РОЗДІЛ 6. ПОЧАТКИ ВІТЧИЗНЯНОЇ ПРАВОВОЇ Й ПОЛІТИЧНОЇ ДУМКИ.
РОЗДІЛ 6. ПОЧАТКИ ВІТЧИЗНЯНОЇ ПРАВОВОЇ Й ПОЛІТИЧНОЇ ДУМКИ
Правові уявлення, звичаї - найдавніші джерела права в житті суспільства, його перші скріпи. Як стверджують історики, давня людина сучасного типу з'явилася на території нинішньої України не менш мільйона років тому. Розквіт родової общини, її самоврядування відбувається тут в IV - III тис. до н.е. Археологічні знахідки з трипільських поселень свідчать про складний світогляд, вірування, високу культуру землеробства, прикладного мистецтва. Згодом домінантами громадської організації племен виступали норми- звичаї, які стають нормами неписаного права. Вони спиралися на релігійні предписання, правила моралі, загальне уявлення про добро і зло. За літописами словянські племена “мали свої звичаї, і закони своїх батьків, і перекази, і кожне - свої звичаї”. В результаті тривалого процесу політичної, економічної, етнокультурної консолідації східнослов'янських племен на рубежі VIII - IX ст. виникає державне об'єднання Русь, Руська земля з центром у Києві. Проблеми єдності, посилення великокнязівської влади, незалежності держави стають ведучими в політичному житті і літературі Київської Русі.
На розвиток політико-правової думки в Київській Русі вирішальний вплив справили також прийняття християнства 988 р. і поширення писемності. З прийняттям візантійсько-православного обряду, Русь засвоювала християнські звичаї й обряди, сформульовані в Біблії норми і принципи людського співжиття. Політико-правова думка на Русі, зафіксована в письмових джерелах, набуває теологічної форми, керується християнськими концепціями історії людства, природи права, держави, влади, політики, етики.
§ 1. «Слово про Закон і Благодать» митрополита Іларіона
Одним з центрів книжності, політичної і філософської думки на Русі став Києво-Печерський монастир, де діяли “Ярославові книжники”. Прагнучи до зміцнення незалежності Русі від Візантії, Ярослав Мудрий без відома Константинопольського патріарха собором російських єпископів затвердив митрополитом єпископа Іларіона з Києво-Печерського монастиря. Літописець у “Повісті временних літ”, зафіксувавши цю знаменну подію 1051 р., подав лаконічну характеристику першого київського митрополита: “Ларіон муж благ, книжний і постник”. Саме йому належить перший на Русі релігійно - політичний трактат “Слово про Закон і Благодать”.
На початку твору Іларіон викладає своє тлумачення закону, благодаті й істини. Закон тут - теологічне і юридичне поняття, зміст якого змінюється в Новому Завіті. “Закон, через Мойсея даний” був символом Старого Завіту, іудаїзму. Він суворо регламентував життя іудеїв і в його поняття вкладено зміст вузьконаціональної правової норми. Новозавітний закон Іларіон трактує як засіб подолання пороків людей, прилучення до “благодаті й істини” - християнства, Бога. Їм людство рятується від ворожнечі і взаємознищення, воно як “сосуд поганий”, омивається “начебто водою, законом”, щоб умістити “молоко благодаті”. Отже, у Іларіона законослухняність, моральність поведінки - умова, шлях пізнання благодаті й істини. Той, хто живе відповідно до християнських норм Нового Завіту, уже не потребує закону, адже позбувся від пороків і моральна досконалість дозволяє йому вільно реалізувати свою волю. У Іларіона закон - предтеча, умова благодаті й істини, істинного християнства. Прийнявши християнство, за Іларіоном, народи перейшли від рабства до свободи, заміні закону (іудаїзму) благодаттю й істиною (християнством).
“Слово про Закон і Благодать” утверджує ідею рівноправності всіх народів: “Віра благодатна на всі народи поширилася і до нашого народу руського дійшла”. Час богообраності одного народу (іудеїв) пройшов, тепер народи “малі і великі славлять Бога”. Прийняття Руссю християнства, на думку Іларіона, поклало кінець “ідольському мороку”, “служінню бісам”, тобто язичництву. Руський народ став врівні з іншими християнськими народами як рівноправний і не має потреби ні в чиїй опіці, у т.ч. Візантії. Руська земля - могутня і знана держава, “вона відома і чута є всіма чотирьми кінці землі”.
У наступній частині “Слова” Іларіон славить великого князя Володимира - хрестителя Русі. Усі країни, міста і люди шанують і славлять своїх учителів. “Похвалимо ж і ми...нашого вчителя і наставника, велико- го...Володимира, онука Стародавнього Ігоря, сина ж славного Святослава... У трактаті стверджується законність влади великого князя, шляхетність його походження - “славний від славних народився, шляхетний від шляхетних”. Він названий “самодержцем землі своєї”. Очевидно, що автор “Слова” виступає за легітимність великокнязівської влади, її династичний характер і централізм управління в державі.
Покрестивши Русь, Володимир здійснив, на думку Іларіона, “подвиг благовір’я”. У “Слові” виділяються такі благотворні його наслідки: по-перше, великий князь повелів “бути усім християнами - незнатним і знатним, рабам і вільним, юним і старим, боярам і простолюдинам, багатим і бідним”. Таким чином, стверджується християнська рівність людей. По-друге, “не було ні одного, хто став би проти його повеління”, - пише автор. Очевидно для Іларіона були важливими єдність “благовір’я” із владою, її силою. Єдиновладдя з погляду давньоруського мислителя служить опорою християнській вірі, що, у свою чергу, нерозлучна з єдиновладдям. Вирішуючи гостре для Середньовіччя питання про пріоритет духовної чи світської влади в державі, автор “Слова” порівнює великого князя з римським імператором Костянтином, що на Никейськім соборі оформив союз між імператорською владою і церквою. Джерело верховної влади в державі мислитель бачить у божественній волі, називає Володимира “причастником Божественного царства”. Іларіон - за союз, співпрацю світської і духовної влади. Він - прихильник їх спільної законотворчості, “симфонії” влади.
Вирішуючи питання про пріоритет влади в державі на користь “самодержця” у союзі з церквою, Іларіон дає відповіді й на інші, не менш актуальні політичні питання. На його думку, великий київський князь відповідальний і перед Богом, і перед людьми. Він зобов'язаний відповідати перед богом “за працю пастви людій його”, забезпечувати мир у державі. Рядки “Слова” звучать тут як головні пункти політичної програми для київських князів. За Іларіоном, Володимир - зразок для київських князів. Він - “честен муж”, “в правду одягнений, міцністю препоясан, в істину взутий, розумом увінчаний і милосердям, як гривнею і золотою прикрасою красується”. Іншими словами, розум і сила, управління “по правді”, тобто за законом, милосердя і справедливість до підданих - необхідні якості верховної влади. Такий акцент на соціальному аспекті влади був притаманний Ярославовим книжникам.
У завершальній частині “Слова про Закон і Благодать” знову підкреслюється божественне походження самодержавної влади, тому що спадкоємця Володимира Великого - Ярослава Мудрого “Господь зробив спадкоємцем твого володіння”. Для Іларіона, очевидно важливе утвердження не стільки божественної природи влади взагалі, скільки релігійне обґрунтування її ле- гітимності як блага для Русі. Автор “Слова” вихваляє свого сучасника князя Ярослава: він не порушує статутів Володимира, але зміцнює, не розтрачує скарбів твого благовір’я, але ще більш преумножає, не говорить, але діє. Отже, Іларіон, прославляючи Володимира Великого і Ярослава Мудрого, створює образ ідеального християнського монарха..
Ярослав Мудрий підтвердить той ідеал відносин між князем і церквою, про який писав Іларіон. Складений Статут Ярослава про церковні суди починається словами: “А се аз, князь великий Ярослав, син Володимирів, по данині батька свого згадав з митрополитом київським і всея Русі Іларіоном... грецький номоканон”. Таким чином, маємо приклад спільної законотворчості глави держави і глави церкви в Київській Русі.
Отже, за богословською риторикою в “Слові” ясно проступає оптимізм автора, його глибока віра в майбутнє своєї держави, народу. Політичний трактат висвітлював надзвичайно важливі й актуальні для Київської держави політико-юридичні проблеми: законність походження верховної влади, єдиновладдя “самодержців”, їх відповідальності за управління країною, їх політичні і моральні якості, союз світської і духовної влади, роль закону й ін. Міжнародний авторитет держави поставлений у пряму залежність від особистості, діяльності великого князя.
Проблеми співвідношення влади, церкви і людини вирішувалися й у “Повчанні” В. Мономаха.
§ 2. «Повчання» В. Мономаха
Ставши в 1113 р. великим київським князем, Володимир Мономах зміцнив авторитет великокнязівської влади, домігся внутрішнього миру в державі, зростання її міжнародного значення. Однак небезпека феодальної роздробленості Русі проступала усе більш зримо, що тривожило і лякало князя. Ця тривога відбилася в його “Повчанні” своїм синам.
На перше місце в “Повчанні” ставляться християнська віра і доброчинність. Вони розуміються Мономахом як засади мудрого і справедливого правління, турботи про людей. Він посилається на власний досвід: охороняв християнських людей від усяких лих, не підтримував міжудільних роз- братів і воєн. Власний досвід підтверджував важливість слідування в управлінні державою політичним і моральним принципам: “Не наслідуй лиходіїв, не завидуй тим, що творять беззаконня”, “уникай зла, роби добро, шукай миру, і йди за ним”, “не лінуйся”, “не давайте сильним погубити людини”, “усього ж паче - убогих не забувайте”. Мономах заповідає ці принципи майбутнім князям. Слідування їм - запорука миру в державі.
Ці вимоги до верховної влади великий князь доповнює вимогою її правильної організації і здійснення. Він радить синам всі державні справи вирішувати з радою бояр і дружинників, не допускати в країні усобиць, зберігати єдність держави, чинити «по правді» (по закону) правосуддя.
У “Повчанні” дається відповідь і на гостре питання в умовах наростання небезпеки феодальної роздробленості Русі - права на кровопролиття, смертну кару. На думку Мономах київський князь повинен слідувати правосуддю в державі, як Бог на небі. “Ні правого, ні винного не вбивайте і не повелівайте вбити його; якщо (хто) буде достоїн (навіть) смерті, то не погубляй ніякої душі християнської”. Таким чином, за Мономахом, право князя на судову владу безумовно виключає право на кровопролиття, страту, помсту. Як відомо, саме при його князюванні була створена Розширена редакція Руської Правди, що спочатку обмежувала, а потім узагалі скасовувала смертну кару. Заради миру і єдності держави в “Повчанні” неодноразово підкреслюється необхідність для князів слідувати доброчинності і справедливості.
Багатий власний досвід і логіка міркувань Мономаха приводять до важливого політичного висновку: із владою зростає відповідальність князя перед підданими. Посилаючись на власний досвід, досвід своїх великих попередників, цитуючи рядки зі Святого Писання, він переконує синів слідувати династичному порядку спадкування престолу, зміцнювати великокнязівську владу, не відступати від найважливіших принципів моралі, справедливої соціальної і зваженої зовнішньої політики.
І останнє. Рішення кричущих політичних проблем, насамперед - зміцнення єдності і миру в державі, Мономах пов'язував з надією на співробітництво з церквою. При цьому питання про співвідношення держави і церкви їм вирішується однозначно: церкві відводиться почесне, але явно підлегле місце в співвідношенні світської і духовної влади. Церква виступає тут важливою опорою великокнязівської влади.
Такі основні політико-правові аспекти “Повчання” Володимира Моно- маха, фактично політичної програми для київських князів.
§ 3. Політико-правові проблеми в літописах Київської Русі
Важливим джерелом наших знань про Русь є літописи. Серед них насамперед виділяється така значна історична і політична пам'ятка, як “Повість временних літ”, створена у 1113 - 1117 рр. Її автором, принаймні, першої редакції, вважається києво-печерський чернець Нестор (бл. 1056 - 1121 рр.). Які політико-правові проблеми зафіксовані в літопису?
1) Насамперед, він дає розгорнуту відповідь на питання про походження руської держави - “Звідкіль є, пішла Руська земля і хто перший поча в ній княжити”. Якщо історію людства Нестор викладає відповідно до Біблії, то історію Русі - з відомостей про розселення слов'ян і зародження державності. Літописець спростовує візантійську концепцію про виникнення Київської держави в результаті хрещення Русі під впливом Візантії. Він приводить відомості про походження перших київських князів з полян, їх перші походи на Царьград (Константинополь). Хроніка історичних подій на Русі в “Повісті” пов'язана з історією європейських країн і підтверджує: “народ руський” - не без роду і племені, має свою історію, якою може пишатися.
2) У центрі “Повісті” - драматична історія вітчизняного державотворення, утвердження їх династичної влади. Критеріями оцінки політичної діяльності київських і удільних князів у літописі виступають її результати, наслідки для держави і народу. Автор прагне до об’єктивності, уникає ідеалізації навіть Володимира-хрестителя Русі. Князь до свого хрещення “був ненаситний у блуді”, “мав кілька дружин” і сотні наложниць, але потім змінився і жив “у страху божим”. Не замовчує він і політичні помилки князів, у т.ч. Ярослава Мудрого, Ярославичів, що мали фатальні наслідки для єдності держави.
3) У християнському дусі Нестор-літописець трактує природу влади, права. “.Бог дає владу кому хоче, постановляє царя і князя Всевишній тому, кому хоче дати. Коли яку землю уподобає Бог, то ставить їй царя і князя праведного, котрий любить суд і правду, і право заводить через суддю, що править суд. Коли ж правдиві князі на землі, то багато гріхів прощається землі тій, а коли злі і лукаві бувають, то ще більше зло наводить Бог на землю ту, оскільки є главою землі тієї”. Як і для Іларіона, ідеалом для Нестора є союз, співпраця між світською і духовною владою. Зразком такої співпраці для нього теж виступає Володимир Великий, завдяки співробітництву з церквою діяв “по правді” і Ярослав Мудрий. За Нестором, у добрих справах київських князів їх радником виступає сам Бог.
4) Літопис проливає світло на правові звичаї, державні традиції Київської Русі. У “Повісті” знаходимо відомості, зокрема, про дотримання традиції в час небезпеки скликати віче - орган прямого народоправства.. Так, віче запросило Мономаха на престол. Воно ж могло наділити князя надзвичайними повноваженнями, прийняти (затвердити) рішення щодо ополчення, податків, посадових осіб і т.п. У всіх важливих питаннях великий князь “тримав раду з бояри”, забезпечував єдність держави.
5) Історія - арена постійної боротьби добра і зла. Як історик, Нестор- літописець добре розуміє політичне значення історичних уроків, їх повчальний характер. Так, на прикладі братовбивчої політики Святополка він ілюструє її наслідки для держави і самого князя, що закінчив своє “зле життя” між Чеською і Лядською землею. “Се Боз явив на показ князям Руським, - підкреслюється в літописі. - Нехай хто таке сотворить, знають про це, і вони, коли зроблять подібне зле братовбивство, таке ж приймуть покарання, але більше цього, тому що вже знають, що було”. Такі уроки застерігали від міжусобиць. Але вирішального значення для політичного виховання київських князів автор літопису надає позитивному досвіду їх попередників. Він вихваляє Володимира, Я.Мудрого за масштабне містобудування, будівництво церков і монастирів, за любов до книг і знань. Тут - цілий гімн книгам і знанням. “Велика-бо користь буває людині від науки книжної, - пристрасно проповідує Нестор, - тому що книги вказують нам і вчать нас, як йти шляхом покаяння, і мудрість, і стриманість добуваємо зі слів книжних. Книги подібні рікам, що тамують спрагу цілого світу, це джерела мудрості. Книги - бездонна глибина, ми ними в журбі утішаємося, вони - вузда для тіла і душі”. Як бачимо, літописець добре розумів роль освіти, знань для людини і держави.
§ 4. «Слово» і «Моління» Данила Заточника
В умовах наростання роздробленості Русі і зовнішньої небезпеки наприкінці XII - початку XIII ст. пристрастно пролунало “Слово” і “Моління” Данила Заточника. Напередодні татаро-монгольської навали на Русь він із тривогою писав: “Не дай же, Господи, в полон землі наші язиком (тобто народом), не знаючим Бога”. Автор твору (у двох частинах) знаходиться у в'язниці і звертається до великого князя з проханням захистити його від утисків і звільнити з ув'язнення. Лиха Данила і всіх “сиріт” - від сваволі бояр, князівських слуг, багатіїв. Усі свої надії він пов'язує з освіченим, мудрим єдиновладдям. “Краще один смислен, - пише давньоруський мислитель, - паче десять володіющих гради властелін без ума”. Мудре правління - благо для держави, запорука її могутності. “Яко ж дуб кріпиться безліччю коренів, тако и град наш твоєю державою”. .Жонам глава муж, а мужам князь, а князям Бог”. Такою бачить природу влади Заточник.
Єдиновладдя князя, на його думку, послабляють “лукаві”, думські бояри. “Не корабль топить людей, - застерігає Заточник, - але ветр: тако ж і ти, княже, не сам владієш, в журбу введуть тя думці твої”. Багаті бояри, боярська самоправність засуджується автором “Слова”: “Лукавим” радникам він протиставляє “мудрого мужа”, “розумного боярина” не по знатності походження, а за освітою і розумом. Вони приносять славу і державі, і самому князю. Такі радники будуть діяти “по правді”. Мудрість - умова справедливого здійснення влади.
Важливим елементом великокнязівської влади і безпеки країни Заточ- ник вважає наявність “множества воїв”. Запорукою дієздатності влади є “царська гроза”, як проти зовнішніх ворогів, так і проти тих, хто творить беззаконня. Він закликає князя до зваженої політики, захисту слабких і знедолених. Нагадує, народ - джерело князівського багатства і могутності.
Таким чином, підтримка Заточником сильної великокнязівської влади передбачає обмеження влади місцевих феодалів. Пізніше до його твору будуть звертатись інші мислителі середньовічної Русі.
Таким чином, ідейні традиції Київської Русі спиралися на державотворчі процеси, відбивали інтереси реального політичного життя. Київські мислителі виступали на підтримку великокнязівської влади, централізованої держави - єдино можливих в тих умовах. Іларіоном, Нестером, Мономахом, Заточником розроблені критерії ідеального правителя - моральні (повна відповідність особистих якостей нормам християнської етики), юридичні (дотримання законності як у придбанні влади, так і в способах її реалізації), політичні (уміння забезпечити управління (країною, мир із сусідами, союз з церквою, ефективну соціальну політику і т.д.). Важливими результатами були чітко сформульовані принципи політичної влади, її мети і рамки, обмежені нормами звичаїв і писаним правом (“правдою”). Політична думка утверджувала і розвивала ідеї про природу влади і права, ролі законності, справедливості, милосердя в державі. Під впливом античної літератури тут починають проростати раціоналістичні і гуманістичні ідеї.
Принципи політики, права, моралі закріпилися й в афоризмах, прислів'ях і приказках, що існували в Київській Русі: “Багатим усі люди друзі”, “Хто багатьом страшний, той буде багатьох боятися”, “Заздри не тому, хто більшої влади домігся, а тому, хто добре з похвалою залишив її”, “Божевільна влада буває причиною зла”, “Хто хоче іншими керувати, нехай спочатку навчиться володіти собою” та ін.
Контрольні завдання:
1. Поясніть значення закону в «Слові про Закон і Благодать». Назвіть найбільш важливі політико-правові ідеї цього твору.
2. Які принципи управління державою сформульовані у «Повчанні» В Мономаха.
3. Визначіть найголовніші політико-правові проблеми і запропоновані шляхи їх вирішення у літописах і літературі Київської Русі.