РОЗДІЛ 5. ПОЛІТИКО - ПРАВОВІ ВЧЕННЯ У СЕРЕДНІ ВІКИ (V - XIV СТ.)

Одним з головних чинників періоду Середньовіччя було становлення феодальних відносин, яким відповідали як політико-правові інститути, так й більшість політико-правових концепції. Важливою рисою цього часу є релі­гійний характер свідомості абсолютної більшості людей через що релігійні організації мали можливість змагатися за вплив на суспільство навіть з дер­жавами. Католицька церква мала величезний вплив у Західній Європі та по­ступово перетворилася на наднаціональне політико-правове утворення, що призводило до конфлікту з монархами за верховенство влади. У цей період на Близькому Сході виникла інша світова релігія - іслам, на основі якого сформувалася нова могутня держава - Арабській Халіфат й специфічна релі­гійно-правова система мусульманського права. Між двома найбільшими ре­лігійними системами почалося ідеологічне та військове протистояння.

§ 1. Ісламська політико - правова думка.

Становлення ісламської правої та політичної думки почалося в VII ст. на Аравійському півострові та відбувалося в умовах формування єдиної дер­жави в арабських племен і становлення нової монотеїстичної релігії - ісламу.

Провідна роль при цьому належала Мухаммаду (571 - 632 рр.), який згідно переказів був обраний Аллахом як пророк, що повинен донести до людей божественне одкровення. Мухаммад народився в 571 р. у місті Мекка, яке було важливим торговельним і релігійним центром арабського світу. Згі­дно переказів перші божественні одкровення він почув у 610 р. після чого почав проповідувати. Центральною ідеєю проповідей було обґрунтування іс­нування єдиного Бога - Аллаха (у арабських племен панувало язичництво та багатобожжя) та рівності всіх людей перед ним. Але проповіді Мухаммада спочатку викликали ворожість більшості його одноплемінників. Через це Мухаммад із невеликою групою однодумців у 622 р. переселяється до міста Йасріба (сучасної Медини). Важливою складовою проповідей Мухаммада стає ідея створення окремої ісламської держави, яка б слугувала захистом ві­руючої громади мусульман і знаряддям поширення віри.

У Медині Мухаммад був офіційно визнаний Пророком, головою міста, військовим лідером і верховним суддею. У Медині було прийнято перший політико-правовий документ ісламу - Мединський договір або конституція Медини. Цей документ, що виконував дві основні функції: суспільного дого­вору між основними соціальними групами та конституції нової держави, за­клав підвалини формування ісламської держави та громади мусульман, на­лежність до якої віднині визначалася не кровною спорідненістю, а вірою. Із формальної точки зору він являв собою трьохсторонню угоду, яку підписали мухаджири (мусульмани, які перебралися з Мекки), ансари (мусульмани Ме­дини) й іудейські племена, що мешкали в місті. Відповідно до цієї угоди му­сульмани й немусульмани визнавалися рівноправними мешканцями ісламсь­кої держави. У мусульманській громаді було заборонено багато архаїчних племінних звичаїв (зокрема - кровну помсту), встановлено загальну криміна­льну відповідальність - будь-яка особа, яка скоїла злочин, повинна нести по­карання незалежно від племінної й релігійної належності. Мухаммад прого­лосив ідею дотримання соціальної справедливості у громаді, намагався пом’якшити фактичну нерівність за допомогою різних релігійно-правових ін­ститутів. Так, одним із основних обов’язків мусульманина було визнано обов’язок допомагати бідним.

Через вісім років після вигнання, Мухаммад на чолі десятитисячного війська захопив Мекку, очистив Каабу від язичницьких ідолів і обернув на­селення в іслам. Зокрема, цей приклад використовується в мусульманському праві для обґрунтування можливості поширювати віру „за допомогою меча”. Унаслідок цього мусульманська держава розросталася небаченими темпами, розповсюджуючись на нові території та народи.

Після смерті пророка у 632 р. чотири його найближчі сподвижника, ого­лошені „праведними”, один за одним обиралися на пост правителя - халіфа. Відповідно до мусульманської традиції вважається, що їх правління та дер­жавно-правова практика найбільше відповідали нормам мусульманського права (шаріату), а тому всі інші правителі повинні слідувати їх прикладу. Перший халіф Абу Бакр очолював ісламську общину всього два роки (632 - 634 рр.), але встиг багато зробити для становлення молодої ісламської держа­ви і права. Саме Абу Бакр зібрав усі божественні відкриття в єдину книгу - Коран, об’єднав усі аравійські землі в одну державу та поширив іслам на те­риторії Іраку та Сирії. Другим халіфом став Умар, який правив десять років (634 - 644 рр.). За його правління було багато зроблено для розвитку системи державного управління, зокрема вперше запроваджено постійні органи іс­ламського правосуддя. Для ухвалення державних і правових рішень він пер­шим створив консультативно-дорадчий колегіальний орган при халіфі - шу- ру. Третім халіфом був Усман (644 - 656 рр.), який доклав багато зусиль для поширення ісламу та мусульманського права, зокрема зробив шість точних копій першого екземпляру Корану й розіслав їх по різних частинах країни для однакового розуміння та застосування. Останнім „праведним халіфом” став Алі (656 - 661 рр.). Його правління закінчилося політичним і релігійним розколом мусульманської общини на два напрями - сунітів та шиїтів.

Таким чином, завдяки новій ідеології та політиці „меча”, за досить коро­ткий термін була створена величезна держава, межі якої були від Іспанії до Північної Індії.

Іслам про державу та владу. Арабський халіфат історично сформува­вся як теократична монархія, в якій поєднані релігійна та світська влади. Водночас приписи Корана не дають точних відповідей, якою повинна бути мусульманська держава, як має формуватися та здійснюватися влада. Це при­звело до того, що засади мусульманської державності розроблялися переду­сім ісламськими теологами.

Досить суттєві відмінності мають концепції держави і політики двох основних напрямків ісламу, які утворилися після вбивства останнього праве­дного халіфа Алі. Так, шиїти вважають, що верховна влада в мусульманській общині може належати лише нащадкам Пророка. Ураховуючи, що найближ­чим нащадком Мухаммада залишився Алі (двоюрідний брат і зять Пророка), то верховна влада повинна, на їх думку, передаватися у спадок лише в його роду. Таким чином, імам (верховний правитель мусульман-шиїтів) не може обиратися общиною, його влада має божественне походження та передається у спадок. Суттєвою відмінністю концепції влади імама шиїтів є те, що він не лише виконує політичні функції верховного правителя общини, але є й тлу­мачем Корана, релігійних і правових норм.

Особливостями сунітської концепції є визнання легітимності влади всіх чотирьох праведних халіфів і рівної авторитетності чотирьох основних релігійно-правових шкіл. Вони визнають як можливість обрання верховного правителя з членів мусульманської общини, так і передачу його влади у спа­док. Верховним сувереном для сунітів є лише Аллах, а повноваження халіфа позбавлені божественності. Відповідно до сунітської традиції халіфат - це угода між халіфом і мусульманами, за якою перший зобов’язаний дотриму­ватися положень Корану та Суни, дотримуватися інтересів мусульман і за­хищати їх майно, а мусульмани зобов’язані поважати халіфа та виконувати його праведні накази.

Джерела мусульманського права, толки (школи) права. Мусуль­манське право (шаріат) - це право, яке створене не державними органами, а релігійними діячами, і тому має характер релігійно-правової доктрини. Воно має багато специфічних рис і відмінностей від звичного для нас західного права^[1]. Відповідно до доктрини мусульманського права основними його джерелами є Коран, Суна, іджма та кійас.

Коран - священна книга мусульман, запис дарованого Аллахом одкро­вення, переданого через пророка Мухаммада. Коран складається з 114 частин (сур), які у свою чергу складаються з окремих строк або віршів (айатів). В єдину книгу вони були систематизовані лише після смерті Мухаммада. Це - найважливіше джерело мусульманського права. Проте положень юридичного характеру, що містяться в ньому, невелика кількість: лише близько 500 айатів із більш ніж 6200, які містяться в Корані, установлюють певні правила пове­дінки. Так, наприклад, Коран закріплює кримінально-правові норми: „Злодію та злодійці відсікайте руки за те, що вони скоїли”. До складності застосуван­ня призводить також наявність різних, іноді протилежних, висловів пророка з однакових питань.

Суна - це збірники зафіксованих у формі переказів (хадисів) висловів і вчинків пророка Мухаммада, що вважаються зразком, якому зобов’язані слі­дувати мусульмани. Разом із положеннями Корану вона складає зміст шаріа­ту, має вирішальне значення для тлумачення заповідей цієї священної для мусульман книги. Так, існує переказ відповідно до якого пророк одного разу повелів відрубати руки злодіям лише за крадіжку цінних речей, вартість якої більше чверті динару. Таким чином, загальна норма, наведена у Корані, була доповнена та уточнена положенням Суни.

Ці перекази збиралися й відтворювалися багатьма послідовниками Му- хаммада. Два великих діячі ісламу аль-Бухарі та Муслім у IX ст. виконали кропітку роботу задля виявлення дійсних висловлень Пророка. Мусульман­ська правова наука спирається на різні зводи норм, серед яких провідна роль надається „Достовірному збірнику” імама аль-Бухарі (810 - 870 рр.). Його відмітною рисою є класифікація включених до нього хадисів за предметною ознакою, що полегшує їх використання в інтересах правової теорії та практи­ки. У цих же цілях складалися спрощені збірки хадисів, відібраних не тільки з цього збірника, а й з інших визнаних зводів. Серед таких коротких збірни­ків великим авторитетом у мусульманських правознавців користується ком­піляція „Досягнення мети” аль-Аскалані (1372 - 1449 рр).

Іджма (доктрина мусульманського права) - одне з основних джерел мусульманського права, одностайні думки найбільш авторитетних ісламсь­ких правознавців однієї чи всіх шкіл з питань, прямо не врегульованих у Ко­рані й Суні. Вона являє собою коментарі, що заповнюють прогалини в релі­гійних нормах. У повсякденному житті правозастосовці, у тому числі й судді, використовують і посилаються саме на іджму.

Кійас - джерело мусульманського права, що складається з тлумачень Корану і суни з використанням особливого методу - судження за аналогією. Його суть полягає в застосуванні відповідних норм, сформульованих у Кора­ні й Суні, до інших аналогічних випадків. Кійас набуває юридичної чинності, якщо його визнано вищим мусульманським духівництвом.

Коли в ІХ ст. класичне вчення чотирьох джерел ісламського права ста­ло пануючим у всіх правових школах, раніше застосовуваний метод відносно вільного прийняття рішень зі спірних питань (щоправда, все-таки орієнтова­ного на Коран і Суну) став розглядатися як неприпустимий. Утвердилися ду­мка, що юристам не можна приймати самостійні рішення з якого-небудь пра­вового питання, ґрунтуючись тільки безпосередньо на Корані й Суні. Їх дія­льність обмежилася тлумаченням правових книг, визнаних окремими школа­ми як авторитетні джерела.

У сучасному мусульманському праві вирішальне значення надане єди­ній погодженій думці авторитетних релігійних діячів, оскільки вона в остато­чному підсумку визначає, яку норму Корану чи Суни конкретно або за анало­гією варто застосувати як чинне право. Саме в формі доктрини була створена більша частина чинного мусульманського права. Необхідно відрізняти мусу­льманське право від національного права окремих мусульманських держав, що створено на основі шаріату, але міститься в інших джерелах (законах, звичаях, прецедентах) та має багато нових положень не передбачених ним.

Завдяки переважно доктринальному характеру в мусульманському праві ніколи не існувало єдиних поглядів на його сутність. Поступово, почи­наючи з середини УІІІ до ІХ ст., сформувалися чотири основні толки (шко­ли) мусульманського права. Їх засновниками були найбільш видатні діячі ісламу Абу Ханіфа (699 - 767 рр.), Малік Ібн Анас (715 - 795 рр.), Аш-Шафія (772 - 820 рр.), Ахмад Ібн Ханбал (780 - 855 рр.).

Ханіфітська школа є найліберальнішою з усіх. Із Абу Ханіфа почала­ся письмова традиція в мусульманському праві. Вважається, що його перу належить перший труд з ісламської догматики „Найважливіше знання”. Він і його послідовники першими розробили метод судження за аналогією (кійас). Вони визнавали правове значення місцевих звичаїв, які доповнювали му­сульманське право. Малікітська школа. Малік Ібн Анас одним із перших склав збірку хадісів „ал-Мутава”, поділивши їх за певними правовими тема­ми. Він розробив особливий метод незалежного рішення правових спорів, змістом якого було встановлення користі від певного вирішення для всієї мусульманської громади. Шафіїтська школа. Вважається, що засновник цієї школи Аш-Шафія сформулював учення про чотири джерела („чотири коре­ня”) мусульманського права, яке стало загальновизнаним в ісламі, і першим обґрунтував іджму як одне з основних джерел права. Ханбалітська школа є найбільш консервативною. Її засновник Ахмад Ібн Ханбал прагнув очисти­ти іслам від нововведень, які викривляють його. Він також підвищив значен­ня суни майже до рівня Корана - за його вченням вона прямо тлумачить Ко­ран. Він вважав можливою політико-правову боротьбу та насильницьке відсторонення правителя від влади за недотримання постулатів віри.

§ 2. Політико-правові погляди Іоанна Солсберійського

Іоанн Солсберійський (невід. - 1180 р.) - філософ, богослов та істо­рик, автор політичних трактатів народився у англійському містечку Солсбері. У 1159 р. Іоанн написав свою головну політико-правову працю „Полікраті- кус”, яка стала першим після періоду античності системним трактатом про природу світського правління, через що його вважають одним з засновників західноєвропейської політичної науки. Він першим у цей період поєднав різ­номанітні державно-правові теорії: грецькі, римські, канонічні з метою ство­рення на цій основі сучасної європейської доктрини держави і права. Окремо слід підкреслити, що його праця була написана за сто років до появи в Європі першого латинського перекладу „Політики” Арістотеля в 1260 р., яка заклала підвалини більшості наступних політико-правових досліджень Середньовіч­чя.

Відповідно до християнської традиції закон та державну владу він вважав даром Божим, якому всі повинні підкорюватися. Але новим у його праці стає аналіз відносин між державною владою, яка втілюється у правите­лі, та підданими у межах певної територіальної системи. Намагаючись сфор­мулювати загальне визначення держави він був дуже близьким до сучасного її розуміння, як „форми публічної влади ... яка втілюється у вищих політич­них повноваженнях в межах певної території”.

Іоанн чітко проводить думку про обмеженість влади монарха. Монарх повинен підкорятися законам і дбати про загальне благо: „правитель є слу­гою загальної користі та рабом справедливості”. „Сама велика влада, - пише Іоанн, - полягає в тому, щоб підпорядкувати державу законам, а правитель не повинен дозволяти собі нічого, що не узгоджується зі справедливістю право­суддя”. Правитель, який не робить цього, стає тираном: „тиран - це той, хто зловживає владою, наданою людині Богом”, „хто перетворив закони у ніщо, а людей у рабів”. Тиранію він розглядає як одне з самих важких злочинів перед суспільством. У такому випадку народ може чинити опір, і навіть вбити пра­вителя. Цікавою є думка Іоанна, що це не лише право підданих, а навіть їх обов’язок. Система аналізу цієї проблематики (причин, умов та наслідків ти­ранії, прав та обов’язків правителя та підданих тощо) заклала новий напря­мок європейської політико-правової думки, який пізніше отримав назву ти- раноборчість (тираноборчество?).

питанні співвідношення державної и релігійної влади Іоанн віддає безумовний пріоритет останній. Правитель, на його думку, є лише слугою священиків і нижче них у соціальній ієрархії. До цієї проблеми Іоанн підхо­дить через аналіз принципів передачі влади: виборності та спадковості, роз­гляд їх переваг та недоліків. Його висновок спрямований на подолання конф­лікту цих принципів: правителем може стати лише та людина, яка обрана Бо­гом (тобто отримала благословення церкви), а тому є не важливим успадку­вала вона це право чи була обрана.

Більше століття, тобто до появи праці Томи Аквінського „Про владу”, „Полікратікус” був самим авторитетним твором у Європі про природу прав­ління.

§ 3. Вчення Томи Аквінського про державу і право.

Тома Аквінський (Аквінат) (бл. 1226 - 1274 рр.) народився поблизу містечка Аквіно у сім’ї дрібного феодалу. Здобув освіту в кращих європейсь­ких університетах - Неаполю, Кельну та Парижу, де отримав ступень магіст­ра теології. Перу Томи Аквінського належать близько дев’яноста праць із фі­лософії, теології та політики. Серед праць, в яких розглядаються державно- правові проблеми, слід згадати „Суму проти поган” (більш відому як „Суму філософії”), „Суму теології”, „Про владу” (відому як „Про правління царів”). Він написав також коментарі до головних праць Арістотеля, зокрема до „По­літики”.

У головних своїх працях - Сумах - Тома здійснив систематизацію ка­толицької теології в такому масштабі, як це до нього не вдавалося нікому. Завдяки цьому він був визнаний провідним теологом, а його доктрина - офі­ціальною доктриною Римської католицької церкви. Головною особливістю його методології було обґрунтування віри в Бога (надприродне явище) на ос­нові раціональних і логічних аргументів, відповідно до здобутків античної філософії. Згідно зі загальноприйнятою в середньовічних університетах ме­тодикою, Тома викладає своє вчення у вигляді критичного дослідження, в якому наводяться аргументи „за” і „проти” певної тези.

Аквінат досліджував державну владу через розподіл її на три головні елементи: 1) походження, 2) сутності, 3) використання.

Походження та сутність держави. Тома Аквінський сприйняв по­гляди Арістотеля на людину як „політичну істоту”, дещо видозмінивши їх відповідно до християнської доктрини. Наділення людини розумом, на його думку, спричиняє потребу існування соціальних організацій. Але прагнення до соціального життя людина не може задовольнити за допомогою тих мож­ливостей, які пропонують їй сім’я, соціальний стан чи поселення, тому ці спільноти повинні бути об’єднані в більш повну та універсальну організацію - державу. Водночас держава розглядається не лише як наслідок раціональ­ної діяльності людини, а й як частина універсальної імперії, творцем і прави­телем якої є Бог. Призначення держави він вбачає у створення прийнятних умов життя людини в економічних і культурних сферах як передумови її ду­ховного розвитку, пізнання Бога та здобуття після смерті небесної благодаті.

Проблема співвідношення церковної та світської влади. Врахову­ючи, що Тома був представником католицької церкви, а деякій час займав офіційні посади в ній, його вчення продовжувало традицію обґрунтування верховенства церкви над світською владою. Логіка була такою. Усвідомлю­ючи, що кінцевою метою будь-якої особи є досягнення небесної благодаті, виконання цієї мети є покликанням не земної, а божої влади. „Служіння його царству, оскільки духовне відділено від земного, вручено не земним правите­лям, а священикам, особливо Папі римському, якому всі царі християнського світу повинні підкорятися, як самому Господу”. Таким чином, верховним су­вереном над усіма людьми, зокрема над правителями, проголошувався лише Папа, який володарює відповідно до Божого закону.

Водночас Тома визнавав божественне походження державної влади, підтверджуючи це словами апостола Павла: „... бо немає влади, як не від Бо­га, і влади існуючі встановлені від Бога”. Але далі він формулює чіткі обме­ження її повноважень: правитель має керувати державою відповідно до зако­нів, які мають бути справедливими. Якщо дії правителя не відповідають за­конам, піддані мають право на опір.

Класифікації форм правління. Відповідно до античної традиції То- ма виклав учення про „добрі” й „погані” форми правління. Критеріями поді­лу запропонував кількість правлячих (один, декілька або багато) і мету прав­ління (багатство, чеснота або свобода). Таким чином, добрими формами є монархія, аристократія та політія, поганими - тиранія, олігархія та демокра­тія. З-поміж добрих форм монархію Тома вважав найдосконалішою: „адже і у бджіл один цар, і у всьому всесвіті єдиний Бог, творець усього і правитель. І це розумно”. Монархії він поділяв на абсолютні та політичні, в яких велику роль мають крупні феодали та церковні ієрархи. Саме політичні монархії він вважав найдосконалішими. Серед поганих форм він більш стерпною вважав демократію, а найгіршою - тиранію. Водночас Тома визнавав наявність не­доліків у всіх, навіть правильних форм, а тому для практичного втілення слід завжди шукати „змішаний” тип правління.

Доктрина права та закону. Аквінат безумовно визнавав потребу пра­ва, зокрема законів, які створюються людьми, для регулювання суспільних відносин. Вони, на його думку, є елементом виховання для осіб, схильних до поганого. Більш загальну мету Тома визначав наступним чином: „Закони по­трібно встановити для миру між людьми та чесноти”. Закон він визначає як певне установлення розуму з метою загального блага, що приймається та об­народується тим, хто має піклуватися про суспільство.

Тома Аквінський розробив оригінальну концепцію системи права і за­кону, який є водночас і божественним проявом, і людським творінням. Усі закони він ділив на чотири групи: 1) вічний закон, під яким розумів загаль­ний задум Бога щодо управління Всесвітом; від нього походять усі інші зако­ни; 2) природний закон як втілення вічного закону в людській природі; 3) людські (позитивні) закони, які формулюються зусиллями людського розу­му з природних законів для вирішення практичних справ; 4) божественний (також позитивний) закон, який втілений у Біблії та є необхідним орієнтиром для пошуку людиною справедливості.

Отже, Тома одним із перших розробив концепцію системи права, яка має певну ієрархічну внутрішню структуру на чолі з вічним законом. У випа­дку відхилення або порушення цієї ієрархії людські (позитивні) закони „по суті стають не законом, а насильством певної особи”. Право за Аквінатом завжди є сферою правди та справедливості.

Не зважаючи на релігійну форму, доктрина держави і права Томи Ак- вінського закладала теоретичне підґрунтя формування в подальшій європей­ській політико-правовій думці концепцій природного права та правового за­кону. Система ж канонічного права (права Римської католицької церкви) ста­ла однією з основ, на якій пізніше були сформовані всі національні правові системи країн Європи.

У 1323 р. Римською католицькою церквою Тома Аквінський був про­голошений святим, а в 1879 р. його вчення енциклікою Папи Лева ХІІІ фак­тично було визнано офіційним ученням церкви. Папа Іоанн Павло II у 1998 р. в енцикліці „Віра та розум” також підтвердив не минаючу важливість учення Томи Аквінського для сучасної католицької церкви.

§ 4. Теорія всесвітньої монархії Данте Аліґ’єрі

Данте Аліґ’єрі (1265 - 1321 рр.), італійський поет, юрист і державний діяч, автор творів „Нове життя”, „Пір”, „Про народне красномовство”, „Ко­медія”, „Про монархію” та ін. У трактаті „Про монархію” він обґрунтовує три головні тези: 1) необхідність всесвітньої монархії для благополуччя ми­ру; 2) належність римському народу місії утворення всесвітньої монархії; 3) авторитет монархії дається безпосередньо від Бога, а тому є незалежним від церкви.

Ідеї Данте цікаві новими, космополітичними поглядами на облашту­вання світу: „мені Всесвіт є батьківщиною, як рибам море”. Єдиний вихід із кризи, яка охопила європейські держави, він вбачав у всесвітній монархії, яка покладе край чварам і міжусобицям та встановить загальний мир і поря­док. Прикладом цієї монархії вважав Римську імперію, за часів якої римський народ довів свою здатність збудувати універсальну імперію. Підкорюючи інші народи, римляни намагалися досягти високої мети справедливості - за­гального блага. Виникнення ж християнства саме у Римські імперії - прояв божественного благовоління до неї.

Однією з причин розбрату в Італії Данте вважав утручання Римського папи в компетенцію світської влади. Церков порушила поділ влад, який був установлений Богом: „церков Риму, дві влади в собі змішавши, упала в бруд”. Він - за розмежування повноважень церкви й монарха. Завданням церкви можуть бути лише духовні справи, а методом їх здійснення - лише переконання. Намагання затверджувати світську владу не відповідає самій природі церкви. Аргументами незалежності монархії у Данте є також істори­чний досвід - світська влада виникла набагато раніше християнства, а тому монарх одержує владу безпосередньо від Бога, а не від церкви. Через такі по­гляди католицька церква украй негативно поставилася до видання цієї праці. У 1329 р. Папа Римський визнав її єретичною та наказав спалити.

Погляди Данте здебільшого можна вважати ідеалістичними. Однознач­но визнаючи шкоду від поєднання в одних руках світської та релігійної вла­ди, він водночас вважав можливим знайти вільного від корисливості монарха для керівництва Всесвітом, який буде правити виключно заради загального блага.

§ 5. Політико - правове вчення Марсилія Падуанського

Марсилій Падуанський (бл. 1275 - бл. 1343 рр.), італійський політик, релігійний діяч і науковець, розробив незвичну для Середньовіччя політико- правову доктрину, яку виклав у праці „Захисник миру”. За цю працю автор був визнаний єретиком і примушений переховуватися від гоніння церкви.

Він першим із мислителів виступив за повну секуляризацію держав­ною влади. На відміну від Данте, Марсилій Падуанський обґрунтовував не стільки розмежування їх повноважень, скільки майже повне підпорядкування церкви державі. На його думку, причиною всіх бід в Італії того періоду є не­гативна практика втручання церкви у світські справи. Цьому потрібно, вва­жає він, покласти край. Церква повинна бути позбавлена свого суверенного статусу та понижена до рівня державної установи, підлеглої світській владі. Канонічне право також має використовуватися лише з дозволу держави. Примус за невиконання певних норм є монополією виключно держави.

Марсилій не визнавав божественного походження держави. На його думку, держава виникає внаслідок історичного розвитку та прогресу суспіль­ства, ускладнення форм його організації (сім’я, рід, плем’я, місто, держава), як результат раціонального розуму людини та розвитку її потреб. Він розріз­няє шість частин держави, кожна з яких виконує певну суспільну роль - зем­леробство, ремесла, торгівля, військова справа, священство та суд.

Принципово новою була його ідея про суверена держави. Марсилій першим визнав сувереном, джерелом державної влади народ, під яким ро­зумів не всіх громадян, а кращу їх частину - військових, чиновників, свяще­ників, що дбають про загальне благо. Одним із перших він обґрунтував від­мінності законодавчої та виконавчої влади. Законодавча влада належить ви­ключно суверену - народу, а виконавча - монарху й уряду. Виконавча влада безумовно підпорядковується законодавчій. Найкращім способом формуван­ня державного апарату він вважав вибори. Навіть монархію, прихильником якої він був, пропонував зробити не спадковою, а виборною. Обраний монарх - завжди краще спадкового, а вся держава більш міцна.

Виключно народ як верховний суверен має видавати закони, під якими він розумів „приписи, що мають примусову силу завдяки покаранню або за­охоченню”. Найважливішою метою існування законів Марсилій вважав установлення „громадянської справедливості та загального блага”, а додатковою - „безпеку та стабільність влади государів”.

Таким чином, незважаючи на панування феодалізму в суспільних від­носинах, у Середньовіччі виникло багато нових ідей, які виходили далеко за ідеологічні межі цього історичного періоду. Панування релігійного світогля­ду не завадило появі нової теоретичної течії, яка вперше обґрунтовувала світський характер держави і права. Проблема співвідношення світської й ре­лігійної влади вирішувалася по-різному: в Європі чітко простежується ідея відокремлення двох влад, а в мусульманському світі, навпаки, - нерозривне поєднання. Спільною рисою більшості політичних концепцій цього часу було їх формування на основі переосмислення здобутків античності, насамперед праць Арістотеля. Нові політико-правові ідеї, які виникли в середньовічній Європі, заклали теоретичні підвалини формування багатьох концепцій Від­родження й Реформації, виникнення національних держав і систем націона­льно права сучасного типу.

Контрольні завдання:

1. Розкрийте специфіку ісламської концепції держави та права.

2. Які ідеї містить концепція тираноборчості Іоанна Солсберійського.

3. Пояснить ієрархію законів Томи Аквінського.

4. Порівняйте антицерковні погляди Данте Аліґ’єрі та Марсилія Падуанського. Хто є джерелом державної влади за Марсиліям.

^[1] Див.: Порівняльне правознавство: Підручник для студентів юридичних спеціальностей. В.Д. Ткаченко, С.П. Погребняк, Д.В. Лук’янов / За заг. ред. В.Д. Ткаченка - Харків: Право, 2003. - С. 180 - 188.