Розділ II. АДМІНІСТРАТИВНЕ ПРАВОПОРУШЕННЯ І АДМІНІСТРАТИВНА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ

І. ЗАГАЛЬНА ЧАСТИНА

Глава 2 Адміністративне правопорушення і адміністративна відповідальність

Стаття 9. Поняття адміністративного правопорушення

Адміністративним правопорушенням (проступком) визнається про­типравна, винна (умисна або необережна) дія чи бездіяльність, яка посягає на громадський порядок, власність, права і свободи громадян, на встановлений порядок управління і за яку законом передбачено адміністративну відповідальність.

[У частину першу статті 9 внесено зміни згідно із Законом України № 2342-ІІІ від 05.04.2001 p.]

Адміністративна відповідальність за правопорушення, передбачені цим Кодексом, настає, якщо ці порушення за своїм характером не тягнуть за собою відповідно до закону кримінальної відповідальності.

[У частину другу статті 9 внесено зміни згідно із Законом України № 2342-111 від 05.04.2001 p.]

У цій статті Кодексу міститься поняття адміністративного правопорушення з метою забезпечення правильного й обґрунтованого застосування заходів адміністративної відповідальності. Адміністративне правопорушення законодавець позначає ще одним терміном: «адміністративний проступок», що дає можливість зіставити поняття «проступок» і «злочин», що мають принципові, істотні розходження. Водночас і проступок, і злочин за своєю суттю є діяннями протиправними, тобто правопорушеннями.

Законодавець розкриває поняття адміністративного проступку шляхом визначення його основних характеристик. Це насамперед дія або бездіяльність, що при наявності певних ознак розглядається законом як порушення встановлених правил поведінки громадян у певних сферах громадського життя. До таких правил, наприклад, належать правила поведінки в громадських місцях, зокрема на громадському транспорті, правила дорожнього руху, правила торгівлі, санітарні, протипожежні правила, норми й правила, спрямовані на забезпечення безпеки робіт в окремих галузях промисловості, у сільському господарстві тощо. Особливе значення для всього суспільства має дотримання вимог законодавства в сфері охорони праці і здоров'я населення, охорони, використання природних ресурсів тощо. Треба зазначити, що ці правила встановлюються як законами України, так і підзаконними правовими актами (наприклад, Правила благоустрою території населеного пункту, які розробляються для всіх сіл, селищ, міст і затверджуються органами місцевого самоврядування, Правила торгівлі на ринках, затверджених наказом Міністерства економіки та з питань європейської інтеграції України, Міністерства внутрішніх справ України, Державної податкової адміністрації України та Державного комітету стандартизації, метрології та сертифікації України від 26.02.2002 р. № 57/188/84/105 тощо). Дія або бездіяльність посадової особи або громадянина найчастіше безпосередньо пов'язана з невиконанням тих або інших правових приписань, що містяться в зазначених правилах.

Адміністративне правопорушення завжди є протиправною дією (бездіяльністю), тобто діянням, забороненим законом або іншим нормативним правовим актом. Громадянин, що вчинює протиправну дію, порушує свій конституційний обов'язок, оскільки норми ч. 1 ст. 68 Конституції України встановлюють, що кожен зобов'язаний неухильно додержуватися Конституції України та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей. У свою чергу виконання цього обов'язку обумовлює необхідність дотримання всіх правил, прийнятих у встановленому законом порядку. Оцінка порушення вимог законів і підзаконних актів як протиправного діяння обумовлює необхідність застосування відповідного примусового заходу і притягнення винного у вчиненому до одного з видів юридичної відповідальності, у цьому випадку - до адміністративної відповідальності.

Закон розглядає протиправну дію (бездіяльність), вчинену певною особою, як адміністративний проступок лише в тому випадку, якщо має місце вина цієї особи, тобто якщо вчинене було здійснено навмисно або з необережності. Наявність вини є невід'ємною ознакою складу адміністративного проступку. Форми вини докладно розглянуті в ст. 10 і 11 Кодексу (див. коментар до зазначених статей).

У коментованій статті розкривається й соціальна характеристика адміністративного проступку як діяння, що посягає на громадський порядок, власність, права і свободи громадян, на встановлений порядок управління. Треба при цьому враховувати, що в тексті статті знайшли відбиття не всі об'єкти протиправних посягань, до яких, зокрема, необхідно віднести і природне середовище, природні ресурси, пам'ятки історії та культури.

Адміністративне правопорушення з погляду його складу може бути проаналізоване у такий спосіб. Структура цього складу містить:

1)      об'єкт правопорушення (суспільні відносини в тій чи іншій сфері, на нормальний розвиток яких посягає правопорушення);

2)      об'єктивну сторону (конкретні дії, що виразилися в порушенні встановлених правил);

3)      суб'єкт правопорушення - конкретна осудна фізична особа, що досягла 16-річного віку;

4)       суб'єктивну сторону складу (є ставленням особи до вчиненого нею діяння, тобто вину у формі умислу або необережності). Всі перераховані ознаки визначають у сукупності склад адміністративного правопорушення (проступку).

Об'єкт адміністративного правопорушення - це те, на що воно посягає, чому воно завдає шкоди. Адміністративний проступок завдає шкоди або створює загрозу п заподіяння суспільним відносинам, які і становлять об'єкт проступку. Засобами адміністративної відповідальності охороняються суспільні відносини, які регулюються нормами не лише тільки адміністративного права, а й багатьма іншими: цивільного, екологічного, трудового, фінансового тощо.

Об'єктивну сторону адміністративного правопорушення характеризують ознаки, які визначають акт зовнішньої поведінки правопорушника. До них належать діяння (дія чи бездіяльність), його шкідливі наслідки, причинний зв'язок між діянням і наслідками, місце, час, обстановка, спосіб, знаряддя та засоби вчинення проступку.

Основною і обов'язковою ознакою об'єктивної сторони є протиправне діяння, відсутність її виключає склад будь-якого адміністративного правопорушення. Це може бути як дія (наприклад, розпивання спиртних напоїв у громадських місцях), так і бездіяльність, коли закон вимагає активних дій (ухилення свідка від явки в суд або орган попереднього слідства чи дізнання). Всі інші ознаки мають факультативний характер, тобто вони обов'язкові лише в тих випадках, коли прямо передбачені законом. Так, шкідливі наслідки і причинний зв'язок обов'язкові тільки для так званих матеріальних складів проступків, у результаті яких завжди заподіюється матеріальна шкода (наприклад, дрібне розкрадання, пошкодження телефонів-автоматів, потрава посівів тощо). Більшість адміністративних правопорушень характеризується недодержанням різних загальнообов'язкових правил, коли діяння становить склад проступку незалежно від настання шкідливих наслідків матеріального характеру (порушення правил охорони праці, торгівлі, дорожнього руху, митних, паспортних, санітарних тощо). Ці склади формулюються в статтях особливої частини розділу II КпАП лише вказівкою на протиправну дію чи бездіяльність («порушення правил», «невиконання правил» тощо). В деяких статтях міститься вказівка лише на шкідливі наслідки («пошкодження», «знищення», «псування» тощо), діяння розуміється саме собою.

Місце, час, обстановка, спосіб, знаряддя та засоби вчинення проступку можуть бути обов'язковими ознаками, якщо їх включено до конкретного складу проступку (наприклад, окремі діяння визнаються адміністративними правопорушеннями лише в разі вчинення їх в громадському місці, часто в КпАП називається спосіб вчинення проступку - грубе, злісне порушення, прихована передача тощо); в інших випадках вони можуть визнаватися обставинами, які пом'якшують або обтяжують відповідальність (наприклад, вчинення правопорушення в умовах стихійного лиха або за інших надзвичайних обставин обтяжує адміністративну відповідальність).

Окремі статті КпАП передбачають адміністративну відповідальність за незакінчені дії (ст. 188 - за спробу передачі заборонених предметів у виправно-трудові установи і ст. 209 - за приготування до контрабанди), загальної норми про стадії адміністративного правопорушення немає, що цілком виправдано.

Суб'єктивну сторону адміністративного правопорушення становить пов'язана із його вчиненням психічна діяльність особи. До ознак, які характеризують суб'єктивну сторону, належать вина, мотив і мета вчинення правопорушення.

Вина - основна і обов'язкова ознака суб'єктивної сторони будь-якого адмі­ністративного проступку. Це психічне ставлення особи до вчиненого нею суспільно шкідливого діяння і його наслідків, яке виявляється у формі умислу або необережності. Поняття цих форм вини розкривається в статтях 10 і 11 КпАП. Мотив і мета вчинення адміністративного правопорушення - факультативні ознаки суб'єктивної сторони складу проступку. Під мотивом розуміється усвідомлене особою внутрішнє спонукання, яким вона керувалася під час вчинення проступку. Мета - це протиправний результат, наслідок, якого прагне досягти особа вчиненням адміністративного правопорушення. Мотив і мета частіше за все до складу проступку не входять, хоча в деяких випадках лише вчинення діяння з певним мотивом або метою становить склад адміністративного правопорушення (наприклад, ст. 103' КпАП передбачає відповідальність за самовільне використання з корисливою метою електричної чи теплової енергії або газу, ст. 132 - за самовільне використання з корисливою метою транспортних засобів чи інших машин, що належать організаціям, тощо). Окремі статті КпАП передбачають відповідальність за вчинення діяння в разі відсутності певної мети: ст. 44 - за незаконне придбання або зберігання наркотичних засобів без мети збуту і ст. 176 - за виготовлення або зберігання без тієї самої мети самогону чи інших міцних спиртних напоїв домашнього вироблення або апаратів для їх виготовлення. В деяких статтях КпАП мотив і мета проступку не називаються, але маються на увазі (наприклад, дрібне розкрадання, азартні ігри, проституція завжди мають корисливі мотив і мету).

Суб'єктом адміністративного правопорушення чинний КпАП визнає фізичну осудну особу, яка досягла на момент вчинення проступку віку, з якого настає адміністративна відповідальність. Ознаки, які характеризують суб'єкта проступку, поділяють на загальні і спеціальні. Перші властиві будь-якому суб'єктові. Суб'єктом проступку може бути, по-перше, лише фізична особа, людина (громадянин України, іноземець, особа без громадянства). Необхідно зауважити, що в наш час численні штрафні санкції в адміністративному порядку застосовуються також до юридичних осіб, тобто законодавством вони вже визнаються суб'єктами адміністративної відповідальності. В нормативних актах не визначено загальних положень їх відповідальності. Дія КпАП України поширюється тільки на фізичних осіб. Тому в наш час стоїть нагальна проблема належно врегулювати підстави, заходи та процедури адміністративної відповідальності юридичних осіб. По-друге, суб'єктом адміністративного проступку може бути не будь-яка особа, а лише осудна. В законодавстві про адміністративні правопорушення не розкривається поняття осудності, воно випливає з визначення неосудності. В ст. 20 КпАП під неосудністю розуміється стан, в якому особа не могла усвідомлювати свої дії або керувати ними внаслідок хронічної душевної хвороби, тимчасового розладу душевної діяльності, слабоумства чи іншого хворобливого стану. З огляду на це можна зробити висновок, що осудність - це здатність особи усвідомлювати свої дії і керувати ними, а значить і нести за них відповідальність. По-третє, суб'єктом проступку може бути особа, яка досягла на момент вчинення адміністративного правопорушення шістнадцятирічного віку.

Крім цих загальних ознак у конкретних складах, суб'єкт може характеризуватися ще й додатковими специфічними властивостями. Такі суб'єкти називаються спеціальними. До них можна віднести, наприклад, посадових осіб, водіїв, керівників, капітанів суден, батьків, військовозобов'язаних тощо.

Важливе значення для правозастосовчої практики має розмежування понять «адміністративне правопорушення» і «злочин». Стаття 11 Кримінального кодексу України визначає, що злочином є передбачене цим Кодексом суспільно небезпечне винне діяння (дія або бездіяльність), вчинене суб'єктом злочину. Не є злочином дія або бездіяльність, яка хоча формально і містить ознаки будь-якого діяння, передбаченого цим Кодексом, але через малозначність не становить суспільної небезпеки, тобто не заподіяла і не могла заподіяти істотної шкоди фізичній чи юридичній особі, суспільству або державі. Отже, загальними ознаками адміністративного правопорушення і злочину є вина, протиправність та суспільна шкідливість. Крім того, багато спільного й в характері заходів впливу (штраф, позбавлення спеціального права, виправні роботи, передбачені в ст. 24 КпАП як заходи адміністративного стягнення, а в ст. 51 Кримінального кодексу України - як види кримінального покарання). Однак порівняння близьких за характером діянь - адміністративних правопорушень і злочинів - чітко показує їх відмінність у ступені суспільної небезпечності, а відповідно, і різний ступінь суворості однойменних заходів впливу. Так, особлива важливість ряду об'єктів, наприклад, основ національної безпеки України, життя людини, виключає визнання посягань на них адміністративними правопорушеннями. Тому державна зрада, вбивство, тяжке тілесне ушкодження можуть вважатися лише злочинами. Посягання на інші об'єкти, наприклад, власність, громадський порядок, господарську діяльність, можуть бути як злочинами, так і адміністративними правопорушеннями. Однак у цих випадках їх правову природу визначають тяжкість шкоди, небезпечність способів, форма і ступінь вини, мотиви, мета, повторність та інші ознаки. Основним критерієм розмежування злочину та адмі­ністративного правопорушення є така юридична категорія, як суспільна небезпека. До того ж необхідно враховувати елементи суспільної небезпеки: її ступінь (обсяг), а також кількісний фактор (повторність, рецидив правопорушення). Адміністративні проступки відрізняються від злочинів меншим ступенем суспільної небезпеки, відсутністю великої шкоди для суспільства, яку завдають йому злочини. Ця різниця проявляється у всіх ознаках протиправних діянь обох видів: об'єкті, об'єктивній стороні, суб'єкті та суб'єктивній стороні.

Різний ступінь суспільної небезпеки, спричиненої одним і тим суспільним відносинам адміністративними проступками та злочинами, можна проілюструвати порівнянням дрібного хуліганства за ст. 173 КпАП та хуліганства за ст. 296 Кримінального кодексу України. Об'єктом протиправних посягань цих правопорушень є суспільні відносини в сфері громадського порядку. Проте при вчиненні кримінально караного хуліганства спостерігається більша дезорганізація суспільних відносин, ніж при дрібному хуліганстві, оскільки в першому випадку дії правопорушника мають брутальніший харак­тер, виражають його явну неповагу до суспільства, іноді поєднуються з виключним цинізмом, з особливою зухвалістю тощо. Дрібне хуліганство виражається в нецензурній лайці, в непристойній поведінці, в образливому чіплянні до громадян у громадських місцях.

Необхідно також ураховувати, що не спричиняють адміністративної відповідальності протиправні дії, які подібні за своїми ознаками до адміністративних проступків, але не є такими. Маються на увазі дії, які відбуваються в обставинах крайньої необхідності та необхідної оборони (див. коментарі до ст. 18 і 19), а також у стані неосудності (див. коментар до ст. 20).

Стаття 10. Вчинення адміністративного правопорушення умисно

Адміністративне правопорушення визнається вчиненим умисно, коли особа, яка його вчинила, усвідомлювала протиправний характер своєї дії чи бездіяльності, передбачала її шкідливі наслідки і бажала їх або свідомо допускала настання цих наслідків.

1. У ст. 9 КпАП йдеться, що однією з найважливіших ознак адміністративного правопорушення є вина у формі умислу або необережності. У коментованій статті розкривається поняття умислу, наявність якого необхідна у всіх випадках, коли особа притягається до відповідальності за вчинення адміністративного правопорушення, що може бути зроблено тільки навмисно. У деяких статтях Особливої частини Кодексу прямо вказується на форму вини у вигляді умислу. Це такі склади адміністративних правопорушень, як навмисне знищення документів, пов'язаних з укладанням чи виконанням зовнішньоекономічних договорів (контрактів) стосовно здійснення міжнародних передач товарів військового призначення та подвійного використання, на підставі яких були отримані дозволи, висновки чи міжнародні імпортні сертифікати, до закінчення строку їх зберігання, передбаченого законом (ст. 212⁴), умисне поширення неправдивих або неточних відомостей, які можуть завдати шкоди діловій репутації або майновим інтересам іншого підприємця (ст. 164³), вчинення насильства в сім'ї, тобто умисне вчинення будь-яких дій фізичного, психологічного чи економічного характеру (застосування фізичного насильства, що не завдало фізичного болю і не спричинило тілесних ушкоджень, погрози, образи чи переслідування, позбавлення житла, їжі, одягу, іншого майна або коштів, на які потерпілий має передбачене законом право, тощо), внаслідок чого могла бути чи була завдана шкода фізичному або психічному здоров'ю потерпілого (ст. 173²), умисне псування паспорта (ст. 198), умисне псування обліково-військових документів (ст. 211). Однак у більшості випадків висновок про суб'єктивну сторону складу правопорушення можна зробити лише на основі аналізу всіх ознак, наведених у відповідній статті Особливої частини. Про навмисну вину може свідчити характер здійснення вини, наприклад, жорстоке поводження з тваринами, їх мордування або вчинення інших дій, що призвели до їх мучення, каліцтва чи загибелі (ст. 89), відмова від надання за запитами повної та достовірної екологічної інформації, передбаченої законодавством (ст. 91⁴)> обман покупця чи замовника (ст. 155²), відмова працівників торгівлі, громадського харчування та сфери послуг і громадян, які займаються підприємницькою діяльністю в цих галузях, у наданні громадянам-споживачам необхідної, доступної, достовірної та своєчасної інформації про товари (роботи, послуги), їх кількість, якість, асортимент, а також про їх виробника (виконавця, продавця), у навчанні безпечного та правильного їх використання, так само обмеження прав громадян-споживачів на перевірку якості, комплектності, ваги та ціни придбаних товарів (ст. 156^і) тощо. У складах адміністративних правопорушень, які можуть бути зроблені як умисно, так з необережності, наявність навмисної вини може служити підставою для накладення на винного більш суворого стягнення.

2.  Зміст вини у формі умислу залежить від того, як адміністративне правопорушення сконструйоване в законодавстві. Всі склади адміністративних проступків як і злочинів можна  умовно   розділити   на   формальні   й   матеріальні.   Для   наявності   перших   (в адміністративному  праві  їх  переважна більшість) достатньо  вчинення  зазначеної в законодавстві дії або бездіяльності, незалежно від того, які в результаті цього наступили наслідки. До таких адміністративних правопорушень належить, наприклад, торгівля в містах з рук на вулицях, площах, у дворах, під'їздах, скверах та в інших невстановлених місцях  (ст.   160).   Матеріальні  склади  правопорушень,   на  відміну  від  формальних, передбачають як обов'язкову ознаку не тільки дію або бездіяльність, але також наслідок і причинний зв'язок між дією (бездіяльністю) і шкідливим наслідком, що наступив у результаті такої дії (бездіяльності). Таким правопорушенням є, наприклад, недодержання стандартів і технічних умов при транспортуванні, зберіганні і використанні (експлуатації) продукції, якщо це спричинило зниження якості, псування або наднормативні втрати продукції   (ст.   170).   Наслідками   тут   виступають   зниження   якості,   псування   або наднормативні втрати продукції.

3. У формальних складах адміністративних правопорушень вина у формі умислу полягає в усвідомленні особою протиправного характеру вчиненої дії або бездіяльності, тобто   їх   незаконності.   Наприклад,   до   відповідальності   за   незаконне   перевезення іноземців та осіб без громадянства територією України (ст. 206^і) особа може бути притягнута,   якщо   вона  усвідомлювала  незаконний  характер  своїх  дій.   В   окремих статтях Особливої частини КпАП міститься застереження від здійснення протиправних дій,   ніби   нагадування   про   необхідність   строго   дотримуватися   вимог   відповідних правил і інструкцій. Це, наприклад, здійснення незаконного доступу до інформації в автоматизованих системах (ст. 212⁶), незаконні  виробництво, придбання, зберігання, перевезення, пересилання наркотичних засобів або психотропних речовин без мети збуту в невеликих розмірах (ст. 44), незаконна порубка, пошкодження та знищення лісових культур і молодняка (ст. 65). Не потрібно, щоб порушник точно знав, коли і яким органом здійснення тих чи інших дій заборонено. Так само не обов'язкове знання того, яке стягнення може бути накладене за правопорушення. У переважній більшості випадків питання про усвідомлення протиправності вчиненої навмисної дії не встає, оскільки звичайно йдеться  про очевидно неприпустимі дії,  про протиправність яких широко
інформоване населення.

4. У матеріальних складах адміністративних правопорушень навмисна вина, крім усвідомлення протиправності вчиненої дії або бездіяльності, передбачає також ставлення порушника до шкідливих наслідків, що наступили. Особа передбачає ці наслідки й бажає або свідомо допускає їх настання. Можна сказати, що передбачення наслідків виражає інтелектуальний момент наміру, а бажання або допущення настання шкідливих наслідків - вольовий. Залежно від вольового моменту розрізняють прямий намір, коли особа бажає настання наслідків, і непрямий, коли вона лише свідомо допускає їх настання. Як передбаченням, так і бажанням або допущенням повинні охоплюватися ті наслідки, які входять до складу конкретного адміністративного правопорушення, за здійснення якого особа притягається до адміністративної відповідальності. Під час вчинення дрібного викрадення чужого майна шляхом крадіжки, шахрайства, привласнення чи розтрати особа усвідомлює, що вона незаконно безоплатно, з корисливою метою заволодіває чужим майном у невеликих розмірах, передбачає, що в результаті цього буде заподіяний певний збиток юридичній чи фізичній особі, і бажає цього.

Стаття 11. Вчинення адміністративного правопорушення з необережності

Адміністративне правопорушення визнається вчиненим з необережності, коли особа, яка його вчинила, передбачала можливість настання шкідливих наслідків своєї дії чи бездіяльності, але легковажно розраховувала на їх відвернення або не передбачала можливості настання таких наслідків, хоч повинна була і могла їх передбачити.

1. У  коментованій  статті  розкривається  зміст  необережної  вини.  Відповідності зі ст.  11  Кодексу необережна вина, як і навмисна, є однією з найважливіших ознак адміністративного правопорушення. Протиправна дія, вчинена з необережності, є менш серйозним правопорушенням порівняно з такою самою дією, зробленою навмисне. У тих випадках, коли в самій нормі таке розмежування не проводиться, але вона допускає обидві форми вини, вчинення дій або бездіяльності з необережності може служити підставою для накладення менш суворого стягнення в межах, передбачених відповідною статтею КпАП. Наприклад, у ч. 1 ст. 211 сформульований такий склад правопорушення: «Умисне   зіпсуття   або   недбале   зберігання   військовозобов'язаними   і   призовниками обліково-військових  документів  (військових  квитків   і   посвідчень   про  приписку до призовних дільниць), яке спричинило їх втрату». Умисне псування як навмисна вина заслуговує більш суворого стягнення. Із усього цього випливає, що як для рішення питання про відповідальність порушника, так і для визначення йому стягнення повинно бути точно встановлено, діяв він навмисне або з необережності.

2. У  коментованій  статті  необережна вина визначається  стосовно  матеріальних складів адміністративних правопорушень і пов'язується виключно ставленням порушника до наслідків своєї дії. Прямих вказівок про те, у чому необережна вина виражається стосовно формального складу, що вважається закінченим, незалежно від шкідливих наслідків, що наступили, стаття не містить. Однак зі змісту статті й зіставлення її з
попередньою,   яка   розглядає   питання   вчинення   адміністративного   правопорушення умисно, можна зробити висновок, що у формальних складах необережна вина полягає в тому, що, вчинюючи ту чи іншу дію, особа, як правило, не усвідомлює її протиправності,
хоча повинна й могла її усвідомлювати. Висновок про те, що особа повинна була й могла усвідомлювати протиправність своєї дії (бездіяльності) й караність останньої в адміністративному порядку, може бути зроблений з урахуванням конкретних обставин справи й суб'єктивних можливостей порушника.

3.     Існують    дві    форми    необережної    вини:    самовпевненість    і    недбалість. Інтелектуальний момент самовпевненості характеризується тим, що особа передбачає можливість настання суспільно шкідливих наслідків свого діяння, а вольовий момент полягає  у  тому,   що   особа  легковажно   розраховує   на   відвернення   цих   наслідків. Формулювання  «легковажно  розраховувала на їх  відвернення»   полягає  в  тому,  що при  самовпевненості  особа розраховує  на цілком  реальні,   певні  обставини,  які  за своїми властивостями, зв'язками  мають здатність відвернути  настання  наслідків.  Це її власні, особисті якості (спритність, вмілість, досвідченість, майстерність), дії інших осіб, фізичні або хімічні закони, вплив обстановки, сил природи тощо. Формулювання «повинна була їх передбачити» - це об'єктивний критерій, з яким пов'язується обов'язок особи передбачати настання шкідливих наслідків своїх дій. Такий обов'язок на особу покладають: закон, службовий стан, фах (професія —лікар, вихователь, водій), прийнятий особою на себе обов'язок за угодою, дорученням; правила суспільного співжиття, вчинені особою угоди, за якими вона зобов'язалась відвернути чи не допустити настання певної шкоди. Прикладом самовпевненості є в'їзд водіїв на залізничний переїзд на заборонений сигнал світлофора або жест регулювальника чи чергового по переїзду, при закритому шлагбаумі або коли до переїзду наближається поїзд (ч. З ст. 123). Водій розраховує при цьому встигнути переїхати залізничний переїзд або своєчасно загальмувати, але не встигає цього зробити і створює аварійну обстановку або пошкоджує транспортні засоби, вантажі, шляхи, шляхові та інші споруди.

4. Недбалість відрізняється від самовпевненості тим, що особа не передбачає настання шкідливих наслідків. Інтелектуальний момент недбалості полягає в тому, що особа не передбачає можливості настання суспільно небезпечних наслідків свого діяння. Вольовий момент недбалості вказує на реальну можливість винного передбачити шкідливі наслідки своєї поведінки, але незважаючи на це, він не активізує свої психічні сили і здібності для вчинення вольових дій, необхідних для запобігання таким наслідкам. Найчастіше це пов'язане з тим, що порушник не замислюється над тим, до чого може призвести вчинена ним дія. Для з'ясування питання, чи повинна була передбачати шкідливі наслідки своєї дії або бездіяльності, необхідно встановити об'єктивні умови, в яких вона перебувала. Обов'язок передбачення шкідливих наслідків може бути обумовлений характером виконуваних особою службових обов'язків, вимогами правил гуртожитку тощо. У тих випадках, коли встановлено, що особа не повинна була передбачати наслідки, що настали, питання про її адміністративну відповідальність відпадає й немає потреби в з'ясуванні, чи могла вона передбачити ці наслідки. Якщо особа повинна була передбачити настання шкідливих наслідків, потрібно з'ясувати, чи могла вона це зробити. Правильний висновок про це можна зробити з огляду на конкретні індивідуальні особливості особистості порушника, життєвий досвід, освіту, професію, стаж роботи, навички, стан здоров'я, психіки, обстановку, в якій особа діяла тощо.

5. Від необережної вини потрібно відрізняти невинне заподіяння шкоди, так званий казус або випадок, при якому особа не несе відповідальності. Для останнього характерно, що особа не повинна була й не могла передбачати шкідливі наслідки, що наступили в результаті вчиненої дії. З невинним заподіянням шкоди - «випадком» іноді доводиться зустрічатися при розгляді справ про адміністративні правопорушення на транспорті.

Стаття 12. Вік, після досягнення якого настає адміністра­тивна відповідальність

Адміністративній відповідальності підлягають особи, які досягли на момент вчинення адміністративного правопорушення шістнадцятирічного віку.

1. Досягнення встановленого законом віку - одна із загальних умов притягнення особи до адміністративної відповідальності. Під віком людини розуміють певний період її розвитку, якісно своєрідний ступінь формування її особистості. Певний рівень свідомості та соціального розвитку формується з досягненням віку, коли під впливом сім'ї, школи, соціального оточення підліток розуміє, що є добром і що є злом, у яких випадках його дії можуть заподіяти шкоди іншим людям і суспільству. Достатній рівень свідомості дає змогу пред'являти до неповнолітнього вимоги узгоджувати свою поведінку з правилами, встановленими у суспільстві.

Розглядаючи питання про вік, після якого настає адміністративна відповідальність, необхідно зупинитися на тому, що є критерієм розмежування, відмінності загальних обов'язків людини взагалі та осіб, що не досягай повноліття, зокрема, яка ступінь їх участі в правових відносинах. Остання визначається наявністю в особи правосуб'єктності, — передбаченої нормами правоздатності (можливості), бути учасником правовідносин. У міжнародних документах про права людини (ст. 6 Загальної декларації прав людини, ст. 16 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права) записано, що кожна людина, де б вона не знаходилася, має право на визнання її правосуб'єктності.

В основі визначення природи правосуб'єктності (праводієздатності) фізичної особи лежать два критерії: вікова характеристика (певний вік); зрілість психіки, відсутність психологічних дефектів.

До складу правосуб'єктності фізичної особи входять правоздатність, дієздатність та деліктоздатність. Правоздатність - це передбачена нормами права здатність (можливість) індивіда мати суб'єктивні юридичні права і виконувати суб'єктивні юридичні обов'язки. Відповідно до ст. 25 Цивільного кодексу України, вона виникає у момент народження фізичної особи. Це означає, що ще до народження людини суспільство, держава вже визначили для неї коло прав, а сам факт народження свідчить про набуття цих прав людиною. Правоздатність - не кількісне вираження прав суб'єкта, а постійний громадянський стан особи; не саме володіння правами, а здатність мати права, набувати суб'єктивних прав. Вік, психічний і фізичний стан громадянина не впливають на його правоздатність. Правоздатність є рівною для всіх громадян незалежно від статі, національності, походження, майнового стану, місця проживання, причетності до релігії, належності до громадських організацій та ін. Зміст правоздатності складають права та обов'язки, які можуть належати суб'єкту права.

Дієздатність - це передбачена нормами права здатність індивіда самостійно, своїми усвідомленими діями здійснювати (використовувати і виконувати) суб'єктивні юридичні права, обов'язки і нести відповідальність. Дієздатність, на відміну від правоздатності, залежить від віку, фізичного стану особи, а також інших особистих якостей людини, що з'являються у неї в міру розумового, фізичного, соціального розвитку. Повна дієздатність настає з моменту громадянського повноліття.

Як правило, у більшості галузей права дієздатність і правоздатність збігаються в одній особі, вони нероздільні, крім цивільного (і частково сімейного) права, де недієздатна людина може бути суб'єктом конкретних правовідносин. У цивільному праві є градація різних ступенів дієздатності: повна дієздатність настає з 18 років, неповна (відносна) дієздатність: 14-18 років, часткова цивільна дієздатність (право самостійно вчиняти дрібні побутові правочини, а також здійснювати особисті немайнові права на результати інтелектуальної, творчої діяльності, що охороняються законом) - у фізичних осіб, що не досягай 14 років. Законодавством передбачена можливість оголосити неповнолітнього, який досяг 16 років, повністю дієздатним, якщо він працює за трудовим договором, зокрема, за контрактом, чи займається підприємницькою діяльністю. Оголошення неповнолітнього повністю дієздатним (акт емансипації) провадиться за рішенням органу опіки і піклування - за згодою батьків, усиновителів або піклувальника, а в разі відсутності такої згоди - за рішенням суду.

Фізичні особи як суб'єкти правопорушення повинні володіти деліктоздатністю, тобто здатністю нести юридичну відповідальність. Деліктоздатність є невід'ємним елементом правосуб'єктності. Вік настання юридичної відповідальності фізичної особи є різним, що визначено в окремих галузях законодавства. Так, відповідно до ст. 22 Кримінального кодексу України, кримінальній відповідальності підлягають особи, яким до вчинення злочину виповнилося шістнадцять років. Особи, що вчинили злочини у віці від чотирнадцяти до шістнадцяти років, підлягають кримінальній відповідальності лише за умисне вбивство (ст. 115-117), посягання на життя державного чи громадського діяча, працівника правоохоронного органу, члена громадського формування з охорони громадського порядку і державного кордону або військовослужбовця, судді, народного засідателя чи присяжного у зв'язку з їх діяльністю, пов'язаною із здійсненням правосуддя, захисника чи представника особи у зв'язку з діяльністю, пов'язаною з наданням правової допомоги, представника іноземної держави (статті 112, 348, 379, 400, 443), умисне тяжке тілесне ушкодження (ст. 121, ч. З статей 345, 346, 350, 377, 398), умисне середньої тяжкості тілесне ушкодження (ст. 122, ч. 2 статей 345, 346, 350, 377, 398), диверсію (ст. 113), бандитизм (ст. 257), терористичний акт (ст. 258), захоплення заручників (статті 147 і 349), зґвалтування (ст. 152), насильницьке задоволення статевої пристрасті неприродним способом (ст. 153), крадіжку (ст. 185, ч. 1 статей 262, 308), грабіж (статті 186, 262, 308), розбій (ст. 187, ч. З статей 262, 308), вимагання (статті 189, 262, 308), умисне знищення або пошкодження майна (ч. 2 статей 194, 347, 352, 378, ч. 2 та 3 ст. 399), пошкодження шляхів сполучення і транспортних засобів (ст. 277), угон або захоплення залізничного рухомого складу, повітряного, морського чи річкового судна (ст. 278), незаконне заволодіння транспортним засобом (ч. 2, 3 ст. 289), хуліганство (ст. 296). Малолітні віком до 14 років, а також особи, які вчинили у віці від 14 до 16 років суспільно небезпечні діяння, не зазначене у наведеному переліку, не можуть бути суб'єктом злочину, а тому кримінальній відповідальності не підлягають.

Трудове законодавство не виключає притягнення до матеріальної відповідальності неповнолітніх працівників. Вони не можуть нести тільки повну матеріальну відповідальність на підставі договору про індивідуальну або колективну (бригадну) матеріальну відповідальність. Але слід мати на увазі, що суд при визначенні розміру шкоди, що підлягає покриттю, крім прямої дійсної шкоди, враховує ступінь вини працівника і ту конкретну обстановку, за якої шкоду було заподіяно. Коли шкода стала наслідком не лише винної поведінки працівника, але й відсутності умов, що забезпечують збереження матеріальних цінностей, розмір покриття повинен бути відповідно зменшений. Суд може зменшити розмір покриття шкоди, заподіяної працівником, залежно від його майнового стану, за винятком випадків, коли шкода заподіяна злочинними діями працівника, вчиненими з корисливою метою (ст. 137 КЗпП).

Відповідно до ст. 1179 Цивільного кодексу України неповнолітня особа у віці від чотирнадцяти до вісімнадцяти відповідає за завдану нею шкоду самостійно на загальних підставах. У разі відсутності у неповнолітньої особи майна, достатнього для відшкодування завданої нею шкоди, ця шкода відшкодовується в частці, якої не вистачає, або в повному обсязі її батьками (усиновлювачами) або піклувальником, якщо вони не доведуть, що шкоди було завдано не з їхньої вини. Якщо неповнолітня особа перебувала у закладі, який за законом здійснює щодо неї функції піклувальника, цей заклад зобов'язаний відшкодувати шкоду в частці, якої не вистачає, або в повному обсязі, якщо він не доведе, що шкоди було завдано не з його вини. Обов'язок батьків (усиновлювачів), піклувальника, закладу, який за законом здійснює щодо неповнолітньої особи функції піклувальника, відшкодувати шкоду припиняється після досягнення особою, яка завдала шкоди, повноліття або коли вона до досягнення повноліття стане власником майна, достатнього для відшкодування шкоди.

Отже, законодавець, встановлюючи засади юридичної відповідальності неповнолітніх, керується здатністю осіб, яким виповнилося 16 років, усвідомлювати суспільну шкідливість своїх дій та нести за них відповідальність.

Відповідно до коментованої статті адміністративній відповідальності підлягають особи, яки досягай на момент вчинення адміністративного правопорушення 16-річного віку. Однак правовий статус осіб віком від 16 до 18 років, які вчинили адміністративні правопорушення, деякою мірою відрізняється від правового статусу повнолітніх правопорушників (див. коментар до ста протиправної дії чи  бездіяльності  могла усвідомлювати  свої дії або  керувати  ними (коментар до статей 17, 20 КпАП).

Стаття 13. Відповідальність неповнолітніх

До осіб віком від шістнадцяти до вісімнадцяти років, які вчинили адміністративні правопорушення, застосовуються заходи впливу, передбачені статтею 24¹ цього Кодексу.

У разі вчинення особами віком від шістнадцяти до вісімнадцяти років адміністративних правопорушень, передбачених статтями 44, 51, 121-127, частинами першою і другою статті 130, частиною другою статті 156, статтями 173, 174, 185, 190-195 цього Кодексу, вони підлягають адміністративній відповідальності на загальних підставах. З урахуванням характеру вчиненого правопорушення та особи правопорушника до зазначених осіб (за винятком осіб, які вчинили правопорушення, передбачені статтею 185) можуть бути застосовані заходи впливу, передбачені статтею 24¹ цього Кодексу.

[Частину другу статті 13 доповнено згідно із Законом України № 2899-IV від 22.09.2005 p.J

[У статтю 13 внесено зміни згідно з Указами Президії Верховної Ради Української РСР № 316-Х1 від 29.05.85 p., № 7542-ХІ від 19.05.89 p., № 1369-ХІІ від 29.07.91 p.; Законами України№ 244/94-ВР від 15.11.94р., № 64/95-ВР від 15.02.95p.J

1. Правовий статус неповнолітніх в Україні визначається Конституцією України, ст. 52 якої проголошує, що діти рівні у своїх правах незалежно від походження, а також від того, народжені вони у шлюбі чи поза ним. Будь-яке насильство над дитиною та її експлуатація  переслідуються за законом.  Батьки зобов'язані утримувати дітей до їх  повноліття.  Крім того,  правове становище  неповнолітніх  в  Україні  визначається
Сімейним   кодексом   України,   законами   України   «Про   охорону   дитинства»,   «Про державну допомогу сім'ям з дітьми», «Про органи і служби у справах дітей та спеціальні установи для дітей», «Про соціальну роботу з дітьми та молоддю», «Про забезпечення організаційно-правових умов  соціального захисту дітей-сиріт та дітей,  позбавлених батьківського піклування», «Про сприяння соціальному становленню та розвитку молоді в Україні» та низкою інших правових актів.

2. Відповідно до ст. 1 Закону України «Про сприяння соціальному становленню та розвитку молоді в Україні» неповнолітні - це громадяни віком до 18 років. Необхідно відзначити, що Законом України від 07.02.2007 p. № 609-V «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо органів і служб у справах неповнолітніх та спеціальних установ для неповнолітніх» було внесено зміни до низки законів України, відповідно до яких термін «неповнолітні» було замінено на термін «діти». Відповідно до ст. 1 Закону України «Про охорону дитинства» дитина - це особа віком до 18 років (повноліття), якщо згідно з законом,  застосовуваним до неї,  вона не набуває  прав  повнолітньої раніше. Так, відповідно до ст.ст. 34, 35 Цивільного кодексу України повну цивільну дієздатність, тобто здатність своїми діями набувати для себе цивільних прав і самостійно їх здійснювати, а також здатність своїми діями створювати для себе цивільні обов'язки, самостійно їх виконувати та нести відповідальність у разі їх невиконання, має фізична особа, яка досягла вісімнадцяти років (повноліття). У разі реєстрації шлюбу фізичної
особи, яка не досягла повноліття, вона набуває повної цивільної дієздатності з моменту реєстрації шлюбу. Повна цивільна дієздатність може бути надана фізичній особі, яка досягла шістнадцяти років і працює за трудовим договором, а також неповнолітній особі, яка записана матір'ю або батьком дитини. Надання повної цивільної дієздатності провадиться за рішенням органу опіки та піклування за заявою заінтересованої особи за письмовою згодою батьків (усиновлювачів) або піклувальника, а у разі відсутності такої згоди повна цивільна дієздатність може бути надана за рішенням суду. Повна цивільна дієздатність може бути надана фізичній особі, яка досягла шістнадцяти років і яка бажає займатися підприємницькою діяльністю. За наявності письмової згоди на це батьків (усиновлювачів), піклувальника або органу опіки та піклування така особа може бути зареєстрована як підприємець. У цьому разі фізична особа набуває повної цивільної дієздатності з моменту державної реєстрації її як підприємця. Повна цивільна дієздатність, надана фізичній особі, поширюється на усі цивільні права та обов'язки. У разі припинення трудового договору, припинення фізичною особою підприємницької діяльності надана їй повна цивільна дієздатність зберігається. Таким чином, поняття «діти» та «неповнолітні» не є тотожними за своїм змістом - категорія «неповнолітні», яка базується виключно на віковому критерії, включає до себе як осіб віком до 18 років, що не мають повної цивільної дієздатності, так і тих, що її набули за визначених цивільним законодавством умов.

3. Стаття 1 Закону України «Про органи і служби у справах дітей та спеціальні установи   для   дітей»    покладає   здійснення   соціального   захисту    і   профілактики правопорушень серед дітей на: спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади   у   справах   сім'ї,   дітей   та   молоді,   уповноважений   орган   влади   Автономної Республіки Крим у справах сім'ї, дітей та молоді, служби у справах дітей обласних, Київської та Севастопольської міських, районних державних адміністрацій, виконавчих органів міських і районних у містах рад; кримінальну міліцію у справах дітей органів внутрішніх справ; приймальники-розподільники для дітей органів внутрішніх справ; школи соціальної реабілітації та професійні училища соціальної реабілітації органів освіти;    центри    медико-соціальної   реабілітації   дітей   закладів   охорони   здоров'я; спеціальні виховні установи Державного департаменту України з питань виконання покарань;   притулки   для   дітей;   центри   соціально-психологічної   реабілітації  дітей; соціально-реабілітаційні центри (дитячі містечка). У здійсненні соціального захисту і профілактики правопорушень серед дітей беруть участь у межах своєї компетенції інші органи виконавчої влади, органи місцевого самоврядування, підприємства, установи та організації незалежно від форми власності, окремі громадяни. Діяльність органів і служб у справах дітей та спеціальних установ і закладів соціального захисту для дітей здійснюється на принципах: законності; застосування переважно методів виховання і переконання, що передбачають вжиття примусових заходів  лише після вичерпання всіх інших заходів впливу на поведінку дітей; гласності, тобто систематичного інформування про стан справ щодо захисту прав дітей, правопорушень серед дітей, роботу спеціально
уповноваженого центрального органу виконавчої влади у справах сім'ї, дітей та молоді, уповноваженого органу влади Автономної Республіки Крим у справах сім'ї, дітей та молоді, служб у справах дітей, спеціальних установ і закладів соціального захисту для дітей у відкритій державній статистиці, засобах масової інформації; збереження таємниці про дітей, які вчинили правопорушення і до яких застосовувалися заходи індивідуальної профілактики;    неприпустимості    приниження   честі    і    гідності   дітей,   жорстокого поводження з ними.

4. На  відміну  від  кримінального  законодавства,   що  допускає  притягнення  до кримінальної відповідальності осіб, які вчинили деякі види злочинів вже з 14 років, адміністративне право містить універсальне правило: адміністративній відповідальності підлягають лише особи, що досягли  16-річного віку, до того ж, які досягли його до моменту   вчинення   адміністративного   правопорушення,   а   не   на   момент   розгляду справи або до початку виконання постанови у справі. Передбачається, що саме при Досягненні 16-річного віку молоді люди здатні повною мірою усвідомлювати, що таке адміністративне правопорушення, розуміти неприпустимість його вчинення і тому нести за нього особисту відповідальність. Оскільки досягнення соціальної і психофізіологічної зрілості передбачає настання ряду правових наслідків, таке чітке відмежування неповнолітніх від малолітніх, з одного боку, і повнолітніх, - з іншого, абсолютно необхідне. Не будь цієї твердої межі, органи, уповноважені розглядати справи про адміністративні правопорушення неповнолітніх, були б змушені в кожному окремому випадку самостійно оцінювати зрілість підлітка, що призвело б до неприпустимий суб'єктивізму.

5.   Передбачаючи відповідальність громадян за адміністративні правопорушення з 16 років, КпАП закріплює ряд додаткових гарантій для них. Так, до неповнолітнього не може застосовуватися адміністративний арешт (ст. 32 КпАП); вчинення правопорушення неповнолітнім є пом'якшувальною обставиною (ст. 34 КпАП); втягнення неповнолітнього в правопорушення є обставиною, що обтяжує відповідальність (ст. 35 КпАП). Закон також встановлює процесуальні гарантії прав неповнолітніх, спрямовані на встановлення істини, перевиховання порушника і профілактику правопорушень.

6.     У   ряді   випадків   адміністративна   відповідальність   настає   і   за   вчинення протиправних діянь підлітками, що не досягли 16 років, щоправда, у цьому випадку відповідальність покладається на їхніх батьків (ст. 184 КпАП).

7.  Оскільки вік, з якого може наставати кримінальна відповідальність, має правове значення,  органи  адміністративної юрисдикції суди  повинні   вживати  заходів  щодо встановлення   віку   неповнолітнього  -  дати   його   народження.   У   разі   притягнення неповнолітнього до адміністративної відповідальності його вік встановлюють відповідно до документів про народження (число, місяць, рік народження). Особа вважається.такою, що досягла певного віку, не в день народження, а починаючи з 0 годин наступної доби.

Стаття 14. Відповідальність посадових осіб

Посадові особи підлягають адміністративній відповідальності за адміністративні правопорушення, зв'язані з недодержанням установлених правил у сфері охорони порядку управління, державного і громадського порядку, природи, здоров'я населення та інших правил, забезпечення виконання яких входить до їх службових обов'язків.

1. У КпАП не міститься визначення поняття «посадова особа», що обумовлює необхідність звернення до інших правових актів, у яких тлумачиться дана дефініція. Частина 2 ст. 19 Конституції України проголошує, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, передбачених Конституцією та законами України, однак визначення посадової особи в тексті Основного Закону немає. Стаття 2 Закону України «Про державну службу» містить визначення понять «посада» та «посадова особа». Посада - це визначена структурою і штатним розписом первинна структурна одиниця державного органу та його апарату, на яку покладено встановлене нормативними актами коло службових повноважень. Посадовими особами відповідно до цього Закону вважаються керівники та заступники керівників державних органів та їх апарату, інші державні службовці, на яких законами або іншими нормативними актами покладено здійснення організаційно-розпорядчих та консультативно-дорадчих функцій. Однак необхідно зазначити, що, по-перше, ці положення поширюються лише на систему державної служби, а, по-друге, зазначений Закон не містить тлумачення понять організаційно-розпорядчих та консультативно-дорадчих функцій. Стаття 89 Господарського кодексу України визначає, що управління діяльністю господарського товариства здійснюють його органи та посадові особи, склад і порядок обрання (призначення) яких визначається залежно від виду товариства, а у визначених законом випадках - учасники товариства. Посадовими особами товариства визнаються голова та члени виконавчого органу,  голова ревізійної комісії (ревізор), а у разі  створення ради товариства (спостережної ради) - голова і члени цієї ради. Посадовими особами господарського товариства не можуть бути особи, службову або іншу діяльність яких визнано Конституцією України та законом несумісною з перебуванням на цих посадах, а також особи, яким перебування на відповідних посадах заборонено рішенням суду. При цьому посадові особи відповідають за шкоду, заподіяну ними господарському товариству, в межах і порядку, передбачених законом та установчими документами товариства. З огляду на ці положення у правовому регулюванні статусу посадової особи містяться значні прогалини, які потребують прийняття відповідних змін до законодавчих актів.

2. Поряд з поняттям «посадова особа» в законодавстві вживається поняття «службова особа». Відповідно до п. 1 примітки до ст. 364 Кримінального кодексу України службовими особами є особи, які постійно чи тимчасово здійснюють функції представників влади, а також займають постійно або тимчасово на підприємствах, в установах чи організаціях, незалежно від форм власності посади, пов'язані з використанням організаційно-розпорядчих або адміністративно-господарських обов'язків, або виконують такі обов'язки за спеціальними повноваженнями. Пленум Верховного Суду України в п. 2 своєї постанови «Про судову практику у справах про хабарництво» від 26.04.2002 р. № 5 пояснив, що до представників влади належать, зокрема, працівники державних органів та їх апарату, які наділені правом у межах своєї компетенції ставити вимоги, а також приймати рішення, обов'язкові для виконання юридичними і фізичними особами незалежно від їх відомчої належності чи підлеглості. Організаційно-розпорядчі обов'язки - це обов'язки щодо здійснення керівництва галуззю промисловості, трудовим колективом, ділянкою роботи, виробничою діяльністю окремих працівників на підприємствах, в установах чи організаціях незалежно від форми власності. Такі функції виконують, зокрема, керівники міністерств, інших центральних органів виконавчої влади, державних, колективних чи приватних підприємств, установ і організацій, їх заступники, керівники структурних підрозділів (начальники цехів, завідуючі відділами, лабораторіями, кафедрами), їх заступники, особи, які керують ділянками робіт (майстри, виконроби, бригадири тощо). Адміністративно-господарські обов'язки - це обов'язки з управління або розпорядження державним, колективним чи приватним майном (установлення порядку його зберігання, переробки, реалізації, забезпечення контролю за цими операціями тощо). Такі повноваження в тому чи іншому обсязі є у начальників планово-господарських, постачальних, фінансових відділів і служб, завідуючих складами, магазинами, майстернями, ательє, їх заступників, керівників відділів підприємств, відомчих ревізорів та контролерів тощо. Особа є службовою не тільки тоді, коли вона здійснює відповідні функції чи виконує обов'язки постійно, а й тоді, коли вона робить це тимчасово або за спеціальним повноваженням, за умови, що зазначені функції чи обов'язки покладені на неї правомочним органом або правомочною службовою особою. Працівники підприємств, установ, організацій, які виконують професійні (адвокат, лікар, вчитель тощо), виробничі (наприклад, водій) або технічні (друкарка, охоронець, тощо) функції, можуть визнаватися службовими особами лише за умови, що поряд із цими функціями вони виконують організаційно-розпорядчі або адміністративно-господарські обов'язки. Службовими особами можуть визнаватись як громадяни України, так і іноземці та особи без громадянства.

3. З огляду на це порівняння визначень «посадова особа» та «службова особа», принципової відмінності між ними не існує, тому їх можна вважати синонімічними. Однак Кримінальний кодекс України та постанова Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику у справах про хабарництво» передбачають більш універсальний підхід до визначення та класифікації посадових осіб, без конкретизації форми власності, тоді як Закон України «Про державну службу» та Господарський кодекс України дають визначення посадової особи у вузькому тлумаченні відповідно до специфіки діяльності системи державної служби та господарських товариств.

4. До  посадових осіб за адміністративні  правопорушення  застосовуються  більш суворі   штрафні   санкції  порівняно  з   громадянами.   Це   й  зрозуміло,   адже   ці   особи наділені правом здійснювати юридичні дії владного характеру. Слід однак зазначити, що   вони   підлягають   адміністративній   відповідальності   за  недодержання   лише  тих правил, забезпечення виконання яких належить до їх службових обов'язків. До того ж безпосереднім порушником може бути не сама посадова особа, а інші, зокрема, підлеглі їй особи.  Інакше кажучи,  вона відповідає не стільки за порушення певних  правил власними   діями,   скільки   за   нерозпорядливість.   Зазвичай   забезпечення   виконання певних   правил   (наприклад,   щодо   охорони   праці,   здоров'я   населення,   санітарно-гігієнічних,  природоохоронних тощо)  входить до  кола службових  обов'язків  всього ієрархічного ланцюжка посадових осіб підприємств та організацій. Це означає, що до адміністративної відповідальності за їх недодержання одночасно може бути притягнено декілька посадових осіб, зрозуміло, з урахуванням характеру і ступеня вини кожної з них.

5. Адміністративне  правопорушення,  вчинене  посадовою  особою,   водночас  є  і дисциплінарним   проступком,  оскільки  неналежно  виконуються   службові  обов'язки. Тому   не   виключається   притягнення   її  до   двох   видів   юридичної  відповідальності - адміністративної і дисциплінарної, однак це питання має вирішуватися в кожному конкретному випадку з урахуванням усіх обставин справи.

6.    Нарешті   посадові   особи   можуть   нести   адміністративну   відповідальність  і як звичайні громадяни, якщо порушення ними встановлених правил не пов'язане з виконанням   службових   обов'язків.   Наприклад,   при   накладенні   адміністративного стягнення за злісну непокору законному розпорядженню або вимозі працівника міліції чи його образу службовий стан особи до уваги не береться.

Стаття 15. Відповідальність військовослужбовців та інших осіб, на яких поширюється дія дисциплінарних статутів, за вчинення адміністративних правопорушень

Військовослужбовці і призвані на збори військовозобов'язані, а також особи рядового і начальницького складів органів внутрішніх справ несуть відповідальність за адміністративні правопорушення за дисциплінарними статутами. За порушення правил, норм і стандартів, що стосуються забезпечення безпеки дорожнього руху, санітарно-гігієнічних і санітарно-протиепідемічних правил і норм, правил полювання, рибальства та охорони рибних запасів, митних правил, вчинення корупційних діянь та інших правопорушень, пов'язаних з корупцією, порушення тиші в громадських місцях, неправомірне використання державного майна, незаконне придбання або зберігання спеціальних технічних засобів для зняття інформації з каналів зв'язку, інших засобів негласного отримання інформації, невжиття заходів щодо окремої ухвали суду чи окремої постанови судді, щодо подання органу дізнання, слідчого або протесту, припису чи подання прокурора, ухилення від виконання законних вимог прокурора, порушення законодавства про державну таємницю, порушення порядку обліку, зберігання і використання документів та інших носіїв інформації, які містять конфіденційну інформацію, що є власністю держави ці особи несуть адміністративну відповідальність на загальних підставах. До зазначених осіб не може бути застосовано виправні роботи і адміністративний арешт.

[Частину першу статті 15 доповнено згідно із Законом України № 352-XIV від 23.12.98 p.]

[Частину першу статті 15 доповнено згідно із Законом України № 1080-XIV від 21.09.99 р.]

[У частині першій статті 15 деякі слова виключено згідно із Законом України № 2 342-11 І від 05.04.2001 p.]

[Частину першу статті 15 доповнено згідно із Законом України № 743-1V від 15.05.2003 p.J

[Частину першу статті 15 доповнено згідно із Законом України № 1703-IV від Ц.05.2004 p.J

Інші, крім зазначених у частині першій цієї статті, особи, на яких поширюється дія дисциплінарних статутів або спеціальних положень про дисципліну, у випадках, прямо передбачених ними, несуть за вчинення адміністративних правопорушень дисциплінарну відповідальність, а в інших випадках - адміністративну відповідальність на загальних підставах.

У випадках, зазначених у частині першій цієї статті, органи (посадові особи), яким надано право накладати адміністративні стягнення, можуть замість накладених стягнень передавати матеріали про правопорушення відповідним органам для вирішення питання про притягнення винних до дисциплінарної відповідальності.

При порушенні правил дорожнього руху водіями транспортних засобів Збройних Сил України або інших утворених відповідно до законів України військових формувань - військовослужбовцями строкової служби штраф як адміністративне стягнення до них не застосовується. До зазначених осіб як захід адміністративного стягнення застосовується попередження.

[Статтю 15 доповнено частиною четвертою згідно із Законом України № 557-XIV від 24.03.99 p.]

[У статтю 15 внесено зміни та доповнення згідно з Указом Президії Верховної Ради УкраїнськоїРСР № 1369-ХІІ від 29.07.91 р.; Законами України № З785-ХІІ від 23.12.93 p., № 358/95-ВР від 05.10.95p.]

У разі вчинення військовослужбовцем або особою рядового чи начальницького складу органів внутрішніх справ адміністративного проступку за загальним правилом передбачається заміна одного виду юридичної відповідальності на інший, що в літературі одержало назву субститутної відповідальності. Доцільність заміни адміністративної відповідальності дисциплінарною в цьому випадку пояснюється особливостями служби в Збройних силах або інших утворених відповідно до закону військових формуваннях та органах внутрішніх справ, особливим правовим статусом їх працівників, а отже і специфікою юридичної відповідальності за порушення правових норм, які охороняються адміністративними санкціями.

Інші особи, на яких поширюється дія дисциплінарних статутів або спеціальних положень про дисципліну (наприклад, судді, працівники прокуратури), у випадках, передбачених ними, несуть за вчинення адміністративних проступків дисциплінарну відповідальність, а в інших випадках - адміністративну відповідальність на загальних підставах.

Нині в Україні діють такі дисциплінарні статути. По-перше, Дисциплінарний статут Збройних сил України, дія якого поширюється на усіх військовослужбовців Збройних сил України незалежно від військових звань та службового становища, громадян, звільнених з військової служби у відставку або у запас з правом носіння військової форми одягу, під час носіння ними військової форми одягу. Дія Дисциплінарного статуту Збройних сил України поширюється на Державну прикордонну службу України, Службу безпеки України, внутрішні війська Міністерства внутрішніх справ України, війська цивільної оборони України та інші військові формування, створені відповідно до законів України. По-друге, Дисциплінарний статут органів внутрішніх справ Української РСР, (який, незважаючи на застарілість назви та багатьох положень, досі не зазнав відповідного редагування), дія якого поширюється на всіх осіб рядового та начальницького складу органів внутрішніх справ, а також посадових та службових осіб податкової міліції. По-третє, Дисциплінарний статут прокуратури України, дія якого поширюється на прокурорсько-слідчих працівників, а також працівників навчальних, наукових та інших установ прокуратури, які мають класні чини. По-четверте, Дисциплінарний статут митної служби України, дія якого поширюється на посадових осіб митної служби України, яким присвоєно спеціальні звання, зокрема, керівників митних органів, спеціалізованих митних установ та організацій. По-п'яте, Статут про дисципліну працівників спеціальних воєнізованих) аварійно-рятувальних служб, дія якого поширюється на працівників спеціальних (воєнізованих) аварійно-рятувальних служб незалежно від відомчої підпорядкованості.

На жаль, ні в КпАП, ні в дисциплінарних статутах не визначено механізм заміни зазначених видів відповідальності одного одним, хоча він має певні особливості і потребує чіткого врегулювання.

Стаття 16. Відповідальність іноземців і осіб без громадянства

Іноземці і особи без громадянства, які перебувають на території України, підлягають адміністративній відповідальності на загальних підставах з громадянами України. Питання про відповідальність за адміністративні правопорушення, вчинені на території України іноземцями, які згідно з чинними законами та міжнародними договорами України користуються імунітетом від адміністративної юрисдикції України, вирішуються дипломатичним шляхом.

[Статтю 16 викладено у новій редакції згідно із Законом України № 2342-ІІІ від 05.04.2001 p.]

1. Правовий статус іноземців та осіб без громадянства, які перебувають на території України,   визначається   статтями   26,   33   Конституції   України,   відповідно   до   яких іноземці та особи без громадянства, що перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими самими правами і свободами, а також несуть такі самі обов'язки, як і громадяни України, - за винятками, встановленими Конституцією, законами чи міжнародними договорами України. Іноземцям та особам без громадянства може бути надано притулок у порядку, встановленому законом Кожному, хто на законних підставах перебуває на території України, гарантується свобода пересування, вільний вибір місця проживання,  право  вільно залишати територію України, за винятком  обмежень, які встановлюються законом. У розвиток означених конституційних положень прийнято закони України «Про правовий статус іноземців», «Про біженців», «Про державний кордон України», Правила в'їзду іноземців в Україну, їх виїзду з України і транзитного проїзду через її територію, затверджені постановою Кабінету Міністрів України від 29.12.1995 р. № 1074, Указом Президента України «Про додаткові заходи щодо реалізації права людини на свободу пересування і вільний вибір місця проживання» від 15.06.2001 р. № 45X2001 та низкою інших нормативно-правових актів.

2. Відповідно до ст. 2 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» іноземець - особа, яка не є громадянином України і є громадянином (підданим) іншої держави або держав. Особа без громадянства - це особа, яку жодна держава відповідно до свого законодавства, не вважає своїм громадянином. Іноземці та особи без громадянства є рівними перед законом незалежно від походження, соціального і   майнового  стану,  расової та  національної  належності,  статі,   мови,   ставлення  до релігії, роду  і характеру занять, інших обставин. Здійснення  іноземцями та особами без   громадянства  своїх   прав   і   свобод  не   повинно  завдавати   шкоди   національним інтересам України, правам, свободам і законним інтересам її громадян та інших осіб, які проживають в Україні. Іноземці та особи без громадянства зобов'язані поважати та дотримуватися Конституції і законів України, шанувати традиції та звичаї народу України. Іноземці та особи без громадянства можуть пересуватися на території України і обирати місце проживання в ній відповідно до порядку, встановленого Кабінетом Міністрів України. Обмеження в пересуванні та виборі місця проживання допускаються, коли це необхідно для забезпечення безпеки України, охорони громадського порядку, охорони здоров'я, захисту прав і законних інтересів її громадян та інших осіб, які проживають в Україні.

3. У судочинстві іноземці та особи без громадянства як учасники процесу користуються такими самими процесуальними правами, що й громадяни України. Іноземці та особи без громадянства, які вчинили злочин, адміністративні або інші правопорушення, несуть відповідальність на загальних підставах. За порушення іноземцями та особами без громадянства встановленого порядку перебування в Україні, тобто проживання без документів на право проживання в Україні, або проживання за недійсними документами, недотримання встановленого порядку реєстрації або пересування і вибору місця проживання, працевлаштування, ухилення від виїзду після закінчення терміну перебування, а також за недотримання Правил транзитного проїзду через територію України до них застосовуються заходи відповідно до законодавства України. Іноземець та особа без громадянства, який вчинив злочин або адміністративне правопорушення, після відбуття призначеного йому покарання чи виконання адміністративного стягнення може бути видворений за межі України. Рішення про видворення його за межі України після відбуття ним покарання чи виконання адміністративного стягнення приймається органом внутрішніх справ за місцем його перебування з повідомленням протягом 24 годин прокурора про підстави прийняття такого рішення. За рішенням органу внутрішніх справ видворення іноземця та особи без громадянства за межі України може супроводжуватися забороною подальшого в'їзду в Україну строком до п'яти років. Строки заборони подальшого в'їзду в Україну обчислюються з дня винесення зазначеного рішення. Механізм видворення іноземців та осіб без громадянства за межі України регламентується Законом України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» та іншими правовими актами.

Стаття 17. Обставини, що виключають адміністративну відповідальність

Особа, яка діяла в стані крайньої необхідності, необхідної оборони або яка була в стані неосудності, не підлягає адміністративній відповідальності.

1. Розмежування правомірної й протиправної поведінки не завжди можливо провести чітко, тому досить часто виникають колізії інтересів людини, суспільства й Держави. Обумовлюються такі ситуації тим, що громадяни іноді змушені робити діяння, які є правомірним заподіянням шкоди інтересам, охоронюваним законом. Можливі ситуації, коли окремі, однакові зі своїх об'єктивних ознак, дії збігаються із зовнішніми ознаками передбаченого законом складу адміністративного правопорушення. Однак за наявності певних обставин (залежно від обстановки, мотивів, мети тощо), такі дії не є правопорушеннями. Подібні обставини, що виключають протиправність діяння, передбачені законодавством про адміністративні правопорушення. Схожі дії людини залежно від об'єктивних (місця, часу, обстановки) і суб'єктивних (мотив, ціль) причин, які їх детермінували, а також інших конкретних обставин суспільством і законодавством можуть оцінюватися потрійно: суспільно шкідливі й протиправні, суспільно корисні й  правомірні,  нейтральні.  Саме останні два види діянь  і  складають  обставини,  що виключають наявність у діях (бездіяльності) ознак адміністративного правопорушення. Поділ таких діянь, за зовнішніми своїми ознаками схожих зі складами конкретних адміністративних правопорушень, на два види проводиться залежно від їх корисності для суспільства й трактування законодавством. Для того ж, щоб визначити, чим вони відрізняються від інших різновидів діянь, необхідно встановити ознаку (критерій), що їх поєднує. Такою загальною ознакою й основним критерієм віднесення яких-небудь діянь до обставин, що виключають наявність у діянні ознак адміністративного правопорушення, є правомірність (відсутність протиріччя чинному законодавству) дій при їх здійсненні. Дану групу обставин можна охарактеризувати як правомірні й суспільно корисні або нейтральні для суспільства й законодавства. Інакше кажучи, як суспільно корисні, так і суспільно нейтральні діяння не суперечать правовим нормам. КпАП відносить до них крайню необхідність та необхідну оборону (див. коментар до статей 19, 20), які виключають адміністративну відповідальність. Вчиненою в стані крайньої необхідності визнається дія, спрямована на усунення небезпеки, яка загрожує державному або громадському порядку, власності чи іншим об'єктам, що охороняються законом, якщо ця небезпека за цих обставин не могла бути усунена іншими, крім протиправних, засобами, а заподіяна шкода є менш значною, ніж відвернена. Наприклад, в стані крайньої необхідності, може бути вчинено порушення правил дорожнього руху водієм, який доставляє травмовану людину в лікарню. На відміну від крайньої необхідності, при необхідній обороні шкода заподіюється не сторонньому об'єктові, що охороняється законом, а особі, яка посягає на нього. Захист повинен відповідати характерові та суспільній шкідливості посягання. Слід зазначити, що адміністративне правопорушення в стані необхідної оборони може бути вчинено дуже рідко. Закріплення у законодавстві норми про необхідну оборону швидше наголошує на активній ролі громадян у боротьбі з правопорушеннями, зміцненням правопорядку. Вчиненою в стані крайньої необхідності визнається дія, спрямована на усунення небезпеки, яка загрожує державному або громадському порядку, власності чи іншим об'єктам, що охороняються законом, якщо ця небезпека за таких обставин не могла бути усунена іншими, крім протиправних, засобами, а заподіяна шкода є менш значною, ніж відвернена. Наприклад, у стані крайньої необхідності, може бути вчинено порушення правил дорожнього руху водієм, який доставляє травмовану людину в лікарню. На відміну від крайньої необхідності, при необхідній обороні шкода заподіюється не сторонньому об'єктові, що охороняється законом, а особі, яка посягає на нього. При цьому захист повинен відповідати характерові та суспільній шкідливості посягання. Варто зазначити, що адміністративне правопорушення у стані необхідної оборони може бути вчинено дуже рідко. Закріпленням у законодавстві норми про необхідну оборону скоріш підкреслюється активна роль громадян у боротьбі з правопорушеннями, зміцненні правопорядку.

2. Іншою обставиною, яка виключає адміністративну відповідальність, у коментованій статі названо стан неосудності. Розмежуванням між необхідною обороною та крайньою необхідністю з одного боку і неосудністю - з іншого є наявність у діянні ознак адміністративного правопорушення. Якщо вчинення дій у стані крайньої необхідності та необхідної оборони виключає можливість кваліфікації таких дій, як адміністративне правопорушення, то неосудність має своїми наслідками лише звільнення від адміністративної відповідальності (див. коментар до ст. 20).

Стаття 18. Крайня необхідність

Не є адміністративним правопорушенням дія, яка хоч і передбачена цим Кодексом або іншими законами, що встановлюють відповідальність за адміністративні правопорушення, але вчинена в стані крайньої необхідності, тобто для усунення небезпеки, яка загрожує державному або громадському порядку, власності, правам і свободам громадян, установленому порядку управління, якщо ця небезпека за даних обставин не могла бути усунута іншими засобами і якщо заподіяна шкода є менш значною, ніж відвернена шкода.

[У статтю 18 внесено зміни згідно із Законом України № 2342-111 від 05.04.2001 p.]

1.  Відповідно до положень коментованої статі у разі вчинення особою діяння у стані  крайньої необхідності  така  особа не лише  звільняється  від  адміністративної відповідальності, а такі дії взагалі не розглядаються як адміністративне правопорушення, оскільки   в   діянні   немає   ознаки   вини.   Схожа   норма   міститься   у   Кримінальному кодексі  України,  відповідно до ч.   1   ст.  39 якого  не є злочином  заподіяння  шкоди правоохоронюваним   інтересам   у   стані   крайньої  необхідності,   тобто  для   усунення небезпеки, що безпосередньо загрожує особі чи охоронюваним законом правам цієї людини або інших осіб, а також суспільним інтересам чи інтересам держави, якщо цю небезпеку в цій обстановці не можна було усунути іншими засобами і якщо не було допущено перевищення меж крайньої необхідності. Так саме і в адміністративному праві не є адміністративним правопорушенням заподіяння шкоди охоронюваним законом про
адміністративні правопорушення інтересам у стані крайньої необхідності.

2.    Інститут  крайньої  необхідності   покликаний  сприяти   підвищенню  соціальної активності учасників суспільних відносин, є гарантією правового захисту людини, що бере участь у запобіганні шкоди правам громадян, інтересам держави й суспільства.

3. Об'єктами захисту від небезпеки є державний або громадський порядок, власність, права і свободи громадян, установлений порядок управління.

4. У коментованій статті розкривається зміст крайньої необхідності й визначаються умови, за яких дії особи в цьому стані не є адміністративним правопорушенням. У разі крайньої необхідності відбувається зіткнення двох інтересів: загроза заподіяння шкоди одним охоронюваним законом інтересам усувається шляхом заподіяння шкоди, хоча й меншої, іншим.

5. Стан крайньої необхідності виникає, коли є дійсна, реальна, а не уявна загроза зазначеним   інтересам.   Якщо   загроза   зазначеним   охоронюваним   інтересам   може виникнути в майбутньому, діяння не може вважатися таким, що вчинено у стані крайньої необхідності. На це прямо вказують слова тексту статті «для усунення небезпеки, яка загрожує».

' Джерелами загрозливої небезпеки у разі крайньої необхідності, зокрема можуть бути стихійні явища - повені, пожежі, землетруси тощо, дикі або домашні тварини, наприклад під час їхнього нападу на людину; джерела підвищеної небезпеки, наприклад несправна автомашина; людина, що заподіює або загрожує завдати шкоди охоронюваним законом інтересам.

6.  Коментована стаття передбачає, що небезпека за таких обставин не може бути усунута іншими засобами, тобто засобами, не пов'язаними із заподіянням шкоди іншим охоронюваним законом інтересам. Це - одне з найважливіших умов правомірності акта крайньої необхідності. Спосіб збереження охоронюваного законом інтересу за рахунок іншого повинен бути саме крайнім. Якщо для запобігання небезпеки, що загрожує, в особи є шлях, не пов'язаний із заподіянням шкоди, вона повинна обрати саме цей шлях.  Інакше  посилання  на стан  крайньої необхідності  виключається  (у  цьому, до речі, проявляється одне з істотних відмінностей крайньої необхідності від необхідної оборони).

Шкода, заподіяна в стані крайньої необхідності, повинна бути менш значною, ніж відвернена шкода. Заподіяння шкоди, рівної тій, що могла бути спричинена, або шкоди більшої, не може бути виправдана станом крайньої необхідності. Зокрема не можна рятувати одне благо за рахунок заподіяння шкоди рівноцінному благу. Питання про те, яку шкоду вважати більш значною, а яку менш, є питанням факту й вирішується в кожному конкретному випадку залежно від конкретних обставин справи. В основу оцінки шкоди заподіяної й шкоди відверненої повинні бути покладені як об'єктивний, так і суб'єктивний критерії, проте визначальним має бути об'єктивний критерій.

У законі немає вказівки на те, щоб заподіювана шкода була найменшою з усіх можливих, ця шкода лише повинна бути менш значною порівняно із відверненою.

7. Дії особи, що усуває загрозу зазначеним охоронюваним законом інтересам, формально утворюють склад одного або декількох правопорушень, передбачених відповідними статтями КпАП або іншого закону, що встановлює адміністративну відповідальність за адміністративні правопорушення. Наприклад, розбивання віконного скла автобусу для забезпечення евакуації пасажирів під час пожежі формально утворює склад правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 119 КпАП, яка встановлює відповідальність за пошкодження внутрішнього обладнання та стекол автобусів, маршрутних таксі, тролейбусів або трамваїв. Проїзд на заборонний сигнал світлофора, який здійснено з метою уникнути зіткнення з пішоходом, що порушує правила дорожнього руху, формально утворює склад адміністративного правопорушення, передбаченого ст. 122 КпАП. Для ліквідації пожежі може виникнути необхідність у псуванні або забрудненні сільськогосподарських та інших земель (ст. 52 КпАП), порушення правил водокористування (ст. 60 КпАП), незаконній порубці, пошкодженні та знищенні лісових культур та молодняка (ст. 65КпАП) тощо. Оскільки зазначені дії вчиненні для усунення небезпеки, яка загрожує охоронюваним законом інтересам, ця небезпека не може бути усунута іншими засобами, а заподіяна шкода є менш значною, ніж відвернена, ці дії не можуть вважатися адміністративними правопорушеннями.

Стаття 19. Необхідна оборона

Не є адміністративним правопорушенням дія, яка хоч і передбачена цим Кодексом або іншими законами, що встановлюють відповідальність за адміністративні правопорушення, але вчинена в стані необхідної оборони, тобто при захисті державного або громадського порядку, власності, прав і свобод громадян, установленого порядку управління від протиправного посягання шляхом заподіяння посягаючому шкоди, якщо при цьому не було допущено перевищення меж необхідної оборони.

[У частину першу статті 19 внесено зміни згідно із Законом України № 2342-111 від 05.04.2 ПО 1 p.]

Перевищенням меж необхідної оборони визнається явна невідповідність захисту характерові і суспільній шкідливості посягання.

1.   Конституція України у ч. 2 ст. 27 проголошує, що кожен має право захищати своє життя і здоров'я, життя і здоров'я інших людей від протиправних посягань. Отже, право на оборону визнано Основним Законом одним із фундаментальних прав людини. Положення ст. 19 КпАП є розвитком та конкретизацією конституційних приписів.

2.    Стан   необхідної   оборони   виникає   не   лише   в   момент   вчинення   суспільно небезпечного посягання, а й у разі створення реальної загрози заподіяння шкоди. У випадку з'ясування наявності такої загрози необхідно враховувати поведінку нападника, зокрема спрямованість умислу, інтенсивність і характер його дій, що дають особі, яка захищається, підстави сприймати загрозу як реальну. Перехід використовуваних при нападі знарядь або інших предметів від нападника до особи, яка захищається, не завжди свідчить про закінчення  посягання. При вирішення питання  про віднесення  певних дій до необхідної оборони потрібно з'ясувати, чи мала особа, яка захищалася, реальну можливість ефективно  відбити  суспільно  небезпечне посягання   іншими  засобами  із заподіянням   нападникові   шкоди,   необхідної  і  достатньої в   конкретній  ситуації для негайного відвернення чи припинення посягання.

3. Суспільно небезпечне посягання на законні  права,  інтереси, життя  і здоров'я людини,   суспільні   інтереси   чи   інтереси   держави   може   викликати   в   особи,   яка захищається, сильне душевне хвилювання. Якщо в такому стані вона не могла оцінювати відповідність заподіяної нею шкоди небезпечності посягання чи обстановці захисту, її дії слід розцінювати як необхідну оборону.

4. Правомірним слід вважати застосування зброї або будь-яких інших засобів чи предметів незалежно від того, якої тяжкості шкода заподіяна тому, хто посягає, якщо воно здійснене для захисту від нападу озброєної особи або групи осіб, а також для відвернення протиправного насильницького вторгнення у житло чи інше приміщення.

5. Якщо у разі необхідній обороні випадково заподіяно шкоду не причетній до нападу особі, відповідальність може настати залежно від наслідків за заподіяння шкоди через необережність.

6. Згідно   з   ч.   2   коментованої  статті   перевищенням   меж   необхідної  оборони визнається явна невідповідність захисту характерові і суспільній шкідливості посягання. Щоб установити наявність або відсутність ознак перевищення меж необхідної оборони, слід враховувати не лише відповідність чи невідповідність знарядь захисту і нападу, а й характер небезпеки, що загрожувала особі, яка захищалася, та обставини, що могли вплинути на реальне співвідношення сил, зокрема: місце і час нападу, його раптовість, неготовність до його відбиття, кількість нападників і тих, хто захищався, їхні фізичні дані (вік, стать, стан здоров'я) та інші обставини.

7. Потрібно мати на увазі, що представники влади, працівники правоохоронних органів, члени громадських формувань з охорони громадського порядку і державного кордону   або   військовослужбовці   не   підлягають   кримінальній   відповідальності   за шкоду, заподіяну під час виконання службових обов'язків щодо запобігання суспільно небезпечним  посяганням   і  затриманню  правопорушників,  якщо  вони  не  допустили перевищення заходів, необхідних для правомірного затримання злочинця.

Стаття 20. Неосудність

Не підлягає адміністративній відповідальності особа, яка під час вчинення протиправної дії чи бездіяльності була в стані неосудності, тобто не могла усвідомлювати свої дії або керувати ними внаслідок хронічної душевної хвороби, тимчасового розладу душевної діяльності, слабоумства чи іншого хворобливого стану.

1. Необхідною умовою притягнення до адміністративної відповідальності є наявність вини у особи, що вчинила адміністративне правопорушення. Особи, що страждають психічними розладами й у силу цього не здатні усвідомлювати характер вчинених ними дій або оцінювати їх соціальне значення, а також не здатні керувати своїми діями через поразку вольової сфери психіки, не можуть діяти умисно або необережно, тобто виявити вину в адміністративно-правовому змісті.

2. Осудність - це психічний стан людини, який передбачає, що під час вчинення злочину людина може усвідомлювати свої дії (бездіяльність) і керувати ними. В Україні Діє презумпція психічного здоров'я, відповідно до якої кожна особа вважається такою, яка не має психічного розладу, доки наявність такого розладу не буде встановлено на   підставах   та  в   порядку,   передбачених  законодавством.   Психічні   розлади  -  це розлади психічної діяльності, визнані такими згідно з чинною в Україні Міжнародною статистичною класифікацією хвороб, травм і причин смерті; тяжкий психічний розлад -   розлад   психічної   діяльності    (затьмарення    свідомості,    порушення    сприйняття,
мислення, волі, емоцій, інтелекту чи пам'яті), який позбавляє особу здатності адекватно усвідомлювати    навколишню   дійсність,   свій    психічний    стан    і    поведінку.    Отже, психічнохворий   (душевнохворий)  -  людина,   яка  страждає   від   психічного   розладу. Це узагальнена назва розладів  психічної діяльності  людини;  вона  й  з'ясовується  у законодавстві як медико-біологічний критерій неосудності.

3. Осудність є обов'язковою ознакою суб'єкта адміністративного правопорушення. Між осудністю й виною є тісний взаємозв'язок. Осудність, як і вина, - невід'ємний елемент   складу   адміністративного   правопорушення.    Осудність   -   ознака   складу адміністративного правопорушення, що характеризує його суб'єкт; вина- ознака складу, який характеризує суб'єктивну сторону. Осудність, як і вина, характеризується певними ознаками:   інтелектуальними   й   вольовими.   Вольова   ознака   юридичного   критерію неосудності — нездатність особи під час вчинення адміністративного правопорушення керувати своїми діями (бездіяльністю) - означає нездатність людини діяти з своєї волі, відповідно до своїх уявлень,  переконань,  нездатність утриматися  від імпульсивних, мимовільних  й  інших  подібних діянь.  Інтелектуальна ознака юридичного критерію неосудності   означає   нездатність  особи   під  час   адміністративного   правопорушення
усвідомлювати   фактичний   характер    і   суспільну   шкідливість    вчинюваних   діянь (бездіяльності) та їх наслідків.

4. Якщо під час провадження адміністративних справ виникає питання з приводу психічного   стану   особи,   за   відповідним   рішенням   суду   призначається   судово-психіатрична експертиза, яка проводиться в Українському науково-дослідному інституті соціальної і судової психіатрії та наркології МОЗ України, центрах судово-психіатричних експертиз,  відділеннях (амбулаторних, стаціонарних експертиз),  які  є структурними підрозділами    психоневрологічних    (психіатричних)    лікарень,    психоневрологічних диспансерів. Зазначені заклади охорони здоров'я виконують функції судово-експертних установ або підрозділів.

5. Проведення судово-психіатричйих експертиз в експертних установах (підрозділах); обов'язки,  права та відповідальність  експерта;  організація  проведення  експертиз та оформлення їх результатів визначаються законами України «Про судову експертизу», «Про психіатричну допомогу», Кримінально-процесуальним, Цивільним процесуальним кодексами,   КпАП,  а також  Порядком   проведення  судово-психіатричної експертизи, затвердженим наказом Міністерства охорони здоров'я України від 8 жовтня 2001 р. № 397.

6.     Експертизу   в   експертній   установі   (підрозділі)   виконує   лікар   -   судово-психіатричний   експерт   (далі   -   експерт)   одноособово   або   у   складі   амбулаторних (стаціонарних)   судово-психіатричних   експертних   комісій   (далі   -   комісія).   Посади
експертів та голів комісій встановлюються згідно з чинними нормативними документами Міністерства   охорони   здоров'я.   Склад   комісій   затверджується   наказом   керівника експертної установи (підрозділу). Експертиза може проводитись амбулаторно (зокрема, посмертно),  стаціонарно, у судовому засіданні. Предметом експертизи є визначення психічного стану осіб, яким призначено експертизу, в конкретні проміжки часу і щодо певних обставин, що становлять інтерес для органів слідства та суду. Експертизи мають призначатися відповідно до зони, яка обслуговується певною експертною установою (підрозділом).   У   разі   повторної   експертизи   або   неможливості   чи   недоцільності проведення експертизи в експертній установі (підрозділі) за зоною обслуговування особа або орган, які призначають експертизу, вказавши відповідні мотиви, можуть доручити її виконання експертам іншої експертної установи (підрозділу). Роботу експертної установи (підрозділу)   контролює   Міністерство   охорони   здоров'я   України,   МОЗ   Автономної Республіки  Крим,  управління  охорони  здоров'я  обласних,  Севастопольської міської державних адміністрацій та Головне управління охорони здоров'я  Київської міської державної адміністрації. Науково-методичне забезпечення здійснюється Міністерством охорони здоров'я через Український науково-дослідний інститут соціальної і судової психіатрії та наркології МОЗ.

7.  У разі вчинення особою у стані неосудності адміністративного правопорушення провадження в справі про адміністративне правопорушення не може бути розпочато, а розпочате підлягає закриттю (ст. 247 КпАП). Заходи адміністративного стягнення або громадського впливу щодо неосудних застосовуватися не можуть, а помилково застосовані юридичного значення не мають.

Стаття 21. Передача матеріалів про адміністративне правопорушення на розгляд громадської організації або трудового колективу

[У статті 21 деякі слова виключено згідно із Законом України № 2342-111 від 05.04.2001 p.]

Особа, яка вчинила адміністративне правопорушення, звільняється від адміністративної відповідальності з передачею матеріалів на розгляд товариського суду, громадської організації або трудового колективу, якщо з урахуванням характеру вчиненого правопорушення і особи правопорушника до нього доцільно застосувати захід громадського впливу.

[Частину другу статті 21 виключено згідно із Законом України № 2342-111 від 05.04.2001 p.J

Про заходи громадського впливу, застосовані до осіб, які вчинили правопорушення, передбачені статтею 51, частиною першою статті 129, частинами першою і другою статті 130, статтями 156, 173, 176, 177, 178 - 180 цього Кодексу, власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган або громадська організація повинні не пізніш як у десятиденний строк з дня одержання матеріалів повідомити орган (посадову особу), який надіслав матеріали.

[У частину третю статті 21 внесено зміни згідно із Законом України № 2342-11! від 05.04.2001 p.]

[У статтю 21 внесено зміни та доповнення згідно з Указами Президії Верховної Ради Української РСР № 316-ХІ від 29.05.85 p., № 1117-XI від 16.10.85 p., № 2444-Х1 від 27.0б.86р., № 4134-ХІ від 12.06.87 p., № 4135-ХІ від 12.06.87 p., № 7542-Х1 від 19.05.89 p.; Законами України № 3890-ХІІ від 28.01.94р., № 244/94-ВР від 15.11.94 р.]

1.     Положення    коментованої    статті    відображують    принцип    індивідуалізації адміністративної  відповідальності,   який  означає   відповідність   заходу   впливу,   який обирається  для  порушника,   меті  адміністративної відповідальності.   Він   передбачає як індивідуальний підхід до застосування примусових заходів залежно від особистих якостей  порушника та характеру  і обставин  вчинення  проступку, так  і  можливість пом'якшення і навіть відмови від застосування заходів відповідальності, якщо її мета може бути досягнута іншим шляхом.

2.   Реалізація   принципу   індивідуалізації адміністративної  відповідальності  тісно пов'язана   із   інститутом   звільнення   від   неї.   Адміністративна   відповідальність   має подвійну мету - захист правопорядку і виховання громадян у дусі поваги до закону та правил співжиття.  Зазначену мету можна конкретизувати через дві основні функції адміністративної відповідальності. Перша з них, репресивно-каральна (або «штрафна»), полягає в тому, що адміністративна відповідальність є, по-перше, актом відплати держави Щодо правопорушника, а, по-друге, засобом, який попереджає нові правопорушення. Друга функція, запобіжно-виховна, тісно пов'язана з  попередньою.  Вона покликана забезпечити  формування  в  адресатів адміністративно-правових  норм  мотивів,  які  б спонукали їх дотримуватись вимог законів, поважати права і законні інтереси інших осіб.

3.  КпАП   передбачає   можливість  звільнення від адміністративної відповідальності на двох рівнях. Перш за все, певні категорії осіб звільнив від цієї відповідальності сам   законодавець.   Маються   на  увазі   випадки   відповідальності   за   адміністративні правопорушення неповнолітніх та осіб, на яких поширюється дія дисциплінарних статутів. До перших, відповідно до ст. 13 КпАП, за більшість проступків застосовуються не адміністративні стягнення, а заходи впливу виховного характеру. Військовослужбовці, призвані на збори, військовозобов'язані, працівники органів внутрішніх справ несуть відповідальність за адміністративні проступки (за деякими винятками) за дисциплінарними статутами, тобто дисциплінарну відповідальність (ст. 15 КпАП). У другому випадку звільнення від адміністративної відповідальності здійснюється на рівні реалізації правових норм, тобто тут рішення приймається правозастосовником. Таких видів звільнення чинний КпАП передбачає чотири. Передусім, це звільнення від адміністративної відповідальності відповідно до положень коментованої статті, а також ст. 22 - з передачею матеріалів на розгляд громадськості або із оголошенням усного зауваження. Крім того, це звільнення від адміністративної відповідальності неповнолітніх віком від 16-ти до 18-ти років із застосуванням до них заходів виховного впливу, а також передача матеріалів для застосування заходів дисциплінарного впливу до осіб, на яких поширюється дія дисциплінарних статутів, в тих випадках, коли і ті й інші підлягають адміністративній відповідальності на загальних підставах. Йдеться саме про звільнення від адміністративної відповідальності, оскільки посадова особа, яка вирішує справу, може і реально застосувати адміністративне стягнення, тобто закон наділяє правом прийняття рішення саме її. До того ж прийняття подібного рішення — це не обов'язок, а право суб'єкта адміністративної юрисдикції.

4.  В усіх перерахованих випадках звільнення від адміністративної відповідальності слід розглядати як пом'якшення відповідальності порушника (до неповнолітнього замість адміністративного  стягнення  застосовується  виховний  захід,  до  військовослужбовця - захід дисциплінарного впливу, відповідно до коментованої статті - захід громадського впливу, відповідно до ст. 22 - усне зауваження). У зв'язку з цим відповідна посадова особа має врахувати всі обставини справи, особу порушника тощо (тобто обставини, зазначені в ст. 33 КпАП). Лише в сукупності всі з'ясовані фактори дозволять відповісти на запитання, чи доцільно звільняти порушника від адміністративної відповідальності. Таке рішення має бути прийнято на стадії розгляду справи, коли буде встановлено зазначені обставини.

5.    Звільнення   від   адміністративної   відповідальності   необхідно   відрізняти   від звільнення  від відбування  адміністративного стягнення.  В першому випадку справа не доходить навіть до накладення стягнення, тоді як у другому стягнення частково вже виконано. В КпАП закріплено лише один подібний випадок - скорочення строку позбавлення спеціального права (ст. 320).

6.  Коментована стаття передбачає звільнення від адміністративної відповідальності з передачею матеріалів про адміністративне правопорушення на розгляд громадської організації або чрудового колективу. Відповідно до ст. З Закону України «Про об'єднання громадян» громадською організацією є об'єднання громадян для задоволення та захисту своїх  законних  соціальних,  економічних,  творчих,   вікових,   національно-культурних, спортивних та інших спільних інтересів. Об'єднанням громадян є добровільне громадське формування, створене на основі єдності інтересів для спільної реалізації громадянами своїх прав і свобод. Громадські організації за свою юридичною сутністю належать до громадських об'єднань, діяльність яких в Україні регламентується зазначеним Законом. Право громадян на свободу об'єднання є невід'ємним правом людини, закріпленим Загальною декларацією прав людини, і гарантується Конституцією та законодавством України.   Держава   сприяє   розвитку   політичної  та   громадської   активності,   творчої ініціативи громадян  і створює рівні умови для діяльності їх об'єднань. Об'єднання  громадян  створюються   і  діють  на основі  добровільності,  рівноправності  їх  членів (часників),самоврядування,  законності  та гласності.   Вони   вільні  у   виборі  напрямів своєї діяльності. Об'єднання громадян України утворюються і діють з всеукраїнським, місцевим та міжнародним статусом. До всеукраїнських об'єднань громадян належать об'єднання, діяльність яких поширюється на територію всієї України і які мають місцеві осередки у більшості її областей. До місцевих об'єднань належать об'єднання, діяльність яких поширюється на території відповідної адміністративно-територіальної одиниці або регіону. Територія діяльності самостійно визначається об'єднанням громадян. Громадська організація є міжнародною, якщо її діяльність поширюється на територію України і хоча б однієї іншої держави.

7. Іншою категорією суб'єктів, на розгляд яких може бути переданий матеріал про адміністративне правопорушення, є трудові колективи. Трудовий колектив підприємства, установ, організацій утворюють усі громадяни, які своєю працею беруть участь у його діяльності на основі трудового договору (контракту, угоди), а також інших форм, що регулюють трудові відносини працівника з підприємством. Повноваження трудового колективу визначаються законодавством (ст. 252' Кодексу законів про працю України).

Стаття 22. Можливість звільнення від адміністративної відповідальності при малозначності правопорушення

При малозначності вчиненого адміністративного правопорушення орган (посадова особа), уповноважений вирішувати справу, може звільнити порушника від адміністративної відповідальності і обмежитись усним зауваженням.

1. У    коментованій    статті    законодавець   дає   можливість   органу   (посадовій особі),   що  уповноважений   вирішувати   справу,   за   певних   умов   застосувати   щодо порушника усне зауваження — такий метод виховного впливу, що не пов'язаний ні з адміністративним стягненням, ні із заходом громадського впливу. Прикладом звільнення від адміністративної відповідальності може служити роз'яснення  громадянинові, що намагається перейти проїзну частину вулиці поза пішохідним переходом, протиправного характеру його поведінки й можливих шкідливих наслідків для нього й суспільства. Стягнення у такому випадку не накладається. Усне зауваження спричиняє юридичних
наслідків для порушника. Однак він повинен усвідомити протиправність своєї поведінки для того, щоб не допускати подібного в майбутньому.

2. Усне  зауваження   може  бути зроблено лише за малозначне  правопорушення. Законодавство не містить їх переліку або вказівок на ознаки, що дозволяють судити про малозначність провини. Очевидно, це такі адміністративні правопорушення, які не становить великої суспільної шкідливості й не завдають значних збитків державним або суспільним інтересам або безпосередньо громадянам. Установлення в законі такого заходу впливу, як усне зауваження, дає змогу говорити про невідворотність реагування на кожне правопорушення, зокрема й малозначне.

3. Кодекс чітко розмежовує усне зауваження й попередження: усне зауваження не міститься у переліку видів адміністративних стягнень у ст. 24; попередження наявне серед видів стягнення в п. 1 ч. 1 ст. 24, у ст. 26 і в санкціях статей Особливої частини КпАП. Попередження, будучи мірою стягнення, виноситься  в письмовій формі або фіксується іншим установленим способом.

4. Норма коментованої статті діє безпосередньо: для застосування усного зауваження и   звільнення   від   відповідальності   не   потрібно   спеціального   зазначення   про   таку можливість в акті  про відповідальність за конкретний учинок.  Призначення усного зауваження здійснюється на розсуд посадової особи, що вирішує справу відповідно До оцінки нею всіх обставин провини й особистості порушника. Коментована стаття не передбачає обов'язковості звільнення від адміністративної відповідальності за всі малозначні  правопорушення,  а передбачає тільки  право  прийняти  таке  рішення.  У зв язку із цим посадова особа зобов'язана розглянути всі сторони адміністративного
правопорушення, оцінити його наслідки, переконатися, що внаслідок його вчинення не завдана значна шкода окремим громадянам або суспільству, дослідити обстановку, в якій вчинене порушення, особистість порушника, обставини, що зм'якшують і обтяжують відповідальність тощо. Аналіз та правова оцінка зазначених даних дозволяють вирішити питання про звільнення порушника від адміністративної відповідальності й можливість обмежитися усним зауваженням.