§ 1. Поняття фінансової діяльності та її правове регулювання

1. Фінансовою діяльністю сільськогосподарських підпри­ємств є виконання фінансової частини їхніх виробничо-гос­подарських бізнес-планів. Саме тому її правовому регулюван­ню відводиться значне місце в аграрному праві. Як і виробни­чо-господарська, фінансова діяльність є найважливішим ін­ститутом вказаної галузі національного права.

Виробничо-господарська і фінансова-економічна підпри­ємницька діяльність сільськогосподарських підприємств ста­новить єдине ціле. Фінансово-економічні відносини у сфері цієї діяльності охоплюють ту їхню частину, яка стосується за­безпечення її коштами (грішми, фінансами). Це в першу чер­гу грошова оцінка усіх основних, обігових фондів та спеціаль­них фондів, наявної готівки, вартості у грошовому виразі усіх тих знарядь і заходів, що набуваються, використовуються і списуються в результаті виробничо-господарської діяльності; це кошти на оплату праці усіх категорій працівників і це гро­шова оцінка тієї сільськогосподарської продукції, яку сільсь­когосподарське підприємство реалізувало або ще має реалізу­вати.

Об'єктом фінансово-кредитних правовідносин є грошові суми, одержані сільськогосподарським підприємством в по­рядку його кредитування. З моменту одержання цих сум під­приємство набуває на них право власності і розпоряджається ними в інтересах підприємства, тобто для задоволення його потреб.

2. Фінансова діяльність товаровиробників охоплює як внутрішні, так і зовнішні фінансові відносини. Метою пер­ших є створення необхідної фінансової бази для виробництва продуктів харчування, продовольства і сировини рослинного та тваринного походження структурними виробничими підрозділами, а метою других відносин — сприяння аграрним товаровиробникам (через надання їм кредитів, страхування врожаю тощо) в їхній статутній діяльності, а також у реаліза­ції виробленої ними продукції (продовольства, сировини, тому числі й після їх переробки) відповідно до вимог сучасної ринкової економіки. Правове регулювання фінансової діяльності сільськогосподарських  підприємств характеризується певними ознаками, йому притаманні правові норми ряду галузей права. Внутрішні фінансові відносини за своєю суттю  відносинами  внутрішньогосподарськими.   Саме тому вони охоплюються предметом аграрного права. Зовнішні фінансові відносини частково регламентуються нормами цивільного, господарського, адміністративного і фінансового права, дає підставу стверджувати, що інститут фінансової діяльності суб'єктів аграрного права належить до комплексних правових інститутів.

Фінансова діяльність сільськогосподарських підприємств підпорядкована їхнім статутним цілям і завданням. Ці підприємства відкривають в установах банку рахунки для зберігання коштів і проведення всіх касових, розрахункових та інших операцій відповідно до встановлених чинним законодавством правил.

3. Правове регулювання фінансової діяльності сільськогосподарських підприємств здійснюється згідно із загальними і спеціальними законами і підзаконними актами.

Найважливішими з них є закони: "Про підприємства Україні", "Про господарські товариства", "Про колективне сільськогосподарське підприємство", "Про селянське (фермерське) господарство" і "Про сільськогосподарську кооперацію", які визначають загальну правову основу спеціальної право- та дієздатності цих суб'єктів щодо здійснення фінансової діяльності. Вони є тією правовою базою, на основі яке розвивається спеціальне законодавство, що регулює саме фінансові відносини в усій їхній багатогранності. До нього зокрема, належить Закон "Про банки і банківську діяльність", а також правові акти (рішення, постанови, інструкції і та ін.) Національного банку України та його правління про ведення касових операцій, відкриття рахунків тощо.

У цих законах вміщено правові норми стосовно фінансо­вої діяльності сільськогосподарських підприємств. Найповніше ці питання врегульовано в ст. 24 Закону "Про підприємства в Україні", де йдеться про фінанси та кредитні відноси­ни. Згідно з цією нормою джерелом формування фінансових ресурсів підприємства є прибуток (доход), амортизаційні від­рахування, кошти, одержані від продажу цінних паперів, па­йові внески членів трудового колективу, підприємств, органі­зацій, громадян та інші надходження. Підприємство користу­ється також банківським кредитом на комерційній договірній основі. Воно може надавати банку на договірній основі право використовувати свої тимчасово вільні кошти і отримувати відсотки за їх використання.

Аналогічна правова норма викладена в ст. 17 Закону "Про колективне сільськогосподарське підприємство". Питань фі­нансової діяльності господарських товариств стосується ст. 15 Закону "Про господарські товариства", правомочності вироб­ничого сільськогосподарського кооперативу стосовно його фінансової діяльності визначено в ст. 29 Закону "Про сільсь­когосподарську кооперацію". Цією правовою нормою перед­бачено обов'язки сільгоспкооперативу щодо сплати податків і зборів (обов'язкових платежів) до відповідних бюджетів; по­гашення кредитів, покриття збитків, проведення відрахуван­ня у фонди кооперативу та ін.

4. Предметом спеціального регулювання є організаційно-правові, кредитні та страхові відносини, що виникають у сфе­рі взаємодії всіх сільськогосподарських підприємств між со­бою, з іншими спеціальними суб'єктами (банками, страхови­ми компаніями тощо), а також із державою та місцевими ра­дами народних депутатів. Ці відносини регулюються низкою нормативних актів, зокрема Положенням про організацію бухгалтерського обліку і звітності в Україні, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 3 квітня 1993 p., Законом "Про систему оподаткування".

5. Відповідно до Законів "Про колективне сільськогоспо­дарське підприємство", "Про сільськогосподарську коопера­цію" і "Про господарські товариства" особливості фінансової діяльності цих суб'єктів підприємництва полягають у тому, що їхні фінансові ресурси формуються за рахунок доходів, амортизаційних відрахувань, коштів, одержаних від продажу майна, цінних паперів, пайових та інших внесків. Вказані суб'єкти мають право одержувати кредити, зокрема, під за­ставу. Причому держава не несе відповідальності за їхніми кредитними зобов'язаннями.

Фінансові правовідносини державних сільськогосподар­ських і міжгосподарських підприємств, співзасновником яких є держава, грунтуються на нормах Закону "Про підприємства  в Україні", в якому передбачаються джерела фінансування, а. також можливість користування кредитом, їхні фінансові ресурси формуються за рахунок прибутку, внаслідок реалізації різноманітних договорів, державної підтримки та інших джерел. Селянське (фермерське) господарство відповідно до ст. 20 Закону "Про селянське (фермерське) господарство формує свої фінанси за рахунок власних доходів, тобто прибуткової господарської діяльності.

6. Предметом правового регулювання законодавства проз фінансову діяльність суб'єктів аграрного підприємництва є сукупність фінансових відносин, які виникають у процесі організації та виконання ними фінансових зобов'язань та підприємництва. У цьому процесі виникають, зокрема:

1. фінансові відносини, що складаються між суб'єктами аграрного підприємництва і фінансовими органами щодо податків з прибутку, котрі повинні сплачувати ці підприємства,  тощо;
2. розрахункові відносини, що виникають між аграрними та іншими суб'єктами підприємництва у процесі господар­ської діяльності та виконання договірних зобов'язань;
3. кредитні відносини, що виникають між суб'єктами аграрного підприємництва, установами банків та суб'єктами у зв'язку з одержанням позичок.

7. Безпосереднє відношення до фінансової діяльності сільськогосподарських товаровиробників має Мінагропром України і його органи на місцях. До структури Мінагропрому України належить Головне управління фінансово-кредитної та податкової політики. Положення про це Головне управління затверджене Наказом від 19 грудня 1997 р. Згідно з цим актом Головне управління в межах своїх повноважень узагальнює практику застосування законодавства з питань, які належать до його компетенції, розробляє пропозиції щодо вдосконалення законодавства та у встановленому порядку вносить їх керівництву міністерства, організовує виконання законодавчих актів, здійснює систематичний контроль за їх реалізацією. Воно наділене правом розробляти річні та перспективні плани економічного і соціального розвитку сільського гос­подарства.

Головне управління здійснює заходи щодо державної під­тримки товаровиробників, цільового використання бюджет­них коштів, створення рівних умов для розвитку усіх форм власності і господарювання. До його повноважень віднесена участь у розробці нових і вдосконалення діючих форм фінан­сових взаємовідносин держави з підприємствами і організа­ціями усіх форм управління, проведення гнучкої цінової і по­даткової політики, спрямованої на створення належних умов для розширення виробництва. На нього покладається завдан­ня готувати пропозиції щодо вдосконалення ринкових меха­нізмів, регулювання цін і тарифів на сільськогосподарську продукцію і продукцію її переробки, а також послуги вироб­ничо-технічного призначення, податкової політики, фінансу­вання і кредитування державних програм; захищати інтереси товаровиробників системи міністерства. Головне управління бере участь у розробці економічних та організаційно-право­вих заходів, спрямованих на захист вітчизняних товаровироб­ників, стимулювання їхньої інтеграції та кооперування, залу­чення кредитних ресурсів щодо пріоритетних напрямів роз­витку агропромислового комплексу, а також проводить пере­вірку фінансової діяльності державних підприємств, установ і організацій, які входять до сфери управління міністерства, органів управління агропромисловим комплексом, без особ­ливого на це доручення; воно перевіряє законність викорис­тання асигнувань з державного бюджету, коштів централізо­ваних фондів.

Головне управління в разі виявлення порушень і зловжи­вань вимагає від керівників негайного їх усунення, має пода­вати керівництву міністерства, правоохоронним органам про­позиції щодо притягнення до адміністративної, матеріальної та кримінальної відповідальності посадових осіб, винних у по­рушенні державної фінансової дисципліни.

§ 2. Фінансові правомочності сільськогосподарського підприємства

1. Колективно-кооперативні і державні сільськогосподар­ські підприємства проводять свою виробничо-господарську і фінансово-економічну діяльність на засадах сучасних ринко­вих економічних відносин. Правову основу цієї діяльності становить Конституція України, ст. 42 якої наділяє громадян

правом займатися підприємницькою діяльністю. Держава за­безпечує захист підприємницької діяльності. У ній беруть участь колективно-кооперативні сільськогосподарські під­приємства та їхні члени, вони реалізовують наявне в них пра­во власності на вироблену сільськогосподарську продукцію і право розпорядження майном і коштами; державні сільсько­господарські підприємства здійснюють свої фінансові право­мочності на основі права повного господарського відання. Поряд із законами кожне з сільськогосподарських підпри­ємств при здійсненні своїх фінансових прав та обов'язків ке­рується Статутом підприємства.

У процесі цієї діяльності підприємства виходять із наявних ресурсів земель сільськогосподарського призначення, матері­ально-технічного забезпечення, фінансових коштів, витрат на оплату праці спеціалістів і працівників підприємства, аморти­заційних відрахувань, витрат на ремонт техніки, сплати по­датків і зборів, у сучасних умовах сільськогосподарські това­ровиробники мають здійснювати збут (продаж) виробленої продукції і вивчати можливості переходу від виробництва до маркетингової концепції їх підприємництва.

Для кожного з товаровиробників є необхідним пошук по­купців, виявлення запитів і потреб споживача. За умов ста­новлення ринкових економічних відносин набуває особливої значущості для товаровиробника закріплене (приналежне) своє місце на ринку, а також рівень його конкурентоздатності.

Зазначені фактори обов'язково враховуються при складан­ні плану економічного і соціального розвитку сільськогоспо­дарського підприємства або його бізнес-плану.

В плані економічного і соціального розвитку сільськогос­подарського підприємства викладено кількість і види сіль­ськогосподарської продукції, яку підприємство планує реалі­зувати, основні економічні показники (валова продукція в рослинництві, тваринництві), чисельність зайнятих праців­ників. В плані зазначаються фонди споживання (всього ти­сяч), фонд оплати праці, в тому числі доходи від індексації; фонд оплати працівників, зайнятих в сільськогосподарському виробництві; грошові виплати і заохочення; середній доход одного працівника (в гривнях), в тому числі зайнятого у ви­робництві, рівень продуктивності його праці (в гривнях).

У плані приділяється увага виробництву і собівартості про­дукції рослинництва (зайняті під ними земельні площі, урожайність сільськогосподарських культур, собівартість повно­цінного зерна), потреба в насінні та посадковому матеріалі для посіву й посадки в наступному році; баланс продукції рослинництва.

В плані спеціальним резервом викладено програму розвит­ку тваринництва: виробництво продукції, вирощування худо­би і птиці, реалізація худоби і птиці в живій вазі, реалізація на м'ясо, виробництво молока, яєць; поголів'я тварин, птиці та кількість бджолосімей; кількість свиней, молодняка (всього голів); розрахунок продуктивності худоби і птиці, їхня собі­вартість; забезпечення худоби і птиці кормами; виробництво промислової продукції і реалізація (мукомельно-круп'яна, випікання хліба, ін.), (цегла та ін.).

В плані також зазначаються питання щодо соціального розвитку села. Завершується план даними про валовий і чис­тий доход підприємства.

Питанням виробничо-господарської і фінансової діяль­ності приділяється увага і у бізнес-плані підприємства. Пока­жемо яким е зміст бізнес-плану на прикладі цього акта у від­критому акціонерному товаристві агрофірми "Першотравне-ва" Василівського району Запорізької області.

В розділі І бізнес-плану викладається юридичний статус підприємства: його назва, адреса, код агрофірми, розрахунконий рахунок в АПБ "Україна", форма власності — колектив­на; виробничий напрям — продовольчий; статутний фонд — 7998390 грн.; кількість акціонерів дорівнює 31993560. Номі­нальна вартість 1 акції — 0,25 грн.

Розділ II. Коротка характеристика товариства. Загальна земельна площа — 3935 га; сільськогосподарських угідь — 3504 га; в тому числі орних земельних насаджень — 1014 га; природні пасовиська — 213 га; інтенсивний сад 1124 га для постачання м. Запоріжжя свіжими фруктами. Поряд з садів­ництвом у господарстві розвивається тваринництво;

розділ III — характеристика продукції, що виробляється, і ринків збуту;

розділ IV — характеристика конкурентного середовища;

розділ V — план маркетингової діяльності, в якому наво­диться перелік наявних на підприємстві маркетингових служб (служба збуту);

розділ VI містить план виробничої діяльності підприємства;

розділ VII присвячено охороні оточуючого середовища (зокрема, перехід господарства на біологічні засоби захисту саду від шкідників і хвороб, впровадження імунних сортів сім'ячкових порід, в результаті чого будуть створені умови для більш раціонального використання хімічних і біологічних препаратів, в економічному, екологічному і гігієнічному ас­пектах.

Спеціальний розділ VIII присвячено фінансовому плану і програмі інвестицій.

Бізнес-план визначає мету і концепцію розвитку підпри­ємства та необхідні умови і ресурси для здійснення заплано­ваних заходів. При його складанні необхідно зробити аналіз місця і стану підприємства в існуючому економічному сере­довищі (оцінка поточного стану), по-друге, слід визначити той рівень, якого збирається досягти підприємство (бажаний стан) і по-третє — зайнятися розробкою найбільш ефектив­них заходів для переходу поточного в бажаний стан. При складанні бізнес-плану враховуються зовнішні і внутрішні чинники діяльності сільськогосподарського підприємства та плановані його надзвичайні і стратегічні заходи по його фі­нансовому оздоровленню та визначенню джерел інвестицій­них ресурсів. Надаючи кредит, банк звертає увагу на стабіль­ність і безпеку бізнесу, яким займається підприємство. Для зменшення ризику банки можуть вимагати від кредитоодержувача додаткових гарантій, які потрібно записати у бізнес-плані. Ризиковий капітал (векгури) — їхнього пріоритетного отримання значного прибутку, контроль ліквідність (40 від­сотків для малих підприємств).

3. Фінансово-економічна діяльність сільськогосподарсь­кого підприємства основана на виконанні бізнес-плану, має своїм завданням його фінансове забезпечення і головним чи­ном регулює внутрішньогосподарські фінансові відносини. Ці правовідносини виникають, знижуються і припиняються в процесі фінансового забезпечення усіх складових частин біз­нес-плану, фінансування коштами підприємства, придбання основних та обігових засобів виробництва, поповнення фон­ду коштів для проведення оплати праці членів КСГП, ВСГП, АСГТ, працівників радгоспів та найманих трудівників, за ра­хунок грошових надходжень поповнюється фонд амортиза­ційних відрахувань і покриваються витрати на соціальне стра­хування, поповнюються фонди пенсійного забезпечення, відраховуються кошти на розширене відтворення, для наступ­ного фінансування капітального будівництва та на інші внутрішньогосподарські витрати підприємства. До внутріш­ньогосподарських належить віднести відрахування коштів для оплати за одержані і використані кредити, кошти для оплати за одержані підприємством виробничогосподарські послуги, в тому числі на підготовку і підвищення кваліфікації механіза­торів, тваринників, спеціалістів та ін.

Безпосереднє відношення до фінансової діяльності сіль­ськогосподарських підприємств мають ціни. Відповідно до ст. 15 Закону "Про колективне сільськогосподарське підпри­ємство" останнє реалізує свою продукцію та надає послуги підприємствам, організаціям і громадянам за цінами і тари­фами, які встановлюються ним самостійно або на договірній основі, що відповідає засадам ринкових економічних відно­син. В разі регулювання цін державою гарантуються однакові права та обов'язки сільськогосподарських товаровиробників, незалежно від форм господарювання. При цьому слід виходи­ти з того, що закупівельні ціни на сільськогосподарську про­дукцію, оптові ціни на засоби виробництва, матеріальні ре­сурси і тарифи на послуги для села повинні бути науково обгрунтованими і виходити з еквівалентного співвідношення між всіма формами суспільного виробництва і сільського гос­подарства, постійно зростаючими витратами народного гос­подарства на задоволення соціальних потреб сучасного сус­пільства та іншими об'єктивними факторами.

Основні засади здійснення внутрішньогосподарських фі­нансових правомочностей сільськогосподарських підпри­ємств закріплені в ст. 17 Закону "Про колективне сільсько­господарське підприємство". Джерелами утворення фінансо­вих ресурсів підприємства є доход, амортизаційні відрахуван­ня, кошти, одержані від продажу майна, цінних паперів, пайові та інші внески членів підприємства, підприємств і ор­ганізацій, а також інші надходження. Як і інші підприєм­ницькі утворення сільськогосподарські підприємства мають право випускати цінні папери. З метою забезпечення раціо­нального використання і схоронності коштів підприємство самостійно визначає розмір готівки на поточні витрати, яка постійно перебуває в його касі. Відповідні фінансові право­мочності сільськогосподарських товаровиробників визначені в законах про банки та їхню діяльність, в Законі України "Про лі­зинг" від 16 грудня 1997 p., "Про товарну біржу" від 10 грудня 1991р. та ін.

§ 3. Фінансово-кредитні правомочностісільськогосподарських товаровиробників

1. Фінансово-економічна діяльність сільськогосподар­ських товаровиробників охоплює собою як внутрішньогоспо­дарські фінансові відносини підприємства, так і відносини з банківськими установами щодо зберігання коштів цих утво­рень на своїх рахунках в банках управління цими коштами, одержання і своєчасного повернення кредитів, врегулювання відносин з інвесторами і використання одержаних сум на ка­піталовкладення та інші потреби. Через систему банківських установ провадяться розрахунки, одержані від сплати подат­ків і зборів (обов'язкових платежів) до загальнодержавного і місцевих бюджетів. У наведених взаємовідносинах сільсько­господарські підприємства користуються рівними правами з усіма іншими суб'єктами ринкових економічних відносин — клієнтами банку. Для них є обов'язковими усі ті правові нор­ми, які видає Національний банк України, і ті правові форми (договори, угоди), які застосовуються банками.

Головне місце в системі банків держави належить Націо­нальному банку України. Відповідно до ст. 8 Закону "Про банки і банківську діяльність", прийнятого Верховною Радою України 20 березня 1991 р. Національний банк є центральним банком України. Він проводить єдину державну політику в галузі грошового обігу, кредиту, зміцнення грошової одиниці, організує міжбанківські розрахунки, координує діяльність банківської системи в цілому, визначає курс грошової одини­ці відносно валют інших країн. Цим же Законом (ст. 25) ви­значено статус та функції комерційного банку. Комерційні банки здійснюють на договірних умовах кредитно-розрахун­кове, касове та інше банківське обслуговування підприємств, установ, організацій і громадян шляхом виконання операцій і наданням послуг.

З метою уніфікації розрахунків у народному господарстві, оптимізації використання фінансових ресурсів суб'єктів під­приємницької діяльності та спрощення контролю за фінансо­вою діяльністю сільськогосподарських товаровиробників роз­рахунки в народному господарстві ведуться через банківські установи, в яких зберігаються кошти виробників сільськогос­подарської продукції.

Зазначена правомочність сільськогосподарського підпри­ємства передбачена "Інструкцією про безготівкові розрахунки в господарському обороті України", яка затверджена Прав­лінням Національного банку України від 2 серпня 1996 р. Згідно з п. 4 цього акта кошти підприємств підлягають обов'язковому зберіганню в банках, за винятком залишків го­тівки в їхніх касах у межах встановленого банком ліміту та норм витрат з виручки, які передбачені діючим порядком ве­дення касових операцій у господарствах України. Банк на до­говірній основі здійснює розрахунково-касове обслуговуван­ня своїх клієнтів і виконує їх розпорядження щодо перераху­вання коштів з рахунків. Відповідні правила закріплені в законах, що визначають правоздатність сільськогосподар­ських підприємств: ст. 24 Закону "Про підприємства в Украї­ні", ст. 7 Закону "Про колективне сільськогосподарське підприємство", ст. 25 Закону "Про селянське (фермерське) господарство".

2. Самостійна фінансова діяльність виробничо-господар­ських підрозділів сільськогосподарського підприємства забез­печується шляхом відкриття для них самостійного поточного рахунку або рахунків у банку.

Правове регулювання розрахункових відносин сільсько­господарських підприємств з банком провадиться відповідно з Інструкцією № 3 "Про відкриття банками рахунків у націо­нальній та іноземній валюті" (в редакції Постанови Націо­нального банку України від 4 лютого 1998 р.) та Інструкцією "Про безготівкові розрахунки в господарському обороті України", затвердженою Правлінням Національного банку України від 2 серпня 1996 р.

Інструкція № 3 регулює відносини, які виникають при від­критті клієнтами банків поточних, депозитних (вкладних), кредитних рахунків у національній та іноземній валюті, а та­кож бюджетних рахунків у національній валюті України. Вона містить в собі характеристику рахунків, які можуть відкрити клієнти, в тому числі і сільськогосподарські підприємства.

Поточний рахунок в банку відкривається для зберігання кош­тів і проведення безготівкових розрахунків. Ці кошти є влас­ністю колективно-кооперативного сільськогосподарського підприємства. Державні сільськогосподарські підприємства (радгоспи) розпоряджаються коштами, що знаходяться на цьому рахунку як суб'єкти права повного господарського ві­дання. Ці кошти використовуються на поточні господарські витрати підприємства, оплату праці як членів колективно-кооперативних і акціонерних утворень, так і найманих пра­цівників, на соціально-побутові потреби та ін. Самостійні по­точні рахунки можуть відкривати підсобні виробництва, цехи, які виробляють товарну продукцію (ковбаси, плодоконсерви, макаронні вироби та іншу продукцію), якщо вони наділені правами юридичної особи незалежно від підприємства, у складі якого вони перебувають.

Сільськогосподарські підприємства правомочні покласти належні їм кошти і цінні папери на депозитний рахунок у банку. Для зберігання коштів на депозитному рахунку сільсь­когосподарське підприємство і банк укладають депозитний договір. Кошти на депозитний рахунок перераховуються з по­точного рахунку сільськогосподарського підприємства і після закінчення строку зберігання повертаються на поточний ра­хунок. За перебування коштів на депозитному рахунку влас­никові нараховуються відсотки. З депозитного рахунку забо­роняється проведення розрахунків та видача коштів готівкою.

Бюджетні рахунки відкриваються на підставі платіжного доручення фінансового органу, органу Державного казначей­ства України, відповідного розпорядника бюджетних коштів з наданням в установу банку картки із зразками підписів та від­битком печатки. У разі, якщо в цій установі банку відкрито поточний рахунок клієнта, надання картки не обов'язкове.

Розрахункові правовідносини сільськогосподарських під­приємств є самостійним видом грошових відносин, які вини­кають у процесі діяльності цих підприємств і здійснюються через банківські установи. Для реалізації своїх взаємин з бан­ком (відкриття рахунку в банку) сільськогосподарське під­приємство повинне подати до банку такі документи:

• заяву на відкриття поточного рахунку. Вона підписуєть­ся керівником і головним бухгалтером самостійного під­приємства;
• копію свідоцтва про державну реєстрацію в органі державної виконавчої влади, в іншому органі, уповноваженому здійснювати державну реєстрацію, засвідчену нотаріально чи органом, який видав свідоцтво про державну реєстрацію;
• копію статуту (положення), належним чином зареєстро­вану, засвідчену нотаріально чи реєструючим органом. Уста­нова банку, в якій відкриваються поточні рахунки, ставить відмітку про відкриття такого рахунку на тому примірнику статуту (положення), на якому стоїть оригінал відмітки про взяття підприємства на облік в податковому органі, після чо­го цей примірник повертається власникові рахунку;
• копію документа, що підтверджує в повному обсязі і у визначений кредитною угодою строк (термін) для розрахунку .за своїми борговими зобов'язаннями. При цьому позичаль­ник повинен бути платоспроможним, тобто бути здатним своєчасно здійснювати розрахунки за всіма видами своїх зо­бов'язань господарської діяльності;
• картку із зразками підпису осіб, яким відповідно до чинного законодавства чи установчих документів підприєм­ства надано право розпорядження рахунком та підпису розра­хункових документів. У картку включається також зразок від­битка печатки, присвоєної підприємству;
• копію документа про реєстрацію в органах Пенсійного фонду України, засвідчену нотаріально або органом, що ви­дав відповідний документ.

Фінансові правомочності сільськогосподарських підпри­ємств та їхніх відокремлених підрозділів, які мають права юридичної особи, визначаються інструкцією № 7 "Про безго­тівкові розрахунки в господарському обороті України", за­твердженою постановою Правління Національного банку Ук­раїни від 2 серпня 1996 р. № 204. Згідно з п. 5 цього акта банк на договірній основі здійснює розрахунково-касове обслуго­вування своїх клієнтів і виконує їх розпорядження щодо пе­рерахування коштів з рахунків. У разі виникнення спорів між платником і одержувачем коштів, взаємних претензій відно­сини між ними розглядаються в претензійно-позовному по­рядку без участі банку.

3. Французькому філософу Декарту належить вислів: ви­значайте поняття речей і ви позбавите світ від половини його помилок. Цей вислів має безпосереднє відношення до права застосування тлумачення змісту правової норми, вкладення в нього того значення, яке мав на увазі законодавець, при­ймаючи відповідну правову норму як правило обов'язкової поведінки до того змісту, який вкладається у терміни, наведе­ні в законах. Зазначене стосується усіх галузей права, в тому числі фінансово-кредитного законодавства. Належне застосування норм права щодо внутрішньогосподарських і зовнішньофінансових правовідносин залежить від правового розу­міння відповідних термінів. Виходячи з цієї правозастосувальної вимоги в ряді законів викладено зміст таких термінів, що, зокрема, передбачено в Положенні Національного банку України "Про кредитування". Згідно з цим актом під креди­том слід розуміти позичковий капітал банку в грошовій фор­мі, що надається позичальнику в тимчасове користування на, умовах забезпеченості, повернення, строковості, оплатності та цільового використання. Суб'єкт кредитних відносин, який надає кредити іншому суб'єкту господарської діяльності у тимчасове користування вважається кредитором. Суб'єкт кредитних відносин, який отримав у тимчасове користування грошові кошти на умовах повернення, оплатності, строковос­ті вважається позичальником. Ним може бути сільськогоспо­дарське підприємство, акціонерне товариство, селянське (фермерське) господарство як суб'єкти банківсько-кредитних правовідносин.

У процесі цих відносин провадяться кредитні операції, тобто реалізовується договір щодо надання кредиту, який супроводжується записами за банківськими рахунками, від­повідним відображенням у балансах кредитора і позичальни­ка. Необхідною умовою виникнення між ними взаємин є кредитоспроможність позичальника, під якою розуміють його здатність повернути отримані кредити і виконати інші умови кредитного договору.

Кожний позичальник може скористатися різними видами: кредитів. За строками користування кредити поділяються на: а) короткострокові — до року; б) середньострокові — до 3 ро­ків; в) довгострокові — понад 3 роки. Строк кредиту, а також відсотки за його використання (якщо інше не передбачено умовами  кредитного договору) розраховуються з моменту; отримання (зарахування на рахунок позичальника або сплати платіжних документів з позичкового рахунку позичальника) до повного погашення кредиту за його використання.

Короткострокові кредити, як правило, можуть надаватися банками у разі тимчасових фінансових труднощів, що вини­кають у зв'язку із витратами виробництва та обігу, не забез­печених надходженням коштів у відповідному періоді. Середньострокові кредити можуть надаватися на оплату нового об­рання, на поточні витрати, на фінансування капітальних вкладень. Довгострокові кредити надаються для формування основних фондів.

Цим Положенням визначено основні об'єкти кредитування Ними можуть бути капітальні витрати на реконструкцію, модернізацію та розширення вже діючих основних фондів, на нове будівництво та ін. За сучасних скрутних економічних умов першорядним об'єктом короткострокового кредитування є одержання коштів для придбання пального, отрутохімікатів, ремонту сільськогосподарської техніки. Довгострокові кредити головним чином потрібні на придбання комбайнів збирання зернових, цукрових буряків, картоплі, для вирощування молодняка племінної худоби, на оновлення фруктових садів і винограду, а також на ремонт тваринницьких приміщень, покриття інших виробничо-господарських витрат.

4. В останні роки фінансово-економічна діяльність сільськогосподарських товаровиробників характеризується вико­ристанням лізингових правовідносин. Вони становлять собою  певну форму фінансування капіталовкладень з метою придбання сільськогосподарської техніки (комбайнів, тракторів (та ін.), обладнання та устаткування, товарів довгострокового використання та наступного надання цих товарів в оренду (на прокат) безпосередньо виробнику сільськогосподарської про­дукції. Термін "лізинг" означає відносини між виробником зазначеної продукції, власником коштів і підприємством-споживачем як виробником сільськогосподарської продукції, тобто лізинг — це передача майна в оренду на відповідний строк. Лізингові правовідносини пов'язані із широким про­никненням банків на ринок лізингових послуг. Оскільки лі­зинг є капіталообсяговим видом підприємницької діяльності,  банки є основними держателями грошових ресурсів, то найбільшу частину серед несільськогосподарських товаровиробників-учасників цих відносин становлять банки.

Досвід зарубіжних країн свідчить, що лізинг найбільшого застосування набув у галузях із швидко змінюваною техноло­гією. У лізингових правовідносинах розрізняються різнострокові операції: короткострокова оренда (рейтинг) — на строк від одного дня до одного року; середньострокова оренда (хайринг) — на строк від одного року до трьох років; довго­строкова оренда (лізинг) — від 3 до 20 років і більше.

Основоположною властивістю застосування лізингу у за­рубіжній практиці є його фінансова сутність. Лізингодавець надає користувачеві майна (орендарю) відповідну фінансову послугу, тобто він придбає майно у власність за повну вар­тість і за рахунок періодичних внесків відшкодовує цю вар­тість. За цих умов лізинг розглядається як одна із форм кре­дитування, що використовується для придбання машин і об­ладнання у тимчасове користування.

Правова норма щодо лізингу вперше у законодавстві України наведена в Законі "Про банки і банківську діяль­ність", прийнятому Верховною Радою України 20 березня 1991 р. У п. 9 ст. З цього Закону зазначено, що серед здійсню­ваних банком операцій є право банку придбавати за власні кошті засоби виробництва для передачі їх в оренду (лізинг).

Виходячи із зростаючої значущості лізингових фінансово-економічних операцій для народного господарства, Верховна Рада України 16 грудня 1997 р. прийняла Закон "Про лізинг". Цей Закон визначає поняття лізингу, а також загальні правові та економічні засади його здійснення. Згідно зі ст. 1 цього За­кону лізинг становить собою різновид підприємницької ді­яльності, спрямованої на інвестування власних чи залучених фінансових коштів і полягає в наданні лізингодавцем у ви ключне користування на визначений строк лізингоодержува-чу майна, що є власністю лізингодавця або набувається ним у власність за дорученням і погодженням з лізингоодержувачем у відповідного продавця майна за умови сплати лізингоодер­жувачем періодичних лізингових платежів.

Названим законом визначено коло суб'єктів лізингових правовідносин. Ними є: лізингодавць — це суб'єкт підприєм­ницької діяльності, в тому числі банківська або небанківська фінансова установа, яка передає в користування об'єкти лі­зингу за договором лізингу; лізингоодержувач — це суб'єкт підприємницької діяльності, який одержує в користування

об'єкти лізингу за договором лізингу; продавець лізингового майна — це суб'єкт підприємницької діяльності, який виго­товляє майно (машини, устаткування тощо) та/або продає

власне майно, яке є об'єктом лізингу. Суб'єктом лізингових правовідносин може бути кожне окремо взяте сільськогосподарське підприємство як товаровиробник-підприємець. Зміст лізингових правовідносин з участю сільськогосподарських підприємств приділена увага в розділі XXVII цього  Підручника.

За умов ринкових економічних відносин кожний сільсько­господарський товаровиробник бере участь у зовнішніх фі­нансових правовідносинах, без чого є неможливою його внутрішньогосподарська фінансова діяльність. Такою є діяль­ність, пов'язана з процедурою інвестування сільськогоспо­дарського виробництва, порядком одержання, витрачання і розрахунками за інвестиції та кредити. За своєю економіко-правовою природою зовнішніми є відносини з приводу спла­ти кожним сільськогосподарським підприємцем-товаровиробником податків і зборів (обов'язкових платежів) до загаль­нодержавного і місцевого бюджетів. Зовнішніми є також фінансові правомочності щодо страхування майна сільсько­господарських підприємств і селянських (фермерських) гос­подарств. Зокрема, згідно зі ст. 23 Закону "Про сільськогос­подарську кооперацію" кооператив може застрахувати своє майно і майнові права. Страхування здійснюється добровіль­но за рішенням загальних зборів кооперативу. Подібну фі­нансову правомочність має сільськогосподарське підприєм­ство. Зокрема, п. З ст. 17 Закону "Про сільськогосподарське підприємство" передбачає його право самостійно вибирати страхову організацію для страхування свого майна. Названи­ми законами визначено фінансово-кредитну правомочність сільськогосподарського товаровиробника (п. 2 ст. 17). Це Його право визначено також статутом кожного сільськогоспо­дарського підприємства і акціонерного товариства.

§ 4. Оподаткування сільськогосподарського товаровиробника

1. Оподаткування сільськогосподарського товаровиробника є засобом поповнення державного бюджету. Внаслідок оподаткування між державою і конкретним товаровиробником на основі закону виникають відповідні грошові відносини. Вони для сільськогосподарського товаровиробника поля­гають у відчуженні певної частки коштів у вигляді податків та зборів, а для держави — у присвоєнні (набутті) права власнос­ті на частину вартості національного продукту. В результаті цих державно-правових дій створюється державний фонд фі­нансових ресурсів.

Основоположні правові нормативи та обов'язки щодо оподаткування закріплені в ст. 67 Конституції України. Згід­но з цією нормою кожен зобов'язаний сплачувати податки і збори в порядку і розмірах, встановлених законами. Податки і збори сплачуються державі щорічно відповідно до поданих інспекціям за місцем проживання громадян декларацій про їхній майновий стан та доходи за минулий рік у порядку встановленому законом. Доходи громадян становлять суми, одержувані за їхню працю в державних установах, на підпри­ємствах або в організаціях, винагороди внаслідок інтелекту­альної або творчої діяльності. Стосовно громадян, які працю­ють у сфері сільського господарства як члени колективних і кооперативних сільськогосподарських підприємств або акціо­нерних товариств, колишніх державних приватизованих пе­реробних підприємств та інших. Суб'єктами податкового пра­ва є юридичні особи, їхня правосуб'єктність щодо оплати податків і зборів, визначається законом про об'єкт опо­даткування.

2. Безперечно умовою функціонування будь-якої держави є наявність у неї державного бюджету, цілої системи законо­давчих і підзаконних актів, спрямованих на утворення подат­кового законодавства, регулювання податкових відносин, ви­значення об'єктів оподаткування, кола платників податків і зборів — юридичних і фізичних осіб як суб'єктів оподатку­вання. Усі правові норми, які регулюють податкові відноси­ни, взяті у сукупності, становлять податкове право — складо­ву частину фінансового права.

Податкове право України охоплює собою цілий ряд зако­нів, що визначають правовий режим конкретних податків і зборів (обов'язкових платежів) бюджету. Розмежовують бюд­жет на загальнодержавний і місцевий. Серед цих законодав­чих актів особливе значення має Закон "Про систему оподат­кування", прийнятий Верховною Радою України 25 червня 1991 р. з цілим рядом змін і доповнень. Останніми з них є зміни і доповнення від 5 березня 1998 р. Цей Закон визначає принципи побудови системи оподаткування України, подат­ки і збори (обов'язкові платежі) до бюджету та до державних цільових фондів, а також права, обов'язки і відповідальність платників. Вміщені в цьому Законі норми по суті є загальною частиною до податкового законодавства України. Свідченням того, що цей Закон є основою серед цих актів про оподатку­вання є те, що будь-які податки і збори (обов'язкові платежі), які запроваджуються законами України, мають бути включені до цього Закону. Всі інші закони України про оподаткування мають відповідати принципам, закладеним у Законі "Про систему оподаткування". Згідно зі ст. 2 Закону сукупність по­датків і зборів (обов'язкових платежів) до бюджету та держав­них цільових фондів, які справляються у встановленому зако­нами України порядку становлять систему оподаткування.

3. Науково-практична обгрунтованість системи оподатку­вання, застосовувана в Україні, забезпечується додержанням принципів побудови і призначення системи оподаткування (ст. 3). Згідно з цією правовою нормою ці принципи є такими:

• стимулювання підприємницької виробничої діяльності та інвестиційної активності, введення пільг щодо оподаткування прибутку (доходу), спрямованого на розвиток вироб­ництва;
• обов'язковість — впровадження норм щодо сплати по­датків і зборів (обов'язкових платежів), визначених на підста­ві достовірних даних про об'єкти оподаткування за звітний період, та встановлення відповідальності платників податків за порушення податкового законодавства;
• рівнозначність і пропорційність — справляння податків з юридичних осіб здійснюються у певній частці від окремого прибутку і забезпечення плати різних податків і зборів (обов'язкових платежів) на рівні прибутків і пропорційно більших податків і зборів (обов'язкових платежів) на більші доходи;
• рівність, недопущення будь-яких проявів податкової дискримінації — забезпечення однакового підходу до об'єктів господарювання (юридичних і фізичних осіб, включаючи не­резидентів) при визначенні обов'язків щодо сплати податків і зборів (обов'язкових платежів);
• соціальна справедливість — забезпечення соціальної підтримки малозабезпечених верств населення шляхом за­провадження економічно обгрунтованого неоподаткованого
• мінімуму доходів громадян та застосування диференційовано­го і прогресивного оподаткування громадян, які отримують високі і надвисокі доходи;
• стабільність — забезпечення нестійкості податків і збо­рів (обов'язкових платежів) і їх ставок, а також податкових пільг протягом бюджетного року;
• економічна обгрунтованість — встановлення податків і зборів (обов'язкових платежів) на підставі показників розвит­ку національної економіки та фінансових можливостей з ура­хуванням необхідності досягнення збалансованості витрат бюджету з його доходами;
• рівномірність плати — встановлення строків сплати по­датків і зборів (обов'язкових платежів), виходячи з необхід­ності забезпечення своєчасного надходження коштів до бюд­жету для фінансування витрат;
• компенсація — встановлення і скасування податків і зборів (обов'язкових платежів), а також пільг їх платникам здійснюється відповідно до законодавства про оподаткування виключно Верховною Радою України, Верховною Радою Ав­тономної Республіки Крим і сільськими, районними, міськи­ми радами;
• єдиний підхід — забезпечення єдиного підходу до роз­робки податкових законів з обов'язковим визначенням плат­ника і зборів (обов'язкового платежу), об'єкта оподаткуван­ня, джерел сплати податку і збору (обов'язкового платежу) податкового періоду, ставок податку і збору (обов'язкового платежу), строків та порядку сплати податку, підстав для на­дання податкових пільг;
• доступність — забезпечення дохідливості норм податко­вого законодавства для платників податків і зборів (обов'яз­кових платежів).

4. Питанню оподаткування прибутку сільськогосподар­ських товаровиробників присвячена ст. 14 цього Закону. Під­приємства, основною діяльністю яких є виробництво сільсь­когосподарської продукції, сплачують податок на прибуток у порядку і розмірах, передбачених цим Законом за підсумками звітного податкового року. При обчисленні суми податку ва­лові доходи і витрати підприємства — виробника сільськогос­подарської продукції, утримані (понесені протягом звітного податкового року), підлягають індексуванню, виходячи з офі­ційного індексу інфляції за період місяця, наступного за місяцем понесений таких витрат (отримання доходів) до кінця звітного податкового року. З метою забезпечення коштів над­ходження до фонду, що створюється внаслідок сплати зе­мельного податку суми нарахованого податку сільськогоспо­дарського виробника зменшуються на суму податку на землю, що використовується у сільськогосподарському виробничому обороті.

У системі оподаткування сільськогосподарських товарови­робників важливе місце належить земельному податку. Цей податок встановлено Земельним кодексом України і Законом "Про плату за землю", прийнятим Верховною Радою України З липня 1992 р. Плата за землю справляється у вигляді зе­мельного податку або орендної плати, що визначається за­лежно від якості та місця знаходження ділянки, виходячи з кадастрової оцінки землі. До системи оподаткування сільсь­когосподарського товаровиробника, що видно нижче із схеми 6.

5. Сільськогосподарські товаровиробники за сучасних умов перебувають у скрутному економічному стані і не мають реальної можливості належним чином скасувати свої подат­кові зобов'язання перед державою. З метою погашення по­даткового тиску на їхню економіку і забезпечення своєчасно­го надходження до державного бюджету податків і зборів (обов'язкових платежів) від КСГП, ДСГП, ВСГК, АСГТ, се­лянських (фермерських) господарств та інших Верховна Рада України 17 грудня 1998 р. прийняла Закон "Про фіксований сільськогосподарський податок". Цей Закон визначає меха­нізм справляння названого податку, передбачає поряд з гро­шовою формою натуральний податок у вигляді поставок сільськогосподарської продукції і головне — встановлює принцип визначення суми податку залежно від кількості і якості земель сільськогосподарського призначення, якими володіє платник податку. Платниками цього податку є лише виробники товарної сільськогосподарської продукції, тобто продукції, призначеної для реалізації. Згідно зі ст. 1 Закону фіксованим сільськогосподарським податком є податок, який не змінюється протягом визначеного цим Законом терміну (тобто 5 років) і справляється з одиниці земельної площі.

Цей закон надає можливість сільськогосподарському това­ровиробникові в разі відсутності грошей сплачувати цей податок у вигляді поставок сільськогосподарської продукції.

Згідно зі ст. 5 поставка зерна в рахунок фіксованого сільськогосподарського податку здійснюється сільськогоспо­дарськими товаровиробниками у визначені ними за погод­женням з районною державною адміністрацією строки, але не пізніше 15 жовтня — з продукції ранніх зернових культур; до 1 грудня — з продукції пізніх зернових та технічних куль­тур; а поставку продукції тваринництва — щомісяця, але не пізніше останнього дня поточного місяця.

Сплата фіксованого сільськогосподарського податку на­туральною сільськогосподарською продукцією являтиме со­бою важливе джерело надходження сільськогосподарської продукції і продовольства.

Окремі норми, пов'язані з питаннями оподаткування, які охоплюються Законом "Про фіксований сільськогосподар­ський податок", у більш конкретизованому вигляді викладено зокрема у таких нормативних актах як:

1. Закон "Про джерела фінансування дорожнього господар­ства України";
2. Закон "Про плату за землю";
3. Закон "Про оподаткування прибутку підприємств";
4. Закон "Про збір на обов'язкове державне пенсійне стра­хування";
5. Закон "Про формування Фонду для здійснення заходів щодо ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи та соціального захисту населення";
6. Закон "Про збір на обов'язкове соціальне страхування";
7. Закон "Про податок з власників транспортних засобів та інших самохідних машин і механізмів";
8. Декрет Кабінету Міністрів "Про місцеві податки і збори";
9. Закон "Про патентування деяких видів підприємницької діяльності" в частині придбання торгового патенту для здійс­нення торговельної діяльності;
10. пункт 4 розділу II Закону "Про внесення змін до Закону України "Про систему оподаткування" щодо запровадження загальнодержавного єдиного (фіксованого) податку на тери­торії Глобинського району Полтавської області, Старобешівського району Донецької області та Ужгородського району Закарпатської області;
11. Закон "Про систему оподаткування" у частині сплати сум податків і зборів (обов'язкових платежів), включених до скла­ду фіксованого сільськогосподарського податку, передбаче­ного цим Законом;
12. Закон "Про запровадження в порядку експерименту єди­ного (фіксованого) податку для сільськогосподарських това­ровиробників ".

6. Платниками фіксованого сільськогосподарського по­датку є сільськогосподарські підприємства різних організа­ційно-правових форм, передбачених законами України, се­лянські та інші господарства, які займаються виробництвом (вирощуванням), переробкою та збутом сільськогосподар­ської продукції, в яких сума одержана від реалізації сільсько­господарської продукції власного виробництва та продуктів її переробки за попередній звітний (податковий) рік, переви­щує 50 відсотків загальної суми валового доходу підприєм­ства. У разі, коли у звітному періоді валовий доход від опера­цій з реалізації сільськогосподарської продукції власного ви­робництва та продуктів її переробки становить менше як 50 відсотків загального обсягу реалізації, підприємство сплачує податки у наступному звітному періоді на загальних підста­вах. Платниками фіксованого сільськогосподарського подат­ку є також власники земельних ділянок та землекористувачі, в тому числі орендарі, які виробляють товарну сільськогоспо­дарську продукцію, крім власників та землекористувачів зе­мельних ділянок, переданих для ведення особистого підсоб­ного господарства, будівництва та обслуговування жилого бу­динку, господарських будівель (присадибна ділянка), садів­ництва, дачного будівництва, а також наданих для городництва, сінокосіння та випасання худоби.

Законодавство враховує труднощі сільськогосподарських товаровиробників, пов'язані із збутом вироблюваної ними продукції і надає їм можливість сплатити податки натурою. Закон надає їм право вибору форми сплати фіксованого сільськогосподарського податку у грошовій формі або у ви­гляді поставок сільськогосподарської продукції, чи в грошо­вій формі та поставок сільськогосподарської продукції.

7. Новим принципом оподаткування сільськогосподар­ських товаровиробників є визначення оподаткування залеж­но від земельної площі, власником чи користувачем якої є виробник — КСГП, ВСГК, АСГТ, ДСГП, селянин-фермер. Кількість сільськогосподарської продукції з одного гектара сільськогосподарських угідь встановлюється на початку року і не підлягає коригуванню залежно від зміни ціни на сіль­ськогосподарську продукцію протягом податкового року.

Обрахування кількості сільськогосподарської продукції з одного гектара сільськогосподарських угідь, що має поставля­тися в рахунок фіксованого сільськогосподарського податку здійснюється виходячи з еквіваленту — однієї тони пшениці м'якої третього класу за цінами, які щорічно визначаються Кабінетом Міністрів України. При цьому мається на увазі, що кількість сільськогосподарської продукції з одного гектара сільськогосподарських угідь, яка має поставлятися в рахунок фіксованого сільськогосподарського податку, визначається як співвідношення вартості однієї тони відповідної продукції. Таке співвідношення встановлюється щорічно Верховною Радою Автономної Республіки Крим, обласними, Київською та Севастопольською міськими радами до затвердження відповідного бюджету, але не пізніше 1 січня. Зміна порядку сплати податків і зборів (обов'язкових платежів) протягом звітного (податкового) року не допускається.

Об'єктом оподаткування є площа сільськогосподарських угідь, переданих сільськогосподарському товаровиробнику у власність або наданих йому у користування, в тому числі на умовах оренди. Ставка фіксованого сільськогосподарського податку з одного гектара сільськогосподарських угідь вста­новлюється у відсотках до їх грошової оцінки, яка проводить­ся відповідно до методики, затвердженої Кабінетом Міністрів України, у таких розмірах:

• для ріллі, сіножатей та пасовищ — 0,5;
• для багаторічних насаджень — 0,3.

Грошова оцінка сільськогосподарських угідь в разі необ­хідності може уточнюватися згідно із законодавством.

Цей Закон містить в собі правові норми стосовно порядку зарахування і строків сплати названого податку, про порядок його зарахування до бюджетів і державних цільових фондів. Платники податку перераховують у визначений строк кошти на окремий рахунок відділень Державного казначейства Ук­раїни у районах. Останні наступного дня після надходження коштів перераховують суми фіксованого сільськогосподар­ського податку у таких розмірах: до місцевого бюджету — ЗО відсотків, на обов'язкове державне пенсійне страхування — 68 відсотків, на обов'язкове соціальне страхування — 2 від­сотки. Про ці надходження своєчасно повідомляється у від­повідний орган державної податкової служби про загальну су­му податку та її розмежування.

Контроль за своєчасним і повним надходженням фіксова­ного сільськогосподарського податку здійснюють органи дер­жавної податкової служби.

8. Визначна суспільна сутність фіксованого сільськогоспо­дарського податку полягає у його спрямованості на фінансову податкову підтримку сільськогосподарського товаровиробни­ка. Він сприятиме стабілізації сільськогосподарського вироб­ництва. Цим Законом звільняються з 1 січня 1999 р. до 1 січ­ня 2001 р. від сплати фіксованого сільськогосподарського по­датку сільськогосподарські товаровиробники, які відповідно до норм цього Закону є платниками вказаного податку.

Від сплати фіксованого сільськогосподарського податку звільняються вітчизняні дослідні господарства науково-дос­лідних установ і навчальних закладів, професійно-технічних училищ сільськогосподарського профілю та сортово-випро­бувальні станції (дільниці). Незначні пільги встановлено і для інших платників цього податку.

9. На виконання вимог статей 2 і 9 Закону "Про фіксова­ний сільськогосподарський податок" Кабінет Міністрів України прийняв постанову, якою затвердив Положення про порядок справляння та обліку фіксованого сільськогосподар­ського податку від 23 квітня 1999 р. Цією постановою (п. 2) визначено ціну однієї тони пшениці м'якої III класу як еквівалент для обчислення кількості сільськогосподарської продукції з одного гектара сільськогосподарських угідь, що має поставлятися в рахунок фіксованого сільськогосподар­ського податку з урахуванням податку на додану вартість. На 1999 р. ця ціна дорівнює 220 гривням.

Назване Положення містить в собі визначення валового доходу. Валовий дохід становитиме собою загальну суму до­ходу платника податку від усіх видів його діяльності, отрима­ного (нараховоного) протягом звітного періоду у грошовій, матеріальній або нематеріальних формах як на території України, її континентальному шельфі, виключній (морській) економічній зоні, так і за їх межами. У валовий дохід від реалізації сільськогосподарської продукції власного вироб­ництва включаються:

• вартість реалізованої продукції рослинництва і тваринни­цтва власного виробництва;
• вартість   реалізованої   сільськогосподарської   продукції,
• виробленої із сільськогосподарської сировини власного виробництва на власних переробних підприємствах;
• вартість реалізованої продукції, виробленої з власної сиро­вини на давальницьких умовах, незалежно від територіаль­ного розміщення переробного підприємства;
• вартість наданих послуг (послуги машинно-тракторного парку, будівельних і ремонтних бригад, інші послуги), пов'я­заних із сільськогосподарським виробництвом;

Відповідно до п. 4 Положення сума фіксованого сільсько­господарського податку на поточний рік визначається плат­ником податку, виходячи з площі сільськогосподарських угідь та їх грошової оцінки, проведеної станом на 1 липня 1995 p., Постановою Кабінету Міністрів України від 23 березня 1995 р. та ставки фіксованого сільськогосподарського подат­ку. Розрахунок фіксованого сільськогосподарського податку здійснюється за формою, затвердженою Державною податко­вою адміністрацією і подається органу державної податкової служби за місцем знаходження платника щороку до 1 лютого поточного року.

§ 5. Банкрутство сільськогосподарського підприємства

1. Виробничо-фінансова діяльність сільськогосподарсько­го підприємства охоплює собою суспільні відносини, що ви­никають в разі банкрутства. Банкрутство розглядається як економічно-фінансове, правове і соціальне явище. Його еко­номічно-фінансова сутність полягає у відсутності або недос­татній наявності у підприємствах необхідних коштів для своєї фінансової діяльності, належного і своєчасного розрахунку за своїми фінансовими, в тому числі кредитними зобов'язання­ми, тобто відповідальності за свої борги. При банкрутстві першорядною є кредитна заборгованість перед банком, у яко­го підприємство брало кредит, його заборгованість перед сто­роною, з якою воно перебуває у договірних відносинах, та ін­шими суб'єктами. За сучасних умов особливо поширеною є заборгованість перед фінансово-податковими органами щодо сплати податків, розрахунків за мінеральні добрива, отрутохі­мікати, пальне, а також заборгованість сільськогосподарсько­го підприємства перед своїми членами КСГП (ВСГК, АГСТ) і перед працівниками державного сільськогосподарського підприємства. Подібною може бути також заборгованість се­лянського (фермерського) господарства.

З правого аспекту банкрутство має безпосереднє відно­шення до правового становища і реалізації сільськогосподар­ським підприємством своєї правосуб'єктності. Йдеться про те, що внаслідок банкрутства, тобто припинення діяльності підприємства як юридичної особи і покладання на нього особливого порядку розрахунків за всіма видами його боргу перед кредиторами, в першу чергу, нормами права, регулю­ються правові наслідки визнання суб'єкта права підприєм­ництва банкрутом.

Становище збанкрутілого сільськогосподарського підпри­ємства має соціальну значущість. Остання в першу чергу по­лягає в ущемленні всіх конституційних прав членів колектив­но-кооперативних і державних сільськогосподарських під­приємств. В разі банкрутства підприємства його працівники залишаються без роботи. Банкрутство настає не за один день господарювання. На протязі останніх двох—трьох років ці господарства не проводять належної оплати праці членів КСГП, ВСГК, АСГТ. Особливо в жалюгідному стані опини­лися працівники радгоспів, які в останні роки і нині функціо­нують як колективні або ж акціонерні сільськогосподарські утворення. Затримка або невиплата заробітку підприємством, з яким вони перебувають у трудових правовідносинах, при­зводить до злиденного існування їхніх родин, погіршення їхнього соціально-побутового стану. Збанкрутілість сільсько­господарських підприємств призводить до зменшення обсягів суспільно-необхідної праці, до неповної зайнятості працівни­ків і безробіття на селі. В соціально-побутовому аспекті бан­крутство сільськогосподарських підприємств є наслідком економічної розрухи сільського господарства в цілому. В економіко-правовому аспекті банкрутство є дійовим засобом, що призводить до занепаду сільськогосподарського підприєм­ництва і прибутковості у виробничо-господарській діяльності аграрних підприємств.

2. У законодавстві про банкрутство розрізняють головні і допоміжні акти. Головним серед них є Закон України "Про банкрутство", прийнятий Верховною Радою України 14 трав­ня 1992 р. Як правило усі підприємства, установи, організації користуються послугами банків, і в разі настання банкрутства спірні питання вирішуються з участю банків. А тому в Законі

України "Про банки і банківську діяльність" від 20 березня 1991 р. (із змінами і доповненнями) є спеціальні правові нор­ми про банкрутство, що дає підстави цей закон теж віднести до головних актів. До цих же актів належить віднести і Арбіт­ражний процесуальний кодекс України, прийнятий Верхов­ною Радою України.

Правова норма про банкрутство знайшла своє закріплення у ряді законів, що визначають правове становище окремих видів підприємств, у тому числі сільськогосподарських. Зокрема, це Закон "Про підприємства в Україні" (статті 24 і 34); Закон "Про колективне сільськогосподарське підприєм­ство (ст. 31); на діяльність акціонерного сільськогосподар­ського товариства поширюється дія ст. 19 Закону "Про гос­подарські товариства", в якій є посилання на Закон "Про банкрутство". У Законі "Про сільськогосподарську коопера­цію" відсутня згадка про банкрутство, а є лише в ст. 38 норма про те, що сільськогосподарські кооперативи (об'єднання) припиняють свою діяльність на підставі рішення арбітражно­го суду. Про припинення діяльності селянського (фермер­ського) господарства внаслідок банкрутства йдеться в п. З ст. 29 Закону "Про селянське (фермерське) господарство". Наведені правові норми і закони визначають правосуб'єктність сільськогосподарських товаровиробників у разі припи­нення їхньої діяльності внаслідок настання банкрутства і то­му ці правові акти підставно вважати допоміжними.

3. Банкрутство становить собою вагомий економічно-пра­вовий фактор, який потребує відповідного правового регулю­вання. Сільськогосподарське підприємство і селянське (фер­мерське) господарство можуть бути визнані банкрутом лише на підставі рішення арбітражного суду. Це рішення за своєю правовою природою і значущістю є відповідним юридичним фактом, лише на підставі якого настають правові наслідки визнання учасника товарно-грошових відносин банкрутом. У преамбулі до Закону України "Про банкрутство" зазначено, що цей закон визначає умови і порядок визначення юридич­них осіб — суб'єктів підприємницької діяльності — банкрута­ми з метою задоволення претензій.

Під банкрутством розуміється пов'язана з недостатністю активів (майна, коштів) у ліквідаційній формі неспромож­ність юридичної особи — суб'єкта підприємницької діяльнос­ті — задовольнити в установлені для цього строки пред'явлені до нього з боку кредиторів вимоги і виконати зобов'язання перед бюджетом.

Суб'єктами банкрутства є боржники (банкрути) — юри­дичні особи (що є суб'єктами підприємницької діяльності), неспроможні своєчасно виконати свої зобов'язання перед кредитором або бюджетом. Стосовно сільського господарства банкрутом може бути лише сільськогосподарське підприєм­ство, що здатне займатися підприємницькою діяльністю, тоб­то відповідно до ст. 1 Закону "Про підприємництво" прова­дити діяльність по виробництву продукції, виконанню робіт, наданню послуг та заняттю торгівлею з метою одержання прибутку.

4. Провадження справ про банкрутство підвідомче арбітражному суду. Цей суд приймає ухвалу про визнання сільськогос­подарського підприємства (боржника) банкрутом.

Арбітражний суд надсилає боржникові, кредиторам та банкам, що здійснюють розрахунково-касове обслуговування боржника, ухвалу про порушення провадження у справі, про­водить попереднє засідання арбітражного суду. За результата­ми попереднього засідання арбітражний суд в разі необхідності призначає розпорядника майном боржника, а також зо­бов'язує заявника подати до офіційного друкованого органу Верховної Ради України чи Кабінету Міністрів України ого­лошення про порушення справи про банкрутство, в якому повинно міститися: повне найменування боржника, його юридична адреса, банківські реквізити; найменування та ад­реса арбітражного суду.

Завдяки такому оголошенню можуть виявитися нові кре­дитори оголошеного банкрута, кожний з цих кредиторів про­тягом місяця надсилає до зборів або комітету кредиторів від­повідні підстави заборгованості збанкрутілого сільськогоспо­дарського підприємства.

У зазначений місячний строк поряд з кредиторами можуть з'явитися громадяни і юридичні особи, які заявили про своє бажання стати санатором боржника. Санація в буквальному розумінні означає оздоровлення. Санація підприємства поля­гає в тому, що названі суб'єкти задовольняють вимоги креди­торів до боржника і виконують його зобов'язання перед бюд­жетом, за умови згоди зборів (комітету) кредиторів із строка­ми виконання цих зобов'язань і на переведення боргу. Санаторами визнаються особи, які здатні здійснити заходи, що проводяться для відведення банкрутства сільськогосподар­ських товаровиробників, промислових, торгових підприємств  об'єднань, банківських установ. Санація може здійснювати шляхом злиття підприємств, що знаходяться на грані банкрутства, з більш міцними підприємствами чи об'єднаннями. Згідно зі ст. 12 Закону "Про банкрутство" санації можуть бути піддані лише державні підприємства. Стосовно можливого настання банкрутства колективно-кооперативного сільськогосподарського підприємства, то дуже сумнівним є сподівання, що знайдеться юридична особа, яка виявить бажання стати його санатором.

5. Постанову про визнання боржника банкрутом приймає  арбітражний суд. З цього моменту відповідно до ст. 15 Закону "Про банкрутство" припиняється підприємницька діяльність  боржника — збанкрутілого підприємства; право розпоряджатися майном підприємства-банкрута, а також і всі його майнові права та обов'язки переходять до ліквідаційної комісії; строки всіх боргових зобов'язань боржника вважаються такими, що минули.

З метою захисту прав кредиторів і бюджету визнається не дійсною будь-яка угода щодо продажу майна боржника, здій­сненого протягом трьох місяців до початку провадження у справі про банкрутство, якщо її здійснено в інтересах заінте­ресованої особи з боку боржника. Також визнається недійсною будь-яка угода боржника щодо продажу майна чи прий­няття боржником на себе зобов'язань протягом одного року до початку провадження у справі про банкрутство, якщо про­даж майна здійснено з метою приховання цього майна або несплати боргів, якщо боржник в результаті угоди отримав набагато менше, коли вже був неплатоспроможним чи став неплатоспроможним в результаті виконання цієї угоди.

Виконання постанови арбітражного суду про банкрутство покладається на ліквідаційну комісію. Вона визначає і оцінює майно, на яке звертаються стягнення, організовує його реа­лізацію.

Вся процедура щодо притягнення боржника-банкрута до майнової відповідальності, повернення боргів кредиторам завершується роботою ліквідаційної комісії по розподілу коштів, виручених від продажу майна підприємства-банкрута. Ці кошти спрямовуються на задоволення претензій кредиторів, покриття витрат, пов'язаних з провадженням справи про банкрутство в арбітражному суді, роботою ліквідаційної комісії, функціонального розпорядника майна, а також задовольняються вимоги кредиторів, забезпечені заставою. Закон України "Про банкрутство" в ст. 21 визначає в якому порядку (відповідній черговості) буде проведено повернення отриманих коштів кожним із суб'єктів провадження в справі про і банкрутство. Принциповим є положення ст. 21 про те, що вимоги кожної наступної черги задовольняються після повного задоволення вимог попередньої. Цей свого роду принцип по­ділу коштів у випадку банкрутства не співпадає з принципом поділу коштів на частки, пропорційні майновим вимогам кредиторів усіх категорій.

Згідно зі ст. 21 в першу чергу виконуються зобов'язання перед працівниками підприємства-банкрута. З цього правила, передбачено виняток — не повертаються внески до статутного фонду підприємства або виплати по акціях трудового ко­лективу.

У другу чергу задовольняються вимоги по державних місцевих податках та неподаткових платежах до бюджету  вимоги органів державного страхування та соціального забепечення.

У третю чергу задовольняються вимоги кредиторів, не за­безпечені заставою. У четверту чергу задовольняються вимоги щодо повернення внесків трудового колективу до статутного фонду підприємства та виплат по акціях членів трудового колективу. У п'яту чергу погашаються всі інші вимоги. Вимоги, заявлені після закінчення строку встановленого для їх подан­ня, і відповідні борги вважаються погашеними.

Практика арбітражних судів у справах про банкрутство сільськогосподарських підприємств потребує узагальнення, при чому необхідно звернути увагу на визначення причин настання банкрутства, і умов, завдяки яким воно настає, до яких наслідків воно призводить стосовно самих збанкрутілих. підприємств та їхніх працівників (їхнього працевлаштування) й інші питання.