОЛОВИНІ XIX СТ.

Найбільш впливовим політичним і інтелектуальним напрямком полі­тичної думки в Європі першої половини XIX ст. виступив лібералізм. Його соціальну основу складали підприємці, частина чиновників, люди вільних професій, університетська професура, хто сповідував ідеали особистої свобо­ди, свободи приватної ініціативи, підприємництва, договорів, хто виступав за конституціоналізм, самоврядування, панування права, невтручання держави в економічне життя. У суспільстві утверджувалася формула взаємин з держа­вою: laissez faire, laissez passer (не заважайте, дайте свободу дій). Нарешті, теоретичним відображенням втілених у новому законодавстві принципів громадянського суспільства став філософський і юридичний позитивізм як специфічна форма філософського і юридичного світогляду. Місце критики феодального права з позиції природно-правової теорії зайняла апологія дію­чого позитивного права, реальних можливостей наукової організації суспіль­ства.

§1. Англійський лібералізм. Теорія утилітаризму І. Бентама. Дж. Мілль про свободу.

Концептуально лібералізм виражається в двох тезах: 1) особиста сво­бода і приватна власність як найвищі соціальні цінності; 2) реалізація цих цінностей на шляху конституціоналізму, демократизму, свободи підприєм­ництва, автономії особистості, формування громадянського суспільства. Юридична складова лібералізму виявляється в природно-правовій доктрині і теорії правової держави, формуванні школи юридичного позитивізму.

Одним з яскравих представників англійського лібералізму, родонача­льником теорії утилітаризму був Ієремія Бентам (1748-1832)^[1] .

В основі його теорії лежать чотири постулати: 1) зміст людської діяль­ності - в отриманні задоволення, уникненні страждань; 2) корисність - са­мий значний критерій оцінки всіх дій і явищ; 3) моральним є все те, що орієнтує на отримання щастя, добра для найбільшої кількості людей; 4) мета розвитку суспільства - встановлення гармонії інтересів індивідуумів і суспі­льства. Ці постулати правили Бентаму опорами при аналізі ним держави і права, політики і законодавства.

Отже, ліберальні погляди Бентама різнились від положень класичного лібералізму, для якого найголовнішим є свобода індивіда, вільний простір його діяльності, яка забезпечується приватною власністю і політико- юридичними установленнями. У Бентама ж на першому місті не свобода особистості, а її інтереси і безпека. Людина сама повинна піклуватись про себе, своє благополуччя. На його думку, свобода і права особистості, якщо вони не обмежені обов’язками - це зло. Він не бачив принципової різниці між свободою і свавіллям. Критикує французьку Декларацію прав людини і громадянина 1789 р., бо ідея прав особистості веде до анархізму, опору дер­жавній владі. «Ніякий уряд не втримається і дня, якщо кожен почне чинити опір людським законам, які не відповідають його особистим поняттям про природне право». Він відкидав теорію природного права, бо вважав: його зміст метафізичний і тлумачиться по-різному. Беззмістовним є і поняття «сі- спільний договір», адже держави створювались насиллям.

І.Бентам заперечував розрізнення права і закону. Він визнає реальним правом лише те, яке встановлене державою. Тому його справедливо назива­ють одним з піонерів позитивізму в юридичній науці Нового часу. Слідом за Гоббсом вчений вважав право виразом волі суверена: право - це веління і заборони, установлені державою і забезпечені санкцією. Суб’єктивні права - дітище закону; поза велінням суверена немає ніяких прав особисто­сті. Єдина мета законодавця - задоволення і безпека особистості.

Мірою цінності права і принципом державного управління Бентам проголосив принцип загальної користі. Цей принцип, на його думку, надав ро­зумному законодавцю універсальне знаряддя, за допомогою якого можна «ткати тканину блаженства руками розуму і права». з позиції утилітаризму головне призначення уряду - захищати індивіда від страждань. Юриспруден­ція Бентама полягала в систематичному застосуванні принципу утилітаризму до всіх галузей права, як цивільного, кримінального, процесуального, так і організації правової системи. Закон розглядав як інструмент, за допомогою якого можна змінювати соціальні умови з метою досягнення щастя. Закони повинні бути доцільними, моральними, зрозумілими, забезпечувати рівнова­гу в політичних і економічних відносинах в суспільстві. «Найбільше щастя для якомога більшої частини суспільства - це єдина мета, яку повинен мати уряд».

В галузі цивільного права він вимагав щоб закон враховував не тільки права особистості, а і її обов’язки перед суспільством. Бентам визнавав необ­хідність відповідальності за порушення законів (вважаючи, що покарання - це зло), але при умові, що покарання адекватне злочину. Покарання має бути суворим, а не помстою.

Законодавство не повинно втручатися в діяльність підприємців, в їх відносини з робітниками, повинна бути вільна конкуренція. Разом з тим вче­ний вважав, що держава мусить забезпечувати належний рівень життя для всіх, турбуватися про виховання і освіту знедолених.

Від цілого ряду принципових положень в галузі цивільного і криміна­льного права, Бентам переходить до розробки положень конституційного права. у 1818 р. він приступив до роробки «Конституційного кодексу», став­ши палким прихильником демократії. Вчений пропонує цілу низку демокра­тичних перетворень інститутів політичної влади. Законодавча влада по­винна належати народові і здійснюватись однопалатним представництвом, яке щорічно переобирається на основі загального, рівного і таємного голосу­вання. Виконавчу владу здійснюють посадові особи, підпорядковані законодавчій владі, відповідальні перед народом і відкликані в будь-який час. На його думку, законодавча, виконавча і судова влада повинні бути розділени­ми, але взаємодіючими і взаємозалежними.

І.  Бентам закликав до розширення виборчого права, надаючи право участі у виборах жінок. На думку вченого, за допомогою інститутів демокра­тії (вільна преса, суспільні дискусії, публічні збори) можна буде ефективно контролювати діяльність влади. «Конституційний кодекс» Бентама - вагомий проект демократичної конституції, заснований на свободі і правовій рівності громадян, верховенстві права. в цьому він суттєво випередив свій час.

Як і іншу ліберальні мислителі того часу, Бентам засуджував агресив­ні війни і колоніальні режими. Він розробив проекти створення міжнарод­них організацій для запобігання війн, мирного вирішення конфліктів між да- ржавами - «План загального і вічного миру» (1789), «Нарис кодексу міжна­родного права» (1827).

Праці Бентама значно вплинули на розвиток подальшої політико- правової ідеології. Його навіть називали Ньютоном законодавства. Правова теорія утилітаризму І. Бентама була далі розвинена Дж. Міллем, а її методо­логія і етика була сприйнята Дж. Остіном - засновником концепції юридич­ного позитивізму.

Видатний класик англійського лібералізму Джон Мілль (1806-1873)^[2] вважав, що особистого щастя можна досягти лише тоді, коли інтереси окре­мої особистості узгоджені з інтересами суспільства (принцип альтруїзму).

Індивідуальна свобода означає абсолютну незалежність у сфері дій, які прямо стосуються її самої. Мілль виділяє три грані індивідуальної свобо­ди: свобода думки, почуттів і слова, свобода вибору життєвої мети, свобода вибору об’єднання з іншими особистостями. Особливого значення він надає свободі думки і свободі слова: суспільство, в якому існує вільне обговорення ідей, єдино придатне для свобідної людини.

Отже, в трактовці індивідуальної свободи цей класик лібералізму від­ходить від утилітаризму Бентама. Головною якістю індивідуальної свободи для нього була її самоцінність.

Індивідуальна свобода - не вседозволеність. Тому і держава, і суспільс­тво, вважає Мілль, мають право вдаватися до юридичних і моральних санк­цій щодо індивіда, який спричиняє шкоду іншим особам і суспільству в ці­лому. «Самопожертвування заради загального добра, - писав Міль, - найви­ща доброчесність». Індивід і суспільство повинні добровільно йти назустріч одне одному, бо в цьому зацікавлена кожна сторона. Встановленню гармо­нійних відносин між індивідом і владою буде сприяти подальший економіч­ний розвиток суспільства і відповідний соціальний устрій.

Міль вважає себе соціалістом (правда, соціалізм для нього - далекий ідеал). Він навіть виступав проти приватної власності. На даному етапі істо­ричного розвитку, безпосереднє завдання - пом’якшення нерівності в сус- пільстьві не шляхом класової боротьби і насильства, а шляхом поступових реформ. Вчений виступав за обмежування прав наслідування, щоб не припу­стити розриву між власністю і працею, за встановлення загального виборчого права.

Держава, яка гарантує всі види індивідуальних свобод, здатна устано­вити у себе порядок. Найкращою формою правління Мілль вважав предста­вницьку демократію, застерігаючи при цьому від «тиранії більшості». До влади повинні прийти найбільш кваліфіковані особи. Суддів і чиновників треба підбирати на конкурсній основі. А щоб представницьке правління ста­ло народним, потрібна змішана (мажоритарна і пропорційна) виборча систе­ма, яка дозволяє враховувати як думку більшості, так і думку меншості. лібе­ральне розуміння функцій держави - це мінімум повноважень владі. Якщо держава підміняє своєю надмірною діяльністю свободу діяльності людей, то­ді закономірно починають задовольняти інтереси бюрократії. Ще більше зло філософ бачить в тому, що в результаті такої підміни народ вражає хвороба соціальної пасивності, споживацької психології. Як наслідок - деградація державності. Отже, потрібна ціла система контролю за діяльністю державної влади. Завдяки своїй послідовності в захисті особистості від держави, суспі­льства, «тиранії більшості», Мілль увійшов у історію політико-правової дум­ки як класик лібералізму.

Дж. Мілль хотів створити вчення, яке б могло обєднати різні верстви населення на основі компромісів і домовленості, що було принаймні нереа­льним в ті часи. Його думки про пропорційне представництво у владі, про за­хист прав особистості, меншості в парламенті, про покращення організації та діяльності держави, про моральність політичних лідерів не втратили своєї ак­туальності і сьогодні.

§ 2. Французький лібералізм. Б.Констан, А. де Токвіль.

Падіння Наполеона і реставрація династії Бурбонів не могли зупинити розвиток антифеодальної ідеології, капіталістичних відносин у Франції. В цих умовах ліберальні ідеї усе більш розширюють сферу свого впливу в сус­пільстві. Актуальною стає проблема захисту індивідуальної свободи її гаран­тій проти сваволі держави з будь-якою формою правління. Вирішення про­блеми свободи в ліберальному дусі знайшло відображення в працях францу­зького публіциста, вченого і політичного діяча Бенжамена Констана (1767- 1830)^[3], противника політичних крайнощів - революційної диктатури чи абсо­лютизму.

Основну увагу Констан приділяє обґрунтуванню особистої свободи, яку трактує як особисту незалежність, самостійність, безпеку, право впливати на управління державою. Він розрізняє особисту і політичну свободу. На думку Констана, давні народи (греки, галли, римляни) знали лише політичну свободу. Тут було повне підпорядкування індивіда авторитету співтоварист­ва. Як громадянин, індивід залишався рабом у приватному житті. Користаю- чись правом брати участь у здійсненні колективного суверенітету, громадяни античних республік, розпоряджаючись колективною свободою, були підлеглі державній регламентації і контролю в приватному житті. «Влада втручалася й у самі звичайні домашні справи». Нарешті, усі держави мали рабів.

Сучасний світ являє зовсім іншу картину, вважає учений. І справа не в просторості сучасних держав, а в просторості особистої, громадянської сво­боди, у певній незалежності індивідів від державної влади. Який зміст Конс- тан вкладає в сучасне йому поняття свободи? 1) Це право кожного підкоря­тися одним тільки законам; 2) право кожного висловлювати свою думку, ви­бирати собі справу і займатися нею; 3) розпоряджатися своєю власністю, на­віть зловживаючи нею; 4) свобода пересування; 5) право на об'єднання з ін­шими індивідами (для обговорення своїх інтересів, для відправлення культу, проведення дозвілля і т.д.); 6) право кожного впливати на здійснення прав­ління - чи шляхом призначення чиновників чи за допомогою представницт­ва, право петицій, запитів, які влада тією чи іншою мірою примушена врахо­вувати. Отже, у Констана на першому місці стоять правова захищеність осо­бистості, її матеріальна і духовна автономія. Особиста свобода, за Конста- ном, - «торжество особистості над владою». Це - справжня сучасна свобода: політична свобода виступає лише її гарантом, умовою і засобом удоскона­лювання і розширення.

Цінностям особистої свободи повинні бути підлеглі, вважає вчений, організація політичного життя, межі компетенції інституцій влади. На від­міну від давніх, нинішні уряди, які спираються на легітимні підстави, мають менше ніж колись, права на всевладну сваволю. «Прогрес цивілізації, зміни, привнесені століттями розвитку, вимагають від влади більше поваги до зви­чок, почуттів і незалежності індивідів. І влада повинна простирати над усім цим більш обережну і легку длань». Така обачність влади - один із самих су­ворих її обов'язків, не тотожна однак слабості сили держави. «Не потрібно, щоб уряд виходив зі своєї сфери, але влада його у своїй області повинна бути необмеженою». Нехай вона буде справедливою, «ми ж подбаємо про власне щастя».

Найбільш значні з них - «Про свободу у древніх в її порівнянні зі свободою у сучасних людей» (1819 р.), «Курс конституційної політики», написаної у 1810-1820 рр.

Але в такім співвідношенні політичної й особистої свободи таїться за­гроза для самої свободи. «Загроза сучасній свободі полягає в тому, що, бу­дучи поглинені користуванням особистою незалежністю і переслідуючи свої приватні інтереси, ми можемо занадто легко відмовитися від нашого права на участь у здійсненні політичної влади». Наслідком політичної пасивності не­минуче буде прагнення носіїв влади, на думку Констана, «позбавити нас від будь-яких турбот, за винятком сплати податків й слухняності». Не меншу не­безпеку для свободи він вбачає і у владі більшості, що пред'являє «право на підпорядкування собі меншості». Він відкидав теорію народного сувереніте­ту Руссо та ін., хто ототожнював свободу з владою: вони «говорять про суве­ренітет народу з метою цілком підкорити собі громадян, а також про вільний народ - з метою перетворити кожного індивіда в раба...». Таким чином, не­обмежена влада народу небезпечна для індивідуальної свободи не менше, ніж суверенітет абсолютного монарха. «Суверенітет народу не безмежний, він обмежений тими рамками, що йому ставлять справедливість і права інди­віда».

Виходячи з цього, Констан по-новому порушує питання про форму правління. Він засуджує будь-яку форму держави, де існує «надмірний сту­пінь влади» і відсутні гарантії індивідуальній свободи. Такими гарантіями, на його думку, є громадська думка, а також поділ і рівновага влади.

Умовою виразу громадської думки, за Констаном, є представницька система правління, а органом виразу останнього - представницька устано­ва. «Представницька система є повноваження, довірені певному числу людей усією народною масою, що бажає, щоб її інтереси були захищені, однак не має часу захищати їх всякий раз самостійно». Народи з такою системою пра­вління повинні «з метою користування прийнятною для них свободою» здій­снювати постійне й активне спостереження за своїми представниками і за­лишати за собою право через нетривалі проміжки часу позбавляти їх повно­важень, якими вони зловживають.

Сучасній державі у формі конституційної монархії, як вважав Констан, повинен бути притаманний поділ влади, «який звичайно є гарантією свобо­ди». Він обґрунтував необхідність створення шести конституційних влад: 1) королівської - як влади нейтральної, регулятивної й арбітражної. «Король цілком зацікавлений в тому, щоб вони взаємно підтримували одна одну і дія­ли в згоді і гармонії»; 2) спадкоємної палати перів, як «представницької влади постійної». Констан переконав Наполеона передбачити палату перів у Конституційному акті 1815р., але незабаром сам розчарувався в цьому інсти­туті, що існував при Бурбонах; 3) виборної законодавчої палати, яку автор проекту називав «владою громадської думки». Він відстоював високий май­новий ценз її депутатів: тільки багаті мають освіту і виховання, необхідні для усвідомлення громадських інтересів, «тільки власність робить людину здат- ною до користування політичними правами»; 4) влади виконавчої, здійсню­ваної міністрами, відповідальними перед парламентом; 5) судової влади, са­мостійної; 6) муніципальної влади, підлеглої виконавчій, але яка є місцевим самоврядуванням як противага центральній владі.

Така складна схема поділу влади очевидно була покликана гарантувати громадянські і політичні свободи, вписати модернізований інститут монархії у правову державність.

У Констана гарантом особистої свободи виступає і право. Воно покли­кано протистояти сваволі, що заміряється на свободу, стати «єдино можли­вою основою відносин між людьми». Але закон, на відміну від Монтеск'є, для нього не є абсолютною цінністю. Лише закон, що виходить з легітимного джерела і має справедливі межі, може зіграти цю роль. «Підпорядкування за­кону - це обов'язок», - писав учений. Проте - не абсолютний. Закон тоді пе­рестає бути законом, коли він, по-перше, має зворотну силу; по-друге, предписує дії, що суперечать моралі. «.Анафема і непокора несправедливим і злочинним предписанням, прикрашеним ім'ям закону!»

Концепція права і держави Констана довгий час була загальновизна­ною доктриною державознавців Франції.

Проблема забезпечення індивідуальної свободи, її захисту політичними і правовими механізмами турбувала й Алексиса де Токвілля (1805-1859)^[4]. Під впливом Б. Констана він дослідив теоретичні і практичні аспекти демок­ратії. Дійшов висновку: занепад аристократії і поступ людства до свободи, рівності, демократії історично неминучі. Демократія - суспільний лад, про­тилежний феодальному, не знаючий класових меж і втілюючий принципи народовладдя, свободи і рівності.

Принцип народовладдя найбільш повно втілено в США, вважає Ток- віль. На його думку, тут суспільство діє досить самостійно, управляючи со­бою само. Принцип народовладдя втілюється в життя американцями «відкри­то і плідно», влада тут виходить виключно від народу, він бере участь у зако­нотворенні, їх втіленні в життя шляхом обрання представників виконавчої влади, він же сам обирає й суд присяжних. До демократичних установлень автор праці «Про демократію в Америці» відносить поділ влади, місцеве са­моврядування, незалежність суддів, самостійність «блюстителів закону» (чи­новників, поліції) та ін., в яких він вбачав витоки і прояви народного сувере­нітету. Позитивними наслідками народовладдя в США він називає процві­тання громадянського суспільства, активний захист громадянами своїх прав, спільність інтересів громадян і можновладців, чому пороки і корупція тут ін­дивідуальні і не носять масового характеру. Головне — прості американці усвідомлюють нескладну істину: «щастя кожного залежить від загального процвітання». Токвіль переконаний: громадянські почуття здатні долати его­їзм, зберігати і зміцнювати в суспільстві свободу.

Недоліками і слабкостями американської демократії Токвіль називає не­досконалість і неповноту законів, сваволю блюстителів закону; правителі тут не завжди чесні і розумні, а громадяни освічені і свідомі. Талановиті люди, як правило, стороняться влади, зосереджуючись на досягненні багатства. Вна­слідок — державні посади часто обіймають «люди пересічні, обивателі».

Проте принцип виборності і частої змінюваності чиновників значною мірою компенсує ці недоліки демократії і безперервний процес покрашення управ­ління «в цілому приносить користь».

Серцевиною демократії Токвіль називає принцип рівності. Любов аме­риканців до рівності більша, ніж до свободи. Це ідеал, до якого прагнуть всі демократичні народи. Різницю між рівністю і свободою він вбачає в тім, що свобода не пов’язана виключно з демократичним режимом держави, зате ви­ключною рисою останнього є «рівність умов існування», стартових можли­востей громадян, віра в її невичерпність. Свобода ж, згідно з Токвілем, вима­гає від людини більших зусиль, пов’язаних з необхідністю бути самостійною, робити свій власний вибір, відповідати за його наслідки. Егоїзм, самоізоляція індивідів — небезпечні для демократії. «Немає нічого важчого, ніж вчитись жити вільним». Тому сучасна демократія можлива лише за єдності рівності й свободи.

Отже, Токвіль узагальнив і теоретично осмислив досвід реальної демок­ратії Нових часів, сформулював важливу мету лібералізму — йти назустріч демократії в ім’я свободи.

§ 3. Соціалістичні вчення: Ш.Фур’є, А.Сен-Сімон, Р.Оуен

У противагу лібералам, що вітали нові явища в політичному житті єв­ропейських держав і США після минулих революцій і намічали зміцнення конституційних основ держави, принципи громадянського суспільства для їх поступального руху до правового ладу, прихильники радикальних і швидких перетворень суспільства і держави розробляли проекти комуністичного май­бутнього. Перша половина ХІХ ст. - час поширення в Європі комуністичних і соціалістичних ідей.

Серед різноманітної за жанрами соціалістичної літератури 20- 40-х рр. XIX ст. виділялися своєю обґрунтованістю твори Ш.Фур'є, А.Сен-Сімона і Р.Оуена. Загальним для їх творів було, по-перше, неприйняття і різка кри­тика капіталізму, що розвивається, його пороків. Теоретики соціалізму дово­дили марність одних політичних реформ, пропонували радикальні, «прості», але всеохоплюючі перетворення існуючого ладу; по-друге, прагнення підня­тися над гострим антагонізмом класів і облагодіяти все суспільство в цілому. Вони були противниками революційних дій, розраховували на добровільне перетворення буржуазного ладу «зверху» і свої надії пов'язували з мирною проповіддю переваг нового «розумного ладу спільності», з легкістю переходу до нього; по-третє, їх твори вирізнялися недооцінкою державних і правових механізмів у суспільних перетвореннях. Ключова роль приділялася колекти­вістським началам у суспільній і господарській сфері життя людини і суспі­льства, моральним принципам у їх взаєминах.

Кожний з теоретиків соціалізму щиро вважав свою доктрину єдино на­уковою, правильною й ефективною. Проте в їх утопічних вченнях містяться дійсно оригінальні здогадки, наукові осяяння, що представляють цінність для політичної і правової думки.

Французький соціаліст Шарль Фур’є (1772-1837)^[5] пишався тим, що від­крив загальні закони «чотирьох рухів» - соціального, тваринного, органіч­ного і матеріального, які в суспільстві діють через гру різноманітних людсь­ких пристрастей. Зрозуміти їх і відкрити для них нові можливості, нові шля­хи до гармонії людини і суспільства, вважав мислитель, значить знайти єдино вірний спосіб переходу до нового суспільства.

Пройшовши у своєму розвитку ряд фаз і історичних періодів, людство, згідно Фур'є, вступило в період цивілізації. Але сучасна цивілізація - «світ дибки, соціальне пекло». Тут - «тиранія приватної власності у відношенні мас». Держава завжди на стороні багатих. Бідний клас «зовсім відтиснутий від влади, позбавлений політичної і соціальної свободи, фактично - і право­суддя». Який же спосіб вирішення всіх гострих політичних проблем пропо­нує Фур'є?

Вихід - у найпростішому і малому засобі («іноді досить найменших за­собів, щоб зробити самі великі справи», пише він): заснуванні землеробсь­ких асоціацій (фаланг). Вони відповідають пристрасті людей до багатства і насолод, тому що колективна праця збільшує доход у три, п'ять, сім разів. Як промислово-землеробські об'єднання, організовані на кооперативних нача­лах, подібно давньомакедонським військовим загонам (фалангам), вони втор­гнуться в старезний прогнилий лад цивілізації і зруйнують його. Фаланги - ці осередки майбутнього асоціативного ладу, «соцієтарного порядку» незаба­ром утворять цілу мережу, яка покриє країну, а в недалекому майбутньому - усі країни і континенти.

Фаланги, за проектом Фур'є, об'єднають від 800 до 1600 людей, відпо­відно до нахилів і пристрастей кожного («прогресивні серії груп за пристрас­тю»). Це автономні соціальні утворення, у внутрішнє життя яких не вправі втручатися чи опікувати центральна влада і її апарат. Внутрішнє життя фала­нги регулюється лише нормами, установленими добровільно і колективно. Її члени високо цінують рівність особистих свобод. Коли батьки сімейств по­бачать, що у взаєминах між окремими членами фаланг і окремих серій у них не терплять ніякого обману, «і що народ, настільки брехливий і настільки грубий при ладі цивілізації, у серіях стає блискучим правдивістю і чемністю, вони захочуть асоціюватися у фаланзі серій і жити в її будинку».

Самим головним і єдино корисним правом людини з усіх прав соціа­ліст називає право на працю. Він вірно помітив, що без нього нічого не варті всі інші права. На його думку, справедливість вимагає і розкріпачення жін­ки, визнання їх прав. Таким чином, новий «соцієтарний світ», як вважав Фу- р'є, перетворить не тільки саму людину, виправить її пристрасті й ідеали, але й увесь світ.

Інший французький теоретик соціалізму - Анрі де Сен-Сімон (1760- 1825)^[6] свій проект майбутньої промислової системи заснував на концепції історичного прогресу.

Він ділив історію християнства на чотири стадії: 1) з виникнення християнства - до V ст. н.е.; 2) V-XIII ст.; 3) з XIII до 1789 р.; 4) з 1789 р. Сен- Сімон пророкував корінні політичні зміни в сьогоденні, четвертому періоді розвитку. Основи майбутнього суспільного ладу будуть відповідати інтере­сам величезної більшості населення, де восторжествує принцип божественної моралі: «усі люди повинні вбачити один в одному братів, вони повинні любити один одного і допомагати один одному».

Політичні зміни, реорганізація суспільства, згідно Сен-Сімона, відбу­деться без участі народу. «Задача буде вирішена в його інтересах, але сам він залишиться осторонь, перебуваючи пасивним». Якщо на перших стадіях іс­торичного прогресу панування в суспільстві, на його думку, належало свя­щеникам і феодалам, потім - юристам і метафізикам, то політична органі­зація майбутнього суспільства буде підлегла владі вчених і промисловців. Вони «можуть організувати суспільство у відповідності зі своїми бажаннями і потребами, тому що вчені мають сили інтелектуальні, а промисловці мають у своєму розпорядженні сили матеріальні». Тим самим буде замінене сучасне суспільство, що знаходиться під ярмом дворян і богословів «тільки внаслідок старої звички».

Введення нової, «позитивної стадії» історії, пояснював Сен-Сімон, не вимагає руйнування традиційних державно-правових форм. Зберігаються ін­ститути монархії, уряду і представницьких установ. Але вся повнота світсь­кої влади зосереджується в парламентській Раді промисловців і вчених. Вона перетворить країну в єдину централізовано керовану промислову асо­ціацію. Вона буде жити відповідно до розумно розробленого плану гармо­нійного розвитку всіх класів суспільства.

Промисловці займуть «головне становище» в суспільстві. Промисло­вець - «це людина, яка трудиться для виробництва чи для доставки різним членам суспільства одного чи кількох матеріальних засобів, що задовольнять їх потреби чи схильності». У промисловому суспільстві установлять тверду централізацію виробництва, дисципліну, захистять його від марних витрат енергії і матеріальних засобів, максимально підвищать ефективність праці. Тим самим відпаде необхідність в обтяжливих для суспільства різного роду політичних інститутах із усіма їх численними установами і посадами.

Політика і управління, писав Сен-Сімон, будуть зведені переважно до простого адміністрування: управлінню речами і виробничими процесами. Вони доставлять «людям найбільшу міру суспільної й індивідуальної свобо­ди», які будуть жити відповідно до божественної моралі. Проповідь устрою такого християнського суспільства і склало зміст «нового християнства» - нової релігії Сен-Сімона і сенсімоністів.

На думку теоретика соціалізму, ближче усього до промислового режи­му французька й англійська нації. У Франції для його встановлення досить королівського ордонансу. «Коли французький народ установить у себе про­мисловий режим, англійський народ без затримки послідує його прикладу». Тоді припиняться всі нещастя, на які було приречене людство, «і всі народи на землі, користаючись заступництвом об’єднаних Франції й Англії, будуть швидко, один за одним, в міру розвитку їх цивілізації, переходити до проми­слового ладу». Такі ілюзії живив промисловий переворот, що починався.

Англійський соціаліст Роберт Оуен (1771-1858)^[7] виступив вже в період промислової революції і загострення класових конфліктів, що наклало відби­ток на його погляди.

Основний закон природи людини і найбільшу істину, що відкриває шлях до розумного устрою світу Оуен бачить у людському характері. Останній є результат взаємодії природної організації індивіда і навколишньо­го його середовища, яке грає у формуванні характеру головну роль. З цього закону природи людини він робив критичний висновок: якщо людина - про­дукт середовища, то в недоліках і пороках людей, у всіх соціальних лихах винне соціальне середовище. Таке нині створюють капіталістичні відносини, приватна власність, що породжують жадібність і ненависть, темряву і неуцт­во народу, покалічені людські характери і долі.

Як і передові мислителі XVIII ст. Оуен ділив суспільні порядки на ро­зумні, що відповідають людській природі, і нерозумні, не відповідні їй. Усю минулу історію мислитель розцінював як нерозумний період людського існу­вання, обумовлений неуцтвом людей, що не знали закону, за яким обставини визначають характер людини. Нині, визріваючий новий спосіб матеріального виробництва підготовляє людей «до розуміння і прийняття нових принципів й іншої практики, а тим самим - до здійснення найблагочиннішої переміни в справах, якої ще не знав світ». Він розраховує на революцію у свідомості лю­дей пропагандою істин «науки про формування характеру». Сподівається на доброчинну роль законів, соціальних реформ на користь трудящих, організа­цію профспілок, кооперативів, системи виховання тощо. Р.Оуен проти наси­льницької революції, здійснюваної темними, неосвіченими людьми: «Яки­ми б не були існуючі системи божевільні, їх не можна руйнувати руками лю­дей некомпетентних і грубих». Хто ж переведе людей до «розумної суспіль­ної системи, заснованої на незмінних законах людської природи»? Піонера­ми заснування комуністичних общин, як вважав мислитель, могли виступити люди, що мають капітали і добру волю: багаті філантропи, ремісники, робіт­ники, землевласники, міністри і навіть монархи. Нездійсненність такої ідеї його не лякала навіть після власних спроб організації комун, що поглинули чималі кошти Оуена.

Осередком, «молекулою» розумної суспільної системи майбутнього відповідно до плану Оуена, повинна була стати комуна - «селище спільно­сті». Коли їх стане багато, вони утворять федерацію у масштабах країни, а в майбутньому - міжнародну федерацію. Розумна суспільна система назавжди припинить «суперництво, розбрати і війни, і люди із самого раннього дитин­ства будуть привчатися сприяти щастю один одного». Так з перетворенням світу перетвориться і людина. Основними принципами життя комуністи­чних общин, за оуенівською «Конституцією общини «Нова гармонія» будуть рівність, свобода слова і дії, щирість і доброзичливість, порядок і придбання знань тощо. Усі члени комуни розглядаються як одна родина. «Влада законо­давча» за планом вручається загальним зборам громади, що виробляє поста­нови. «Виконавча влада» - обраній Раді, завданням якої буде виконання зага­льних постанов, нагляд за всіма справами громади, укладання договорів з по­дібними об'єднаннями і т.д. Кожна громада буде поділена на шість департа­ментів: сільського господарства, промисловості і механіки, загальної еконо­міки, торгівлі, домашнього господарства, літератури, науки й освіти. Вво­диться раціональна і гуманна система навчання і виховання, в результаті від­паде необхідність у заохоченнях і покараннях.

Способом здійснення свого проекту Оуен вважав освіту, пропаганду, наочний приклад. Групи його послідовників існували в Англії, Франції, США й в інших країнах. Проте утопічні проекти кожного разу розбивались об су­вору політико-правову реальність.

§ 4. Філософський і юридичний позитивізм. О.Конт, Дж. Остін.

Надії на встановлення соціальної гармонії, яка б відповідала індустріа­льному суспільству, поділяв і засновник філософії позитивізму і соціо­логії Огюст Конт (1798-1857)¹. Він проголосив нову перспективу перебудо­ви суспільства на основі позитивізму, досягнень науки про суспільство.

У своїх політичних оріентаціях Конт на відміну від Сен-Сімона дотри­мувався консервативно-охоронної позиції. Головне джерело моральної і по­літичної кризи суспільства, основну причину революційних настроїв він ба­чив у «глибокій розбіжності умів і відсутності загальних ідей». Вихід вбачав­ся йому у виявленні позитивних наукових знань і істин, що, будучи добре засвоєними, виявляться спроможними привести людство до миру і щастя.

«Якщо єднання умів на ґрунті спільності принципів відбудеться, то відповід­ні установи створюються самі, природним чином, без усякого важкого потря­сіння». Отже, за Контом, позитивні наукові знання здатні привести до нового позитивного ладу.

Науці про суспільство, чи соціології (термін введено Контом) він надає дуже великого значення. Основним завданням своєї філософії він вважав пе­ребудову суспільства на основі позитивізму, заміну «ретроградної аристо­кратії» і «анархічної республіки» новим, позитивним ладом - соціократією. Його обґрунтування він шукав в історії, природі держави і політичної влади.

Згідно Конту необхідність держави обумовлена об'єднанням часткових сил для загальної мети. З утворенням держави виробництво підтримує суспі­льна солідарність, перешкоджаючи частковим силам розірвати суспільне ці­ле. Оскільки суспільна солідарність досягається засобами матеріальними і моральними, завжди була необхідна наявність двох влад - світської і духо­вної. Філософ описує історію цих влад відповідно «трьом стадіям» історії людства.

За розробленим Контом «Планом реорганізації соціального життя» но­ва «третя стадія» історії людства повинна ознаменуватися організацією промислового суспільства, соціократією. Солідарність класів у соціократії буде забезпечена узгодженою дією чотирьох сил: жінок (осередок і уособ­лення моральності); священиків-позитивістів (осередок розуму, у руках яких - освіта, виховання, виправлення осіб, винних у провинах і злочинах); патриціату (банкіри, промисловці, купці, землевласники - концентрована сила, що відає розвитком промисловості); пролетаріату (матеріальна сила, покликана здійснити функцію соціальних перетворень, тобто перехід до промислового ладу). Згода і спільна позитивна дія цих сил забезпечать, за Контом, порядок і прогрес у соціократії, яка, як він вважав, не буде мати по­требу в судах, поліції, армії. Сучасні суспільні безладдя, на його думку, під­силюються честолюбством дрібної буржуазії, тому в ідеальному ладі бажано повне зникнення середнього класу.

Соціократія, цей «промисловий лад», вимагає військового порядку і дисципліни. «Армія не може існувати без офіцерів, так само як і без солда­тів; це просте поняття однаково приложиме до промислового ладу, як і до військового порядку». Тому «у позитивному ладі ... ідея права безповоротно зникає. Кожний має обов'язки щодо всіх людей, але ніхто не має права у вла­сному змісті слова. Справедливі індивідуальні гарантії випливають тільки із загальної взаємності зобов'язань, які є моральним еквівалентом колишніх прав. Право приватної власності стане теж соціальним обов’язком, функцією для створення капіталу і керування ним. Іншими словами, єдине право, яким кожна людина володіє, - це право виконувати свій обов’язок». Суб’єктивне право суперечить принципам соціальної солідарності, а тому буде замінено поняттям «соціальний обов’язок». На думку Конта, слово “право” повинне бути вигнане з політичної мови.

Таким чином, у вченні Конта по суті зникли такі засади громадянсько­го суспільства, як демократія і право, юридична свобода і права громадян. Рі­вність людей у соціократії нівелює приватні інтереси, а свобода і права замі­нені обов'язками, соціальною функцією.

Для переходу до позитивного ладу Конт пропонував створити в Па­рижі попередній духовний уряд з 30 вчених, які представляють різні науки і країни. Після відповідної підготовки незаможні класи столиці, освічені вче­ними, оберуть диктаторів і наділять їх вищою владою. Мета диктаторів - пе­ревиховання всіх класів у позитивному дусі. Потім перевиховане суспільство організується в соціократію. У кінцевому рахунку все людство, створивши близько 500 соціократій, об'єднається у Всесвітню федерацію зі столицею в Парижі. І тоді цілком здійсняться принцип, підстава і мета суспільства - «любов як принцип, порядок як основа, прогрес як мета». Зникнуть й аг­ресивні війни як пережиток «військового побуту», ворожі промисловому ла­ду.

Конту належить проект нової всесвітньої позитивної релігії, засно­ваної на визнанні зовнішньої єдності людства і підпорядкування світовому порядку. Предметом шанування позитивної релігії є не Бог, а людство, теоло­гія (богослов'я) заміниться соціологією, а теократія - соціократією. Жерцями позитивної релігії стануть вчені й артисти (співробітництво розуму і почут­тя).

Поява позитивної філософії Конта вплинула і на виникнення юридич­ного позитивізму. В результаті революцій у розвинутих країнах Європи бу­ли проведені перетворення правових систем, особливо приватного права, що регулювало нові товарно-грошові відносини. Основні принципи громадянсь­кого суспільства втілилися в діючому, позитивному праві. Цим були обумов­лені відмова більшості теоретиків права від ідей природного права і їх крити­ка. Те й інше знайшло вираз в юридичному позитивізмі, який виступав про­ти дуалізму права (існування поруч з позитивним правом більш високого за своїм значенням права природного), розглядав право виключно як продукт державної волі. Ототожнення права з законом мало чітко виражені ідеоло­гічні і практичні цілі. Воно було спрямовано проти оцінки і критики діючого права з позицій природного права, які зберігали романтичної ілюзії минулих революцій. В полі зору юридичного позитивізму - не предписання розуму, не історично усталений звичай, а закон, нормативний акт, установлений вла­дою. Юридичний позитивізм утверджував непохитність нових буржуазних політичних і правових інститутів, верховенство закону у суспільному й еко­номічному житті.

Одним з перших, хто концептуально виклав ідеї юридичного позитиві­зму був учень Бентама, англійський правознавець Джон Остін (1790-1859)^[8] .

Право в найбільш повному вигляді, вважав Остін, містить в собі су­купність «законів природи» (або «право, дароване Богом»), які виступають мірилом усього людського, і закони, встановлені одними людьми для ін­ших. Останніх - два види. Одна їх частина встановлюється веліннями суве­рена і є позитивним правом, інша - правилами моралі («позитивна мо­раль»). Держава встановлює закони і через них «дарує», делегує права і на­кладає обов’язки.

Предметом юриспруденції є виключно позитивне право («право в простому і вузькому змісті»). Право це - «веління суверена». Його джере­лом є, таким чином, суверенна влада, здійснювана «політично пануючими людьми, - пише Остін, - .верховне, засноване на підпорядкуванні, правління в незалежних державах і незалежних політичних суспільствах». Веління й обов'язок у нього - взаємозалежні поняття: «там, де є обов'язок, є повеління, і там, де виражене повеління, накладено обов'язок». Примус і покора є санк­ція. Іншими словами, пояснює Остін, « повелінням чи обов'язком вважається те, що спричиняє санкцію або примус до покори у випадку невиконання». У такому значенні позитивне право - сукупність норм, встановлених політич­но пануючим для політично підлеглого. У такому розумінні право - наказ влади, обов'язковий для підлеглого під загрозою застосування санкції у ви­падку невиконання наказу. Для юриспруденції першорядне значення має і формальна логіка, «логіка правових конструкцій».

Поза позитивним правом, за Остіним, - правила, встановлені особами й установами, що не є суверенами і правила моралі (правила, встановлені громадською думкою, у т.ч. норми міжнародного права, закони честі, прави­ла етикету, моди і т.п.). Отже, ці правила поза юриспруденції.

Найкращою формою права Остін, як і Бентам, вважав кодекси. Однак, на відміну від свого вчителя він визнавав частиною права судові прецеден­ти, оскільки, на його думку, рішення суддів в Англії одержують нормативно- правовий характер з мовчазної згоди суверена. Потреба в судовій правотвор- чості, пояснював Остін, породжена існуючою неповнотою статутного права, яку бажано усунути кодификацією.

Таким чином, місце критики феодального права з позицій природного права зайняла апологія нового діючого позитивного права, правотворчості самої держави. Теоретики юридичного позитивізму не сприймали концепцій прав людини, правової держави, прагнучи до закріплення й удосконалювання правової оболонки капіталістичних відносин, що розвивались. Прибічники юридичного позитивізму поширили формально-догматичний метод і на дер­жавознавство. Концепція держави як юридичної особи стала панівною в юридичній науці. Для юридичної школи (П.Лабанд, Г.Мейер, Г.Еллінек (Ні­меччина), А.Есмен, Л.Мішу (Франція), В.Орландо (Італія) головне - юридич­на природа держави, найкраща реалізація правових норм, регулювання від­носин між людьми. А.Есмен дійшов висновку, що держава є юридичним вті­ленням нації, це - субєкт і опора публічної влади.

Отже, основні напрямки західноєвропейської політико-юридичної дум­ки в першій половині XIX ст. - лібералізм, соціалізм, позитивізм - істотно збагатили і урізноманітили зміст і спрямованість вчень про право і державу. Їх еволюція в другій половині XIX - у XX ст. підтвердить плодотворність ліберально-демократичних ідей, обмеженість юридичного позитивізму як нормативізму і - неспроможність практики соціалізму (у СРСР і Східній Єв­ропі).

Контрольні завдання

1. Розкрийте смисл теорії утилітаризму І. Бентама. Як він визначав право, межі правового регулювання?

2. Назвіть основні політичні ідеї Дж. Мілля - класичні для лібералізму. Які межі свободи, відповідальності індивіда і межі державного втручання визначає Мілль? Яке зна­чення він надає представницькій системі правління?

3.  Поясніть особливості ліберальних ідей Б. Констана, співвідношення особистої і політичної свободи, його концепції поділу влади.

4.  Які достоїнства й недоліки демократії в Америці за А. де Токвілем?

5.  Поясніть зміст соціалістичних вчень Ш. Фур’є, А. Сен-Сімона, Р. Олена, загаль­не й особливе, раціональне в них.

Розкрийте смисл філософського позитивізму О. Конта. Визначіть основні риси його проекту соціократії. Поясніть смисл право розуміння Дж. Остіна, юридичного пози­тивізму.

^[1] Бентам Ієремія народився в сім’ї адвоката, закінчив Оксфордський ун-тет за фахом юрист, магістр права. Автор багатьох політико-правових творів, виданих у 1838-1842 рр. в 11 томах - “Принципи законо­давства”, “Про судові докази”, “Деонтологія, або наука про мораль”, “Тактика законодавчих зборів” та ін.

^[2] Мілль Джон Стюарт - англійський філософ, суспільно-політичний діяч. Син Джеймса Мілля, відо­мого економіста. З 1823-1858 служив в Ост-Індійській кампанії. Обирався в члени англ.. парламенту. Автор праць «Система логіки», «Утилітаризм», «Про свободу», «Представницьке правління», «Основи політичної економії» та ін.

^[3] Констан де Ребек Бенжамен Анри народився в Лозанні, куди емігрували його батьки. Закінчив Едінбургський ун-т. Його світогляд сформувався під впливом ідей британського конституціоналізму, фран­цузьких мислителів епохи Реформації і Просвітництва. Автор творів на політичні і історико-релігійні теми.

^[4] де Токвіль Алексис - французький історик і політичний діяч. За молодих років був пристрасним прибічником лібералізму і демократії. Згодом очолював консервативну партію порядку, став міністром за­кордонних справ (1849 р.). Найвідоміші праці Токвіля - «Про демократію в Америці2 (1835 р.), «Старий порядок і революція» (1856 р.), які зробили його ім’ям авторитетнім у науці про політику і державу.

[5] соцієтарний світ» (1829 р.) та ін.

^[6] Сен-Сімон Клод Анрі де Рувруа з аристократичної паризької родини. Одержав домашню освіту під керівництвом Д’Аламбера. Приймав участь добровольцем у Війні за незалежність США, у Французькій ре­волюції. Приєднався до якобінців, але потім відійшов від них. Основні твори Сен-Сімона: «Листи женевського жителя до сучасників» (1802 р.), «Вступ до наукових праць XIX ст.» (1808 р.), «Промислова система» (1821 р.), «Катехізис промисловців» (1823 р.), «Нове християнство» (1825 р.).

^[7] Оуен Роберт народився в Уельсі, в родині ремісника. Завдяки виключним організаторським здібно­стям став фабрикантом. З 1800 р. розпочав радикальні для свого часу реформи з покращення умов життя і праці робітників, виступав за робітниче законодавство, організацію профспілкового і кооперативного руху в Англії. З 1817 р. захопився комуністичними ідеями. Склав кілька проектів організації комун, зорганізував комуністичні общини в США і Англії («Нова гармонія», 1825-1829 рр.; «Гармоні-Холл», 1839-1845 рр.). Намагався створити «раціоналістичну релігію». Основні твори Оуена: «Новий погляд на суспільство, або Досліди про принципи утворення людського характеру» (1812 р.), «Про Конституцію общини «Нова гармо­нія», «Про новий моральний світ».

^[8] Остін Джон читав курс правових вчень в Університетському коледжі (Лондон). Два роки вивчав в Німеччині римське і цивільне право під керівництвом Г.Пухти і Ф.Савіньї. Самі відомі праці Остіна «Визна­чення області юриспруденції» і «Лекції про юриспруденцію, або Філософія позитивного закону» (1832 р.)