§ 1. Поняття форм державного управління

Форма управління — це зовнішній вияв конкретних дій, які здійснюють органи виконавчої влади для реалізації поставлених перед ними завдань.

Термін «форма» означає вид, будь-який зовнішній вияв пев­ного змісту. Якщо функції управління розкривають основні напрями цілеспрямованого впливу суб'єктів управління на об'єкти управління, то форми управління — це шляхи здійснен­ня такого цілеспрямованого впливу, тобто форми управління показують, як практично здійснюється управлінська діяльність.

Процес реалізації завдань і функцій юридично виявляєть­ся у відповідних формах. Форми управлінської діяльності ви­значають характер відносин у сфері управління. Вони склада­ються в процесі здійснення виконавчої та розпорядчої діяль­ності. Управлінська діяльність викликає різні наслідки: одні дії зумовлюють юридичні наслідки, інші — ні.

Форми управлінської діяльності прямо чи опосередковано обумовлено тими юридичними приписами, за допомогою яких держава регулює діяльність виконавчої влади. Вони (форми) закріплюються в Конституції України (ст. 117), законах, по­ложеннях, стандартах, інших нормативно-правових актах. Органи виконавчої влади обирають ті форми, які за даних кон­кретних умов є найвиправданішими та найефективнішими. Це означає, що в процесі управлінської діяльності відповідні орга­ни виконавчої влади (посадові особи) на основі чинного зако­нодавства самостійно встановлюють обов'язкові правила по­ведінки (норми права) з питань, що віднесено до їх компетенції. Під час практичного виконання завдань, покладених на апа­рат управління, вони реалізують розпорядчі повноваження, змістом яких є виконання вимог закону й організація застосування правових норм, а в передбачених законом випадках здійснюють адміністративну юрисдикцію. Цю діяльність органів управління пов'язано з виданням правових актів, які тягнуть за собою певні юридичні наслідки, тобто ведуть до ви­конання, зміни або припинення адміністративних правовідно­син між суб'єктом і об'єктом управління, і є правовими фор­мами.

Здійснення виконавчої влади у правовій формі є виражен­ням того, що повноваження, якими наділено управлінські орга­ни, носять державно-владний характер з точно визначеним способом їх втілення в життя шляхом видання юридичних актів.

Але значна частина діяльності виконавчої влади не вті­люється в правову форму, не пов'язана з виданням правових актів і здійсненням юридично значущих дій, тобто не пород­жує, не змінює та не припиняє адміністративних правовідно­син. Ця частина діяльності виконавчої влади є не правовою, а організаційною формою, яка безпосередньо не викликає юри­дичних наслідків (проведення нарад, інструктування, контроль, добір кадрів тощо). Неправові форми, як правило, є підставою для наступного здійснення виконавчою владою дій юридич­ного характеру.

Неправові форми здійснення виконавчої влади також мо­жуть виникати після правових форм. Неправові форми управ­лінської діяльності пов'язані з правом, але в загальному виг­ляді є опосередкованими. їх застосування базується на пра­вовій основі шляхом встановлення загальної процедури, в них також визначаються повноваження суб'єктів управління на їх здійснення. Неправові форми, як і правові, пов'язані з компе­тенцією органу виконавчої влади та його державно-владними повноваженнями. Відповідний орган виконавчої влади реалі­зує свою компетенцію шляхом не тільки видання юридичних актів, а й проведення різних організаційних заходів і здійснен­ня матеріально-технічних дій.

Дії органів виконавчої влади (їх посадових осіб) здійсню­ються в межах їх компетенції і є формами управління. Ці фор­ми управлінської діяльності також поділяють на правові й не­правові.

§ 2. Види форм державного управління

Дії органів виконавчої влади можуть бути відповідним чи­ном згруповані, тобто зведені в певні однорідні групи за озна­кою загальності чи подібності їх зовнішнього вияву. Всі фор­ми управлінської діяльності безпосередньо чи опосередкова­но обумовлено відповідними юридичними постановами, за допомогою яких Українська держава регламентує діяльність своєї виконавчої влади.

Конкретні форми державного управління органічно пов'я­зано з правовими формами діяльності взагалі: правовстанов* люючою, правовиконавчою та правоохоронною.

На теоретичному рівні питання про форми управлінської діяльності в основному розв'язано, якщо не зважати на деякі розбіжності в поглядах на цю проблематику.

Прийнято розрізняти чотири форми управлінської діяль­ності:

1)        видання нормативних актів управління;

2)   видання індивідуальних (ненормативних, адміністратив­них) актів управління;

3)   проведення організаційних заходів;

4)   здійснення матеріально-технічних операцій.

Ця класифікація державно-управлінської діяльності стано­вить собою схематичне моделювання реальності, що не ви­ключає певної умовності, оскільки наявні й інші класифікації.

Загальновизнаної класифікації форм управлінської діяль­ності немає. Є й інший схематичний варіант класифікації форм управлінської діяльності, а саме:

а) правові форми, пов'язані з встановленням і застосуван­ням норм права, наприклад, видання нормативних та індиві­дуальних актів управління;

б)  неправові форми, тобто проведення тих чи інших управлінських дій, безпосередньо не пов'язаних з прийняттям юридичних актів управління, наприклад, проведення органі­заційних заходів і здійснення матеріально-технічних операцій.

Видання нормативних актів управління є особливою фор­мою діяльності органів виконавчої влади, яка передбачає роз­порядчу діяльність, спрямовану на виконання закону шляхом встановлення певних правил у сфері державного управління. Встановлення норм права підзаконного характеру в процесі діяльності органів виконавчої влади — це адміністративна нор-мотворчість, яку здійснюють органи виконавчої влади у формі видання нормативних актів управління. Це викликано тим, що загальні норми та правила поведінки, сформульовані в законах, не в змозі охопити всі аспекти життя суспільства, відрегулюва­ти суспільні відносини в усіх подробицях. Тому виникає не­обхідність у конкретизації та деталізації норм на стадії їх засто­сування. Конституція та чинне законодавство України є право­вою основою для видання актів управління. Відповідно до п. 31 ч. З ст. 106 Конституції Президент України на основі та на вико­нання Конституції і законів України видає укази й розпоряд­ження, які є обов'язковими до виконання на території України.

Повноваження Президента деталізовано в статтях 106, 107 Конституції. Вони стосуються забезпечення державної неза­лежності, національної безпеки й правонаступництва держа­ви; представлення держави в міжнародних відносинах.

До компетенції Президента належать кадрові призначення; утворення, реорганізація та ліквідація органів виконавчої вла­ди; скасування актів Кабінету Міністрів України та Ради міністрів АРК; підписання законів тощо.

Конституція України (статті 116, 117) наділяє Кабінет Міністрів України широкими повноваженнями, які реалізують­ся в різних формах і насамперед безпосередньо виданням по­станов і розпоряджень.

Нормативно-правові акти видають міністерства та інші центральні органи виконавчої влади (державні комітети, служ­би, департаменти). Виконавчу владу в областях і районах, містах Києві та Севастополі здійснюють державні адміністрації, які й видають рішення та розпорядження.

Правовий статус адміністрації підприємств і установ перед­бачає не тільки виконання законів і актів вищих органів вико­навчої влади, а й здійснення розпорядництва, яке виявляється у виданні нормативних актів у вигляді наказів, затвердженні посадових інструкцій адміністрацією підприємств, установ, періодичному виданні нормативних актів стосовно організації праці, використання техніки, новітніх технологій тощо.

Органи місцевого самоврядування в межах своїх повнова­жень (ст. 143) приймають рішення, які є обов'язковими до ви­конання на відповідній території (ст. 144).

Нормативні акти управління адресовано значному або не­обмеженому колу органів і громадян, виконують важливу роль у організації діяльності виконавчої влади.

Видання індивідуальних (ненормативних, адміністратив8 них) актів управління близьке до нормативного, але не тотож­не йому. Відмінність між ними полягає в тому, що індивіду­альні акти управління встановлюють, змінюють або припи­няють конкретні адміністративні правовідносини. Вони відрізняються від нормативних тим, що звернені до конкрет­них суб'єктів управлінських відносин і їх дія припиняється після здійснення встановлених у них прав і обов'язків, тобто після одноактного їх застосування. Індивідуальними актами є, наприклад, видання наказу про призначення державного служ­бовця на посаду, видача дозволу на носіння зброї, на полюван­ня, на управління транспортними засобами тощо.

Індивідуальним актам управління, так само як і норматив­ним, притаманні владність і підзаконність, вторинність віднос­но закону. Видання нормативних та індивідуальних актів — це основні правові форми здійснення виконавчої влади.

Проведення організаційних заходів є однією з форм управ­лінської діяльності. Організаційні дії складають необхідний чин­ник управлінської діяльності в усій системі органів виконавчої влади держави. Ці заходи здійснюються систематично, постійно й спрямовані на забезпечення чіткої та ефективної роботи відпо­відних систем управління. Їх не пов'язано з виданням правових актів і здійсненням юридично значущих дій. Організаційні за­ходи не породжують, не змінюють і не припиняють адміністра­тивних правовідносин. Різноманітність конкретних форм здійснення організаційних заходів визначається сферою або га­луззю управління, особливостями керованих об'єктів, їх специ­фічним правовим статусом. Щодо органів виконавчої влади без­посередніми організаційними діями можуть бути: а) роз'яснен­ня змісту й мети законодавчих та інших правових актів або тих чи інших заходів; б) інспектування роботи та інструктування нижчих органів (посадових осіб); в) розроблення програм, підго­товка та проведення нарад, конференцій тощо.

Організаційні заходи не фіксуються так точно, як юридичні форми управлінської діяльності. Але як передумови, так і наслідки їх здійснення можуть фіксуватися і юридично. Прикладом цього можуть бути «Основні положення Концепції створення Єдиної державної автоматизованої паспортної системи», затверджені постановою Кабінету Міністрів України від 20 січня 1997 р.¹.

Здійснення матеріально8технічних операцій є найоб'ємні-шою частиною діяльності апарату виконавчої влади з боку як її кількості, так і різноманітності. Матеріально-технічні опе­рації носять допоміжний характер, їх основне призначення — обслуговування самого процесу управління, всіх інших форм управлінської діяльності. Вони створюють умови для викорис­тання інших форм роботи органів виконавчої влади. В узагаль­неному вигляді матеріально-технічні операції — це підготовка матеріалів для видання юридичних актів, проведення органі­заційних заходів, провадження діловодства, складання довідок, звітів тощо. Зараз під час здійснення матеріально-технічних операцій ширше використовують різноманітні засоби органі­заційної техніки, для державних потреб створюють комплексні інформаційно-аналітичні системи із застосуванням комп'ютер­них систем.

У спеціальній літературі (як один із поглядів), залежно від призначення та засобів виконання, виокремлюють такі матері­ально-технічні операції:

а) діловодські (всі операції, які пов'язано з виготовленням документів органами управління та яким притаманний техніч­ний характер — листування, передрук, розмноження тощо);

б)    безпосереднє виконання приписів правових актів, якщо воно має матеріальний (технічний) характер (операції про пе­редачу засобів або майна, видачу виконавчих документів, про­ведення конфіскації, оплатного вилучення і т. ін.);

в) реєстраційні, що мають самостійне значення (реєстрація фактів і подій у сфері управління);

г) статистичні (збирання та оброблення статистичної інфор­мації відповідно до встановлених правил);

ґ) інформаційно-довідкові (складання та опрацювання до­повідних записок, довідок за результатами перевірок, підготов­ка довідників і довідок про роботу органів управління, дача відповідних роз'яснень і консультацій на підставі інформацій­них матеріалів);

д) по систематизації матеріалів, у тому числі правових актів (створення комплексних інформаційно-аналітичних систем для державних потреб);

є) інформаційно-технологічні (впровадження інформацій­них технологій у різних ланках державного управління).

§ 3. Правові акти державного управління

Акт державного управління — це офіційний припис, заснований на законі, прийнятий суб'єктом управління на будь-якому рівні державної ієрархії в порядку одностороннього волевиявлення й у межах його компетенції з додержанням встановленої процедури та форми, й тягне за собою певні юридичні наслідки.

Акти управління є різновидом управлінських рішень, за допомогою яких здійснюють управління народногосподар­ським комплексом, соціально-культурним будівництвом і адмі­ністративно-політичною діяльністю держави.

Акт державного управління — це підзаконний акт. Підзаконний характер актів державної виконавчої влади полягає в їх точній відповідності закону. Видання актів управління є ча­стиною управлінської діяльності й одним із видів правових актів держави.

Акти управління спрямовано на досягнення конкретного, опе­ративного керівництва. За їх допомогою реалізують норми права в процесі управлінської діяльності, забезпечують необхідну по­ведінку учасників адміністративних правовідносин. Акти управ­ління є основою виникнення відповідних правових відносин.

Акти управління встановлюють певні правила поведінки — приписи, дозволяння, заборони. їх норми спрямовано на за­хист прав і законних інтересів громадян, державних і недер­жавних організацій, охорону державної безпеки й громадсько­го порядку тощо. В актах державного управління містяться обов'язкові до виконання приписи, якими на громадян, дер­жавні та недержавні організації, посадових осіб покладаються певні правила поведінки: їх права, обов'язки, відповідальність.

Акти управління є односторонньо вольовими актами. Владність цих актів полягає в тому, що згода на їх виконання з боку тих чи інших осіб або організацій, яким їх адресовано, не потрібна. Але це не означає, що всі акти управління носять імпе­ративний характер. Багато в чому адміністративні правовідно­сини характеризуються тим, що праву однієї сторони відпові­дає обов'язок іншої, і навпаки. В сучасних умовах наявна знач­на кількість актів виконавчої влади, що містять приписи науково обґрунтованих рекомендацій.

Акти державного управління приймають суб'єкти управлін­ня тільки в межах їх компетенції і в певній формі.

Акти управління, залежно від їх зовнішнього вияву, є усни­ми, письмовими та конклюдентними. Акти, розраховані на ба­гаторазове застосування, мають письмову форму.

Акти управління мають юридичну природу і є обов'язкови­ми для тих, кому їх адресовано. Виконання актів управління гарантується авторитетом виконавчої влади, а в разі необхід­ності забезпечується примусовою силою держави.

Акти управління, незалежно від змісту, мають носити твор­чий характер, спрямований на розбудову України як суверенної, незалежної, демократичної, соціальної та правової держави.

Акти органів, виконавчої влади діють у системі юридичних актів України. Тому виникає потреба з'ясувати відмінність актів державного управління від інших юридичних актів — за­конів, актів правосуддя, прокурорських актів, актів, що діють у сфері цивільно-правових відносин, актів громадських об'єд­нань тощо.

Органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійсню­ють свої повноваження в установлених Конституцією межах і відповідно до законів України. Відмінність актів державного управління від інших зазначених актів визначається специфі­кою призначення органів виконавчої влади в загальній системі управлінської діяльності. Отже, акт державного управління відрізняється від закону тим, що:

а)    у системі правових актів закон має вищу юридичну силу;

б)    будь-який акт державного управління має бути виданий на основі закону (безпосередньо чи опосередковано);

в)    ніякий акт державного управління не може скасувати або змінити закон;

г)     закон може скасувати або призупинити дію акта управління;

ґ) у разі, якщо акт державного управління суперечить зако­ну, діє закон.

Акти управління за змістом, юридичними властивостями, порядком прийняття, скасування, оскарження, виконання відрізняються від судових актів (рішень, вироків, ухвал). Су­дові акти — це правова форма вияву правосуддя. Суд застосо­вує норми права щодо окремих фактів порушення права або спорів. Судові акти завжди є індивідуальними. Це акти засто­сування норм права відносно окремих осіб, що є учасниками процесу. Такі акти не містять у собі норм права. Акти ж управ­ління вміщують не тільки конкретні приписи, а й нові правові норми, наприклад, Кабінетом Міністрів Україні 14 серпня 1996 р. затверджено Положення про порядок проведення атестації державних службовців органів виконавчої влади¹, що містить норми, які регулюють атестацію державних службовців за де­якими винятками. Судові акти приймають тільки на підставі закону, а судді під час здійснення правосуддя незалежні й підко­ряються лише закону. Акти управління приймають на підставі як закону, так і вказівок вищих органів управління.

Акти управління відрізняються від цивільно-правових актів за юридичною природою та підставами прийняття. Цивільно-правові акти (двосторонні чи односторонні) завжди є резуль­татом взаємного волевиявлення учасників правовідносин, тоді як акти управління — це односторонні владні волевиявлення, що не вимагають згоди іншої сторони. В разі незаконної угоди відповідальність перед державою несуть обидві сторони, а за незаконне прийняття акта державного управління відпові­дальність несе той, хто його прийняв.

Акти державного управління відрізняються також від актів прокурорського нагляду (протесту, подання, припису, поста­нови). Акти прокурорського нагляду — це форма реагування прокурора на порушення законності. Вони не мають ні вказі­вок управлінського характеру, ні норм права.

Від актів громадських організацій, об'єднань громадян (рух, конгрес, асоціація, фонд, спілка тощо) акти державного управ­ління відрізняються за своєю юридичною природою.

Об'єднання громадян — недержавні організації, дію їх актів поширено тільки на членів цієї організації, а їх виконання за­безпечується можливостями самої організації. Акти громадських організацій не мають державно-владного характеру. Якщо ж порушуються акти управління, то застосовуються за­ходи державного примусу. Але коли виконання державних функцій покладають на громадську організацію (наприклад, на товариство захисту прав споживачів), то акти громадських організацій за своєю юридичною природою є аналогічними актам органів державної виконавчої влади.

Акти управління суттєво відрізняються від документів, що мають юридичне значення, та від службових документів. До­кументи, які мають юридичне значення (паспорт, посвідчен­ня, атестат, диплом про закінчення вищого навчального закла­ду тощо), не встановлюють, не змінюють і не припиняють пра­вовідносин. Складені за встановленою формою, вони свідчать про певні факти або стани. Акт державного управління завж­ди спрямований на виконання, зміну або припинення адмі­ністративно-правових відносин.

Службові документи (довідки, акти обстежень, рапорти, доповідні записки, характеристики тощо) не мають юридич­ного значення, але вони є джерелами інформації. На підставі службових документів, як і документів, що мають юридичне значення, можуть бути прийняті акти державного управління. Наприклад, на підставі характеристики, складеної на держав­ного службовця, всебічного розгляду виконання основних обо­в'язків, професійного рівня працівника та його ділових якос­тей атестаційна комісія приймає одне з таких рішень: відпові­дає займаній посаді; відповідає займаній посаді в разі виконання певних умов (здобуття освіти, проходження перепідготовки, стажування на відповідній посаді, вивчення іноземної мови тощо); не відповідає займаній посаді.

Юридичне значення актів державного управління є багато­значним, носить різноманітний характер залежно від мети та змісту актів. Вони істотно впливають на здійснення завдань і функцій Української держави, що є однією з найбільших за обсягом частин державної діяльності. Акти державного управ­ління видають органи виконавчої влади для здійснення безпо­середнього керівництва господарським, соціально-культурним і адміністративно-політичним будівництвом. Вони відіграють важливу роль у практичному здійсненні організаційних за­ходів, які розробляють органи управління, оскільки встановлюють обов'язки виконувати їх приписи. Прикладом таких за­ходів на загальнодержавному рівні є «Основні положення Кон­цепції створення Єдиної державної автоматизованої паспорт­ної системи», які визначають шляхи, методи та засоби ство­рення Єдиної державної автоматизованої паспортної системи як найважливішої складової частини Державного реєстру на­селення, побудованого не за наявним дозвільним принципом — пропискою, а за принципом реєстрації громадян за обраним за бажанням місцем постійного проживання та їх документуван­ня із запровадженням єдиних документів, що посвідчують осо­бу громадянина України — паспортів, а також організації різно­манітної аналітико-довідкової роботи. Метою створення цієї системи є:

—реалізація державної політики стосовно використання кожним громадянином усіх конституційних можливостей щодо участі в життєдіяльності держави й суспільства;

—вдосконалення механізму виконання Конституції Украї­ни, законів України, постанов Верховної Ради України, указів, розпоряджень Президента України, постанов і розпоряджень Кабінету Міністрів України з питань паспортизації тощо.

Акти державного управління можуть виступати як певні юридичні факти, на підставі яких виникають, змінюються та припиняються адміністративні правовідносини. Наприклад, Указ Президента про призначення першим заступником Міністра юстиції України, розпорядження Президента про призначення першим заступником голови обласної державної адміністрації або про звільнення з посади директора Національ­ного інституту стратегічних досліджень.

Акти управління можуть бути основою для прийняття інших актів. Наприклад, рішення комісії по розподілу моло­дих фахівців і направлення їх на роботу безпосередньо пов'я­зано з виданням наказу про призначення на посаду, що в свою чергу веде до виникнення як службових, адміністративних, так і трудових правових відносин. Факт реєстрації шлюбу як адмі­ністративно-правовий акт тягне за собою появу сімейних і ци­вільно-правових відносин. Тому акти державного управління зумовлюють виникнення не тільки адміністративно-правових, а й трудових, сімейних, цивільно-правових відносин тощо. Акти державного управління можуть виступати як умова дійсності цивільно-правових, земельних, трудових та інших актів. Так, рішення районної державної адміністрації про відвід земель­ної ділянки породжує цивільно-правові відносини. Інший при­клад: дозвіл органів внутрішніх справ на придбання мисливсь­кої зброї є умовою дійсності договору між громадянином і організацією торгівлі зброєю та боєприпасами на придбання цієї зброї. Акти державного управління можуть слугувати за­конними доказами для судів загальної юрисдикції, бути підста­вою для порушення справ про адміністративні правопорушен­ня, наприклад, протокол про порушення правил дозвільної системи або громадського порядку. Акти управління можуть бути юридичною підставою для придбання громадянином суб­'єктивного права або звільнення його від конкретного обов'яз­ку. Так, від сплати за користування землею звільняються пен­сіонери та інваліди першої і другої груп.

§ 4. Класифікація актів державного управління

В основу класифікації актів державного управління покладе­но найсуттєвіші їх ознаки, що дозволяє з'ясувати їх правову при­роду й значення в здійсненні завдань державного управління.

В науці адміністративного права акти управління класифі­кують за різними критеріями: а) за юридичними властивостя­ми; б) за дією в просторі; в) за характером компетенції органів, які їх видають; г) за органами, які видають акти.

Але найбільш практично значущою є класифікація актів залеж­но від юридичних властивостей і суб'єктів права видання актів.

За юридичними властивостями акти державного управлін­ня поділяють на нормативні, індивідуальні та змішані.

Нормативні акти встановлюють загальні правила поведін­ки, норми права. Вони регламентують однотипні суспільні відносини в певних галузях. Ці акти здебільшого призначено для довгострокового та багаторазового їх застосування. При­кладом може бути Положення про Національне агентство Ук­раїни з питань розвитку та європейської інтеграції, затвердже­не Указом Президента України від 23 квітня 1998 р.¹

Індивідуальні акти розв'язують конкретні питання управлін­ня й не містять у собі норм права. Тому їх прийнято називати актами застосування норм права. Видання індивідуальних актів спрямовано на їх одноразове застосування відносно конкретних випадків, ситуацій, обставин. Прикладом цього виду актів є роз­порядження Кабінету Міністрів України від 20 вересня 1996 р. такого змісту: «Відкрити пункт пропуску через державний кор­дон України у Скадовському морському торговельному порту для міжнародного морського сполучення з правом заходження в цей порт іноземних невійськових суден»¹. За допомогою інди­відуальних актів управління органи виконавчої влади здійсню­ють безперервне оперативне вирішення численних справ.

Різновидом актів управління є змішані акти, що містять як норми права, так і рішення щодо конкретних управлінських справ і ненормативні приписи. Наприклад, Постанова Кабіне­ту Міністрів України «Про посилення контролю за режимами споживання електричної і теплової енергії», якою затвердже­но Положення про державний нагляд за режимом споживання електричної і теплової енергії від 7 серпня 1996 р.², містить у собі як певні приписи конкретним органам виконавчої влади (Міністерству палива та енергетики й Державному комітету України з енергозбереження), так і загальні правила.

За суб'єктами права видання актів їх класифікують на акти, які видають Президент України, Кабінет Міністрів України, центральні та місцеві органи виконавчої влади. Суттєвою особ­ливістю управлінських рішень є їх юридичне оформлення. Це означає, що всі рішення виконавчої влади втілюються у відпо­відну форму, набувають певної юридичної сили та доводяться до виконавців за встановленими каналами інформації. Форму актів виконавчої влади передбачено в нормах Конституції Ук­раїни та інших прийнятих на її основі актах.

На підставі чинного законодавства можна виділити такі ос­новні форми актів виконавчої влади: укази, постанови, розпо­рядження, рішення, накази, інструкції.

Укази — це акти Президента України, видані в межах його компетенції на основі та на виконання Конституції і законів України. Укази можуть бути як нормативні, так і індивідуальні.

Постанови — акти управління переважно нормативного ха­рактеру, які приймають на вищому й центральному рівнях ви­конавчої влади в колегіальному порядку з важливих питань державного будівництва.

Розпорядження — це, як правило, індивідуальні акти управ­ління, які приймають одноособово на всіх рівнях управлінської ієрархії держави. Юридична сила розпоряджень залежить від характеру питання, що розв'язують, і правового становища конкретного носія розпорядження.

Рішеннями називаються акти управління, які приймає Рада міністрів АРК (ст. 135 Конституції України), місцеві державні адміністрації (ст. 118) та органи місцевого самоврядування (ст. 144) в межах їх повноважень. Вони приймаються колегі­ально й можуть бути як нормативними, так і індивідуальними. Рішення приймають з важливих питань діяльності місцевих органів виконавчої влади. Різновидом актів управління є рішення, за порушення яких передбачено адміністративну відповідальність відповідно до ст. 5 КпАП. Рішення прийма­ють також на рівні центральних органів виконавчої влади (на­приклад, колегії міністерств, відомств).

Накази — це акти управління, видані в процесі здійснення єдиноначальності відповідними посадовими особами органів виконавчої влади. Наказ є найкатегоричнішою регламентую­чою формою передачі рішення. Він зобов'язує підлеглих точ­но виконати передане рішення в установлені строки й може передбачати можливі санкції в разі його невиконання. Наказ може вказувати, як слід діяти, а як не слід. Перший тип наказу можна назвати приписом, другий — забороною. Припис, вида­ний усно, і з негайним строком виконання (наприклад, у ситу­ації надзвичайного стану, в армії, органах Служби безпеки) має характер команди. Накази видають керівники єдиноначальних органів управління: міністри, голови державних комітетів, го­лови державних департаментів, державних служб, начальни­ки головних управлінь, завідувачі відділів і управлінь держав­них адміністрацій, керівники державних (недержавних) підприємств і установ тощо. Накази, залежно від характеру питань, що ними регулюються, можуть бути як нормативни­ми, так і індивідуальними.

Інструкціями називаються акти управління, що визначають порядок здійснення певних дій, робіт тощо. Вони видаються й діють у зв'язку з виданням закону або акта управління, що по­требують встановлення порядку їх виконання. Інструкції мо­жуть бути більш або менш докладними. Вони мають не обме­жуватися визначенням засобів і способів дій, а визначати кінцеві цілі таким чином, щоб виконавці могли в разі необхід­ності творчо їх інтерпретувати відповідно до задуму того, хто видав інструкцію. Необхідний ступінь деталізації інструкції здебільшого залежить від ступеня кваліфікації тих, кому її ад­ресовано. Інструкції видають міністри та керівники багатьох єдиноначальних органів управління.

Укази, постанови, розпорядження, рішення, накази можуть бути нормативними та індивідуальними. Інструкції завжди є нормативними.

Акти управління за суб'єктами, що їх видали, поділяють на такі види.

Президент України видає укази та розпорядження. Деякі акти Президента, видані в межах повноважень, передбачених ст. 106 Конституції, скріплюють підписами Прем'єр-міністр України й міністр, відповідальний за акт та його виконання. Укази Президента набирають чинності з дня їх підписання, якщо інше не передбачено ними. Аналогічно набирають чин­ності також розпорядження Президента.

Кабінет Міністрів України в межах своїх повноважень видає постанови та розпорядження. Акти Кабінету Міністрів підпи­сує Прем'єр-міністр. У разі невідкладності й терміновості про­ведення заходів постанови оголошуються по радіо та телеба­ченню й набирають чинності негайно.

Міністри видають накази, інструкції, розпорядження в ме­жах своєї компетенції. Наказами міністрів міністерств і керів­ників інших центральних органів виконавчої влади можуть вводитися в дію положення, правила, постанови.

Державні комітети приймають постанови. Голови держав­них комітетів видають накази та розпорядження.

Відомства видають накази, постанови, інструкції, правила, положення. Інструкції, правила, положення затверджують на­казами.

Місцеві державні адміністрації приймають рішення та ви­дають розпорядження.

Керівники відділів, управлінь та інших підрозділів місцевих державних адміністрацій видають накази та розпорядження.

Керівники державних підприємств і установ видають нака­зи та розпорядження. Крім цього, вони можуть затверджувати такі нормативні акти, як положення й правила.

Нормативно-правові акти Кабінету Міністрів України, міністерств та інших центральних органів виконавчої влади підлягають реєстрації, встановленій законом.

§ 5. Дія актів державного управління

Акти виконавчої влади діють у вимірах простору й часу, але їм передують опрацювання, видання, набрання чинності та дія з певними обов'язковими вимогами. Положення про те, що органи державної влади й органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень і в спосіб, передбачені Конституцією та закона­ми України (ст. 19 Конституції України), є засадничими й ви­хідними щодо актів державного управління.

Дія актів державного управління в просторово-часовій дійсності — це певний рух від початку ініціативи та опрацюван­ня актів управління до їх втілення в життя. Він складається з таких стадій: 1) постановка питання про видання акта управлін­ня; 2) опрацювання проектів актів управління; 3) видання актів управління; 4) доведення актів управління до відома адресатів — суб'єктів адміністративно-правових відносин; 5) набрання чин­ності актами управління; 6) дія актів управління.

Процедури опрацювання проектів, прийняття, набрання чинності та дію актів управління регулюють нормативні акти.

Ініціатором видання акта управління може бути будь-який суб'єкт державного управління. Це такі суб'єкти, як органи виконавчої влади, державні підприємства, установи, державні службовці, громадські об'єднання, а також громадяни.

Процес підготовки акта управління встановлює, переваж­но, сам орган і закріплює його у відповідному акті. Прикладом такого порядку проходження й опрацювання документа в структурних підрозділах Адміністрації Президента може бути витяг із тексту Положення про Адміністрацію Президента України від 19 лютого 1997 р.¹, в якому відповідно до п. 5 на виконання своїх завдань Адміністрація «забезпечує підготов­ку проектів указів і розпоряджень Президента України, а та­кож проектів законів України, що вносяться Президентом у Верховну Раду ... в порядку законодавчої ініціативи». Поло­ження запроваджує єдиний порядок проходження й опрацю­вання документації, забезпечує оприлюднення законів Украї­ни, указів і розпоряджень Президента. Для здійснення своїх функцій Адміністрація має право: запитувати й одержувати в установленому порядку необхідні для виконання своїх завдань матеріали від органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і посадових осіб; кори­стуватися банками даних інших державних органів; викорис­товувати державні, в тому числі урядові, системи зв'язку й ко­мунікацій; залучати до виконання окремих робіт і завдань, до участі у вивченні окремих питань учених і фахівців, у тому числі на договірних засадах, працівників центральних і місце­вих органів виконавчої влади.

Порядок внесення проектів рішень Кабінету Міністрів здійснюється на підставі Положення про підготовку проектів постанов і розпоряджень Кабінету Міністрів України, затвер­дженого 8 липня 1993 р. У межах своєї компетенції опрацьо­вують проекти своїх рішень також міністерства та інші цент­ральні органи виконавчої влади, органи місцевої державної адміністрації, органи місцевого самоврядування, адміністрації підприємств, установ тощо. Проекти актів управління повинні бути узгоджені з іншими зацікавленими суб'єктами управлін­ських відносин. Важлива роль у підготовці та узгодженні про­ектів належить юридичній службі органів управління. Після закінчення опрацювання проекту та його обговорення прий­мається рішення, яке підписують відповідні посадові особи: Прем'єр-міністр, міністр, директор тощо.

Наступний етап — видання актів управління. Акти виконав­чої влади видають у певному порядку, з додержанням відповід­них процесуальних правил. На цьому етапі акт управління стає офіційним документом. Одні акти видають колегіальні орга­ни, інші — єдиноначальні.

Доведення актів управління до відома адресатів — здійсню­ють у різний спосіб: одні публікують у пресі, інші просто дово­дять до відома виконавців. Перший — це оприлюднення актів законодавства України, наприклад, у «Офіційному віснику України», в якому публікують: закони України, укази й розпо­рядження Президента України, постанови та розпорядження Кабінету Міністрів України, що мають нормативний характер, акти Конституційного Суду України, нормативно-правові акти Національного банку України, міжнародні договори України, що набрали чинності, нормативні акти міністерств, інших цент­ральних органів виконавчої влади, зареєстровані Міністер­ством юстиції України, публікація актів у інших засобах масо­вої інформації. Акти місцевих органів виконавчої влади й органів місцевого самоврядування публікують у місцевих дру­кованих виданнях, вивішують у громадських місцях, переда­ють по радіо та телебаченню.

Другий спосіб доведення правових актів до відома адресатів — це розсилання текстів зацікавленим учасникам управлінських відносин. У разі прийняття актів індивідуального характеру зацікавленим особам надсилають їх копії або вони ознайом­люються з ними під розписку.

Набрання чинності актами управління — момент, коли акти управління набувають юридичної сили. Питання про час на­брання актом чинності розв'язують по-різному:

а) акт управління набирає чинності з часу його опубліку­вання або підписання акта єдиноначального органу компетент­ною посадовою особою;

б) акт управління набирає чинності з моменту, вказаного в самому його тексті;

в) у інших випадках — з моменту доведення його до вико­навців.

Строки введення в дію постанов Кабінету Міністрів визна­чено в їх тексті. У разі, якщо в постановах строк не вказаний, вони набирають чинності з часу їх прийняття. Розпорядження Кабінету Міністрів набирають чинності з моменту їх підписан­ня. Акти міністерств та інших центральних органів виконавчої влади, місцевих держадміністрацій, їх відділів і управлінь, органів місцевого самоврядування набирають чинності, як пра­вило, в строк, указаний у їх тексті, а коли строк не вказаний, то з моменту одержання акта виконавцем.

Дію актів управління розрізняють у просторі, часі та за ко­лом осіб. За територією дії акти виконавчої влади поділяють на акти, що діють у масштабі всієї держави, та акти, що діють у межах адміністративно-територіальних одиниць. Здебільшо­го, дія актів управління в просторі та часі здійснюється згідно з компетенцією відповідного органу виконавчої влади. Так, акти Кабінету Міністрів України поширюють свою дію на всю територію України, якщо інше не обумовлено в самому акті. Аналогічно вирішуються питання дії актів управління відповід­них державних адміністрацій і актів виконавчої влади АРК. Щодо актів управління міністерств та інших центральних органів виконавчої влади, то їх дія поширюється за ознаками відомчої належності на відповідні органи управління, устано­ви, підприємства.

Окремі міністерства та інші центральні органи управління приймають акти, які є обов'язковими до виконання установа­ми, підприємствами, організаціями незалежно від їх підпоряд­кування. Такі акти приймають, наприклад, міністерства охо­рони здоров'я, освіти, фінансів, внутрішніх справ, Служби без­пеки України. Дія актів управління за колом осіб має за мету конкретно визначити перелік уповноважених або зобов'язаних органів управління, громадських об'єднань, державних служ­бовців, громадян. У таких актах управління вказують перелік суб'єктів, на яких поширюється їх дія (наприклад, на непов­нолітніх, залізничників, працівників авіаліній України тощо).

Дія правових актів управління в часі є складнішою, оскіль­ки вона передбачає неоднакові правила дії для актів управлін­ня. У вимірах часу акти управління діють від моменту набран­ня ними чинності до їх припинення, а саме:

1)    закінчення строку, на який було прийнято акт (норма­тивні акти);

2) припинення дії акта в зв'язку з виконанням його приписів (переважно індивідуальні акти);

3) прийняття нового акта з даного питання (наприклад, Указ Президента України «Про Адміністрацію Президента Украї­ни» від 14 грудня 1996 р., в п. 7 якого сказано, що втратив чинність Указ Президента України «Про реорганізацію Адмі­ністрації Президента України» від 21 липня 1994 р.);

4) з часу скасування нормативного акта.

Умовою для скасування акта управління можуть бути різні обставини, але найчастіше це застарілість акта чи його незаконність. Анулює правовий акт як орган, що прийняв його, так і вищий орган.

Зміни, зупинення та скасування актів управління відбува­ються з різних причин.

Зміни застосовують з метою забезпечення ефективності актів управління, внесення до них необхідних доповнень, змін, проведення додаткових заходів або видання їх у новій редакції. Прикладом цього може бути постанова Кабінету Міністрів України «Про доповнення порядку обчислення стажу держав­ної служби» від 11 грудня 1996 р.¹.

Зупинення дії актів управління (як тимчасовий захід) спря­мовано, як правило, на забезпечення законності або доцільності в державному управлінні. Цей захід застосовують для захисту як державних і суспільних інтересів, так і громадян від непра­вомірних дій органів виконавчої влади, їх посадових осіб. Дію актів зупиняють, наприклад, у зв'язку з поданням скарги, ви­несенням протесту прокурором у справах про адміністративні правопорушення тощо.

Скасування актів управління — визнання недійсності акта в цілому або окремих його положень. Відповідно до Консти­туції України скасовувати неправомірні акти може Президент України. Він скасовує акти Кабінету Міністрів України та Ради міністрів АРК. Рішення голів місцевих державних адмініст­рацій, що суперечать Конституції та законам України, іншим актам законодавства, можуть бути скасовані Президентом або головою місцевої державної адміністрації вищого рівня.

Особливе місце в системі визнання актів недійсними (пра­вові акти або їх окремі положення) посідає Конституційний Суд України. До його повноважень належить розв'язання пи­тань про відповідність Конституції України: законів та інших правових актів Верховної Ради України; актів Президента Ук­раїни; актів Кабінету Міністрів України; правових актів Вер­ховної Ради АРК (ст. 150 Конституції України). За рішен­ням Конституційного Суду України закони та інші правові акти визнаються неконституційними повністю чи в окремій частині, якщо вони не відповідають Конституції України або якщо було порушено встановлену Конституцією України процедуру їх розгляду, ухвалення або набрання ними чинності; втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України рішення про їх неконституційність (ст. 152 Консти­туції України).

До чинних актів управління висувають певні вимоги. Акти управління повинні обслуговувати сферу соціальних, духов­них, політичних і економічних потреб. Вони мають бути опти­мальними, доцільними, соціально справедливими й ефектив­ними. Ефективність управлінських рішень — це результат, зіставлений з витратами на реалізацію цих рішень. Вона зале­жить від різних чинників: організації, мотивації, кваліфікації кадрів, забезпечення фінансовими та матеріальними ресурса­ми тощо. Акти повинні передбачати як безпосередні, так і со­ціальні наслідки в перспективі. Стосовно конкретної ситуації акти управління мають забезпечувати реалізацію норм Консти­туції, постійно переглядати попередні рішення в світлі виник­нення нових проблем і нового підходу до них з урахуванням сучасних обставин.

Акти управління повинні відповідати певним обов'язковим юридичним вимогам:

1)     нормативно-правові акти приймають на основі Консти­туції України й мають відповідати їй;

2)  органи виконавчої влади можуть видавати акти тільки з питань, віднесених до їх компетенції, і в межах своїх повнова­жень;

3)  акти повинні відповідати меті, приписам і вимогам зако­нодавчого акта, з приводу виконання якого вони прийняті;

4)  акти мають видавати в установлених порядку та формі.

Це свідчить про основну вимогу — законність акта управ­ління, тобто відповідність його приписів, форми та порядку ви­дання обов'язковим вимогам Конституції та іншим нормам чинного законодавства України.

Письмові акти повинні відповідати певним організаційно-технічним вимогам, а саме: ставити перед виконавцями завдан­ня, сформульовані не в загальних фразах, а конкретно. Це пе­редача підлеглим можливих настанов стосовно засобу виконан­ня завдання, створення для виконавців мотиваційних ситуацій, а також умов для виконання завдання.

Правові акти мають бути видані у формі, передбаченій чин­ним законодавством. Такі форми є обов'язковими, якщо вони визначені в Конституції України, положеннях, кодексах, ста­тутах, правилах, інструкціях. До організаційно-технічних на­лежать вимоги щодо реквізитів актів управління. Вони повинні містити вказівки на виконавців (адресатів) і авторів акта (ад­ресантів), дату прийняття акта та строки його виконання, відповідні підписи, штампи, печатки.

Вимоги конституційного та лінгвістичного характеру поля­гають у тому, що акти повинні бути викладені державною мо­вою (ст. 10 Конституції України), грамотно, чітко, конкретно, ясно, зрозуміло для виконавців.

Акти обов'язкові для виконання всіма, кому їх адресовано, з моменту набрання ними чинності. Акти управління, видані з порушенням вимог, які ставлять до них, є дефектними. Де­фектні акти можуть бути нікчемними або заперечними.

Нікчемні акти управління — це акти незаконні. Вони не по­роджують ніяких юридичних наслідків, не повинні виконува­тися, їх юридична неспроможність є явною. Згідно з конститу­ційними положеннями ніхто не зобов'язаний виконувати явно злочинні розпорядження чи накази. За видання та виконання явно злочинного розпорядження чи наказу настає юридична відповідальність (ст. 60).

Заперечні акти — це такі, що містять певні недоліки, проте останні не позбавляють їх юридичної сили, але можуть бути оскаржені зацікавленими суб'єктами права.

Після оскарження або опротестування акт може бути ви­знаний або правомірним, законним (після усунення недоліків), або нікчемним. За такої ситуації заперечні акти підлягають виконанню, на відміну від нікчемних актів.

§ 6. Адміністративний договір

Адміністративний договір — угода двох чи більше суб'єктів адміністративного права, один із яких завжди є суб'єктом виконавчої влади. Це багатосторонній акт, за допомогою якого виникають, змінюються або припиняються взаємні права й обов'язки сторін.

Адміністративному договору та його інтерпретації вже при­діляли певну увагу¹. Але на теоретичному рівні ця проблема ще залишається дискусійною, неоднозначною та остаточно не розв'язаною. Проте ми підтримуємо позицію, згідно з якою адміністративний договір розглядається як один із інститутів адміністративного права².

У системі державного управління адміністративний договір застосовують у господарській, соціальній, духовній і адмініст­ративно-політичній сферах діяльності держави. Це означає, що в процесі своєї діяльності органи державного управління можуть здійснювати власні повноваження шляхом не тільки видання актів управління, а й укладання адміністративних договорів.

Юридична природа адміністративного договору полягає в тому, що він є актом застосування норм права, в результаті чого реалізуються функції виконавчої влади за деякими винятками.

Адміністративний договір, базується переважно на адмі­ністративно-правових нормах, але багато адміністративних до­говорів мають комплексний характер і регулюються нормами декількох галузей права: цивільного, фінансового, екологічно­го, трудового. Наприклад, з владними повноваженнями пов'я­заний трудовий договір (державне регулювання праці, договір­не регулювання праці) або договір про платне навчання в дер­жавному навчальному закладі відповідного рівня.

Адміністративний договір є різновидом публічно-правово­го договору. В системі правових зв'язків він посідає проміжне місце між адміністративним актом (одностороннє волевияв­лення державного органу влади) й договором приватноправо­вого характеру. Виконавча влада для забезпечення своєї діяль­ності застосовує трудові та цивільно-правові договори. Адмі­ністративний же договір — це один із договорів, за допомогою якого державна адміністрація здійснює управлінські функції.

Адміністративному договору притаманні відносини зміша­ного типу: адміністративно-правового й цивільно-правового, влади й рівноправності. Так, у п. 4 ст. 8 Закону України «Про державний матеріальний резерв» від 24 січня 1997 р.¹. встанов­лено: центральний орган виконавчої влади, що здійснює управ­ління державним резервом, серед іншого, проводить вибір, у тому числі на конкурсній основі, постачальників матеріальних цінностей до державного резерву для укладення з ними кон­трактів (договорів); укладає або доручає підприємствам, уста­новам і організаціям, що належать до сфери його управління, укладення державних контрактів (договорів) на поставку мате­ріальних цінностей до державного резерву, здійснює розрахун­ки з постачальниками, несе відповідальність за поставку, закла­дення й зберігання матеріальних цінностей, має право застосо­вувати фінансові санкції, передбачені ст. 14 цього Закону.

Адміністративний договір забезпечує координацію роботи різних управлінських структур у випадках, коли суб'єкти управ­ління певними сторонами своєї діяльності є юридично рівноп­равними й виникає потреба в координації їх діяльності. Наприк­лад, одним із основних завдань Міністерства інформації Украї­ни є координація діяльності державних засобів масової інформації. Міністерство також координує міжнародне співро­бітництво в галузі телебачення та радіомовлення шляхом укла­дення угод. Практикуються угоди про спільне видання міністер­ствами (відомствами) правових актів або їх узгодження.

Адміністративні та цивільно-правові засоби регулювання розвиваються паралельно, доповнюючи одні одних на відповід­них рівнях. Типовим є те, що елементи договору стосовно уп­равлінської діяльності можуть слугувати передумовою акта управління, а на підставі законів бути й прямою формою такої діяльності, як у наведеному прикладі Закону України «Про державний матеріальний резерв».

Суб'єктом адміністративного договору є державний орган, посадова особа або суб'єкт з делегованими повноваженнями. В адміністративному договорі державний орган виступає як суб'єкт, що здійснює виконавчу владу й має владні повнова­ження. У зв'язку з цим необхідно з'ясувати відмінності адмі­ністративного договору від цивільно-правового.

1. Обов'язковим суб'єктом адміністративних договірних відносин є орган виконавчої влади (посадова особа).

2.   Учасники адміністративного договору «перебувають не в однаковому стані», адже орган управління зберігає владні пов­новаження адміністративного характеру й разом з тим несе певні зобов'язання перед другою стороною (наприклад, договір патронату, контрактації тощо). На відміну від нього, цивіль­но-правовий договір є актом, заснованим на угоді сторін. При цьому права й обов'язки учасників договору регулюють нор­ми цивільного права. Жодна сторона цивільно-правового до­говору не має владних повноважень щодо іншої. У даному ви­падку органи виконавчої влади, що уклали договір, не здійсню­ють функції управлінської діяльності. В цьому полягає основна відмінність адміністративного договору від цивільно-правово­го. Орган виконавчої влади в адміністративному договорі вис­тупає як суб'єкт публічного права, його статус визначається його компетенцією. Коли він (орган) стає учасником цивіль­но-правової угоди, його правовий статус визначається цивіль­ною правоздатністю. Право на укладення адміністративного договору (делегування повноважень, охорону майна громадян
тощо) має бути передбачено в нормах про компетенцію органу виконавчої влади. Так, відповідно до п. 6 ст. 118 Конституції України місцеві державні адміністрації підзвітні й підконт­рольні радам у частині повноважень, делегованих їм відповід­ними районними чи обласними радами.

3.   В адміністративному договорі обов'язково визначено, коли, з ким і на яких умовах він може бути укладений. Проте свободу розсуду, багатоваріантний вибір органу управління під час укладення адміністративного договору не виключають. Головне, щоб він був укладений у межах компетенції. Ця ви­мога є гарантією проти свавілля, зловживань. Застосування термінів «компетенція» й «правоздатність» має вирішальне значення для визначення юридичної природи правовідносин. Вимога компетентності органу виконавчої влади як учасника
договору є основною умовою дійсності адміністративного до­говору. Цивільне ж право, навпаки, використовує не поняття «компетенція», а поняття «цивільна правоздатність».

4.   Метою адміністративних договорів здебільшого є реалі­зація публічних інтересів (договори в сфері управління дер­жавною власністю, договори, що забезпечують державні потреби та податкові угоди тощо), в той час як метою більшості при­ватноправових договорів виступає індивідуальний інтерес. Численні адміністративні договори мають комплексний харак­тер і регулюються одночасно нормами декількох галузей пра­ва. Переконливим прикладом цього може слугувати інститут державної служби за контрактом, де порядок вступу на дер­жавну службу, її проходження, права й обов'язки службовців регулюють норми трудового й адміністративного права, а по­рядок оподаткування, матеріального стимулювання — норми адміністративного, трудового та фінансового права.

Особливість адміністративних договорів полягає і в тому, що вони є договорами організаційного характеру, як і сама діяльність виконавчої влади. Для сторін адміністративного до­говору свобода вступати чи не вступати в договірні відносини не має характеру абсолютного принципу, що властиво приват­ному праву. Укладення адміністративного договору з боку дер­жавного органу є одночасно правом і обов'язком (предметна компетенція). Можливість на власний розсуд під час укладення адміністративних договорів обирати певний варіант поведінки є обмеженішою, ніж при укладенні цивільних чи трудових до­говорів. Це обумовлено імперативним характером адміністра­тивно-правових норм. Правом контролювати виконання адмін­істративних договорів наділено органи виконавчої влади. Спірні питання, пов'язані з укладенням і виконанням адміністратив­них договорів, вирішують у адміністративному порядку або шляхом розгляду в судах загальної юрисдикції. Для адміністра­тивних договорів, як правило, передбачено письмову форму.

В юридичній літературі, незважаючи на дискусійний харак­тер питання щодо класифікації адміністративних договорів за предметним критерієм, наводять їх перелік: договори про ком­петенцію (розмежування або делегування повноважень і пред­метів відання); договори в сфері управління державною влас­ністю; договори, що забезпечують державні потреби (державні контракти (договори); контракти з державними службовцями, студентами; фінансові та податкові угоди; договори про взаємо­дію, співпрацю; концесії та інвестиційні угоди; договори про надання деяких послуг приватним особам, наприклад, охоро­на громадського порядку та майна, перевезення в громадсько­му транспорті, комунальні послуги тощо.