§ 1. Адміністративний процес: зміст і загальні риси

Виконавчо-розпорядча діяльність органів державного управ­ління відіграє важливу роль у житті суспільства, опосередковує порядок розв'язання широкого кола індивідуально-конкретних справ органами виконавчої влади, місцевого самоврядування, адміністрацією підприємств, установ, організацій. Значною мірою ці справи зачіпають інтереси громадян, нерідко незалеж­но від їх бажання. Оформлюючи куплений автомобіль, одержу­ючи необхідну довідку, вчинивши адміністративне правопору­шення, громадяни вступають у адміністративно-процесуальні відносини, врегульовані нормами адміністративно-процесуаль­ного права, які спрямовано на правильне й оптимальне вирішен­ня конкретної адміністративної справи. Ці норми дозволяють реалізувати на практиці вимоги матеріально-правових норм.

Поняття «адміністративний процес» у адміністративно-пра­вовій науці прийнято розглядати в широкому й вузькому ро­зумінні. В широкому розумінні адміністративний процес — це встановлений законом порядок розгляду й вирішення індиві­дуально-конкретних справ, що виникають у сфері державного управління, судами (загальної юрисдикції чи спеціально ство­реними) або спеціально уповноваженими на те органами (по­садовими особами). У вузькому розумінні адміністративний процес розглядають як провадження в справах про адмініст­ративні правопорушення й застосування до правопорушників адміністративних стягнень. Іноді поняття адміністративного процесу у вузькому розумінні тлумачать не тільки як розгляд справ про адміністративні правопорушення й застосування адміністративних стягнень до винних, а і як розгляд справ із застосуванням заходів адміністративного примусу.

Адміністративний процес є видом юридичного процесу й має всі притаманні останньому ознаки.

Насамперед, адміністративний процес здійснюють тільки уповноважені на те суб'єкти. Законодавцем чітко регламенто­вано компетенцію державних органів, їх посадових осіб, органів правосуддя та деяких інших органів щодо вирішення індиві­дуально-конкретних справ у ході адміністративно-процесуаль­ної діяльності.

Впорядкованість адміністративного процесу обумовлено наявністю чіткої системи дій по проведенню операцій з при­писами норм права. Очевидно, що без дій по вибору та аналізу приписів правових норм, без з'ясування їх змісту неможливе розв'язання завдань процесу та досягнення його мети.

Процес розгляду конкретної адміністративної справи немисли­мий без проміжного та кінцевого закріплення певних фактів, що відіграють роль своєрідних сходинок на шляху до встановлення юридичних наслідків. Тільки після їх закріплення у відповідних процесуальних документах такі факти стають юридичними.

Урегулювання процесуальних дій суб'єктів адміністратив­ного процесу є запорукою того, що кінцевий результат буде досягнутий, а відсутність належної процесуальної регламен­тації означає по суті некерованість їх дій, ставить під сумнів досягнення реальної мети процесу.

Розгляд адміністративної справи (більшою мірою це сто­сується справ, що мають спірний характер) неможливо уяви­ти без встановлення певних фактичних даних і конкретних обставин. Не випадково в ст. 245 КпАП законодавець прямо орієнтує на своєчасне, всебічне, повне й об'єктивне з'ясування обставин кожної справи про адміністративне правопорушен­ня. Важко уявити розв'язання цього завдання без використан­ня різноманітних методів і засобів юридичної техніки, досяг­нень науково-технічного прогресу. Про це свідчить та обста­вина, що в числі учасників справ про адміністративні правопорушення виділяється така процесуальна фігура, як експерт, тобто особа, що володіє спеціальними знаннями в певній галузі людської діяльності.

І, нарешті, найважливішою обставиною, що характеризує адміністративний процес, слід визнати те, що адміністратив­но-процесуальна діяльність завжди ґрунтується на праві, по­в'язана з реалізацією матеріальних норм адміністративного права, а в деяких випадках — і норм інших галузей права, на­приклад, під час реалізації окремих норм такої порівняно мо­лодої галузі права, як підприємницьке право стосовно держав­ної реєстрації суб'єктів підприємницької діяльності. Адмініст­ративний процес має і певні особливості, що дозволяють відмежувати його від інших видів юридичного процесу, зокре­ма кримінального та цивільного.

Адміністративний процес здебільшого пов'язаний із вико­навчо-розпорядчою діяльністю, тоді як кримінальний і цивіль­ний процеси регламентують діяльність щодо відправлення правосуддя в кримінальних та цивільних справах. Проте це не означає, що адміністративний процес аж ніяк не пов'язаний із правосуддям. Одна з форм його здійснення, а саме — розгляд судами певних категорій справ про адміністративні правопо­рушення, становить собою не що інше, як правосуддя в адмі­ністративних справах.

Будучи врегульованою адміністративно-процесуальними нормами часткою управлінської діяльності, адміністративний процес має притаманні тільки йому зміст, динамічність і взає­мозв'язок з нормами адміністративного матеріального права, а також з нормами інших матеріальних галузей права (фінан­сового, земельного, екологічного тощо).

Специфічними є мета й завдання адміністративного процесу.

Мета адміністративного процесу — це заздалегідь заплановані результати, досягнення яких можливе за допомогою відповідних засобів і способів. У свою чергу, завдання цього процесу становлять собою поняття, що відображають необхідність для суб'єкта здійснити певні дії, спрямовані на досягнення мети процесу. Таким чином, мета процесу визначає наявність комп­лексу відповідних завдань, розв'язання яких і дозволяє досяг­ти наміченої мети.

Найважливішою метою адміністративного процесу є належ­не, таке, що ґрунтується на суворому додержанні законів, ре­гулювання діяльності всіх суб'єктів процесу на всіх його ста­діях і етапах.

Поряд із реалізацією правозастосовних функцій адмініст­ративний процес значною мірою пов'язаний із правотворчою діяльністю компетентних державних органів, регулює порядок прийняття відповідних підзаконних актів.

Специфіку адміністративного процесу відбиває і його струк­тура, яка включає струнку систему процесуальних дій, що ма­ють як юрисдикційний, так і неюрисдикційний характер.

Суб'єктами адміністративного процесу виступають державні органи (посадові особи), органи місцевого самоврядування та їх посадові особи, адміністрація державних підприємств, установ і організацій, об'єднання громадян, їх органи й посадові особи, власники, їх представники та уповноважені, громадяни України, іноземні громадяни і особи без громадянства.

Особливе місце серед суб'єктів адміністративного процесу посідають суди (судді) та органи прокуратури.

Поняття «суб'єкт процесу» ширше відносно поняття «учас­ник процесу».

Учасники процесу — це громадяни, інші особи, колективи громадян і організацій у особі їх представників, які наділено правами й несуть певні обов'язки, що дозволяють їм брати участь у розгляді адміністративної справи з метою захисту своїх прав і законних інтересів або прав і законних інтересів осіб, яких вони представляють, а також сприяти здійсненню адміністративного процесу.

Поняття суб'єктів процесу включає до себе учасників про­цесу, а також осіб та органи, які діють з метою ведення проце­су й здатні на державно-владних засадах приймати рішення у справі останніх.

З'ясуванню сутності адміністративного процесу значною мірою сприяє аналіз його принципів, вихідних, засадничих ідей, згідно з якими здійснюють адміністративно-процесуальну діяльність.

Принцип законності становить найважливіший принцип адміністративного процесу й характеризується як режим відпо­відності суспільних відносин, що виникають у цій сфері, зако­нам і підзаконним актам держави, атмосфера взаємодії та взає­мостосунків держави й громадян.

Реалізація принципу законності в адміністративно-процесу­альній сфері спирається на низку умов, до яких слід віднести єдність законності, верховенство права, гарантованість прав і свобод громадян, недопустимість протиставлення законності та доцільності, невідворотність стягнення за порушення закону.

Принцип правової рівності ґрунтується на конституційних положеннях про рівність громадян перед законом. Відповідно до ст. 24 Конституції України громадяни мають рівні консти­туційні права й свободи та є рівними перед законом. Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного й соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.

Наведене повною мірою стосується й інших суб'єктів адміні­стративного процесу, тобто вимоги закону однаково поширюють­ся на всі без винятку державні органи та їх посадових осіб, що здійснюють адміністративно-процесуальну діяльність. Своє кон­кретне втілення принцип правової рівності знаходить у форму­ванні правового статусу суб'єктів адміністративного процесу.

Принцип охорони інтересів особи та держави. Найважливі­шим завданням діяльності державних органів є охорона кон­ституційного ладу нашої держави, встановленого порядку уп­равління, державного та суспільного порядку. Це завдання ре­алізують з метою охорони інтересів держави, однак при цьому в демократичному, правовому суспільстві забезпечення охо­рони інтересів держави слугує підставою додержання інтересів усіх законослухняних членів цього суспільства. Ось чому за­безпечення охорони інтересів держави тісно пов'язано із забез­печенням охорони інтересів особи взагалі та громадян держа­ви зокрема. Тут наявний зворотний зв'язок. Охорона інтересів особи, громадянина — найважливіший чинник стабільності цивільного суспільства і, отже, належного функціонування державного апарату та держави в цілому.

Принцип офіційності адміністративного процесу виражаєть­ся в закріпленні обов'язку державних органів, їх посадових осіб здійснювати розгляд і вирішення індивідуально-конкретних справ і пов'язані з цим дії (збирання необхідних матеріалів і доказів) від імені держави й переважно за державний рахунок.

Принцип об'єктивної істини спрямований на повне виклю­чення з процесу проявів суб'єктивізму, однобічності в аналізі дій суб'єктів процесу, покликаний забезпечити встановлення та оцінку реальних фактів, які мають значення для прийняття обґрунтованого рішення у конкретній адміністративній справі. Не випадково, наприклад, законодавець як основне завдання в справі про адміністративне порушення закріпив необхідність своєчасного, всебічного, повного й об'єктивного з'ясування обставин кожної справи, вирішення її точно відповідно до за­конодавства. З такою необхідністю законодавець пов'язує оцін­ку досліджуваних у ході розгляду справи доказів.

Принцип гласності. Втілення в життя цього принципу обу­мовлено потребою широкої поінформованості суспільства про діяльність державних органів, їх посадових осіб щодо здійснен­ня адміністративно-процесуальних функцій. Поряд із правом громадян на одержання інформації про діяльність органів дер­жави, закріпленим у ст. 43 Закону України «Про інформацію» від 2 жовтня 1992 р.¹, законодавець прямо зобов'язує відповідні органи повідомляти громадян про прийняті ними рішення. Так, ст. 14 Закону України «Про об'єднання громадян» вказує на необхідність для легалізуючого органу повідомляти про офі­ційне визнання об'єднання громадян у засобах масової інфор­мації. Окремі урядові постанови майже повністю присвячено питанням інформування громадян².

Принцип здійснення процесу державною мовою й забезпечен* ня права користуватися рідною мовою відбиває найважливі­ший аспект діяльності всіх державних органів, їх посадових осіб — повагу національної гідності всіх громадян України. Розгляд конкретних справ ведуть державною мовою України, проте громадянин, який не володіє українською мовою, може брати участь у процесі, користуючись своєю рідною мовою. При цьо­му йому повною мірою забезпечують одержання всієї необхід­ної інформації і можливість донести власну інформацію до відома органу або посадової особи, що розглядає конкретну адміністративну справу. На це спрямовано участь у процесі такої процесуальної фігури, як перекладач.

Принцип презумпції невинуватості та правомірності дій громадян. Додержання цього принципу має слугувати основною передумовою для ходу й результатів юрисдикційного ад­міністративного процесу. Основні риси презумпції невинува­тості громадян полягають у тому, що вони відбивають об'єктив­не правове становище, що виражає думку держави стосовно винуватості особи або правомірності її дій, а не думку кон­кретних суб'єктів процесу. Доказування невинуватості або пра­вомірності дій особи є її правом, а не обов'язком. Особу вважа­ють невинною у вчиненні адміністративного правопорушення або її дії вважають правомірними, доки винність особи або не­правомірність її дій не буде доведено в установленому зако­ном порядку, а сама постанова або рішення в конкретній справі не повинні ґрунтуватися на припущеннях.

Принцип швидкості та економічності процесу обумовлений оперативністю виконавчо-розпорядчої діяльності державних органів. Визначення конкретних, порівняно невеликих строків розгляду та вирішення адміністративної справи є чинником, який, з одного боку, виключає зволікання, а з іншого — дозво­ляє впорядкувати рух справ, увести процес у визначені часові рамки. Порівняно з кримінальним і цивільним процесами ве­дення більшості адміністративних справ з матеріального по­гляду є менш обтяжливим для держави. Однак це не означає, що певні фінансові витрати й організаційні труднощі мають стати на заваді належному веденню процесу, забезпеченню за­хисту прав і законних інтересів громадян.

Принцип самостійності в прийнятті рішення насамперед виключає будь-яке втручання інших органів і посадових осіб у адміністративно-процесуальну діяльність суб'єктів, уповнова­жених вести процес. З іншого боку, це дає змогу підвищити відповідальність за прийняття рішень, сприяє їх законності та обґрунтованості. Неухильне проведення в життя цього прин­ципу не дозволяє органу або посадовій особі перекладати обо­в'язки щодо вирішення справ, які належать до їх компетенції, на інші, в тому числі, нижчі інстанції.

Слід відзначити, що втілення в життя названих принципів адміністративного процесу стає можливим за допомогою спеці­ально встановлених для цього процесуальних способів і засобів. Вони складають активну характеристику адміністративно-про­цесуальної діяльності, утворюють її організаційну основу та виступають своєрідним процесуальним інструментарієм.

Таким чином, адміністративний процес становить собою врегульовану нормами адміністративно-процесуального права діяльність органів виконавчої влади, їх посадових осіб, інших уповноважених на те суб'єктів, спрямовану на реалізацію норм адміністративного матеріального права, а також матеріально*правових норм інших галузей права в ході розгляду індивідуально*конкретних справ.

§ 2. Структура адміністративного процесу й характеристика провадження в окремих адміністративних справах

Однією з найважливіших особливостей адміністративного процесу є коло охоплюваних ним суспільних відносин. Ця об­ставина значною мірою передбачає структуру адміністратив­ного процесу.

В цілому адміністративний процес становить собою систему проваджень, що співвідносяться з ним як категорії загального та особливого.

Виділення окремих проваджень у межах адміністративно­го процесу обумовлено низкою чинників. Насамперед кожно­му провадженню притаманні свої мета й коло завдань, які роз­в'язують для досягнення цієї мети. Справді, мета проваджен­ня в справах про адміністративні правопорушення одна, а провадження за заявою громадянина — зовсім інша. Згідно з цим слід розрізняти й завдання названих проваджень.

Реальний розподіл адміністративного процесу на відповідні процесуальні провадження відбиває об'єктивну необхідність суспільного розділення праці та професіональної спеціалізації діяльності різних уповноважених суб'єктів. При цьому виді­лення конкретних проваджень у межах адміністративного про­цесу пов'язано й з необхідністю врегулювання певних, якісно однорідних суспільних відносин, що складаються в адмініст­ративно-процесуальній сфері та, отже, набувають характеру процесуальних правовідносин.

За функціональною ознакою в структурі адміністративно­го процесу можуть бути виділені: а) провадження, що носять установчий характер (провадження по утворенню державних органів, суб'єктів підприємницької діяльності); б) провадження, що мають правотворчий характер (провадження по відпра­цюванню та прийняттю нормативних актів); в) правоохоронні провадження (провадження в справах про адміністративні пра­вопорушення, провадження по скаргах громадян); г) правона-діляючі провадження (провадження по реалізації контрольно-наглядових повноважень).

Виділяють звичайне та прискорене провадження. При цьо­му прискорене провадження (наприклад, провадження в справі про адміністративне правопорушення) характеризується спро­щеною процесуальною регламентацією, мінімальною кількістю процесуальних актів, певною «спресованістю» стадій.

У загальному вигляді під час класифікації за індивідуально-конкретними справами систему адміністративних проваджень, що складають структуру адміністративного процесу, може бути подано таким чином: 1) провадження по відпрацюванню та прий­няттю нормативних актів; 2) провадження по прийняттю інди­відуальних актів управління; 3) провадження по оскарженню рішень, дій або бездіяльності органів і посадових осіб, що пору­шують права громадян; 4) провадження по зверненнях грома­дян; 5) провадження по застосуванню адміністративно-попе­реджувальних заходів і заходів адміністративного припинення; 6) провадження в справах про адміністративні правопорушен­ня; 7) дисциплінарне провадження; 8) провадження по реалі­зації контрольно-наглядових повноважень; 9) реєстраційно-доз­вільне провадження; 10) провадження по приватизації держав­ного майна; 11) діловодство; 12) установче провадження.

На відміну від інших видів юридичного процесу (цивільно­го та кримінального), адміністративний процес не може бути зведений лише до правозастосовних функцій. Ця обставина обумовлює наявність у його структурі таких проваджень, як провадження по відпрацюванню та прийняттю нормативних актів і провадження по прийняттю індивідуальних актів управління. По суті зазначені провадження регламентують поря­док підготовки й прийняття підзаконних нормативно-право­вих актів різного рівня. Впорядкування таких процедур, уве­дення їх у чіткі процесуальні межі слугують важливою гарантією доцільності та законності підзаконних актів, які ви­дають у сфері виконавчо-розпорядчої діяльності.

Іншою важливою гарантією законності прийнятих рішень є можливість оскарження рішень, дій або бездіяльності органів і посадових осіб, що порушують права громадян. Тому в струк­туру адміністративного процесу входить провадження по ос* карженню таких рішень, дій або бездіяльності, які містять де­тальну регламентацію адміністративного й судового порядку розгляду та вирішення скарг громадян.

Такий вид адміністративного провадження, як реєстраційно-дозвільне провадження, спрямований на впорядкування відносин, пов'язаних із об'єктами, обіг яких має певні обме­ження й на використання яких потрібний спеціальний дозвіл, що видають компетентні органи. Зокрема, це стосується при­дбання, збереження та використання вогнепальної зброї, різно­манітних вибухових речовин. Разом з тим, таке провадження може бути прикладом реалізації контрольно-наглядових пов­новажень, одним із аспектів яких є, наприклад, реєстрація транспортних засобів у ДАІ, перевірка їх технічного стану.

Останнім часом на практиці широко реалізують такий вид адміністративного провадження, як установче провадження. Це провадження становить процесуальну регламентацію специфічної діяльності, пов'язаної з формуванням, ліквідацією, реорганізацією або перетворенням органів державного управ­ління та інших суб'єктів. Прикладом такого провадження може бути утворення різних суб'єктів підприємницької діяльності.

Кожне з наведених проваджень, залежно від характеру інди­відуально-конкретних справ, може бути більш деталізовано. Так, у реєстраційно-дозвільному провадженні виділяють про­вадження по реєстрації транспортного засобу в ДАІ, провад­ження по реєстрації суб'єктів підприємницької діяльності, про­вадження по ліцензуванню та квотуванню, провадження по видачі громадянам дозволу на придбання гладкоствольної мис­ливської зброї тощо.

У свою чергу, провадження по прийняттю індивідуальних актів управління може включати такі конкретні види провад­жень, як провадження про заохочення громадян, провадження по комплектуванню особового складу (наприклад, по прийо­му до вузу) та ін.

Можливі й ситуації, коли окремі адміністративні провад­ження охоплюють своїм змістом частку інших проваджень. Так, хід установчого провадження по створенню нової державної організації містить як окремий етап її реєстрацію (внесення до державного реєстру).

Важливими органічними елементами, що властиві структурі кожного з адміністративних проваджень і відповідно адміні­стративному процесу в цілому, є процесуальні стадії, етапи, окремі процесуальні дії.

Процесуальна стадія — це відносно уособлена, відділена часом і логічно пов'язана сукупність процесуальних дій, спрямованих на досягнення певної мети та розв'язання відповідних завдань конкретного адміністративного провадження, що характеризується колом суб'єктів і закріплюється в процесуальних актах.

Виділяють такі стадії адміністративно-процесуальної діяль­ності.

Стадія аналізу ситуації, в ході якої збирають та фіксують інформацію про фактичний стан справ, реальні факти, оціню­ють перспективу подальшого руху справи, приймають рішення про необхідність такого руху. Фактично ця стадія становить собою порушення адміністративної справи.

Стадія прийняття рішення у справі, в ході якої дають юри­дичну оцінку зібраної інформації, повно та всебічно досліджу­ють матеріали справи з метою встановлення об'єктивної істи­ни, приймають конкретне рішення.

Стадія оскарження або опротестування рішення у справі, що носить факультативний характер.

Стадія виконання прийнятого рішення, в ході якої логічно за­вершується діяльність у адміністративній справі. Важливість цієї стадії обумовлено тим, що без неї все провадження у справі фак­тично втрачає сенс, набуваючи чисто формального характеру.

У свою чергу, в стадіях адміністративно-процесуальної діяльності є ще більш низькорівневі елементи — процесуальні етапи та процесуальні дії. Кожна стадія адміністративно-про­цесуальної діяльності складається з певних проміжних фраг­ментів. Так, у стадії порушення провадження в справі про адмі­ністративне правопорушення можна виділити етап припинен­ня правопорушення та застосування відповідних заходів, що забезпечують провадження в справі, наприклад, адміністратив­ного затримання.

Процесуальним етапам притаманна наявність своїх безпо­середніх цілей і завдань, а також кола суб'єктів їх здійснення (складання протоколу про правопорушення).

Адміністративно-процесуальні дії становлять основу кон­струкції всієї системи адміністративного процесу.

§ 3. Адміністративна юрисдикція: загальні риси, принципи

Більшу частину проваджень, які складають структуру адмі­ністративного процесу, спрямовано на регулювання право­відносин позитивного характеру, що виникають у ході управлінської діяльності державних органів. Проте порушен­ня вимог правових норм вимагають відповідного реагування з боку держави. Ця обставина обумовлює існування особливої правоохоронної діяльності, зміст якої складають розгляд справ про правопорушення, інші правові спори по суті та прийняття по них відповідних рішень. У процесі такої діяльності вирішу­ють юридичну справу, здійснюють правовий захист поруше­них або оспорюваних інтересів, виносять державно-владне рішення про застосування відповідної правової санкції, віднов­лення порушеного права.

Ця діяльність, яка має назву «юрисдикція», властива і ад­міністративному процесу. Тому частину проваджень у струк­турі адміністративного процесу слід охарактеризувати як адміністративно-юрисдикційні. До них належать: провадження по скаргах громадян; дисциплінарне провадження; проваджен­ня по застосуванню заходів адміністративного попередження та припинення; провадження в справах про адміністративні правопорушення.

Адміністративній юрисдикції притаманні наступні риси.

1. Наявність правопорушення (правового спору). Розгляд і вирішення юридичних справ, обумовлених позитивними обста­винами, не охоплюються юрисдикційною діяльністю. Юрисдик­ція виникає лише тоді, коли необхідно розв'язати питання про застосування заходів адміністративного примусу (адміністра­тивної відповідальності зокрема) чи спір про право, порушення встановлених правових норм. Стосовно адміністративної юрис­дикції такого роду спори виникають між сторонами суспільних відносин, що регулюються адміністративно-правовими норма­ми, набуваючи характеру адміністративно-правових спорів.

2.  Адміністративно-юрисдикційна діяльність внаслідок своєї особливої соціальної гостроти потребує належного процесуального регулювання. Встановлення та доказ подій і фактів, їх юри­дичну оцінку здійснюють у межах особливої процесуальної фор­ми, яка є важливою, обов'язковою для юрисдикції.

Адміністративно-процесуальна форма, як і інші види юрис-дикційної діяльності, передбачає змагальність процедури ви­рішення справи. Це означає, що сторони в спорі або винні у вчиненні правопорушення не є пасивними спостерігачами ви­рішення справи юрисдикційним органом. Вони наділені дос­татньо широким арсеналом процесуальних прав, що дозволяє їм активно захищати свої інтереси, надавати докази, висувати клопотання, оспорювати пред'явлені докази у вчиненні адміні­стративного правопорушення. При цьому адміністративно-юрисдикційні органи, їх посадові особи зобов'язані сприяти в здійсненні цих процесуальних прав.

3. Обов'язковість прийняття рішення у вигляді юридично­го акта становить собою ще одну важливу ознаку юрисдикцій-ної діяльності. Будучи способом розв'язання правових конфліктів, юрисдикція передбачає необхідність прийняття остаточного рішення — акта застосування норм права до конк­ретного випадку.

Юрисдикційний акт у конкретній адміністративній справі означає по суті вирішення правового спору. Якщо ж йдеться про правопорушення, в такому акті можуть бути передбачені пра­вові санкції. Їх застосування є лише одним із варіантів рішення, що приймає адміністративно-юрисдикційний орган. Іншими варіантами можуть бути рішення про припинення проваджен­ня в справі чи застосування засобів впливу до неповнолітнього.

Як відомо, провадження в адміністративній справі вважають закінченим, коли прийняте у ній рішення виконано в повному обсязі. З цього погляду законодавець передбачає відповідну га­рантію реальності рішень, прийнятих адміністративно-юрисдик-ційним органом. Зокрема, постанова про накладення адміністра­тивного стягнення є обов'язковою для виконання державними й громадськими органами, підприємствами, установами, організа­ціями, посадовими особами та громадянами (ст. 298 КпАП).

Розгляд адміністративно-правових спорів здійснюють на основі відповідних нормативно-правових актів, які закріплю­ють порядок розгляду скарг на неправомірні дії або без­діяльність органів і посадових осіб, що порушують права й за­конні інтереси громадян. Щодо адміністративних деліктів, то процесуальний порядок розгляду таких справ закріплено в Особливій частині КпАП.

Ще однією особливістю адміністративної юрисдикції є різноманітність органів її здійснення. Насамперед це обумов­лено можливістю інстанційного оскарження дій і рішень органів та посадових осіб, що порушують права громадян. Іна­кше кажучи, будь-який вищий відносно них орган повинен розглянути таке звернення та прийняти щодо нього відповід­не рішення. З іншого боку, особливості правопорушень, що вчиняються у різних галузях управління, обумовлюють на­явність значної кількості органів (посадових осіб), упов­новажених розглядати їх і вирішувати по суті. У переважній частині випадків розгляд справ про адміністративні правопо­рушення покладено законодавцем на органи, основним завдан­ням яких, поряд із виконанням юрисдикційних, є здійснення управління в різних галузях. Разом з тим, адміністративно-юрисдикційні функції здійснюють і органи, спеціально ство­рені для розгляду справ про адміністративні правопорушен­ня, — адміністративні комісії.

Особливе місце в системі адміністративно-юрисдикційних органів посідають суди. При цьому слід мати на увазі, що ад­міністративне судочинство в справах про адміністративні пра­вопорушення виступає як різновид звичайного правосуддя і його не можна розглядати як форму управлінської діяльності, оскільки суд не є органом управління. В іншому випадку ігно­рується принцип розподілу влади на законодавчу, виконавчу та судову. Застосовуючи заходи адміністративного стягнення за адміністративні правопорушення, суддя здійснює не управ­лінську (виконавчо-розпорядчу) діяльність, а функції право­суддя. Розгляд адміністративного делікту протікає у відповідній процесуальній формі та ґрунтується на закріпле­них у законі принципах правосуддя. Як правосуддя в адмініст­ративних справах слід розглядати й діяльність суду по вирі­шенню скарг громадян на неправомірні дії чи бездіяльність органів і посадових осіб, що порушили права громадян. Ура­ховуючи викладене, правосуддя в адміністративних справах можна розглядати як елемент адміністративної юстиції.

Для з'ясування співвідношення понять «адміністративна юрисдикція» та «адміністративна юстиція» вважаємо за по­трібне чітко визначити, що всі органи, які розглядають адміні­стративно-правові спори та справи про адміністративні пра­вопорушення, є адміністративно-юрисдикційними, але тільки суд, що здійснює правосуддя в адміністративних справах, є органом адміністративної юстиції. Отже, поняття адміністра­тивної юрисдикції ширше, ніж поняття адміністративної юс­тиції. Останнє становить вищу, найрозвиненішу форму здійснення адміністративно-юрисдикційної діяльності.

Адміністративно-юрисдикційна діяльність ґрунтується на певних принципах, які дозволяють відобразити специфіку об'єд­нання в ній ознак виконавчо-розпорядчої діяльності та право­суддя в адміністративних справах. Такими принципами є: за­конність, професіоналізм, захист інтересів держави й особи, об'єктивна істина, змагальність, офіційність, економічність тощо.

Таким чином, адміністративна юрисдикція полягає в розгляді адміністративно*правових спорів, справ про адміністративні правопорушення в установленій законом адміністративно*процесуальній формі спеціально уповноваженими на те органами (посадовими особами), яких наділено правом розглядати спори та накладати адміністративні стягнення.

§ 4. Адміністративна юстиція: поняття й види

Виникнення та розвиток інституту адміністративної юстиції значною мірою пов'язано з втіленням у життя теорії розподілу влади. Завдяки цьому постійно зростала роль судової влади під час розгляду правових спорів між адміністрацією та громадяна­ми, а самі чиновники переставали бути суддями в своїх справах.

Зараз у багатьох країнах світу (Німеччина, Франція, Шве­ція та ін.) інститут адміністративної юстиції одержав своє за­конодавче закріплення. Зарубіжний досвід функціонування цього важливого правового інституту дозволяє виділити два його основних види: 1) здійснення адміністративно-юрисдик­ційної діяльності загальними судами; 2) здійснення такої діяль­ності спеціальними (спеціалізованими) адміністративними судами.

Головна ознака адміністративної юстиції виявляється в її організаційному уособленні від органів і структур, що викону­ють виконавчі функції. Адміністративна юстиція — це право­суддя, судова гілка влади. Разом з тим, це окрема адміністра­тивна гілка правосуддя. Процес у адміністративних судах, незважаючи на деякі особливості, будується на зразок загально­го судового процесу.

Для України інститут адміністративної юстиції — явище не нове. Законодавство короткочасного періоду існування само­стійної Української держави (1917—1920 рр.) не обходило своєю увагою питання діяльності органів адміністративної юстиції. Конституція Української Народної Республіки 1918 р. встановила, що судову владу в межах цивільного, криміналь­ного й адміністративного законодавства здійснюють виключ­но судові органи. При цьому адміністративно-юрисдикційна діяльність адміністративних органів обмежувалася законом.

Проектом Основного Державного Закону УНР в період існування Директорії (1920 р.) передбачалося введення в су­дову систему України Вищого Адміністративного Суду. Цей суд повинен був розглядати та вирішувати, додержуючись су­дового порядку, питання про законність розпоряджень адмі­ністративних органів і органів самоврядування.

Зараз можна виділити такі особливості адміністративної юстиції. По-перше, здійснення судовими органами правосуд­дя в адміністративних справах. Адміністративна юстиція — це правосуддя, а не виконавча ділянка. По-друге, процес розгля­ду адміністративних справ побудований на зразок загального судового: він є гласним, публічним, має елементи змагальності. При цьому специфіка адміністративних справ така, що їх роз­гляд вимагає особливих організаційних форм і спеціальної суддівської кваліфікації, оскільки вирішення адміністративних справ потребує, крім досконалого знання законодавства, насам­перед адміністративного, ще й знання державного управління та інших сфер діяльності.

Таким чином, адміністративна юстиція — це встановлений законом порядок розгляду й вирішення в судовій процесуальній формі справ, що виникають у сфері державного управління між громадянами чи юридичними особами з одного боку та органами виконавчої влади й місцевого самоврядування (посадовими особами) — з іншого, здійснюваний загальними або спеціально створеними для вирішення правових спорів судами.

У цілому адміністративна юстиція становить один із засобів обмеження виконавчої влади, а адміністративні суди — засіб реалізації принципу розподілу влади, додатковий захисний механізм суб'єктивних прав і свобод громадян.

Потребу кардинального реформування системи адміністра-тивно-юрисдикційних органів обумовлено низкою чинників.

Насамперед це недостатньо високий якісний рівень роз­гляду справ про адміністративні правопорушення колегіаль­ними органами (адміністративними комісіями, виконкомами сільських і селищних рад). Навряд чи можна говорити про ви­сокий професіоналізм їх членів, що працюють у цих органах на громадських засадах.

Не завжди об'єктивно розглядають справи й органи, які здійснюють контрольно-наглядові функції (наприклад, різні державні інспекції), оскільки часто йдеться про невиконання певних приписів цих же органів, а їх посадові особи в багатьох випадках не мають юридичної освіти, що говорить про невисо­кий рівень правової підготовки працівників адміністративно-юрисдикційних органів.

Згідно з Концепцією судово-правової реформи в Україні, за­твердженою Верховною Радою України 28 квітня 1992 p., в Ук­раїні вводиться адміністративне судочинство. Це положення отримало своє реальне втілення в Законі України «Про судо­устрій України» від 7 лютого 2002 року. Відповідно до названо­го закону судову владу реалізують шляхом здійснення право­суддя у формі цивільного, господарського, адміністративного, кримінального, а також конституційного судочинства. Місце­вими адміністративними судами є окружні суди, які утворюють у округах згідно з указом Президента України. Місцевий суд складається з суддів місцевого суду, голови та заступника голо­ви місцевого суду. Місцеві адміністративні суди розглядають адміністративні справи, пов'язані з правовідносинами в сфері державного управління та місцевого самоврядування (справи адміністративної юрисдикції), крім справ адміністративної юрисдикції у сфері військового управління, які розглядають військові суди.

Апеляційними адміністративними судами є суди, які утворю­ють у апеляційних округах відповідно до указу Президента Ук­раїни. В їх складі можуть утворюватися судові палати з розгляду окремих категорій справ у межах відповідної судової юрисдикції.

Вищим судовим органом у системі адміністративних судів є Вищий адміністративний суд України.