Печать

Розділ IV. Екологічні права та обов’язки громадян

Posted in Экологическое право - Екологічне право України (Гетьман, Шульга)

Розділ IV. Екологічні права та обов’язки громадян


 

§ 1. Загальна характеристика системи екологічних прав громадян

§ 2. Конституційні екологічні права громадян

§ 3. Поняття та види екологічних обов’язків громадян

§ 4. Гарантії, охорона, форми та способи захисту екологічних прав громадян

 


§ 1. Загальна характеристика системи екологічних прав громадян


Термін «екологічні права» вперше в Україні на законодавчому рів­ні був закріплений у Законі України від 25 червня 1991 року «Про охорону навколишнього природного середовища» (ст. 9), але це зовсім не означає, що екологічні права до цього часу не існували, вони мали лише іншу назву і недостатньо розгалужену систему. Потім вони були зафіксовані у Конституції України (статті 50, 13, 14 та ін.), що стало свідченням їх провідної ролі у загальній системі прав людини. Крім цього, екологічні права громадян закріплені у низці законів України: «Про охорону атмосферного повітря», «Про екологічну експертизу», «Про захист населення і територій від надзвичайних ситуацій техно­генного і природного характеру» та ін.

Визначені права розглядаються як складна еколого-правова систе­ма, закріплена у міжнародних актах, Конституції України, спеціально­му екологічному й суміжному з ним законодавстві щодо прав людини. Вони являють собою складний, комплексний інститут екологічного права.

Екологічні права громадян можна віднести до природних прав, невідчужуваних, які виступають як вища соціальна цінність, що іс­нують невід’ ємно від особистості, життєдіяльності громадянина,незалежно від їх правового закріплення є безпосередньо діючими, перебувають під захистом держави та відповідають міжнародним стандартам у галузі прав людини.

Екологічні права як вид суб’єктивних прав являють собою сукуп­ну міру можливої поведінки у галузі належності екологічних об’єктів, їх використання, відтворення й охорони довкілля, забезпечення еко­логічної безпеки. Із цього випливає, що громадянину законодавством надається юридична можливість: користуватися навколишнім при­родним середовищем як природною сферою мешкання, придатною для життя та такою, що відповідає вимогам екологічної безпеки; ви­магати від держави, всіх юридичних і фізичних осіб виконання ними обов’язків по використанню, відтворенню й охороні довкілля, забез­печенню його екологічної безпеки; звертатися в необхідних випадках до державного або громадського захисту свого порушеного суб’єк­тивного права.

Екологічні права громадян мають певні, притаманні тільки їм влас­тивості, які обумовлені екологічними факторами.

1.  Спрямованість здійснення екологічних прав громадян пов’язана із задоволенням екологічних потреб і забезпеченням реалізації еколо­гічних інтересів.

2.  У загальній системі прав людини і громадянина екологічні пра­ва громадян є пріоритетними. Такий пріоритет обумовлений змістом основних, природних прав на екологічну безпеку і безпечне для життя і здоров’я навколишнє природне середовище.

3.  При встановленні екологічних прав громадян враховуються за­кони природи, за якими розвиваються екологічні об’єкти. Усі природ­ні об’ єкти в сукупності утворюють єдину екологічну систему з вну­трішньою диференціацією, обумовлену природними властивостями та особливостями природних ресурсів.

4.  Екологічний фактор, по суті, визначає установлення форм при­належності природних об’єктів відповідним суб’єктам.

5.  Зміст екологічних прав обумовлений принципами екологічного права, в основі яких особливості правового регулювання еколого- правових відносин, а також особливостями методу правового регулю­вання суспільних еколого-правових відносин.

6.  Здійснення екологічних прав в основному проходить під конт­ролем держави, оскільки вона регулює багато питань у сфері екології. Забезпечення екологічних прав є центральною задачею екологічної політики держави.

7.  Особливості екологічних прав обумовлюють необхідність ви­бору оптимальних і ефективних правових способів і форм їх за­хисту.

Екологічні права, передбачені у законодавстві, досить різноманітні, що дає змогу провести класифікацію їх залежно від різних підстав, щоб детальніше розкрити їх специфіку.

За юридичною сутністю екологічні права можна поділити на:

а) конституційні[1];

б) встановлені в спеціальних законах;

в) передбаче­ні підзаконними нормативними актами та договорами.

До першої групи належать права, передбачені у ст. 50 Конституції України, а саме: право кожного на безпечне для життя і здоров’я до­вкілля та на відшкодування завданої порушенням цього права шкоди, вільного доступу до інформації про стан довкілля[2], про якість харчових продуктів і предметів побуту, а також права на її поширення. Консти­туційне закріплення цих прав вказує на їх важливість, невід’ємність і невідчужуваність, хоча і не робить менш значущими інші екологічні права. До них належать: право приватної власності на землю (ст. 14), право звертатися за захистом порушених прав та ін. Право на життя (ст. 27) нерозривно пов’ язано з правом на безпечне навколишнє при­родне середовище, з якістю середовища існування та інших прав, які мають екологічну спрямованість.

До другої групи входять, крім зазначених в Основному Законі, права, перелічені у ст. 9 Закону України «Про охорону навколишньо­го природного середовища». Екологічний характер мають права, за­кріплені іншими законами. Наприклад, Закон України «Основи за­конодавства України про охорону здоров’я»[3] у ст. 6 визнав право кожного на охорону здоров’я, що передбачає: безпечне для життя і здоров’ я навколишнє природне середовище; санітарно-епідемічне благополуччя територій і населеного пункту, де він проживає; без­печні і здорові умови праці, навчання, побуту та відпочинку; досто­вірну та своєчасну інформацію про стан свого здоров’я і здоров’я населення, включаючи існуючі й можливі фактори ризику та їх сту­пінь, тощо.

До складу третьої групи входять екологічні права, закріплені у підзаконних нормативно-правових актах і договорах. Перелік їх різноманітний. Вони також підлягають еколого-правовій охороні і захисту.

Екологічні права за формою реалізації поділяються на індивіду­альні і колективні. Свої екологічні права громадяни можуть здійсню­вати самостійно, а також спільно з іншими, об’ єднавшись в органі­зації, групи та інші утворення. Створення громадських природоохо­ронних об’єднань розширює можливості громадянина в реалізації екологічних прав.

Екологічні права диференціюються на абсолютні і відносні. Така класифікація вказує не на обсяг змісту цих прав у розумінні необме­женості абсолютних, а лише на відмінність у колі (кількості) зобов’язаних осіб. Абсолютні права протилежні відносним, які діють відносно однієї точно визначеної особи чи декількох осіб. Вони харак­теризуються тим, що їх носієві протистоїть як зобов’язані суб’єкти невизначене число осіб, кожен з яких повинен утримуватися від по­рушення цих прав. Коло абсолютних прав, як і взагалі усіх видів суб’єктивних прав, визначається значущістю і характером суспільних екологічних відносин.

Екологічні права можна також поділити залежно від захисту еко­логічних інтересів на екологічні майнові і особисті немайнові права. Природні об’єкти, хоча і прирівнюються в новому ЦК України до речі (майна), але усе-таки залишаються об’єктом особливого роду, продов­жуючи розвиватися за своїми природними законами. Природа не є результатом діяльності людини. Головним критерієм розмежування сфери цивільного й екологічного права є перебування відповідного природного об’єкта у взаємозв’язку з природним середовищем. Об’єкти природи і товарно-матеріальні цінності — різні категорії, що мають особливі екологічні, економічні і правові ознаки і характеристики. До групи майнових прав у сфері екології належать права на: відшкодуван­ня шкоди, заподіяної здоров’ю і майну громадян внаслідок негативно­го впливу на навколишнє природне середовище; право природокори­стування, право власності на природні ресурси, зміст якого є дещо обмеженим і своєрідним порівняно з іншими майновими правами. Особисті немайнові права, як правило, належать до категорії абсолютних, забезпечують природне існування фізичної особи. Виникають з приводу особистих благ. Основне серед них право на безпечне для життя і здоров’я довкілля, до інших належать права на достовірну інформацію про стан довкілля, про якість харчових продуктів та пред­метів побуту тощо.

Певна класифікація екологічних прав громадян існує у сфері від­творення і поліпшення якісного стану природних об’єктів: право гро­мадян на відтворення і відновлення з використанням установлених способів; право на здійснення заходів, що поліпшують якість еколо­гічних об’єктів і навколишнього природного середовища. Варто мати на увазі, що за назвою екологічні права й обов’язки можуть збігатися, однак це не означає, що одне поняття трансформується в інше і на­впаки. Ці права містяться в поресурсовому (підгалузевому) законодав­стві; вони тісно пов’язані з правами громадян на використання при­родних об’єктів, а в кінцевому підсумку здійснення цих прав спрямо­вано на запобігання погіршенню якості навколишнього природного середовища. При цьому здійснення зазначених дій у законодавстві за­кріплене тільки як виконання встановлених обов’язків. Дії у формі прав або обов’язків по відтворенню екологічних об’єктів, поліпшення стану природного середовища сприяє нормальному здійсненню соці­ально значущого екологічного права громадянина — права на безпеч­не навколишнє природне середовище.

Припустимо класифікувати екологічні права громадян за охоронно- захисною спрямованістю. Аналіз чинного екологічного законодавства показав, що хоча поняття «охорона» і «захист» прав взаємозалежні, але вони не тотожні. Захист екологічного права здійснюється тоді, коли воно порушено будь-ким, при цьому нормативно визначено по­рядок захисту порушеного права. Екологічні права у сфері захисту порушених прав підрозділяються на: а) право вимагати у встановле­ному порядку відшкодування збитків, екологічної шкоди, заподіяної природним об’єктам, які перебувають у власності чи користуванні громадян; шкоди, заподіяної здоров’ю забрудненням навколишнього природного середовища, а також у необхідних випадках і моральної шкоди; б) право вимагати усунення перешкод у здійсненні громадяна­ми своїх екологічних прав; в) право оспорювання приналежних гро­мадянам екологічних прав, інтересів тощо. Охоронні розпорядження, що містяться в екологічному законодавстві, встановлюють об’єктивно специфічні примусові заходи і форми захисту порушеного права. Можна сказати, що охоронні норми статичні, а норми про захист поруше­ного права — динамічні.

Екологічні права громадян у сфері охорони навколишнього при­родного середовища можна підрозділити на право: брати участь у за­ходах, що забезпечують раціональне використання природних об’єктів; громадських утвореннях у сфері екології; обговоренні нормативних актів та інших заходів з метою запобігання негативним наслідкам; проведення екологічної експертизи та ін.

Наведені класифікації екологічних прав громадян характеризують лише найбільш важливі і соціально значущі права.

 

 


 

§ 2. Конституційні екологічні права громадян


Право громадян на безпечне для життя і здоров’я навколишнє при­родне середовище належить до основних (фундаментальних), природних прав. Воно закріплене в ст. 50 Конституції України та ст. 9 Закону Укра­їни «Про охорону навколишнього природного середовища». Дане право притаманне людині з моменту її народження, незалежно від розсуду державних органів. Це фактично право кожного громадянина вимагати дотримання еколого-правових приписів, якому відповідає обов’язок кожного і держави по його забезпеченню.

Право людини на безпечне навколишнє природне середовище являє собою юридичну можливість проживати в навколишньому природно­му середовищі, яке не заподіює шкоди її здоров’ю і життю, а у випад­ку порушення цього права — вимагати його захисту у встановленому законодавством порядку. Це загальне визначення охоплює всі основні ознаки даного суб’єктивного права: по-перше, право проживання в сприятливому навколишньому природному середовищі, безпечному для здоров’ я і життя людини; по-друге, право вимагати усунення різних перешкод при здійсненні цього права у встановленому законодавством порядку; по-третє, право на звертання у відповідні органи за захистом порушеного права з метою його поновлення (відновлення); по-четверте, здійснення захисту порушеного права шляхом установлення державою певних правових гарантій.

У законодавстві, на жаль, не визначені повною мірою критерії без­печного середовища. Але саме визначення поняття «безпечне» вказує на те, що основним критерієм є відсутність небезпеки, де екологічно небезпечним вважається такий «стан навколишнього природного се­редовища, при якому забезпечується попередження погіршення еколо­гічної обстановки та виникнення небезпеки для здоров’я людей» (ст. 50 Закону України «Про охорону навколишнього природного сере­довища»). На сьогодні єдиними реально визначеними критеріями якості навколишнього природного середовища, на підставі яких здійс­нюється висновок щодо безпеки довкілля, є екологічні стандарти та нормативи (статті 31-33 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища»).

Право на безпечне для життя і здоров’я довкілля за своїм характе­ром — пасивне право, бо підставою для його виникнення є норма за­кону, а тому суб’єктові не обов’язково вступати у відповідні відносини. Як для будь-якого абсолютного права, для нього характерна наявність невизначеного кола зобов’язаних осіб, що повинні утримуватися від його порушення.

Право громадян на відшкодування шкоди, заподіяної порушенням права на безпечне довкілля, — це активне право особи, яке реалізуєть­ся шляхом звернення до суду з позовом до державних органів, підпри­ємств, установ, організацій і громадян про відшкодування шкоди не лише здоров’ю, а й майну внаслідок негативного впливу на навколиш­нє природне середовище[4].

Питання, пов’язані з відшкодуванням шкоди, вимагають точного економічного розрахунку, гармонійної взаємодії в правовому регулю­ванні відшкодування екологічної шкоди загальних принципів і вимог цивільного законодавства з особливими підходами, що повинні відо­бражати специфіку природних явищ, складні природні механізми вза­ємодії цих явищ і предметів природи, впливу на здоров’ я людини, змін природних умов. Традиційні цивільно-правові категорії, такі, як при­чинний зв’язок між дією й наслідками, що настали, критерії встанов­лення факту заподіяння шкоди, методика його оцінки вимагають свого розвитку з урахуванням особливостей. Поряд із цим варто враховува­ти певні особливості цивільно-правової відповідальності, установленої екологічним законодавством. Зокрема, у деяких випадках екологічне законодавство встановлює обов’язок відшкодувати екологічну шкоду,що заподіяна у разі здійснення правомірних дій, тобто при відсутнос­ті правопорушення.

Відповідно до ст. 69 Закону «Про охорону навколишнього природ­ного середовища» шкода, заподіяна внаслідок порушення законодав­ства про охорону навколишнього природного середовища, підлягає компенсації, як правило, у повному обсязі без застосування норм зни­ження розміру стягнення та незалежно від збору за забруднення на­вколишнього природного середовища та погіршення якості природних ресурсів. Особи, яким заподіяно таку шкоду, мають право на відшко­дування неодержаних доходів за час, необхідний для відновлення здоров’я, якості навколишнього природного середовища, відтворення природних ресурсів до стану, придатного для використання за цільовим призначенням.

Відповідно до п. е ст. 9 Закону України «Про охорону навколиш­нього природного середовища» право громадян на одержання еколо­гічної інформації розглядається як «вільний доступ до інформації про стан навколишнього середовища і вільне отримання, використання, поширення і збереження такої інформації, за винятком обмежень, встановлених законом»1. Це право регламентується низкою нормативно- правових актів.

Екологічна інформація — це будь-яка інформація в письмовій, аудіовізуальній, електронній чи іншій матеріальній формі, зокрема, про таке: стан навколишнього природного середовища чи його об’ єктів — землі, вод, надр, атмосферного повітря, рослинного і тва­ринного світу та рівні їх забруднення; біологічне різноманіття і його компоненти, включаючи генетично видозмінені організми та їх взаємо­дію із об’єктами навколишнього природного середовища; джерела, фактори, матеріали, речовини, продукцію, енергію, фізичні фактори (шум, вібрацію, електромагнітне випромінювання, радіацію), які впли­вають або можуть вплинути на стан навколишнього природного сере­довища та здоров’я людей; загрозу виникнення та причини надзвичай­них екологічних ситуацій, результати ліквідації цих явищ, рекоменда­ції щодо заходів, спрямованих на зменшення їх негативного впливу на природні об’єкти та здоров’я людей; екологічні прогнози, плани і про­грами, заходи, у тому числі адміністративні, державну екологічну по­літику, законодавство про охорону навколишнього природного сере­довища; витрати, пов’язані зі здійсненням природоохоронних заходів за рахунок фондів охорони навколишнього природного середовища, інших джерел фінансування, економічний аналіз, проведений у про­цесі прийняття рішень з питань, що стосуються довкілля.

Основними джерелами такої інформації є дані моніторингу дов­кілля, кадастрів природних ресурсів, реєстри, автоматизовані бази даних, архіви, а також довідки, що видаються уповноваженими на те органами державної влади, органами місцевого самоврядування, гро­мадськими організаціями, окремими посадовими особами.

Спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з питань екології та природних ресурсів, його органи на місцях, орга­ни місцевого самоврядування, підприємства, установи та організації, діяльність яких може негативно вплинути або впливає на стан навко­лишнього природного середовища, життя і здоров’я людей, зобов’язані забезпечувати вільний доступ населення до інформації про стан на­вколишнього природного середовища. Екологічне інформаційне забез­печення здійснюється органами державної влади та органами місце­вого самоврядування в межах їх повноважень шляхом: а) підготовки спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади з питань екології та природних ресурсів і подання на розгляд Верховної Ради України щорічної Національної доповіді про стан навколишньо­го природного середовища в Україні, а після її розгляду Верховною Радою України — опублікування окремим виданням та розміщення в системі Інтернет; б) щорічного інформування Радою міністрів Авто­номної Республіки Крим, обласними державними адміністраціями, Київською та Севастопольською міськими державними адміністра­ціями відповідних рад та населення про стан навколишнього при­родного середовища відповідних територій; в) систематичного ін­формування населення через засоби масової інформації про стан навколишнього природного середовища, динаміку його змін, джере­ла забруднення, розміщення відходів чи іншої зміни навколишнього природного середовища і характер впливу екологічних факторів на здоров’я людей; г) негайного інформування про надзвичайні еколо­гічні ситуації; ґ) передачі інформації, отриманої в результаті прове­дення моніторингу довкілля, каналами інформаційних зв’язків орга­нам, уповноваженим приймати рішення щодо отриманої інформації; д) забезпечення вільного доступу до екологічної інформації, яка не становить державної таємниці і міститься у списках, реєстрах, архі­вах та інших джерелах.

Екологічна інформація — відкриті, повні та достовірні відомості про природні явища, події, предмети, процеси та осіб у сфері прина­лежності природних ресурсів, використання, забезпечення екологіч­ної безпеки, відтворення й охорони навколишнього природного се­редовища, які надаються своєчасно. Повна інформація означає, що відомості, які до неї входять, є вичерпними, у них повною мірою відображені всі факти. Достовірною є інформація, яка відповідає об’єктивно існуючому стану довкілля та здоров’я людей, а також іншим показникам. Строки отримання інформації передбачені в За­конах України «Про інформацію» та «Про звернення громадян». Відповідно ж до наказу Міністерства охорони навколишнього при­родного середовища України від 18 грудня 2003 року № 169 «Про затвердження Положення про порядок надання екологічної інформації»1 екологічна інформація надається у строки, визначені Законом України «Про інформацію», але не пізніше одного місяця після подання запиту, якщо тільки обсяги та складність збору запи­таної інформації не виправдовують продовження цього строку до двох місяців після подання запиту. У разі необхідності продовження стро­ків зацікавлена особа повинна бути повідомлена не пізніше десяти днів з моменту надходження запиту.

Загальною умовою одержання екологічної інформації є її від­критий характер. Відповідно до ст. 28 Закону України «Про інфор­мацію» інформація за своїм поширенням поділяється на відкриту і з обмеженим доступом (конфіденційну і таємну). Інформація про стан навколишнього природного середовища, його вплив на здоров’я людей завжди є відкритою і не може бути визнана конфіденційною чи таємницею. Деяка інформація екологічного характеру, що пере­буває у віданні суб’єктів господарської діяльності, може бути ко­мерційною.

Законом України «Про охорону навколишнього природного середо­вища» передбачена відповідальність: за порушення прав громадян на екологічно безпечне природне середовище; відмову від надання своє­часної, повної та достовірної інформації про стан навколишнього при­родного середовища, а також про джерела забруднення, у приховуван­ні випадків аварійного забруднення навколишнього природного середо­вища або фальсифікації відомостей про стан екологічної обстановки чи захворюваності населення (пп. а, л. ч. 2 ст. 68).

 

 


 

 

§ 3. Поняття та види екологічних обов’язків громадян


Екологічним правам повинні відповідати певні екологічні обов’язки. Кореляція екологічних прав і обов’язків громадян створює режим най­більшого сприяння для життєдіяльності людей. Таке сполучення ство­рює розумний баланс інтересів усіх суб’єктів екологічних правовідно­син, сприяє досягненню гармонійної взаємодії природи і суспільства. Будь-які суб’єктивні екологічні права можуть бути реалізовані тільки через чиїсь екологічні обов’язки, і навпаки, екологічні обов’язки перед­бачають чиєсь право вимагати їх виконання. Поза кореляцією дані категорії не можуть існувати.

Екологічний обов’язок являє собою встановлену в законодавстві або договорі міру належної, суспільно необхідної поведінки, яка спи­рається на можливість державного примуса. У ній виражаються як особисті, так і суспільні екологічні інтереси. Через екологічний обов’язок задовольняється інтерес управомоченого в будь-якому еколого-правовому відношенні. Обов’язок відповідає також інтересам самого правозобов’язаного суб’єкта. В екологічному праві обов’язок установлюється як в інтересах управомоченого, так і в екологічних інтересах держави в цілому.

Функціональне призначення екологічного обов’язку полягає в реа­лізації механізму еколого-правового регулювання, недозволенні зло­вживання громадянами своїми правами. Соціальне призначення полягає у формуванні екологічної правосвідомості і культури. Екологічний обов’язок є одним зі способів забезпечення екологічних прав, умовою їхньої реальності й ефективності. Якщо суб’єктивне екологічне право — це сфера влади і волі індивіда, то екологічний обов’язок — сфера необ­хідності і підпорядкування.

Структура екологічного обов’язку містить у собі певні елементи: необхідність здійснювати певні дії або утримуватися від них; необ­хідність для правозобов’язаної особи відреагувати на звернені до неї законні вимоги управомоченого; необхідність нести відповідаль­ність за невиконання вимог, передбачених екологічним законодав­ством; необхідність не перешкоджати контрагенту користатися тим благом, відносно якого він має право (сервітут, емфітевзис, супер- фіцій).

Якщо зміст суб’єктивного екологічного права утворює міра дозво­леної поведінки, то екологічного обов’язку — міра належної, необхід­ної поведінки. Тому зміст екологічного обов’язку доцільно розглядати в двох аспектах: по-перше, у необхідності здійснювати активні пози­тивні дії, що відповідають вимогам екологічного законодавства. По- друге, у необхідності утримуватися від дій, заборонених діючим еко­логічним законодавством. Такі екологічні обов’язки, як правило, мають пасивний характер.

Екологічні обов’язки також можна диференціювати залежно від різноманітних підстав. За юридичною силою, ступенем правової уре- гульованості виділяють: а) конституційні[5];

б) встановлені в спеціальних законах, переважна більшість норм яких спрямована на регулювання тих чи інших за характером екологічних відносин або пов’язаних з цим відносин;

в) передбачені підзаконними нормативними актами та до­говорами.

У діючій Конституції України екологічні обов’язки громадян пря­мо закріплені у ст. 66: не заподіювати шкоду природі, культурній спад­щині, відшкодовувати завдані їм збитки. Але до них також можна віднести інші обов’язки, що трансформуються у сферу екологічного права: власність зобов’ язує, вона не повинна використовуватися на шкоду людині і суспільству (ч. 4 ст. 13); сплачувати податки і збори в порядку і розмірах, встановлених законом (ст. 67); неухильно додер­жуватися Конституції та законів України, не посягати на права інших людей (ст. 68) тощо.

До другої групи Закон України «Про охорону навколишнього природного середовища» (ст. 12) відносить обов’язки громадян: берегти природу, охороняти, раціонально використовувати її багат­ства відповідно до вимог законодавства про охорону навколишньо­го природного середовища; здійснювати діяльність з додержанням вимог екологічної безпеки, інших нормативів та лімітів викорис­тання природних ресурсів; не порушувати екологічні права і закон­ні інтереси інших суб’єктів; вносити плату за спеціальне викорис­тання природних ресурсів та штрафи за екологічні правопорушення; компенсувати шкоду, заподіяну забрудненням та іншим негативним впливом на навколишнє природне середовище, тощо. Громадяни зобов’язані виконувати й екологічні обов’язки, передбачені в по- ресурсових законах і кодексах та деяких інших нормативних актах. Коло екологічних обов’язків також розширюється за рахунок їх за­кріплення у підзаконних нормативних актах, де вони ще більше деталізуються.

Виокремлюють загальні та спеціальні екологічні обов’язки. За­гальні притаманні всім без винятку громадянам як суб’єктам еко­логічного права, до них належать обов’язки, закріплені у Консти­туції України та Законі «Про охорону навколишнього природного середовища». Спеціальні обов’язки передбачені чинним поресур- совим екологічним законодавством і базуються на загальних по­ложеннях права власності та природокористування, забезпечення вимог екологічної безпеки тощо. Але поряд з цим містять обов’язки, обумовлені специфікою природного ресурсу, особливостями право­вого режиму експлуатації відповідного об’єкта. Особливу групу становлять обов’язки, які мають місце при введенні режиму над­звичайного стану, при оголошенні місцевості зоною надзвичайної екологічної ситуації.

Екологічні обов’язки також можна поділити на майнові і немайно- ві. До майнових належать обов’язки: компенсувати шкоду, заподіяну забрудненням та іншим негативним впливом на довкілля; вносити плату за спеціальне використання природних ресурсів та штрафи за екологічні правопорушення; компенсувати витрати на проведення екологічної експертизи, аудиторського аналізу щодо об’ єктів і видів діяльності, що становлять підвищену екологічну небезпеку; впрова­джувати нові технології, які запобігають шкідливому впливу на на­вколишнє природне середовище і здоров’я людей, тощо. До немайно- вих належать: берегти природу, охороняти, раціонально використову­вати її багатства; здійснювати свою діяльність відповідно до вимог екологічної безпеки; не порушувати права інших суб’єктів; провадити екологічну експертизу екологічно небезпечних об’єктів та видів ді­яльності тощо.

Екологічні обов’язки мають і інші класифікації, наприклад, за­лежно від правомірності поведінки громадянина; сфери існування екологічних відносин (приналежності, використання, охорони, за­хисту, забезпечення екологічної безпеки); виду дії (активні та пасив­ні) та ін.

 

 


 

§ 4. Гарантії, охорона, форми та способи захисту екологічних прав громадян


Під гарантіями прав розуміють сукупність об’єктивних і суб’єк­тивних факторів, спрямованих на фактичну реалізацію прав людини, на усунення причин і перешкод їх обмеження, ненадійного здійснення і захист від порушень. Вони поділяються на загальні й спеціальні. До загальних належать соціально-економічні, політичні, ідеологічні умо­ви життя суспільства. До спеціальних — юридичні, які закріплюються в чинному законодавстві. Однак вони перебувають у нерозривному зв’язку, взаємодії.

У статті 10 Закону «Про охорону навколишнього природного середо­вища» встановлені еколого-правові гарантії екологічних прав громадян. Аналіз зазначених гарантій свідчить про їх різну спрямованість. У ній закріплені гарантії забезпечення екологічних прав громадян: а) прове­дення широкомасштабних державних заходів щодо підтримки, від­новлення, поліпшення стану навколишнього природного середовища (має еколого-економічний характер, забезпечує екологічну рівновагу і гармонійний розвиток природи і суспільства); б) зобов’язання міні­стерств, відомств, підприємств, установ, організацій здійснювати тех­нічні та інші заходи для запобігання шкідливому впливу господарської й іншої діяльності на навколишнє природне середовище, виконання екологічних вимог при плануванні, розміщенні продуктивних сил, будівництві й експлуатації народногосподарських об’єктів; в) участь громадських об’єднань і громадян у діяльності по охороні навколиш­нього природного середовища; г) здійснення державного і громад­ського контролю за дотриманням законодавства по охороні навко­лишнього природного середовища; д) компенсація у встановленому порядку шкоди, заподіяної здоров’ ю і майну громадян унаслідок по­рушення законодавства про охорону навколишнього природного середовища; е) невідворотність відповідальності за порушення за­конодавства про охорону навколишнього природного середовища; є) створення і функціонування мережі загальнодержавної екологічної автоматизованої інформаційно-аналітичної системи забезпечення доступу до екологічної інформації. Гарантії, перераховані в пунктах б-є, разом сприяють нормальному здійсненню громадянами своїх екологічних прав, при якому відсутні істотні порушення функцій життєзабезпечення, виконувані природними чи перетвореними еко­системами.

Слід мати на увазі, що діяльність, яка перешкоджає здійсненню права громадян на безпечне навколишнє природне середовище та ін­ших екологічних прав, підлягає припиненню в порядку, встановленому законодавством України[6]. За своїм змістом ця гарантія має припиню- вальний характер.

Крім названих гарантій, що мають загальне значення, у законодав­стві також установлені спеціальні гарантії екологічних прав. Напри­клад, Закон України «Про використання ядерної енергії та радіаційну безпеку» передбачає такі гарантії: пріоритет захисту людини і навко­лишнього природного середовища від впливу іонізуючого випроміню­вання (ст. 5); надання громадянину повної інформації про дозу опро­мінення й можливу шкоду для здоров’я, що може бути заподіяна ви­користанням іонізуючого випромінювання при обстеженні чи лікуван­ні (ст. 16), та ін.

Правова охорона екологічних прав являє собою систему приписів, закріплених у законодавстві, що забезпечують міру дозволеного і на­лежного поводження суб’єктів. Іншими словами, охорона прав зво­диться до правотворчої діяльності по встановленню охоронних норм у статиці (в об’ єктивному змісті), виявляється в період нормального (без перешкод) здійснення екологічних прав, а захист настає у випадку порушення прав з метою їх відновлення, де необхідно застосувати примус з боку компетентних органів. Як правило, охорона — це сис­тема правових, організаційних, економічних та інших заходів, спрямо­ваних на раціональне використання природних ресурсів, запобігання необґрунтованому використанню, попередження та відвернення ан­тропогенного впливу, відтворення і підвищення якості природних ресурсів, забезпечення особливого режиму використання природних ресурсів природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного та історико- культурного призначення.

Про захист прав громадян у сфері екології йдеться в ст. 11 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища», де за­кріплене загальне правило, відповідно до якого держава гарантує своїм громадянам реалізацію екологічних прав, наданих їм законодавством. Зокрема, конкретні органи державного управління зобов’язуються на­давати всебічну допомогу громадянам у здійсненні ними їх екологічних прав. Порушені права громадян повинні бути відновлені, а їх захист здійснюється в судовому порядку.

Способи і форми захисту слід розглядати як явища не тотожні. Форми захисту — адміністративний, судовий, громадський, самоза­хист, звернення до Уповноваженого з прав людини тощо. А способи захисту в екологічному законодавстві, на відміну від цивільного (ст. 16 ЦК України), не містяться в узагальненому виді. Хоча вони все-таки одержали закріплення в поресурсовому екологічному законодавстві. Зокрема, до них можна віднести такі види: визнання екологічних прав; відновлення порушеного права; припинення дії, що перешкоджає здій­сненню права або порушує його; відшкодування збитків та інші спо­соби відшкодування майнової шкоди, а також моральної шкоди (еко­логічної шкоди); зміна правовідношення; припинення правовідношен- ня; визнання незаконним рішень, дій чи бездіяльності органів держав­ної влади, місцевого самоврядування, службових і посадових осіб; інші способи, встановлені в нормативно-правових актах.

Адміністративна форма захисту регламентується ст. 40 Консти­туції України, Законом України «Про звернення громадян» від 2 жовтня 1996 року[7], відповідно до яких громадяни можуть звертатися в орга­ни державної влади, місцевого самоврядування, об’єднання громадян, до підприємств, установ, організацій незалежно від форми власнос­ті зі зверненнями, зокрема, зауваженнями, пропозиціями і скаргами, у тому числі й з екологічних питань.

До громадського порядку захисту можна віднести: референдум[8]; громадські (публічні) слухання; загальні збори громадян за місцем про­живання; залучення експертів від громадськості в робочі групи, утворе­ні органами влади, по екологічних питаннях, участь у проведенні дер­жавної екологічної експертизи, а також проведення громадської експер­тизи; збори, мітинги, походи, демонстрації; робота з депутатами.

Як самостійну форму захисту природних екологічних прав варто розглядати самозахист. Способи самозахисту можуть бути визначені в законі чи договорі. Характерно, що число способів самозахисту не обмежується. Вони можуть застосовуватися як окремо, так і в комп­лексі, але лише з дотриманням умов правомірної реалізації. Особа може самостійно обирати способи самозахисту з урахуванням змісту порушеного права, характеристики протиправної поведінки. Але об­раний спосіб самозахисту не може суперечити вимогам закону.

Під самозахистом екологічних прав розуміють передбачені мораль­ними засадами суспільства та нормами законодавства, у певних випадках визначеними у договорі, дії особи (тобто застосування засобів протидії), яка наділена зазначеним правом, спрямовані на забезпечення недотор­канності права, припинення порушення і ліквідацію наслідків.

До форм правового захисту прав і свобод громадянина належить, зокрема, судовий захист, що є найбільше ефективним механізмом у даній сфері.


[1] Конституція України : науково-практичний коментар / Б. В. Авер’янов, О. В. Батанов, Ю. В. Баулін та ін. ; ред. кол. В. Я. Тацій, Ю. П. Битяк, Ю. М. Грошевой та ін. - Х. : Право; К. : Концерн «Видавничий Дім «Ін Юре», 2003. - С. 66-78, 82-88, 255-258 та ін.

[2] Вказані права будуть додатково розглянуті у наступному параграфі.

[3] Відом. Верхов. Ради України. - 1993. - № 4. - Ст. 20.

[4] Судовий захист екологічних прав громадян України : довідник для суддів / М. В. Краснова, Н. Р. Малишева, П. І. Шевчук та ін. - К. : Вид. дім «КМ Академія», 2001. - С. 17.

[5] Конституція України : науково-практичний коментар / Б. В. Авер’янов, О. В. Ба- танов, Ю. В. Баулін та ін. ; ред. кол. В. Я. Тацій, Ю. П. Битяк, Ю. М. Грошевой та ін. - С. 327-331 та ін.

[6] Про Порядок обмеження, тимчасової заборони (зупинення) чи припинення ді­яльності підприємств, установ, організацій і об’єктів у разі порушення ними законо­давства про охорону навколишнього природного середовища : Постанова Верховної Ради України від 29 жовтня 1992 року № 2751-ХП // Відом. Верхов. Ради України. - 1992. - № 46. - Ст. 637.

[7] Відом. Верхов. Ради України. - 1996. - № 47. - Ст. 256.

[8] Порядок підготовки та проведення референдумів регулюється Конституцією України, Законами України «Про всеукраїнський та місцеві референдуми» від 3 липня 1991 року // Відом. Верхов. Ради УРСР. - 1991. - № 33. - Ст. 443; «Про місцеве само­врядування в Україні» від 21 травня 1997 року // Офіц. вісн. України. - 1997. - № 25. - С. 20-77

 

 

Контрольні питання


  1. Якими нормативно-правовими актами передбачаються і яки­ми засобами реалізуються екологічні права громадян?
  2. Розкрийте поняття, сутність і зміст права громадян на без­печне навколишнє природне середовище.
  3. Куди доцільно звертатися громадянам за захистом екологіч­них прав?
  4. Яким є порядок розгляду звернень громадян?
  5. Загальна характеристика та порядок проведення публічних заходів щодо захисту навколишнього природного середови­ща.
  6. Розгляньте загальні конституційні права та обов’ язки грома­дян.
  7. Дайте характеристику права громадян на отримання еколо­гічної інформації. Розгляньте процедуру отримання еколо­гічної інформації. Які вимоги пред’являються до екологічної інформації? Якими нормативно-правовими актами регламен­туються дані інформаційні відносини?
  8. Охарактеризуйте гарантії, що забезпечують реалізацію еко­логічних прав громадян.
  9. Проаналізуйте форми і засоби захисту екологічних прав громадян.
  10. Визначте особливості відшкодування збитків, спричинених порушенням екологічних прав громадян.