ЗАГАЛЬНА ЧАСТИНА ГЛАВА 1 ПРЕДМЕТ, ПРИНЦИПИ І СИСТЕМА ЗЕМЕЛЬНОГО ПРАВА

 

§ 1. Предмет земельного право, та його особливості

Земельні відносини являють собою самостійний вид су­спільних відносин і характеризуються істотними особливос­тями, які зумовлені предметом врегулювання — використан­ням та охороною земельних ресурсів країни¹. Відповідно до ст. 14 Конституції України² земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Це конституційне положення закріплено і в новому Земель­ному кодексі України, прийнятому 25 жовтня 2001 р. та вве­деному в дію з 1 січня 2002 р. Воно має принципово важливе значення для врегулювання земельних відносин³.

Термін «земля» можна розглядати в різних аспектах: як об'єкт природного походження, планета, земна куля, части­на космічної системи тощо. Як земна куля (планета) Земля виступає об'єктом правового регулювання міжнародного права. Землю можна також розглядати як середовище про­живання людини і суспільства, що охоплює земну і повітряну оболонку земної кулі, її надра, поверхню і ландшафт, тварин­ний і рослинний світ. У цьому значенні земля є об'єктом пра­вового регулювання (наприклад, екологічного права).

Зовсім в іншому значенні земля виступає як об'єкт право­вого регулювання у земельному праві. В ньому під терміном «земля» розуміється частина земної поверхні, що розташова­на над надрами і називається ґрунтовим шаром, у межах те­риторії, на яку поширюється суверенітет держави. Землі в такому значенні притаманні унікальні властивості, що вико­ристовуються людиною і суспільством.

Характерними рисами землі як природного ресурсу є її не­замінність, обмеженість у просторі, локальність за місцем розташування і нерухомість.

Однією з найважливіших характеристик землі як засобу виробництва є її ґрунтова характеристика, адже тому що земля має унікальну властивість — родючість. Саме тому землі належить особлива роль у сфері сільськогосподарсько­го та лісогосподарського виробництва.

Згідно зі ст. 2 ЗК України земельні відносини — це суспіль­ні відносини щодо володіння, користування і розпорядження землею. Вони виникають між державою, її органами, органа­ми місцевого самоврядування, юридичними особами та гро­мадянами і становлять предмет земельного права. Формою земельного права є приписи нормативних актів, що регулю­ють весь комплекс земельних відносин. їх прийнято назива­ти земельним законодавством.

Земельне право як галузь права відрізняється від земельного законодавства тим, що воно регулює переважно однорідні від­носини. Земельне законодавство регулює пов'язані з ними різ­норідні суспільні відносини, зокрема управлінські, фінансові.

Земельне право включає лише ті компоненти правового режиму земель, які безпосередньо пов'язані із земною повер­хнею, її родючим шаром. Тому гірничі, лісові, водні, фауніс­тичні та інші відносини, що мають специфічні риси і власти­вості та становлять у вітчизняній правовій системі самостій­ні правові угруповання, розглядаються тією мірою, в якій це необхідно для аналізу земельних відносин та визначення по­няття земельного права.

Суто гірничі, водні, лісові, фауністичні та інші природно-ресурсні відносини регулюються спеціальним законодавс­твом, тому на них безпосередньо не поширюється земельне законодавство. Більше того, згідно зі ст. 4 ЗК України зав­данням земельного законодавства є регулювання саме зе­мельних відносин з метою забезпечення права на землю громадян, юридичних осіб, територіальних громад і держа­ви, раціонального використання та охорони земель. З цього випливає, що предмет земельного права охоплює лише зе­мельні відносини.

Разом з тим, відповідно до ст. З ЗК України земельні від­носини, що виникають під час використання надр, лісів, вод, рослинного і тваринного світу, атмосферного повітря, регулюються цим Кодексом, нормативно-правовими актами про надра, ліси, води, рослинний і тваринний світ, атмос­ферне повітря, якщо вони не суперечать цьому Кодексу. У таких випадках йдеться про земельно-правові норми, що бу­ли включені до відповідних природно-ресурсних кодексів та законів (Кодекс про надра, Лісовий кодекс. Водний кодекс, закони про інші природні ресурси) в період дії попереднього Земельного кодексу. Якщо ці норми суперечитимуть вимо­гам нового Земельного кодексу, то слід керуватися приписа­ми цього Кодексу, який має певний пріоритет над іншими кодифікованими та звичайними актами природно-ресур­сного законодавства.

Для існування самостійної галузі в системі права необхід­на наявність: предмета правового регулювання, методів йо­го регулювання, джерел права та заінтересованості сус­пільства у виділенні відповідної галузі права як самостійної правової єдності.

Про закономірні процеси становлення нових напрямів у правовій системі свідчать також фундаментальні пошуки з ці­єї проблематики, встановлення особливих правових режимів при врегулюванні відповідних груп суспільних відносин. Тому норми, що регламентують гірничі, водні, лісові та інші відно­сини, за своїм змістом істотно відрізняються від норм, покли­каних регулювати земельні відносини. Земельне, водне, лісо­ве та гірниче право традиційно визнавалися відомими вчени­ми як відокремлені галузі з їх достатнім обґрунтуванням.

Про самостійність галузі права свідчить наявність спеці­ального, особливого предмета правового регулювання. Пред­метом земельного права, як і будь-якої іншої галузі права, є певне коло суспільних відносин, врегульованих нормами да­ної правової галузі. Для визнання цих відносини предметом окремої галузі права об'єктивно необхідні специфічні ознаки, які відрізняють їх від інших суспільних відносин, урегульова­них нормами права.

Аналіз норм земельного права дає підстави стверджувати, що регулювання земельних відносин грунтується на: поєд­нанні врегулювання використання землі як природного ре­сурсу, територіального базису та основного засобу виробниц­тва; різноманітті форм власності на землю та інші природні ресурси; достатності повноважень органів державної влади та органів місцевого самоврядування щодо врегулювання зе­мельних відносин на своїх територіях; визнанні рівності учасників земельних відносин у здійсненні захисту своїх прав на землю; державному управлінні використанням та охороною земельних ресурсів незалежно від форм власності та інших прав на землю.

У сучасному земельному законодавстві є норми, що регу­люють відносини, які мають цивільно-правовий характер: угоди (правочини) щодо земельних ділянок, спадкування, відшкодування збитків тощо. Ці відносин регулюються нор­мами цивільного законодавства, лише якщо вони не врегу­льовані земельно-правовими нормами. Тому цивільно-пра­вові норми є додатковими, субсидіарними для врегулювання земельних відносин.

У чинному земельному законодавстві є чимало адмініс­тративно-правових норм. Вони стосуються управління і кон­тролю у галузі використання та охорони земельних ресурсів, здійснення землевпорядкування та ведення земельного ка­дастру. Проте адміністративно-правові норми в земельному законодавстві мають спеціальне призначення, пов'язане із земельними відносинами. Це надає їм земельно-правового змісту, у зв'язку з чим їх не можна віднести до суто адмініс­тративно-правових відносин.

Земля стає предметом земельних відносин у зв'язку з привласненням її продуктів і використанням її корисних властивостей. При цьому вона залишається об'єктом приро­ди. Особливості земельних відносин полягають у тому, що їх виникнення і розвиток безпосередньо пов'язані з об'єктивни­ми закономірностями розвитку людського суспільства і сус­пільного виробництва. Таким чином, предметом земельного права є суспільні відносини, зумовлені особливими власти­востями землі як об'єкта суспільних відносин у тій частині, у якій вони регулюються нормами земельного права.

Земельне право виходить з певної кількості суб'єктів права власності на землю та видів прав на земельні ділянки, регулює поведінку суб'єктів земельних прав, пов'язаних з раціональним використанням землі та її охороною. Зе­мельно-правові норми встановлюють порядок діяльності державних та інших органів щодо організації раціонально­го використання та охорони земель, а також захищають конституційні права та інтереси громадян та юридичних осіб, які пов'язані з використанням земельних ділянок у всіх сферах життєдіяльності суспільства. Все вищевикладе-не дає підстави для висновку про те, що земельне право є самостійною галуззю права, яке являє собою систему пра­вових норм, що регулюють земельні відносини з метою за­безпечення раціонального використання земель, охорони їх від негативного впливу, захисту прав громадян та юридич­них осіб на землю та додержання встановленого правопо­рядку в галузі земельних відносин.

 

§ 2. Методи регулювання земельних відносин

Земельне право як самостійна галузь права у правовій системі України має свої методи регулювання земельних від­носин. Вони являють собою відповідні характерові земель­них відносин способи та засоби впливу на учасників цих від­носин. Методи правового регулювання земельних відносин складаються зі встановлених земельно-правовими нормами прав та обов'язків учасників зазначених відносин і застосу­вання до них відповідних заходів. Особливості земельних від­носин відображені у специфічному поєднанні методів право­вого регулювання даної сфери суспільних відносин. При цьо­му завданням правового регулювання є забезпечення певної поведінки учасників земельних відносин. Сутність такого правового регулювання полягає в офіційному виданні та зас­тосуванні правових норм, які закріплюють моделі поведінки суб'єктів земельних відносин.

У юридичній літературі виділяють властивий публічному праву метод імперативного впливу, за допомогою обов'язко­вих до виконання розпоряджень і заборон та метод диспози­тивний, який визначає лише межі поведінки учасників від­повідних відносин, що дає їм можливість вільно і самостійно регулювати свої стосунки у встановленому обсязі. З точки зору загальної теорії права, земельному праву, враховуючи роз­галужену сукупність правових норм, притаманні обидва ме­тоди правового регулювання.

Імперативний метод у земельному праві застосовують у галузі управління використанням і охороною земель: визначення порядку реалізації функцій державного управління; ведення державного земельного кадастру; забез­печення земельного моніторингу; здійснення землевпоряд­кування; визначення порядку проведення земельних аукціо­нів і конкурсів; встановлення обмежень використання зе­мель за цільовим призначенням тощо.

Диспозитивний метод притаманний регулюванню сто­сунків власників земельних ділянок з приводу використання землі та самостійного господарювання на ній. Власник має право на свій розсуд розпоряджатися належною йому зе­мельною ділянкою у межах, встановлених законом. Учасни­ки земельних відносин мають можливість у визначених ме­жах регулювати свої стосунки.

У земельно-правовій літературі висловлена обгрунтована точка зору, відповідно до якої існують три основні різновиди диспозитивного методу регулювання земельних відносин — рекомендаційний, санкціонований та делегований¹.

Рекомендаційний метод правового регулювання поля­гає у наданні можливості альтернативної поведінки суб'єкта земельних відносин, коли суб'єкт має можливість самостійно вибрати спосіб своєї поведінки для досягнення поставленої мети. Так, у статтях 140—141 ЗК України серед підстав при­пинення прав на земельну ділянку передбачено право добро­вільної відмови власника землі або землекористувача від права на земельну ділянку. Отже, власникові земельної ді­лянки та землекористувачеві надається право альтернатив­ного вибору: або використовувати земельну ділянку за основ­ним цільовим призначенням, або відмовитися від неї у вста­новленому порядку.

Санкціонований метод полягає в тому, що рішення про реалізацію своїх земельних повноважень суб'єкт земельних відносин приймає самостійно.

Делегований метод правового регулювання полягає в наданні прав і свобод суб'єктам земельних відносин щодо того чи іншого кола правомочностей. Прикладом делегованого методу регулювання земельних відносин може бути ст. 11 ЗК України, згідно з якою повноваження районних у містах рад у галузі земельних відносин визначаються міськими радами. Правовому регулюванню земельних відносин притаман­ний весь вищенаведений перелік методів, які проявляються в обов'язковій вимозі цільового використання земельних діля­нок; у забороні порушення ґрунтової родючості та погіршен­ня екологічної ситуації; у використанні заходів економічного стимулювання охорони земель; в обмеженні розпорядниць­ких прав власників землі в інтересах усього суспільства з ура­хуванням соціальної функції землі — її соціального значення та об'єктивної обмеженості. При цьому особливості методів регулювання земельних відносин визначаються характером цих відносин і виявляються у специфічному сполученні імпе­ративного і диспозитивного методів. Таким чином, у сучас­ному земельному праві спостерігається поєднання диспози­тивного та імперативного методів. Визначити перевагу того чи іншого методу досить складно. Все залежить від змісту врегульованих відносин та інтересів суспільства і держави, які превалюють у конкретний період часу.

 

§ 3. Принципи земельного права

В основі правового регулювання земельних відносин ле­жать принципи, які відображають характер і тенденції роз­витку всього змісту земельного права. Принципами права прийнято вважати головні положення та основні ідеї, які ха­рактеризуються універсальністю, загальною значимістю, вищою імперативністю та відображають істотні положення права¹. Принципи земельного права реалізуються шляхом відтворення основних положень у земельному законодавстві, які пронизують його систему та вдосконалюються разом з їх розвитком. Виходячи з цього принципи земельного права по­діляють на конституційні, загальні та спеціальні².

Конституційні принципи є універсальними і властивими усім галузям вітчизняного права. Загальні принципи є ре­зультатом відтворення конституційних принципів права. Конституційні та загальні принципи відображаються в зе­мельному законодавстві, набуваючи характеру і змісту спеці­альних земельно-правових принципів. Тому наявний взає­мозв'язок конституційних, загальних та спеціальних прин­ципів. Проте особливий інтерес тут становлять спеціальні принципи земельного права.

Відомо, що земельне законодавство базується на прин­ципах: поєднання особливостей використання землі як те­риторіального базису, природного ресурсу та основного за­собу виробництва; забезпечення рівності права власності на землю громадян, юридичних осіб, територіальних гро­мад та держави; невтручання держави у здійснення грома­дянами, юридичними особами та територіальними грома­дами своїх прав щодо володіння, користування і розпоряд­ження землею, крім випадків, передбачених законом; за­безпечення раціонального використання та охорони зе­мель; забезпечення гарантій прав на землю; пріоритет ви­мог екологічної безпеки. Наведені принципи земельного права закріплено у ст. 5 чинного ЗК України. На жаль, у змісті зазначеної норми серед принципів земельного права не знайшли відображення такі його принципові базові за­сади, як першочергове забезпечення прав на землі грома­дян України; поєднання публічних та приватних інтересів у землекористуванні; пріоритетність правового режиму зе­мель сільськогосподарського призначення; посилена охо­рона ґрунтів¹ тощо.

Система спеціальних принципів ґрунтується на структур­ній організації системи земельного права. Під спеціальними принципами земельного права слід розуміти закріплені чин­ним земельним законодавством основні керівні засади, які виражають сутність норм земельного права та головні нап­рями в галузі правового регулювання суспільних відносин, пов'язаних з раціональним використанням та ефективною охороною земельних ресурсів. Такі керівні засади та головні напрями регулювання земельних відносин закріплені у багатьох нормах земельного законодавства, але найважливіші з них виділяють особливо.

Принцип цільового і раціонального використання земель пронизує зміст усіх інститутів земельного права. Цільове призначення земель — це встановлені законодавством поря­док, умови та межі експлуатації (використання) земель для конкретних цілей відповідно до категорій земель, які мають особливий правовий режим.

Суть раціонального використання земель полягає в за­безпеченні водночас ефективного використання земель та їх охорони. Законодавством встановлено спеціальні вимоги з метою збереження ґрунтової родючості земель, підвищен­ня їх врожайності, забезпечення збереження і відтворення земельних ресурсів, екологічної цінності природних і прид­баних якостей землі. Земельно-правові норми передбача­ють певні вимоги щодо розміщення промислових і будівель­них об'єктів, запобігання негативному впливу на стан зе­мель та навколишнє середовище тощо. Наведені заходи іс­тотно впливають на стан забезпечення цільового і раціо­нального використання земельних ресурсів та реалізації цього принципу.

Принцип встановлення особливого правового режиму зе­мель відповідних категорій безпосередньо передбачений у ч. 2 ст. 18 ЗК України.

Під правовим режимом земель слід розуміти встановле­ний правовими нормами порядок та умови використання земель всіх категорій за цільовим призначенням, забезпе­чення й охорону прав власників землі та землекористува­чів, здійснення державного управління земельним фон­дом та контролю за використанням землі, додержанням вимог земельного законодавства, ведення земельного ка­дастру, проведення землеустрою та здійснення земельного моніторингу, внесення плати за землю і застосування за­ходів заохочення за використання земельних ресурсів та мір юридичної відповідальності за порушення земельного • законодавства.

Принцип пріоритету сільськогосподарського викорис­тання земель та їх охорони базується на пріоритетності роз­витку правового регулювання земель сільськогосподарського призначення. Це означає, що землі, придатні для потреб сільського господарства, повинні надаватися насамперед для сільськогосподарського використання. Для несільсько-господарських потреб мають надаватися землі, не придатні для ведення сільського господарства, або сільськогосподар­ські угіддя гіршої якості. Враховуючи обмежену кількість та особливу якість сільськогосподарських земель, такі заходи є обґрунтованими й випливають зі змісту пріоритетності вико­ристання земель для сільськогосподарських потреб. Земель­не законодавство також встановлює спеціальні вимоги щодо охорони земель сільськогосподарського призначення з вве­денням стандартів і нормативів охорони земель та відтво­рення родючості ґрунтів.

Принцип здійснення контролю за використанням та охо­роною земель полягає в наявності спеціальних організацій­но-правових засобів, за допомогою яких здійснюється кон­троль за використанням та охороною земельних ресурсів. Державний контроль за використанням та охороною земель здійснюють уповноважені органи виконавчої влади з питань земельних ресурсів, а за додержанням вимог законодавства про охорону земель — спеціально уповноважені органи з пи­тань екології та природних ресурсів.

Поряд з державним контролем за використанням та охо­роною земель здійснюється самоврядний та громадський контроль у цій сфері. Самоврядний контроль за використан­ням та охороною земель здійснюють сільські, селищні, місь­кі, районні та обласні ради. Громадський земельний кон­троль покладено на громадських інспекторів, які признача­ються відповідними органами місцевого самоврядування і ді­ють на основі положення, затвердженого центральним орга­ном виконавчої влади по земельних ресурсах.

Принцип платності використання земель був запровад­жений Законом України «Про плату за землю» від 3 липня 1992 р., який діє у редакції від 19 вересня 1996 р.¹.

Принцип забезпечення захисту прав юридичних осіб та громадян на землю закріплений у багатьох нормах земельно­го законодавства і передбачає такі спеціальні способи їх за­хисту: визнання прав; відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, і запобігання вчиненню Дій, що порушують права або створюють небезпеку порушен­ня прав; визнання угоди недійсною; визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого са­моврядування; відшкодування заподіяних збитків, а також інші способи, передбачені законом.

 

§ 4. Система земельного права

Під системою земельного права розуміється внутрішня структура його правових інститутів, кожний з яких склада­ється з груп юридичних норм, які регулюють однорідні зе­мельні відносини.

Правовий інститут у земельному праві являє собою систему взаємозалежних правових норм, які регулюють відносно відокремлену групу однорідних суспільних зе­мельних відносин. Так, правові норми утворюють правові інститути земель сільськогосподарського призначення, земель житлової та громадської забудови, земель природ­но-заповідного фонду та природоохоронного призначен­ня, земель водного фонду тощо. Два і більше інститутів земельного права можуть бути об'єднані в один комплек­сний правовий інститут. Прикладом такого інституту в земельному праві є інститут державного управління зе­мельними ресурсами. До його складу входять інститут державного землеустрою, інститут контролю за викорис­танням та охороною земель, інститут правового забезпе­чення моніторингу земель та інститут державного зе­мельного кадастру.

Земельно-правові норми регулюють суспільні земельні відносини, в яких земля водночас виступає як нерухомий об'єкт, як природний об'єкт і як об'єкт господарювання. Біль­шість норм земельного права належать до матеріальних норм. Разом з тим, земельне право містить ряд процесуаль­них норм, які створюють спеціальний механізм реалізації матеріальних норм.

Кожний окремий правовий інститут залежно від його співпідпорядкованості з іншими інститутами у структурі зе­мельного права посідає певне місце. Найважливіші земель­но-правові норми, що відображають сутність земельного права, утворюють загальні інститути, а ті земельно-правові норми, які покликані регулювати окремі сторони або види зе­мельних відносин, — спеціальні інститути. Така диференціація земельно-правових норм, що становлять зміст земельно­го права як самостійної галузі права, випливає зі сталої тра­диції розподілу галузей права на загальну, особливу та спеці­альну частини.

Інститути, що містять відправні положення та основні принципи, дія яких поширюється на всі або більшість урегу­льованих земельним правом відносин, становлять у своїй су­купності загальну частину земельного права. До неї звичай­но включаються: інститут права власності на землю (земель­ні права громадян та юридичних осіб, які є власниками зе­мельних ділянок, підстави виникнення, зміни та припинен­ня земельних прав), інститут права землекористування то­що. Ці правові інститути впливають на формування змісту та складу інститутів Особливої частини.

Особлива частина земельного права виконує конкрети­зуючі та деталізуючі функції правового регулювання. Пра­вові інститути цієї частини підлеглі інститутам Загальної  частини, а їх зміст стосується певного виду детально врегульованих земельних відносин. В Особливій частині в основному групуються правові інститути, які визначають правовий режим окремих категорій земель залежно від їх цільового призначення.

Кожен правовий інститут має свої специфічні характерні риси, зумовлені своєрідністю врегульованих ним суспільних відносин. Він поєднує правові норми, які стосуються цих від­носин, що має велике практичне значення. Інститути галузі права є основою для розвитку та вдосконалювання законо­давства. В земельному праві так само, як у будь-якій іншій самостійній галузі права, не може бути ізольованих один від одного правових інститутів. Незважаючи на різноманіття форм прояву, безліч видів і підвидів земельних відносин, вони перебувають у тісному взаємозв'язку.

Земельне право як галузь правової науки вивчає суспільні процеси і проблеми, які виникають у зв'язку з регулюванням земельних відносин¹.

Система науки земельного права тісно пов'язана із систе­мою земельного права як навчальною дисципліною. Земель­не право як навчальна дисципліна являє собою систему знань, зведень та інформації про основні положення і зміст земельного права, які викладаються з метою підготовки про­фесійних правознавців. Вона може відрізнятися від системи галузі земельного права за обсягом інформації, яка виклада­ється виходячи з учбових планів навчальних закладів.

Основними положеннями, які вивчаються у Загальній частині земельного права звичайно є такі питання і пробле­ми, як предмет, метод, принципи і система земельного права, історія становлення і розвитку земельних відносин та форму­вання земельного права, джерела регулювання земельних відносин та їх особливості, методологічні і теоретичні основи земельного права тощо. Головними питаннями Особливої частини земельного права є вивчення питань використання та охорони різних категорій земель тощо. Іноді вивчаються законодавчі основи та особливості правового регулювання земельних відносин в інших країнах, хоч ці питання не охоп­люються системою вітчизняного земельного права.

 

§ 5. Співвідношення земельного права із суміжними галузями права та його місце у правовій системі України

Земельне право як складова частина системи права Украї­ни тісно пов'язана з іншими галузями вітчизняної системи права. Це залежить від ступеня взаємопроникнення відпо­відних груп суспільних відносин та засад їх законодавчого врегулювання. При цьому воно визначається тим, що зе­мельне право становить фундаментальні засади для певних галузей права. Таке значення земельного права має місце у врегулюванні усього комплексу природно-ресурсних відно­син. Для інших суспільних відносин, які врегульовані відпо­відними галузями права, земельне право має основоположне значення, коли вони випливають із відносин, пов'язаних з використанням та охороною земельних ресурсів, зокрема природоохоронних, підприємницьких тощо.

Перш за все є особливий зв'язок земельного права з кон­ституційним правом, норми якого закріплюють підвалини суспільного та державного устрою, встановлюють найважли­віші засади всіх галузей права України, в тому числі й земель­ного. Положення ст. 13 Конституції України про те, що землі та інші природні ресурси є об'єктами права власності Українського народу, — вихідне для земельного права, оскільки во­но становить основу всіх його правових інститутів. Не менш значущі і норми конституційного права, які визначають сут­ність права землекористування та роль органів місцевого са­моврядування в забезпеченні раціонального використання земельних ресурсів.

Земельне право має певний зв'язок з адміністративним правом. Адміністративно-правові акти часто служать підста­вою виникнення, зміни або припинення земельних відносин. Так, в адміністративному порядку вирішуються питання від­ведення земельної ділянки на місцевості, встановлення її меж, видачі документів, що встановлюють право, здійснення контролю за додержанням земельного законодавства, при­тягнення до адміністративної відповідальності осіб, виннику порушеннях земельного законодавства, тощо.

Зв'язок земельного й адміністративного права виявляєть­ся також у визначенні повноважень місцевих органів самов­рядування у врегулюванні земельних відносин, структури і повноважень Верховної Ради України, Верховної Ради Авто­номної Республіки Крим, обласних і районних рад та також органів виконавчої влади (статті 6—8, 10, 13—17 ЗК) щодо управління землями.

Адміністративне право регулює порядок діяльності вико­навчих органів державної влади у сфері раціонального ви­користання та охорони земель, а також їх компетенцію у га­лузі управління земельними ресурсами. Деякі елементи адміністративної підпорядкованості в земельному праві наявні у разі набуття права на землю, що передбачено стат­тями 116—126 ЗК України, або припинення прав на землю згідно зі статтями 140—149, а також прав та обов'язків власників землі (статті 90, 91) і землекористувачів (стат­ті 95 і 96), встановлення правового режиму різних кате­горій земель (статті 22—77) і т. ін.

Важливе значення для земельного права має його зв'язок з цивільним правом. Цей зв'язок виявляється у тісному переплетенні земельних і майнових відносин, зумовленому зв'язком права на земельну ділянку з правом на насадження, будівлі, посіви, що перебувають на земель­ній ділянці, у визначенні суб'єктів права власності на зем­лю, у сервітутних правах, у судовому захисті земельних прав, у врегулюванні договірних відносин з приводу земельних ділянок, у відшкодуванні збитків, заподіяних порушен­ням земельних прав тощо.

Разом з тим, специфіка землі як об'єкта правового регу­лювання визначає зміст методів і принципів правового ре­гулювання у земельному і цивільному праві. Якщо в цивіль­ному праві домінує принцип свободи волевиявлення суб'єктів цивільних відносин (свобода розпорядження май­ном та його необмеженість, свобода укладання угод, неприпустимість втручання в приватні справи), то в земельному праві застосовуються публічно-правові засоби регулювання земельних відносин і передбачаються обме­ження права власності на землю. В ньому закріплені не тільки права землевласників і землекористувачів, а й їхні юридичні обов'язки, закріплено нормування розмірів земельних ділянок. Таким чином, якщо цивільне право побудоване на забезпеченні свободи майнових прав суб'єк­тів власності, то земельне право — на забезпеченні ра­ціонального використання і охорони земель для належних умов життєдіяльності людей.

Особливості землі як природного ресурсу спричинюють необхідність нормування площ земельних ділянок, а еколо­гічній соціальні інтереси суспільства зумовлюють потребу у державному контролі за використанням та охороною земель, у сфері земельного ринку, за здійсненням угод щодо землі, необхідності обов'язкової державної реєстрації прав на зем­лю. Таким чином, цивільне право основане на забезпеченні волі майнових прав суб'єктів, а земельне право — на забезпе­ченні використання й охорони земель як основи життєдіяль­ності людини і суспільства.

Слід зазначити, що роздержавлення земельних ресурсів, повернення певної частини їх у цивільно-правовий обіг та ут­ворення ринку землі не означає втрату земельним правом свого особливого значення і самостійного змісту як галузі вітчизняного права і включення його до складу цивільного права. Суто цивілістичний підхід до системи земельно-пра­вових відносин обґрунтовується перевищенням речового значення землі та приниженням соціального значення вико­ристання земельних ресурсів.

Взаємозв'язок земельного права з екологічним правом зумовлюється станом землі як об'єкта навколишнього природного   середовища,   який   функціонує   у   складі екосистеми і перебуває в екологічному взаємозв'язку та взаємодії з усім довкіллям. Регулюючи переважно еко­номічні земельні відносини, що виникають у зв'язку з наданням і вилученням земель та порядком їх викорис­тання, земельне право в той же час містить норми, які передбачають спеціальні вимоги, що забезпечують збере­ження навколишнього природного середовища. У свою чергу, в екологічному законодавстві є численні норми загального і спеціального характеру, реалізація яких передбачає забезпечення охорони земель від несприятли­вого антропогенного впливу.

Безпосередній зв'язок між нормами земельного права та нормами гірничого, водного і лісового права, нормативно-правовими актами природно-рослинного (флористичного) та природно-заповідного законодавства полягає в неможливос­ті використання цих природних ресурсів без використання водночас просторового базису, яким є земля.

Відокремлене регулювання природно-ресурсних відносин виражається у наявності роздільної кодификації земельного, гірничого, водного і лісового законодавства. При цьому в чинному законодавстві про природні ресурси передбачають­ся спеціальні норми, які враховують взаємозв'язок природ­них ресурсів, і регламентують запобігання несприятливим наслідкам впливу використання одних природних ресурсів на інші ресурси природного походження. Так, відповідно до ст. 18 Гірничого закону України від 6 жовтня 1999 р., однією з основних вимог щодо проведення гірничих робіт є додер­жання гранично допустимих нормативів викидів і скидів заб­руднюючих речовин у довкілля, приведення земельних діля­нок у стан, придатний для використання за призначенням згідно з Земельним кодексом.

Слід зазначити, що право України — єдине за своєю сут­ністю, цілям і завданням, яка охоплює низку відносно відок­ремлених галузей (головних структурних підрозділів) право­вої системи та регулює різноманітні суспільні відносини. Тільки залежно від їх характеру воно поділяється на окремі складові — галузі права. У загальній системі вітчизняного права виключно важливе місце посідає сукупність юридич­них норм, що об'єднана земельним правом як самостійною галуззю у цій системі. Його місце в системі права України визначається роллю та значенням правового регулювання земельних відносин. Не випадково реформи суспільних від­носин, зокрема економічна реформа, було розпочато з ре­формування земельних відносин.

Згідно з відомою концепцією ієрархічної структури галу­зей права земельне право належить до основних галузей пра­ва у правовій системі. Для визначення земельного права са­мостійною правовою галуззю воно має всі специфічні озна­ки: коло суспільних відносин, що становлять його предмет, методи регулювання цих відносин та нормативно-правовий акту вигляді Земельного кодексу. В розвитку земельного пра­ва як самостійної галузі права об'єктивно заінтересоване й сучасне українське суспільство.

 

§ 6. Розвиток науки земельного права

Наука земельного права — це галузева юридична наука, предметом дослідження якої є земельні відносини, земельне право як галузь права, його система, предмет та методи пра­вового регулювання, земельно-правові норми та правові інс­титути, земельне законодавство як система, практика його застосування, а також окремі нормативно-правові акти, що регулюють земельні відносини з точки зору закономірностей їх виникнення, змісту, функціонування, взаємодії, розвитку і напрямів удосконалення.

Специфічною рисою земельно-правової науки, що нале­жить до групи суспільних (соціальних) наук, є її органічний зв'язок з науками екологічного, аграрного права, а також з природничими науками.

Вона має різноманітні функції, в яких виявляються суть і призначення її в суспільстві: пізнавальну, констатаційну, описову, інтерпретаційну, прогностичну, евристичну, практико-прикладну, методологічну та ідеологічно-виховну. - Сучасний період розвитку земельно-правової науки пе­редбачає необхідність активізації евристичної, прогностич­ної та практико-прикладної функцій, що зумовлено об'єктив­ною потребою розробки науково обгрунтованих рекоменда­цій щодо подальшого розвитку земельного законодавства в умовах земельної та аграрної реформ.

Процес розвитку земельно-правової науки розпочався ще на початку XX ст.

Активний розвиток та значне розширення земельного за­конодавства і формування на його базі самостійної галузі зе­мельного права значною мірою стимулювали розвиток зе­мельно-правових досліджень.

Особлива увага проблемам правового регулювання зе­мельних відносин приділялася вченими в другій половині XX ст. Так, у той час вчені колишнього СРСР активно досліджува­ли питання використання та охорони земель. У межах науки земельного права Г. О. Аксеньонок, Л. І. Дембо, А. М. Калададзе, І. В. Павлов, М. Д. Казанцев, Ю. І. Жариков, Б. В. Єрофеєв, О. С. Колбасов,  М. І. Краснов, М. І. Козир, В. О. Кікоть, М. Т. Осіпов, І. О. Іконицька аналізували проблеми теорії зе­мельного права, земельного законодавства тощо. В УРСР вивчалися як загальнотеоретичні проблеми земельного пра­ва, так і питання розвитку його окремих правових інститутів, а також проблеми охорони навколишнього природного сере­довища. Науковий доробок у цьому плані мають такі вчені, як П. М. Підпальний, В. Л. Мунтян, Ю. О. Вовк, І. О. Середа, Н. І. Титова, Ц. В. Бичкова, І. А. Дмитренко, П. Д. Індиченко, В. П. Цемко, Ю. С. Шемшученко та ін.

З початку 90-х років і дотепер спостерігається інтенсив­ний розвиток земельно-правової науки на якісно новій осно­ві в умовах незалежної Української держави, який відзнача­ється розширенням системи науки земельного права, її предмета за рахунок виникнення якісно нових правових інститутів, розширення кола суб'єктів земельних відносин у зв'язку з проведенням земельної та аграрної реформ, радикалізацією земельного законодавства за умов переходу до ринкової економіки.

Розвиток сучасної української юридичної науки нерозрив­но пов'язаний з динамікою соціально-економічного життя в державі.

Так, сучасна наука земельного права України аналізує різ­ні аспекти земельної реформи в Україні, основними серед яких є:

а) наукова розробка фундаментальних засад і страте­гії земельної реформи, її правового забезпечення;

б) визна­чення ролі земельної реформи в аграрних ринкових перетво­реннях та її місця в аграрній реформі;

в) з'ясування змісту, стратегії та етапів розвитку земельної реформи;

г) правовий аналіз організаційних форм та методів проведення земельної реформи;

д) радикальна зміна відносин власності на землі;

є) аналіз правового становища суб'єктів земельних відносин;

є) роль держави у забезпеченні радикальних земельних пе­ретворень;

ж) законодавче забезпечення земельної реформи;

з) охорона навколишнього природного середовища у процесі здійснення земельної реформи.

Ці та деякі інші проблеми правового забезпечення земельної реформи послідовно дос­ліджуються представниками науки земельного права Украї­ни, зокрема важливими є наукові дослідження В. І. Андрей-цева, В. 3. Янчука, В. І. Семчика, Н. І. Титової, М. В. Шульги, П. Ф. Кулинича, 1.1. Каракаша, І. Будзиловича, А. Юрченка та інших вчених.

Представниками земельно-правової науки сформульо­вано основні завдання та мету земельної реформи. Біль­шість вчених (М. В. Шульга, В. І. Андрейцев, П. Ф. Кулинич та ін.) вважають, що головний принцип земельної рефор­ми полягає в ліквідації монополії держави на землю (ре­формуванні відносин земельної власності) шляхом пере­розподілу земель¹.

Однією з найважливіших проблем, що досліджуються су­часною земельно-правовою наукою, є радикальна зміна від­носин власності на землі, приватизація земель, виникнення суб'єктів приватної власності на землі. Так, відносини зе­мельної власності, особливості земель як об'єкта цих відно­син, є предметом дослідження Н. І. Титової. Вона справедли­во розглядає право власності на землі як об'єкт, що не ство­рюється працею людини, а є результатом багатовікового ево­люційного розвитку природи і загальнолюдським надбан­ням, особливою і самостійною юридичною категорією².

Проблеми роздержавлення земельної власності та легалі­зації права приватної власності на землі глибоко аналізує П. Ф. Кулинич. При цьому аргументується необхідність вста­новити у загальнонародних інтересах певні обмеження пов­новажень землевласників.

Реформування відносин земельної власності — предмет досліджень В. І. Андрейцева, О. А. Вівчаренка, М. В. Шульги, В. 3. Янчука, Ю. С. Шемшученка, О. О. Погрібного, І. І. Каракаша, В. М. Стретовича, І. Будзиловича, П. Ф. Кулинича та ін. Правові засади приватної власності на землю також роз­робляють В. В. Носік, В. І. Федорович, Т. О. Коваленко та інші автори. В. К. Іуревський послідовно досліджує на моногра­фічному рівні право приватної власності громадян України на землі сільськогосподарського призначення.

Земельно-правовою наукою виявлено та сформульовано основні -  недоліки законодавчої бази земельної реформи: наявність суперечностей між деякими нормативними ак­тами, нечіткість формулювань окремих положень і т. ін.

Проблеми охорони навколишнього природного середовища у процесі здійснення земельної реформи на сьогоднішній день детально розглянуто Ю. С. Шемшученком та Н. Р. Малишевою.

Наука земельного права України в сучасний період покли­кана також програмувати правильний і послідовний розви­ток земельного законодавства України, що є правовою базою земельної реформи.

Визначальним для вдосконалення правового регулюван­ня земельних відносин є розвиток земельного законодавства. У зв'язку з цим земельно-правова наука досліджувала проб­леми розробки та прийняття нового кодифікованого акта зе­мельного законодавства України.

Нині відбувається розширення предмета науки земельно­го права України та її системного змісту за рахунок форму­вання нових правових інститутів: інституту земельної ре­форми; інституту права приватної власності на землі; інсти­туту паювання земель; інституту оренди земель; правового статусу суб'єктів сучасних земельних відносин тощо.

Важливим аспектом наукового дослідження представни­ків науки земельного права України є проблема розмежуван­ня сфери дії Земельного та Цивільного кодексів України щодо правової регламентації інституту приватної власності на землі. Наука також аналізує питання щодо співвідношення Цивільного та майбутнього Екологічного кодексів.

Проблеми розвитку нових земельно-правових інститутів, їх законодавчого забезпечення визначають пріоритетні напрями наукових теоретичних розробок щодо їх наукового обгрунтування, майбутнього виникнення та розвитку.

Прийняття нового Земельного кодексу України та істотне розширення кола земельних відносин потребують нових ґрунтовних земельно-правових досліджень.

 

§ 7. Правове забезпечення земельної реформи

Юридична природа земельної реформи. Здійснення земельної реформи, яка започаткована в 1990 році¹, перед­бачає проведення комплексу інституційно-функціональних, економічних, соціальних, правових, екологічних та інших за­ходів, спрямованих на становлення нових за змістом і харак­тером суспільних відносин, пов'язаних з використанням зем­лі. При цьому побудова нової структури суспільних земель­них відносин, і відносин власності зокрема, в Україні має ба­зуватись на дії об'єктивних законів природи, економіки, сус­пільства. Без урахування цих об'єктивних факторів не можна визначити правильні і перспективні шляхи виходу з кризо­вого стану, а також виробити таку юридичну модель регулю­вання земельних та інших відносин, яка б забезпечувала прогресивний розвиток суспільства.

До суб'єктивних передумов реформування земельних від­носин належить діяльність органів державної влади та місце­вого самоврядування, які реалізують свої функції і повнова­ження у сфері земельних відносин в межах, визначених Кон­ституцією та іншими законами України. Державне і само­врядне регулювання земельних реформаційних правовідно­син є складовою частиною зміни і утвердження нового зе­мельного ладу.

Серед суб'єктивних чинників, які безпосередньо вплива­ють на проведення земельної реформи, важливого значення набуває юридична база, яка має бути адекватною конкрет­ним історичним та іншим умовам розвитку суспільства в Україні. Саме через призму законів можна проаналізувати основні тенденції, перешкоди і перспективи реформування земельних відносин у кожній країні.

У законодавчому забезпеченні здійснення земельної та аграрної реформи і регулювання земельних відносин в Укра­їні за 12 років незалежності можна визначити три основні етапи: перший — з 1990 р. до 1992 р., другий — з 1992 р. до 1996 р.; третій — зі 996 р. і дотепер. На кожному з цих етапів приймалися законодавчі та нормативно-правові акти, спря-

мовані на юридичне забезпечення зміни суті і характеру від­носин власності на землю як основу національного суверені­тету і територіальної цілісності держави і об'єкт права влас­ності народу України, реформування суспільних відносин у сфері використання і охорони земель, створення гарантій за­хисту прав на землю громадян і юридичних осіб, визначення основних функцій державного управління земельним фон­дом України тощо.

Аналіз змісту законодавчих та інших нормативних актів, прийнятих протягом першого та другого етапів здійснення земельної реформи, дозволяє визначити основні напрями і тенденції реформування земельних відносин в Україні. Так, наприклад, на першому етапі у земельному законодавстві пе­реважали норми і принципи, які перейшли у спадок від зако­нів радянського періоду.

На другому етапі були прийняті законодавчі акти, які внесли суттєві зміни у реформування земельних відносин. Вони сприяли прискореному проведенню земельної рефор­ми, наближенню земельного законодавства до аналогічних законів інших держав з розвинутою ринковою економікою та ринками землі.

Третій етап законодавчого забезпечення земельної рефор­ми бере відлік з дати прийняття Конституції України 28 червня 1996 року, яка є нині базою для формування та удосконалення нового земельного законодавства відповідно до сучасних умов реформування земельних відносин і визна­чає структуру земельного законодавства та основні засади регулювання земельних відносин на сучасному етапі.

У чинному законодавстві України не дається визначення поняття «земельна реформа» як юридичної категорії. У нау­ковій та навчальній юридичній літературі земельна реформа розглядається як складова економічних, екологічних, соці­альних, науково-технічних, організаційних, державно-пра­вових перетворень у суспільстві, державному устрої, політи­ці, ідеології¹. Однак такий підхід до визначення юридичної природи земельної реформи є надзвичайно широким. З точки зору предмета земельного права, земельну реформу необ­хідно розглядати через призму суспільних відносин, що ви­никають у процесі заміни основ існуючого на той чи інший історичний проміжок часу земельного ладу на новий земель­ний устрій, і потребують правового регулювання.

В Україні в основу земельної реформи було покладено де­націоналізацію землі шляхом її роздержавлення і привати­зації. При цьому мета та завдання земельної реформи визна­чались, виходячи з конкретних історичних, економічних, політичних, соціальних, правових передумов розбудови незалежної України.

Відповідно до мети земельної реформи у законодавстві України визначаються основні напрями, завдання та орга­нізаційно-правові заходи щодо реформування земельних відносин. Основними напрямами земельної реформи є еко­номічний, інституційно-функціональний і правовий (юри­дичний). Зміст кожного із вказаних напрямів здійснення зе­мельної реформи визначений в Указі Президента України «Про Основні напрями земельної реформи в Україні на 2001—2005 роки»¹ від ЗО травня 2001 року, а також в Указі Президента України від 4 лютого 2000 року щодо розвитку ринку земель населених пунктів та іншого несільськогоспо-дарського призначення², у Постанові Верховної Ради Украї­ни «Про Концепцію сталого розвитку населених пунктів» від 24 грудня 1999 року³, а також у Перехідних положеннях ЗК України від 25 жовтня 2001 року. На основі аналізу цих та ін­ших нормативно-правових актів визначаються напрями державної політики у здійсненні земельної реформи і регу­люванні земельних відносин.

Земельні реформаційні правовідносини є самостійним видом суспільних відносин, що потребують регулювання нормами земельного, екологічного, конституційного, цивіль­ного та інших галузей права. В системі земельного права України ці правовідносини вирізняються специфічним об'єктним і суб'єктним складом, а також змістом.

Реформування земельних відносин поширюється на всю землю України в межах існуючих територіальних кордонів держави. При цьому здійснення основних напрямів земель­ної реформи має базуватись на конституційних положеннях щодо землі як об'єкта права власності Українського народу і основного національного багатства, що перебуває під особ­ливою охороною держави.

Саме у такому значенні земля має розглядатись як ціліс­ний і загальний об'єкт земельної реформи на національному рівні. Водночас на регіональному і місцевому рівні у ЗК Укра­їни, інших законодавчих актах об'єктами реформування ви­знаються землі державної і комунальної власності, землі окремих категорій, а також окремі земельні ділянки.

Суб'єктами земельних реформаційних правовідносин є Український народ, держава і територіальні громади, органи державної влади та місцевого самоврядування, фізичні і юри­дичні особи, об'єднання громадян, релігійні організації. Пра­вове становище цих суб'єктів визначається Конституцією України, а також іншими нормативно-правововими актами.

Особливість змісту земельних реформаційних правовід­носин полягає у тому, що права і обов'язки різних суб'єктів обумовлені необхідністю здійснення основних напрямів і ви­конання завдань земельної реформи на національному, регі­ональному і місцевому рівні, а також на рівні окремої земель­ної ділянки.

Відповідно до названого Указу Президента України від ЗО травня 2001 р. щодо основних напрямів земельної рефор­ми забезпечення дальшого розвитку відносин власності на землю передбачає: розмежування земель державної і кому­нальної власності, визначення механізмів управління ними та порядку придбання земельних ділянок для державних потреб і потреб територіальних громад сіл, селищ і міст; при­ватизацію громадянами і юридичними особами України зе­мельних ділянок різного функціонального призначення, за винятком тих, які відповідно до закону не можуть передава­тися у приватну власність; задоволення потреб громадян у земельних ділянках для ведення особистого підсобного гос­подарства, селянського (фермерського) господарства, сіноко­сіння і випасання худоби, садівництва і городництва, індиві­дуального житлового будівництва; задоволення потреб пра­цівників соціальної сфери села в земельних ділянках; забез­печення ефективного використання земельних ділянок, що перебувають у державній та комунальній власності.