РОЗДІЛ 7. ПОЛІТИЧНІ І ПРАВОВІ ВЧЕННЯ ЕПОХИ ВІДРОДЖЕННЯ І РЕФОРМАЦІЇ

Епоха Відродження та Реформації (ХІУ- кін. ХУІ ст.), що завершує європейське Середньовіччя, знаменує час радикальних культурних, політич­них та економічних перетворень феодального суспільства на буржуазний лад.

Відродження виникало як рух рецепції (відновлення) античної гуманіс­тичної спадщини в європейській культурі. В цей період місце релігійної схо­ластичної філософії заступає антропоцентричний світогляд гуманізму, що поставив в основу своїх пошуків світ людини в усіх вимірах. Теологічне уяв­лення про нікчемність людини перед Богом заступає ідея автономності волі людини, її самоцінності. Новопосталі реформаційні рухи вимагають від ка­толицької церкви її реформи та демократизації. Проголошується загальна рі­вність християн перед Богом. Як наслідок, в політичній сфері місце феода­льної роздрібненості, що трималася на наддержавній вищості римо- католицької церкви, заступає централізована національна держава, існування якої, відтепер, осяюється ідеєю суверенітету. Криза феодальних і зміцнення ранньокапіталістичних відносин, поява нового класу - буржуазії, вимагали нової ідеології, нових підходів до вирішення проблем політики, держави і права.

§ 1. Політичне вчення Н.Макіавеллі

З іменем Нікколо Макіавеллі (1469-1527) ^[1] пов’язано заснування но­вої політичної науки. Він був першим, хто в своєму творі «Г осудар» реаліс­тично підійшов до об’єкту політики, описавши всю неприглядність політич­них засобів, про які самі політики воліли б мовчати. Як на честь лікаря нази­вають хворобу, яку той вперше описав, так і «макіавеллізм» став терміном, яким позначають аморальну та безпринципну політику.

За Макіавеллі, в основі політики лежить не божественне провидіння, а людські інтереси. Він відкидає ідею напередвизначеності Богом людської долі: «людські справи робляться людьми», вирішального значення набуває не доля, а воля людини. Тож політика - засіб задоволення людських інтересів, яка підкоряється не божественним законам, а закономірностям суспільного розвитку. Ці закономірності підтверджує історичний досвід. Тому «щоб знати, що повинно трапитись, досить простежити, що було ...». Адже «всі людські справи робляться людьми, які мали і завжди будуть мати одні і ті пристрасті і тому вони неминуче повинні давати однакові результати». При­рода людських пристрастей полягає в егоїзмі, задоволенні особистого інтересу та забезпеченні недоторканності власності («більша частина людей задоволена, поки не зачеплені їх честь та майно»).

Історична необхідність і воля людей приводять до утворення держави як гарантії задоволення власних потреб; Якщо раніше державу визначали здебільше за формою правління (королівство, князівство), то Макіавеллі вво­дить нове поняття, «stato» - держава як політично організоване суспільство, певним чином організована влада з наявністю права і юстиції. Це поняття згодом стало загальноприйнятим (state - англ., etat - фр., звідси термін «етатизм»).

В трактуванні форм держави Н.Макіавеллі наслідує погляди Аристо- теля та Полібія, за якими держава у своєму розвитку здійснює коловорот форм, чергуючи «правильні» (монархія, аристократія, народне правління) із «неправильними» (тиранія, олігархія, охлократія). Розв’язання проблеми переродження «правильних» форм Макіавеллі вбачав у постанні «змішаної республіки». Таке утворення, передбачає участь в управлінні народу і знаті, їх компроміс, за якого вони «будуть взаємно контролювати один одного». Від цього виграє все суспільство: «в кожній республіці завжди існує два про­тилежних напрямки: один - народний, другий - вищих класів; з цього поділу витікають усі закони, що видавалися в інтересах свободи». Зразковий змішаний устрій, який втілював таку рівновагу, був встановлений Лікургом у Спарті.

Втім, Макіавеллі добре розумів, що в тогочасних умовах монархічної Європи змішана республіка - недосяжний ідеал майбутнього. Політична ж дійсність являла собою заплутаний клубок інтриг, зрад та підступів, вимагала зовсім інших правил політичної майстерності, формулюванню яких і присвя­тив свого «Государя» Макіавеллі. Як зазначив Г.Гегель у «Філософії історії», «цю книгу часто з огидою засуджували як пронизану найжорстокішою тиранією; проте Н.Макіавеллі, керуючись високою свідомістю формування держави, формулював ті правила, відповідно до яких мали утворюватися держави в обставинах того часу».

Політика для государя - стратегія і тактика утримання влади і дер­жави. Найбільш доцільною формою організації влади є абсолютна монархія, а основою її довготривалості та успішності є підтримка народу. «Володар не вільний обирати народ, але вільний обирати знать», тому йому слід бути в дружбі з народом, інакше його влада буде хиткою. Навіть якщо він прийшов до влади за допомогою знаті, необхідно заручитися підтримкою на­роду, беручи його під захист. Політика монархічного уряду має бути спрямо­вана на те, заради чого і виникла держава, - забезпечення інтересів суспільства. Влада має надати громадянам можливість вільно займатися торгівлею, землеробством та ремеслами, брати під державний захист їх власність та проводити розумну податкову політику. Така діяльність монар­ха має бути заснована на впорядкованому законодавстві: «коли народ поба­чить, що ніхто ні за яких обставин не порушує даних йому законів, він дуже скоро почне жити життям спокійним і задоволеним». Джерелом добрих законів виступає народна воля, що проявлялася під час смут та невдоволень, - оскільки «вони завжди встановлювали закони порядки для користі громадянської свободи».

Одним із інструментів зміцнення влади монарха є релігія. Недарма, стверд­жував Макіавеллі, всі успішні державотворці обґрунтовували свою владу во­лею богів. Тому, на відміну від ідеологів Реформації, які прагнули відокремлення церкви від держави, він, навпаки, вважав за необхідне поста­вити церкву на службу державі як засіб державного впливу на масову свідомість.

Для мислителя головна мета політичної діяльності - загальне благо - допускає використання будь-яких засобів, що дозволяють її досягнути. Вчинки правителів оцінюються не за їх шляхетністю, а за найкращою результативністю, монарх мусить керуватися аналізом політичної дійсності та політичною доцільністю, а не уявними моральними цінностями. До таких «позаморальних» правил політики Макіавеллі відносив: монарх мусить дбати про підтримку народу, про свій позитивний образ в його очах. Для цього слід демонструвати риси шляхетного та морального володаря, бути таким по можливості, але у випадку необхідності провадити цілком протилежну політку. Разом із тим, аби не викликати ненависті в підданих, здійснення не­популярних рішень варто покладати на інших, а популярні виконувати само­му. Зі знаттю слід чинити так, як чинить вона. Краще бути скупим, маючи худу славу але без ненависті, ніж будучи щедрим, спустошувати казну та на­кидати нові податки, чим набути і худу славу і ненависть народу водночас. Жорстокість ліпша за милосердя: від покарань та розправ страждають одиниці, тоді, як милосердя веде до безладдя, від якого страждає все насе­лення. Піддані мають відчувати страх до володаря, а не любов - любов не­вдячна та непостійна, тоді як страх підтримується загрозою покарання, якою зневажити неможливо. Вбивства співгромадян, зрада та віроломство є хоча не бажаними, але припустимими засобами політики, оскільки «всім цим можна здобути владу, хоча не славу». Такі правила політики і склали сутність «макіавеллізму» - політики, що здійснюється за принципом «мета виправдовує засоби».

«Государ» Макіавеллі, якщо використовувати сучасну термінологію, був підручником з «політичних технологій», який вперше відверто показав ницість засобів, якими і донині здійснюється політика, на що вказував ще український мислитель ХУІІІ ст. Я.Козельський: «Макіавеллі не вмре, про­клинати його будуть дуже голосно, а наслідувати дуже тихо».

§ 2. Політико-правові ідеї Реформації

На початку ХУІ ст. під впливом гуманістичних ідей Відродження один із стовпів середньовічного християнського світу - римо-католицька церква переживала глибоку кризу. Суспільство почало вимагати від церкви повернутися до первісної чистоти християнської релігійності, її демократизації, скасування індульгенцій тощо. Такі настрої мирян обумови­ли появу широкого соціально-політичного та ідеологічного руху Реформації (тобто «виправлення», «реформування»), що охопило в ХУІ - сер. ХУІІ ст.ст. більшість країн Центральної та Західної Європи. Ідеологами основних течій Реформації виступили Мартин Лютер, Томас Мюнцер та Жан Кальвін.

Спільними для всіх напрямків Реформації були принципи «sola fide» та «sola scriptura». Перший вимагав «виправдання вірою»: людина для спілкування з Богом не потребує посередництва церкви. Другий принцип ви­значав Біблію єдиним джерелом християнської релігії, а отже булли та енцикліки Папи римського, канони патристики - є лише людськими установ­леннями.

Початок європейської Реформації поклав професор Віттенберзького університету М.Лютер (1483-1546)^[2]. Причину походження держави він вба­чав у гріховності світу. Як дерево не потребує інструкції як йому плодоноси­ти, так справжній віруючий не має потреби в юридичних нормах для керу­вання своєю поведінкою, тому якби світ складався лише із праведників, не було б потреби ані в «королях... ані в мечі, ані в законі». Натомість світ є злим, і якби не встановлення Богом держави, «люди пожирали б один одно­го... і світ спорожнів би». Оскільки держава є єдиною запорукою «охорони миру, покарання гріха та захисту від злих», то і справжні християни теж мають їй коритися, і навіть більше, - робити все, що йде їй на користь «аби її не забували, шанували та боялися».

Разом з тим, Лютер визнає необхідним законодавчо визначити межі за­стосування світської влади, щоби вона не зазіхала на питання віри. Сфера за­стосування законів держави «простираються не далі тіла й майна й того, що є зовнішнім на землі», тоді як сфера душі лишається поза законом та йо­го силою. Таким чином, Лютер наполягав - свободи совісті і думки людини -  поза юрисдикції держави. Він вважав природне право основою добрих та справедливих законів. Застосування ж закону має бути гнучким, і де потрібно, його слід використовувати за всією суворістю, а де - пом’якшити, з тим, щоби розум залишався вищим законом та найкращим законознавцем.

М.Лютер критикував сучасний йому феодальний лад, вважаючи, що «із сотворіння світу мудрий князь - птах рідкісний, та ще більш рідкісний князь благочестивий», але будучи прихильником божественного походження влади та держави він заперечує право на спротив християн бодай тиранічній державі: «.Правителі роблять зло, коли вони придушують проповідь Євангелія й гнітять вас у мирських справах. Але ви робите ще більше зло, коли. судите тих і мстите .своїм правителям .». Право ж судити та карати володарів має лише один Бог. Селянська війна у Німеччині виявила неспроможність соціальної етики Лютера: піддані мали жити за канонами християнської етики; князі ж, попри декларування їх християнських чеснот, фактично були вільні від жодних зобов’язань в цьому світі.

Ідейним натхненником і керівником селянського повстання 1524-1526 років в Німеччині був Томас Мюнцер (1490-1525)^[3]. З його іменем пов’язана ліворадикальна течія Реформації - анабаптизм. Вони жили за зразками ран­ньохристиянських громад, проповідували відмову від приватної власності та громадянську рівність. Це, в свою чергу, зумовило негативне ставлення до будь-якої державної організації, як інституту заснованого на насильстві. Мюнцер закликав до соціального перевороту на засадах рівності, «християнської справедливості» та повернення влади народу. У «Статейному листі» він закликає до створення «Царства Божого на землі», перебудови суспільства в «християнський союз та братство». До цього союзу мають бути включені всі працездатні особи, які будуть брати участь у спільній праці, отримуючи за це рівну винагороду. Всі, хто не захочуть долучитися до будівництва «Царства Божого на землі» автоматично зараховуються до безбожників. Методи запровадження цього праобразу «казарменого комунізму» пропонувалися вкрай жорстокі. Звертаючись до німецьких князів, Мюнцер стверджував: «Вам даний меч, щоби знищувати нечестивців. Якщо ви відмовитеся, він буде віднятий у вас. Тих, хто чинить опір, буде знищено без милості. Безбожники не мають права жити». Проти такого войовничого фанатизму повстали не лише католики, але й Лютер. І по роз­грому селянського руху у 1525 році прихильники Мюнцера були розігнані і фактично припинили своє існування.

На відміну від Німеччини, де Реформація розшарувалася за соціальною ознакою на бюргерсько-дворянське лютеранство та плебейсько- селянський анабаптизм, швейцарський кальвінізм являє приклад середнього шляху, багато в чому зумовленого великою роллю місцевих виборних магістратів.

Саме в поглядах Жана Кальвіна (1509-1564)^[4]. найбільшого розвитку отримав ключовий принцип протестантської етики - догмат про абсолют­ну наперед визначеність Богом долі людини. Людина не здатна змінити своєї долі, але може здогадуватися про неї за розвитком свого життєвого шляху. Відтак, всі свої сили людина має покласти на досягнення життєвого успіху як ознаки богообранності. Така настанова обумовила та сформулювала, за виразом М.Вебера, «дух капіталізму», який поволі закріплювався в розвину­тих країнах Європи.

В його політичних поглядах помітна тенденція до теократичного розуміння держави, її трансформації за допомогою представницьких органів. Життя держави та церкви є подібним, оскільки Богом на них покладені однакові обов’язки по встановленню правління Божого. Тому магістрати мають вважатися похідними не від міської громади, а установою божою. Таким чином, держава, у розумінні Кальвіна виступає виконавчим органом церкви, який забезпечує їй захист та матеріальну основу.

В пошуках оптимальної форми правління Кальвін робить висновок, що кожна з відомих форм (він традиційно виділяє монархію, аристократію та демократію) має як свої позитиви, так і негативи. Монархія обтяжена праг­ненням до тиранії, оскільки «чим могутніші государі, тим тяжче давлять вони народ» і «бажають бути вільними від будь-якого закону». Засуджуючи фео­дально-монархічні кола за насильство, сваволю і беззаконня, він обґрунтову­вав право на спротив тиранії, яке може застосовуватися правом у разі по- прання божественних законів чи обмеження волі народу уповноваженими на те органами (магістратами, церквою тощо). І лише при вичерпанні всіх лега­льних форм спротиву можлива непокора та скинення тирана. При порівнянні монархії та республіки, симпатії Кальвіна на боці останньої: «найбільш ба­жане із всіх станів, це коли пастирі обираються та встановлюються зага­льним голосуванням народу. Тому що там, де одна особа насильством захоп­лює владу та владарювання, це - варварська тиранія. Там, де царі керують за правом спадкування, теж не в’яжеться зі свободою. Отже пророк говорить: поставимо собі володарів, причому - загальним голосуванням». Втім, необ­межена демократія його теж не захоплює, оскільки в народі, що не має ста­лої влади і всі рівні, виникають куди страшніші смути, аніж за тиранії. Тому оптимальнішим з того, що можна обрати, Кальвін називає поєднання аристо­кратії з поміркованою демократією, яке є «правлінням багатьох осіб, вла­штоване таким чином, щоби одні допомагали іншим, взаємно спрямову­вали та наставляли один одного».

Таким чином, політико-правові учення Реформації, що виникли на за­переченні панування католицької церкви, втручання світської влади в духов­ну сферу, призвели до обґрунтування таких основоположних свобод людини як свобода думки та віросповідання. Секуляризація (відокремлення) церкви від держави, ствердження засад протестантської етики в свою чергу мало на­слідком прискорення процесу формування національних держав та перехід до буржуазного ладу.

§ 3. Вчення Ж. Бодена про державу. Теорія державного суверенітету

Одним із наслідків доби Відродження та Реформації було постання в Європі світських національних держав із, здебільше, абсолютиськими монархічними режимами. Теоретичним обґрунтуванням нової політичної реальності, єдності влади в державі послужило вчення про державний суверенітет французького юриста Жана Бодена (1530-1596)^[5].

Під державою Боден розуміє «здійснення суверенною владою спра­ведливого управління багатьма сім’ями і тим, що знаходиться у спільному управлінні». Для нього поняття вищого блага приватної особи та держави є тотожними, і в цьому він бачить мету справедливого управління держави.

Причини виникнення держави Боден виділяє три: розширення сім’ї (праобраз держави); збирання народу воєдино; з колонії, що походить від іншої держави. Методами же утворення держави є або примус сильніших, або згода одних людей добровільно передати у підпорядкування інших всю належну їм свободу. Саме від цієї, відступленої народом свободи, держава черпає власну всевладність та незалежність, яку Боден називає «суверенітетом», це -«абсолютна та постійна влада, яку римляни нази­вають величчю, що означає вищу владу повелівати». Основною властивістю суверенітету є його необмеженість: «цю верховну та постійну владу над громадянами з правом життя і смерті народ може передати будь- якій особі без жодних обмежень, так само, як може зробити власник, що бажає когось одарити». Суверенітет є єдиним, постійним та абсолютним, тому, зазначає Боден, якщо він заснований на певних умовах чи зо­бов’язаннях «не є, власне, ані суверенітетом, ані абсолютною владою». Єдиним виключенням з цього правила виступають божественні закони та за­кони природи, які виникли раніше від держави і є універсальними для всіх народів. Зокрема до таких законів відносяться інститут сім’ї та право приватної власності.

Народ - джерело суверенітету, але здійснивши його відчуження державі, позбавлений надалі права повернути його назад. Відтепер суверенітет належить на праві власності монарху (державі), який вправі ро­бити з підданими та державою все що йому заманеться, а «після передати все це кому захоче». Таким чином, Боден ставить знак рівності між суверенітетом та абсолютною владою монарха.

На думку вченого, суверенітетові притаманні п’ять функцій: видан­ня законів, які поширюються на всіх підданих та всі установи держави; вирішення питань війни та миру; призначення на державні посади; здійснення правосуддя в якості останньої інстанції. застосовувати помилу­вання.

В питанні форми держави Боден відкинув традиційний до нього поділ на правильні та неправильні форми: одна і та ж сама форма може тлумачити­ся різними людьми як правильна і неправильна одночасно.

Так як суверенітет є неподільним, він вказував на неможливість існування змішаної форми держави, вважаючи, що за суб’єктом, який більше володіє владою, і визначається форма держави. Він також критично оцінював демократію та аристократію: демократія погана тим, що законів та влад багато, а користі мало, владу здобувають не найкращі, а найспритніші;

за аристократії державу поглинають чвари, а розумних при владі мало. Тому найкращою формою держави для Бодена лишається монархія, за якої прин­цип суверенітету досягає свого абсолюту. Необмежена влада монарха є максимально можливим уособленням всіх властивостей державного суверенітету. Для обґрунтування Боден проводить аналогію з Творцем: як Бог самовладно керує Всесвітом, так і монарх повеліває державою: «окрім Бога немає нікого більш вищого на землі, аніж суверенні монархи. Вони поставлені самим Богом як його намісники, аби правити іншими». Разом з тим французький вчений вважав доцільним запровадження як демократичних (загальний доступ до певних посад), так і аристократичних (ключові посади заміщаються дворянами) елементів в механізм абсолютної монархії з метою оптимізації державного управління. Приклад застосування таких елементів в керуванні монархом французькою державою, Боден вбачає в Генеральних штатах, депутатом яких він був. Ж.Боден прагнув до гармонійної справедливості. Вона для нього означає врахування прав та інтересів кожно­го, свободу совісті та віротерпимість. Адже «чим більше піддається насиль­ству воля людей, тим більше вона не поступлива».

Значним є внесок вченого в дослідження форм державного устрою. Ґрунтуючись на своїй теорії суверенітету він виділяв дві складні форми дер­жави. Перша форма засновується на принципі нерівності. До неї відносяться держави, що містять в собі васальні утворення, а також федерації. Федерації належать до цієї групи через те, що власником суверенітету є союз в цілому, тоді як члени федерації його позбавлені, володіючи натоміть автономними правами. Друга форма будується на засадах рівності, прикладом якої є конфедерація, де всі її члени зберігають суверенітет.

Розроблена Жаном Боденом теорія державного суверенітету, його аналіз та систематизація форм держави мали вагоме юридичне значення, - вони вплинули на виникнення державного права. Ідеї «природного» первіс­ного стану суспільства, договірного походження держави, про справедливі правові начала, що містяться в його працях, багато в чому сприяли поши­ренню концепцій «суспільного договору» та природного права.

§ 4. Політико-правові ідеї раннього соціалізму: Т.Мор і Т.Кампанелла

Протиріччя між гуманістичними ідеями Відродження і Реформації та реальною соціально-економічною і політичною безправністю переважаючої більшості населення Європи зумовили появу в XVI -XVII ст.ст. соціалістич­них вчень. Формування соціалістичної ідеології (ідей утопічного соціалізму) пов’язано з творами двох видатних мислителів та письменників - гуманістів - англійця Томаса Мора та італійця Томаззо Кампанели.

Творцем літературної утопії (після «Держави» Платона) був Томас Мор (1475-1535)^[6], де вперше змалював детальну картину суспільного ладу майбутнього, заснованого на засадах колективної власності..

В першій частині трактату дана неприглядна картина сучасної йому Англії. Перехід від натурального господарства до капіталістичного способу виробництва, розвиток мануфактур, пов’язана з цим політика позбавлення селян землі, призводила до стану, за виразом Т.Мора, що «вівці поїли лю­дей». Селяни перетворювалися на люмпенську жебрацьку масу. Водночас невеликий прошарок багатіїв та знаті потопає в розкоші та безділлі. Все це, призводить до розуміння, що «усюди, де є приватна власність, де все вимірюється грошима, там навряд чи. можливо, щоби держава управ­лялася справедливо чи щасливо». Визначення інституту приватної власності як основи всіх економічних та політичних антагонізмів, дозволило Томасу Мору зробити висновок про класову сутність держави, так як вона є «не чим іншим, як якоюсь змовою багатіїв, що ратують під ім'ям і вивіскою держави про свої особисті вигоди”. Хитрування багатіїв стають законами. Все це зумовлює складність і заплутаність англійського «кривавого» законо­давства.

Зовсім іншу картину представляє описаний в другій частині його твору державно-суспільний лад острова Утопії. Вона знаходиться «десь» в Новому світі, в південній півкулі Землі. Утопія є союзом 54 міст, які прагнуть одна­ковості в усьому, із мораллю та архітектурою включно.

Державна організація острова будується на широких демократичних засадах. Керівним органом острова є сенат, що складається з трьох представ­ників від кожного міста. Найбільш важливі питання можуть бути винесені на плебісцит всього населення острову. Всі посади в містах Утопії є виборни­ми.. Кандидатури правителя визначає безпосередньо народ. Посада правите­ля є пожиттєвою, всі інші переобираються щорічно. Протофілархи складають раду при правителі, яка збирається що три дня. Окрім розгляду державних справ вона справляє правосуддя в місті.

На острові панує висока моральна культура, викоренені пороки, що по­роджуються приватною власністю. Це зумовлює нечисленність злочинів та відсутність потреби у складному законодавстві. Як зазначає Т.Мор, «усі закони видаються тільки заради того, щоб нагадати кожному про його обов’язок». Крім того, «вони визнають усякий закон тим більше справедли­вим, чим простіше його тлумачення. Утопійці вважають вищою мірою не­справедливим пов’язувати будь-яких людей такими законами, чисельність яких перевершує можливість їх прочитання. ».

В утопійців існує спільність майна та загальнообов’язковість праці. Робочий день обмежений шістьма годинами, за які вони не лише забезпе­чують себе всім необхідним, а й виробляють надлишок. Вироблені продукти споживання концентруються на складах, де громада отримує все необхідне для своїх потреб. Кожен громадянин спеціалізується в певному ремеслі, але має відбути дворічну трудову повинність в сільському господарстві. Особи, які показали особливі успіхи в науці, звільняються від обов’язкової праці, з тим, щоб повністю присвятити себе науковим дослідам. Саме з цієї верстви вчених обираються посли, священики, протофілархи та сам правитель.

Мету утопійської держави Мор вбачає у максимальному звільненні громадян «від праці», з тим, щоб надати якомога більше часу для духовної свободи та освіти, адже в цьому і «полягає щастя життя». Втім, Мор вдається до парадоксального висновку, що сприяти в цьому має запровадження рабст­ва. В добровільному рабстві перебувають бідні мігранти з інших країн, до яких ставляться майже як до громадян, «хіба що роботи дають трохи більше, тому що вони до неї звикли». Раби звільняють утопійців від важкої і приниз­ливої фізичної праці.

Ідеї соціалістичної утопії через сторіччя отримали подальший розви­ток у «Місті Сонця» Томаззо Кампанелли (1569-1639)^[7]. На відміну від про­екту соціалістичної демократії Мора утопія Кампанелли являє зразок тоталі­тарної соціалістичної теократичної держави. Верховним правителем Міста є священик, який носить титул «Сонця», «він є главою всіх і в світському і в духовному, і за всіма суперечками виносить кінцеве рішення». «Сонцю» під­контрольні три співправителі: «Міць», «Мудрість» та «Любов».

Міць відповідає за питання оборони та військової справи. Мудрість за­відує питаннями науки, культури та ремесел. «Любов» контролює сферу ді­тонародження, виховання, охорони здоров’я, сільського господарства. Кам­панела далеко раніше за ідеологів нацизму запропонував застосовувати ме­тоди євгеніки: в особисті стосунки люди вступають не за власною волею, а за наказом начальників, з тим, «щоб поєднання чоловіків та жінок давало най­краще потомство». В державі існує стільки посадових осіб, скільки можна нарахувати людських чеснот. Є посади, що називаються Правосуддя, Цнот­ливість, Чесність і т.д. , які слідкують за дотриманням моралі усіма мешкан­цям. На кожну посаду обирають тих, кого ще з дитинства визнали найбільш гідними для її визнання.

Всі посади, окрім «Сонця» та співправителів є виборними. Останні співправителі є беззмінними, якщо лише самі на нараді не «передадуть своєї гідності іншому, кого з впевненістю вважають наймудрішим, найрозумнішим та бездоганнішим». Місто Сонця будується не лише на засадах спільності власності, а й спільності жінок та дітей. В місті Сонця є обов’язковим спі­льні трапези. Закріплюється обов’язкова начальна та професійна освіта. Пра­ця визнається також обов’язковою, але вона займає не більше чотирьох годин на день. Регламентованими є форма одягу, види зачісок, статеві стосунки. Людина має бути обов’язково віруючою і дотримуватися всіх релігійних об­рядів.

Закони в Місті Сонця настільки нечисленні та короткі, що вміщаються на одній мідній дошці біля дверей храму правосуддя. Безпосередні судейські функції здійснюють головні майстри загонів, до яких зараховане населення міста. Тут діє розгалужена система покарань - від відлучення зі спільної тра­пези до смертної кари. Страта виконується руками народу, який вбиває засу­дженого камінням, причому перші удари наносять обвинувач та свідки.

Концепція Кампанелли, містила окремі прогресивні ідеї - принцип ви­борності посадових осіб, соціальний характер держави, безперервної освіти, загальнообов’язковість праці тощо. Але все це значною мірою обезцінюється нівелюванням особистості в суспільстві, де, як пише Кампанела, перш за все маються «на увазі інтереси держави, а інтереси приватних осіб - лише постільки, поскільки вони є частинами держави».

Ідея ранніх соціалістів про осуспільнення власності була зумовлена бажанням досягти омріяної в Середньовіччі соціальної рівності людей. Але в умовах тогочасного розвитку економіки ця ідея зводилося лише до уявлення про тотальну зрівняльність, регламентацію особистого життя та побуту. Та­ким чином, запропонувавши людині рівність, утопісти позбавили її особис­тої свободи.

Таким чином, Політичному мисленню Відродження притаманне звільнення людини з ролі слухняного знаряддя божого промислу. Визнання за людиною автономної волі та формальної рівності (принаймні в питаннях віри) мало своїм наслідком формування раціоналістичного підходу до вив­чення державно-правової практики. Відтепер головною причиною, що обумовлює виникнення та функціонування держави визнається людська при­рода, особистий інтерес індивідуума.

В концепції Макіавеллі політика і держава перетворюються з джерела релігійно-догматичного теоретизування на об’єкт наукового пізнання. Раціо­налізм політичної науки звільняє практичну політику від етики, перетворю­ючи її на позаморальний інструмент здійснення влади. Розробка теорії суве­ренітету остаточно перетворює політична владу із засобу конкуренції феода­льного суспільства на монополію абсолютного монарха. Інтелектуальна опо­зиція утопічного соціалізму приватновласницькому суспільству, по суті, ми­слить в межах цієї парадигми, замінивши абсолютного монарха на тоталітар­не суспільство. Разом із тим, ідеї фактичної рівності, суспільної організації та споживання згодом отримають друге життя в комуністичних вченнях.

Контрольні завдання:

1. Дайте загальну характеристику політико-правовим вченням доби Відро­дження та Реформації.

2. В чому полягає сутність «макіавеллізму»?

3. Порівняйте концепції М.Лютера, Т.Мюнцера та Ж.Кальвіна. Знайдіть спі­льні та відмінні риси.

4. Розкрийте зміст вчення Ж.Бодена. про суверенітет. Аргументуйте його значення для розкладу феодального суспільства.

5. В чому значення терміну «утопія»? Поясніть на прикладі творів Т.Мора та Т.Компанелли.

^[1] Макіавеллі Нікколо ді Бернардо- видатний мислитель Відродження, італійський історик, політик та дипломат. Автор всесвітньовідомих праць «Государ» (1513), «Роздуми на першу декаду Тіта Лівія» (1519), «Історія Флоренції» (1532).

^[2] Лютер Мартин - доктор богослов’я, професор Віттенберзького університету. 31 жовтня 1517 року прибив до дверей храму свої «95 тез» з протестом проти продажу індульгенцій. Від цієї події традиційно відраховується початок Реформації. Свої суспільно-політичні погляди М.Лютер виклав у трактатах «Про світську владу» (1523) та «Умовляння світу» (1525).

^[3] Мюнцер Томас -проповідував створення утопічного суспільства на засадах фактичної рівності. Був одним із ватажків селян та міських низів у Селянській війні в Німеччині. Основні погляди викладені у пра­цях «Празька відозва» (1521), «Проповідь перед князями» (1524); йому також приписується авторство «Ста­тейного листа» (кін. 1524 - поч.1525).

^[4] Кальвін Жан - засновник кальвінізму. Теолог, юрист за освітою, сприяв реформуванню влади Же­неви на теократичних засадах, у 1540-1564 р.р. фактично керував містом, коли на певний час був запровад­жений тотальний контроль за громадянами, панував аскетизм та заборона будь-яких розваг. Основополож­ною працею Кальвіна є «Настанови в християнській вірі» (1535).

^[5] Боден Жан - закінчив правничий фак-т в Тулузі. Викладав римське право. Депутат Генеральних штатів. Найбільш відомим є його трактат «Шість книг про державу» (1576), перекладений багатьма європейськими мовами.

^[6] Мор Томас- англійський правознавець, політичний діяч та письменник, обіймав посади спікера па­лати общин та лорда-канцлера, католицький святий. Погляди на державу та суспільство виклав у «Вельми корисній, а також цікавій, воістину золотій книжечці про найкращий устрій держави та про новий острів Утопія» (1516).

^[7] Кампанелла Томаззо - домініканський чернець, брав активну участь у боротьбі за визволення італійських провінцій з під іноземної окупації, провів 33 роки в ув’язненні, засуджувався до смертної кари. Найбільш відомий твір Кампанели «Місто Сонця» був написаний в ув’язненні і вперше опублікований у 1523 році.