§ 1. Поняття виробничо-господарської діяльності, її правове регулювання

1. У сільському господарстві України виробничо-госпо­дарська діяльність здійснюється колективно-кооперативними і державними сільськогосподарськими підприємствами, ак­ціонерними сільськогосподарськими товариствами, селян­ськими (фермерськими) господарствами. Сільське господар­ство України характеризується наявністю великого вироб­ництва на промисловій основі, чітко вираженого зонального його розміщення, розвинутою внутрішньорайонною та галу­зевою спеціалізацією. Зокрема, Поліська зона спеціалізується на виробництві картоплі, льону, продукції м'ясного скотар­ства. У степових районах України найбільше розвинуте ви­робництво цукрових буряків, зерна, продукції скотарства і свинарства, в степовій зоні виробляється основний обсяг плодів і винограду, продукції вівчарства, значна кількість зер­на, продукції свинарства і скотарства, у приміській зоні — ве­ликий обсяг овочів, молока для промислових центрів.

Спеціалізація в сільському господарстві — це форма (про­цес) суспільного поділу праці, що дістає вияв у територіаль­ному розміщенні та розчленуванні галузі на окремі види ви­робництва сільськогосподарської продукції й сировини. Спе­ціалізація на основі впровадження досягнень науково-техніч­ного прогресу, раціонального використання агрокліматичних умов, матеріально-технічних і трудових ресурсів, інтенсифі­кації виробництва сприяє його концентрації та є важливим чинником підвищення ефективності сільського господарства.

2. В аграрному секторі економіки розрізняють зональну (внутрішньозональну), галузеву (внутрішньо- й міжгалузеву), міжгосподарську, господарську (внутрішньогосподарську),

технологічну, функціональну та інші форми спеціалізації ви­робництва.

Спеціалізацію (виробничу спрямованість) сільськогоспо­дарського підприємства визначають за основною (провідною) галуззю, на яку випадає найбільша (від 25 відсотків і вище) питома вага в товарній продукції, а рівень останньої — за сис­темою показників (коефіцієнтів).

Розрізняють зернові, овочеві, овочево-молочні, птахів­ницькі, відгодівельні та інші спеціалізовані господарства, а також їх типи, що утворилися внаслідок різного поєднання основних і додаткових галузей.

Спеціалізація виробництва — один із вагомих чинників ін­тенсифікації сільського господарства, її основними напря­мами є: вдосконалення територіального розміщення вироб­ництв на основі регіональної (мікрозональної) концентрації; розвиток вертикальних зв'язків сільського господарства з га­лузями переробної промисловості, створення продуктових комплексів, виконання цільових монопродуктових програм; формування індустріально-виробничої системи з виробницт­ва окремих видів продовольства і сировини на основі впрова­дження індустріальних методів та автоматизації сільського господарства і промислових циклів виробництва: поглиблен­ня спеціалізації колективних і державних сільськогосподар­ських підприємств через поліпшення окремих видів вироб­ництва продуктів харчування рослинного і тваринного похо­дження, збільшення їх обсягів, здешевлення собівартості, під­вищення екологічної якості та безпечності.

Одним із проявів спеціалізації є створення спеціалізовано­го господарства, що являє собою велике сільськогосподар­ське підприємство, яке спеціалізується на виробництві одно­рідної продукції. Це сприяє найбільш ефективному викорис­танню землі, трудових ресурсів, основних та обігових фондів, що у свою чергу забезпечує піднесення продуктивності сус­пільної праці, прискорення темпів зростання виробництва продуктів харчування і сировини.

Розрізняють три типи спеціалізованих господарств. До першого належать глибокоспеціалізовані господарства з однією основною галуззю, від якої одержують 60—70 відсотків денних надходжень, та з трьома-чотирма додатковими галузя­ми. Такими, наприклад, є господарства з відгодівлі свиней, Великої рогатої худоби, птахівницькі, виноградарські, рисівницькі, хмільницькі тощо. Другий тип — це спеціалізовані господарства з двома основними галузями (зазвичай рослин­ницькою і тваринницькою), кожна з яких забезпечує не мен­ше ЗО відсотків денних надходжень, та з трьома—п'ятьма до­датковими галузями. Це, приміром, тваринницько-буряків­ничі, овочево-молочні, садівницько-молочні, молочно-картоплярські та інші господарства. До третього типу належать господарства комбінованої спеціалізації з трьома основними галузями, кожна з яких забезпечує не менш як 20 відсотків денних надходжень, та з трьома-чотирма додатковими. Таки­ми є тваринницько-зерново-буряківничі, овоче-молочно-картоплярські, тваринницько-льонарсько-картоплярські гос­подарства.

3. Правове регулювання спеціалізації сільськогосподар­ського виробництва здійснюється за допомогою правових норм як загальних, так і спеціальних законів та підзаконних актів.

Так, відповідно до ст. 20 загального Закону "Про підпри­ємства в Україні", ст. 1 спеціального Закону "Про пріоритет­ність соціального розвитку села та агропромислового комп­лексу в народному господарстві" та ст. 13 спеціального Зако­ну "Про колективне сільськогосподарське підприємство" сільськогосподарські підприємства самі визначають напрями і структуру сільськогосподарського виробництва, а отже і йо­го спеціалізацію та обсяги. Вони можуть здійснювати свою ді­яльність як самостійно, так і через кооперування з промисло­вими підприємствами та іншими суб'єктами підприємництва. На рівні спеціальних актів, скажімо, Законів "Про насіння", "Про охорону прав на сорти рослин", "Про племінне тварин­ництво", визначаються спеціальні суб'єкти, правомочність останніх та основні вимоги до них. Так, згідно зі ст. З Закону "Про племінне тваринництво" суб'єктами цієї галузі визна­ються підприємства, селекційно-гібридні центри, іподроми, лабораторії імуногенетичного контролю, контрольно-випро­бувальні станції, центри трансплантації ембріонів, інші під­приємства, установи та організації незалежно від форм влас­ності, а також селянські (фермерські) господарства, які мають свідоцтва на право займатися племінною справою.

На рівні підзаконних актів спеціалізація сільськогосподар­ських підприємств визначається урядовими та локальними актами. Зокрема, постановою Кабінету Міністрів України від

16 червня 1993 р. "Про заходи щодо поліпшення насінництва сільськогосподарських культур" підтримано ініціативу сіль­ськогосподарських підприємств і організацій, які займаються виробництвом, переробкою і реалізацією насіння, про ство­рення державно-кооперативного виробничого об'єднання "Насіння України" та встановлено, що генеральний директор останнього та його заступники за умовами медичного і транс­портно-побутового обслуговування прирівнюються відповід­но до голови державного комітету та його заступників.

Виробничо-господарська діяльність сільськогосподар­ських підприємств спрямована на розвиток основних галузей (рослинництво і тваринництво) і додаткових (садівництво, бджільництво, ставкове рибництво, тепличне і парникове господарство, вирощування овочів, хмелярство тощо). Поряд з ними розвиваються допоміжні галузі — переробка продо­вольства і сировини власного виробництва, місцеві промис­ли, торгівля через власну або орендовану торговельну мережу тощо.

Виробничо-господарська діяльність сільськогосподар­ських товаровиробників визначається спеціальними правови­ми актами. Згідно з ст. 13 Закону "Про колективне сільсько­господарське підприємство" останнє самостійно визначає на­прями сільськогосподарського виробництва, його структуру і обсяг, самостійно розпоряджається виробленою продукцією та доходами, здійснює будь-яку діяльність, що не суперечить законодавству України.

Законом "Про сільськогосподарську кооперацію" визна­чені господарські правомочності кооперативу (ст. 28). Коопе­ратив (об'єднання) відповідно до свого статуту самостійно визначає основні напрями господарської діяльності, здійснює її планування і реалізацію. Він самостійно реалізує свою про­дукцію, майно, надає послуги за цінами і тарифами, які вста­новлюються ним самостійно або на договірній основі. Вироб­ничо-господарська правосуб'єктність акціонерного сільсько­господарського товариства визначена нормами Закону "Про господарські товариства".

4. Здійснення виробничо-господарської діяльності сільсь­когосподарських підприємств провадиться на засадах само­окупності, самофінансування і прибутковості. Прибутковість Кожного з них досягається шляхом підприємництва. Зазначе­ні правосуб'єктність основана на Законі "Про підприємництво", прийнятому Верховною Радою України 7 лютого 1991 р. За своїм змістом цей закон поширюється на діяльність усіх типів сільськогосподарських товаровиробників. Згідно з ст. 1 підприємництво становить собою самостійну ініціативу, пов'язану з систематичною на власний ризик діяльністю по виробництву продукції, виконанню робіт, наданню послуг та заняттю торгівлею з метою одержання прибутку.

Виробничо-господарська діяльність, додержання у по­всякденній роботі засад підприємництва зумовлені такими першорядними суб'єктивними і об'єктивними факторами. Серед них першорядне значення має фактор необхідного ма­теріально-технічного забезпечення господарства, раціональне використання всіх сільськогосподарських угідь, використан­ня прогресивних технологій, залучення до керівництва ви­робництвом високопрофесіональних спеціалістів сільського господарства та активно-творчих керівників галузей, обкла­дання сільськогосподарського підприємства помірними по­датками (зокрема введення єдиного земельного податку), за­стосування зважених цін на пальне і мастильні матеріали, за­пасні частини до сільськогосподарської техніки, засновані на засадах ринково-економічних відносин умови і порядок реа­лізації виробленої сільськогосподарської продукції та ін. Не­додержання цих вимог за сучасних умов призвело до занепа­ду, збитковості і банкрутства значної частини як колектив­них, так і державних сільськогосподарських підприємств і то­вариств.

Рівень виробничо-господарської діяльності сільськогоспо­дарських підприємств перебуває в прямій залежності від впровадження у виробництво досягнень сільськогосподар­ської, економічної науки, високоврожайних сортів сільсько­господарських культур, нових і поліпшених порід тварин, су­часної сільськогосподарської техніки (включаючи досягнення зарубіжних країн).

Нарівні з розвитком рослинництва і тваринництва сільсь­когосподарські підприємства мають право здійснювати про­мислову переробку своєї продукції — як самостійно, так і на основі міжгосподарської кооперації як агропромислової ін­теграції. Для більш повного й рівномірного використання трудових ресурсів і місцевих джерел сировини, підвищення своєї прибутковості вони можуть створювати і розвивати під­собні виробництва, а також різні промисли; вступати в договірні відносини з будь-якими суб'єктами підприємництва (фізичними і юридичними особами, у тому числі з іноземни­ми) з метою створення філій, цехів із виготовлення різних то­варів. Така діяльність є допоміжною, оскільки основною, ста­тутною діяльністю є виробництво продуктів харчування рос­линного і тваринного походження.

5. Сферою виробничо-господарської діяльності сільсько­господарських підприємств є як внутрішньогосподарські, так і міжгосподарські відносини.

Зазначена правомочність цих підприємств випливає зі змісту ст. 13 Закону "Про колективне сільськогосподарське підприємство", згідно з якою таке підприємство має право кооперуватися з промисловими підприємствами та установа­ми при переробці сільськогосподарської продукції, виготов­ленні промислових та інших товарів, розширенні сфери соці­ально-культурного, комунально-побутового обслуговування сільського населення, підготовці й перепідготовці кадрів. Як юридичні особи колективні сільськогосподарські підпри­ємства, спілки селян, сільськогосподарські виробничі коо­перативи, акціонерні товариства, товариства з обмеженою відповідальністю можуть брати участь у міжгосподарській ді­яльності через створення спільних підприємств або на дого­вірних засадах. Вони є учасниками різноманітних організа­ційно-майнових відносин, що формуються в процесі їхньої основної, статутної діяльності. Сюди входить і наступна їхня діяльність, пов'язана з реалізацією вироблених ними продук­тів харчування рослинного і тваринного походження (в тому числі в переробленому вигляді), яка за своїм змістом нале­жить до майнових відносин, що мають товарно-грошовий характер.

Впровадження зазначених засад у практику господарської діяльності сільськогосподарських підприємств забезпечує ос­таннім оперативно-господарську самостійність і підприєм­ницьку свободу дій.

Виробничо-господарська діяльність колективних і держав­них сільськогосподарських підприємств та інших суб'єктів аг­рарного підприємництва здійснюється на планових засадах. Так, ст. 20 Закону "Про підприємства в Україні" встановлено спільне для всіх суб'єктів правило, згідно з яким вони само­стійно планують свою діяльність і визначають перспективи розвитку виходячи з попиту на вироблювану продукцію, роботи, послуги та необхідність забезпечення їх виробничого та соціального розвитку, підвищення доходів. Основу планів становлять договори, укладені зі споживачами (покупцями) продукції, робіт, послуг і постачальниками матеріально-тех­нічних ресурсів.

6. Ефективність виробничо-господарської діяльності сіль­ськогосподарських підприємств перебуває у прямій залеж­ності від реалізації комерційного планування тобто від вико­нання його бізнес-плану. У процесі здійснення своїх організаційно-управлінських посадових функцій керівники і спе­ціалісти підприємства зобов'язані використовувати всі доступні їм організаційно-управлінські, економічні та трудові заходи за умови їхньої реалізації відповідних правових засо­бів. З цією метою підприємство як підприємець визначає за­гальні свої цілі на 2—5—10 років, опрацьовує шляхи їх здій­снення, а також забезпечує постійний контроль за виконан­ням зазначених у бізнес-плані показників. У бізнес-плані окреслюються ті конкретні завдання, які ставляться перед підприємством, визначається доцільність та обсяги залучення капіталовкладень (інвестицій). Ці завдання повинні бути кон­кретними з визначенням певних строків виконання, мати розроблену маркетингову стратегію підприємства.

За умов впровадження ринкових економічних відносин набуває особливої значущості пошук покупців своєї продук­ції, виявлення запитів та потреб споживача, організаційно-правове забезпечення збуту виробленої продукції, рентабель­ність виробництва і прибутковості. При розробці комерцій­ного плану підприємство-підприємець зобов'язані мати пов­ну уяву стосовно наступного звернення до банківських кредиторів.

Комерційні або бізнес-плани характеризуються такими складовими:

1) короткий висновок — резюме; 2) підприємство, його продукція чи окремий продукт; 3) цілі і стратегія; 4) дослід­ження ринку; 5) оцінка конкурентів; 6) план маркетингу; 7) план виробництва; 8) організація і управління; 9) юридич­ний план; 10) фінансовий план; 11) програма інвестування; 12) вплив на навколишнє середовище; 13) програма змен­шення ризику і страхування.

У бізнес-плані зазначаються обсяги виробництва у кожній із галузей, прибуток, строки повернення інвестицій за умови їх залучення для розвитку господарства.

§ 2. Організаційно-правове забезпечення впровадження господарського розрахунку і рентабельності

1. Головне призначення правосуб'єктності сільськогос­подарського підприємства, акціонерного товариства і се­лянського (фермерського) господарства як підприємців і юридичних осіб полягає в організаційно-правовому управлін­ському забезпеченні розвитку сільського господарства, ефек­тивної їхньої виробничо-господарської (економічної) діяль­ності. Для досягнення цієї мети набувають практичної значу­щості і належного економічного наповнення такі категорії як вартість, собівартість, господарський розрахунок, рентабель­ність, прибутковість. Названі категорії є економічними мето­дами, за допомогою яких можливо здійснювати раціональне і ефективне будь-яке господарювання взагалі, доцільною є са­ма підприємницька діяльність і ведення кожної із галузей сільського господарства.

Виробничо-господарська діяльність сільськогосподар­ських підприємств, акціонерних товариств, селянських (фер­мерських) господарств провадиться на засадах оптимального господарського розрахунку. Останній становить собою еко­номічний метод господарювання, з допомогою якого реалізу­ється раціональне і цільове використання знарядь і засобів сільськогосподарського виробництва, впроваджуються сучас­ні форми організації праці  найновіші технології, нові сорти сільськогосподарських культур та племінного тваринництва, забезпечується просте і розширене відтворення. Від рівня гос­подарського розрахунку у господарстві залежать економічний і соціальний стан працівників сільського господарства, їхня матеріальна зацікавленість у подальшому розвитку свого під­приємства і товариства, розміри винагороди за вкладену пра­цю «ленів колективно-кооперативних підприємств ВСГК, се­лянського (фермерського) господарства. В цілому ж стан гос­подарського розрахунку має безпосереднє відношення до рентабельності і прибутковості господарства як мети підпри­ємницької діяльності кожного конкретного господарюючого суб'єкта. Кожний з них самостійно здійснює свою оперативно-господарську діяльність щодо використання коштів і забезпечення самоокупності кожної галузі виробництва, додер­жання оптимально допустимої собівартості виробництва кожного виду вироблюваної сільськогосподарської продукції або ж виду продуктів переробних підприємств.

2. Господарський розрахунок охоплює використання нау­ково-обгрунтованих обсягів робочої сили, раціонального використання спеціалістів, високоврожайних сільськогоспо­дарських культур, високопродуктивного тваринництва. Гос­подарський розрахунок спрямований на забезпечення вико­ристання найсучасніших засобів транспортування сільсько­господарської продукції, засобів її зберігання і схоронності, своєчасного і економічно вигідного збуту виробленої продук­ції, продуктів її перероблення та ін.

Економічна ефективність господарського розрахунку пе­ребуває у прямій залежності вщ собівартості складової части­ни (компонентів) виробництва кожного з видів сільськогос­подарської продукції чи видів продуктів переробки. Поняття собівартості охоплює вартість праці і засобів на одиницю продукції, вона визначається з урахуванням як виробничих затрат, так і затрат, що виникають в результаті її реалізації. При визначенні виробничої собівартості продукції включа­ються всі затрати виробника, пов'язані з виробництвом про­дукції. При цьому використовується поняття калькуляції, як засіб визначення собівартості продукції або одиниці робіт. Залежно від економічної природи затрати об'єднуються в од­норідні групи — статті затрат і розмежовуються на прості і комплексні.

При визначенні собівартості сільськогосподарської про­дукції і продукції вироблюваної колективно-кооперативними і державними підприємствами, акціонерними товариствами і селянськими (фермерськими) господарствами першорядним є питання про таку складову собівартості сільськогосподар­ської продукції як вартість земельних угідь, без яких таке ви­робництво взагалі неможливе. Протягом багатьох років гос­подарювання колгоспів і радгоспів при визначенні вартості вироблюваної ними сільськогосподарської продукції вартість земель не враховувалась, вона не бралась до уваги при визна­ченні ціни на усі види сільськогосподарської продукції, пред­метів її переробки на продукти харчування, а також як сиро­вини для легкої промисловості.

У теоретичному і практичному відношенні при вирішенні питання про собівартість сільськогосподарської продукції не має значення форма власності і право власності на земельні ділянки, що належали і належать нині КСГП, ДСГП, ВСГК, АСГТ, селянським (фермерським) господарством і власникам приватних підсобних господарств. У цьому зв'язку є безпідс­тавним твердження про те, що включення вартості земельних угідь при визначенні вартості сільськогосподарської продукції є неможливим без визнання землі товаром, тобто об'єктом права купівлі-продажу і права закладу при одержанні кредиту. При застосуванні господарського розрахунку і використанні економічної категорії собівартості і рентабельності є реально можливим, доцільним і суспільне необхідним використання вартості землі як засобу сільськогосподарського виробництва. Лише за цієї умови господарський розрахунок стане повним і-неформальним.

У виробничо-господарській діяльності сільськогосподар­ських підприємств значне місце належить м'ясо-молочному тваринництву. Протягом багатьох років воно забезпечувало потреби країни у цих продуктах харчування. Йому належить важлива роль у господарському розрахунку підприємства, у визначенні собівартості цього виду продукції, рентабельності тваринницьких ферм. Як і в попередні роки, а особливо за су­часних умов наведені питання є надзвичайно складними як для кожного підприємства, так і для всієї тваринницької га­лузі. Перш за все звертає на себе увагу невідповідність між со­бівартістю виробництва молока і м'яса і цінами, за якими КСГП, ВСГК, ДСГТ, ДСГП реалізують ці продукти; невідпо­відність між цінами, за якими господарства закуповують ком­бікорми; виходячи із сучасних цін на пально-мастильні мате­ріали для господарства є значними витрати на виробництво власних кормів для худоби. Внаслідок таких обставин у знач­ній частині господарств тваринницька галузь є збитковою, про її рентабельність, а тим більше про прибутковість і гово­рити не доводиться.

Негативний вплив на реалізацію господарського розрахун­ку, собівартість вироблюваної сільськогосподарської продук­ції мають ціни на мінеральні добрива, отрутохімікати, пести­циди, вартість агрохімічного і ремонтно-технічного обслуго­вування підприємств.

Сучасне скрутне економічне становище сільськогосподар­ських підприємств призвело до порушення вимог аграрного законодавства стосовно оплати праці членів КСГП, як тих, що існують з часу колективізації, так і тих, що створені на базі радгоспів. У переважній більшості КСГП оплата праці є низькою, видається не регулярно, з великою затримкою. Рі­вень винагороди є довільним, нормативи Положення про оп­лату праці не дотримуються. Наведене є також однією з істот­них причин недодержання і неможливості дотримуватися господарського розрахунку у підприємстві і рентабельності галузей сільського господарства і підприємства в цілому.

3. У значній частині колгоспів України ще в роки, що пе­редували проголошенню її незалежності, був поширений про­гресивний досвід внутрішньобригадного господарського роз­рахунку. За цих умов виробничо-господарський структурний - підрозділ користувався майном на засадах права повного гос­подарського відання, мав відповідний склад працівників, які, будучи членами колективного підприємства, становили осо­бовий склад цього підрозділу, їм належали відповідні права органу самоврядування. Між виробничими структурними підрозділами відбувались відповідні виробничо-господарські стосунки, застосовувалась система розрахунків чеками.

На відміну від самих суб'єктів підприємництва (колектив­них сільськогосподарських підприємств, спілок селян, акціо­нерних товариств, державних сільськогосподарських підпри­ємств тощо) як юридичних осіб, що діють на засадах повного госпрозрахунку, їхні структурні виробничі підрозділи госпо­дарюють на принципах внутрішньогосподарського розрахун­ку. Вони використовують різні його форми, правове закріп­лення яких залежить від юридичного статусу госпрозрахунко­вої ланки. В основі останнього лежать повноваження правосуб'єктності, яка характеризує госпрозрахункову ланку у сфері виробничо-господарських відносин. Структурні вироб­ничі підрозділи господарюють на принципах внутрішньогос­подарського розрахунку, який доповнює повний госпрозраху­нок. Він об'єднує планування та облік, оперативний конт­роль і аналіз, матеріальну заінтересованість і відповідальність за певну ділянку роботи. Його впровадження забезпечує орга­нізаційно-господарську самостійність при виробництві про­дукції, підвищенні її якості та зниженні собівартості, розподі­лі доходів, використанні внутрішніх резервів виробництва, порівнянні затрат і результатів виробництва, створенні для всіх госпрозрахункових ланок однакових економічних умов.

4. Правове регулювання госпрозрахунку здійснюється від­повідно до спеціального Положення про внутрішній господарський  розрахунок,   затвердженого  загальними  зборами членів  колективного  сільськогосподарського  підприємства (зборами його уповноважених), директором радгоспу або керівником іншого сільськогосподарського підприємства. Це положення за своїм змістом належить до локальних правових актів.

Основою господарської діяльності структурних виробни­чих підрозділів сільськогосподарських підприємств є річні госпрозрахункові виробничі завдання, які розробляються од­ночасно з річними поточними планами їх економічного і со­ціального розвитку. Правління колективних сільськогоспо­дарських підприємств або керівники інших сільськогосподар­ських підприємств на договірних засадах забезпечують їх не­обхідними матеріально-технічними засобами, закріплюють за ними земельні ділянки, трактори, іншу сільськогосподарську техніку, робочу і продуктивну худобу тощо.

Розрахункові операції між учасниками внутрішньогоспо­дарських відносин рекомендується здійснювати за допомогою розрахункових чеків. Суть цих відносин полягає в тому, що надання послуг одним госпрозрахунковим структурним ви­робничим підрозділом іншому, в тому числі передавання ви­робленої продукції та інших матеріалів з підрозділу в підроз­діл або правлінню колективного сільськогосподарського під­приємства здійснюється за допомогою розрахункових чеків, в яких зазначається, кому, за що і на яку суму їх видано. Чеки призначені для оперативного обліку затрат на продукцію і ви­конання робіт. Не виключається можливість застосування за­мість внутрішньогосподарських розрахункових чеків розра­хункових знаків — своєрідних внутрішньогосподарських гро­шей. Останні, як і чеки, використовують як засіб плати при внутрішньогосподарському обігу матеріальних засобів і кош­тів. Така практика забезпечує формування у трудового колек­тиву в цілому і в кожного працівника окремо почуття повно­владного господаря колективного надбання.

Виробничі структурні госпрозрахункові підрозділи мають змогу в межах підприємства самостійно розпоряджатися не

Тільки засобами виробництва, а й одержуваною продукцією. В окремих випадках господарство може на договірних засадах передавати таким трудовим колективам право самостійно реалізовувати вироблену ними продукцію (роботи, послуги), використовувати одержані прибутки, у тому числі для оплати

праці, сплати податків і відрахувань до державного фонду со­ціального страхування, а також відкривати рахунки в устано­вах банків чи фінансово-розрахункових центрах,

Впровадження внутрішньогосподарського розрахунку пе­редбачає матеріальне заохочення працівників виробничих підрозділів відповідно до результатів їхньої прані. Одночасно вони несуть матеріальну відповідальність за порушення тех­нології та збільшення собівартості продукції. Саме тому ши­роке впровадження внутрішньогосподарського розрахунку сприяє значному підвищенню ефективності аграрного вироб­ництва та матеріальної заінтересованості членів підприємств, учасників і працівників акціонерних товариств (підприємств) у результатах своєї праці.

Складниками повного госпрозрахунку сільськогосподар­ського підприємства є самоокупність та самофінансування. Економічні закони вимагають, щоб виробничо-господарська діяльність здійснювалася на засадах не тільки покриття затрат власними доходами, а й одержання коштів, необхідних для забезпечення розширеного відтворення цього підприємства. Це необхідна умова конструювання ринкових відносин, все­бічного застосування засад підприємництва, здійснення ви­робничо-господарської діяльності таким чином, щоб кожна галузь була прибутковою і лише від цього залежала матеріаль­на заінтересованість працівників.

§ 3. Правове регулювання діяльності підсобних промислових підприємств і промислів

1. Виробничо-господарська правосуб'єктність сільськогос­подарських підприємств охоплює також створення і діяль­ність підсобних промислових виробництв (підприємств) і промислів як елемента їхньої внутрішньогосподарської правосуб'єктності. Створення цих господарських структур в пер­шу чергу мало на меті одержання від такого товарного вироб­ництва відповідних доходів (прибутку) для поповнення своїх грошових надходжень. Функціонування подібних виробничих підрозділів сприяє забезпеченню зайнятості членів КСГП, ВСГК, АСГТ особливо в періоди вільні від основних сільсь­когосподарських робіт. А це в свою чергу дає можливість пра­цюючим у цих підрозділах селянам мати відповідний заробі­ток і таким чином поліпшувати своє матеріальне становище. Як свідчить досвід у ряді підприємств створюються підсобні промислові виробництва у вигляді виробничих зв'язків мі­ських промислових підприємств, які створюють на селі свої підрозділи (цехи) з використанням праці громадян, що пра­цюють в сільському господарстві, проживають на селі, забез­печені житлом і мають можливість набути фах для роботи в цих цехах і одержувати певну плату за свою роботу. За своїм господарським призначенням такі внутрішньогосподарські підприємства переробляють сільськогосподарську продукцію у вигляді овочево-фруктових консервантів або соків, виготов­ляють молочні або ж ковбасні вироби для задоволення потреб місцевих жителів і жителів міст. До цієї групи виробничо-гос­подарських структур належать також майстерні місцевих про­мислів. В областях Західної України ці промисли набули зна­чень джерела надходжень власних прибутків, включаючи і ва­лютні надходження. Таким чином, створення і функціону­вання підсобних промислових виробництв (підприємств) і місцевих промислів є справою суспільне корисною і сприяє вирішенню нових соціально-економічних завдань.

Підсобні виробництва і промисли за своєю сутністю належать до допоміжних галузей виробництва всіх сільськогоспо­дарських підприємств, що зумовлено його сезонним характе­ром і особливостями промислу. Крім задоволення інтересів своїх членів і виробництва сільськогосподарської продукції та сировини головним їхнім завданням є забезпечення найбільш повного й продуктивного використання трудових ресурсів (особливо сезонного надлишку робочої сили), використання наявних місцевих матеріальних і сировинних ресурсів або відходів промислового виробництва і приведення в такий спосіб у дію значних резервів збільшення товарної продукції, при­бутковості господарств і задоволення інтересів власників останніх.

2. За правовим становищем такі виробництва і промисли поділяють на внутрішні та міжгосподарські. Обидва види є  власністю сільськогосподарських підприємств у цілому або пропорційно внесеній ними частці майна чи коштів.

Підсобні промислові виробництва і промисли функціо­нують, зазвичай, на правах структурних виробничих підрозді­лів суб'єктів аграрного підприємництва. Вони створюються в колективних сільськогосподарських підприємствах, спілках селян, сільськогосподарських виробничих товариствах, това­риствах з обмеженою відповідальністю за рішенням їхніх ви­щих органів управління (загальних зборів членів, акціонерів, учасників чи інших органів, уповноважених на те статутами зазначених приватних юридичних осіб), а в радгоспах та ін­ших державних сільськогосподарських підприємствах — за наказом директора. Всі дії підсобних виробництв і промислів завдяки їх промисловому статусові здійснюються господар­ством як юридичною особою.

На відміну від внутрішньогосподарських підсобних вироб­ництв і промислів, міжгосподарські підприємства утворюють­ся (засновуються) сільськогосподарськими підприємствами і функціонують як самостійні суб'єкти підприємництва зі ста­тусом юридичної особи. Вони діють на засадах підприєм­ництва (у тому числі повного госпрозрахунку, самоокупності, самофінансування).

Діяльність підсобних виробництв і промислів характеризу­ється рядом особливостей і має відповідати певним вимогам. Так, у виробничій діяльності сільськогосподарських підпри­ємств частка прибутку від них має бути незначною. Це озна­чає, що основні та додаткові галузі не повинні поглинатися допоміжною галуззю або зводитися до її рівня. Загальний об­сяг виробництва і прибутки від підсобних виробництв і про­мислів мають бути значно нижчими від основних і сприяти розвиткові сільськогосподарського виробництва. Робота в підсобних виробництвах і промислах має виконуватися не на шкоду основним і додатковим галузям. Для забезпечення професіонального керівництва діяльністю підсобних вироб­ництв і промислів за трудовими договорами залучаються спеціалісти.

4. Підсобні виробництва і промисли створюють в основ­ному з метою промислової переробки виробленої власними силами продукції рослинництва і тваринництва, дикорослих плодів, ягід, грибів, виробництва місцевих будівельних мате­ріалів, виготовлення з місцевої сировини товарів народного споживання та художніх виробів, їх виробничі плани розроб­ляють самі суб'єкти аграрного підприємництва.

5. Державне управління підсобними промисловими вироб­ництвами і процесами сільськогосподарських підприємств і товариств покладається на спеціальний відділ Мінагропрому України. Цей відділ діє у відповідності з Положенням про Відділ, про підсобні промислові підприємства і промисли Мі­ністерства агропромислового комплексу України, яке затвер­джене 19 грудня 1997 р. Цей відділ є самостійним структур­ним підрозділом центрального апарату Мінагропрому. На нього покладається правомочність забезпечення державної підтримки щодо сприяння розвитку цих підприємств і про­мислів, сільськогосподарських підприємств, організації робо­ти з питань інтеграції основного сільськогосподарського і підсобного промислового виробництва, а також участі у реа­лізації державної політики у сфері зайнятості сільського на­селення. Відділ узагальнює практику застосування аграрного законодавства щодо діяльності підсобних промислових виробництв і промислів, та вживає заходи щодо його вдос­коналення.

Своєю діяльністю відділ надає допомогу органам управлін­ня агропромислового комплексу, підприємствам і організаці­ям у виконанні цільових програм розвитку підсобних про­мислових підприємств і промислів, у вишукуванні додаткових резервів щодо збільшення виробництва продукції, будівницт­ва нових і реконструкції діючих підприємств. Відділ розроб­ляє та затверджує в установленому порядку нормативно-тех­нічну документацію на продукцію, що виробляється на під­собних промислових підприємствах і промислах. До його компетенції віднесена участь в розробці нових технологічних комплексів машин і обладнання малої потужності для пере­робки сільськогосподарської сировини. Ним вивчається ри­нок збуту продукції і вносяться пропозиції щодо розширення асортименту і переорієнтації виробництва щодо випуску то­варів підвищеного попиту, сприяє забезпеченню підсобних промислових підприємств і промислів обладнанням, запасни­ми частинами та матеріалами.

6. Враховуючи сучасні економічні труднощі, що склалися у діяльності сільськогосподарських підприємств створена і налагоджена виробничо-господарська діяльність підсобних промислових виробництв і промислів може стати вагомим джерелом грошових надходжень для підприємств. Правовим засобом забезпечення ефективної їхньої діяльності є застосування аграрно-договірних зобов'язань сільськогосподарсько­го підприємства як власника підсобних промислових внут­рішньогосподарських підприємств і набувача вироблюваної продукції.

У таких договорах зазначається вид продукції (предмет до­говору), ціни на неї, строки виготовлення продукції, вимоги до її якості, порядок і умови розрахунків, а також юридична відповідальність в разі порушення стороною своїх договірних зобов'язань.

Для ефективного використання договорів як форм ринко­вих економічних відносин чинне аграрне законодавство на­дає власникові продукції підсобних промислових виробництв і товарів місцевих промислів усі необхідні правові засоби. За­кон "Про підприємництво" гарантує застосування самостій­ної ініціативи і забезпечення прибутковості; Закон "Про ко­лективне сільськогосподарське підприємство" надає йому право укладати будь-які договори, самостійно вибирати парт­нерів, в тому числі зарубіжних (ст. 14). Прагнення не лише виробити продукцію, а й уміло її реалізувати, одержати відпо­відний доход, забезпечити прибутковість від кожного вироб­люваного товару є неодмінною умовою економічного зміц­нення сільськогосподарського підприємства.

§ 4. Додержання законодавства щодо якості і безпеки харчових продуктів, продовольчої сировини та супутніх матеріалів

1. Виробництво високоякісної продукції є першорядним обов'язком кожного сільськогосподарського товаровиробни­ка. Залежно від якості цієї продукції визначається попит на неї споживачів, реалізація і одержання прибутку, наступне її виробництво, спроможність бути конкурентоздатною на рин­ку, як на внутрішньому, так і на зовнішньому.

За загальним поняттям якість продукції (у тому числі сільськогосподарської) — це сукупність споживчих власти­востей товарів, продуктів, що забезпечують певні потреби на­селення та народного господарства відповідно до її призна­чення. Водночас, Декрет Кабінету Міністрів України від 8 квітня 1993 р. "Про державний нагляд за додержанням стан­дартів, норм і правил та відповідальність за їх порушення" дає підстави стверджувати, що якість сільськогосподарської про­дукції — це система різноманітних показників, яким має від­повідати остання і які повинні впроваджуватись у процесі ви­робництва. Такий висновок випливає зі змісту ст. 1 цього  Декрету, де зазначено, що якість продукції — це сукупність  властивостей, які відображають безпечність, новизну, довговічність, надійність, економічність, енергоємність, естетичність, екологічність продукції тощо, які надають їй здатності задовольняти споживача відповідно до її призначення.

Визначення поняття якості дане в Міжнародному стандарті ISO 9001.87 за яким якість — сукупність властивостей, ха­рактеристик продукції чи послуги, котрі надають цим власти­востям можливість задовольняти обумовлені потреби, які пе­редбачаються, відповідно ідеологією стандартів серії 9000. Система якості повинна функціонувати таким чином, щоб забезпечити упевненість у тому, що протягом певного часу після її використання не виявляться недоліки.

Серед правових актів, що стосуються якості визначним є Закон "Про якість та безпеку харчових продуктів і продовольчої сировини", прийнятий Верховною Радою України 23 грудня 1997 р. У ст. 1 цього Закону викладено поняття якості продуктів харчування, а саме: якість харчового продук­ту являє собою сукупність властивостей харчового продукту, що визначає його здатність забезпечувати потребу організму людини в енергії, поживних та ароматизованих речовинах, бс теку для її здоров'я, стабільність складу і споживчих влас­тивостей протягом строку придатності до споживання. У цьому Законі наведені терміни та дається пояснення щодо їх значення стосовно якості і безпеки харчових продуктів і про­довольчої сировини. Зокрема, безпека останніх ознак, відсутність токсичної, канцерогенної, мутагенної, алергенної чи іншої несприятливої для організму людини дії харчових про­дуктів при їхньому споживанні у загальноприйнятих кількостях, межі яких встановлюють Міністерством охорони здоров’я України та ін. Цей Закон встановлює правові засади забезпечення якості і безпеки харчових продуктів, продовольчої сировини для здоров'я населення, регулює відносини між органами виконавчої влади і виробниками, продавцями (по­стачальниками і споживачами) під час розробки, виробницт­ві, ввезення на митну територію України, закупівлі, поста­чання, зберігання, транспортування, реалізації, використання, споживання та утилізації харчових продуктів, продоволь­чої сировини, а також надання послуг у сфері громадського харчування.

2. Забезпечення належної якості вирощуваної сільськогос­подарської продукції, харчових продуктів і продовольчої си­ровини має визначне системне значення і характеризується відповідними принципами. Закон "Про якість та безпеку хар­чових продуктів і продовольчої сировини", прийнятий Вер­ховною Радою України 23 грудня 1997 p., закріпив відповідні принципи у ст. З Закону. Основними заходами державної по­літики щодо забезпечення якості та безпеки харчових продук­тів і продовольчої сировини є:

• створення гарантій безпеки для здоров'я людини під час виготовлення, ввезення, транспортування, зберігання, реалі­зації, використання, споживання, утилізації або знищення харчових продуктів і харчової сировини;
• державний контроль і нагляд за їх виробництвом, перероб­кою, транспортуванням, зберіганням, реалізацією, викорис­танням, утилізацією або знищенням, які забезпечують збере­ження навколишнього природного середовища, ввезення в Україну, а також наданням послуг у сфері громадського харчування;
• стимулювання впровадження нових безпечних науково-обгрунтованих технологій виготовлення (обробки, перероб­ки) харчових продуктів, продовольчої сировини і супутніх ма­теріалів та виробництва нових видів спеціальних і екологічно чистих харчових продуктів, продовольчої сировини і супутніх товарів;
• підтримка контрольної якості харчових продуктів з боку громадських організацій;
• координація дій органів виконавчої влади при розробці і реалізації політики щодо забезпечення належної якості хар­чових продуктів і продовольчої сировини;
• встановлення відповідальності виробників, продавців (по­стачальників) харчових продуктів, продовольчої сировини і супутніх товарів за забезпечення їх належної якості та безпе­ки для здоров'я людини під час виготовлення, приготування, зберігання та реалізації, а також за реалізацією всієї продукції у разі її невідповідності стандарту, санітарним, ветеринарним та фітосанітарним нормам.

3. Згідно з цими правовими нормами визначаються повно­важення органів державного управління щодо забезпечення якості сільськогосподарської продукції. Зокрема, в Мінагропромі України функціонує Державна інспекція по заготівлях і якості продукції Міністерства агропромислового комплексу України. Відповідно до Положення ця Державна інспекція є міжгалузевим органом АПК України з питань державного контролю щодо заготівель і якості сільськогосподарської про­дукції, а також самостійним структурним підрозділом цен­трального апарату Мінагропрому України. Цей орган здій­снює контроль за якістю сільськогосподарської продукції та сировини під час їх виробництва і збереження та реалізації, у тому числі при проведенні експортно-імпортних операцій.

До його компетенції віднесено здійснення контролю за дотриманням підприємствами і організаціями галузі встанов­леного порядку визначення якості і кількості сільськогоспо­дарської продукції, що закуповується у товаровиробників, правила зберігання, проведення своєчасних розрахунків за неї.

Положенням про цю інспекцію передбачені і права (п. 6). їй надано право проведення перевірок господарств, заготі­вельних організацій всіх форм власності з питань дотримання ними вимог стандартів, технічних умов якості сільськогоспо­дарської продукції і сировини при здачі-прийманні, тран­спортуванні, розміщенні, зберіганні та розрахунках за неї, а також при переробці сировини у власних цехах товаровироб­ників. У разі виявлення порушень інспекція складає акти з відповідними вимогами, які є належними до виконання.

Органом державного контролю є Державна хлібна інспек­ція, що також є структурним підрозділом Мінагропрому України. Вона діє на підставі відповідного Положення від 19 грудня 1997 р. На інспекцію накладається обов'язок здій­снювати аналіз стану, кількісного, якісного зберігання зерна І а продуктів його переробки, бобових та олійних культур і си­ровини при виникненні спірних питань у процесі їх прий­мання підприємствами галузі тощо.

Аграрне законодавство накладає на сільськогосподарсько­го товаровиробника першорядний обов'язок — виробляти сільськогосподарську продукцію, харчові продукти і продо­вольчу сировину високої якості. Виконанню цих обов'язків сприяють відповідні виробничо-господарські передумови в тому числі використання нових високоврожайних сільсько­господарських культур, племінної худоби, прогресивних тех­нологій, сучасних збиральних машин, таких мінеральних доб­рив, пестицидів, що не шкодять здоров'ю людини, як спожи­вача продуктів харчування.

4. Чинні нормативно-технічні документи насамперед пе­редбачають вимоги до вирощування та виробництва продук­ції рослинництва і тваринництва. Вони встановлюють показ­ники, яким мають відповідати насіння та сільськогосподар­ська техніка, що відіграють важливу роль у процесі вирощу­вання сільськогосподарських рослин. Причому нині, коли надто часто використовується імпортне насіння, треба, щоб воно в повному обсязі відповідало щонайперше стандартам країни вирощування, а також України з огляду на можливість його використання в наших природно-кліматичних умовах. Для відтворення поголів'я худоби велике значення має систе­ма показників, додержання яких може забезпечити вирощу­вання високопродуктивної худоби і високу якість продукції тваринництва.

На рівні законодавчих актів та нормативно-технічних до­кументів встановлено також конкретні вимоги до екологічної безпеки вирощуваної в Україні та імпортованої сировини продукції рослинництва і тваринництва, в тому числі й у пе­реробленому вигляді. Ґрунтовність таких вимог обумовлена застосуванням хімічних засобів захисту і стимулювання росту рослин, впровадженням у країнах-імпортерах генної інжене­рії, використанням різних (інколи заборонених у цих країнах) стимуляторів росту в галузях м'ясного скотарства і птахів­ництва.

Скажімо, Законом "Про пестициди і агрохімікати” врегу­льовано правові відносини, пов'язані з державною реєстра­цією, виробництвом, закупівлею, транспортуванням, збері­ганням, реалізацією та безпечним для здоров'я людини і навколишнього природного середовища застосуванням пес­тицидів і агрохімікатів. Ним спеціально визначено права та обов'язки підприємств, установ, організацій і громадян, а та­кож повноваження органів державної виконавчої влади і по­садових осіб у відповідній сфері.

Цей Закон закріпив вимоги до якості за критеріями без­печності сільськогосподарської сировини і харчових продук­тів. Так у ст. 18 даного акта зазначено, що сільськогосподарська сировина І харчові продукти рослинного і тваринного походження, при виробництві, зберіганні й транспортуванні яких використовувалися пестициди і агрохімікати, мусять від­повідати санітарно-гігієнічним вимогам, що має бути під­тверджено сертифікатом відповідності. Рішення про порядок використання сільськогосподарської сировини і харчових продуктів, що не відповідають санітарно-гігієнічним вимо­гам, приймають органи Державного санітарного нагляду і державної ветеринарної медицини. Сільськогосподарська си­ровина і харчові продукти, що не можуть бути використані, підлягають вилученню, утилізації та знищенню в порядку, встановленому Урядом України.

Крім того, цим Законом (ст. 19) визначено вимоги до якості за критеріями безпечності імпортованої сільськогоспо­дарської сировини і харчових продуктів. У ньому зазначено, що вони за цими критеріями мають відповідати державним стандартам України та іншим нормативним документам, суп­роводжуватися сертифікатами відповідності.

5. Суспільні відносини, що виникають з приводу якості сільськогосподарської продукції, значною мірою мають регу­люватися нормами цивільного права і є цивільно-правовими, зокрема це стосується таких понять як ідентифікація і серти­фікація. Ідентифікація як термін означає визначення від­повідності показників якості харчових продуктів і продоволь­чої сировини показникам, встановленим у нормативній і тех­нічній документації виробника харчових продуктів чи наве­денням в інформації про ці продукти, а також визначенням відповідності харчових продуктів і продовольчої сировини у звичайній загальній назві з метою сертифікації.

Відповідно під сертифікацією розуміється процедура, в процесі якої уповноважений (акредитований) Державним ко­мітетом по стандартизації, метрології та сертифікації орган документально засвідчує, що харчові продукти або продо­вольча сировина відповідає встановленим вимогам.

Згідно зі ст. 15 Закону "Про якість та безпеку харчових продуктів і продовольчої сировини" встановлена обов'язко­вість сертифікації харчових продуктів, продовольчої сирови­ни, супутніх матеріалів, послуг у сфері громадського харчу­вання та сертифікація системи якості їх виробництва.

Порядок і правила сертифікації встановлюються Держав­ним комітетом України по стандартизації, метрології та сертифікації.

Обов'язкова сертифікація харчових продуктів, продоволь­чої сировини, супутніх матеріалів, послуг у сфері громадсько­го харчування, а також сертифікація систем якості цих про­дуктів, сировини, матеріалів, надання послуг здійснюється органами сертифікації, акредитованими Державним коміте­том України по стандартизації, метрології та сертифікації.

6. Важливим етапом захисту прав споживачів, збереження належної якості сільськогосподарської сировини і харчових продуктів є цілеспрямована утилізація відходів виробництва та екологічної безпечності сировини і харчових продуктів, зокрема тих, що не відповідають санітарно-гігієнічним вимо­гам (надмірний вміст нітратів, молоко і м'ясо хворих тварин тощо).

На сільськогосподарські підприємства, сільські (фермер­ські) господарства як виробників сільськогосподарської про­дукції і сировини поширюються норми Закону "Про якість та безпеку харчових продуктів, продовольчої сировини" стосов­но їхніх правомочностей як виробників і постачальників цих товарів. Відповідно до ст. 19 суб'єкти підприємницької діяль­ності — фізичні та юридичні особи усіх форм власності, які займаються розробленням, виробництвом, зберіганням, транспортуванням, ввезенням в Україну, використанням, а також реалізацією харчових продуктів продовольчої сирови­ни, мають право: одержувати в установлений строк неодмінну та достовірну інформацію від відповідних органів виконавчої влади про можливість реалізації, використання і споживання харчових продуктів, продовольчої сировини і супутніх мате­ріалів в Україні і в разі потреби звертатися за захистом своїх прав до суду.

Поряд з цим суб'єкти підприємницької діяльності зобов'я­зані реалізовувати та використовувати харчові продукти, про­довольчу сировину і супутні матеріали лише за наявності до­кументального підтвердження їхньої якості та безпеки: забез­печувати безперешкодний доступ на відповідні об'єкти пра­цівниками, які здійснюють державний контроль і нагляд, для проведення перевірки відповідності виробництва, зберігання, транспортування, реалізації, використання харчових продук­тів і продовольчої сировини вимогам, нормам і правилам що­до якості та безпеки цих продуктів і сировини. Необхідно та­кож відшкодувати споживачам шкоду, заподіяну внаслідок порушення законодавства України про якість та безпеку хар­чових продуктів і продовольчої сировини.

7. За порушення законодавства про додержання вимог що­до якості та безпеки харчових продуктів і продовольчої сиро­вини передбачено цивільно-правову, адміністративну або кримінальну відповідальність відповідно до законів України.

Комплекс наведених заходів розробляється сільськогоспо­дарським підприємством і закріплюється в системі управлін­ня якістю продукції. Такі системи декілька років тому були розроблені та досить успішно використовувалися. Кризові явища якоюсь мірою загальмували цю досить важливу діяль­ність. Одначе боротьба за ринки збуту змусить українських аграрних товаровиробників підвищити вимоги до якості та екологічної безпеки своєї продукції, перейти на новий рівень використання системи управління її якістю, здійснюваного з додержанням міжнародних вимог.

Одне з чільних місць у системі забезпечення якості сіль­ськогосподарської продукції та безпеки споживачів посідає інститут відповідальності (насамперед, цивільно-правової та адміністративної, а вже потім і кримінальної).

Таку відповідальність за шкоду, заподіяну життю, здо­ров'ю або майну споживача, на рівні законів встановлено, зокрема, Законом "Про захист прав споживачів", Декретом Кабінету Міністрів України "Про державний нагляд за додер­жанням стандартів, норм та правил та відповідальність за їх порушення", а на рівні локальної правотворчості — умовами конкретних договорів, конкретних контрактів купівлі-продажу, контрактації, міни, кредиту під заставу майбутнього вро­жаю, ф'ючерсних та ін. угод.

8. Законом "Про захист прав споживачів" (ст. 17), зокре­ма, встановлено майнову відповідальність за шкоду, заподія­ну товарами (роботами, послугами) неналежної якості. Відпо­відно до нього шкода, заподіяна життю, здоров'ю або майну споживачка товарами, що містять недоліки, підлягає відшко­дуванню в повному обсязі, якщо законодавством не передба­чено більш високої міри відповідальності. Право вимагати відшкодування заподіяної шкоди визначається за кожним по­терпілим споживачем незалежно від того, перебував він чи ні у договірних відносинах із виготовлювачем. Таке право збері­гається протягом встановленого терміну служби (терміну придатності).

Згідно з п. 4 ст. 17 Закону "Про захист прав споживачів" виготовлювач несе відповідальність за шкоду, заподіяну жит­тю, здоров'ю або майну споживача у зв'язку з використанням матеріалів, обладнання, приладів, інструментів та інших засо­бів, необхідних для виробництва товарів незалежно від рівня його наукових і технічних знань.

Недолік — окрема невідповідність товару вимогам норма­тивних документів, умовам договорів або вимогам, що став­ляться до нього, а також інформації про товар, яка надана ви­готовлювачем (виконавцем, продавцем). Істотний недолік — недолік, який робить неможливим чи недопустимим вико­ристання товару відповідно до його цільового призначення, або який не може бути усунутий цим споживачем, або для його усунення необхідні великі затрати праці й часу, або він робить товар іншим, ніж передбачено договором, або прояв­ляється знову після його усунення (преамбула Закону "Про захист прав споживачів").

Декретом Кабінету Міністрів України "Про державний нагляд за додержанням стандартів, норм і правил та відпові­дальність за їх порушення" (розділ 5) передбачено також від­повідальність за порушення стандартів, норм і правил, яка повною мірою поширюється й на сільськогосподарські під­приємства.

Відповідно до ст. 8 цього Декрету суб'єкт підприємницької діяльності (підприємець) несе відповідальність за порушення стандартів, норм і правил. Зокрема, за реалізацією продукції, що не відповідає їх вимогам, він сплачує штраф у розмірі 25 відсотків вартості реалізованої продукції: за ухилення від пред’явлення органам державного нагляду продукції, яка під­лягає контролю, — штраф у розмірі 25 відсотків вартості про­дукції, що випущена з моменту ухилення: за реалізацію про­дукції, яка підлягає обов'язковій сертифікації, але не про­йшла її, — штраф у розмірі 25 відсотків вартості реалізованої продукції; за реалізацію експортної продукції, яка не відпові­дає вимогам стандартів, форм і правил, про що є письмове підтвердження споживача, — штраф у розмірі 25 відсотків вартості реалізованої продукції; за реалізацію продукції, забо­роненої до випуску і реалізації органами державного нагляду, — штраф у розмірі 100 відсотків вартості реалізованої продук­ції: за випуск, реалізацію продукції, яка внаслідок порушення вимог стандартів, норм і правил є небезпечною для життя, здоров'я і майна людей та навколишнього природного середовища, — штраф у розмірі 100 відсотків вартості випущеної реалізованої продукції.

Сплата зазначених штрафів не звільняє підприємця від обв’язку відшкодувати споживачам продукції збитки, яких вони зазнали внаслідок порушення стандартів, норм і правил, виконання умов договору на поставку продукції. Постанови про накладення штрафів видають головний державний інспектор Автономної Республіки Крим, області, міста або його заступник, а  в окремих випадках — головний державний інспектор України або його заступники. Один примірник постанови надсилається державній податковій інспекції за місцезнаходженням підприємця для контролю за надходженням штрафу. В разі невиконання порушником постанови протя­гом 15 днів від дня її видання сума штрафу стягується у беззаперечному порядку державною інспекцією.

Треба, однак, зазначити, що відповідно до п. 7 ст. 8 вказа­ного декрету штрафи не накладаються, якщо є рішення уряду України про дозвіл реалізовувати сільськогосподарську про­дукцію з відхиленням щодо якості від вимог стандартів у ра­хунок виконання державного замовлення: підприємець має дозвіл на тимчасове відхилення від вимог відповідних стан­дартів щодо якості продукції, виданий Держстандартом Ук­раїни за наявності клопотання заінтересованого органу дер­жавної виконавчої влади, згоди споживача та спеціально уповноваженого органу, який здійснює державний нагляд за безпечністю цієї продукції. При цьому підприємець відрахо­вує в порядку, встановленому Мінфіном України, в дохід дер­жавного бюджету 10 відсотків вартості такої продукції протя­гом строку дії дозволу.

§ 5. Організація збуту (продажу) сільськогосподарської продукції

1. Виробничо-господарська діяльність колективно-коопе­ративних сільськогосподарських підприємств і товариств се­лянських (фермерських) домашніх підсобних господарств охоплює собою цілеспрямовану з метою забезпечення реалі­зації і одержання прибутку організацію збуту (продажу) ви­робленої сільськогосподарської продукції. Здійснення збуту (продажу) вироблених і виготовлених продуктів харчування та сільськогосподарської сировини становить собою, по-пер­ше, реалізацію виробником належного йому права власності на цю продукцію, реалізацію його права розпорядження нею; по-друге, організація збуту (продажу) своєї продукції є про­явом його права на підприємницьку діяльність; по-третє, ра­ціональна організація збуту (продажу) продукції забезпе­чується одержання її власником відповідного прибутку (дохо­ду), без чого виробничо-господарська діяльність була б недо­цільною і непотрібною.

Закон України "Про підприємництво" від 7 лютого 1991 р. поширює свою чинність на юридичні і фізичні особи, які зай­маються підприємницькою діяльністю, а тому його норми становлять собою правову основу регулювання відносин сільськогосподарських товаровиробників щодо організації збуту (продажу) продукції, яку вони виробляють і виготовля­ють. З прийняттям нового Цивільного кодексу України відпо­відні правові норми про підприємництво будуть закріплені в ньому, а потреба в Законі "Про підприємництво" відпаде.

2. За своїм економіко-соціальним змістом відносини орга­нізації збуту (продажу) продукції ототожнюються із терміном маркетинг, що походить від англійського слова market — ринок.

Питання належної організації збуту (продажу) сільсько­господарської продукції мають важливе виробничо-господар­ське економічне значення як для виробників, так і для орга­нів державного управління сільським господарством. Цим питанням приділена увага в правових актах, якими визначені повноваження органів державно-правового регулювання сільського господарства. Так зокрема, це — Положення про Головне управління ринкових відносин, маркетингу та балан­сів продовольчих ресурсів Міністерства агропромислового комплексу України, яке затверджене наказом від 19 грудня 1997 р.

Головне управління організовує систему маркетингу у сфері виробництва і реалізації сільськогосподарської продук­ції та продуктів її переробки, сприяє інформуванню товаро­виробників усіх форм власності з цих питань, створенню умов для реалізації продукції через ринкову інфраструктуру, відновленню традиційних і освоєнню нових ринків збуту. Про доцільність застосування маркетингу йдеться в Поло­женні про Головне управління землеробства і маркетингу продукції рослинництва Мінагропрому України, в Положенні про Головне управління виробництва і маркетингу продукції тваринництва з державною племінною інспекцією Мінагропром України. У вирішенні питань маркетингу зацікавлені й  структурні підрозділи міністерства, організація збуту (продажу) сільськогосподарської продукції є складним управлінсько-розпорядчим, економічним і організаційним процесом. Кожний з видів сільськогосподарської продукції, зокрема, продукція переробки, будучи товаром, підпорядкована загальним засадам реалізації, що відпо-вимогам ринкових економічних відносин. Практичне застосування маркетингу потребує спеціальної комерційно-методичної розробки науково-практичних засад, умов, порядку і особливостей реалізації сільськогосподарської продукції та продукції її переробки. Потреба в таких рекомендаціях методики є вкрай необхідною і тому, що в сільському господарстві України відсутній певний досвід здійснення на­шої організації збуту (продажу) цих товарів внаслідок цілого ряду причин.

3. За теперішніх часів органи державно-правового регулювання сільського господарства фактично не є підготовленими застосування сучасних методів організації збуту (продажу) сільськогосподарської продукції. Першопричина цього полягає у відсутності умов і навичок до впровадження засад ринкової економіки у сфері сільськогосподарського виробництва та споживання.

У перші роки проголошення незалежності України йшлося про піднесення значущості приватної власності, перехід до ринкових економічних відносин у сільському господарстві. Однак економіка сільського господарства занепадала, дедалі більше поширювалися бартерні (договірні) відносини, виробничо-господарські потужності не розвивалися, продуктивність сільського господарства катастрофічне зменшувалась, оподаткування сільськогосподарського товаровиробника непомірно зростало, колгоспники і працівники державних сільськогосподарських підприємств роками не одержували грошової оплати за свою працю. Внаслідок наведених причин, факторів і умов щодо застосування такого методу організації збуту (продажу) продуктів харчування і продовольчої сировини,  як маркетинг,  його впровадження на відповідному рівні виробниками цих товарів передчасне. Для цього необхідно здійснити цілий ком­плекс заходів: організаційио-правових, організаційно-управлінських, агротехнологічних, матеріально-технічних, зміцнити  економіку сільськогосподарських підприємств,  істотно j підвищити рівень професіоналізму спеціалістів і керівників.

4. Маркетинг як суспільно-економічна система — це сукупність методів, способів, засобів, спрямованих на організацію збуту (продажу) сільськогосподарської продукції (продук­тів харчування) і сільськогосподарської сировини з метою задоволення споживчого попиту та одержання прибутку. Маркетинг являє собою наукову концепцію та засновану на систему управління виробничою та збутовою діяльністю під­приємств АПК, що забезпечує виявлення потреб споживачів, і виробництво відповідних цим потребам видів сільськогосподарської продукції,  просування товарів до споживачів одержання на цій основі максимального прибутку.

Здійснення маркетингу охоплює собою наступні складові частини: по-перше, дослідження ринку; по-друге, сегментування та відбір цільових ринків; по-третє, розробка комплек­су заходів щодо вивчення товару, покупців, конкурентів, рин­ку, прогнозування наявного та наступного попиту, організації виробництва та збуту товару, фінансування своєї діяльності; по-четверте, реалізація кожного із зазначених заходів.

Ефективне застосування маркетингу на підприємствах АПК перебуває у безпосередньому зв'язку з досконалим ме­неджментом, тобто управлінням його діяльністю. Таке управ­ління охоплює собою організацію керівниками і спеціаліста­ми АПК раціональної та якісної роботи співробітників ціле­спрямований вплив менеджера на підлеглих йому працівників (персонал) в інтересах успішного вирішення завдань, що поставлені перед ними, та результативної роботи підприємства.

Істотним компонентом маркетингу є попит. Попит — це суспільна або особиста потреба в матеріальних благах та по­слугах, засобах виробництва та предметах вжитку, забезпе­ченні грошовими коштами. В процесі організації збуту (про­дажу) сільськогосподарської продукції має значення форму­вання попиту. Йому сприяє обізнаність покупців про пожив­ні якості товару, про наявність на ринку необхідного покупцеві товару, про потреби, які цей товар задовольняє, про наявність у цього товару рис якості, що задовольняють потреби покупця; про якість задоволення потреб, опис спо живання якостей товару, про гарантії захисту покупців, якщо вони не будуть задоволені якісними властивостями товару.

Умовою застосування маркетингу треба розглядати спосо­би інформування потенційних споживачів. З цією метою про­водиться відповідна реклама цього виду товару через всі до­ступні її засоби: виставки, ярмарки, аукціони, плакати, філь­ми, рекламні буклети, каталоги, рекламні планшети та лис­тівки. Наведені та інші способи інформації призначені в першу чергу для тих, хто приймає рішення щодо придбання товару. Заходи щодо формування попиту мають за мету забез­печити ввезення на ринок товарів ринкової новизни, зокре­ма, нові сорти сільськогосподарських культур, нові породи тварин, найсучасніші види сільськогосподарської техніки (комбайни, сівалки), отрутохімікати та ін.

Результативність маркетингу настає за умови стимулюван­ня збуту (продажу) сільськогосподарської продукції залежно від призначення товарів чи то для виробничого чи особистого користування. Стимулювання полягає в заінтересованості по­середників продавати товар з максимальною енергією, роз­ширювати коло його покупців, надавати цінові знижки най­більш необхідним товарам. Стимулювання реалізації продук­ції можливе внаслідок різкого збільшення оплати праці посе­редників, якщо ними забезпечено збут (продаж) зумовленої кількості товару.

Застосування заходів, спрямованих на стимулювання своєчасного і вигідного для виробника сільськогосподарської продукції або ж сільськогосподарської техніки повною мірою залежить від нього самого. Поряд із звичайними факторами забезпечення ефективного збуту (продажу) продукції існують чинники, які виходять за межі внутрішньогосподарської ді­яльності виробника. До цих чинників слід віднести врахуван­ня виробником конкуренції як фактору, що функціонує по­ряд з виробником конкретного виду товару. Цей чинник по­лягає в тому, що на ринку товарів — видів продукції сільсько­го господарства або ж товарів для цієї галузі народного господарства є інші виробники такого роду продукції. Саме вони виступають на ринку конкурентами, тобто виникає фак­тор конкуренції, який має безпосередній вплив на маркетинг усіх, виробників.

За своїм суспільно-економічним змістом конкуренція ста­новить собою суперництво між товаровиробниками за кращі економічно вигідніші умови виробництва і реалізації продук­ції. Це суперництво полягає в діяльності, обумовленій належною обізнаністю щодо попиту на ринку відповідних товарів сільськогосподарської продукції і товарів для сільськогосподарських виробників, з якісними показниками і наявним» можливостями для задоволення потреб покупців, з ціновим фактором, тривалістю зберігання і придатністю для спожи­вання та ін.

Характеристику маркетингу як суспільно-економічного явища та його науково-практичне обгрунтування доцільної доповнити наведенням оцінок зарубіжних авторів. Відомий американський економіст Ф. Котлер визначає маркетинг людську діяльність, спрямовану на задоволення потреб за до­помогою обміну. А провідний теоретик з проблем управлінь Друкер про основну мету маркетингу висловився таким чи­ном: "Мета маркетингу — зробити зусилля по збуту непотрібними. Його мета — так добре пізнати і зрозуміти, що товар послуга будуть так підходити споживачеві, що вони буя продавати себе самі. Маркетинг не починається там, де завершується виробництво. Він повністю базується на вивченні споживчого попиту і його основна мета — виробляти і пропо­нувати споживачам такий товар, послуги, інфраструктуру, сервіс тощо, які відповідають платоспроможному попиту".

Британський інститут маркетингу визначає маркетинг як функцію управління, що полягає в організації і координації всіх форм ділової активності, пов'язаної з оцінкою платоспроможності споживанням і перетворенням її ефективного попиту на певний товар, просуванням товару чи послуги до кінцевого споживача або клієнта з метою досягнення прибутку чи інших цілей, намічених компанією.

У зарубіжній літературі щодо маркетингу визначаються такі засади — правила:

• виробляйте те, що можна продати, замість того, щоб прагнути продати те, що можете виробляти;
• вивчайте потреби і задовольняйте їх;
• любіть клієнта, а не товар.

Безперечно, що зарубіжний досвід треба вивчати, уза­гальнювати і впроваджувати.