Печать

РОЗДІЛ 6. ПОЧАТКИ ВІТЧИЗНЯНОЇ ПРАВОВОЇ Й ПОЛІТИЧНОЇ ДУМКИ.

Posted in История государства и права - Історія вчень про державу і право (Петришин та ін)

РОЗДІЛ 6. ПОЧАТКИ ВІТЧИЗНЯНОЇ ПРАВОВОЇ Й ПОЛІТИЧНОЇ ДУМКИ

 

Правові уявлення, звичаї - найдавніші джерела права в житті суспі­льства, його перші скріпи. Як стверджують історики, давня людина сучасно­го типу з'явилася на території нинішньої України не менш мільйона років то­му. Розквіт родової общини, її самоврядування відбувається тут в IV - III тис. до н.е. Археологічні знахідки з трипільських поселень свідчать про складний світогляд, вірування, високу культуру землеробства, прикладного мистецтва. Згодом домінантами громадської організації племен виступали норми- звичаї, які стають нормами неписаного права. Вони спиралися на релігійні предписання, правила моралі, загальне уявлення про добро і зло. За літопи­сами словянські племена “мали свої звичаї, і закони своїх батьків, і пере­кази, і кожне - свої звичаї”. В результаті тривалого процесу політичної, еко­номічної, етнокультурної консолідації східнослов'янських племен на рубежі VIII - IX ст. виникає державне об'єднання Русь, Руська земля з центром у Києві. Проблеми єдності, посилення великокнязівської влади, незалежності держави стають ведучими в політичному житті і літературі Київської Русі.

На розвиток політико-правової думки в Київській Русі вирішальний вплив справили також прийняття християнства 988 р. і поширення писе­мності. З прийняттям візантійсько-православного обряду, Русь засвоювала християнські звичаї й обряди, сформульовані в Біблії норми і принципи люд­ського співжиття. Політико-правова думка на Русі, зафіксована в письмових джерелах, набуває теологічної форми, керується християнськими концепція­ми історії людства, природи права, держави, влади, політики, етики.

 

§ 1. «Слово про Закон і Благодать» митрополита Іларіона

Одним з центрів книжності, політичної і філософської думки на Русі став Києво-Печерський монастир, де діяли “Ярославові книжники”. Прагну­чи до зміцнення незалежності Русі від Візантії, Ярослав Мудрий без відома Константинопольського патріарха собором російських єпископів затвердив митрополитом єпископа Іларіона з Києво-Печерського монастиря. Літопи­сець у “Повісті временних літ”, зафіксувавши цю знаменну подію 1051 р., подав лаконічну характеристику першого київського митрополита: “Ларіон муж благ, книжний і постник”. Саме йому належить перший на Русі релігій­но - політичний трактат “Слово про Закон і Благодать”.

На початку твору Іларіон викладає своє тлумачення закону, благодаті й істини. Закон тут - теологічне і юридичне поняття, зміст якого змінюється в Новому Завіті. “Закон, через Мойсея даний” був символом Старого Завіту, іудаїзму. Він суворо регламентував життя іудеїв і в його поняття вкладено зміст вузьконаціональної правової норми. Новозавітний закон Іларіон трак­тує як засіб подолання пороків людей, прилучення до “благодаті й істини” - християнства, Бога. Їм людство рятується від ворожнечі і взаємознищення, воно як “сосуд поганий”, омивається “начебто водою, законом”, щоб умісти­ти “молоко благодаті”. Отже, у Іларіона законослухняність, моральність по­ведінки - умова, шлях пізнання благодаті й істини. Той, хто живе відповідно до християнських норм Нового Завіту, уже не потребує закону, адже позбув­ся від пороків і моральна досконалість дозволяє йому вільно реалізувати свою волю. У Іларіона закон - предтеча, умова благодаті й істини, істинного християнства. Прийнявши християнство, за Іларіоном, народи перейшли від рабства до свободи, заміні закону (іудаїзму) благодаттю й істиною (христи­янством).

“Слово про Закон і Благодать” утверджує ідею рівноправності всіх народів: “Віра благодатна на всі народи поширилася і до нашого народу ру­ського дійшла”. Час богообраності одного народу (іудеїв) пройшов, тепер на­роди “малі і великі славлять Бога”. Прийняття Руссю християнства, на думку Іларіона, поклало кінець “ідольському мороку”, “служінню бісам”, тобто язичництву. Руський народ став врівні з іншими християнськими народами як рівноправний і не має потреби ні в чиїй опіці, у т.ч. Візантії. Руська земля - могутня і знана держава, “вона відома і чута є всіма чотирьми кінці землі”.

У наступній частині “Слова” Іларіон славить великого князя Володи­мира - хрестителя Русі. Усі країни, міста і люди шанують і славлять своїх учителів. “Похвалимо ж і ми...нашого вчителя і наставника, велико- го...Володимира, онука Стародавнього Ігоря, сина ж славного Святослава... У трактаті стверджується законність влади великого князя, шляхет­ність його походження - “славний від славних народився, шляхетний від шляхетних”. Він названий “самодержцем землі своєї”. Очевидно, що автор “Слова” виступає за легітимність великокнязівської влади, її династичний характер і централізм управління в державі.

Покрестивши Русь, Володимир здійснив, на думку Іларіона, “подвиг благовір’я”. У “Слові” виділяються такі благотворні його наслідки: по-перше, великий князь повелів “бути усім християнами - незнатним і знатним, рабам і вільним, юним і старим, боярам і простолюдинам, багатим і бідним”. Таким чином, стверджується християнська рівність людей. По-друге, “не було ні одного, хто став би проти його повеління”, - пише автор. Очевидно для Іла­ріона були важливими єдність “благовір’я” із владою, її силою. Єдино­владдя з погляду давньоруського мислителя служить опорою християнсь­кій вірі, що, у свою чергу, нерозлучна з єдиновладдям. Вирішуючи гостре для Середньовіччя питання про пріоритет духовної чи світської влади в державі, автор “Слова” порівнює великого князя з римським імператором Костянтином, що на Никейськім соборі оформив союз між імператорською владою і церквою. Джерело верховної влади в державі мислитель бачить у божественній волі, називає Володимира “причастником Божественного царс­тва”. Іларіон - за союз, співпрацю світської і духовної влади. Він - прихи­льник їх спільної законотворчості, “симфонії” влади.

Вирішуючи питання про пріоритет влади в державі на користь “само­держця” у союзі з церквою, Іларіон дає відповіді й на інші, не менш актуа­льні політичні питання. На його думку, великий київський князь відповіда­льний і перед Богом, і перед людьми. Він зобов'язаний відповідати перед богом “за працю пастви людій його”, забезпечувати мир у державі. Рядки “Слова” звучать тут як головні пункти політичної програми для київських князів. За Іларіоном, Володимир - зразок для київських князів. Він - “честен муж”, “в правду одягнений, міцністю препоясан, в істину взутий, розумом увінчаний і милосердям, як гривнею і золотою прикрасою красується”. Ін­шими словами, розум і сила, управління “по правді”, тобто за законом, мило­сердя і справедливість до підданих - необхідні якості верховної влади. Та­кий акцент на соціальному аспекті влади був притаманний Ярославовим книжникам.

У завершальній частині “Слова про Закон і Благодать” знову підкрес­люється божественне походження самодержавної влади, тому що спадкоємця Володимира Великого - Ярослава Мудрого “Господь зробив спадкоємцем твого володіння”. Для Іларіона, очевидно важливе утвердження не стільки божественної природи влади взагалі, скільки релігійне обґрунтування її ле- гітимності як блага для Русі. Автор “Слова” вихваляє свого сучасника князя Ярослава: він не порушує статутів Володимира, але зміцнює, не розтрачує скарбів твого благовір’я, але ще більш преумножає, не говорить, але діє. От­же, Іларіон, прославляючи Володимира Великого і Ярослава Мудрого, ство­рює образ ідеального християнського монарха..

Ярослав Мудрий підтвердить той ідеал відносин між князем і церквою, про який писав Іларіон. Складений Статут Ярослава про церковні суди почи­нається словами: “А се аз, князь великий Ярослав, син Володимирів, по да­нині батька свого згадав з митрополитом київським і всея Русі Іларіоном... грецький номоканон”. Таким чином, маємо приклад спільної законотворчо­сті глави держави і глави церкви в Київській Русі.

Отже, за богословською риторикою в “Слові” ясно проступає оптимізм автора, його глибока віра в майбутнє своєї держави, народу. Політичний тра­ктат висвітлював надзвичайно важливі й актуальні для Київської держави політико-юридичні проблеми: законність походження верховної влади, єдиновладдя “самодержців”, їх відповідальності за управління країною, їх політичні і моральні якості, союз світської і духовної влади, роль за­кону й ін. Міжнародний авторитет держави поставлений у пряму залежність від особистості, діяльності великого князя.

Проблеми співвідношення влади, церкви і людини вирішувалися й у “Повчанні” В. Мономаха.


§ 2. «Повчання» В. Мономаха

Ставши в 1113 р. великим київським князем, Володимир Мономах зміцнив авторитет великокнязівської влади, домігся внутрішнього миру в державі, зростання її міжнародного значення. Однак небезпека феодальної роздробленості Русі проступала усе більш зримо, що тривожило і лякало кня­зя. Ця тривога відбилася в його “Повчанні” своїм синам.

На перше місце в “Повчанні” ставляться християнська віра і добро­чинність. Вони розуміються Мономахом як засади мудрого і справедливо­го правління, турботи про людей. Він посилається на власний досвід: охо­роняв християнських людей від усяких лих, не підтримував міжудільних роз- братів і воєн. Власний досвід підтверджував важливість слідування в управ­лінні державою політичним і моральним принципам: “Не наслідуй лиході­їв, не завидуй тим, що творять беззаконня”, “уникай зла, роби добро, шукай миру, і йди за ним”, “не лінуйся”, “не давайте сильним погубити людини”, “усього ж паче - убогих не забувайте”. Мономах заповідає ці принципи май­бутнім князям. Слідування їм - запорука миру в державі.

Ці вимоги до верховної влади великий князь доповнює вимогою її пра­вильної організації і здійснення. Він радить синам всі державні справи ви­рішувати з радою бояр і дружинників, не допускати в країні усобиць, зберіга­ти єдність держави, чинити «по правді» (по закону) правосуддя.

У “Повчанні” дається відповідь і на гостре питання в умовах наростан­ня небезпеки феодальної роздробленості Русі - права на кровопролиття, смертну кару. На думку Мономах київський князь повинен слідувати право­суддю в державі, як Бог на небі. “Ні правого, ні винного не вбивайте і не по­велівайте вбити його; якщо (хто) буде достоїн (навіть) смерті, то не погубляй ніякої душі християнської”. Таким чином, за Мономахом, право князя на су­дову владу безумовно виключає право на кровопролиття, страту, помсту. Як відомо, саме при його князюванні була створена Розширена редакція Руської Правди, що спочатку обмежувала, а потім узагалі скасовувала смертну кару. Заради миру і єдності держави в “Повчанні” неодноразово підкреслюється необхідність для князів слідувати доброчинності і справедливості.

Багатий власний досвід і логіка міркувань Мономаха приводять до ва­жливого політичного висновку: із владою зростає відповідальність князя перед підданими. Посилаючись на власний досвід, досвід своїх великих по­передників, цитуючи рядки зі Святого Писання, він переконує синів слідува­ти династичному порядку спадкування престолу, зміцнювати великокнязів­ську владу, не відступати від найважливіших принципів моралі, справедливої соціальної і зваженої зовнішньої політики.

І останнє. Рішення кричущих політичних проблем, насамперед - зміц­нення єдності і миру в державі, Мономах пов'язував з надією на співробіт­ництво з церквою. При цьому питання про співвідношення держави і церкви їм вирішується однозначно: церкві відводиться почесне, але явно підлегле місце в співвідношенні світської і духовної влади. Церква виступає тут важ­ливою опорою великокнязівської влади.

Такі основні політико-правові аспекти “Повчання” Володимира Моно- маха, фактично політичної програми для київських князів.


§ 3. Політико-правові проблеми в літописах Київської Русі

Важливим джерелом наших знань про Русь є літописи. Серед них на­самперед виділяється така значна історична і політична пам'ятка, як “По­вість временних літ”, створена у 1113 - 1117 рр. Її автором, принаймні, першої редакції, вважається києво-печерський чернець Нестор (бл. 1056 - 1121 рр.). Які політико-правові проблеми зафіксовані в літопису?

1)   Насамперед, він дає розгорнуту відповідь на питання про походжен­ня руської держави - “Звідкіль є, пішла Руська земля і хто перший поча в ній княжити”. Якщо історію людства Нестор викладає відповідно до Біблії, то історію Русі - з відомостей про розселення слов'ян і зародження держав­ності. Літописець спростовує візантійську концепцію про виникнення Київ­ської держави в результаті хрещення Русі під впливом Візантії. Він приво­дить відомості про походження перших київських князів з полян, їх перші походи на Царьград (Константинополь). Хроніка історичних подій на Русі в “Повісті” пов'язана з історією європейських країн і підтверджує: “народ ру­ський” - не без роду і племені, має свою історію, якою може пишатися.

2)    У центрі “Повісті” - драматична історія вітчизняного державо­творення, утвердження їх династичної влади. Критеріями оцінки політичної діяльності київських і удільних князів у літописі виступають її результати, наслідки для держави і народу. Автор прагне до об’єктивності, уникає ідеа­лізації навіть Володимира-хрестителя Русі. Князь до свого хрещення “був ненаситний у блуді”, “мав кілька дружин” і сотні наложниць, але потім змі­нився і жив “у страху божим”. Не замовчує він і політичні помилки князів, у т.ч. Ярослава Мудрого, Ярославичів, що мали фатальні наслідки для єдності держави.

3)    У християнському дусі Нестор-літописець трактує природу влади, права. “.Бог дає владу кому хоче, постановляє царя і князя Всевишній то­му, кому хоче дати. Коли яку землю уподобає Бог, то ставить їй царя і князя праведного, котрий любить суд і правду, і право заводить через суддю, що править суд. Коли ж правдиві князі на землі, то багато гріхів прощається зе­млі тій, а коли злі і лукаві бувають, то ще більше зло наводить Бог на землю ту, оскільки є главою землі тієї”. Як і для Іларіона, ідеалом для Нестора є со­юз, співпраця між світською і духовною владою. Зразком такої співпраці для нього теж виступає Володимир Великий, завдяки співробітництву з цер­квою діяв “по правді” і Ярослав Мудрий. За Нестором, у добрих справах ки­ївських князів їх радником виступає сам Бог.

4)   Літопис проливає світло на правові звичаї, державні традиції Ки­ївської Русі. У “Повісті” знаходимо відомості, зокрема, про дотримання тра­диції в час небезпеки скликати віче - орган прямого народоправства.. Так, ві­че запросило Мономаха на престол. Воно ж могло наділити князя надзвичай­ними повноваженнями, прийняти (затвердити) рішення щодо ополчення, по­датків, посадових осіб і т.п. У всіх важливих питаннях великий князь “тримав раду з бояри”, забезпечував єдність держави.

5)    Історія - арена постійної боротьби добра і зла. Як історик, Нестор- літописець добре розуміє політичне значення історичних уроків, їх повча­льний характер. Так, на прикладі братовбивчої політики Святополка він ілю­струє її наслідки для держави і самого князя, що закінчив своє “зле життя” між Чеською і Лядською землею. “Се Боз явив на показ князям Руським, - підкреслюється в літописі. - Нехай хто таке сотворить, знають про це, і вони, коли зроблять подібне зле братовбивство, таке ж приймуть покарання, але бі­льше цього, тому що вже знають, що було”. Такі уроки застерігали від між­усобиць. Але вирішального значення для політичного виховання київських князів автор літопису надає позитивному досвіду їх попередників. Він ви­хваляє Володимира, Я.Мудрого за масштабне містобудування, будівництво церков і монастирів, за любов до книг і знань. Тут - цілий гімн книгам і знанням. “Велика-бо користь буває людині від науки книжної, - пристрасно проповідує Нестор, - тому що книги вказують нам і вчать нас, як йти шляхом покаяння, і мудрість, і стриманість добуваємо зі слів книжних. Книги подібні рікам, що тамують спрагу цілого світу, це джерела мудрості. Книги - бездон­на глибина, ми ними в журбі утішаємося, вони - вузда для тіла і душі”. Як бачимо, літописець добре розумів роль освіти, знань для людини і держави.


§ 4. «Слово» і «Моління» Данила Заточника

В умовах наростання роздробленості Русі і зовнішньої небезпеки на­прикінці XII - початку XIII ст. пристрастно пролунало “Слово” і “Моління” Данила Заточника. Напередодні татаро-монгольської навали на Русь він із тривогою писав: “Не дай же, Господи, в полон землі наші язиком (тобто на­родом), не знаючим Бога”. Автор твору (у двох частинах) знаходиться у в'яз­ниці і звертається до великого князя з проханням захистити його від утисків і звільнити з ув'язнення. Лиха Данила і всіх “сиріт” - від сваволі бояр, кня­зівських слуг, багатіїв. Усі свої надії він пов'язує з освіченим, мудрим єди­новладдям. “Краще один смислен, - пише давньоруський мислитель, - паче десять володіющих гради властелін без ума”. Мудре правління - благо для держави, запорука її могутності. “Яко ж дуб кріпиться безліччю коренів, тако и град наш твоєю державою”. .Жонам глава муж, а мужам князь, а князям Бог”. Такою бачить природу влади Заточник.

Єдиновладдя князя, на його думку, послабляють “лукаві”, думські бо­яри. “Не корабль топить людей, - застерігає Заточник, - але ветр: тако ж і ти, княже, не сам владієш, в журбу введуть тя думці твої”. Багаті бояри, боярська самоправність засуджується автором “Слова”: “Лукавим” радникам він про­тиставляє “мудрого мужа”, “розумного боярина” не по знатності похо­дження, а за освітою і розумом. Вони приносять славу і державі, і самому князю. Такі радники будуть діяти “по правді”. Мудрість - умова справедливого здійснення влади.

Важливим елементом великокнязівської влади і безпеки країни Заточ- ник вважає наявність “множества воїв”. Запорукою дієздатності влади є “царська гроза”, як проти зовнішніх ворогів, так і проти тих, хто творить без­законня. Він закликає князя до зваженої політики, захисту слабких і знедоле­них. Нагадує, народ - джерело князівського багатства і могутності.

Таким чином, підтримка Заточником сильної великокнязівської влади передбачає обмеження влади місцевих феодалів. Пізніше до його твору бу­дуть звертатись інші мислителі середньовічної Русі.

Таким чином, ідейні традиції Київської Русі спиралися на державотво­рчі процеси, відбивали інтереси реального політичного життя. Київські мис­лителі виступали на підтримку великокнязівської влади, централізованої держави - єдино можливих в тих умовах. Іларіоном, Нестером, Мономахом, Заточником розроблені критерії ідеального правителя - моральні (повна від­повідність особистих якостей нормам християнської етики), юридичні (до­тримання законності як у придбанні влади, так і в способах її реалізації), по­літичні (уміння забезпечити управління (країною, мир із сусідами, союз з церквою, ефективну соціальну політику і т.д.). Важливими результатами бу­ли чітко сформульовані принципи політичної влади, її мети і рамки, обмеже­ні нормами звичаїв і писаним правом (“правдою”). Політична думка утвер­джувала і розвивала ідеї про природу влади і права, ролі законності, справед­ливості, милосердя в державі. Під впливом античної літератури тут почина­ють проростати раціоналістичні і гуманістичні ідеї.

Принципи політики, права, моралі закріпилися й в афоризмах, прислі­в'ях і приказках, що існували в Київській Русі: “Багатим усі люди друзі”, “Хто багатьом страшний, той буде багатьох боятися”, “Заздри не тому, хто більшої влади домігся, а тому, хто добре з похвалою залишив її”, “Божевіль­на влада буває причиною зла”, “Хто хоче іншими керувати, нехай спочатку навчиться володіти собою” та ін.

 

Контрольні завдання:

1.  Поясніть значення закону в «Слові про Закон і Благодать». Назвіть найбільш важливі політико-правові ідеї цього твору.

2.  Які принципи управління державою сформульовані у «Повчанні» В Мономаха.

3.  Визначіть найголовніші політико-правові проблеми і запропоновані шляхи їх ви­рішення у літописах і літературі Київської Русі.