РОЗДІЛ 1. ПРЕДМЕТ І МЕТОДОЛОГІЯ ІСТОРІЇ ВЧЕНЬ ПРО ДЕРЖАВУ І ПРАВО

§ 1. Історія вчень про державу і право в системі юридичних наук. Її предмет і функції

Історія вчень про державу і право є важливою складовою юридичної науки (юриспруденції) — системи (логічно побудованої цілісної сукупності) знань про право та державу в їх єдності, нерозривному взаємозв’язку й взає­мовпливі. Система юридичних наук складається з низки підсистем відокрем­лених за певними спільними ознаками юридичних наук. За логікою побудови системи першою з них є підсистема загальнотеоретичних юридичних наук. До неї входять загальна теорія держави і права, історія держави і права та іс­торія вчень про державу і право. Науки цієї підсистеми формулюють загаль­нотеоретичні положення про право та державу, досліджують історичний роз­виток цих інститутів, узагальнюють знання про них. Отже, історія вчень про державу і право є юридичною наукою, відноситься до підсистеми загально­теоретичних юридичних наук.

Історія вчень про державу і право як юридична наука — це систе­ма знань про персоніфіковані державно-правові ідеї та цілісні вчення (доктрини, теорії), їх виникнення, історичний розвиток, зв’язки із сучас­ністю та суспільною практикою. Вона є загальнотеоретичною юридичною наукою, оскільки через дослідження й систематизацію вчень про право та державу відкриває, з’ясовує й пояснює найбільш загальні закономірності ви­никнення, розвитку й функціонування права та держави.

Метою історії вчень про державу і право є досягнення об’єктивного, достовірного й вичерпного знання про державно-правові вчення, їх виник­нення, історичний розвиток, зв’язок із сучасністю та суспільною практикою, надання цього знання як іншим юридичним наукам, так і безпосередньо суб’єктам державо- та нормотворення.

Місце історії вчень про державу і право в підсистемі загальнотеоретич­них юридичних наук і в системі юридичних наук взагалі можна визначити на прикладі її взаємозв’язків із „сусідніми” юридичними науками:

1)   Історія вчень про державу і право та загальна теорія держави і права

Історія вчень про державу і право надає загальній теорії держави і пра­ва результати досліджень та систематизації державно-правових ідей видат­них мислителів минулого, а також виконує щодо цієї науки методологічну функцію, озброює її важливим методом дослідження права та держави — че­рез ідеї, доктрини, вчення видатних мислителів минулого, опрацьовані ними юридичні поняття, категорії. Загальна теорія держави і права узагальнює ці здобутки на загальнотеоретичному рівні з використанням знань, одержаних від галузевих наук (конституційного, цивільного, кримінального права тощо), а також безпосередньо від суспільної (насамперед, юридичної) практики. Од­ночасно саме загальна теорія держави і права надає історії вчень про державу і право знання, що є результатом узагальнення сучасної юридичної практики, досягнень галузевих наук, ставить завдання пошуку історичного та ідеологі­чного коріння державно-правових явищ, інститутів, методів їх удосконален­ня, що міститься в класичній юридичній думці. Глибинний зв’язок між цими науками надає підстави деяким дослідникам визначати історію вчень про державу і право як історію загальної теорії держави і права.

2)  Історія вчень про державу і право та історія держави і права

Історія вчень про державу і право вивчає право й державу виключно через дослідження персоніфікованих (належних конкретним ученим — філо­софам, юристам, богословам та ін.) письмово оформлених ідей, учень про них. Історія держави і права надає історії вчень про державу і право знання про історію держав, правові системи відповідного часу, що історично обумо­влюють виникнення й розвиток того чи іншого вчення. Так, наприклад, істо­рія держави і права досліджує давньоримський Звід законів Юстиніана, а іс­торія вчень про державу і право — персоніфіковані ідеї римських юристів, без яких цього видатного юридичного пам’ятника не було б. Отже, історія держави і права — це історія утворення, розвитку та — у низці випадків — занепаду держав та національних правових систем, тоді як історія вчень про державу і право — це історія персоніфікованих юридичних ідей, засадничих доктрин, учень, на ґрунті яких утворюються, розвиваються та занепадають держави та національні правові системи.

Поняття об ’єкта й предмета науки співвідносяться між собою, але не збігаються. Поняття об’єкта ширше. Об’єктом будь-якої суспільної науки є ті суспільні явища, які вона вивчає. Спільним об ’єктом усіх юридичних наук, у тому числі й історії вчень про державу і право, є право та держава.

Предметом науки є те особливе, саме їй притаманне, що вона вивчає в об’єкті. Отже, предмет історії вчень про державу і право визначає її внесок до системи юридичних наук у вивчення ними їх спільного об’єкта — права та держави. Предметом історії вчень про державу і право є персоніфіковані державно-правові ідеї та цілісні вчення (доктрини, теорії), їх виникнення та історичний розвиток.

Функції історії вчень про державу і право визначають її призначення в єдиній системі юридичних наук. Функціями історії вчень про державу і пра­во є методологічна, пізнавальна, евристична, прогнозувальна, або функція наукового передбачення, прикладна, або функція допомоги практиці, ідеоло­гічна тощо.

Методологічна функція визначає спрямованість історії вчень про дер­жаву і право на озброєння юридичних наук (насамперед — загальної теорії держави і права) важливим методом дослідження права та держави — через ідеї видатних мислителів минулого та сформовані ними цілісні теорії, докт­рини, вчення, понятійним апаратом, знаннями принципів, закономірностей виникнення, розвитку і функціонування держави і права.

Пізнавальна — визначає спрямованість історії вчень про державу і пра­во на здобуття й розширення наукових знань про державно-правові вчення, їх пізнання та пояснення на різних історичних етапах розвитку держав.

Евристична (відкривальна) — визначає спрямованість історії вчень про державу і право на відкриття, знаходження. перевірку нових тенденцій, особ­ливостей і закономірностей розвитку державно-правових явищ.

Прогнозувальна, або функція наукового передбачення, — визначає спрямованість історії вчень про державу і право на наукове, обґрунтоване прогнозування розвитку державно-правових інститутів у недалекому майбу­тньому. Такий прогноз є вельми цінним, оскільки спирається на теоретичну спадщину видатних мислителів минулого, причому передусім на такі їх ідеї, що вже довели свою значущість втіленням у суспільне життя.

Прикладна, або функція допомоги практиці — визначає спрямованість історії вчень про державу і право на практичну реалізацію результатів дослі­джень державно-правової думки минулих часів, пошук методів удосконален­ня державних інститутів і національної правової системи сучасної України. Фактично саме вона є першою з функцій, визначає специфічне значення істо­рії вчень про державу і право для юриспруденції взагалі, вагомість її місця в системі юридичних наук, визначає історію вчень про державу і право саме як юридичну науку.

Ідеологічна — визначає спрямованість історії вчень про державу і пра­во: по-перше, на формування в суспільстві поглядів на державу і право, що ґрунтуються на всесвітньо визнаних загальнолюдських принципах і ціннос­тях, якими є свобода, рівність, справедливість, гуманізм тощо; по-друге, на виховання сучасної людини в умовах різноманіття ідеологічних і політичних течій, надання їй ключів для самостійного визначення прогресивних напря­мів розвитку її суспільного буття. Саме цьому ідеологічна функція інакше ще зветься виховною функцією.

§ 2. Методологія історії вчень про державу і право

Методологія науки — це система принципів і методів повного та все­бічного дослідження її предмету. Славетний англійський філософ XVII ст. Бекон порівнював метод пізнання з ліхтарем, що освітлює дорогу нічному подорожньому, а його сучасник — французький філософ Рене Декарт під ме­тодом розумів „точні й прості правила, суворе додержання яких без зайвої витрати розумових сил, але поступово та безперервно збільшуючи знання, сприяють тому, що розум досягає істинного пізнання всього, що йому під силу”. Методологія історії вчень про державу і право — це система принципів і методів, за допомогою яких цією юридичною наукою досліджуються пер­соніфіковані державно-правові ідеї та цілісні вчення (доктрини, теорії), їх виникнення, історичний розвиток, зв’язки із сучасністю та суспільною практикою.

Серед принципів науки історії вчень про державу і право важливе місце займає принцип історизму (опрацьований протягом понад двох століть ря­дом філософів та істориків (Дж. Віко, К. Маркс, М. Вебер, А. Тойнбі, О. Шпенґлер та ін.). Він має багато інтерпретацій, у цілому передбачає взаємну обумовленість часів — минулого, сьогодення та майбутнього. Реалізація цьо­го принципу передбачає, зокрема, дослідження та інтерпретацію того чи ін­шого вчення про право та державу в контексті та з урахуванням історичних особливостей часу його походження й розвитку. Досліджуючи ту чи іншу юридичну доктрину, слід пам’ятати, що вона є продуктом свого часу (навіть якщо цей час випереджає), має своїх авторів, чию думку не можна об’єктивно дослідити без урахування їх історичного буття, перевірки держа­вно-правовою практикою.

З принципом історизму пов’язаний інший важливий принцип науково­го дослідження — принцип об’єктивності, або ідеологічної неупереджено­сті. Його реалізація передбачає дослідження та інтерпретацію вчення таким, яким воно було замислено й опрацьовано його авторами, без нашаровування політичної та ідеологічної кон’юнктури й ідеологічних уподобань дослідни­ка.

Серед методів вивчення історії вчень про державу і право розрізняють загальнонаукові й спеціальні.

Загальнонаукові методи застосовуються будь-якою наукою, переваж­но надаються їм філософією. До цих методів відносяться, зокрема, діалекти­чний, метафізичний, герменевтичний, логічний тощо.

Діалектичний метод відомий з давніх часів. Його провісником є дав­ньогрецький філософ Геракліт Ефеський, який порівнював буття з річкою, в яку не можна увійти двічі, оскільки кожного разу вона є новою („усе тече, усе змінюється”). Систематичним дослідником цього методу є видатний ні­мецький філософ XIX ст. Ґ. Геґель. Сутністю діалектичного методу стосовно історії вчень про державу і право є дослідження вчень у динаміці їх зміни та розвитку: від простих понять — до складних, від окремих думок та ідей — до цілісних теорій, від теорій окремих мислителів — до єдиних державно- правових учень, від теоретичного вчення — до його втілення в суспільну практику.

Метафізичний метод (опрацьований, зокрема, Р. Декартом) передбачає дослідження державно-правових ідей і цінностей в їх незмінюваності, спо­конвічності. Незважаючи на його певну наукову обмеженість, саме цей метод дозволяє, зокрема, зафіксувати незмінність і фундаментальність таких чес­нот, як невідчужувані природні права людини, свобода, рівність, справедли­вість, обґрунтувати реальність і значущість однієї з найвпливовіших юриди­чних доктрин — теорії природного права.

Сутність герменевтичного методу (опрацьованого німецькими філосо­фами В. Дільтеєм, Г. Ґадамером та ін.) стосовно історії вчень про державу і право полягає в дослідженні вчень засобами тлумачення першоджерел (тво­рів мислителів). При цьому враховуються як їх буквальний зміст, так і істо­ричні обставини створення, специфіка епохи, особистість світогляду автора тощо, тексти співвідносяться дослідниками із сучасними поняттями.

Загальним науковим методом є логічний, наданий наукою логікою (се­ред найвідоміших дослідників — Арістотель, В. Оккам, Ф. Бекон, Б. Рассел та ін.). Він дозволяє здійснювати упорядкування й класифікацію ідей і теорій, об’єднувати їх у цілісні вчення про державу і право, знаходити в цих ученнях логіку розвитку ідей, суперечності й прогалини, виправляти й доповнювати їх. Важливими логічними прийомами є аналіз та синтез, індукція та дедукція, узагальнення, порівняння, аналогія, моделювання та ін.

Важливе значення для дослідження державно-правових ідей є періоди­зація історії вчень про державу і право. При цьому можуть застосовуватися різні підходи, критерії. Так, на підставі формаційного підходу до типології держав (опрацьованого К. Марксом) історією вчень про державу і право по­слідовно розглядаються державно-правові ідеї античності, феодалізму, капі­талізму, соціалізму, тобто Стародавнього світу, Середньовіччя, Нового й Но­вітнього часів. Альтернативою формаційного підходу до періодизації історії вчень про державу і право виступає методологія цивілізаційного підходу (А. Тойнбі, О. Шпенґлер, М. Я. Данилевський, Л. М. Гумільов, Ф. Бродель та ін.), за яким головною структурною одиницею процесу розвитку суспільства (й, відповідно, державно-правової думки) є цивілізація — індійська, китайсь­ка, римська, європейська та ін.. Цей підхід відводить пріоритетну роль у іс­торичному процесі людському духовному та інтелектуальному факторам, що є вельми цінним для історії вчень про державу і право, оскільки узгоджується з її предметом.

Крім загальнонаукових, дослідники історії вчень про державу і право застосовують також спеціальні (притаманні, насамперед, саме цій науці) ме­тоди, серед яких виділяють історико-порівняльний, хронологічний, біо­графічний та ін.

Наведений перелік принципів і методів не є вичерпним. Методологія історії вчень про державу і право постійно поповнюється новими складови­ми, а існуючі принципи та методи коригуються й переосмислюються з ура­хуванням нових наукових досягнень як суспільних, так і точних наук.

Слід мати на увазі, що навчальна дисципліна „Історія вчень про держа­ву і право” відрізняється від науки історії вчень про державу і право. Навча­льна дисципліна — це сукупність найважливіших усталених знань про відпо­відну науку, її головні досягнення. Отже, історія вчень про державу і право як навчальна дисципліна є сукупністю найважливіших усталених знань про державно-правові вчення, їх виникнення та історичний розвиток.

Таким чином, метою цієї дисципліни є досягнення студентом юридич­ного вузу високого рівня загальної та спеціальної освіченості, правової куль­тури, професійної правосвідомості, необхідних для задоволення потреб укра­їнського суспільства у високоосвічених професіоналах-правниках, виховання майбутнього юриста в умовах різноманіття ідеологічних і політичних течій, надання йому критеріїв для самостійного визначення прогресивних напрямів розвитку його суспільного буття.

Первинними й головними джерелами вивчення історії вчень про дер­жаву і право є першоджерела (або, щонайменше, витяги з них, зведені в ан­тології та хрестоматії^[1]), вторинними — енциклопедії, підручники^[2], лекції ви­кладачів.

Вивчення державно-правового вчення в межах навчального курсу пе­редбачає знаходження та обґрунтування студентом відповідей на такі питан­ня: 1) Час і місце виникнення (розвитку) вчення. Його головні представники (історико-біографічна довідка); 2) Зв’язок учення з конкретними історични­ми умовами, із специфікою епохи (історичний фон учення), пануючим або впливовим світоглядом (ідеологічний фон учення); 3) Теоретичне обґрунту­вання вчення, головні його ідеї щодо права й держави (зміст учення); 4) Про­грамні положення, що містяться в ученні, відображення інтересів певних со­ціальних груп (ідеологічна спрямованість учення); 5) Зв’язок учення із зага­льнолюдськими цінностями та ідеалами, вплив на їх формування (аксіологіч- не значення вчення); 6) Вплив учення на інші ідеї, доктрини, теорії й держав­но-правову практику за часів його виникнення, розвитку та сьогодення (ін­струментальна цінність учення). При цьому особливу увагу треба звертати на безпосередній або опосередкований вплив учення на практику державо- та правотворення в сучасній Українській державі; 7) Суб ’єктивна оцінка вчення

—    мотивоване визначення його як: (прогресивного чи реакційного; актуаль­ного або, навпаки, безнадійно застарілого; досконалого або, навпаки, повер­хового, тощо).

Відповісти на ці питання — це й означає вивчити вчення й здійснити спробу надання йому власної незалежної оцінки.

Контрольні завдання:

1. Місце історії вчень про державу і право в системі юридичних наук.

2.  Предмет історії вчень про державу і право як юридичної науки.

2.  Функції історії вчень про державу і право.

3.  Методологія історії вчень про державу і право.

4.  Принципи та методи дослідження вчень про державу і право.

^[1] Див.: Антология мировой политической мьісли: В 5 т. — М.: Мьісль, 1997; Антология мировой правовой мьісли: В 5 т. — М.: Мьісль, 1999; Історія вчень про право і державу: Хрестоматія. / Упоряд. і заг. ред. Г. Г. Демиденка. 3-тє вид., доп. і змін. — Х.: Право, 2005; История государственно-правовьіх учений: Хрестоматия. / Сост. С. В. Липень, под ред. В. В. Лазарева. — М.: Спарк, 2006.

^[2] Див.: Азаркин Н. М. Всеобщая история юриспруденции. — М.: Юрид. лит., 2003; Андрусяк Т. Г. Історія політичних та правових вчень. — Львів: Видавничий центр ЛНУ ім. Івана Франка, 2001; Графский В. Г. История политических и правових учений. — М.: ТК Велби, Проспект, 2006; Демиденко Г. Г. Історія вчень про право і державу. — Х.: Консум, 2007; История государственно-правовьіх учений. / Отв. ред. В. В. Лазарев. — М.: Спарк, 2006; История политических и правовьіх учений. / Под ред. О. ^. Лейста. — М.: Зер- цало, 2006; История политических и правовьіх учений. / Под ред. О. В. Мартьішина. — М.: Норма, 2004; История политических и правовьіх учений. / Под ред. В. С. Нерсесянца. — М.: Норма, 2003; Козлихин И. Ю., Поляков А. В., Тимошина Е. В. История политических и правовьіх учений. — СПб.: Изд. юрид. ф-та СПб. ун­та, 2007; Марченко М. Н., Мачин И. Ф. История политических и правовьіх учений. — М.: ТК Велби, Про­спект, 2007; Омельченко О. А. История политических и правовьіх учений (История учений о государстве дарстве и праве). — М.: ^ксмо, 2006; Шульженко Ф. П. Історія політичних і правових вчень. — К.: Юрін- ком Інтер, 2006.