§ 1. Організаційно-правові засади управління охороною здоров'я населення

Згідно зі ст. 49 Конституції України кожен має право на охоро­ну здоров'я, медичну допомогу та медичне страхування. Охорона здоров'я забезпечується державним фінансуванням відповідних соціально-економічних, медико-санітарних і оздоровчо-профілак­тичних програм. Держава створює умови для ефективного й до­ступного для всіх громадян медичного обслуговування.

Право на охорону здоров'я — це насамперед забезпечення відповідного життєвого рівня. Крім того, це право передбачає також наявність безпечного для життя й здоров'я людини навколишнього природного середовища.

Охорона здоров'я громадян базується на низці принципів, які закріплено в Основах законодавства України про охорону здоров'я¹. До них, зокрема, належать: визнання охорони здо­ров'я пріоритетним напрямом діяльності суспільства й держа­ви, одним із головних факторів виживання та розвитку народу України; додержання прав і свобод людини й громадянина в галузі охорони здоров'я й забезпечення пов'язаних із ними дер­жавних гарантій; загальнодоступність медичної допомоги та інших послуг у галузі охорони здоров'я; відповідність завдан­ням і рівню соціально-економічного й культурного розвитку суспільства, наукова обґрунтованість, матеріально-технічна та фінансова забезпеченість; орієнтація на сучасні стандарти здо­ров'я й медичну допомогу, поєднання вітчизняних традицій і досягнень зі світовим досвідом у галузі охорони здоров'я; де­централізація державного управління, розвиток само­управління та самостійності працівників охорони здоров'я на правовій і договірній підставах тощо.

У цілому охорону здоров'я можна розглядати як систему заходів, спрямованих на забезпечення зберігання й розвиток фізіологічних і психологічних функцій, оптимальної працез­датності та соціальної активності людини при максимальній біологічно можливій індивідуальній тривалості життя.

Основи державної політики охорони здоров'я визначає Вер­ховна Рада України — шляхом закріплення конституційних і законодавчих засад охорони здоров'я, визначення її мети, ос­новних завдань, напрямів, принципів і пріоритетів, встановлен­ня нормативів і обсягів бюджетного фінансування, створення системи відповідних кредитно-фінансових, фіскальних, мит­них та інших регуляторів, затвердження переліку комплекс­них і цільових загальнодержавних програм охорони здоров'я.

Реалізацію державної політики охорони здоров'я покладено на органи виконавчої влади й органи місцевого самоврядування.

§ 2. Система органів управління охороною здоров'я населення

До системи органів державного управління охорони здоро­в'я входять Кабінет Міністрів України, Міністерство охорони здоров'я України, Рада міністрів АРК, місцеві державні адміні­страції (управління охорони здоров'я обласних державних ад­міністрацій, відділи охорони здоров'я районних державних адміністрацій).

Кабінет Міністрів України організовує розробку та здійснення комплексних і цільових програм; створює еко­номічні, правові й організаційні механізми, що стимулюють ефективну діяльність у галузі охорони здоров'я; укладає міжу­рядові угоди та координує міжнародне співробітництво з пи­тань охорони здоров'я, а також у межах своєї компетенції здійснює інші повноваження, покладені на органи виконавчої влади в галузі охорони здоров'я.

Спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади у галузі хорони здоров'я є Міністерство охорони здоров'я України (далі — МОЗ України), компетенцію якого визначено Положенням, затвердженим Указом Президента України¹. До основних завдань МОЗ України належать: розробка пріори­тетних напрямів діяльності національної служби охорони здо­ров'я; забезпечення гарантованого рівня кваліфікованої медич­ної допомоги населенню установами охорони здоров'я всіх форм власності; здійснення заходів щодо розвитку профілак­тичного напряму в охороні здоров'я населення; формування здорового способу життя; забезпечення надання державними установами охорони здоров'я загальнодоступної, переважно, безкоштовної, висококваліфікованої медичної допомоги насе­ленню; розробка прогнозу та показників розвитку національ­ної служби охорони здоров'я, пов'язаних зі змінами власності; охорона материнства й дитинства тощо.

Для розв'язання найважливіших завдань діяльності та роз­витку охорони здоров'я в МОЗ України створюють колегію, рішення якої проводять у життя наказами Міністра.

Рада міністрів АРК і місцеві державні адміністрації реалі­зують державну політику в галузі охорони здоров'я в межах своїх повноважень. Так, місцеві державні адміністрації здійснюють загальне керівництво закладами охорони здоров'я, які перебувають у сфері їх управління, їх матеріально-фінан­совим забезпеченням, організовують роботу медичних закладів щодо надання медичної допомоги населенню, здійснюють за­ходи щодо попередження інфекційних захворювань, епідемій, епізоотій та їх ліквідації тощо.

Державні функції у галузі охорони здоров'я здійснюють та­кож інші органи, які мають у своєму віданні установи охорони здоров'я. До таких органів, зокрема, належать Міноборони України, МВС України, Служба безпеки України, Мінтранс України. Ці органи визначають структуру управління відом­чими установами охорони здоров'я.

Відповідні функції в управлінні охороною здоров'я грома­дян МОЗ України реалізує шляхом здійснення контролю за якістю та безпекою продуктів харчування, лікарських засобів і виробів медичного призначення. Діяльність МОЗ України в цьому напрямі зводиться до реалізації державної політики в сфері державного контролю за якістю та безпекою окремих видів продуктів харчування (спеціальних харчових добавок, лікарських засобів, лікарської рослинної сировини та лікувальної косметики тощо), забезпечення інтересів держави в цій сфері та міжвідомчої координації із зазначених питань.

Виконання основних принципів державної політики в сфері організації та розвитку виробництва лікарських засобів і за­безпечення цією продукцією населення, закладів охорони здо­ров'я й тваринництва, які реалізовував Державний комітет України з питань медичної та мікробіологічної промисловості, Указом Президента України від 15 грудня 1999 р. покладено на МОЗ України.

§ 3. Місцеве самоврядування й охорона здоров'я населення

Органи місцевого самоврядування беруть активну участь у реалізації державної політики в галузі охорони здоров'я на­селення. Законом України «Про місцеве самоврядування в Україні» визначено, що до відання виконавчих органів сільських, селищних, міських рад у цій сфері входять: управ­ління установами охорони здоров'я, які належать територі­альним громадам або передані їм, організація їх матеріально-технічного та фінансового забезпечення; організація медич­ного обслуговування в закладах освіти, культури, фізкультури й спорту, оздоровчих установах, що належать територіальним громадам; забезпечення в межах наданих їм повноважень до­ступності й оплатності медичного обслуговування на відповідній території; забезпечення згідно із законом розвит­ку всіх видів медичного обслуговування, розвитку та вдоско­налення мережі лікувальних закладів усіх форм власності, визначення потреб у підготовці спеціалістів для них, органі­зація роботи по підвищенню кваліфікації кадрів; забезпечен­ня відповідно до законодавства пільгових категорій населен­ня ліками й виробами медичного призначення; реєстрація згідно із законодавством статутів (положень) розміщених на відповідній території установ охорони здоров'я, незалежно від форм власності; внесення пропозицій у відповідні органи щодо ліцензування індивідуальної підприємницької діяль­ності в сфері охорони здоров'я.

§ 4. Правове становище установ охорони здоров'я населення

Безпосередню охорону здоров'я населення забезпечують санітарно-профілактичні, лікувально-профілактичні, фізкуль­турно-профілактичні, санаторно-курортні, аптечні, науково-медичні та інші заклади охорони здоров'я.

До закладів охорони здоров'я належать лікарні, поліклініки, спеціалізовані диспансери, пологові будинки, санітарно-епіде­міологічні центри, станції швидкої медичної допомоги, меди-ко-санітарні частини установ і закладів тощо.

Базовою ланкою практичної медицини є лікарні. За галузе­вою належністю можна виділити відомчі лікарні та лікарні, що входять до системи МОЗ України; за територіальною озна­кою — районі, міжрайонні, міські, обласні лікарні.

Особливу групу становлять лікарні відомчого типу (МВС України, Служби безпеки України та ін.).

Заклади охорони здоров'я створюють підприємства, уста­нови й організації, засновані на різних формах власності, а та­кож приватні особи за наявності необхідної матеріально-тех­нічної бази й кваліфікованих спеціалістів. Законодавство Ук­раїни визначає порядок і умови створення закладів охорони здоров'я, державної реєстрації та акредитації цих закладів, а також порядок ліцензування медичної і фармацевтичної прак­тики.

Заклади охорони здоров'я здійснюють свою діяльність на підставі статуту, затвердженого власником або уповноваженим ним органом.

Державні органи призначають на посаду та звільняють з посади керівників закладів державної системи охорони здоро­в'я. Проте, незалежно від юридичного статусу установи охоро­ни здоров'я, керівництво ним може здійснювати тільки особа, яка відповідає встановленим державою єдиним кваліфікацій­ним вимогам.

Держава підтримує та заохочує індивідуальну підприєм­ницьку діяльність у галузі охорони здоров'я, яка може реалі­зовуватися тільки за наявності спеціального дозволу (ліцензії) на здійснення такої діяльності.

§ 5. Санітарно-епідеміологічний нагляд

Законом України «Про забезпечення санітарного та епіде­мічного благополуччя населення» від 24 лютого 1994 р.¹ вре­гульовано суспільні відносини, що виникають у сфері забезпе­чення санітарного й епідемічного благополуччя населення, визначено відповідні права й обов'язки державних органів, підприємств, установ, організацій і громадян у цій сфері, вста­новлено порядок організації державної санітарно-епідеміоло­гічної служби та здійснення державного санітарно-епідеміоло­гічного нагляду в Україні.

Відповідно до Положення про державний санітарно-епіде­міологічний нагляд в Україні² такий нагляд здійснюють уста­нови й заклади державної санітарно-епідеміологічної служби системи МОЗ України: Головне санітарно-епідеміологічне управління МОЗ України; управління з медичних проблем аварії на Чорнобильській АЕС МОЗ України; центральна са­нітарно-епідеміологічна станція МОЗ України; Кримська рес­публіканська санітарно-епідеміологічна станція; обласні, міські, районні, районні у містах санітарно-епідеміологічні станції, дезінфекційні станції; центральні санітарно-епідеміо­логічні станції на залізничному, повітряному, водному транс­порті, санітарно-епідеміологічні станції на залізницях, а також станції басейнів і портів; відповідні установи, заклади, з'єднан­ня, частини й підрозділи державної санітарно-епідеміологіч­ної служби Міноборони, МВС, Держкомкордону, Служби без­пеки України.

Державну санітарно-епідеміологічну службу України очо­лює головний державний санітарний лікар України — перший заступник Міністра охорони здоров'я України.

Керівництво державною санітарно-епідеміологічною служ­бою АРК здійснює головний державний санітарний лікар АРК.

Керівництво державною санітарно-епідеміологічною служ­бою області, міст Києва та Севастополя здійснює відповідно головний державний санітарний лікар області, міст Києва та Севастополя, якого призначає на посаду й звільняє з посади головний державний санітарний лікар України за погодженням із відповідною обласною, Київською та Севастопольською міською державною адміністрацією.

Державну санітарно-епідеміологічну службу в районі, місті, районі в місті очолює головний державний санітарний лікар відповідно району, міста, району в місті.

Керівництво державною санітарно-епідеміологічною служ­бою на водному, залізничному, повітряному транспорті здійснює відповідно головний державний санітарний лікар водного, залізничного та повітряного транспорту, якого при­значає на посаду та звільняє з посади головний державний са­нітарний лікар України.

Здійснення державного санітарно-епідеміологічного нагля­ду є найважливішим напрямом діяльності державної санітар­но-епідеміологічної служби. Його мета — контроль за додер­жанням юридичними та фізичними особами санітарного зако­нодавства, попередження, виявлення й усунення шкідливого впливу небезпечних чинників на здоров'я людей і застосуван­ня в необхідних випадках заходів правового характеру щодо порушників.

Для виконання покладених на них завдань органи санітар­но-епідеміологічного нагляду мають право застосовувати ад­міністративно-попереджувальні заходи, заходи адміністратив­ного припинення та заходи адміністративного стягнення.

До адміністративно-попереджувальних заходів, зокрема, належать: відвідування об'єктів для проведення перевірок до­держання санітарного законодавства; витребування від юри­дичних осіб і громадян даних, що характеризують санітарний та епідемічний стан об'єктів, здоров'я людей; введення каран­тину; проведення обов'язкових профілактичних щеплень; обо­в'язковий медичний огляд стану здоров'я відповідних груп працівників, громадян тощо.

Заходи адміністративного припинення застосовують у ви­падках, коли в примусовому порядку необхідно припинити протиправні дії та запобігти їх шкідливим наслідкам. Прикла­дами таких заходів можуть слугувати: вимога до порушника санітарного законодавства припинити протиправну поведінку; обмеження, тимчасова заборона чи припинення будівництва, реконструкції та розширення об'єктів; обмеження, зупинення чи заборона викидів (скидання) забруднюючих речовин; вилучення з реалізації продуктів харчування, хімічних і радіоак­тивних речовин, біологічних матеріалів; опечатування при­міщень, джерел енергії, агрегатів, механізмів та іншого облад­нання.

Адміністративні стягнення накладають за вчинення право­порушень, передбачених КпАП у сфері, яку розглядаємо. У КпАП встановлено адміністративну відповідальність за: пору­шення санітарно-гігієнічних і санітарно-протиепідемічних пра­вил і норм (ст. 42); виробництво, заготівлю, реалізацію сільськогосподарської продукції, що містить хімічні препара­ти понад гранично допустимих рівнів концентрації (ст. 42¹); заготівлю, переробку або збут радіоактивно забруднених про­дуктів харчування чи іншої продукції (ст. 42²); виробництво, зберігання, транспортування або реалізацію продуктів харчу­вання чи продовольчої сировини, забруднених мікроорганіз­мами та іншими біологічними агентами понад гранично допус­тимих рівнів (ст. 42³); незаконне виготовлення, придбання, збе­рігання, перевезення, пересилку наркотичних засобів або психотропних речовин без мети збуту в невеликих розмірах (ст. 44); ухилення від обстеження й профілактичного лікуван­ня осіб, заражених венеричною хворобою (ст. 45); порушення встановленого порядку взяття, переробки, зберігання, реалі­зації та застосування донорської крові або її компонентів і пре­паратів (ст. 45^і); умисне приховування джерела зараження ве­неричною хворобою (ст. 46) тощо.

Справи про ці правопорушення розглядають адміністра­тивні комісії, районні (міські) суди (судді), органи внутрішніх справ (міліції), органи, установи й заклади державної санітар­но-епідеміологічної служби. Стягненнями, що накладають, є штраф, конфіскація або вилучення предметів правопорушен­ня, адміністративний арешт.