Частина шоста

ОНОВЛЕННЯ

ІНСТИТУТУ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ

У СФЕРІ

АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВОГО

РЕГУЛЮВАННЯ

Глава 1. Юридична природа відповідальності у сфері адміністративно-правового регулювання

У змісті адміністративно-правового регулювання чільне місце належить правовим нормам, що містять імперативні приписи. Це обумовлено, насамперед, характером відносин, що регулюються нормами адміністративного права, а саме публічно-управлінських відносин, яким властивий владний, вижонавчо-розпорядчий характер. Такий характер відносин обумовлює, у свою чергу, необхідність існування засобів, за допомогою яких забезпечувалося б неухильне виконання зазначених вище норм. Одним із найважливіших серед таких засобів є адміністративна відповідальшсть.

Останнім часом теоретичні питання сутності та змісту адміністративної відповідальності все частіше привертають увагу вчених-право-знавців. Описуючи це складне правок; явище, дослідники намагаються простежити генезис відповідальності, але при цьому основний акцент робиться або на генезисі відповідальності як філософської категорії, або на етимології слова "відповідальність" ¹. Уявтаєгься, що використання цих двох підходів є не зовсім коректним для досліджень у галузі юридичної відповідальності взагалі й адміністративної зокрема.

Юридична відповідальність найтісніше пов'язана з такою ознакою права, як його нормативність. Нормами правії врегульовані суспільні відносини, причому у разі юридичної відповідальності такі відносини виникають тільки після того, як з'являється відповідна правова норма. Таким чином, правильніше було б зосередитись на генезисі саме відносин адміністративної відповідальності, а оскільки ці відносини не існують поза правовою формою, увагу потрібно звернути на нормативні акти, якими ці відносини регулювались у різний історичний час.

Генезис інституту адміністративної відповідальності. Почати слід з того, що нормативна регламентація відносин, подібних до відносин сучасної адміністративної відповідальності, з'являється на теренах колишньої Російської імперії у другий половині XIX ст., хоча жоден правовий акт того часу не використовує поняття "адміністративна відповідальність", та і власне поняття "відповідальність" використовується у законодавстві досить рідко. У 1861 р. у доповідній записці про судовo-поліцейський статут головнокеруючий II відділенням Державної Ради граф Д.Н. Блудов вказував на необхідність відмежування злочинів, підвідомчих кримінальним, судам, від "поліцейських проступків", які у країнах Західної Європи розглядались спеціальними поліцейськими суддями або адміністративними органами. Підготовлений під керівництвом Д.Н. Блудова додаток до доповідної записки під назвою "Матеріали для складання проекту статуту судово-поліцейського" є першою спробою законопроектних робіт у цій галузі.

Проект судово-поліцейського статуту був переданий на розгляд до II відділення Державної Ради у лютому 1864 p., а його останній варіант під назвою "Статут про покарання, що накладаються мировими суддями" був затверджений 20 листопада 1864 р. Статут про покарання складався з 13 глав, перша з яких містила загальні положення (порядок заміни стягнень, обставини, що пом'якшують та обтяжують відповідальність, тощо). Решта глав, що становили його Особливу частину, містила у собі склади 150 проступків, поділених залежно від об'єкта посягання на 12 видів: проступки, що посягають на встановлений порядок управління (гл. II, а також гл. V - порушення Статуту про паспорти), на громадський порядок (гл. III - "проступки проти благочиния, порядку та спокою"), а також проступки, передбачені у гл. X та XI, що посягають на громадський благоустрій (ra.IV), на порядок у галузі будівництва і залізничного транспорту (гл. VI), такі, що порушують правила пожежної безпеки (гл.Х), тощо. Статутом про покарання не були передбачені процесуальні основи провадження по маловажних проступках (порядок накладення покарань, процедура оскарження дій мирових суддів, застосування заходів адміністративного припинення тощо)².

У цілому, відповідно до Статуту кримінального судочинства (1864 р.) мировим суддям були підсудні:

1)   справи про менш важливі злочини і проступки, за які в законі визначено тільки:

догана, зауваження і вплив;

грошові стягнення, вища міра яких не перевищує 300 карбованців;

арешт (до трьох місяців) або покарання, що його замінюють;

2) справи про злочини і проступки, по яких провадження, починаючись не інакше як за скаргами осіб, ображених або зазнавших шкоди, може бути припинено примиренням;

3) справи про крадіжки, шахрайства, лісові порубки, привласнення знайдених речей та інші злочини цього роду, вчинені особами, що підлягають за ці діяння ув'язненню у робочому домі³.

Одночасно зі встановленням судового порядку розгляду справ про маловажні злочини та проступки низкою правових актів передбачається адміністративний порядок розгляду та вирішення справ про певні правопорушення. Так, наприклад, Положенням про заходи щодо охорони державного порядку та громадського спокою від 14 серпня 1881 р. встановлювалося, що у місцевостях, оголошених у стані посиленої охорони, права та обов'язки щодо збереження державного порядку та громадської безпеки покладаються на Генерал-губернаторів, ... а в губерніях, які їм не підвідомчі - на Губернаторів і Градоначальників. У межах цих місцевостей згадані начальницькі особи можуть: а) видавати обов'язкові постанови по предметах, що стосуються до попередження порушення громадського порядку та державної безпеки; б) встановлювати за порушення таких обов'язкових постанов стягнення, що не перевищують трьохмісячного арешту або грошового штрафу 500 карбованців. Генерал-губернаторам, а в місцевостях, що їм не підлеглі - Губернаторам і Градоначальникам надається право також вирішувати в адміністративному порядку справи про порушення виданих ними обов'язкових постанов ⁴.

Адміністративний порядок накладення стягнень передбачався також Зводом статутів про акцизні збори, до якого належали Статут про питейний збір, Статут про тютюновий збір і Правила про акцизи з цукру, з освітлювальних нафтових масел і з підпалювальних сірників і про продаж фосфору. Розділ 5 зазначеного нормативного акта містив правила про стягнення за порушення постанов про акцизні збори, а розділ 6 - правила про порядок провадження по справах про порушення постанов про акцизні збори. Зокрема, у ст. 1140 зазначалося, що справи про порушення, за які обвинувачений може піддягати одному грошовому стягненню, без конфіскації або з конфіскацією пітей та інших предметів, вирішуються адміністративним порядком (Керуючим акцизними зборами і Міністерством фінансів) ⁵.

Після створення у 1922 р. Радянського Союзу, до якого Україна увійшла як союзна республіка, ситуація з розвитком відносин адміністративної відповідальності дещо повторилася. 27 липня 1927 р. Всеукраїнський Центральний Виконавчий Комітет і Раднарком УСРР видали Постанову "Про надання адміністративним органам права вживати заходів адміністративного впливу за маловажні праволомства". Згідно з цією Постановою, для звільнення судових установ від маловажних кримінальних справ і прискорення їх вирішення адміністративним органам різних рівнів було надано право вживати заходів адміністративного впливу за певні (маловажні) праволомства ⁶. (Терміном "лраволомство" у ті часи позначалося правопорушення).

У подальшому ці норми увіішіли до Адміністративного кодексу УСРР, який було затверджено ВУЦВК 12.10.1927 р. і введено у дію з 1.02.1928р.

Цікавим є те, що в Адміністративному кодексі вже використовується поняття 'відповідальність" і вона поділяється залежно від порядку застосування. Так, в артикулі 28 Адміністративного кодексу зазначалося: "Округовим і районним виконавчим комітетам, їх президіям і міським та селищним радам надається право, в обсягу їх компетенції (арт.49) і в межах їх території, на розвиток і на виконання чинного законодавства, видавати обов'язкові постанови, що їх оголошують до загального відому й які встановлюють: а) будь-які обов'язки для всієї людності даної території або для окремих груп людності; б) відповідальність за зламання або невиконання цих обов'язків адміністративний порядком, а за випадків, окремо встановлених у законі - судовим або дисциплінарним порядком" ⁷.

Окрім того, в Адміністративному кодексі, можливо вперше, використовується поняття "адміністративна відповідальність". Зокрема, в артикулі 175 зазначалося: "Особи, що затаїли речі, які треба конфіскувати, притягаються до адміністративної або судової відповідальності, з одночасним вилученням речей, які підлягають конфіскації".

Взагалі у законодавстві 20-50-х років поняття "адміністративна відповідальність" зустрічається дуже рідко. Власне це були одиничні нормативні акти. Зокрема, це поняття використовувалось у Положенні про державний пожежний нагляд і про міську пожежну охорону, затвердженому Постановою ЦВК і РНК СРСР від 7.04.1936, у п. З якого зазначалося, що Головне упраішіння пожежної охорони Народного комісаріату внуїрішніх справ СРСР та його органи при виконанні функцій державного пожежного нагляду мають право притягати до адміністративної або судової відповідальності осіб, винних у порушеннях обов'язкових постанов, правил, норм та інструкцій з протипожежної охорони ⁸. У Постанові Ргіди Міністрів УРСР від 16.07.1946 р. "Про посилення використання порожніх пробігів вантажного автотранспорту", п. 2 якої передбачалося зобов'язати управління міліції Міністерства внутрішніх справ УРСР позбавляти права керування автомашиною, строком до трьох місяців, водіїв, які ухиляються від завантаження порожніх автомобілів, що йдуть у попутному напрямі, а осіб, які відають використанням автомашин (завідуючих гаражами, начальників експлуатації тощо), притягати до адміністративної відповідальності ⁹.

У законодавстві СРСР поняття "адміністративна відповідальність" також зустрічалось у Положенні про прокурорський нагляд в СРСР, затвердженому Указом Президії Верховної Ради СРСР від 24 травня 1955 р. Зокрема, у ст. 13 цього Положення зазначено: "...Принесение прокурором протеста на постановление, изданное уполномоченным на то органом, о привлечении того и.Іш иного лица к административной ответственности приостанавливает исполнение административного взыскания до рассмотрения протеста соответствующим органом" ¹⁰.

Аналіз законодавства УРСР та СРСР 20-70-х років свідчить про те, що здебільшого під адміністративною відповідальністю розумілось, насамперед, застосування штрафів в адміністративному порядку за різноманітні правопорушення.

21 червня 1961 р. Президія Верховної Ради СРСР прийняла Указ "Про подальше обмеження застосування штрафів, що накладаються в адміністративному порядку", а 15 грудня 1961 р. Указ з такою самою назвою прийняла і Президія Верховної Ради УРСР, який став прообразом майбутнього Кодексу про адміністративні правопорушення. В цьому указі встановлювався загальний перелік порушень, за які могли бути передбачені адміністративні стягнення у вигляді штрафу, встановлювались максимальні розміри ппрафів, визначався порядок їх накладення тощо. При цьому слід зазначити, що поняття 'адміністративна відповідальність" у зазначених указах не використовувалось.

І все ж таки від початку 60-х років поняття "адміністративна відповідальність" все частіше використовується у нормативних актах СРСР та УРСР.

Так, наприклад, Указом Президії Верховної Ради УРСР від 22.04.1960 р. "Про відповідальність за незаконне виготовлення і використання радіопередавальних установок" встановлювалось, що за виготовлення і користування радіопередавальними установками без належного дозволу, а також за користувсіння ними з порушенням правил, що регулюють радіозв'язок, до винних осіб застосовуються заходи громадського впливу або адміністративні заходи у вигляді штрафу розміром до 20 карбованців з вилученням всієї апаратури, що використовувалась для радіопередач. За ті самі дії, вчинені неповнолітніми, громадську й адміністративну відпов:ідальність несуть їхні батьки.

В Указі Президії Верховної Ради УРСР від 17.08.1966р. "Про відповідальність за порушення правил адміністративного нагляду" встановлювалось, що порушення пр;звил адміністративного нагляду особами, стосовно яких такий нагляд встановлено, тягне за собою адміністративну відповідальність у вигляді штрафу від 10 до 50 карбованців.

Згодом це поняття з'являється і у назвах нормативних актів, наприклад: Указ Президії ВР СРСР від 27.03.1964р. ''Про посилення адміністративної відповідальності за порушення правил риболовства й охорони рибних запасів у водоймищах СРСР"; Постанова Ради Міністрів УРСР "Про адміністративну відповідальність за пошкодження високовольтних електричних мереж" від 10.10.1969р.; Указ Президії Верховної Ради СРСР "Про адміністративну відповідальність за порушення законодавства про працю і правил охорони праці" від 13.10.1976 р. тощо.

У переважній більшості нормативних актів поняття "адміністративна відповідальність" пов'язувалось виключно із застосуванням штрафів в адміністративному порядку. Так, у п. 1 згаданої вище Постанови Ради Міністрів УРСР "Про адміністративну відповідальність за пошкодження високовольтних електричних мереж" встановлювалось, що за пошкодження високовольтних електричних мереж внаслідок порушення Правил охорони високовольтних електричних мереж винні особи підлягають в адміністративному порядку штрафу в таких розмірах: посадові особи - до 50 карбованців, громадяни - до 10 карбованців, якщо це порушення не тягне за собою кримінальної відповідальності ^а. У н.1 Указу Президії Верховної Ради СРСР "Про адміністративну відповідальність за порушення законодавства про працю і правил охорони праці" також зазначалось, що особи, винні у порушенні законодавства про працю і правил охорони праці, можуть бути піддані в адміністративному порядку штрафу в розмірі до 50 карбованців ¹².

Крім штрафу як міри адміністративного впливу використовувались й інші стягнення. Так, наприклад, Постановою Президії Верховної Ради СРСР від 26.07 1966р. "Про порядок застосування Указу Президії Верховної Ради СРСР від 26.07.1966р. "Про посилення відповідальності за хуліганство" роз'яснювалось, що застосування арешту, виправних робіт і штрафу за дрібне хуліганство є мірою адміністративного впливу, не тягне за собою судимості, не є підставою для звільнення з роботи і не припиняє стажу роботи ¹³.

У 1967 р. з метою впорядкування законодавства про адміністративну відповідальність і зміцнення законності в його застосуванні комісії законодавчих проектів Ради Союзу і Ради національностей Верховної Ради СРСР висловились за розробку Основ законодавства Союзу РСР і союзних республік про адміністративну відповідальність, що й було передбачено у Постанові Президії Верховної Ради СРСР від 13.10.1967р. Процес розробки зазначеного акта тривав досить довго і 23.10.1980 р. Верховна Рада СРСР прийняла Основи законодавства Союзу РСР і союзних республік про адміністративні правопорушення. На той час законодавство про адміністративну відповідальність включало близько 500 нормативних актів, і потреба в їх кодифікації була вкрай актуальною.

І, нарешті, 07.12.1984р. був прийнятий Кодекс Української РСР про адміністративні правопорушення (КпАП). який з певними змінами діє і сьогодні. Прийняттям цього Кодексу завершився процес кодифікації законодавства про адміністративну відповідальність, але, як і в інших нормативних актах, визначення поняття "адміністративна відповідальність" у ньому відсутнє, хоча саме поняття досить часто використовується.

Таким чином, поштовхом до виникнення інституту адміністративної відповідальності було прагнення відокремити малозначні правопорушення від злочинів (за ознакою ступеня суспільної небезпечності) і встановити спрощену процедуру розгляду справ про такі правопорушення. Спочатку це відбувалося в рамках судової системи, але згодом встановився й адміністративний порядок розгляду таких справ і застосування відповідних стягнень.

Зрозуміти сутність адміністративного порядку застосування стягнень за правопорушення можна, проаналізувавши згаданий вище Указ Президії Верховної Ради УРСР від 15.12.1961 р. "Про подальше обмеження застосування штрафів, що накладаються в адміністративному порядку".

Згідно з цим Указом право накладення штрафів в адміністративному порядку мали адміністративні комісії при виконавчих комітетах районних, міських Рад народних депутатів, а у випадках, передбачених ст. 12 цього Указу, - відповідні державні органи і посадові особи. Якщо поглянути на перелік державних органів, яким надавалось право накладати штрафи в адміністративному порядку, то можна помітити, що всі вони є органами виконавчої влади і реалізують надане їм право в процесі виконання їх управлінських функцій. Тобто можна сказати, що накладення штрафів в адміністративному порядку означає, що воно здійснюється уповноваженими органами виконавчої влади у процесі здійснення ними функцій державного управління.

Отже, дослідження генезису відносин адміністративної відповідальності дає можливість стверджувати, що основною характерною ознакою адміністративної відповідальності завжди був саме порядок п реалізації.

Недосконалість існуючих визначень адміністративної відповідальності. За аналогією з існуючими в юридичній науці поглядами на визначення юридичної відповідальності, у науці адміністративного права існують різні визначення такого її різновиду, як адміністративна відповідальність. Так, М.С. Студенікіна зазначає: "Під адміністративною відповідальністю найчастіше розуміється застосування... частини заходів адміністративного примусу, а саме -адміністративних стягнень" ¹⁴. На думку І.О. Ґалаґана: "Під адміністративною відповідальністю слід розуміти застосування у встановленому порядку уповноваженими на це органами і службовими особами адміністративних сгягнень, сформульованих у санкціях адміністративно-правових норм, до винних у вчиненні адміністративних проступків, що містять державний і громадський осуд, засудження їх особи і протиправного діяння, що виявляється у негативних для них наслідках, які вони зобов 'язані виконати, і мають на меті їх покарання, виправлення і перевиховання, а також охорони суспільних відносин у сфері радянського державного управління" ¹⁵. Г.П.Бондаренко вважав: "Адміністративна відповідальність - це форма реагування держави на правопорушення, яке виявляється в застосуванні повноважними державними органами, службовими особами, громадськістю до винної особи адміністративних санкцій у межах і порядку, встановлених законодавством; це обов'язок правопорушника звітуватись за свою протиправну поведінку і терпіти її несприятливі наслідки, передбачені санкцією правової норми" ^1б. С.Т.Гончарук стверджує: "Адміністративна відповідальність, як різновид правової відповідальності, - це специфічна форма негативного реагування з боку держави в особі її компетентних органів на відповідну категорію протиправних проявів (передусім, адміністративних проступків), згідно з якою особи, що скоїли ці правопорушення, повинні дати відповідь перед повноважними державними органами за свої неправомірні дії і понести за це адміністративні стягнення в установленому законом порядку" ¹⁷.

Як справедливо зазначає К.С.Бельський, наукові визначення відіграють велику роль у правознавстві і практичному житті. Вони мають важливе теоретичне значения у процесі пізнання даної конкретної галузі права, створення постійного капіталу галузі правознавства. Водночас практика показує, що для того щоб поняття використовувалося у суспільстві ефективно, запам'ятовувалось людьми, ставало часткою їх правосвідомості, йому потрібно дати визначення у законодавчому акті. Визначення розвиває поняття, розгортає його зміст, вводить у його суть. Це - коротке пояснення, що має найвищу якісну цінність. Коротко розкриваючи сутність правового явища у вступній частині нормативного акта, вони потім дають змогу законодавцю більш точно і вільно формулювати правові норми¹⁸.

У літературі при класифікації юридичної відповідальності адміністративна відповідальність виділяється як окремий вид юридичної відповідальності за різноманітними підставами. Найбільшого поширення отримав розподіл видів юридичної відповідальності за галузевою ознакою. За цією підставою розрізняють відповідальність кримінальну, адміністративну, цивільно-правову, дисциплінарну і матеріальну ¹⁹.

Однак, як вважає О.Е. Лейст, "цей поділ не збігається з галузевою структурою права вже з тієї причини, що видів відповідальності менше, ніж галузей права, причому за порушення норм права різних галузей може застосовуватись відповідальність одного і того самого виду. Галузева класифікація не пояснює також, чому в межах однієї галузі права можуть існувати різні види відповідальності, і навпаки, нормами різних галузей права регулюється здійснення одного виду відповідальності" ²⁰.

На такі ж види юридична відповідальність поділяється відповідно до видів правопорушень ²¹. Кримінальна відповідальність настає за злочини, адміністративна - за адміністративні правопорушення, дисциплінарна - за дисциплінарні проступки тощо. На нашу думку, така класифікація не зовсім ксректна.

Так, у ст. 9 КпАП вказано, що адміністративним правопорушенням (проступком) визнається протиправна, винна (умисна або необережна) дія чи бездіяльність, яка посягає на державний або громадський порядок, соціалістичну власність, права і свободу громадян, на встановлений порядок управління і за яку законодавством передбачено адміністративну відповідальність. Тобто визначення самої підстави класифікації дано через вид відповідальності (idem per idem). Утворюється замкнуте коло. Крім того, з цього положення КпАП можна зробити висновок, що адміністративна відповідальність може наставати не лише за адміністративні правопорушення, а й за іншими підставами.

Таким чином, визначення адміністративної відповідальності як відповідальності, яка застосовується за вчинення адміністративних правопорушень, не може бути визнано правильним. І взагалі є очевидним, що виділяти адміністративну відповідальність серед інших видів юридичної відповідальності за однією ознакою (галузь права чи підстава відповідальності) неможливо.

Шляхи уточнення поняття адміністративних відповідальності. Найбільш доцільно підійти до розгляду юридичної природи адміністративної відповідальності че])ез нормативну конструкцію. Під нормативною конструкцією розуміється комплекс норм матеріального і процесуального права, що визначають санкцію та інші заходи примусу, які підлягають застосуванню у вигадку правопорушення, порядок і послідовність застосування і реалізації цих заходів, а, отже, норм, що визначають права особи, яка притягується до відповідальності ²².

Виходячи з поділу санкцій на правовідновлювальні і штрафні (каральні), в межах зага.тьного поняття юридичної відповідальності розрізняють дві ії основні моделі, відмінності між якими пов'язані з галузевою структурою права, але не тотожні їй. Усі види відповідальності слугують попередженню правопорушень і боротьбі з ними, але їх нормативна організація, спеціальні функції і спосіб реалізації' різні²³.

Майнова відповідальність (цивільно-правова і матеріальна) здійснюється таким чином, що у разі завдання майнової шкоди або порушення договору на правопорушника покладається обов'язок відшкодувати шкоду, сплатити неустойку (штраф, пеню) або відшкодувати збитки. Цей обов 'язок є конкретним (оскільки санкції норм про майнову відповідальність здебільшого абсолютно визначені), виникає з моменту правопорушення і може бути виконаний добровільно.

Іншим чином конструюється відповідальність при застосуванні і реалізації штрафних (каральних) санкцій. Особливість кримінальної, адміністративної і дисциплінарної відповідальності полягає в тому, що поза діяльністю уповноважених на те державних органів і посадових осіб така відповідальність здійснюватись не може. Вона виникає з моменту офіційного звинувачення певної особи у вчиненні правопорушення, причому застосуванню санкцій передує період дослідження обставин правопорушення, а конкретне стягнення (покарання) призначається винному в межах санкції, яка має, як правило, порівняно визначений характер ²⁴.

У межах штрафної: відповідальності досить легко відмежувати кримінальну та адміністративну відповідальність від дисциплінарної. Кримінальна і адміністративна відповідальність мають чітко виражений публічний характер, тобто суб'єктом притягнення до цих видів відповідальності є держава²⁵ в особі ії спеціальних органів. У випадках дисциплінарної відповідальності суб'єктом притягнення виступає орган, з яким особа, що скоїла правопорушення, перебуває у відносинах службової підлеглої лі.

Таким чином, за суб'єктом притягнення штрафну юридичну відповідальність можна поділити на публічну (кримінальна та адміністративна) та службову (дисциплінарна).

Всередині публічної відповідальності між кримінальною та адміністративною відповідальністю також існують суттєві відмінності. Перш за все кримінальна відповідальність застосовується лише судом і, крім цього, кримінальна відповідальність реалізується виключно в порядку, передбаченому Кримінально-процесуальним кодексом України.

Що стосується адміністративної відповідальності, то вона застосовується у позасудовому порядку органами державного управління спеціальної компетенції ²⁶ (адміністративної юрисдикції). Адміністративна юрисдикція полягає в розгляді адміністративно-правових спорів, справ про адміністративні правопорушення у встановленій законом адміністративно-процесуальній формі спеціально уповноваженими на те органами (посадовими особами), наділеними правом розглядати спори та накладати адміністративні стягнення ²⁷.

Навіть, якщо замислитись, чому один із видів юридичної відповідальності має назву "адміністративна", то неважко дійти висновку, що така відповідальність у будь-якому випадку повинна стосуватись державного управління (лат. administrauo - керування, управління) ²⁸. Інакше кажучи, адміністративна відповідальність -відповідальність управлінська. Ця думка не є новою. Зокрема, ще на початку 70-х років минулого століття на управлінську сутність адміністративної відповідальності звертав уішу І.О. Ґалаґан ²⁹.

Адміністративна відповідальність тісно пов'язана з управлінською діяльністю, а точніше - з такою функцією управління, як контроль.

У ст. 15 Закону України "Про підприємництво", яка має назву "Державне регулювання підприємництва", зазначено, що органи державного управління будують свої відносини з підприємцями, використовуючи: податкову та фінансово-кредитну політику, включаючи встановлення ставок податків і відсотків по державних кредитах; податкових пільг; цін і правил ціноутворення; цільових дотацій; валютного курсу; розмірів економічних санкцій. Санкції є ні чим іншим, як мірою юридичної відповідальності, а оскільки ці санкції застосовуються саме органами державного управління, то адміністративна відповідальність є одним із засобів державного регулювання підприємництва.

Слід зазначити, що у чинному законодавстві відсутнє значення поняття "адміністративна відповідальність", хоча воно дуже часто використовується. На сьогодні майже єдиним нормативно-правовим актом, зміст якого дозволяє виділити класифікаційні ознаки адміністративної відповідальності з метою відмежування цього виду юридичної відповідальності від інших, є Кодекс України про адміністративні правопорушення.

Аналіз положень КпАП, зокрема статей, що містяться у главах 17 "Підвідомчість справ про адміністративні правопорушення" та 19 "Протокол про адміністративне правопорушення", дає можливість стверджувати, що притягнення осіб, які вчинили адміністративні правопорушення, до адміністративної відповідальності здійснюється здебільшого органами виконавчої влади, які виконують функції державного управління у відповідній сфері суспільних відносин.

Адміністративна відповідальність виступає, з одного боку, як необхідний елемент механізму державного управління і є фактично різновидом державно-управлінсьіаїх відносин, а з другого боку, вона виступає засобом охорони всіх суспільних відносин, які попадають у сферу державного управління. При цьому притягнення до адміністративної відповідальності завершує собою процес реалізації органом державного управління такої фунщії державного управління, як контроль.

Так, наприклад, контрольні повноваження Державної автомобільної інспекції Міністерства внутрішніх справ України закріплені в Положенні про Державну автомобільну інспекцію Міністерства внутрішніх справ України, затвердженому Постановою Кабінету Міністрів України від 14.04.1997 р. Відповідно до цього Положення ДАІ здійснює контроль за додержанням власниками (володарями) транспортних засобів, а також громадянами, посадовими особами вимог Закону України "Про дорожній рух", правил, норм і стандартів з питань забезпечення безпеки дорожнього руху. ДАІ за результатами контролю розглядає справи про адміністративні правопорушення, віднесені до її відання, застосовує інші, передбачені нормативно-правовими акгами заходи впливу.

Державна санітарно-епідеміологічна служба Міністерства охорони здоров'я України, повноваження якої регулюються Законом України "Про забезпечення санітарного та епідеміологічного благополуччя населення" від 24.02.1994 p., здійснює контроль за додержанням юридичними і фізичними особами санітарного законодавства з метою попередження, виявлення, зменшення або усунення шкідливого впливу небезпечних факторів на здоров'я людей, а також застосовує заходи правового характеру стосовно правопорушників. Відповідно до вимог ст. 47 цього Закону розглядати справи про адміністративні правопорушення, а відтак і накладати адміністративні стягнення за відповідні порушення мають право посадові особи Державної санітарно-епідеміологі.чної служби.

Аналогічним чином контрольні повноваження митних органів закріплені у Митному кодексі України, положеннях про митну службу та її підрозділи. Водночас посадові особи митних органів уповноважені розглядати справи про адміністративні правопорушення, виявлені в процесі здійснення митного контролю.

Наведене свідчить про те, то адміністративна відповідальність замикає собою коло зворотного зв'язку у процесі державного управління. Цей зворотний зв'язок починає реалізовуватись у той момент, коли поведінка об'єкта управління відхиляється від тієї, яку вимагає від нього суб'єкт управління. Виявлення такого відхилення здійснюється під час реалізації контрольної функції органом державного управління, а застосування заходів адміністративної відповідальності цим органом, у свою чергу, має, на меті коригування поведінки об'єкта у правління у необхідному напрямку.

Можна стверджувати, що однією з особливостей адміністративної відповідальності є те, що вона застосовується органами державного управління (здебільшого органами виконавчої влади) в процесі реалізації ними функцій державного управління. Власне саме тому ця відповідальність і має назву "адміністративна", тобто вона реалізується в адміністративному порядку.

Таким чином, видоутворюючими ознаками для поділу публічної штрафної відповідальності на кримінальну і адміністративну буде суб'єкт притягнення до відповідальності і характерній для важного виду відповідальності порядок притягнення.

Для адміністративної відповідальності ключовим моментом є те, що вона застосовується органами виконавчої влади і реалізується в процесі здійснення ними функцій державного управління, причому порядок її реалізації встановлюється нормами адміністративного права і закріплюється у відповідних нормативно-правових: актах. За наявності таких ознак можна впевнено стверджувати, що тут має місце саме адміністративна відповідальність.

Наведена вище думка може викликати заперечення в тому плані, що згідно з КпАП частина справ про адміністративні правопорушення підвідомча судам, тобто суб'єктом притягнення до адміністративної відповідальності тут виступає не орган виконавчої влади. Але така підвідомчість має досить обмежений характер. Із більше ніж 260 статей КпАП, якими встановлюється відповідальність за конкретні адміністративні правопорушення, судам підвідомчі справи тільки по 15 відсотках з них. Якщо ж казати про кількість конкретних складів правопорушень, цей відсоток буде ще меншим.

Як відомо, справами про адміністративні правопорушення, що розглядаються судами, є найбільш складні справи про проступки з підвищеним ступенем суспільної шкоди порівняно з іншими адміністративними правопорушеннями. Крім того, судам переважно підвідомчі справи про адміністративні правопорушень в тих сферах, на які або взагалі не поширюється компетенція орпагів виконавчої влади, або якщо такі органи не мають відповідних повноважень. Водночас суспільні відносини в цих сфер;іх потребують відповідного правового захисту. Це стосується, наприклад, таких правопорушень, як ухилення від участі у переговорах з укладання, зміни або доповнення колективного договору, угоди (ст.41¹ КпАП), порушення або невиконання колективного договору, угоди (ст.41² КпАП), утеплення від медичного огляду або медичного обстеження (ст.44¹ КпАП), прояв неповаги до суду (ст. 185³) і багатьох інших.

Слід звернути увагу також і на той факт, що порядок розгляду справ про адміністративні правопорушення і порядок накладення адміністративних стягнень судами й іншими органами адміністративної юрисдикції є однаковим і він регламентований нормами саме адміністративного права. З урахуванням відмінностей між суб'єктами притягнення до адміністративної відповідальності можна виокремити два порядки притягнення: власне адміністративний і адміністративно-судовий.

Адміністративний порядок використовується органами адміністративної юрисдикції, які є органами виконавчої влади.

Адміністративно-судовий порядок використовується судами при здійсненні ними адміністративно-юрисдикційних повноважень.

Загальновизнаним с той факт, що одним із ключових моментів юридичної відповідальності є державний примус. У випадках застосування штрафної (каральної) відповідальності примус має прояв або в обмеженні прав особи, яка притягується до відповідальності (позбавлення права обіймати певні посади, позбавлення права керувати автомобілем тощо), або в накладенні додаткових обов'язків (сплатити штраф тощо). Уявляється правильним стверджувати, що цей аспект адміністративної відповідальності повинен бути відображеним у її визначенні.

Здавалося б, що. ще одним важливим елементом визначення адміністративної відповідальності повинна бути вказівка на юридичні факти, з якими пов'язано виникнення відносин адміністративної відповідальності. Але при визначенні кола таких фактів є певні труднощі.

Традиційно вважається, що головною підставою адміністративної відповідальності є адміністративне правопорушення (проступок), однак, як буде вказано нижче, адміністративне правопорушення (проступок) є лише однією із можливих підстав адміністративної відповідальності. Крім того, в деяких випадках, наприклад за вчинення адміністративних правопорушень (проступків) військовослужбовцями, встановлюється дисциплінарна відповідальність. Беззаперечним можна вважати лише той факт, що встановлення підстав адміністративної відповідальності має здійснюватись тільки законом.

Таким чином, ознаїїами, що дають змогу виокремити адміністративну відповідальність серед інших видів юридичної відповідальності, є такі:

•   су б' єктом притягнення до відповідально сті є орган адміністративної юрисдикції (орган виконавчої влади, а в передбачених законом випадках суд);

•   притягнення до відповідальності здійснюється в адміністративному порядку і регламентується нормами адміністративного права, що містяться у відповідних нормагивно-правових актах;

• між суб'єктом притягнення до відповідальності та особою, що притягується до відповідальності, відсутні відносини службового підпорядкування.

З урахуванням наведеного, можна дати таке визначення поняття "адміністративна відповідальність": адміністративною відповідальністю визнаються правовідносини, що виникають між органами виконавчої влади і фізичними або юридичними особами з приводу вчинення останніми передбачених законом протиправних діянь і полягають у застосуванні до них в адміністративному порядку передбачених законом стягнень. У передбачених законом випадках застосування адміністративних стягнень може бути віднесено до компетенції судів. Це визначення характеризує об'єктивний аспект адміністративної відповідальності.

Що ж до суб'єктивного аспекту, то адміністративну відповідальність можна визначити як обов'язок особи, винної у вчиненні передбаченого законом протиправного діяння, зазнати обмежень майнового, організаційного або особистого характеру відповідно до накладеного на неї в адміністративному порядку органом виконавчої влади, а в передбаченому законом випадку - судом, адміністративного стягнення.

Слід зазначити, що сучасний стан інституту адміністративної відповідальності дає підстави вважати його вжз не суто складовою частиною адміністративного права. Це обумовлено тим, що за допомогою адміністративної відповідальності здійснюється захист норм інших галузей права, зокрема фінансового, банківського, в деяких випадках навіть цивільного права, а також процесуальних галузей права.

Невід'ємною частиною адміністративного права фактично залишаються лише ті норми, які регламентують загальні питання адміністративної відповідальності і порядок притягнення до неї. З огляду на це подальший розвиток законодавства, що регламентує відносини адміністративної відповідальності, має відбуватись у напрямку об'єднання в одному нормативно-правовому акті (кодексі) виключно загальних норм і норм, що регламентують порядок притягнення до адміністративної відповідальності. Що стосується складу адміністративних правопорушень, то вони, на наш погіяд, мають міститися в тих законодавчих актах, які регулюють відповідне коло суспільних відносин.

Література (до гл. 1)

1. Вельский КС. Административная ответственность: генезис, основные признаки, структура // Государство и право. 1999. - № 12. - С. 12-20.

2. Агапов А.Б. Административная ответственность: Учебник. - М.: Статут, 2000. - С. 85-86.

3. Титов Ю П. Хрестоматия по истории государства и права России: Учебное пособие. - М.: Проспект, 1998. - С. 260.

4. Там само. — С. 264.

5. Сводъ Закэновъ Россійской имперіи. - 2-е изд. / Под ред. А. Ф. Банкова и Ю.Д. Филипсва. - СПб., Общественная польза, 1899.

6.   36. узаконень та розпоряджень робітничо-селянського уряду України / 1927.-№39.-ст. 177.

7.   36. узаконень та розпоряджень робітничо-селянського уряду України / 1927. - № 63-65. - ст. 239, 240.

8. 33 СРСР / 1936. - № 18. - ст. 149.

9.  ЗПУРСР/ 1946. -№ 13-14. - ст. 107.

10. Ведомости ВС СССР / 1955. - № 9. - ст. 222.

11. СП УССР/1969. -№ 10. -ст. 131.

12. Ведомости ВС СССР / 1976. - № 42. - ст. 584.

13. Ведомости ВС СССР / 1966. - № 30. - ст. 596.

14.   Советское административное право / Под ред. В.И. Поповой и М.С. Студеникиной. - М.: Юрид. лит., 1988. -С.88.

15.  Галаган Й.А. Административная ответственность в СССР. - Воронеж: ВГУ, 1970. - С. 41.

16.  Бондаренко Г.П. Адміністративна відповідальність в СРСР - Львів: ЛДУ, 1975.-С. 84.

17. Гончарук- С.Т. Адміністративна відповідальність за законодавством України: Навчальний посібник. - К.. 1995. - С. 19.

18. Вельский К.С. Административная ответственность: генезис, основные признаки, структура // Государство и право. - 1999, № 12. - С. 20.

19.  Теория государства и права / Под ред. В.М. Карельского и В.Д. Пере-валоеа. - М.: Издательская группа ИНФРА.М - НОРМА, 1997. - С. 428-429.

20. Лейстп ОЕ. Санкции и ответственность по советскому праву (теоретические проблемы). - М.: Изд-во МГУ, 1981. - С. 128.

21. Теория государства и права. Курс лекций / Под ред. Н.И. Матузова и А.В. Малько. - М.: Юристъ, 1997. - С. 544.

22. Там саме.-С. 130-131.

23.   Там само.-С. 131.

24.   Там само.-С. 131-132.

25.  Общая теория государства и права: Учебник / Под ред. В.В. Лазарева. - М.: Юристъ, 1996. - С. 246.

26.  Коваль Л.В. Відповідальність за адміністративні правопорушення. -К.: Вища школа, 1975. - С. 9.

27. Адміністративне право України: Підручник для юрид. вузів і фак. /За ред. ЮЛ. Битяка. - Харків: Право, 2000. - С. 196.

28. Авер 'янов В.Б., Прокопенко В.І. Адміністрація // Юридична енциклопедія. -К., 1998. - Т. 1. - С. 59.

29. Галаган И.А. Теоретические проблемы административной ответственности по советскому праву. Автореферат докторской диссертации: 12/711/ ВНИИСЗ.

Глава 2. Уточнення визначення поняття та класифікації підстав адміністративної відповідальності

Якщо розглядати адміністративну відповідальність як специфічні правовідносини, не можливо обійти увагою підстави виникнення цих правовідносин, але насамперед слід уяснити, що розуміється під поняттям "підстава адміністративної відповідальності".

У філософії підстава визначається як явище, що виступає необхідною умовою, передумовою існування ягого-небудь іншого явища і яке слугує поясненням останнього '.

Як відомо із загальної теорії права, динаміка правовідносин пов'язана з реальними життєвими обставинами, тобто юридичними фактами. Юридичний факт - це конкретна життєва обставина, з настанням якої норма права пов'язує виникнення, зміну, припинення правовідносин ². Із цього визначення випливає, що юридичний факт складається із двох частин - правової і фактичної. Правова частина -це правова норма, що містить описання конкретних життєвих обставин, а фактична - власне самі конкретні життєві обставини.

Відповідно до цього в науці адміністративного права виділяють фактичні та юридичні (правові) підстави адміністративної відповідальності. Фактичну підставу адміністративної відповідальності становить адміністративне правопорушення (проступок) ³. Юридичні ж підстави адміністративної відповідальності пов'язують з поняттям "склад адміністративного правопорушення (проступку)". Під складом адміністративного правопорушення (проступку) розуміється сукупність встановлених законом об'єктивних і суб'єктивних ознак, що характеризують дію або бездіяльність як адміністративне правопорушення (проступок)⁴.

Проступок є фактом реальної дійсності. Склад проступку, у свою чергу, - це логічна конструкція, правове поняття про нього, що відображає суттєві властивості реальних явищ, тобто певних анти-суспільних явищ. Законодавець не створює ознак проступків, а лише відбирає з них суттєві, відмінні і конструює склади. Логічна конструкція закріплюється у праві і стає обов'язковою. Перелік закріплених в ній ознак - необхідна і достатня умова для кваліфікації діяння як адміністративного проступку. Реальне діяння тільки тоді вважається проступком, коли воно містить всі названі законом ознаки, відсутність хоча б одного з них означає відсутність складу у цілому⁵.

Розвиток заїконодавчої техніки зумовив спеціалізацію правових норм. Зокрема, щоб не повторювати десятки разів загальні властивості адміністр.ативних правопорушень (проступків), і'х закріпили нормами загальної частини КпАГІ. Тому у диспозиції будь-якої норми, що встановлює адміністративну відповідальність, немає повного переліку усіх ознак складу. Для правильного з'ясування змісту конкретного складу, окрім аналізу конкретної статті нормативного акта, необхідно розглядати її зв'язки з нормами загальної частини КпАП, з іншими частинками нормативної основи ⁶.

Взагалі, у правовій науці панує думка про те, що універсальною підставою юридичної відповідальності є саме склад правопорушення ⁷. Але досить часто виділякггь суб'єктивні підстави юридичної відповідальності (зокрема вину)^:? і правосуб'єктні підстави (допускають відповідальність лише стосовно певних осіб, що володіють здатністю нести відповідальність за вчинені ними діяння) ⁹. При цьому слід зазначити, що в кінцевому підсумку все збігається до елементів складу правопорушення (відповідно суб'єктивної сторони, суб'єкта тощо).

На сьогодні основною підставою адміністративної відповідальності фізичних осіб за чинним законодавством України визнається адміністративне правопорушення (проступок). Поняття адміністративного правопорушення (проступку) міститься у ст. 9 КпАП. Склади конкретних адміністративних правопорушень (проступків) містяться в главах 5-15 Особливої частини КпАП, а також в деяких інших законодавчих актах (наприклад, Міатному кодексі України).

Якщо говорити конкретніше, то фактичною (об'єктивною) підставою адміністративної відповідальності фізичних осіб є вчинення діяння, передбаченого у сталі Особливої частині КпАП та в деяких інших законах. Суб'єктивно]» підставою є вина, форми якої визначені у статтю: 10 і 11 КпАП. Правосуб'єктні підстави адміністративної відповідальності визначені у статтях 12-16 та 20 КпАП. До них, зокрема, належать термін відповідальності, осудність, а також ознаки спеціального суб'єкта, зокрема неповнолітніх, посадових осіб, іноземних громадян та осіб без громадянства, військовослужбовців та інших осіб, на яких поширюється дія дисциплінарних статутів.

Деякими статтями Кодексу України про адміністративні правопорушення передбачена відповідальність ще одного різновиду спеціальних суб'єктів, а саме суб'єктів підприємницької діяльності - фізичних осіб. Така відповідальність, зокрема, передбачається за порушення правил торгівлі і надання послуг (сг. 155), порушенні правил проведення розрахунків із споживачами (ст.155¹), порушення законодавства про захист прав споживачів (ст.156¹), недобросовісну конкуренцію (ст.164³), ухилення від реєстрації в органах Пенсійного фонду України, Фонду соціального страхування України та порушення порядку обчислення і сплати внесків на соціальне страхування (ст. 165^і) тощо. Всього на цей час КпАП містить близько двадцяти складів правопорушень, суб'єктами яких є громадяни - підприємці, тобто суб'єкти підприємницької діяльності - фізичні особи. Крім цього, багатьма законами України передбачається відповідальність суб'єктів підприємницької діяльності без поділу їх на фізичних і юридичних осіб.

Ще одним важливим елементом складу правопорушення є його об'єкт. Згідно з нормативним визначенням адміністративного правопорушення, яке міститься у ст. 9 КпАП, таким є державний або громадський порядок, власність, права і свободи громадян і встановлений порядок управління. Взагалі об'єкт адміністративного правопорушення - це суспільні відносини, на які адміністративне правопорушення посягає і які захищаються заходами адміністративної відповідальності. Однак ці відносини мають різний ступінь диференціації, що дає змогу говорити про існування поряд з загальним родового і конкретного об'єктів адміністративних правопорушень¹⁰. Безумовно, нормативне визначення адагіністративного правопорушення повинно містити в собі вказівку на загальний об'єкт. Враховуючи те, що адміністративна відповідальність встановлюється за порушення норм багатьох галузей права і відповідно до цього за посягання на велике коло суспільних відносин, уявляється правильним як загальний об'єкт вказати тільки правопорядок.

У теорії права під правопорядком розуміється стан впорядкованості суспільних відносин, заснований на праві і законності. Це кінцевий результат реалізації правових вимог і приписів, результат дотримання, виконання правових норм, тобто законності. Саме правопорядок є метою правового регулювання, саме для його досягнення видаються закони та інші нормативно-правові акти, здійснюється вдосконалення законодавства, вживаються заходи щодо зміцнення законності ^u. Оскільки правопорядок - це стан суспільних відносин, то посягання на будь-які з них буде посяганням на правопорядок.

За родовим об'єктом правопорушення групуються в окремі глави КпАП, і на нього вказує назва відповідної глави. Конкретний же (або безпосередній) об'єкт вказується безпосередньо в статтях Кодексу.

Що стосується підстав адміністративної відповідальності юридичних осіб, то, на відміну від адміністративної відповідальності фізичних осіб, у чинному законодавстві щодо них існують суттєві прогалини. Зокрема, практично відсутні загальні норми, яки б визначали суб'єктивні та правосуб'єктні підстави і'х адміністративної відповідальності, а також обставини, що її виключають. Використовувати ж стосовно юридичних осіб положення КпАП неможливо, оскільки увесь зміст цього кодифікованого акта, його концепція виходять з інших позицій, визнаючи суб'єктом адміністративного проступку лише фізичну особу ¹².

Проблема адміністративної відповідальності юридичних осіб на сьогодні стала надзвичайно актуальною і заслуговує на окреме вивчення.

Юридична відповідальність - явище, безпосередньо пов'язане з нормативністю права. Перш за все нормативність означає здатність регулювати певні типи суспільних відносин. Нормативність є і якістю управлінських відносин, управлінських процесів, які можуть існувати залежно від заданої мети, встановлювати і регулювати в заданому нормою права режимі порядок реалізації цих суспільних відносин, тобто визначати ступінь дозволеності або необхідності дій і вчинків, забороняти певні дії відповідно до цілей правового регулювання.

При характеристиці здатності права визначати межі необхідної поведінки суб'єктів права, їх правовий статус, суб'єктивні права і юридичні обов'язки акцент звичайно зміщується в бік формулювання моделі забороненої поведінки, що безпосередньо пов'язано з поняттям неправомірної (протиправної) поведінки і правопорушення. У загальній теорії права пануючою є думка, згідно з якою правопорушеннями є лише ті протиправні (неправомірні) діяння, які скоюються дієздатними, такими, що досягай певного віку, особами, що скоюють ці діяння умисно або з необережності (винно), якщо за ці діяння встановлені юридичні санкції. Є також невелика кількість юридичних фактів у рамках протиправних дій, з якими закон пов'язує настання відповідальності, навіть якщо вина відсутня. Тому якщо є неправомірне діяння, але немає вини, то, як правило, немає ні правопорушення, ні відповідальності¹³. Слід зазначити, що така конструкція в цілому виправдовує себе: в найбільшій мірі в кримінальному праві, в меншій - у цивільному, а в адміністративному виявляються додаткові труднощі.

Розвиток законодавства про адміністративну відповідальність йде шляхом включення до Особливої частини КпАП нових складів адміністративних правопорушень (проступків), а також передбачення таких складів в окремих законодавчих актах. Таким чином відбувається розширення кола правових підстав адміністративної відповідальності.

Очевидно, що наука адміністративного права не може створити власних підстав адміністративної відповідальності, її завданням є осмислення з теоретичних позицій тих підстав, шо передбачені у діючому законодавстві. Таке осмислення, зокрема, передбачає:

визначення юридичної природи тих підстав адміністративної відповідальності, які закріплені на нормативному рівні, уточнення у зв'язку з цим змісту окремих підстав;

відповідну оцінку чинного законодавства, що визначає такі підстави;

внесення пропозицій щодо вдосконалення законодавства, яке визначає підстави адміністративної відповідальності.

Очевидно, що при розробці нових складів адміністративних правопорушень (проступків) законодавець повинен враховувати і поняття адміністративного правопорушення (проступку), що міститься у загальній частині КпАП, але так відбувається не завжди.

Є.В. Додін та О.І. Остапенко ¹⁴ під адміністративним деліктом у загальному вигляді якраз і розуміють підставу адміністративної відповідальності. Це поняття використовує для позначення підстави адміністративної відповідальності і Д.М.Бахрах ¹⁵.

Традиційно понятгя "делікт" походить з римського права, де "деліктами" йменувались всі протиправні дії, з поділом їх на приватні, або цивільно-правові (delictum - privatum), і квазі-делікти, різноманітні порушення іншого роду (quasidelictum) ¹⁶. Саме ця обставина робить поняття "адміністративний делікт" дуже зручним для використання його як узагальнюючого позначення підстав адміністративної відповідальності.

Протиправний стан як підстава адміністративної відповідальності. Особливим видом адміністративного делікту можна вважати протиправний стан.

Так, у ст. 23 Закону України "Про захист прав споживачів" серед інших видів порушень законодавства про захист прав споживачів, за які несуть відповідальність господарюючі суб'єкти сфери торгівлі, громадського харчування і послуг, у тому числі громадяни-підпри-ємці, зазначена і відсутність необхідної, доступної та достовірної інформації про товар, роботу, послугу. Крім того, ст. 20 Закону України "Про оподаткування прибутку підприємств" встановлена відповідальність платників податків, які не мають на момент перевірки податковим органом податкових декларацій про прибуток і розрахунків, пов'язаних з нарахуванням та сплатою податку за відповідні періоди. Очевидно, що відсутність інформації в першому випадку і відсутність певних документів у другому, не є ні дією, ні бездіяльністю. Якщо дія або бездіяльність - це форми поведінки, явища, що повинні розглядатись у динаміці, то стан - явище статичне. Стосовно дій або бездіяльності стан є їх наслідком.

Аналогічним чином, протиправним станом можна вважати і одну з підстав застосування передбачених ст. 11 Закону України "Про державну податкову службу в Україні" санкцій у вигляді призупинення операцій перевірюваного підприємства (установи, організації) на банківських рахунках, а саме відсутність обліку об'єктів оподаткування¹⁷.

Окремі автори стверджують, що особливим видом правопорушення є створення протиправного стану - самовільне вселення або будівництво, утримання чужих речей, укладення протизаконної угоди, видання незаконного акта, що порушує права громадян чи покладає на них не передбачені законом обов'язки тощо ¹⁸. В даному випадку протиправний стан буде наслідком протиправних дій, і об'єктивна сторона такого правопорушення буде складатись із дій зі створення протиправного стану і наслідків таких дій, тобто самого такого стану.

Л.В.Коваль відносить неправомірні стани до юридичних подій. Він зазначав, що існує декілька критеріїв для класифікації юридичних фактів. По-перше, факти прийнято поділяти за ознакою їх зв'язку з індивідуальною волею. Це юридичні події, тобто факти об'єктивного характеру, що здійснюються без участі волі. Сюди ж належать різні неправомірні стани, коли несвідомо діючі сили породжують такий стан речей, який суперечить праву ¹⁹.

Не заперечуючи цього положення, слід зазначити, що протиправний (неправомірний) стан може утворюватись і внаслідок свідомих дій. Наприклад, власник або працівник торговельного підприємства знищує документи, що свідчать про країну походження товару, і видає його за товар, виготовлений в іншій країні. Знищення таких документів призведе до утворення протиправного стану у вигляді відсутності достовірної інформації про товар і це буде підставою притягнення підприємства до адміністративної відповідальності згідно з Законом України 'Про захист прав споживачів".

Слід зазначити, що протиправний стан як підстава адміністративної відповідальності передбачений і Кодексом про адміністративні правопорушення. В загальній частині Кодексу ця підстава не знайшла свого відображення, але аналіз деяких норм свідчить про те, що вона існує. Так, ст. 102 КпАП встановлена відповідальність за експлуатацію газовикористовуючих установок без обліку витрат газу або без обліку теплової енергії і продукції, вироблюваних з застосуванням газу, чи відсутність (несправність) передбачених проектом газовикорис-товуючої усталовки засобів автоматичного регулювання процесів горіння газу, або приладів теплотехнічного контролю, або тепло-утилізаційного устаткування, яісі б забезпечували раціональне й ефективне використання газу. Експлуатація установок - це дійсно дія, але відсутність або несправність приладів ніяк не можуть бути дією чи бездіяльністю і за своі'м змістом це є протиправним станом. Статтею 103 КпАП передбачена відповідальність за непідготовленість до роботи передбаченого для газоспоживаючого підприємства, установи й організації резервного паливного господарства або непідготовленість газовикористовуючих установок до роботи на встановлених резервних видах палива. Очевидним є те, що непідготовленість не є ні дією, ні бездіяльністю, це також є протиправним станом. Статтею 164² КпАП поряд з діями, за які передбачена адміністративна відповідальність, має місце і протиправний стан, який виражається у відсутності бухгалтерського обліку, хоча деякі автори вважають це продовжуваним правопорушенням²⁰.

Як відомо, загальним об'єктом правопорушення є ті суспільні відносини, яким правопорушенням завдається шкода. У випадках, що розглядаються, протиправний стан згадає шкоди суспільним відносинам певного типу тим, що він створює умови вчинення різноманітних правопорушень. Саме в цьому полягає суспільна шкідливість протиправного стану.

Пунктом 20 Порядку заняття торговельною діяльністю і правил торговельного обслуговування населення, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.95 p., передбачено обов'язок працівників господарюючого суб'єкта, що здійснює продаж товарів, надати покупцю інформацію про товари в обсязі, передбаченому законодавством. Статтею 3 Закону України "Про захист прав споживачів" встановлено, що споживачі, які перебувають на території України, під час придбання, замовлення або використання товарів (робіт, послуг) для задоволення своїх побутових потреб мають право на необхідну, доступну та достовірну інформацію про кількість, якість і асортимент товарів (робіт, послуг). Відсутність такої інформації створює протиправний стан, тобто створює умови для ненадання покупцеві належної інформації і тим самим порушення його суб'єктивного права.

Оскільки протиправний стан створює умови для вчинення різноманітних правопорушень, мета адміністративної відповідальності за протиправний стан полягає у тому, щоб змусити суб'єкта підприємницької діяльності вжити заходів щодо ліквідації таких умов. Тобто адміністративне стягнення в даному віиіадку виконує функцію адміністративного попередження правопорушень.

Оскільки протиправний стан не є дією і не є бездіяльністю, об'єктивна сторона протиправного стану матиме деіцо інший зміст. Об'єктивна сторона протиправного стану показує, в чому він має зовнішнє вираження, тобто які фактичні обставини утворюють протиправний стан.

Так, наприклад п. 17 Правил продажу непродовольчих товарів, затверджених наказом Міністерства зовнішніх економічних зв'язків і торгівлі України від 27.05.96 р. №294, встановлено, що при продажу товарів вітчизняного та іноземного виробництва господарюючий суб'єкт зобов'язаний забезпечити надання покупцям доступної та достовірної інформації про товари державною чи іншою мовою відповідно до Закону УРСР "Про мови в Українській РСР", яка повинна містити:

назву нормативних документів, вимогам яких повинні відповідати товари;

перелік основних споживчих властивостей товару;

ціну та умови придбання товару;

дату виготовлення;

гарантійні зобов'язання виробника;

правила та умови ефективного використання товарів;

термін служби (придатності) товарів, відомості про необхідні дії покупця після його закінчення, а також можливі наслідки в разі невиконання цих дій;

найменування та адресу виробника і підприємства, яке здійснює його функції щодо прийняття претензій від покупця, а також проводить ремонт, технічне обслуговування;

дані про сертифікацію товарів (якщо вони підлягають обов'язковій сертифікації).

Відсутність інформації, що належить хоча б до одного пункту зазначеного переліку, становитиме об'єктивну сторону порушення у вигляді протиправного стану, відповідальність за яке передбачена в абзаці восьмому ст.23 Закону України "Про захист прав споживачів".

Суб'єктом протиправного стану буде фізична або юридична особа, в господарстві якої виник і має місце цей протиправний стан. Господарство при цьому можна визначити як територію, на якій суб'єкт підприємництва здійснює свою діяльність, а також розташовані'на цієї території засоби виробництва, майно тощо.

Певні труднощі виникають з визначенням суб'єктивної сторони протиправного стану. Уявляється, що суб'єктивна сторона повинна характеризувати відношення суб'єкта до існуючого в його господарстві протиправного стану й усвідомлення того, що цей стан створює умови для вчинення правопорушень.

З точки зору оцінки суб'єктом протиправного стану, що виник у його господарстві, можна виділити декілька ситуацій.

1. Активне усвідомлення, яке має місце, коли суб'єкт підприємницької діяльності - фізична особа або посадова особа, що входить до складу суб'єкта підприємницької діяльності - юридичної особи, усвідомлює наявність протиправного стану і те, що він створює умови для вчинення правопорушень і вживає заходів щодо ліквідації цього стану.

2.  Пасивне усвідомлення, яке має місце, коли суб'єкт підприємницької діяльності - фізична особа або посадова особа, що входить до складу суб'єкта підприємницької діяльності - юридичної особи, усвідомлює наявність протиправного стану і те, що він створює умови для вчинення правопорушень і не вживає заходів щодо ліквідації цього стану.

3. Коли суб'єкт підприємницької діяльності - фізична особа або посадова особа, що входить до складу суб'єкта підприємницької діяльності - юридичної особи, не усвідомлює наявності протиправного стану і те, що він створює умови для вчинення правопорушень, але повинен усвідомлювати це.

При вирішенні питання про притягнення суб'єкта підприємницької діяльності за протиправний стан, безумовно, необхідно оцінювати його ставлення до цього протиправного стану. Якщо має місце активне усвідомлення, то це повинно бути підставою для звільнення від відповідальності.

Підсумовуючи викладене, протиправний стан як підставу адміністративної відповідальності можна визначити таким чином: протиправний стан - це передбачена законом сукупність фактичних обставин, які створюють умови для вчинення правопорушення і за наявності яких передбачена адміністративна відповідальність.

Коло осіб, які притягуються до адміністративної відповідальності за протиправний стан, на цей час обмежується суб'єктами підприємницької діяльності (Закони України "Про захист прав споживачів", "Про оподаткування прибутку підприємств") та посадовими особами (статті 102, 103, 164² КпАП). Очевидно, що це коло є достатнім, але при його визначенні необхідно віазати на характер зв'язку між цими особами і власне протиправним станом. Визначити, що це повинні бути винні особи, не можна, оскільки класичне поняття вини для протиправного стану не підходить. Навіть якщо протиправний стан виник внаслідок стихійного лиха, а не дій або бездіяльності конкретних осіб, його протиправність і суспільна шкідливість від цього не зникають.

У випадках, коли суб'єктом адміністративної відповідальності за протиправний стан є суб 'єкт підприємницької діяльності, зв'язок між суб'єктом і станом виражається в тому, що ст;ш повинен мати місце в господарстві саме цього суб'єкта підприємницької діяльності. Господарська діяльність будь-якого суб'єкта має вираження не тільки у зовнішніх діях, а й у діяльності всередині самого суб'єкта, і він несе відповідальність і за цю діяльність. Зокрема, у ст. 21 Закону України"Про підприємства" зазначено, що за порушення договірних зобов'язань, кредитно-розрахункової і податкової дисципліни, вимог до якості продукції та інших правил здійснення господарської діяльності підприємство несе відповідальність, передбачену законодавством.

Якщо ж суб'єктом адміністративної відповідальності за протиправний стан виступає посадова особа, то зазначений зв'язок виражається через його обов'язки щодо забезпечення організаційно-розпорядчої, господарської та інших видів діяльності відповідно до вимог нормативно-правових актів.

Цивільне правопорушення як підстава адміністративної відповідальності. Ст. 23 Закону України "Про захист прав споживачів", поряд з іншими порушеннями, передбачена відповідальність господарюючих суб'єктів сфери торгівлі, громадського харчування і послуг, у тому числі громадян-підприємців за порушення умов договору між споживачем і продавцем (виконавцем) на виконання роботи, надання послуги у розмірі ста відсотків вартості роботи, послуги. З визначення адміністративного правопорушення, наведеного у ст. 9 КпАП випливає, що об'єктом правопорушення виступають державний або громадський порядок, власність, права і свободи громадян та встановлений порядок управлінвл. Очевидним є те, що об'єкт зазначеного вище порушення не стосується державного або громадського порядку, власності або встановленого порядку управління. Залишаються лише права і свободи громадян. Статтею 42 Конституції України встановлено, що держава .захищає права споживачів. Оскільки ця стаття міститься в розділі Конституції, який має назву "Права, свободи та обов'язки людини і громадянина", логічним буде твердження, що права споживачів належать до прав громадянина.

Права споживачів закріплені у ст. З Закону України "Про захист прав споживачів" і до них, зокрема, належать:

право на державний захист своїх прав;

право на гарантований рівень споживання;

право на належну якість товарів (робіт, послуг), торговельного та інших видів обслуговування;

право на безпеку товарів (робіт, послуг);

право на необхідну, доступну та достовірну інформацію про кількість, якість і асортимент толарів (робіт, послуг);

право на відшкодування збитків, завданих товарами (роботами, послугами) неналежної якості, а також шкоди, заподіяної небезпечними для життя і здоров'я людей товарами (роботами, послугами) у випадках, передбачених законодавством;

право на звернення до суду та інших уповноважених державних органів за захистом порушених прав;

право на об'єднання в громадські організації споживачів.

Окрім цього, ст. 15 цього ж закону закріплені права споживача у разі порушення виконавцем умов договору про виконання робіт і надання послуг. До таких прав можна піднести:

право відмовитись від договору про виконання робіт і надання послуг;

право вимагати відшкодування збитків;

право вимагати усунення недоліків чи відшкодування витрат, яких він зазнав при усуненні своїми засобами недоліків роботи, або відповідного зменшення винагороди за роботу (послугу).

Як видно із наведеного вище переліку прав споживачів, порушення умов договору не посягає на права споживачів, за винятком тих випадків, коли порушення умов договору стосується яюсті робіт і послуг. В інших випадках, наприклад, коли виконавець порушує терміни виконання робіт або надання послуг, встановлені у договорі, порушення умов договору не буде адміїгістративним правопорушенням, оскільки за об'єктом посягання не може бути віднесено до них.

Із теорії цивільного права відомо, що договір є різновидом цивільно-правових угод і виступає підставою виникнення зобов'язань ²¹. У свою чергу, порушення саме зобов'язань стороною цивільно-правового договору є характерною ознакою цивільного правопорушення, і на це вказується багатьма дослідниками. Так, залежно від характеру цивільно-правового порушення можна розрізнити договірні та позадоговірні правопорушення. Перші пов'язані з порушенням зобов'язань стороною цивільно-правового договору, другі - з недотриманням або невиконанням вимог цивільно-правових норм ²². Невиконання договірних зобов'язань відносить до цивільних правопорушень і О.Е-Лейст. Даючи визначення цивільного правопорушення, він зазначає, що "цивільні правопорушення (делікти) - завдання неправомірними діями шкоди особистості або майну громадянина, а також завдання шкоди організації, укладання протизаюнної угоди, невиконання договірних зобов'язань, порушення права власності, авторських або винахідницьких прав та інших цивільних прав" ²³.

Ще одним аргументом на користь визнання циві.іьного правопорушення можливою підставою адміністративної відповідальності є форма протиправної поведінки, яка має місце у вишідку, що розглядається. Протиправною вважається така поведінка особи, яка порушує приписи закону чи іншого нормативного акта або виразилась у невиконанні чи неналежному виконанні договірного зобов'язання або в заподіянні позадоговірної шкоди життю, здоров'ю чи майну іншої особи тощо ²⁴. Згідно з вимогами ст. 151 Цивільного кодексу України, в силу зобов'язання одна особа (боржник) зобов'язана вчинити на користь іншої особи (кредитора) певну дію, як-от: передати майно, виконати роботу, сплатити гроші та інше або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку. Протиправність поведінки боржника або кредитора в зобов'язанні полягає в порушенні зобов'язання²⁵. Порушення умов договору якраз і є порушенням зобов'язання. Тобто в даному випадку поведінка виконавця протиправна в цивільно-правовому розумінні.

Розглянутий вище приклад не є поодиноким. У п. З ст. 14 Закону України "Про державний матеріальний резерв" зазначено, що за прострочення поставки, недопоставку (неповне закладення) матеріальних цінностей до державного резерву постачальник (виготовлювач) сплачує неустойку розміром 50 відсотків вартості недопоставлених (незакладених) матеріальних цінностей. Поставка матеріальних цінностей до державного резерву здійснюється на підставі державних контрактів (договорів). Згідно з п. 4 ст. 8 зазначеного Закону центральний орган виконавчої влади, що здійснює управління державним резервом, укладає або доручає підприємствам, установам і організаціям, що належать до сфери його управління, укладення державних контрактів (договорів) на поставку матеріальних цінностей до державного резерву. Зазначені контракти (договори) є цивільно-правовими і служать підставою виникнення зобов'язань щодо поставки матеріальних цінностей до державного резерву. Прострочення поставки або недопоставка будуть якраз; виступати як порушення зобов'язань.

Таким чином, зазначене вище порушення також є цивільним. Навіть санкція, яка застосовується за це порушення, є цивільно-правовою і має назву "неустойка". Але відповідальність за це порушення буде адміністративною, оскільки згідно зі ст. 15 цього ж Закону фінансові санкції, передбачені пунктами 2-5, 7-15 ст. 14, застосовуються за рішенням центрального органу виконавчої влади, що здійснює управління державним резервом, тобто органом адміністративної юрисдикції, і до того ж у безсшрному порядку. При цьому в літературі висловлювалась думка, що законна неустойка часто набуває вигляду адміністративного штрафу ²⁶.

Власне факт встановлення адміністративної відповідальності за цивільні правопорушення не є чимось незвичним. Це лише додаткове підтвердження того, що адміністративне правопорушення не є винятковою підставою адміністративної відповідальності. Для притягнення до адміністративної відповідальності замість цивільної цивільне правопорушення повинно бути більш суспільне шкідливим. Встановлюючи адміністративну відповідальність за цивільні правопорушення, держава тим самим вказує на особливу важливість окремих цивільно-правових відносин, що підлягають правовій охороні. При цьому точніше було б сказати, що відбувається притягнення до адміністративної відповідальності не замість цивільної, а разом з нею. В даному випадку адміністративна відповідальність не виключає цивільної. Однак підстава при цьому буде одна, а різними будуть тільки стягнення та порядок їх застосування.

Література (до гл.2)

1.  Философский словарь / Под ред. М.М.Розентапя. - 3-е изд. - М.: Изд-во политической литературы, 1975. - С.298.

2.   Теория государства и права / Под ред. В.М. Карельского и В.Д.Перева-лова. - М.: Издательская группа ИНФРА.М - НОРМА, 1997. - С.352.

3. Битяк Ю.П., Зуй В.В. Административное право Украины (Общая часть): Учебное пособие. -X.: Одиссей, 1999. -С.124.

4.   Там само.-С.127.

5.  Бахрах Д.Н. Административное право: Учебник. - М.: БЕК, 1997. -С. 218.

6. Там само. - С.218-219.

7. Матвеев Г.К. Основания имущественной ответственности частных предпринимателей // Государство и право. - 1993. - №9. - С.97.

8. Малеин Н.С. Современные проблемы юридической ответственности // Государство и право. - 1994. - №6. - С.30.

9.   Лесъков П. Как защитить интересы предприятия // Бизнес. - 1995. -X2l.-C.14.

10. Овчарова Е.В. Материально-правовые проізлемьі административной ответственности юридических лиц (к проекту Кодекса Российской Федерации об административных правонарушениях) // Государство и право. - 1998. -Х°7._ГС.16.

11.  Общая теория права и государства / Под ред. В.В.Лазарева. - М.: Юристъ, 1996. - С.218-2І9.

12.   Герасименко Є. Суб'єкт адміністративного проступку // Право України. - 1999. - Х°4. - С.44.

13. Агеева Е.А. Юридическая ответственность в государственном управлении (социально-правовой аспект). - Л.: Изд-во ЛГУ, 1990. - С.21-23.

14.   Додин Е.В. Административная деликтология: Курс лекций. - Одесса, 1997; Остапенко О.І. Адміністративна деліктологія: Автореф. дис. ... доктора юрид. наук: 12.00.07 / Нац. акад. внутр. справ. - К., 1997.

15.   Бахрах Д.Н. Административное право: Учебник. - М.: БЕК, 1996. -С.284.

16.  Коваль Л.Д. Административно-деликтное отношение. - К.: Вища школа, 1979.-С.21.

17.  Тенькав С. Все о штрафных санкциях // Бизнес (Документы, комментарии, консультации). - 1996. - № 46. - С.1.

18.  Теория государства и права: Курс лекций / Под ред. М.Н.Марченко. -М.: Зерцало, 1997. - С.459.

19.  Коваль Л.Д. Адмшшстративно-деликтное отношение. - К.: Вища школа, 1979. - С.64-65.

20.  Мельник Б. Кое-что об административных штрафах // Финансовая Украина. - 10.01.1996. - С.50.

21.   Цивільне право. Частина друга / За ред. О.А.Підопригори і Д.В.Бобрової. - К.: Вентурі, 1996. - С.8

22. Общая теория права и государства: Учебник / Под ред. В.В.Лазарева.-М.: Юриста, 1996.--С.239.

23. Теория государства и права: Курс лекций / Под ред. М.Н.Марченко. -М.: Зерцало, 1997. -С.459.

24.  Цивільне право. Частина перша / За ред. О.А.Підопригори і Д.В.Бобрової. - К.: Вентурі, 1996. - С. 215.

25.   Там само.-С. 215.

26.   Азімов Ч.Н. Забезпечення виконання зобов'язань: Навчальний посібник. - X., 1995. - С. 6.

Глава 3. Юридичні особи як суб'єкти

адміністративної відповідальності

Суперечливість наукових поглядів на проблему. Питання про те, чи можуть бути юридичні особи суб'єктом адміністративної відповідальності, вже давно є предметом дискусії українських вче-них-правознавців.

Так, Л.В.Коваль зазначав: "Тривалий досвід (зокрема 30-50-х років) свідчить про неефективність застосування адміністративної відповідальності до юридичних осіб (у 1961 р. від цієї практики відмовились). Адміністративна відповідальність - це репресивний вид відповідальності, за якого покарання має характер особистого зазнавання кари, а вплив спрямовується на волю правопорушника з тим, щоб змусити його відчувати певне психічне переживання кари, докладати зусиль до подолання мотивів, якими обумовлюється його ірраціональна поведінка, та стимулювати мотиви, що мають схилити правопорушника до поведінки, яка узгоджується з правовими нормами. Лише особиста (персональна) відповідальність за адміністративні правопорушення може забезпечити здійснення таких функцій покарання, як осуд, страхання, запобігання, виправлення, перевиховання. Тут встановлення особистої вини та форм її прояву є основною умовою (суб'єктивною підставою) застосування відповідальності, покарання. Відсутність вини не створює складу проступку. До того ж визнання суб'єктами адміністративної відповідальності юридичних осіб не узгоджується з процесуальним порядком порушення справ про адміністративні правопорушення, що передбачає складання протоколу на конкретну особу, ознайомленім її з матеріалами справи, отримання від неї пояснень тощо" ¹.

Аналогічну думку щодо неможливості юридичної особи бути суб'єктом адміністративного проступку, але з дещо іншою аргументацією, висловлював ГП.Бондареню. Він зазначав: "Помилковість твердження окремих авторів, що суб'єктом адміністративного проступку може бути юридична особа, полягає в тому, що вони механічно підмінюють поняття суб'єкта адміністративного примусу поняттям суб'єкта адміністративного проступку, безпідставна розширюють межі адміністративної відповідальності, включаючи до неї і правопорушення, які не є адміністративними проступками і за які не настає адміністративна відповідальність, а застосовуються заходи адміністративного запобігання або адміністративного припинення" ².

Водночас Г.П.Бондаренко визнавав, що тривалий час у радянській правовій науці та законодавстві була поширена думка, що суб'єктом адміністративного проступку можуть бути юридичні особи. Однак Указом Президії Верховної Ради СРСР "Про подальше обмеження штрафів, що накладаються в адміністративному порядку" від 21.06.61р. було встановлено: "Скасувати накладення штрафів в адміністративному порядку на установи, підприємства й організації. Встановити, що штрафи відповідно до чинного законодавства накладаються на тих службових осіб, які в порядку виконання своїх службових обов'язків повинні вживати з;аходів до своєчасного виконання встановлених правил" ³. Цілком зрозуміло, що за умов радянського планового господарства така ідея була виправданою, оскільки замість перекладання грошей з однієї "майже" державної кишені до іншої вводилась конкретна відповідальність винних посадових осіб ⁴.

Проте майже через двадцять років ст. 1 Указу Президії Верховної Ради СРСР від 19.02.81 р. "Про порядок введення в дію Основ законодавства Союзу РСР і союзних республік про адміністративні правопорушення" було встановлено, що вступ в силу цих Основ не стосується діючих актів законодавства з питань відповідальності юридичних осіб в адміністративному порядку. Як зазначив В.І. Новоселов: "Ця норма має принципове значення для визнання юридичних осіб одним із суб'єктів адміністративної відповідальності поряд з іншими суб'єктами - громадянами, посадовими особами, іноземними громадянами й особами без громадянства... Встановлення адміністративної відповідальності юридичних осіб - один із засобів забезпечення виконання покладених на них обов'язків, її потрібно розглядати також як складову частину єдиної системи щодо забезпечення соціалістичної законності і державної дисципліни"⁵.

Найбільш послідовно позицію щодо визнання юридичних осіб суб'єктами адміністративної відповідальності відстоює Є.В. Додін. Навіть після прийняття згаданого Указу Президії Верховної Ради СРСР від 21.06.61 р. він зберіг свою точку зору ⁶ і продовжує дотримуватись її і сьогодні ⁷'⁸. Зокрема, він наголошує: "Тривалий час в адміністративно-правовій науці суб'єктом проступку визнавалась лише фізична особа, що знайшло своє відображення у Кодексі України про адміністративні правопорушення.

Однак розвиток ринкових відносин, виникнення приватного підприємництва зробили необхідним посилити контроль з боку держави за додержанням юридичними особами обов'язків у сфері здійснення виконавчої влади і встановити адміністративну відповідальність у разі порушення цих обов'язків" ⁹. У навчальному посібнику харківських учених адміністративній відповідальності юридичних осіб присвячено навіть розділ в одній із тем¹⁰. Аналогічної точки зору дотримуються й деякі інші автори, зокрема стверджуючи, що "суб'єктами адміністративних правопорушень можуть бути делікто-здатні фізичні та юридичні особи, які скоїли ті чи інші правопорушення" ¹¹.

На Першій національній науково-теоретичній конференції "Адміністративне право: сучасний стан і напрями реформування" (м. Яремне, 18-21 червня 1998 р.) ¹², і на Другій такій самій конференції (м. Суми, 25-27 травня 2000 р.)¹³ неодноразово зверталась увага на те, що юридичні особи є повноцінними суб'єктами адміністративної відповідальності.

Аналогічну думку висловлюють і російські вчені-правознавці. Зокрема, про необхідність визнання юридичних осіб суб'єктами адміністративної відповідальності йшлося на Всеросійській науково-практичній конференції "Актуальні проблеми адміністративного пр'а-ва Росії", що відбулась у травні 1998 р.¹⁴ В цілому стан розробки проблеми адміністративної відповідальності юридичних осіб у Росії можна виразити так: "Хоча питання адміністративної відповідальності юридичних осіб ще є предметом дискусій спеціалістів і поки не отримало у вітчизняному праві ні концептуально визначеного, ні практично прийнятного розв'язання, проте чимало діючих нормативних правових актів уже передбачають таку відповідальність" ¹⁵.

Слід також зазначити, що й ті вчені, котрі свого часу виступали проти визнання юридичних осіб суб'єктами адміністративної відповідальності, поступово змінювали своє ставлення до цього питання. Так, наприклад, Л.В.Коваль зазначав: "Особливим видом адміністративної відповідальності є відповідальність за порушення законодавства про виняткову (морсььу) економічну зону України (Закон України "Про виняткову (морську) економічну зону України", 1995 p.), оскільки суб'єктами відповідальності, .псу застосовує рай(міськ)суд, можуть бути як фізичні, так і юридичні особи, які вправі оскаржувати постанову суду" ¹⁶.

Деякі дослідники, не заперечуючи можливості юридичних осіб бути суб'єктами адміністративної відповідальності, вііажають, що дана позиція більше відповідає перспективам удосконалення інституту адміністративної відповідальності, ніж реаліям сьогоднішнього дня¹⁷.

Однак і на сьогодні досить поширеним аргументом проти віднесення юридичної відповідальності, що передбачається різноманітними законами для юридичних осіб, до адміністративної¹⁸ є твердження про те, що суб'єктом адміністративної відповідальності не може бути юридична особа ¹⁹. При цьому ключовою тезою є те, що юридичні особи не передбачені як суб'єкти адміністративних правопорушень у тексті КпАП.

Н.О.Саніахметова, зокрема, зазначає: "...штрафи, що стягуються Антимонопольним комітетом України відповідно до сг. 19 Закону України "Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності", слід відрізняти від стягнення штрафів як заходів адміністрагивної відповіда,гьності згідно з Кодексом про адміністративні правопорушення України (КпАП).

їх відмінність можна простежити за декількома підставами. Так, вони відрізняються за суб'єктами правопорушення, на яких штрафи накладаються. Штрафи за ст. 19 Закону застосовуються лише до підприємців - юридичних осіб, а згідно з КпАП - до посадових осіб органів влади й управління, керівників (розпорядників кредитів) підприємств (об'єднань, господаремлх товариств тощо), а також до громадян, що займаються підприємшщькою діяльністю без створення юридичної особи (тобто до фізичних осіб - суб'єктів підприємницької діяльності" ²⁰.

Це положення є досить спірним. Відсутність юридичних осіб серед суб'єктів адміністративної відповідальності, передбачених КпАП України, ще не свідчить про їх неможливість бути такими.

Обгрунтування адміністративної деліктоздатності юридичних осіб. Перше фундаментальне наукове дослідження поняття юридичної особи було здійснено Ф.К.Савін'ї у середині XIX ст. і увійшло в історію під назвою "теорія фікцій" або "теорія уособлення". Суть теорії фікцій полягає в такому: оскільки, з одного боку, волею, свідомістю, тобто властивостями суб'єкта права, володіє тільки людина, окрема людські особистість, а з другого боку, життя дає численні приклади того, як майнові права належать не окремій людині, а спілці людей, корпорації, законодавець визнає за цією корпорацією властивості особистості, суб'єкта. Інакше кажучи, ця корпорація уособлюється, персоніфікується. При цьому законодавець розуміє, що корпорація особистістю бути не може, тобто припускає фікцію. Зазначена теорія була прийнята законодавством і водночас зазнала критики з боку юристів. Слабкі сторони цієї теорії є очевидними: фікцію застосовують лише внаслідок тимчасової відсутності у юриспруденції достатніх технічних засобів.

Особливе місце у доктринах юридичної особи посідає концепція її існування як реального суб'єкта реальних суспільних відносин. Засновник так званої органічної теорії юридичної особи (ХГірке стверджував, що юридична особа - це особливий тілесно-духовний організм, спільна особистість. Це не продукт правопорядку, а реально існуючий організм, на який держава впливає, але не закликає до життя. Органічна теорія виходить з того, що всі колективи, які задовольняють відомим фактичним умовам, є юридичними особами. Усяка юридична особа має потребу у волі для здійснення своїх прав. Тим часом реальна воля існує тільки у людини, тому тільки людські індивіди і можуть висловлювати волю колективних осіб, а це можливо, якщо останні мають відповідні органи. У такій побудові орган є ні чим іншим, як індивідом, що передає назовні волю колективної особи. Колектив у юридичному сенсі є ніщо без своїх органів. Між колективом і органом не існує ніяких юридичних стосунків, оскільки вони представляють єдину особу. Існує одне юридичне ціле, колектив, організований, мислячий і бажаючий через свої органи.

Ця теорія також була піддана критиці, але прибічники ідеї О.Гірке розвинули її в рамках так званої реалістичної теорії. Зокрема, Л.Мішу іР.Салейль зауважували, щоб людський колектив перетворився на самостійну особу, відмінну від суми індивідів, що його складають, необхідні: а) наявність у колективу постійного інтересу, відмінного від індивідуальних інтересів його членів; б) відповідна організація, здатна виявляти колективну волю, представляти і захищати спільний інтерес; в) включення колективу в юридичне середовище.

Сучасна доктрина юридичної особистості корпорацій у цілому базується або на теорії фікцій, або на органічній (реалістичній), або на позитивістських теоріях юридичної особи, практично не вносячи нічого принципово нового в жодну з них. Разом з тим, як це не парадоксально, існуюча і нині множинність теорій юридичної особи не впливає негативно на практику його функціонування. Першочергова мета, яка стояла перед дослідниками феномена юридичної особи, - обгрунтування розмежування майна корпорації й учасників цієї корпорації, а також третіх осіб. Саме спільність вказаної мети, незважаючи на різнобій думок, об'єднує теорії юридичної особи і дозволяє всім їм чудово обслуговувати потреби сучасного капіталістичного обігу. Юридична особа постає як суб'єкт публічного і приватного права, що вступає в цивільні, адміністративні, кримінальні та трудові відносини від свого власного імені і відповідаючого в рамках цих відносин власним майном ²¹.

Враховуючи це, не зовсім зрозумілими є твердження деяких дослідників про те, що юридична особа - цивільно-правова категорія і її застосування для регулювання інших суспільних відносин не виправдане ні теоретично, ні практично ²².

Якщо на стадії свого максимального розвитку категорією "юридична особа" охоплювались всі його суспільні відносини, закладеш у поняттях "обмін", "обіг", за сучасних умов суспільні відносини не обмежуються вже обміном, а включають і відносини між державою та суб'єктами підприємництва, а також між засновниками підприємства і самим підприємством та торкаються параметрів регулювання й управління їх господарською (підприємницькою) діяльністю. В результаті категорією юридичної особи неможливо опосередкувати обсяг їх правосуб'єктності. Логічним продовженням її стає категорія "суб'єкт підприємництва", а конкретним її виразом — підприємство. Але це зовсім не означає відмови від поняття юридичної особи. Всі підприємницькі структури й організації, що беруть участь у сфері обігу, повинні володіти правами юридичної особи²³.

Відповідно до ст. 23 Цивільного кодексу України юридичними особами визнаються організації, які мають відокремлене майно, можуть від свого імені набувати майнових та особистих немайнових прав і нести обов'язки, бути позивачами і відповідачами в суді, арбітражі або у третейському суді.

Як зазначалося вище, для правопорушника відповідальність полягає у виконанні додаткових обов'язків обтяжуючого характеру або в обмеженні його прав. Із наведеного в Цивільному кодексі України визначення юридичної особи випливає, що стосовно юридичних осіб існує потенційна можливість застосування санкцій різноманітного характеру:

• володіння відокремленим майном зумовлює можливість застосування санкцій майнового (за змістом) характеру ( стягнення недоїмки, штрафу, пені тощо);

•  можливість набувати від свого імені майнових та особистих немайнових прав зумовлює застосування санкцій у вигляді обмежень цієї можливості (наприклад, ст.37 Закону України "Про зовнішньоекономічну діяльність" передбачено застосування до конкретних суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності та іноземних суб'єктів господарської діяльності індивідуільного режиму ліцензування у випадках порушення такими суб'єктами положень цього Закону стосовно антимо-нопольних заходів, заборони недобросовісної конкуренції, обмеження реекспорту, заборони демпінгу та інших зазначених в ньому положень, що встановлюють певні заборони, обмеження або режими здійснення зовнішньоекономічних операцій з дозволу держави. Крім того цією ж статтею передбачено тимчасове зупинення зовнішньоекономічної діяльності у разі порушення цього закону або пов'язаних з ним законів України, проведення дій, які можуть зашкодити інтересам національної економгжої безпеки);

• організаційна єдність зумовлює можливість застосування санкцій, направлених на ліквідацію цієї єдності (наприклад, ст.53 Закону України "Про захист економічної конкуренції" передбачено, що якщо суб'єкт господарювання зловживає монопольним (домінуючим) становищем на ринку, органи Антимонопольного комітету України мають право прийняти рішення про примусовий поділ суб'єкта господарювання, що займає монопольне (домінуюче) становище).

Таким чином, юридична особа є потенційно деліктоздатною, тобто здатна нести відповідальність, причому не тільки цивільно-правову, а й адміністративну. Цивільно-правова відповідальність використовує тільки один напрям впливу на юридичних осіб, виключно через майно. В той же час адміністративна відповідальність охоплює всі можливі напрями впливу.

Як уже було вказано вище, поняття адміністративного правопорушення (проступку) включає в себе і передбаченість настання за це діяння адміністративної відповідальності, але законодавство не містить в собі її чіткого визначення. В цьому випадку логічним буде твердження про те, що юридична особа не може бути суб'єктом адміністративного правопорушення (в контексті КпАП). При цьому, однак, нічим не заперечується ісігування інших підстав адміністративної відповідальності, суб'єктом яких може бути і юридична особа.

Навіть якщо взяти визначеная адміністративного правопорушення, наведене у ст. 9 КпАП, поза його зв'язком з іншими нормами Кодексу, то воно є цілком придатним і для юридичних осіб за умов певного коригування вказаних у ньому форм вини.

Взагалі, уявляється неправильним розглядати питання адміністративної відповідальності вшлючно крізь призму КпАП. Норми, що стосуються адміністративних правопорушень фізичних осіб, є лише частиною норм, що утворюють інститут адміністративної відповідальності, і цей інститут є значно багатшим за змістом, ніж це можна собі уявити, досліджуючи КпАП. Водночас КпАП - це єдиний нормативний акт, норми якого дають змогу визначати класифікаційні ознаки адміністративної відповідальності, а відтак служать відправною точкою для досліджень у сфері адміністративної відповідальності.

Багато європейських країн, зіткнувшись з проблемою зростання правопорушень і злочинів, що скоюються корпораціями та іншими юридичними особами, давно пішли шляхом введення інституту відповідальності юридичних осіб за вчинення не тільки адміністративних, а й кримінальних правопорушень. Водночас їх кримінальна відповідальність встановлена у Франції, Фінляндії, Бельгії, Данії, Японії, Канаді, СІЛА, Кореї, Голландії, Норвегії, Австрії і деяких інших країнах. Адміністративна відповідальність юридичних осіб, причому кодифікованими актами, введена в Німеччині, Італії та Португалії.

Слід зазначити, що цей інститут найширше використовується у праві Європейської Спільноти ²⁴. Іноді у літературі зустрічається згадування і про так звану "квазікримінальну", а за суттю адміністративно-кримінальну відповідальність юридичних осіб. Зокрема, така відповідальність передбачена у законодавстві Швеції, Італії та Бельгії. В Італії, наприклад, така відповідальність передбачена за порушення законодавства про свободу конкуренції, у Бельгії - у податковій, митній та сільськогосподарській сферах ²⁵.

Сучасні дослідники стверджують, що необхідність введення відповідальності (як кримінальної, так і адміністративної) юридичних осіб за вчинення, головним чином, господарських та економічних правопорушень пов'язана багато в чому з тією обставиною, що всередині колективного суб'єкта або спільноти (підприємства, корпорації) діють потужні фактори, які впливають на індивідуальну волю окремих членів цієї спільноти.

Багато кримінологічних досліджень підтвердили висловлене ще в 30-х роках німецьким юристом Р.Бушем припущення, що із включенням до спільноти з протиправною направленістю в окремого учасника цього колективу із-за завищеної оцінки інтересів спільноти послаблялись стримуючі мотиви, яких ніби достатньо для перешкоджання протиправному, але індивідуальному діянню. Готовність окремого члена віддати перевагу інтересам спільноти порівняно з вимогами правових заборон стимулюється через так звану методику колективної нейтралізації, яка дає можливість члену спільноти находити легітимацію своєї неналежної поведінки. До цього часто додається соціальна залежність окремого члена спільноти й удаваний етичний нейтралітет господарських правопорушень, на тлі якого меркне індивідуальна санкція кримінально-правової або адміністративної норми.

При вчиненні юридичними особами правопорушень проявляється вплив і характерного для сучасного господарського життя поділу праці. В окремого члена спільноти не виникає усвідомлення неправомірної направленості конкретного виконуваного ним акта поведінки, оскільки він не уявляє, та й не може уявити, що бере участь у неправомірному діянні. Крім того, окремий співучасник правопорушення у такій ситуації часто не виконує повного складу правопорушення. До того ж специфіка поділу праці на виробництвах і підприємствах дозволяє перекладати відповідальність за діяння з осіб, повинних її понести відповідно до закону, на залежних від них підлеглих.

З поділом праці тісно пов'язані труднощі встановлення суб'єкта правопорушення. Часто неможливо встановити конкретну особу, яка безпосередньо вчинила правопорушення. Річ в тому, що керівництво підприємства і менеджери просто перекладають вину один на одного. При цьому неможливо встановити, чиї заперечення відповідають дійсності.

Крім того, часто зустрічаються посилання на те, що з підписаними документами той чи інший відповідальний працівник у зв'язку з завантаженістю роботою не зміг ознайомитись особисто. Перевірити ж, входило це до його обов'язків чи ні, неможливо. Іноді через те, що ці обов'язки строго не закріплюються. Настільки ж мало піддається доказуванню давання співробітникові доручення на здійснення спеціальних обов'язків як необхідна умова для притягнення його до відповідальності.

У літературі домінує думка, що для правопорушень юридичних осіб характерним є те, що винесення лише індивідуального покарання стосовно члена спільноти - правопорушника, має на саму юридичну особу недостатній превентивний вплив. Значна шкода, що завдається правопорушеннями юридичних осіб, і отримана господарська вигода незіставні з розміром індивідуального покарання, який зазвичай незначний і при його визначенні необхідно враховувати майнове становище особи. При цьому не зважають на те, що юридична особа, яка отримує вигоду від цього, залишається поза впливом закону ^2б.

До речі, у новому Кодексі Російської Федерації про адміністративні правопорушення запропоновано визнати юридичних осіб самостійним суб'єктом адміністративних правопорушень, однак це положення зумовило неоднозначну реакцію серед російських вчених.

Так, наприклад, В.Д. Сорокін вважає визнання юридичних осіб суб'єктами адміністративної відповідальності однією з двох тенденцій, що руйнують цілісність інституту адміністративної відповідальності. Основним аргументом на користь цієї думки, який використовує В.Д.Сорокін, є те, що один із основоположних принципів адміністративної відповідальності принцип вини, але для юридичних осіб непридатні визначення вини і її форми, які застосовуються при визначенні вини фізичних осіб. Вину ж юридичних осіб він вважає стороннім агрегатом у класичній конструкції інституту адміністративної відповідальності²⁷.

І все ж таки уявляється, що проблему вини юридичної особи можна вирішити, і в цій книзі здійснено спробу запропонувати один із варіантів можливого вирішення цієї проблеми.

Розуміючи важливість питання, розробники проекту нового Кодексу України про адміністративні простугош передбачили в ньому адміністративну відповідальність не тільки фізичних, а й юридичних осіб.

Таким чином, питання про визнання юридичних осіб суб'єктами адміністративної відповідальності може і повинно бути вирішено на користь визнання їх такими за умов розв'язання проблеми підстав адміністративної відповідальності юридичних осіб, а також не менш важливої проблеми визначення вини юридичних осіб.

Література (до гл.З)

1. Коваль Л. Яким бути адміністративному кодексу України // Право України. - 1993. - №3. - С.24.

2. Бондаренко Г.П. Адміністративна відповідальність в СРСР. - Львів: ЛДУ, 1975.-С.77.

3.   Там само. — С.64 - 65.

4.   Зуб И. О правовой природе финансовых са нкций // Предпринимательство, хозяйство, право. - 1997. - №3. - С.9.

5- Новоселов В. Административная ответственность юридических лиц// Советская юстиция . - 1981. - № 23. - С.10.

6. Додин Е.В. Субъект административного проступка // Ученые записки ВНИИСЗ. - Вып.5, М. - 1965. - С.49

7.   Додін Є.В. Удосконалення законодавства про адміністративну відповідальність юридичних осіб / Концепція розвитку законодавства України.-К., 1996. - С.114-115.

8.   Додин Е.В. Административная ответственность в свете Конституции Украины // Юридический вестник. — 1997. — № 3. — С.72

9. Додін Є.В. //У кн.: Державне управління: теюрія і практика/ За заг. ред. В.Б. Авер'янова. - К.: Юрінком Інтер, 1998. - С.270.

10.  Битяк Ю.П., Зуй В.В. Административное право Украины (Общая часть): Учебное пособие. - X.: Одиссей, 1999. - С.133-136.

11. Гончарук С.Т. Адміністративна відповідальність за законодавством України: Навчальний посібник. —К., 1995. — С.40.

12.  Матеріали конференції "Адміністративне право: сучасний стан і напрями реформування". — К., 1998. — С. 11, 43, 56.

13.   Українське адміністративне право: актуальні проблеми реформування / Збірник наукових праць. - Суми: "Ініціатива", 2000 - С. 116,279.

14.   Бекетов О.И. Актуальные проблемы административного права России// Государстве и право. - 1999. — № 5. - С.87.

15.   Мосин Е Ф. Административная ответственность за правонарушения в сфере бизнеса. - СПб.: ЭЛБИ, 1998. - С.41.

16.   Коваль Л.В. Адміністративне право: Курс лекцій. — К.: Вентурі, 1996.-С.129.

17.   Колпаков В.К. Адміністративне право України: Підручник. — К.: Юрінком Інтер, 1999. - С.296.

18.  Завгородний Б. Правомерность применения к гражданам- предпринимателям административной ответственности и финансовых санкций за одно нарушение // Бизнес (Документы, комментарии, консультации). - 1999. -№1-2.-С.62.

19.  Лысенко В. Финансовые санкции и Конституция Украины // Бизнес (Документы, комментарии, консультации). - 1999. - № 40. - С.36-37.

20.  Саниахметова Н. Санкции за нарушение антимонопольного законодательства // Бизнес (Документы, комментарии, консультации). — 1998. — № 16. - С.38.

21. Хохлов Е.Б., Бородин В.В. Понятие юридического лица: история и современная трактовка // Государство и право. — 1993. — № 9. — С. 153—156.

22. Кравчук В. Визначення сфери застосування інституту юридичної особи II Право України. - 1998. - № 4. - С.77.

23. Зинченко С.А., Лапач В.А. Субъект предпринимательства как юридическое лицо // Государство и право. -1995. - № 7. - С.52.

24.  Иванов Л. Административная ответственность юридических лиц // Закон. - 1998.-№ 9. - С.90.

25.  Крылова Н.Е. Уголовная ответственность юридических лиц во Франции: предпосылки возникновения и основные черты // Вестник Московского университета. - Серия И; Право. - 1998. - № 3. - С.69-70.

26. Иванов Л. Административная ответственность юридических лиц // Закон. - 1998. - №9. - С.90-91.

27.  Сорокин В.Д. О двух тенденциях, разрушающих целостность института административной ответственности // Известия высших учебных заведений. Правоведение. - СПб, 1999. - № 1. - С.51.

Глава 4. Різновиди адміністративних правопорушень

та особливості адміністративної відповідальності юридичних осіб

Класифікація адміністративних :правопорушень здійснюється за найрізноманітнішими підставами: за особливостями об'єктивної сторони (правопорушення з формальним або матеріальним складом), за формою вини (умисні та вчинені з необережності), за характеристиками суб'єкта (правопорушення із загальним та спецішшшм суб'єктами) тощо. Але визнання суб'єктом адміністративного правопорушення (як загальної підстави адміністратавної відповідальності) юридичних осіб дає додаткові можливості для їх наукової класифікації.

Оскільки юридичною підставою адміністративної відповідальності є передбачений у законі склад адміністративного правопорушення, виникають проблеми з визначенням окремих елементів такого складу і, перш за все, суб'єктивної сторони правопорушення. Ця проблема полягає у визначенні вини суб'єктів, які є юридичними особами.

В адміністративному праві, як і І; кримінальному, вина, а точніше її форми, має чітке визначення в законі, але розуміння вини як психічного ставлення особи до протиправного діяння і його наслідків не може застосовуватись до юриджіної особи. Відправною точкою для дослідження вини юридичної особи повинна бути винна дія і через визначення того, що вважатиметься винною дією, мо;кна сформулювати поняття вини юридичної особи.

Як зазначав свого часу Є.Н.Трубецькой, дієздатність юридичних осіб виражається у діях певних фізичних осіб, представників, що діють від імені юридичної особи. Дії таких представників вважаються діями самої юридичної особи. Однак, ні особи, уповноважені бути представниками юридичної особи, ні взагалі фізичні особи, що входять до її складу, не повинні ототожнюватись із самою юридичною особою¹. Таким чином, для вирішення питання про те, чи є дії юридичної особи винними, необхідно визначити, чи є кони наслідком дій або бездіяльності фізичних осіб, що входять до складу юридичної особи.

Протиправні дії юридичної особи можна вважати винними, якщо вони є наслідком дій або бездіяльності фізичних осіб, які входять до складу юридичної особи. Тобто якщо юридичним фактом, що лежить в основі протиправних дій юридичної особи, є дії фізичних осіб, то дії юридичної особи будуть винними. Якщо ж такою основою є події, тобто фактичні обставини, виникнення яких не залежить від волі та свідомості фізичних осіб, що входяті, до складу юридичної особи, то такі дії юридичної особи вважати винними не можна.

Однак, як зазначає В.А. Ойгензі:ст: "Вина - це винна діяльність, вина - це суб'єктивна категорія... Можливо, форма не має значення, але не можна говорити про якусь абстрактну вину, адже вина - це певне усвідомлення, передбачення, регуляція поведінки" ².

Навряд чи можна шукати визначення вини юридичної особи через умисел або необережність. Це потребує оцінки ставлення суб'єкта саме до власних протиправних дій і їх наслідків. Але дії юридичної особи завжди обумовлені діями людей, вони є наслідком дій людей і між ними існує певний зв'язок.

Уявляється, що визначення вини юридичної особи слід виводити саме через зв'язок між діями фізичних осіб, що входять до складу юридичної особи, і протиправними діями власне юридичної особи. При цьому, оскільки вина - це суб'єктивна категорія, у визначенні вини юридичної особи повинна бути присутня суб'єктивна оцінка цього зв'язку. Для визначення вини юридичної особи як суб'єктивної характеристики переважне значення матиме не оцінка фізичною особою, яка входить до складу юридичної особи, власних дій, а оцінка того, яким чином її дії впливають на дії саме юридичної особи, і оцінка характеру цих дій. У кінцевому підсумку від волі зазначеної фізичної особи залежить, буде вчинене правопорушення юридичною особою чи ні. Цей зв'язок є, мабуть, єдиною ланкою, що пов'язує суб'єктивні характеристики фізичної особи з суб'єктивними характеристиками юридичної особи не ототожнюючи їх. Здатність фізичної особи до усвідомлення характеру згаданого зв'язку і робить юридичну особу дієздатною, а відтак і дсліктоздатною.

Отже, вина юридичної особи може бути визначена як психічне ставлення фізичних осіб, що входять до складу юридичної особи, до зв 'язку між їх діями (бездіяльністю) і протиправними діями власне юридичної особи. Ставлення фізичної особи до зв'язку між її діями і протиправними діями юридичної особи може проявлятися в двох формах:

• фізична особа усвідомлює, що її дії (бездіяльність) призведуть до вчинення юридичною особою протиправного діяння, і вчиняє такі дії (продовжує бездіяльність);

• фізична особа hs; усвідомлює, що її дії (бездіяльність) призведуть до вчинення юридичною особою протиправного діяння, хоча повинна усвідомлювати це, і вчиняє такі дії (продовжує бездіяльність).

Розглядаючи зміст вини юридичних осіб з урахуванням практичної потреби в її оцінці, можна виділити декілька рівнів, відповіді на питання яких дадуть уявлення про нього, а саме:

1)   чи вчинена протиправна дія саме цією юридичною особою;

2)   чи є протиправна дія юридичної особи наслідком дій фізичних осіб, що входять до її складу;

3)  дії якої конкретної особи потягли за собою вчинення протиправного діяння юридичною особою;

4)   чи усвідомлювала або чи повинна була усвідомлювати зазначена особа, що її дії потягнуть за собою протиправні дії юридичної особи.

Перші три рівні відображають об'єктивний аспект вини юридичної особи, і лише останній - суб'єктивний. Очевидно, що законодавець при встановленні адміністративної відповідальності враховує або тільки об'єктивний аспект вини, або і об'єктивний, і суб'єктивний. З урахуванням цього можна дещо уточнити поняття винних дій для юридичної особи: протиправні дії вважаються вчиненими юридичною особою винно, якщо вони є наслідком свідомих дій (бездіяльності) фізичних осіб, що входять до складу юридичної особи.

Аналіз положень законодавчих актів, що встановлюють адміністративну відповідальність юридичних осіб, дає можливість зробити висновок, що за рівнем дослідження вини юридичних осіб та особливостями об'єктивної сторони можна виділити декілька різновидів адміністративних правопорушень юридичних осіб. Зокрема, розглянемо такі різновиди.

О Об'єктивно винне діяння. Багатьма законами України передбачається адміністративна відповідальність суб'єктів підприємницької діяльності - юридичних осіб за діяння, які не можуть не бути наслідком дій або бездіяльності фізичних осіб, що входять до складу юридичної особи. Так, наприклад, статтями 22-26 Закону України "Про виключну (морську) економічну зону України" встановлена відповідальність юридичних осіб за:

•  незаконну розвідку чи розробку природних ресурсів виключної (морської) економічної зони України, а так само створення штучних островів, будівництво установок і споруд, встановлення навколо них зон безпеки без дозиолу спеціально уповноваженого органу України;

•   незабезпечення установок чи інших споруд, що знаходяться у виключній (морській) економічній зо:ні України, постійними засобами попередження про їх наявність, порушення правил підтримання цих засобів у належному стані чи порушення правил ліквідації тих споруд, експлуатацію яких остаточно припинено;

•   незаконне видобування природних ресурсів у межах виключної (морської) економічної зони України;

• незаконне проведення у виключній (морській) економічній зоні України морських наукових досліджень;

• незаконне забруднення будь-яким способом морського середовища виключної (морської) економічної зони України речовинами, шкідливими для здоров'я людей або живих ресурсів моря чи іншими відходами, матеріалами і предметами, які можуть завдавати шкоду або створити перешкоди для правомірної діяльності на морі, а так само інше порушення правил запобігання забрудненню морського середовища. Очевидним є той факт, що зазначені діяння не можуть відбуватись поза людською свідомістю і волею. При притягненні до відповідальності за ці правопорушення про наявність вини юридичної особи свідчить уже сам факт вчинення діяння, причому досить взяти до уваги лише перший рівень об'єктивного аспекту вини. Подальше ж визначення конкретних осіб, чиї дії потягнули за собою протиправні дії юридичної особи, та встановлення характеру їх психічного ставлення до зв'язку між їх діями та протиправними діями юридичної особи є недоцільними, оскільки ця інформація буде вже зайвою і ніяким чином ніг вплине на хараісгер стягнення. Це дає змогу зробити висновок, що в подібних випадках існує такий різновид адміністративного правопорушення, як об'єктивно винне діяння.

Як відомо, основними формами реалізації норм права є додержання норм права, виконання норм права та використання норм права. Кожній формі реалізації норм права можна поставити у відповідність певну форму протиправної поведінки. Для додержання норм права це буде порушенням встановленої нормами права заборони і воно матиме вираження в активних діях суб'єкта. Для виконання норм права, навпаки, протиправна поведінка буде мати вираження у невиконанні зобов'язуючого припису правової норми, тобто у пасивній поведінці.

Аналіз наведених вище норм Закону України "Про виключну (морську) економічну зону України" дає можливість зробити висновок про те, що всі вони містять заборону здійснення певних дій: незаконної розвідки чи розробки природних ресурсів виключної (морської) економічної зони України, а так само створення штучних островів, будівництва установок і споруд, встановлення навколо них зон безпеки, незаконного видобування природних ресурсів у межах виключної (морської) економічної зони України, незаконного ведення у виключній (морській) економічній зоні України морських наукових досліджень тош;о. При цьому очевидно, що зазначені порушення можуть бути виключно наслідком гкгивних свідомих дій фізичних осіб, що входять до складу юридичної особи.

Таким чином, об 'єктивно винне діяння як різновид адміністративного правопорушення, має місце, якщо протиправне діяння полягає в активних діях, які порушують встановлені законодавством заборони. Якщо ж протиправне діяння полягає у невиконанні встановленого законом обов'язку, то для вирішення питання про притягнення до адміністративної відповідальності юридичної особи необхідно встановити, чи є це діяння наслідком свідомих дій фізичних осіб, що входять до складу юридичної особи, *ж воно є наслідком подій, що не залежали від волі і свідомості зазначених фізичних осіб. Тобто у даному випадку потрібно оцінювати об 'єктивний аспект вини глибше, на другому рівні.

Складне правопорушення. Визначення вини юридичної особи у повному обсязі (і в об'ективжнлу, і в суб'єктивному аспектах) проводиться у тих випадках, коли учасниками відносин адміністративної відповідальності виступають одночасно і як юредична особа і як фізична особа, що входить до її складу. Зокрема, це стосується випадків, коли за одне адміністративне правопорушення до адміністративної відповідальності притягуються! одночасно і юридична особа і її посадова особа.

Розглянемо дещо уважніше елементи складу правопорушення, передбаченого Законом України "Про захист економічної конкуренції" і ст. 166^і КпАП України, яке полягає у встановленні монопольно високих цін.

Суб'єктом правопорушення, передбаченого ст. 166^і КпАП, є керівник підприємства (об'єднання, господарського товариства), тобто особа, наділена правом діяти від імені юридичної особи, якою є підприємство. Монопольно високі ціни можна вважати встановленими тільки тоді, коли така дія має відповідне юридичне оформлення. Юридичне оформлене рішення повинно виходити від юридичної особи, оскільки стороною цивільно-правових угод, суттєвою умовою яких є ціна (договір поставки, договір купівлі-продажу тощо), виступає саме юридична особа, а не її посадова особа. Якщо рішення про встановлення монопольно високих цін прийняте керівником, але не набуло юридичного вираження, склад правопорушення буде відсутній в обох випадках.

Таким чином, об'єктивна сторона цього протиправного діяння для керівника буде містити в собі дві необхідні ознаки: дії власне керівника і дії юридичної особи зі встановлення монопольно високих цін. У цьому випадку дії юридичної особи є наслідком протиправних дій керівника, і тут матиме місце адагіністративне правопорушення з матеріальним складом.

Водночас об'єктивна сторона правопорушення юридичної особи складатиметься тільки з дії власне юридичної особи, що має вираження у встановленні монопольно високих цін юридичною особою. Але оскільки дії юридичної особи неможливі без дій її посадових осіб, дії керівника, що є складовою частиною об'єктивної сторони адміністративного правопорушення, передбаченого ст. 166^і КпАП, будуть також і складовою частиною правопорушення юридичної особи, передбаченого п. 1 частини другої ст. 13 Закону України "Про захист економічної конкуренції". Водночас, оскільки керівник діє від імені юридичної особи, то об'єктивна сторона обох правопорушень збігається.

Оскільки об'єктивна сторона правопорушення посадової особи не може існувати окремо від об'єктивної сторони правопорушення юридичної особи і навпаки, такі правопорушення можна розглядати як єдине ціле і вважати складним правопорушенням.

Отже, складне правопорушення має місце, коли об'єктивна сторона правопорушення юридичної особи, за яке передбачена адміністративна відповідальність, є необхідною ознакою об'єктивної сторони адміністративного правопорушення його посадової особи і навпаки.

Оскільки об'єктивна сторона адміністративного правопорушення посадової особи включає і власні дії і їх наслідки у вигляді протиправних дій юридичної особи, а також причинний зв'язок між ними, то при визначенні суб'єктивної сторони цього правопорушення необхідно оцінювати як психічне ставлення посадової особи до власних дій, так і ставлення до їх наслідків, тобто до протиправних дій юридичної особи. Очевидно, що встановлення монопольно високих цін може бути здійснене в:нключно з прямим умислом, тобто посадова особа (керівник) повинна бажати настання наслідків у вигляді вчинення відповідних дій юридичною особою. З огляду на це можна дійти висновку, що посадова особа (керівник) не тільки усвідомлює той факт, що її дії потягнуть за собою вчинення протиправних дій юридичною особою, але й бажає цього. Таким чином, одночасно зі встановленням вини посадової особи (керівника) у формі умислу ми встановили й вину юридичної особи, причому і в об'єктивному, і суб'єктивному аспектах.

Зазначений вид адміністративного правопорушення досить розповсюджений. Так, наприклад, окрім наведеного вище випадку, ст. 1 Закону України "Про відповідальність підприємств, установ та організацій за порушення законодавства про ветеринарну медицину" передбачено одинадцять складів правопорушень підприємств, установ та організацій у галузі ветеринарної медицини, і водночас ст. 107 КпАП передбачена адміністративна відповідальність посадових осіб за порушення правил з карантину тварин та інших ветеринарно-санітарних вимог. При цьому об'єктивна сторона правопорушень, передбачених згаданим Законом, збігається з об'єктивною стороною правопорушення, передбаченого ст. 107 КпАП. Аналогічним чином збігається об'єктивна сторона правопорушень підприємств, установ та організацій, передбачених ст. 46 Закону України "Про забезпечення санітарного та епідеміологічного благополуччя населення" та об'єктивна сторона правопорушення, передбаченого ст. 42 КпАП для посадових осіб. Така сама ситуація простежусться і щодо ст. 17 Закону України "Про застосування реєстраторів розрахункових операцій у сфері торгівлі, громадського харчування та послуг" і ст. 155^і КпАП та у багатьох інших випадках.

Правопорушення з виділеним суб'єктом. Досить поширеними у законодавстві є випадки, коли об'єктивна сторона правопорушення має вираження у протиправних діях суб'єкта підприємницької діяльності - юридичної особи, а суб'єктом правопорушення виступає посадова особа цього суб'єкта шдприємницьБЮЇ діяльності.

Як приклад, можна навести ст. 170^і КпАП, якою передбачена відповідальність посадових осіб підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, громадян — власників підприємств або уповноважених ними осіб за випуск продукції (товарів), реалізацію (обмін) продукції (в тому числі імпортної) виготовлювачем або продавцем, виконання робіт, надання послуг підприємствам або громадя-нам-споживачам без сертифіката відповідносгі, якщо його наявність передбачена чинним законодавством.

Під реалізацією продукції можна розуміти передачу права власності на вироблену продукцію на підставі таких цивільно-правових договорів, як договір купівлі-продажу або постачання. Якщо продукція виготовляється підприємством, яке, безумовно, є суб'єктом підприємницької діяльності - юридичною особою, то стороною зазначених договорів буде саме воно, тобто реалізацію продукції може здійснювати саме підприємство як юридична особа, а не її посадові особи чи громадянин - власник підприємства. Аналогічним чином випуск продукції (товарів), виконання робіт, надання послуг будуть здійснюватись саме юридичною особою.

Таким чином, об'єктивну сторону адміністративного правопорушення, передбаченого ст. 170^і КпАП, будуть становити дії суб'єкта підприємницької діяльності - юридичної особи. Водночас суб'єктом цього адміністративного правопорушення визнається посадова особа чи громадянин - власник підприємства, тобто суб'єкта підприємницької діяльності - юридичної особи.

У наведеному прикладі утворюється розрив між суб'єктивною та об'єктивною стороною правопорушення. Згідно з вимогами ст. 9 КпАП адміністративне правопорушення - це винна (умисна або необережна) дія чи бездіяльність. У ст. 10 КпАП зазначено, що адміністративне правопорушення визнається скоєним умисно, якщо особа, яка його скоїла, усвідомлювала протиправний характер своєї дії або бездіяльності, передбачала його шкідливі наслідки і бажала їх або свідомо допускала настання цих наслідків. У даному випадку посадова особа або громадянин - власник підприємства повинні усвідомлювати протиправний характер саме своїх дій, а не дій суб'єкта підприємницької діяльності - юридичної особи.

Очевидним є те, що для визнання посадової особи суб'єктом наведеного вище правопорушення: повинен існувати зв'язок між цією посадовою особою і протиправними діями юридичної особи. Єдиним варіантом такого зв'язку може бути лише те, що протиправні дії юридичної особи є наслідком дій її посадової особи. Таким чином, кваліфікуючи такі правопорушення, ми здійснюємо дослідження об'єктивного аспекту вини юридичних осіб у повному обсязі, на всіх трьох рівнях. Тобто, для встановлення суб'єкта цього виду адміністративного правопорушення нам необхідно виділити конкретну посадову особу, чиї дії потягнули за собою вчинення протиправних дій юридичною особою.

Отже, правопорушення з виділеним суб'єктом має місце тоді, коли необхідною ознакою його об'єктивної сторони є протиправні дії юридичної особи, а суб'єктом виступає посадова особа, що діяла від її імені, або така, чиї дії безпосередньо потягли за собою протиправні дії юридичної особи.

Аналогічна ситуація має місце і при застосуванні ст. 164 КпАП, яка передбачає адміністративну відповідальність за порушення порядку зайняття: підприємницькою діяльністю ³, статей 164⁶, 164⁷ КпАП, які передбачають відповідальність за демонстрування фільмів або розповсюдження фільмів шляхом продажу чи передачі в прокат фільмокопій без державного посвідчення на право розповсюдження і демонструванні фільмів, а також за розповсюдження і демонстрування фільмів з порушенням умов, передбачених державним свідоцтвом на право розповсюдження і демонстрування фільмів тощо.

Комплексне правопорушення. Статтею 31 Закону України "Про охорону праці" встановлено, що за порушення нормативних актів про охорону праці, невиконання розпоряджень посадових осіб органів державного нагляду з питань безпеки, охорони праці і виробничого середовища підприємства, організації, установи можуть притягатись органами державного нагляду за охороною праці до сплати штрафу. Цією ж статтею передбачено, що підприємство сплачує штраф за кожніїй нещасний випадок та випадок професійного захворювання, які сталися на виробництві з його вини. Якщо встановлено факт приховання нещасного вигадку, власник сплачує штраф у десятикратному розмірі.

Це деталізовано Положенням про порядок накладання штрафів на підприємства, установи й організації за порушення нормативних актів про охорону праці, затвердженим Постановою Кабінету міністрів України від 17.09.93 №754, а також Інструкцією щодо застосування цього Положення, затвердженою наказом Держнаглядохорон-праці, Мінфіну і Мінекономіки від 25.07.94 №71^а. Згідно з п. 3.7 зазначеної Інструкції підприємство зобов'язане сплатити штраф за нещасний випадок на виробництві у десятикратному розмірі (відносно суми, визначеної згідно з п. 3.3-3.5 цієї Інструкції), якщо повноваже-ними на те органами виявлено факт приховз'вання цього нещасного випадку від розслідування та обліку.

Необхідними ознаками об'єктивної сторони цього правопорушення будуть, по-перше, нещасний випадок, що мав місце на виробництві, і по-друге, факт приховування цього нещасного випадку. Крім того, факт приховання нещасного випадку повинен бути виявлений уповноваженими на те органами, і це також: є необхідною ознакою об'єктивної сторони.

Особливістю тут є те, що нещасний випадок і приховання його не мають між собою необхідного причинного зв'язку. Причиною приховання нещасного випадку може бути, наприклад, бажання керівництва підприємства уникнути негативних наслідків, пов'язаних з таким випадком, зокрема відповідальності. Безумовно, певний зв'язок між цими явищами існує, але він має не причинний, а обумовлювальний характер ⁴.

Схожа ситуація має місце у випадку, передбаченому п. 17.1.3 ст. 17 Закону України "Про порядок погашенім зобов'язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами". Цим пунктом визначено, що у разі, коли контролюючий орган самостійно донараховує суму податкового зобов'язання платника податків за підставами, викладеними у підпункті "б" підпункту 4.2.2 п. 4.2 ст. 4 цього Закону, такий платник податків зобов'язаний сплатити штраф у розмірі п'ять відсотків від суми недоплати за кожний з податкових періодів, установлених для такого податку, збору (обов'язкового платежу), починаючи з податкового періоду, на який припадає така недоплата, та закінчуючи податковим періодом, на який припадає отримання таким платником податків податкового повідомлення від контролюючого органу, але не більше ніж двадцять п'ять відсотків такої суми та не менше ніж десять неоподатковуваних мінімумів доходів громадян. Водночас, згідно з п. 17.2 цієї статті, у разі, коли платник податків до початку його перевірки контролюючим органом самостійно виявить факт заниження податкового зобов'язання, а також самостійно погасить суму недоплати та штраф у розмірі десять відсотків від суми такої недоплати, штраф, зазначений у п. 17.1.3, не застосовується.

Об'єктивна сторона цього правопорушення міститиме в собі дві обов'язкові ознаки. Перша - занюкення суми податку, друга - невияв-лення заниження власними зусиллями і неусунення цього добровільно. Друга ознака прямо випливає з положень згаданої вище статті про те, шо сплачується сума, донарахована контролюючим органом, а отже донарахована ним під час перевірки підприємства.

Очевидним є те, що навіть у разі виявлення заниження оподаткованого прибутку самостійно і добровільної сплати цієї суми також настає відповідальність у вигляді штрафу. Крім того, між заниженням сум податку і невиявленням цього заниження власними зусиллями також, як і в попередньому приклад, не існує необхідного причинного зв'язку.

Отже, комплексне правопорушення має місце тоді, коли необхідними ознаками його об'єктивної сторони є два чи більше самостійних діяння суб'єкта, які не мають між собою необхідного причинного зв'язку і одне з них становить об'єктивну сторону самостійного складу правопорушення.

Існування Іаких різновидів .адміністративних правопорушень, як комплексне правопорушення, складне правопорушення та правопорушення з виділеним суб'єктом дає змогу твердити про наявність особливих рис адміністративної відповідальності, які можуть бути визначені як її окремі форми - комплексна, спільна і субституальна адміністративна відповідальність. Крім цього, особливості реалізації деяких санкцій дають змогу виділити таку форму, як триваюча адміністративна відповідальність.

Розглянемо зазначені форми адміністративної відповідальності так.

Комплексна адміністративна відповідальність. Підставою комплексної адміністративної відповідальності є відповідно комплексне правопорушення, тобто таке, коли необхідними ознаками його об'єктивної сторони є дві чи більше самостійні дії суб'єкта підприємницької діяльності, які не мають між собою необхідного причинного зв'язку, і одна з них становить об'єктивну сторону самостійного складу правопорушення. Особливості об'єктивної сторони такого правопорушення обумовлюють особливості нормативної конструкції адміністративної відповідальності в цілому.

Пунктом 17.1.3 ст. 17 Закону України "Про порядок погашення зобов'язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами" визначено, що у разі коли контролюючий орган самостійно донараховує суму податкового зобов'язання платника податків за підставами, викладеними у підпункті "б" підпункту 4.2.2 п. 4.2 ст. 4 цього Закону, такий платник податків зобов'язаний сплатити штраф у розмірі п'ять відсотків від суми недоплати за кожний з податкових періодів, установлених для такого податку, збору (обов'язкового платежу), починаючи з податювого періоду, на який припадає така недоплата, та закінчуючи податковим періодом, на який припадає отримання таким платником податків податкового повідомлення від контролюючого органу, але не більше ніж двадцять п'ять відсотків такої суми та не менше ніж десять неоподатковуваних мінімумів доходів громадян. Водночас, згідно з п.17.2 цієї статті, у разі коли платник податків до початку його перевірки контролюючим органом самостійно виявить факт заниження податкового зобов'язання, а також самостійно погасить суму недоплати та штраф у розмірі десяти відсотків суми такої недоплати, штраф, зазначений у п.17.1.3, не застосовується.

Річ у тому, що у наведеному прикладі нормативна конструкція відповідальності за податкові порушення містить у собі елементи нормативних конструкцій і штрафної і правовідновлювальної відповідальності. Власне фінансові санкції є штрафними, а стягнення недоїмки - правовідновлювальними. Порушник, який: самостійно виявив факт недоїмки, має можливість, добровільно сплатити суму недоїмки і відповідний штраф. І цей факт є підставою звільнення від накладання штрафу у більшому розмірі та стягнення пені, яка нараховується відповідно до ст. 16 цього самого Закону. Таким чином, у першому випадку відповідальність за податкові порушення подібна до цивільно-правової, а в другому - суто адміністративної.

Для повного з'ясування сутносгі комплексної адміністративної відповідальності необхідно з'ясувати правову сутність того правопорушення, яке є складовою частиною об'єктивної сторони комплексного адміністративного правопорушення. Фактично його об'єктивна сторона полягає у невиконанні платником податків грошових зобов'язань перед державою. Це, безумовно, зобов'язання майнового характеру і за їх невиконання, на перший погляд, повинна наставати цивільно-правова відповідальність. Але у ст. 2 Цивільного кодексу України зазначено, що до майнових відносин, заснованих на адміністративному підпорядкуванні однієї сторони іншій, а також до податкових і бюджетних відносин цей Кодекс не застосовується. Отже, положення про цивільно-правову відповідальність використовувати у даному випадку не можна.

При уважному розгляді об'єктивної сторони такого правопорушення можна помітити ще одну необхідну ознаку, а саме те, що відповідно до п.5.1 ст. 5 Закону України "Про порядок погашення зобов'язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами", у разі коли у наступних податкових періодах платник податків самостійно виявить помилки, що містяться у поданій ним раніше податковій декларації, такий платник податків зобов'язаний подати нову податкову декларацію, що містить виправлені показники. Цей факт свідчить про те, що другою стороною відносин відповідальності і у цьому випадку буде контролюючий орган, тобто орган виконавчої влади.

Однак слід зазначити, що роль контролюючого органу в даному випадку буде, так би мовити, пасивною. Тобто відносини відповідальності виникають не з ініціативи органу виконавчої влади, а з ініціативи правопорушника - платника податків. Це, а також те, що сторони цих відносин, на відміну від відносин цивільно-правової відповідальності, є юридичне нерівноправними, дозволяє стверджувати, що тут мають місце адміністративні правовідносини. А, відтак, і ця відповідальність є за своїм характером адміністративною.

У загальній теорії права висловлена думка про те, що саме по собі правопорушення не породжує автоматично виникнення відповідальності, не тягне за собою застосування державно-примусових заходів, а є лише підставою для такого застосування. Для реального ж здійснення юридичної відповідальності є необхідним правозастосовчий акт - рішення компетентного органу, яким покладається юридична відповідальність, встановлюються обсяг і форма примусових заходів до конкретної особи⁵. Такий правозастосовчий акт вважається процесуальною підставою юридичної відповідальності ⁶. Це дійсно так, якщо розглядати юридичну відповідальність у суб'єктивному аспекті, тобто як обов'язок правопорушника зазнати певних обмежень обтяжуючого характеру, і такий обов'язок дійсно виникає з моменту видання правозастосовчого акта.

У випадках адміністративної відповідальності таким актом буде рішення органу адміністративної юрисдикції про накладення на о бобу адміністративного стягнення. Але у випадку, що розглядається, цей обов'язок виникає не на підставі правозастосовчого акта податкового органу, а на підставі власне закону, причому і форма, і міра відповідальності вже визначені. Моментом виникнення такого обов'язку буде момент, коли платник податків самостійно виявив факт заниження суми податку.

Відсутність правозастосовчого акта податкового органу ще раз підтверджує його (органу) пасивну роль у цих відносинах.

Таким чином, можна стверджувати, що у разі самостійного виявлення платником податку факту заниження сум податку, а також сплати недоїмки та штрафу має місце, так би мовити, "пасивна" адміністративна відповідальність. Зберігаючи всі ознаки адміністративної відповідальності, вона відрізняється від традиційної лише тим, що відносини відповідальності виникають не з ініціативи органу виконавчої влади, а з ініціативи правопорушника, і вона має пра-вовідновлювальний характер. Якщо ж заниження сум податку було виявлено податковим органом, то адміністративна відповідальність набуває характеру штрафної відповідальності, не втрачаючи при цьому ознак правовідновлювальної.

Зазначені вище особливості нормативної конструкції дозволяють виділити окремий різновид адміністративної відповідальності, а саме комплексну адміністративну відповідальність.

Спільна адміністративна відповідальність. Як було показано вище на прикладі Закону України "Про захист економічної конкуренції" та ст. 166^і КпАП, одним із видів адміністративного правопорушення як підстави адміністративної відповідальності суб'єктів підприємницької діяльності є складне правопорушення. За вчинення такого правопорушення до адміністративної відповідальності притягуються одночасно і суб'єкт підприємницької діяльності - юридична особа, і його посадова особа (керівник).

Так, ст. 52 Закону України "Про захист еіюномічної конкуренції" встановлено, що штрафи на суб'єктів господарювання - юридичних осіб накладаються органами Антимонопольного комітету України за порушення, передбачені пунктами 1, 2, 4, 5, 8-16, 18 та 19 ст. 50 цього Закону. Водночас відповідальність посадових осіб за аналогічні адміністративні правопорушення встановлена статтями 166^і, 166², 166⁴ КпАП.

Очевидно, що застосувати за такі правопорушення тільки Закон або тільки КпАП неможливо, оскільки об'єктивна сторона таких правопорушень збігається. Таким чином, можна стверджувати, що у випадках, коли притягнення до адміністративної' відповідальності посадової особи неможливо окремо від притягнення до адміністративної відповідальності юридичної особи, має місце спільна адміністративна відповідальність.

Однак необхідно зазначити, що іноді можуть існувати винятки із загального правила. Така ситуація має місце, коли, наприклад, рішення внаслідок якого вчинене правопорушення, прийнято колегіальним органом суб'єкта підприємницької діяльності - юридичної особи. Крім того, згідно зі ст. 38 КпАП адміністративне стягнення може бути накладене не пізніше двох місяців з дня вчинення правопорушення, а при триваючому правопорушенні - двох місяців з дня його викриття. Аналогічного обмеження терміну притягнення до відповідальності суб'єктів підприємницької діяльності — юридичних осіб Законом України "Про захист економічної конкуренції" не передбачено. Якщо правопорушення було скоєне більше ніж два місяці тому, до відповідальності можна притягнути лише юридичну особу.

Субституальна адміністративна відповідальність. Крім спільної адміністративної відповідальності, коли до відповідальності притягуються і суб'єкт підприємницької діяльності - юридична особа, і її посадова особа, законодавством, зокрема КпАП, передбачені випадки, коли протиправні дії суб'єкта підприємницької діяльності -юридичної особи тягнуть за собою адміністративну відповідальність посадових осіб цих суб'єктів підприємницької діяльності. Підставою такої відповідальності є так зване правопорушення з виділеним суб'єктом. При розгляді цього виду адміністративних правопорушень як приклад було використано ст. 170^і КпАП, якою передбачено відповідальність посадових осі(5 підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, громадян - власників підприємств або уповноважених ними осіб за випуск продукції (товарів), реалізацію (обмін) продукції (в тому числі імпортної) виготовлювачем або продавцем, виконання робіт, надання послуг підприємствам або громадянам - споживачам без сертифіката відповідності, якщо його наявність передбачена чинним законодавством.

Аналогічним чином конструюється відповідальність за вчинення порушень митних правил. Зокрема, ст. 103 Митного кодексу України передбачено, шо при вчиненні порушень митних правил підприємствами відповідальності підлягають службові особи - керівники цих підприємств.

При притягненні до адміністративної відповідальності у наведених випадках фактично відбувається виділення суб'єкта - фізичної особи, який входить до складу юридичної особи, чиї дії потягли за собою протиправні дії юридичної особи (визначається третій рівень об'єктивного аспекту вини юридичної особи), й оцінка суб'єктивного аспекту вини юридичної особи. Але стягнення при цьому накладається не на юридичну особу, а на виділений суб'єкт.

Ця процесуальна особливість дозволяє виокремити в рамках адміністративної відповідальності такий її різновид, як субституалъ-на (лат. substituo - призначати замість ⁷) адміністративна відповідальність, яка має місце, коли за протиправні дії суб'єкта підприємницької діяльності - юридичної особи до відповідальності притягується посадова особа або громадянин - власник цього суб'єкта підприємницької діяльності.

Триваюча адміністративна відповідальність. Традиційно юридична відповідальність взагалі, й адміністративна зокрема, розглядаються як ретроспективні. Відповідальність настає за діяння, які були скоєні в минулому. Застосування адміністративних стягнень здійснюється в часі після правопорушення. Але чинним законодавством передбачені випадки, коли адміністративна відповідальність реалізується одночасно з триваючим правопорушенням.

Згідно зі статтями 1 і 2 Закону України "Про порадок здійснення розрахунків в іноземній валюті" виручка резидентів в іноземній валюті підлягає зарахуванню на їхні валютні рахунки в уповноважених банках у терміни виплати заборгованостей, вказані в контрактах, але не пізніше 90 календарних днів з дати митного оформлення продукції, що експортується. При здійсненні імпортних операцій резидентами поставка товару повинна бути здійснена протягом 90 календарних днів з моменту здійснення авансового платежу або виставлення векселя на користь постачальника продукції.

Згідно з вимогами ст. 4 цього Закону порушення резидентами термінів, передбачених статтями 1 і 2. Закону, тягне за собою стягнення пені за кожний день прострочення в розмірі 0,3 відсотка від суми неотриманої виручки (митної вартості недопоставлено! продукції) в іноземній валюті, перерахованій у грошову одиницю України за валютним курсом Національного банку України на день виникнення заборгованості.

У цьому випадку адміністративна відповідальність резидента настає у зв'язку з невиконанням нерезидентом умов цивільно-правової угоди (договору постачання). Очевидно, що метою таких заходів е стимулювання резидента до заявления вимог до нерезидента про неналежне виконання умов договору. Статтею 4 згаданого Закону визначено, що у разі прийняття судом або арбітражним судом, Міжнародним комерційним арбітражним судом чи Морською арбітражною комісією при Торгово-промисловій палаті України позовної заяви резидента про стягнення з нерезидента заборгованості, яка виникла внаслідок недотримання термінів, передбачених експортно-імпортними контрактами, терміни, передбачені статтями 1 і 2 ІІ^ого Закону, зупиняються і пеня за їх порушення не сплачується. У разі прийняття судом або арбітражним судом рішення про відмову в позові повністю або частково, або припинення (закрття) провадження по справі чи залишення позову без розгляду терміни, передбачені статтями 1 і 2 цього закону, поновлюються і пеня за їх порушення сплачується за кожний день прострочення, включаючи період, на який ці терміни було зупинено.

Сутність порушення термінів полягає в нездійсненні або непри-пиненні певних дій до певного моменту часу. Певним чином порушення термінів - це стан. Цей стан виникає на наступний день після 90-денного терміну і зберігається до його ліквідації. Нарахування і стягнення пені здійснюється податковими органами за результатами проведених перевірок. Якщо під час повторних перевірок встановлюється, що протиправний стан продовжує мати місце, нарахування і стягнення пені здійснюється знову. Таким чином, нарахування і стягнення пені податковими органами здійснюється протягом усього терміну існування протиправного стану, зумовленого порушенням встановленого законом терміну.

Вказані особливості процесуальної форми здійснення адміністративної відповідальності дозволяють виділити й' в такий окремий різновид, як триваюча адміністративна відповідальність.

Слід зазначити, що наведений вище приклад не є поодиноким. Триваюча адміністративна відповідальність передбачена й іншими законами України. Так, у н.7 ст. 14 Закону України "Про державний матеріальний резерв" зазначено, що у разі виявлення фактів оформлення безтоварних операцій із закладення матеріальних цінностей до державного резерву підприємства, установи й організації -відповідальні зберігачі сплачують штраф у розмірі 100 відсотків вартості не закладених до державного резерву матеріальних цінностей, а також пеню за кожний день прострочення з моменту оформлення зазначених операцій до фактичного закладення матеріальних цінностей до державного резерву.

Підсумовуючи викладене, можна зробити висновок, що у южному разі, за винятком випадків триваючої адміністративної відповідальності, особливості адміністративної відповідальності обумовлюються особливостями її конкретних підстав. Вони дозволяють виділити в рамках адміністративної відповідальності декілька її різновидів, і наведена типологія адміністративної відповідальності має слугувати, насамперед, меті поглибленого усвідомлення змісту відносин адміністративної відповідальності, які відоуваються за участю саме юридичних осіб.

Література (до гл.4)

1. Трубецкой Е.Н. Энциклопедия права. -СПб.: Лань, 1998. -С. 177-178.

2.  Ойгензихт В.А. Воля и волеизъявление. -Душанбе, 1983. - С. 162/

3.  Миргородский Д. Пределы ответственности за осуществление предпринимательской деятельности без лицензии // Бизнес (Документы, комментарии, консультации). - 1998. - № 13. - С. 31.

4.  Криминология: Учебное пособие / Под ред. Н. Ф. Кузнецовой. - М.: Зерцало, 1998. - С. 49.

5.   Теория государства и права / Под ред. Карельского и В.Д. Перевалоеа. - М.: Издательская группа ИНФРА.М - НОРМА, 1997. - С. 426.

6. Кримінальне право України. Загальна частина: Підручник / За ред. П.С. Матишевського та ік. - К.: Юрінком Інтер, 1997. - С. 83.

7.  Skorina L.P., Churkcva L.P. Lingua Latina iuridicialis. - К.: Вища школа, 1995.-С. 245.