ГЛАВА 17 ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ ВИКОРИСТАННЯ ЗЕМЕЛЬ У МЕЖАХ НАСЕЛЕНИХ ПУНКТІВ
§ 1. Особливості правового режиму земель у межах населених пунктів
Правовий режим земель у межах населених пунктів (міст, селищ і сіл)—це встановлений правовими нормами порядок, який визначає структуру та цільове призначення всіх земель, що становлять територію населеного пункту та окремих категорій в його межах, приналежність цих земель певним суб'єктам, розпорядження, управління та користування ними, права та обов'язки власників земельних ділянок та землекористувачів, а також компетенцію місцевих органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування в регулюванні земельних відносин.
Головні завдання використання земель у межах населених пунктів полягають у розміщенні міст, селищ і сіл, забезпеченні їх подальшого функціонування та сталого розвитку. Цьому підпорядковані правові режими всіх категорій земель, які становлять територію населених пунктів. Із загальної єдності основного цільового призначення земель у межах населених пунктів, яке пов'язане з несільськогосподарським використанням земель, впливає і певна взаємозумовленість у правових режимах її складових. Так, загальним моментом, що характеризує зміст земельних правовідносин у населених пунктах, є зумовленість прав та обов'язків власників земельних ділянок і землекористувачів містобудівною документацією (генеральними планами, проектами детального планування та ін.).
Особливості правового режиму земель у межах населених пунктів визначаються наявністю містобудівних вимог як до організації всієї території, так і окремих її частин, розширенням компетенції органів місцевого самоврядування у сфері використання та охорони цих земель, взаємозв'язком та підпорядкованістю правового режиму всіх земель у межах території населених пунктів правовому режиму земель житлової та громадської забудови як домінуючої категорії.
Важливою рисою правового режиму зазначених земель слід вважати те, що їх обов'язковою складовою є землі, які перебувають у комунальній власності. Цими землями розпоряджаються сільські, селищні, міські ради, повноваження яких у галузі земельних відносин визначені Земельним кодексом України (ст. 12) та Законом України «Про місцеве самоврядування в Україні». Зазначені ради передають земельні ділянки із земель комунальної власності, наприклад, у приватну власність фізичних та юридичних осіб або надають у користування, у тому числі й на умовах оренди, вилучають земельні ділянки з користування або ж викуповують їх у власників для суспільних потреб. Відповідно до п. 12 Перехідних положень Земельного кодексу встановлено, що до розмежування земель права державної і комунальної власності повноваження щодо розпорядження землями у межах населених пунктів, крім земель, переданих у приватну власність, здійснюють відповідні сільські, селищні, міські ради. Тимчасовим порядком розмежування земель права державної і комунальної власності, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 1 серпня 2002 р., передбачено, що підставою для організації робіт з розмежування земель права державної і комунальної власності у межах населених пунктів є рішення про розмежування цих земель, які приймаються відповідними сільськими, селищними, міськими радами за погодженням з органами виконавчої влади1.
До повноважень сільських, селищних, міських рад на території населених пунктів належить також зміна цільового призначення земельної ділянки, яка перебуває у власності громадянина або юридичної особи і розташована у межах певного населеного пункту. Це встановлено постановою Кабінету Міністрів України «Про затвердження Порядку зміни цільового призначення земель, які перебувають у власності громадян або юридичних осіб» від 11 квітня 2002 р.2. Варто звернути увагу і на те, що органи місцевого самоврядування, здійснюючи управлінські функції щодо раціонального використання та охорони земель, організують землевпорядкування, здійснюють земельний контроль, обмежують, тимчасово забороняють (зупиняють) використання земель громадянами та юридичними особами у разі порушення ними вимог земельного законодавства тощо.
Одна з основних особливостей правового режиму земель у межах населених пунктів полягає в тому, що серед функцій державного управління цими землями головне місце посідає функція планування та забудови. Правові форми планування та забудови земель у межах населених пунктів закріплено містобудівним законодавством.
Найважливішими серед цих форм є: схеми планування територій, генеральний план населеного пункту, детальний план території, план червоних ліній, проект забудови території, проект розподілу території, план земельно-господарського устрою та регіональні і місцеві правила забудови.
Схема планування території — це містобудівна документація, яка визначає принципові вирішення планування, забудови та іншого використання відповідних територій адміністративно-територіальних одиниць або їх окремих частин. Такі схеми розробляються на регіональному та місцевому рівнях і затверджуються відповідними радами.
Генеральний план населеного пункту — головний містобудівний документ, на основі якого здійснюється використання земель у межах населеного пункту, визначає архітектурний та планувальний розвиток конкретного населеного пункту. Він є основою для встановлення меж відповідного адміністративно-територіального утворення. В ньому визначаються: основні напрями майбутнього використання земель у межах населеного пункту для житлового будівництва і громадської забудови, розвитку інженерної і транспортної мережі, здійснення благоустрою та зеленого будівництва, а також межі функціональних зон, пріоритетні та допустимі види використання та забудови територій; території, які мають будівельні, санітарно-гігієнічні, природоохоронні та інші обмеження їх використання; черговість і пріоритетність забудови та іншого використання земель тощо. У складі генерального плану розробляються: детальний план забудови, план червоних ліній, проект забудови території, проект розподілу території та ін.
План земельно-господарського устрою населеного пункту — самостійний елемент містобудівної документації. Він використовується для обгрунтування, розробки і подальшої реалізації у межах населеного пункту (як правило, міста) необхідного обсягу організаційних та інженерно-технічних заходів щодо освоєння, поліпшення якості земель, раціонального використання, охорони та захисту їх від руйнівних процесів.
Згідно з Порядком складання плану земельно-господарського устрою населеного пункту, затвердженим наказом Мінбудархітектури України та Держкомзему України від 24 вересня 1993 р., в ньому є дані про поділ земель за використанням відповідно до цільового призначення, поділ земель за формами власності і користування. Він закріплює організаційні, правові, фінансові та інші заходи щодо вдосконалення структури територій, освоєння земель, поліпшення їхньої якості тощо.
Для забезпечення перспективної містобудівної діяльності щодо земельно-господарського устрою обґрунтовуються напрями тимчасового використання земель зони перспективної забудови.
Важливою формою планування використання земель у межах населених пунктів є регіональні та місцеві правила забудови, які встановлюють порядок планування і забудови та іншого використання територій, окремих земельних ділянок, а також перелік усіх допустимих видів умов і обмежень забудови та іншого використання територій та окремих земельних ділянок у межах зон, визначених планом зонування.
Наказом Держбуду України від 10 грудня 2001 р. затверджено Типові регіональні правила забудови1. Вони є основою для розробки регіональних правил забудови населених пунктів областей, Автономної Республіки Крим є обов'язковими для суб'єктів містобудування на території відповідного регіону, враховують регіональні особливості і затверджуються відповідними обласними радами.
Місцеві правила забудови розробляються для міст Києва та Севастополя, міст обласного та республіканського значення. Для всіх інших населених пунктів такі правила можуть розроблятися та затверджуватися відповідними радами. Вони встановлюють порядок вирішення питань розташування, надання дозволу на будівництво об'єктів містобудування та на виконання будівельних робіт, прийняття цих об'єктів в експлуатацію, а також порядок здійснення контролю за містобудівною діяльністю.
Особливості правового режиму земель у межах території населених пунктів полягають ще і в тому, що він визначається відповідно до зонуванням земель у межах населених пунктів.
Зонування земель — це розподіл їх на земельні ділянки (масиви) з різним цільовим призначенням і правовим режимом використання. Воно здійснюється згідно з Положенням про земельно-кадастрову інвентаризацію земель населених пунктів, затвердженим наказом Держкомзему України від 26 серпня 1997 р. № 85 і зареєстрованим у Міністерстві юстиції України 31 жовтня 1997 р.1
Відповідно до ст. 180 ЗК України при зонуванні земель встановлюються вимоги щодо допустимих видів забудови та іншого використання земельних ділянок у межах окремих функціональних зон згідно з місцевими правилами забудови.
Специфічною рисою правового режиму земель у межах території населених пунктів є те, що їх територія відокремлюється від інших територій шляхом встановлення відповідної межі (ст. 173 ЗК). У даному разі населені пункти розглядаються як самостійні адміністративно-територіальні утворення, межі яких згідно зі ст. 176 Земельного кодексу посвідчуються державним актом України, форма та порядок видачі якого встановлюються Верховною Радою України.
Оскільки головною складовою території населених пунктів є землі житлової та громадської забудови, їх використання пов'язане з наявністю у суб'єкта права на забудову, яке має відносно самостійний характер і може бути реалізоване ним в порядку і на умовах, визначених законом. Це ще одна з особливостей правового режиму земель у межах населених пунктів.
§ 2. Поняття і склад земель житлової та громадської забудови
Землі житлової та громадської забудови — самостійна категорія земель серед земель України. Вона з'явилася замість земель населених пунктів, які відповідно до раніше чинного земельного законодавства теж характеризувалися самостійним правовим режимом.
Чинний Земельний кодекс України, виділяючи ці землі в самостійну категорію, присвячує їм главу 6, яка включає лише 5 статей.
Згідно зі ст. 38 ЗК України до земель житлової та громадської забудови належать земельні ділянки у межах населених пунктів, які використовуються для розміщення житлової забудови, громадських будівель і споруд, інших об'єктів загального користування. При визначенні поняття цих земель законодавець бере за основу два критерії: їх місце розташування — у межах населених пунктів та цільове призначення — використання для розміщення забудови.
Населений пункт — категорія історична. Він виник на певному етапі розвитку суспільства. Серед характерних рис, притаманних йому, слід відзначити перш за все наявність певної території, яку займає цей елемент системи розселення. Обов'язковою ознакою населеного пункту є також постійний характер його використання як місця життєдіяльності людей.
Кожний населений пункт (місто, селище чи село) як складова системи розселення1 займає відповідну земельну територію, характеризується своїм географічним місцем розташування, налічує певну кількість населення, що постійно проживає в ньому, підлягає державному обліку і реєстрації.
Всі населені пункти в Україні виконують у системах розселення різні за своїм характером функції. Згідно з чинним законодавством серед них виділяють дві категорії — міські та сільські поселення. До складу міських поселень відносять міста (республіканського, обласного і районного значення), а також селища. Сільські поселення включають села і селища незалежно від їх адміністративного підпорядкування.
Крім цієї класифікації, чинне законодавство виділяє також гірські, курортні та історичні населені пункти. Виділення таких населених пунктів має в кожному конкретному випадку певну мету (наприклад, забезпечення соціального захисту жителів цих пунктів, створення необхідних умов для здійснення профілактики захворювання і лікування людей) і певною мірою впливає на регламентацію земельних відносин у них.
Усі населені пункти, будучи базою зосередження основної маси капітальних вкладень, виконують важливу роль як форма організації суспільного виробництва, розселення людей і забезпечення життєдіяльності населення.
Основні напрями державної політики щодо забезпечення функціонування та розвитку населених пунктів, а також правові й економічні шляхи їх реалізації передбачені Концепцією сталого розвитку населених пунктів, яка схвалена постановою Верховної Ради України від 24 грудня 1999 р.1
Пріоритети і концептуальні рішення планування й використання території країни, вдосконалення систем розселення та забезпечення сталого розвитку населених пунктів визначені Генеральною схемою планування території України, яка затверджена Законом України від 7 лютого 2002 р.2
Кожний населений пункт як окреме адміністративно-територіальне утворення має свою межу. Відповідно до ст. 173 ЗК України межею населеного пункту (міста, селища чи села) вважається умовна замкнена лінія на поверхні землі, що відокремлює територію3 цього адміністративно-територіального утворення від інших територій.
Територія як правова категорія не тотожна земельній ділянці. Земельна ділянка—це частина земної поверхні з установленими межами, певним місцем розташування, з визначеними щодо неї правами (ст. 79 ЗК). Землі у межах території України виступають об'єктом земельних відносин. Територія конкретного населеного пункту як окремого адміністративно-територіального утворення складається з певних різних за призначенням земельних ділянок.
Одні з них слугують місцем проживання людей (зайняті житловим фондом), інші — місцем здійснення їх виробничої та іншої діяльності (наприклад, земельні ділянки промислових підприємств). Самостійну роль серед цих земель у межах населеного пункту виконують ті, які використовуються для задоволення комунально-побутових і соціально-культурних потреб (наприклад, землі під об'єктами соціально-культурного та іншого призначення). Тут можуть бути розташовані також землі під об'єктами культурної спадщини, природно-заповідного, лісового і водного фондів та ін.
Найважливіше значення у межах населених пунктів мають землі житлової та громадської забудови, оскільки вони з урахуванням цільового призначення використовуються як просторово-операційний базис, тобто для розміщення та обслуговування різного роду об'єктів забудови та інших об'єктів загального користування.
Визначення поняття земель житлової та громадської забудови, наведене у ст. 38 ЗК України, є не зовсім повним. До цих земель мають належати не тільки земельні ділянки, що їх використовують для розміщення житлової забудови, громадських будівель і споруд, інших об'єктів загального користування, а й ті, що забезпечують належну експлуатацію цих об'єктів та призначені для зазначених цілей відповідно до містобудівної документації.
Землі житлової та громадської забудови неоднорідні за своїм складом хоч і використовуються як просторово-територіальна основа. Земельний кодекс України не визначає склад цих земель. Між тим у їх межах розташовані земельні ділянки, які призначені та використовуються для розміщення та експлуатації різних за характером об'єктів (житлової забудови, громадських будівель і споруд, а також інших об'єктів загального користування).
Здійснення житлової забудови — складне і комплексне явище, яке пов'язане з новим будівництвом, реконструкцією, реставрацією, капітальним ремонтом і благоустроєм жилих будівель і споруд. Житловою забудовою як самостійним різновидом забудови конкретної території вважається земельний масив, у межах якого зосереджений житловий фонд (державний, комунальний, приватний, громадський). Самостійним і домінуючим елементом житлової забудови є жилі будинки, які характеризуються сукупністю певних ознак. Серед них, по-перше, відповідність архітектурно-будівельним, санітарно-гігієнічним, протипожежним нормам, що робить ці будівлі придатними для постійного проживання у них громадян; по-друге, прийняття в експлуатацію приймальною комісією після будівництва чи реконструкції, по-третє, реєстрація в органах державної реєстрації як жилого будинку1.
Зазначені об'єкти нерухомості нерозривно пов'язані із землею, розташовані на відповідних земельних ділянках, призначених для їх подальшого обслуговування.
Чинне законодавство розрізняє садибну та несадибну житлову забудову. При формуванні садибної забудови за основу беруть об'єкти нерухомості (будинки садибного типу), які розміщені на індивідуально визначених земельних ділянках, що перебувають у користуванні на умовах оренди чи власності окремих громадян (присадибні земельні ділянки). Така забудова поширена в сільській місцевості. До несадибної належить забудова, яка в основному представлена багатоквартирними жилими будинками, розміщеними на земельних ділянках, що не належать окремим громадянам ні на праві користування, ні на праві власності. Суб'єктом, носієм земельних прав у цьому разі виступає відповідна юридична особа. До несадибної забудови відносять також земельні ділянки, на яких розміщені житлово-будівельні (житлові) і гаражно-будівельні кооперативи, а також індивідуальні гаражі, готелі, гуртожитки тощо.
На відміну від житлової, громадську забудову становлять об'єкти соціально-культурного та комунально-побутового призначення, які розташовані на відповідних земельних ділянках. До таких об'єктів відносять: заклади освіти, установи охорони здоров'я і соціального забезпечення, відпочинку, фізкультурно-спортивні споруди, культурно-освітні заклади, мистецькі установи, підприємства торгівлі, громадського харчування та побутового і комунального обслуговування тощо. Не виключається, що деякі об'єкти соціально-культурного призначення можуть бути розташовані у межах житлової забудови. Так, підприємства торгівлі, громадського харчування, побутового та комунального обслуговування можуть здійснювати свою статутну діяльність, використовуючи нежилі приміщення у житловому фонді.
У межах земель житлової та громадської забудови можуть розміщуватися як капітальні, так і тимчасові будівлі та споруди, які займають відповідні земельні ділянки, характеризуються певним цільовим призначенням і належать до земель житлової чи громадської забудови.
Залежно від характеру об'єктів забудови земельні ділянки, на яких розташовані ці об'єкти і призначені для їх обслуговування, повинні вважатися відповідно землями житлової чи громадської забудови з урахуванням притаманних їм певних специфічних ознак.
Разом з тим, складовою земель житлової та громадської забудови є й деякі інші землі, у межах яких розташовані об'єкти загального користування. Вони теж відіграють важливу роль у забезпеченні життєдіяльності людей. До цих об'єктів належать: вулиці, провулки, дороги, площі, проїзди, майдани, набережні, пляжі, міські сади, парки, лісосквери, гідропарки, бульвари, кладовища, місця знешкодження та утилізації відходів тощо. Вони характеризуються особливою соціальною цінністю, що визначає суспільний інтерес. Він виражається у необхідності збереження їх цільового призначення та встановленні спеціального правового режиму використання. Тому регламентації відносин з приводу цих об'єктів притаманне публічно-правове регулювання. Завдання публічного права в даному разі полягає у встановленні певних обмежень, що стосуються використання зазначених об'єктів. Згідно з Земельним кодексом України землі, зайняті об'єктами загального користування, належать до земель комунальної власності, які не можуть передаватися у приватну власність. Тимчасовий порядок розмежування земель права державної і комунальної власності називає ці об'єкти землями загального призначення. Будучи складовою частиною земель житлової та громадської забудови, ці земельні ділянки, які використовуються як шляхи сполучення, для задоволення культурно-побутових та комунально-побутових потреб населення. Ці земельні ділянки, як правило, не закріплюються за окремими землекористувачами, використовуються необмеженим колом осіб і задовольняють потреби всіх жителів конкретного населеного пункту. Експлуатація цих земель здійснюється на безоплатній основі. Порядок їх використання визначається органами місцевого самоврядування.
До земель житлової та громадської забудови мають належати не лише земельні ділянки, зайняті житловими і громадськими будівлями, спорудами та об'єктами загального користування і призначені для їх обслуговування, а й ті, які відповідно до містобудівної документації підлягають забудові житловими, комунально-побутовими і соціально-культурними будівлями та спорудами, а також іншими об'єктами загального користування.
§ 3. Порядок використання земель у межах населених пунктів для забудови та інших потреб
Землі у межах населених пунктів з урахуванням їх основного цільового призначення використовуються власниками земельних ділянок і землекористувачами передовсім для містобудівних потреб, тобто для розміщення та експлуатації будинків і споруд житлового, громадського, транспортного, виробничого, комунального, природоохоронного, іншого призначення, вулиць і доріг, магістральних інженерних мереж, об'єктів ландшафтної архітектури та ін.
Процес використання земельних ділянок для забудови та інших потреб у межах населених пунктів регулюється Земельним кодексом України, містобудівним та іншим законодавством, основу якого становлять закони України «Про Генеральну схему планування територій України», «Про основи містобудування», «Про планування і забудову територій», «Про архітектурну діяльність», «Про відповідальність підприємств, їх об'єднань, установ та організацій за порушення у сфері містобудування», інші нормативно-правові акти (наприклад, Типові регіональні правила забудови, регіональні та місцеві правила забудови), а також державні будівельні норми і правила (наприклад, ДБН 360-92 «Містобудування. Планування і забудова міських і сільських поселень»), Державні санітарні правила планування та забудови населених пунктів, затверджені наказом Міністерства охорони здоров'я України від 19 червня 1996 р.
Забудова територій включає здійснення нового будівництва, реконструкцію, реставрацію, капітальний ремонт, впорядкування об'єктів містобудування, розширення та технічне переоснащення підприємств тощо.
Будівництво у межах населених пунктів здійснюється відповідними суб'єктами, які наділені земельними правами (забудовники) або залучені на договірних підставах (підрядники). Воно полягає в організації комплексної забудови території1 або розташуванні та будівництві окремих будинків і споруд на відповідних земельних ділянках.
На території населеного пункту сільська, селищна чи міська рада встановлює у генеральному плані населеного пункту або місцевих правилах забудови режим забудови та іншого використання земель, визначених для містобудівних потреб. Це не тягне за собою припинення права власності або права користування земельними ділянками чи зміну адміністративно-територіальних меж до моменту вилучення (викупу) та надання цих ділянок для здійснення запланованої містобудівної діяльності у встановленому порядку. Визначення територій під забудову і вибір земельних ділянок для містобудівних потреб здійснюється на підставі затверджених у встановленому порядку містобудівної документації2 та планів земельно-господарського устрою конкретного населеного пункту за погодженням із спеціально уповноваженими органами з питань містобудування та архітектури.
Забудові земельної ділянки у межах населених пунктів, що має здійснюватися відповідно до ЇЇ цільового призначення, має передувати виникнення у суб'єкта земельних прав на цю ділянку.
Стаття 125 ЗК України пов'язує виникнення права власності, права постійного користування та права на оренду земельної ділянки з одержанням її власником або користувачем (орендарем) відповідного документа, що посвідчує це право, та його державною реєстрацією. Ця норма забороняє суб'єкту приступати до використання земельної ділянки до встановлення її меж у натурі (на місцевості), одержання документа, що посвідчує право на неї, та його державної реєстрації. Можливість використання земельних ділянок під забудову у межах населених пунктів містобудівне законодавство пов'язує з наявністю у суб'єкта права на забудову. Так, Закон України «Про основи містобудування» (ст. 22) підкреслює, що забудова земельних ділянок, які надаються для містобудівних потреб, здійснюється лише після виникнення у суб'єкта права власності чи права користування земельною ділянкою у встановленому порядку та отримання ним дозволу на виконання будівельних робіт. Право на забудову (будівництво) виникає у суб'єктів, які вже отримали у власність, користування (оренду) земельні ділянки, визначені для містобудівних потреб містобудівною документацією та місцевими правилами забудови. Особа, якій належить право на забудову, набуває статусу забудовника. Забудовник реалізує належне йому право самостійно або залучає на договірних засадах підрядника.
Сутність права на забудову полягає у забезпеченій законом можливості власника чи користувача (орендаря) відповідної земельної ділянки здійснювати на ній у порядку, встановленому законом, певні дії. До таких дій закон відносить не лише будівництво об'єктів містобудування, а й перебудову або знесення будинків і споруд, розташованих на цій ділянці.
Реалізація права на забудову можлива лише за наявності У суб'єкта дозволу на будівництво та дозволу на виконання будівельних робіт. Чинне законодавство зобов'язує всіх осіб, які мають намір здійснити будівництво об'єктів містобудування, отримати відповідний дозвіл на будівництво. Процедура отримання такого дозволу встановлена Законом України «Про планування і забудову територій» (ст. 24).
Дозвіл на будівництво об'єкта містобудування як адміністративно-правовий акт надається заявникові виконавчим органом відповідної ради або Київською чи Севастопольською міською державною адміністрацією (у разі делегування їм таких повноважень відповідними радами) протягом Двох місяців з дня подання ним письмової заяви. Підставою Для надання дозволу на будівництво є комплексний висновок Щодо відповідності запропонованого будівництва містобудівній документації, державним будівельним нормам та місцевим правилам забудови. Правове значення цього дозволу полягає в тому, що особа, яка його отримала, набуває право отримати вихідні дані на проектування, здійснити проектно-вишукувальні роботи та отримати дозвіл на виконання будівельних робіт у встановленому порядку.
Суб'єкт, який отримав дозвіл на будівництво, до початку виконання будівельних робіт зобов'язаний отримати дозвіл на виконання цих робіт. Таким дозволом вважається документ, який засвідчує право забудовника та підрядника на виконання цих робіт, підключення об'єкта будівництва до інженерних мереж та споруд, а також видачу ордерів на проведення земляних робіт. Процедура надання дозволу на виконання будівельних робіт врегульована Положенням, затвердженим наказом Держбуду України від 5 грудня 2000 р. та зареєстрованим у Міністерстві юстиції України 25 грудня 2000 р.1 Цей дозвіл надається та реєструється місцевими інспекціями державного архітектурно-будівельного контролю протягом одного місяця з дня подання заяви. Здійснення будівельних робіт на об'єктах містобудування без дозволу на виконання будівельних робіт або його перереєстрації, а також виконання не зазначених у дозволі будівельних робіт згідно зі ст. 29 Закону України «Про планування і забудову територій» вважається самовільним будівництвом і тягне за собою відповідальність, встановлену законодавством.
Певними особливостями характеризується порядок використання земель житлової та громадської забудови, які відповідно до цільового призначення використовуються для розміщення об'єктів містобудування (житлової забудови, громадських будівель і споруд, інших об'єктів загального користування).
Земельні ділянки із земель житлової та громадської забудови передаються у власність або надаються в оренду під забудову громадянам для індивідуального чи колективного використання. У першому випадку земельні ділянки використовуються громадянами для індивідуального будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і гаражного будівництва2. У другому — йдеться про земельні ділянки житлово-будівельних (житлових) і гаражно-будівельних кооперативів. Відповідно до ЗК України цим юридичним особам за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування земельні ділянки для житлового і гаражного будівництва передаються безоплатно у власність або надаються в оренду у розмірі, який встановлюється згідно з затвердженою містобудівною документацією. Крім того, закон передбачає можливість набуття цими кооперативами земельних ділянок у власність за цивільно-правовими угодами.
Певною специфікою характеризується використання забудованих земельних ділянок у межах житлової забудови, на яких розташовані багатоквартирні жилі будинки, а також належні до них будівлі, споруди та прибудинкові території1.
Якщо багатоквартирний жилий будинок буде приватизований громадянами, то закон не виключає можливості передачі відповідної земельної ділянки, яка обслуговує цей будинок, безоплатно у власність або надання у користування об'єднанню власників. В останньому випадку положення ст. 42 ЗК України потребують уточнення, оскільки об'єднання власників є самостійною юридичною особою, майно якої не належить до державної чи комунальної власності і у зв'язку з цим вона не може претендувати на отримання земельної ділянки в постійне користування. Тому земельна ділянка, на якій розташований цей жилий будинок, може бути або безоплатно передана у власність юридичної особи — об'єднання власників, або ж надана цьому суб'єкту в оренду. Слід також зазначити, що закріплена ч. 2 ст. 42 ЗК альтернатива щодо власнісного статусу земельної ділянки, яка обслуговує приватизований багатоквартирний будинок, не відповідає логіці земельної реформи, спрямованої на забезпечення приватизації земель, що використовуються для задоволення приватних інтересів.
Особливість правового режиму земельних ділянок багатоквартирної не садибної житлової забудови обумовлена тим, Що вони використовуються, як правило, кількома юридичними особами, мають єдину інфраструктуру та об'єкти обслуговування будинків (проїзди, тротуари, майданчики для господарських цілей та ін.). З метою визначення порядку встановлення та закріплення меж прибудинкових територій існуючого житлового фонду та надання у спільне користування або спільну сумісну власність земельних ділянок для спорудження жилих будинків наказом Держкомзему України, Держком-містобудування України, Держжитлокомунгоспу України та Фонду державного майна України від 5 квітня 1996 р. затверджено відповідне Положення1. Це Положення діє у частині, що не суперечить Земельному кодексу України.
Прибудинкова територія — це територія навколо багатоквартирного будинку, визначена актом на право власності чи користування земельною ділянкою і призначена для обслуговування багатоквартирного будинку (ст. 1 Закону України «Про об'єднання співвласників багатоквартирного будинку»).
Земельна ділянка, що обслуговує приватизований багатоквартирний будинок, не підлягає поділу між співвласниками будинку та закріпленню її частин за окремими співвласниками будинку.
Закінчені будівництвом об'єкти підлягають прийняттю в експлуатацію в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Прийняття містобудівного об'єкта в експлуатацію оформляється підписанням акта державної приймальної комісії, який затверджується виконавчим органом місцевої ради і виступає підставою для використання цих об'єктів.
Об'єкти державного замовлення приймаються в експлуатацію відповідно до Положення про порядок прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об'єктів державного замовлення, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 5 серпня 1992 р. № 449, зі змінами та доповненнями2.
Прийняття в експлуатацію об'єктів містобудування, які не є державною чи комунальною власністю, невиробничого призначення регулюється державними будівельними нормами (БДН А.3.1.—3.—94 «Прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об'єктів. Основні положення». Розділ 3).
Об'єкти нерухомості, які прийняті в експлуатацію, підлягають державній реєстрації в порядку, який встановлений Указом Президента України «Про заходи щодо створення єдиної системи державної реєстрації земельних ділянок, нерухомого майна та прав на них у складі державного земельного кадастру» від 17 лютого 2003 р.3 Правове значення державної реєстрації полягає в тому, що з цього моменту суб'єкт і стає власником зареєстрованого об'єкта, він отримує документ що посвідчує його права власності на об'єкт нерухомості.
Землі у межах населених пунктів, які надані для забудови, повинні використовуватися власниками земельних ділянок і землекористувачами належним чином, тобто з додержанням ними архітектурних, будівельних, санітарних екологічних та інших державних стандартів, норм і т.п.,у сфері будівництва, правил забудови та вимог про цільове призначення земельної ділянки. Неналежне та самовільне вико ристання цих земель тягне за собою настання юридичної відповідальності, встановленої законом.
Спеціальні негативні правові наслідки передбачені законодавством за самовільне будівництво об'єктів містобудування Будівництво вважається самовільним (за термінологією нового Цивільного кодексу України—самочинним) у всіх випадках, коли воно здійснюється у межах самовільно зайнятої, незаконно отриманої на інших підставах земельної ділянки.
Самовільне зайняття земельної ділянки і здійснення самовільного будівництва — це різні за характером правопорушення. Перше — земельне правопорушення, яке формує правомочність розпорядження землею її власником, правопорушення у сфері містобудування, тобто по державних стандартів, норм і правил у сфері будівництва та правил забудови. У цих випадках відповідальність винних осіб повинна наставати як за порушення права власності на землю (іноді — і права землекористування), так і самовільне будівництво. При цьому згідно зі ст. 212 ЗК Україні знесення самовільно збудованих будинків, будівель і споруд як і в цілому приведення земельних ділянок у придатний для використання стан, здійснюється за рахунок громадян та юридичних осіб, які самовільно зайняли земельні ділянки.
При правомірному використанні земельної ділянки, у встановленому порядку надано в користування або придбано у власність під забудову, самовільним будівництвом вважається проведення будівельних робіт на об'єктах містобудування без дозволу на виконання будівельних робіт, а також здійснення не зазначених у дозволі будівельних робіт.
Відповідно до ст. ст. 376 нового Цивільного кодексу житловий будинок, будівля, споруда, інше нерухоме майно вважаються самочинним будівництвом, якщо вони збудовані або будуються на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, або без належного дозволу чи належно затвердженого проекту, або з істотними порушеннями будівельних норм і правил.
Самовільне (самочинне) будівництво—це самостійне правопорушення у сфері містобудування. Залежно від того, хто його вчи нив, розрізняють різні правові наслідки негативного характеру для цих осіб. Суб'єктами відповідальності у цих випадках є юридичні або фізичні особи, а також посадові особи підприємств, установ та організацій.
Відповідальність юридичних осіб за самовільне будівництво передбачена Законом України «Про відповідальність підприємств, їх об'єднань, установ та організацій за правопорушення у сфері містобудування»1.
Серед правопорушень, пов'язаних із виконанням будівельних робіт, за вчинення яких юридичні особи несуть відповідальність у вигляді штрафу, Закон називає проведення будівельних робіт без дозволу на їх виконання або без затвердженої проектної документації; виконання будівельних робіт, що не відповідають державним стандартам, нормам і правилам або проектним рішенням; ухилення від виконання або несвоєчасне виконання приписів інспекцій державного архітектурно-будівельного контролю; недодержання регіональних або місцевих правил забудови під час планування і забудови населених пунктів, режиму використання та забудови земель, на яких передбачена містобудівельна діяльність. Згідно із Законом самовільно збудованими також вважаються будинки і споруди, які експлуатуються або використовуються по закінченні будівництва без прийняття їх державними приймальними комісіями.
Справи щодо названих правопорушень, пов'язаних із самовільним будівництвом, що здійснюється юридичними особами, розглядають Державна архітектурно-будівельною інспекція України та її місцеві органи. Сплата штрафу не звільняє підприємство від усунення допущених порушень і відшкодування збитків, заподіяних самовільним будівництвом.
Адміністративна відповідальність громадян та посадових осіб за самовільне будівництво будинків та споруд, а так само за самовільну зміну архітектурного вигляду будинків або споруд під час експлуатації встановлена ст. 97 КпАП.
Цивільно-правові наслідки самовільного (самочинного) будівництва фізичними і юридичними особами визначені цивільним законодавством. Зокрема, ст. 376 нового Цивільного кодексу передбачає, що особа яка здійснила або здійснює самочинне будівництво нерухомого майна, не набуває права власності на нього. Ця цивільно-правова норма передбачає й інші засоби впливу на осіб, винних у самочинному будівництві. На особу, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво, ця норма накладає також обов'язок відшкодувати витрати, пов'язані з приведенням земельної ділянки до попереднього стану.
Використання земельних ділянок у межах населених пунктів для потреб, не пов'язаних із забудовою, здійснюється відповідно до плану земельно-господарського устрою населеного пункту.
§ 4. Використання земель громадянами у межах населених пунктів
Конституція України (ст. 13) у формі загальних засад закріплює право кожного громадянина на користування природними об'єктами, у тому числі і землею.
Земельний кодекс України допускає використання земельних ділянок громадянами на праві власності і праві орендного землекористування. У першому випадку громадянин здійснює експлуатацію земельної ділянки, яка належить йому на праві приватної власності, у другому — земельна ділянка надана йому на умовах оренди.
Здебільшого використання земельних ділянок у межах населених пунктів як їх власниками, так і орендарями пов'язане із забудовою цих ділянок. Найбільш поширеним і характерним для населених пунктів є використання земельних ділянок для індивідуального житлового та гаражного будівництва. Здійснення індивідуального житлового будівництва — одна із форм реалізації конституційного права громадян на житло. Спорудження жилого будинку громадянином нерозривно пов'язане з необхідністю отримання ним відповідної земельної ділянки. Можливість отримання земельних ділянок громадянами для зазначених цілей передбачена ст. 40 ЗК України. Згідно з цією нормою, громадянам України за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування можуть передаватися безоплатно у власність або надаватися в оренду відповідні земельні ділянки для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і гаражного будівництва. Із змісту цієї статті випливає, що на безоплатну передачу у власність або надання в оренду земельних ділянок можуть претендувати лише громадяни України. Разом з тим, ст. 93 ЗК України допускає передачу в оренду земельних ділянок не тільки громадянам України, а й іноземним громадянам та особам без громадянства. Іноземці та особи без громадянства можуть бути суб'єктами приватної власності на земельні ділянки у населених пунктах, на яких розташовані належні їм будівлі, споруди чи інша нерухомість.
Земельні ділянки для індивідуального житлового і гаражного будівництва характеризуються спільними і відмінними рисами. Об'єднує їх те, що вони повинні використовуватися громадянами під індивідуальну забудову. Відмінність цих ділянок полягає передусім у тому, що перші призначені для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (називаються присадибними1 згідно зі ст. 121 Земельного кодексу), другі — для будівництва та обслуговування індивідуального гаража.
Згідно з раніше чинним земельним законодавством цільове призначення присадибної земельної ділянки полягало в обслуговуванні жилого будинку та веденні підсобного сільського господарства.
Забудова присадибної земельної ділянки передбачає спорудження на ній у встановленому порядку індивідуального житлового будинку садибного типу, господарських будівель (сараїв, гаражів, літніх кухонь, вбиралень тощо) та господарських споруд (колодязів, вигрібних ям, навісів тощо). Господарські будівлі і споруди, розташовані на присадибній ділянці, не є самостійними об'єктами індивідуальної забудови, вони разом з жилим будинком становлять одне ціле — єдиний об'єкт, який обслуговує індивідуально визначена присадибна ділянка.
Індивідуальне гаражне будівництво може здійснюватися на окремій земельній ділянці, яка призначена для розташування та обслуговування індивідуального гаража. У цьому разі певна земельна ділянка являється самостійним об'єктом права приватної власності чи орендного землекористування, а індивідуальний гараж — самостійним об'єктом нерухомості.
Крім цільового призначення, відмінність присадибної ділянки від земельної ділянки для індивідуального гаражного будівництва полягає і в нормуванні розмірів цих ділянок. Згідно зі ст. 121 ЗК України для будівництва й обслуговування жилого будинку, господарських будівель та споруд (присадибна ділянка) громадяни України можуть безоплатно отримати у селах земельні ділянки розміром не більше 0,25 га, в селищах — не більше 0,15 га, вмістах—не більше 0,10 га. Максимальний же розмір земельних ділянок, які громадяни України мають право отримати в населених пунктах незалежно від їх категорії для будівництва індивідуальних гаражів, становить не більше 0,01 га. Конкретні розміри присадибних земельних ділянок та ділянок для будівництва індивідуальних гаражів у межах максимальних розмірів визначаються при одержанні земельної ділянки з урахуванням вимог містобудівної документації. Стаття 40 ЗК України передбачає, що понад норму безоплатної передачі громадяни можуть набувати у власність земельні ділянки для зазначених потреб (індивідуального житлового і гаражного будівництва) за цивільно-правовими угодами. У цьому разі власниками таких земельних ділянок можуть виступати не тільки громадяни України, а й інші фізичні особи. Зазначена норма, на жаль, не уточнює питання щодо правового режиму земельних ділянок, що їх набувають громадяни в цих випадках. Зокрема, яким може бути максимальний розмір цієї ділянки, чи може вона вважатися окремим об'єктом права приватної власності громадянина, чи виступає додатковою до основної земельної ділянки, яку особа отримала безоплатно. Уявляється, що придбані за цивільно-правовими угодами земельні ділянки треба розглядати як самостійні об'єкти права приватної власності громадян. їх розміри не повинні перевищувати норми безоплатної передачі земельних ділянок громадянам, встановлені ст. 121 ЗК України.
Присадибні земельні ділянки та ділянки для індивідуального гаражного будівництва набуваються громадянами у приватну власність чи оренду в межах земель житлової та громадської забудови населених пунктів із земель державної чи комунальної власності.
Порядок виникнення права приватної власності на присадибну чи гаражну земельну ділянку встановлює ст. 118 ЗК України.
Основні вимоги щодо оформлення документації на будівництво садибних житлих будинків та інших об'єктів нерухомості встановлені Типовими регіональними правилами забудови, які затверджені наказом Держбуду України від 10 грудня 2001 р. №219 та зареєстровані в Міністерстві юстиції України 3 січня 2002 р. №4/62921.
На підставі рішення уповноваженого органу про передачу присадибної земельної ділянки громадянин (забудовник) звертається до місцевого органу містобудування і архітектури за отриманням будівельного паспорта об'єкта нерухомості (індивідуального житлового будинку), до складу якого входять документи, що встановлюють право на землю, дозвіл на будівництво, плани фасадів, розрізів, необхідних конструктивних вузлів будинку, технічні умови підключення до інженерних мереж, генеральний план земельної ділянки з відмітками та ін.
Передача в оренду присадибних земельних ділянок та ділянок для індивідуального гаражного будівництва, що перебувають у державній або комунальній власності, здійснюється на підставі рішення відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування шляхом укладення договору оренди присадибної чи гаражної земельної ділянки. Передача в оренду земельних ділянок громадянам із зміною їх цільового призначення та із земель запасу під забудову (в тому числі індивідуальну) здійснюється за проектами відведення у порядку, встановленому статтями 118 і 123 ЗК України. Особливості орендного використання присадибних чи гаражних земельних ділянок полягають у тому, що в цих випадках оренда, як правило, є довгостроковою, тобто від 5 до 50 років. Відносини, пов'язані з орендним використання земельних ділянок для зазначених цілей, регулюються ЗК України (статті 93 і 124) та Законом України «Про оренду землі». Власник чи орендар присадибної або гаражної земельної ділянки може приступити до безпосереднього використання цієї ділянки під забудову після отримання ним у встановленому порядку дозволу на виконання будівельних робіт.
У процесі будівництва забудовник зобов'язаний здійснювати забудову інженерне облаштування і благоустрій земельної ділянки відповідно до затвердженого у встановленому порядку будівельного паспорта, відшкодувати збитки або проводити ремонт зруйнованих ним доріг та інженерних мереж.
Закінчений будівництвом жилий будинок чи індивідуальний гараж приймається в експлуатацію державною комісією у встановленому порядку.
Земельні ділянки під забудову у межах населених пунктів можуть використовуватися на титулі власності не тільки громадянами України, а й іншими фізичними особами (іноземними громадянами та особами без громадянства), які мають статус суб'єктів підприємницької діяльності.
Особливості цього виду використання земельних ділянок зумовлені специфікою об'єктного і суб'єктного складу, порядком набуття прав на зазначені земельні ділянки. Зокрема, об'єктом використання можуть бути вільні від забудови земельні ділянки, право власності на які набувається на конкурентних засадах. Вони мають бути також вільними від прав на них інших осіб, за винятком певних обмежень і сервітутів, встановлених законом, договором чи рішенням суду. Суб'єк-тами-покупцями таких земельних ділянок виступають громадяни — суб'єкти підприємницької діяльності1.
Самостійними видами використання земель громадянами, які можуть здійснюватися як за межами, так і в межах населених пунктів, є городництво і садівництво громадян. Це сільськогосподарське використання земель, яке здійснюється у відповідності з приписами, які присвячені землям сільськогосподарського призначення2.
§ 5. Особливості права власності на землю та права землекористування у межах населених пунктів
Як праву власності, так і праву землекористування у населених пунктах притаманні певні специфічні риси, наявність яких зумовлена перш за все місцем розташування земельних ділянок та їх цільовим призначенням. Так, наприклад, згідно з ч. З ст. 79 ЗК України право власності на земельну ділянку поширюється на простір над та під поверхнею ділянки на висоту і глибину, необхідні для зведення жилих, виробничих та інших будівель і споруд. Зазначені приписи безпосередньо стосуються земельних ділянок, призначених під забудову (житлову, громадську та ін.).
Специфічною рисою права власності на землю у межах населених пунктів є також пріоритет належності земель територіальній громаді.
Земельний кодекс (ч. 2 ст. 83) фактично виходить з презумпції належності земель територіальним громадам, встановлюючи, що у комунальній власності перебувають усі землі у межах населених пунктів, крім земель приватної та державної власності, а також земельні ділянки за їх межами, на яких розташовані об'єкти комунальної власності.
Первісним джерелом для формування земель комунальної власності виступають землі державної власності, які в результаті розмежування змінюють свій статус.
Тимчасовим порядком розмежування земель права державної і комунальної власності, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 1 серпня 2002 р., передбачено, що окремі землі права державної власності можуть бути передані у комунальну власність виключно за рішенням Кабінету Міністрів України. Значна частина цих земель зазвичай розташована у межах населених пунктів (зокрема під береговими смугами водних шляхів, віднесених до водних об'єктів загальнодержавного значення; державними підприємствами, установами, організаціями — вищими закладами освіти, закладами післядипломної освіти; науково-медичними закладами охорони здоров'я, госпіталями, санаторно-курортними, оздоровчими установами; проектними і конструкторськими установами тощо.
Пріоритет належності земель у межах населених пунктів до комунальної власності виражається ще й у тому, що згідно зі ст. 21 Закону України «Про основи містобудування» територіальні громади в особі сільських, селищних та міських рад користуються переважним правом викупу земель, будівель і споруд для містобудівних потреб, визначених містобудівною документацією для громадських потреб.
Суб'єктами права власності на земельні ділянки у межах населених пунктів на відміну, наприклад, від земель сільськогосподарського призначення можуть виступати іноземні громадяни та особи без громадянства. Така можливість закріплена законом щодо земельних ділянок у межах населених пунктів, на яких розташовані об'єкти нерухомого майна що належать їм на праві приватної власності.
Право власності на земельні ділянки у межах Населений пунктів можуть набувати й іноземні юридичні особи у разі придбання об'єктів нерухомого майна та для спорудження обсягів, пов'язаних зі здійсненням підприємницької діяльності в Україні.
Беручи до уваги значну капіталоємність земель у межах населених пунктів, а також їх привабливість з точки зору розвитку підприємництва та поліпшення інвестиційного клімату Земельний кодекс приділяє особливу увагу розвиткові механізмів їх ринкового обігу. Він враховує містобудівні вимоги: функціонування ринку земельних ділянок у населених пунктах.
Особливості права власності та права землекористування у межах населених пунктів значною мірою пов'язані зі специфікою правового режиму, наприклад, земельних ділянок багатоквартирних жилих будинків. Саме такі земельні ділянки як об'єкт земельних прав розташовані у межах населених пунктів (зокрема, міст та селищ) і призначені для розміщення та обслуговування багатоквартирних жилих будинків а також належних до них будівель, споруд та прибудинкових територій державної або комунальної власності і надається у постійне користування підприємствам, установам та організаціям, які здійснюють управління цими будинками.
У цьому випадку імперативні приписи щодо надання у постійне користування земельної ділянки, на якій розташований багатоквартирний жилий будинок та прилегла До нього прибудинкова територія, стосуються суб'єктів державної чи комунальної власності.
У разі приватизації громадянами багатоквартирного жилого будинку згідно з ч. 2 ст. 42 ЗК України відповідна земельна ділянка може передаватися безоплатно у власність або надаватися у користування об'єднанню власників1.
Перебування земельної ділянки у власності чи користуванні об'єднання власників багатоквартирного будинку передбачає здійснення земельних прав цим суб'єктом.
До особливостей права власності на землю у межах населених пунктів можна віднести і відсутність такої категорії, як земельна частка (пай), оскільки у процесі здійснення земельної реформи паюванню підлягали лише сільськогосподарські угіддя, розташовані за межами населених пунктів.