§ 1. Загальні питання ринкових перетворень на селі

Про необхідність змін говорять там, де існуючий стан речей не задовольняє. Ринкові перетворення й аграрна реформа запо­чатковані у зв'язку з тим, що стара радянська адміністративно-командна система господарювання показала свою неефектив­ність. Більшість колгоспів і радгоспів, утворених у ході насиль­ницької колективізації, були збитковими. У них впроваджувався позаекономічний примус до праці, відновлювалися феодальні методи експлуатації селян. Практикувався механізм "ножиць цін", тобто завищення цін на продукцію промисловості та зани­ження — на сільськогосподарську, що призвело до зубожіння се­ла. Внаслідок такого пограбування зростало відчуження селян від землі та інших засобів виробництва, втрачалися стимули до пра­ці, сільське господарство значно відставало від передових аграр­них технологій розвинених країн, що робило його щораз менш ефективним.

Механізм адміністративно-командної планової економіки пе­редбачав монополію державної власності на засоби виробництва, в тому числі природні ресурси, застосування жорстких методів бю­рократичного централізму в управлінні сільським господарством, тобто адміністративних наказів (команд) і примусу; самоврядуван­ня обмежувалося в усіх царинах суспільного життя, забезпечувала­ся майже повна зайнятість населення, але розподіл матеріальних благ здійснювався централізовано на плановій основі. Планування відігравало важливу роль, позаяк держава зосереджувала всі трудо­ві й матеріальні ресурси, а тому управляла ними для досягнення своїх   цілей.

Що ж було поганим у плановій економіці? Безперечно, вона мала і свої плюси: майже 100% зайнятість населення, залучення практично всіх трудових і матеріальних резервів до суспільного розвитку, єдина централізована воля, яка спрямовувала суспільство на пошуки шляхів розвитку держави. Проте така система може бу­ти ефективною тільки за умови відсутності помилок в управлінні й плануванні: найменший прорахунок, помилка перекошували всю систему — саме через це й виникали дефіцити товарів широкого вжитку   й   черги  у  крамницях.

Але особливо негативним моментом планової економіки було -знищення    стимулу   людини   до    ефективної   творчої   праці.    Повна зайнятість позбавляла людей страху втратити роботу, індивідуальна ініціатива не заохочувалася: від працівників вимагалося тільки ви­конувати команди. Це штучно зменшувало резерв інноваційного розвитку, що зрештою призвело до значного технологічного відста­вання країни від розвинених країн. А відсутність стимулів до твор­чої праці — до неефективного господарювання, невідповідального ставлення до своєї роботи і значного зниження якості вітчизняної продукції,   а   відтак   —  до   зубожіння   країни.

Що являє собою ринкова економіка й чому держава взяла курс на перехід до ринку? Ринкова економіка або ринкове господарство згідно з теорією Адама Сміта — це лад, в якому відбувається віль­на гра ринкових сил. Природною рушійною силою господарського розвитку є прагнення індивіда до реалізації своїх економічних ін­тересів. Дбаючи про свої інтереси, така економічно вільна особа покращує як свій добробут, так і примножує багатство суспільства . Рушійними економічними силами ринкової системи господарю­вання є приватна власність на засоби виробництва, вільна конку­ренція, яка вирівнює попит і пропозицію. Держава відіграє друго­рядну роль: організація охорони громадського порядку, освіти, оборони,   розв'язання   екологічних  проблем  тощо.

Це класична теорія ринкової економіки. Вона показала свою неефективність у часи великої економічної депресії в США та мо­нополізації ринку, що зумовило посилення державного регулюван­ня економічних процесів. Тому згодом виникли інші теорії: "соці­ального ринкового господарства", "держави загального добробуту" тощо, які передбачають змішану систему ведення господарства: ринкова економіка з різним ступенем державного регулювання. Приватна власність не заперечує державної власності, а ринкові за­кони — державного регулювання господарства. Ринкова система господарювання характеризується плюралізмом форм власності, регулюванням ринкових законів попиту і пропозиції. Вона має свої мінуси: певний рівень безробіття; високий рівень лібералізації, який, з огляду на український менталітет, був сприйнятий як все­дозволеність; відсутність централізованої системи державного пла­нування, що призвело певною мірою до відсутності ефективного управління господарськими процесами. Однак ринкова система має й свої істотні переваги: вищий рівень свободи і приватна влас­ність на засоби виробництва стимулюють приватну ініціативу, творчу діяльність, інноваційний розвиток господарства, впровад­ження новітніх технологій, а конкуренція — боротьбу за якість продукції, пошук ринків збуту, що задовольняє насамперед спожи­вача.

Проблемою України під час переходу до ринкових методів гос­подарювання є нерозуміння кінцевої моделі, на досягнення якої спрямовані ринкові перетворення. На початку реформ держава припустилася   істотної   помилки,    зруйнувавши   централізовану   планову систему господарювання, сподіваючись на формування кла­сичної ринкової економіки за теорією А. Сміта. При цьому не було єдиної програми чи концепції таких перетворень. Відсутність навчання керівництва підприємств і населення основам господа­рювання в нових умовах призвело до спаду виробництва й затяж­ної економічної кризи. Менталітет пересічного українця, змінений радянською системою, не дозволяв населенню ефективно скорис­татися всіма благами ринкової свободи. Це спричинило неефектив­ність економічних перетворень, особливо на селі, яке традиційно відзначалося   консервативним   менталітетом.

Зрештою з'ясувалося, що обійтися без державного регулювання ринкової економіки не можна. Згідно з Основними засадами і нап­рямами становлення економіки України в кризовий період, схвале­ними постановою Верховної Ради України від 15 червня 1994 p., курс було взято на формування змішаної системи господарювання: поєднання державного регулювання з приватною ініціативою. На­певне, така модель має бути найефективнішою: помилки централі­зованого державного управління тепер виправлятимуться приват-ними підприємствами: досвід Югославії показує, що навіть коли державне господарство було повністю зруйноване внаслідок вій­ськової операції HAT О, забезпечення населення продуктами спо­живання, завдяки приватному секторові народного господарства, практично лишилося на довоєнному рівні. Приватна ініціатива має стимулювати інноваційний розвиток держави. Така система має бу­ти   гнучкішою  та   ефективнішою.

Для переходу на нові методи господарювання на селі потрібно було здійснити приватизацію державної власності на засоби сіль­ськогосподарського виробництва, в тому числі на землю, створен­ня необхідних господарських і правових умов становлення й роз­витку приватних господарств, зокрема формування інфраструктури аграрного ринку, а також навчання селян господарюванню в нових умовах. Існуюча в Україні модель ринкових перетворень передба­чає реалізацію перших двох напрямів, але третій — практично іг­норується. На селі тривалий час зберігалася адміністративно-ко­мандна система господарювання: селяни підкорялися головам кол­госпів і були практично позбавлені приватної ініціативи. Лише ос­таннім часом під впливом прикладів ефективного господарювання окремих фермерів та інших приватних господарств свідомість селя-нина змінюється: він дедалі більше починає розуміти як можна ви­користати   переваги  ринкової   економіки.

Загалом   ринкові  реформи   на  селі   поділяються   на такі  етапи:

І.   Деклараційний етап    (1990-1994   pp.):    проголошення    на   офіцій­ному  рівні   курсу   на  ринкові   перетворення,   формування   багатоук­ладної  ринкової   економіки,    забезпечення   приватної   власності   на засоби   виробництва   і   на   земельні ділянки.   У  цей   час   приймають законодавчі  акти,   які  регулюють  порядок  зайняття   підприємниць­кою  діяльністю,   встановлюють   основні   засади   приватизації   майна і   землі,   закріплюють   право   приватної   власності,    вільного   ціноутворення. Разом з тим, ці норми-декларації не прийняли консерва­тивні селяни. І хоча на цьому етапі починається перетворення колгоспів на колективні сільськогосподарські підприємства, вони й надалі лишаються збитковими. Держава продовжує застосовува­ти щодо регулювання сільського господарства переважно нерин-кові методи адміністративно-командної системи господарювання: зберігаються "ножиці цін", сільськогосподарська продукція реалі­зується переважно державі за її замовленням і за фіксованими дер­жавними цінами. Держава централізовано продовжує забезпечува­ти село машинною технікою, пально-мастильними матеріалами, засобами захисту рослин, надає дотації і кредити. Незважаючи на це, сільське господарство залишається збитковим, а держава що­року списує борги сільськогосподарських підприємств. Хоча в цей час і виникають окремі фермерські господарства та інші приватні сільськогосподарські формування, це скоріше винятки з правила, ніж загальна тенденція, бо селянам невигідно створювати приват­ні   господарства.

II.     Інфраструктурний етап      (1995-1998      pp.):       зусилля      держави спрямовані   на  поступовий   перехід до  ринкових   важелів  управління сільським   господарством   і   формування    інфраструктури   аграрного ринку.    Початком    його    можна   вважати    18    січня     1995    р.    —   дату прийняття   Указу   Президента   України   №    63/95    "Про   заходи   щодо реформування   аграрних   відносин",   згідно   з  яким,   селянам   надали право    самостійно    розпоряджатися    вирощеною    сільськогосподар­ською   продукцією,   реалізуючи  її   за договорами  через   біржі,   торго­ві та контрактові доми,   заготівельні та  посередницькі  організації.   У цей   час   створюються   аграрні   біржі,   торгові доми,   поступово   фор­мується   аграрна   ринкова   інфраструктура,    відпрацьовуються    меха­нізми   вільного   ціноутворення   на  сільськогосподарську  продукцію   і кредитування     сільськогосподарських    товаровиробників.     Відтепер держава  сама  стає   учасницею   аграрного ринку  й  купує   сільськогос­подарську   продукцію  для державних  потреб   через  ринкові   механіз­ми:   на   біржах,   через   аукціони  тощо.   Аграрна  реформа   прискорю­ється:   провадиться   приватизація та  паювання   землі  й  майна,   зрос­тає   кількість   приватних   господарських   формувань   на   селі.    Проте ринкові  перетворення   не   передбачали   проведення   широкої  кампа­нії просвіти  селян,   через  це   вони  переважно  залишаються   в управ­лінні  голів колгоспів  і не  користуються  можливостями створювано­го   аграрного  ринку.   Держава  продовжує   вживати   не  ринкові,   а ад­міністративні     заходи     щодо     забезпечення     сільськогосподарських підприємств  технікою,   пально-мастильними   матеріалами,   а  госпо­дарства    залишаються    збитковими    і    щороку   держава    змушена   їм списувати   борги.   Вона  поки   що   не   має   єдиної   концепції  аграрних реформ,   тому  провадить  аграрні  експерименти:   виокремлює   базові господарства для   опрацювання ринкових  моделей  господарювання,
вивчає   та   узагальнює   їх досвід.

III.     Концептуальний етап     (1998-1999    pp.):     У    цей    час    опрацьо­вуються     концепції    аграрної    реформи.     Якщо    раніше    реформи провадилися без належного концептуального обґрунтування і прорахунку вжитих заходів, що призвело до їх непослідовності та частковості, чого навіть не передбачали ідеологи реформ. Впродовж цього етапу на основі узагальнення попереднього дос­віду реформування опрацьовуються концепції аграрної реформи, що має забезпечити її комплексний і виважений характер. Його початком можна вважати 29 квітня 1998 p., коли Указом Прези­дента України затверджені Основні напрями розвитку агропро­мислового комплексу України на 1998-2000 роки. Власне цей до­кумент і був однією з перших комплексних концепцій аграрної реформи й розвитку аграрного ринку. Він охоплював різні цари­ни сільського господарства і був покликаний створити ідеологіч­не підґрунтя аграрних реформ. У цей час продовжує формувати­ся інфраструктура аграрного ринку, але вже на концептуальних засадах; запроваджується фіксований сільськогосподарський по­даток, який істотно зменшив податковий тягар на селян; закла­даються основи диференційованого розвитку аграрного ринку. Річ у тому, що право Європейської Спільноти передбачає дифе­ренційоване регулювання окремих секторів аграрного ринку: ринку цукру, зерна, олії, молока та ін. Україна, намагаючись застосувати свою правову систему до права ЄС, починає дифе­ренційовано регулювати різні сегменти аграрного ринку. В усьо­му іншому спостерігаються ті самі тенденції, що й за Інфрас-труктурного     етапу.

IV. Радикальний етап (1999-2000 pp.): пов'язується з прийнят­тям реформаторського Указу Президента України від 3 грудня 1999 р. № 1529/99 "Про невідкладні заходи щодо прискорення ре­формування аграрного сектору економіки". Радикальність реформ полягала в тому, що протягом короткого періоду колективні сіль­ськогосподарські підприємства були реформовані і на їх базі ство­рені приватні сільськогосподарські підприємства, фермерські гос­подарства, агрогосподарські товариства, сільськогосподарські коо­перативи та інші суб'єкти аграрного права, засновані на приватній власності. Як у роки примусової колективізації селян зганяли в колгоспи, так протягом 1999-2000 pp. відбувався зворотний про­цес: колективні сільськогосподарські підприємства реформовали централізовано. Вони змушені були укладати з власниками зе­мельних часток (паїв) договори їх оренди і виплачувати селянам орендну плату за користування земельними ділянками господарс­тва, які були обтяжені правом членів господарства на земельну частку (пай). Земельна частка (пай) відтепер стала цілком новою правовою категорією, новим об'єктом прав, який можна було зда­ти в оренду, укласти інші господарські договори щодо неї. І хоча на цьому етапі ще не забезпечувалося проведення просвітницької кампанії серед селян щодо порядку господарювання в ринкових умовах, такі радикальні заходи все-таки вплинули на свідомість селян, котрі відчули себе власниками. Реформованим сільськогос­подарським   підприємствам   списується   заборгованість,   приймається Указ Президента України від 6 червня 2000 р. № 767/2000 "Про заходи щодо забезпечення формування та функціонування аграр­ного ринку", який був націлений на прискорення формування йо­го   інфраструктури.

V.     Закріплюючий етап    (2001-2002    рр.)^: для того,    щоб    закріпити позитивні   результати   аграрної   реформи,   вживаються   заходи   щодо її моніторингу  і  подальшого   формування   інфраструктури   аграрно­го ринку.   В  цей час  приймається  Закон України від   18  січня  2001   р. "Про   стимулювання    розвитку   сільського    господарства    на   період 2001-2004   років".    Він    передбачає    формування    механізму   застав­них    закупок    сільськогосподарської    продукції    (тобто    можливості селян    одразу    продати    продукцію   державі   та   отримати    кошти,    а згодом,   у  разі   її   подорожчання   на   ринку,   продати   її   іншому   по­купцеві,   повернувши державі   кошти   й   відшкодувавши   витрати   на її  зберігання).    Передбачається   податкове   стимулювання   сільсько­господарського   виробництва,   пільгове   кредитування   та  страхуван­ня,   розвиток   лізингу   й   фондового   ринку.    Важливою   складовою аграрної    реформи    стає    запровадження    системи    сільськогоспо­дарських   дорадчих    служб.     Концепцію    становлення    і    розвитку мережі   сільськогосподарських   дорадчих   служб    в   Україні   затвер­джено   наказом    Мінагрополітики,   Української   академії   аграрних наук   і   Національної  академії   наук   України   від   25   квітня   2001    р. №     114/36/165.    Саме   сільськогосподарські   дорадчі   служби   покли­кані   забезпечити   ринкову   просвіту   селян.    Це   те,   з  чого  треба  бу­ло   починати   аграрну  реформу.    В   Україні   створюється   близько   50 аграрних   бірж,   близько   600   агроторгових домів,    понад   800   обслу­говуючих   кооперативів,    понад    19   тис.    заготівельних   пунктів.    Пе­редбачаються     заходи     з    розвитку    експорту    сільськогосподарської продукції.   Запроваджується  постачання   села технікою,   пально-мас­тильними   матеріалами   й добривами   на ринкових  засадах.   Прийма­ються   укази   Президента  України   від   8   серпня   2002   р.   №   694/2002 "Про   заходи   щодо   прискорення   розвитку   аграрного   ринку"   і   від 8   серпня   2002   р.   №   695/2002   "Про   заходи   щодо   розвитку   іпотеч­ного   ринку   в   Україні

VI.    Комплексний етап   (з   2003   р.   і до  сьогодні):   пов'язаний   з   Ком­плексною   програмою   розвитку   аграрного   ринку   України   на   2003-2004   роки,   затвердженою   постановою   Кабінету   Міністрів   України від   1   березня   2003   р.   №   271.   Програма   має   комплексний  характер і  передбачає:   формування   інфраструктури   аграрного  ринку;   розви­ток   сільськогосподарських  дорадчих   служб   для   забезпечення   рин­кової   просвіти   селян;   забезпечення   застосування   високих   іннова­ційних технологій  у  сільському господарстві;   розвиток аграрної  на­уки;    виставкової   та   маркетингової діяльності   та   розв'язання   цілої низки   інших   проблем.    Ця   програма  дійсно   має   комплексний   ха­рактер,    оскільки    ґрунтується    на    визначеній    концепції   аграрного ринку  і  охоплює   різні  аспекти  його   формування.   Основні  заходи   з виконання  зазначеної  програми   затверджені   наказом   Мінагрополітики  України  від  7   квітня   2003   р.   №   98.

 

 

§ 2. Правове регулювання приватизації в АПК

В умовах переходу до ринкової системи господарювання важли­вим засобом забезпечення приватної власності є приватизація дер­жавного майна. Відповідно до ст. 1 Закону України від 4 березня 1992 р. "Про приватизацію державного майна" (в редакції Закону від 19 лютого 1997 p.), приватизація державного майна визначається як відчуження майна, що перебуває у державній власності, на користь фізичних та юридичних осіб. Тобто — роздержавлення майна. У цьо­му контексті недоцільно використовувати словосполучення "прива­тизація майна колгоспів", позаяк останні є недержавними суб'єкта­ми власності, а тому до їх реформування правильніше використову­вати терміни "реструктуризація" чи "паювання майна". Загальне за­конодавство України про приватизацію складається із зазначеного равн я 1996 р.), від 6 березня 1992 р. "Про приватизацій ніпапе­великих державних підприємств (малу приватизацію)" (в редакції від 15 травня 1996 p.), від 6 березня 1992 р. "Про приватизаційні папе­ри", від 19 червня 1992 р. "Про приватизацію державного житлово­го фонду", від 7 липня 1999 р. "Про перелік об'єктів права держав­ної власності, що не підлягають приватизації", від 14 вересня 2000 р. "Про особливості приватизації об'єктів незавершеного будівництва", декретів Кабінету Міністрів України від 20 травня 1993 р. № 57-93 "Про приватизацію цілісних майнових комплексів державних під­приємств та їхніх структурних підрозділів, зданих в оренду", від 26 грудня 1992 р. №15-92 "Про приватизацію земельних ділянок" та нормативно-правових  актів,   прийнятих  відповідно до   них.

 

Приватизація державного майна в АПК здійснюється на підста­ві загального законодавства про приватизацію, з урахуванням особ­ливостей спеціального аграрного законодавства. Стаття 5 Закону України "Про приватизацію державного майна" визначає, що до об'єктів державної власності, що підлягають приватизації, нале­жать :

 

• майно   підприємств,   цехів,   виробництв,  дільниць,   інших  під­розділів,   які є  єдиними   (цілісними)   майновими  комплексами;
• об'єкти   незавершеного  будівництва та законсервовані  об'єкти;
• акції   (частки,   паї),   що   належать державі  у   майні   юридичних осіб.

 

Приватизації не підлягають об'єкти, котрі мають загальнодержав­не значення, визначені Законом України "Про перелік об'єктів пра­ва державної власності, що не підлягають приватизації". До них на­лежать майнові комплекси підприємств з лісовідновлення, лісороз­ведення та охорони лісу, сортовипробувальні станції, дільниці, інші організації з експертизи сортів рослин, скотомогильники, станції хі­мізації сільського господарства, науково-дослідні інститути, окремі майнові комплекси підприємств, що виготовляють спирт, вина, лі­керо-горілчані   вироби  тощо.

Специфіка правового регулювання приватизації в АПК зумов­лена  потребою   захисту   прав   селян,   адже   згідно   з   концепцією   приватизації, засоби виробництва сільськогосподарської продукції ма­ють належати селянам, які їх використовують. Законодавчим ак­том, що регулює особливості приватизації державного майна в АПК, є Закон України від 10 липня 1996 р. "Про особливості при­ватизації майна в агропромисловому комплексі". І хоча приватиза­ція державного майна в АПК майже завершена, в юридичній прак­тиці все ще виникають питання, пов'язані із захистом суб'єктів приватизації від порушень, допущених в її ході. Цей Закон регулює порядок приватизації підприємств, для яких основними видами ді­яльності є виробництво сільськогосподарської продукції, продукції рибного та лісового господарства, їх переробка та реалізація, вико­нання робіт і надання послуг сільськогосподарським товаровироб­никам. Перелік таких підприємств затверджений постановою Кабі­нету Міністрів України від 12 червня 1996 р. № 638 "Про підпри­ємства, що приватизуються з урахуванням особливостей, визначе­них законодавством для агропромислового комплексу". Закон по-різному регулює порядок приватизації несільськогосподарських підприємств АПК, державних сільськогосподарських підприємств і встановлює   особливості   приватизації  підприємств   окремих  галузей.

Приватизація майна несільськогосподарських підприємств АПК (підприємств харчової промисловості, які переробляють сільсько­господарську сировину, борошн оме л ьн о - кру п'я ної та комбікормо­вої промисловості, а також сервісних, будівельних, фірмових тор­говельних, інших несільськогосподарських підприємств та органі­зацій агропромислового комплексу, що виконують роботи і нада­ють послуги сільськогосподарським товаровиробникам), незалежно від вартості об'єктів приватизації, здійснюється шляхом перетво­рення їх у відкриті акціонерні товариства згідно з Положенням про план приватизації несільськогосподарських підприємств і організа­цій агропромислового комплексу, затвердженим наказом Фонду державного майна України від 17 серпня 2000 р. № 1718. При цьо­му зберігаються профільність, технологічна єдність виробництва та цілісність майнових комплексів і технологій. їх сільськогосподар­ська  спеціалізація   має   зберігатися  не   менше   10  років.

Право на пільгове придбання акцій за номінальною вартістю (за приватизаційні майнові сертифікати, а також за власні кошти й компенсаційні сертифікати в розмірі, що не перевищує половини вартості приватизаційних майнових сертифікатів) мають працівни­ки підприємств, що приватизуються. Працівники сільськогоспо­дарських підприємств мають право на пільгове придбання акцій (за приватизаційні майнові сертифікати, а також за власні кошти і компенсаційні сертифікати в розмірі, що не перевищує половини вартості приватизаційних майнових сертифікатів). До працівників підприємств, що приватизуються, прирівнюються особи, які вий­шли з цих підприємств на пенсію, звільнені у зв'язку із скорочен­ням штатів і не працюють з моменту звільнення на інших підпри­ємствах; особи, які мають право відповідно до законодавства Укра­їни   повернутися   на   попереднє   місце   роботи   на   цьому   підприємстві,   та  інваліди,   звільнені   за   станом   здоров я   у  зв язку  з   каліцтвом або   професійним   захворюванням.

Недержавним сільськогосподарським підприємствам (колектив­ні сільськогосподарські підприємства, спілки селян, колгоспи, спілки кооперативів, акціонерні товариства, фермерські господарс­тва та інші суб'єкти недержавних форм власності) передається бе­зоплатно 51% акцій підприємств, що приватизуються, в тому чис­лі розміщення приватизаційних майнових сертифікатів, а також власних коштів і компенсаційних сертифікатів працівників відпо­відних сільськогосподарських підприємств і прирівняних до них осіб через довірчі товариства, створені в колективах товаровироб­ників. У плані приватизації підприємств, які переробляють сіль­ськогосподарську сировину та виконують роботи і надають послу­ги сільськогосподарським товаровиробникам, передбачається від­повідна квота для діючих радгоспів та інших державних сільсько­господарських підприємств для подальшої передачі відповідної частки після їх приватизації та розміщення приватизаційних май­нових   сертифікатів  їх  працівників.

Недержавні сільськогосподарські підприємства різних організа­ційно-правових форм господарювання мають право на придбання акцій за номінальною вартістю в межах зазначених квот у разі, коли трудові колективи підприємств, що приватизуються, сільсько­господарські товаровиробники і прирівняні до них особи не вику­пили ці акції в межах установлених квот. Якщо підприємства, які приватизуються, не мають договірних зв'язків із сільськогосподар­ськими підприємствами, фермерськими господарствами тощо, виз­начення переліку сільськогосподарських товаровиробників, які за­лучаються на пільгових умовах до участі в приватизації підпри­ємств, та квоти для придбання ними акцій передбачаються в плані приватизації відповідного підприємства за пропозиціями цих під­приємств і державних органів управління сільського господарства та   продовольства   залежно   від   зони діяльності   підприємств.

Розподіл акцій між державними, колективними та іншими сільськогосподарськими підприємствами, фермерськими госпо­дарствами здійснюється пропорційно до обсягів сировини, зданої на об'єкт приватизації, виконаних робіт і наданих послуг у серед­ньому за 5 років, що передують року приватизації, а ті, що існу­ють менше 5 років, — за час їх діяльності. Акції, які не були ви­куплені на пільгових умовах протягом року з дня початку їх про­дажу, реалізуються на загальних підставах відповідно до законо­давства   України.

Приватизація майна радгоспів та інших державних сільськогоспо­дарських підприємств здійснюється шляхом перетворення їх у ко­лективні сільськогосподарські підприємства або у відкриті акціо­нерні товариства за рішенням загальних зборів (зборів уповноваже­них). Працівникам підприємства, що приватизується, безоплатно П.ідасться частка державного майна (акцій), розмір якої визначається   як добуток вартості майна,   що  припадає   на одного члена  колективного сільськогосподарського підприємства по області, на кількість працівників підприємства, що приватизується, та прирів­няних до них осіб. Безоплатна передача частки державного майна провадиться при перетворенні в процесі приватизації радгоспів та інших державних сільськогосподарських підприємств у колективні сільськогосподарські підприємства або у відкриті акціонерні това­риства. Розподіл безоплатно переданого майна (акцій) між праців­никами здійснюється відповідно до трудової участі за рішенням за­гальних   зборів   (зборів   уповноважених).

Приватизація   частки   державного    майна,    що   залишилася    після безоплатної   його   передачі,   здійснюється   за   приватизаційні   майнові сертифікати.   Право на першочергове придбання цього майна за при­ватизаційні   майнові   сертифікати   мають   працівники  даного   підпри­ємства та  прирівняні до   них  особи.   Якщо   після   використання   пра­цівниками   радгоспу   чи    іншого   державного   сільськогосподарського підприємства,    що   приватизується,    права   на   придбання   державного майна   за   приватизаційні   майнові  сертифікати лишається   не   викуп­леною   частка   майна,   орган   приватизації  за   згодою   загальних   зборів (зборів уповноважених)   передає їм  залишки майна для   придбання  за власні  кошти  на  виплат до   5   років   (без  нарахування   відсотків,   але   з урахуванням   зміни   цін   на  момент   викупу  майна).   У разі   відсутності згоди  загальних  зборів   (зборів  уповноважених)   на   придбання   частки майна на  виплат  орган   приватизації  приймає  рішення   про   перетво­рення   цього   підприємства   у   відкрите   акціонерне   товариство.    При Цьому право   на придбання   майна на  пільгових умовах за  приватиза­ційні  майнові  сертифікати,   крім  членів трудового  колективу та при­рівняних до   них  осіб,   мають члени   сімей  трудового   колективу дано­го  підприємства,   які  проживають разом   з  ними,   та  особи,   зайняті у соціальній   сфері   на   селі.   Якщо   після   реалізації   членами   трудового колективу та   прирівняними  до   них  особами  їх   права   на   безоплатну приватизацію частки  майна,   його  викупу з  використанням  привати­заційних   майнових   сертифікатів,    а   також   права   викупу   майна    на виплат   залишається   частка державного   майна,   вона   приватизується на   загальних   підставах   відповідно до   законодавства   України.

Приватизація майна радгоспів та інших державних сільськогос­подарських підприємств, створених на базі колгоспів без викупу державою їх майна, які за період своєї діяльності не одержували бюджетних коштів для придбання основних фондів і будівництва, здійснюється шляхом перетворення їх за рішенням загальних збо­рів (зборів уповноважених) у колективні сільськогосподарські під­приємства або відкриті акціонерні товариства з наступною безоп­латною передачею майна працівникам підприємств-засновників. У разі використання бюджетних коштів з цією метою, створена за їх рахунок частка майна приватизується в зазначеному вище порядку. Якщо частка державного майна (акцій) перевищує загальну вар­тість об'єкта, що приватизується, все майно, в тому числі й те, що створене за рахунок бюджетних коштів, передається працівникам підприємства   на   безоплатній   основі.

Приватизація   майна радгоспів та  інших державних сільськогос­подарських   підприємств,    що    були   створені    на   базі    міжгосподар­ських  підприємств,   заснованих   колгоспами   і  радгоспами   без   вику­пу державою   їх   майна,   які   за   період   своєї діяльності   не   одержува­ли   бюджетних   коштів для   придбання   основних   фондів   і   будівниц­тва,   здійснюється   перетворенням  їх  у   відкриті  акціонерні товарис­тва   з   наступною   безоплатною   передачею   акцій   цих  товариств   зас­новникам    міжгосподарського   підприємства.    У   разі   використання бюджетних   коштів   на   зазначені   цілі   створена   за  їх   рахунок  частка майна  приватизується у наведеному  вище  порядку.   Положення   про порядок    приватизації   майна   радгоспів   та    інших   державних   сіль­ськогосподарських    підприємств,     а    також    заснованих    на    їх    базі орендних     підприємств     затверджене     наказом     Фонду    державного майна  України   від   17   серпня   2000  р.   №    1718.

Закон визначає особливості приватизації майна в окремих галузях сільського господарства. Приватизація майна сільськогосподарських підприємств, які спеціалізуються на вирощуванні багаторічних на­саджень (хміль, ефіроолійні та лікарські рослини), здійснюється шляхом перетворення їх у відкриті акціонерні товариства. При цьо­му акції на суму вартості зазначених багаторічних насаджень тим­часово залишаються у власності держави у розмірі не менше 25%. Приватизація майна державних сільськогосподарських підпри­ємств, що виробляють вино та інші алкогольні напої, здійснюєть­ся перетворенням їх у відкриті акціонерні товариства із збережен­ням у власності держави майна структурних підрозділів із вироб­ництва готових алкогольних напоїв. Приватизація майна радгоспів та інших державних сільськогосподарських підприємств, які пере­бувають у зоні гарантованого добровільного відселення внаслідок аварії на Чорнобильській атомній електростанції та в зонах відсе­лення у зв'язку з державними і громадськими потребами, незалеж­но від джерел його придбання, здійснюється перетворенням їх у колективні сільськогосподарські підприємства з безоплатною пере­дачею   майна їхнім   працівникам.

Приватизація майна дослідних господарств, експериментальних виробництв, проектно - конструкторських та інших підприємств, підпорядкованих навчальним і науково-дослідним установам, рад-госпів-технікумів здійснюється за погодженням із Кабінетом Мі­ністрів України шляхом перетворення їх в акціонерні товариства. При цьому частка державного майна (акцій) має становити не мен­ше 51% загальної вартості майна. Приватизація майна рибної та лі­сової галузі регулюється, відповідно: Положенням про порядок приватизації майна підприємств і організацій рибної галузі, затвер­дженим наказом Фонду державного майна та Мінагрополітики від 12 вересня 2000 р. № 1898/175, та Положенням про приватизацію переробних підприємств лісового господарства, затвердженим на­казом Мінлісгоспу і Фонду державного майна від 28 серпня 1996 р. № 107/1040. Об'єкти незавершеного будівництва агропромислово­го  комплексу,   які  не  були   приватизовані відповідно до  законодавства України з питань приватизації, можуть передаватися органами приватизації сільськогосподарським підприємствам (у тому числі недержавним) для завершення їх будівництва з наступним пріори­тетним правом викупу працівниками зазначених підприємств час­тки державного   майна   цих  об'єктів.

Під час приватизації майна державних підприємств об'єкти со­ціально-побутового призначення, інженерні мережі та споруди ко­мунального господарства, зокрема побудовані за кошти фонду со­ціального розвитку, передаються органами приватизації в кому­нальну власність за згодою власників підприємств. Приватизація часток (паїв) держави в майні підприємств зі змішаною формою власності (в тому числі орендні) здійснюється перетворенням їх у відкриті акціонерні товариства, якщо інше не передбачено їх уста­новчими документами. Державні підприємства та підприємства зі змішаною формою власності, сума вартості майна яких є недостат­ньою для формування статутного капіталу відкритого акціонерного товариства, приватизуються шляхом викупу майна працівниками цих підприємств за приватизаційні майнові сертифікати, власні кошти й компенсаційні сертифікати або за кошти підприємств зі змішаною   формою   власності.

Підприємства, створені шляхом викупу державного майна, зда­ного в оренду, які мають або мали прямі договірні зв'язки із сіль­ськогосподарськими товаровиробниками, підлягають перетворен­ню у відкриті акціонерні товариства за рішенням зборів учасників товариства. При цьому для продажу сільськогосподарським товаро­виробникам, які є для зазначених підприємств або акціонерних то­вариств постачальниками сировини, споживачами робіт і послуг, здійснюються додатковий випуск акцій та їх продаж для того, щоб загальна їх кількість становила не менше 51% статутного фонду. Оплата акцій може здійснюватися в порядку взаєморозрахунків між акціонерним товариством та сільськогосподарськими підприємс­твами за здану продукцію (виконані роботи, надані послуги). Про­даж додаткового випуску акцій здійснюється протягом 6 місяців, а кошти, одержані акціонерним товариством від їх реалізації, спря­мовуються   на   збільшення   статутного   капіталу.

Постановою Верховної Ради України від 10 липня 1996 р. "Про порядок введення в дію Закону України "Про особливості прива­тизації майна в агропромисловому комплексі" затверджено Пере­лік державних підприємств та організацій АПК, приватизація май­на яких здійснюється за погодженням із Кабінетом Міністрів Ук­раїни. Ці підприємства та організації за погодженням з Кабінетом Міністрів України, підлягають перетворенню у відкриті акціонерні товариства. При цьому в статутному капіталі товариств першочер­гово визначається частка акцій, що тимчасово залишається у влас­ності держави, а решта — розміщується в передбаченому вище по­рядку.

Закон    визначає    процедуру   приватизації   майна   державних   сіль­ськогосподарських підприємств.   Приватизація майна радгоспів та інших державних сільськогосподарських підприємств на безоплатній основі здійснюється за спрощеною процедурою. Державні органи приватизації створюють комісію з підготовки до приватизації у скла­ді керівника (голови комісії) та головного бухгалтера підприємства, що приватизується, представників відповідного державного органу приватизації та органу, уповноваженого управляти державним май­ном. Зазначена комісія розробляє план приватизації у місячний тер­мін з дня затвердження її складу. Оцінка майна здійснюється на під­ставі даних балансу на початок відповідного року та за результатами останньої повної інвентаризації майна підприємства. Проведення ау­диту під час приватизації радгоспів та інших державних сільськогос­подарських підприємств не є обов'язковим. За посвідчення договорів купівлі-продажу майна радгоспів та інших державних сільськогоспо­дарських підприємств у зв'язку з його приватизацією державне мито справляється   в розмірі 0,001%   вартості  майна,   що  приватизується.

 

§ 3. Правове регулювання паювання

У ході реформування аграрного сектора економіки провадилося паювання землі й майна. Саме слово "пай" тюркського походжен­ня і використовується на позначення частки в майні чи майнових правах. За вітчизняною правовою традицією пайові фонди існують у суб'єктів аграрного права кооперативного типу: колективному сільськогосподарському підприємстві чи сільськогосподарському кооперативі. Кожен член таких підприємств має певну частку в майні   підприємства  —   це  і є   його   майновий  пай.

Відповідно до ст. 9 Закону України від 14 лютого 1992 р. "Про колективне сільськогосподарське підприємство", до пайового фон­ду майна членів підприємства включається вартість основних ви­робничих і оборотних фондів, створених завдяки діяльності під­приємства, цінні папери, акції, гроші та відповідна частка від учас­ті в діяльності інших підприємств і організацій. Уточнення складу і вартості пайового фонду майна членів підприємств провадиться за Методикою уточнення складу й вартості пайових фондів майна членів колективних сільськогосподарських підприємств, у тому числі реорганізованих, затвердженою постановою Кабінету Мініс­трів  України   від  28  лютого   2001   р.   №    177.

Право членів підприємства на пайовий фонд майна залежить від їх трудового внеску. Члену підприємства щорічно нараховуєть­ся частина прибутку залежно від частки в пайовому фонді, яку за його бажанням може бути виплачено або зараховано у збільшення частки в пайовому фонді. Ці відносини регулюються статутом під­приємства. Пай може успадковуватися відповідно до цивільного за­конодавства України та статуту підприємства. У разі виходу з під­приємства його члени мають право на пай натурою, грішми або цінними паперами відповідно до розміру та структури пайового фонду або   в  іншій,   за  згодою   сторін,   формі.

Закон України від 17 липня 1997 р. "Про сільськогосподарську кооперацію" визначає пай як майновий внесок члена кооперативу у створення та розвиток кооперативу, який здійснюється переда­чею кооперативу певного майна. Розмір паю визначає розмір отри­муваного членом кооперативу доходу від участі в діяльності коопе­ративу і розмір частки, яка виплачується йому при виході із коопе­ративу. Як показує аналіз законодавства, пай — не є індивідуально визначеним майном — це лише право на отримання доходу в пев­ному розмірі й на отримання майна при виході з кооперативу. Час­то селяни помилково вважають, що пай — індивідуально визначе­не майно чи земельна ділянка і при виході з кооперативу вимага­ють повернення "мого трактора" або "моєї землі". Але згідно із за­коном, трактор чи земля є власністю підприємства. У члена є ли­ше пай — право на отримання певної частини доходу підприємс­тва і певної частки майна при виході з нього. Селянинові при ви­ході з підприємства може бути передане не те майно, що він вніс до кооперативу, а зовсім інше або земельна ділянка. Отже, пай — це не майно, а право, до того ж право, яке може бути й не реалі­зованим, тобто в разі збиткової роботи підприємства його член не отримує  жодних доходів   на   свій   пай.

Найчастіше питання розпаювання майна виникали у ході ре­формування КСП, тому саме майнові аспекти цього процесу ми й розглянемо. Найбільш проблемним є уточнення майнових паїв членів КСП. Згідно з Порядком обов'язкових процедур при рефор­муванні колективних сільськогосподарських підприємств та врегу­люванні майнових відносин в агро формуваннях, які працюють на умовах оренди землі і майна, затвердженого наказом Мінагрополі-тики України від 15 грудня 2000 р. № 252, процедура реформуван­ня КСП обов'язково передбачає затвердження загальними зборами Положення про паювання майна як внутрішньогосподарського ло­кального акту підприємства. Процедура передбачає складання пла­ну розподілу майна пайового фонду та іншого майна КСП, уточ­нення розміру індивідуальних майнових паїв членів КСП, їх пере­рахунок. Далі затверджується акт розрахунку пайового фонду, структура пайового фонду та план розподілу пайового фонду. Піс­ля цього членам, які забажали вийти з КСП, виплачується чи пе­редається частина майна підприємства, яка припадає на їхні паї, а інші члени можуть створити нове агроформування на базі належ­них їм  часток у  майні  колишнього   КСП.

Істотні зміни у правовому режимі майнового паю сталися у зв'язку з прийняттям указів Президента України від 3 грудня 1999 р. № 1529/99 "Про невідкладні заходи щодо прискорення реформу­вання аграрного сектора економіки" і від 29 січня 2001 р. № 62/2001 "Про заходи щодо забезпечення захисту майнових прав селян у процесі реформування аграрного сектора економіки". Останній пе­редбачав уточнення розміру майнових паїв членів КСП, у тому числі колишніх членів, які під час виходу не отримали його в на­турі  чи   грішми.   Крім  того,   право   на  пай   відтепер   мало   посвідчуватися спеціальними сертифікатами, які видавалися на руки селянам. Але найістотнішою зміною правового режиму майнового паю ста­ло юридичне закріплення можливості укладення договорів оренди, купівлі-продажу, дарування майнових паїв. Оренда, як і купівля-продаж, згідно з цивільним законодавством, застосовувалися лише до індивідуально визначеного майна. А пай — не майно, а лише право на отримання майна в майбутньому. Тому зазначені укази кардинально змінили правовий режим майнового паю, який набув окремих рис правового режиму індивідуально визначеного майна. Згодом у ЦК було закріплено, що право оренди поширюється і на майнові права. Указ Президента від 29 січня 2001 р. № 62/2001 га­рантував селянам можливість вільно вийти із КСП, обмінявши свій сертифікат на майновий пай, тобто на індивідуально визначене майно.

На виконання зазначеного Указу, Кабінет Міністрів України постановою від 28 лютого 2001 р. № 177/2001 затвердив Порядок визначення розмірів майнових паїв членів колективних сільсько­господарських підприємств та їх документального посвідчення. Цей Порядок встановлює процедуру визначення розмірів майнових паїв членів КСП, у яких паювання не провадилося, а також затвер­джує форму Свідоцтва про право на майновий пай (майнового сер­тифікату). Порядок видачі та обліку свідоцтва про право власності на майновий пай члена колективного сільськогосподарського під­приємства (майновий сертифікат), затверджений наказом Мінагро-політики України від 23 березня 2001 р. № 79. Після проведення процедури паювання майна і визначення часток кожного члена, майно КСП розподіляється при його реорганізації згідно з Поряд­ком розподілу та використання майна реорганізованих колектив­них сільськогосподарських підприємств, затвердженим наказом Мінагрополітики України від 14 березня 2001 р. № 62. Оскільки Указом передбачалося оформлення договорів оренди майнових па­їв, наказом Мінагрополітики від 25 травня 2001 р. № 142 було зат­верджено Методику визначення залишкового ресурсу використан­ня пайового фонду реформованих сільськогосподарських підпри­ємств і визначення оптимальних термінів оформлення договорів оренди   майнових   паїв   по   кожному  підприємству.

Але хід аграрної реформи й паювання майна показали, що у се­лян ще не сформувалася ринкова свідомість, почуття власника, а тому Президент України 27 серпня 2002 р. видає Указ № 774/2002 "Про додаткові заходи щодо підвищення рівня захисту майнових прав сільського населення". Указ передбачає створення умов для викупу реформованими сільськогосподарськими підприємствами майнових паїв, які вони орендують у своїх членів, а також форму­вання ринку майнових паїв, запровадження механізму їх продажу на конкурентних засадах. Крім того, передбачається стимулювання створення сільськогосподарських кооперативів та інших форму­вань аграрного ринку на основі об'єднання майнових паїв. На ви­конання  цього Указу  Мінагрополітики наказом   від 28   січня  2003  р. № 14 затвердило Порядок продажу на публічних торгах майнових паїв членів колективних сільськогосподарських підприємств. Отже, можна сказати, що в аграрному праві сформувався інститут майно­вих паїв, який регулює права членів суб'єктів аграрного права ко­оперативного типу, зокрема, КСП на отримання певної частини індивідуально визначеного майна цих підприємств, а також вста­новлює   порядок розпорядження   цими   правами.

Що ж до паювання землі — це питання у ході реформування аг­рарного сектору економіки є не менш складне. Право на земель­ний пай закріплювалося в ЗК 1992 р. Згідно зі ст. 5 цього Кодек­су, кожний член колективного сільськогосподарського підпри­ємства, сільськогосподарського кооперативу, сільськогосподар­ського акціонерного товариства в разі виходу з нього має право одержати свою частку землі в натурі (на місцевості) в розмірі се­редньої земельної частки, яка обчислюється шляхом поділу зе­мель підприємств, що підлягають приватизації на кількість осіб, які працюють у сільському господарстві, пенсіонерів, які раніше працювали в сільському господарстві і проживають у селі, а також осіб, зайнятих у соціальній сфері на селі. ЗК 1992 р. передбачав, що право на земельну частку могло передаватися у спадщину і продаватися.

Важливе значення для визначення правового режиму земель­ного паю має Указ Президента України від 10 листопада 1994 р. № 666/94 "Про невідкладні заходи щодо прискорення земельної реформи у сфері сільськогосподарського виробництва". Указ уста­новив, що кожному члену КСП, сільськогосподарського коопера­тиву, сільськогосподарського акціонерного товариства видається сертифікат на право приватної власності на земельну частку (пай) із зазначенням у ньому розміру земельної частки (паю) в умовних кадастрових гектарах, а також у вартісному вираженні. Указ прого­лосив, що право на земельну частку (пай) може бути об'єктом ку-півлі-продажу, дарування, обміну, успадкування, застави. У разі виходу із зазначених підприємств, їх члени мають право на отри­мання   земельної ділянки   в   натурі.

Варто звернути увагу на те, що сільськогосподарські акціонерні товариства не мають майнового пайового фонду, а тільки акції, але оскільки правовий інститут паювання земель розвивався окремо від правового інституту паювання майна, члени сільськогосподар­ських акціонерних товариств отримали право на земельні частки. При аналізі правового режиму земельного паю слід усвідомлювати, що це не конкретна земельна ділянка, знову ж таки — це лише право на отримання земельної ділянки в натурі, яке може бути ні­коли й не реалізоване. Сертифікат на земельну частку не посвідчує права власності на конкретну земельну ділянку — це лише цифри на папері, які підтверджують право отримання земельної ділянки у визначеному розмірі при виході з підприємства. Документом, що підтверджує право власності на земельну ділянку, є державний акт про   право   власності   на  землю.

Однак   після   прийняття   цього   Указу  і   паювання   землі   виникло багато   питань,    пов'язаних   з   процедурою    паювання   і   визначення кола  осіб,   які  мають право   на  земельний  пай.   Тому   Президент Ук­раїни   приймає   Указ   від   8   серпня    1995   р.   №   720/95   "Про   порядок паювання   земель,   переданих у  колективну  власність сільськогоспо­дарським   підприємствам   і   організаціям".   Указ   встановив,   що   пра­во   на   земельну  частку   (пай)   мають  члени   КСП,   сільськогосподар­ського   кооперативу,   сільськогосподарського  акціонерного товарис­тва,   в тому  числі   пенсіонери,   які  раніше   працювали   в   ньому   і   за­лишаються  членами  зазначеного   підприємства,   відповідно до  спис­ку,    що   додається   до   державного   акта   на   право   колективної   влас­ності   на  землю.   При   паюванні   вартість і  розміри   в умовних   кадас­трових  гектарах  земельних  часток   (паїв)   всіх  членів   підприємства  є рівними.   Розміри  земельної частки   (паю)   обчислюються  комісіями, утвореними  на підприємствах із числа їх працівників.   Рішення   що­до    затвердження    обчислених    цими    комісіями    розмірів    земельної частки    (паю)    по    кожному    підприємству    приймається    районною державною     адміністрацією.     Видача    громадянам    сертифікатів     на право   на   земельну  частку   (пай)   єдиного   в   Україні   зразка  та  їх  ре­єстрація    провадяться    відповідною   районною   державною    адмініс­трацією.   Форма сертифікату на  право   на  земельну частку  пай   і  зра­зок  книги  реєстрації  сертифікатів   на   земельну  частку   (пай)   затвер­джені  постановою   Кабінету  Міністрів України  від   12 жовтня   1995  р. Для    недопущення    скуповування     земельних    паїв    не    селянами приймається Указ  Президента України від 21   квітня   1998 р.  №   332/98 "Про   захист   прав   власників   земельних  часток   (паїв)",   де   встанов­лено,    що   в   разі   відчуження   шляхом   купівлі-продажу   права   на   зе­мельну  частку   (пай),   посвідченого   сертифікатом,   переважне   право на   його    придбання    мають   члени    колективних   сільськогосподар­ських   підприємств,   сільськогосподарських   кооперативів,   сільсько­господарських   акціонерних   товариств,   а   також   фермерські   госпо­дарства та громадяни,   які  мають право їх створити. Договору купів­лі-продажу,  дарування,   обміну  права  на  земельну частку   (пай)   пос­відченого   сертифікатом,    після   нотаріального   посвідчення   підляга­ють   реєстрації   районною   державною    адміністрацією   за   місцезна­ходженням     відповідного     підприємства    з     внесенням     відповідних змін до  записів у  Книзі реєстрації сертифікатів  на право  на земель­ну частку   (пай).

Важливим кроком у захисті майнових прав селян-пенсіонерів було прийняття Указу Президента України від 15 грудня 1998 р. № 1353/88 "Про гарантування захисту економічних інтересів та по­ліпшення соціального забезпечення селян-пенсіонерів, які мають право на земельну частку (пай)". Згідно з цим Указом, починаючи з 1 січня 1999 р. колективні сільськогосподарські підприємства, сільськогосподарські кооперативи, сільськогосподарські акціонерні товариства, фермерські господарства, інші підприємства, установи, організації, які використовують землю для сільськогосподарського виробництва,   за  бажанням   селян-пенсіонерів,   які   мають  право   на земельну частку (пай), укладають із ними договори оренди цих час­ток (паїв). Розмір плати за оренду земельної частки (паю), що вно­ситься орендарем орендодавцеві, не може бути меншим 0,5% вар­тості земельної частки (паю), яка передана в оренду. Указ передба­чав можливість отримання орендної плати як грошима, так і в на­туральній   чи   відробітковій   формі.

Указ Президента України від 3 грудня 1999 р. № 1529/99 "Про невідкладні заходи щодо прискорення реформування аграрного сектора економіки", передбачив реформування колективних сіль­ськогосподарських підприємств шляхом забезпечення всім членам КСП права вільного виходу з цих підприємств із земельними час­тками (паями) й майновими паями та створення на їх основі при­ватних (приватно - орендних) підприємств, фермерських госпо­дарств, господарських товариств, сільськогосподарських коопера­тивів, інших суб'єктів господарювання, заснованих на приватній власності. Указ запровадив обов'язкове укладання підприємствами, установами, організаціями, які використовують землю для сіль­ськогосподарських потреб, договорів оренди земельної частки (паю), майнового паю з власниками цих часток (паїв) з виплатою орендної плати в натуральній або грошовій формі. При цьому роз­мір орендної плати не повинен бути меншим за 1% визначеної від­повідно до   законодавства  вартості   земельної частки   (паю).

Указ запровадив реєстрацію договорів оренди земельної частки (паю). На виконання Указу Кабінет Міністрів України прийняв постанову від 24 січня 2000 р. № 119/2000 "Про затвердження По­рядку    трація договорів оренди земельної частки (паю)", якою передбачено спрощений порядок реєстрації таких договорів. Реєс­трація договорів оренди земельної частки (паю) провадиться вико­навчим комітетом сільської, селищної міської ради за місцем роз­ташування земельної ділянки, обтяженої правом на земельну час­тку   (пай).

Правовий режим земельної частки (паю) врегульований також ЗК. Відповідно до ст. 25 цього Кодексу, під час приватизації земель державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, ус­танов та організацій, земельні ділянки передаються працівникам цих підприємств, установ та організацій, а також пенсіонерам з їх числа з визначенням кожному з них земельної частки (паю). Заз­наченим особам гарантується право отримати на підставі свого зе­мельного паю земельну ділянку в натурі (на місцевості). Обчислен­ня розміру земельної частки (паю) здійснюється шляхом поділу сільськогосподарських угідь, які підлягають приватизації, на кіль­кість осіб, які мають право на приватизацію. Вартість і розміри в умовних кадастрових гектарах земельних часток зазначених осіб є однаковими.

Згідно з Перехідними положеннями ЗК, сільськогосподарські підприємства, які до набрання чинності цим Кодексом уклали з власниками земельних часток (паїв) договори оренди, можуть за бажанням    власників   цих   часток   (паїв)    замовити   землевпорядній організації виконання робіт, необхідних для виділення земельних часток у натурі, видачі їх власникам державних актів на право влас­ності на землю та оплатити виконання таких робіт. Сільськогоспо­дарське підприємство має переважне право на оренду земельних ді­лянок у таких громадян на строк, що був обумовлений у договорі оренди земельної частки (паю), або за погодженням сторін — на інший строк. Громадяни — власники земельних часток (паїв), мо­жуть виділяти земельні ділянки в натурі (на місцевості) єдиним ма­сивом .

До 1 січня 2005 р. забороняється вносити земельну частку (пай) до статутних капіталів господарських товариств, відчужувати її у будь-який інший спосіб, крім обміну на інше майно чи передачі у спадщину. Сертифікати на право на земельну частку (пай), отри­мані громадянами, вважаються правовстановлюючими документа­ми при реалізації ними права вимоги на відведення земельної ді­лянки відповідно до законодавства. Сертифікати на право на зе­мельну частку (пай) є дійсними до виділення власникам земельних часток (паїв) у натурі (на місцевості) земельних ділянок та видачі їм державних  актів   на   право   власності   на   землю.

 

§ 4. Правові засоби формування ункціонування аграрного ринку

Для ефективного функціонування аграрного ринку потрібно забезпечити функціонування необхідної ринкової інфраструктури. Якщо ринкову економіку ми визначаємо як суспільну систему ви­робництва й розподілу матеріальних благ, що ґрунтується на віль­ній торгівлі суб'єктів різних форм власності та ціноутворенні, які регулюються конкуренцією і співвідношенням попиту й пропози­ції, то під інфраструктурою ринку ми маємо на увазі ті інституції і засоби, які забезпечують виробництво й реалізацію виробленої продукції. Інфраструктура аграрного ринку передбачає наявність інституцій, які забезпечують постачання сільськогосподарських товаровиробників необхідними для виробництва ресурсами: насін­нєвим і садивним матеріалом, племінними тваринами, технікою й пально-мастильними матеріалами, засобами захисту рослин і тва­рин, надають маркетингові й консультаційні послуги, забезпечу­ють кредитування й страхування сільськогосподарського вироб­ництва, його юридичне обслуговування, бухгалтерський облік та аудит, сертифікацію та експертизи, переробку сільськогосподар­ської продукції, меліоративні, транспортні, складські, охоронні, техсервісні та інші послуги, необхідні для здійснення сільськогос­подарського виробництва. Інфраструктура аграрного ринку вклю­чає в себе також інституції, які забезпечують реалізацію виробле­ної продукції, її маркетинг та рекламу. Крім того, цілком ринко­вими інституціями можна вважати створення аграрних третей­ських   судів.

Якщо проаналізувати чинне законодавство України про форму­вання інфраструктури аграрного ринку, то можна побачити, що за-конодавець не має чіткої моделі інфраструктури аграрного ринку, через це його формування відбувається стихійно, а не комплексно. Законодавство України передбачає стимулювання створення таких ринкових інституцій на селі: сільськогосподарські товаровиробни­ки, засновані на приватній власності (акціонерні товариства, сіль­ськогосподарські кооперативи, приватні підприємства, спільні під­приємства, фермерські господарства, агрофірми, агрокомбінати то­що), інституції з реалізації сільськогосподарської продукції (аграр­ні біржі, агроторгові доми, гуртові ринки, аукціони, ярмарки, під­приємства фірмової торгівлі, торговельні центри та комплекси, інс­титуції зовнішньоекономічної торгівлі), фінансові інституції (кре­дитні спілки, земельні чи аграрні банки, іпотека та фінансовий лі­зинг), інституції фондового ринку (національний депозитарій, фондові біржі, незалежні реєстратори тощо), розрахунково-клірин-ґові системи, страхові компанії, сільськогосподарські дорадчі служ­би   тощо.

І хоча автори аграрної реформи звітують, що на селі створено близько 60 кооперативних агроторгових домів, майже 1 тис. сіль­ськогосподарських обслуговуючих кооперативів, майже 300 сіль­ськогосподарських кредитних спілок; вони ж констатують, що формування інфраструктури аграрного ринку відбувається повіль­но . Річ у тім, що істотним недоліком аграрної реформи є зосеред­ження уваги на формальному боці питання, при цьому мало уваги приділяється ринковій просвіті селян. Будь-які реформи слід почи­нати із просвітницької кампанії, і тільки коли селяни зрозуміють основи господарювання в ринкових умовах, вивчать основні еко­номіко- правові терміни; вони почнуть користуватися послугами відповідних структур і навіть самі формувати інфраструктуру аграр­ного ринку. Для того щоб створити ефективно діючу інфраструкту­ру аграрного ринку, потрібно забезпечити ініціативу "знизу", а не формувати   ринок  адміністративними   методами   "згори".

В Україні законодавство в основному сформоване; воно спря­моване на формування ринкової інфраструктури. Важливими рин­ковими галузями та інститутами є: підприємницька, банківська, біржова галузі права, інститути банкрутства, промислово-фінансо­вих груп, спільного інвестування, фінансового лізингу, іпотеки, цінних паперів та ін. Однак ці інститути передбачають тільки дея­кі особливості формування інфраструктури аграрного ринку. Виня­ток становить інститут агроторгових домів; його ми й розглянемо докладніше.

На виконання постанови Кабінету Міністрів України від 17 лис­топада 1995 р. № 916 "Про прискорення організації біржового сіль­ськогосподарського    ринку"     наказом    Мінсільгосппроду    і    Української академії аграрних наук від 18 березня 1996 р. № 85/17 затвер­джено Типове положення про міжрегіональний та районний агро-торговий дім, яке встановило правові засади створення та функціо­нування в Україні агроторгових домів. Агроторговий дім слід відріз­няти від аграрної біржі, утворюваної відповідно до Закону України від 10 грудня 1991 р. "Про товарну біржі" Останній визначає товар­ну біржу як організацію, що об'єднує юридичних і фізичних осіб, які здійснюють виробничу й комерційну діяльність, і має на меті надання послуг в укладенні біржових угод; з виявлення товарних цін, попиту і пропозицій на товари; вивчення, упорядкування й по­легшення товарообігу і пов'язаних з ним торговельних операцій. Товарна біржа діє на основі самоврядування, господарської самос­тійності, є юридичною особою, має відокремлене майно, самостій-ний баланс, власні поточні та вкладні (депозитні) рахунки в банках, печатку зі своїм найменуванням. Істотною відмінністю товарної біржі від агроторгового дому є те, що товарна біржа не займається комерційним посередництвом і не має на меті одержання прибутку, тобто   вона,   згідно  із  законом,   є   неприбутковою  організацією.

Агроторговий дім, на відміну від товарної біржі, є підприємс­твом, створеним у формі господарського товариства. Засновника­ми агроторгового дому можуть бути будь-які суб'єкти аграрного права, зокрема обслуговуючі кооперативи, сервісні центри, аграрні банки та страхові установи. В агроторговому домі може передбача­тися дійсне й асоційоване членство. Основними завданнями між­регіонального  та  районного   агроторгових домів   є:

 

• організація   аграрних   ринків   у   зоні  дії   агроторгових домів   та забезпечення   їх   взаємодії   з   міжрегіональними   ринками   сільсько­ господарської    продукції;
• координація дій товаровиробників регіону (району)  з накопи­чення   та   реалізації   сільськогосподарської   продукції   через   систему аграрних    бірж    України,     формування    лотів    сільськогосподарської продукції   і   переробки,   що   виставляються   на торги;
• сприяння товаровиробникам   в одержанні максимальних при­бутків   від   реалізації   сільськогосподарської   продукції,    сировини   та продукції  їх   переробки;
• вивчення та аналіз ринкової ситуації з  широкого   переліку то­варних   груп,   які   можуть   бути   продані   або   куплені   сільськогоспо- дарськими,   переробними,   агросервісними, торговельними та інши­ми   підприємствами   на   внутрішньому та   зовнішньому  ринках;
• узгодження   цін та  інших умов,   забезпечення   організації  заго­тівлі  продукції,   її   зберігання  та   відвантаження   покупцям;
• забезпечення   розрахунків   із   постачальниками   агроторгового дому   з   урахуванням   інтересів  товаровиробників   і   споживачів   сіль­ ськогосподарської   продукції та   постачальників   матеріальних  ресур­сів  для   села;
• організація   та  контроль  за  місцевими  товарообмінними   опе­раціями  на  компенсаційній   основі   з дотриманням   паритету  цін   на продукцію   сільського   господарства   і   промисловості;
• надання    підприємствам    агентських    послуг    щодо    реалізації або   придбання   товарів   і   послуг   на   внутрішньому   та зовнішньому ринках;
• вивчення     стану    організації     виробництва    агропромислової продукції   в   зоні дії агроторгового дому,   підготовка  пропозицій   що­ до   кооперації,   інтеграції   виробництва  та   реалізації такої   продукції;
• вивчення    стану   фінансово-кредитного    обслуговування    під­приємства та розробка   пропозицій   щодо   його   поліпшення;
• зниження   витрат  на   маркетинг,   рекламу та  збут   продукції   на підприємствах   району.

 

Основною формою діяльності міжрегіонального та районного агроторгових домів є укладення та виконання агентських правочи-нів. Агент — це агроторговий дім в цілому та окрема фізична осо­ба, яка перебуває в складі найманого персоналу агроторгового до­му й реалізує або закуповує продукцію відповідно до замовлень то­го чи іншого підприємства і за його рахунок. Сільськогосподарське підприємство, що дає доручення агенту, називається принципалом. Агентський правочин — це правочин між принципалом та агентом, який визначає характер та обсяг доручення, розмір агентської ви­нагороди, терміни дії та умови припинення правочину. Крім того, в останньому можуть зазначатися: територія, кількість товару, ці­ни, момент виникнення права агента на винагороду та терміни її виплати, обов'язки і права сторін. Агентська винагорода — оплата агроторговому дому та агенту за виконання правочину. Вона виз­начається як частка у відсотках від нетто-суми, що надходить у роз­порядження принципала. Агенти, що діють у своїй країні, ймену-ються агентами-резидентами, в інших країнах — імпортними (екс­портними) агентами. Агенти можуть бути універсальними — з пра­вом виконання операцій лише в межах статутної діяльності прин­ципала, спеціальними — для операцій спеціального характеру. Сто­совно закордонних фірм-постачальників засобів виробництва та технологій (консигнантів) міжрегіональний та районний агроторго­вий дім може виконувати функції консигнатора, який реалізує ім­зують   продукцію

Міжрегіональні та районні агроторгові доми обслуговують на­самперед позарайонні товарні потоки, тобто реалізують продукцію за межі району та регіону, а також закуповують її на територію ра­йону та регіону. Що ж до внутрішньорайонного обігу, то тут агро­торговому дому належить роль посередника, що ініціює укладення контрактів. Предметом торгово-посередницької діяльності міжрегі­онального та районного агроторгового дому можуть бути ф'ючер-сні контракти та цінні папери. Інформаційно-координаційна його діяльність полягає в акумулюванні, відповідній обробці та поши­ренні на платній основі знеособленої інформації серед асоційова­них членів і разових клієнтів щодо поточної кон'юнктури локаль­ного й зовнішніх ринків через систему надання довідок. Крім того, агроторговий дім здійснює рекламно-видавничу діяльність у місце­вій  мережі радіомовлення   й телебачення.   Міжрегіональні та районні агроторгові доми можуть бути членами аграрних бірж, на яких, відкриваючи брокерські контори, здійснюють біржову торгівлю від імені та за рахунок клієнта, чи безпосередньо від свого імені та за свій   рахунок.

Окрім вищеназваних обов'язкових напрямів, торговий дім може здійснювати й інші передбачені в його статуті види діяльності: фі­нансово-інвестиційну; надання транспортних послуг; побутове обслуговування; сервісно-ремонтне обслуговування; створення та експлуатація мережі виробництва громадського харчування; надан­ня послуг з організації відпочинку громадян, проведення спортив­них і культурно - масових заходів; надання науково-технічних пос­луг із питань розробки програм, формування та експлуатації інфор­маційних банків даних з питань економічного, правового, науково-технічного   й   технологічного   характеру  тощо.

 

§ 5. Правове регулювання зовнішньоекономічної діяльності в аграрному секторі

Важливим напрямом аграрної реформи і невід'ємною складо­вою аграрного ринку є забезпечення зовнішньоекономічної діяль­ності в аграрному секторі. Правове регулювання зовнішньоеконо­мічної діяльності здійснюється згідно із Законом України від 16 квітня 1991 р. "Про зовнішньоекономічну діяльність". Зовнішньо­економічна діяльність визначається ним як діяльність суб'єктів гос­подарської діяльності України та іноземних суб'єктів господарської діяльності, що побудована на взаємовигідних відносинах. Суб'єкта­ми зовнішньоекономічної діяльності можуть бути всі суб'єкти аг­рарного права: як юридичні, так і фізичні особи і навіть структур­ні підрозділи юридичних осіб, які взагалі не є суб'єктами права (фі­лії, відділення, представництва тощо). Фізичні особи набувають права здійснювати зовнішньоекономічну діяльність з моменту їх державної реєстрації як суб'єктів підприємництва. Юридичні осо­би набувають таких прав із моменту їх державної реєстрації. Жод­на додаткова реєстрація фізичних або юридичних осіб як суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності не здійснюється. Разом з тим, як­що суб'єкти аграрного права збираються імпортувати чи експорту­вати товари, вони повинні стати на облік у відповідному митному органі згідно з Порядком ведення обліку суб'єктів зовнішньоеко­номічної діяльності в митних органах, затвердженим наказом Дер­жмиткому України   від   31   травня    1996   р.   №   237.

Державне регулювання зовнішньоекономічної діяльності здій­снюється шляхом встановлення певного режиму оподаткування, зокрема ввізним податком на додану вартість, ввізним акцизним збором, митом і митними зборами (останні не належать до подат­ків, але стягуються як плата за послуги митниці), а також шляхом встановлення режиму ліцензування і квотування щодо окремих ви­дів    сільськогосподарської    продукції.    Ліцензування    —     особливий порядок видачі дозволів Міністерством економіки та з питань єв­ропейської інтеграції України на експорт або імпорт товарів. Кво­тування застосовується разом з ліцензуванням і передбачає зазна­чення в ліцензії переліку товарів, які дозволяється експортувати чи імпортувати.

Залучення іноземних інвестицій до АПК України і захист прав іноземних інвесторів регулюються законами України від 18 верес­ня 1991 р. "Про інвестиційну діяльність", від 19 березня 1996 р. "Про режим іноземного інвестування". Особливим видом інвести­ційної діяльності є інноваційна, яка передбачає розробку і створен­ня нового продукту, невідомого раніше на ринку, з використанням високих технологій. Правове регулювання інноваційної діяльності здійснюється згідно із Законом України від 4 липня 2002 р. "Про інноваційну діяльність". Ним передбачено надання податкових пільг інноваційним підприємствам. Суб'єктам аграрного права ре­комендується займатися інноваційною діяльністю, в тому числі в зовнішньоекономічній сфері, оскільки створення аграрних іннова­ційних підприємств може не тільки забезпечити виробництво сіль­ськогосподарської продукції з використанням високих технологій, але й передбачає можливість отримати податкові пільги, встанов­лені   законодавством.

Найчастіше здійснюваними видами зовнішньоекономічної ді­яльності в аграрному секторі є, безумовно, експорт та імпорт това­рів, робіт, послуг, створення спільних підприємств, міжнародна ко­операція. Щодо режиму експорту, то держава, як правило, намага­ється його всіляко заохочувати і підтримувати. Тому експорт, зазви­чай, здійснюється без сплати мита з українського боку. Однак у де­яких випадках, якщо на внутрішньому ринку відчувається дефіцит певних видів сільськогосподарської продукції, держава впроваджує вивізні (експортні) мита, встановлює режим ліцензування та квоту­вання. Здійснення бартерних (товарообмінних) операцій на зовніш­ньому ринку щодо сільськогосподарської продукції, яка підпадає під режим ліцензування чи квотування, регулюється Положенням про порядок реалізації на зовнішньому ринку сільськогосподарської продукції, затвердженим наказом Мінсільгосппроду, Мінекономіки, МЗЕЗ, Держмиткому від 18 січня 1994 р. № 37-19-1-12/314. Особ­ливий режим експорту й вивізне мито на живу худобу та шкіряну сировину впроваджені в Україні згідно із Законом України від 7 травня 1996 р. "Про вивізне (експортне) мито на живу худобу та шкіряну сировину", та на насіння олійних культур, згідно із Зако­ном України від 10 вересня 1999 р. "Про ставки вивізного (експор­тного)   мита   на  насіння деяких   видів   олійних  культур".

Аграрно-правовий інститут імпорту сільськогосподарської про­дукції є більш складним, ніж інститут експорту, позаяк передбачає особливе правове регулювання згідно із Законом України від 17 липня 1997 р. "Про державне регулювання імпорту сільськогоспо­дарської продукції". Останній визначає тарифне й нетарифне регу­лювання    імпорту    сільськогосподарської    продукції.     При    ввезенні сільськогосподарської продукції в Україну не дозволяється відстро­чення сплати мита та податку на додану вартість, а також звільнен­ня від сплати мита осіб, які мають пільги щодо його сплати. Від­повідно до Закону впроваджуються сезонні ввізні мита на окремі категорії сільськогосподарської продукції. їх розмір встановлюєть­ся у подвійному розмірі пільгових ставок на цю продукцію згідно з Митним тарифом України, затвердженим Законом України від 5 квітня 2001 р. "Про митний тариф". Сезонні мита діють протягом строку збирання і закладення на зберігання аналогічної вітчизня­ної сільськогосподарської продукції. Вони вважаються винятком із преференційних або пільгових режимів, у тому числі з правочинів про вільну торгівлю, митні союзи, виробничу кооперацію та інших подібних міжнародних правочинів, якщо це передбачено ними. Се­зонні мита протягом часу їх дії заміщують ввізні (імпортні) мита, визначені Митним тарифом України. Кабінет Міністрів України встановлює терміни дії сезонних мит на сільськогосподарську про­дукцію та оприлюднює свої рішення за 45 днів до дня їх запровад­ження. Строк сезонних мит не може бути меншим 60 або більшим 120   послідовних   календарних днів.

Нетарифне регулювання імпорту продукції тваринництва здій­снюється шляхом встановлення щорічних квот на її ввезення. Кво­ти поточного року діють до дня проведення аукціону з їх продажу на наступний рік та поширюються на імпортні поставки продукції тваринництва з усіх країн. При цьому сільськогосподарська про­дукція, що підлягає квотуванню, не звільняється від обкладання ввізним (імпортним) митом. Обсяг квоти стосовно окремого виду (типу, сорту) продукції тваринництва не може перевищувати 10% від обсягу виробництва аналогічної продукції в Україні року, що передує поточному. Конкретний обсяг квоти в межах зазначених 10% визначається Кабінетом Міністрів України відповідно до обся­гів вітчизняного виробництва окремого виду продукції тваринниц­тва та обсягів її споживання (в тому числі імпортованої) в році, що передує поточному. Квоти вважаються винятком із преференцій­них або пільгових режимів, зокрема з правочинів про вільну тор­гівлю, митні союзи, виробничу кооперацію та інших подібних між­народних  правочинів,   якщо   це  передбачено   останніми.

Щорічні квоти на ввезення імпортної продукції тваринництва реалізуються за кошти на аукціонах, які провадяться Мінагрополі-тики України протягом 60 календарних днів з дня оприлюднення статистичних даних щодо фактичних обсягів вітчизняного вироб­ництва продукції тваринництва та обсягів її споживання (в тому числі імпортованої) в році, що передує поточному. Квоти, що ли­шаються нереалізованими протягом зазначеного строку, подальшій реалізації або використанню не підлягають. За проведення аукціо­ну з покупців імпортних квот стягується державне мито в розмірі, передбаченому законодавством. Доходи, отримані від продажу квот, зараховуються до Державного бюджету України. Інформація щодо   дати   запровадження   та   розміру   квот   на   продукцію   тваринництва, а також відомості щодо проведення аукціонів з продажу та­ких квот оприлюднюються в офіційних періодичних виданнях Вер­ховної Ради України та Кабінету Міністрів України не пізніше ніж за ЗО календарних днів до дня проведення відповідного аукціону. Квота вважається реалізованою тільки після повної сплати її вар­тості особою, що виграла аукціон. Подальший перепродаж квот не дозволяється, при цьому вантажоодержувачем імпортної продукції, що підлягає квотуванню, може бути виключно особа, яка виграла аукціон.

Квоти встановлюються на ввезення кожного виду продукції ок­ремої 4-значної товарної позиції груп першої та другої, згідно з То­варною номенклатурою зовнішньоекономічної діяльності, і поділя­ються на лоти, кожний з яких має становити один відсоток від за­гального обсягу квоти на таку товарну позицію. Для проведення аукціону Мінагрополітики створює з числа своїх працівників, які мають статус державних службовців, аукціонну комісію, що діє від імені та за дорученням зазначеного Міністерства. Участь в аукціо­нах з продажу квот може взяти будь-яка особа, що подала аукціон­ній комісії заявку про свою участь за формою, встановленою Мі­нагрополітики, внесла реєстраційну плату та заставний внесок у су­мах, що визначаються Мінагрополітики України. Встановлення до­даткових вимог до учасників аукціонів з продажу квот, обмеження їх кількості або відмова в допуску їх до участі в аукціоні з інших причин не дозволяється. Реєстраційна плата встановлюється на рівні, достатньому для покриття витрат М інаф опо л ітики з органі­зації та проведення аукціону в розрахунку на одного учасника. Ре­єстраційна плата не підлягає поверненню учасникам аукціону або врахуванню   в   ціні   продажу  квоти.

Заставний внесок підлягає поверненню учасникам, які не пе­ремогли в аукціонних торгах, або враховується при зменшенні су­ми вартості придбаної квоти для переможців аукціонних торгів. Заставний внесок не повертається переможцю аукціонних торгів, який протягом 5 робочих днів, наступних за днем проведення аук­ціонних торгів, не сплачує повну вартість придбаної квоти. При цьому сума заставного внеску такого учасника спрямовується до Державного бюджету України. Кабінет Міністрів України подає Верховній Раді України до 1 березня чергового року письмовий звіт про   виконання   вимог щодо   продажу квот  на  поточний рік.

Сільськогосподарська продукція, яка ввозиться в Україну, під­лягає обов'язковій сертифікації, що провадиться згідно із Законом України від 17 травня 2001 р. "Про підтвердження відповідності", а також санітарно-епідеміологічному, радіологічному, а в разі вве­зення продукції тваринництва чи рослин — відповідно ветеринар­ному чи фітосанітарному контролю. Кабінет Міністрів України мо­же тимчасово обмежувати ввезення сільськогосподарської продук­ції з країн, де було оголошено карантин, або щодо яких Україна запровадила режим карантину. Сільськогосподарські продукти, що підлягають   продажу   населенню,    можуть   бути   випущені   з-під   митного контролю на територію України з країн, вільних від каранти­ну, за умови наявності на тарі (коробах, упаковках, розфасовках), а у випадках, визначених Кабінетом Міністрів України, безпосе­редньо на продукті, відомостей про назву продукту, масу (об'єм), склад, із зазначенням переліку використаних у процесі виготовлен­ня інших продуктів харчування, харчових добавок (консервантів), барвників тощо, вмісту хімічних речовин або сполук, а також сер­тифіката походження таких продуктів. Окремо наводяться відомос­ті про енергомісткість, дату граничного строку використання, по­бічні ефекти споживання або про їх відсутність, назву харчових до­бавок (консервантів) за їх наявності, місце виготовлення, наймену­вання й адресу виробника таких продуктів та посилання на влас­ника торгової марки за його наявності, а стосовно ж віднесених до підакцизних товарів — відомості зазначаються згідно із законами України.   Вони   мають   бути   подані   українською   мовою.

Для підтримки вітчизняних переробних підприємств, що пра­цюють з давальницькою сировиною згідно із Законом України від 15 вересня 1995 р. "Про операції з давальницькою сировиною у зовнішньоекономічних відносинах", Кабінет Міністрів України прийняв постанову від 19 червня 1998 р. № 931 "Про переміщен­ня через митний кордон сільськогосподарської продукції, що вво­зиться для переробки", якою дозволено ввезення в Україну поза режимом квотування чи ліцензування сільськогосподарської про­дукції для подальшої її переробки та за умови обов'язкової серти­фікації. Перелік видів такої продукції затверджений наказом Мінагропрому  України   від   7 жовтня    1998   р.   №   297.

 

§ 6. Правове забезпечення формування ринку сільськогосподарської техніки

Як вже зазначалося, право ЄС вимагає від країн членів впро­вадити диференційоване правове регулювання окремих секторів аграрного ринку. Україна намагається пристосувати своє законо­давство до законодавства ЄС. Відтак останнім часом розвивають­ся інститути диференційованого правового регулювання окремих секторів аграрного ринку. Це стосується й ринку сільськогоспо­дарської техніки, запчастин до неї та пально-мастильних матері­алів.

Проблема забезпечення села пально-мастильними матеріалами і сільськогосподарською технікою загострилася під час аграрної кри­зи. Держава змушена була постачати сільськогосподарську техніку і пально-мастильні матеріали КСП, знаючи, що ті не зможуть роз­рахуватися за них, оскільки працюють збитково. За підсумками ро­ку КСП списувалися борги. Так тривати довго не могло: держава зрозуміла, що треба вжити заходів щодо створення ринку сільсько­господарської техніки та пально-мастильних матеріалів, зокрема впроваджувати   лізингові    форми    отримання    нової   техніки.    Так   в Україні  почав розвиватися   правовий   інститут ринку сільськогоспо­дарської   техніки.

Вітчизняне законодавство покликане не тільки забезпечити сільськогосподарське виробництво якісною технікою і пально-мас­тильними матеріалами, але й підтримувати вітчизняних виробників цієї техніки. Адже на ринок сільськогосподарської техніки вийшли такі гіганти індустрії, як "Джон Дір" і "Кейс Корпорейшн": пев­ний час урядова політика була спрямована на забезпечення селян імпортними машинами і знаряддями праці. Але це не сприяло ви­ходу вітчизняного АПК із кризи, тому концепція формування рин­ку сільськогосподарської техніки зосередилась на важливості під­тримки виробника вітчизняного. Важливу роль у формуванні рин­ку сільськогосподарської техніки відіграють закони України від 7 лютого 2002 р. "Про стимулювання розвитку вітчизняного машино­будування для агропромислового комплексу" і від 5 червня 2003 р. "Про   захист   прав   покупців   сільськогосподарських   машин".

Вони визначають сільськогосподарську техніку як машини, механізми, обладнання, устаткування, технологічні комплекси та лінії з них, що застосовуються в сільськогосподарському вироб­ництві, харчовій та переробній промисловості для проведення ро­біт з вирощування, збирання, зберігання та переробки сільсько­господарської продукції. До такої техніки і обладнання належать: трактори та інші самохідні енерго засоби сільськогосподарського призначення, спеціальні автомобілі сільськогосподарського приз­начення, самохідні та причіпні комбайни, жниварки і косарки для збирання зернових, кормових і технічних культур, посівна й ґрун­тообробна техніка та комбіновані агрегати з неї, машини і облад­нання для тваринництва, птахівництва та кормовиробництва, а також машини, обладнання та лінії з них для харчової і перероб­ної промисловості, для зберігання та переробки сільськогосподар­ської продукції, зокрема її фасування, розливу, пакетування та пакування.

Розвиток вітчизняного машинобудування для агропромислово­го комплексу разом з його складовими (створення й виробництво техніки та обладнання, її технічне обслуговування і ремонт, а та­кож формування інфраструктури ринку вітчизняної техніки і об-ладнання для агропромислового комплексу) законодавство визнає пріоритетними напрями розвитку національної економіки. Упов­новаженим органом державної влади в галузі сільськогосподар­ського машинобудування є Міністерство промислової політики Ук­раїни, покликане забезпечити реалізацію державної політики щодо пріоритетності сільськогосподарського машинобудування. Для формування ринку сільськогосподарської техніки передбачається у Державному бюджеті України витрати на підтримку виробництва вітчизняної сільськогосподарської техніки. Порядок використання коштів державного бюджету, передбачених на здійснення заходів, пов'язаних зі збільшенням обсягів виробництва техніки для агроп­ромислового   комплексу  та   розвитком   ринку   цієї   техніки,    затверджений  наказом   М інпромпо літики та  Мінфіну України від  5  берез­ня   2002 р.   №   93/155.

Зазначені  кошти   використовуються для  формування та розвитку інфраструктури   ринку  тієї  техніки,   часткової   (до   40%)   компенсації
державою   вартості  сільськогосподарської техніки,   що   поставляється сільськогосподарським  товаровиробникам   і  підприємствам харчової та   переробної   промисловості  АПК;   закупівлі   вітчизняної   сільсько­господарської  техніки   з   подальшою   її   реалізацією   суб'єктам   аграр­ного   права  на умовах  фінансового лізингу.   Передбачаються   й  захо­ди   з   недопущення   монополізації  ринку  сільськогосподарської   про­дукції.   Так,   наказом   Мінекономіки  та Антимонопольного   комітету України   від   16 лютого   1999 р.   №   22/2   запроваджено державне регу­лювання   оптових цін  на окремі  види  продукції  3   монополістів рин­ку   сільськогосподарської   техніки:    одеського    ВАТ    "Одессільмаш", кіровоградського   ВАТ   "Червона   Зірка"   і   шепетівського   ВАТ   " Шепетівський  завод  культиваторів".   Фінансування   заходів  з  компенса­ції   суб'єктам   аграрного   права   частини   вартості   складної   сільсько­господарської   техніки    вітчизняного    виробництва   здійснюється    на конкурсних   засадах   згідно   з    Положенням   про   умови   проведення
конкурсу   на   надання   часткової   компенсації   вартості   складної  сіль­ськогосподарської   техніки    вітчизняного   виробництва,     затвердже­ним  наказом   Мінагрополітики  України  від  7  березня   2002  р.   №   76.
Держава   здійснює   моніторинг   цін   на   основні   види   металопродукції та енергоносіїв,   що   використовуються   вітчизняними  підпри­ємствами    машинобудування    для     виробництва    сільськогосподар­ської техніки.   У разі  потреби держава застосовує ринкові  важелі уп­равління   зазначеними   цінами.   Так,   Міністерство   промислової   по­літики здійснює   постійний  моніторинг та аналіз кон'юнктури рин­ку   сільськогосподарської   техніки   і   ви   значеніУ   щодо   його   подальшого   розвитку.   Конкретні   заходи   з   формування   інфраструкту­
ри   ринку   сільськогосподарської   техніки   визначені   Указом    Прези­дента   України   від   3   листопада   2001    р.    №     1039/2001    "Про   заходи щодо   розвитку   ринку    вітчизняної   техніки   для    агропромислового комплексу та  збільшення   обсягів її  виробництва".   Ним  установле­но,   що основними завданнями  органів  виконавчої влади  щодо роз­витку машинобудування  та ринку  вітчизняної техніки для   агропро­мислового   комплексу  є:

 

• сприяння  розвитку економічної  конкуренції та  недопущення монополізму   на   основі   узгодження    інтересів    виробників   техніки
• для   агропромислового   комплексу та  її  споживачів;
• організація   створення   нових   моделей   і   впровадження   сучас­них   технологій    виробництва   техніки   для    агропромислового    ком­плексу,   стимулювання   раціонального   використання   у   процесі   ви­робництва   матеріальних   ресурсів   та   енергоносіїв;
• створення    умов   для    розширення    мережі    підприємств,    що здійснюють  реалізацію,   фірмове   обслуговування,   ремонт,   надання в користування,   в тому числі за договорами лізингу, техніки для  аг­ропромислового   комплексу;
• стимулювання інвестиційної діяльності банків, інших фінан­сових установ, спрямованої на технічне переоснащення агропро­мислового   комплексу.

 

Виробництво сільськогосподарської техніки держава регулює переважно адміністративно-командними методами відповідно до Програми виробництва технологічних комплексів машин та облад­нання для агропромислового комплексу на 1998-2005 роки, схвале­ної постановою Кабінету Міністрів України від ЗО березня 1998 р. № 403. Разом з тим, сільськогосподарська техніка і пально-мас­тильні матеріали розподіляються останнім часом через ринкові, зокрема біржові механізми. Наказом Мінагрополітики, Мінеконо­міки, Мінфіну, ДПА від 26 квітня 2000 р. № 52/63/90/221 затвер­джено Положення про порядок здійснення через біржовий товар­ний ринок контрактів зустрічних поставок сільськогосподарської продукції і продовольства та матеріально-технічних ресурсів. Воно регулює ринкові механізми бартерних операцій обміну сільськогос­подарської продукції на пально-мастильні матеріали та запчастини для   сільськогосподарської   техніки.

Пально-мастильні матеріали сільськогосподарські виробники можуть закуповувати також на умовах товарного кредиту згідно з Порядком забезпечення сільськогосподарських товаровиробників пально-мастильними матеріалами, затвердженим наказом Мінагропрому і Мінфіну України від 12 серпня 1998 р. № 244/164. З 1 січ­ня 2000 p., згідно з постановою Кабінету Міністрів України від 17 січня 2000 р. № 50 "Про нові підходи до забезпечення сільськогос­подарських товаровиробників матеріально-технічними ресурсами", державним органом заборонено забезпечувати сільське господарс­тво пально-мастильними матеріалами та засобами захисту рослин неринковими   методами.

Відповідно до Закону України від 16 грудня 1977 р. "Про фінан­совий лізинг" держава створює систему забезпечення сільськогос­подарських товаровиробників сільськогосподарською технікою на умовах фінансового лізингу, тобто платного користування протя­гом строку, за який амортизується 60% вартості сільськогосподар­ської техніки, з подальшим переходом права власності на цю тех­ніку до сільськогосподарських товаровиробників. З цією метою бу­ло створено Державне лізингове підприємство "УкрагролізинГ". Закупівля сільськогосподарської техніки за рахунок державних коштів для передачі її сільськогосподарським товаровиробникам на умовах фінансового лізингу здійснюється згідно з Порядком визна­чення на конкурсних засадах переліку сільськогосподарської і пе­реробної техніки, закупівля якої фінансується за рахунок коштів державного бюджету, затвердженим наказом Мінагрополітики Ук­раїни  від  27   квітня   2001   р.   №    115.

На підставі постанови Кабінету Міністрів України від 18 верес­ня 1997 р. № 1031 "Про створення державного лізингового фонду для технічного переоснащення сільського господарства" було утво­рено державний  лізинговий   фонд,   кошти   якого   використовуються на закупівлю вітчизняної сільськогосподарської техніки для нас­тупної передачі її у лізинг сільськогосподарським товаровиробни­кам. На виконання цієї постанови Мінагрополітики видало наказ від 9 жовтня 1997 р. № 59 "Про основні напрями технічного забез­печення агропромислового комплексу та створення лізингового фонду". Серед напрямів технічного забезпечення АПК передбача­ється формування інфраструктури ринку сільгосптехніки, зокрема впроваджується фірмове обслуговування вітчизняної складної сіль­ськогосподарської техніки вітчизняними машинобудівними під­приємствами шляхом відкриття регіональних центрів фірмового обслуговування. Технічне обслуговування поставленої сільськогос­подарської техніки регулюється Законом України "Про захист прав покупців сільськогосподарських машин". Гуртова закупівля техні­ки за кошти державного лізингового фонду здійснюється за умови проведення експертизи гуртових цін згідно з Порядком, затвердже­ним   наказом   Мінагропрому України   від  23   квітня   1999  р.   №    171.

 

§ 7. Правове регулювання ринку зерна

Зернова галузь — пріоритетна в сільському господарстві. Від неї залежить продовольча безпека держави, а від ефективно діючого ринку зерна — подальший успіх аграрної реформи. Саме тому в Ук­раїні сформовано правовий інститут ринку зерна. Важливе місце в системі правового регулювання ринку зерна посідає Закон України від 4 липня 2002 р. "Про зерно та ринок зерна в Україні". Згідно з ним зерном є плоди зернових, зернобобових та олійних культур, ви­користовувані для харчових, насіннєвих, кормових і технічних ці­лей. Суб'єктами ринку зерна Закон визнає: суб'єктів виробництва зерна, суб'єктів зберігання зерна, суб'єктів заставних закупок зерна та проведення інтервенційних операцій, акредитовані біржі, інших суб'єктів підприємницької діяльності, які діють на ринку зерна. Суб'єктами заставних закупок зерна відповідно до Закону є сіль­ськогосподарські товаровиробники, зернові склади, Державний агент із забезпечення заставних закупок зерна, уповноважені із зас­тавних закупок зерна*, суб'єктами інтервенційних операцій — сіль­ськогосподарські товаровиробники, зернові склади, Державний агент із проведення інтервенційних операцій, уповноважені з цих операцій**.

* Державним агентом із забезпечення заставних закупок зерна є державне підпри­ємство або господарське товариство, частка держави у статутному фонді якого стано­вить не менше 75%, і яке призначене на конкурсних засадах Кабінетом Міністрів Ук­раїни на організацію заставних закупок зерна. Уповноваженим із забезпечення застав­них закупок зерна визнаються юридичні особи всіх форм власності та організаційно-правових форм, які визначаються на конкурсних засадах Державним агентом із забез­печення заставних закупок зерна. Вони діють на підставі договору доручення з Держав­ним агентом.

** Призначаються в такому самому порядку, як і Державний агент із забезпечення заставних закупок зерна і уповноважений із забезпечення заставних закупок зерна від­повідно.

Згідно із Законом зернові ресурси України складаються із: зер­на державного резерву, зерна інтервенційного фонду, не витребу­ваного заставного державного зерна, зерна державного насіннєво­го страхового фонду, регіональних ресурсів зерна, власних ресур­сів зерна суб'єктів ринку. Формування обсягів зерна державного резерву здійснюється укладенням договорів купівлі-продажу на ак­редитованих біржах. Реалізація зерна державного резерву в разі потреби його поновлення узгоджується з Державним агентом із проведення інтервенційних операцій. Інтервенційні ресурси зерна формуються Державним агентом із проведення інтервенційних операцій за рахунок коштів Державного бюджету у визначених Ка­бінетом Міністрів України обсягах шляхом закупок на акредитова­них біржах. Інтервенційні ресурси зерна використовуються зазна­ченим Державним агентом для підтримання цін на зерно та про­дукти його переробки на внутрішньому ринку України. Формуван­ня державних ресурсів не витребуваного заставного зерна здійсню­ється за рахунок коштів Державного бюджету і кредитів банків Державним агентом із забезпечення заставних закупок зерна. Ці ресурси зерна використовуються Агентом за рішенням Кабінету Міністрів   України.

Формування ресурсів державного насіннєвого страхового фонду здійснюється за рахунок коштів Державного бюджету у визначених Кабінетом Міністрів України обсягах . Кабінет Міністрів визначає також напрями використання цього зерна. Регіональні ресурси зер­на формуються укладенням угод на акредитованих біржах за раху­нок коштів місцевих бюджетів. Місцеві органи виконавчої влади і місцеві ради здійснюють моніторинг наявності продовольчого і фу­ражного зерна та визначають поточний і прогнозний рівень забез­печеності ним. У разі недостатнього забезпечення зерном місцеві органи виконавчої влади формують свої регіональні ресурси зерна на   конкурентних   засадах  через   акредитовані   біржі.

Законом запроваджується декларування зерна, яке знаходиться на зберіганні. Декларування зерна визначається як діяльність суб'єк­тів зберігання зерна щодо визначення обсягів зерна, що знаходить­ся на зберіганні. Інформація про власників зерна є конфіденцій­ною і під час декларування зерна не розголошується. Зернові скла­ди зобов'язані щомісячно подавати декларації про обсяги заставно­го зерна, зерна державного резерву, не витребуваного заставного зерна, зерна інтервенційного фонду та іншого зерна, що зберігаєть­ся. Порядок декларування зерна суб'єктами його зберігання зерна затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 12 груд­ня 2002 р. Декларація подається інспекціям якості та формування ресурсів сільськогосподарської продукції місцевих державних адмі­ністрацій   усіма   суб'єктами   господарської   діяльності   із   зберігання зерна з використанням власного або орендованого зерносховища. Порядок декларування зерна не поширюється на селян, які ведуть особисте селянське господарство і зберігають зерно для особистих потреб.

Зерно та продукти його переробки, визнані за результатами ла­бораторного аналізу непридатними для продовольчого використан­ня, підлягають експертизі з метою прийняття рішення про можли­вість їх подальшого використання або знищення згідно із Законом України від 14 січня 2000 р. "Про вилучення з обігу, переробку, утилізацію, знищення або подальше використання неякісної та не­безпечної продукції". Здійснення експертизи зерна та продуктів його переробки, а також прийняття рішення щодо можливості їх подальшого використання або знищення покладаються на спеці­ально уповноважений Кабінетом Міністрів України державний ор­ган у сфері державного контролю за якістю зерна та продуктів йо­го переробки. Витрати, пов'язані з транспортуванням, зберіганням, експертизою або знищенням зерна та продуктів його переробки, непридатних для продовольчого використання, оплачуються влас­ником   зерна та   продуктів   його   переробки.

Закон регулює порядок зберігання зерна. Власники зерна мають право укладати договори складського зберігання зерна на зберіган­ня зерна в зернових складах з отриманням складських документів на нього, а також зберігати його у власних зерносховищах. Прий­маючи зерно на зберігання, зерновий склад зобов'язаний зробити аналіз його якості, вживати всіх заходів, передбачених чинним за­конодавством і договором складського зберігання зерна, для забез­печення   схоронності  зерна,   переданого   йому  на   зберігання.

Видача зерна володільцеві складського документа на зерно здій­снюється в обмін на виписані на це зерно складські документи (под­війне складське свідоцтво, просте складське свідоцтво чи складська квитанція). Закон встановлює вимоги до обігу складських докумен­тів. Порядок випуску бланків складських документів на зерно, їх пе­редачі та продажу зерновим складам затверджений постановою Ка­бінету Міністрів України від 11 квітня 2003 р. № 510. Кожна зі сто­рін договору складського зберігання зерна під час відвантаження зерна має право вимагати перевірки його якості. Витрати, пов'язані із проведенням такого аналізу, бере на себе сторона — ініціатор. Пе­ревірки. Зерновий склад є складом загального користування і зо­бов'язаний   приймати   на  зберігання   зерно   від  будь-якої  особи.

Договір складського зберігання зерна є публічним; типова фор­ма його затверджена постановою Кабінету Міністрів України від 11 квітня 2003 р. № 510. За цим договором, зерновий склад зобов'язу­ється за плату зберігати зерно, передане йому суб'єктом ринку зер­на. Договір складського зберігання зерна укладається в письмовій формі, що підтверджується видачею власнику зерна складського документа. Зерно, прийняте на зберігання за простим або подвій­ним складським свідоцтвом, не може бути відчужене без правомір­ної   передачі   простого   або   подвійного   складського   свідоцтва.

Якщо за договором складського зберігання зерновий склад має право розпоряджатися ним (або його частиною), то відносини сто­рін базуються на правилах про позичку. Порядок повернення зер­на обумовлюється окремо в договорі його зберігання. Зерновий склад зобов'язаний зберігати зерно протягом строку, встановлено­го договором. Якщо строк зберігання зерна договором складського зберігання зерна не встановлений і не може бути визначений умо­вами цього договору, зерновий склад зобов'язаний зберігати зерно до подання поклажодавцем вимоги про його повернення. Якщо зберігання зерна припинилося достроково не з вини зернового складу, він має право на відшкодування понесених витрат. Якщо поклажодавець після закінчення строку дії договору складського зберігання зерна не забрав зерно назад, він зобов'язаний внести плату за весь фактичний час його зберігання. Договором склад­ського зберігання зерна може бути передбачене безоплатне збері­гання зерна. Кабінет Міністрів України встановлює граничний рі­вень плати (тариф) за зберігання зерна, що придбане за кошти дер­жавного    бюджету.

Зерновий склад, який зобов'язався взяти зерно на зберігання у передбачений договором строк, не має права вимагати передання йому цього зерна на зберігання. Власник зерна, який не передав його на зберігання у визначений договором строк, зобов'язаний відшкодувати зерновому складу завдані збитки. Поклажодавець зерна зобов'язаний забрати зерно із зернового складу після закін­чення строку його зберігання, а зерновий склад — письмово за 7 днів до закінчення строку зберігання зерна попередити поклажо-давця про закінчення строку зберігання зерна та запропонувати термін його витребування. Якщо поклажодавець у запропонова­ний зерновим складом термін не забрав зерно, склад має право продати останнє на конкурентних засадах. Кошти, одержані від продажу зерна, передаються поклажодавцю за вирахуванням сум, належних зерновому складу, в тому числі його витрат щодо про­дажу   зерна.

Зерновий склад повинен повернути поклажодавцеві або особі, визначеній ним як одержувач, зерно в стані, передбаченому дого­вором складського зберігання та законодавством. За втрату, неста­чу чи пошкодження прийнятого на зберігання зерна, якщо настав час поклажодавцю взяти це зерно назад, зерновий склад несе від­повідальність лише за наявності з його боку умислу чи грубої нео­бережності. Він зобов'язаний на першу вимогу володільця склад­ського документа повернути зерно, навіть якщо передбачений до­говором строк його зберігання ще не закінчився. У цьому разі во­лоділець складського документа повинен відшкодувати зерновому складу витрати, спричинені достроковим припиненням зобов'язан­ня, якщо інше не передбачено договором. Зернові склади зо­бов'язані  вести  реєстр   зерна,   прийнятого  на  зберігання.

Заставними закупками зерна закондоваство визнає гарантовані державою   закупки   його   в   сільськогосподарських  товаровиробників на певний термін за заставними цінами при зберіганні за ними, на встановлений у договорі заставних закупок зерна строк, права вит­ребувати це зерно. Кабінет Міністрів України щорічно передбачає в проекті Державного бюджету України надання коштів на закупів­лю зерна для продовольчих і насіннєвих потреб. Заставні закупки зерна здійснюють Державний агент із забезпечення заставних заку­пок зерна та уповноважені із забезпечення заставних закупок зер­на в межах своїх повноважень. Згідно з Указом Президента Украї­ни від 29 червня 2000 р. № 832/2000 "Про невідкладні заходи що­до стимулювання виробництва та розвитку ринку зерна" Держав­ним агентом із забезпечення заставних закупок зерна є Державна акціонерна   компанія   "Хліб   України".

Здійснюючі заставні закупки зерна, сільськогосподарські това-ровиробники на підставі укладених договорів заставних закупок зерна передають зерно зерновим складам, які приймають його на зберігання згідно з укладеними договорами з Державним агентом із забезпечення заставних закупок зерна або уповноваженим із забез­печення заставних закупок зерна, а останні протягом 3 банківських днів перераховують сільськогосподарським товаровиробникам пла­ту за нього в повному обсязі за заставною ціною. Зберігання зас­тавного зерна є строковим. Строк його зберігання у зернових скла­дах починається з приймання його на зберігання після 1 липня по­точного року, але не може бути довшим, ніж до 1 березня наступ­ного року. Протягом цього строку сільськогосподарські товарови­робники мають право витребувати заставне зерно. Порядок здій-снення заставних операцій із зерном, Порядок залучення кредитів банків для здійснення заставних операцій із зерном і Методика формування заставних цін на зерно затверджені постановою Кабі­нету   Міністрів  України   від   7  лютого   2003   р.   №    164.

Приймання заставного зерна на зберігання здійснюється зерно­вим складом за дорученням Державного агента із забезпечення зас­тавних закупок зерна або на підставі договору між зерновим скла­дом та Державним агентом із забезпечення заставних закупок зер­на (уповноваженими із забезпечення заставних закупок зерна) в межах визначених обсягів. Прийнявши зерно на зберігання, зерно­ві склади виписують та видають сільськогосподарським товарови­робникам складські документи. Ризику випадкової загибелі або пошкодження заставного зерна несуть зернові склади з моменту його приймання на зберігання. Вони зобов'язані: застрахувати зас­тавне зерно, прийняте на зберігання, від ризиків випадкової заги­белі або пошкодження протягом 5 днів із моменту його прийняття на зберігання за рахунок коштів покл аж о дав ця, вести реєстр зас­тавного   зерна,   прийнятого   на  зберігання.

Сільськогосподарські товаровиробники мають право розпоряд­жатися заставним зерном, лише повернувши отримані за заставною ціною кошти та відшкодувавши зерновим складам витрати за збе­рігання заставного зерна за час його фактичного зберігання. Якщо до   закінчення   терміну  дії   договору   заставних   закупок   зерна   сільськогосподарський товаровиробник не витребував це зерно для по­дальшого продажу, воно переходить у власність держави, а видані складські документи втрачають чинність. Витрати зернових складів за зберігання такого зерна відшкодовуються за рахунок коштів дер­жавного бюджету. Порядок проведення розрахунків за заставними операціями із зерном і Порядок проведення розрахунків за збері­гання заставного зерна, що перейшло у власність держави, затвер­джені постановою Кабінету Міністрів України від 7 лютого 2003 р. №     164.

Якщо до закінчення терміну дії договору заставних закупок зер­на сільськогосподарські товаровиробники здійснять відчуження простого складського свідоцтва або складського свідоцтва на зас­тавне зерно, то з дати індосаменту до дати повернення отриманих за заставною ціною коштів нараховуються відсотки. Якщо кошти, отримані сільськогосподарським товаровиробником, та нараховані відсотки після індосаменту не будуть повернені Державному аген­ту із забезпечення заставних закупок зерна або уповноваженому із забезпечення заставних закупок зерна до закінчення дії договору заставних закупок зерна, то таке зерно переходить у власність дер­жави, а видані складські документи втрачають чинність. Щоправ­да, законодавство не визначає розміру відсотків, що нараховують­ся,   а тому  ця   норма нині  не діє.

Заставне зерно видається сільськогосподарському товаровироб­нику не пізніше 3 робочих днів з моменту його витребування за умови повернення сільськогосподарським товаровиробником на спеціальний рахунок Державного агента із забезпечення заставних закупок зерна або уповноваженого із забезпечення заставних заку­пок зерна отриманих ним коштів під час застави зерна та відшко­дування витрат зерновому складу за зберігання такого зерна. Зас­тавне зерно видають його виробнику в обмін на виписані на це зерно   складські  документи.

Сільськогосподарський товаровиробник укладає договір застав­них закупок зерна з Державним агентом із забезпечення заставних закупок зерна або уповноваженим із забезпечення заставних заку­пок зерна за умови зберігання його зерновим складом. Важливими умовами  договору   заставних   закупок   зерна  є:

 

• найменування   зерна;
• термін  договору   закупок   зерна;
• ціна  на   зерно;
• кількість   зерна;
• ціна   зберігання;
• відповідальність    сторін;
• страхування   ризиків   випадкової   загибелі  та ушкодження   зас­тавного   зерна.

 

За згодою сторін у договорі заставних закупок зерна можуть бу­ти передбачені й інші умови. Примірна форма договору про застав­ну закупівлю зерна в сільськогосподарських товаровиробників зат­верджена  наказом   Мінагрополітики   від   11   червня   2002 р.   №    156.

Закон визначає порядок укладення договору про заставну заку­півлю зерна. Державний агент із забезпечення заставних закупок зерна та уповноважені із забезпечення заставних закупок зерна до 1 липня поточного року повідомляють у засобах масової інформа­ції чи спеціальних виданнях про обсяги закупівель заставного зер­на та заставні ціни. Сільськогосподарські товаровиробники, які ви­явили бажання укласти договір заставних закупок зерна, направля­ють відповідну заявку Державному агенту із забезпечення застав­них закупок зерна або уповноваженому із забезпечення таких заку­пок зерна. Державний агент із забезпечення заставних закупок зер­на або уповноважений із забезпечення таких закупок протягом 5 днів після отримання заявки повідомляє сільськогосподарського товаровиробника про її прийняття або відхилення. У повідомленні про прийняття заявки Державний агент із забезпечення заставних закупок зерна або уповноважений із забезпечення заставних заку­пок зерна вказує також місцезнаходження зернового складу, до якого сільськогосподарський товаровиробник має доставити зерно за свій рахунок. Відмова від укладення договору заставних закупок зерна  не допускається,   за   винятком:

 

• неможливості   зберігання    заставного   зерна   визначеного   то­варного   класу   в   запропонованих   обсягах;
• можливого   погіршення   якості   зерна,   що   вже   знаходиться   на зберіганні;
• відсутності   коштів для   здійснення   заставних   закупок  зерна;
• наявності   інших   підстав,   передбачених   законодавством.

 

 

§ 8. Правове регулювання ринку цукру

Україна, яка є найбільшим виробником цукру в світі, наштов­хнулася істотні проблеми, пов'язані з кризою вітчизняної цукрової галузі. Річ у тім, що обладнання на більшості вітчизняних цукро­вих заводах застаріло, а тому виробництво цукру є нерентабельним. Держава вживає заходів щодо виведення цукрової галузі з кризи. Передумовою для запровадження спеціального державного регулю­вання ринку цукру було становище, що склалося на цьому ринку: у 1991-1995 pp. середньорічне виробництво цукрових буряків ста­новило 31,3 млн т і цукру 3,6 млн т, тобто скоротилося майже на третину порівняно з попередніми 5 роками. Перехід цукрових за­водів на переробку давальницької сировини призвів до зменшення надходження коштів до бюджету, погіршення фінансового стану цукрових заводів, а також перенасичення внутрішнього ринку цук­ром. Кредиторська заборгованість цукрових заводів станом на 1 липня 1996 р. сягнула 47 трлн крб. Сума позичених фінансових ре­сурсів   перевищила   власні   кошти   .    Крім  того,   Україна   приєдналася до Міжнародної угоди з цукру 1992 р. У зв'язку з цим в Україні запроваджено особливий режим регулювання ринку цукру, спочат­ку згідно з постановою Кабінету Міністрів України від 24 травня 1997 р. № 490 "Про регулювання ринку цукру", а згодом — згідно із Законом України від 17 червня 1999 р. "Про державне регулю­вання   виробництва   і   реалізації  цукру"

Цей Закон визначає бурякоцукровий комплекс як сукупність гос­подарюючих суб'єктів усіх форм власності, які вирощують цукрові буряки, переробляють їх на цукор і реалізують його. Регулюється ринок цукру шляхом квотування реалізації виробленого в Україні цукру. При цьому встановлюються квоти 3 видів: квота "А" — річ­на квота поставки цукру на внутрішній ринок; квота "В" — квота поставки цукру за межі України за міжнародними договорами і квота "С" — цукор, вироблений в Україні понад квоти "А" та "В" і призначений для реалізації його власниками виключно за межа­ми   України.

Обсяги виробництва цукру, що поставляється на внутрішній ри­нок України, обмежуються квотою "А". Обсяги виробництва цук­ру, призначеного для поставок за межі України з метою виконан­ня зобов'язань держави за міжнародними договорами, обмежують­ся квотою "В". Граничні розміри квот "А" та "В" визначаються щорічно Кабінетом Міністрів України. Обсяги виробництва цукру в межах квот "А" та "В" розподіляються між цукровими заводами Мінагрополітики України, на конкурсних умовах, згідно з Поло­женням про 186. Розподіл обсягів виробництва цукру квот "А" і "В" між цукровими заводами на конкурсних засадах, затвердже­ним наказом Мінагрополітики України від 20 вересня 2000 р. № 186. Розподіл обсягів виробництва цукру в межах квот "А" та "В" здійснюється не пізніше 1 січня поточного року. Положення про порядок формування квот поставки цукру на внутрішній ринок і за міжнародними договорами, визначення та розподіл обсягів виро­щування цукрових буряків і виробництва цукру в межах цих квот затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 2 червня 2000 р. № 868. Обсяги вирощування цукрових буряків для вироб­ництва цукру в межах квот "А" та "В" визначаються щорічно Ка­бінетом Міністрів України або уповноваженим ним органом і роз­поділяються обласними та районними органами виконавчої влади на конкурсних умовах. Для стабільного забезпечення потреб внут­рішнього ринку цукром протягом року та недопущення значних се­зонних коливань ціни на нього визначаються квартальні та місяч­ні   обсяги   реалізації   цукру.

У межах квоти "В" за заявками підприємств, які експортують цукор, Мінекономіки видає спеціальні дозволи (ліцензії) на реалі­зацію цукру за межами України згідно з міжнародними договора­ми та з урахуванням квартальних і місячних обсягів. Реалізація цукру квоти "В" здійснюється за цінами, що визначаються міжна­родними договорами. Реалізація цукру з квот "В" і "С" на внутріш­ньому ринку України  забороняється.   Ввозити   цукор   в  Україну дозволяється фізичним особам лише в обсягах, потрібних для їхнього власного споживання. Виробництво цукру в Україні з імпортної сировини допускається виключно за умови подальшого вивезення готової продукції у повному обсязі за межі України в терміни, пе­редбачені   законодавством.

Обсяги закупівлі цукру для задоволення внутрішніх державних потреб, а також для виконання зобов'язань держави за міжнарод­ними договорами визначаються щорічно Кабінетом Міністрів Ук­раїни. Для задоволення державних потреб цукор закуповують орга­ни (підприємства), уповноважені Кабінетом Міністрів України, за умови попереднього фінансування витрат виробників цукру та цук­рових буряків за мінімальними цінами на них. У межах поперед­нього фінансування зазначених витрат може бути застосовуване державне матеріально-технічне забезпечення виробників цукру та вирощування   цукрових   буряків.

Закон передбачає встановлення мінімальних цін на цукрові бу­ряки і на цукор. Мінімальна ціна на цукрові буряки, які поставля­ються для виробництва цукру квот "А" та "В", і мінімальна ціна на цукор квоти "А" визначаються щорічно Кабінетом Міністрів Укра­їни за пропозиціями Мінагрополітики України з урахуванням ба­зисної цукристості. Мінімальна ціна на цукрові буряки, які постав­ляються для виробництва цукру квот "А" та "В", і мінімальна ціна на цукор квоти "А" встановлюються щорічно до 1 січня поточно­го року із застосуванням щомісячних індексів інфляції. Мінімальні ціни на цукор і цукрові буряки встановлюються на рівні, що забез­печує прибутковість виробництва відповідних видів продукції. По­рядок визначення мінімальних цін на цукрові буряки та цукор зат­верджений постановою Кабінету Міністрів України від 2 червня 2000 р.   №   868.

 

§ 9. Правове регулювання ринку алкоголю й тютюну

Специфічним для України є ринок алкоголю й тютюну. Він роз­вивається надзвичайно швидко і характеризується високою рента­бельністю, але пов'язаний з продуктами, які становлять небезпеку для здоров'я людини. Щороку в Україні помирає близько 10 тис. людей від неякісних алкогольних напоїв. Необхідність забезпечення національної безпеки від вживання неякісних алкогольних напоїв і тютюнових виробів спричинила виникнення інституту правового регулювання ринку алкоголю й тютюну. Важливим законодавчим актом у цій галузі є Закон України від 19 грудня 1995 р. "Про дер­жавне регулювання виробництва і обігу спирту етилового, коньяч­ного і плодового, алкогольних напоїв та тютюнових виробів". Він поширюється на обіг слабоалкогольних напоїв, таких як пиво, а та­кож на виробництво вин і алкогольних настоянок, які виготовлені громадянами   в домашніх умовах для   власного   споживання.

Згідно із Законом, виробництво спиртів етилового (в тому чис­лі як лікарського засобу), етилового ректифікованого виноградно­го, етилового ректифікованого плодового може здійснюватися ли­ше на державних підприємствах за наявності в них ліцензій. Спирт коньячний і плодовий виготовляється на державних підприємствах, а також на інших підприємствах незалежно від форми власності, які станом на 1 січня 2001 р. мали відповідну ліцензію, повний тех­нологічний цикл виробництва коньяку та алкогольних напоїв за коньячною технологією, забезпечені спеціальною тарою для витри­мування спиртів, мають кваліфікованих фахівців і виробляють заз­начені спирти лише для потреб власного виробництва без права ре­алізації іншим суб'єктам підприємницької діяльності. Виробництво алкогольних напоїв та тютюнових виробів дозволяється суб'єктам підприємницької діяльності незалежно від форм власності за умо­ви одержання ліцензії. Рішення про проектування й будівництво нових спиртових виробництв приймається Кабінетом Міністрів України.

Виробництво спиртів — етилового, коньячного і плодового, етилового ректифікованого виноградного, етилового ректифікова­ного плодового, спирту-сирцю виноградного, спирту-сирцю пло­дового та алкогольних напоїв здійснюється за наявності внесених до Єдиного реєстру місць зберігання спирту. До цього Реєстру міс­ця зберігання спирту вносяться органами державної податкової служби. Спирт-сирець виноградний і спирт-сирець плодовий виго­товляють підприємства за наявності у них ліцензій незалежно від форми власності з правом реалізації як сировини іншим суб'єктам підприємницької діяльності, що мають ліцензії на виробництво спирту дового, етилового ректифікованого виноградного, або спирту   етилового   ректифікованого   плодового.

Ліцензії на виробництво спиртів етилового, коньячного й пло­дового, етилового ректифікованого виноградного, етилового ректи­фікованого плодового, спирту-сирцю виноградного, спирту-сирцю плодового, алкогольних напоїв та тютюнових виробів видаються, призупиняються та анулюються Міністерством фінансів України згідно з Положенням про порядок видачі спеціальних дозволів (лі­цензій) суб'єктам підприємницької діяльності на виробництво спирту, алкогольних напоїв і тютюнових виробів, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від ЗО липня 1996 р. № 855. Ліцензії на виробництво коньяку та алкогольних напоїв за коньяч­ною технологією видаються лише тим суб'єктам підприємницької діяльності, які мають повний технологічний цикл виробництва, в тому числі викурку й витримку. Ліцензії на виробництво спиртів — етилового, коньячного і плодового, етилового ректифікованого ви­ноградного, етилового ректифікованого плодового, спирту-сирцю виноградного, спирту-сирцю плодового — видаються суб'єктам підприємницької діяльності — юридичним особам, а на виробниц­тво алкогольних напоїв та тютюнових виробів — усім суб'єктам підприємницької   діяльності.    Ліцензії   на    виробництво   тютюнових виробів видаються лише суб'єктам підприємницької діяльності, які мають повний технологічний цикл виробництва тютюнових виро­бів, зокрема виготовлення тютюнової суміші, сигаретні цехи. Для суб'єктів підприє мницької діяльності, які отримали ліцензію на ви­робництво тютюнових виробів у порядку, визначеному законом, але не здійснюють повного циклу цього виробництва, ліцензія дій­сна до   кінця  її   строку.

Підприємства, виробничі цехи, дільниці, лабораторії та інші структурні підрозділи, які здійснюють виробництво і контроль за виробництвом спиртів: етилового, коньячного й плодового, етило­вого ректифікованого виноградного, спирту етилового ректифіко­ваного плодового, спирту-сирцю виноградного, спирту-сирцю пло­дового, алкогольних напоїв та тютюнових виробів підлягають обов'язковій атестації на відповідність вимогам, встановленим чин­ними законодавчими актами України щодо забезпечення життя та здоров'я людей, охорони навколишнього природного середовища, повного технологічного циклу виробництва коньяку, алкогольних напоїв за коньячною технологією і тютюнових виробів, а також відповідність санітарним, пожежним, екологічним нормам і прави­лам. Ліцензія на право виробництва спиртів етилового, коньячно­го і плодового, етилового ректифікованого виноградного, етилово­го ректифікованого плодового, спирту-сирцю виноградного, спир­ту-сирцю плодового, алкогольних напоїв та тютюнових виробів ви­дається після атестації підприємства, яка є чинною протягом тер­міну  дії   зазначеної  ліцензії.

Спирти етиловий, коньячний і плодовий, етиловий ректифіко­ваний виноградний, етиловий ректифікований плодовий, спирт-сирець виноградний, спирт-сирець плодовий, алкогольні напої та тютюнові вироби мають відповідати вимогам державних стандартів України і підлягають обов'язковій сертифікації згідно із Законом України   від   17  травня   2001   р.   "Про   підтвердження   відповідності".

Гуртова і роздрібна торгівля (в тому числі експорт) алкогольни­ми напоями і тютюновими виробами підлягає ліцензуванню згідно з Тимчасовим порядком видачі ліцензій на право імпорту, експорту, оптової торгівлі спиртом етиловим, коньячним і плодовим, алко­гольними напоями та тютюновими виробами і роздрібної торгівлі алкогольними напоями та тютюновими виробами, затвердженим постановою   Кабінету Міністрів України  від   13 травня   1996  р.   №   493.

з