РОЗДІЛ 8. ВЧЕННЯ ПРО ДЕРЖАВУ І ПРАВО В НІДЕРЛАНДАХ ПЕРІОДУ АНТИФЕОДАЛЬНОЇ РЕВОЛЮЦІЇ

§ 1. Теорія природного права. Г.Гроцій про право і державу.

XVII ст. - час перших європейських антифеодальних революцій, з яки­ми пов’язані численні перетворення в різних сферах суспільно-політичного життя. Першими буржуазними революціями були Нідерландська (1566— 1609) і Англійська (1642—1649), (1668-1689), що відбулися переважно під гаслами протестантантської ідеології. Нідерландська революція не призвела до рішучого викорінювання феодальних порядків, однак завоювання незале­жності і проголошення республіки створювали умови не тільки для бурхли­вого розвитку економіки і культури, але й політико-правової думки. Класич­ним утіленням нового світського юридичного світогляду стала теорія при­родного права і суспільного договору.

Найбільший внесок у розробку цих доктрин зробив голландський мис­литель і юрист Гуго Гроцій (1583—1645)^[1]. Продовжуючи античну традицію, вчений ототожнює поняття права і справедливості: «правом є те, що не супе­речить справедливості» і поділяє право на природне і волевстановлене. Гро­цій розглядає право в трьох аспектах, як суб’єктивне право, як систему відносин приватного і публічного характеру і як систему загальнообо­в’язкових норм.

Джерелом природного права є природа людини. На відміну від інших істот людина наділена розумом, мовою, прагненням до спілкування, яке мо­жливе лише за умов дотримання всіма учасниками суспільних відносин пев­них правил поведінки. Отже «мати природного права - сама природа люди­ни», яка породжує вічні, незмінні, незалежні від волі людини норми поведі­нки: утримання від зазіхань на чуже майно, повернення чужої речі власнико­ві, відшкодування отриманої з неї вигоди, виконання зобов’язань, відшкоду­вання збитків винною особою, а також притягнення до відповідальності пра­вопорушників. Існування природного права не суперечить волі Бога, тому що він є творцем людини і всіх її властивостей. Тому природне право «є велін­ням розуму, та або інша дія якого, залежно від його відповідності самій ро­зумній природі, визнається або морально ганебною, або морально необхід­ною». Гроцій відмежовує юриспруденцію від політики, оскільки предметом права є справедливість, а предметом політики - корисність і доцільність.

Волевстановлене право в свою чергу поділяється на божественне і людське. Джерелом божественного права є воля Бога, але при цьому воно не збігається з природним правом. Бог, на думку Гроція, не встановлює нічо­го, що суперечить природному праву, але може обмежувати сферу дозволе­ної поведінки. Божественне право за своїм змістом збігається з християнсь­кою моральністю, яка «встановлює для нас більш високу чистоту, ніж може вимагати природне право». Отже, божественне право як система релігійно- моральних норм, існує незалежно від позитивного (людського) права.

Людське право — це право внутрішньодержавне і міжнародне (право народів). Його джерелом є угода між людьми, народами і державами, яка на­дає йому загальнообов'язковість. Оскільки матір'ю природного права є при­рода людини, то матір'ю «внутрішньодержавного права є зобов'язання, взяте за взаємною згодою, яке набуває сили від природного права, тому природа може вважатися як би прародителькою і внутрішньодержавного права».

Людське право пов’язане з користю й інтересами тих, хто його встано­влює: «користь стала поштовхом для виникнення внутрішньодержавного права отже ті особи, хто пропонує закони іншим, зазвичай тим самим пере­слідують певну користь або, принаймні, повинні її переслідувати». Це стосу­ється і міжнародного права, норми якого встановлюються «в інтересах не кожного об'єднання людей окремо, а в інтересах великої сукупності таких об'єднань». Разом з тим Гроцій не протиставляє природне право, що втілює справедливість, людському праву, яке пов’язане з корисністю, а навпаки вважає, що вони взаємодоповнюють один одного і виступають як єдина нор­мативна система, що втілює і корисність, і справедливість.

Виникнення права дає людям і народам відчуття спокою, безпеки і впевненості в майбутньому, тому люди прагнуть жити відповідно до загаль­них правил незалежно від їх безпосереднього джерела — розумної природи людини або угоди між людьми. «Немає такого суспільного союзу, що міг би перебувати в безпеці без права», — вважає Гроцій. Отже здавалося б, що правові приписи повинні виконуватися без примусу, оскільки, неможливо примушувати людей дотримуватися справедливості. Разом з тим, позитивне право передбачає застосування примусу і навіть неможливе без нього: «...право позбавлено сили для втілення своїх приписів в життя» тому, носієм такої сили повинна бути держава.

Договір про утворення держави є вихідним положенням теоретичної концепції Гроція про сутність держави. Він припускає існування додержавного природного стану, що характеризується простотою відносин, спільністю майна, взаємодопомогою. Але з виникненням приватної власності в суспільс­тві загострювалися протиріччя, і навіть укладання договору про поділ влас­ності не гарантувало порядок і безпеку , тому люди дійшли згоди про утво­рення держави «не за божественним велінням, а добровільно, переконавшись в безсиллі окремих роздрібнених сімейств протидіяти насильству». Метою держави є не служіння корисливим інтересам будь-кого, а досягнення зага­льного блага і забезпечення дії права у спілкуванні між людьми. Держава є «досконалим союзом вільних людей, який укладений заради дотримання права і загальної користі», вважає Г рацій, і характеризує її такими ознака­ми: «наявність власних законів, судів і посадових осіб». Сфера діяльності держави обмежена публічними справами, в приватні справи вона може втру­чається «лише в тій мірі, в якій це необхідно для підтримки громадського спокою».

Державна влада є суверенною, тобто це «така влада, дії якої не підпо­рядковані іншій владі і не можуть бути скасовані чужою владою на її роз­суд». На думку Гроція, існує два носія суверенітету — у загальному й влас­ному розумінні. «Загальним носієм верховної влади є держава, як досконалий союз, а носієм верховної влади у власному розумінні є «одна або кілька осіб, згідно законам і вдачам того або іншого народу». Суверенітет, як ознака вер­ховенства і неподільності державної влади, не залежить від зміни правителів і форм правління, тому що джерелом влади є народ, а носієм - правителі. «Адже римський народ був тим самим при царях, при консулах і при імпера­торах», — пише Гроцій.

Влада, що належить суверенові розглядається Гроцієм як особлива, але все-таки річ. Так, суверен може мати владу на праві повної власності, на пра­ві узуфрукта^[2] і на праві тимчасового користування. Влада на праві повної власності здобувається шляхом справедливої війни, або надається з волі са­мого народу, який уповноважує правителя розпоряджатися владою на влас­ний розсуд аж до її відчуження.

Влада на праві узуфрукта завжди надається правителю з волі народу і завжди є обмеженою. Правитель не має права відчуження влади і державної власності; його влада обмежується присягою, яку він дає підданим і закона­ми держави, що є обов’язковими для правителя як для приватної особи; якщо государ позбавлений можливості виконувати свої обов'язки, то «регентство належить тим, кому воно доручено основним державним законом, або зго­дою народу», а у випадку смерті монарха або припинення династії влада по­вертається народу.

Г.Гроцій вважає, що будь-який народ вільний коритися кому завгодно і на будь-яких умовах. У зв'язку з цим «той або інший правопорядок варто оцінювати не з огляду переваг його форми, у чому судження людей можуть розходитися, а з огляду реалізації волі людей». Причому сам факт обрання правителя народом не спростовує принцип верховенства його влади. Гроцій ілюструє це твердження зверненням імператора Валентиніана до його солда­тів: «Обрати мене вашим імператором, солдати, було у вашій владі, але після того, як ви мене обрали, те, що ви вимагаєте, залежить не від вашої, а від моєї сваволі. Вам як підданим слід коритися, мені ж варто вирішувати, як діяти». Гроцій розглядає і той аргумент, що «всякий уряд засновується заради тих, ким керують, а не заради тих, хто керує». Він погоджується з думкою, що ме­тою держави є користь підданих, але «й опіка встановлена заради підопічних, проте, опіка є правом і владою над останніми».

Разом з тим суверен повинен діяти у відповідності з природним правом і Божими заповідями, а піддані не повинні виконувати накази, які суперечать природному праву. Більш того, «усі за природою мають право на опір заподі­яному насильству». Проте краще переносити образи, що заподіяні верховною владою, ніж опиратися їй. Щодо природного права на опір насильству, то в умовах державно-організованого суспільства воно втрачає свою силу: «Оскі­льки держава встановлена заради суспільного спокою, то їй належить верхо­вне право над нами і нашим надбанням, наскільки це необхідно для реалізації державних цілей. Тому держава може накласти заборону на загальне право опору заради збереження громадського миру і державного порядку. Державі, безперечно, потрібне саме це, оскільки інакше вона не зможе реалізувати свою мету. Тому якщо зберегти загальне право на опір, то це буде вже не держава, а безладна юрба, як у циклопів». Опір можливий лише у виняткових випадках, коли мова йде про життя і смерть. За загальним правилом, «грома­дянська війна гірше незаконного правління». Тому краще, коли громадяни не переймаються загальними справами, а залишають це правителям.

Г. Гроцій визначає війни як стан боротьби за допомогою сили. На його думку, війни не заборонені правом ні божественним, ні природним, ні між­народним. Кожна «жива істота після свого народження піклується про само­збереження і власний добробут....і прагне уникнути загибелі або того, що може призвести до її загибелі». Тому захист себе і свого права за допомогою сили за певних обставин цілком виправданий. Беззастережно забороняється лише насильство, що порушує права інших осіб. Це стосується як держав, так і приватних осіб. Державами ведуться публічні війни; приватними особами — приватні, що виправдується тим, що «за природою кожен є захисником свого права, для чого нам і надані руки». Однак право на ведення приватної війни обмежується після створення держави, і встановлення судової влади. Тоді набуває сили принцип, що ніхто не може бути суддею у своїй власній справі. «І незважаючи на те, — пише Гроцій, — що державні суди встанов­лені не природою, а людською волею, вони незрівнянно досконаліше утво­рень природи і придатніше для спокою людей». Лише у випадках, коли не­можливо звернутися за судовим захистом, людина може використовувати своє природне право на самозахист.

Публічні війни ведуться за рішенням верховної влади у відносинах, «де відсутня або припиняється дія судової влади». Вони можуть вестися як проти інших держав, так і проти приватних осіб. Справедливою причиною війни може бути тільки правопорушення. Ті порушення, що є підставами для судових позовів, одночасно є справедливими причинами для оголошення війни.

Справедливі війни ведуться для самозахисту, повернення майна і по­карання винних. Це не означає, що будь-яке правопорушення є підставою для військових дій. Навпроти, Гроцій вважає, що «необхідно попередити можливість помилки, щоб ніхто не подумав, якщо є достатні правові підста­ви, то необхідно негайно ж починати війну, або, що це, принаймні, завжди дозволено. Тому що у більшості випадків набагато краще і вірніше не скори­статися своїм правом». Узагалі мир завжди краще війни. А якщо вже війна почалася, то потрібно пам’ятати що в будь-якому разі кінцева мета війни — мир, тому і вестися вона повинна по можливості гуманними способами при дотриманні меж «права і сумління» .

Таким чином, Гроцій започаткував раціоналістичну філософію права і послідовно розкрив теорію природного права, дію якого поширив не тільки на при одні явища , алей на суспільство і державу, які розглядав як правові явища.

§ 2. Розробка природно-правової теорії Б. Спінозою

Барух (Бенедикт) Спіноза (1632-1677)^[3] запропонував оригінальне вчення про суспільство, державу, право та інші соціальні інститути, що роз­виваються за законами, які походять від законів природи. Спіноза виходить з ідеї суворої закономірності, причинної обумовленості явищ природи і вірить у величезні можливості людського розуму, за допомогою якого людина на­буває знання про дійсність, що її оточує, в тому числі про право і державу.

Голландський мислитель був прихильником природного правової док­трини і договірного походження держави. Закон в абсолютному значенні означає те, що змушує кожного індивіда, всіх або кількох діяти певним чи­ном. Це залежить або від природної необхідності, або від людського бажан­ня. Природне право - це природна необхідність, яка визначається самою природою або її частиною. Позитивне право залежить від волі людей, які встановлюють його для того, щоб жити якомога безпечніше і краще.

Під правом, писав Спіноза, я розумію ніщо інше, як правила природи для кожного індивідуума, згідно з якими ми розуміємо кожну людину приро- дно-визначеною до її існування і діяльності. Природа, що розглядається в аб­солютному значенні, має верховне право на усе, що підпадає під її владу, тобто право природи поширюється так далеко, як далеко поширюється її міць. Отже «кожен індивідуум має стільки права, скільки міцності».

Люди прагнуть досягти благ або будь-якої користі не за велінням розу­му, а керуючись переважно афектами. Тому жодне суспільство не може іс­нувати без сили і влади, а отже і без законів, що зменшують і стримують пристрасті і неприборкані пориви людей.

В умовах додержавного стану панувало індивідуальне свавілля, через що люди не могли вважати себе в безпеці. Поступово формувалися умови для переходу людей до державно-організованого суспільства. Мотиви даного вибору були різними: безпека, прагнення до взаємодопомоги і добробуту, поділ праці, тощо. Досліджуючи державно-правові інститути, філософ праг­нув якнайкраще усвідомити природу людини. «Я постійно намагався не осміювати людських провин, не засмучуватися ними і не клясти їх, а зрозумі­ти. І тому я розглядав людські афекти як то: любов, ненависть, гнів, зазд­рість, честолюбство, жаль та інші душевні якості, - не як пороки людської природи, а як притаманні їй властивості, так само як в природі для повітря властиво тепло, холод, непогода, грім і все інше в такому ж роді... »

Індивідуальна роздробленість погано забезпечувала природне право, тому люди об'єдналися в єдине ціле (державу). Держава, таким чином, є про­довженням природного права, але вже іншої якості - не окремого індивіда, а їх об’єднання, тому в державі природне право не припиняється, а лише змі­нює форму виразу. При цьому Спіноза застерігає: люди ніколи не переда­ють державі абсолютно усі права, відповідно всю силу і міць. В державі кожен індивід зберігає за собою багато своїх прав, що залежить тільки від його волі.

Поява держави не випадковість, а закономірний розвиток суспільства. Для того щоб жити безпечніше і краще, люди повинні були укласти уго­ду, відповідно якої в державі вони набувають колективних прав. Право вер­ховної влади, за Спінозою, є природним правом, що визначається не міццю кожного окремого індивіда, а міццю народу, який керується єдиним духом, тобто як окрема людина в природному стані, так само тіло і дух усієї верхов­ної влади має стільки права, скільки міцності. Через що кожен громадянин тільки тоді діє відповідно до права, і володіє будь-чим, коли це схвалюється державою.

У державно-організованому суспільстві людям за велінням влади дово­диться робити те, що, здавалося б, суперечить їх розуму, але це компенсуєть­ся тими благами, що надаються людині в державі. Адже вибирати з двох не­гараздів менше - це також один із законів розуму.

Сфера діяльності держави є значною, але не безмежною. Проблему державного втручання і меж державної влади, Б. Спіноза вирішує в такий спосіб. По-перше, так само, як у природному стані більш могутньою буде та людина, яка діє у відповідності з розумом, так і та держава буде найбільш правомочною, яка додержується приписів розуму і направляється їм. Тому що правомочність держави визначається міццю народу, який керується єди­ним духом. Але таке єднання духу можливо за умов, коли держава буде пра­гнути до загальної користі.

По-друге, піддані настільки підлеглі праву, наскільки вони бояться йо­го погроз або люблять громадянський стан. Отже, усе те, що не може вико­нуватися за допомогою погроз і покарань, не відноситься до права держави. Наприклад, людину не можна примусити повірити у те, що частина більше цілого, що Бога не існує, що людина повинна свідчити проти себе, тощо.

По-третє, до права не належить те, що викликає обурення більшості. Право і міць держави зменшуються настільки, наскільки вони виходять за ці межі. Таким чином, інстинкт самозбереження, що властивий не тільки дер­жаві, але і будь-якій частині природи, є кращою гарантією проти порушення соціальної рівноваги.

Спіноза раціонально підходить до визначення закону, під яким розуміє свободу, рівну для усіх, яка повинна бути розумною і спрямованою на зага­льне благо: «свобода і розум - одне й те саме. І тільки розумна свобода може бути по справжньому вільною». Закони в кожній державі повинні бути та­кими, щоб люди відчували не стільки страх, скільки надію на будь-яке благо, якого більше за все бажають. тоді кожен буде охоче виконувати свої обов’язки. Закон, на думку Спінози, повинен мати межі своєї дії. Хто бажає усі суспільні відносини регулювати законами, той скоріше збудить пороки, ніж виправить їх. Наприклад, розкіш, скнарість, заздрість, пияцтво - є поро­ками, але забороняти їх законом не можна. Це ж стосується і свободи думки.

Умовою життя в державно-оргнізованому суспільстві є повне підпо­рядкування людини державі. Часом людина повинна робити те, що огидно її природі і розуму, але змінити нічого не може, тому що тільки держава є єди­ним суддею дозволеного і забороненого, в цьому значенні верховна влада є абсолютною. Таке розуміння держави засноване на тлумаченні права, сут­ність якого, за Спінозою, полягає у тім, що право є як би духом держави, якому усі повинні слідувати. Тому тільки верховна влада має право вирі­шувати, що добре, а що зле, що справедливо, а що ні. Виключно верховній владі належить право видавати закони, тлумачити їх у кожному окремому випадку і вирішувати: чи відповідає певна подія праву.

На думку Спінози держава обов’язково повинна нести відповідальність за свою діяльність. Якби держава не була підпорядкована ніяким законам або правилам, то на неї варто було б дивитися не як на природну річ, а як на хи­меру. Отже, держава вчиняє злочин, коли робить або терпить те, що може бу­ти причиною її загибелі. Держава, щоб бути повноправною, зобов’язана збе­рігати основи поваги і страху, у протилежному випадку вона перестає бути державою.

Б. Спіноза віддає перевагу демократичній державі перед іншими фор­мами, оскільки вона є найбільш природною і наближеною до свободи, яку природа надає кожному. У демократичній державі кожен переносить своє природне право не на іншого, позбавивши себе у майбутньому права голосу, а на велику частину всього суспільства, одиницю якого він є. Демократія є найкращою формою правління тому, що по-перше, в демократії усі без ви­ключення підпорядковані національним законам; по-друге, демократія най­більш природно наближається до свободи, по-третє, демократія найкраще забезпечує мир і безпеку громадян.

Мислитель критикує абсолютну монархію, де панують рабство, вар­варство і порожнеча, що не можна назвати миром. На його думку воля мона­рха повинна бути обмежена волею народу за допомогою системи установ на чолі з урядом, через яку народ може брати участь у реалізації влади.

Аристократична форма правління, яка формується з обраних осіб (пат­риціїв) краща за монархію оскільки більше пристосована до збереження сво­боди, але не може повною мірою забезпечити мету держави.

Найбільш розумною формою держави на думку Спінози є республіка, оскільки саме в ній «найменше можна чекати безглуздостей». Держава ство­рюється для вирішення конкретних справ, таких як видання нових законів, регулювання питань віри, вирішення спорів між громадянами, проблем війни і миру, тощо.

Завданням політики, на думку Спінози, є визначення людської приро­ди, яка найкраще погоджується з практикою. Боротися з пристрастями й афектами даремно, оскільки люди завжди будуть керуватися меркантильними інтересами. Отже, держава повинна охороняти власність, у цьому і склада­ється загальне благо.

Таким чином Спіноза запропонував власну методологію пізнання дер­жавно-правових явищ, що представлялися йому сукупністю природних сил, які входять у механізм світобудови в цілому. У цьому полягає натуралістич­ний підхід до вивчення держави і права, що виник на хвилі великих успіхів у природознавстві. Б. Спінозу найчастіше характеризують як одного з перших представників буржуазного світогляду. Насамперед це стосується його по­глядів на свободу думки і свободу віросповідання. Кожна особа, вважає Спі- ноза, за найвищим правом природи є господарем своїх думок. Тому державі не слід хвилюватися, що деякі громадяни мають власні погляди, які є відмін­ними від офіційної ідеології.

Отже, Спіноза і Гроцій розробили нові політико-правові доктрини, що засновані на раціоналізмі - теорію природного права і суспільного договору, послідовно розкриваючи ознаки народного суверенітету, правових основ міжнародних відносин, визначення меж державної влади, гарантій природ­них прав людини, принципів, парламентаризму і демократії.

Контрольні завдання

1.  Чому Г.Гроцій визначав державу як досконалий союз вільних людей, укладений заради додержання права і загальної користі?

2.  Що таке природне права і загальної користі?

3.  Як обґрунтував Г.Гроцій класифікацію війн?

4.  Як визначав Б.Спіноза межі державвної влади?

5.  В чому полягають переваги демократії за вченням Б.Спінози?

^[1] Гроцій Гуго де Гроот мав унікальні здібності: в 11 років від вступив до Лейденського університету , а в 15 років одержав ступінь доктора права в Орлеанському університеті, посідав державні посади в республіці, але став жертвою боротьби політичних партій і був засуджений до довічного ув'язнення. Емігрував до Франції, де написав відому книгу «Про право війни і миру. Три книги, в яких пояснюється природне право і прав народів, а також принципи публічного права» (1625), пізніше вчений оселився у Швеції. Йому нале­жить більш 90 робіт з юридичних, історичних і філологічних наук.

^[2] Узуфрукт - (лат. usus-fruktus - користування, одержання прибутків ) особистий сервітут , сутність якого полягає у користуванні чужою річчю з вилученням прибутків без зміни субстанції речі

^[3] Народившись у заможній єврейській родині, Спіноза з волі батька займався комерційною діяльніс­тю, але за відхід від іудаїзму був відлучений з Амстердамської єврейської громади і свої 24 роки Спіноза почав заробляти на життя важкою фізичною працею, не залишаючи занять різними науками. Його політико- правові погляди містяться в таких роботах, як «Богословсько-політичний трактат», «Політичний трактат», «Етика, доведена геометричним методом».