Глава 27 Утворення Республіки Індія Печать
История государства и права - Історія держави і права зар. країн (Маймескулов)

Глава 27 Утворення Республіки Індія

 

§ 1. Колонізація Індії

Колоніальне панування англійців в Індії відіграло подвійну роль. З одного боку, колоніальний режим позбавляв країну державної само­стійності, підривав традиційні ремеслені виробництва, розоряв міль­йони індусів. Система відкупів посилювала і без того тяжкий податко­вий гніт в «Імперії Великих Моголів». З другого боку, втягування Індії до орбіти світової торговельної діяльності Великої Британії, зацікав­леність англійського торгового і банківського капіталу у створенні в багатомільйонній країні ринку збуту англійських товарів з необ­хідною інфраструктурою сприяли технічному і культурному прогресу. Будувалися великі порти, залізниці. Необхідність підготування кадрів нижчої і середньої ланок з місцевого населення призводила до появи шкіл та університетів (Бомбей, Калькутта, Делі, Мадрас).

З’ являються місцева буржуазія, інтелігенція, яка вже прагне дати освіту своїм дітям у європейських університетах. Проникнення в Індію англійської мови відкриває можливість ознайомлення з європейською культурою, її політичними і правовими ідеями. Все це сприяє пробу­дженню національної самосвідомості, закладає основи національно- визвольного руху. Прагнення Великої Британії зберегти тут свої по­зиції шляхом залучення до управління країною місцевої еліти розши­рює діапазон політичної активності місцевого населення.

Останнім сплеском індійської державності було правління Великих Моголів, основане видатним державним діячем Сходу Захіреддином Мухаммедом (1483-1530 роки), більш відомим під іменем Бабур («Тигр»). Після смерті Аурангзеба у 1707 році Імперія розпалася. Хоча формально династія Великих Моголів правила до 1858 року, держава 464 розділилася на значну кількість князівств, що ворогували між собою. Фактичним господарем великої країни з багатою тисячолітньою істо­рією стала приватна торговельна Ост-Індійська компанія. Використо­вуючи міжкнязівські війни, нацьковуючи одне князівство на інше і втручаючись у їхні чвари, англійці оволодівають Індією шляхом під- куплення князів, нерівноправних договорів, а частково в результаті воєнних дій (англо-маратхські, англо-майсурські війни).

Ост-Індійська компанія мала в Індії свої війська й адміністрацію, рада директорів компанії призначала губернаторів і всю адміністрацію. Широко використовувалася система так званих субсидіарних договорів

з князівствами, які зобов’язувалися узгоджувати свою зовнішню по­літику з Ост-Індійською компанією, не брати на службу іноземців, крім англійців, тримати при своїх дворах англійських резидентів, допома­гати англійцям військовою силою. Ост-Індійська компанія за це брала на себе «захист» князівств, які були зобов’ язані давати «субсидію» на утримання англійських військ, що перебували в розпорядженні рези­дентів. Часто замість «субсидій» англійці одержували право збирати податки на певних територіях, що призводило до розорення населення. «За борги» захоплювалися територіїй цілі князівства.

Безконтрольне панування Ост-Індійської компанії в Індії завдало країні значних збитків. Представники промислового капіталу стано­вили конкуренцію Ост-Індійській компанії. Вони вчинили скандал у парламенті. У 1773 році губернатор Бенгалії Роберт Клайв постав перед судом парламенту. На суді він заявив: «Багате місто (Муршида- бад) лежало біля моїх ніг, могутня держава була у моїй владі, мені одному були відкриті підвали скарбниці, повні зливків золота і срібла, дорогоцінного каміння. Я взяв всього 200 тисяч фунтів. Джентльмени! Я й досі не перестаю дивуватися власній скромності!» Палата общин дорікнула Клайву, але при цьому відзначила, що «Роберт Клайв надав значні і гідні послуги Англії». Клайва змінив Хейстингс, який також постав перед судом парламенту. Процес відкрив жахливі злочини ад­міністрації. Деяких осіб було засуджено, але Хейстингса виправдано. Наступник Хейстингса Корноулліс писав: «Я сміливо можу стверджу­вати, що 1/3 території, яка належить компанії в Індостані, становить джунглі, населені тільки дикими звірами».

Громадськість в Англії вимагала поставити під контроль діяльність Ост-Індійської компанії. У 1773 році парламент Англії ухвалив «Акт про управління англійськими колоніями в Індії». До Калькутти було призначено генерал-губернатора і засновано Верховний суд у справах Індії. У 1774 році ухвалено акт «Про подвійне управління Індією». Від Ост-Індійської компанії управління здійснював Секретний комітет ради директорів Ост-Індійської компанії, а від парламенту - Контрольна рада, голова якої входив до складу уряду. В 1813 році було ліквідовано торгову монополію Ост-Індійської компанії. У 1833 році її було лікві­довано як торгову компанію, але вона ще брала участь в управлінні. У 1857 році було відкрито університети в Калькутті, Мадрасі та Бомбеї. Зростав прошарок індійської інтелігенції, компрадорської буржуазії.


§ 2. Національно-визвольний рух в Індії. Махатма Ганді

У 1857 році в Індії розгорілося повстання, підняте сипаями - воїнами-індусами, які перебували на службі в англійців. Жорстока війна тривала в долині Гангу до 1859 року. Полонених сипаїв розстрі­лювали, прив’язавши спиною до гарматних отворів. У 1858 році Ост- Індійську компанію було ліквідовано. Англійці стали шукати способи залучення місцевої верхівки до управління Індією. У 1892 році при губернаторах провінцій створюються «законодавчі ради», до яких включаються 124 представники від індусів, з них обраних - всього 39. У 1890 році проводиться реформа Морлі-Мінто, відповідно до якої кількість індусів у радах збільшилася до 331, з них обраних - 135. У виборах брало участь 0,02 % дорослого населення.

У 1885 році в Бомбеї з дозволу англійців верхівка індусів створила організацію «Індійський національний конгрес». Англійці розраховували тримати конгрес під своїм контролем. Але їхні розрахунки щодо лояль­ності конгресу не виправдалися. З часом конгрес перетворився на масову організацію і відіграв значну роль у наіонально-визвольному русі Індії.

У 1919 році розігралися драматичні події у священному місті сик­хів Амритсарі. 13 квітня у день релігійного свята на площі зібралося багато людей на знак протесту проти виселення з міста видатних по­літичних діячів - доктора Кітелу і доктора Сатьяпала. Війська під ко­мандуванням генерала Дайєра відкрили вогонь по беззбройних людях. Було вбито близько 1000 чоловік і понад 2000 поранено. Амритсарська бійня (так було названо ці події) викликала гнів і обурення не тільки в Індії, а й у самій Англії. У 1919 році парламент Англії ухвалив закон «Про управління Індією», який одержав назву «Монтегю-Челмсфорда реформа». При генерал-губернаторі створювався двопалатний парла­мент, який складався з Державної ради і Законодавчих зборів. З 60 членів Державної ради 34 обиралися, а 26 призначалися; зі 145 депутатів за­конодавчих органів 105 обиралися і 40 призначалися. У виборах брав участь 1 % населення. Цим самим актом реорганізовувалося управління у провінціях. При губернаторах провінцій створювалися законодавчі ради та «уряди». Одна частина міністрів підпорядковувалася губерна­тору, а інша - законодавчій раді (діархіму). У виборах брало участь 3 % населення. Всі ці маневри являли собою не що інше, як спробу замас­кувати панування Англії «індійським самоврядуванням».

Між тим національно-визвольний рух в Індії набував все більш ши­роких масштабів. Тому були й об’єктивні, і суб’єктивні причини. До перших слід віднести те, що Індія мала значне минуле, яке ніколи не вивітрювалося з пам’яті індійського народу. Його менталітет мав по­тужну духовну основу, яка розпочиналася з індуїзму та ісламу. Індія, яка начебто заснула після розпаду Імперії Великих Моголів, прокидалася. Ставало все зрозумілішим, що вона є «більшою» за своїх тимчасових господарів. Пробудженню Індії сприяла діяльність її видатних вождів, серед яких слід перш за все назвати Ганді Мохандаса Карамчанда (1869 - 1948    роки), іменованого народом Махатма (Велика душа). Ганді у 1891 році одержав юридичну освіту в Англії, з 1893 по 1914 рік про­живав у Південній Африці, де присвятив себе захисту прав робочих- індусів. Він вів активну боротьбу проти расової дискримінації. В Афри­ці Ганді розробив тактику ненасильницької боротьби проти національ­ного і соціального пригнічення, названу ним сатьяграхою.

У 1915 році Ганді повертається до Індії, а у 1919 році вступає до Індійського національного конгресу й обирається його лідером. Під впливом Ганді Конгрес стає масовою національно-демократичною пар­тією. Англійська адміністрація неодноразово арештовувала Ганді, але під тиском мас вона була змушена випускати його з в’язниці. Широкий масовий рух ненасильницького опору, очолюваний Ганді та його при­хильниками Джавахарлалом Неру, Тилаком та ін., примусив англійський уряд піти на деякі поступки. У 1927 році було створено так звану «Ко­місію Саймона» з представників консервативної, ліберальної та лейбо­ристської партій, але без участі представників Індії. Комісія мала роз­робити конституційні пропозиції для Індії. Усунення самої Індії від участі в комісії викликало обурення індусів. Індійський національний конгрес висунув у 1927 році вимогу щодо повної незалежності Індії.

У 1935 році парламент Великої Британії ухвалив «Акт про держав­ний лад Індії» (набув чинності з 1937 року). Владу Великої Британії в Індії представляв віце-король, при якому був парламент з двох палат: Державної ради і Союзних зборів. Державна рада складалася з 260 депутатів, з яких 104 були князями, а інші обиралися від 100 000 ви­борців. У Союзних зборах 1/3 місць резервувалася для князів. При віце-королі була Рада міністрів. Віце-король (він же генерал-губернатор) мав право вето і в період розпущення парламенту одноособово ухва­лював укази. Фактично вся влада залишалася у нього в руках. Консти­туцію 1935 року Джавахарлал Неру назвав «рабською». У 1937 році на основі Конституції 1935 року відбулися вибори до провінційних на­ціональних зборів. У восьми з 11 провінцій перемогу одержав Індій­ський національний конгрес.

Участь Індії у Другій світовій війні на боці антигітлерівської коа­ліції, руйнування у свідомості народів світу самої ідеї колоніалізму, широкий громадський рух у післявоєнній Індії не залишали місця колоніальному пануванню Великої Британії. ХХ століття підбило під­сумки колоніальної «цивілізації» у всьому світі.

На початку 1946 року на тлі масових виступів в індійських частинах армії, флоту, авіації (18-23 лютого 1946 року повстали моряки в Бом­бейському порту), за підтримки цивільного населення, англійський уряд був змушений піти на поступки. Навесні 1946 року до Індії була на­правлена місія Петика-Лоуренса для переговорів з лідерами Індійсько­го національного конгресу. 16 травня цього ж року було оприлюднено проект Конституції. Індії надавався статус домініону. При цьому було передбачено поділ Індії на власне Індію (Хіндустан) і мусульманську частину - Пакістан. Це призвело до трагічних наслідків - спалахів національно-релігійних свар між мусульманами та індусами, масових жертв. Ганді на знак потесту проти різанини оголосив тривале голо­дування, і тільки критичний стан його здоров’я примусив ворогуючі сторони припинити зіткнення. Коли 30 січня 1948 року Ганді, обезси- лений голодуванням, виступав на зборах із закликом до об’єднання мусульман та індусів, його було вбито пострілом з револьвера членом індуської реакційної організації Натхурамом Годзе. Так завершилося життя людини, яка найбільше зробила для звільнення Індії.


§ 3. Встановлення Республіки

У серпні 1946 року було сформовано тимчасовий уряд Індії на чолі з вірним соратником Ганді Джавахарлалом Неру. 3 червня 1947 року введено в дію план Маунтбеттена, відповідно до якого Індія поділяла­ся на два домініони - Індійський союз і Пакистан. Серйозною проблемою для Індії була наявність значної кількості князівств. План Маунт- беттена надавав князівствам свободу вибору: або увійти до складу Індійського союзу, або залишатися під патронатом Великої Британії. Значна частина князівств (понад 500) увійшли до Індійського союзу, решта - до Пакистану. Князі були позбавлені політичної влади, більшу частину їх земель було націоналізовано, їм залишили палаци, присадиб­ні землі та призначили державні пенсії.

За постановою Індійського національного конгресу Установчі збо­ри розроблили та 26 листопада 1949 року ухвалили Конституцію Рес­публіки Індія, яка набрала чинності 26 січня 1950 року Конституція складалася з 22 частин, 395 статей та дев’яти додатків. У 1956 році до неї було приєднано «Акт про реорганізацію штатів» (130 статей). Кон­ституція Індії є складною за своєю структурою. Це пов’язано з тим, що Індію населяють багато народностей (650 млн мешканців у 1950 році) різного рівня розвитку, релігійних сповідувань, мов. Ве це мало було бути враховано в Конституції. Індія проголошувалася миролюби- вою республікою. Конституцією закріплювалися демократичні права і свободи, а також курс на будівництво «соціалістичного» (тобто бур­жуазно-демократичного) суспільства. Вона вводила всезагальне виборче право, у тому числі для жінок: з 21 року - пасивне, з 25 років - активне.

Індія - федеративна держава, складається з 14 штатів і шести «те­риторій», які за своїм статусом поділяються на групи «А», «В» та «С» залежно від рівня розвитку. На сьогодні в Індії 22 штати і вісім націо­нальних територій. У штатах групи «А» губернатори призначаються президентом, діють парламенти. Штати групи «В» утворено з колиш­ніх князівств. У них князі обирають раджпрамукха, який по суті і є губернатором. Група «С» - це штати з широкими повноваженнями, законодавчими органами та урядами.

Індія - парламентська республіка з сильними повноваженнями прем’єр-міністра. Парламент складається з Народної палати (500 депутатів) і Ради штатів (250 депутатів), з яких 14 призначає прези­дент, а інших обирають виборці зі штатів. Президент обирається колегією виборців, яка утворюється з депутатів Народної палати і Ради штатів. Він призначає прем’ єр-міністра з партії, яка має біль­шість у Народній палаті, вісім суддів Верховного суду. Прем’єр- міністр формує Раду міністрів, яка у свою чергу формує кабінет мі­ністрів. Президент діє «за рекомендацією уряду», а уряд відповідаль­ний перед парламентом.