Глава 10 Арабський халіфат Печать
История государства и права - Історія держави і права зар. країн (Маймескулов)

Глава 10 Арабський халіфат

 

§ 1. Виникнення держави

Халіфат (Арабський халіфат) - теократична ісламська держава, яка виникла у VII столітті на Аравійському півострові внаслідок об’ єднання арабських племен під прапором ісламу - релігії, заснованої Мухаммедом (Мухаммад, Магомет, Магоммад, 570-632 роки).

Араби - автохтонне семітномовне населення півдня Аравійського півострова. До початку нашої ери вони становили основну масу на­селення Палестини, Південної Сирії та частини Месопотамії. У VI-VII століттях у арабів зберігався родовий уклад. Основою роду був намет окремої сім’ї. Група наметів становила рід, клан (каум), декілька кланів об’єднувалися у плем’я (кабіла). Голова племені - сеїд (шейх) опіку­вався організацією кочування, розглядав спори і тяжби, був представ­ником у зборах старійшин (меджлісі), під час війни ставав головно­командувачем - раїсом. Араби були язичниками, кожне плем’ я мало свого божка-ідола. Основним заняттям було скотарство (розведення верблюдів), в оазисах - землеробство.

Значною допомогою була учать у міжнародній караванній торгівлі, шлях якої пролягав через Аравію. На торговельних шляхах, які пов’язували Східну Африку, Передню Азію, Індію та Китай, виникли стародавні держави Аравійського півострова - Сабейська (650-115 роки до н. е.), Набатейська (VI століття до н.е. - 106 рік н. е.), Хим’яратська (115-525 роки). У Південній Аравії найрозвиненішим був Йємен. Тут уже в першому тисячолітті до нашої ери утворилася висока землегос- подарська культура. На караванних шляхах на заході Аравії з Йємену в Єгипет, Сирію та Палестину виник торговельний центр - Мекка. Тут панувала аристократія роду Омейядів з племені Курейш. Арабські племена постійно ворогували між собою, захоплюючи одне в одного здобуток і полонених, яких потім викупляли співвітчизники. Створен­ня держави в арабів значною мірою зумовлювалося необхідністю бо­ротьби із Сасанідським Іраном та Візантією.

Початок об’єднання арабів покладено основоположником мусуль­манської релігії - ісламу Мухаммедом. Він був вихідцем з неприміт­ного роду Хашим із племені Курейш. Мухаммед доволі рано осиротів, а в дитинстві випасав худоби. Одружившись на заможній удовиці Ха- дидже, він став супроводжувати її каравани. У зрілому віці почав про­повідувати єдинобожжя, виступав проти лихварства, проти «тих, хто махлював у торгівлі», пригноблював сиріт та бідоту. Через те що його переслідувала аристократія Мекки, Мухаммед у 622 році утік зі своїми прихильниками (мухаджирами) з Мекки до Ясриба - пізніше Медінат- ан-Набі («Міста пророка»), де до нього приєдналися місцеві мешканці (ансари). 622 рік. - рік «виходу» Мухаммеда з Медіни (хіджра) - став початком літочислення у країнах ісламу. У Медині мухаджири та ан- сари утворили общину (умму) одновірців (муслімів), які увірували в Мухаммеда як у посланця бога - Аллаха. У Медині до Мухаммеда перейшла духовна (імамат) та світська (султанат) влада. Між Мединою і Меккою виникла збройна боротьба, в якій перемогу одержала Ме­дина. Мухаммеда було визнано головою всіх арабів. Об’єднання арабів у межах нової релігійної системи дозволило арабським купцям та арис­тократії боротися з Іраном і Візантією за ключові позиції у міжнародній торгівлі. У 632 році Мухаммед помер, і влада перейшла до його «за­ступників» - халіфів. Об’єднання арабів під прапором ісламу було за­вершено першими наступниками Мухаммеда - «праведними» халіфами Абу-Бекром (632-634 роки), Омаром (635-644 роки), Османом (644­665 роки). За життя Мухаммеда не всі араби прийняли іслам, а після його смерті багато племен повстали проти панування Мекки. Військам Абу-Бекра ціною надмірних утрат вдалося перемогти повстанців. Вож­дів повстанців, які зреклися ісламу, було живцем спалено.

Консолідація арабських племен у межах ісламської держави за­вершилася в перебігу завойовницьких воєн, які тривали з 633 по 751 рік. До складу халіфату увійшли Аравія та завойовані країни: Сирія, Ірак, Північна Африка (Магриб), Єгипет, Іспанія, Іран, Середня Азія, Афганістан, Північна Індія, Азербайджан, Вірменія, Грузія, острови Сардинія, Сицилія, Крит, Кіпр. До 651 року центрами Халіфату були Медіна та Мекка, з 661 по 750 рік - Дамаск, з 750 року - Багдад. Як усі великі імперії давнини, халіфат не був цілком централізованою дер­жавою. Для областей, які входили до нього, це мало різні наслідки. Якщо Сирія, Ірак, Єгипет, Північна Африка були цілком арабізованими, то інші країни, що прийняли іслам, зберегли свою мову та культуру, а Вірменія і Грузія - християнство.

Обрання халіфів супроводжувалося жорстким суперництвом різних кланів і зародженням в ісламі різноманітних релігійно-політичних течій. Перші халіфи були з найближчого оточення Мухаммеда. Абу-Бекр - тесть пророка, Омар - один з перших, «хто увірував», Осман - дядько пророка, Алі - двоюрідний брат і зять. Омар був убитий рабом- персом через відмову халіфа полегшити податковий тиск. За правлін­ня Османа невдоволені утисками аристократії рядові араби з Кейфи, Басри та Єгипту прибули під виглядом паломників до Медіни і вбили Османа. На вимогу повсталих халіфом було проголошено зятя про­рока - Алі. Його прихильників називали «шиїт-Алі» - «партія Алі» (звідси походить назва потужної гілки ісламу шиїтів, які визнають за­конними лише правителів з роду Алі). У боротьбі за халіфську владу з представниками меккської знаті Муавійєй на боці Алі виступили низи мусульманства. Оскільки Алі виказав схильність до компромісу з Омейядами, 10 тисяч вояків полишили його і вибрали халіфом про­стого воїна. Хараджити вимагали виборності халіфа, котрим міг бути будь-який мусульманин, навіть раб-негр. Халіф за вченням хараджитів повинен захищати інтереси всієї мусульманської громади, яка зберіга­ла право його переобрання. Алі виступав проти хаджитів. У 661 році його вбили хаджити у мечеті міста Куфи. Верхівка мусульманства про­голосила халіфом представника роду Омейядів - Муавію, започатку­вавши династію Омейядів, правління якої супроводжувалося впертими і кровопролитними внутрішніми війнами та повстаннями. Перехід влади до Омейядів, які правили майже 100 років (661-750), означав перемогу аристократії над низами мусульманства, остаточний розрив з ілюзорним «братерством» мусульманської громади і характеризував­ся значними завоюваннями і збагаченням верхівки халіфату.

Посилення експлуатації підкорених народів і рядових арабів ви­кликало численні повстання і громадянські війни, що потрясали халі­фат Омейядів. У 684 році грандіозне повстання хараджитів охопило значну територію і тривало 13 років. Воно було потоплене у крові на­місником Муавійї Аль-Хаджжаджем, якого повстанці називали «воро­гом бога і людей». Лише в одній Куфі Хаджжадж стратив 11 тис. по­встанців. За 20 років намісництва він стратив 130 тис. чоловік. Терор Хаджжаджа в Іраці дозволив Омейядам централізувати владу і здій­снити нові завоювання. У середовищі арабської аристократії першої чверті VIII століття склалося опозиційне угруповання Аббасидів - на­щадків дядька Мухаммеда - Аббаса, які використовували народне незадоволення у боротьбі за владу. Остаточного удару Омейядам за­вдало повстання у Мерві та Північному Ірані під проводом Абу Мус- ліма. У минулому раб, Абу Муслім приєднався до Аббасидів і підняв проти Омейядів арабські племена, іранських селян, рабів, а також іранських землевласників - дехкан. Повстання переросло в громадян­ську війну, яка охопила Ірак та Іран. Влада перейшла до династії Аб- басидів. Перший халіф цієї династії Абу-аль-Аббас учинив суцільну різанину Омейядів. Лише небагатьом з них пощастило врятуватися в Іспанії, де вони заснували Кордовський емірат. Столиця халіфату була перенесена з Дамаска до ненависного Омейядам Іраку, в місто Анбар, а потім - у збудоване за наказом халіфа Мансура нове місто Багдад на річці Тигр. Народні маси, що сприяли приходу до влади Аббасидів, нічого не отримали від перемоги. Вождя повстанців Абу Мусліма, який деякий час був намісником Хорасана, у 755 році вбито за наказом халіфа Мансура.

Утворення Арабського халіфату - одна з найзнаменніших подій у сві­товій історії. Охопивши тогочасний світ від Піренейського півострова і до Індії включно, поглинувши Іспанію, Північну Африку з Єгиптом, Іраном, Іраком, басейн Середземного моря, Кавказ, Індію, халіфат став безпо­середнім сусідом Китаю - світової держави, у межах якої перемішува­лися народи і мови стародавніх держав Сходу і Заходу та формувалася так звана арабська культура, яка відіграла значну роль в історії світової цивілізації. Грецька філософія, індійська математика, римське право, культурні досягнення Стародавнього Сходу прийшли до Європи у пра­цях арабських або арабомовних учених. Іслам накрив собою мало не половину країн і став однією з найбільших релігій світу. В політичному плані Арабський халіфат та араби створили для народів і країн Європи, для тогочасного германо-слов’ янського світу багато проблем, які знач­ною мірою були розв’язані в результаті битви при Пуатьє 732 року. Участь арабів у світовій торгівлі, проникнення їх у басейн Волги та Каспію служили каталізатором в історії слов’янського світу.


§ 2. Громадський устрій

Створена шляхом завоювань величезна держава була строкатою за етнічним складом та економічним укладом. З урахуванням усієї її не­однорідності халіфат можна визначити як азійський варіант феодалізму, розуміючи під цим перевагу державної власності на землю та іригацій­ні споруди, безпосередню експлуатацію селян державою, відсутність панщини, особистого кріпосного права, розподіл державою ренти серед військово-бюрократичного прошарку, який був консолідований не ленними (сеньйорально-васальними) стосунками, а чиновницько-cлужбовими. Значний вплив на суспільний устрій мала релігійно- правова догматика ісламу, який поділяв усіх людей на правовірних (муслімів), «людей писання» (християн і євреїв) та «гяурів» - язични­ків. Правовірні вважалися рівними в общині - умі. Спочатку всі право­вірні, у тому числі новообрані, звільнялися від усіх податків, за ви­нятком легкого закята (1/40 майна), який призначався для роздавання милостині та допомоги жебракам. Але вже при правлінні другого ха­ліфа - Омара новообрані повинні були сплачувати значний поземель­ний податок - харадж. Привілеями новообраних мусульман було звіль­нення від подушного податку - джизьї. Торговельний збір з мусульман брався в розмірі 1/40 вартості товару, іновірці сплачували більш висо­кі податки. Мусульмани-воїни мали право на частку військової здо­бичі: вершники - 3/5, піші - 1/5; 1/5 здобичі належала пророку (халі­фам). Правовірні користувалися привілеями в галузі карного права. Підкорене населення, яке не сприйняло іслам, поділялося на дві групи. Ті, хто здався без спротиву, за домовленістю ставали «людьми зіми» («зіма» буквально - покровительство). Вони були індивідуально віль­ними, але неповноправними. Їхні землі переходили у державну влас­ність, а самі вони ставали орендаторами, які зобов’язані були сплачувати джизью та харадж. Зимі були зобов’язані носити на одязі особливий знак - гійяр. Населення, яке чинило опір завойовникам, оберталося в рабство, дорослих чоловіків, як правило, знищували.

У процесі завоювання левова частка здобичі діставалася верхівці «правовірних», двору халіфа, командувачам, намісникам - емірам. Рядові воїни говорили халіфу Омару: «Ми беремо участь в одних і тих самих походах, і ми повертаємося з них, чому ж ці (привілейовані) живуть у достатку, а ми залишаємося в немилості?» Мухаммед і перші («праведні») халіфи - Абу-Бекр та Омар намагалися боротися зі здир- ництвом військових та намісників. Так, Омар забороняв чиновни­кам їздити на конях, носити шовковий одяг, їсти солодощі. За умови призначення на посаду описувалося майно чиновника, а при звільнен­ні з посади «надлишки», які з’ явилися під час перебування на посаді, конфісковувалися. Але всі ці егалітаристські заходи були марними. Мухаджири, анасари та їхні нащадки - намісники, полководці, чинов­ники швидко збагачувалися палацами, величезною кількістю рабів та прислуги. До складу панівного класу, крім арабської аристократії, входила верхівка підкорених держав: єгипетські князі, які прийняли іслам, родовита знать берберських племен в Африці, іранські землевласники-дехкани. У халіфаті селяни становили основний податковий стан і були нащадками підневільних орендаторів державних («хараджних») земель. Селяни-мусульмани, якщо вони були власни­ками землі (землі «мульк»), сплачували 1/10 частку врожаю натурою. Зі скотарства, торгівлі, ремесла здіймалася 1/40 частка прибутку - «закят». Починаючи з 700 року, з новообраних мусульман почали здіймати й харадж у двох формах: «мукасами (від 10 до 50 % врожаю) або «місахі» (від розміру земельного наділу). Дорослі чоловіки-немусульмани сплачували до скарбниці також подушний податок - «джизью» у роз­мірі 12, 24 або 48 дирхамів.

У халіфаті міське життя було досить високо розвинене, але на від­міну від Європи міста у Халіфаті не мали самоврядування, - тут гос­подарювали великі феодали - нащадки арабських завойовників, іран­ських дехкан та пов’язані з ними багаті купці. Значного розвитку до- сягло ремесло. Вільні ремісники об’єднувалися в цехи з виборними старшинами. Над цехами панувала деспотична влада емірів, султанів, адміністрації. Коли, наприклад, у Газні булочники спробували встано­вити свої ціни на хліб, султан Махмуд Газневі наказав кинути старій­шину цеху під ноги слонам. Значним впливом у містах користувалися корпорації богословів та правників, які об’єднувалися навколо місце­вих шкіл богослов’я і права - медресе. Мечеті та медресе володіли землями, повітками, базарами. У деяких містах богослови, законоправ- ники, студенти медресе становили чверть усього населення. Численні течії та секти - суніти, шиїти, хариджити, кармати, азракіти, ісмаїліти, ордени дервішей, що існували в містах, постійно ворогували між собою, що спричиняло часті озброєні зіткнення.

Селяни (раїйяти) у халіфаті особисто феодалам не належали, і з них не можна було набирати двірню, потребу в якій відчувала місцева розбагатіла знать. Челядь рекрутувалася за рахунок обернених у раб­ство полонених і придбаних рабів. Воїна-араба в поході завжди супро­воджували слуги з рабів. Наприклад, військо арабів у битві при Сиф- фіне супроводжували 150 тис. рабів. Багато чорних рабів-зінджів (з острова Занзибар) працювало на розсоленні земель в Іраці. Раби поді­лялися на три основні групи: 1) челядь; 2) гвардійці та військові слуги (мамлюки, гулями), які виховувалися з придбаних юних рабів; 3) раби, які використовувалися на виробництві. До першої групи входила пере­важна більшість рабів. У халіфаті за умови панування відрядщини та відсутності панщини праця рабів у польовому господарюванні не за­стосовувалася, але могла використовуватися в садівництві, скотарстві та майстернях. Незважаючи на значну кількість рабів, халіфат був специфічною («азійською») феодальною державою, яка трималася на експлуатації кріпака, що перебував у спадковій державній залежнос­ті, - раїйнята. За його рахунок годувалися величезна армія правителів та їхня челядь, чиновники, воєначальники, солдати, іктадари, власни­ки «бератів» - документів, які дозволяли одержувати певну частку податкових збирань. За свідченням історика Рашид-ад-Діна, селяни, рятуючись від збирачів податків, «закладали двері будинків камінням, виходили і входили через покрівлі будинків та втікали через страх перед збирачами». Не знаходячи чоловіків, збирачі «хапали їхніх жінок, за ноги підвішували на мотузках і били, і жалоба, і стенання жінок підіймалися до неба». Уся історія халіфату супроводжувалася числен­ними повстаннями і народними війнами. Особливого розмаху вони набули в Іраці, Азербайджані, Середній Азії.


§ 3. Державний устрій Арабського халіфату

У своєму розвиткові халіфат прийшов до типової східної феодаль­ної теократичної деспотії з її основними ознаками: переважанням державної власності на землю, державним кріпосним селянином- орендатором, деспотичною теократичною владою халіфів. «Пророк» (потім халіфи) з самого початку виступав як духовний глава (імам), законодавець, воєначальник та суддя. У своїх «відвертостях», розпо­рядженнях він установлював правила, закони, які для наступних пра­вителів - халіфів та всіх «муслімів» ставали священними догмами. Спадковість влади затвердилася в Халіфаті лише з часом і в боротьбі з родоплемінними традиціями, посяганнями родової аристократії, а також з наївними вимогами виборності халіфа з боку маси рядових арабів. Перші халіфи - Абу-Бекр, Омар та Осман обиралися поплічни­ками Мухаммеда (мухаджирами та ансарами) зі свого середовища. Принцип виборності халіфа не заперечувався жодною течією ісламу. Хариджити наполягали на виборності халіфа всіма мусульманами, однак політична практика схилялася до аристократизму як у сунітів, так і шиїтів. За Османа халіфатом правив рід Омейядів. Після вбивства Османа, а потім й Алі, який боровся за владу з Муавійєю, останнього було проголошено халіфом знаттю Сирії та Єгипту (661 рік). Отже, перші 60 років Халіфат був теократичною державою з виборним халі­фом. Спадковість влади зміцнилася при Аббасидах, але вона постійно порушувалася жорстокою боротьбою між різноманітними течіями ісламу і родоплемінними угрупованнями. Утвердження на троні часто залежало від інтриг двору або примх двірцевої гвардії. У 945 році халіфи в Багдаді поступилися світській владі (султанат) перській ди­настії Буїдів. З цього часу в халіфів залишаються лише духовна влада та релігійний авторитет.

За Аббасидів при халіфі з’ явилася посада візиря - його головного радника та помічника. Візир був охоронцем халіфської печатки і міг ставити її на документах без попереднього дозволу халіфа. Візирю підпорядковувалися весь адміністративно-фінансовий апарат, військо, відомство державного контролю - аль-барид, численні відомства- дивани. Посада візиря найчастіше успадковувалася однією родиною. Наприклад, відома могутня династія спадкових візирів Бармекідів. Кожна область (емірат) мала в Багдаді своє територіальне відомство - диван, яке складалося з основного відділу (асл), що відав збиранням податків, та відомства фінансів (зимам). Пізніше територіальні дивани було скасовано, за винятком дивану в справах Вавилонії, яким керував сам візир. Важлива роль належала аль-бариду. Його начальник (сахіб аль-барид) був впливовою вельможею в Багдаді. Він завідував числен­ними поштовими станціями, розкиданими по всій величезній терито­рії халіфату. Їхні службовці, крім поштових справ, збирали відомості про настрої населення, врожай, діяльність місцевої адміністрації, кількість відкарбованих золотих та срібних монет. Усі ці відомості надходили до сахіб аль-барида. Він одержував також відомості від підлеглих йому шпигунів-вивідувачів, які діяли в халіфаті та за його межами. Сахіб аль-барид щоденно доповідав візирю про стан справ у халіфаті і, крім того, мав безпосередній доступ до халіфа.

Халіфат поділявся на намісництва - емірати. Основними були Іс­панія, Магриб (Північна Африка), Єгипет, Сирія, Іран (тут було декіль­ка намісництв), Вавилонія, Мавернахр (Середня Азія), Північна Індія. Уже за Омейядів намісництва стали досить швидко передаватися у спадок, а намісники перетворилися на майже необмежених володарів. Їхні зв’язки з халіфом часто обмежувалися сплатою податків до його скарбниці. Зазвичай еміри заздалегідь у вигляді відкупу вносили податки до скарбниці халіфа, а потім нещадно вибивали їх з підвлад­ного населення вже для себе. Емірати у свою чергу поділялися на області, якими керували призначені емірами хакіми.

За Аббісидів іранська система управління поширилася в більшос­ті міст халіфату. Містом керував градоначальник - раїс; суд очолював кадій (казій), він же був головою місцевого духівництва; мухтасиб спостерігав за базарами, дотриманням догматів ісламу в побуті, вза­галі за моральністю; асас очолював нічну варту; начальник поліції - сахіб аш-шурта також мав деякі судові повноваження. Якщо місто було резиденцією правителя області - наїба, хакіма або еміра, то вони здій­снювали безпосереднє керівництво ним. Неодмінною ознакою міста були в’язниця - зиндан, шпигуни поліції. Значний вплив у містах мали вожді племен та родів - шейхи, сеїди.

Араби-кочівники, які перебували у стані перманентної війни, були природженими професійними воїнами. Військо складалося з родопле­мінних ополчень на чолі з вождем племені, а також із загонів добро­вольців - «борців за віру», які жили за рахунок воєнної здобичі. За Омейядів було утворено військові округи - джунди. Для боротьби з Візантією було збудовано великий флот. У столиці і великих містах халіфи тримали привілейовану гвардію. Не покладаючись на «своїх» - арабів, халіфи комплектували кінну гвардію з вихованців - рабів (тю- рок, слов’ ян, африканців). Піша гвардія набиралася з гірських іранців - дейлемітів. Чужі арабському населенню гвардійці повинні були на­дійно охороняти престол. Але двірцева гвардія часто диктувала свою волю халіфам. Так, у 861 році гвардійці-гулями вбили халіфа Аль- Мутавакіля, гвардійці-тюрки зводили на престол і скидали багатьох халіфів. Поліція із рабів існувала ще в доісламській Мецці. За Аббаси- дів було створено спеціальну карну поліцію - шурту, яка здійснювала пошукові та частково судові функції.

Араби сприйняли візантійську судову систему. Правитель області володів і судовою владою. Кадії, які допомагали йому в судових спра­вах, поступово стали самостійними суддями. Кадій, крім суду, стежив за дотриманням релігійних обрядів та користувався значним впливом у своєму окрузі. Він міг користуватися консультаціями знавців права - улемів. У суді були присутні два офіційних повірених - адули, судові пристави - осуни, захисник - укіл. На місцях затверджувалися посади мухтасибів - цензорів з питань релігії та етики, вони ж були суддями у справах про шахрайство в торгівлі. У деяких мусульманських країнах з метою недопущення зловживань з боку суддів вводилася посада спеціального контролера - «інспектора несправедливості».


§ 4. Мусульманське право

Мусульманське право - традиційна система права, яка склалася про­тягом VII-XII століть в Арабському халіфаті та діє у різноманітних варіантах у сучасних країнах ісламу. Особливість мусульманського пра­ва - тісний зв’язок з релігійною догматикою ісламу та його наднаціо­нальний характер. Мусульманське право належить ісламу і всюди спо­відує тільки іслам. Основою мусульманського права є Коран - богодана священна книга мусульман, передана Аллахом через пророка Мухамме- да. Коран увібрав у себе і канонізував багато зі звичаїв доісламської Аравії, доповнених «одкровеннями» Мухаммеда, взятими з трансфор­мованої догматики християнства та іудаїзму. Особливість мусульман­ського права - єдність релігійної догматики ісламу та його, власне, правового складника - фікхому (глибоке розуміння, знання).

Поряд із Кораном джерелами мусульманського права є Сунна, Тефсир, Іджма, Кіяс. Сунна - канонізоване зібрання хадисів (понад 2000 томів) - повідомлення, перекази, легенди про життя Мухаммеда, його вчинки, розпорядження. Хадиси, які сформувалися під час наступника Мухамме- да, змальовували не стільки дійсні факти з життя пророка, скільки потре­би знаті, духівництва, купецтва, громадського суспільства, які досить швидкими темпами розвивалися в Арабському халіфаті. Хадиси одержа­ли в ісламській юриспруденції значення обов’язкових прецедентів.

Тафсир - зібрання тлумачень Корану та Сунни знавцями-улемами і суддями, які відображали позиції різноманітних богословських шкіл. Останні у свою чергу виражали інтереси різноманітних релігійно- політичних течій в ісламі (суніти, шиїти, хариджити, кармати тощо), які суперничали між собою. За умови жорстких релігійно-політичних і соціальних суперечностей виникали різноманітні версії ісламу та фікху - мазхаби. До ортодоксальних мазхаб належали ханіфітська (Іс­панія до Реконкісти, Північна Африка), шафіїстська (Сирія, Східна Африка, Індонезія), ханбалистська (Аравія), малікітська (Алжир, Ма­рокко, Туніс, Лівія, Кувейт, Бахрейн). Ці мазхаби визнані за звичай у сунітів (близько 80 % мусульман). Єретичними з позицій сунітів вважалися мазхаби шиїтів, хариджитів, карматів та ін., характерні для Ірану, частково - для Азербайджану. Консультації визнаних теологів та правознавців, схвалені умою, - іджма (згода, схвалення) і тлумачен­ня за аналогією з технікою греко-римського права - кіяс (аналогія) також стали джерелами мусульманського права. Правом такого тлума­чення - іджстихаду володіли лише муджстахіди (благочестиві і добро­порядні), які одержали визнання визначних богословсько-юридичних університетів - медресе.

Настанови Корану, Сунни, Тефсиру, Іджми та Кіяси є основою мусульманського права - шаріату («визначений шлях») та основною базою ісламської юриспруденції - фікху. Крім шаріату, судді також використовують судовий прецедент - амал, сукупність звичаїв - урф, адат, а також світські закони - канун. У деяких ісламських державах право набуло значною мірою світського характеру, в інших на хвилі ісламського фундаменталізму реанімуються середньовічні інститути (Іран, Афганістан). Яскравим прикладом цього Карний кодекс Ірану (1982 рік), який передбачає побиття камінням, закопування в землю тощо. В сучасних країнах ісламу шаріат частіше застосовується в об­рядах, побутовій і сімейній сферах, місцевому громадському вжитку, значно менше в карно-правовій сфері.

Мусульманське право поділяє всіх людей на «правовірних» (мус- лімів) та іновірців, унаслідок чого значною мірою визначається право­вий статус особи. Згідно з мусульманським правом усі мусліми воло­діють рівними правами (у хариджитів навіть раб може бути обраний халіфом, якщо він - правовірний мусульманин). Але в ранньому іс­ламі серед правовірних виділялися привілейовані групи, ветерани іс­ламу - мухаджири (тобто ті, хто пішов за Мухаммедом, коли він утікав з Мекки до Медіни у 622 році) та ансари (ті, хто приєднався до Му- хаммеда в Медині). Мусліми мали деякі привілеї у сфері податкового та карного права. Мусульманське право виділяє серед іновірців «людей писання» (християни і євреї) та «невірних» - гяурів.

У соціально-економічній та політичній сферах мусульманське право закріпило в різноманітних варіантах традиційні, ті, що історич­но склалися, інститути східної деспотії - переважання державної власності на землю та зрошувальні споруди (державний феодалізм), відсутність особистого лену і кріпаків у військово-службового стану (феодалів), державне закріпачення селян, деспотичний характер влади, злиття духовної влади (імамат) з владою світською (султанат). Фео­дальна рента збиралася або сукупним феодалом-державою, або пред­ставниками службовців за спеціальними документами - бератами, які надавали право одержувати на свою користь податки з певного села. Поширеною була ікта (джагир), яка дозволяла іктадарам та джагірдарам одержувати збори із закріплених за ними наділів, котрі при цьому не ставали їхньою власністю.

Мусульманське право знало також приватну власність на землю - мульк, власність мусульманської церкви - вакфі. Широкого поширен­ня в Арабському халіфаті набули векселі.

Шлюбно-сімейне право ставило жінку в нерівноправне становище. Мухаммед одружився на дев’ятилітній Айші, і це стало прецедентом. Правовірний міг мати чотирьох дружин і необмежену кількість наложниць. У шиїтів допускалися тимчасові шлюби за домовленістю строком від декількох днів до одного року. Домовленість скріплялася суддею.

Злочин у мусульманському праві невіддільний від гріха. Чим біль­ший, за уявленнями ісламу, гріх, тим важчий злочин. Наприклад, убив­ство, не пов’язане з пограбуванням або крадіжкою, неумисне убивство передбачали обмежену кревну помсту, грошову пеню, релігійно- спокутувальну пожертву або «загробне воздаяння». Інша група зло­чинів - худут (віровідступництво, богохульство, залицяння, крадіжка, грабунок, неправдиве обвинувачування, пияцтво) каралася побиттям бичами, відрубанням рук, ніг, побиттям камінням тощо. Посягання на громадський устрій передбачало тюремне ув’язнення, покарання на- гаями, конфіскацію майна, позбавлення права носити чалму. Право покарання належить, за шаріатом, або Аллаху, або потерпілому. Суд накладає покарання нібито на прохання потерпілого. Останній може відмовитися від свого права, знімаючи тим самим питання про пока­рання. Коран заохочує відмову від покарання, обіцяючи рай тим, хто прощає своїх кривдників. Але за умов міжусобних воєн і народних повстань, що розривали халіфат, каральна політика набувала більш жорстокого характеру і виходила за межі шаріату.

У Новий і Найновіший часи у багатьох країнах ісламу відбуваєть­ся розмежування канонічного і світського права, обмежується юрис­дикція шаріатських судів. Мусульманське право модернізується з ура­хуванням вимог ринку, видаються сучасні цивільні та карні кодекси. Це, однак, не виключає рецидивів відродження середньовічних інсти­тутів мусульманського права там, де верх бере ісламський фундамен- талізм.