11.1. Управління охороною здоров'я

Охорона здоров'я — це система заходів, спрямованих на забезпечення збереження і розвитку фізіологічних і психологічних функцій, оптимальної працездатності та соціальної активності людини за максимальної біоло­гічно можливої індивідуальної тривалості життя.

Кожна людина має природне невід'ємне і непорушне право на охоро­ну здоров'я.

Суспільство і держава відповідальні перед нинішнім і майбутніми поколіннями за рівень здоров'я і збереження генофонду народу України, забезпечують пріоритетність охорони здоров'я в діяльності держави, по­ліпшення умов праці, навчання, побуту та відпочинку населення, роз­в'язання екологічних проблем, вдосконалення медичної допомоги і за­провадження здорового способу життя.

Стаття 3 Конституції України наголошує, що здоров'я людини є од­нією з найвищих соціальних цінностей, забезпечення якої — один з го­ловних обов'язків держави.

Подальші її норми визначають, що кожен має право на охорону здо­ров'я, медичну допомогу та медичне страхування. Вона встановлює, що охорона здоров'я забезпечується державним фінансуванням відповідних соціально-економічних, медико-санітарних і оздоровчо-профілактичних програм. Держава створює умови для ефективного та доступного для всіх громадян медичного обслуговування, а у державних і комунальних закладах охорони здоров'я медична допомога надається безплатно.

Конституційними нормами також закріплено, що існуюча мережа лі­кувальних закладів не може бути скорочена і держава сприяє їх розвит­кові незалежно від форми власності.

Виходячи з Конституції України держава гарантує всім громадянам реалізацію їх прав у галузі охорони здоров'я шляхом:

а) створення розгалуженої мережі закладів охорони здоров'я;

б)  організації та проведення системи державних і громадських захо­
дів щодо охорони та зміцнення здоров'я;

в) подання всім громадянам гарантованого рівня медико-санітарної
допомоги в обсязі, що встановлюється Кабінетом Міністрів України;

г) здійснення державного і по можливості громадського контролю та
нагляду в галузі охорони здоров'я;

д) організації державної системи збирання, обробки й аналізу соці­
альної, екологічної та спеціальної медичної статистичної інформації;

е) встановлення відповідальності за порушення прав і законних інте­
ресів громадян у галузі охорони здоров'я.

Основними принципами, на яких базується діяльність державних та недержавних організацій і установ щодо охорони здоров'я в Україні, є:

—визнання охорони здоров'я пріоритетним напрямом діяльності сус­
пільства і держави, одним з головних чинників виживання та розвитку
народу України;

—додержання прав і свобод людини та громадянина в галузі охорони
здоров'я та забезпечення пов'язаних з ними державних гарантій;

—гуманістична спрямованість, забезпечення пріоритету загально­
людських цінностей над класовими, національними, груповими або інди­
відуальними  інтересами,  підвищений  медико-соціальний  захист  най­
більш вразливих верств населення;

—рівноправність громадян, демократизм і загальнодоступність ме­
дичної допомоги та інших послуг у галузі охорони здоров'я;

—відповідність завданням і рівню соціально-економічного та куль­
турного розвитку суспільства, наукова обгрунтованість, матеріально-тех­
нічна і фінансова забезпеченість;

—орієнтація на сучасні стандарти здоров'я та медичної допомоги, по­
єднання вітчизняних традицій і досягнень зі світовим досвідом у галузі
охорони здоров'я;

— запобіжно-профілактичний  характер,  комплексний  соціальний,
екологічний та медичний підхід до охорони здоров'я;

—багатоукладність економіки охорони здоров'я і багатоканальність її
фінансування, поєднання державних гарантій з демонополізацією та зао­
хоченням підприємництва і конкуренції;

—децентралізація державного управління, розвиток самоврядування
закладів та самостійності працівників охорони здоров'я на правовій і до­
говірній основі.

Основи законодавства України про охорону здоров'я, конкретизуючи норми Конституції України, встановлюють, що право громадян на охоро­ну здоров'я передбачає:

а) життєвий рівень, включаючи їжу, одяг, житло, медичний догляд та
соціальне обслуговування і забезпечення, який є необхідним для підтри­
мання здоров'я людини;

б) безпечне для життя і здоров'я навколишнє природне середовище;

в) санітарно-епідемічне благополуччя території та населеного пункту,
де громадянин проживає;

г) безпечні та здорові умови праці, навчання, побуту та відпочинку;

д) кваліфіковану медико-санітарну допомогу, включаючи вільний ви­
бір лікаря і закладу охорони здоров'я;

е) достовірну та своєчасну інформацію про стан свого здоров'я і здо­
ров'я населення, включаючи існуючі й можливі фактори ризику та їх сту­
пінь;

є) участь в обговоренні проектів законодавчих актів і внесення про­позицій щодо формування державної політики в галузі охорони здоров'я;

ж) участь в управлінні охороною здоров'я та проведенні громадської
експертизи з цих питань у порядку, передбаченому законодавством;

з) можливість об'єднання в громадські організації з метою сприяння
охороні здоров'я;

й) правовий захист від будь-яких незаконних форм дискримінації, пов'язаних зі станом здоров'я;

і) відшкодування заподіяної здоров'ю шкоди;

ї) оскарження неправомірних рішень і дій працівників закладів та ор­ганів охорони здоров'я;

й) можливість проведення незалежної медичної експертизи у разі незгоди громадянина з висновками державної медичної експертизи, за­стосування до нього заходів примусового лікування та в інших випадках, якщо діями працівників охорони здоров'я можуть бути ущемлені загаль­новизнані права людини і громадянина.

Основу державної політики охорони здоров'я формує Верховна Рада України шляхом закріплення конституційних і законодавчих засад охо­рони здоров'я, визначення її мети, головних завдань, напрямів, принци­пів і пріоритетів, встановлення нормативів і обсягів бюджетного фінан­сування, створення системи відповідних кредитно-фінансових, податко­вих, митних та інших регуляторів, затвердження переліку комплексних і цільових загальнодержавних програм охорони здоров'я.

Для вирішення питань формування державної політики охорони здо­ров'я при Верховній Раді України можуть створюватися дорадчі та екс­пертні органи з провідних фахівців у галузі охорони здоров'я та пред­ставників громадськості. Порядок створення та діяльності цих органів визначається Верховною Радою України.

Складовою державної політики охорони здоров'я в Україні є місцеві та регіональні комплексні та цільові програми, що формуються Верхов­ною Радою Автономної Республіки Крим, органами місцевого й регіо­нального самоврядування та відображають специфічні потреби охорони здоров'я населення, яке проживає на відповідних територіях.

Реалізація державної політики охорони здоров'я покладається на ор­гани державної виконавчої влади.

Особливу роль у цьому процесі відіграє Президент України. Його щорічна доповідь Верховній Раді передбачає звіт про стан реалізації дер­жавної політики в галузі охорони здоров'я.

Президент України виступає гарантом права громадян на охорону здоров'я, забезпечує виконання законодавства щодо охорони здоров'я че­рез систему органів державної виконавчої влади, проводить у життя дер­жавну політику охорони здоров'я та здійснює інші повноваження, перед­бачені Конституцією України.

Кабінет Міністрів України організує розробку та здійснення комп­лексних і цільових загальнодержавних програм, створює економічні, пра­вові та організаційні механізми, що стимулюють ефективну діяльність у галузі охорони здоров'я, забезпечує розвиток мережі закладів охорони здоров'я, укладає міжурядові угоди і координує міжнародне співробіт­ництво з питань охорони здоров'я, а також у межах своєї компетенції здійснює інші повноваження, покладені на органи державної виконавчої влади в галузі охорони здоров'я.

Міністерства та інші центральні органи державної виконавчої влади в межах своєї компетенції розробляють програми і прогнози в галузі охо­рони здоров'я, визначають єдині науково обгрунтовані державні стандар­ти, критерії та вимоги, що мають сприяти охороні здоров'я населення, формують і розміщують державні замовлення з метою матеріально-тех­нічного забезпечення галузі, здійснюють державний контроль і нагляд та іншу виконавчо-розпорядчу діяльність у галузі охорони здоров'я.

Рада міністрів Автономної Республіки Крим, місцеві державні адмі­ністрації, органи місцевого самоврядування реалізують державну політи­ку охорони здоров'я в межах своїх повноважень, передбачених законо­давством.

Головним (провідним) органом у системі центральних органів вико­навчої влади в галузі охорони здоров'я є Міністерство охорони здо­ров'я України, яке забезпечує реалізацію державної політики у сферах охорони здоров'я, санітарного та епідемічного благополуччя населення, створення, виробництва, контролю якості та реалізації лікарських засобів і виробів медичного призначення.

Основними завданнями Міністерства охорони здоров'я України є:

—забезпечення реалізації державної політики у сферах охорони здо­
ров'я, санітарного та епідемічного благополуччя населення, створення,
виробництва, контролю якості та реалізації лікарських засобів і виробів
медичного призначення;

—розроблення, координація та контроль за виконанням державних
програм розвитку охорони здоров'я, зокрема профілактики захворювань,
подання медичної допомоги, розвитку медичної та мікробіологічної про­
мисловості;

—організація подання державними та комунальними закладами охо­
рони здоров'я безплатної медичної допомоги населенню;

—організація подання медичної допомоги в невідкладних та екстре­
мальних ситуаціях, здійснення в межах своєї компетенції заходів, пов'я­
заних з подоланням наслідків Чорнобильської катастрофи;

—     розроблення заходів щодо профілактики та зниження захворюва­
ності, інвалідності та смертності населення;

—організація разом з Національною академією наук України, Акаде­
мією медичних наук України наукових досліджень з пріоритетних на­
прямів розвитку медичної науки.

Міністерство охорони здоров'я України відповідно до покладених на нього завдань:

1)     забезпечує в межах своєї компетенції додержання закладами охо­
рони здоров'я, установами і закладами державної санітарно-епідеміоло­
гічної служби Міністерства, іншими підприємствами, установами та ор­
ганізаціями права громадян на охорону здоров'я;

2)     готує пропозиції стосовно визначення пріоритетних напрямів роз­
витку охорони здоров'я, розробляє та організовує реалізацію державних
комплексних та цільових програм охорони здоров'я;

3)     бере участь у формуванні та реалізації інвестиційної політики у
сфері охорони здоров'я;

4)  здійснює міжвідомчу координацію щодо боротьби із захворюван­
ням на СНІД;

5)     бере участь у формуванні та реалізації антимонопольної політики
у сфері охорони здоров'я;

6)  організовує та здійснює відповідно до законодавства державну ак­
редитацію закладів охорони здоров'я;

7)     здійснює координацію діяльності закладів охорони здоров'я, орга­
нів, установ і закладів державної санітарно-епідеміологічної служби, нау­
ково-дослідних установ незалежно від їх підпорядкування і форми влас­
ності щодо питань діагностики, лікування і профілактики захворювань,
формування здорового способу життя;

8)  здійснює заходи щодо розвитку підприємництва у сфері охорони
здоров'я;

9)  здійснює контроль і нагляд за додержанням санітарного законо­
давства, державних стандартів, критеріїв та вимог, спрямованих на забез­
печення санітарного та епідемічного благополуччя населення;

10)    забезпечує відповідно до законодавства проведення державної са­
нітарно-гігієнічної експертизи;

11)    вивчає, аналізує і прогнозує показники стану здоров'я населення
залежно від стану середовища життєдіяльності людини; бере участь у
розробці заходів, спрямованих на недопущення шкідливого впливу фак­
торів довкілля на здоров'я людини;

12)    бере участь у визначенні заходів та проведенні разом з централь­
ними та місцевими органами виконавчої влади, органами місцевого само­
врядування роботи із запобігання хворобам, а також зниження захворю­
ваності, інвалідності та смертності населення;

13)    готує пропозиції щодо забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення, запобігання занесенню та поширенню на території України особливо небезпечних (у тому числі карантинних) інфек­ційних хвороб;

14)      здійснює контроль за усуненням причин і умов виникнення та
поширення інфекційних хвороб, масових неінфекційних захворювань,
отруєнь та радіаційних уражень людей;

15)      бере участь у розробленні державних соціальних нормативів у
сфері охорони здоров'я, затверджує відповідні норми та нормативи у цій
сфері;

16)      затверджує відповідно до законодавства державні санітарні нор­
ми, правила, гігієнічні нормативи; встановлює в межах своєї компетенції
державні стандарти якості лікарських засобів, імунобіологічних препара­
тів, питної води, медичної техніки та виробів медичного призначення; бе­
ре участь у розробці та введенні в дію екологічних нормативів та норм
радіаційної безпеки;

17)      погоджує у встановленому законодавством порядку всі державні
стандарти, технічні умови, промислові зразки, іншу нормативно-технічну
документацію об'єктів, які можуть мати шкідливий вплив на здоров'я на­
селення;

18)      затверджує переліки важких робіт, робіт із шкідливими і небез­
печними умовами праці, на яких забороняється застосування праці жінок
та неповнолітніх, а також підіймання і переміщення ними важких речей;

19)      забезпечує проведення медико-соціальної експертизи втрати пра­
цездатності та надання реабілітаційної допомоги населенню;

20)  здійснює організаційно-методичне керівництво та координацію
роботи державної служби медицини катастроф;

21)  у межах своєї компетенції регулює діяльність, пов'язану з транс­
плантацією органів та інших анатомічних матеріалів людині;

22)  організовує визначення рівня доз опромінення осіб, які постраж­
дали внаслідок Чорнобильської катастрофи; розробляє рекомендації що­
до встановлення для громадян, які постраждали внаслідок Чорнобиль­
ської катастрофи, додаткових норм раціонального харчування у спеціалі­
зованих лікувальних, лікувально-санаторних і курортних закладах;

23)  бере участь разом з відповідними центральними і місцевими ор­
ганами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування у здій­
сненні державного регулювання радіаційної безпеки, у складанні екс­
пертних висновків щодо визначення категорій зон радіоактивного за­
бруднення територій;

24)  організовує науково-методичне забезпечення судово-медичної та
судово-психіатричної експертної діяльності закладів охорони здоров'я;

25)  забезпечує здійснення реєстрації та контролю за виробництвом,належним режимом зберігання і реалізації, якістю лікарських засобів,імунобіологічних препаратів, медичної техніки та виробів медичного призначення, підтримує обов'язковий їх асортимент, у тому числі необхідний запас на випадок стихійного лиха, катастроф, епідемічних захво­рювань;

26)        організовує забезпечення населення лікарськими засобами, ін­
формує працівників закладів охорони здоров'я і населення про лікарські
засоби та імунобіологічні препарати, дозволені до застосування;

27)        визначає вимоги до професійної підготовки, перепідготовки та
підвищення кваліфікації медичних і фармацевтичних працівників, за­
тверджує номенклатуру медичних та фармацевтичних спеціальностей і
посад тощо.

Рішення МОЗ України, прийняті в межах його повноважень, є обов'язковими для виконання центральними та місцевими органами ви­конавчої влади, органами місцевого самоврядування, підприємствами, установами, організаціями всіх форм власності та громадянами.

МОЗ України очолює Міністр, якого призначає на посаду та звільняє з посади у встановленому законодавством порядку Президент України.

Організаційне, експертно-аналітичне, правове, інформаційне, матері­ально-технічне та інше забезпечення діяльності МОЗ України здійсню­ється Державним секретарем.

Державного секретаря призначає на посаду за поданням Прем'єр-мі­ністра України та звільняє з посади Президент України. Державний сек­ретар підзвітний і підконтрольний Міністрові. Державний секретар має першого заступника та заступників, яких призначає на посади за подан­ням Прем'єр-міністра України та звільняє з посад Президент України. Державний секретар, його перший заступник і заступники призначають­ся на посади на строк повноважень Президента України. Державний сек­ретар розподіляє за погодженням з Міністром обов'язки між першим за­ступником і заступниками Державного секретаря, визначає ступінь їх відповідальності.

Для погодженого вирішення питань, що належать до компетенції МОЗ України, обговорення найважливіших напрямів його діяльності та питань розвитку галузі у Міністерстві утворюється колегія у складі Мі­ністра (голова колегії), Державного секретаря, його першого заступника та заступників (за посадою), а також керівних працівників структурних підрозділів МОЗ України.

До складу колегії можуть входити керівники інших центральних ор­ганів виконавчої влади, а також закладів охорони здоров'я, установ і за­кладів державної санітарно-епідеміологічної служби, інших підприємств, установ та організацій, що належать до сфери управління МОЗ України.

Члени колегії затверджуються та звільняються від обов'язків Кабіне­том Міністрів України за поданням Міністра.

У складі МОЗ України Кабінетом Міністрів України можуть бути утворені урядові органи державного управління (департаменти, служби, інспекції).

Для розгляду наукових рекомендацій та пропозицій щодо головних напрямів розвитку медичної науки, обговорення найважливіших програм з питань охорони здоров'я в Міністерстві можуть утворюватися вчена медична рада, інші консультативні та дорадчі органи. Склад цих органів і положення про них затверджує Міністр.

МОЗ України здійснює свої повноваження безпосередньо, а також через управління охорони здоров'я місцевих державних адміністрацій.

При Міністерстві охорони здоров'я можуть утворюватись і діяти ор­гани виконавчої влади. Таким органом, наприклад, є Комітет з контро­лю за наркотиками.

Основними завданнями Комітету є:

—участь у формуванні державної політики у сфері обігу в Україні
наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів і прекурсорів;

—здійснення контролю за порядком обігу наркотичних засобів, пси­
хотропних речовин і прекурсорів;

—взаємодія з Міжнародним комітетом з контролю за наркотиками,
Радою і Комісією з наркотичних засобів ООН, які займаються проблема­
ми обігу наркотичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів.

У ході виконання покладених на нього завдань Комітет:

— взаємодіє з МВС, СБУ, Генеральною прокуратурою, Міністер­
ством юстиції, іншими центральними органами державної виконавчої
влади, органами Автономної Республіки Крим, місцевими органами дер­
жавної виконавчої влади та органами місцевого самоврядування, а також
з відповідними органами інших держав;

— готує матеріали до проекту щорічної доповіді Уряду України про
додержання міжнародних угод та Конвенцій ООН з питань обігу нарко­
тичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів;

— інформує відповідні міністерства і відомства про заяви урядів ін­
ших країн, які відповідно до міжнародних Конвенцій ООН забороняють
ввезення на свою територію наркотичних засобів і психотропних речо­
вин;

— консультує відповідні міністерства та відомства, на запити судово-
слідчих органів робить висновки з питань судово-фармацевтичної екс­
пертизи наркотичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів;

— готує та подає Міжнародному комітетові з контролю за наркотика­
ми статистичні звіти про обіг в Україні наркотичних, психотропних ре­
човин і прекурсорів;

— дає оцінку новим методам експертизи наркотичних засобів і пси­
хотропних речовин, погоджує офіційні інструкції та методичні вказівки з
цих питань;

— розглядає номенклатуру нових лікарських засобів і забезпечує
контроль за тими, які можуть бути небезпечними з точки зору патологіч­
ного звикання та можливості виникнення наркоманії;

— на основі даних наркологічної служби МОЗ, правоохоронних органів виявляє, здійснює експертизу, реєструє, заносить у відповідні кла­сифікаційні таблиці переліку психотропні лікарські засоби, їх аналоги чи кустарне виготовлені препарати, що стали об'єктом зловживання окре­мими громадянами;

— створює та забезпечує ефективне функціонування комп'ютерної
системи нагляду за переміщенням наркотичних засобів, психотропних
речовин, прекурсорів у межах України;

— бере участь у проведенні загальнодержавних науково-практичних
проектів та координує науково-дослідну діяльність у галузі контролю за
обігом наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів і прекур­
сорів;

— вивчає досвід зарубіжних країн у здійсненні контролю за нарко­
тичними засобами, психотропними речовинами і прекурсорами, бере
участь в організації та проведенні міжнародних симпозіумів, конферен­
цій, семінарів тощо;

— забезпечує професійну підготовку працівників і спеціалістів комі­
тету;

— здійснює обстеження виробничих, складських, торговельних та ін­
ших приміщень підприємств, установ та організацій, які використову­
ються для виготовлення, зберігання, реалізації, використання наркотич­
них засобів, психотропних речовин і прекурсорів, що перебувають під
контролем;

— зобов'язує керівників та інших посадових осіб підприємств, уста­
нов і організацій усувати виявлені порушення законодавства про поря­
док обігу наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів і пре­
курсорів, здійснювати контроль за їх виконанням.

Комітет має право:

— перевіряти не менше ніж один раз на рік підприємства, установи і
організації, які здійснюють діяльність у сфері обігу наркотичних засобів,
психотропних речовин і прекурсорів;

— зупиняти дію або приймати рішення про анулювання ліцензії чи
сертифіката, виданих Комітетом, або порушувати питання перед іншими
державними органами, що видали ліцензію, про зупинення дії або анулю­
вання ліцензії на здійснення діяльності у сфері обігу наркотичних засо­
бів, психотропних речовин і прекурсорів у разі повторного чи грубого по­
рушення порядку її здійснення;

— безперешкодно використовувати у службових цілях засоби зв'язку,
що належать підприємствам, установам і організаціям, зайнятим у сфері
обігу наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів і пре­
курсорів;

— вимагати від керівників підприємств, установ і організацій, що здійснюють діяльність у сфері обігу наркотичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів, проведення щоквартальної інвентаризації наркотичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів, які є у їх розпоря­дженні, і подання Комітетові відповідних звітів;

—залучати фахівців підприємств, установ і організацій (за погоджен­
ням з їх керівниками) до розгляду питань, пов'язаних з обігом наркотич­
них засобів, психотропних речовин і прекурсорів;

—скликати у встановленому порядку наради, проводити конференції
та семінари з питань, що належать до компетенції Комітету;

—представляти інтереси України у Міжнародному комітеті з контро­
лю за наркотиками та інших спеціалізованих міжнародних організаціях у
межах повноважень, наданих йому МОЗ;

—самостійно встановлювати прямі зв'язки з іноземними організація­
ми, відряджати за кордон своїх працівників, залучати до співробітництва
іноземних громадян.

Якщо під час контролю за обігом наркотичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів у діях осіб виявлено ознаки адміністративного правопорушення чи злочину, Комітет надсилає інформацію або подає матеріали до відповідних правоохоронних органів, що проводять бороть­бу з незаконним обігом наркотичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів.

Комітет у межах своїх повноважень на основі та на виконання зако­нодавства України видає накази, організує і контролює їх виконання.

У випадках, передбачених законодавством України, рішення Коміте­ту є обов'язковими для виконання міністерствами, Урядом Автономної Республіки Крим, місцевими органами державної виконавчої влади і ор­ганами місцевого самоврядування, підприємствами, організаціями та гро­мадянами.

Комітет очолює голова, який призначається Міністром охорони здо­ров'я. Він діє у межах своїх повноважень і представляє інтереси Комітету у державних органах, установах і організаціях, а також у відносинах з ук­раїнськими та іноземними фізичними і юридичними особами. Голова розпоряджається майном і коштами Комітету в межах повноважень, на­даних йому МОЗ.

Для здійснення покладених на Комітет завдань в Автономній Рес­публіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі діють уповноважені Комітету.

Для погодженого вирішення питань, що належать до компетенції Ко­мітету, обговорення найважливіших напрямів його діяльності у Комітеті утворюється рада, у складі голови Комітету (голова ради), заступників голови за посадою, вчених секретарів, голів спеціалізованих експертних комісій, керівників відділів, головних спеціалістів, представників МВС, СБУ, Генеральної прокуратури, Держкомкордону, Держмитслужби і Мі­ністерства юстиції. Персональний склад ради затверджується Міністром охорони здоров'я. Порядок роботи ради встановлюється наказом голови Комітету.

Безпосередню охорону здоров'я населення забезпечують санітарно-профілактичні, лікувально-профілактичні, фізкультурно-оздоровчі, сана­торно-курортні, аптечні, науково-медичні та інші заклади охорони здо­ров'я.

Заклади охорони здоров'я створюються підприємствами, установа­ми та організаціями з різними формами власності, а також приватними особами за наявності необхідної матеріально-технічної бази і кваліфіко­ваних фахівців. Порядок і умови створення закладів охорони здоров'я, державної реєстрації та акредитації цих закладів, а також порядок ліцен­зування медичної та фармацевтичної практики визначаються актами за­конодавства України.

Заклад охорони здоров'я здійснює свою діяльність на підставі стату­ту, що затверджується власником або уповноваженим ним органом.

Незалежно від юридичного статусу закладу охорони здоров'я керів­ництво ним може здійснювати тільки особа, яка відповідає встановленим державою єдиним кваліфікаційним вимогам. Керівникові закладу охоро­ни здоров'я має бути забезпечена незалежність у вирішенні всіх питань, пов'язаних з охороною здоров'я.

Кабінет Міністрів України та уповноважені ним органи, а також у межах своїх повноважень органи місцевого самоврядування мають право вирішувати питання щодо припинення діяльності будь-якого закладу охорони здоров'я у разі порушення ним законодавства про охорону здо­ров'я, невиконання державних вимог щодо якості медичної допомоги та іншої діяльності в галузі охорони здоров'я або вчинення дій, що супе­речать його статуту.

Держава сприяє розвитку наукових досліджень у галузі охорони здо­ров'я і впровадженню їх результатів у діяльність закладів і працівників охорони здоров'я. Дослідження, що проводяться академічними наукови­ми установами, навчальними закладами та іншими науковими установа­ми і підрозділами або окремими науковцями, фінансуються на конкурс­ній основі з державного бюджету, а також за рахунок будь-яких інших джерел фінансування, що не суперечать законодавству.

Всі державні програми у галузі охорони здоров'я та найважливіші за­ходи щодо їх здійснення підлягають обов'язковій попередній науковій експертизі у провідних національних і міжнародних установах, визначе­них Кабінетом Міністрів України.

Вищою науковою медичною установою України є Академія медичних наук України.

Органи та заклади охорони здоров'я зобов'язані сприяти реалізації права громадян на участь в управлінні охороною здоров'я і проведенні громадської експертизи з цих питань.

При органах та закладах охорони здоров'я можуть створюватися гро­мадські консультативні або наглядові ради, які сприятимуть їх діяльності та забезпечуватимуть інформованість населення і громадський контроль в галузі охорони здоров'я.

У визначенні змісту та шляхів виконання загальнодержавних та міс­цевих програм охорони здоров'я, здійсненні відповідних конкретних за­ходів, вирішенні кадрових, наукових та інших проблем організації дер­жавної діяльності в цій галузі можуть брати участь фахові громадські ор­ганізації працівників охорони здоров'я та інші об'єднання громадян, в то­му числі міжнародні.

Держава забезпечує життєвий рівень населення, включаючи їжу, одяг, житло, медичний догляд, соціальне обслуговування і забезпечення, який є необхідним для підтримання його здоров'я.

З цією метою на основі науково обгрунтованих медичних, фізіологіч­них і санітарно-гігієнічних вимог встановлюються єдині мінімальні нор­ми заробітної плати, пенсій, стипендій, соціальної допомоги та інших до­ходів населення, організується натуральне, в тому числі безплатне, забез­печення найуразливіших верств населення продуктами харчування, одя­гом, ліками та іншими предметами першої необхідності, здійснюється комплекс заходів щодо задоволення життєвих потреб біженців, безпри­тульних та інших осіб, які не мають певного місця проживання, безплат­но надаються медична допомога та соціальне обслуговування особам, які перебувають у важкому матеріальному становищі, загрозливому для їх життя і здоров'я.

Медичні, фізіологічні та санітарно-гігієнічні вимоги щодо життєвого рівня населення затверджуються Верховною Радою України.

Санітарно-епідемічне благополуччя територій і населених пунктів за­безпечується системою державних стимулів і регуляторів, спрямованих на суворе додержання санітарно-гігієнічних і санітарно-протиепідеміч­них правил та норм, комплексом спеціальних санітарно-гігієнічних і са­нітарно-протиепідемічних заходів та організацією державного санітарно­го нагляду.

В Україні встановлюються єдині санітарно-гігієнічні вимоги до пла­нування і забудови населених пунктів; будівництва і експлуатації про­мислових та інших об'єктів; очистки та знешкодження промислових і ко­мунально-побутових викидів, відходів і покидьків; утримання та вико­ристання жилих, виробничих і службових приміщень та територій, на яких вони розташовані; організації харчування та водопостачання насе­лення; виробництва, застосування, зберігання, транспортування та захо-ронення радіоактивних, отруйних і сильнодіючих речовин; утримання і забою свійських та диких тварин, а також до іншої діяльності, що може загрожувати санітарно-епідемічному благополуччю територій і населе­них пунктів.

З метою забезпечення сприятливих для здоров'я умов праці, навчан­ня, побуту та відпочинку, високого рівня працездатності, профілактики травматизму та професійних захворювань, отруєнь і відвернення іншої можливої шкоди для здоров'я встановлюються єдині санітарно-гігієнічні вимоги до організації виробничих та інших процесів, пов'язаних з діяль­ністю людей, а також до якості машин, обладнання, будівель, споживчих товарів та інших об'єктів, які можуть мати шкідливий вплив на здоров'я. Всі державні стандарти, технічні умови та промислові зразки обов'язково погоджуються з органами охорони здоров'я в порядку, встановленому за­конодавством.

Власники й керівники підприємств, установ і організацій зобов'язані забезпечити в їх діяльності виконання правил техніки безпеки, виробни­чої санітарії та інших вимог щодо охорони праці, передбачених законо­давством про працю, не допускати шкідливого впливу на здоров'я людей та навколишнє середовище.

Держава забезпечує нагляд і контроль за створенням сприятливих для здоров'я умов праці, навчання, побуту і відпочинку, сприяє громад­ському контролю з цих питань.

Медичні працівники зобов'язані подавати першу невідкладну допо­могу при нещасних випадках і гострих захворюваннях. Медична допомо­га забезпечується службою швидкої медичної допомоги або найближчи­ми лікувально-профілактичними закладами незалежно від відомчої під­порядкованості та форм власності з подальшим відшкодуванням витрат.

У невідкладних випадках, якщо подання медичної допомоги через відсутність медичних працівників на місці неможливе, підприємства, установи, організації та громадяни зобов'язані надавати транспорт для перевезення хворого до лікувально-профілактичного закладу. В цих ви­падках першу невідкладну допомогу також повинні надавати співробіт­ники міліції, пожежної охорони, аварійних служб, водії транспортних за­собів і представники інших професій, на яких цей обов'язок покладено законодавством і службовими інструкціями.

У разі загрози життю хворого медичні працівники та інші громадяни мають право використати будь-який наявний транспортний засіб для проїзду до місця перебування хворого з метою надання невідкладної до­помоги або транспортування його в найближчий лікувально-профілак­тичний заклад.

Надання безплатної допомоги громадянам в екстремальних ситуаці­ях (стихійне лихо, катастрофи, аварії, масові отруєння, епідемії, епізоотії, радіаційне, бактеріологічне і хімічне забруднення тощо) покладається на­самперед на спеціалізовані бригади постійної готовності служби екстре­ної медичної допомоги з відшкодуванням необхідних витрат місцевих за­кладів охорони здоров'я у повному обсязі за рахунок централізованих фондів.

Громадянам, які під час невідкладної або екстремальної ситуації бра­ли участь у рятуванні людей і сприяли наданню медичної допомоги, га­рантується у разі потреби в порядку, встановленому законодавством, безплатне лікування та матеріальна компенсація шкоди, заподіяної їх здо­ров'ю та майну.

Відповідальність за несвоєчасне та неякісне забезпечення надання медичної допомоги, що призвело до тяжких наслідків, несуть органи вла­ди і спеціальні заклади, які обслуговують лікувальні заклади.

На заклади охорони здоров'я покладено виконання експертних функ­цій щодо: а)експертизи тимчасової непрацездатності громадян; б) вій­ськово-лікарської експертизи; в) судово-медичної і судово-психіатричної експертизи; г) патологоанатомічних розтинів трупів.

Експертиза тимчасової непрацездатності громадян здійснюється у закладах охорони здоров'я лікарем або комісією лікарів, які встановлю­ють факт необхідності надання відпустки у зв'язку з хворобою, каліцт­вом, вагітністю та пологами, для догляду за хворим членом сім'ї, у період карантину, для протезування, санаторно-курортного лікування, визнача­ють необхідність і строки тимчасового переведення працівника у зв'язку з хворобою на іншу роботу у встановленому порядку, а також приймають рішення щодо направлення на медико-соціальну експертну комісію для визначення наявності та ступеня тривалої або стійкої втрати працездат­ності.

Експертиза тривалої або стійкої втрати працездатності здійснюється медико-соціальними експертними комісіями, які встановлюють ступінь і причину інвалідності, визначають для інвалідів роботи та професії, до­ступні їм за станом здоров'я, перевіряють правильність використання праці інвалідів згідно з висновком експертної комісії та сприяють віднов­ленню працездатності інвалідів.

Висновки органів медико-соціальної експертизи щодо умов і харак­теру праці інвалідів є обов'язковими для власників та адміністрації під­приємств, установ і організацій. Порядок організації та проведення меди­ко-соціальної експертизи встановлюється Кабінетом Міністрів України.

Військово-лікарська експертиза визначає придатність до військової служби призовників, військовослужбовців і військовозобов'язаних, вста­новлює причинний зв'язок захворювань, поранень і травм з військовою службою та визначає необхідність і умови застосування медико-соціаль­ної реабілітації та допомоги військовослужбовцям.

Військово-лікарська експертиза здійснюється військово-лікарськими комісіями, які створюються при військових комісаріатах і закладах охо­рони здоров'я Міністерства оборони України, Служби безпеки України та інших військових формувань.

Порядок організації та проведення військово-лікарської експертизи встановлюється Кабінетом Міністрів України.

Проведення судово-медичної та судово-психіатричної експертизи призначається особою, яка проводить дізнання, слідчим, прокурором або судом у порядку, встановленому законодавством, для вирішення питань, що потребують спеціальних знань у галузі судової медицини або судової психіатрії.

Організаційне керівництво судово-медичною і судово-психіатричною службами здійснює Міністерство охорони здоров'я України.

До медико-експертних дій належать і патологоанатомічні розтини.

Патологоанатомічні розтини трупів проводяться з метою встановлен­ня причин і механізмів смерті хворого.

В обов'язковому порядку патологоанатомічні розтини здійснюються за наявності підозри на насильницьку смерть, а також якщо смерть хво­рого настала в закладі охорони здоров'я.

За наявності письмової заяви близьких родичів або задокументова­ного волевиявлення покійного та відсутності підозри на насильницьку смерть, виходячи з релігійних та інших поважних мотивів, патологоана-томічний розтин може не проводитися.

Порядок проведення патологоанатомічного розтину визначається Міністерством охорони здоров'я України.

У разі незгоди громадянина з висновками державної медичної екс­пертизи та в інших передбачених законодавством випадках на вимогу громадянина проводиться альтернативна медична (медико-соціальна, військово-лікарська) експертиза або патологоанатомічний розтин.

Альтернативна медична експертиза здійснюється фахівцями відпо­відного профілю та кваліфікації. Громадяни самостійно обирають екс­пертну установу та експертів.

Порядок та умови проведення альтернативної медичної експертизи визначаються Кабінетом Міністрів України.

Україна — учасник міжнародного співробітництва в галузі охорони здоров'я, член Всесвітньої організації охорони здоров'я (ВООЗ) та інших міжнародних організацій.

Держава гарантує зазначеним організаціям належні умови діяльності на території України, сприяє розширенню і поглибленню участі України у заходах, що ними вживаються.

Відповідно до своїх міжнародно-правових зобов'язань держава бере участь у реалізації міжнародних програм охорони здоров'я; здійснює об­мін екологічною та медичною інформацією; сприяє професійним і науко­вим контактам працівників охорони здоров'я, обміну прогресивними ме­тодами і технологіями, експорту та імпорту медичного обладнання, лі­карських препаратів та інших товарів, необхідних для здоров'я, діяльно­сті спільних підприємств у галузі охорони здоров'я; організує спільну підготовку фахівців, розвиває і підтримує всі інші форми міжнародного співробітництва, що не суперечать міжнародному праву і національному законодавству.

Заклади охорони здоров'я, громадяни та їх об'єднання мають право відповідно до чинного законодавства самостійно укладати договори (контракти) з іноземними юридичними і фізичними особами на будь-які форми співробітництва, брати участь у діяльності відповідних міжнарод­них організацій, здійснювати зовнішньоекономічну діяльність.

Неправомірні обмеження міжнародного співробітництва з боку дер­жавних органів і посадових осіб можуть бути оскаржені у встановленому порядку, в тому числі й до суду.

11.2. Управління освітою

Освіта — основа інтелектуального, культурного, духовного, соціально­го, економічного розвитку суспільства і держави.

Метою освіти є всебічний розвиток людини як особистості та найви­щої цінності суспільства, розвиток її талантів, розумових і фізичних здіб­ностей, виховання високих моральних якостей, формування громадян, здатних до свідомого суспільного вибору, збагачення на цій основі інте­лектуального, творчого, культурного потенціалу народу, підвищення ос­вітнього рівня народу, забезпечення народного господарства кваліфікова­ними фахівцями.

Освіта в Україні грунтується на засадах гуманізму, демократії, націо­нальної свідомості, взаємоповаги між націями і народами.

Право громадян України на освіту є конституційним і зафіксовано у ст. 53 Конституції України. Відповідно до неї повна загальна середня ос­віта є обов'язковою. Громадяни мають право безплатно здобути вищу ос­віту в державних і комунальних навчальних закладах на конкурсній ос­нові незалежно від статі, раси, національності, соціального і майнового стану, роду та характеру занять, світоглядних переконань, належності до партій, ставлення до релігії, віросповідання, стану здоров'я, місця прожи­вання та інших обставин.

Держава забезпечує доступність і безплатність дошкільної, повної за­гальної середньої, професійно-технічної, вищої освіти в державних і ко­мунальних навчальних закладах; розвиток дошкільної, повної загальної середньої, позашкільної, професійно-технічної, вищої і післядипломної освіти, різних форм навчання; надання державних стипендій та пільг уч­ням і студентам.

Зміст освіти — це обумовлені цілями та потребами суспільства вимо­ги до системи знань, умінь та навичок, світогляду та громадських і про­фесійних якостей майбутнього фахівця, що формуються у процесі на­вчання з урахуванням перспектив розвитку науки, техніки, технологій та культури.

Гарантовані державою права громадян щодо здобуття освіти забезпе­чуються створенням відповідних умов, передбачених Законом України «Про освіту». Згідно з ним ці права забезпечуються:

— розгалуженою мережею закладів освіти, основаних на державній та інших формах власності, наукових установ, закладів післядипломної ос­віти;

—відкритим характером закладів освіти, створенням умов для вибо­
ру профілю навчання і виховання відповідно до здібностей, інтересів гро­
мадянина;

—різними формами навчання — очною, вечірньою, заочною, екстер­
натом, а також педагогічним патронажем.

Основними принципами освіти в Україні є:

—доступність для кожного громадянина усіх форм і типів освітніх
послуг, що надаються державою;

—рівність умов кожної людини для повної реалізації її здібностей,
таланту, всебічного розвитку;

—гуманізм, демократизм, пріоритетність загальнолюдських духовних
цінностей;

—органічний зв'язок зі світовою та національною історією, культу­
рою, традиціями;

—незалежність освіти від політичних партій, громадських і релігій­
них організацій;

—науковий, світський характер освіти;

—інтеграція з наукою і виробництвом;

—взаємозв'язок з освітою інших країн;

—гнучкість і прогностичність системи освіти;

—єдність і наступність системи освіти;

—безперервність і різноманітність освіти;

—поєднання державного управління і громадського самоврядування
в освіті.

Названі умови і принципи освіти реалізуються на всіх освітніх рів­нях, якими в Україні є: початкова загальна світа; базова загальна середня освіта; повна загальна середня світа; професійно-технічна освіта; базова вища освіта; повна вища освіта.

Навчально-виховний процес у закладах освіти є вільним від втручан­ня політичних партій, громадських, релігійних організацій. Залучення учнів, студентів до участі в політичних акціях і релігійних заходах під час навчально-виховного процесу не допускається. Проте належність особи до будь-якої політичної партії, громадської, релігійної організації, що діють відповідно до Конституції України, не є перешкодою для її участі у навчально-виховному процесі.

Учні, студенти, працівники освіти можуть створювати у закладах ос­віти первинні осередки об'єднань громадян, членами яких вони є.

Заклади освіти в Україні незалежно від форм власності відокремлені від церкви (релігійних організацій), мають світський характер, крім за­кладів освіти, заснованих релігійними організаціями.

Система освіти в Україні складається з:

—  органів управління освітою (державних і місцевого самоврядування);

—самоврядування в галузі освіти;

—закладів освіти;

—наукових, науково-методичних і методичних установ;

—науково-виробничих підприємств.

До органів управління освітою в Україні належать:

1)      Міністерство освіти і науки України;

2)  міністерства України, яким підпорядковані заклади освіти;

3)  Вища атестаційна комісія України;

4)  Міністерство освіти і науки Автономної Республіки Крим;

5)  місцеві органи державної виконавчої влади та органи місцевого са­
моврядування та підпорядковані їм органи управління освітою.

Розглянемо функції цих органів управління освітою.

Центральним органом державної виконавчої влади, який здійснює керівництво у сфері освіти є Міністерство освіти і науки України. Мі­ністерство освіти і науки України:

—бере участь у визначенні державної політики в галузі освіти, нау­
ки, професійної підготовки кадрів, розробляє програми розвитку освіти,
державні стандарти освіти;

—встановлює державні стандарти знань з кожного предмета;

— визначає мінімальні нормативи матеріально-технічного, фінансо­
вого забезпечення закладів освіти;

— здійснює навчально-методичне керівництво, контроль за додержан­
ням державних стандартів освіти, державне інспектування;

— забезпечує зв'язок із закладами освіти, державними органами ін­
ших країн з питань, які входять до його компетенції;

— проводить акредитацію вищих та професійно-технічних закладів
освіти незалежно від форм власності та підпорядкування, видає їм ліцен­
зії, сертифікати;

— формує і розміщує державне замовлення на підготовку спеціалі­
стів з вищою освітою;

— розробляє умови прийому до закладів освіти;

— забезпечує випуск підручників, посібників, методичної літератури;

— розробляє проекти положень про заклади освіти, що затверджу­
ються Кабінетом Міністрів України;

— організує атестацію педагогічних і науково-педагогічних працівни­
ків щодо присвоєння їм кваліфікаційних категорій, педагогічних та вче­
них звань;

— разом з іншими міністерствами і відомствами, яким підпорядкова­
ні заклади освіти, Міністерством освіти і науки Автономної Республіки
Крим реалізує державну політику в галузі освіти, здійснює контроль за
її практичним втіленням, додержанням актів законодавства про освіту в
усіх закладах освіти незалежно від форм власності і підпорядкування;

— здійснює керівництво державними закладами освіти.

Акти Міністерства освіти і науки України, прийняті у межах його повноважень, є обов'язковими для міністерств і відомств, яким підпоряд­ковані заклади освіти, місцевих органів державної виконавчої влади та органів місцевого самоврядування, і підпорядкованих їм органів управ­ління освітою, закладів освіти незалежно від форм власності.

Міністерства, яким підпорядковані заклади освіти, разом з Мі­ністерством освіти і науки України беруть участь у здійсненні державної політики в галузі освіти, науки, професійної підготовки кадрів, у прове­денні державного інспектування та акредитації закладів освіти, здійсню­ють контрольні функції з додержання вимог щодо якості освіти, забезпе­чують зв'язок із закладами освіти та державними органами інших країн з питань, що належать до їх компетенції, організують впровадження у практику досягнень науки і передового досвіду.

Акти міністерств, яким підпорядковані заклади освіти, прийняті у межах їх компетенції, є обов'язковими для місцевих органів державної виконавчої влади та органів місцевого самоврядування, підпорядкованих їм органів управління освітою, закладів освіти відповідного профілю не­залежно від форм власності.

Вища атестаційна комісія України (ВАК) організує і проводить атестацію наукових і науково-педагогічних кадрів, керує роботою з при­судження наукових ступенів, присвоєння вченого звання старшого нау­кового співробітника. ВАК є центральним органом державної виконавчої влади, підвідомчим Кабінету Міністрів України.

У межах своїх повноважень ВАК організує виконання актів законо­давства України, узагальнює практику його застосування з питань, що входять до його компетенції, розробляє пропозиції щодо його вдоскона­лення та вносить їх на розгляд Кабінету Міністрів України, а також здійснює систематичний контроль за їх реалізацією.

Основними завданнями ВАК є:

—участь у формуванні й реалізації разом з іншими центральними
органами державної виконавчої влади та науковими організаціями дер­
жавної політики щодо перспектив розвитку науки і техніки, кадрового
потенціалу України з урахуванням рівня світового науково-технічного
прогресу;

—керівництво роботою з атестації наукових кадрів вищої кваліфіка­
ції (присудження наукових ступенів і присвоєння вченого звання стар­
шого наукового співробітника);

—державний контроль за діяльністю спеціалізованих учених рад та
якістю атестації наукових і науково-педагогічних кадрів вищої кваліфі­
кації.

ВАК відповідно до покладених на нього завдань:

1) формує мережу спеціалізованих учених рад для захисту дисерта­цій у вищих навчальних закладах, академічних інститутах, галузевих науково-дослідних інститутах, науково-виробничих об'єднаннях, затверджує їх персональний склад і перелік спеціальностей, за якими цим ра­дам надається право проведення захисту дисертацій;

2)  проводить періодичну атестацію спеціалізованих учених рад;

3)  затверджує за погодженням з Міносвіти та іншими заінтересова­
ними центральними органами державної виконавчої влади перелік спеці­
альностей наукових працівників;

4)  розробляє і затверджує вимоги до дисертацій та до осіб, які пре­
тендують на здобуття наукових ступенів і вченого звання старшого нау­
кового співробітника;

5)  аналізує разом з міністерствами, іншими заінтересованими цен­
тральними органами державної виконавчої влади тематику і значущість
дисертаційних досліджень з урахуванням потреб наукового та суспільно­
го прогресу, розробляє і доводить до наукових установ, вищих навчаль­
них закладів, спеціалізованих учених рад відповідні рекомендації;

6)  затверджує рішення спеціалізованих учених рад про присудження
наукового ступеня доктора наук;

7)  приймає рішення про видачу диплома кандидата наук на підставі
рішення спеціалізованої вченої ради про присудження наукового ступеня;

8)  приймає рішення про видачу атестата старшого наукового співро­
бітника на підставі рішення вченої ради про присвоєння вченого звання
старшого наукового співробітника;

9)  оформляє і видає у встановленому порядку дипломи доктора і
кандидата наук, а також атестати старшого наукового співробітника;

10)     розробляє і подає на затвердження до Кабінету Міністрів Украї­
ни проект положення про присудження наукових ступенів і присвоєння
вченого звання старшого наукового співробітника;

11)     розробляє і затверджує в межах своїх повноважень нормативні
документи про присудження наукових ступенів і присвоєння вченого
звання згідно з законодавством;

12)     вирішує у встановленому порядку питання нострифікації (ви­
знання) документів про присудження наукових ступенів і присвоєння
вчених звань, виданих відповідними органами інших держав;

13)     розглядає апеляції на рішення спеціалізованих учених рад щодо
присудження наукових ступенів, а також учених рад щодо присвоєння
вченого звання старшого наукового співробітника;

14)     здійснює у межах своїх повноважень охорону державних таєм­
ниць;

15)     бере участь у роботі міжнародних організацій та конференцій, на­
рад з питань підготовки й атестації наукових і науково-педагогічних кад­
рів вищої кваліфікації;

16)     здійснює інші повноваження, що випливають з покладених на
нього завдань.

ВАК має право:

— скасовувати рішення спеціалізованих учених рад та вчених рад про присудження наукових ступенів і присвоєння вченого звання старшого наукового співробітника у разі порушення ними встановленого порядку атестації;

—позбавляти спеціалізовані вчені ради, що порушують встановлений
порядок захисту або присуджують наукові ступені за праці низької якос­
ті, права приймання дисертацій до захисту;

—надсилати у разі потреби до відповідних спеціалізованих учених
рад та вчених рад дисертаційні праці і атестаційні справи для додатково­
го вивчення та визначення їхньої відповідності встановленим вимогам;

—позбавляти у встановленому порядку наукових і науково-педаго­
гічних працівників наукових ступенів і вченого звання старшого науко­
вого співробітника;

—призначати у разі потреби опонентів і рецензентів, запрошувати
висококваліфікованих спеціалістів для експертизи дисертаційних праць і
атестаційних справ, а також для інспектування діяльності спеціалізова­
них учених рад з оплатою праці відповідно до законодавства;

—отримувати звітність про роботу спеціалізованих учених рад, роз­
глядати пропозиції щодо вдосконалення атестації наукових і науково-пе­
дагогічних кадрів, скликати міжвідомчі наради з цих питань;

—видавати інформаційний бюлетень з питань атестації наукових і
науково-педагогічних кадрів вищої кваліфікації;

— представляти Уряд України за його дорученням у міжнародних
організаціях та під час підписання міжнародних договорів України;

— одержувати у встановленому законодавством порядку від цен­
тральних органів державної виконавчої влади і органів місцевого само­
врядування інформацію, документи і матеріали, а від Мінстату безплат­
но — статистичні дані, необхідні для виконання покладених на нього за­
вдань.

ВАК очолює голова, який у межах своїх повноважень, на основі та на виконання законодавства видає накази, організовує та контролює їх ви­конання.

Для розгляду найважливіших питань розвитку науки і техніки, обго­ворення напрямів діяльності ВАК, програмних питань роботи апарату ВАК утворюється головна рада ВАК, яку очолює голова ВАК. До голов­ної ради ВАК входять провідні вчені та висококваліфіковані фахівці у кількості до 70 чоловік. Склад головної ради затверджується Кабінетом Міністрів України за поданням голови ВАК.

Засідання головної ради проводяться у разі потреби, але не менше одного разу на рік. Засідання головної ради ВАК вважається правомоч­ним, якщо на ньому присутні не менше двох третин її складу. Рішення головної ради ВАК приймаються відкритим або таємним голосуванням більшістю голосів її членів, присутніх на засіданні.

Рішення головної ради ВАК мають рекомендаційний характер, однак є обов'язковими для розгляду на президії ВАК та головою ВАК.

Для оперативного та узгодженого вирішення поточних питань, що належать до компетенції ВАК, утворюється президія ВАК у кількості до 20 чоловік у складі голови ВАК, його заступників, ученого секретаря ВАК за посадами, а також інших провідних учених та висококваліфіко­ваних фахівців — представників інших центральних органів державної виконавчої влади та наукових організацій. Президія ВАК розглядає рі­шення головної ради ВАК, у разі потреби може приймати звернення до центральних та місцевих органів державної виконавчої влади, наукових та громадських організацій, готує пропозиції для розгляду на засіданні головної ради ВАК.

Склад президії за поданням голови ВАК затверджується Кабінетом Міністрів України терміном на 3 роки.

Засідання президії ВАК вважається правомочним, якщо на ньому присутні не менше двох третин її складу. Рішення президії ВАК прийма­ються відкритим або таємним голосування більшістю голосів її членів, присутніх на засіданні, та проводяться в життя наказами ВАК.

Для розгляду конкретних питань стосовно присудження наукових ступенів і присвоєння вчених звань при ВАК утворюються експертні ра­ди з відповідних спеціальностей.

Міністерство освіти і науки Автономної Республіки Крим здійс­нює повноваження керівництва освітою, крім повноважень, віднесених до компетенції Міністерства освіти України, міністерств і відомств, яким підпорядковані заклади освіти.

Державну політику в галузі освіти на місцях здійснюють місцеві ор­гани державної виконавчої влади та органи місцевого самоврядуван­ня. Вони у межах своєї компетенції:

—встановлюють не нижче визначених Міністерством освіти і науки
України мінімальних нормативів обсяги бюджетного фінансування за­
кладів освіти, установ, організацій системи освіти, що є у комунальній
власності, та забезпечують фінансування витрат на їх утримання;

—забезпечують розвиток мережі закладів освіти та установ, організа­
цій системи освіти, зміцнення їх матеріальної бази, господарське обслу­
говування;

—здійснюють соціальний захист працівників освіти, дітей, учнівської
і студентської молоді, створюють умови для їх виховання, навчання і ро­
боти відповідно до нормативів матеріально-технічного та фінансового за­
безпечення;

—організують облік дітей дошкільного та шкільного віку, контро­
люють виконання вимог щодо навчання дітей у закладах освіти;

—вирішують у встановленому порядку питання, пов'язані з опікою і
піклуванням про неповнолітніх, які залишилися без піклування батьків,
дітей-сиріт, захист їх прав, надання матеріальної та іншої допомоги;

—створюють належні умови за місцем проживання для виховання
дітей, молоді, розвитку здібностей, задоволення їх інтересів;

—     забезпечують у сільській місцевості регулярне безплатне підвезен­
ня до місця навчання і додому дітей дошкільного віку, учнів та педаго­
гічних працівників;

—організують професійне консультування молоді та продуктивну
працю учнів;

—визначають потреби, обсяги і розробляють пропозиції щодо дер­
жавного замовлення на підготовку робітничих кадрів для регіону.

Місцевими органами державної виконавчої влади та органами місце­вого самоврядування створюються відповідні органи управління освітою, діяльність яких спрямовується на:

—управління закладами освіти, що є у комунальній власності;

—організацію навчально-методичного забезпечення закладів освіти,
вдосконалення професійної кваліфікації педагогічних працівників, їх пе­
репідготовку та атестацію у порядку, встановленому Міністерством осві­
ти і науки України;

—координацію дій педагогічних, виробничих колективів, сім'ї, гро­
мадськості з питань навчання і виховання дітей;

— визначення потреб, розроблення пропозицій щодо державного
контракту і формування регіонального замовлення на педагогічні кадри,
укладання договорів на їх підготовку;

—  контроль за додержанням вимог щодо змісту, рівня і обсягу освіти,
атестацію закладів освіти, що перебувають у комунальній власності.

Місцеві органи управління освітою у здійсненні своїх повноважень підпорядковані місцевим органам державної виконавчої влади, органам місцевого самоврядування та відповідним державним органам управлін­ня освітою у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Органами громадського самоврядування в освіті є:

— загальні збори (конференція) колективу закладу освіти;

— районна, міська, обласна конференції педагогічних працівників,
з'їзд працівників освіти Автономної Республіки Крим;

— Всеукраїнський з'їзд працівників освіти.

Органи громадського самоврядування в освіті вносять пропозиції щодо формування державної політики в галузі освіти, вирішують у ме­жах своїх повноважень питання навчально-виховної, науково-дослідної, методичної, економічної, фінансово-господарської діяльності закладів ос­віти.

Повноваження органів громадського самоврядування в освіті визна­чає в межах чинного законодавства Міністерство освіти і науки України за участю представників профспілок, всеукраїнських педагогічних (осві­тянських) об'єднань.

Заклади освіти утворюються відповідно до структури освіти, яка включає: дошкільну освіту; загальну середню освіту; позашкільну освіту; професійно-технічну освіту; вищу освіту; післядипломну освіту; аспіран­туру; докторантуру; самоосвіту.

Дошкільна освіта і виховання здійснюються у сім'ї, дошкільних за­кладах освіти у взаємодії з сім'єю і мають на меті забезпечення фізично­го, психічного здоров'я дітей, їх всебічного розвитку, набуття життєвого досвіду, вироблення умінь, навичок, необхідних для подальшого нав­чання.

Дошкільними закладами освіти є: дитячі ясла, дитячі садки, дитячі ясла-садки, сімейні, прогулянкові, дошкільні заклади компенсуючого (для дітей, які потребують корекції фізичного і психічного розвитку) та комбінованого типів з короткотривалим, денним, цілодобовим перебу­ванням дітей, а також дитячі садки інтернатного типу, дитячі будинки та ін.

Прийом дітей у дошкільні заклади освіти проводиться за бажанням батьків або осіб, які їх замінюють.

Загальна середня освіта забезпечує всебічний розвиток дитини як особистості, її нахилів, здібностей, талантів, трудову підготовку, профе­сійне самовизначення, формування загальнолюдської моралі, засвоєння визначеного суспільними, національно-культурними потребами обсягу знань про природу, людину, суспільство і виробництво, екологічне вихо­вання, фізичне вдосконалення.

Держава гарантує молоді право на отримання повної загальної серед­ньої освіти і оплачує її здобуття. Повна загальна середня освіта в Україні є обов'язковою і може здобуватись у закладах освіти різних типів.

Основним видом середніх закладів освіти є середня загальноосвітня школа трьох ступенів: перший — початкова школа, що забезпечує почат­кову загальну освіту, другий — основна школа, що забезпечує базову за­гальну середню освіту, третій — старша школа, що забезпечує повну за­гальну середню освіту.

Школи кожного з трьох ступенів можуть функціонувати разом або самостійно.

Навчання у середній загальноосвітній школі починається з шести-се-мирічного віку.

Школи першого ступеня у сільській місцевості створюються неза­лежно від наявної кількості учнів. Відкриття таких шкіл, а також само­стійних класів у них здійснюється за рішенням місцевих органів держав­ної виконавчої влади та органів місцевого самоврядування.

За рішенням місцевих органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування для задоволення освітніх потреб населення можуть створюватися навчально-виховні комплекси: «дошкільний навчальний заклад — загальноосвітній навчальний заклад», «загальноосвітній на­вчальний заклад — дошкільний навчальний заклад» або об'єднання з ін­шими навчальними закладами, а також загальноосвітні навчальні закла­ди та групи подовженого дня.

Для розвитку здібностей, обдарувань і талантів дітей створюються профільні класи (з поглибленим вивченням окремих предметів або початкової допрофесіиної підготовки), спеціалізовані школи, гімназії, ліцеї, колегіуми, а також різні типи навчально-виховних комплексів, об'єднань. Особливо обдарованим дітям держава надає підтримку і заохочення (стипендії, направлення на навчання і стажування до провідних вітчиз­няних та закордонних освітніх, культурних центрів).

Для здобуття загальної середньої освіти можуть створюватися вечір­ні (змінні) школи, а також класи, групи з очною, заочною формами на­вчання при загальноосвітніх школах.

Бажаючим надається право і створюються умови для прискореного закінчення школи, складання іспитів екстерном.

Позашкільна освіта та виховання є частиною структури освіти і спрямовуються на розвиток здібностей, талантів дітей, учнівської та сту­дентської молоді, задоволення їх інтересів, духовних запитів і потреб у професійному визначенні. Позашкільна освіта та виховання здійснюють­ся закладами освіти, сім'єю, трудовими колективами, громадськими орга­нізаціями, товариствами, фондами та грунтуються на принципі добро­вільності вибору типів закладів, видів діяльності.

До позашкільних закладів освіти належать: палаци, будинки, центри, станції дитячої, юнацької творчості, учнівські та студентські клуби, дитя­чо-юнацькі спортивні школи, школи мистецтв, студії, початкові спеціалі­зовані мистецькі навчальні заклади, бібліотеки, оздоровчі та інші закла­ди. Для здійснення навчально-виховної роботи позашкільним закладам освіти надаються спортивні об'єкти, культурні, оздоровчі та інші заклади безплатно та на пільгових умовах. Порядок їх надання визначається міс­цевими органами державної виконавчої влади та органами місцевого са­моврядування.

Професійно-технічна освіта забезпечує здобуття громадянами про­фесії відповідно до їх покликань, інтересів, здібностей, перепідготовку, підвищення їх професійної кваліфікації. Правові, організаційні та фінан­сові засади її функціонування і розвитку визначає Закон України «Про професійно-технічну освіту» від 10 лютого 1998 р.

Професійно-технічна освіта громадян здійснюється на базі повної за­гальної середньої освіти або базової загальної середньої освіти з надан­ням можливості здобувати повну загальну середню освіту.

Громадяни, які потребують соціальної допомоги і реабілітації, а та­кож громадяни, які навчаються окремим професіям за переліком, визна­ченим Кабінетом Міністрів України, можуть здобувати професію, не маючи базової загальної середньої освіти.

Професійно-технічними закладами освіти є: професійно-технічне училище, професійно-художнє училище, професійне училище соціальної реабілітації, училище-агрофірма, училище-завод, вище професійне учи­лище, навчально-виробничий центр, центр підготовки та перепідготовки робітничих кадрів, навчально-курсовий комбінат, інші типи закладів, що надають робітничої професії. Вони можуть мати денні, вечірні відділен­ня, створювати і входити в різні комплекси, об'єднання.

Підготовку, перепідготовку і підвищення кваліфікації громадян про­фесійно-технічні заклади освіти здійснюють як за державним контрак­том, так і за угодами з підприємствами, об'єднаннями, установами, орга­нізаціями, окремими громадянами. Вони можуть мати одне або кілька ба­зових підприємств, об'єднань, організацій, для яких готують робітничі кадри. Відносини між базовими підприємствами, об'єднаннями, організа­ціями та професійно-технічними закладами освіти регулюються відповід­но до укладених угод.

Громадяни можуть також здобути професію, підвищити кваліфіка­цію, пройти перепідготовку безпосередньо на виробництві.

Вища освіта забезпечує фундаментальну, наукову, професійну та практичну підготовку, здобуття громадянами освітньо-кваліфікаційних рівнів відповідно до їх покликань, інтересів і здібностей, вдосконалення наукової та професійної підготовки, перепідготовку та підвищення їх кваліфікації. Вона здобувається на базі повної загальної середньої освіти у вищих закладах освіти.

Відповідно до Закону України «Про вищу освіту» від 17 січня 2002 р. вищою освітою є рівень освіти, який здобувається особою у ви­щому навчальному закладі в результаті послідовного, системного та ці­леспрямованого процесу засвоєння змісту навчання, який грунтується на повній загальній середній освіті й завершується здобуттям певної квалі­фікації за підсумками державної атестації

Вищий заклад освіти діє відповідно до законодавства про освіту, реа­лізує відповідно до наданої ліцензії освітньо-професійні програми вищої освіти за певними освітніми та освітньо-кваліфікаційними рівнями, за­безпечує навчання, виховання та професійну підготовку осіб відповідно до їх покликання, інтересів, здібностей та нормативних вимог у галузі вищої освіти, а також здійснює наукову та науково-технічну діяльність.

Існують вищі навчальні заклади державної форми власності, вищий навчальний заклад, що перебуває у власності Автономної Республіки Крим, вищі навчальні заклади комунальної форми власності, вищі на­вчальні заклади приватної форми власності.

Так, вищий навчальний заклад державної форми власності заснований державою, фінансується з державного бюджету, підпорядковується від­повідному центральному органу виконавчої влади; вищий навчальний за­клад, що перебуває у власності Автономної Республіки Крим, заснований органами влади Автономної Республіки Крим, фінансується з бюджету Автономної Республіки Крим і підпорядкований органам влади Авто­номної Республіки Крим; вищий навчальний заклад комунальної форми власності заснований місцевими органами влади, фінансується з місцево­го бюджету і підпорядкований місцевим органам влади; вищий навчальний заклад приватної форми власності заснований на приватній власно­сті та підпорядкований власнику (власникам).

Державному вищому закладу освіти за особливі досягнення в роботі відповідно до Указу Президента України «Про Положення про націо­нальний заклад (установу) України» від 16 червня 1995 р. може надава­тися статус національного.

Підготовка фахівців у вищих закладах освіти може проводитися з відривом (очна), без відриву від виробництва (вечірня, заочна), шляхом поєднання цих форм, а з окремих спеціальностей — екстерном.

Прийом громадян до вищих закладів освіти проводиться на конкурс­ній основі відповідно до здібностей незалежно від форми власності за­кладу освіти та джерел оплати за навчання.

Умови прийому студентів до вищих закладів освіти розробляє Мін­освіти і науки, після попереднього розгляду затверджує їх Віце-прем'єр-міністр України. Згідно з цими Умовами кожний вищий заклад освіти розробляє власні правила прийому, які затверджує Міносвіти і науки. Порядок затвердження правил прийому до вищих закладів освіти вста­новлює Міносвіти і науки України.

В Україні діють такі види вищих закладів освіти:

1) університет (класичний університет) — багатопрофільний вищий
заклад освіти, який здійснює підготовку фахівців з вищою освітою з ши­
рокого спектра природничих, гуманітарних, технічних та інших напрямів
науки, техніки та культури за освітньо-професійними програмами всіх
рівнів, проводить фундаментальні та прикладні наукові дослідження, є
провідним науково-методичним центром, сприяє поширенню наукових
знань і здійснює культурно-просвітницьку діяльність серед населення,
має розвинуту інфраструктуру наукових і науково-виробничих підпри­
ємств і установ, високий рівень кадрового і матеріально-технічного за­
безпечення такої діяльності.

Можуть створюватися технічні, технологічні, економічні, медичні, сільськогосподарські та інші університети, які здійснюють багатопро-фільну підготовку фахівців з вищою освітою у відповідній галузі;

2)    академія — вищий заклад освіти, який здійснює підготовку фахів­
ців з вищою освітою за освітньо-професійними програмами всіх рівнів в
окремо визначеній галузі знань або виробництва, проводить фундамен­
тальні та прикладні наукові дослідження, є провідним науково-методич­
ним центром у сфері своєї діяльності, має високий рівень кадрового та
матеріально-технічного забезпечення;

3) інститут — вищий заклад освіти або структурний підрозділ уні­
верситету, академії, який здійснює підготовку фахівців з вищою освітою
за освітньо-професійними програмами всіх рівнів у певній галузі науки,
виробництва, освіти, культури і мистецтва, проводить наукову та науко­
во-виробничу діяльність, має високий кадровий та матеріально-техніч­
ний потенціал;

4) консерваторія (музична академія) — вищий заклад освіти, який
здійснює підготовку фахівців з вищою освітою за освітньо-професійними
програмами всіх рівнів у галузі культури і мистецтва — музичних вико­
навців, композиторів, музикознавців, викладачів музичних дисциплін,
проводить наукові дослідження, є провідним центром у сфері своєї діяль­
ності, має високий рівень кадрового та матеріально-технічного забезпе­
чення.

Навчання в консерваторії передбачає всебічну теоретичну і практич­ну підготовку музикантів до професійної виконавської і педагогічної ді­яльності;

5)  коледж — вищий заклад освіти або структурний підрозділ універ­
ситету, академії, інституту, який здійснює підготовку фахівців з вищою
освітою за освітньо-професійними програмами бакалавра або молодшого
спеціаліста з одного або кількох споріднених напрямів підготовки або
спеціальностей, має необхідний кадровий потенціал, матеріально-техніч­
ну базу;

6)  технікум (училище) — вищий заклад освіти або структурний під­
розділ університету, академії, інституту, який здійснює підготовку фахів­
ців з вищою освітою за освітньо-професійними програмами молодшого
спеціаліста, має необхідний кадровий потенціал, матеріально-технічну
базу.

Відповідно до освітньо-кваліфікаційних рівнів підготовки студентів, способів реалізації освітньо-професійних програм та соціальних функцій у системі освіти можуть діяти вищі заклади освіти таких рівнів акреди­тації:

—вищі заклади освіти першого рівня акредитації (технікум, училище
та інші прирівняні до них за результатами акредитації вищі заклади ос­
віти), які готують фахівців: на основі повної загальної середньої освіти —
з присвоєнням кваліфікації молодшого спеціаліста; на основі базової за­
гальної середньої освіти — з присвоєнням кваліфікації молодшого спеці­
аліста та з одночасним здобуттям повної загальної середньої освіти;

—вищі заклади освіти другого рівня акредитації (коледжі та інші
прирівняні до них за результатами акредитації вищі заклади освіти), які
готують фахівців на основі повної загальної середньої освіти з присвоєн­
ням кваліфікацій молодшого спеціаліста, бакалавра;

—вищі заклади освіти третього і четвертого рівнів акредитації (уні­
верситети, академії, інститути, консерваторії та інші прирівняні до них за
результатами акредитації вищі заклади освіти), які готують: фахівців на
основі повної загальної середньої освіти — з присвоєнням кваліфікацій ба­
калавра, спеціаліста, магістра; на основі вищої освіти — з присудженням
наукових ступенів кандидата та доктора наук у встановленому порядку.

Вищі заклади освіти у встановленому порядку можуть створювати різні типи навчально-науково-виробничих комплексів, об'єднань, цент­рів, інститутів, філій, коледжів, ліцеїв, гімназій.

Вищим закладам освіти третього і четвертого рівнів акредитації, які працюють за спільними навчальними планами і об'єднані в комплекс із закладами освіти першого і другого рівнів акредитації, надається право зараховувати випускників цих закладів освіти для продовження навчан­ня за спеціальними програмами із скороченим терміном підготовки спе­ціалістів або на II—IV курси для поповнення академічних груп. Умови фінансування такої підготовки визначаються керівництвом вищого за­кладу освіти за погодженням з міністерством чи відомством, у підпоряд­куванні якого перебуває заклад.

Головними завданнями вищого закладу освіти є:

1)      провадження освітньої діяльності, яка включає навчальну, вихов­
ну, наукову, культурну, методичну;

2)  забезпечення умов для оволодіння системою знань про людину,
природу і суспільство; формування соціальне зрілої, творчої особистості;
виховання морально, психічно і фізично здорового покоління громадян;
формування громадянської позиції, патріотизму, власної гідності, готов­
ності до трудової діяльності, відповідальності за свою долю, долю сус­
пільства, держави і людства; забезпечення високих етичних норм, атмос­
фери доброзичливості й взаємної поваги у стосунках між працівниками,
викладачами та студентами;

3)  забезпечення набуття студентами знань у певній галузі, підготовка
їх до професійної діяльності;

4)  забезпечення виконання умов державного контракту та інших угод
на підготовку фахівців з вищою освітою;

5)   проведення наукових досліджень або творчої, мистецької діяль­
ності як основи підготовки майбутніх фахівців та науково-технічного і
культурного розвитку держави;

6)   підготовка молоді до самостійної наукової, викладацької або мис­
тецької діяльності;

7)   інформування абітурієнтів і студентів про ситуацію, що склалася
на ринку зайнятості;

8)   перепідготовка та підвищення кваліфікації кадрів; просвітницька
діяльність.

Державні органи управління освітою, у підпорядкуванні яких пере­бувають вищі заклади освіти, мають забезпечувати:

1)     створення нормативно-правової бази для діяльності вищого закла­
ду освіти;

2)  встановлення вимог до змісту, рівня і обсягу освіти;

3)  проведення державної акредитації вищого закладу освіти;

4)  здійснення інформаційного забезпечення освітньої діяльності;

5)  соціальний захист учасників навчально-виховного процесу;

6)     встановлення нормативів матеріально-технічного та фінансового
забезпечення;

7)  формування державного замовлення;

8) отримання або придбання нерухомого майна та обладнання, необ­хідних для провадження освітньої діяльності згідно з установленими нормативами.

Вищий заклад освіти має право:

1)      визначати зміст освіти з урахуванням державних стандартів та ос­
вітньо-професійних програм, встановлених для вищих закладів освіти
відповідних рівнів акредитації;

2)      визначати форми та засоби проведення навчально-виховного про­
цесу відповідно до ліцензованої освітньої діяльності;

3)  готувати фахівців за державним замовленням і замовленням галу­
зевих міністерств, підприємств, установ, організацій незалежно від форм
власності, місцевих органів виконавчої влади, громадських організацій та
за договорами з громадянами;

4)  розробляти та запроваджувати власні програми наукової діяльності;

5)      створювати у встановленому порядку структурні підрозділи;

6)  отримувати кошти і матеріальні цінності (будинки, споруди, об­
ладнання, транспортні засоби тощо) від органів виконавчої влади, під­
приємств, установ, організацій, громадян і благодійних фондів;

7)  укладати угоди про спільну діяльність з підприємствами, устано­
вами і організаціями в Україні та за її межами для виконання статутних
завдань відповідно до чинного законодавства;

8)  розвивати власну соціальну базу, мережу спортивно-оздоровчих,
лікувально-профілактичних і культурних закладів;

9)  здійснювати капітальне будівництво, реконструкцію та капіталь­
ний ремонт основних фондів;

10)    користуватися пільгами, встановленими чинним законодавством
для вищих закладів освіти;

11)    користуватися банківськими кредитами і позичками згідно з чин­
ним законодавством;

12)    проводити самостійну видавничу діяльність у встановленому по­
рядку;

13)    брати участь у діяльності міжнародних організацій;

14)    отримувати за результатами акредитації додаткові права та піль­
ги, передбачені для закладів відповідного рівня.

Вищий заклад освіти, якому надано статус національного, користу­ється також правами, передбаченими Указом Президента України «Про Положення про національний заклад (установу) України» від 16 червня 1995 р.

Структура вищого закладу освіти визначається відповідно до Поло­ження про державний вищий заклад освіти та його Статуту.

Основними структурними підрозділами вищого закладу освіти тре­тього і четвертого рівнів акредитації є: інститути, факультети, кафедри, курси тощо. Основним структурним підрозділом вищого закладу освіти першого і другого рівнів акредитації є відділення.

Інститут є навчально-науковим або науковим структурним підроз­ділом і може створюватись у вищих закладах освіти третього і четвертого рівнів акредитації з метою більш ефективної реалізації .статутних завдань закладу. Навчально-науковий інститут об'єднує споріднені факультети, кафедри і створюється органом управління, у підпорядкуванні якого пе­ребуває вищий заклад освіти. Керівництво навчально-науковим інститу­том здійснює директор інституту, який призначається на посаду і звіль­няється з посади наказом керівника вищого закладу освіти. Функці­ональні обов'язки директора інституту визначаються ректором відповід­но до Статуту вищого закладу освіти.

Науково-дослідний інститут об'єднує споріднені наукові лабораторії, центри і створюється наказом ректора (якщо діяльність інституту фінан­сується з державного бюджету — органом управління, у підпорядкуванні якого перебуває вищий заклад освіти). Директор науково-дослідного ін­ституту призначається на посаду і звільняється з посади наказом керів­ника вищого закладу освіти (якщо науково-дослідний інститут створю­ється органом управління, у підпорядкуванні якого перебуває вищий за­клад освіти, кандидатура директора погоджується з керівництвом органу управління).

Факультет є навчально-науковим структурним підрозділом вищих закладів освіти третього та четвертого рівнів акредитації, що здійснює підготовку студентів, аспірантів і докторантів із споріднених спеціаль­ностей. Факультет об'єднує відповідні кафедри і лабораторії. Керівницт­во діяльйістю факультету здійснює декан, який призначається на посаду з числа професорів або найдосвідченіших доцентів у порядку, встановле­ному Статутом вищого закладу освіти, і звільняється з посади керівни­ком вищого закладу освіти.

Кафедра є основним навчально-науковим структурним підрозділом вищих закладів освіти третього та четвертого рівнів акредитації (філіа­лів, факультетів), що провадить навчальну, методичну та науково-дослід­ну діяльність з однієї або кількох споріднених дисциплін.

Кафедра створюється наказом ректора за поданням декана факульте­ту та за рішенням вченої ради факультету, погодженим з органом управ­ління, у підпорядкуванні якого перебуває вищий заклад освіти, за умови, що обсяги навчальної роботи дають змогу сформувати викладацький склад у кількості не менше п'яти штатних одиниць. У вищих закладах ос­віти мистецтва, як виняток, за погодженням з органами управління, у підпорядкуванні яких перебуває вищий заклад освіти, можуть створюва­тися кафедри чисельністю не менше трьох штатних одиниць.

У разі потреби для забезпечення розвитку нового напряму навчаль­ної, методичної та наукової діяльності при кафедрі може бути створена секція.

Вищі заклади освіти третього та четвертого рівнів акредитації мо­жуть мати аспірантуру, докторантуру, науково-дослідні установи.

Вищий заклад освіти має право створювати у своєму складі заклади післядипломної освіти, що на базі вищої освіти у зменшені строки готу­ють фахівців з нових перспективних напрямів науки і техніки. Порядок створення цих закладів регулюється нормативними актами, які затвер­джує Міносвіти і науки за погодженням з Мінфіном.

Управління вищим закладом освіти здійснюється на основі суміщен­ня прав центральних органів виконавчої влади та керівництва вищого за­кладу освіти, розмежування повноважень, поєднання єдиноначальності та самоврядування, реалізації прав власника на використання свого майна.

Управління діяльністю вищого закладу освіти здійснює уповноваже­ний засновником керівник (президент, ректор, директор), який діє на за­садах єдиноначальності.

Для вирішення основних питань діяльності вищого закладу освіти відповідно до його Статуту створюються робочі та дорадчі органи:

робочі органи — ректорат, деканати (для вищих закладів освіти тре­тього та четвертого рівнів акредитації), адміністративна рада (для вищих закладів освіти першого та другого рівнів акредитації), приймальна комі­сія;

дорадчі органи — вчена рада (для вищих закладів освіти третього та четвертого рівнів акредитації), педагогічна рада (для вищих закладів ос­віти першого та другого рівнів акредитації), бюджетно-фінансова комісія тощо.

Положення про робочі та дорадчі органи та їх функції затверджують­ся наказом керівника вищого закладу освіти.

Вищий заклад освіти проводить наукову, науково-технічну та іншу творчу діяльність, основні завдання і порядок організації якої визнача­ються положенням, що затверджує Міносвіти і науки України. Основни­ми її напрямами є:

а) виконання науково-дослідних робіт;

б) підготовка наукових і науково-педагогічних кадрів вищої кваліфі­
кації.

Науково-дослідна робота є одним з головних засобів досягнення дер­жавних стандартів якості підготовки фахівців з вищою освітою та науко­во-педагогічних кадрів вищої кваліфікації, що реалізуються за рахунок:

1)      інтеграції навчального процесу, науки та виробництва;

2)  підготовки фахівців на основі використання досягнень науково-
технічного прогресу та залучення студентів до участі в науково-дослід­
них і проектно-конструкторських роботах, що виконуються за рахунок
коштів державного бюджету та за договорами із замовником;

3)  організації наукової та науково-виробничої роботи у взаємозв'язку
з навчальним процесом у межах діяльності конструкторських і проект­
них бюро, центрів науково-технічної творчості молоді тощо;

4)  проведення олімпіад (конкурсів) студентської творчості;

5) залучення провідних учених і науковців до здійснення навчально­го процесу.

Для цього створюються наукові, науково-виробничі підрозділи, об'­єднання, асоціації, технологічні парки, центри нових інформаційних тех­нологій, науково-технічної творчості та інші формування.

Основними ^ суб'єктами наукової та науково-виробничої діяльності вищого закладу освіти є науково-педагогічні, наукові та науково-технічні працівники. До проведення наукових досліджень у вищому закладі осві­ти залучаються як його штатні працівники (викладачі, науковці, інжене­ри, робітники), так і докторанти, аспіранти, студенти, стажисти-дослідни-ки, викладачі-стажисти, працівники інших організацій.

Післядипломна освіта забезпечує набуття нової кваліфікації, нової спеціальності та професії на основі раніше здобутої у закладі освіти та досвіду практичної роботи, поглиблення професійних знань, умінь за спеціальністю, професією. Вона здійснюється закладами післядипломної освіти на договірних засадах з підприємствами, установами, організація­ми з урахуванням державного контракту (замовлення).

До закладів післядипломної освіти належать:

—академії, інститути (центри) підвищення кваліфікації, перепідго­
товки, вдосконалення, навчально-курсові комбінати;

—підрозділи вищих закладів освіти (філіали, факультети, відділення
та ін.);

—професійно-технічні заклади освіти;

—відповідні підрозділи в організаціях і на підприємствах.

Для самоосвіти громадян державними органами, підприємствами, установами, організаціями, об'єднаннями громадян, громадянами ство­рюються відкриті та народні університети, лекторії, бібліотеки, центри, клуби, теле-, радіонавчальні програми тощо.

Заклади освіти діють на підставі власних статутів, що затверджуються:

—Міністерством освіти і науки України стосовно закладів освіти, що
основані на загальнодержавній власності і перебувають у його системі;

—міністерствами України, яким підпорядковані заклади освіти, ос­
новані на загальнодержавній власності, за погодженням з Міністерством
освіти і науки України;

—Міністерством освіти і науки України стосовно вищих закладів ос­
віти, основаних на інших формах власності;

—місцевими органами державної виконавчої влади та органами міс­
цевого самоврядування стосовно державних закладів освіти, що перебу­
вають у комунальній власності, та закладів освіти (крім вищих закладів
освіти), основаних на інших формах власності.

Освіта в Україні є ступеневою. Ступеневість освіти втілена у вста­новлених законодавством освітньо-кваліфікаційних рівнях. Законом Ук­раїни «Про освіту» встановлено п'ять таких рівнів:

кваліфікований робітник;

молодший спеціаліст;

бакалавр;

спеціаліст;

магістр.

Щодо зазначених рівнів надається освіта за відповідними освітньо-професійними програмами.

Освітньо-професійні програми підготовки кваліфікованих робітників та фахівців з вищою освітою відповідних освітньо-кваліфікаційних рів­нів — це державні документи, які визначають зміст і нормативний строк навчання та передбачають відповідні форми контролю й державної атес­тації. Зазначені освітньо-професійні програми затверджуються Міносві­ти і науки України.

Вимоги до змісту, обсягу та рівня освітньої та фахової підготовки встановлюють державні стандарти освіти. Вони є основою оцінки освіт­нього та освітньо-кваліфікаційного рівня громадян незалежно від форм здобуття освіти.

Державні стандарти освіти розробляються окремо з кожного освіт­нього та освітньо-кваліфікаційного рівня і затверджуються Кабінетом Міністрів України. Вони підлягають переглядові та перезатвердженню не менше одного разу на 10 років.

Відповідність освітніх послуг державним стандартам і вимогам ви­значається засновником закладу освіти, Міністерством освіти і науки Ук­раїни, Міністерством освіти і науки Автономної Республіки Крим, мініс­терствами, яким підпорядковані заклади освіти, місцевими органами управління освітою шляхом ліцензування, інспектування, атестації та ак­редитації закладів освіти у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

За результатами ліцензування Міністерство освіти і науки України, Міністерство освіти Автономної Республіки Крим, місцеві органи управ­ління освітою у межах своїх повноважень надають закладам освіти неза­лежно від форм власності ліцензії на право здійснення освітньої діяль­ності відповідно до державних вимог із встановленням за певними освіт­німи або освітньо-кваліфікаційними рівнями обсягів підготовки, які від­повідають кадровому, науково-методичному та матеріально-технічному забезпеченню, вносять їх до державного реєстру закладів освіти.

Невиконання або грубе порушення закладом освіти умов і правил лі­цензійної діяльності, подання та поширення недостовірної інформації щодо її здійснення є підставою для призупинення дії або анулювання лі­цензії.

За результатами акредитації вищих закладів освіти, закладів після-дипломної освіти Міністерство освіти і науки України разом з міністер­ствами, яким підпорядковані заклади освіти:

— визначає відповідність освітніх послуг державним стандартам певного освітньо-кваліфікаційного рівня за напрямами (спеціальностями), надає право видання документа про освіту державного зразка;

—встановлює рівень акредитації закладу освіти;

—надає певну автономію закладу освіти відповідно до отриманого
статусу;

—інформує громадськість про якість освітньої та наукової діяльності
вищих закладів освіти;

—вирішує у встановленому порядку питання про реорганізацію ви­
щого закладу освіти з наданням відповідного статусу або його ліквідацію.

За результатами атестації дошкільних, середніх, позашкільних та професійно-технічних закладів освіти Міністерство освіти і науки Украї­ни, Міністерство освіти і науки Автономної Республіки Крим, місцеві ор­гани управління освітою у межах своїх повноважень:

—визначають відповідність освітніх послуг, які надаються закладами
освіти, державним стандартам певного освітнього та освітньо-кваліфіка­
ційного рівня;

—приймають рішення про створення спеціалізованих закладів осві­
ти: шкіл, колегіумів, ліцеїв, гімназій тощо;

—вносять пропозиції Міністерству освіти і науки України про на­
дання відповідного статусу професійно-технічним закладам освіти;

—приймають рішення про створення, реорганізацію або ліквідацію
закладів освіти.

Педагогічною діяльністю можуть займатися особи з високими мо­ральними якостями, які мають відповідну освіту, професійно-практичну підготовку, фізичний стан яких дозволяє виконувати службові обов'язки.

Педагогічну діяльність у закладах освіти здійснюють педагогічні пра­цівники, у вищих закладах освіти третього та четвертого рівнів акредита­ції та закладах післядипломної освіти — науково-педагогічні працівники.

Педагогічні та науково-педагогічні працівники приймаються на робо­ту шляхом укладення трудового договору, в тому числі за контрактом. Прийняття на роботу науково-педагогічних працівників здійснюється на основі конкурсного відбору.

Педагогічні працівники підлягають атестації. За результатами атеста­ції визначаються відповідність працівника займаній посаді, рівень його кваліфікації, присвоюються категорії, педагогічні звання. Порядок атес­тації педагогічних працівників встановлюється Міністерством освіти і науки України.

Заклади освіти, наукові, науково-виробничі установи системи освіти, органи державного управління освітою мають право укладати договори про співробітництво, встановлювати прямі зв'язки із закладами освіти, науковими установами системи освіти зарубіжних країн, міжнародними організаціями, фондами тощо відповідно до чинного законодавства Ук­раїни.

Державні заклади освіти та наукові, науково-виробничі установи дер­жавної системи освіти, органи державного управління освітою мають право здійснювати зовнішньоекономічну діяльність відповідно до зако­нодавства на основі договорів, укладених ними з іноземними юридични­ми, фізичними особами, мати власний валютний рахунок, створювати спільні підприємства.

11.3. Управління культурою

Під терміном «культура» (лат. сиііига) розуміють сукупність мате­ріальних і духовних цінностей, створених суспільством, що характеризу­ють певний рівень його розвитку.

Таким чином, до культурних цінностей належать об'єкти матеріаль­ної та духовної культури, що мають художнє, історичне, етнографічне та наукове значення.

Питання збереження, примноження та інтенсивного використання культурних цінностей для морально-естетичного виховання населення посідають особливе місце серед державних інтересів.

Основними принципами культурної політики в Україні є:

— визнання культури як одного з головних чинників самобутності
української нації та національних меншин, які проживають на території
України;

— утвердження гуманістичних ідей, високих моральних засад у сус­
пільному житті, орієнтація як на національні, так і на загальнолюдські
цінності, визнання їх пріоритетності над політичними і класовими інте­
ресами;

— збереження і примноження культурних надбань;

— розвиток культурних зв'язків з українцями, що проживають за
кордоном, як основи збереження цілісності української культури;

— гарантування свободи творчої діяльності, невтручання у творчий
процес з боку держави, політичних партій та інших громадських об'єд­
нань;

— рівність прав і можливостей громадян незалежно від соціального
стану та національної належності у створенні, використанні та поширен­
ні культурних цінностей;

— доступність культурних цінностей, усіх видів культурних послуг
та культурної діяльності для кожного громадянина;

— забезпечення умов для творчого розвитку особистості, підвищення
культурного рівня та естетичного виховання громадян;

— заохочення благодійної діяльності у сфері культури підприємств,
організацій, громадських об'єднань, релігійних організацій, окремих гро­
мадян;

— всебічне міжнародне культурне співробітництво;

—     визнання пріоритету міжнародно-правових актів у сфері культури;

—поєднання державних і громадських засад у забезпеченні розвитку
культури.

Гарантуючи свободу творчості, вільний вибір видів культурної діяль­ності (ст. 54 Конституції України), державою не допускається втручання у творчий процес, а також цензура у сфері творчої діяльності. Вона за­безпечує створення умов для розвитку літературної та художньої крити­ки, інших форм об'єктивної оцінки історико-культурних процесів.

З метою забезпечення означених гарантій чинне законодавство вста­новлює певні права та обов'язки громадян у сфері культури.

Кожний громадянин у сфері культури має право на свободу творчо­сті; вільний вибір будь-якого виду культурної діяльності, засобів і сфер застосування творчих здібностей та самостійне визначення долі своїх творів; здійснення професійної та аматорської діяльності на індивідуаль­ній чи колективній основі, самостійно чи з допомогою будь-яких форм посередництва; створення закладів, підприємств і організацій культури; об'єднання у творчі спілки, національно-культурні товариства, фонди, асоціації, інші громадські об'єднання, які діють у сфері культури; збере­ження і розвиток національно-культурної самобутності, народних тради­цій та звичаїв; доступ до культурних цінностей; захист інтелектуальної власності; здобуття спеціальної освіти.

Відповідно до прав громадяни у сфері культури зобов'язані додержу­ватися вимог чинного законодавства щодо діяльності у сфері культури; дбати про збереження культурної спадщини, традицій народної культу­ри, сприяти охороні пам'яток історії та культури; поважати культуру, мо­ву, традиції, звичаї та обряди національних меншин, які проживають на території України; піклуватися про естетичне виховання і культурний розвиток дітей, прилучення їх до цінностей вітчизняної та світової куль­тури.

Головним (провідним) органом державної виконавчої влади, що реа­лізує державну політику в галузі культури і мистецтв, шляхом здійснен­ня керівництва цією сферою управління, а також несе відповідальність за її розвиток є Міністерство культури і мистецтв України (Мінкульту-ри України).

Основними завданнями Мінкультури України є:

—  реалізація державної політики у сфері культури і мистецтв вихо­
дячи з принципів та пріоритетів, визначених Основами законодавства
України про культуру та законодавством України;

— збереження культурно-мистецького надбання, розвиток україн­
ської культури і мистецтв, створення сприятливих умов для збереження
етнічної мовної та культурної самобутності, рівноправного розвитку на­
ціональних культур в Україні;

— розробка пропозицій щодо основних напрямів розвитку національ­
ної культури і мистецтв, стимулювання культурно-мистецького процесу;

—розвиток соціальної та ринкової інфраструктури у сфері культури
і мистецтв, забезпечення ефективного управління галуззю та зміцнення
її матеріально-технічної бази;

—державний контроль за вивезенням з України та ввезенням в Ук­
раїну культурних цінностей;

—розширення міжнародного культурного співробітництва та розви­
ток культурних зв'язків.

Мінкультури України відповідно до покладених на нього завдань:

1)      розробляє проекти цільових державних програм розвитку культу­
ри і мистецтв, пропозиції щодо правового регулювання та податкової по­
літики у цій сфері;

2)  прогнозує розвиток культури і мистецтв, готує та вносить у вста­
новленому порядку пропозиції щодо надання закладам культури і мис­
тецтв статусу національних, академічних, а також щодо присвоєння мит­
цям і працівникам культури почесних звань, відзначення їх державними
преміями та нагородами;

3)  сприяє відкритості національної культури, заохочує і підтримує
розповсюдження творів літератури і мистецтва;

4)  створює умови для розвитку всіх видів мистецтв, самодіяльної
творчості, заохочує новаторські пошуки в мистецтві, забезпечує свободу
творчості, створює умови для вільного виявлення індивідуальності мит­
ця;

5)  сприяє роботі творчих спілок, національно-культурних товариств,
молодіжних і дитячих організацій, фондів, асоціацій, інших громадських
організацій, що діють у сфері культури і мистецтв;

6)  визначає пріоритети, встановлює порядок і здійснює придбання
творів літератури та мистецтв за рахунок і в межах бюджетних коштів;

7)      інформує органи законодавчої та виконавчої влади, громадськість,
засоби масової інформації про стан здійснення політики у сфері культу­
ри і мистецтв, проводить інформаційно-пропагандистську та видавничу
діяльність;

8)  забезпечує охорону пам'яток історії та культури, захист історико-
культурного середовища, визначає порядок і організує роботу з обліку,
охорони, реставрації, використання і популяризації пам'яток історії та
культури;

9)  забезпечує збереження і розвиток культурних традицій україн­
ського народу, сприяє відродженню осередків традиційної народної твор­
чості, промислів та ремесел, дбає про захист інтелектуальної власності та
реалізацію авторських прав;

10)     сприяє соціальному та правовому захисту працівників культури
і мистецтв, надає працівникам культури і мистецтв підтримку в реаліза­
ції художніх задумів та проектів, пов'язаних з виконанням державного
контракту;

11)     визначає перспективи та напрями розвитку спеціальної освіти у галузі культури і мистецтв, організує підготовку, перепідготовку та під­вищення кваліфікації творчих працівників та інших фахівців галузі;

12)     сприяє підвищенню ефективності наукових досліджень з акту­
альних проблем культури і мистецтв, розробці та впровадженню в галузі
нової техніки та сучасних технологій;

13)     визначає пріоритетні напрями розвитку галузевої науки, залучає
науковий потенціал галузі до реалізації міжнародних і державних про­
грам та проектів у сфері культури та мистецтв;

14)     вживає відповідно до законодавства заходів для вдосконалення
роботи підприємств галузі;

15)     розробляє вимоги до проектів будівель і споруд підприємств
культури і мистецтв, організує проектування пам'ятників і монументів,
здійснює контроль за їх спорудженням;

16)     вносить пропозиції щодо обсягів фінансування з державного
бюджету розвитку культури і мистецтв, бере участь у розробці нормати­
вів матеріального та фінансового забезпечення підприємств;

17)     проводить науково-технічну політику з питань розвитку матері­
ально-технічної бази культури, її технічного переоснащення, забезпечує
ефективність використання капітальних вкладень, що виділяються Мі­
ністерству;

18)     забезпечує реалізацію антимонопольної політики у галузі культу­
ри і мистецтв, сприяє розвиткові конкуренції;

19)     здійснює в межах повноважень, визначених законодавством Ук­
раїни, функції з управління майном підприємств, що перебувають у за­
гальнодержавній власності та належать до сфери управління Міністер­
ства;

20)     укладає і розриває контракти з керівниками підприємств, органі­
зує контроль за експлуатацією та технічним станом споруд підприємств,
віднесених до сфери управління Міністерства;

21) впроваджує прогресивні форми господарювання в галузі, у межах
своїх повноважень розробляє та вносить пропозиції щодо формування
державного контракту;

22 ) координує гастрольно-концертну, виставкову, фестивальну, кон­курсну діяльність тощо;

23)  заохочує благодійницьку діяльність, спрямовану на розвиток
культури і мистецтв в Україні та за її межами;

24)     контролює додержання правил охорони праці, техніки безпеки та
пожежної безпеки на підприємствах культури і мистецтв, проводить нау­
ково обгрунтовану кадрову політику;

25)     організує бухгалтерський облік, бухгалтерську і статистичну звіт­
ність, а також контрольно-ревізійну роботу в галузі;

26)     здійснює за участю відповідних органів державної виконавчої
влади контроль за переміщенням творів мистецтва, предметів та інстру­
ментів, що становлять історико-культурну цінність;

27)       стимулює розвиток художнього ринку та експорт національної
культурної продукції згідно із законодавством, сприяє інтеграції України
у світовий культурний процес, налагоджує співробітництво між підпри­
ємствами культури і мистецтв України та зарубіжних країн, міжнародни­
ми організаціями;

28)  організує популяризацію надбань культури українського народу
за межами України та світової культури в Україні, сприяє задоволенню
культурних потреб українців і прихильників української культури за ме­
жами України, залучає кращих представників української діаспори до
культурно-мистецьких процесів в Україні;

29)  забезпечує реалізацію міжнародних договорів України у сфері
культури і мистецтв.

Мінкультури України має право:

1)      представляти Уряд України за його дорученням у міжнародних
організаціях і під час підписання міжнародних договорів України;

2)  залучати фахівців центральних органів державної виконавчої вла­
ди, установ, організацій (за погодженням з керівниками) для розгляду
питань, що належать до його компетенції;

3)  аналізувати роботу підприємств культури і мистецтв незалежно
від відомчого підпорядкування з питань, що належать до компетенції Мі­
ністерства;

4)  засновувати у встановленому порядку друковані та інші засоби
масової інформації, створювати видавництва, культурно-освітні програ­
ми для радіо і телебачення, організовувати записи і тиражування на різ­
них типах носіїв аудіовізуальної інформації творів національного мис­
тецтва і літератури з метою їх популяризації в Україні та за її межами;

5)  засновувати фонди, організовувати і проводити аукціони, вистав-
ки-продажі в порядку, визначеному законодавством України;

6)   одержувати у встановленому законодавством порядку від цен­
тральних та місцевих органів державної виконавчої влади інформацію,
документи і матеріали, необхідні для виконання покладених на нього
завдань;

7)   залучати на договірній основі висококваліфікованих фахівців для
проведення консультацій, експертизи проектів і пропозицій щодо роз­
витку культури і мистецтв;

8)   скликати у встановленому порядку наради з питань, що належать
до його компетенції.

Мінкультури України у процесі виконання покладених на нього зав­дань взаємодіє з іншими центральними органами державної влади, орга­нами Автономної Республіки Крим, місцевими органами виконавчої вла­ди і самоврядування, а також з відповідними органами інших держав.

Мінкультури України у межах своїх повноважень та на виконання законодавства України видає накази, організовує та контролює їх вико­нання.

У випадках, передбачених законодавством, рішення Міністерства мо­жуть бути обов'язковими для виконання центральними органами дер­жавної виконавчої влади, підприємствами незалежно від форми власно­сті та громадянами.

Мінкультури України очолює Міністр, якого призначає на посаду та звільняє з посади Президент України.

Організаційне, експертно-аналітичне, правове, інформаційне, матері­ально-технічне та інше забезпечення діяльності Мінкультури України організовується Державним секретарем.

Державного секретаря призначає на посаду за поданням Прем'єр-мі­ністра України та звільняє з посади Президент України. Державний сек­ретар підзвітний і підконтрольний Міністрові. Державний секретар має першого заступника та заступників, яких призначає на посади за подан­ням Прем'єр-міністра України та звільняє з посад Президент України. Державний секретар, його перший заступник і заступники призначають­ся на посади на строк повноважень Президента України. Державний сек­ретар розподіляє за погодженням з Міністром обов'язки між першим за­ступником та заступниками Державного секретаря, визначає ступінь їх відповідальності.

Для погодженого вирішення питань, що належать до компетенції Мінкультури України, обговорення найважливіших напрямів його діяль­ності у Міністерстві утворюється колегія у складі Міністра (голова коле­гії), Державного секретаря, його першого заступника та заступників (за посадою), а також інших керівних працівників Мінкультури України.

До складу колегії можуть входити керівники інших центральних ор­ганів виконавчої влади, представники громадських організацій, а також навчальних закладів, закладів культури, підприємств та організацій, що належать до сфери управління Мінкультури України, видатні діячі куль­тури і мистецтв. Члени колегії затверджуються та увільняються від обов'язків Кабінетом Міністрів України за поданням Міністра. Рішення колегії проводяться в життя наказами Мінкультури України.

У складі Мінкультури України Кабінетом Міністрів України можуть бути утворені урядові органи державного управління (департаменти, служби, інспекції).

Правові, соціальні, економічні та організаційні засади діяльності творчих спілок у галузі культури та мистецтва визначає Закон України «Про професійних творчих працівників та творчі спілки» від 7 жовтня 1997 р.

Професійним творчим працівником вважається фізична особа, основ­ним заняттям якої є творча діяльність, що завершується створенням і оприлюдненням творів або їх інтерпретацією в галузі культури і мистец­тва та становить головне джерело її доходів незалежно від того, має вона чи не має будь-які юридичне оформлені трудові відносини.

Творча спілка — це добровільне об'єднання професійних творчих працівників відповідного фахового напряму в галузі культури та мистец­тва, яке має фіксоване членство і діє на підставі статуту.

Основними напрямами діяльності творчої спілки є:

—творча діяльність у галузі культури і мистецтва;

—розвиток національної культури та мистецтва, розробка та втілен­
ня в життя культурно-мистецьких заходів, організація творчих конкур­
сів, виставок, авторських вечорів, прем'єр, фестивалів тощо;

—створення умов для творчої праці, підвищення професійного, нау­
кового та загальнокультурного рівня членів творчої спілки, виховання
творчої молоді, оволодіння нею досягненнями національної та загально­
людської культури;

—пошук талантів серед молоді та сприяння їх творчому розвиткові;

—видання газет, журналів, книг та іншої друкованої продукції, ство­
рення кіно- та відеофільмів, аудіовізуальної продукції з метою популяри­
зації досягнень української та світової культури і мистецтва, творчого до­
робку членів спілок;

—піклування про правовий, соціальний та професійний захист чле­
нів творчої спілки;

— сприяння  відродженню,  розвиткові та  популяризації  народної
творчості, творчому використанню народних традицій у розвиткові куль­
тури та мистецтва, збереженню та збагаченню історико-культурної спад­
щини та довкілля, проведенню масових культурно-просвітницьких захо­
дів, а також утвердженню демократичних, загальнолюдських цінностей;

—постійна співпраця з педагогічними та науково-педагогічними ко­
лективами навчальних закладів;

—надання допомоги в навчально-виховній роботі педагогічним ко­
лективам у патріотичному, культурному та інтелектуальному розвиткові
дітей та молоді, у морально-етичному та естетичному вихованні;

—сприяння обміну культурними цінностями, співробітництво між
діячами культури і мистецтва різних країн, національними і міжнародни­
ми, організаціями культури та мистецтв;

—виховання поваги до історико-культурних цінностей, традицій ук­
раїнського та інших народів.

Держава забезпечує підтримку та захист законних прав та інтересів творчих спілок, гарантує однакові умови для виконання ними статутних завдань і цілей. З цією метою вона сприяє розвиткові творчих спілок, їх діяльності щодо творення національної культури та мистецтва, проведен­ню культурно-мистецьких заходів; надає творчим спілкам дотації та роз­міщує державні замовлення; надає необхідну інформацію для забезпечен­ня діяльності творчих спілок; гарантує професійний та соціальний захист членів творчих спілок, охорону їх авторських прав; залучає творчі спілки до підготовки законопроектів, розробки загальнодержавних програм національно-культурного розвитку, інших соціальне важливих культуроло­гічних та соціально-політичних заходів.

Професійний творчий працівник користується правом на державне соціальне страхування, оплату праці відповідно до професії, кваліфікації та особистого трудового внеску, належні умови праці, пенсійне забезпе­чення згідно з законодавством України. Професійний творчий працівник може мати статус як найманого працівника, так і особи, яка не працює за наймом.

Професійним творчим працівникам — членам творчої спілки для за­безпечення умов для творчої діяльності надається окрема кімната (кабі­нет, майстерня) або додаткова жила площа розміром не менше 20 кв. м, що оплачується в одинарному розмірі.

Творчі спілки України можуть мати всеукраїнський та регіональний (місцевий) статус. До всеукраїнських творчих спілок належать спілки, ді­яльність яких поширюється на територію всієї України і які мають міс­цеві творчі осередки, у більшості її областей. До регіональних (місцевих) творчих спілок належать спілки, діяльність яких поширюється на терито­рію відповідної адміністративно-територіальної одиниці або регіону.

Творча спілка створюється групою професійних творчих працівників відповідного фахового напряму в галузі культури та мистецтва (всеукра­їнська — у складі не менш як 100 осіб, регіональна (місцева) — не менш як 20 осіб), що мають у своєму доробку завершені та оприлюднені твори культури і мистецтва чи їх інтерпретації та досягли 18 років.

Вищим керівним органом творчої спілки є загальні збори (з'їзд, кон­ференція), що скликаються відповідно до статуту творчої спілки. Рішен­ня про скликання загальних зборів (з'їзду, конференції) приймається правлінням творчої спілки або на вимогу не менше однієї третини членів творчої спілки.

У період між загальними зборами (з'їздами, конференціями) діяль­ністю творчої спілки керує правління творчої спілки, яке обирається за­гальними зборами (з'їздом, конференцією) на строк, визначений стату­том.

У період між засіданнями правління поточною діяльністю творчої спілки керують президія (рада тощо) та голова правління творчої спілки.

Творчі спілки мають право:

—здійснювати творчу та господарську діяльність у передбаченому
законодавством порядку для виконання своїх статутних завдань;

—представляти та захищати права і законні інтереси своїх членів;

—брати участь у розробці нормативно-правових актів щодо діяль­
ності творчих спілок та статусу творчих працівників;

—брати участь у визначенні засад державної політики у сфері оплати
праці  членів  творчих  спілок,  страхування,  пенсійного  забезпечення,
зайнятості, правового та соціально-економічного захисту творчих пра­
цівників;

—  представляти професійних творчих працівників до відзначення
державними нагородами, почесними званнями, державними преміями,
іншими видами морального та матеріального заохочення;

—  вживати заходів соціально-економічної підтримки та благодій­
ництва;

—у встановленому порядку створювати фонди творчих спілок з пра­
вами юридичної особи для виконання статутних завдань і цілей творчої
спілки;

—володіти, користуватися і розпоряджатися майном на правах влас­
ника відповідно до законодавства України;

—на пріоритетність при продовженні договору оренди приміщень,
які вони орендують під творчі майстерні, студії, лабораторії тощо;

—проводити атестацію творчих працівників відповідно до свого ста­
туту.

Державна реєстрація всеукраїнських творчих спілок здійснюється Міністерством юстиції України, а їх територіальних осередків та регіо­нальних (місцевих) творчих спілок — відповідними місцевими органами виконавчої влади.

Для державної реєстрації творчої спілки її засновники подають до органу, що здійснює реєстрацію, заяву, до якої додаються документ про сплату реєстраційного збору та установчі документи: статут творчої спіл­ки і протокол загальних зборів (з'їзду, конференції) про утворення твор­чої спілки, в якому мають міститися такі відомості:

назва організації та мета її утворення;

дата утворення;

склад засновників та керівних органів;

місцезнаходження керівних органів творчої спілки, номер контактно­го телефону;

дані про територіальні осередки.

Орган, що здійснює реєстрацію творчої спілки, у місячний строк ви­дає засновникам свідоцтво про державну реєстрацію творчої спілки за зразком, встановленим Кабінетом Міністрів України. У необхідних ви­падках орган, що здійснює реєстрацію творчої спілки, проводить перевір­ку відомостей, зазначених у поданих документах.

З моменту реєстрації творча спілка чи її територіальний осередок на­бувають статусу юридичної особи.

Орган, що здійснює реєстрацію творчої спілки, відмовляє у держав­ній реєстрації творчої спілки у разі якщо:

—  статут або інші документи, подані на реєстрацію, суперечать зако­
нодавству України;

— з такою самою назвою зареєстровано іншу творчу спілку.

Орган, що здійснює реєстрацію творчої спілки, надсилає письмове повідомлення про відмову в державній реєстрації, в якому зазначаються підстави відмови.

Відмова в державній реєстрації творчої спілки може бути оскаржена в судовому порядку.

Діяльність творчої спілки припиняється:

—  згідно з рішенням загальних зборів (з'їзду, конференції) творчої
спілки;

—  на підставі рішення суду в разі порушення законодавства України.
Діяльністю творчої спілки керують:

—загальні збори (з'їзд, конференція), що є вищим керівним органом
творчої спілки і скликаються відповідно до статуту творчої спілки;

—правління, що обирається загальними зборами і керує спілкою у
період між загальними зборами;

—президія (рада тощо) та голова правління.

У період між засіданнями правління поточною діяльністю творчої спілки керують президія (рада тощо) та голова правління творчої спілки відповідно до законодавства України та статуту творчої спілки.

Контроль за фінансово-господарською діяльністю творчої спілки, правильним веденням справ, своєчасним розглядом листів, звернень, за­яв і скарг здійснює ревізійна комісія творчої спілки

Звітність про діяльність творчих спілок має відкритий характер і є доступною кожному члену спілки. Спілки інформують громадськість про свою діяльність через засоби масової інформації.