РОЗДІЛ 4. ВЧЕННЯ ПРО ПРАВО І ДЕРЖАВУ В СТАРОДАВНЬОМУ РИМІ

Політико-правові вчення Стародавнього Риму мали багато спільного з політико-правовими вченнями античної Греції, формувались на основі грецької філософії, запозичених уявлень про форми держави, право, закон і справедливість тощо. Основними чинниками, які вплинули на становлення державно-правової думки Стародавнього Риму і обумовили їх своєрідність є наступні: 1) бурхливий розвиток відносин приватної власності, який вимагав посиленого правового захисту майнових відносин і обумовив відокремлення юриспруденції в самостійну галузь знань, розвиток приватного права; 2) кри­за рабовласницького способу виробництва, перебудова державного механізму в епоху імперії, війни, пов’язані з переростанням Римської імперії в світову державу, які обумовлюють розвиток міжнародного та публічного права, переосмислення ключових державознавчих проблем та місця і ролі людини в державно-правовій практиці.

§ 1. Вчення Цицерона про державу і право

Теоретичні погляди Цицерона^[1] про державу і право формувалися під помітним впливом вчень Платона, Аристотеля, Полібія і грецьких стоїків. Використання ним ідей своїх попередників відбувається з урахуванням римських традицій в сфері державно-правової практики і політико-правової думки, що й дозволило йому розвинути і сформулювати оригінальні нові по­ложення з теорії держави і права.

Основними у вченні Цицерона про державу є питання про її природу, сутність, форми, про найкращий державний устрій, найкращого державного діяча та ідеального громадянина. Поділяючи позицію Аристотеля, головну причину походження держави Цицерон вбачав не стільки в слабкості людей і їх страху (точка зору Полібія), скільки у їх вродженій потребі жити разом. «.Причиною об’єднання став не страх бути розтерзаними дикими звірами, але швидше сама людська природа; і що об’єдналися вони тому, що людська природа уникає самотності і прагне до спілкування і союзу». Іншою причи­ною утворення держави є необхідність охорони власності. Сама ж держава виростає з родини. «Первинні узи полягають в шлюбі, потім - в появі дітей, далі - в єдності дому і спільності майна, а це вже початок і якби розсадник держави».

За Цицероном держава (res publica) є надбанням, справою народу (res populi), «а народ не будь-яке поєднання людей, зібраних разом яким би то не було чином, а поєднання багатьох людей, пов'язаних між собою зго­дою в питаннях права і спільністю інтересів». Отже, держава в розумінні Цицерона є виразником спільних інтересів всіх її вільних членів, згуртова­них своїм юридичним статусом, «загальним правопорядком». Тут відбувається юридизація поняття держави, адже зв'язок з правом розглядається як одна з її суттєвих ознак. Несучою конструкцією державності у Цицерона виступає «згода станів» ^oncordia ordinum). На думку мислителя досягнення такої згоди є головним для збереження держа­ви.

Влада в державі повинна здійснюватися на підставі закону. Треба, вва­жав Цицерон, установити «не тільки для магістратів міру їхньої влади, але й для громадян міру їхньої покори. Адже той, хто розумно велить, рано або пізно повинен буде підкорятися, а той, хто покірно підкоряється, гідний того, щоб рано або пізно почати повелівати». Але й держава, й її закони незмінно підвладні Божому, або ж моральному чи природному, законові. Держава (як «загальний правопорядок») з її встановленнями й законами є по своїй суті втіленням того, що по природі є справедливим і правовим.

Питання про форми державного ладу, виникнення одних форм із інших, «коловорот» цих форм, пошуки «найкращої» форми й т.д. розгляда­ються в контексті практичного вирішення проблеми побудови ідеальної держави. Залежно від числа правлячих Цицерон розрізняв три прості фор­ми правління: царську владу (монархію), владу оптиматів (аристократію) і народну владу (демократію). При монархії влада перебуває в руках однієї людини, при аристократії - в руках у виборних осіб, при демократії - в руках усього народу. Кожен з зазначених видів державного ладу недосконалий й не найкращий, але все-таки терпимий й за певних умов може бути цілком міцним, має свої достоїнства й недоліки. «Благоволінням своїм, - пише Цицерон, - нас приваблюють до себе царі, мудрістю - оптимати, свободою - народи». Водночас у простих формах держави ці достоїнства представлені односторонньо, що й обумовлює їх недоліки. Так, при царській владі, пояс­нював він, всі інші люди відсторонені від участі в прийнятті рішень і законів, така влада небезпечна сваволею єдиновладного правителя, легко вироджується в тиранію. Народ не користується свободою й відсторонений від влади й при пануванні оптиматів, а сама їх влада із влади найкращих (мудрих і доблесних) перетворюється на панування кліки багатих і знатних. Звернімо увагу: демократія знаходиться на останньому місці, адже за Цице- роном вона приводить до тиранічної влади натовпу, що є більш огидним, ніж тиранія однієї людини. До того ж, «коли все вершиться з волі народу, то, який би справедливий і помірний він не був, все-таки сама рівність ця не­справедлива, раз при ній немає щаблів у суспільному становищі». Цицерон, будучи аристократом за походженням і духом, не міг визнати соціальної рівності.

Виродливі види володарювання (тиранія одноособового владики або натовпу, панування кліки) уже не є, відповідно до Цицерону, формами дер­жави, оскільки в таких випадках зовсім відсутня сама держава, що розуміється як спільна справа й надбання народу, відсутні спільні інтереси і загальнообов'язкове для всіх право.

На думку мислителя найкращою є змішана форма держави, яка дозволяє об’єднати достоїнства різних форм правління і уникнути їх вад. «Тому що, - підкреслював він, - бажано, щоб у державі було щось видатна й царственне, щоб одна частина влади була приділена й вручена авторитету го­ловних людей, а деякі справи були надані судженню й волі народу». У якості найважливіших достоїнств такого державного ладу Ціцерон відзначав міцність держави і правову рівність її громадян. При цьому, зрозуміло, мала­ся на увазі юридична рівність саме вільних станів і громадян римської республіки, але зовсім не рабів. Рабство обумовлене самою природою, що дарує кращим людям панування над слабкими для їх же користі.

Цицерон вважав, що змішана форма правління найкраще втілена в римській державі (республіканський Рим - 509 - 28 р.р. до н.е.), а отже концепція найкращої форми державного ладу є реально здійсненною.

Цицерону належить і вчення про найкращого державного діяча й ідеального громадянина. Правити в державі повинні найкращі люди. Муд­рий державний діяч повинен всіляко сприяти міцності і довговічності держа­ви. Адже служіння державі - «найголовніше завдання мудрості і найвеличніший прояв доблесті і її обов’язок». Цицерон вимагає від особи, яка займається державними справами, а) розсудливості, б) розуму, що перемагає низькі страсті, в) володіння такими чеснотами, як мудрість, справедливість, помірність і красномовність. Крім того, політичний діяч по­винен бути обізнаним у вченнях про державу й «володіти основами права, без знання яких ніхто не може бути справедливим».

До обов’язків ідеального громадянина відноситься слідування таким чеснотам, як пізнання істини, справедливість, велич духу і благопристойність. Він повинен виконувати приписи законів, не чинити нікому зла, не зазіхати на чужу власність, проявляти громадську і політичну активність.

Самостійне і значне місце в спадщині Цицерона займає вчення про право. В основі вчення лежать такі поняття як істинний закон, природа, справедливість, розум. Фундаментальним, вихідним положенням даного вчення є поділ права на природне (істинний закон, що відповідає природі) і позитивне (положення, встановлені людьми).

Цицерон виходив з того, що джерелом права є не писані закони, створені людьми, а універсальні закони природи. Останні випливають з раціонально-соціальної сутності людини, яка уподібнює її Богові. «Адже з істот усіх видів ... одна тільки людина здатна думати і міркувати, чого вся решта позбавлені. ...А оскільки краще за розум немає нічого, то перший зв'язок між людиною і божеством - у розумі. .Отже, людині і божеству притаманна одна й та ж чеснота, якої позбавлені вся решта істот. Чеснота ця є нічим іншим, як природою, що досягла досконалості й доведена до свого найвищого ступеня. Тим, кому природа дарувала розум, вона дарувала й здо­ровий глузд. Звідси випливає, що вона їм дарувала і закон, який є здоровим глуздом. Тому якщо вона дарувала їм закон, то дарувала й право. Отже, пра­во виникло з природи».

Природне право (вищий, істинний закон) виникло «раніше, ніж який би те не був писаний закон, вірніше, раніше, ніж яка-небудь держава взагалі була заснована». За Цицероном «істинний закон - це розумне положення, що відповідає природі, що поширюється на всіх людей, постійне, вічне, котре призиває до виконання обов'язку, наказуючи; відвертає від злочину, заборо­няючи... Пропонувати повне або часткове скасування такого закону - блюзнірство; скільки-небудь обмежувати його дію не дозволено; скасувати його повністю неможливо, і ми ні постановою сенату, ні постановою народу звільнитися від цього закону не можемо».

Основою права є справедливість і схильність любити інших людей. «Перша вимога справедливості, - відзначає Цицерон, - полягає в тому, щоб ніхто нікому не шкодив, якщо тільки не буде спровокований на це несправедливістю, а потім, щоб всі користувалися загальною власністю як загальною, а приватною - як власною».

Отже, право встановлюється природою, а не людськими рішеннями й постановами. Людські встановлення (політичні установи, писані закони й т.д.) повинні відповідали справедливості й праву, тому що останні не зале­жать від думки й розсуду людей. Закон, установлюваний людьми, не може порушити порядок у природі й створювати право з безправ'я або благо зі зла, чесне з ганебного. Відповідність або невідповідність людських законів (пози­тивного права) природі (і природному праву) виступає як критерій і мірило їхньої справедливості або несправедливості.

Цицерон поділяв право також на приватне і публічне. Так зване право народів трактується ним частково як позитивне право різних народів і част­ково як природне право міжнародного спілкування (тобто як міжнародне природне право). Він формулює важливий принцип міжнародного права про необхідність дотримання зобов'язань, що накладаються міжнародними дого­ворами. Війна характеризується ним як змушений акт, припустимий лише у випадку безуспішності мирних переговорів. Як причина справедливої війни ним вказується необхідність захисту держави, а як мета - установлення миру. Несправедливою і нечестивою є всяка війна, що «не була оголошена». Цицерон виступав за гуманне поводження з полоненими й переможеними.

Вчення Цицерона про державу і право вплинуло на розвиток як римської, так і всієї європейської політичної та правової думки. Найбільшу увагу наступних мислителів привертали, зокрема, положення Цицерона про форми держави, про змішане правління, про державу як справу народу й пра­вопорядок, про природне право, про громадянина як суб'єкта права й держа­ви. Його судження з цього кола проблем зберігають свою актуальність і в су­часному світі.

§ 2. Римські стоїки

Для римського права і праворозуміння вчення стоїцизму було визна­чальним. Поступово воно стає офіційною доктриною римської державності, теоретичною базою практичної юриспруденції, інтерпретаційної діяльності юристів. Видатними представниками римського стоїцизму були Луцій Анней Сенека, Епіктет і Марк Аврелій Антонін^[2]. Продовжуючи традицію грець­ких стоїків, вони розвивали систему етичних поглядів на право та державу.^[3]

У вченні Сенеки^[4] про державу і право фундаментального значення на­бувають такі категорії як доля, розум, закони природи. Долю (або, що для нього те ж саме, божественний дух, природа, світове ціле) він вважав причи­ною всіх причин. Йдучи «своїм безповоротним шляхом», «закон долі здійснює своє право». Люди не мають сил змінити світових відносин, об’єктивних закономірностей, явищ природи і суспільства, частиною яких є їхні власні відносини, але можуть лише мужньо й непохитно слідувати їм. Цінність світу полягає в космічному розумі, а цінність людського життя - в розумі людини, який містить частку розуму Всесвіту. Тільки завдяки розуму людина може звільнитися від життєвих турбот і здобути «незмінність і впевненість міркувань», досягаючи бажаного спокою.

Розвиваючи космополітичні ідеї у вченні про державу, Сенека стверд­жував, що Всесвіт - це природна держава зі своїм природним правом, виз­нання чого - справа необхідна й розумна. Членами (громадянами) цієї всесвітньої держави (космополісу) за законом природи є всі люди, визнають вони це чи ні. Існуючі земні держави - частина космополісу. «Ми, - писав Сенека, - повинні уявити собі дві держави: одну - яка містить у собі богів і людей; у ній погляд наш не обмежений тим або іншим куточком землі, кор­дони нашої держави ми вимірюємо рухом сонця; іншу - це ту, до якої нас приписала випадковість. Ця друга може бути афінською або карфагенською або зв'язана ще з яким-небудь містом; вона стосується не всіх людей, а тільки однієї певної групи їх. Є люди, які водночас служать і великій, і малій державі, є такі, які служать тільки великій, і такі, які служать тільки малій». Етично ціннішою є «велика держава». Розумність і, отже, розуміння «закону долі» саме й полягають у тому, щоб визнати необхідність світових законів і керуватися ними.

Згідно вчення Сенеки добі цивілізації передував «золотий вік», за яко­го люди ще залишалися щасливими, чистими і незіпсованими. Але коли лю­дей охопило прагнення до приватного володіння речами, вони зробилися егоїстами, а вожді обернулися на тиранів. Закон, примус, держава виникають в силу людських пороків і як знаряддя їх приборкання. Саме зіпсованість людини приводить до того, що приватна власність виявляється цілком ко­рисною, а право, підтримуване примусом, стає вкрай необхідним. Звідси пра­во, влада, приватна власність в етичному аспекті стоять на другому місці, оскільки в досконалому суспільстві або за умов очищення людської натури вони не були б необхідними.

Найголовнішими чеснотами людини є чуйність і благородство. Як і Цицерон, Сенека вважав, що порядна людина має служити суспільству - це її обов’язок. Мудра й порядна людина служить Всесвіту й суспільству навіть тоді, коли не посідає політичної влади.

У природно-правовій концепції Сенеки праву природи підпорядковані всі людські встановлення, у тому числі держава й закони. Ключовими в да­ному правовому вченні є ідеї всезагального братерства, рівності та духовної свободи усіх людей незалежно від їх суспільного положення. Відстоюючи ідею духовної свободи Сенека вважав, що об'єктом рабства є лише тілесна частина людини. «Той, хто думає, що рабство поширюється на всю особистість, - писав він, - помиляється: її краща частина вільна від раб­ства». Не відкидаючи саме рабство як соціально-політичне явище й правовий інститут, Сенека заперечував його в етичному плані. Рівність всіх людей у духовному розумінні обумовлена їх однаковим божественним походженням. Люди - «рідні один одному», «члени єдиного тіла»: адже природа створила всіх людей з однієї й тої ж матерії й для тих самих цілей. Всі люди рівні й в тому смислі, що вони - «співтовариші по рабству», оскільки однаково пере­бувають під владою долі.

Сенека обстоював ідею - всі люди, як духовно вільні і рівні істоти, не­залежно від їхнього соціального походження чи майнового стану, повинні стати суб’єктами права. Лише в цьому випадку чинне в суспільстві право може відповідати справедливості.

Подібні ідеї розвивав й представник римської стоїчної думки Епіктет^[5]. Він виступив з різкою критикою багатства. Останнє, як і славу, соціальне становище відносив до несуттєвих речей. Наголошував на аморальності рабства. «Чого не бажаєш собі, не бажай і іншим, - повчав Епіктет, - тобі не подобається бути рабом - не обертай й інших у рабство». Пропагуючи свободу і рівність всіх людей, наказував покірно сприймати існуючі суспільні відносини, оскільки люди не можуть вплинути на існуючий світ. Основним в моральному самовдосконаленні людини є прагнення до до­бра, розсудливості, справедливості.

Марк Аврелій Антоній^[6] розвивав уявлення про державу як частину космополісу. «Бо хто міг би вказати на який-небудь інший загальний устрій, до якого був би причетний увесь рід людський? Звідси, із цього Граду, і ду­ховний початок у нас, і розумне, і закон». Держава має бути з «рівним для всіх законом, керована відповідно до рівності й рівноправності всіх, в якій найвище поважається свобода підданих». В основі такої держави - духовна спільність, спільний розум і дух цілого. Дух цілого обумовлює існування лю­дей один для іншого і вимагає служіння суспільству. Марк Аврелій вказував на моральні максими, яким прагнув слідувати сам і радив іншим. «Старайся зберегти в собі простоту, добропорядність, незіпсованість, серйозність, скромність, прихильність до справедливості, благочестя, доброзичливість, твердість в виконанні належної справи... Почитай богів і піклуйся про благо людей. Єдиний плід земного життя - благочестивий настрій і діяльність, погоджена з загальним благом». Щоб жити «блаженним і божественним» життям, необхідно гідно виконувати власні справи, «з любов’ю до людей», без «безрозсудства, лицемірства і невдоволення своєю долею».

Гуманістичні ідеї римських стоїків, їх концепція «законів космополісу», уявлення про природне право вплинули на окремі положення класичного римського права, надихнувши Ульпіана, Папініана, Гая, Модестина, Павла та багатьох інших римських юристів. Стоїчне вчення римлян стало певним «прологом» до християнства, яке почало сповідувати схожі моральні цінності в суто теологічному аспекті.

§ 3. Римські юристи про право

З часів заснування Риму юриспруденція була справою понтифіків (жерців). Лише з другого століття до нашої ери вона почала набувати світських рис, стаючи поприщем юристів. Розквіт римської юриспруденції припадає на епоху пізньої республіки і ранньої імперії (1 ст. до н.е. - 3 ст. н.е.). Демократичні порядки республіки потребували від римських громадян правових знань, а формалізм римського права вимагав суворого дотримання юридичних процедур як при укладанні угод, вирішенні справ, так і при захисті своїх прав у суді. Імператори, прагнучи обмежити законодавчу владу сенату, надають найбільш видатним юристам право надавати роз’яснення й тлумачення чинних правових норм від імені імператора (ius respondendi). Відповіді юристів набули обов’язковості як для справ, з приводу яких вони надавалися, так й для аналогічних. Поступово вони стають обов’язковими для усіх посадових осіб й суддів і фактично прирівнюються до закону. Од­нак, з другої пол. III ст., коли законодавча влада зосереджується в руках імператорів, правотворча діяльність юристів припинилася. Вони позбавля­ються ius respondendi, а римська юриспруденція приходить в занепад.

Змістом професійної діяльності юристів охоплювалися: 1) respondere - відповіді на юридичні питання публічних і приватних осіб (консультації); 2) cavere - повідомлення потрібних формул і допомога при укладанні угод, заповітів тощо (позасудове складання формул); 3) agere - повідомлення фор­мул для ведення справи в суді. Юристи займалися також просвітницькою діяльністю в сфері права (допуск бажаючих до слухання консультацій і обго­ворення казусів, читання лекцій, видавництво навчальної літератури і книг з цивільного права). Отже, юридичні тексти того часу - це в першу чергу правові міркування стосовно конкретних юридичних справ і викладення їх рішень. Водночас римська юриспруденція виробила і ряд загальних поло­жень, які склали зміст юридичної науки і стали основою для багатовікового процесу розвитку цивілістики.

До найвидатніших римських юристів відносяться Гай (II в.), Папініан (II - III ст.), Павел (II - III ст.), Ульпіан (II - III ст.) і Модестин ( II - III ст.). Спеціальним законом про цитування юристів (426 р.) положенням цих п'яти юристів була надана законна сила. Витяги з творів п'яти знаменитих юристів стали важливою частиною кодифікації Юстиніана (Corpus iuris civilis).

У складі права, що діяло в Римській імперії, юристи виокремлювали три частини: природне право (ius naturale), право народів (ius gentium) і право громадян або цивільне право (ius civile).

Природне право (ius naturale), згідно їх уявлень, розповсюджується як на людей, так і на тварин. Природному праву, по Ульпіану, «природа навчила всіх живих істот, тому що це право властиве (не тільки) людському роду, але є загальним для всіх тварин, які народжуються на землі, на морі, а також птахів». Юрист Гай природне право визначив як «право, що природний ро­зум установив між всіма людьми». Юрист Павел визначив природне право, як те, що завжди є справедливим і добрим. За природнім правом всі народ­жуються вільними.

Право народів (ius gentium) на відміну від позитивного охоплює пра­вила, які світовий розум встановив для усіх людей. «Право народів, - писав Ульпіан, - це те, яким користуються народи людства; можна легко зрозуміти його відмінність від природного права: останнє є загальним для всіх живих істот, а перше - тільки для людей у їх відносинах між собою». Римлянами воно використовувалося у відносинах з підкореними народами і сусідніми державами. Право народів, як його розуміли римські юристи, включало «у себе як правила міждержавних відносин, так і норми майнових і інших договірних відносин римських громадян з неримлянами (перегринами)». Са­ме по праву народів виникає поділ людей на вільних і рабів.

Цивільне право (ius civile) регулює відносини між вільними римляна­ми. Цивільне право, вказував Гай, є «власним правом держави». Джерелами цього права Папініан називав закони, рішення плебеїв, постанови сенату, декрети принцепса і «міркування мудрих».

Всі ці різні «смисли» одночасно присутні в загальному понятті «право» (ius). Взаємопроникнення різних складових моментів («частин») права, неможливість їх «чистого» виділення із права в цілому і різкого відокремлення підкреслював Ульпіан. «Цивільне право, - відзначав він, - не відділяється цілком від природного права або права народів. Отже, якщо ми додаємо що-небудь до загального права або скорочуємо з нього, то ми створюємо наше власне право, тобто цивільне».

Включення римськими юристами природного права як реально існуючого, невід’ємної складової частини чинного права в сукупний обсяг права взагалі відповідало їх вихідним уявленням про право. Вони розуміли право (ius) як явище справедливе - справедливість є сутністю права. «Тому, хто вивчає право, - підкреслює Ульпіан, - треба насамперед довідатися, звідки походить слово ius (право); воно отримало свою назву від iustitia (правда, справедливість)». Iustitia лежить в основі права взагалі й природного права особливо. За Ульпіаном iustitia є «постійною й безперервною волею віддавати кожному за його правом. Приписи цього права такі: жити чесно, нікому не чинити зла, віддавати кожному належне». Відповідно до цього і юриспруденцію він визначав як «знання божественних і людських справ, справедливого й несправедливого».

Таке праворозуміння поширювалося римськими юристами і на закон. В багатьох судженнях поняттям «закон» охоплюються як характеристики пев­ного джерела права (народного або імператорського закону), так і його ціннісно-змістовні риси. Закон виступає як необхідне, належне, розумне, обов’язкове лише якщо не спотворює змісту права. Павел писав: «Те, що сприйнято всупереч началам права, не може бути поширене на наслідки». Інакше кажучи, те, що суперечить принципам (началам) права, не має юридичної сили: закон повинен бути правовим. Ту ж думку розвивав і Юліан: «Тому, що встановлено всупереч змісту права, ми не можемо слідувати як юридичному правилу». Римськими юристами підкреслювався й імперативний характер закону, що виразилося у відомому принципі «суворий закон, але це закон».

Єдність «духу» і «букви» закону є принципом, покладеним в правила застосування і тлумачення законів. Римськими юристами визнавалося, що «порушує закон той, хто здійснює заборонене законом; вчиняє в обхід той, хто зберігаючи слова закону, обходить його смисл». Прогалини в законі до­пускалося заповнювати тлумаченням, яке не повинно погіршувати становище людей: «Ні в якому разі смисл закону або милість справедливості не терпить, щоб те, що введене для користі людей, ми обертали шляхом жорстокого тлу­мачення в суворість, яке йде врозріз з благополуччям людей».

Право в Стародавньому Римі ділилося на приватне і публічне. Згідно знаменитій формулі Ульпіана, публічне право відноситься до становища держави, а приватне - до користі окремих осіб. Приватне право, вважав він, включає право природне, приписи права народів та цивільного права. Основ­ну увагу римські юристи приділяли розробці проблем приватного права, і на­самперед цивільного права. В їх трудах були закладені основи теорії сучас­ного цивільного права - вчення про юридичних осіб, підстави розмежування видів угод, формули позовів, визначення прав власника і інших суб’єктів права. У сфері публічного права римські юристи розробили правове стано­вище святинь і жерців, повноваження державних органів і посадових осіб, поняття влади (imperium), громадянства й інших інститутів державного й адміністративного права. Право визнається спільним надбанням народу.

Таким чином, римське право стало одним з найзначніших інтелектуальних надбань в історії європейської цивілізації. Внаслідок рецепції римського приватного права його принципи були засвоєні юриспруденцією багатьох країн світу. Ідеї про розуміння права як справедливості, його поділ на публічне та приватне, поняття й конструкції приватного права стали визначальними для сучасної цивілістики романо- германського типу.

§ 4. Політичні і правові ідеї християнства.

У I ст. н. е. в Римській імперії виникла і стала швидко розповсюджува­тися нова релігія - християнство. Воно стало викликом духовному занепаду імперії, важливим чинником оновлення світу, початком нової епохи в історії людства, що триває понад двох тисяч років.

Основні твори раннього християнства з’явилися в I ст. 27 з них були канонізовані і склали «Новий заповіт», який разом зі Старим Заповітом склав Біблію.^[7] Новий Заповіт являє собою нову систему норм і цінностей. Ранні християни рішуче засуджували владу Римської імперії. «Упав, упав Вави- лон, город великий, бо лютим вином розпусти своєї він напоїв усі народи!». «... Вийдіть із нього, люди мої, щоб не стали ви спільниками гріхів його і щоб не потрапили в карання його. Відплатіть ви йому, як і він вам платив... Скільки він славив себе та розкошував, стільки муки та смутку завдайте йо­му».

Перші християни засуджували існуючи держави, протиставляючи їм царство небесне. Але з часом (з другої пол. II ст.) церква стає на позиції співпраці, взаємної підтримки держави і християнської релігії, по-іншому тлумачить ряд принципових положень. Врешті-решт християнство стає офіційною релігією Римської імперії (324 р.).

Біблія проголошувала божественне походження усякої влади і безза­стережну покірність їй. У «Посланні до римлян» апаостола Павла гово­риться: «Усяка душа да буде покірна вищій влалі: тому що немає влади не від Бога, існуючі ж влади чи не від Бога встановлені? Тому той, хто противиться владі, противиться Божому устанвленнню». Отже, за Біблією християни мали два види обов’язків: духовні і громадські. «Тож віддайте кесарю - кесареве, а Богові - Боже». Водночас у разі конфлікту обов’язку до пошани законної влади і Бога, християнин має віддати перевагу Богу.

Християнство порушує незнане в античному світі питання про обме­ження юрисдикції держави, роль церкви в державному житті. Розмежу­вання юрисдикцій держави і церкви провадилося наступним чином. Держава повинна дбати про забезпечення умов тілесного, земного існування, Церква ж - про забезпечення спілкування душі з небом. Церква і держава поєднані так само, як тіло й душа в земному житті. Підкреслювалася автономія церкви в духовних справах над усіма християнами, в тому числі і над імператором. Так, Св. Амвросій (друга пол. IV ст.) наголошував, що імператор «перебуває всередині Церкви, а не над нею». В справах віри «єпископи можуть судити імператорів, а не імператори єпископів». У V ст. Папою римським було сформульовано положення про «два мечі», які символізували державну і церковну владу. Кожна влада має потребу в іншій: «Християнським імператорам єпископи потрібні для досягнення вічного життя, а єпископи без імператорських декретів не могли б впливати на хід мирських справ».

В основі праворозуміння ранніх християн лежать революційні погляди на людину як духовно вільну, рівну, зобов’язану до праці істоту. В Біблії закріплені найбільш важливі положення ранньохристиянського розуміння права: 1) визнання існування природного права, незмінної справедливості, встановлених Богом. Зміст справедливості в «законі досконалому, законі свободи» («Так кажіть, і так вчиняйте, як маєте бути судимі за законом сво­боди»); 2) проголошення принципу рівності всіх людей перед Богом («Немає іудея, ні грека, немає раба, ні вільного, немає чоловічої статі чи жіночої, - тому що усі ви одне в Ісусі Христі»); 3) визнання принципу еквівалента, який відповідав давнім уявленням про природне права і при­родно-правову справедливість, - воздаяння рівним за рівне («Якою мірою мірите, такою відмірене буде вам», «Бо яким судом судите, таким будете судимі»); 4) проголошення відповідальності за власні вчинки («Отже, кож­ний з вас дасть звіт перед Богом»); 5) проголошення обов’язку трудитися і права розподілення по труду («Якщо хто не трудиться, той не їж», «Але кожний отримує свою нагороду за своїм трудом»); 6) засудження багатст­ва, приватної власності і вимога спільності майна («Легше верблюду пройти крізь голкове вушко, ніж багатому ввійти в Царство Боже»; «Піди, все що маєш, продай і роздай жебракам, і будеш мати скарб на небесах», «Так усілякий з вас, хто не відмовиться від усього, що має, не може бути Моїм уч­нем»). Але згодом у християнському вченні знайшли пояснення і виправдан­ня рабство, багатство та інші, недопустимі з погляду перших християн, явища. Приміром, Климент Олександрійський (кінець II - поч. III ст.ст.) за­суджував не багатство як таке, а жадібність і прив’язаність до нього.

Велике правове значення мають такі заповіді християнства, закріплені в Біблії, як «возлюби ближнього твого, як самого себе», «шануй твого батька і мати твою», «не вбивай», «не кради», «не свідкуй неправдиво на ближнього твого», «не бажай будинку ближнього твого . , ні раба його, ні вола його, ні осла його, нічого, що в ближнього твого». Ці заповіді разом з іншими положеннями лягли в основу принципів та фундаментальних норм сучасного права. Вони вимагають недоторканності людського життя, власності, доброчесної поведінки.

Біблія визнавала важливу роль в боротьбі з пороками людини закону і суду. В Біблії проголошується, що «закон свят» і обов’язковий до виконання. «Не думайте, що Я прийшов порушити закон чи пророків; не порушити прийшов Я, але виконати». «.не слухачі закону праведні перед Богом, але виконавці Закону виправдані будуть». Закон «призначений не для праведників, але для беззаконних і непокірних, нечестивих і грішників». Суд є «справою Божою», а вищою судовою інстанцією визнається Божий суд. Бог дає таке напуття суддям: «вислуховуйте братів ваших, і судіть справедливо. Не розрізняйте осіб на суді, як малого, так і великого вислуховуйте; не бійтеся обличчя людського, тому що суд - справа Божа, а справу, що для вас важка, доведіть до мене, і Я вислухаю її».

Одним з видних виразників християнської політико-правової ідеології в той час був Аврелій Августин^[8]. Відповідно до поглядів Августина, є Град Божий і Град земний. Град земний - це царство диявола і всіх порочних людей, засноване на любові до себе, Град Божий - спільнота всіх спасенних у цьому світі й у житті прийдешньому, заснована на любові до Бога.

Земні царства поділяються на два види: одні - організація насилля і розбою (язичницькі царства, які взагалі не є державами), інші - це «християнські держави». Град земний частково втілений в поганських імперіях, а прообразом Граду Божого постає Церква і християнські держави. Влада в останніх заснована на піклуванні про підвладних, на праві, яке не су­перечить божественній справедливості. В противному випадку влада перетворюється на насилля. Якщо в державі зберігаються справедливість і повага до християнської релігії, то всі форми правління, рівно як авторитет і повноваження влади, стають гідними того, щоб їм підкорятися. За Августи- ном різниця в законах і установах різних народів світу не має принципового значення, якщо вони шанують «єдиного найвищого й щирого Бога».

Держава - це зібрання людей, об’єднаних спільністю єдиних законів. Вона виникає на основі угоди між людьми в силу необхідності упорядкуван­ня життя суспільства. Сутність державного стану людської спільності полягає в наявності владно-примусового управління нею. Державою є лише та спільність, де виокремлюється прошарок людей, які здійснюють політичну владу, піднімаючись над підвладним плебсом як душа над тілом. Нормальне існування держави неможливе без досягнення згоди в здійсненні влади, а по­рядок полягає в упорядкованості відносин веління і підкорення. Призначен­ням християнської держави є: а) забезпечення соціального порядку; б) служіння церкві, допомога християнському суспільству у його прагненні до духовної досконалості, досягнення вічного блаженства. Якщо Церква піклується про внутрішнє моральне виховання індивіда, то держава є стра- жем зовнішньої моральності в суспільстві. Отже, держава повинна підтримувати церкву й має право втручатися в її боротьбу проти єретиків або суперницьких релігій. Августин відстоював ідею незалежності Церкви, її верховенства над державою. Водночас його концепція передбачала й незалежність світського уряду, допоки він діє в рамках своєї юрисдикції.

Основоположне значення в його підході до права мають міркування про непорушний вічний закон, який походить від Бога, діє і в людських відносинах. Вічний закон є вираженням божественного розуму й волі, визначає природний порядок а, отже, природне право. «Хто інший, як не Бог, - риторично питав Августин, - вписав у серця людей природне право». Він підкреслює, що люди не в змозі порушити дії високого й вічного закону, що має справу з «речами як вони є». Окрім природного, божественного закону існують й тимчасові, людські закони, які стоять на стражі першого. Людсь­ким законам слід підкорятися, але люди їх часто переступають. Приписи людського закону виконуються з допомогою політичного примусу і призна­чаються для тих, хто нездатен до добровільної моральної поведінки; правед­ники не потребують примусових законів, оскільки добровільно, в силу любові до Бога та ближнього, керуються законом вічним.

Релігійно-етичний підхід властивий і судженням Августина про закон­не й злочинне, про покарання. Загальна християнсько-теологічна основа «законних» устремлінь людини полягає в її прагненні уподібнитися Богові. Але сама людина (без Божої допомоги) це зробити не в змозі, а тому повинна зрозуміти своє місце у світі, підкорятися Богові, терпеливо переносити крив­ди в земній державі в ім’я майбутнього щастя. В силу власної недосконалості, гріховності людина переступає закони, вчиняючи проступ­ки й злочини: «Коли неприборкана пристрасть портить душу й тіло — це проступок; коли вона діє на шкоду іншому — це злочин». Справедливе пока­рання за своєю суттю не є зовнішньою сваволею, воно уже міститься в самій провині й неминуче випливає з неї «Найсправедливіше покарання за гріх полягає в тому, що людина втрачає те, чим вона не захотіла добре користува­тися... той, хто не захотів робити правильно, коли міг, втрачає цю можливість, коли захоче робити правильно».

Вчення Августина зіграло помітну роль в розвитку християнсько- теологічних концепцій етики, політики й права, зокрема, вплинуло на фор­мування поглядів Томи Аквінського. Римсько-католицька церква широко ви­користовувала його політико-правові ідеї для обґрунтування своїх теокра­тичних уявлень і претензій на владу. Такі ідеали християнства як свобода, братерство, рівність всіх людей суттєво вплинули на формування західної правової культури.

Таким чином, римська політико-правова думка виробила низку поло­жень, висновків, ідей, концепцій, які стали визначальними як для подальшого розвитку уявлень про державу і право, так і для державно-правової практики країн світу. До таких відносяться: а) трактування Цицероном держави як пра­вового утворення, права і справедливості як основи держави; б) розуміння римськими юристами права як явища справедливого за своєю суттю, роз­робка ними понятійно-категоріального апарату приватного права, проблем публічного та міжнародного права; в) формування римськими стоїками та християнами гуманістичної парадигми права і держави. Римське право суттєво вплинуло на правовий розвиток сучасної цивілізації. Від римської юриспруденції бере свій початок юридична наука як особливий вид юридичної діяльності, як явище культури.

Контрольні завдання

1.  Сформулюйте  визначення держави згідно вчення Цицерона.

2.  Розкрийте основні положення вчення Цицерона про право.

3.  Дайте характеристику стоїчного вчення про право і державу.

4.  До складу права римські юристи включали: а) природне право; б) право народів; в) позитивне право; г) цивільне право; д) приватне право; є) публічне право; ж) міжнародне право; з) церковне право. Оберіть правильні відповіді. Охарактеризуйте розуміння права римськими юристами та історичне значення римської юриспруденції.

5.  Охарактеризуйте ранньохристиянське праворозуміння.

6.  Як розумів виникнення, сутність та призначення християнської держави Августин Блаженний? Сутність його природноправової доктрини.

^[1] Цицерон Марк Тулій (106 - 43 р. до н.е.) - видатний римський оратор, політик і філософ. Проблеми держави і права розглядаються ним, зокрема, в таких працях: «Про державу», «Про закони», «Про обов’язки».

^[2] Їх творчість розвивалася в умовах краху сенатської республіки, укріплення влади принцепсів і ре­жиму цезаризму, перетворення Риму на світову державу. Вони проповідували фаталізм, політичну пасивність, космополітизм й індивідуалістичну етику самовдосконалення.

^[3] Етична точка зору на державно-правові явища передбачає їх осмислення через призму моральних категорій - чуйність, благородство, милосердя, доброта, благодійність, доброзичливість і толерантність, рішучий осуд жорстокості, ненависті, злоби і насильства щодо підлеглих і слабших.

^[4] Сенека Луцій Анней (бл. 1 до н.е. - 65 н.е.) - сенатор, вихователь імператора Нерона й ведучий державний діяч, чиї політичні інтриги призвели в остаточному підсумку до змушеного самогубства за нака­зом його жорстокого й мстивого учня. Основні філософські твори - «Моральні листи до Луциллія», «Про благодіяння», «Віра в розум» та ін.

^[5] Епіктет (бл. 50 - бл. 120) - раб, відпущений на волю. Покинув Рим, коли його й інших філософів як небезпечних людей вигнали з столиці, і поселився в епірському Нікополі. Там зібрав групу учнів, навчав як Сократ і подібно до нього нічого не писав. Його учень Арріан зберіг для нащадків погляди вчителя в творі «Бесіди Епіктета».

^[6] Марк Аврелій Антоній (121 - 180) - імператор (в 161 - 180). Його правління, не дивлячись на війни, землетруси, епідемії, визнається дослідниками «золотим віком в історії Риму. Осн. твір - «До самого себе».

^[7] Новий заповіт охоплює чотири Євангелія (від Матфея, Марка, Луки й Іоанна), Діяння святих апостолів, Послання святих апостолів, Об’явлення Св. Іоанна Богослова (Апокаліпсис).

^[8] Августин Аврелій (354 - 430) - з 395 року й до кінця життя - єпископ Гіппона (Південна Африка). Право­славна церква назвала його Блаженним, а католицька - визнала святим і вчителем церкви. Основний труд «Про град Божий» написав на захист християн, яких звинувачували у розвалі Римської імперії.