5.1. Поняття суб'єктів адміністративного права

В адміністративному праві під суб'єктом розуміють носія (власника) прав та обов'язків у сфері публічного управління, які передбачені адмі­ністративно-правовими нормами, здатного надані права реалізовувати, а покладені обов'язки виконувати.

З цього визначення випливає, що «претендент» на статус суб'єкта ад­міністративного права за своїми особливостями потенційно здатний бути носієм суб'єктивних прав та обов'язків у сфері державного управління, тобто повинен мати комплекс соціальних передумов, що дозволяють на­дати йому суб'єктивні права та обов'язки.

До таких особливостей (соціальних передумов) належать: а) зовніш­ня відокремленість, яка характеризується наявністю системоутворюючих ознак; б) персоніфікація в суспільних відносинах управлінського типу, тобто виступ у вигляді єдиної особи — персони; в) здатність виражати і здійснювати або персоніфіковану волю у відносинах з державою, або дер­жавну волю у процесі адміністративно-правового регулювання суспіль­них відносин. «Претендент», який має названі особливості, набуває ста­тусу суб'єкта тільки в тому разі, якщо держава, використовуючи адмі­ністративно-правові норми, робить його носієм (власником) прав та обов'язків, які реалізуються останнім у сфері державного управління.

Таким чином, соціальні особливості спричинюють комплекс переду­мов, які свідчать про потенційну можливість бути суб'єктом, а адмініст­ративно-правові норми, використовуючи ці передумови, по-перше, пере­творюють «претендента» на суб'єкта, по-друге, визначають його місце і роль у сфері державного управління. До перших належать норми загаль­ні для усіх суб'єктів адміністративного права (наприклад, норми про пра­во звернення до органів влади з пропозиціями), до других — норми, які реалізуються тільки цим суб'єктом (приміром, норми, що визначають права податкової міліції).

Потенційна здатність мати права і обов'язки у сфері державного управління (адміністративна правоздатність), реалізовувати надані права та обов'язки у сфері державного управління (адміністративна дієздат­ність), наявність суб'єктивних прав та обов'язків у сфері державного уп­равління формують адміністративно-правовий статус суб'єкта, є складoвими адміністративної правосуб'єктності. Стислі характеристики кожної з них такі.

Адміністративна правоздатність — це здатність суб'єкта мати права та обов'язки у сфері державного управління. Правоздатність з'являється з моменту виникнення суб'єкта. Якщо йдеться про фізичну особу, то з моменту народження громадянина; про юридичну — з моменту держав­ної реєстрації підприємства, закладу, організації. Припиняється право­здатність з моменту зникнення суб'єкта, тобто з моменту ліквідації під­приємства, закладу, організації, а якщо йдеться про фізичну особу, то з моменту смерті.

Адміністративна дієздатність — це здатність суб'єкта самостійно, сві­домими діями реалізовувати надані йому права і виконувати покладені на нього обов'язки у сфері державного управління. Складовою дієздатності є адміністративна деліктоздатність, тобто здатність суб'єкта нести за пору­шення адміністративно-правових норм юридичну відповідальність.

Суб'єктивні права у сфері державного управління — це надана і гаран­тована державою, а також закріплена в адміністративно-правових нормах міра можливої (дозволеної) поведінки у правовідносинах, яка забезпече­на кореспондуючим обов'язком іншого учасника правовідносин.

Діалектичною протилежністю суб'єктивних прав у сфері державного управління є суб'єктивні юридичні обов'язки. Вони нерозривно пов'язані й не можуть існувати один без одного, оскільки право одного суб'єкта не може бути реалізоване поза виконанням обов'язку другим суб'єктом. Та­ким чином, у державному управлінні існування обов'язків поза правами і навпаки — прав поза обов'язками — позбавлено будь-якого сенсу.

Суб'єктивні адміністративно-правові обов'язки — це покладана дер­жавою і закріплена в адміністративно-правових нормах міра належної поведінки у правовідносинах.

У сфері державного управління суб'єктивні права та обов'язки мають як загальні ознаки, так і ознаки, що дозволяють їх розмежовувати.

Об'єднує їх спільна адміністративно-правова природа, існування в адміністративних правовідносинах, наявність меж у поведінці (і те, й ін­ше є мірою), належність особам, які мають адміністративну правоздат­ність та адміністративну дієздатність, наявність державних гарантій.

Відмінності полягають у тому, що: а) права реалізуються в інтересах їх власника, а обов'язки — в інтересах інших осіб; б) права — це міра можливої поведінки, а обов'язки — міра належної поведінки.

Необхідно розмежувати поняття «суб'єкт адміністративного права» і «суб'єкт адміністративних правовідносин». Суб'єкт адміністративного права має потенційну здатність вступати в адміністративні правовідноси­ни. У конкретному випадку він може і не бути учасником правовідносин. Якщо громадянин не чинить адміністративних правопорушень, то він не є суб'єктом адміністративно-деліктних відносин. Громадянин України, що перебуває за її межами, може теоретично ні в яких адміністративнo-правових відносинах не брати участі, тобто не бути їх суб'єктом, однак суб'єктом адміністративного права він є, оскільки його як громадянина адміністративно-правові норми наділили комплексом прав та обов'язків.

Суб'єкт адміністративних правовідносин — це фактичний учасник правових зв'язків у сфері управління, тобто він обов'язково в них бере участь.

Важливо зазначити, що суб'єкт адміністративного права характеризу­ється зовнішньою відокремленістю. Він виступає у вигляді єдиної особи, здатний відповідно до своїх прав та обов'язків виробляти, виражати й здійснювати певну волю як учасник конкретних управлінських відносин. Так, орган державного управління складається з багатьох фізичних осіб і, як правило, має структурні частини, але в адміністративно-правовій сфері виступає виключно як одна особа.

Адміністративне право наділяє правосуб'єктністю велике коло учас­ників соціальних зв'язків, про що свідчить велика кількість управлін­ських відносин у суспільстві, а система суб'єктів адміністративного права складніша, ніж системи суб'єктів будь-якої іншої галузі права.

Суб'єктами адміністративного права є й органи виконавчої влади, а також внутрішні частини їх апарату; органи місцевого самоврядування; громадяни, особи без громадянства, іноземні громадяни. Причому право­ве становище суб'єктів одного рівня неоднакове. Якщо проаналізувати адміністративну правосуб'єктність громадян, то виявиться, що вона різ­ниться залежно від статі, віку, стану здоров'я (не всі можуть призиватися на військову службу). Серед іноземних громадян особливим адміністра­тивно-правовим статусом наділяються біженці.

Суб'єктами адміністративного права є також суди і органи прокура­тури. На них, як і на всі інші організації, покладається обов'язок додер­жуватися пожежних, санітарних та інших загальнообов'язкових норм і правил (витрата електричної енергії, сплата оренди).

Таким чином, для адміністративного права характерна наявність ве­ликої кількості суб'єктів з різними повноваженнями, структурою і право­вими властивостями. Цим зумовлене й існування кількох варіантів їх класифікації. Суб'єктів адміністративного права можна поділити залежно від належності до державних структур (державні організації та їх пред­ставники і недержавні організації та їх представники); на суб'єктів колек­тивних та індивідуальних; фізичних та юридичних осіб тощо.

Разом з тим адміністративно-правова теорія нині має такі юридичні конструкції у цій сфері, що дають змогу здійснити класифікацію суб'єк­тів адміністративного права з урахуванням інтересів як науки і практики, так і навчального процесу в юридичних вузах. Враховуючи значущість і роль у системі управлінських зв'язків, а також місце в державно-правовій їєрархічній структурі, до основних носіїв суб'єктивних прав та обов'язків У сфері державного управління взагалі та виконавчої влади зокрема слід віднести: 1) Президента України; 2) органи виконавчої влади; 3) державних службовців як суб'єктів, у діяльності яких об'єктивуються повнова­ження державних органів управління; 4) громадян України, іноземців, осіб без громадянства; 5) органи місцевого самоврядування; 6) об'єднан­ня громадян; 7) суб'єктів підприємницької діяльності.

5.2. Президент України

Згідно зі ст. 102 Конституції України Президент України є главою держави і виступає від її імені, є гарантом державного суверенітету і те­риторіальної цілісності, додержання Конституції, прав і свобод людини.

Необхідно зазначити, що за період існування в Україні поста Прези­дента (введено Законом «Про заснування поста Президента Української РСР» від 5 липня 1991 р.) його правовий статус зазнав значних змін. Спочатку він визначався як найвища посадова особа і глава виконавчої влади, потім — як глава держави і глава виконавчої влади і, нарешті, — тільки як глава держави.

Такий правовий статус Президента України зумовлений його повно­важеннями щодо кожної з гілок влади. Взаємовідносини Президента Ук­раїни і Верховної Ради України визначені статтями 77, 85, 90, 93, 94, 111 та іншими Конституції України. Зокрема, Президент призначає чергові вибори до Верховної Ради (ст. 77); Верховна Рада призначає вибори Президента (ст. 85); Президент може достроково припинити повнова­ження Верховної Ради (ст. 90); йому належить право законодавчої ініціа­тиви у Верховній Раді (ст. 93); процедура прийняття законів передбачає тісну взаємодію Президента і Верховної Ради (ст. 94); Президент може бути усунутий з поста Верховною Радою в порядку імпічменту (ст. 111).

Взаємовідносини з виконавчою гілкою визначаються статтями 106, 112, 113, 114, 115, 116, 118 та іншими Конституції України, Так, Прези­дент України призначає за поданням Прем'єр-міністра України членів Кабінету Міністрів, керівників інших центральних органів виконавчої влади, а також голів місцевих державних адміністрацій і припиняє їх повноваження на цих посадах (статті 106, 114, 118); у разі дострокового припинення повноважень Президента згідно зі статтями 108, 109, 110, 111 Конституції його обов'язки покладаються на Прем'єр-міністра Украї­ни (ст. 112); Кабінет Міністрів відповідальний перед Президентом і за­безпечує виконання його актів (статті 113, 116); Кабінет Міністрів скла­дає повноваження перед новообраним Президентом України (ст. 115). Конституція передбачає процедуру контрасигнації (від лат. сопіга — про­ти і зі§п — підписую) стосовно актів Президента, виданих у межах пов­новажень, передбачених пунктами 3, 4, 5, 8, 10, 14, 17, 18, 21, 22, 23, 24 ст. 106. Такі акти скріплюються підписами Прем'єр-міністра України і міністра, відповідального за акт та його виконання.

Взаємовідносини' з гілкою судової влади визначаються статтями 106, 128, 131 та іншими Конституції України. Зокрема, Президент утворює суди у визначеному законом порядку (ст. 106); здійснює перше призна­чення особи на посаду професійного судді (ст. 128); призначає трьох чле­нів Вищої ради юстиції (ст. 131).

Таким чином, Конституція України визначає місце і роль Президен­та України в умовах здійснення державної влади за принципом її поділу на законодавчу, виконавчу і судову.

Найбільшим обсягом повноважень Президент України наділений у сфері виконавчої влади, їх можна поділити на три групи: а) формування струк­тур виконавчої влади; б) визначення змісту діяльності структур виконав­чої влади; в) забезпечення законності у сфері державного управління.

У межах повноважень щодо формування структур виконавчої влади Президент України відповідно до п. 16 ст. 106 Конституції України утво­рює, реорганізовує та ліквідовує за поданням Прем'єр-міністра України міністерства та інші центральні органи виконавчої влади, діючи в межах коштів, передбачених на утримання органів виконавчої влади.

Найбільш рельєфними документами щодо реалізації Президентом України цієї групи повноважень є його укази «Про систему центральних органів виконавчої влади» від 15 грудня 1999 р. № 1572 і «Про зміни у структурі центральних органів виконавчої влади» № 1573.

Саме цими нормативними актами Президент України, виходячи з не­обхідності впорядкування системи центральних органів виконавчої вла­ди та відсутності відповідного законодавчого регулювання, з метою по­етапного здійснення адміністративної реформи в Україні щодо вдоскона­лення структури органів виконавчої влади та підвищення ефективності державного управління, вніс значні зміни до структури центральних ор­ганів виконавчої влади.

Повноваження щодо визначення змісту діяльності структур виконав­чої влади реалізуються Президентом України шляхом:

а) звернення із щорічними і позачерговими посланнями до Верховної
Ради України щодо внутрішнього і зовнішнього становища України.
Звернення Президента України із посланнями до Верховної Ради Украї­
ни передбачено п. 2 ст. 106 Конституції України;

б) проведення кадрової політики. Так, Президент України:

•    призначає та звільняє глав дипломатичних представництв України в
інших державах і при міжнародних організаціях; приймає вірчі та
відкличні грамоти дипломатичних представників іноземних держав;

•    призначає за згодою Верховної Ради України Прем'єр-міністра Ук­
раїни; припиняє повноваження Прем'єр-міністра України та приймає
рішення щодо його відставки;

•    призначає за поданням Прем'єр-міністра України членів Кабінету
Міністрів України, керівників інших центральних органів виконавчої
влади, а також голів місцевих державних адміністрацій та припиняє
їхні повноваження на цих посадах;

•    призначає половину складу Національної ради України з питань те­
лебачення і радіомовлення;

•    призначає на посади та звільняє з посад за згодою Верховної Ради
України Голову Антимонопольного комітету України, Голову Фонду
державного майна України, Голову Державного комітету телебачення
і радіомовлення України;

•    призначає на посади та звільняє з посад вище командування Зброй­
них Сил України, інших військових формувань;

в) безпосереднього керівництва Радою національної безпеки і оборо­
ни України відповідно до п. 18 ст. 106 Конституції України, яка є коор­
динаційним органом з питань національної безпеки і оборони при Пре­
зидентові України і має право приймати рішення, обов'язкові для вико­
нання органами виконавчої влади;

г) укладання міжнародних договорів України, що згідно зі ст. 9 Кон­
ституції України є частиною національного законодавства України і
обов'язкові до виконання органами виконавчої влади;

д) видання указів і розпоряджень, які є обов'язковими до виконання
на території України.

Повноваження щодо забезпечення законності у сфері державного управління релізуються Президентом України відповідно до Конституції України. У межах її приписів Президент України:

а) призначає за згодою Верховної Ради України на посаду Генераль­
ного прокурора України та звільняє його з посади;

б) здійснює контрольні повноваження як особа, що очолює Раду на­
ціональної безпеки і оборони України;

в) скасовує акти Кабінету Міністрів України та акти Ради міністрів
Автономної Республіки Крим;

г) має право вето щодо прийнятих Верховною Радою України законів
із наступним поверненням їх на повторний розгляд Верховної Ради України;

д) утворює суди у визначеному законом порядку.

Згідно з п. 18 ст. 106 Конституції Президент очолює Раду національ­ної безпеки і оборони України, що є координаційним органом з питань на­ціональної безпеки і оборони при Президентові України. Безпосередньо її діяльність врегульована Законом України «Про Раду національної без­пеки і оборони України» від 5 березня 1998 р.

Персональний склад Ради формує Президент України, її членами можуть бути керівники центральних органів виконавчої влади, а також інші посадові особи, а за посадою, що передбачено ст. 107 Конституції, до неї входять: Прем'єр-міністр України, Міністр оборони України, Голова Служби безпеки України, Міністр внутрішніх справ України, Міністр за­кордонних справ України.

Забезпечення діяльності Ради здійснює Секретар Ради, якого при­значає Президент України. Він має заступників, яких також призначає

Президент. Секретар Ради безпосередньо підпорядковується Президен­тові України.

Головними завданнями Ради є:

•    забезпечення реалізації єдиної державної політики у сфері національ­
ної безпеки і оборони України;

•    аналіз стану і тенденцій розвитку зовнішньо- та внутрішньополітич­
ної ситуації, визначення на цій основі стратегії та пріоритетних на­
прямів забезпечення національної безпеки і оборони;

•    комплексна оцінка та прогноз потенційних і реальних загроз держав­
ному,   економічному,   суспільному,   оборонному,   інформаційному,
ядерному, екологічному та іншим видам і об'єктам безпеки України;

•    планування, організація та контроль за вжиттям заходів політичного,
економічного, воєнного, соціального, науково-технічного та іншого
характеру, адекватних цим загрозам;

•    розгляд питань фінансування витрат на національну безпеку і оборо­
ну, а також контроль за витрачанням відповідних коштів;

•    розгляд проектів законів України та указів Президента України, ін­
ших нормативних актів, наказів і директив Верховного Головноко­
мандувача Збройних Сил України, концепцій, доктрин, державних
програм у сфері національної безпеки і оборони України тощо;

•    підготовка пропозицій щодо вдосконалення системи забезпечення на­
ціональної безпеки та організації оборони України, у тому числі що­
до утворення, реорганізації та ліквідації органів виконавчої влади у
цій сфері;

•    підготовка пропозицій щодо оголошення стану війни, загальної або
часткової мобілізації, введення воєнного чи надзвичайного стану в
Україні або в окремих її місцевостях, а також щодо оголошення в разі
потреби окремих місцевостей України зонами надзвичайної екологіч­
ної ситуації;

•    координація наукових досліджень у галузі національної безпеки і
оборони;

•    розгляд і розв'язання інших актуальних проблем національної безпе­
ки і оборони України.

Відповідно до покладених на неї завдань Рада координує і контролює діяльність органів виконавчої влади у сфері національної безпеки і обо­рони, а також Комісії з питань ядерної політики та екологічної безпеки при Президентові України, Генеральної військової інспекції при Прези­дентові України, Координаційного комітету по боротьбі з корупцією та організованою злочинністю при Президентові України, інших органів у цій сфері, утворених при Президентові України.

У засіданнях Ради національної безпеки і оборони України може брати участь Голова Верховної Ради України. Рішення Ради національ­ної безпеки і оборони України вводяться в дію указами Президента Ук­раїни.

З метою забезпечення необхідних умов для здійснення Президентом України своїх конституційних повноважень і відповідно до п. 28 ст. 106 Конституції України Президент України утворює постійно діючий ор­ган — Адміністрацію Президента України. Вона функціонує згідно із По­ложенням про Адміністрацію Президента України, що затверджено Ука­зом Президента України від 19 лютого 1997 р.

Основними завданнями Адміністрації Президента України є:

•    організаційне, правове, консультативне, інформаційне й аналітичне
забезпечення діяльності Президента України щодо реалізації ним
повноважень гаранта державного суверенітету, територіальної ціліс­
ності України, додержання Конституції України, прав і свобод люди­
ни і громадянина, здійснення інших конституційних повноважень як
глави держави;

•    сприяння Президентові України у забезпеченні узгодженого функці­
онування і взаємодії Кабінету Міністрів України, центральних та міс­
цевих органів виконавчої влади, а також у вирішенні кадрових та ін­
ших питань, віднесених до повноважень Президента України;

•    забезпечення взаємодії Президента України з Верховною Радою Ук­
раїни, іншими органами державної влади, органами місцевого само­
врядування та об'єднаннями громадян;

•    організація підготовки та опрацювання проектів указів і розпоря­
джень Президента України, а також проектів законів, що вносяться
Президентом України на розгляд Верховної Ради України в порядку
законодавчої ініціативи;

•    аналіз соціально-економічних, політичних і правових процесів у дер­
жаві та внесення відповідних пропозицій Президентові України;

•    здійснення за дорученням Президента України та на виконання його
повноважень як гаранта додержання Конституції України, прав і сво­
бод людини і громадянина контролю за додержанням актів законо­
давства України;

•    організація протокольних заходів, а також здійснення матеріально-
технічного та іншого забезпечення діяльності Президента України.
Доручення Глави Адміністрації Президента України, Першого поміч­
ника Президента України, першого заступника та заступників Глави Ад­
міністрації Президента України у визначених Президентом України ме­
жах та з питань, що належать до їхніх повноважень, є обов'язковими для
виконання органами виконавчої влади та їх посадовими особами.

У складі Адміністрації Президента України функціонує інститут Уповноваженого Президента України з питань адміністративної рефор­ми. Він створений Указом Президента України від 21 липня 2001 р. № 538/2001 з метою забезпечення більш динамічного здійснення заходів, пов'язаних із проведенням адміністративної реформи, своєчасного вирі­шення конкретних питань, що виникають у цій сфері.

Відповідно до Положення про нього Уповноважений є посадовою особою, на яку покладаються організація та координація здійснення за­ходів щодо проведення в Україні адміністративної реформи. Він призна­чається на посаду і звільняється з посади Президентом України за по­данням Глави Адміністрації Президента України. Уповноважений при­значається на строк повноважень Президента України.

Уповноважений за посадою є першим заступником Голови Держав­ної комісії з проведення в Україні адміністративної реформи.

Уповноважений :

1)       забезпечує організацію та координацію здійснення заходів щодо
проведення в Україні адміністративної реформи, які реалізуються відпо­
відними державними органами, забезпечує узгодженість та послідовність
вжиття цих заходів;

2)   організовує підготовку та внесення пропозицій щодо уточнення
концептуальних засад адміністративної реформи та шляхів її реалізації,
розроблення концепцій, цільових програм та проектів нормативно-право­
вих актів, а також здійснення наукових досліджень комплексного харак­
теру з цих питань;

3)   вносить Президентові України пропозиції щодо підготовки проек­
тів законів, а також актів та доручень Президента України з питань про­
ведення адміністративної реформи, попередньо розглядає проекти нор­
мативно-правових актів з питань проведення адміністративної реформи;

4)   забезпечує вивчення та аналіз діяльності Кабінету Міністрів Ук­
раїни, центральних та місцевих органів виконавчої влади, органів місце­
вого самоврядування, пов'язаної з проведенням адміністративної рефор­
ми, здійснює моніторинг з цих питань, вносить пропозиції щодо вдоско­
налення діяльності з проведення адміністративної реформи;

5)   організовує вивчення та впровадження в Україні кращого інозем­
ного досвіду з питань підготовки та проведення адміністративної рефор­
ми й організації державного управління;

6)   забезпечує відкритість процесу проведення адміністративної ре­
форми, інформування широкої громадськості щодо мети, ходу та резуль­
татів проведення реформи;

7)   інформує Президента України про проведення в Україні адмініст­
ративної реформи та її результати;

8)   виконує за дорученням Президента України інші повноваження з
питань проведення в Україні адміністративної реформи.

Для забезпечення діяльності Державної комісії з проведення в Украї­ні адміністративної реформи та діяльності Уповноваженого Президента України з питань адміністративної реформи у складі Адміністрації Пре­зидента України утворено Управління з питань адміністративної реформи.

Керівник Управління з питань адміністративної реформи за посадою є секретарем Державної комісії з проведення в Україні адміністративної реформи.

Важливу роль у забезпеченні здійснення Президентом України пов­новажень у сфері виконавчої влади відіграє інститут представників Пре­зидента України. Представники Президента України функціонують: а) в Автономній Республіці Крим, б) Конституційному Суді, в) Верховній Раді України, г) Кабінеті Міністрів України, д) на Чорнобильській АЕС.

Відповідно до ст. 139 Конституції України в Автономній Республіці Крим діє Представництво Президента України, статус якого визначаєть­ся Законом України «Про Представництво Президента України в Авто­номній Республіці Крим» від 2 березня 2000 р.

Представництво є державним органом, утвореним з метою сприяння виконанню в Автономній Республіці Крим повноважень, покладених на Президента України. Воно утворюється Президентом України і безпосе­редньо йому підпорядковується. Очолює Представництво Постійний Представник Президента України в Автономній Республіці Крим.

У межах, визначених чинним законодавством України, Представництво:

а) вивчає стан виконання в Автономній Республіці Крим Конституції
та законів України, указів і розпоряджень Президента України, актів Ка­
бінету Міністрів України, вживає заходів до забезпечення належного ви­
конання актів законодавства України Верховною Радою Автономної Рес­
публіки Крим і Радою міністрів Автономної Республіки Крим, районни­
ми державними адміністраціями й органами місцевого самоврядування в
Автономній Республіці Крим;

б) сприяє додержанню конституційних прав і свобод людини і грома­
дянина та досягненню міжнаціональної злагоди, соціально-економічної
та політичної стабільності в Автономній Республіці Крим;

в)  аналізує нормативно-правові акти Верховної Ради Автономної
Республіки Крим і Ради міністрів Автономної Республіки Крим щодо їх
відповідності Конституції та законам України, а в разі потреби вносить
пропозиції щодо змін, скасування чи зупинення їх дії;

г) готує та подає на розгляд Президентові України аналітичні мате­
ріали з питань розвитку соціально-економічних і політичних процесів в
Автономній Республіці Крим;

д) сприяє Президентові України у вирішенні кадрових питань в Ав­
тономній Республіці Крим;

е) аналізує практику діяльності органів виконавчої влади та органів
місцевого самоврядування, об'єднань громадян, релігійних організацій в
Автономній Республіці Крим, сприяє їх взаємодії з органами державної
влади України, а також узагальнює відомості щодо громадської думки
стосовно економічної та соціальної ситуації в Автономній Республіці
Крим, інформує Президента України з цих питань.

З метою ефективного виконання Представництвом зазначених пов­новажень йому надано право:

а) порушувати у Верховній Раді Автономної Республіки Крим і Раді міністрів Автономної Республіки Крим, районних державних адміністра­ціях і органах місцевого самоврядування, на підприємствах, в установах та організаціях в Автономній Республіці Крим питання щодо вжиття від­повідних заходів стосовно додержання Конституції та законів України, виконання указів і розпоряджень Президента України;

б) одержувати від центральних органів виконавчої влади України, а
також Верховної Ради Автономної Республіки Крим і Ради міністрів Ав­
тономної Республіки Крим, районних державних адміністрацій і органів
місцевого самоврядування в Автономній Республіці Крим, підприємств,
установ, організацій безкоштовно необхідну інформацію, копії докумен­
тів та матеріалів, необхідних для виконання покладених на Представ­
ництво завдань (нормативно-правові акти Верховної Ради Автономної
Республіки Крим, Ради міністрів Автономної Республіки Крим та їх ор­
ганів подаються до Представництва одразу після їх прийняття);

в) користуватися інформаційними банками даних Адміністрації Пре­
зидента України, Кабінету Міністрів України, центральних органів вико­
навчої влади України, Верховної Ради Автономної Республіки Крим і
Ради міністрів Автономної Республіки Крим та районних державних ад­
міністрацій в Автономній Республіці Крим;

г)  використовувати державні, в тому числі урядові, системи зв'язку
та комунікації;

д) організовувати і проводити наради та консультації за участю пред­
ставників Верховної Ради Автономної Республіки Крим і Ради міністрів
Автономної Республіки Крим, правоохоронних і контрольно-ревізійних
органів, районних державних адміністрацій і органів місцевого самовряду­
вання, об'єднань громадян в Автономній Республіці Крим з метою підготовки
для внесення Президентові України пропозицій щодо вирішення актуальних
соціально-економічних та інших проблем в Автономній Республіці Крим;

е)  залучати до вивчення питань і підготовки документів, пов'язаних
з виконанням своїх повноважень, наукові установи, вчених, фахівців під­
приємств, установ, організацій, навчальних закладів (за погодженням з їх
керівниками).

Загальне керівництво діяльністю Представництва здійснює Постій­ний Представник Президента України в Автономній Республіці Крим. Він призначається на посаду та звільняється з посади Президентом України і несе персональну відповідальність за виконання покладених на Пред­ставництво завдань.

Постійний Представник не може бути народним депутатом України, суміщати свою службову діяльність з іншою роботою, крім викладацької, наукової та творчої у позаробочий час, входити до складу керівного ор­гану чи наглядової ради підприємства, що має на меті одержання прибут­ку. На час перебування на цій посаді він зупиняє своє членство у полі­тичних партіях.

Постійний Представник Президента України в Автономній Республі­ці Крим здійснює такі функції:

а)  виконує доручення Президента України, спрямовані на забезпе­
чення виконання повноважень Президента України як гаранта державно­
го суверенітету, територіальної цілісності України, додержання Консти­
туції України, прав і свобод людини і громадянина;

б) бере участь з правом дорадчого голосу у засіданнях Верховної Ра­
ди Автономної Республіки Крим та Ради міністрів Автономної Республі­
ки Крим;

в) входить з поданням до Верховної Ради Автономної Республіки
Крим, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, місцевих державних
адміністрацій та органів місцевого самоврядування Автономної Респуб­
ліки Крим у разі прийняття ними нормативно-правових актів, що супе­
речать Конституції і законам України, указам і розпорядженням Прези­
дента України, постановам і розпорядженням Кабінету Міністрів Украї­
ни, іншим актам законодавства України, порушують права і свободи гро­
мадян, з вимогою про усунення цих порушень, про що інформує Прези­
дента України (таке подання підлягає обов'язковому розглядові у поза­
черговому порядку; у разі неналежного реагування на подання Постійно­
го Представника щодо незаконності прийнятих нормативно-правових ак­
тів Постійний Представник вносить пропозиції щодо скасування чи зу­
пинення дії таких актів безпосередньо Президентові України);

г)  вимагає в разі порушень Конституції та законів України, указів і
розпоряджень Президента України, актів Кабінету Міністрів України по­
яснень від посадових осіб Верховної Ради Автономної Республіки Крим
і Ради міністрів Автономної Республіки Крим, керівників районних дер­
жавних адміністрацій, органів місцевого самоврядування, підприємств,
установ і організацій незалежно від форм власності в Автономній Рес­
публіці Крим;

д) порушує питання у встановленому законодавством порядку про
притягнення до відповідальності посадових осіб, які вчинили правопору­
шення;

е)  відповідно до структури та кошторису витрат на утримання Пред­
ставництва затверджує Положення про його структурні підрозділи та
штатний розпис, призначає на посади та звільняє з посад працівників
Представництва, визначає їх посадові обов'язки;

є) звітує перед Президентом України про виконання своїх обов'язків, постійно інформує його з питань, що мають загальнодержавне значення;

ж) утворює тимчасові комісії, групи, експертні ради для ефективного
виконання завдань, покладених на Представництво;

з)  здійснює інші повноваження, передбачені цим Законом, указами і
розпорядженнями Президента України.

Постійний Представник у межах своїх повноважень видає розпоря­дження, які є обов'язковими до виконання працівниками Представництва. Його розпорядження, що суперечать законодавству України, можуть бути скасовані лише Президентом України або у судовому порядку.

Матеріально-технічне забезпечення діяльності Представництва по­кладається на Адміністрацію Президента України. Постійний Представ­ник за умовами матеріального та соціально-побутового обслуговування прирівнюється до керівника центрального органу виконавчої влади. По­садові особи Представництва є державними службовцями. Умови їх ма­теріального та соціально-побутового забезпечення визначаються Зако­ном України «Про державну службу».

Постійний представник Президента України у Кабінеті Міністрів Ук­раїни функціонує відповідно до Положення про Постійного представни­ка Президента України у Кабінеті Міністрів України, яке затверджено Указом Президента України від 15 березня 2000 р.

Воно визначає, що Постійний представник Президента України у Ка­бінеті Міністрів України є посадовою особою і підпорядковується Пре­зидентові України. Він призначається на посаду і звільняється з посади Президентом України за поданням Глави Адміністрації Президента Ук­раїни. На Постійного представника покладається здійснення постійного зв'язку між Президентом України і Кабінетом Міністрів України.

У межах, визначених чинним законодавством України, Постійний представник Президента України у Кабінеті Міністрів України виконує такі повноваження:

1)       представляє на засіданнях Кабінету Міністрів України, а також
його консультативно-дорадчих та інших органів позицію Президента Ук­
раїни з питань, що розглядаються;

2)   інформує Президента України про хід та результати розгляду пи­
тань на засіданнях Кабінету Міністрів України та його консультативно-
дорадчих та інших органів;

3)   вивчає акти та, в разі необхідності, проекти актів Кабінету Мініст­
рів України щодо їх відповідності актам та дорученням Президента Ук­
раїни;

4)       виконує інші повноваження за дорученням Президента України.
Для здійснення покладених на нього повноважень Постійний пред­
ставник має право:

— брати участь у засіданнях Кабінету Міністрів України, його кон­
сультативно-дорадчих та інших органів;

— вносити Президентові України пропозиції щодо підготовки проек­
тів законів, а також актів, доручень Президента України з питань, що
стосуються діяльності Кабінету Міністрів України, та брати участь у роз­
робленні таких проектів;

— брати участь у розробленні проектів законодавчих актів, які вно­
сяться Президентом України або за його дорученням Кабінетом Мініст­
рів України до Верховної Ради України;

—знайомитися з проектами законів та інших актів, що розробляють­
ся Кабінетом Міністрів України, міністерствами, іншими центральними
органами виконавчої влади;

—користуватись інформаційними банками даних Адміністрації Пре­
зидента України, Кабінету Міністрів України, міністерств, інших цен­
тральних органів виконавчої влади.

Постійний представник у своїй діяльності у встановленому порядку взаємодіє зі структурними підрозділами Адміністрації Президента Украї­ни, відповідними консультативними, дорадчими та іншими допоміжними органами і службами Президента України, а також із Секретаріатом Ка­бінету Міністрів України.

Організаційне забезпечення діяльності Постійного представника здійснює відповідний структурний підрозділ Адміністрації Президента України.

Постійний представник Президента України на Чорнобильській АЕС функціонує відповідно до Положення про Постійного представника Пре­зидента України на Чорнобильській АЕС, яке затверджено Указом Пре­зидента України від 1 серпня 2001 р.

Відповідно до нього Постійний представник Президента України на Чорнобильській АЕС є особою, на яку покладаються питання постійного аналізу стану вживаних заходів із вирішення організаційних, економіч­них, соціальних, технічних, екологічних та інших питань, що виникають у зв'язку зі зняттям з експлуатації Чорнобильської АЕС, забезпеченням перетворення зруйнованого четвертого енергоблоку цієї АЕС на еколо­гічно безпечну систему, а також заходів щодо соціального захисту персо­налу Чорнобильської АЕС та мешканців міста Славутич.

Постійного представника призначає і звільняє від виконання обов'яз­ків Президент України (він може виконувати свої обов'язки на громад­ських засадах). Постійний представник підпорядковується Президентові України і здійснює свої повноваження переважно за місцем розташуван­ня Чорнобильської АЕС.

У межах, які визначені чинним законодавством України, Постійний представник Президента України на Чорнобильській АЕС виконує такі повноваження:

1)     в межах своєї компетенції постійно аналізує стан виконання мініс­
терствами, іншими центральними та місцевими органами виконавчої вла­
ди, державними підприємствами, установами і організаціями вимог зако­
нів, інших нормативно-правових актів та заходів з питань зняття з експлу­
атації Чорнобильської АЕС, перетворення об'єкта «Укриття» на екологіч­
но безпечну систему, соціального захисту персоналу Чорнобильської АЕС
та мешканців міста Славутич, інформує Президента України з цих питань;

2)  вносить Президентові України пропозиції щодо:

а) удосконалення системи державного управління, кадрового забезпечення, а також підвищення ефективності використання бюджетних та інших коштів у сфері зняття з експлуатації Чорнобильської АЕС, пере­творення об'єкта «Укриття» на екологічно безпечну систему, соціального захисту персоналу Чорнобильської АЕС та мешканців міста Славутич;

б) залучення та використання міжнародної допомоги, призначеної для вирішення питань, пов'язаних із зняттям з експлуатації Чорнобиль­ської АЕС, перетворенням об'єкта «Укриття» на екологічно безпечну систему, соціальним захистом персоналу Чорнобильської АЕС та меш­канців міста Славутич;

3)  бере участь у підготовці проектів законів та інших нормативно-
правових актів з питань зняття з експлуатації Чорнобильської АЕС, пе­
ретворення об'єкта «Укриття» на екологічно безпечну систему, соціаль­
ного захисту персоналу Чорнобильської АЕС та мешканців міста Славу­
тич;

4) здійснює за дорученням Президента України інші повноваження.
Постійний представник для виконання покладених на нього завдань

має право:

— одержувати у встановленому законодавством порядку від Кабінету
Міністрів України, центральних та місцевих органів виконавчої влади,
органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій не­
обхідні документи та інформаційні матеріали;

— користуватись інформаційними базами даних Адміністрації Прези­
дента України, Секретаріату Кабінету Міністрів України, міністерств, ін­
ших центральних органів виконавчої влади;

— вносити пропозиції щодо утворення експертних і робочих груп з
окремих напрямів своєї діяльності, залучення до роботи в них спеціаліс­
тів, учених та експертів;

— звертатися з питаннями, що належать до його компетенції, з реко­
мендаціями та пропозиціями до Кабінету Міністрів України, централь­
них та місцевих органів виконавчої влади, державних підприємств, уста­
нов і організацій;

— знайомитися з проектами законів та інших нормативно-правових
актів, що розробляються Кабінетом Міністрів України та центральними
органами виконавчої влади;

— користуватися урядовими засобами зв'язку.

Постійний представник у встановленому порядку взаємодіє зі струк­турними підрозділами Адміністрації Президента України, консультатив­ними, дорадчими та іншими допоміжними органами і службами Прези­дента України, комітетами, тимчасовими комісіями та апаратом Верхов­ної Ради України, Секретаріатом Кабінету Міністрів України, централь­ними та місцевими органами виконавчої влади, органами місцевого само­врядування, громадськими та іншими організаціями.

Організаційне забезпечення діяльності Постійного представника здійснюється Адміністрацією Президента України.

Постійний представник Президента України у Верховній Раді України функціонує відповідно до Положення про Постійного представника Пре­зидента України у Верховній Раді України, яке затверджено Указом Президента України від 25 лютого 1997 р. (в редакції Указу від 24 груд­ня 1999 р. за № 1616).

Відповідно до нього Постійний представник Президента України у Верховній Раді України є особою, яка уповноважується Президентом України забезпечувати взаємодію між Президентом України і Верхов­ною Радою України, розв'язання питань, що виникають у взаємовідноси­нах Президента України та Верховної Ради України. Він призначається Президентом України на строк повноважень Президента і може викону­вати свої обов'язки на громадських засадах.

Основними завданнями Постійного представника є:

1)       участь у забезпеченні здійснення повноважень Президента Украї­
ни у Верховній Раді України;

2)   представлення на засіданнях Верховної Ради України, її комітетів
та тимчасових комісій проектів законів, пропозицій до законів, поверну­
тих Президентом України для повторного розгляду, а також інших доку­
ментів, внесених Президентом України;

3)   інформування Президента України про хід та результати розгляду
у Верховній Раді України, а також її органах, внесених Президентом Ук­
раїни документів.

На виконання основних завдань Постійний представник:

1)      взаємодіє з комітетами та тимчасовими комісіями, депутатськими
групами, фракціями, іншими органами Верховної Ради України, а також
структурними підрозділами її апарату;

2)  бере участь у встановленому порядку в засіданнях Верховної Ради
України, її постійних та тимчасових комісій, депутатських груп, фракцій,
а також в інших заходах, що вживаються Верховною Радою України, її
органами та посадовими особами;

3)  бере участь у підготовці проектів законів, матеріалів до доповідей,
звернень та інших документів, які вносяться Президентом України на
розгляд Верховної Ради України;

4)   представляє на засіданнях Верховної Ради України, комітетів,
тимчасових комісій та інших органів обгрунтування внесених Президен­
том України проектів законів, пропозицій до законів, повернутих Прези­
дентом України для повторного розгляду;

5)   у випадках, передбачених Конституцією України, може представ­
ляти подання Президента України до Верховної Ради України щодо
одержання згоди на призначення осіб на посади, а також кандидатури
для призначення їх на посади Верховною Радою України;

6)   вносить Президентові України у разі потреби пропозиції щодо
членів Кабінету Міністрів України, керівників центральних органів ви­

конавчої влади, які представлятимуть у Верховній Раді України внесені Президентом України законопроекти, а також пропозиції до законів, по­вернутих Президентом України для повторного розгляду;

7)   бере участь за дорученням Президента України у роботі узгоджу-
вальних та інших комісій, експертних груп, які утворює Верховна Рада
України;

8)   сприяє зміцненню контактів, організації зустрічей Президента Ук­
раїни з головами комітетів, тимчасових комісій, керівниками депутат­
ських груп і фракцій Верховної Ради України;

9)   взаємодіє під час підготовки відповідних матеріалів з працівника­
ми Адміністрації Президента України;

10)       взаємодіє з членами Кабінету Міністрів України, керівниками
центральних органів виконавчої влади у забезпеченні зв'язків Президен­
та України з Верховною Радою України;

11)       виконує інші доручення Президента України.

Постійний представник для здійснення покладених на нього повно­важень має право:

—знайомитися з проектами актів, що подаються Президентом Украї­
ни на розгляд Верховної Ради України;

—брати участь у засіданнях Кабінету Міністрів України, колегій мі­
ністерств, інших центральних органів виконавчої влади під час розгляду
ними проектів нормативних актів, що готуються для подання Президен­
том України на розгляд Верховної Ради України;

—одержувати необхідні для виконання покладених на нього завдань
матеріали та інформацію від Кабінету Міністрів України, міністерств, ін­
ших центральних органів виконавчої влади;

—вносити пропозиції щодо підготовки законопроектів, інших доку­
ментів для внесення Президентом України до Верховної Ради України;

—здійснювати експертизу проектів законів, постанов Верховної Ради
України, внесених іншими суб'єктами законодавчої ініціативи, з питань,
що виникають у взаємовідносинах Президента України з Верховною Ра­
дою України, вносити відповідні пропозиції;

—вносити пропозиції щодо утворення експертних та робочих груп з
окремих напрямів своєї діяльності, залучення спеціалістів, науковців та
експертів для виконання покладених на нього завдань;

—користуватись інформаційними банками даних Адміністрації Пре­
зидента України, Кабінету Міністрів України, міністерств, інших цен­
тральних органів виконавчої влади.

Організаційне забезпечення діяльності Постійного представника здійс­нює відповідний структурний підрозділ Адміністрації Президента України.

Постійний представник Президента України у Конституційному Суді України функціонує відповідно до Положення про Постійного представ­ника Президента України у Конституційному Суді України, яке затвер­джено Указом Президента України від 22 травня 1998 р. № 504/98.

Відповідно до нього Постійний представник Президента України у Конституційному Суді України є посадовою особою, уповноваженою Президентом України представляти Президента України у Конституцій­ному Суді України як суб'єкта права на конституційне подання з питань прийняття рішень та дачі висновків Конституційним Судом України.

Постійного представника призначає на посаду і звільняє з посади Президент України. Постійний представник підпорядковується Прези­дентові України. Він бере участь у підготовці та провадженні у справах у Конституційному Суді України без додаткового спеціального рішення Президента України. У разі необхідності Постійний представник може представляти подання Президента України до Конституційного Суду України разом з іншими особами, призначеними Президентом України.

Постійний представник:

1)       бере участь у підготовці проектів конституційних подань Прези­
дента України до Конституційного Суду України і представляє їх Пре­
зидентові України;

2)   здійснює як представник суб'єкта права на конституційне подання
усі дії, передбачені Законом України «Про Конституційний Суд Украї­
ни», Регламентом Конституційного Суду України і пов'язані з підготов­
кою та конституційним провадженням у справах;

3)   вносить за дорученням Президента України зміни або уточнення
до конституційних подань, внесених до Конституційного Суду України,
а також до тих подань, що перебувають у конституційному провадженні;

4)   координує діяльність інших представників Президента України,
призначених для участі у підготовці, конституційному провадженні у
конкретно визначених справах;

5)  інформує Президента України про хід та результати розгляду
справ у Конституційному Суді України.

Постійний представник для здійснення своїх повноважень має право:

1)       брати участь у засіданнях Кабінету Міністрів України, централь­
них органів виконавчої влади, утворених ними комісій, робочих груп під
час підготовки пропозицій щодо необхідності внесення Президентом Ук­
раїни до Конституційного Суду України конституційних подань;

2)   запитувати необхідні висновки, матеріали, відомості від централь­
них органів виконавчої влади, їх посадових осіб;

3)   взаємодіяти у встановленому порядку з консультативними, дорад­
чими та іншими допоміжними органами і службами Президента України,
органами і апаратом Верховної Ради України, судами, органами прокура­
тури, органами Автономної Республіки Крим, місцевого самоврядування,
а також підприємствами, установами, організаціями;

4)   утворювати експертні та робочі групи з окремих питань своєї ді­
яльності, залучати науковців, спеціалістів, експертів для проведення від­
повідних досліджень, вносити пропозиції щодо залучення експертів на
платній основі;

5)  вносити керівництву Адміністрації Президента України пропози­
ції щодо виконання рішень, додержання висновків Конституційного Су­
ду України;

6)  користуватись у встановленому порядку інформаційними банками
даних Адміністрації Президента України, Кабінету Міністрів України,
міністерств, інших центральних органів виконавчої влади.

Організаційне забезпечення діяльності Постійного представника здійснює його апарат, який є структурним підрозділом Адміністрації Президента України.

5.3. Органи виконавчої влади

Органи виконавчої влади посідають особливе місце у системі суб'єк­тів адміністративного права. По-перше, вони є основними (після Прези­дента України) функціонально-галузевими носіями виконавчої влади в державі, а статус органу виконавчої влади закріплюється за ними в нор­мативному порядку; по-друге, є найважливішою складовою органів дер­жавного управління і державного апарату в цілому (як відомо, держав­ний апарат, крім органів державного управління, об'єднує управлінські структури законодавчої влади, органи правосуддя, прокуратури та інші державні органи); по-третє, вони об'єднані єдиним керівництвом і підпо­рядкуванням, внаслідок чого діють узгоджено і цілеспрямовано; по-чет­верте, кожен з органів цієї системи наділений державою специфічною компетенцією у сфері державного управління і реалізації державної ви­конавчої влади; по-п'яте, система органів виконавчої влади справляє ре­гулюючий вплив на всі сфери державного і суспільного життя; по-шосте, в рамках своєї компетенції органи виконавчої влади самостійні в органі­заційному та функціональному відношеннях; по-сьоме, здійснюється спе­цифічний вид державної діяльності, яка за своїм юридичним змістом є виконавчо-розпорядчою.

На основі зазначеного можна сформулювати визначення органу дер­жавної виконавчої влади — це носій державної виконавчої влади, що реалізує свою компетенцію в закріпленій сфері державного управління і має юридич­ний (нормативна зафіксований) статус органу державної виконавчої влади.

Чітку вказівку на види органів виконавчої влади містить Конститу­ція України. За ст. 113 вищим органом у системі органів виконавчої вла­ди є Кабінет Міністрів України; ст. 1 14 вказує на існування центральних органів виконавчої влади (міністерств); ст. 118 визначає місцеві державні адміністрації як місцеві органи виконавчої влади. Крім зазначених у Конституції України, чинне законодавство наділяє статусом органів ви­конавчої влади без подальшого його уточнення Раду міністрів Автономної Республіки Крим (п. 1 ст. 35 Конституції Автономної Республіки Крим) і міліцію (ст. 1 Закону України «Про міліцію» від 20 грудня 1990 р.).

Таким чином, органи виконавчої влади України поділяються на: а) вищий; б) центральні; в) місцеві; г) спеціальні. До спеціальних доціль­но віднести Раду міністрів Автономної Республіки Крим і міліцію.

Вищий орган виконавчої влади. Вищим органом виконавчої влади є Уряд України — Кабінет Міністрів. Стаття 113 Конституції України фік­сує, що Кабінет Міністрів України є вищим органом у системі органів виконавчої влади. Він відповідальний перед Президентом України та підконтрольний і підзвітний Верховній Раді України у межах, передбаче­них у статтях 85, 87 Конституції. Кабінет Міністрів складає свої повно­важення перед новообраним Президентом України.

До його складу входять Прем'єр-міністр України, перший віце-прем'єр-міністр, три віце-прем'єр-міністри, міністри.

Прем'єр-міністр України призначається Президентом України за зго­дою більше ніж половини від конституційного складу Верховної Ради, а персональний склад Кабінету Міністрів призначається Президентом Ук­раїни за поданням Прем'єр-міністра.

Роботою Кабінету Міністрів керує Прем'єр-міністр. Він спрямовує її на виконання Програми діяльності Кабінету Міністрів України, яка схва­люється Верховною Радою України, згідно з п. 11 ст. 85 Конституції. Прем'єр-міністр України входить із поданням до Президента про утво­рення, реорганізацію та ліквідацію міністерств, інших центральних орга­нів виконавчої влади в межах коштів, передбачених Державним бюдже­том на утримання цих органів.

Кабінет Міністрів України в межах своєї компетенції:

1)      забезпечує державний суверенітет і економічну самостійність Ук­
раїни, здійснення внутрішньої і зовнішньої політики держави, виконання
Конституції і законів України, актів Президента України;

2)  вживає заходів щодо забезпечення прав і свобод людини і грома­
дянина;

3)  забезпечує проведення фінансової, цінової, інвестиційної та подат­
кової політики; політики у сферах праці й зайнятості населення, соціаль­
ного захисту, освіти, науки і культури, охорони природи, екологічної без­
пеки і природокористування;

4)   розробляє і здійснює загальнодержавні програми економічного,
науково-технічного, соціального і культурного розвитку України;

5)   забезпечує рівні умови розвитку всіх форм власності; здійснює
управління об'єктами державної власності відповідно до закону;

6)   розробляє проект закону про Державний бюджет України і забез­
печує виконання затвердженого Верховною Радою України Державного
бюджету України, подає Верховній Раді України звіт про його вико­
нання;

7)   здійснює заходи щодо забезпечення обороноздатності та націо­
нальної безпеки України, громадського порядку, боротьби зі злочин­
ністю;

8)   організує і забезпечує здійснення зовнішньоекономічної діяльності
України, митної справи;

9)   спрямовує і координує роботу міністерств, інших органів виконав­
чої влади;

10)        виконує інші функції, визначені Конституцією та законами Ук­
раїни, актами Президента України;

11)        видає постанови і розпорядження, які є обов'язковими до вико­
нання. Акти Кабінету Міністрів підписує Прем'єр-міністр.

Прем'єр-міністр України, інші члени Кабінету Міністрів України мають право заявити Президентові України про свою відставку. Відстав­ка Прем'єр-міністра України має наслідком відставку всього складу Ка­бінету Міністрів України. Такі ж наслідки має прийняття Верховною Ра­дою резолюції щодо недовіри Кабінетові Міністрів.

Кабінет Міністрів України, відставку якого прийнято Президентом України, за його дорученням продовжує виконувати свої повноваження до початку роботи новосформованого Кабінету Міністрів України, але не довше ніж шістдесят днів. Прем'єр-міністр України зобов'язаний подати Президентові України заяву про відставку Кабінету Міністрів України за рішенням Президента України чи у зв'язку з прийняттям Верховною Ра­дою України резолюції щодо недовіри.

Діяльність Кабінету Міністрів України, як вищого органу в системі органів виконавчої влади, забезпечує Секретаріат. Секретаріат — це по­стійно діючий орган, основними завданнями якого є організаційне, екс­пертно-аналітичне, правове, інформаційне, матеріально-технічне та інше забезпечення діяльності Кабінету Міністрів України.

Секретаріат виконує такі функції:

1)     координує розроблення та виконання органами виконавчої влади
планів роботи Кабінету Міністрів України та урядових комітетів, у тому
числі законопроектних робіт відповідно до пріоритетів урядової полі­
тики;

2)  координує роботу органів виконавчої влади, пов'язану з підготов­
кою проектів нормативно-правових актів та інших документів, що пода­
ються на розгляд Кабінету Міністрів України та урядових комітетів;

3)  .проводить роботу з підготовки засідань Кабінету Міністрів Украї­
ни та урядових комітетів, контролює своєчасне подання відповідних ма­
теріалів міністрами, керівниками інших центральних органів виконавчої
влади;

4)  забезпечує розроблення аналітичних, довідкових та інших матеріа­
лів з питань, що розглядатимуться Кабінетом Міністрів України, урядо­
вими комітетами, Прем'єр-міністром України, віце-прем'єр-міністрами
України;

5) забезпечує додержання регламенту та інших вимог щодо оформ­
лення та проходження документів, які подаються на розгляд Кабінету
Міністрів України та урядових комітетів;

6)   готує експертні висновки щодо документів, поданих міністрами,
керівниками інших центральних органів виконавчої влади на розгляд Ка­
бінету Міністрів України та урядових комітетів, стосовно відповідності
цих документів пріоритетам урядової політики, визначеним у планах ро­
боти Кабінету Міністрів України та урядових комітетів;

7)       повертає документи, подані міністрами, керівниками інших цен­
тральних органів виконавчої влади на розгляд Кабінету Міністрів Украї­
ни та урядових комітетів, для доопрацювання у разі порушення вимог
щодо їх оформлення;

8)   сприяє міністерствам, іншим центральним органам виконавчої
влади у доопрацюванні повернутих документів шляхом проведення кон­
сультацій з працівниками апарату зазначених органів;

9)   складає протоколи засідань Кабінету Міністрів України та урядо­
вих комітетів, забезпечує їх направлення членам Кабінету Міністрів Ук­
раїни;

10)     організовує контроль за виконанням органами виконавчої влади
рішень Кабінету Міністрів України та урядових комітетів, а також дору­
чень Прем'єр-міністра України, віце-прем'єр-міністрів України;

11)     організовує проведення органами виконавчої влади моніторингу
соціально-економічного стану та у разі потреби — розроблення пропози­
цій щодо коригування урядової політики;

12)     здійснює правову експертизу проектів нормативно-правових ак­
тів та інших документів, що подаються на розгляд Кабінету Міністрів
України та урядових комітетів;

13)     організовує вивчення та візування в органах виконавчої влади за­
конів України, що надійшли на підпис Президентові України;

14)     готує для Прем'єр-міністра України, віце-прем'єр-міністрів Ук­
раїни висновки та довідки з правових питань і надає їм правові консуль­
тації;

15)     здійснює редагування проектів нормативно-правових актів та ін­
ших документів;

16)     здійснює облік і систематизацію нормативно-правових актів та
підтримує їх тексти у контрольному стані;

17)     організовує опрацювання документів, що надходять до Секрета­
ріату від судів;

18)     організовує підготовку органами виконавчої влади матеріалів для
проведення Прем'єр-міністром України та віце-прем'єр-міністрами Ук­
раїни переговорів з представниками іноземних держав, міжнародних ор­
ганізацій, союзів та угруповань;

19)       здійснює протокольне забезпечення зустрічей Прем'єр-міністра
України, віце-прем'єр-міністрів України та Державного Секретаря Кабі­
нету Міністрів України;

20)       опрацьовує за дорученням Прем'єр-міністра України матеріали

щодо призначення на посаду та звільнення з посади керівників центральних органів виконавчої влади, урядових органів державного управління та їх заступників, а також керівників місцевих органів виконавчої влади;

21)  забезпечує ведення діловодства;

22)  забезпечує додержання режиму секретності та службової таємниці;

23)  здійснює фінансове, матеріально-технічне та господарсько-побу­
тове забезпечення діяльності Кабінету Міністрів України та урядових
комітетів;

24)  забезпечує наступність у діяльності Кабінету Міністрів України
у разі зміни його персонального складу та відповідне інформування но­
вих членів Кабінету Міністрів України;

25)  виконує інші функції відповідно до рішень Кабінету Міністрів
України та доручень Прем'єр-міністра України.

Секретаріат у своїй діяльності взаємодіє з Адміністрацією Президен­та України, Секретаріатом Верховної Ради України, іншими державними органами, об'єднаннями громадян та недержавними організаціями. Орга­нізаційна структура Секретаріату включає керівництво в особі Держав­ного Секретаря Кабінету Міністрів України та його заступників, депар­таменти, самостійні управління, відділи.

До структури Секретаріату як самостійні підрозділи входять: а) служби віце-прем'єр-міністрів України, які є патронатними підрозді­лами, що забезпечують діяльність віце-прем'єр-міністрів України і підпо­рядковуються їм безпосередньо; б) Служба Державного Секретаря Кабі­нету Міністрів України, яка забезпечує діяльність Державного Секретаря Кабінету Міністрів України і підпорядковується йому безпосередньо.

Очолює Секретаріат Державний Секретар Кабінету Міністрів Украї­ни, який призначається на посаду і звільняється з посади Президентом України за поданням Прем'єр-міністра України.

Державний Секретар Кабінету Міністрів України:

1)        організовує роботу Секретаріату і несе персональну відповідаль­
ність за виконання покладених на Секретаріат завдань;

2)   розподіляє обов'язки між заступниками Державного Секретаря
Кабінету Міністрів України та координує їх діяльність;

3)   затверджує положення про структурні підрозділи Секретаріату,
крім Служби Прем'єр-міністра України та служб віце-прем'єр-міністрів
України;

4)   подає на розгляд Кабінету Міністрів України пропозиції щодо
структури та граничної чисельності працівників Секретаріату;

5)   затверджує штатний розпис Секретаріату, призначає на посаду і
звільняє з посади керівників структурних підрозділів та інших працівни­
ків Секретаріату, в тому числі на умовах трудового договору (контрак­
ту), за поданням заступників Державного Секретаря Кабінету Міністрів
України, крім осіб, які призначаються Кабінетом Міністрів України;

6)   призначає на посаду та звільняє з посади працівників Служби

Прем'єр-міністра   України,   служб   віце-прем'єр-міністрів   України   та Служби Державного Секретаря Кабінету Міністрів України за поданням керівника відповідної служби, крім осіб, які призначаються Кабінетом Міністрів України;

7)   вносить Прем'єр-міністрові України подання щодо призначення
на посаду і звільнення з посади заступників Державного Секретаря Ка­
бінету Міністрів України та за погодженням із заступниками Державно­
го Секретаря Кабінету Міністрів України — директорів департаментів;

8)   доповідає та дає пояснення Прем'єр-міністрові України з питань
виконання плану роботи Кабінету Міністрів України, порядку денного
засідань Кабінету Міністрів України, особисто подає на підпис Прем'єр-
міністрові України проекти нормативно-правових актів та доповідає про
виконання особистих доручень Прем'єр-міністра України;

9)   забезпечує своєчасне направлення членам Кабінету Міністрів Ук­
раїни проектів нормативно-правових актів та інших документів, що по­
даються на розгляд Кабінету Міністрів України та урядових комітетів;

10)       запитує у міністерств, інших органів виконавчої влади, підпри­
ємств, установ і організацій матеріали та інформацію з питань, що підля­
гають розгляду Кабінетом Міністрів України та урядовими комітетами;

11)       організовує взаємодію з апаратом центральних і місцевих органів
виконавчої влади, зокрема щодо підготовки проектів нормативно-право­
вих актів та інших документів, що подаються на розгляд Кабінету Мі­
ністрів України та урядових комітетів;

12)  вирішує в межах своєї компетенції питання, пов'язані з прохо­
дженням державної служби в Секретаріаті;

13)  підписує додатки до актів Кабінету Міністрів України;

14)  видає накази з питань, що належать до його компетенції;

15)       здійснює інші повноваження відповідно до законодавства та до­
ручень Прем'єр-міністра України.

Державний Секретар Кабінету Міністрів України має право: а) дава­ти доручення з питань підготовки проектів нормативно-правових актів, інших документів, що подаються на розгляд Кабінету Міністрів України, посадовим особам центральних і місцевих органів виконавчої влади, від­повідальним за організацію роботи з підготовки зазначених проектів; б) повертати проекти нормативно-правових актів та інші документи, внесе­ні до Секретаріату з порушенням установленого регламенту або з питань, що не належать до компетенції Кабінету Міністрів України; в) проводи­ти наради з посадовими особами центральних органів виконавчої влади, відповідальними за підготовку проектів нормативно-правових актів та інших документів, що підлягають розгляду Кабінетом Міністрів України.

Департаменти, самостійні управління та відділи Секретаріату забез­печують діяльність Кабінету Міністрів України з питань, що належать до їх компетенції і здійснюють функції відповідно до положень про них. їх очолюють відповідно директори департаментів, начальники управлінь та завідуючі відділами.

Секретаріат є юридичною особою, має самостійний баланс, рахунки, печатку із зображенням Державного Герба України та своїм найменуван­ням, інші печатки, штампи та бланки встановленого зразка.

Діяльність Прем'єр-міністра України забезпечується Службою Прем'єр-міністра України, яка є патронатним підрозділом і підпорядко­вується йому безпосередньо.

Основними завданнями Служби є сприяння Прем'єр-міністрові Ук­раїни у здійсненні його повноважень та забезпечення його зв'язків з ор­ганами державної влади, громадськістю, іноземними та міжнародними організаціями, засобами масової інформації. Відповідно до основних зав­дань, Служба виконує такі функції:

1)     надає Прем'єр-міністрові України експертні висновки та рекомен­
дації з питань формування урядової політики, в тому числі на основі
пропозицій, що надходять від членів Кабінету Міністрів України;

2)     організовує зв'язки Прем'єр-міністра України з органами держав­
ної влади, громадськістю, іноземними та міжнародними організаціями,
засобами масової інформації;

3)     відповідно до регламенту роботи Кабінету Міністрів України ана­
лізує зміст проектів нормативно-правових актів та інших документів, що
подаються на розгляд Кабінету Міністрів України і на підпис Прем'єр-
міністру України, щодо їх відповідності урядовій політиці;

4)  здійснює моніторинг та аналіз політичних, економічних і соціаль­
них наслідків урядової політики, у разі потреби готує пропозиції щодо
внесення змін до неї;

5)     здійснює контроль за виконанням доручень Прем'єр-міністра Ук­
раїни;

6)     забезпечує організацію робочого часу Прем'єр-міністра України,
опрацьовує його робочі плани, координує та забезпечує проведення на­
рад, зустрічей та поїздок Прем'єр-міністра України по країні та за її ме­
жами;

7)  забезпечує підготовку матеріалів для Прем'єр-міністра України до
засідань Кабінету Міністрів України, нарад, складання протоколів нарад
і зустрічей Прем'єр-міністра України та готує за їх наслідками проекти
відповідних доручень;

8)     опрацьовує кореспонденцію, що надходить на адресу Прем'єр-мі­
ністра України;

9)  опрацьовує за дорученням Прем'єр-міністра України матеріали з
кадрових питань;

10)    здійснює інформаційне забезпечення діяльності Прем'єр-міністра
України,   забезпечує   підготовку   матеріалів   до   публічних   виступів
Прем'єр-міністра України;

11)    виконує інші функції відповідно до доручень Прем'єр-міністра
України і покладених на Службу завдань.

Служба у своїй діяльності взаємодіє із структурними підрозділами Секретаріату Кабінету Міністрів України шляхом проведення спільних нарад, консультацій, погодження планів роботи тощо і має право одержу­вати від нього, а також від служб віце-прем'єр-міністрів України, керів­ників центральних і місцевих органів виконавчої влади документи та ін­формацію, необхідні для виконання своїх завдань.

Організаційна структура Служби включає керівництво Служби в особі керівника Служби та його заступника, групу радників Прем'єр-мі­ністра України, прес-секретаря Прем'єр-міністра України — керівника Прес-служби Кабінету Міністрів України, керівника Протоколу Прем'єр-міністра України, Секретаріат Прем'єр-міністра України.

Службу очолює керівник Служби, який призначається на посаду і звільняється з посади Кабінетом Міністрів України за поданням Прем'єр-міністра України. Керівник Служби виконує такі функції:

1)      організовує роботу Служби і несе відповідальність перед Прем'єр-
міністром України за виконання покладених на Службу завдань;

2)  контактує з державними органами, недержавними та міжнародни­
ми організаціями, а також з відповідними органами інших держав з ме­
тою підготовки зустрічей Прем'єр-міністра України;

3)  організовує проведення аналізу та підготовку пропозицій Прем'єр-
міністрові України щодо змісту документів, які подаються йому на підпис,
а також подає пропозиції до робочих планів Прем'єр-міністра України;

4)  подає на підпис Прем'єр-міністру України документи, крім тих,
що подаються на підпис Урядовим Секретарем Кабінету Міністрів Ук­
раїни;

5)  співпрацює з Урядовим Секретарем Кабінету Міністрів України у
питаннях з координації роботи, пов'язаної із забезпеченням діяльності
Прем'єр-міністра України;

6)  виконує інші функції, що випливають з чинного законодавства та
доручень Прем'єр-міністра України.

Група радників Прем'єр-міністра України складається з керівника групи радників та радників Прем'єр-міністра України, які призначаються на посаду та звільняються з посади Кабінетом Міністрів України за по­данням керівника Служби, погодженим з Прем'єр-міністром України.

Керівник групи радників організовує роботу групи радників та забез­печує виконання покладених на неї завдань; контролює виконання рад­никами доручень Прем'єр-міністра України; координує роботу радників щодо зв'язків з громадськістю та засобами масової інформації; здійснює інші функції, що випливають із завдань групи радників.

Радники здійснюють експертне, прогнозно-аналітичне, організаційне та інформаційне забезпечення діяльності Прем'єр-міністра України за відповідними напрямами; забезпечують підготовку матеріалів, необхід­них Прем'єр-міністрові України для проведення засідань Кабінету Мі­ністрів України, нарад, зустрічей, а також для виступів, доповідей тощо; подають Прем'єр-міністрові України пропозиції з питань формування урядової політики; беруть участь у підготовці та проведенні нарад, зуст­річей та поїздок Прем'єр-міністра України в Україні та за її межами, го­тують за їх наслідками проекти відповідних доручень; беруть участь у за­сіданнях Кабінету Міністрів України та урядових комітетів; здійснюють аналіз проектів нормативно-правових актів та інших документів, які по­даються на розгляд Кабінету Міністрів України, щодо їх відповідності урядовій політиці; виконують інші доручення Прем'єр-міністра України, керівника Служби та керівника групи радників.

Прес-секретпар Прем'єр-міністра України — керівник Прес-служби Ка­бінету Міністрів України (далі — прес-секретар) призначається на поса­ду та звільняється з посади Кабінетом Міністрів України за поданням керівника Служби, погодженим з Прем'єр-міністром України. Прес-сек­ретар організовує роботу Прес-служби Кабінету Міністрів України та за­безпечує виконання покладених на неї завдань; забезпечує висвітлення в засобах масової інформації діяльності Прем'єр-міністра України та Кабі­нету Міністрів України, а також розповсюдження заяв і звернень Прем'єр-міністра України та Кабінету Міністрів України; бере участь в інформаційному забезпеченні діяльності Прем'єр-міністра України, роз'­ясненні через засоби масової інформації офіційної позиції Прем'єр-мі­ністра України; організовує прес-конференції, брифінги, зустрічі Прем'єр-міністра України з представниками преси.

Керівник Протоколу Прем'єр-міністра України призначається на по­саду та звільняється з посади Кабінетом Міністрів України за поданням керівника Служби, погодженим з Прем'єр-міністром України. Він забез­печує проведення міжнародних протокольних заходів за участю Прем'єр-міністра України; забезпечує розроблення та виконання програм офіцій­них і робочих візитів Прем'єр-міністра України за кордон та програм ві­зитів офіційних зарубіжних делегацій в Україну; виконує інші функції за дорученнями Прем'єр-міністра України та керівника Служби.

Секретаріат Прем'єр-міністра України очолює керівник Секретаріа­ту, який призначається на посаду та звільняється з посади Кабінетом Мі­ністрів України за поданням керівника Служби, погодженим з Прем'єр-міністром України. Секретар Прем'єр-міністра організовує роботу Сек­ретаріату та забезпечує виконання покладених на нього завдань; забезпе­чує вирішення організаційно-технічних питань діяльності Прем'єр-мі­ністра України; організовує опрацювання та попередній розгляд доку­ментів, що надходять на ім'я Прем'єр-міністра України; повертає за до­рученням Прем'єр-міністра України міністерствам, іншим органам вико­навчої влади документи та інші матеріали, внесені з порушенням уста­новленого порядку; організовує роботу приймальної Прем'єр-міністра України; здійснює контроль за виконанням доручень Прем'єр-міністра України; організовує діловодство Служби, реєстрацію кореспонденції Прем'єр-міністра України; забезпечує виконання інших доручень Прем'єр-міністра України.

Фінансове, матеріально-технічне та кадрове забезпечення діяльності Служби здійснює Секретаріат Кабінету Міністрів України.

Кабінет Міністрів для забезпечення ефективної реалізації своїх пов­новажень, координації дій центральних та місцевих органів виконавчої влади під час виконання відповідних завдань, розроблення проектів актів законодавства, загальнодержавних програм економічного, науково-тех­нічного, соціального і культурного розвитку України, а також для вирі­шення оперативних питань може утворювати постійні і тимчасові робочі органи (комітети, комісії, робочі групи тощо).

До складу постійних і тимчасових робочих органів залежно від покла­дених на них завдань включаються представники центральних та місце­вих органів виконавчої влади, а також народні депутати України, пред­ставники інших органів, не підвідомчих Кабінетові Міністрів, суб'єктів підприємницької діяльності, громадських організацій, науковці та інші фахівці за їх згодою.

Сфера діяльності та повноважень постійних і тимчасових робочих органів визначається актами Кабінету Міністрів щодо їх утворення або положеннями про них.

Важливі функції робочих органів Кабінету Міністрів України вико­нують урядові комітети. Вони утворені з метою підвищення ефективно­сті діяльності Кабінету Міністрів України та координації роботи цен­тральних органів виконавчої влади у формуванні та реалізації державної політики. Основним завданням Урядового комітету є формування та реалізація державної політики у відповідній сфері згідно зі стратегією, визначеною Кабінетом Міністрів України.

Урядовий комітет розглядає та схвалює концепції проектів норма­тивно-правових актів та інших документів, що підлягають розробленню; розглядає, врегульовує розбіжності та схвалює проекти нормативно-пра­вових актів та інших документів, що подаються на розгляд Кабінету Мі­ністрів України відповідно до встановленого регламенту; розглядає інші питання, пов'язані з формуванням та реалізацією державної політики у відповідній сфері. Комітет має право створювати в разі потреби підкомі­тети, експертні комісії та робочі групи для розгляду окремих питань, що належать до його компетенції; отримувати у встановленому порядку від органів виконавчої влади необхідну для його роботи інформацію.

До складу Урядового комітету входять члени Кабінету Міністрів Ук­раїни, керівники, заступники керівників центральних органів виконавчої влади. Він затверджується Кабінетом Міністрів України. У роботі Комі­тету можуть брати участь з правом вирішального голосу члени Кабінету Міністрів України, які не входять до складу Урядового комітету.

Урядовий комітет очолює голова, який є Прем'єр-міністром України, Першим віце-прем'єр-міністром України або віце-прем'єр-міністром Ук­раїни. Голова Урядового комітету несе персональну відповідальність за виконання покладених на Комітет завдань. Організаційною формою роботи Урядового комітету є засідання, що скликаються за рішенням голови Комітету у разі потреби. Засідання Урядового комітету вважається право­мочним, якщо на ньому присутні не менш як дві третини членів Комітету.

За рішенням голови Урядового комітету або за погодженням з ним у роботі Комітету можуть брати участь посадові особи органів виконавчої влади та Секретаріату Кабінету Міністрів України, якщо це необхідно для обговорення питання, включеного до порядку денного. Перелік пи­тань, що підлягає розгляду на засіданні Урядового комітету, формується керівником структурного підрозділу Секретаріату Кабінету Міністрів України, відповідального за організаційне забезпечення Урядового комі­тету, і затверджується головою Урядового комітету. Проекти документів, що вносяться на розгляд Урядового комітету, мають бути погоджені із заінтересованими органами державної влади та відповідати іншим вимо­гам встановленого регламенту і стандартів. У разі наявності розбіжно­стей до проекту має бути додана довідка щодо заходів, вжитих для узго­дження документа.

Рішення Урядового комітету приймаються шляхом консенсусу і ого­лошуються головуючим. Вони оформляються протоколом, який підписує голова Комітету. Рішення Урядового комітету, прийняті в межах його компетенції, є обов'язковими для виконання. Контроль за виконанням рі­шень Урядового комітету здійснює Секретаріат Кабінету Міністрів України.

Для розгляду, врегулювання розбіжностей і схвалення проектів ком­плексних нормативно-правових актів та інших документів, за погодже­ним рішенням голів відповідних комітетів, можуть проводитися спільні засідання урядових комітетів.

Проекти актів законодавства та інших документів подаються на роз­гляд Кабінету Міністрів України лише за умови їх попереднього схвален­ня відповідним Урядовим комітетом. У виняткових випадках, якщо про­екти актів законодавства та інших документів потребують невідкладного розгляду Кабінетом Міністрів України, за рішенням Прем'єр-міністра Ук­раїни вони можуть включатися до порядку денного засідання Кабінету Міністрів України без попереднього їх схвалення Урядовим комітетом.

Організаційне та матеріально-технічне забезпечення діяльності Уря­дового комітету здійснюють структурні підрозділи Секретаріату Кабіне­ту Міністрів України, визначені Державним Секретарем Кабінету Мі­ністрів України.

В Кабінеті Міністрів України діють такі урядові комітети: 1) Урядо­вий комітет з питань оборони, оборонно-промислового комплексу та пра­воохоронної діяльності; 2) Урядовий комітет з питань промислової полі­тики, паливно-енергетичного комплексу, екології та надзвичайних ситуа­цій; 3) Урядовий комітет економічного розвитку та з питань європей­ської інтеграції; 4) Урядовий комітет соціального, науково-технічного та гуманітарного розвитку; 5) Урядовий комітет з реформування аграрного сектора.

Робота Кабінету Міністрів організується на основі перспективного та поточного планування. Планування роботи Кабінету Міністрів здійсню­ється на базі пропозицій центральних і місцевих органів виконавчої вла­ди шляхом прийняття Програми діяльності Кабінету Міністрів України на період його повноважень, щорічної Державної програми економічного і соціального розвитку України, інших державних програм та актів Кабі­нету Міністрів.

Кабінет Міністрів планує: а) нормотворчу діяльність; б) проведення своїх засідань; в) роботу, пов'язану з реалізацією своїх контрольних функцій і повноважень.

Перший вгце-прем'єр-міністр, віце-прем'єр-міністри відповідно до розподілу функціональних повноважень розглядають конкретні питання основних напрямів діяльності Кабінету Міністрів; спрямовують і коорди­нують роботу органів виконавчої влади, контролюють їх діяльність; очо­люють відповідні урядові комітети; забезпечують підготовку матеріалів для розгляду питань на засіданнях Кабінету Міністрів; забезпечують вза­ємодію Кабінету Міністрів з Верховною Радою та Президентом України; беруть участь у встановленому порядку в роботі органів, шо утворюють­ся Президентом України та Кабінетом Міністрів, а також у засіданнях колегій міністерств та інших центральних органів виконавчої влади, Ра­ди міністрів Автономної Республіки Крим, у роботі обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій.

Здійснюючи свої повноваження, Прем'єр-міністр, Перший віце-прем'єр-міністр, віце-прем'єр-міністри дають письмові вказівки керівни­кам центральних і місцевих органів виконавчої влади, інших підвідомчих Кабінетові Міністрів органів, установ та організацій, які оформляються як доручення.

Міністри як члени Кабінету Міністрів беруть участь у розробленні та виконанні Програми діяльності Кабінету Міністрів України, реалізації державної політики у доручених їм сферах державного управління, здій­снюють управління у цих сферах, спрямовують і координують діяльність інших органів виконавчої влади з питань, віднесених до їх відання; забез­печують у межах своєї компетенції належну підготовку матеріалів з пи­тань, що розглядаються Кабінетом Міністрів; узгоджують рішення з пи­тань, які стосуються сфери їх відання, з позиціями інших міністрів; за­безпечують виконання рішень Кабінету Міністрів у співпраці з іншими міністрами.

Члени Кабінету Міністрів не можуть діяти всупереч офіційній пози­ції Кабінету Міністрів.

Прем'єр-міністр, Перший віце-прем'єр-міністр, віце-прем'єр-міністри, міністри представляють Україну в міжнародних і міждержавних органі­заціях, ведуть міжнародні переговори, беруть участь в інших міжнарод­них заходах, підписують у встановленому порядку міжнародні договори України. Прем'єр-міністр і Міністр закордонних справ мають право вести переговори і підписувати міжнародні договори України без спеціаль­них повноважень. Повноваження на проведення переговорів і підписання міжнародних договорів, які укладаються від імені Кабінету Міністрів, ін­шим членам Кабінету Міністрів надаються розпорядженням Кабінету Міністрів або за його дорученням — актом Міністерства закордонних справ.

Кабінет Міністрів України має право створювати урядові органи дер­жавного управління (департаменти, служби, інспекції). Такі органи діють у складі міністерства, іншого центрального органу виконавчої влади і підпорядковуються йому.

Урядовий орган державного управління у межах своєї компетенції бере участь у реалізації державної політики у відповідній підгалузі або сфері ді­яльності центрального органу виконавчої влади; здійснює у встановлено­му порядку управління окремими підгалузями або сферами діяльності, зокрема в межах, визначених центральним органом виконавчої влади, уп­равління майном підприємств, установ та організацій, що належать до сфери управління центрального органу виконавчої влади; виконує відпо­відно до законодавства контрольно-наглядові функції у певній підгалузі чи сфері діяльності; здійснює регулятивні та дозвільно-реєстраційні функ­ції щодо фізичних та юридичних осіб; узагальнює практику застосування законодавства, розробляє пропозиції щодо його вдосконалення і вносить їх на розгляд керівника центрального органу виконавчої влади; здійснює інші функції, що випливають з покладених на нього завдань.

Він має право залучати спеціалістів органів виконавчої влади, під­приємств, установ та організацій (за погодженням з їх керівниками) для розгляду питань, що належать до його компетенції; здійснювати конт­роль, проводити перевірки та інспекції з питань, що належать до його компетенції; одержувати у встановленому порядку від органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ та орга­нізацій інформацію, необхідну для виконання покладених на нього зав­дань; скликати у встановленому порядку наради з питань, які належать до його компетенції. Урядовий орган може видавати накази організацій­но-розпорядчого характеру.

Урядовий орган очолює керівник, який призначається на посаду та звільняється з посади Кабінетом Міністрів України за поданням мініст­ра, керівника іншого центрального органу виконавчої влади. Керівник урядового органу за посадою є членом колегії центрального органу вико­навчої влади.

Керівник урядового органу виконує такі функції: здійснює керів­ництво діяльністю урядового органу, несе персональну відповідальність перед Кабінетом Міністрів України і керівником центрального органу виконавчої влади за виконання покладених на урядовий орган завдань; урядового органу; визначає ступінь відповідальності заступників керів­ника урядового органу та керівників структурних підрозділів урядового органу; притягає до дисциплінарної відповідальності керівників струк­турних підрозділів та інших працівників урядового органу, крім заступ­ників керівника урядового органу; підписує видані в межах компетенції урядового органу накази, організовує перевірку їх виконання; затверджує положення про структурні підрозділи урядового органу; здійснює інші повноваження, передбачені законодавством.

Урядовий орган для реалізації покладених на нього завдань може за погодженням з державним секретарем міністерства, керівником іншого центрального органу виконавчої влади утворювати територіальні органи у межах граничної чисельності працівників урядового органу. Призна­чення на посади і звільнення з посад керівників цих органів та затвер­дження положень про територіальні органи здійснюється керівником урядового органу.

В урядовому органі може утворюватися колегія у складі керівника урядового органу, його заступників та керівників структурних підрозді­лів урядового органу. Персональний склад колегії затверджується мініст­ром, керівником іншого центрального органу виконавчої влади. Рішення колегії проводяться в життя наказами урядового органу.

Урядовий орган утримується за рахунок державного бюджету в ме­жах коштів, передбачених на утримання центрального органу виконавчої влади. Він є юридичною особою, має самостійний баланс, рахунки в уста­новах банків, печатку із зображенням Державного Герба України і своїм найменуванням.

Приклад урядового органу державного управління — Державний де­партамент фінансового моніторингу (Постанова Кабінету Міністрів від 18 лютого 2002 р. № 194), який є урядовим органом державного управ­ління, діє у складі Міністерства фінансів і йому підпорядковується.

Основними завданнями Держфінмоніторингу є: а) участь у реалізації державної політики у сфері протидії легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом; б) збирання, обробка та аналіз інформа­ції щодо фінансових операцій, які підлягають обов'язковому фінансово­му контролю, та інших операцій, пов'язаних з легалізацією (відмиван­ням) таких доходів; в) створення єдиної інформаційної системи і ведення бази даних у сфері протидії легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом; налагодження співробітництва, взаємодії та інфор­маційного обміну з органами державної влади, компетентними органами іноземних держав і міжнародними організаціями в зазначеній сфері; г) забезпечення представництва України у встановленому порядку в міжнародних організаціях з питань протидії легалізації (відмиванню) до­ходів, одержаних злочинним шляхом.

Відповідно до зазначених завдань йому надано право вносити пропо­зиції щодо розроблення актів законодавства, брати участь у підготовці нормативно-правових актів, що ініціюються органами державної влади з питань протидії легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом; звертатися до органів виконавчої влади, органів місцевого само­врядування, суб'єктів господарювання із запитами щодо одержання ін­формації, необхідної для реалізації покладених на нього завдань; співпра­цювати з державними органами, завданнями яких є протидія легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом; за наявності до­статніх підстав інформувати правоохоронні органи відповідно до їх ком­петенції щодо операцій, пов'язаних з легалізацією (відмиванням) дохо­дів, одержаних злочинним шляхом; брати участь у встановленому поряд­ку в міжнародному співробітництві з питань протидії легалізації (відми­ванню) таких доходів; досліджувати методи та фінансові схеми легаліза­ції (відмивання) доходів, одержаних злочинним шляхом; здійснювати ко­ординацію та методичне забезпечення діяльності суб'єктів обов'язкового фінансового контролю з питань протидії легалізації (відмиванню) дохо­дів, одержаних злочинним шляхом; проводити аналіз ефективності захо­дів, що вживаються суб'єктами обов'язкового фінансового контролю для запобігання та протидії легалізації (відмиванню) доходів, одержаних зло­чинним шляхом; сприяти виявленню у фінансових операціях, які підля­гають фінансовому контролю відповідно до законодавства, фактів вико­ристання доходів, одержаних злочинним шляхом; у процесі аналізу ді­яльності суб'єктів, що здійснюють фінансові операції, надавати уповно­важеним державним органам експертні висновки щодо відповідності фі­нансових операцій та порядку їх здійснення законодавству України та віднесення таких операцій до значних, сумнівних або незвичних; забез­печувати ведення обліку фінансових операцій, які мають ознаки значних, сумнівних або незвичних, у встановленому законодавством порядку; бра­ти участь за дорученням Кабінету Міністрів України у підготовці відпо­відних міжнародних договорів України; виконувати інші функції, що випливають з покладених на нього завдань.

Держфінмоніторинг очолює Державний секретар Мінфіну — голова Держфінмоніторингу, який призначається на посаду і звільняється з по­сади у встановленому порядку. Він має трьох заступників, у тому числі одного першого, які призначаються на посаду і звільняються з посади Кабінетом Міністрів України за поданням Міністра фінансів, погодже­ним з головою Департаменту.

Голова Держфінмоніторингу здійснює керівництво Департаментом, несе персональну відповідальність перед Міністром фінансів за виконан­ня покладених на Держфінмоніторинг завдань; призначає на посаду і звільняє з посади керівників структурних підрозділів та інших працівни­ків Департаменту, крім заступників голови; визначає ступінь відпові­дальності заступників голови та керівників структурних підрозділів Де­партаменту; притягає до дисциплінарної відповідальності керівників структурних підрозділів та інших працівників Департаменту, крім заступників голови; підписує видані в межах компетенції Департаменту на­кази, організовує перевірку їх виконання; затверджує положення про структурні підрозділи Департаменту; здійснює інші повноваження, пе­редбачені законодавством.

Держфінмоніторинг для реалізації покладених на нього завдань за погодженням з Міністром фінансів може утворювати територіальні орга­ни у межах граничної чисельності працівників Департаменту. Призна­чення на посаду і звільнення з посади керівників цих органів та затвер­дження положень про територіальні органи здійснюється головою Держ-фінмоніторингу відповідно до законодавства.

Для узгодженого вирішення питань, що належать до компетенції Держфінмоніторингу, обговорення найважливіших напрямів діяльності в Департаменті утворюється колегія у складі голови (голова колегії), його заступників за посадою та керівників структурних підрозділів Держфін­моніторингу. Персональний склад колегії затверджує Міністр фінансів за поданням голови Держфінмоніторингу. Рішення колегії проводяться в життя наказами Держфінмоніторингу.

Держфінмоніторинг є юридичною особою, має самостійний баланс, реєстраційні рахунки в Державному казначействі, печатку із зображен­ням Державного Герба України і своїм найменуванням.

Центральні органи виконавчої влади. До центральних органів вико­навчої влади (цей термін застосовується Конституцією, див., наприклад, ст. 114) належать ті, що керують відповідними галузями або здійснюють функціональне (міжгалузеве) управління. Це міністерства; державні ко­мітети (державні служби); центральні органи виконавчої влади зі спеці­альним статусом.

Центральні органи виконавчої влади у своїй діяльності керуються Конституцією та законами України, постановами Верховної Ради Украї­ни, указами і розпорядженнями Президента України, постановами і роз­порядженнями Кабінету Міністрів України, Загальним положенням про міністерство та інший центральний орган державної виконавчої влади (затверджено Указом Президента України від 12 березня 1996 р.), а та­кож положеннями про конкретний орган.

Робота центральних органів виконавчої влади спрямовується і коор­динується Кабінетом Міністрів України (п. 9 ст. 116 Конституції Украї­ни).

Центральний орган виконавчої влади узагальнює практику застосу­вання законодавства з питань, що належать до його компетенції, розроб­ляє пропозиції про вдосконалення законодавства та у встановленому по­рядку вносить їх на розгляд Президентові України, Кабінету Міністрів України. У межах своїх повноважень міністерство організує виконання актів законодавства, здійснює систематичний контроль за їх реалізацією.

Центральний орган виконавчої влади, у межах наданої державою ком­петенції, виконує такі функції:

—  бере участь у формуванні та реалізації державної політики як у ці­
лому, так і за відповідними напрямами, розробляє механізм її реалізації;

—прогнозує розвиток економіки у виробничій, науково-технічній,
мінерально-сировинній, паливно-енергетичній, трудовій, демографічній,
соціальній, фінансовій та інших сферах;

—бере участь у розробці проектів Державної програми економічного
та соціального розвитку України, Державного бюджету України;

—готує пропозиції та бере участь у формуванні та реалізації політи­
ки у сфері виконання робіт і поставок продукції для державних потреб;

—розробляє цільові перспективні програми, опрацьовує комплекс за­
ходів, спрямованих на поглиблення економічної реформи;

—реалізує державну стратегію розвитку відповідної галузі (групи су­
міжних галузей);

—вносить у встановленому порядку пропозиції щодо зміни умов
оподаткування, одержання пільгових кредитів, визначення особливостей
приватизації, демонополізації підприємств в окремих галузях;

—готує пропозиції щодо вдосконалення механізму регулювання роз­
витку економіки, її структурної перебудови, забезпечення ринкової зба­
лансованості, соціального захисту населення, екологічної безпеки;

—бере участь у формуванні та реалізації інвестиційної політики ви­
ходячи з пріоритетних напрямів структурної перебудови економіки;

—розробляє відповідні фінансово-економічні та інші нормативи, ме­
ханізм їх впровадження, затверджує галузеві стандарти;

—вживає заходів, спрямованих на вдосконалення зовнішньоеконо­
мічної діяльності, захист інтересів українських товаровиробників на зов­
нішньому ринку та розвиток внутрішнього ринку;

—видає у передбачених законодавством випадках спеціальні дозволи
(ліцензії) на проведення окремих видів підприємницької діяльності;

—виступає державним замовником наукових досліджень комплекс­
ного характеру;

—бере участь у підготовці міжнародних договорів України, укладає
міжнародні договори міжвідомчого характеру;

—здійснює у межах повноважень, визначених законодавством, функ­
ції управління майном підприємств, що належать до сфери управління
міністерства;

—складає макроекономічні та міжгалузеві баланси;

—розробляє пропозиції щодо визначення пріоритетних напрямів роз­
витку економіки;

—бере участь у формуванні та реалізації антимонопольної політики
як у цілому, так і за відповідними напрямами (демонополізація економі­
ки, розвиток конкуренції, антимонопольне регулювання, застосування
антимонопольного законодавства);

—забезпечує виконання завдань мобілізаційної підготовки та мобілізацій­
ної готовності держави у межах, визначених законодавством повноважень;

— забезпечує у межах своєї компетенції реалізацію державної політи­
ки стосовно державної таємниці, контроль за її збереженням у централь­
ному апараті міністерства, на підприємствах, в установах і організаціях,
що належать до сфери його управління;

—      здійснює інші функції, що випливають з покладених на нього завдань.
Центральний орган виконавчої влади, у межах наданої державою ком­
петенції, має право:

— залучати спеціалістів центральних та місцевих органів державної
виконавчої влади, підприємств, установ, організацій (за погодженням з
керівниками) для розгляду питань, що належать до його компетенції;

—представляти Уряд України за його дорученням у міжнародних
організаціях та під час укладення міжнародних договорів України;

—одержувати у встановленому законодавством порядку від мініс­
терств, інших центральних органів державної виконавчої влади, органів
місцевого самоврядування, представницьких органів інформацію, доку­
менти і матеріали, а від Державного комітету статистики України — ста­
тистичні дані для виконання покладених на нього завдань (безоплатно);

—скликати у встановленому порядку наради з питань, що належать
до його компетенції;

—притягати до дисциплінарної відповідальності керівників територі­
альних органів міністерств, підприємств, установ і організацій, що нале­
жать до сфери його управління;

—самостійно або за участю роботодавців підприємств недержавної
форми власності проводити переговори й укладати галузеві угоди з пред­
ставниками найманих працівників.

Центральний орган виконавчої влади в межах своїх повноважень 'на основі та на виконання актів законодавства видає накази, організує і контролює їх виконання. У випадках, передбачених законодавством, його рішення є обов'язковими для виконання іншими центральними та місце­вими органами державної виконавчої влади, органами місцевого само­врядування, представницькими органами, підприємствами, установами і організаціями незалежно від форм власності та громадянами.

У разі потреби він може видавати спільні акти разом з іншими цен­тральними та місцевими органами державної виконавчої влади, органами місцевого самоврядування та представницькими органами.

Центральний орган державної виконавчої влади очолює керівник, якого призначає Президент України. Він здійснює керівництво доруче­ними йому сферами діяльності та несе відповідальність перед Президен­том України та Урядом України за стан справ у цих сферах.

Для погодженого вирішення питань, що належать до компетенції центрального органу виконавчої влади, обговорення найважливіших на­прямів його діяльності та розвитку галузі у ньому утворюється колегія, яку очолює керівник органу. Рішення колегії проводяться в життя нака­зами центрального органу виконавчої влади.

Для розгляду наукових рекомендацій та інших пропозицій щодо го­ловних напрямів розвитку науки і техніки, обговорення найважливіших програм та інших питань центральний орган виконавчої влади може утворювати науково-технічну (наукову) раду з учених і висококваліфіко­ваних фахівців. У центральному органі виконавчої влади з урахуванням специфіки його діяльності можуть утворюватися й інші дорадчі та кон­сультаційні структури.

Центральний орган виконавчої влади є юридичною особою, має са­мостійний баланс, рахунки в установах банків, печатку із зображенням Державного Герба України і своїм найменуванням.

Загальний адміністративно-правовий статус кожного з трьох зазначе­них видів центральних органів виконавчої влади визначено Указом Пре­зидента України «Про систему центральних органів виконавчої влади» від 15 грудня 1999 р. № 1572 (в редакції від 15 січня 2002 р.).

Міністерство є головним (прові_дним) органом у системі централь­них органів виконавчої влади в забезпеченні впровадження державної політики у визначеній сфері діяльності. Міністр як член Кабінету Мі­ністрів України особисто відповідає за розроблення і реалізацію держав­ної політики, спрямовує і координує вжиття центральними органами ви­конавчої влади заходів з питань, віднесених до його відання, приймає рі­шення щодо розподілу відповідних бюджетних коштів за поданням дер­жавного секретаря міністерства. Не допускається прийняття актів Кабі­нету Міністрів України та утворених ним органів, внесення проектів за­конів та актів Президента України з таких питань без погодження з від­повідним міністром. Міністр на виконання вимог законодавства в межах наданих повноважень визначає політичні пріоритети і стратегічні напря­ми роботи міністерства та шляхи досягнення поставлених цілей. Поря­док виконання обов'язків міністра у _разі його тимчасової відсутності ви­значається Кабінетом Міністрів України.

Державний комітет (державна служба) є центральним органом ви­конавчої влади, діяльність якого спрямовує і координує Прем'єр-міністр України або один із віце-прем'єр-міністрів чи міністрів. Державний комі­тет (державна служба) вносить пропозиції щодо формування державної політики відповідним членам Кабінету Міністрів України та забезпечує її реалізацію у визначеній сфері діяльності, здійснює управління в цій сфері, а також міжгалузеву координацію та функціональне регулювання з питань, віднесених до його відання. Державний комітет (державну службу) очолює його голова.

Центральний орган виконавчої влади зі спеціальним статусом має ви­значені Конституцією та законодавством України особливі завдання та повноваження, щодо нього може встановлюватися спеціальний порядок утворення, реорганізації, ліквідації, підконтрольності, підзвітності, а також призначення і звільнення керівників та вирішення інших питань. Централь­ний орган виконавчої влади зі спеціальним статусом очолює його голова.

Структуру міністерства затверджує міністр за пропозицією держав­ного секретаря міністерства. Структуру іншого центрального органу ви­конавчої влади затверджує його керівник.

Штатний розпис, кошторис видатків міністерства затверджує дер­жавний секретар міністерства за погодженням з Міністерством фінансів України. Штатний розпис, кошторис видатків іншого центрального орга­ну виконавчої влади затверджує керівник цього органу за погодженням з Міністерством фінансів України.

Спрямування і координація діяльності інших центральних органів виконавчої влади реалізується міністром шляхом визначення у спеціаль­ному директивному наказі стратегії діяльності та основних завдань цих органів, що випливають з Програми діяльності Кабінету Міністрів Украї­ни та одержання від них щорічних звітів про результати їх діяльності в межах, визначених спеціальним директивним наказом міністра.

Центральні органи виконавчої влади можуть мати свої територіальні органи, що утворюються, реорганізовуються і ліквідовуються у порядку, встановленому законодавством.

Керівників територіальних органів міністерства призначає на посади та звільняє з посад у встановленому порядку міністр, іншого центрально­го органу виконавчої влади — керівник цього органу.

Для забезпечення реалізації державної політики в особливо важли­вих сферах діяльності та державного управління ними у складі окремих центральних органів виконавчої влади зі спеціальним статусом у межах коштів, передбачених на їх утримання, можуть бути утворені відповідні департаменти (служби).

Утворення департаменту (служби), призначення на посаду і звіль­нення з посади його керівника та затвердження положення про департа­мент (службу) здійснює Президент України.

З 2001 р. у системі міністерств запроваджено інститут державних секретарів (Указ Президента України «Про чергові заходи щодо дальшо­го здійснення адміністративної реформи в Україні» від 29 травня 2001 р. № 345/2001). Це зроблено для реалізації основних положень Концепції адміністративної реформи в Україні та з метою вдосконалення системи державного управління, забезпечення ефективної діяльності Кабінету Міністрів України, міністерств, інших органів виконавчої влади, а також їх апаратів.

Державний секретар міністерства є посадовою особою, на яку по­кладається забезпечення діяльності міністра та організації роботи з вико­нання завдань міністерства. Він підзвітний і підконтрольний міністрові. У своїй діяльності Державний секретар керується Конституцією та зако­нами України, актами та дорученнями Президента України, Кабінету Мі­ністрів України та Прем'єр-міністра України, а також наказами і дору­ченнями міністра. Основними завданнями Державного секретаря є: а) організація забезпечення виконання завдань, що належать до сфери ді- яльності міністерства; б) забезпечення діяльності міністра як керівника міністерства та члена Кабінету Міністрів України; в) здійснення поточ­ної роботи, пов'язаної з виконанням покладених на міністерство завдань; г) забезпечення стабільності та наступності у роботі міністерства.

Відповідно до покладених на нього завдань Державний секретар ви­конує такі функції:

1)      організовує роботу апарату міністерства;

2)      готує та подає на затвердження міністрові програми і плани робо­
ти міністерства, організовує і контролює їх виконання; звітує про їх ви­
конання перед міністром;

3)  забезпечує підготовку проектів законів України, актів Президента
України та Кабінету Міністрів України, розробником яких є міністер­
ство, інших документів і подає їх на розгляд міністрові;

4)  організовує розроблення нормативно-правових актів, що прийма­
ються міністерством, і подає їх на підпис міністрові;

5)  організовує та контролює виконання законів, актів і доручень Пре­
зидента України та Кабінету Міністрів України, а також наказів і дору­
чень міністра;

6)  у разі відсутності міністра, за дорученням Президента України, до­
повідає Кабінету Міністрів України законопроекти та інші питання на
пленарних засіданнях Верховної Ради України, бере участь у заходах, що
проводяться Президентом України та Кабінетом Міністрів України;

7)  забезпечує розв'язання питань, що виникають у взаємовідносинах
апарату міністерства з Адміністрацією Президента України, апаратом
Верховної Ради України, іншими державними органами і належать до їх
відання;

8)  забезпечує взаємодію апарату міністерства з Секретаріатом Кабі­
нету Міністрів України; порядок взаємодії апарату міністерства з Секре­
таріатом Кабінету Міністрів України визначається Кабінетом Міністрів
України;

9)  забезпечує співпрацю міністерства з іншими центральними орга­
нами виконавчої влади, Радою міністрів Автономної Республіки Крим,
місцевими державними адміністраціями, органами місцевого самовряду­
вання у процесі виконання завдань, покладених на міністерство;

10)   координує роботу  відповідних урядових органів державного
управління, територіальних органів міністерства, координує і контролює
роботу підприємств, установ та організацій, що належать до сфери управ­
ління міністерства, та вживає заходів щодо забезпечення ефективності їх
роботи;

11) подає міністрові пропозиції щодо утворення, реорганізації, лікві­
дації у складі міністерства урядових органів державного управління; за
поданням керівників зазначених органів за погодженням з міністром за­
тверджує  граничну чисельність їх  працівників,  погоджує  структуру,
штатний розпис і кошторис видатків цих органів;

12)    за погодженням з міністром приймає рішення щодо утворення,
реорганізації та ліквідації територіальних органів міністерства, а також
підприємств, установ та організацій, що належать до сфери управління
міністерства, затверджує їх положення (статути), призначає на посади та
звільняє з посад їх керівників у встановленому законодавством порядку;

13)    погоджує призначення на посади та звільнення з посад керівни­
ків відповідних структурних підрозділів обласних, Київської та Севасто­
польської міських державних адміністрацій;

14)    затверджує за погодженням з міністром структуру міністерства, а
також за погодженням з Міністерством фінансів України — штатний роз­
пис та кошторис видатків міністерства;

15)    організовує роботу з документами в міністерстві;

16)    затверджує положення про структурні підрозділи центрального
апарату міністерства, визначає відповідальність їх керівників;

17)    призначає на посади та звільняє з посад згідно із законодавством
працівників центрального апарату міністерства. Працівники патронатної
служби у центральному апараті міністерства призначаються на посади та
звільняються з посад за пропозицією міністра;

18)    розглядає у встановленому порядку питання щодо присвоєння
працівникам центрального апарату міністерства відповідних рангів дер­
жавних службовців, заохочення та притягнення їх до дисциплінарної від­
повідальності;

19)    подає міністрові пропозиції щодо розподілу бюджетних коштів,
головним розпорядником яких є міністерство, забезпечує та контролює
виконання рішень міністра щодо розподілу цих коштів та звітує перед
міністром з цього питання;

20)    розпоряджається бюджетними коштами, передбаченими на утри­
мання центрального апарату міністерства і його територіальних органів,
та інформує міністра про їх використання;

21) за погодженням з міністром, здійснює функції з управління май­
ном, яке перебуває у сфері управління міністерства;

22)    формує та затверджує кадровий резерв міністерства, забезпечує
організацію підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації пра­
цівників міністерства;

23) розподіляє за погодженням з міністром обов'язки між першим за­
ступником та заступниками Державного секретаря, визначає міру їхньої
відповідальності;

24) забезпечує охорону державної таємниці та здійснює заходи щодо
мобілізаційної підготовки в межах повноважень, передбачених законом;

25)     забезпечує використання у встановленому порядку гербової пе­
чатки міністерства;

26)     у разі ліквідації міністерства очолює ліквідаційну комісію і забез­
печує вжиття всіх необхідних заходів з ліквідації міністерства;

27) виконує інші функції, пов'язані із забезпеченням діяльності мі­ністерства.

Для ефективного виконання зазначених функцій Державний секре­тар має право: брати участь у засіданнях Кабінету Міністрів України з правом дорадчого голосу при розгляді питань, що належать до сфери ді­яльності міністерства; залучати у встановленому порядку працівників ор­ганів виконавчої влади, підприємств, установ та організацій, утворювати робочі групи, скликати наради для розгляду питань, що належать до ком­петенції міністерства; одержувати у встановленому законодавством по­рядку від центральних і місцевих органів виконавчої влади, органів міс­цевого самоврядування інформацію, документи, необхідні для виконання покладених на нього завдань.

Державних секретарів призначає на посаду за поданням Прем'єр-мі­ністра України та звільняє з посади Президент України. Вони признача­ються на посади на строк повноважень Президента України.

За загальним правилом, Державний секретар має першого заступни­ка та трьох заступників. Водночас Президент України з урахуванням специфіки та особливостей діяльності міністерства, може встановити ін­шу кількість перших заступників та заступників Державного секретаря, їх також призначає на посади за поданням Прем'єр-міністра України та звільняє з посади Президент України.

Державним секретарем, їх першими заступниками та заступниками можуть бути особи, які постійно проживають в Україні і є її громадяна­ми, мають вищу освіту, досвід управлінської роботи не менше п'яти років і відповідають іншим вимогам, передбаченим законодавством. У деяких міністерствах для осіб, які претендують на заміщення зазначених посад, можуть встановлюватися додаткові кваліфікаційні вимоги.

Перевага у призначенні на посади державних секретарів, їх перших заступників та заступників надається державним службовцям, зарахова­ним до кадрового резерву, які досягли найкращих результатів у роботі, виявляють ініціативність, постійно підвищують рівень своєї професійної підготовки.

Пропозиції щодо призначення на посаду Державного секретаря подає Прем'єр-міністрові України відповідний міністр. Пропозиції щодо при­значення на посаду першого заступника та заступників Державного сек­ретаря подає Прем'єр-міністрові України Державний секретар за пого­дженням з міністром.

У пропозиції щодо призначення претендентів на відповідну вакантну посаду зазначаються громадянство претендента, посада, яку він займає на цей час, рівень професійної підготовки, відомості про перебування в кадровому резерві, обгрунтування здатності особи забезпечити належний рівень роботи на дорученій ділянці, ділові та особисті якості, відомості про перебування під слідством або наявність судимості.

До пропозиції щодо призначення кандидатур на посади державних секретарів, їх перших заступників та заступників додаються декларація (копія декларації) про доходи за минулий рік та інші документи відпо­відно до вимог законів України «Про державну службу» та «Про бороть­бу з корупцією».

Попереднє опрацювання матеріалів щодо призначення на посаду Державного секретаря, його першого заступника та заступників забезпе­чують у встановленому порядку Адміністрація Президента України, Сек­ретаріат Кабінету Міністрів України та Головне управління державної служби України.

Державні секретарі, їх перші заступники та заступники можуть бути звільнені з посад лише в разі неналежного виконання обов'язків, немож­ливості виконувати свої обов'язки за станом здоров'я, набрання чинності обвинувальним вироком суду щодо них та в інших випадках, передбаче­них Законом України «Про державну службу».

Припинення повноважень Кабінету Міністрів України, зміни в його складі не можуть бути підставою для звільнення з посад державних сек­ретарів, їх перших заступників та заступників.

Державні секретарі, їх перші заступники та заступники є дьржавни-ми службовцями, їх посади у встановленому порядку належать до відпо­відних категорій посад державних службовців. Державним секретарям, їх першим заступникам та заступникам, які мають спеціальні звання, мо­жуть не присвоюватися ранги державних службовців.

Державні секретарі міністерств, їх перші заступники та заступники належать до числа керівників відповідних міністерств. Державний секре­тар з питань, що належать до його компетенції, видає накази організацій­но-розпорядчого характеру та контролює їх виконання. У разі відсутно­сті Державного секретаря його обов'язки виконує перший заступник, а у разі відсутності першого заступника — один із заступників Державного секретаря згідно з розподілом обов'язків.

Основою безпосереднього адміністративно-правового статусу кон­кретного центрального органу виконавчої влади є положення про нього. У такому положенні визначаються сфери управління, які підвідомчі ор­гану, його завдання, повноваження галузевого і міжгалузевого характеру, основні методи і форми діяльності.

Для прикладу доречно зупинитися на Положенні про Міністерство внутрішніх справ України, яке затверджено Указом Президента України від 17 жовтня 2000 р. за № 1138/2000.

Відповідно до нього Міністерство внутрішніх справ України (МВС України) є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України.

МВС України — головний (провідний) орган у системі центральних органів виконавчої влади з питань формування і реалізації державної по­літики у сфері захисту прав і свобод громадян, інтересів суспільства і держави від протиправних посягань, ведення боротьби зі злочинністю, охорони громадського порядку, забезпечення громадської безпеки, безпе­ки дорожнього руху та пожежної безпеки, охорони та оборони особливо важливих державних об'єктів.

Положення чітко визначає правову основу діяльності МВС України. Це Конституція України, закони України, акти Президента України, Ка­бінету Міністрів України, а також Положення про Міністерство внутріш­ніх справ України.

Цей документ наголошує, що у межах своїх повноважень МВС Ук­раїни: а) організовує виконання актів законодавства України і здійснює контроль за їх реалізацією; б) узагальнює практику застосування законо­давства з питань, що належать до його компетенції, розробляє пропозиції щодо вдосконалення законодавства і в установленому порядку вносить їх на розгляд Президентові України, Кабінету Міністрів України.

Конкретизованими завданнями МВС України, як центрального орга­ну виконавчої влади, є:

—організація і координація діяльності органів внутрішніх справ що­
до захисту прав і свобод громадян, інтересів суспільства і держави від
протиправних посягань, охорони громадського порядку і забезпечення
громадської безпеки;

—участь у розробленні та реалізації державної політики щодо бо­
ротьби зі злочинністю;

—забезпечення запобігання злочинам, їх припинення, розкриття і
розслідування, розшук осіб, які вчинили злочини, вжиття заходів до усу­
нення причин і умов, що сприяють вчиненню правопорушень;

—організація охорони та оборони внутрішніми військами особливо
важливих державних об'єктів;

—забезпечення реалізації державної політики з питань громадянства;

—забезпечення проведення паспортної, реєстраційної та міграційної
роботи;

—організація роботи, пов'язаної із забезпеченням безпеки дорожньо­
го руху та пожежної безпеки;

—здійснення на договірних засадах охорони майна всіх форм власності;

— визначення  основних напрямів  удосконалення роботи  органів
внутрішніх справ, надання їм організаційно-методичної та практичної до­
помоги;

—забезпечення додержання законності в діяльності осіб рядового та
начальницького складу органів внутрішніх справ, працівників і військо­
вослужбовців системи Міністерства;

—підготовка органів внутрішніх справ та внутрішніх військ для ін­
теграції України до Європейського Союзу тощо.

Відповідно до завдань Положення визначило функції МВС України. Як центральний орган виконавчої влади МВС здійснює такі функції:

1) забезпечує реалізацію державної політики щодо боротьби зі зло­чинністю;

2)   визначає основні напрями діяльності підпорядкованих йому орга­
нів, підрозділів, установ та ефективні засоби і методи виконання покла­
дених на них завдань;

3)   організовує роботу органів внутрішніх справ, пов'язану з охоро­
ною громадського порядку, запобіганням адміністративним правопору­
шенням, їх припиненням та забезпеченням провадження у справах щодо
правопорушень, розгляд яких законом покладено на ці органи;

4)   організовує здійснення органами внутрішніх справ профілактич­
них і оперативно-розшукових заходів щодо запобігання злочинам, їх ви­
явлення, припинення і розкриття, провадження дізнання і попереднього
(досудового) слідства у справах про злочини, розслідування яких зако­
ном покладено на ці органи;

5)   здійснює у випадках, передбачених законодавством України, спе­
ціальні заходи щодо забезпечення безпеки працівників суду, органів про­
куратури, внутрішніх справ, митних органів, органів державної податко­
вої служби, державної контрольно-ревізійної служби, рибоохорони, дер­
жавної лісової охорони, Антимонопольного комітету України, їх близь­
ких родичів, а також осіб, які беруть участь у кримінальному судочин­
стві;

6)   виявляє, розкриває і розслідує злочини, що мають міжрегіональ­
ний і міжнародний характер, веде боротьбу з організованою злочинністю,
наркобізнесом і злочинами у сфері економіки;

7)   забезпечує профілактику правопорушень, вносить центральним і
місцевим органам виконавчої влади, підприємствам, установам і органі­
заціям подання щодо усунення причин і умов, які сприяють вчиненню
правопорушень, організовує проведення серед населення роз'яснюваль­
ної роботи з питань охорони громадського порядку і боротьби зі злочин­
ністю;

8)   бере участь у наукових, кримінологічних і соціологічних дослі­
дженнях, розробленні на основі їх результатів державних програм бо­
ротьби зі злочинністю і охорони громадського порядку;

9)   вживає разом з іншими державними органами заходів щодо запо­
бігання дитячій безпритульності та правопорушенням серед неповно­
літніх;

10)  організовує і проводить розшук громадян у випадках, передбаче­
них законодавством України та міжнародними договорами;

11)    організовує  інформаційно-аналітичне забезпечення діяльності
органів внутрішніх справ, формує центральні довідково-інформаційні
фонди, веде оперативно-розшуковий та криміналістичний облік, у межах
своїх повноважень складає державну статистичну звітність;

12)    організовує проведення усіх видів експертизи у кримінальних справах та криміналістичних досліджень за матеріалами оперативно-роз-шукової діяльності, забезпечує у встановленому порядку участь спеці­алістів експертної служби у слідчих діях, організовує проведення на договірних засадах відповідних видів експертизи і досліджень на замовлен­ня фізичних і юридичних осіб;

13)       бере участь у ресоціалізації осіб, які звільнилися з місць позбав­
лення волі;

14)       забезпечує функціонування дозвільної системи, здійснює конт­
роль за придбанням, зберіганням, носінням і перевезенням зброї, боєпри­
пасів, вибухових речовин і матеріалів, інших предметів і речовин, щодо
зберігання і використання яких встановлено спеціальні правила, за від­
криттям і функціонуванням об'єктів, де вони використовуються;

15)  організовує роботу Державної автомобільної інспекції, забезпечує
реєстрацію та облік автомототранспортних засобів, разом з іншими дер­
жавними органами вживає заходів щодо забезпечення безпеки дорожньо­
го руху; контролює проведення іншими центральними органами вико­
навчої влади і транспортними організаціями роботи, спрямованої на за­
побігання дорожньо-транспортним пригодам;

16)       організовує на договірних засадах охорону майна всіх форм влас­
ності, охороняє та обороняє особливо важливі державні об'єкти, разом із
заінтересованими державними органами проводить роботу з підвищення
надійності охорони цих об'єктів;

17)   забезпечує охорону дипломатичних представництв і консуль­
ських установ іноземних держав на території України;

18)   здійснює контроль за додержанням громадянами паспортних
правил, правил в'їзду, виїзду, перебування в Україні і транзитного проїз­
ду через її територію іноземців та осіб без громадянства;

19)   організовує здійснення заходів щодо рятування людей, охорони
їх безпеки, забезпечення громадського порядку, збереження майна в разі
стихійного лиха, аварій, пожеж, катастроф та щодо ліквідації їх наслідків;

20)   забезпечує участь органів внутрішніх справ у межах їх повнова­
жень у здійсненні заходів щодо охорони довкілля;

21)  забезпечує високу бойову і мобілізаційну готовність органів
внутрішніх справ та внутрішніх військ, бере відповідно до законодавства
участь у забезпеченні режиму воєнного або надзвичайного стану в разі
його введення на території України або в окремих її місцевостях;

22)  бере участь у розробленні проектів міжнародних договорів Украї­
ни з питань боротьби зі злочинністю, забезпечує в межах своїх повнова­
жень виконання укладених міжнародних договорів України, згідно з за­
конодавством укладає з відповідними органами іноземних держав угоди
про співробітництво у сфері боротьби зі злочинністю та з інших питань,
що належать до його компетенції;

23)  вживає заходів щодо реалізації галузевого співробітництва Украї­
ни з Європейським Союзом, у межах своїх повноважень забезпечує ви­
конання Українською стороною зобов'язань за Угодою про партнерство
та співробітництво між Україною та Європейським Союзом, іншими

міжнародними договорами України, адаптацію законодавства України дозаконодавства Європейського Союзу, здійснює інші заходи щодо інтегра­ції України до Європейського Союзу;

24)      розробляє й організовує виконання програм кадрового забезпе­
чення органів внутрішніх справ та внутрішніх військ, вживає заходів
щодо додержання дисципліни і законності в їх діяльності; організовує
роботу навчальних закладів, наукових установ, що належать до сфери йо­
го управління;

25)      вживає відповідно до законодавства заходів щодо забезпечення
правового і соціального захисту осіб рядового і начальницького складу та
працівників органів внутрішніх справ, військовослужбовців та працівни­
ків внутрішніх військ, пенсіонерів із числа військовослужбовців та осіб
рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ, членів їхніх
сімей, розробляє пропозиції з цих питань і вносить їх на розгляд відпо­
відних органів;

26)      організовує у встановленому порядку матеріально-технічне забез­
печення діяльності органів і підрозділів внутрішніх справ, установ і ор­
ганізацій, що належать до сфери його управління, внутрішніх військ,
контролює правильність використання ними матеріально-технічних ре­
сурсів і коштів;

27)  організовує в системі МВС України роботу з питань фінансуван­
ня, праці, заробітної плати, економічного прогнозування, бухгалтерського
обліку і звітності, контрольно-ревізійної діяльності;

28)  вносить відповідним органам виконавчої влади пропозиції щодо
будівництва об'єктів адміністративного, виробничого, єоціально-побуто-
вого, військового призначення та житла для забезпечення діяльності його
системи, здійснює контроль за цим будівництвом;

29)  бере участь у формуванні науково-технічної політики у сфері ді­
яльності органів внутрішніх справ; організовує і координує впроваджен­
ня у практику досягнень науки і передового досвіду, забезпечує розроб­
лення озброєнь, спеціальних, технічних і криміналістичних засобів для
органів внутрішніх справ та внутрішніх військ;

30)  організовує і забезпечує функціонування відомчої мережі зв'язку;

31)  забезпечує у випадках, передбачених законодавством, ліцензуван­
ня окремих видів господарської діяльності;

32)  організовує роботу з підготовки, перепідготовки та підвищення
кваліфікації спеціалістів у навчальних закладах та наукових установах,
що належать до сфери його управління;

33)  організовує діяльність закладів охорони здоров'я, що належать до
сфери його управління;

34)  забезпечує реалізацію державної політики стосовно державної та­
ємниці, контроль за її збереженням у центральному апараті Міністерства,
в органах внутрішніх справ і внутрішніх військах.

Ефективне виконання функцій забезпечується системою прав, які на­дані МВС. Безпосередньо МВС України має право:

1)       представляти Кабінет Міністрів України за його дорученням у
міжнародних організаціях та під час укладання міжнародних договорів;

2)   одержувати у встановленому законодавством порядку від цен­
тральних та місцевих органів виконавчої влади, органів місцевого само­
врядування, підприємств, установ і організацій інформацію, документи і
матеріали, необхідні для виконання покладених на нього завдань;

3)   залучати спеціалістів центральних та місцевих органів виконавчої
влади, підприємств, установ і організацій (за погодженням з їхніми ке­
рівниками) для розгляду питань, що належать до його компетенції;

4)   перевіряти додержання центральними та місцевими органами ви­
конавчої влади, органами місцевого самоврядування, підприємствами,
установами і організаціями та громадянами правил пожежної безпеки,
безпеки дорожнього руху, дозвільної системи;

5)   скликати у встановленому порядку наради з питань, що належать
до його компетенції;

6)   займатися відповідно до законодавства господарською діяльністю.

Положенням передбачено, що МВС України здійснює свої повнова­ження безпосередньо та через утворені у встановленому порядку головні управління МВС України, управління МВС України в областях, місті Севастополі та на транспорті, районні, районні у містах, міські управлін­ня і відділи, а також підприємства, установи і організації, що належать до сфери його управління.

Врегульовано стосунки МВС України з іншими суб'єктами, які бе­руть участь у правоохоронній діяльності. Так, під час виконання покла­дених на нього завдань МВС взаємодіє з іншими центральними та міс­цевими органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, а також з відповідними органами іноземних держав. У випадках, перед­бачених законодавством, рішення МВС України є обов'язковими для ви­конання центральними та місцевими органами виконавчої влади, органа­ми місцевого самоврядування, підприємствами, установами і організація­ми та громадянами. МВС України в разі потреби видає разом з іншими центральними та місцевими органами виконавчої влади спільні акти.

Положення підкреслює, що МВС України очолює Міністр, якого призначає на посаду за поданням Прем'єр-міністра України і звільняє з посади Президент України, а також встановлює його компетенцію. Від­повідно до нього, Міністр внутрішіх справ:

1)        керує  Міністерством, несе персональну відповідальність перед
Президентом України та Кабінетом Міністрів України за розроблення і
реалізацію державної політики у сфері захисту прав і свобод громадян,
інтересів суспільства і держави від протиправних посягань, охорони гро­
мадського порядку, забезпечення громадської безпеки, боротьби зі зло­
чинністю, виконання Міністерством своїх завдань і функцій;

2)   спрямовує і координує як член Кабінету Міністрів України здій­снення центральними органами виконавчої влади заходів з питань, віднесених до його відання, визначає на виконання вимог законодавства в ме­жах наданих йому повноважень політичні пріоритети та стратегічні на­прями роботи Міністерства, шляхи досягнення поставленої мети;

3)  подає у встановленому порядку на розгляд Кабінету Міністрів Ук­
раїни проекти законів України, актів Президента України та Кабінету
Міністрів України, розробником яких є Міністерство;

4)  подає Прем'єр-міністрові України пропозиції щодо кандидатури
на посаду Державного секретаря МВС України (далі — Державний сек­
ретар), а за поданням Державного секретаря — пропозиції щодо призначен­
ня на посади перших заступників та заступників Державного секретаря;

5)  затверджує програми і плани роботи Міністерства та звіт Держав­
ного секретаря про їх виконання;

6)  підписує нормативно-правові акти Міністерства;

7)  приймає за поданням Державного секретаря рішення про розподіл
бюджетних коштів, головним розпорядником яких є Міністерство, та за­
тверджує звіт Державного секретаря про виконання цих рішень;

8)  погоджує проекти законів України, актів Президента України та
Кабінету Міністрів України з питань, що належать до компетенції Мініс­
терства;

9)  погоджує здійснення Державним секретарем функцій з управлін­
ня майном, яке перебуває у сфері управління Міністерства;

10)      порушує у встановленому порядку питання про притягнення до
дисциплінарної відповідальності Державного секретаря, його перших за­
ступників та заступників;

11)  вносить у встановленому порядку подання щодо відзначення дер­
жавними нагородами працівників органів внутрішніх справ;

12)      погоджує за поданням Державного секретаря пропозиції щодо:
граничної чисельності працівників урядових органів державного управ­
ління, утворених у складі Міністерства; утворення, реорганізації, ліквіда­
ції територіальних і на транспорті органів МВС України, а також підпри­
ємств, установ та організацій, що належать до сфери управління Мініс­
терства, затвердження їх положень (статутів);

13)      вносить пропозиції до Кабінету Міністрів України про утворення
та ліквідацію вищих навчальних закладів МВС України;

14)  призначає на посади та звільняє з посад у встановленому законо­
давством порядку керівників територіальних і на транспорті органів
МВС України, а також підприємств, установ та організацій, що належать
до сфери управління Міністерства;

15)  вносить Кабінету Міністрів України пропозиції щодо утворення,
реорганізації та ліквідації у складі МВС України урядових органів дер­
жавного управління і подання про призначення на посади та звільнення
з посад їх керівників;

16)  присвоює у встановленому порядку спеціальні звання особам ря­дового і начальницького складу органів внутрішніх справ та військовізвання військовослужбовцям внутрішніх військ, заохочує, притягає їх до дисциплінарної відповідальності;

17) здійснює інші повноваження відповідно до законодавства.

На вимогу Указу Президента України «Про чергові заходи щодо дальшого здійснення адміністративної реформи в Україні» від 29 травня 2001 р. № 345/2001 Положення про Міністерство внутрішніх справ Ук­раїни визначає адміністративно-правовий статус Державного секретаря Міністерства. У ньому зазначено, що організаційне, експертно-аналітич­не, правове, інформаційне, матеріально-технічне, кадрове та інше забез­печення діяльності МВС України здійснюється Державним секретарем. Йго призначає на посаду за поданням Прем'єр-міністра України та звіль­няє з посади Президент України. Він підзвітний і підконтрольний Мі­ністрові.

Державний секретар розподіляє за погодженням з Міністром обов'яз­ки між першими заступниками та заступниками Державного секретаря, визначає ступінь їх відповідальності, а основними його завданнями є: а) організація забезпечення виконання завдань, покладених на МВС Ук­раїни; б) забезпечення діяльності Міністра як керівника МВС України та члена Кабінету Міністрів України; в) здійснення поточної роботи, пов'я­заної з виконанням покладених на МВС України завдань; г) забезпечен­ня стабільності і наступності в роботі МВС України.

Державний секретар відповідно до покладених на нього завдань:

1)     організовує роботу центрального апарату Міністерства;

2)  готує та подає на затвердження Міністрові програми і плани робо­
ти МВС України, організовує і контролює їх виконання, звітує про їх ви­
конання перед Міністром;

3)  забезпечує підготовку проектів законів України, актів Президента
України та Кабінету Міністрів України, розробником яких є Міністер­
ство, інших документів і подає їх на розгляд Міністрові;

4)  організовує  розроблення  проектів  нормативно-правових  актів
МВС України та подає їх на підпис Міністрові;

5)   організовує та контролює виконання законів України, актів і до­
ручень Президента України та Кабінету Міністрів України, а також на­
казів та доручень Міністра;

6)   у разі відсутності Міністра доповідає за дорученням Президента
України, Кабінету Міністрів України законопроекти та інші питання на
пленарних засіданнях Верховної Ради України; бере участь у заходах, що
проводяться Президентом України та Кабінетом Міністрів України;

7)       забезпечує вирішення питань, що виникають у взаємовідносинах
центрального апарату МВС України з Адміністрацією Президента Украї­
ни, апаратом Верховної Ради України, іншими державними органами і
належать до їх відання;

8)   забезпечує взаємодію центрального апарата МВС України з Сек­
ретаріатом Кабінету Міністрів України;

9) забезпечує співробітництво МВС України з іншими центральними
органами  виконавчої  влади,  Радою  міністрів Автономної  Республіки
Крим, місцевими державними адміністраціями, органами місцевого само­
врядування у процесі виконання завдань, покладених на Міністерство;

10)     координує і контролює роботу територіальних та на транспорті
органів МВС України, підприємств, установ, організацій, що належать до
сфери управління Міністерства, вживає заходів щодо забезпечення ефек­
тивності їх роботи;

11)     подає Міністрові пропозиції щодо утворення, реорганізації, лікві­
дації у складі МВС України урядових органів державного управління; за
поданням керівників зазначених органів, за погодженням з Міністром,
затверджує граничну чисельність їх працівників, погоджує структуру,
штатний розпис і кошторис видатків цих органів;

12)     за погодженням з Міністром приймає рішення щодо утворення,
реорганізації, ліквідації територіальних та на транспорті органів МВС
України, а також підприємств, установ і організацій, що належать до сфе­
ри управління Міністерства, затверджує їх положення (статути);

13)     організовує роботу з документами в Міністерстві;

14)     затверджує положення про структурні підрозділи центрального
апарата МВС України, визначає відповідальність їх керівників;

15)     подає Міністрові пропозиції щодо призначення на посади пер­
ших заступників та заступників Державного секретаря;

16)     призначає на посади та звільняє з посад за погодженням з Мі­
ністром згідно із законодавством працівників центрального апарату МВС
України та за пропозицією Міністра — працівників патронатної служби;

17)     розглядає питання про присвоєння працівникам апарату Мініс­
терства відповідних рангів державних службовців, заохочення, притяг­
нення їх до дисциплінарної відповідальності;

18)      формує і затверджує кадровий резерв Міністерства, забезпечує
організацію підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації його
працівників;

19)      подає Міністрові пропозиції щодо розподілу бюджетних коштів,
головним розпорядником яких є Міністерство, забезпечує та контролює
виконання рішень Міністра щодо розподілу цих коштів, звітує перед Мі­
ністром з цього питання;

20)      розпоряджається бюджетними коштами, передбаченими на утри­
мання центрального апарату МВС України і його територіальних орга­
нів, та інформує Міністра про їх використання;

21)      здійснює за погодженням з Міністром функції з управління май­
ном, яке перебуває у сфері управління Міністерства;

22)  забезпечує охорону державної таємниці та здійснює заходи щодо
мобілізаційної підготовки органів внутрішніх справ і внутрішніх військ
МВС України в межах повноважень, передбачених законом;

23)  забезпечує використання у встановленому порядку гербової пе­
чатки МВС України;

24)      видає накази організаційно-розпорядчого характеру з питань, що
належать до його компетенції, та контролює їх виконання.

Державний секретар має право: а) брати участь у засіданнях Кабінету Міністрів України з правом дорадчого голосу під час розгляду питань, що належать до сфери діяльності МВС України; б) залучати у встанов­леному порядку працівників органів виконавчої влади, підприємств, установ та організацій, утворювати робочі групи, скликати наради для розгляду питань, що належать до компетенції МВС України; в) одержу­вати у встановленому порядку від центральних та місцевих органів вико­навчої влади, органів місцевого самоврядування інформацію, документи, необхідні для виконання покладених на нього завдань.

Для погодженого вирішення питань, що належать до компетенції МВС України, обговорення найважливіших напрямів його діяльності в Міністерстві утворюється колегія у складі Міністра (голова колегії), Дер­жавного секретаря, його перших заступників та заступників за посадою, інших керівних працівників Міністерства, а також підприємств, установ та організацій, що належать до сфери управління МВС України. Члени колегії затверджуються та звільняються від обов'язків Кабінетом Мініст­рів України за поданням Міністра. Рішення колегії проводяться в життя наказами Міністра.

Для розгляду наукових рекомендацій та пропозицій щодо основних напрямів діяльності органів внутрішніх справ, обговорення найважливі­ших програм та вирішення інших питань у Міністерстві можуть утворю­ватися наукова рада, інші консультативні та дорадчі органи. Склад цих органів та положення про них затверджує Міністр.

Гранична чисельність працівників центрального апарату МВС Украї­ни затверджується Кабінетом Міністрів України. Структуру центрально­го апарату МВС України затверджує Міністр за пропозицією Державно­го секретаря. Штатний розпис та кошторис видатків центрального апара­ту МВС України затверджує Державний секретар за погодженням з Мі­ністерством фінансів України. МВС України є юридичною особою, має самостійний баланс, печатку із зображенням Державного Герба України і своїм найменуванням.

Місцеві органи виконавчої влади — це насамперед місцеві державні адміністрації. Місцеві державні адміністрації функціонують: а) в облас­тях, б) в районах областей, в) в районах Автономної Республіки Крим, г) в містах Києві та Севастополі, д) районах міст Києва та Севастополя. Відповідно до цього вони є обласними, районними, Київською та Сева­стопольською міськими державними адміністраціями і розміщені в об­ласних і районних центрах, містах Києві та Севастополі.

Вони утворюються згідно зі ст. 118 Конституції України і входять до системи органів виконавчої влади, їх безпосередня діяльність регламентується законами України «Про місцеві державні адміністрації» від 9 квітня 1999 р., «Про столицю України — місто-герой Київ» від 15 січня 1999 р.

При здійснені своїх повноважень місцеві державні адміністрації ке­руються також іншими законами України, актами Президента України, Кабінету Міністрів України, органів виконавчої влади вищого рівня, а районні державні адміністрації в Автономній Республіці Крим, крім того, рішеннями та постановами Верховної Ради Автономної Республіки Крим, рішеннями Ради міністрів Автономної Республіки Крим, прийня­тими у межах їх повноважень.

На будинках, у яких розміщуються місцеві державні адміністрації, піднімається Державний Прапор України, вивішуються таблички з зоб­раженням Державного Герба України та найменуванням розташованого там органу.

Місцева державна адміністрація у межах своїх повноважень, по-пер­ше, здійснює виконавчу владу на території відповідної адміністративно-територіальної одиниці; по-друге, реалізує повноваження, делеговані їй відповідною радою.

Місцеві державні адміністрації у межах відповідної адміністративно-територіальної одиниці забезпечують:

1)       виконання Конституції, законів України, актів Президента Украї­
ни, Кабінету Міністрів України, інших органів виконавчої влади вищого
рівня;

2)   законність і правопорядок, додержання прав і свобод громадян;

3)   виконання державних і регіональних програм соціально-економіч­
ного та культурного розвитку, програм охорони довкілля, а в місцях ком­
пактного проживання корінних народів і національних меншин — також
програм їх національно-культурного розвитку;

4)   підготовку та виконання відповідних бюджетів;

5)   звіт про виконання відповідних бюджетів та програм;

6)   взаємодію з органами місцевого самоврядування;

7)   реалізацію інших наданих державою, а також делегованих відпо­
відними радами повноважень.

Діяльність місцевих державних адміністрацій будується на принци­пах: а) відповідальності перед людиною і державою за свою діяльність; б) верховенства права; в) законності; г) пріоритетності прав людини; д) гласності; е) поєднання державних і місцевих інтересів.

Місцеві державні адміністрації очолюють голови відповідних місце­вих державних адміністрацій. Вони призначаються на посаду Президен­том України за поданням Кабінету Міністрів України на строк повнова­жень Президента України. Голови місцевих державних адміністрацій на­бувають повноважень з моменту призначення.

Кандидатури на посади голів обласних державних адміністрацій на розгляд Кабінету Міністрів України вносяться Прем'єр-міністром України. Кандидатури на посади голів районних державних адміністрацій на розгляд Кабінету Міністрів України вносяться головами відповідних об­ласних державних адміністрацій. Варто зазначити, що на кожну посаду вноситься одна кандидатура.

У разі відхилення Президентом України поданої кандидатури відпо­відно Прем'єр-міністр України чи голова обласної державної адміністра­ції вносять на розгляд Кабінету Міністрів України нову кандидатуру.

Повноваження голів місцевих державних адміністрацій припиняються Президентом України у разі:

1)       порушення ними Конституції і законів України;

2)   втрати громадянства, виявлення факту подвійного громадянства;

3)   визнання судом недієздатним;

4)   виїзду на проживання в іншу країну;

5)   набрання законної сили обвинувальним вироком суду;

6)   порушення вимог несумісності;

7)   за власною ініціативою Президента України з підстав, передбаче­
них чинним законодавством;

8)   висловлення недовіри більшістю (дві третини) голосів від складу
відповідної ради;

9)  подання заяви про звільнення з посади за власним бажанням.
Повноваження голів місцевих державних адміністрацій можуть бути

припинені Президентом України у разі:

1)      прийняття відставки голови відповідної обласної державної адмі­
ністрації;

2)  подання Кабінету Міністрів України з підстав, передбачених зако­
нодавством про державну службу;

3)  висловлення недовіри простою більшістю голосів від складу відпо­
відної ради.

Повноваження голів місцевих державних адміністрацій припиняють­ся також у разі їх смерті.

У разі обрання нового Президента України голови місцевих держав­них адміністрацій продовжують здійснювати свої повноваження до при­значення у встановленому порядку нових голів місцевих державних ад­міністрацій.

Голови місцевих державних адміністрацій мають першого заступника і заступників. Вони виконують обов'язки, визначені головами відповід­них державних адміністрацій, і несуть персональну відповідальність за стан справ на дорученій їм ділянці роботи.

Перший заступник голови обласної державної адміністрації признача­ється на посаду головою обласної державної адміністрації за згодою Прем'єр-міністра України. Заступники голови обласної державної адмі­ністрації призначаються на посаду головою обласної державної адмініст­рації за погодженням з відповідним віце-прем'єр-міністром України.

Перші заступники та заступники голів районних державних адмініст­рацій призначаються на посади головами районних державних адмініст­рацій за погодженням з відповідними заступниками голів обласних дер­жавних адміністрацій.

Підрозділи місцевих державних адміністрацій (управління, відділи) очолюють відповідні керівники. Вони призначаються на посаду та звіль­няються з посади головами відповідних державних адміністрацій за по­годженням з органами виконавчої влади вищого рівня в порядку, що ви­значається Кабінетом Міністрів України. Керівники управлінь, відділів та інших структурних підрозділів місцевих державних адміністрацій не­суть персональну відповідальність перед головами відповідних держав­них адміністрацій за виконання покладених на ці підрозділи завдань.

До відання місцевих державних адміністрацій у межах і формах, ви­значених Конституцією і законами України, належить вирішення питань:

1)       забезпечення законності, охорони прав, свобод і законних інтере­
сів громадян;

2)   соціально-економічного розвитку відповідних територій;

3)   бюджету, фінансів та обліку;

4)   управління майном, приватизації та підприємництва;

5)   промисловості, сільського господарства, будівництва, транспорту і
зв'язку;

6)   науки, освіти, культури, охорони здоров'я, фізкультури і спорту,
сім'ї, жінок, молоді та неповнолітніх;

7)   використання землі, природних ресурсів, охорони довкілля;

8)   зовнішньоекономічної діяльності;

9)   оборонної роботи та мобілізаційної підготовки;

10)  соціального захисту, зайнятості населення, праці та заробітної
плати.

Місцеві державні адміністрації здійснюють повноваження місцевого самоврядування, делеговані їм відповідними радами. Кабінет Міністрів України в межах, визначених законами України, може передавати місце­вим державним адміністраціям окремі повноваження органів виконавчої влади вищого рівня.

Передача місцевим державним адміністраціям повноважень інших органів супроводжується передачею їм відповідних фінансових, матері­ально-технічних та інших ресурсів, необхідних для здійснення цих пов­новажень.

В управлінні відповідних місцевих державних адміністрацій перебу­вають об'єкти державної власності, передані їм у встановленому законом порядку. У разі делегування місцевим державним адміністраціям район­ними чи обласними радами відповідних повноважень в їх управлінні пе­ребувають також об'єкти спільної власності територіальних громад.

Місцевим державним адміністраціям забороняється використовувати об'єкти державної власності, власності територіальних громад, що перебувають в їх управлінні, як заставу чи інші види забезпечення, а також здійснювати операції уступки вимоги, переведення боргу, прийняття пе­реведення боргу, дарування, пожертвування.

Місцеві державні адміністрації в межах, визначених Конституцією і законами України, здійснюють на відповідних територіях державний контроль за:

1)      збереженням і раціональним використанням державного майна;

2)  станом фінансової дисципліни, обліку та звітності, виконанням
державних контрактів і зобов'язань перед бюджетом, належним і своєчас­
ним відшкодуванням шкоди, заподіяної державі;

3)  використанням та охороною земель, лісів, надр, води, атмосферно­
го повітря, рослинного і тваринного світу та інших природних ресурсів;

4)  охороною пам'яток історії та культури, збереженням житлового
фонду;

5)  додержанням виробниками продукції стандартів, технічних умов
та інших вимог, пов'язаних з її якістю та сертифікацією;

6)  додержанням санітарних і ветеринарних правил, збиранням, ути­
лізацією і захороненням промислових, побутових та інших відходів, до­
держанням правил благоустрою;

7)      додержанням архітектурно-будівельних норм, правил і стандартів;

8)  додержанням правил торгівлі, побутового, транспортного, кому­
нального обслуговування, законодавства про захист прав споживачів;

9)  додержанням законодавства з питань науки, мови, реклами, освіти,
культури, охорони здоров'я, материнства та дитинства, сім'ї, молоді та не­
повнолітніх, соціального захисту населення, фізичної культури і спорту;

10)    охороною праці та своєчасною і не нижче визначеного державою
мінімального розміру оплатою праці;

11)    додержанням громадського порядку, правил технічної експлуата­
ції транспорту та дорожнього руху;

12)    додержанням законодавства про державну таємницю та інформа­
цію.

Для реалізації наданих повноважень місцеві державні адміністрації мають право:

1)     проводити перевірки стану додержання Конституції України та за­
конів України, інших актів законодавства органами місцевого самовряду­
вання та їх посадовими особами, керівниками підприємств, установ, ор­
ганізацій, їх філіалів та відділень незалежно від форм власності і підпо­
рядкування;

2)  залучати вчених, спеціалістів, представників громадськості до про­
ведення перевірок, підготовки і розгляду питань, що входять до компе­
тенції місцевих державних адміністрацій;

3)  одержувати відповідну статистичну інформацію та інші дані від державних органів і органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб,політичних партій, громадських і релігійних організацій, підприємств,установ та організацій, їх філіалів і відділень незалежно від форм влас­ності;

4)  давати згідно з чинним законодавством обов'язкові для виконання
розпорядження керівникам підприємств, установ, організацій, їх філіалів
та відділень незалежно від форм власності і громадянам з контрольова­
них питань, порушувати питання про їх відповідальність у встановлено­
му законом порядку;

5)     здійснювати інші функції і повноваження згідно з чинним законо­
давством.

Закон України «Про місцеві державні адміністрації» детально регла­ментує відносини місцевих державних адміністрацій з Президентом Ук­раїни, Кабінетом Міністрів, органами виконавчої влади та місцевого са­моврядування, об'єднаннями громадян, підприємствами, установами та організаціями.

Місцеві державні адміністрації та їх голови при здійсненні своїх пов­новажень: а) відповідальні перед Президентом України та Кабінетом Мі­ністрів; б) підзвітні і підконтрольні Кабінету Міністрів. Голови обласних державних адміністрацій інформують Президента України і Кабінет Мі­ністрів України та щорічно звітують перед ними про виконання місце­вою державною адміністрацією покладених на неї повноважень, а також про суспільно-політичне, соціально-економічне, екологічне та інше ста­новище на відповідній території, вносять пропозиції з питань удоскона­лення чинного законодавства України і практики його реалізації, систе­ми державного управління.

Місцеві державні адміністрації при здійсненні своїх повноважень у сфері управління взаємодіють з відповідними міністерствами та іншими центральними органами виконавчої влади. Управління, відділи та інші структурні підрозділи місцевих державних адміністрацій підзвітні та під­контрольні відповідним міністерствам, іншим центральним органам ви­конавчої влади. Голови місцевих державних адміністрацій координують діяльність територіальних органів міністерств та інших центральних ор­ганів виконавчої влади та сприяють їм у виконанні покладених на ці ор­гани завдань.

З питань здійснення повноважень місцевих державних адміністрацій керівники територіальних органів міністерств та інших центральних ор­ганів виконавчої влади підзвітні і підконтрольні головам відповідних міс­цевих державних адміністрацій.

У разі визнання міністерством, іншим центральним органом вико­навчої влади незадовільною роботу відповідного управління, відділу, ін­шого структурного підрозділу місцевої державної адміністрації або їх ке­рівників міністр чи керівник іншого центрального органу виконавчої влади звертається з відповідним вмотивованим поданням до голови міс­цевої державної адміністрації. Голова місцевої державної адміністрації зобов'язаний розглянути це подання і не пізніше ніж у місячний термін прийняти рішення та дати обгрунтовану відповідь.

Голова місцевої державної адміністрації має право порушувати перед міністерствами, іншими центральними органами виконавчої влади вмо­тивовані питання щодо відповідності займаній посаді керівників їх тери­торіальних органів, на підставі чого міністерство, інший центральний ор­ган виконавчої влади має у місячний термін прийняти рішення та дати обгрунтовану відповідь.

Обласні державні адміністрації в межах своїх повноважень спрямову­ють діяльність районних державних адміністрацій та здійснюють конт­роль за їх діяльністю. Голови районних державних адміністрацій регуляр­но інформують про свою діяльність голів обласних державних адміністра­цій та щорічно на їх вимогу звітують перед ними. Голови обласних дер­жавних адміністрацій мають право скасовувати розпорядження голів ра­йонних державних адміністрацій, що суперечать Конституції та законам України, рішенням Конституційного Суду України, актам Президента Ук­раїни, Кабінету Міністрів України, голів обласних державних адміністра­цій, а також міністерств, інших центральних органів виконавчої влади.

Керівники управлінь, відділів та інших структурних підрозділів об­ласної державної адміністрації мають право скасовувати накази керівни­ків відповідних управлінь, відділів та інших структурних підрозділів ра­йонної державної адміністрації, що суперечать законодавству України та актам органів виконавчої влади вищого рівня.

За наявності підстав, передбачених законодавством, голови обласних державних адміністрацій можуть порушувати питання перед Президен­том України і Кабінетом Міністрів України про притягнення до дисцип­лінарної відповідальності голів районних державних адміністрацій. За результатами роботи районної державної адміністрації голова обласної державної адміністрації може вживати встановлені законодавством захо­ди заохочення до посадових осіб районної державної адміністрації.

Місцеві державні адміністрації здійснюють повноваження, делеговані їм відповідними обласними, районними радами. Делегування радами повноважень місцевим державним адміністраціям супроводжується пере­дачею фінансових, матеріально-технічних та інших ресурсів, необхідних для їх здійснення. Місцеві державні адміністрації підзвітні та підконт­рольні відповідним радам у частині делегованих повноважень. Голови місцевих державних адміністрацій мають право вносити на розгляд від­повідних рад питання, пов'язані з виконанням делегованих повноважень та інші пропозиції.

Голови обласних державних адміністрацій мають право дорадчого го­лосу на засіданнях обласних рад, голови районних — на засіданнях ра­йонних рад. Вони щорічно звітують перед відповідними радами з питань виконання бюджету, програм соціально-економічного та культурного розвитку територій і делегованих повноважень.

Обласна та районна ради можуть висловити недовіру голові відповід­ної місцевої державної адміністрації, на підставі чого, з урахуванням про­позицій органу виконавчої влади вищого рівня, Президент України приймає рішення і дає відповідній раді обгрунтовану відповідь.

Якщо недовіру голові обласної чи районної державної адміністрації висловили дві третини від складу відповідної ради, Президент України приймає відставку голови відповідної місцевої державної адміністрації.

Місцеві державні адміністрації на відповідній території взаємодіють з сільськими, селищними і міськими радами, їх виконавчими органами та сільськими, селищними і міськими головами, сприяють у здійсненні ни­ми власних повноважень місцевого самоврядування, зокрема у вирішенні питань економічного, соціального та культурного розвитку відповідних територій, зміцнення матеріальної та фінансової бази місцевого самовря­дування, контролюють виконання наданих їм законом повноважень орга­нів виконавчої влади, розглядають та враховують у своїй діяльності про­позиції депутатів, органів місцевого самоврядування та їх посадових осіб.

У разі розгляду місцевою державною адміністрацією питань, що сто­суються інтересів місцевого самоврядування, про це заздалегідь повідом­ляють відповідні органи місцевого самоврядування. Представники цих органів та посадові особи територіальних громад мають право брати участь у розгляді цих питань місцевою державною адміністрацією, ви­словлювати зауваження і пропозиції.

Голови місцевих державних адміністрацій, їх заступники, керівники управлінь, відділів та інших структурних підрозділів місцевої державної адміністрації або їх представники мають право бути присутніми на засі­даннях органів місцевого самоврядування та бути вислуханими з питань, що стосуються їхньої компетенції.

Місцеві державні адміністрації не мають права втручатися у здій­снення органами місцевого самоврядування власних повноважень. Для здійснення спільних програм місцеві державні адміністрації та органи місцевого самоврядування можуть укладати договори, створювати спіль­ні органи та організації.

Місцеві державні адміністрації здійснюють функцію управління май­ном підприємств, установ та організацій, що належать до сфери їх управ­ління. Голови місцевих державних адміністрацій укладають та розрива­ють контракти з їх керівниками. Керівники підприємств, установ та ор­ганізацій, що належать до сфери управління міністерств та інших цен­тральних органів виконавчої влади, призначаються та звільняються з по­сад за погодженням з головою відповідної місцевої державної адміністра­ції, крім керівників установ, підприємств і організацій Збройних Сил та інших військових формувань України.

Місцеві державні адміністрації не втручаються у господарську діяль­ність підприємств, установ і організацій, крім випадків, визначених зако­ном. Місцеві державні адміністрації мають право звернутися до власника підприємства, установи, організації чи уповноваженої ним особи з вмо­тивованим поданням про притягнення до відповідальності їх керівників у разі порушення ними законів. Про результати розгляду власник чи уповноважена ним особа зобов'язані повідомити місцеву державну адмі­ністрацію у місячний термін.

Керівники підприємств, установ та організацій мають право зверну­тися до органів виконавчої влади вищого рівня або до суду про скасуван­ня розпорядження голови місцевої державної адміністрації, що супе­речить законодавству в питаннях, які стосуються їх діяльності.

Керівники підприємств, установ та організацій незалежно від форм власності зобов'язані в десятиденний термін надавати на вимогу голови місцевої державної адміністрації необхідну інформацію у межах, визна­чених законом.

Місцеві державні адміністрації взаємодіють з політичними партіями, громадськими і релігійними організаціями для забезпечення прав і сво­бод громадян, задоволення їх політичних, екологічних, соціальних, куль­турних та інших інтересів з урахуванням загальнодержавних і місцевих інтересів, сприяють виконанню статутних завдань та забезпечують додер­жання законних прав цих об'єднань громадян.

Політичні партії, громадські та релігійні організації можуть вносити пропозиції з питань їх діяльності на розгляд місцевих державних адмі­ністрацій. У цих випадках представники зазначених організацій мають право бути присутніми під час розгляду внесених ними питань, давати необхідні пояснення.

Місцеві державні адміністрації забезпечують додержання прав і сво­бод громадян. Громадяни звертаються до місцевих державних адміністра­цій з питань вирішення питань, що належать до сфери повноважень міс­цевих державних адміністрацій.

Посадові особи місцевих державних адміністрацій зобов'язані роз­глянути звернення громадян і не пізніше ніж у визначений законом тер­мін прийняти рішення або дати обгрунтовану відповідь. Посадові особи проводять особистий прийом громадян у порядку, визначеному законом.

Рішення посадових осіб місцевих державних адміністрацій можуть бу­ти оскаржені Президенту України, органу виконавчої влади вищого рівня, Уповноваженому Верховної Ради України з прав людини або до суду.

Для правового, організаційного, матеріально-технічного та іншого за­безпечення діяльності місцевої державної адміністрації, підготовки аналі­тичних, інформаційних та інших матеріалів, систематичної перевірки ви­конання актів законодавства та розпоряджень місцевої державної адмі­ністрації, подання методичної та іншої практичної допомоги місцевим державним адміністраціям та органам місцевого самоврядування голо­вою місцевої державної адміністрації утворюється апарат місцевої дер­жавної адміністрації в межах виділених бюджетних коштів.

Апарат місцевих державних адміністрацій очолює керівник, який призначається на посаду головою місцевої державної адміністрації. Ке­рівник апарату місцевої державної адміністрації організовує його роботу, забезпечує підготовку матеріалів на розгляд голови місцевої державної адміністрації, організовує доведення розпоряджень голови місцевої дер­жавної адміністрації до виконавців, відповідає за стан діловодства, обліку і звітності, виконує інші обов'язки, покладені на нього головою місцевої державної адміністрації. З цих питань керівник апарату місцевої держав­ної адміністрації видає накази.

Голова місцевої державної адміністрації затверджує положення та визначає структуру апарату, призначає на посади і звільняє з посад ке­рівників та інших працівників структурних підрозділів апарату. Керівни­ки структурних підрозділів апарату за умовами оплати праці прирівню­ються до керівників управлінь, відділів та інших структурних підрозділів місцевої державної адміністрації.

Організаційно-процедурні питання внутрішньої діяльності місцевих державних адміністрацій регулюються їх регламентами, що затверджу­ються головами відповідних місцевих державних адміністрацій. Типові регламенти місцевих державних адміністрацій затверджуються Кабіне­том Міністрів України.

Спеціальні органи виконавчої влади. До спеціальних органів вико­навчої влади належать органи, які не віднесені законодавством ні до ви­щих, ні до центральних, ні до місцевих, проте наділені статусом органу виконавчої влади.

Нині міліція має статус «державного озброєного органу виконавчої влади» (ст. 1 Закону України «Про міліцію» від 20 грудня 1990 р.). Та­кий підхід законодавця дає змогу обгрунтовано розглядати міліцію як спеціальний орган у системі державних органів виконавчої влади. З ад­міністративно-правової точки зору міліція являє собою системну сукуп­ність спеціальних державних підрозділів, частин, установ, які є носіями виконавчої влади і реалізують свою компетенцію у сфері охорони гро­мадського порядку, громадської безпеки і боротьбі зі злочинністю. Вона є найважливішою складовою органів внутрішніх справ. Міліція належить до системи Міністерства внутрішніх справ України і Міністр внутрішніх справ здійснює керівництво всією міліцією держави.

Правовою основою діяльності міліції є Конституція України, Закон України «Про міліцію», нормативні акти Верховної Ради України, Пре­зидента України, Кабінету Міністрів України, Міністерства внутрішніх справ України, інших органів виконавчої влади.

Діяльність міліції будується на принципах законності, гласності, гу­манізму, поваги до особи, соціальної справедливості, взаємодії з трудови­ми колективами, громадськими організаціями і населенням. Вона інфор­мує органи влади і управління, населення, засоби масової інформації про свою діяльність, стан громадського порядку та заходи щодо його зміцнення. За погодженням з міліцією засоби масової інформації можуть ак­редитувати своїх журналістів при її органах. Не підлягають розголошен­ню відомості, що є державною чи службовою таємницею.

Завдання та обов'язки, покладені державою на міліцію, виконують різні апарати загальної (територіальної), транспортної і спеціальної мілі­ції, які організаційно належать до складу центральних і місцевих органів внутрішніх справ або є самостійними підрозділами. У підрозділах міліції не допускається діяльність партій, рухів та інших громадських об'єднань, які мають політичну мету. При виконанні службових обов'язків співро­бітники міліції незалежні від впливу будь-яких політичних громадських об'єднань. Державні органи, громадські об'єднання, посадові особи, тру­дові колективи, громадяни зобов'язані сприяти міліції в охороні громад­ського порядку і боротьбі зі злочинністю.

Основними завданнями міліції є забезпечення особистої безпеки гро­мадян, захист їх прав і свобод, законних інтересів; попередження право­порушень і їх припинення; охорона та забезпечення громадського поряд­ку; виявлення і розкриття злочинів, розшук осіб, які їх вчинили; забезпе­чення безпеки дорожнього руху; захист власності від злочинних пося­гань; виконання кримінальних покарань та адміністративних стягнень; участь у наданні соціальної, правової допомоги громадянам, сприяння в межах своєї компетенції державним органам, підприємствам і організаці­ям у виконанні покладених на них законом обов'язків.

Міліція виконує свої завдання неупереджено, відповідно до закону. Ніякі виняткові обставини чи вказівки посадових осіб не можуть бути підставою для будь-яких незаконних дій або бездіяльності міліції. Для забезпечення громадського порядку співробітники міліції зобов'язані вживати заходів незалежно від свого підпорядкування.

Співробітник міліції має поважати гідність особи, ставитися до неї гуманно та захищати права людини незалежно від її соціального похо­дження, майнового та іншого становища, расової і національної належ­ності, громадянства, віку, мови та освіти, ставлення до релігії, статі, полі­тичних та інших переконань. У взаємовідносинах з громадянами він має виявляти високу культуру і такт, не розголошувати відомостей, які сто­суються особистого життя, принижують честь і гідність, якщо виконання обов'язків не вимагає іншого.

Міліція тимчасово, у межах чинного законодавства, обмежує права і свободи громадян, якщо без цього не можуть бути виконані покладені на неї обов'язки, й зобов'язана дати їм пояснення з цього приводу.

Правове становище міліції, форми і методи практичного здійснення завдань щодо охорони правопорядку зумовлені її призначенням: її апара­ти, служби і підрозділи вживають заходів з попередження і припинення протиправних діянь, розкриття злочинів, розшуку і затримання злочин­ців; її співробітники згідно із законом можуть застосовувати спеціальні засоби фізичного впливу і вогнепальну зброю; дисципліна в міліції та проходження служби встановлені відповідно до військової: особи рядово­го і начальницького складу міліції приймають Присягу на вірність дер­жаві, віддану і бездоганну службу своєму народу. Права та обов'язки, ор­ганізація роботи та структура підрозділів міліції визначаються положен­нями, які затверджуються Міністром внутрішніх справ України (наприк­лад, положення про Головне управління охорони громадського порядку, Головне управління Державної автомобільної інспекції МВС України).

Відповідно до поставлених перед міліцією завдань вона виконує різ­номанітні за своїм характером і змістом обов'язки, які можуть бути поді­лені на чотири основні групи: охорона громадського порядку; боротьба зі злочинністю; охорона власності та фізичних осіб; попередження правопо­рушень.

При охороні громадського порядку міліція вживає широкий комп­лекс заходів, спрямованих на попередження і припинення правопору­шень на вулицях, площах, у парках, на транспортних магістралях, вокза­лах, пристанях, в аеропортах та інших громадських місцях; здійснює ад­міністративний нагляд за виконанням посадовими особами і громадяна­ми рішень органів державної влади та державного управління з питань охорони громадського порядку, виявляє при цьому правопорушників і забезпечує притягнення винуватців до відповідальності; у межах своїх повноважень сприяє народним депутатам, представникам органів дер­жавної влади у виконанні ними своїх обов'язків. Разом з іншими держав­ними органами та громадськими організаціями міліція веде боротьбу проти пияцтва і алкоголізму, вилучає з громадських місць осіб у нетве­резому стані, що розпивають спиртні напої у невстановлених для цього місцях, контролює додержання правил торгівлі спиртними напоями, оформляє, а також подає до суду матеріали на осіб, які хворі на алкого­лізм і наркоманію, для вирішення питання про їх примусове лікування; веде боротьбу з хуліганством та дрібною спекуляцією; проводить роботу щодо попередження бродяжництва і дитячої безпритульності та боротьби з правопорушеннями неповнолітніх.

Служби міліції впроваджують у життя правила паспортної та до­звільної систем; забезпечують безпеку дорожнього руху в містах та інших населених пунктах, на автомобільних шляхах; здійснюють нагляд за тех­нічним станом автомототранспорту; забезпечують порядок у період над­звичайних обставин (аварії і катастрофи, стихійне лихо, епідемії, епізо­отії), під час проведення масових заходів та заходів з цивільної оборони.

Міліція виконує адміністративну, профілактичну, оперативно-розшу-кову, кримінально-процесуальну, виконавчу та охоронну (на договірних засадах) функції і складається з підрозділів: кримінальної міліції; міліції громадської безпеки, транспортної міліції, державної автомобільної інспекції; міліції охорони, спеціальної міліції.

До кримінальної міліції належать служби карного розшуку, боротьби з організованою злочинністю, кримінального пошуку, боротьби з еконо­мічною злочинністю, слідчої роботи і дізнання.

До міліції громадської безпеки входять служби охорони громадського порядку (патрульно-постової служби міліції, приймальники-розподіль-ники для затриманих за бродяжництво, медичні витверезники, прий-мальники-розподільники для неповнолітніх, охорони, утримання і кон­воювання затриманих та взятих під варту осіб, спецприймальники, під­розділи міліції швидкого реагування «Беркут»), паспортної, реєстрацій­ної та міграційної роботи, дозвільної системи, дільничних інспекторів мі­ліції, забезпечення карантинних і ветеринарно-санітарних заходів для проведення боротьби з епізоотією.

До транспортної міліції належать відповідні підрозділи, які забезпе­чують охорону громадського порядку і боротьбу зі злочинністю на заліз­ничному, водному та повітряному транспорті.

Державна автомобільна інспекція — це сукупність підрозділів дорож­ньо-патрульної служби, дорожнього нагляду, реєстраційно-екзаменацій­ної роботи, технічного нагляду, розшуку транспортних засобів, пропаган­ди і агітації з безпеки руху.

Міліція охорони складається з підрозділів, які забезпечують на дого­вірних засадах охорону всіх видів власності, об'єктів майна та вантажів, фізичних осіб, коштів (управління, відділи охорони при територіальних органах внутрішніх справ, які мають у своєму складі окремі дивізіони, роти, взводи, спеціальні підрозділи міліції охорони «Титан»).

До спеціальної міліції належать підрозділи внутрішніх справ на закри­тих об'єктах (наприклад, підприємства з особливим режимом функціону­вання).

Для забезпечення громадського порядку на об'єктах і територіях, які мають особливе народногосподарське значення або постраждали від сти­хійного лиха, екологічного забруднення, катастрофи, Міністерство внут­рішніх справ України з дозволу Кабінету Міністрів України може ство­рювати спеціальні підрозділи міліції.

Законодавством України встановлені загальні для усіх працівників міліції обов'язки, згідно з якими співробітник міліції на території Украї­ни незалежно від посади, яку він займає, місця перебування і часу в разі звернення до нього громадян або службових осіб із заявою чи повідом­ленням щодо подій, які загрожують особистій чи громадській безпеці, або у разі безпосереднього виявлення таких має вжити заходів щодо за­побігання і припинення правопорушень, рятування людей, надання допо­моги особам, які її потребують, установлення та затримання осіб, які вчи­нили правопорушення, охорони місця події, а також повідомити про це в найближчий підрозділ міліції.

У питаннях забезпечення боротьби зі злочинністю і громадського по­рядку на працівників міліції покладений обов'язок виявляти, попереджувати, припиняти та розкривати злочини, використовувати з цією метою оперативно-розшукові і профілактичні заходи; приймати, а також реєст­рувати заяви і повідомлення про злочини та адміністративні правопору­шення, своєчасно приймати щодо них рішення; розшукувати осіб, які пе­реховуються від органів дізнання, слідства і суду, ухиляються від вико­нання кримінального покарання, пропали безвісти, та інших осіб; охоро­няти, конвоювати та тримати затриманих і взятих під варту осіб; забез­печувати громадський порядок під час проведення масових заходів ко­мерційного характеру, виконання загальнообов'язкових рішень місцевих рад народних депутатів, прийнятих ними в межах своєї компетенції, з питань охорони громадського порядку і правил торгівлі у невстановле-них для цього місцях.

Виконуючи адміністративні функції, міліція має припиняти адмініст­ративні правопорушення і здійснювати провадження у справах щодо них; забезпечувати в межах своєї компетенції безпеку дорожнього руху, до­держання законів, правил, нормативів у цій сфері, здійснювати реєстра­цію, облік автомототранспортних засобів, приймати іспити на право ке­рування транспортними засобами і видавати відповідні документи; запо­бігати забрудненню повітря, водойм транспортними засобами та сіль­ськогосподарською технікою; давати дозвіл на придбання, зберігання, но­сіння і перевезення зброї, боєприпасів, вибухових речовин та матеріалів, інших предметів та речовин, щодо зберігання і використання яких уста­новлені спеціальні правила, а також на відкриття об'єктів, де вони вико­ристовуються, контролювати додержання зазначених правил та функці­онування згаданих об'єктів; контролювати додержання громадянами та службовими особами встановлених законодавством правил паспортної системи, в'їзду, виїзду, перебування в Україні і транзитного проїзду через її територію іноземних громадян та осіб без громадянства.

З метою забезпечення громадської безпеки міліція зобов'язана пові­домляти відповідні державні органи і громадські об'єднання про аварії, пожежі, катастрофи, стихійне лихо та інші надзвичайні події, вживати невідкладних заходів щодо ліквідації їх наслідків, рятування людей і на­дання їм допомоги, охорони майна, що залишилось без нагляду; брати участь у проведенні карантинних заходів під час епідемій та епізоотій; у встановленому порядку виявляти і повідомляти заклади охорони здо­ров'я про осіб, які становлять групу ризику на СНІД, та здійснювати за поданням закладу охорони здоров'я, з санкції прокурора приведення цих осіб, а також інфікованих вірусом імунодефіциту осіб, хворих на вене­ричні захворювання та хронічний алкоголізм і наркоманів, які вводять наркотичні речовини шляхом ін'єкцій, для обов'язкового обстеження і лі­кування.

У сфері боротьби зі злочинністю міліція забезпечує прийом, реєстра­цію, облік і вирішення заяв, повідомлень про вчинені і ті, що готуються, злочини, а також іншої інформації про події і факти, які стосуються боротьби зі злочинністю. Вона проводить роботу щодо запобігання злочинам і вживає необхідних заходів щодо їх припинення, а також оперативно-роз-шукові та інші передбачені законом заходи з метою розкриття злочинам і виявлення осіб, що їх вчинили; порушує кримінальні справи, здійснює не­відкладні слідчі дії для встановлення і закріплення слідів злочину; прова­дить у межах своєї компетенції дізнання за кримінальними справами; охо­роняє та конвоює затриманих і взятих під варту, виконує вироки судів сто­совно осіб, засуджених до позбавлення волі умовно, з відстрочкою, а також до виправних робіт; у передбачених законом випадках здійснює адмініст­ративний нагляд за особами, які відбули покарання.

У сфері охорони власності міліція попереджує, припиняє і розкриває посягання на власність у промисловості, будівництві, торгівлі, на транс­порті, у сфері економіки; виявляє та викриває осіб, які займаються спе­куляцією, забороненим промислом тощо. Особлива увага у цій роботі на­дається боротьбі з замаскованим розкраданням власності, порушенням правил заняття підприємницькою діяльністю, незаконними валютними операціями, хабарництвом.

Охорону найбільш важливих об'єктів різних форм власності (дер­жавної, колективної, кооперативної, громадської та особистої), а також фізичних осіб на договірних засадах виконують підрозділи Державної служби охорони при органах внутрішніх справ. Окремі важливі підприєм­ства та споруди (установи Національного банку України, державні архі­ви, музеї, водосховища з питною водою, гідровузли і водозабірні станції, метрополітен) охороняються спеціальними підрозділами міліції на осно­ві договорів, які укладаються з відповідними відомствами (юридичними особами). Взаємодіючи з іншими службами міліції, підрозділи охорони виконують обов'язки з охорони громадського порядку і боротьби зі зло­чинністю в місцях охорони об'єктів. Дедалі більшого поширення у діяль­ності служби охорони набувають пункти централізованої охорони, які за­безпечують збереження майна або об'єктів від злочинних посягань за до­помогою технічних засобів.

Попередження правопорушень (профілактична діяльність) — важли­вий напрям роботи міліції, пов'язаний з попередженням злочинів та інших правопорушень, виявленням причин і умов, що сприяють їх вчи­ненню. На цій основі вживаються заходи профілактичного характеру стосовно осіб, які займаються пияцтвом, схильні до наркоманії, ведуть антигромадський спосіб життя, стосовно безпритульних підлітків та не­повнолітніх правопорушників.

Міліція проводить серед населення правову пропаганду, використо­вуючи засоби масової інформації (радіо, телебачення, пресу, кіно). Бага­то в чому успіх профілактичної роботи міліцейських служб залежить від зв'язку з громадськістю, взаємодії з правоохоронними та іншими держав­ними органами, глибокого аналізу причин правопорушень, цілеспрямова­ної роботи та правильного використання сил і засобів. Значна частка у загальному обсязі виконуваних міліцією обов'язків належить патрульно-постовій службі, наряди якої попереджають і припиняють злочини та інші правопорушення, охороняють державне майно і особисту власність.

Великий обсяг робіт виконують дільничні інспектори міліції. Вони безпосередньо попереджують правопорушення, ведуть боротьбу зі зло­чинністю, здійснюють нагляд за додержанням актів, які регулюють гро­мадський порядок, вживають заходів щодо охорони державної та особис­тої власності, забезпечують паспортний режим і виконання правил доз­вільної системи, здійснюють нагляд за безпекою дорожнього руху. Це має першорядне значення для дільничних інспекторів у практичному ви­рішенні покладених на міліцію завдань.

Реалізуючи профілактичні функції, міліція має виявляти причини й умови, що сприяють вчиненню правопорушень, вживати в межах своєї компетенції заходів щодо їх усунення; брати участь у правовому вихо­ванні населення; проводити профілактичну роботу серед осіб, схильних до вчинення злочинів, здійснювати адміністративний нагляд за особами щодо яких його встановлено, а також контроль за засудженими до кри­мінальних покарань, не пов'язаних з позбавленням волі.

Для забезпечення виконавчої функції міліція має в межах своєї ком­петенції виконувати кримінальні покарання та адміністративні стягнен­ня, а також прийняті у встановленому законом порядку рішення проку­рора, слідчого, суду.

Забезпечуючи кримінально-процесуальні функції, міліція має здій­снювати досудову підготовку матеріалів за протокольною формою, про­вадити дізнання, а також слідство у межах, визначених кримінально-про­цесуальним законодавством; проводити криміналістичні дослідження за матеріалами оперативно-розшукової діяльності, забезпечувати у встанов­леному порядку участь спеціалістів криміналістичної служби у слідчих діях.

Обов'язки міліції при виконанні охоронної функції полягають у то­му, що вона має охороняти на договірних засадах майно громадян, колек­тивне і державне майно, а також майно іноземних держав, міжнародних організацій, іноземних юридичних осіб та громадян, осіб без громадян­ства; забезпечувати захист фізичних осіб, охорону свідків, потерпілих та інших осіб за їх зверненням, якщо їх життя, здоров'я і майно перебува­ють у небезпеці у зв'язку з поданням ними допомоги правоохоронним органам у запобіганні та розкритті злочинів.

Інші обов'язки міліції полягають у сприянні забезпеченню відповідно до законодавства режиму воєнного або надзвичайного стану в разі їх ого­лошення на всій території України або в окремій місцевості; здійсненні приведення до відповідних державних органів або установ згідно з чин­ним законодавством та з санкції прокурора громадян, які ухиляються від призову на військову службу; поданні у межах наданих прав допомоги народним депутатам, представникам державних органів і громадських об'єднань у здійсненні їх законної діяльності, якщо їм чиниться протидія або загрожує небезпека з боку правопорушників; поданні у межах наяв­них можливостей невідкладної, у тому числі медичної, допомоги особам, які потерпіли від правопорушень і нещасних випадків, перебувають у не­безпечному для життя і здоров'я стані, а також неповнолітнім, які зали­шилися без опікування; забезпеченні збереження знайдених, вилучених у затриманих і заарештованих осіб і зданих до міліції документів, речей, цінностей та іншого майна, вжитті заходів щодо повернення їх законним власникам. Міліція несе відповідальність за збереження зданих цінно­стей і майна. Для виконання обов'язків з боротьби зі злочинністю міліції надано право викликати громадян і службових осіб у справах про злочи­ни та у зв'язку з матеріалами, що знаходяться в її провадженні, а в разі ухиляння без поважних причин від явки за викликом піддавати їх при­воду.

Для виконання покладених на міліцію обов'язків їй надано необхідні державно-владні повноваження, згідно з якими працівники міліції мають право: вимагати від громадян і посадових осіб припинення правопору­шень та дій, що перешкоджають здійсненню повноважень міліції, вжива­ти заходів щодо припинення порушень у разі невиконання цих вимог, складати у передбачених законодавством випадках протоколи про адмі­ністративні правопорушення; вживати в межах своєї компетенції заходів адміністративного примусу (адміністративно-запобіжні заходи, заходи припинення і стягнення); перевіряти у громадян при підозрі у вчиненні правопорушень особисті та інші документи; затримувати та тримати у спеціально відведених для цього приміщеннях: осіб, підозрюваних у вчи­ненні злочину, обвинувачених, які переховуються від дізнання, слідства чи суду, засуджених, які ухиляються від виконання кримінального пока­рання; взятих під варту осіб, а також тих, що вчинили правопорушення, за які передбачене стягнення у вигляді адміністративного арешту; непов­нолітніх, які залишилися без опікування або вчинили суспільне небез­печні діяння; осіб, які перебували в громадських місцях у нетверезому стані; осіб, яких запідозрено у занятті бродяжництвом; осіб, які ухиля­ються від виконання постанови суду про направлення на примусове лі­кування від хронічного алкоголізму чи наркоманії; осіб з вираженим пси­хічним розладом; військовослужбовців, які вчинили діяння, що підпада­ють під ознаки злочину або адміністративного правопорушення.

У своїй адміністративній діяльності щодо забезпечення охорони гро­мадського порядку і громадської безпеки міліція має право вимагати від громадян і службових осіб, які порушують громадський порядок, припи­нення правопорушень та дій, що перешкоджають здійсненню повнова­жень міліції, а в разі невиконання зазначених вимог вживати заходів примусу; перевіряти у громадян при підозрі у вчиненні правопорушень документи, що посвідчують їх особу, а також інші документи, необхідні для з'ясування питання щодо додержання правил, нагляд і контроль за виконанням яких покладено на міліцію; складати протоколи про адмі­ністративні правопорушення, здійснювати особистий огляд, огляд речей, вилучення речей і документів, вживати інших передбачених законом за­ходів забезпечення провадження у справах про адміністративні правопо­рушення; у випадках, передбачених Кодексом України про адміністра­тивні правопорушення, накладати адміністративні стягнення або переда­вати матеріали про адміністративні правопорушення на розгляд інших державних органів, громадських об'єднань або трудових колективів; про­водити кіно- і фотозйомку, звукозапис як допоміжні засоби запобігання протиправним діям та розкриття правопорушень; проводити фотографу­вання, звукозапис, кіно- і відеозйомку, дактилоскопію осіб, які затримані за підозрою у вчиненні злочину або бродяжництво, взяті під варту, зви­нувачуються у вчиненні злочину, а також осіб, підданих адміністративно­му арешту. З метою забезпечення громадського порядку, громадської безпеки, охорони життя і здоров'я людей працівники міліції також мають право тимчасово обмежувати або забороняти доступ громадян на окремі ді­лянки місцевості чи об'єкти; у разі затримання злочинців, при аваріях, інших надзвичайних обставинах обмежувати або забороняти рух транспор­ту та пішоходів на окремих ділянках вулиць та автомобільних шляхів.

Працівники міліції можуть здійснювати в порядку провадження діз­нання і за дорученням слідчих органів у кримінальних справах обшуки, вилучення, допити та інші слідчі дії відповідно до кримінально-процесу­ального законодавства; здійснювати на підставах і в порядку, встановле­ному законом, гласні та негласні оперативно-розшукові заходи, фото-, кі­но-, відеозйомку і звукозапис, прослуховування телефонних розмов з ме­тою розкриття злочинів; проводити кіно-, фотозйомку і звукозапис як допоміжні засоби запобігання протиправним діям та розкриття правопо­рушень (наприклад, у разі проведення несанкціонованих зборів, мітингів, вуличних походів і демонстрацій); проводити огляд поклажі, багажу та огляд пасажирів цивільних повітряних, морських і річкових суден.

Здійснюючи нагляд за виконанням правил дозвільної системи, мілі­ція має право анулювати виданий підприємству, установі й організації дозвіл на придбання, зберігання і використання зброї, боєприпасів, вибу­хових речовин і матеріалів, інших предметів та речовин за умови неви­конання ними встановленого порядку користування і поводження з ними або недоцільності їх подальшого зберігання, вилучати за необхідності за­значені предмети, опечатувати склади, бази й сховища, закривати, стрі­лецькі тири, стенди, збройно-ремонтні та піротехнічні підприємства, ма­газини, що торгують зброєю і боєприпасами, до усунення порушень від­повідних правил; анулювати дозволи на придбання, зберігання і носіння зброї та боєприпасів, видані громадянам, які зловживають спиртними на­поями, вживають наркотичні засоби без призначення лікаря, інші одур­манюючі засоби, мають психічні захворювання; оглядати за участю адмі­ністрації підприємств, установ, організацій приміщення, де знаходяться зброя, боєприпаси, вибухові, наркотичні та сильнодіючі хімічні, отруйні та радіоактивні речовини і матеріали, з метою перевірки додержання правил поводження з ними; оглядати зброю та боєприпаси, що знахо­дяться у громадян, а також місця їх зберігання.

У будь-який час працівники міліції мають право входити в житлові приміщення осіб, які перебувають під адміністративним наглядом, з ме­тою перевірки; перебувати на земельних ділянках, у жилих та інших при­міщеннях громадян за їхньою згодою, а також на території і в приміщен­нях підприємств, установ і організацій з метою забезпечення безпеки громадян, громадської безпеки, запобігання злочину, виявлення і затри­мання осіб, які його вчинили.

Виконуючи охоронні функції та функції боротьби з економічною злочинністю, міліція має право проводити за участю адміністрації під­приємств, установ і організацій огляд виробничих, складських та інших службових приміщень і територій з метою перевірки охорони державно­го і колективного майна, додержання- правил продажу товарів і надання послуг населенню; вимагати від матеріально відповідальних і службових осіб підприємств, установ організацій відомості та пояснення щодо пору­шення законодавства, проведення документальних і натуральних переві­рок, інвентаризацій та ревізій виробничої та фінансово-господарської ді­яльності; вимагати і за необхідності вилучати документи, зразки сирови­ни і продукції, опечатувати каси, приміщення і місця зберігання доку­ментів, грошей та товарно-матеріальних цінностей.

Виконуючи функції щодо забезпечення безпеки дорожнього руху, мі­ліція має право зупиняти транспортні засоби в разі порушення правил дорожнього руху, наявних ознак, що свідчать про технічну несправність транспорту або забруднення довкілля, а також за наявності даних про те, що він використовується з протиправною метою: оглядати транспортні засоби і перевіряти у водіїв документи на право користування й керуван­ня ними, дорожні листи і відповідність вантажів, що перевозяться, товар­но-транспортним документам; проводити технічний огляд автомото-транспорту; організовувати за необхідності медичний огляд водіїв, затри­мувати, відсторонювати від керування транспортними засобами осіб, які перебувають у стані сп'яніння, а також тих, які не мають документів на право керування або користування транспортними засобами, позбавляти водіїв у передбачених законодавством випадках права керування транс­портними засобами; використовувати передбачені нормативними актами технічні засоби для виявлення та фіксації порушень правил дорожнього РУ^ХУ, забороняти експлуатацію транспортних засобів, технічний стан яких загрожує безпеці дорожнього руху чи довкілля або номери агрегатів яких не відповідають записам у реєстраційних документах; затримувати і доставляти у встановленому порядку транспортні засоби для тимчасо­вого зберігання на спеціальних майданчиках чи стоянках; відвідувати підприємства, установи й організації для виконання контрольних і профілактичних функцій щодо забезпечення безпеки дорожнього руху; ви­магати від відповідних організацій усунення порушень правил утриман­ня шляхів, обмежувати або забороняти проведення ремонтно-будівель­них та інших робіт, інших заходів на вулицях і автомобільних шляхах.

Для вжиття профілактичних заходів міліція має право виявляти і вести облік осіб, які підлягають профілактичному впливу, на підставі та в порядку, встановлених законодавством, виносити їм офіційне застере­ження про неприпустимість протиправної поведінки; вести профілактич­ний облік правопорушників, криміналістичний та оперативний обліки в обсязі, структурі й порядку, що визначаються завданнями, покладеними на міліцію; повідомляти з метою профілактичного впливу державним ор­ганам, громадським об'єднанням, трудовим колективам і громадськості за місцем проживання особи про факти вчинення нею адміністративного правопорушення; вносити відповідним державним органам, громадським об'єднанням або службовим особам, підприємствам, організаціям обо­в'язкові для розгляду подання про необхідність усунення причин і умов, що сприяють вчиненню правопорушень.

Крім зазначених, працівники міліції мають й інші права: одержувати безперешкодно і безкоштовно від підприємств, установ та організацій, громадських об'єднань відомості, необхідні у справах про злочини та у зв'язку з матеріалами про правопорушення, що перебувають у провадженні міліції; користуватися безплатно всіма видами громадського транспорту міського, приміського та місцевого сполучення (крім таксі), а також по­путним транспортом. Працівники підрозділів на транспорті у межах об­слуговуваних дільниць, крім того, мають право на безплатний проїзд у поїздах, на річкових і морських суднах. Під час службових відряджень працівники міліції мають право на позачергове придбання квитків на всі види транспорту і розміщення в готелях при пред'явленні службового посвідчення та посвідчення про відрядження. У разі невідкладних служ­бових поїздок вони забезпечуються квитками на проїзд незалежно від на­явності місць; можуть використовувати безпосередньо транспортні засо­би, що належать підприємствам, установам, організаціям і громадянам (крім транспортних засобів дипломатичних, консульських та інших пред­ставництв іноземних держав, міжнародних організацій, транспортних за­собів спеціального призначення), для проїзду до місця події, стихійного лиха, доставки в лікувальні заклади осіб, які потребують невідкладної медичної допомоги, для переслідування правопорушників та їх доставки в міліцію; користуватися у невідкладних випадках безперешкодно і без­платно засобами зв'язку, що належать підприємствам, установам і орга­нізаціям, а засобами зв'язку, що належать громадянам, — за їх згодою; ко­ристуватися безплатно засобами масової інформації з метою встановлен­ня обставин вчинення злочинів та осіб, які їх вчинили, свідків, потерпі­лих, розшуку злочинців, що втекли, осіб, які пропали безвісти, та з іншою метою, що пов'язана з необхідністю подання допомоги громадянам, підприємствам, установам і організаціям у зв'язку з виконанням мі­ліцією покладених на неї обов'язків.

Здійснюючи охорону громадського порядку і боротьбу зі злочинні­стю, міліція, керуючись нормами кримінально-процесуального законо­давства, виконує функції дізнання; порушує кримінальні справи, прова­дить невідкладні слідчі дії щодо встановлення та закріплення слідів зло­чину — огляди, обшуки, виїмки, затримання і допит підозрюваних, допит потерпілих, свідків. Це регулює відносини міліції з іншими органами, підприємствами, установами, організаціями та громадянами, адже у та­ких випадках міліція виступає як орган дізнання і в межах своєї компе­тенції бере участь у розслідуванні злочинів.

Зазначені напрями роботи міліції становлять окремі сторони єдиної діяльності міліції щодо охорони громадського порядку, боротьби зі зло­чинністю, охорони власності, профілактики правопорушень, які тісно взаємопов'язані.

Законодавством установлені загальні для усіх працівників міліції обов'язки, які вони мають виконувати незалежно від службового стано­вища і посади, яку посідають: запобігати та припиняти злочини, інші правопорушення, забезпечувати захист особи, прав і свобод громадян від протиправних посягань. Крім того, кожний працівник міліції виконує регламентовані правовими актами конкретні службові функції, пов'язані з обійманням відповідної посади у міліцейському апараті, підрозділі, стройовій частині. Деякими обов'язками і правами законодавство наділяє лише посадових осіб. Наприклад, застосовувати адміністративні стягнен­ня за дрібне хуліганство, появу у громадських місцях у нетверезому ви­гляді, розлиття спиртних напоїв у громадських місцях правомочні тільки начальники міліції та їх заступники, приймати рішення щодо виїзду за кордон і в'їзд в Україну можуть лише працівники підрозділів паспортної, реєстраційної роботи та керівники органів внутрішніх справ (міліції). Ці повноваження не можуть бути делеговані іншим посадовим особам.

Особовий склад міліції — це працівники, які проходять державну службу в підрозділах міліції. Відповідно до чинного законодавства їм присвоюються спеціальні звання міліції.

Працівники міліції мають єдиний формений одяг, зразки якого за­тверджуються Кабінетом Міністрів України, їм видається службове по­свідчення.

Працівник міліції є представником державного органу виконавчої влади і його законні вимоги обов'язкові для виконання громадянами і службовими особами.

5.4. Державні службовці

Якщо виконавча влада виявляється у державному управлінні, а дер­жавне управління реалізується через функціонування у кожній з його сфер спеціально з цією метою утворених державних органів, то діяль­ність кожного окремо взятого органу державного управління об'єктиву­ється, проявляється в реальних умовах і конкретних життєвих обстави­нах, у діях його повноважних представників — державних службовців.

Особи-службовці є кадровим складом (або особовим складом, чи персоналом) органів державного управління. Будучи співробітниками державного органу, вони фактично перебувають на службі у держави і виконують її завдання та функції. Саме вони є останньою ланкою дер­жавного управлінського механізму, через яку реалізується виконавча влада, втілюються в життя державні вимоги та управлінські рішення. Від того, як вони розуміють і виконують свою роботу, наскільки чітко і пра­вильно діють, залежить ефективність функціонування органу управління і всієї системи виконавчої влади.

Отже, держава набуває реальності та сили завдяки персоналу, кадро­вому складу своїх органів, а завдання і функції держави стають за умови практичної реалізації завданнями і функціями контингенту державних службовців. Інститут державної служби продовжує і завершує організа­ційне оформлення державного механізму, а найголовніше — робить цей ме­ханізм здатним практично вирішувати будь-які питання галузі держав­ного управління.

Організуючи й формуючи свою державну службу, держава насампе­ред використовує правовий інструментарій. За допомогою юридичних норм здійснюється як організація державної служби, так і регламентація практичної діяльності державних службовців щодо реалізації наданих їм повноважень. Це, зокрема, встановлення посадових найменувань, визна­чення повноважень відповідно до посади, вироблення правил вступу на державну службу, проходження служби та просування по ній, укладання документів і порядок роботи з ними, прийом громадян і розгляд їх звер­нень, вжиття заходів заохочення і відповідальності, припинення службо­вих відносин тощо.

Основним нормативним документом, що регламентує питання дер­жавної служби в Україні, є Закон України «Про державну службу» від 16 грудня 1993 р. У ст. 1 «Державна служба і державні службовці» цього Закону дано визначення, що державна служба — це професійна діяль­ність осіб, які займають посади в державних органах та їх апараті, щодо практичного виконання завдань і функцій держави, за що їм виплачується заробітна плата із державного бюджету.

Закон визначив також поняття «посада» і «посадові особи».

Посада — це визначена структурою і штатним розписом первинна структурна одиниця державного органу та його апарату, на яку покладе­но встановлене нормативними актами коло службових повноважень.

Посадовими особами вважаються керівники та заступники керівників державних органів та їх апарату, інші державні службовці, на яких законами або іншими нормативними актами покладено здійснення організа­ційно-розпорядчих та консультативно-дорадчих функцій.

Посади державних службовців класифікуються за категоріями та рангами. Основними критеріями класифікації посад державних службов­ців є: організаційно-правовий рівень органу, що приймає їх на роботу; об­сяг і характер компетенції на конкретній посаді; роль і місце посади в структурі державного органу.

Усього встановлено 7 категорій і 15 рангів. Кожній із 7 категорій від­повідає 3 ранги. Отже, державному службовцю присвоюється один із трьох рангів, що відповідає категорії, під яку підпадає та чи інша посада.

Ранг службовцю присвоюється відповідно до очолюваної посади, яку він займає, рівня професійної кваліфікації та результатів роботи. Ранги, що відповідають посадам першої категорії, присвоюються Президентом України. Ранги, що відповідають посадам другої категорії, присвоюються Кабінетом Міністрів України. Ранги, які відповідають посадам третьої — сьомої категорій, присвоюються керівником державного органу, в системі якого працює державний службовець.

При прийнятті на державну службу службовцю присвоюється ранг у межах відповідної категорії посад.

Для присвоєння чергового рангу в межах відповідної категорії поса­ди державний службовець має успішно відпрацювати на займаній посаді два роки. За виконання особливо відповідальних завдань державному службовцю може бути присвоєно черговий ранг достроково в межах від­повідної категорії посад.

За сумлінну працю державному службовцю при виході на пенсію мо­же бути присвоєно черговий ранг поза межами відповідної категорії по­сад. Державний службовець може бути позбавлений рангу лише за виро­ком суду. Якщо державний службовець перейшов на посаду нижчої ка­тегорії або залишив державну службу, на яку потім повернувся, за ним зберігається присвоєний ранг.

Народним депутатам України, які до обрання перебували на держав­ній службі, час виконання цих обов'язків зараховується до стажу держав­ної служби.

У трудовій книжці державного службовця робиться запис про при­своєння, зміну та позбавлення відповідного рангу.

Слід зазначити, що у світовій практиці інститут державної служби розвивається у двох напрямах. Перший з них умовно називають кар'єр­ним, другий — посадовим.

За кар'єрною системою чиновник вступає на державну службу на весь період своєї професійної діяльності. В процесі служби він послідов­но отримує посадове підвищення, тобто «робить» кар'єру, просувається службовими «сходами».

За посадової схеми він укладає контракт щодо виконання певних функцій на відповідній посаді в державному апараті протягом певного часу. В цьому разі просування по службі немає.

Кар'єрна державна служба характерна для континентальної системи права, посадова — для англосаксонської.

Еволюційний розвиток державного управління породив змішані сис­теми. Для них характерні ознаки як кар'єрної, так і посадової державної служби.

Державна служба в Україні є кар'єрною з окремими інститутами по­садової.

Вона грунтується на таких принципах: служіння народу України; де­мократизму і законності; гуманізму та соціальної справедливості; пріори­тету прав людини і громадянина; професіоналізму, компетентності, іні­ціативності, чесності, відданості справі; персональної відповідальності за виконання службових обов'язків і дисципліни; додержання прав та за­конних інтересів органів місцевого і регіонального самоврядування; до­держання прав підприємств, установ і організацій, об'єднань громадян.

Право на державну службу мають тільки громадяни України неза­лежно від походження, соціального стану, матеріального становища, ра­сової та національної належності, статі, політичних поглядів, релігійних переконань, місця проживання, які здобули відповідну освіту і професій­ну підготовку та пройшли у встановленому порядку конкурсний відбір.

При цьому вони наділяються спеціальним адміністративно-правовим статусом, який визначається Конституцією, Законом України «Про дер­жавну службу» та іншими законами України.

Згідно із Законом України «Про державну службу» державний служ­бовець має право: користуватися правами і свободами, які гарантуються громадянам України Конституцією і законами України; брати участь у розгляді питань і прийнятті в межах своїх повноважень рішень; одержу­вати від державних органів, підприємств, установ і організацій, органів місцевого та регіонального самоврядування необхідну інформацію з пи­тань, що належать до їх компетенції; на повагу особистої гідності, спра­ведливе і шанобливе ставлення до себе з боку керівників, співробітників і громадян; вимагати затвердження керівником чітко визначеного обсягу службових повноважень за посадою службовця; на оплату праці залежно від посади, яку він займає, рангу, який йому присвоюється, якості, досві­ду та стажу роботи; безперешкодно ознайомлюватися з матеріалами, що стосуються проходження ним державної служби, в необхідних випадках давати особисті пояснення; на просування по службі з урахуванням ква­ліфікації та здібностей, сумлінного виконання своїх службових обов'яз­ків, участь у конкурсах на заміщення посад більш високої категорії; ви­магати службового розслідування з метою зняття безпідставних, на дум­ку службовця, звинувачень або підозри; на здоров'я, безпечні та належні для високопродуктивної роботи умови праці; на соціальний і правовий захист відповідно до його статусу; захищати свої законні права та інтере­си у вищестоящих державних органах та у судовому порядку.

Відповідно до прав державний службовець має обов'язки. Основні обов'язки державних службовців: додержання Конституції України та інших актів законодавства України; забезпечення ефективної роботи та виконання завдань державних органів відповідно до їхньої компетенції; недопущення порушень прав і свобод людини та громадянина; безпосе­реднє виконання покладених на них службових обов'язків, своєчасне і точне виконання рішень державних органів чи посадових осіб, розпоря­джень і вказівок своїх керівників; збереження державної таємниці, інфор­мації про громадян, що стала їм відома під час виконання обов'язків дер­жавної служби, а також іншої інформації, яка згідно з законодавством не підлягає розголошенню; постійне вдосконалення організації своєї роботи і підвищення професійної кваліфікації; сумлінне виконання своїх служ­бових обов'язків, ініціатива і творчість у роботі.

Державний службовець має діяти в межах своїх повноважень. У разі одержання доручення, яке суперечить чинному законодавству, держав­ний службовець зобов'язаний невідкладно в письмовій формі доповісти про це посадовій особі, яка дала доручення, а у разі наполягання на його виконанні — повідомити вищу за посадою особу.

Конкретні обов'язки та права державних службовців визначаються на основі типових кваліфікаційних характеристик і відображаються у по­садових положеннях та інструкціях, що затверджуються керівниками від­повідних державних органів у межах закону та їхньої компетенції.

Крім того, для державних службовців передбачені особливі умови декларування доходів. Так, особа, яка претендує на зайняття посади дер­жавного службовця третьої — сьомої категорій, подає за місцем майбут­ньої служби відомості про доходи та зобов'язання фінансового характеру, в тому числі і за кордоном, щодо себе і членів своєї сім'ї. Особа, яка пре­тендує на зайняття посади державного службовця першої і другої катего­рій, також має подати відомості про належні їй та членам її сім'ї нерухо­ме та цінне рухоме майно, вклади у банках і цінні папери. Зазначені ві­домості подаються державним службовцем щорічно. Порядок подання, зберігання і використання цих відомостей встановлюється Кабінетом Мі­ністрів України.

До правового статусу державного службовця органічно входять нор­ми, які встановлюють певні обмеження для службовця у зв'язку з дер­жавною службою. Передбачено два види обмежень.

По-перше, це обмеження, пов'язані з прийняттям на державну служ­бу. Відповідно до них не можуть бути обраними або призначеними на по­саду в державному органі та його апараті особи, які: визнані у встановле­ному порядку недієздатними; мають судимість, що є несумісною із зай­няттям посади; у разі прийняття на службу будуть безпосередньо підпо­рядковані або підлеглі особам, які є їх близькими родичами чи свояками.

Крім зазначених, законами України можуть бути встановлені й інші обмеження щодо прийняття на державну службу.

По-друге, обмеження, пов'язані з проходженням служби. До них на­лежать: обмеження загального порядку; заборона на здійснення дій, що є корупційними; спеціальні, з метою запобігання корупції, обмеження що­до державних службовців та інших осіб, уповноважених виконувати функції держави.

Обмеження загального порядку полягають у тому, що державні службовці не можуть брати участь у страйках та чинити інші дії, що пе­решкоджають нормальному функціонуванню державного органу.

Корупційними (ст. 1 Закону України «Про боротьбу з корупцією» від 5 жовтня 1995 р.) діяннями є:

а) незаконне одержання особою, уповноваженою на виконання функ­
цій держави, у зв'язку з виконанням таких функцій матеріальних благ,
послуг, пільг або інших переваг, у тому числі прийняття чи одержання
предметів (послуг) шляхом їх придбання за ціною (тарифом), яка є істо­
тно нижчою від їх фактичної (дійсної) вартості;

б) одержання особою, уповноваженою на виконання функцій держа­
ви, кредитів або позичок, придбання цінних паперів, нерухомості або
іншого майна з використанням при цьому пільг чи переваг, не передба­
чених чинним законодавством.

У порядку спеціальних обмежень (ст. 5 Закону України «Про бо­ротьбу з корупцією» від 5 жовтня 1995 р.) державний службовець чи інша особа, уповноважена виконувати функції держави, не має права:

а)  сприяти, використовуючи своє службове становище, фізичним і
юридичним особам у здійсненні ними підприємницької діяльності, а та­
кож в отриманні субсидій, субвенцій, дотацій, кредитів чи пільг з метою
незаконного одержання за це матеріальних благ, послуг, пільг або інших
переваг;

б)  займатися підприємницькою діяльністю безпосередньо чи через
посередників або підставних осіб, бути повіреним третіх осіб у справах
державного органу, в якому вона працює, а також виконувати роботу на
умовах сумісництва (крім наукової, викладацької, творчої діяльності, а
також медичної практики);

в)  входити самостійно, через представника або підставних осіб до
складу правління чи інших виконавчих органів підприємств, кредитно-
фінансових установ, господарських товариств тощо, організацій, спілок,
об'єднань, кооперативів, що здійснюють підприємницьку діяльність;

Державний службовець, який є посадовою особою, не має також права:

а) сприяти, використовуючи своє посадове становище, фізичним та
юридичним особам у здійсненні ними зовнішньоекономічної, кредитно-
банківської та іншої діяльності з метою незаконного одержання за це ма­
теріальних благ, послуг, пільг або інших переваг;

б) неправомірно втручатися, використовуючи своє посадове становище, у діяльність інших державних органів чи посадових осіб з метою пе­решкодити виконанню ними своїх повноважень;

в) бути повіреним третіх осіб у справах державного органу, діяль­
ність якого він контролює;

г) надавати незаконні переваги фізичним або юридичним особам під
час підготовки і прийняття нормативно-правових актів чи рішень.

Особи, які претендують на зайняття посади в системі державної служби або на виконання інших функцій держави, попереджаються про встановлені щодо них обмеження. Інші обмеження, пов'язані з прохо­дженням державної служби окремими категоріями державних службов­ців, встановлюються виключно законодавчими актами України.

Державні службовці зобов'язані неухильно додержуватися усіх норм і правил, якими регламентується їх діяльність, їх порушення спричиняє притягнення службовця до відповідальності. Залежно від характеру і тяжкості вчиненого може наступати відповідальність цивільна, дисциплі­нарна, адміністративна, кримінальна.

Порівняно з іншими особами, державні службовці підлягають особ­ливій дисциплінарній відповідальності.

Дисциплінарні стягнення застосовуються до державного службовця за невиконання чи неналежне виконання службових обов'язків, переви­щення своїх повноважень, порушення обмежень, пов'язаних з прохо­дженням державної служби, а також за вчинок, який ганьбить його як державного службовця або дискредитує державний орган, в якому він працює.

До службовців, крім дисциплінарних стягнень, передбачених чинним законодавством про працю України (ст. 147 «Догана і звільнення» КЗпП), можуть застосовуватися такі заходи дисциплінарного впливу: а) попередження про неповну службову відповідність; б) затримка до одно­го року у присвоєнні чергового рангу або у призначенні на вищу посаду.

За невиконання службових обов'язків державний службовець може бути усунутий від виконання посадових повноважень із збереженням за­робітної плати. Проте усунення припускається лише в тих випадках, ко­ли невиконання службових обов'язків призвело до людських жертв або заподіяло значної матеріальної чи моральної шкоди громадянинові, дер­жаві, підприємству, установі, організації чи об'єднанню громадян.

Рішення про усунення державного службовця від виконання повно­важень за посадою приймається керівником державного органу, в якому він працює. Термін, на який державний службовець може бути усунутий від виконання посадових повноважень, не повинен перевищувати часу службового розслідування. Службове розслідування проводиться у строк До двох місяців у порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України.

Якщо правомірність рішення про усунення державного службовця від виконання повноважень за посадою не підтверджується результатами службового розслідування, це рішення скасовується.

Заключним етапом правового статусу державного службовця є при­пинення державно-службових відносин. Ці відносини можуть припиня­тися у випадках:

1.     Виникнення підстав, передбачених Кодексом законів про працю
України.

2.     Порушення умов реалізації права на державну службу (право на
державну службу мають громадяни України незалежно від походження,
соціального і майнового стану, расової і національної належності, статі,
політичних поглядів, релігійних переконань, місця проживання, які здо­
були відповідну освіту і професійну підготовку та пройшли у встановле­
ному порядку конкурсний відбір, або за іншою процедурою, передбаче­
ною Кабінетом Міністрів України).

3.     Недодержання обмежень, пов'язаних із проходженням державної
служби.

4.     Досягнення державним службовцем граничного віку проходження
державної служби (граничний вік перебування на державній службі ста­
новить 60 років для чоловіків і 55 років для жінок). У разі необхідності
керівник державного органу за погодженням з Начальником Головного
управління державної служби при Кабінеті Міністрів України може про­
довжити термін перебування на державній службі, але не більш як на
п'ять років. У виняткових випадках після закінчення цього терміну дер­
жавні службовці можуть бути залишені на державній службі лише на по­
садах радників або консультантів за рішенням керівника відповідного
державного органу.

5.     Відставки державних службовців (відставкою є припинення служ­
бовцем державної служби за його письмовою заявою), які обіймають по­
сади першої або другої категорії.

Підставами для відставки є:

•    принципова незгода з рішенням державного органу чи посадової осо­
би, а також етичні перешкоди для перебування на державній службі;

•    примушування державного службовця до виконання рішення дер­
жавного органу чи посадової особи, що суперечить чинному законо­
давству, чим може заподіяти значної матеріальної або моральної
шкоди державі, підприємствам, установам, організаціям або об'єднан­
ням громадян, громадянину;

•    стан здоров'я, що перешкоджає виконанню службових повноважень
(за наявності медичного висновку).

Відставка або приймається, або державний орган чи посадова особа, які призначили державного службовця на цю посаду, мотивовано відмов­ляють. Рішення про прийняття відставки чи відмови в ній приймається у місячний термін. У разі відмови у відставці державний службовець може продовжувати виконувати службові обов'язки, але має право й на звільнення в порядку, передбаченому КЗпП України.

У разі відставки державного службовця, який не досяг пенсійного ві­ку, але має достатній для призначення пенсії стаж (для чоловіків — 25, для жінок — 20 років) і відпрацював на посадах першої чи другої катего­рії не менше п'яти років, йому виплачується щомісячно 85 відсотків його посадового окладу з урахуванням надбавок за ранг та за вислугу років до досягнення пенсійного віку. При досягненні пенсійного віку державним службовцем, який перебуває у відставці, йому призначається пенсія дер­жавного службовця.

6.  Виявлення або виникнення обставин, що перешкоджають перебу­
ванню державного службовця на державній службі: а) визнання у вста­
новленому порядку недієздатним; б) наявність судимості, що є несуміс­
ною із зайняттям посади; в) у разі прийняття на службу будуть безпосе­
редньо підпорядковані або підлеглі особам, які є їхніми близькими роди­
чами чи свояками; г) інші випадки, передбачені законодавством України.

7.  Відмови державного службовця від прийняття або порушення
Присяги, передбаченої ст. 17 Закону України «Про державну службу».

8. Неподання або подання державним службовцем неправдивих відо­
мостей щодо його доходів.

Зміна керівників або складу державних органів не може бути підста­вою для припинення державним службовцем державної служби на зай­маній посаді з ініціативи новопризначених керівників, крім державних службовців патронатної служби.

За державними службовцями, які займали посади першої категорії не менше трьох років і звільнені у зв'язку зі зміною складу органу, де вони працювали, або закінченням терміну повноважень цього органу, зберіга­ється середньомісячний заробіток на період працевлаштування, але не більше одного року.

5.5. Громадяни України та іноземці

Головною особливістю становища громадян як суб'єктів адміністра­тивного права є те, що вони виступають як приватні особи, тобто реалі­зують свої особисті, загальногромадянські права та обов'язки у сфері дер­жавного управління, а не права та обов'язки виконавчо-розпорядчих ор­ганів, громадських організацій чи посадових осіб.

Розглядати їх адміністративно-правовий статус найдоцільніше за до­помогою аналізу: а) адміністративної правоздатності; б) адміністративної Дієздатності; в) прав, які зумовлені адміністративним законодавством; г) адміністративно-правових обов'язків.

Адміністративна правоздатність — це здатність мати суб'єктивні права та обов'язки, передбачені нормами адміністративного права. Вона виникає з народженням громадянина і припиняється з його смертю.

Адміністративна правоздатність може бути повною або обмеженою.

Обмеження правоздатності полягає в тому, що в результаті дії адмі­ністративно-правових норм відбувається: 1) звуження кола прав. У дано­му випадку конкретний громадянин повністю або частково позбавляєть­ся деяких прав, наданих йому особисто. Наприклад, позбавлення права керування транспортними засобами в результаті вчинення правопору­шення, передбаченого ст. 130 КпАП (управління транспортними засоба­ми в стані сп'яніння); 2) покладання на громадян додаткових обов'язків. У цьому випадку на громадянина, поза його волею, в адміністративному порядку органом управління покладаються додаткові обов'язки. Такі обов'язки можуть бути персоніфікованими, тобто зверненими до кон­кретної особи, обов'язок відбувати таке адміністративне стягнення, як виправні роботи. Можуть мати загальний характер, наприклад, обов'язок додержуватися певних правил при перебуванні в районах епідемій, епі-зоотій, екологічних катастроф; обов'язок додержуватися режимних вимог при роботі з літературою обмеженого використання тощо.

У будь-якому разі обмеження правоздатності має винятково тимча­совий характер і може бути зумовлено лише однією з двох обставин.

По-перше, виникнення особливих умов здійснення державного уп­равління (стихійні лиха, епідемії, епізоотії, умови цивільної оборони), ко­ли на громадян в адміністративно-правовому порядку покладаються до­даткові обов'язки і коли немає можливості реалізовувати певні права, пе­редбачені нормами адміністративного права.

Так, на підставі Закону України «Про правовий режим надзвичайно­го стану» відіб березня 2000 р. можуть встановлюватися тимчасові обме­ження прав і свобод громадян (комендантська година, під час якої забо­роняється громадянам перебувати у громадських місцях без спеціально виданих перепусток і посвідчень; встановлення особливого режиму в'їзду і виїзду, а також обмеження свободи пересування по території, де вво­диться надзвичайний стан; обмеження руху транспортних засобів та їх огляд; заборона вжиття масових заходів; запровадження особливого по­рядку розподілу продуктів харчування і предметів першої необхідності; перевірка документів у громадян, а в деяких випадках проведення осо­бистого огляду, огляду речей, транспортних засобів, багажу і вантажів, службових приміщень та житла громадян; тимчасове вилучення у грома­дян зареєстрованої вогнепальної та холодної зброї та боєприпасів тощо).

По-друге, вчинення конкретним громадянином правопорушення, у зв'язку з чим на нього або покладаються додаткові обов'язки або він по­збавляється окремих прав. Громадянин, притягнений до адміністративної відповідальності, зобов'язаний виконати рішення компетентного держав­ного органу про застосування до нього санкції, наприклад, сплатити штраф. Стосовно певної категорії громадян (звільнених з місць позбав­лення волі та визнаних особливо небезпечними рецидивістами; тих, хто відбуває покарання за тяжкі злочини; засуджених два і більше разів до позбавлення волі за будь-які навмисні злочини, звільнених від відбування строку покарання з обов'язковим залученням до праці тощо) встанов­люється адміністративний нагляд, що становить систему обов'язків та обмежень щодо піднаглядних, які грунтуються на адміністративне-пра­вових нормах.

Громадянин, який вчинив правопорушення, може бути позбавлений певних прав (прав, зловживання чи порушення яких призвело до право­порушення). Так, порушення водіями транспортних засобів правил до­рожнього руху, перевезення людей (ст. 122 КУпАП), проїзду залізнич­них переїздів (ст. 123 КУпАП) тощо можуть спричинити позбавлення водіїв прав на керування транспортними засобами. Громадянин, позбав­лений в адміністративному порядку свободи (підданий адміністративно­му арешту), через істотне обмеження свободи пересування та особистої свободи взагалі не має можливості здійснювати свої окремі права в дер­жавному управлінні.

Адміністративна правоздатність є основою адміністративної дієздат­ності.

Адміністративна дієздатність — це здатність громадянина реалізо­вувати надані права і виконувати покладені на нього обов'язки.

Здійснюючи свої права та обов'язки, громадяни вступають в адмі­ністративно-правові відносини з виконавчо-розпорядчими органами. Ад­міністративно-правові відносини цього типу (громадянин — державний орган) виникають у зв'язку з:

—реалізацією громадянином належних йому прав (призначення пен­
сії, вступ на навчання, на роботу, надання відпустки, збереження чи зміна
прізвища у зв'язку з одруженням);

—виконанням покладених на громадянина обов'язків (військового
обов'язку; обов'язку, що виникає у зв'язку з отриманням паспорта: реєст­
рація постійного місця проживання, сплата мита за видачу паспорта; по­
дання документів на обмін паспорта, зобов'язання зберігати паспорт і
сповіщати паспортну службу у разі його втрати; обов'язки, що виникають
у зв'язку з отриманням права керувати автотранспортним засобом; при­
дбанням зброї тощо);

—порушенням органами управління або їх посадовими особами прав
та інтересів громадян (відмова у прийомі на роботу у зв'язку з наявністю
малолітніх дітей; відмова прийняти скаргу; незаконний арешт; притяг­
нення до відповідальності; відмова у приватизації житла, гаража, дачі;
відмова видати довідку, диплом, оформити документи; відмова приймати
купюри дрібної вартості; відмова у збереженні місця роботи, житлової
площі за громадянами, що проходять альтернативну (невійськову) служ­
бу тощо);

—порушенням громадянином його правових обов'язків (порушення
громадського порядку, правил користування міським транспортом, пас­
портних правил тощо);

—поданням громадянином скарги, заяви з приводу недоліків у роботі державних закладів, підприємств, організацій (несвоєчасне проведення інвентаризацій; погане забезпечення працівників матеріалами, обладнан­ням; недодержання техніки безпеки; невжиття необхідних заходів щодо порушників дисципліни тощо).

Важливо зазначити, що адміністративна дієздатність не однакова для окремих груп і категорій громадян, її зміст та обсяг залежать від низки факторів, до яких насамперед належать: вік, стан здоров'я, належність до певних соціальних груп. Так, досягши 7 років, громадянин має право вступити до загальноосвітньої школи. Ставши школярем, має додержува­тися правил для учнів, має право користуватися шкільною бібліотекою тощо. Після досягнення 15-річного віку громадянин може бути засновни­ком молодіжних і дитячих організацій (ст. 11 Закону України «Про об'єд­нання громадян»). При досягненні 16 років громадянин може притягати­ся до адміністративної відповідальності (ст. 16 КУпАП), зобов'язаний мати паспорт тощо.

Стан здоров'я є фактором, що виключає покладення на конкретних громадян деяких обов'язків. Так, на дійсну військову службу призива­ються громадяни, стан здоров'я яких відповідає поставленим вимогам.

Належність до певних соціальних груп забезпечує громадянам додат­кові права, характерні тільки для конкретної соціальної групи. Неодмін­ною умовою існування таких груп є їх адміністративно-правова детермі­нованість.

Так, ветерани війни, мають право на зниження оплати за житлову площу, безкоштовне зубопротезування, безкоштовний проїзд у міському транспорті, використання чергової відпустки у зручний для них час тощо.

Учасники ліквідації аварії на ЧАЕС, мають право: безкоштовно отри­мувати ліки за рецептами лікарів; на оплату лікарняного у розмірі 100 відсотків незалежно від стажу роботи; на 50-відсоткову квартирну плату і плату за комунальні послуги тощо.

Військовослужбовці та члени їх сімей користуються правом безкош­товного проїзду під час відпустки; перевезення багажу при переїзді на нове місце служби тощо.

Працівникам міліції та членам їх сімей надається 50-відсоткове зни­ження щодо оплати за житлову площу та комунальні послуги, паливо; тим, хто використовує особистий транспорт у службових цілях, виплачу­ється грошова компенсація; за дітьми загиблого працівника міліції, а та­кож за непрацездатними членами сім'ї зберігається право на пільги щодо оплати за житло та комунальні послуги, паливо тощо.

Право громадянина, обумовлене адміністративним законодавством, — це визнана державою і закріплена адміністративно-правовою нормою можливість діяти в певних межах.

В адміністративпо-правовій науці прийнято виділяти три групи прав громадян: а) соціально-економічні; б) політичні права і свободи; в) осо­бисті права і свободи.

Соціальне-економічні права становлять основу правового становища громадян та стосуються основи їхньої життєдіяльності — право на працю, матеріальне забезпечення, право на освіту, на охорону здоров'я.

Політичні права і свободи — це права на свободу думки, совісті, релі­гії, зібрань, мітингів, демонстрацій, об'єднання в політичні партії; право вносити пропозиції до державних органів і критикувати недоліки, оскар­жувати в суді дії посадових осіб; право на судовий захист. Сюди також належать: право обиратися і бути обраним у ради будь-якого рівня; право на користування досягненнями культури, свободу наукової, технічної, художньої творчості.

Особисті права і свободи — це права, які пов'язані з виконанням гро­мадянами дій, спрямованих на задоволення особистих потреб.

Адміпістративпо-правові обов'язки громадян — це встановлені держа­вою і адресовані громадянам вимоги діяти в певних рамках та межах. Во­ни витлумачені в адміністративно-правових нормах, які регламентують численні правила поведінки.

В обов'язках закріплюється необхідне, належне ставлення громадян до: а) держави та її апарату; б) суспільства та його членів; в) власних інтересів.

Кожному обов'язку громадянина відповідає право державного органу вимагати від нього виконання чи додержання своїх адміністративно-пра­вових обов'язків.

За своїм змістом адміністративно-правові обов'язки поділяються на два види: а) обов'язок здійснювати певні дії (отримувати паспорт, спла­чувати штраф тощо); б) обов'язок утримуватися від певних дій, які роз­цінюються як правопорушення (не порушувати громадський порядок).

Адміністративно-правові обов'язки громадян виникають у зв'язку з юридичними фактами, закріпленими в нормах права. Найхарактерніші з них такі:

—досягнення громадянином певного віку (з 16 років виникає обов'я­
зок отримати паспорт);

—перебування в певному місці (перебування у громадських місцях
зобов'язує не порушувати громадський порядок);

—заняття певною діяльністю (громадяни, що керують автомобілем,
мають додержуватися правил дорожнього руху);

—наявність у громадян деяких об'єктів особистої власності (наяв­
ність автомобіля, вогнепальної, газової зброї спричиняє обов'язок щодо
їх реєстрації чи нереєстрації);

—укладання і наступне виконання громадянином громадянсько-пра­
вових угод (укладання громадянином з транспортною організацією угоди
про перевезення спричиняє виникнення у останнього обов'язків щодо до­
держання протипожежних, санітарних та інших правил, що діють на
транспорті);

—  користування   об'єктами  державної,   кооперативної,   суспільної власності (користування лісами, водними ресурсами тощо породжує ад­міністративно-правовий обов'язок дотдержуватися встановленого режи­му користування ними).

На території України, поряд з її громадянами, проживають іноземці. До іноземців законодавство України відносить осіб, які належать до ка­тегорії громадян іноземних держав і не є громадянами України, а також осіб без громадянства, тобто осіб, які не належать до громадян будь-якої держави.

Стаття 26 Конституції України закріплює за іноземцями ті самі пра­ва і свободи, що й за громадянами України, крім винятків, установлених самою Конституцією, законами і міжнародними угодами.

Особливості їх адміністративно-правового статусу визначаються низ­кою спеціальних нормативних документів. Це, зокрема: закони України «Про правовий статус іноземців» від 4 лютого 1994 р.; «Про імміграцію» від 7 червня 2001 р.; «Про біженців» від 21 червня 2001 р.; Правила в'їзду іноземців в Україну, їх виїзду з України і транзитного проїзду через її територію, затверджені постановою Кабінету Міністрів України від 29 грудня 1995 р.; Порядок оформлення іноземцями та особами без гро­мадянства дозволу на працевлаштування в Україні, який затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 1 листопада 1999 р. та ін.

Аналіз нормативних документів свідчить, що права і свободи, вста­новлені для громадян України, рівнозначно стосуються й іноземних гро­мадян. Іноземці мають ті самі права і свободи та виконують ті самі обов'язки, що і громадяни України, якщо інше не передбачено Конститу­цією, законами, а також міжнародними договорами України.

Іноземці є рівними перед законом незалежно від походження, соці­ального й майнового стану, расової та національної належності, статі, мо­ви, ставлення до релігії, роду і характеру занять, інших обставин.

Чинне законодавство спеціально регламентує право іноземців на ін­вестиційну та підприємницьку діяльність; на трудову діяльність; на від­починок; на охорону здоров'я, на соціальний захист; на житло; на освіту; на користування досягненнями культури; на участь в об'єднаннях грома­дян; на свободу совісті; на шлюбні і сімейні відносини; майнові та осо­бисті немайнові права.

Так, іноземці, які постійно проживають в Україні, мають право пра­цювати на підприємствах, в установах і організаціях або займатися ін­шою трудовою діяльністю на підставах і в порядку, встановлених для громадян України. Іноземці, які іммігрували в Україну для працевлашту­вання на визначений термін, можуть займатися трудовою діяльністю від­повідно до одержаного у встановленому порядку дозволу на працевлаш­тування. Працевлаштування в Україні іноземців, найнятих інвестором у межах і за посадами (спеціальністю), визначеними угодою про розподіл продукції, здійснюється без отримання дозволу на працевлаштування. Іноземці не можуть призначатися на окремі посади або займатися певною трудовою діяльністю, якщо відповідно до законодавства України призначення на ці посади або заняття такою діяльністю пов'язане з на­лежністю до громадянства України.

Вони мають право на соціальний захист, водночас на одержання пен­сії та інших видів соціальної допомоги відповідно до законодавства Ук­раїни та міжнародних договорів України. Необхідно зазначити, що у разі коли для призначення пенсії потрібен певний стаж роботи, іноземцю на підставах і в порядку, встановлених законодавством України і міжнарод­ними договорами України, може зараховуватися стаж роботи за кордо­ном.

Іноземці можуть відповідно до законодавства України мати у влас­ності будь-яке майно, успадковувати і заповідати його, а також мати осо­бисті немайнові права. На підставах і в порядку, встановлених законо­давством України, вони мають право одержати жиле приміщення і набу­ти право власності на нього.

Іноземці, які постійно проживають в Україні, мають право на освіту нарівні з громадянами України. Всі інші іноземці оплачують своє на­вчання, якщо інше не передбачено законодавством України та міжнарод­ними договорами України. Іноземці, прийняті до навчально-виховних за­кладів України, відповідно до законодавства України користуються тими самими правами і мають ті самі обов'язки, що й учні та студенти.

Іноземці, які постійно проживають в Україні, мають право вступати на загальних з громадянами України підставах до легалізованих об'єд­нань громадян, якщо інше не передбачено законами України і якщо це передбачено статутами цих об'єднань. Але вони не можуть бути членами політичних партій України.

Іноземці можуть укладати (розривати) шлюби відповідно до законо­давства України та мають рівні з громадянами України права та обов'яз­ки у шлюбних і сімейних відносинах.

Слід зазначити, що адміністративна правоздатність іноземців вужча за правоздатність громадян України. Так, для них встановлені обмежен­ня щодо реалізації права на працю, вони не можуть обиратися до держав­них органів, призначатися на певні посади. На них не покладається обов'язок несення військової служби.

Обмеження адміністративної правоздатності іноземців може бути зумовлене введенням відповідною державою обмеження прав і свобод для громадян України. Зокрема, якщо іноземною державою встановлено обмеження щодо реалізації прав і свобод громадян України, Кабінет Мі­ністрів України може прийняти рішення щодо встановлення відповідно­го порядку реалізації прав і свобод громадян цієї держави на території України. Це рішення набирає чинності після його опублікування. Воно може бути скасовано, якщо відпадуть підстави, за яких воно було прий­нято.

Іноземці можуть у встановленому порядку іммігрувати в Україну.

Імміграція — це прибуття в Україну чи залишення в Україні у встанов­леному законом порядку іноземців та осіб без громадянства на постійне проживання. Іммігрантом є іноземець (чи особа без громадянства), який отримав дозвіл на імміграцію і прибув в Україну на постійне проживан­ня, або, перебуваючи в Україні на законних підставах, отримав дозвіл на імміграцію і залишився в Україні на постійне проживання.

Дозвіл на імміграцію — рішення спеціально уповноваженого цен­трального органу виконавчої влади з питань імміграції та підпорядкова­них йому органів, що надає право іноземцям та особам без громадянства на імміграцію.

Дозвіл на імміграцію надається в межах квоти, тобто граничної кіль­кості іноземців та осіб без громадянства, яким передбачено надати дозвіл на імміграцію протягом календарного року.

Квота імміграції встановлюється Кабінетом Міністрів України у ви­значеному ним порядку за категоріями іммігрантів: 1) діячі науки та культури, імміграція яких відповідає інтересам України; 2) висококвалі­фіковані спеціалісти і робітники, гостра потреба в яких є відчутною для економіки України; 3) особи, які здійснили іноземну інвестицію в еконо­міку України іноземною конвертованою валютою на суму не менше 100 (ста) тисяч доларів США, зареєстровану відповідно до чинного законо­давства; 4) особи, які є повнорідними братом чи сестрою, дідом чи бабою, онуком чи онукою громадян України; 5) особи, які раніше перебували в громадянстві України; 6) батьки, чоловік (дружина) іммігранта та його неповнолітні діти; 7) особи, які безперервно прожили на території Украї­ни протягом трьох років від дня надання їм статусу біженців в Україні чи притулку в Україні, а також їхні батьки, чоловіки (дружини) та не­повнолітні діти, які проживають разом з ними.

Дозвіл на імміграцію може бути наданий поза квотою. Такий дозвіл надається: 1) одному з подружжя, якщо другий з подружжя, з яким він перебуває у шлюбі понад два роки, є громадянином України, дітям і батькам громадян України; 2) особам, які є опікунами чи піклувальника­ми громадян України або перебувають під опікою чи піклуванням грома­дян України; 3) особам, які мають право на набуття громадянства Украї­ни за територіальним походженням; 4) особам, імміграція яких стано­вить державний інтерес для України.

Чинне законодавство встановлює певні обмеження щодо надання дозволу на імміграцію. Він не надається: 1) особам, засудженим до по­збавлення волі на строк більше одного року за вчинення діяння, що від­повідно до законів України визнається злочином, якщо судимість не по­гашена і не знята у встановленому законом порядку; 2) особам, які вчи­нили злочин проти миру, воєнний злочин або злочин проти людяності та людства, як їх визначено в міжнародному праві, або розшукуються у зв'язку із вчиненням діяння, що відповідно до законів України визнаєть­ся тяжким злочином, або проти яких порушено кримінальну справу, якщо досудове слідство не закінчено; 3) особам, хворим на хронічний алко­голізм, токсикоманію, наркоманію або інфекційні захворювання, перелік яких визначено центральним органом виконавчої влади з питань охоро­ни здоров'я; 4) особам, які в заявах про надання дозволу на імміграцію зазначили свідомо неправдиві відомості чи подали підроблені документи;

5)   особам, яким на основі закону заборонено в'їзд на територію України;

6)   в інших випадках, передбачених законами України.

Виданий на імміграцію дозвіл може бути скасований. Підставами для його скасування є: 1) з'ясується, що його надано на підставі свідомо не­правдивих відомостей, підроблених документів чи документів, що втра­тили чинність; 2) іммігранта засуджено в Україні до позбавлення волі на строк більше одного року і вирок суду набрав законної сили; 3) дії імміг­ранта становлять загрозу національній безпеці України, громадському порядку в Україні; 4) це є необхідним для охорони здоров'я, захисту прав і законних інтересів громадян України; 5) іммігрант порушив законодав­ство про правовий статус іноземців та осіб без громадянства; 6) в інших випадках, передбачених законами України.

Іноземці, які іммігрували в Україну, отримують посвідки на прожи­вання. Посвідка — це документ, що стверджує право іноземця чи особи без громадянства на постійне проживання в Україні.

Іноземці, які перебувають в Україні на іншій законній основі, зо­бов'язані в порядку, що визначається Кабінетом Міністрів України, заре­єструвати свої національні паспорти або документи, які їх замінюють, і виїхати з України після закінчення відповідного терміну перебування.

Іноземці, які вчинили злочин, адміністративні або інші правопору­шення, несуть відповідальність на загальних підставах.

За порушення іноземцями встановленого порядку перебування в Ук­раїні, тобто проживання без документів на право проживання в Україні або проживання за недійсними документами, недодержання встановлено­го порядку реєстрації або пересування і вибору місця проживання, пра­цевлаштування, ухилення від виїзду після закінчення терміну перебуван­ня, вживаються заходи відповідно до законодавства України. Перш за все, це скорочення терміну перебування в Україні і видворення за межі України.

Скорочення терміну перебування в Україні застосовується за вчи­нення порушень, що не передбачають адміністративної або кримінальної відповідальності. Його також може бути скорочено, якщо в іноземця від­пала потреба для його подальшого перебування в Україні. Рішення про скорочення терміну тимчасового перебування іноземця в Україні прий­мається органами внутрішніх справ.

Видворення за межі України застосовується за рішенням органів внутрішніх справ або Служби безпеки України, якщо: а) дії іноземця су­перечать інтересам забезпечення безпеки України або охорони громад­ського порядку; б) це є необхідним для охорони здоров'я, захисту прав і законних інтересів громадян України; в) він грубо порушив законодав­ство щодо правового статусу іноземців.

Іноземець зобов'язаний покинути територію України у термін, зазна­чений у рішенні про видворення. Іноземці, які ухиляються від виїзду, за санкцією прокурора мають бути затримані та видворені у примусовому порядку. Затримання допускається лише на термін, необхідний для вид­ворення. Рішення про видворення іноземців з України може бути оскар­жено до суду. Оскарження не зупиняє виконання рішення про видворен­ня. Видворення іноземців здійснюється органами внутрішніх справ. Іно­земці, які підлягають видворенню, або фізичні чи юридичні особи, які приймають цих іноземців, влаштовують їх незаконні в'їзд, проживання, працевлаштування, сприяють в ухиленні від виїзду після закінчення тер­міну перебування, відшкодовують витрати, пов'язані з видворенням, у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Особливим адміністративно-правовим статусом наділяються інозем­ці, визнані біженцями. Біженець — це особа, яка не є громадянином Ук­раїни і внаслідок цілком обрунтованих побоювань стати жертвою пере­слідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадян­ства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користува­тися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадян­ства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслі­док зазначених побоювань. Статус біженця в Україні надається на період дії зазначених обставин.

Законодавством встановлено обмеження щодо надання статусу бі­женця. Відповідно до нього статус біженця не надається особі: а) яка вчинила злочин проти миру, воєнний злочин або злочин проти людства і людяності, як їх визначено у міжнародному праві; б) яка вчинила тяж­кий злочин неполітичного характеру за межами України до прибуття в Україну з метою набуття статусу біженця, якщо таке діяння віднесено Кримінальним кодексом України до тяжких злочинів; в) яка винна у вчиненні дій, що суперечать меті та принципам Організації Об'єднаних Націй; г) стосовно якої встановлено, що умови, які визнаються законо­давством України підставами набуття статусу біженця відсутні; д) яка до прибуття в Україну була визнана біженцем або отримала притулок в ін­шій країні; е) яка до прибуття в Україну з наміром набути статусу біжен­ця перебувала в третій безпечній країні.

Вирішення питань стосовно осіб, які претендують на статус біженця в Україні, є компетенцією низки органів виконавчої влади. Такими орга­нами є:

1)       Кабінет Міністрів України;

2)   спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади у справах міграції і органи міграційної служби в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі;

3)  спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади у
справах охорони державного кордону;

4)  Служба безпеки України;

5)  Міністерство внутрішніх справ України

6)  спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з
питань громадянства та реєстрації фізичних осіб;

7)      спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з
питань праці та соціальної політики;

8)  Міністерство закордонних справ України;

9)  спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади у
сфері охорони здоров'я;

10)     спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади
у галузі освіти;

11)     Рада міністрів Автономної Республіки Крим, обласні, Київська та
Севастопольська міські державні адміністрації;

12)     органи опіки та піклування.

Кожен з них має чітко визначені і нормативне зафіксовані повнова­ження щодо надання, втрати і позбавлення особи статусу біженця.

Так, Кабінет Міністрів України визначає у проекті Державного бюд­жету України обсяги фінансування заходів, які здійснюються на вико­нання законодавства про біженців; затверджує положення про посвідчен­ня біженця, про проїзний документ біженця для виїзду за кордон та інші необхідні документи; затверджує порядок працевлаштування, навчання, подання медичної допомоги особам, щодо яких прийнято рішення про оформлення документів для вирішення питання про надання статусу бі­женця, порядок виплати особам, яким надано статус біженців, грошової допомоги, пенсії, інших видів соціального забезпечення; встановлює по­рядок видачі в'їзних віз членам сім'ї осіб, яким надано в Україні статус біженців.

До компетенції спеціально уповноваженого центрального органу вико­навчої влади у справах міграції належить: прийняття рішень про надання, втрату і позбавлення статусу біженця; координація взаємодії інших орга­нів виконавчої влади з питань, що стосуються біженців; розроблення і за­твердження зразків довідок про подання особою заяви щодо надання ста­тусу біженця; про особу, стосовно якої прийнято рішення про оформлен­ня документів для вирішення питання про надання їй статусу біженця, про прийняття скарги до розгляду; про звернення до суду та переліку до­кументів та їх зразків, необхідних для вирішення питання про надання, втрату і позбавлення статусу біженця; розгляд скарг на рішення органів міграційної служби в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі про відмову у прийнятті заяви про надання статусу біженця та про відмову в оформленні документів для вирішення питання про надання статусу біженця та скасування цих рішень, якщо вони були прийняті з порушенням законодавства про біженців; видача довідок про прийняття скарги до розгляду та про звернення до суду; ведення центра­лізованого обліку та створення централізованої інформаційної системи про осіб, які подали заяви про надання статусу біженців; створення та ут­римання пунктів тимчасового розміщення біженців; підготовка до роз­гляду Кабінетом Міністрів України пропозицій про визначення обсягів фінансування заходів, які здійснюються на виконання законодавства про біженців.

До компетенції органів міграційної служби в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі (вони підпорядковуються спеціально уповноваженому центральному органу виконавчої влади у справах міграції) належать прийняття заяв від іноземців та осіб без гро­мадянства про надання їм статусу біженця у порядку, передбаченому за­конодавством про біженців; сприяння у влаштуванні до відповідних ди­тячих закладів чи у сім'ї дітей, розлучених з сім'єю; сприяння дітям, роз­лученим з сім'єю, у розшуку батьків або інших законних представників неповнолітньої особи; прийняття рішень про оформлення документів для вирішення питання про надання, втрату або позбавлення статусу біжен­ця; розгляд заяв про надання статусу біженця та підготовка письмового висновку щодо надання або відмови у наданні статусу біженця; видача довідок про подання особою заяви щодо надання їй статусу біженця; про особу, стосовно якої прийнято рішення про оформлення документів для вирішення питання про надання їй статусу біженця; про звернення до су­ду; видача посвідчень та проїзних документів для виїзду за кордон осо­бам, яким надано статус біженця; перереєстрація осіб, яким надано ста­тус біженця; визначення місць для тимчасового проживання осіб, які по­дали заяви про надання статусу біженця, стосовно яких прийнято рішен­ня про оформлення документів для вирішення питання про надання їм статусу біженця, та направлення їх у пункти тимчасового розміщення бі­женців; прийняття рішення про надання грошової допомоги особам, яким надано статус біженця; сприяння у працевлаштуванні особам, сто­совно яких прийнято рішення про оформлення документів для вирішен­ня питання про надання статусу біженця та яким надано такий статус; сприяння в отриманні особами, стосовно яких прийнято рішення про оформлення документів для вирішення питання про надання їм статусу біженця та яким надано статус біженця, соціально-побутових і медичних послуг; ведення обліку та особових справ осіб, які звернулися із заявами про надання їм статусу біженця, стосовно яких прийнято рішення про оформлення документів для вирішення питання про надання статусу бі­женця та яким надано статус біженця; вирішення інших питань, віднесе­них законодавством до їхньої компетенції.

Спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади у справах охорони державного кордону організовує прийняття заяв щодо надання статусу біженця від осіб, затриманих за незаконне перетинання державного кордону або спробу такого перетинання з наміром набути статус біженця, та передає такі заяви до органів міграційної служби, а у разі звернення до нього осіб, які на законних підставах прибули в Украї­ну з наміром набути статусу біженця, роз'яснює їм порядок подання зая­ви щодо надання статусу біженців та інформує про місцезнаходження органів міграційної служби.

Служба безпеки України і Міністерство внутрішніх справ України та їх органи на місцях при зверненні органів міграційної служби у межах своєї компетенції вживають заходів до виявлення серед осіб, які подали заяви про надання їм статусу біженця, стосовно яких прийнято рішення про оформлення документів для вирішення питання про надання статусу біженця, таких, яким статус біженця не надається відповідно до законо­давства про біженців.

Крім того, Міністерство внутрішніх справ України та його органи на місцях вживають заходів до ідентифікації осіб, які порушили клопотання про надання їм статусу біженця. У разі звернення до органу внутрішніх справ осіб, які з наміром набути статус біженця незаконно перетнули державний кордон і перебувають на території України, цей орган прий­має заяви про надання статусу біженця і передає їх до органу міграційної служби, а у разі звернення до нього осіб, які перебувають в Україні на законних підставах і мають намір набути статусу біженця, роз'яснює їм порядок подання заяви про надання статусу біженця та інформує про місцезнаходження органів міграційної служби.

Спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з пи­тань громадянства та реєстрації фізичних осіб та його органи в Авто­номній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі реєстру­ють осіб, які подали заяви про надання їм статусу біженця, стосовно яких прийнято рішення про оформлення документів для вирішення питання про надання їм статусу біженця, яким надано такий статус та які оскар­жили рішення щодо статусу біженця.

Спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з пи­тань праці та соціальної політики, його органи на місцях по можливості надають особам, стосовно яких прийнято рішення про оформлення доку­ментів для вирішення питання про надання їм статусу біженця та яким надано такий статус, допомогу у працевлаштуванні, забезпечують при­значення особам, яким надано статусу біженця, грошової допомоги, пен­сії, інших видів соціального забезпечення.

Міністерство закордонних справ України, дипломатичні представ­ництва і консульські установи України за кордоном беруть участь у підго­товці документів та вносять у встановленому порядку пропозиції Кабіне­ту Міністрів України щодо укладення міжнародних договорів з питань, пов'язаних із захистом соціальних, економічних та інших прав і інтересів біженців, у тому числі з компенсацією збитків, завданих біженцям, витратами на їх приймання та облаштування; надають спеціально уповно­важеному центральному органу виконавчої влади у справах міграції ін­формацію про становище в країнах походження біженців; у разі потреби вживають заходів до возз'єднання на території України або поза її межа­ми сімей осіб, яким надано статус біженця, видають в'їзні візи членам сім'ї осіб, яким надано статусу біженця в Україні; сприяють добровільно­му поверненню біженців у країну їх походження чи переселенню у дер­жави, які погоджуються надати їм притулок. Міністерство закордонних справ України здійснює загальний нагляд за виконанням міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою Украї­ни, у сфері захисту біженців.

Спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади у сфе­рі охорони здоров'я забезпечує обов'язкове медичне обстеження, у разі не­обхідності — лікування осіб, стосовно яких прийнято рішення про оформлення документів для вирішення питання про надання статусу бі­женця та яким надано такого статусу.

Спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади у галузі освіти сприяє задоволенню освітніх потреб осіб, стосовно яких прийнято рішення про оформлення документів для вирішення питання про надання статусу біженця та яким надано такого статусу.

Рада міністрів Автономної Республіки Крим, обласні, Київська та Се­вастопольська міські державні адміністрації у межах своєї компетенції забезпечують задоволення потреб осіб, стосовно яких прийнято рішення про оформлення документів для вирішення питання про надання статусу біженця та яким надано такого статусу.

Органи опіки та піклування є законними представниками дітей, роз­лучених з сім'ями. Вони вживають заходів для тимчасового влаштування у відповідні дитячі заклади або сім'ї дітей, розлучених з сім'ями; встанов­лення опіки чи піклування над такими дітьми; беруть участь у процедурі надання дитині, розлученій з сім'єю, статусу біженця; сприяють дітям, розлученим з сім'ями, у реалізації їхніх прав.

Біженець не може бути висланий або примусово повернутий до кра­їн: а) де його життю або свободі загрожує небезпека через його расу, ві­росповідання (релігію), національність, громадянство (підданство), на­лежність до певної соціальної групи або політичні переконання; б) де він може зазнати катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання; в) з яких він може бути висланий або примусово повернутий до країн, де його життю або свободі загрожує небезпека через його расу, релігію, національність, гро­мадянство (підданство), належність до певної соціальної групи або полі­тичні переконання.

Слід зазначити, що вказане не поширюється на біженця, засудженого в Україні за вчинення тяжкого злочину.

Оформлення документів для вирішення питання щодо надання ста­тусу біженця проводиться на підставі особистої заяви іноземця або її за­конного представника, поданої до органу міграційної служби в Автоном­ній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі за місцем тимчасового перебування заявника.

При отриманні такої заяви орган міграційної служби: 1) реєструє заяву та подані документи; 2) ознайомлює заявника або його законного представника під їхній власний підпис з порядком прийняття рішення за їхніми заявами, правами та обов'язками особи, стосовно якої прийнято рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо на­дання статусу біженця; 3) проводить дактилоскопію особи, стосовно якої порушено клопотання про надання статусу біженця; 4) заповнює реєст­раційний листок на особу, яка звернулася із заявою про надання їй ста­тусу біженця, та членів її сім'ї, які не досягли вісімнадцятирічного віку, або на дитину, розлучену з батьками, щодо якої заяву про надання їй ста­тусу біженця подав її законний представник; 5) заповнює інші необхідні документи; 6) оформлює особову справу; 7) заносить отримані відомості до централізованої інформаційної системи.

Рішення за заявою про надання статусу біженця приймається спеці­ально уповноваженим центральним органом виконавчої влади у справах міграції протягом місяця від дня отримання особової справи заявника та письмового висновку органу міграційної служби, який розглядав заяву. У разі потреби строк прийняття рішення може бути продовжено керівни­ком спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади у справах міграції, але не більше ніж до трьох місяців.

Особи, яким надано статус біженця в Україні, є іноземцями чи осо­бами без громадянства, які перебувають в Україні на законних підставах. Такі особи користуються тими самими правами і свободами, а також не­суть такі самі обов'язки, як і громадяни України, за винятками, встанов­леними Конституцією та законами України, а також міжнародними дого­ворами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.

Зокрема, вони мають рівні з громадянами України права на: пересу­вання, вільний вибір місця проживання, вільне залишення території Ук­раїни, за винятком обмежень, які встановлюються законом; працю; під­приємницьку діяльність, яка не заборонена законом; охорону здоров'я, медичну допомогу та медичне страхування; відпочинок; освіту; свободу світогляду і віросповідання; направлення індивідуальних чи колективних письмових звернень або особисте звернення до органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб цих орга­нів; володіння, користування і розпорядження своєю власністю, резуль­татами своєї інтелектуальної, творчої діяльності; оскарження до суду рі­шень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого са­моврядування, посадових і службових осіб; звернення за захистом своїх прав до Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини; правову допомогу; рівні з громадянами України права у шлюбних та сімейних відносинах. Особа, якій надано статус біженця в Україні, має право на одержання грошової допомоги, пенсії та інших видів соціального забез­печення в порядку, встановленому законодавством України, та користу­вання житлом, наданим у місці проживання.

Крім загальних обов'язків, таких як додержання Конституції та зако­нів України, виконання розпоряджень органів виконавчої влади, місцево­го самоврядування і їх посадових осіб, біженці забов'язані: 1) повідомля­ти протягом десяти робочих днів органу міграційної служби за місцем проживання про зміни прізвища, складу сім'ї, сімейного стану, місця про­живання, набуття громадянства України або іншої держави, надання притулку або дозволу на постійне проживання в іншій державі; 2) у разі зміни місця проживання і переїзду до адміністративно-територіальної одиниці України, на яку поширюється компетенція іншого органу мігра­ційної служби, знятися з обліку і стати на облік у відповідному органі міграційної служби за новим місцем проживання; 3) проходити щорічну перереєстрацію у строки, встановлені органом міграційної служби за міс­цем проживання.

Особа, яка має статус біженця може: а) його втратити чи б) бути його позбавлена.

Статус біженця втрачається, якщо особа: 1) добровільно знову ско­ристалася захистом країни громадянської належності (підданства); 2) на­була громадянство України або добровільно набула громадянство, яке мала раніше, або набула громадянство іншої держави і користується її за­хистом; 3) добровільно повернулася до країни, яку вона залишила чи за межами якої перебувала внаслідок обгрунтованих побоювань стати жерт­вою переслідувань; 4) будучи особою без громадянства, може повернути­ся в країну свого попереднього постійного проживання, оскільки обста­вини, за яких було надано статус біженця, більше не існують; 5) отрима­ла притулок чи дозвіл на постійне проживання в іншій країні; 6) не може більше відмовлятися від користування захистом країни своєї громадян­ської належності, оскільки обставини, на підставі яких особі було надано статус біженця, більше не існують.

Особа позбавляється статусу біженця, якщо вона займається діяль­ністю, що становить загрозу національній безпеці, громадському поряд­ку, здоров'ю населення України.

Рішення про втрату або позбавлення статусу біженця приймається спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади у справах міграції за поданням органу міграційної служби за місцем про­живання біженця протягом місяця від дня отримання подання та його особової справи. У разі потреби строк прийняття рішення може бути продовжено керівником спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади у справах міграції, але не більше ніж до трьох місяців.

Підставою для подання органу міграційної служби про втрату стату­су біженця може бути: а) особиста заява особи, якій надано статус біжен­ця в Україні, б) клопотання органу внутрішніх справ, Служби безпеки України, іншого органу державної влади. Підставою для подання про по­збавлення статусу біженця може бути лише клопотання органу внутріш­ніх справ, Служби безпеки України, іншого органу державної влади.

Спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади у справах міграції може вимагати додаткової інформації від органу мігра­ційної служби, який вніс подання.

У разі виникнення сумнівів щодо достовірності інформації, викладе­ної у поданні, потреби у встановленні справжності та дійсності докумен­тів спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади у справах міграції має право звертатися з відповідними запитами до МВС України, МЗС України, СБ України, інших органів державної влади, ор­ганів місцевого самоврядування та об'єднань громадян, які можуть сприяти встановленню справжніх фактів стосовно особи, питання про втрату чи позбавлення статусу біженця якої вирішується.

Україна співпрацює з іншими державами, Управлінням Верховного Комісара Організації Об'єднаних Націй у справах біженців, іншими між­народними організаціями з метою усунення причин виникнення пробле­ми біженців, поліпшення їх матеріального становища і вдосконалення правового статусу, а також повернення біженців у країну їх громадян­ської належності (підданства) або попереднього постійного проживання.

5.6. Об'єднання громадян

Конституція України в ч. 1 ст. 36 чітко визначила, що громадяни Ук­раїни для здійснення і захисту своїх прав і свобод, а також задоволення політичних, економічних, культурних та інших інтересів мають право на об'єднання в політичні партії та громадські організації. Отже, на консти­туційному рівні в Україні закріплене існування двох видів об'єднань гро­мадян.

До громадських організацій ч. З цієї самої статті Конституції відно­сить професійні спілки. Професійні спілки об'єднують громадян, пов'яза­них спільними інтересами за родом їх професійної діяльності. Участь громадян у професійних спілках допускається тільки з метою захисту власних трудових і соціально-економічних прав та інтересів.

Частина 1 ст. 37 забороняє утворення і діяльність політичних партій і громадських організацій, програмні цілі або дії яких спрямовані на лік­відацію незалежності України, зміну конституційного ладу насильни­цьким шляхом, порушення суверенітету і територіальної цілісності, під­рив її безпеки, незаконне захоплення державної влади, пропаганду війни, насильства, розпалювання міжетнічної, расової, релігійної ворожнечі, по­сягання на права і свободи людини, здоров'я населення.

Відповідно до ч. 2 ст. 37, політичні партії та громадські організації не можуть мати воєнізованих формувань.

Крім того, ч. 5 ст. 37 не допускає утворення і діяльність організацій­них структур політичних партій в органах виконавчої та судової влади, у виконавчих органах місцевого самоврядування, військових формуваннях, а також на державних підприємствах, у навчальних закладах, інших дер­жавних установах та організаціях.

Норми Конституції України, що стосуються об'єднань громадян, кон­кретизують і деталізують інші закони та підзаконні акти, їх сукупність (включаючи Конституцію) становить специфічну систему і є законодав­ством про об'єднання громадян.

Аналіз нормативних актів, які регламентують діяльність громадських формувань в Україні дозволяє встановити головну відмінність їх адмі­ністративно-правового статусу від адміністративно-правового статусу державних структур. Вона полягає в тому, що у відносинах з іншими суб'єктами права і між собою ці формування виступають виключно від власного імені, не маючи державно-владних повноважень. Держава інтенсивно та цілеспрямовано регулює їх діяльність. Проте використову­вані у цій сфері управлінські форми і методи істотно відрізняються від тих, які застосовуються щодо державних органів.

Свій регулюючий вплив держава поширює тільки на ті повноважен­ня громадських формувань, які реалізуються безпосередньо у взаємовід­носинах з державними органами. Сутність такого регулювання зводиться до того, щоб, по-перше, через норми адміністративного права закріпити повноваження громадських об'єднань у сфері державного управління, по-друге, створити реальні гарантії їх реалізації.

Чинне законодавство передбачає, що держава забезпечує додержання їх прав і законних інтересів, а втручання державних органів та службо­вих осіб у діяльність об'єднань громадян, як і втручання об'єднань гро­мадян у діяльність державних органів, не допускається, крім випадків, передбачених законом.

Центральне місце у законодавстві щодо функціонування в Україні об'єднань громадян належить Закону України «Про об'єднання грома­дян» від 16 червня 1992 р.

Саме він визначає, що об'єднанням громадян є добровільне громадське формування, створене на основі єдності інтересів для спільної реалізації громадянами своїх прав і свобод.

Важливою особливістю цього Закону України є те, що його дія не по­ширюється на професійні спілки, а також на релігійні, кооперативні орга­нізації, об'єднання громадян, що мають основною метою одержання при­бутків, комерційні фонди, органи місцевого та регіонального самовряду­вання (в тому числі ради і комітети мікрорайонів, будинкові, вуличні, квартальні, сільські, селищні комітети), органи громадської самодіяльнос­ті (народні дружини, товариські суди тощо), інші об'єднання громадян, порядок створення і діяльності яких визначається відповідним законодав­ством.

Отже, об'єднанням громадян визнається: по-перше, виключно добро­вільне громадське формування; по-друге, формування, яке утворено на основі єдності інтересів громадян; по-третє, формування, яке утворено громадянами для спільної реалізації наданих їм на законних підставах прав і свобод.

У зв'язку з цим, слід зазначити, що законодавець визначає коло осіб, які можуть виступати засновниками об'єднань громадян.

Засновниками громадських організацій можуть бути особи, яким ви­повнилося 18 років і які є: а) громадянами України; б) громадянами інших держав; в) особами без громадянства. Стосовно віку засновників молодіжних і дитячих організацій зроблено виняток. Ними можуть бути особи, які досягли 15-річного віку.

Членство в об'єднаннях громадян регламентується ст. 12 цього Зако­ну. Відповідно до неї членами політичних партій можуть бути тільки фі­зичні особи — громадяни України, які досягли 18-річного віку.

Членами громадських організацій можуть бути особи, яким виповни­лося 14 років. Вік членів молодіжних та дитячих організацій встановлю­ється їх статутами. Крім фізичних осіб, у діяльності громадських органі­зацій можуть брати участь колективні члени. Такі випадки мають перед­бачатися їх статутами.

Передбачаючи різноманітні обмеження щодо членства, чинне законо­давство категорично забороняє встановлення і застосування будь-яких обмежень прав і свобод людини і громадянина у зв'язку з належністю чи неналежністю до об'єднань громадян.

Ніхто не може бути примушений до вступу в будь-яке об'єднання громадян. Належність чи неналежність до об'єднання громадян не може бути підставою для обмеження прав і свобод або для надання державою будь-яких пільг і переваг.

Вимога про зазначення в офіційних документах щодо членства (учас­ті) у тому чи іншому об'єднанні громадян не допускається, крім випад­ків, передбачених законами України.

Забороняється відмова у прийнятті або виключення з політичної партії особи в зв'язку з її статтю або національною належністю. Обме­ження щодо перебування у політичних партіях окремих категорій грома­дян встановлюються Конституцією та законами України.

На працівників апарату об'єднань громадян поширюється законодав­ство про працю, соціальне забезпечення і соціальне страхування.

На законодавчому рівні закріплюються принципи створення та ді­яльності об'єднань громадян. Ними є: добровільність утворення; рівно­правність усіх членів; самоврядування; законність; гласність.

Останній принцип, крім іншого, передбачає, що об'єднання мають ре­гулярно оприлюднювати свої основні документи, склад керівництва, дані про джерела фінансування та видатки.

Чинне законодавство передбачає кілька видів об'єднань громадян і вказує на критерії, за якими здійснюється їх розмежування. Такими кри­теріями є:

—мета створення і діяльності;

—територіальний масштаб діяльності;

—спосіб обліку членів;

—шлях легалізації (легалізація — офіційне визнання);

—вік, досягши якого дозволяється бути членом об'єднання громадян.
Види об'єднань:

1. Залежно від цілей створення і діяльності об'єднання громадян ви­
знається: а)  політичною партією; б) громадською організацією.  При
цьому назва об'єднання (рух, конгрес, асоціація, фонд, союз тощо) для
вирішення цього питання не має значення.

Політична партія — це зареєстроване згідно з законом добровільне об'єднання громадян — прихильників певної загальнонаціональної про­грами суспільного розвитку, що має своєю метою сприяння формуванню і вираженню політичної волі громадян, бере участь у виборах та інших політичних заходах.

Громадська організація — це об'єднання громадян для забезпечення і захисту власних законних соціальних, економічних, творчих, вікових, на­ціонально-культурних, спортивних та інших спільних інтересів.

2. За територіальним масштабом діяльності класифікуються лише
громадські організації. Вони можуть бути: всеукраїнськими; місцевими;
міжнародними.

До всеукраїнських належать ті громадські організації, діяльність яких поширюється на територію всієї України; до місцевих — діяльність яких здійснюється у межах території адміністративно-територіальної одиниці; до міжнародних — діяльність яких поширюється на територію України і територію принаймні однієї іншої держави.

3.    За способом обліку членів громадські організації можуть поділятися
на такі: а) що мають фіксоване індивідуальне членство; б) що не мають
фіксованого індивідуального членства.

4.    За шляхами легалізації (офіційного визнання) об'єднання громадян
класифікуються на легалізовані (офіційно визнані) шляхом: а) реєстра­
ції; б) повідомлення про заснування.

Легалізація здійснюється чітко зафіксованими у законодавстві орга­нами (легалізуючими органами). До таких органів належать:

а) Міністерство юстиції України;

б) місцеві органи виконавчої влади;

в) виконкоми сільських, селищних, міських рад.

5. Залежно від віку, по досягненні якого дозволяється бути членом об'єднання громадян, можна виділити, по-перше, політичні партії, по-друге, громадські організації дорослого населення, по-третє, молодіжні та дитячі громадські об'єднання.

Вік членів політичних партій — 18 років, членів громадських органі­зацій — 14 років, вік молодіжних і дитячих організацій встановлюється статутами цих організацій.

За діяльністю об'єднань громадян встановлюється державний конт­роль і нагляд.

Контроль за додержанням об'єднаннями громадян положень статуту здійснюють органи, що проводять легалізацію. Представники цих органів мають право бути присутніми на заходах, що проводять об'єднання гро­мадян, вимагати необхідні документи, отримувати пояснення.

Нагляд за виконанням і додержанням законності здійснюють органи прокуратури.

Контроль за джерелами і розмірами фінансових надходжень, сплатою податків здійснюють фінансові органи та органи державної податкової адміністрації.

Якщо об'єднання громадян порушує законодавство, то до нього мо­жуть бути застосовані такі стягнення:

—попередження;

—штраф;

—тимчасова заборона (зупинення) окремих видів діяльності;

—тимчасова заборона (зупинення) діяльності об'єднання в цілому;

—примусовий розпуск (ліквідація).

Попередження виноситься у письмовому вигляді легалізуючим орга­нам при вчиненні правопорушення, що не спричиняє обов'язкового за­стосування іншого виду стягнення.

Штраф накладається у судовому порядку за поданням легалізуючого органу чи прокурора у випадках грубого чи систематичного вчинення правопорушень.

Тимчасове припинення окремих видів чи всієї діяльності виконуєть­ся рішенням суду за поданням легалізуючого органу чи прокурора на строк до 3 місяців. Цей строк може бути продовжений судом, але при цьому загальний термін заборони на діяльність не може перевищувати 6 місяців.

Примусовий розпуск (ліквідація) об'єднання застосовується судом (за рішенням суду) на підставі подання легалізуючого органу чи проку­рора за такі порушення:

1. Вчинення дій, передбачених ст. 4 Закону України «Про об'єднання громадян» (коли метою діяльності організацій є: зміна шляхом насиль­ства конституційного ладу і територіальної цілісності держави; підрив безпеки у формі ведення діяльності на користь іноземних держав; пропа­гування війни, жорстокості, насильства, фашизму і неофашизму; розпалювання національного і релігійного розбрату; створення незаконних воєнізованих формувань; обмеження загальновизнаних прав людини).

2.     Систематичне чи грубе порушення ст. 22 Закону (стаття вводить
обмеження стосовно отримання політичними партіями та їх установами,
організаціями грошових, матеріальних коштів, майна. Це такі обмеження:
отримання коштів і майна від іноземних державних організацій, міжна­
родних організацій, іноземних громадян, осіб без громадянства; держав­
них органів, підприємств, установ України, якщо це не передбачено зако­
ном; підприємств, утворених на основі змішаної форми власності, якщо
участь держави чи іноземного учасника перевищує 20 відсотків; нелега-
лізованих об'єднань громадян; анонімних пожертвувачів. Політичні пар­
тії не мають права отримувати доходи від акцій та інших цінних паперів,
їм забороняється мати рахунки в іноземних банках і зберігати в них цін­
ності).

3.     Зменшення кількості членів політичної партії до числа, коли вона
такою не визнається.

4.  Продовження протиправної діяльності після накладення інших
стягнень (попередження, штраф, припинення діяльності). Об'єднання
громадян можуть припиняти свою діяльність: а) шляхом реорганізації
згідно зі статутом; б) шляхом ліквідації, що проходить або через самороз­
пуск, або через примусовий розпуск.

Діяльність політичних партій в Україні регламентована Законом «Про політичні партії в Україні» від 5 квітня 2001 р.

Право громадян на свободу об'єднання у політичні партії для здій­снення і захисту своїх прав і свобод та задоволення політичних, еконо­мічних, соціальних, культурних та інших інтересів визначається і гаран­тується Конституцією України. Політичні партії в Україні створюються і діють тільки із всеукраїнським статусом. Ніхто не може бути примуше­ний до вступу в політичну партію або обмежений у праві добровільного виходу з неї. Належність чи неналежність до політичної партії не може бути підставою для обмеження прав і свобод або для надання державою будь-яких пільг і переваг.

Встановлення обмежень права громадян на свободу об'єднання у по­літичні партії допускається відповідно до Конституції України в інтере­сах національної безпеки та громадського порядку, охорони здоров'я на­селення або захисту прав і свобод інших людей.

Усі політичні партії є рівними перед законом. Органам державної влади, органам місцевого самоврядування, їх посадовим особам заборо­нено виокремлювати у своєму ставленні певні політичні партії чи нада­вати їм привілеї, а також сприяти політичним партіям, якщо інше не пе­редбачено законом, у провадженні їх діяльності. Втручання з боку орга­нів державної влади та органів місцевого самоврядування або їх посадо­вих осіб у створення і внутрішню діяльність політичних партій та їх місцевих осередків забороняється, за винятком випадків, передбачених зако­нодавством.

Утворення і діяльність політичних партій забороняється, якщо їх програмні цілі або дії спрямовані на:

1)      ліквідацію незалежності України;

2)  зміну конституційного ладу насильницьким шляхом;

3)  порушення суверенітету і територіальної цілісності України;

4)  підрив безпеки держави;

5)  незаконне захоплення державної влади;

6)  пропаганду війни, насильства, розпалювання міжетнічної, расової
чи релігійної ворожнечі;

7)  посягання на права і свободи людини;

8)  посягання на здоров'я населення.

Членом політичної партії може бути лише громадянин України, який відповідно до Конституції України має право голосу на виборах. Грома­дянин України може перебувати одночасно лише в одній політичній пар­тії. Членами політичних партій не можуть бути:

1)      судді;

2)      працівники прокуратури;

3)  працівники органів внутрішніх справ;

4)  співробітники Служби безпеки України;

5)  військовослужбовці.

На час перебування на зазначених посадах або службі члени політич­ної партії зупиняють членство в цій партії.

Порядок вступу до політичної партії, зупинення та припинення членства в ній визначається статутом політичної партії. Членство в полі­тичній партії є фіксованим. Обов'язковою умовою фіксації членства в політичній партії є наявність заяви громадянина України, поданої до ста­тутного органу політичної партії, про бажання стати членом цієї партії. Форма фіксації членства в політичній партії визначається статутом полі­тичної партії.

Не допускається створення і діяльність структурних осередків полі­тичних партій в органах виконавчої та судової влади і виконавчих орга­нах місцевого самоврядування, військових формуваннях, а також на дер­жавних підприємствах, у навчальних закладах та інших державних уста­новах і організаціях.

Політичні партії зобов'язані мати програму і статут.

Програма політичної партії є викладом цілей та завдань цієї партії, а також шляхів їх досягнення.

Статут політичної партії має містити такі відомості:

1)     назву політичної партії;

2)  перелік статутних органів політичної партії, порядок їх утворення,
їхні повноваження і термін цих повноважень;

3)  порядок вступу до політичної партії, зупинення та припинення
членства в ній;

4)  права та обов'язки членів політичної партії, підстави припинення
чи зупинення членства в політичній партії;

5)  порядок створення, загальну структуру та повноваження обласних,
міських, районних організацій політичної партії та її первинних осеред­
ків;

6)  порядок внесення змін та доповнень до статуту і програми полі­
тичної партії;

7)      порядок скликання та проведення партійних з'їздів, конференцій,
зборів та інших представницьких органів політичної партії;

8)  джерела матеріальних, у тому числі фінансових, надходжень та по­
рядок здійснення витрат політичної партії;

9)  порядок ліквідації (саморозпуску), реорганізації політичної партії,
використання її коштів та іншого майна, що залишилися після її ліквіда­
ції (саморозпуску).

Назва політичної партії та її символіка мають не збігатися з назвою чи символікою іншої (зареєстрованої) політичної партії. Забороняється буквальне відтворення у символіці політичної партії державних символів України, використання символів іноземних держав.

До символіки належать: а) партійний гімн; б) прапор; в) розпізна­вальний знак; г) девіз. Символіка політичної партії підлягає державній реєстрації Міністерством юстиції України.

Рішення про створення політичної партії приймається на її установ­чому з'їзді (конференції, зборах). Це рішення має бути підтримано під­писами не менше десяти тисяч громадян України, які відповідно до Кон­ституції України мають право голосу на виборах, зібраними не менш як у двох третинах районів не менш як двох третин областей України, міст Києва і Севастополя та не менш як у двох третинах районів Автономної Республіки Крим. На установчому з'їзді (конференції, зборах) політичної партії затверджуються статут і програма політичної партії, обираються її керівні та контрольно-ревізійні органи.

Діяльність політичної партії може здійснюватися лише після її реєст­рації. Реєстрацію політичних партій здійснює Міністерство юстиції Ук­раїни. Для реєстрації політичної партії до Міністерства юстиції України разом з заявою подаються:

1)      статут і програма політичної партії;

2)  протокол установчого з'їзду (конференції, зборів) політичної пар­
тії із зазначенням дати і місця його проведення, кількості учасників, які
проголосували за створення політичної партії;

3)  підписи громадян України, зібрані відповідно до вимог цього За­
кону на підтримку рішення про створення політичної партії та засвідчені
особами, які збирали підписи;

4)  відомості про склад керівних органів політичної партії;

5)  платіжний документ, що посвідчує внесення реєстраційного збору;

6)  назва та адреса банківської установи, в якій політична партія від­
криватиме рахунки.

Реєстрація обласних, міських і районних організацій або інших структурних утворень, передбачених статутом партії, здійснюється відпо­відними органами юстиції Міністерства юстиції України, якщо інший по­рядок не передбачений законом, лише після реєстрації політичної партії Міністерством юстиції України. Після реєстрації обласних, міських та районних організацій політичних партій вони можуть набувати статусу юридичної особи, якщо це передбачено статутом партії.

Міністерство юстиції України, його відповідні органи після реєстра­ції видають політичній партії, обласній, міській, районній організації пар­тії або іншим структурним утворенням, передбаченим статутом партії, реєстраційне свідоцтво встановленого Кабінетом Міністрів України зразка.

Політична партія щорічно інформує Міністерство юстиції України про обласні, міські, районні організації партії або інші структурні утво­рення, передбачені статутом партії, а також про зміни назви, програми, статуту, керівних органів партії, їх адреси та місцезнаходження у тижне­вий строк після прийняття рішень з цих питань.

Відповідно до чинного законодавства, політичні партії мають право:

1)      вільно проводити свою діяльність у межах, передбачених законо­
давством;

2)      брати участь у виборах Президента України, до Верховної Ради
України, до інших органів державної влади, органів місцевого самовря­
дування та їх посадових осіб у порядку, встановленому відповідними за­
конами України;

3)  використовувати державні засоби масової інформації, а також за­
сновувати власні засоби масової інформації, як передбачено відповідни­
ми законами України;

4)  підтримувати міжнародні зв'язки з політичними партіями, громад­
ськими організаціями інших держав, міжнародними і міжурядовими ор­
ганізаціями, засновувати міжнародні спілки з додержанням вимог чинно­
го законодавства;

5)  ідейно, організаційно та матеріально підтримувати молодіжні, жі­
ночі та інші об'єднання громадян, подавати допомогу у їх створенні.

Політичним партіям гарантується свобода опозиційної діяльності, у тому числі: а) можливість викладати публічно і обстоювати свою пози­цію з питань державного і суспільного життя; б) брати участь в обгово­ренні та оприлюднювати і обґрунтовувати критичну оцінку дій і рішень органів влади, використовуючи для цього державні і недержавні засоби масової інформації у встановленому порядку; в) вносити до органів дер­жавної влади України та органів місцевого самоврядування пропозиції, які обов'язкові для розгляду відповідними органами у встановленому по­рядку.

Держава гарантує політичним партіям право на кошти та інше майно для здійснення своїх статутних завдань. Вони також мають право на власне рухоме та нерухоме майно, кошти, обладнання, транспорт, інші засоби, набуття яких не забороняється законами України. Політичні пар­тії можуть орендувати необхідне рухоме та нерухоме майно.

Чинне законодавство встановлює обмеження у фінансуванні політич­них партій, їх фінансування не допускається:

1)     органами державної влади та органами місцевого самоврядування,
крім випадків, зазначених законом;

2)  державними та комунальними підприємствами, установами і орга­
нізаціями, а також підприємствами, установами і організаціями, у майні
яких є частки (паї, акції), що є державною чи комунальною власністю,
або які належать нерезидентам;

3)  іноземними державами та їх громадянами, підприємствами, уста­
новами, організаціями;

4)  благодійними та релігійними об'єднаннями та організаціями;

5)  анонімними особами або під псевдонімом;

6)  політичними партіями, що не входять до виборчого блоку політич­
них партій.

Державний контроль за діяльністю політичних партій здійснюють:

1)      Міністерство юстиції України — за додержанням політичною партією
вимог Конституції та законів України, а також статуту політичної партії;

2)      Центральна виборча комісія та окружні виборчі комісії — за додер­
жанням політичною партією порядку участі політичних партій у вибор­
чому процесі.

У разі порушення політичними партіями Конституції України та ін­ших законів України до них можуть бути вжиті такі заходи:

1)      попередження про недопущення незаконної діяльності;

2)  заборона політичної партії.

Попередження про недопущення незаконної діяльності застосовуєть­ся у разі публічного оголошення керівними органами політичної партії наміру вчинення політичною партією дій, за які законами України перед­бачена юридична відповідальність. Формою попередження є припис. Приписи про недопущення протиправних вчинків видають органи, до ві­дання яких належить контроль за діяльністю політичних партій.

Заборона політичної партії є одним із шляхів припинення діяльності партії. Вона здійснюється в судовому порядку у разі порушення вимог, встановлених Конституцією України та іншими законами України, щодо її створення і діяльності. Юридичною основою розгляду такої справи у суді є подання Міністерства юстиції України чи Генерального прокурора України.

Заборона діяльності політичної партії тягне за собою припинення ді­яльності політичної партії, розпуск керівних органів, обласних, міських, районних організацій політичних партій, її первинних осередків та інших структурних утворень, передбачених статутом партії, припинення членства в політичній партії.

Крім заборони, політичні партії припиняють свою діяльність шляхом реорганізації чи ліквідації (саморозпуску) або анулювання реєстраційно­го свідоцтва в порядку, встановленому законами України.

Рішення про реорганізацію чи саморозпуск приймається з'їздом (конференцією) політичної партії відповідно до статуту політичної пар­тії. Водночас з прийняттям такого рішення з'їзд (конференція) політич­ної партії приймає рішення щодо використання майна та коштів політич­ної партії на статутні чи благодійні цілі.

Анулювання реєстраційного свідоцтва здійснюється: а) у разі невико­нання вимоги щодо утворення протягом шести місяців з дня реєстрації партії своїх обласних, міських, районних організацій у більшості облас­тей України, містах Києві, Севастополі та в Автономній Республіці Крим; б) виявлення протягом трьох років з дня реєстрації політичної партії недостовірних відомостей у поданих на реєстрацію документах; в) невисування політичною партією своїх кандидатів на вибори Прези­дента України та вибори народних депутатів України протягом десяти років. У зазначених випадках орган, який зареєстрував політичну партію, має звернутися до Верховного Суду України з поданням про анулювання реєстраційного свідоцтва. Інші підстави для анулювання реєстраційного свідоцтва не допускаються.

Особливості правового регулювання, засади створення, права та га­рантії діяльності професійних спілок визначаються Законом України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності» від 15 вересня 1999 р.

Професійна спілка (профспілка) — добровільна неприбуткова громад­ська організація, що об'єднує громадян, пов'язаних спільними інтересами за родом їх професійної (трудової) діяльності (навчання).

Вони створюються на основі вільного волевиявлення без будь-якого дозволу з метою представництва, здійснення та захисту трудових, соці­ально-економічних прав та інтересів членів профспілки. Діяльність профспілок будується на принципах законності та гласності, а інформа­ція щодо їх статутних і програмних документів є загальнодоступною.

Належність або неналежність громадян до профспілок не тягне за со­бою будь-яких обмежень трудових, соціально-економічних, політичних, особистих прав і свобод, гарантованих чинним законовавством України.

Членами профспілок можуть бути особи, які працюють на підприєм­стві, в установі або організації незалежно від форм власності та видів гос­подарювання; у фізичної особи, яка використовує найману працю, особи, які забезпечують себе роботою самостійно, особи, які навчаються в навчальному закладі. Громадяни України вільно обирають профспілку, до якої вони бажають вступити. Іноземні громадяни та особи без громадян­ства не можуть створювати профспілки, але можуть вступати до проф­спілок, якщо це передбачено їх статутами. Підставою для вступу до профспілки є заява громадянина. Ніхто не може бути примушений всту­пати або не вступати до профспілки.

Статутом (положенням) профспілки може бути передбачено членст­во у профспілці осіб, зайнятих творчою діяльністю, членів селянських (фермерських) господарств, фізичних осіб — суб'єктів підприємницької діяльності, а також осіб, які навчаються у професійно-технічних або ви­щих навчальних закладах, осіб, які звільнилися з роботи чи служби у зв'язку з виходом на пенсію або які тимчасово не працюють.

Профспілки можуть мати статус місцевих, обласних, регіональних, республіканських, всеукраїнських.

Статус місцевих мають профспілки, що діють на підприємствах, в установах або організаціях однієї адміністративно-територіальної одини­ці (міста, району, села).

Статус обласних мають профспілки, організаційні ланки яких є в більшості адміністративно-територіальних одиниць однієї області, міст Києва та Севастополя; в більшості адміністративно-територіальних оди­ниць однієї області, міст Києва та Севастополя, де розташовані підпри­ємства, установи або організації певної галузі; об'єднують у профспілці членів профспілки, які працюють за даною професією чи фахом в облас­ті, містах Києві та Севастополі.

Статус регіональних мають профспілки, організаційні ланки яких є в більшості адміністративно-територіальних одиниць двох або більше об­ластей.

Статус всеукраїнських профспілок визначається за однією з таких ознак:

1)       наявність організаційних ланок профспілки в більшості адмініст­
ративно-територіальних одиниць України;

2)   наявність організаційних ланок профспілки в більшості тих адмі­
ністративно-територіальних одиниць України, де розташовані підприєм­
ства, установи або організації певної галузі, та які об'єднують членів
профспілок цієї галузі або членів профспілки певного фаху, професії;

3)   об'єднання у профспілці членів профспілки, які працюють за да­
ною професією чи фахом в Україні.

Професійні спілки, їх об'єднання у своїй діяльності незалежні від ор­ганів державної влади та органів місцевого самоврядування, роботодав­ців, інших громадських організацій, політичних партій, їм не підзвітні і не підконтрольні. Вони самостійно організовують свою діяльність, прово­дять збори, конференції, з'їзди, засідання утворених ними органів, інші заходи, які не суперечать законодавству.

Держава визнає профспілки повноважними представниками праців­ників і захисниками їх трудових, соціально-економічних прав та інтере­сів, співпрацює з профспілками в їх реалізації, сприяє профспілкам у встановленні ділових партнерських взаємовідносин з роботодавцями та їх об'єднаннями. Вона сприяє навчанню профспілкових кадрів, спільно з профспілками забезпечує підвищення рівня їх знань щодо правового та соціального захисту працівників.

Профспілки діють відповідно до законодавства та своїх статутів, які приймаються з'їздами, конференціями, установчими або загальними збо­рами членів профспілки відповідного рівня і не повинні суперечити за­конодавству України.

Статут (положення) профспілки має містити:

1)      статус та повну назву профспілки, її скорочену назву (за наявно­
сті), місцезнаходження її керівних органів (юридичну адресу);

2)      мету та завдання профспілки;

3)  умови і порядок прийняття в члени профспілки та вибуття з неї;

4)  права, обов'язки членів профспілки, умови, порядок та підстави
виключення з членів профспілки;

5)      територіальну, галузеву або фахову сферу діяльності;

6)  організаційну структуру профспілки, повноваження її організацій­
них ланок та керівних органів профспілки,  порядок формування їх
складу;

7)  умови, терміни, порядок скликання з'їздів, конференцій чи загаль­
них зборів членів профспілки та порядок прийняття ними рішень;

8)  порядок і терміни звітності виборних органів профспілки перед
членами профспілки, контроль за діяльністю виборних органів проф­
спілки;

9)  джерела надходження (формування) коштів профспілки та напря­
ми їх використання;

10)     порядок здійснення господарської діяльності, необхідної для ви­
конання статутних завдань профспілки;

11)     порядок внесення змін до статуту профспілки;

12)     умови та порядок припинення діяльності профспілки і вирішен­
ня майнових питань.

У статуті профспілки можуть бути передбачені й інші положення, що стосуються особливостей створення та функціонування певної профспіл­ки, якщо це не суперечить чинному законодавству.

Профспілки, їх об'єднання можуть припинити свою діяльність шля­хом реорганізації чи ліквідації (саморозпуску, примусового розпуску).

Рішення про реорганізацію чи ліквідацію (саморозпуск) приймається з'їздом (конференцією), загальними зборами відповідно до статуту (по­ложення) профспілки, об'єднання профспілок. Одночасно з прийняттям такого рішення з'їзд (конференція), загальні збори приймають рішення про використання майна та коштів профспілок, їх об'єднань, що залишилися після проведення всіх необхідних розрахунків, на статутні чи бла­годійні цілі.

Діяльність профспілок, їх об'єднань, яка порушує Конституцію та за­кони України, може бути заборонена за рішенням суду. Не допускається примусовий розпуск, припинення, а також заборона діяльності профспі­лок, їх об'єднань за рішенням будь-яких інших органів.

Профспілки, їх об'єднання здійснюють представництво і захист тру­дових, соціально-економічних прав та інтересів членів профспілок в ор­ганах державної влади та органах місцевого самоврядування, у відноси­нах з роботодавцями, а також з іншими об'єднаннями громадян. У питан­нях колективних інтересів працівників профспілки їх об'єднання здій­снюють представництво та захист інтересів працівників незалежно від їх членства у профспілках. У питаннях індивідуальних прав та інтересів своїх членів профспілки здійснюють представництво та захист у поряд­ку, передбаченому законодавством та їх статутами.

Профспілки, їх об'єднання мають право представляти інтереси своїх членів при реалізації ними конституційного права на звернення за захис­том своїх прав до судових органів, Уповноваженого Верховної Ради Ук­раїни з прав людини, а також міжнародних судових установ. Представ­ництво інтересів членів профспілки у взаємовідносинах з роботодавця­ми, органами державної влади та органами місцевого самоврядування здійснюється на основі системи колективних договорів та угод, а також відповідно до законодавства.

Профспілки, їх об'єднання ведуть колективні переговори, здійснюють укладання колективних договорів, генеральної, галузевих, регіональних, міжгалузевих угод від імені працівників у порядку, встановленому зако­нодавством.

Роботодавці, їх об'єднання, органи виконавчої влади, органи місцево­го самоврядування зобов'язані брати участь у колективних переговорах щодо укладання колективних договорів і угод.

Профспілки, їх об'єднання здійснюють контроль за виконанням ко­лективних договорів, угод. У разі порушення роботодавцями, їх об'єднан­нями, органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування умов колективного договору, угоди профспілки їх об'єднання мають пра­во направляти їм подання про усунення цих порушень, яке розглядаєть­ся у тижневий термін. У разі відмови усунути ці порушення або недосяг-нення згоди у зазначений термін профспілки мають право оскаржити не­правомірні дії або бездіяльність посадових осіб до суду.

Профспілки, їх об'єднання захищають право громадян на працю, бе­руть участь у розробленні та здійсненні державної політики у галузі тру­дових відносин, оплати праці, охорони праці, соціального захисту. Про­екти законів, які стосуються соціально-економічних відносин, подаються відповідними органами виконавчої влади з урахуванням пропозицій все­українських профспілок, їх об'єднань.

Профспілки, їх об'єднання мають право вносити пропозиції суб'єк­там права законодавчої ініціативи і відповідним органам державної влади про прийняття або внесення змін до законів та інших нормативно-право­вих актів, що стосуються соціально-трудової сфери. Вони мають право брати участь у розгляді органами виконавчої влади та органами місцево­го самоврядування, а також роботодавцями, їх об'єднаннями, іншими об'­єднаннями громадян своїх пропозицій.

Форми і системи оплати праці, норми праці, розцінки, тарифні сітки, схеми посадових окладів, умови запровадження та розміри надбавок, до­плат, премій, винагород та інших заохочувальних, компенсаційних і га­рантійних виплат встановлюються підприємствами у колективному дого­ворі з додержанням норм і гарантій, передбачених законодавством, гене­ральною та галузевими (регіональними) угодами. У разі якщо колектив­ний договір на підприємстві не укладено, власник або уповноважений ним орган зобов'язаний погодити ці питання з профспілковим органом.

Профспілки здійснюють громадський контроль за виплатою заробіт­ної плати, додержанням законодавства про працю та про охорону праці, створенням безпечних і нешкідливих умов праці, належних виробничих та санітарно-побутових умов, забезпеченням працівників спецодягом, спецвзуттям, іншими засобами індивідуального та колективного захисту. У разі загрози життю або здоров'ю працівників профспілки мають право вимагати від роботодавця негайного припинення робіт на робочих міс­цях, виробничих дільницях, у цехах та інших структурних підрозділах або на підприємстві в цілому на час, необхідний для усунення загрози життю або здоров'ю працівників.

Профспілки мають право на проведення незалежної експертизи умов праці, а також об'єктів виробничого призначення, що проектуються, бу­дуються чи експлуатуються, на відповідність їх нормативно-правовим ак­там з питань охорони праці, брати участь у розслідуванні причин нещас­них випадків і профзахворювань на виробництві та давати свої висновки про них.

Для здійснення цих функцій профспілки, їх об'єднання можуть ство­рювати служби правової допомоги та відповідні інспекції, комісії, затвер­джувати положення про них. Уповноважені представники профспілок мають право вносити роботодавцям подання, які є обов'язковими для розгляду роботодавцями, та одержувати від них аргументовані відповіді.

За чинним законовавством профспілки, їх об'єднання беруть участь у розробленні державної політики зайнятості населення, державних та територіальних програм зайнятості, проводять спільні консультації з цих проблем з роботодавцями, їх об'єднаннями, а також з органами виконав­чої влади та органами місцевого самоврядування, пропонують заходи щодо соціального захисту членів профспілок, які вивільняються в ре­зультаті реорганізації або ліквідації підприємств, установ, організацій, здійснюють контроль за виконанням законодавства про зайнятість.

Ліквідація, реорганізація підприємств, зміна форм власності або част­кове зупинення виробництва, що тягнуть за собою скорочення чисель­ності або штату працівників, погіршення умов праці, можуть здійснюва­тися тільки після завчасного надання профспілкам інформації з цього питання, включаючи інформацію про причини наступних звільнень, про кількість і категорії працівників, яких це може стосуватися, про терміни проведення звільнення. Роботодавець не пізніше трьох місяців з часу прийняття рішення проводить консультації з профспілками про заходи щодо запобігання звільненню чи зведенню кількості працівників, яких воно стосується, до мінімуму або пом'якшення несприятливих наслідків будь-якого звільнення.

Профспілки, їх об'єднання беруть участь у визначенні головних кри­теріїв життєвого рівня, прожиткового мінімуму, а також мінімальних розмірів заробітної плати, пенсій, соціальних виплат, політики ціноутво­рення, розробці соціальних програм, спрямованих на створення умов, які забезпечують гідне життя і вільний розвиток людини та соціальний за­хист у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втра­ти годувальника, безробіття, а також у старості та в інших випадках, пе­редбачених законом.

Профспілки, їх об'єднання управляють державним соціальним стра­хуванням, а із введенням в дію законів України з окремих видів держав­ного соціального страхування відповідно до Основ законодавства Украї­ни про загальнообов'язкове державне соціальне страхування як представ­ники застрахованих осіб за принципами соціального партнерства беруть участь в управлінні державним соціальним страхуванням.

Профспілки представляють права та інтереси працівників у відноси­нах з роботодавцем в управлінні підприємствами, установами, організа­ціями, а також у ході приватизації об'єктів державної та комунальної власності, беруть участь у роботі комісій з приватизації. Роботодавці зо­бов'язані брати участь у заходах профспілок щодо захисту трудових та соціально-економічних прав на їх запрошення.

Профспілки, їх об'єднання мають право на організацію та проведення страйків, зборів, мітингів, походів і демонстрацій на захист трудових і со­ціально-економічних прав та інтересів працівників відповідно до закону.

Для вирішення актуальних проблем профспілкового руху, підготов­ки, перепідготовки та підвищення кваліфікації профспілкових кадрів, з метою захисту прав та інтересів членів профспілок профспілки та їх об'­єднання мають право за рахунок власних коштів створювати навчальні, культурно-освітні заклади, дослідні, соціально-аналітичні установи, а та­кож правові, статистичні, соціологічні навчальні центри та центри неза­лежних експертиз.

З метою реалізації статутних завдань профспілки, їх об'єднання, які є юридичними особами, можуть здійснювати необхідну господарську та фінансову діяльність шляхом створення у встановленому законодавством порядку підприємств, установ або організацій із статусом юридич­ної особи, формувати відповідні фонди, кредитні спілки.

Фінансовий контроль за коштами профспілок органами виконавчої влади не здійснюється, за винятком контролю за коштами від підприєм­ницької діяльності.

Втручання у статутну діяльність профспілок, їх об'єднань органів державної влади, громадських організацій не допускається, крім випад­ків, передбачених законами України.

Позбавлення профспілок права власності, а також права володіння та користування майном, переданим їм у господарське відання, може мати місце лише за рішенням суду на підставах, визначених законами.

Важливими суб'єктами адміністративного права є органи самооргані­зації громадян. До них належать громадські селищні, сільські, вуличні, квартальні комітети, батьківські комітети в школах, різноманітні громад­ські ради при установах культури і охорони здоров'я (ради клубів, кіно­театрів, поліклінік тощо), ради громадськості мікрорайонів, ради громад­ських пунктів охорони порядку, товариські суди, народні дружини тощо. Усі вони є ланцюгами широкого і розгалуженого механізму місцевого са­моврядування.

Призначення цих органів полягає в активному сприянні роботі міс­цевих державних адміністрацій, місцевих рад, їх виконавчих комітетів з обслуговування населення, підтримання громадського порядку, здійснен­ня контролю.

В основі утворення та функціонування органів самоорганізації гро­мадян лежать демократичні принципи: законності, виборності, змінюва­ності, підзвітності зборам (зібранню) громадян, гласності, участі населен­ня в їх роботі.

Як суб'єкти адміністративного права вони керуються Конституцією України, законодавством України, положеннями про відповідні органи самоорганізації, рішеннями місцевих органів державної виконавчої влади і місцевого самоврядування, рішеннями зборів (зібрань) громадян або їх представників.

Завдання цих формувань, їх компетенція, форми і методи діяльності детально регламентуються в положеннях про них.

Так, ради громадських пунктів охорони порядку відповідно до Поло­ження про ці формування, аналізують стан громадського порядку в мік­рорайоні; розробляють заходи щодо його підтримання, які здійснюються організаціями, що функціонують на даній території, розглядають на своїх засіданнях дії правопорушників, проводять правову пропаганду, вносять пропозиції до державних органів, сприяють органам внутрішніх справ у залученні жителів мікрорайону до охорони громадського порядку.