§ 1. Поняття гарантій прав на землю

У земельному законодавстві термін «гарантія» застосовується щодо за­безпечення прав на володіння, користування та розпоряд­ження землею всіх без винятку суб'єктів, які є учасниками зе­мельних правовідносин.

Гарантії прав на землю передбачені розділом V Земельно­го кодексу України. Умовно їх можна поділити на три різно­види: гарантії захисту прав на землю; гарантії, пов'язані з відшкодуванням збитків власникам землі та землекористу­вачам; гарантії, пов'язані з розв'язанням земельних спорів.

Гарантії захисту прав на землю мають безпосередньо конституційну основу. Так, ст. З Конституції України прого­лошує, що права і свободи людини та їх гарантії визнача­ють зміст і спрямованість діяльності держави, яка відпові­дає перед людиною за свою діяльність. В Основному Зако­ні закріплено положення, згідно з яким держава забезпе­чує захист прав усіх суб'єктів права власності і господарю­вання (ст. 13). Особливе значення має ст. 14 Конституції, яка передбачає, що земля є основним національним ба­гатством, що перебуває під особливою охороною держави. При цьому право власності на землю гарантується. Воно набувається і реалізується громадянами, юридичними осо­бами та державою виключно відповідно до закону. Зазна­чені положення Конституції України безпосередньо втілені у земельному законодавстві.

Серед гарантій захисту прав на землю важливими є га­рантії права власності на земельну ділянку. Земельний кодекс України передбачає, що власник не може бути позбав­лений права власності на земельну ділянку, крім випадків, передбачених Кодексом або іншими законами України. До таких випадків Земельний кодекс відносить: конфіскацію земельної ділянки (ст. 148); невідчуження земельної ділян­ки сільськогосподарського призначення іноземними юри­дичними особами, якщо вона була отримана ними у спад­щину та не відчужена протягом року (ст. 145); використан­ня земельної ділянки не за цільовим призначенням (ст. 143) та деякі інші.

Гарантії, пов'язані з відшкодуванням збитків власникам землі та землекористувачам передбачені ст. 156 ЗК кодексу України. Зазначеним суб'єктам відшкодовуються збитки, за­подіяні внаслідок: вилучення (викупу) сільськогосподарських угідь, лісових земель та чагарників для потреб, не пов'язаних із сільськогосподарським і лісогосподарським виробниц­твом; тимчасового зайняття сільськогосподарських угідь, лі­сових земель та чагарників для інших видів використання; встановлення обмежень щодо використання земельних діля­нок; погіршення якості ґрунтового покриву та інших корис­них властивостей сільськогосподарських угідь, лісових зе­мель та чагарників; приведення сільськогосподарських угідь, лісових земель та чагарників у непридатний для вико­ристання стан; неодержання доходів за час тимчасового не­використання земельної ділянки.

Важливого значення набувають гарантії, пов'язані з вирі­шенням земельних спорів. Звернення до суду для захисту зе­мельних прав сторонам у земельних спорах гарантується Конституцією України (ст. 8)

Звернення до суду за вирішенням земельних спорів можливе за такими підставами: претензії суб'єкта зе­мельних правовідносин щодо набуття або припинення права власності на землю чи права землекористування; порушення земельних сервітутів та правил добросусід-ства; порушення зобов'язань, що виникають внаслідок заподіяння шкоди власникам землі та землекористува­чам, та деякими іншими.

Вирішення земельних спорів поновлює порушені права та законні інтереси власників земельних ділянок і землекорис­тувачів, встановлює зміст і межі повноважень сторін спору, а також їх обов'язкову поведінку однієї сторони щодо іншої.

Тим самим земельні спори гарантують реалізацію прав суб'єктів земельних правовідносин на землю.

§ 2. Способи захисту прав на землю

Одним з елементів змісту суб'єктивного земельного права є можливість його захисту у встановленому порядку.

Захист суб'єктивного права на землю являє собою захист правомочностей (окремих або взятих разом) та інтересів власника земельної ділянки чи землекористувача. Право на захист — це надана уповноваженій особі можливість застосу­вання заходів правоохоронного характеру для відновлення її порушеного чи оспорюваного права. Сутність права на за­хист полягає у можливості його володаря самому вчиняти юридично значущі активні дії. Воно має конституційну при­роду та існує у межах відносин держави і суб'єкта.

Конституція України (ст. 13) передбачає, що держава забезпечує захист прав усіх суб'єктів права власності і гос­подарювання. Вона також закріплює рівність перед зако­ном усіх без винятку суб'єктів права власності і гарантує кожному захист його прав і свобод. Ці принципові поло­ження мають визначальне значення і для суб'єктів зе­мельних правовідносин.

Земельний кодекс України гарантує і забезпечує фізичним і юридичним особам рівні умови і способи захисту права влас­ності і права користування на конкретні земельні ділянки.

Власник земельної ділянки чи землекористувач може ви­магати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов'язані з позбавленням пра­ва володіння земельною ділянкою, і відшкодування завда­них збитків.

Захист прав на землю здійснюється в адміністративному та судовому порядку.

Слід мати на увазі, що згідно з Конституцією України права і свободи людини і громадянина захищаються ви­ключно судом. Основний Закон кожному гарантує право на оскарження до суду рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування, а також посадових та службових осіб, у тому числі й при по­рушенні земельних прав.

Земельний кодекс України (ст. 152) визначає перелік спо­собів захисту земельних прав, який не є вичерпним. До цього переліку включено відомі цивільному законодавству основні способи захисту суб'єктивних прав. Крім того, аналіз земель­но-правових норм свідчить, що закріплення дістали й деякі інші способи захисту прав на землю. Йдеться, зокрема, про витребування земельної ділянки з чужого незаконного воло­діння, повернення власникові земельної ділянки, наданої у користування за договором оренди, тощо.

Способи захисту прав на землю досить неоднорідні за сво­їм змістом та умовами застосування. Одні з них безпосеред­ньо спрямовані на захист права власності на земельну ділян­ку чи права землекористування, інші — опосередковано. Всі зазначені способи захисту прав на землю можна класифіку­вати на окремі відносно самостійні групи. Зокрема, виділя­ють речово-правові, зобов'язально-правові та спеціальні спо­соби захисту земельних прав.

Речово-правові способи захисту прав на землю безпосе­редньо спрямовані на захист суб'єктивного права власності на землю чи права землекористування осіб, які на момент порушення права не перебувають у зобов'язальних відноси­нах з порушником.

Зобов'язально-правові способи захисту мають на меті за­хист прав суб'єкта як учасника зобов'язальних відносин.

Спеціальні способи захисту земельних прав стосуються особливих випадків порушення прав власників земельних ділянок і землекористувачів. Вони зумовлені особливим ко­лом уповноважених чи зобов'язаних осіб та надзвичайними обставинами.

До речово-правових способів захисту земельних прав на­лежать: визнання прав на земельну ділянку; відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, і запобігання вчиненню дій, що порушують права або ство­рюють небезпеку порушення прав; витребування земельної ділянки з чужого незаконного володіння (віндикаційний по­зов); вимога власника земельної ділянки або землекористу­вача усунути порушення у здійсненні їх прав, які не пов'яза­ні з позбавленням володіння земельною ділянкою (негаторний позов) та ін.

До зобов'язально-правових способів захисту відносять: відшкодування збитків, заподіяних невиконанням або неналежними виконанням умов договорів (відчуження, придбан­ня, оренди (суборенди) земельної ділянки та ін.); повернення власникові земельної ділянки, наданої у користування за до­говором оренди, та деякі інші.

Спеціальними способами захисту є: визнання угоди щодо земельної ділянки недійсною; визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самовряду­вання, які порушують права власників земельних ділянок і землекористувачів, тощо.

Земельним законом передбачено можливість застосуван­ня й інших способів захисту прав на землю.

Визнання прав як спосіб захисту цього права з урахуван­ням його сутності може бути реалізоване лише в юрисдикційному порядку (наприклад, за рішенням суду).

Згідно із законом самостійним способом захисту прав на землю вважається відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав.

Цей спосіб захисту може бути пов'язаний з поверненням незаконно чи самовільно зайнятих земельних ділянок, щодо яких землевласники або землекористувачі фактично позбав­лені володіння ними.

Специфічним способом відновлення стану земельної ді­лянки вважається рекультивація порушених земель, яка здійснюється відповідно до вимог ст. 166 ЗК України та Зако­ну України «Про меліорацію земель».

Захист земельних прав громадян та юридичних осіб здій­снюється також шляхом визнання угоди недійсною, якщо во­на порушує права цих осіб.

Статтею 210 ЗК України встановлено, що угоди, укла­дені з порушенням встановленого законом порядку купівлі-продажу, дарування, застави, обміну земельних діля­нок, визнаються недійсними за рішенням суду вони не можуть забезпечити правомірний перехід земельної ді­лянки від однієї особи до іншої, оскільки не відповідають вимогам закону.

Самостійним способом захисту земельних прав є припи­нення дій, які порушують право. У цих випадках правопо­рушник своїми діями порушує суб'єктивне земельне право, яке належить іншій особі. Задовольняючи заяву носія зе­мельних прав, уповноважений орган зобов'язує правопорушника припинити неправомірні дії, які порушують суб'єктив­не земельне право іншої особи.

Припинення або зміна правовідносин як спосіб захисту застосовується лише в зобов'язальних правовідносинах.

Відшкодування заподіяних збитків — специфічний спосіб захисту прав на землю¹.

Захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ді­лянки здійснюється також шляхом визнання недійсними рі­шень органів виконавчої влади або органів місцевого само­врядування.

Серед інших, передбачених законом способів захисту прав на землю, можна назвати захист інтересів власників землі і землекористувачів у надзвичайних ситуаціях, захист права спільної власності на землю, захист права власності чи користування землею осіб, які оголошені безвісно відсутніми або померлими, тощо.

§ 3. Відшкодування збитків власникам земельних ділянок і землекористувачам

Самостійним способом захисту прав громадян та юридич­них осіб на земельні ділянки, які перебувають у їх власності чи користуванні, відповідно до ст. 152 ЗК України є відшкоду­вання заподіяних збитків. Воно здійснюється за підстав, пе­редбачених ст. 156, тау порядку, визначеному ст. 157 ЗК Ук­раїни. Обов'язковість відшкодування збитків прямо закріп­лена правовими приписами Земельного кодексу України (статті 97, 101, 146, 147, 152, 155 та 212).

Відшкодування збитків власникам земельних ділянок та землекористувачам здійснюється тими особами, які їх запо­діяли, добровільно або в судовому порядку.

Заподіяні збитки можуть бути результатом правомір­них чи неправомірних (протиправних) дій органів вико­навчої влади, органів місцевого самоврядування, інших органів, а також громадян та юридичних осіб. їх відшко­дування — важливий захід правової відповідальності осо­би за вчинені нею земельні правопорушення, тобто за її

Докладніше про це див. у § 3 цієї глави.

неправомірні дії. При заподіянні земельно-правових збитків правомірними діями особи їх відшкодування вис­тупає самостійною гарантією реалізації земельних прав суб'єктів.

Загальний перелік підстав відшкодування завданих збитків закріплений у ст. 156 ЗК України. Він є невичер­пним і не підлягає обмеженому тлумаченню. До його скла­ду входять різні за своїм характером підстави. Серед них можна виділити групу тих, які належать до правомірних дій, і самостійну групу підстав, які є результатом земель­них правопорушень, тобто дій неправомірних. Першу гру­пу підстав становлять: вилучення (викуп) сільськогоспо­дарських угідь, лісових земель та чагарників для потреб, не пов'язаних із сільськогосподарським і лісогосподарським виробництвом; тимчасове зайняття вказаних угідь, земель та чагарників для інших видів використання; встановлен­ня обмежень щодо використання земельних ділянок. До другої групи входять: погіршення якості ґрунтового покри­ву та інших корисних властивостей сільськогосподарських угідь, лісових земель та чагарників; приведення сільсько­господарських угідь, лісових земель та чагарників у непри­датний для використання стан тощо. Що стосується нео­держання доходів за час тимчасового невикористання зе­мельної ділянки як самостійної підстави відшкодування збитків, то вона може бути результатом як правомірних, так і протиправних дій.

Коло суб'єктів, на яких закон покладає обов'язок відшко­довувати збитки власникам землі та землекористувачам, визначає ст. 157 ЗК України. Згідно з цією нормою, відшко­дування земельно-правових збитків здійснюють органи ви­конавчої влади, органи місцевого самоврядування, громадя­ни та юридичні особи у разі використання відповідних зе­мельних ділянок або коли їх діяльність обмежує права влас­ників земельних ділянок і землекористувачів чи погіршує якість земель, розташованих у зоні їх впливу, в тому числі внаслідок хімічного і радіоактивного забруднення території, засмічення промисловими, побутовими та іншими відхода­ми і стічними водами.

Особливість відшкодування земельно-правових збитків полягає в тому, що такі збитки можуть відшкодовувати не самі заподіювачі шкоди, а той суб'єкт, в інтересах якого діяв заподіювач шкоди. Так, при вилученні (викупі) сільськогос­подарських угідь, лісових земель та чагарників для потреб, не пов'язаних із сільськогосподарським і лісогосподарським виробництвом за рішенням уповноважених органів вико­навчої влади або органів місцевого самоврядування збитки землевласників і землекористувачів, заподіяні таким вилу­ченням (викупом), відшкодовують не названі органи, а осо­би, в інтересах яких було вилучено (викуплено) відповідні зе­мельні ділянки.

Відшкодування збитків — цивільно-правова категорія. Збитками вважаються втрати, яких особа зазнала у зв'яз­ку з пошкодженням або знищенням речі, а також витра­ти, які були чи будуть здійснені особою для відновлення свого порушеного права. Крім того, до збитків відносять і доходи, які особа могла б одержати, якби її право не було порушено. В останньому випадку йдеться про неодержані доходи, тобто упущену вигоду. Розміри збитків, заподія­них власникам землі і землекористувачам вилученням зазначених (викупом) зазначених земель з додержанням вимог, передбачених статтями 146, 147 та 149—151 ЗК України, визначаються для земельних ділянок, що пере­бувають на праві власності, з урахуванням повної вартос­ті земельної ділянки. Така вартість встановлюється відпо­відно до грошової та експертної оцінки земель, що прово­диться згідно з п. З ст. 146 за методикою, затвердженою Кабінетом Міністрів України. Розміри збитків, заподіяних землекористувачам вилученням у них відповідних земельних ділянок, визначають комісії, створені Київ­ською та Севастопольською міськими, районними дер­жавними адміністраціями, виконавчими комітетами міських (міст обласного підпорядкування) рад відповідно до порядку, встановленого ст. 157 ЗК України. При цьому розміри збитків встановлюють у повному обсязі за реальною вартістю майна на момент заподіяння збитків, проведеними витратами на поліпшення якості земель (з урахуванням ринкової або відновної вартості). Відновну вартість визначають на основі нормативів та індексів від­новної вартості.

Відшкодування збитків, заподіяних власникам землі і землекористувачам тимчасовим зайняттям сільськогоспо­дарських угідь, лісових земель та чагарників для інших видів використання, здійснюється у випадках передачі їх на підставі угоди з власником землі або за погодженням із зем­лекористувачем юридичними особами — підприємствами, установами та організаціями, які здійснюють геологознімальні, пошукові, геодезичні та інші розвідувальні роботи відповідно до ст. 97 ЗК України.

Збитки, заподіяні внаслідок самовільного тимчасового зайняття сільськогосподарських угідь, лісових земель та ча­гарників, відшкодовуються з урахуванням вимог ст. 212 ЗК України.

Новелою чинного Земельного кодексу є положення про те, що відшкодування збитків власникам землі і землекористу­вачам здійснюється у випадках встановлення обмежень що­до використання земельних ділянок. Таку можливість перед­бачає ст. 111 ЗК України. Це право може бути обмежено на певний строк законом або договором шляхом встановлення різного роду зобов'язань, обмежень та умов. Такі обмеження за своєю сутністю є правомірними і становлять відносно са­мостійну групу. До цієї групи належать також обмеження, пов'язані з встановленням земельних сервітутів та охорон­них зон (статті 91 і 96 ЗК).

До неправомірних обмежень прав власників землі і земле­користувачів відносять дії, пов'язані з втручанням органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування у здійснення цими суб'єктами повноважень щодо володіння, користування належними їм земельними ділянками, само­вільним зайняттям земельних ділянок, погіршенням якості ґрунтового покриву та інших властивостей земель.

Збитки, заподіяні самовільним зайняттям земельних ді­лянок, псуванням, забрудненням земель та іншими пору­шеннями земельного законодавства відшкодовуються особа­ми, які їх заподіяли, відповідно до статей 211 і 212 ЗК Украї­ни та з урахуванням цивільно-правових приписів.

Право на відшкодування збитків, зумовлених забруднен­ням і засміченням земельних ресурсів через порушення при­родоохоронного законодавства, гарантується законом і дер­жаві. У цьому разі порядок розрахунку розмірів відшкодуван­ня шкоди встановлений Методикою визначення розмірів шкоди, зумовленої забрудненням і засміченням земельних ресурсів через порушення природоохоронного законодав­ства, яка затверджена наказом Мінекоресурсів України від 27 жовтня 1997 р. та зареєстрована в Міністерстві юстиції України 5 травня 1998 р.¹

Збитки відшкодовуються у повному розмірі. їх розмір ви­значається з урахуванням витрат на відновлення родючості землі, а також доходів, які власник землі або землекористу­вач міг би одержати від земельної ділянки і які він не одержав за час до приведення землі до стану, придатного до її вико­ристання за призначенням, або до повернення самовільно зайнятої ділянки.

Не виключається відшкодування заподіяних збитків вин­ною особою в натурі шляхом відновлення попереднього ста­ну (якості) земельних ділянок або шляхом надання (передачі) земельної ділянки, рівноцінної за розміром і якістю.

§ 4. Вирішення земельних спорів

Важливим способом забезпечення земельних прав суб'єктів є вирішення земельних спорів, яке здійснюється компетентними органами у встановленому порядку. Правові приписи, які регу­люють це питання, зосереджені у розділі V кодексу «Гарантії прав на землю» Земельного кодексу. Це свідчить про те, що інститут земельних спорів є одним з різновидів гарантій прав на землю.

Земельні спори — це особливий вид правових відносин щодо розв'язання конфлікту, який виникає у зв'язку з пору­шенням прав та законних інтересів власників земельних ді­лянок, землекористувачів, у тому числі й орендарів земель­них ділянок та інших суб'єктів земельних правовідносин.

Земельний спір виникає з приводу дійсного або можливо­го порушення конкретних земельних прав суб'єкта, причому в останньому випадку розгляд спору триває до фактичного з'ясування обставин, що підтверджують відсутність дійсного порушення земельного права.

Дії, які можуть певною мірою впливати на права та інте­реси суб'єктів і виступати причиною спору, можливі як з бо­ку самих носіїв земельних прав, державних та інших орга­нів, так і з боку сторонніх осіб. Вони можуть бути пов'язані із самовільним зайняттям земельної ділянки, створенням перешкод при її використанні, порушенням меж земельних ді­лянок тощо. Такі дії порушують суб'єктивні земельні права: право власності, право землекористування та ін. Порушува­тися водночас можуть одне або кілька земельних прав суб'єкта. Але ці права мають бути чітко визначені та індиві­дуалізовані.

Сутність вирішення земельного спору компетентним ор­ганом полягає у з'ясуванні змісту і меж повноважень сторін спору та встановлення їх обов'язків щодо певних правовід­носин.

Предметом земельного спору є заявлена вимога суб'єкта цих правовідносин до компетентного органу щодо забезпе­чення реалізації належних йому суб'єктивних прав, а в дея­ких випадках — щодо зобов'язання інших суб'єктів спору до­держуватися обов'язків, визначених законодавством.

Земельні спори неоднорідні за своїм складом. Серед су­купності земельних спорів самостійне місце посідають спо­ри: з приводу володіння, користування і розпорядження зе­мельними ділянками, що перебувають у власності; щодо роз­межування територій сіл, селищ, міст, районів та областей; що виникають внаслідок незгоди власників землі або земле­користувачів з рішенням органів державної влади з питань земельних ресурсів чи органів місцевого самоврядування; що виникають з приводу оренди земельних ділянок.

Враховуючи зміст, суб'єктів спору та інші підстави, їх можна класифікувати на окремі групи. Так, земельні спори можна класифікувати за їх суб'єктним складом. З урахуван­ням цього критерію земельні спори можуть виникати: між громадянами, юридичними особами, територіальними гро­мадами, адміністративно-територіальними одиницями, між громадянами та юридичними особами, спори за участю дер­жавних та інших органів, які наділені повноваженнями щодо вирішення земельних спорів.

Якщо за основу класифікації взяти особливості змісту спо­рів, то можна виділити такі спори: пов'язані з приватизацією земель державної і комунальної власності, спори про належ­ність земельної частки (паю); майнові спори, які пов'язані із земельними відносинами.

Слід також враховувати, що земля є не тільки територі­альним базисом і основним засобом виробництва, а й складо­вою єдиної екологічної системи. Тому земельний спір можна вважати різновидом еколого-правового спору. На цій підставі всю сукупність земельних спорів за своєю спрямованістю можна поділити на дві групи — суто земельні спори та зе­мельні спори екологічного спрямування.

До першої групи належать спори щодо порушення вимог раціонального використання земель, прав і законних інтересів власників землі, землекористувачів, у тому числі й орендарів. Виникнення спорів другої групи пов'язане з негативним впливом на стан земель як елемент довкілля. Це спори з при­воду псування сільськогосподарських та інших земель, за­бруднення їх хімічними та радіоактивними речовинами, ви­робничими відходами, стічними водами та ін.

Класифікація земельних спорів можлива й за іншими оз­наками.

Ці спори вирішують уповноважені органи у порядку, який встановленому законом. До таких органів ч. 1ст. 158 Земельного кодексу відносить: суди, органи місцевого самоврядування, орга­ни виконавчої влади з питань земельних ресурсів. Беручи до ува­ги конституційне положення про те, що юрисдикція судів поши­рюється на всі правовідносини (ч. 2 ст. 124 Конституції), слід за­значити, що питома вага земельних спорів, які вирішують суди, зростає. Разом з тим, ч. 2 ст. 158 Земельного кодексу передбачає, що окрему категорію земельних спорів мають розглядати ви­ключно суди. Так, судовому вирішенню підлягають земельні спо­ри з приводу володіння, користування і розпорядження земель­ними ділянками, що перебувають у власності громадян і юри­дичних осіб, а також спори щодо розмежування територій сіл, селищ, міст, районів та областей. Цей перелік є вичерпним.

Судовий захист забезпечує максимум гарантій носіям зе­мельних прав. Практика свідчить, що відновлення поруше­них земельних прав суб'єктів у судовому порядку є більш ефективним і кваліфікованим.

Земельний кодекс не виключає вирішення земельних спо­рів і в адміністративному порядку, тобто уповноваженими органами місцевого самоврядування та органами державної влади з питань земельних ресурсів.

Стаття 12 Кодексу відносить вирішення земельних спорів до повноважень сільських, селищних, міських рад. Ці органи міс­цевого самоврядування вирішують лише ті спори у межах від­повідних населених пунктів, які ввійшли до переліку ч. З ст. 158 Земельного кодексу. Цей перелік включає спори щодо меж земельних ділянок, що перебувають у власності і користуванні громадян, та додержання громадянами правил добросусідства, а також спори щодо розмежування меж районів у містах.

Певними повноваженнями щодо вирішення земельних спорів наділені органи виконавчої влади з питань земельних ресурсів. Так, відповідно до ч. 4 ст. 158 Земельного кодексу вони вирішують спори щодо меж земельних ділянок за межа­ми населених пунктів, розташування обмежень у викорис­танні земель та земельних сервітутів.

Порядок розгляду земельних спорів зазначеними органа­ми встановлений ст. 159 Земельного кодексу. У цих випадках суб'єктами, що беруть участь у вирішенні земельного спору, є заявник, відповідач або уповноважені ними представники, суб'єкти, які вирішують спір, а також суб'єкти, які не заінте­ресовані у розгляді спору, але їх участь є допоміжною у вирі­шення спору (експерти, свідки) та ін.

Вирішення земельного спору пов'язане з додержанням вимог певної процесуальної форми. Вона здійснюється у ме­жах таких стадій: порушення справи; підготовка до розгляду; розгляд і вирішення спору по суті та винесення рішення; ос­карження рішення; виконання рішення.

Сторони спору згідно зі ст. 160 Земельного кодексу мають право знайомитися з матеріалами справи, особисто брати участь у розгляді спору, за власною ініціативою чи на вимогу компетентного органу надавати інформацію, яка має зна­чення для вирішення спору, одержувати копію рішення щодо земельного спору тощо.

Повторна неявка без поважних причин сторони не може бути підставою для відкладення розгляду справи.

Рішення, що виноситься компетентним органом на основі розгляду земельного спору, має відповідати загальним вимо­гам, встановленим законом. Воно набирає чинності з момен­ту прийняття і передається сторонам спору у п'ятиденний термін після його прийняття.

Якщо сторона (сторони) не згодна з рішенням, вона має право оскаржити його до вищестоящого органу або у судово­му порядку. Оскарження рішень органів виконавчої влади з питань земельних ресурсів чи органів місцевого самовряду­вання у суді призупиняє їх виконання.

Вирішення земельних спорів у судовому порядку за учас­тю громадян здійснюється у позовному провадженні. При цьому можуть використовуватися положення постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику застосу­вання судами земельного законодавства при розгляді цивіль­них справ» від 25 грудня 1996 р. у частині, що не суперечить чинному Земельному кодексу.

Винесене судом рішення можна оскаржити у місячний строк з наступного дня після оголошення у відповідному апе­ляційному суді.

Щодо земельних спорів, сторонами яких виступають юри­дичні особи або громадяни—суб'єкти підприємницької діяль­ності, то вони вирішуються господарськими судами. При цьому має враховуватися Роз'яснення Вищого арбітражного суду України «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із захистом права власності на землю і землеко­ристування» від 27 червня 2001 р. у частині, що не супере­чать новому Земельному кодексу.

Виконання судового рішення передбачає заходи щодо за­безпечення відновлення порушених прав і законних інтере­сів власників землі, землекористувачів, орендарів земельних ділянок і здійснюється відповідно до Закону України «Про ви­конавче провадження» від 21 квітня 1999 р.