РОЗДІЛ 2. ПОЛІТИЧНА І ПРАВОВА ДУМКА НА СТАРОДАВНЬОМУ СХОДІ

§ 1. Витоки й особливості давньосхідної політико-правової думки.

Стародавній Схід - колиска самих ранніх цивілізацій, світових і регіо­нальних релігій: зороастризму брахманізму, буддизму, індуїзму, конфуці­анства, іудаїзму, християнства, ісламу. Тут вперше виникли людські суспі­льства, міста, держави, писемність, закони література і мистецтво. Перші лі­тературні пам'ятники - епоси, повчання, книги релігійно-правових пред- писань, тексти законів відбили світогляд, праворозуміння і політичні по­гляди стародавньої людини. Їхніми джерелами були общинні правові звичаї і заборони (табу), міфи (перекази і легенди), релігійні вірування.

У давньоіндійській Рігведі записані перекази про минуле, коли давні арійці жили громадами, спільно трудилися, вирішували питання внутрішньо­го життя і управління. У давньоіранській «Авесті» земні порядки трактували­ся як нерозривна частина загальносвітових, космічних порядків, що мають божественне походження. У «Книзі мертвих» (ІІ тис. до н.е.) і інших давньо­єгипетських джерелах звеличувалася богиня Маат, що уособлювала справед­ливість, правду і правосуддя, «божественну справедливість», «божественну правду» як основу соціальних порядків, законів і правил людських взаємин. «Маат» у Єгипті, «рта» в Індії, «дао» у Китаї - схожі за змістом поняття бо­жественної (природної) справедливості, правди, закономірності, що у насту­пних природно-правових концепціях праворозуміння стали позначатися як природне (чи природно-божественне) право.

Релігійно-міфологічне пояснення мало і походження держави, верхо­вної влади, законів. Згідно давньоіндійської легенди у людей спочатку царя не було, усі люди були рівні і суворо дотримувались норм моралі. Потім ба­гато хто з них погрузли в задоволеннях, почали порушувати порядок, сильні сталі пожирати слабких. Тоді головний бог Брахма створив владу царя і нау­ку про покарання. Біблійні перекази давніх іудеїв розповідають, як Яхве ува­жив думку народу, що просив у нього царя: «І став цар у стовпа й уклав пе­ред Яхве завіт слідувати Яхве і дотримуватись заповіді його... І вступив весь народ у завіт». Як бачимо, тут уперше зустрічається уявлення про договірний характер походження державної влади. Згідно Біблії Син Божий передав людям через пророка Мойсея закони, викарбувані на скрижалях. Божествен­не походження законів і царської влади закріплено й у самих пам'ятниках права - «Законах з Ешнуни» (ХХ ст. до н.е.), «Законах Хаммурапі» (XVIII ст. до н.е.) та ін. Базальтовий стовп, на якому висічені «Закони Хаммурапі», мав зображення царя в молитовній позі перед богом Сонця і справедливості Ша- машем, що вручає йому закони.

Таким чином, право як звичай (неписане право), праворозуміння сфо­рмувалося задовго до появи перших держав на Стародавньому Сході.

Політична і правова думка не лише відобразила процес становлення розвитку давньосхідних держав, а й впливала на нього. Літературні твори, авторами яких виступали монархи, жерці, древні мудреці, перші публіцисти

-     критики верховної влади, містили релігійно-міфологічні пояснення пироди верховної влади, держави, законів, боротьби добра і зла. Духовне освоєння державно-правового простору, що все більше ускладнювалося, вело до раці­оналізації політико-правової думки, появи етико-політичних доктрин. Послі­довна спадкоємність цієї думки найбільше збереглася в Індії і Китаї.

§ 2. Політико-правові ідеї в Стародавній Індії: брахманізм і буддизм.

Брахманізм і буддизм - ведучі напрямки у релігійній і політико- правовій ідеології Стародавньої Індії.

Історія Індії, що знала безліч воєн, міжусобиць, переселення народів, змін царських династій разом з тим відрізняється надзвичайною традиційніс­тю в розвитку соціально-економічних і політичних інституцій, релігій, філо­софії, укладу життя. «Ніде, крім Індії і Китаю, не було дійсної безперервної цивілізації», - відзначав Джавахарлал Неру. Ця безперервність, традиційність характерна і для права, основних принципів політики. Вона відбилася в бага­тющій ранньоіндійській літературі - «Рігведі», «Самаведі», «Атхарваведі» (ІІ тис. до н.е.), в релігійно-філософських трактаті «Упанішади», епічних поемах «Махабхарата», «Рамаяна» (ІХ - VI ст. до н.е.). Ведійські тексти («Веди» - священні знання) відображають релігійні погляди і міфологічні уявлення древніх індійців, їх політичний устрій, повсякденне життя. Найбільш яскраво політико-правова думка відбилась в численних морально-правових збірниках (артхашастри - філософські трактати про політику і державу; дхармашастри

-     збірники релігійно-моральних, правових предписань, правил (дхарм), скла­дених відповідно до ідеології брахманізму - стародавньої релігії Індії. Особ­ливе місце серед збірників належить і «Законам Ману» (II ст. до н.е.), складе­них жерцями-брахманами. Що собою уявляє система політико-правових по­глядів брахманів, цих захисників традиційного укладу суспільства?

По-перше, у світі, природі і суспільстві згідно брахманістській концеп­ції діє світовий закон (рта), установлений вищим божеством Брахмою. Цей закон визначає і місце, і правове становище кожного стану (варни) у суспіль­стві, поділеного божеством. Вже в «Рігведі» дане релігійне освячення поділу суспільства на чотири стани, що походили з перволюдини Пуруші: брахма­нів - з його вуст, кшатрієв - з рук, вайшьїв - зі стегон і шур - з ступенів. Хоча члени усіх варн вважалися вільними (раби - поза варн), дві перші варни (жерці - брахмани і кшатрії - царі, военноначальники, воїни) були пануючи­ми, а дві інші (вайшьї - вільні общинники, хлібороби, торговці; шудри - ві­льні, але бідні ремісники, прислуга) залежними. Стверджувалися вічність і непорушність такого установлення Брахмою, керуюче значення брахманів у політичному, соціальному і духовному житті суспільства, самоуправних гро­мад. У «Законах Ману» про брахманів говорилося: «З живих істот найкра­щими вважаються одушевлені, .. .між людьми - брахмани».

По-друге, за «Законами Ману» усі варни і їх члени повинні слідувати дхармі (закону, долгу, звичаю, правилу поведінки), тлумачення змісту і за­хист якої належить виключно брахманам. «Саме народження брахмана - віч­не втілення дхарми... Адже брахман, народжуючись для охорони скарбниці дхарми, займає вище місце на землі як владика всіх істот». Основна дхарма тлумачилася як не нанесення шкоди, правдивість, не присвоєння чужого, чи­стота і приборкання почуттів. Приналежність до однієї дхарми не означало рівноправність варн. У «Махабхараті» відзначається: дхарма «випливає з ба­гатства, як гірська ріка зі скелі». Переродження людини і перехід у вищу кас­ту брахманами допускалися лише після її смерті, у «майбутнім житті», як на­города за дотримання дхарми, терпіння і кротість.

По-третє, вирішальну роль у суспільному устрої і мистецтві управлін­ня у Ведах і «Законах Ману» відведена покаранню. Будучи сином божест­венного владики, покарання (данда) у своєму земному вигляді означає буква­льно палку, а зміст управління (дандаїті) - «керівництво (володіння) пал­кою». «Закони Ману» містять справжній панегірик покаранню як охоронцю дхарми і всіх живих істот. «Покарання - цар... Якби цар не накладав безус­танно покарання на тих, хто заслуговує його, більш сильні засмажили б слаб­ких, як рибу на вертелі, ... ніхто не мав би власності і відбулося б перемішан­ня вищих і нижчих. Увесь світ підкоряється (тільки) за допомогою Покаран­ня...». У «Махабхараті» відзначалося: мудрі, тобто брахмани, вважають пока­рання справедливістю, тотожній закону. Політика покарання веде до успіху. В цьому полягає соціальне призначення держави. Нерівність прав і обов'язків членів різних варн означає і їх нерівність перед законом у питаннях злочину і покарання. Переселення душ після смерті не рятує від загробної кари. Бра­хмани приймали активну участь у здійсненні правосуддя, у формуванні релі­гійної і правової свідомості індусів.

По-четверте, політичним ідеалом брахманізму була своєрідна теокра­тична держава, де цар править під керівництвом жерців, визнає вищість ре­лігійного закону над світським. Утверджуючи божественне походження цар­ської влади, концепція брахманів поширювала серед населення Стародавньої Індії ідею відповідальності глави держави перед Всевишнім і людьми, за по­рушення дхарми щодо походження, образу життя. „ шляху досягнення успі­ху”. За допомогою таких ідей брахмани відстоювали свою політичну гегемо­нію в суспільстві.

По-п’яте, давньоіндійські правові збірники містять практичне керів­ництво з державного управління, політики. Така «Артхашастра» (чи Наука політики, Наука про державний лад), приписувана мудрому брахману Кау- тиль’ї. Очевидно, на зміст збірника помітний вплив справив буддизм. Тут дхарма трактується як «закон, заснований на істині», який охороняється су­ворими покараннями. Однак принципом державного управління називається не покарання, а «артха» - користь. Принцип користі пронизує викладені в збірнику практичні настанови про усунення перешкод на шляху до суспіль­ного порядку, про застосування витончених засобів державної політики, про судочинство, правила й обов'язки державних чиновників і т.д. У розділі «Про основи держави» названі і розкриті основні елементи держави: государ, мі­ністр, сільська місцевість, укріплені міста, скарбниця, військо, союзники. Отже, це одна з перших спроб створити узагальнюючий образ держави. Ідеал государя - підлеглий жерцям, має високе походження, щасливу долю (спра­ви вдаються йому з легкістю, без особливих зусиль), наділений розумом, справедливістю, правдивістю, щедрістю, сильною волею, відсутністю у своєму оточенні осіб негідних. Це був помітний крок у формуванні світської доктрини держави, політики, законодавства, що усе більше вивільнялася з морально-релігійних пут. Не випадково дослідники іноді називають автора «Артхашастри» індійським Макіавеллі. Така політико-правова суть брахма­нізму в релігійно-філософських і правових збірниках Стародавньої Індії.

Пануюча брахманська ідеологія викликала її неприйняття і критику з боку засновника буддизму в VI ст. до н.е. Сиддхартхи Гаутами, прозваного Буддою (Просвітлений). За легендою, молодий царевич, зіткнувшись зі стражданнями, хворобами інших, відмовився від життя в розкоші, став манд­рівним аскетом, болісно шукав відповіді на питання про причини страждань, сенс життя. Знайдені відповіді на них і склали сутність просвітління Будди, збагнення двоякої істини: життя у світі повне страждань і є причина цих страждань, можна припинити страждання і є шлях, що веде до припинення страждань, просвітлення, нірвани. Доля людини залежить від неї самої, від її зусиль. Тільки пізнання істини і збагнення Вічного закону, праведний шлях життя і постійне самовдосконалення ведуть людину до переродження, щастя. Хто керується в житті справедливістю, той уже не знає смерті.

Таким чином, у буддійському вченні здійснено поворот від бога до людини як автономної особистості. Вона може вибирати: бути вільною «че­рез усвідомлення істини» чи, переступивши закон, «схилятися до усього зло­го». Вихваляння законності, законного шляху в житті, проповідь гуманізму і внутрішньої свободи, поваги любові людини до інших, до усього живого, не­противлення злу злом і насильством -морально-правова основа буддизму.

Визнання буддизмом морально-духовної рівності всіх людей запере­чувало брахманський принцип нерівності людей у суспільному житті. «Не по народженню треба вирізняти освічених, знатних і низьких, а по життю їх», - підкреслюється в буддійських писаннях. На відміну від традиційно- теологічного брахманістського тлумачення дхарми, буддизм трактував її як керуючу світом природну закономірність, природний закон («Вічний За­кон»). Він обмежує роль і масштаби покарання, підкреслює неприпусти­мість застосування покарання безвинно, заперечує насилля, стверджує: шлях законності, „срединний шлях” - шлях справедливості, істини, добра, ненасилля, самообмеження.

Буддизм - не форма ідейного анархізму (безвладдя). Політичною складовою вчення Будди - є створення справедливого суспільства і держави без повстань і революцій лише шляхом удосконалення кожної людини, праг­нення добра собі, іншим, суспільству. Сенс внутрішньої і зовнішньої політи­ки держави - реалізація принципів (в першу чергу - ненасилля), проголоше­них буддизмом, слідування дхармі монархом як шлях до світової моральної держави („Буддийські сутри”).

Морально-духовний і політико-правовий зміст вчення Будди підривав авторитет брахманів, їх притязання на ідейне і політичне керівництво суспі­льством, знаходив усе більше прихильників, вплинув на державну політику і законодавство. З об'єднанням Індії в III ст. до н.е. буддизм був визнаний державною релігією. Буддійська релігія і філософія з часом поширилася на Цейлон, Бірму, Сіам, Тибет, Китай, Монголію, Японію і Корею і стала пер­шою світовою релігією. Буддизм і найважливіші догмати брахманізму стали згодом основою для нової національної релігії - індуїзму.

§3. Держава і право в поглядах давньокитайських мислителів

Китай - країна історії, переказів старовини, що ретельно вивчаються. Культ минулого, оспівування древніх мудреців, відношення до історії як вчи­теля життя пояснює ретельне збереження великої кількості життєписів, хро­нік, історичних записок, древніх книг пісень і переказів. У «Книзі пісень» (кінець II тис. - I тис. до н.е.) записані перекази про походження Землі, лю­дей, про перших прабатьків. Перекази приписують Небу появу народу, пред­ки якого з волі Неба призначили правителів. Божественне походження верхо­вної влади пояснювалося й у «Книзі переказів» (VIII ст. до н.е.). У її текстах Вищий предок (верховне божество) захищав і жалів народ, втручався в земні справи, у дії царів. «Небо наводить порядок у народі», - говорилося в «Кни­зі». Правитель - «Син Неба». Про думку Неба можна довідатися з думки на­роду. Цар - сосуд, народ - вода. Який цар, такий і народ.

У давньокитайській «Книзі про дао і де» (VI ст. до н.е.) - зібранні мо­нологів Лао-цзи викладені погляди засновника даосизму, одного з найбільш впливових течій давньокитайської філософської і суспільно-політичної дум­ки. На відміну від традиційних тлумачень дао як прояву «небесної волі», тут дао - джерело сущого, незалежна від небесного владики природна законо­мірність, правильний шлях. «...Людина слідує землі, - відзначалося в «Книзі». - Земля слідує небу. Небо слідує дао, а дао слідує природності». Та­ким чином, у трактовці Лао-цзи дао визначає закони неба, природи і суспіль­ства. Воно уособлює вищу чесноту і природну справедливість. Відносно дао усі рівні.

Соціально-політична нерівність, тяжке становище народу Лао-цзи приписує відхиленню від справжнього дао. «Тому знать і государі, що самі себе вивищують, міцного (положення) не мають. .Це помилковий шлях». Повернення до дао відновлює справедливість, помірність у всьому. «Воно віднімає зайве і віддає відняте тому, хто його потребує. Небесне дао віднімає в багатих і віддає бідним те, що в них відняте». Отже, у трактуванні Лао-цзи досконале лише небесне дао. Людські встановлення - основа несправедливо­сті. Закони Неба тут виступають як природна справедливість, закони без­посередньої дії.

Держава по Лао-цзи - природне утворення, що розвивається своїм шляхом, але залежить від волі людини. Усі нещастя в державі відбуваються через порушення природного закону дао. Для того щоб цей закон не порушу­вати, владі не слід плодити безлічі забороняючих законів, податків. Звідси Лао-цзи виводив важливий принцип даосизму - принцип недіяння, стриму­вання від активних дій, що загрожують спокою держави і руйнують її. «На­род голодує від того, що влади беруть занадто багато податків... Важко керу­вати народом від того, що влади занадто діяльні». Лао-цзи різко критикував усякого роду насильство, війни, армію. «Де побували війська, там ростуть терник і колючки. Після великих воєн настають голодні роки... Перемогу ва­рто відзначати похоронною процесією».

Усе неприродне - штучні людські установлення в сфері управління, за­конодавства, культури, прогресу відповідно до даосизму це - хибний шлях, відхилення від дао. (“Управляючи країною, досконаломудрий робить серця підданих пустими, а шлунки повними”) Лао-цзи закликав до простоти, еле­ментарних форм соціальної організації (кожне село - держава, де чути гавкіт собак із сусідньої «держави»), відмови від досягнень цивілізації. У цьому йо­го вчення являло собою консервативну утопію.

Великий вплив на розвиток суспільно-політичної, правової і філософ­ської думки в Китаї справило вчення Конфуція (Кун-Фу-цзи - 551 - 479 р. до н.е.). Його основи викладені в книзі «Бесіди і судження» («Лунь-юй»), скла­деної учнями і послідовниками мислителя.

Центральним поняттям вчення Конфуція є гуманність, людяність (жень), що повинно лежати в основі відносин між людьми, кінцеву мету мо­рального самовдосконалення. Жень виступає як моральний закон, сукуп­ність етичних і соціальних норм. На питання про призначення жень давньо­китайський мудрець відповів: «Чого собі не бажаєш, того не роби й іншим». Методом здійснення вищого етичного закону жень є поняття «лі» - норма спілкування, соціальний регламент, ритуал - прямий шлях до людяності. Не роби нічого, що чуже ритуалу”. Сфера його дії дуже широка: вона обіймає все громадське життя від родини до держави. Він потрібен для зміцнення їх. Головне, щоб правителі подавали приклад своїми чеснотами: „Правління є виправлення. Хто ж посміє не виправитись, коли виправитись Ви самі!?” Не крадьте і будьте скромні в бажаннях. А ще у конфуціонському вченні важли­ва роль відводиться поняттям «і» (почуття долгу) і «сінь» (вірність, щирість), як ознакам достоїнств «благородного мужа». Усі вони осягаються шляхом виховання, навчання. Високі моральні якості шляхетних, що опанували знан­нями і чеснотою, визначають їх владу над простими людьми, які не учаться і доля яких - важка фізична праця. «Чесноти благородного мужа - вітер, чес­ноти простолюдина - трава. Вітер неодмінно пригинає траву». Отже, як і усякий закон моральний закон діє тоді, коли йому слідують правлячі. Прави­ти повинні мудрі, знаючі, здібні і доброчесні. Людянісить, гуманність, а не насильство - метод управління державою.

Конфуцій - противник суворих покарань. Він говорив: «Навіщо, керу­ючи державою, убивати людей? Якщо ви будете прагнути добра, то і народ буде добрим». Правителі повинні наставляти народ особистим прикладом, керувати на основі чеснот, а не законів і покарань. «Якщо керувати народом за допомогою законів і підтримувати порядок за допомогою покарань, - під­креслював він, - народ буде прагнути ухилятися (від покарань) і не буде від­чувати сорому. Якщо ж керувати народом за допомогою чеснот і підтримува­ти порядок за допомогою ритуалу, народ буде знати сором і він виправить­ся». Отже, пріоритет за моральним законом, дотримання якого обов'язкове для усіх, у тому числі і правителя. Головне у внутрішній порлітиці - сліду­вання традиціям, доброчинності, соціального регламенту з чітким визначен­ням прав і обов'язків кожного: цар повинен бути царем, вельможа - вельмо­жею, батько - батьком, син - сином, підданий - підданим. «.Якою ж буде тоді держава, якщо не буде різниці між шляхетними і простими людьми?». Політичний ідеал Конфуція - правління аристократів доброчинності і знань, а не родової знаті і багатих.

Спираючись на традиційні погляди, Конфуцій розвивав патриарха- льно-патерналістську концепцію держави. Держава трактується їм як ве­лика родина. Влада імператора («Сина Неба») уподібнюється владі батька, а відносини правлячих і підданих - сімейним відносинам, де молодші шанують старших і слухаються їх. Г ромадський мир досягається і подоланням поляри­зації багатства і бідності. «Коли багатства розподіляються рівномірно, - учив мудрець, - то не буде бідності; коли в країні панує гармонія, то народ не буде нечисленним; коли панує мир, не буде небезпеки повалення (правителя)». Тоді «народ перекує мечі на орала» без страху й боязні. Він засуджував за­воювання, радив «людей, що живуть далеко і не підкоряються», завойовувати за допомогою «освіченості і моралі». Надалі китайські імператори викорис­товували цю тезу для морального виправдання агресії, «культурної експан­сії».

Конфуціанська теорія держави в найбільш завершеному вигляді була викладена в книзі «Го юй» («Мови царств») (V ст. до н.е.) - промови видат­них діячів 8 царств Китаю. Основними складовими цієї теорії є Небо, прави­тель і його слуги, тобто суб’єкти і об’єкти політичних відносин.

Небо виступає як верховна сила, що суворо слідкує за земними справа­ми. Його влада безмежна. Небо нагороджує доброчесних правителів і поси­лає їм щастя, гудить і карає злих, робить людей щасливими в залежності від їх чеснот. Управління на основі доброчинності і правил поведінки - головний закон володіння (царства). Якщо їм слідують - володіння процвітає, усі жи­вуть в радості і довольстві; якщо ж правила, порядок порушуються - почина­ється смута.

Для правителя чесноти, дотримання норм моралі, опора на мудрих ра­дників - залог довіри і відданості підданих, без чого неможливе зміцнення держави й успішне керівництво нею, гарантія проти перетворення монархіч­ної влади в деспотичну. Надання допомоги народу, турбота про його благо привертають до правителя серця людей.

Третьою складовою конфуціанської теорії держави є слуги, під якими розуміються всі, починаючи від високопоставлених чиновників і кінчаючи простими людьми. Чиновники різних рангів - найближчі помічники правите­ля, його «руки і ноги». Вони зобов'язані вірно служити своєму правителю, тому що «життя людям дають троє, яким він служить однаково. Батьки наро­джують, вчителя учать, правитель годує, даючи жалування». «Без батька - не народитися, без їжі не вирости, без вчення не придбати знань».

Важлива роль у конфуціанській теорії держави відводиться народу, йо­го довірі до влади. Як велике Небо спостерігає за правителем зверху і може або дати, або відняти в нього престол у залежності від його чеснот, так само може позбавити його престолу і народ. Він - величезна сила, адже «те, що любить весь народ, рідко не здійснюється, і те, що ненавидить народ, рідко не знищується». «Небо неодмінне слідує тому, чого хоче народ». Іншими словами, сподівання народу освячуються волею Неба. Головна цінність в управлінні державою - довіра народу: „без довіри народу (правитель) не устоїть”. Сила влади - у її моральному авторитеті.

Зі сторінок «Го юй» конфуціанська теорія держави постає завершеною і, незважаючи на зовнішню простоту, напрочуд логічною. Усі її складові час­тини - Небо, правитель, народ - тісно зв'язані між собою і взаємно контро­люють один одного. Однак у ній є певна слабкість: теорія побудована на по­нятті чесноти, тобто на моральних принципах, що вимагає від усіх дотри­мання встановлених правил поведінки, закликає до людяності. На жаль, це слабкий фундамент політичної теорії у всі часи. Неможливість установити порядок на основі чеснот, очевидно, і викликала до життя інші політичні під­ходи і програми. Проте, конфуціанство стало впливовою течією етичної і по­літичної думки в Китаї і в II ст. до н.е. було визнано офіційною ідеологією, стало відігравати роль офіційної релігії аж до початку ХХ ст. зараз в Китаї зростає інтерес до конфуціанства, а ідеї соціальної, моральної держави, спра­ведливої, моральної влади виявляється плідними для розвитку теорії правової держави.

Ряд політико-правових проблем по-новому вирішувались засновником моїзму Мо-цзи (479 - 400 р. до н.е.). Основним принципом у системі його поглядів був принцип загальної любові і взаємної користі. «Небо дотри­мується всезагальної любові і приносить усім користь», - говорив він. Всеза­гальність, властива Небу, грає в моїзмі роль зразка, моделі людських взає­мин, що включає рівність усіх людей. «Небо не розрізняє малих і великих, знатних і підлих; усі люди - слуги Неба...» Він стверджував, що доступ до влади повинен бути відкритий для всіх здатних і талановитих людей, а не тільки для тих, хто має знатне походження. Якщо правитель буде керувати країною, керуючись принципом загальної любові і користі, то ніколи не буде політичного хаосу. Його зміст складає вміле поєднання «настанов народу з покараннями».

На думку Мо-цзи в давнину люди, переконавшись в необхідності управління і старшинства, вибрали найдоброчеснішу і наймудрішу людину Піднебесної і зробили її «Сином Неба», який створив «зразок справедливос­ті» і порядку. У цьому - зміст договірної концепції Мо-цзи про походження верховної влади і її прерогативи встановлювати єдиний і загальнообов'язко­вий зразок справедливості. Ідея єдиної справедливості і єдиної законодавчої влади була спрямована і проти «великих людей - ванів, гунів», що вдавались до жорстоких покарань і насильства.

Важливе місце у вченні Мо-цзи займає вимога врахування інтересів і думок простого народу в управлінні державою. Він підкреслював - в управ­лінні країною варто виходити з інтересів простолюдинів. У Мо-цзи думка на­роду породжує істину. Істиною є:

1)   те, що ґрунтується на досвіді минулого;

2)   те, що відповідає користі народу;

3)   те, що є істиною на думку народу.

Він дорікав прихильникам Конфуція: «вони багато міркують, але не можуть до­помогти простолюдинам».

Ідеальною організацією влади Мо-цзи вважав державу з мудрим пра­вителем і налагодженою державною службою, де низи суспільства звільнені від гніту і злиднів. “Бідність - це корінь безпорядків в управлінні.”

Інших поглядів на методи управління народом і державою, на роль за­кону і правителя додержувались легісти (законники) у IV - III ст. до н.е. хто від ображав настрої й ідеали чиновництва. Вони заперечували принципи гу­манності, долгу, ритуалу, на основі яких, відповідно до Конфуція, будується державне управління. Як основу суспільного порядку легісти визнавали за­кон, а гуманність і долг вони вважали згубними для держави.

Найбільш значним представником легістів був Гуньсунь Ян, відомий під ім’ям Шан Ян (390 -338 р. до н.е.), правитель області Шан, що здійснив ряд радикальних реформ. Традиція приписує йому авторство «Книги прави­теля області Шан». На відміну від конфуціанців він виходив з ідеї про вро­джену порочність людини, абсолютизації централізованої влади і створення могутньої держави, здатної поглинути своїх сусідів. «Якщо державою (керу­ють) за допомогою доброчесних методів, - говориться в «Книзі», - у ньому неодмінно з'явиться маса злочинців.Якщо (правитель) домагається хорошо­го управління за допомогою закону, (його держава) стане сильною.»... Шан Ян обґрунтовував управління, що спирається на всесильні закони і жорс­токі покарання - єдиний метод управління порочними людьми, з яких скла­дається народ. « Там, де (до людей відносяться) як до доброчесних, вчинки приховуються; там же, де (до людей відносяться) як до порочних, злочини жорстоко карають. Коли провини приховуються, - народ переміг закон; коли ж злочини строго караються, - закон переміг народ». Ключову роль у управ­лінні він відводить покаранню: «гарне правління здійснюється шляхом по­карання». При цьому Шан Ян відмовляється визнати наявність якого-небудь зв'язку між мірою покарання і тяжкістю злочину. Він вважав, що необхідно жорстоко карати навіть за найменше порушення наказів царя, у противному випадку неможливо керувати народом. «Як вже караєш, - писав Шан Ян, - те карай суворо за дрібні провини, і тоді зникнуть покарання, справи увінча­ються успіхом, а держава зміцниться». Отже, віра легістів у всесилля закону передбачає не стільки свідоме відношення до нього людей, скільки страх по­карання. Прагнучи підсилити роль покарань, він вводить у свою концепцію систему кругової поруки, взаємного стеження, пропонуючи зв'язати ними не лише родичів, сусідів, але й общину, армію. Широке поширення такої систе­ми, на його думку, дозволить правителю тримати всіх підданих у страху і по­вній покорі. Ідея такого контролю над вчинками і думками людей була однієї з «кращих» знахідок, істотним внеском у теорію управління тоталітарною державою.

Ідеолог легізму передбачає не гармонію, взаємодію держави і суспі­льства, а безмежне панування першого над другим. „Усякий, хто ослухаєть- ся наказу царя, порушить державну заборону чи виступить проти порядків правителя, повинен бути страчений ... незалежно від того, будь він першим радником царя, полководцем, сановником ... чи простолюдином”. Проте па­нування держави, згідно концепції Шан Яна, це не сваволя влади. Загальний для всіх закон - гарантія від сваволі. „Той, хто прагне управляти, нехтуючи закони і предписання, уподібнюється людині, яка намагається позбавитись голоду і холоду, відмовляючись при цьому від їжі і одежі ...”.

Іншими засобами для процвітання держави Шань Ян вважав землероб­ство і війну - «Єдине», на чому повинні бути зосереджені зусилля народу і держави. Правителю потрібний був обмежений, але відданий підданий, що живе землеробством і війною. «Коли (знання) присікаються і не заохочують­ся, люди щирі і прості».

Таким чином, Шан Ян один з перших у світовій історії створив модель легістської, тоталітарної держави. Його прибічники відмовились від тра­диційних моральних трактовок влади і політики. В той же час вони висту­пали за всезагальність і невідворотність відповідальності для всіх. Вимагали, щоб закони були “ясними і зрозумілими всим”. Ніхто під страхом смертної кари не повинен змінювати закон.

Ідеї легістів виявились життєздатними, а їх діяльність сприяла об’єднанню у 221 р. до н.е. всієї території Китаю. Все ж легізм зазнав впливу конфуціанства. Легісти стали визнавати, що закони повинні приносити ко­ристь народу, бути благом для усіх.

У свою чергу, нерідко в гострій боротьбі з легізмом, зазнало його впливу і конфуціанство. Його прихильники починають відкрито визнавати поряд з моральним впливом роль законів і покарань в управлінні, ставити під сумнів концепцію ранніх конфуціанців про споконвічну диференціацію лю­дей на етично повноцінних і неповноцінних, привілеї аристократії. Внаслідок вже у I ст. до н.е. зникла істотна різниця між легістами і конфуціанцями. Але, збагативши конфуціанство, легістське вчення не зникло. Вчення Шан Яна продовжувало привертати до себе увагу багатьох державних і політичних ді­ячів, що мріяли про створення сильної централізованої імперії.

Таким чином, перші цивілізації на Стародавньому Сході почали осво­ювати правовий і політичний простір людини, утверджувати його людський вимір держави, влади, політики, законодавства. Критика офіційних релігій­них догм, ускладнення політичного і соціально-економічного життя стимулювали появу раціональних концепцій права і держави. Поворот від бога до людини в буддизмі, утвердження морально-духовної рівності людей, ролі природного закону, моральних критеріїв у політиці - стали помітним прогре­сом знань і гуманізму в Індії.

У поглядах давньокитайських мислителів утверджується відповідаль­ність людський вимір державної влади. Просвітницька діяльність Конфуція і його учнів зіграли величезну роль у розвитку китайської культури. У соціа­льно-етичному плані лейтмотивом даосизму проходить вимога відповідності суспільних установлень природній закономірності. І конфуціанці, і даоси сходились в одному: найкращий засіб попередження злочинів - забезпечення життя народу. Легісти, хто вперше жорстко зв'язали закон і покарання з управлінням державою, розробили вчення про техніку відправлення влади, програму тотальної централізації держави. Як і в інших країнах Стародавньо­го світу, в Китаї законодавство закріплювало обов’язки, а не права.

Контрольні завдання:

1.  Дайте характеристику джерел і особливостей давньосхідної політико-правової думки.

2.  Дайте порівняльну характеристику політико-правових ідей в брахманізмі і ран­ньому буддизмі у Стародавній Індії.

3.  Виділіть найсуттєвіші політико-правові аспекти в даосизмі, конфуціанстві, маої­змі. В чому смисл патріархально-патерналістської концепції держави Конфуція?

4.  Визначить роль, функції закону у китайських легістів, риси їх ідеальної моделі держави.