ОСОБЛИВА ЧАСТИНА

9.1. Економіка як об'єкт адміністративно-правового регулювання

Термін «економіка» (від грец. оГко^ — будинок, господарство і правило, закон) у буквальному розумінні означає правила ведення до­машнього господарства.

Сучасні економічні словники визначають «економіку» як господар­ство, сукупність засобів, об'єктів, процесів, використовуваних людьми для забезпечення життя, задоволення потреб шляхом створення необхід­них людині благ, умов і засобів існування із застосуванням праці.

Таким чином, у сьогоднішньому розумінні економіка - це системні/і господарський комплекс, що містить взаємопов'язані і в.шємозаііежні лан­ки, по-перше, суспільною виробництва, по-дру/е, розподілу і, по-третє, об­міну зробленою продукту в масштабах усіе'і держави.

Економіка — складна поліструктурна система, яка функціонує з ме­тою задоволення матеріальних потреб суспільства. Основними складови­ми цієї системи є галузі, підгалузі та їхні комплекси. Не є винятком ) цьому розумінні й економічна система України. Однак слід зазначити Ідо термін «галузь економіки» нормативне закріплюється на законодав­чому рівні. Так. у ст.1 Закону України «Про електроенергетику» в і; 16 жовтня 1997 р. фіксується, Ідо електроенергетика — галузь економію України, яка забезпечує споживачів енергією.

Найбільшими складовими економічної системи України є: промисло вість; енергетичний комплекс; агропромисловий комплекс; будівельній' комплекс; транспорт і дорожнє господарство; зв'язок; торговельшгі комплекс; житлове господарство; побутове обслуговування населення сфера використання й охорони природних ресурсів.

Усі перелічені галузі й комплекси перебувають у тісній взаємодії та пройняті багатьма інтегративними зв'язками. Кожна з них складається з кількох підгалузей. Підгалузі відрізняються, з одного боку, значною са­мостійністю, а з другого, — взаємозалежністю й інтегрованістю з еконо­мічною системою в цілому.

Так, промисловість чітко поділяється на машинобудівну, хімічну, ме­талургійну тощо. Транспорт — на залізничний, повітряний, водний, авто­мобільний, трубопровідний. Зв'язок — на поштовий, телефонний, радіо­зв'язок. Будівельний комплекс — на промислове будівництво, цивільне бу­дівництво, дорожнє будівництво.

У кожній з цих галузей і підгалузей є специфічні матеріальні умови виробництва, технологічні процеси, структура і чисельність підприємств, інженерно-технічний та управлінський персонал тощо. Всі ці чинники визначають їх місце і призначення в економічній системі, а також особ­ливості міжгалузевих зв'язків.

Стан економіки, рівень її розвитку, ефективність прямо залежать від спроможності держави управляти виробництвом і обертанням виробле­ного тут матеріального продукту.

Регулювання економіки є найважливішою функцією держави за умов ринкового господарювання, а тим більше за умов переходу до нього. Саме держава встановлює правові основи для прийняття управ­лінських рішень, захищає інтереси національної економіки, формує її інфраструктуру, контролює процеси грошового обігу, встановлює і роз­виває економічно вигідні для суспільства і держави правовідносини.

Практика вже засвідчила, якщо покладатися тільки на суто ринкові механізми у розвитку соціально-економічної системи, то, як це на пер­ший погляд не парадоксально, перехід до цивілізованого суспільства з ринковою економікою стане справою віддаленого майбутнього, причому без гарантій виникнення оптимальних пропорцій як у структурі самої економіки, так і в структурах управління.

Без державного регулювання помітно знижується ефективність ви­робництва, незатребуваною виявляється фундаментальна наука, скорочу­ється через подорожчання інфраструктура соціальної сфери, а рух до ци­вілізованих форм життя здійснюється стихійно, з великими витратами і значними втратами.

Управління цією сферою становить складний процес цілеспрямова­ного впливу держави на всі компоненти економічної системи з метою її вдосконалення. Його основою є своєчасне і правильне врахування об'єк­тивних економічних законів, характеру суспільних відносин у конкрет­ний історичний період, розвитку продуктивних сил, ступеня інтегрова­ності держави у світове економічне співтовариство.

Крім того, на утримання та спрямування управлінських процесів впливають наявність кількох форм власності, особливості кооперації праці, розміщення підприємств за економічними регіонами тощо.

Врахувавши все зазначене, можна визначити пріоритетні напрями економічного розвитку, що подані в Посланні Президента України до Верховної Ради України «Європейський вибір. Концептуальні засади стратегії економічного та соціального розвитку України на 2002—2011 роки». Ними є:

А) Створення передумов для набуття Україною повноправного членства в Європейському Союзі. На це мають бути спрямовані всі ін-ституційні перетворення, політика економічних, соціальних та гуманітар­них реформ.

Б) Забезпечення сталого економічного зростання. Для цього передба­чається реалізувати стратегію випереджаючого розвитку, яка могла б за­безпечити щорічні темпи зростання ВВП в Україні у півтора-два рази вищі, ніж загалом у країнах ЄС. Таке зростання має супроводжуватися глибокими якісними перетвореннями, реалізацією завдань сталого роз­витку, що визначаються світовим співтовариством як стратегія існування у XXI ст.

В) Утвердження інноваційної моделі розвитку, базовим принципом якої є реалізація державної політики, спрямованої на запровадження ін­новаційної моделі структурної перебудови та зростання економіки, утвердження України як високотехнологічної держави.

Г) Соціальна переорієнтація економічної політики, головним завдан­ням якої є цілеспрямоване забезпечення надійних передумов реалізації прав і свобод громадян у всіх їх виявах, утвердження середнього класу — основи політичної стабільності та демократизації суспільства, значне об­меження загрозливої диференціації доходів населення та подолання бід­ності.

Президент України також зазначає, що вирішення завдань, пов'яза­них із європейською інтеграцією України, утвердженням соціальне орієнтованого структурно-інноваційного шляху розвитку, може здійсню­ватися лише поетапно.

Перший етап — 2002—2004 рр. Його основна мета — зміцнення кон­курентоспроможності вітчизняної економіки, створення сприятливих умов для накопичення інвестиційних ресурсів, істотне розширення внут­рішнього попиту й утвердження на цій основі надійної стабілізації та ста­лого зростання. У цей період необхідно завершити формування базових інституцій ринкової економіки, створити середовище здорової та ефек­тивної конкуренції. Головним у соціальній сфері є зниження рівня бід­ності та зменшення диференціації доходів населення за рахунок посилен­ня адресності соціальної підтримки, стимулювання випереджаючих тем­пів зростання заробітної плати. Водночас відчутне поліпшення життя людей можливе лише за умови успішного функціонування та розвитку реальної економіки.

Другий етап — 2005—2011 рр. передбачає комплексну модернізацію підприємств, утвердження принципів і механізмів структурно-інноваційної моделі розвитку та формування базових засад соціальне орієнтовано­го ринкового господарства.

Відповідно до цього сценарію Україна матиме сприятливі передумо­ви розвитку економіки і на віддалену перспективу.

Це послання є концептуальним документом для стратегічного напря­му діяльності Кабінету Міністрів України, центральних та місцевих ор­ганів виконавчої влади щодо динамічного зростання та якісного розвитку вітчизняної економіки, підвищення рівня життя народу.

Держава в інтересах суспільства визначає і забезпечує правові осно­ви всіх економічних перетворень, захищає економічні інтереси виробни­ків і споживачів, регулює грошовий обіг, формує і розвиває економічно і соціальне вигідні сфери. Вона створює і гарантує рівні умови господарю­вання, встановлює правила поведінки суб'єктів економічних відносин і забезпечує їх стабільність.

Здійснення такого регулювання неможливе без вжиття примусових заходів. З їх допомогою обмежуються і придушуються небажані з соці­ально-економічної точки зору форми господарювання, встановлюються бар'єри на шляху монополізму, криміналізації, деформації економіки.

Звідси випливає, що управління економікою містить елементи соці­ально-економічного аналізу й розрахунку, організаційно-технічні дії та інженерну практику, правове регулювання й різноманітні організаційно-правові форми, а також комплекс методів впливу на керовані об'єкти.

Усі названі чинники визначають особливості керуючого впливу і структурну побудову механізму управління економікою. Цей механізм складається, по-перше, з системи організаційно-правових структур, по-друге, з системи організаційно-правових методів і форм державно-управ­лінського впливу на відносини у даній сфері.

Організаційно-правові структури — це суб'єкти державного управ­ління економікою. Організаційно-правові методи і форми — це ті засоби і прийоми, що використовуються суб'єктами управління для реалізації своїх повноважень, тобто методи і форми їх управлінської діяльності.

9.2. Суб'єкти адміністративно-правового регулювання у сфері економіки

Основними суб'єктами адміністративно-правового регулювання у сфері економіки є: Президент України; Кабінет Міністрів України; про­фільні міністерства, комітети, спеціально створені центральні органи ви­конавчої влади; місцеві державні адміністрації; виконавчі органи сіль­ських, селищних, міських рад.

Кожний із зазначених суб'єктів здійснює адміністративно-правове ре­гулювання у сфері економіки у межах своєї компетенції, що встановлю­ється Конституцією України, законами, іншими нормативними актами.

Найбільш значущим за юридичною силою обсягом повноважень що­до управління економічними процесами в державі володіє Президент Ук­раїни. Вони встановлені Конституцією України (ст. 106) і насамперед по­лягають у тому, що Президент визначає основні напрями зовнішньої і внутрішньої, у тому числі й економічної, політики, впливає на розстанов­ку кадрів і утворення управлінських структур у цій сфері. Відбувається це в результаті того, що Президент України:

— забезпечує державну незалежність, національну безпеку і право-
наступництво держави;

— звертається з посланнями до народу та із щорічними і позачерго­
вими посланнями до Верховної Ради України щодо внутрішнього і зов­
нішнього становища України;

— представляє державу в міжнародних відносинах, здійснює керів­
ництво зовнішньополітичною діяльністю держави, веде переговори та ук­
ладає міжнародні договори України;

— призначає за згодою Верховної Ради України Прем'єр-міністра
України; припиняє повноваження Прем'єр-міністра України та приймає
рішення про його відставку;

— призначає за поданням Прем'єр-міністра України членів Кабінету
Міністрів України, керівників інших центральних органів виконавчої
влади, а також голів місцевих державних адміністрацій та припиняє їхні
повноваження на цих посадах;

— призначає на посади та звільняє з посад за згодою Верховної Ради
України Голову Антимонопольного комітету України, Голову Фонду
державного майна України;

— утворює, реорганізовує та ліквідовує за поданням Прем'єр-мініст­
ра України міністерства та інші центральні органи виконавчої влади,
діючи в межах коштів, передбачених на утримання органів виконавчої
влади;

— скасовує акти Кабінету Міністрів України та акти Ради міністрів
Автономної Республіки Крим;

— підписує закони, прийняті Верховною Радою України;

— має право вето щодо прийнятих Верховною Радою України зако­
нів із наступним поверненням їх на повторний розгляд Верховної Ради
України.

З метою найбільш ефективної реалізації своїх повноважень Прези­дент України згідно з п. 28 ст.106 Конституції України створює різні до­поміжні структури.

Насамперед до них належить Адміністрація Президента України, у складі якої функціонує Головне управління з питань економічної політи­ки. Вона утворена Указом Президента від 14 грудня 1996 р. як постійно діючий орган для забезпечення здійснення конституційних повноважень Президента.

Адміністрація Президента України аналізує економічні процеси; розробляє пропозиції щодо забезпечення економічного розвитку та еконо­мічної безпеки держави; за дорученням Президента України організує контроль за виконанням його указів і розпоряджень, зокрема й у сфері економіки.

Крім Адміністрації, Президент України використовує для аналітич­ної роботи і підготовки пропозицій управлінського характеру можливості створюваних ним комісій і рад.

Так, Указом від 12 червня 2002 р. Президент утворив Державну ко­місію з питань стратегії економічного та соціального розвитку, яка є кон-сультативно-дорадчим органом при Президентові України, утвореним з метою забезпечення додержання принципу цілісності державного про­гнозування і розроблення програм економічного та соціального розвитку України.

Основними завданнями цієї Комісії є:

—аналіз стану нормативно-правової бази з питань державного про­
гнозування і розроблення програм економічного та соціального розвитку
України;

—здійснення координації підготовки проекту Стратегії економічного
та соціального розвитку України на 2002—2011 рр.;

—визначення актуальності та аналізу стану виконання програмних
документів економічного та соціального розвитку України, які здійсню­
ються із залученням коштів Державного бюджету України, та внесення
пропозицій щодо ефективного впровадження зазначених документів;

—внесення Президентові України пропозицій щодо: переліку необхід­
них прогнозних і програмних документів економічного та соціального роз­
витку України на коротко-, середньостроковий і більш тривалий періоди;
методологічних засад розроблення та реалізації прогнозних і програмних
документів економічного та соціального розвитку України з додержанням
принципів їх цілісності та наукової обгрунтованості; організаційної струк­
тури управління процесом стратегічного планування в Україні.

Ради мають статус органу при Президентові України, наприклад, Консультативна рада з питань іноземних інвестицій в Україні (Указ від 29 липня 1997 р.), яка створена з метою забезпечення розроблення та реалізації державної політики щодо залучення та ефективного викорис­тання іноземних інвестицій в економіку України, прискорення її інтегра­ції у світові економічні процеси.

Основними завданнями Консультативної ради є:

—  сприяння визначенню основних засад державної політики щодо за­
лучення та ефективного використання іноземних інвестицій в Україні
для забезпечення розвитку її економіки;

— аналіз та узагальнення проблем, що стримують іноземне інвесту­
вання в економіку України, визначення політичних, організаційних, юри­
дичних, економічних та інформаційних шляхів їх вирішення;

— розгляд ключових проблем інвестиційного процесу, регулювання іноземного інвестування на макроекономічному рівні, проектування дер­жавних програм і актів законодавства з цих питань;

—розроблення пропозицій щодо вдосконалення форм і методів регу­
лювання економіки та впровадження сучасних міжнародних стандартів
управління на підприємствах України;

—внесення пропозицій щодо вжиття державою заходів для активно­
го залучення українських суб'єктів підприємницької діяльності до міжна­
родних ринків товарів, капіталів і послуг;

—сприяння формуванню привабливого іміджу України серед потен­
ційних іноземних інвесторів;

—розгляд на прохання іноземних інвесторів, органів виконавчої вла­
ди та органів місцевого самоврядування України заяви про виникнення
спорів між ними та підготовка висновків щодо можливих шляхів їх по-
засудового врегулювання.

У системі органів управління економікою найвищим є Кабінет Мі­ністрів України. Його правовий статус у системі органів виконавчої вла­ди визначається Конституцією України (статті 113—117). Згідно з нею Кабінет Міністрів України:

—забезпечує державний суверенітет і економічну самостійність Ук­
раїни, здійснення внутрішньої і зовнішньої політики держави, виконання
Конституції та законів України, актів Президента України;

—вживає заходів щодо забезпечення прав і свобод людини і грома­
дянина;

—забезпечує проведення фінансової, цінової, інвестиційної та подат­
кової політики; політики у сферах праці й зайнятості населення, соціаль­
ного захисту, освіти, науки і культури, охорони природи, екологічної без­
пеки і природокористування;

— розробляє і здійснює загальнодержавні програми економічного
розвитку України;

—забезпечує рівні умови розвитку всіх форм власності;

—здійснює управління об'єктами державної власності відповідно до
чинного законодавства;

—розробляє проект закону про Державний бюджет України і забезпе­
чує виконання затвердженого Верховною Радою України Державного
бюджету України, подає Верховній Раді України звіт про його виконання;

— здійснює заходи щодо забезпечення обороноздатності та націо­
нальної безпеки України, громадського порядку, боротьби зі злочинні­
стю;

— організує і забезпечує здійснення зовнішньоекономічної діяльності
України, митної справи;

— спрямовує і координує роботу міністерств, інших органів виконав­
чої влади;

— здійснює інші повноваження, визначені Конституцією та законами
України, актами Президента України.

Відповідно до Конституції України Кабінет Міністрів України роз­робляє на строк своїх повноважень Програму діяльності, яка спрямована на відродження вітчизняного виробництва, поглиблення реформування економічних відносин та організаційне забезпечення економічної транс­формації, з метою досягнення позитивних зрушень у поліпшенні добро­буту населення.

Така Програма насамперед передбачає практичне розв'язання най-гостріших економічних і соціальних проблем розвитку держави. На сьо­годні це стосується, зокрема, всебічного заохочення вітчизняного товаро­виробника, державної підтримки виробництва в агропромисловому ком­плексі, нарощування експорту; масштабного використання науково-тех­нологічного потенціалу; створення відповідних умов для залучення віт­чизняних та іноземних інвесторів; забезпечення надійного енергопоста­чання та реального енергозбереження на всіх рівнях споживання енергії; комплексного реформування податкової системи з метою зменшення по­даткового тиску з одночасним забезпеченням повноти сплати податків; здійснення збалансованої бюджетної політики, розв'язання проблем зай­нятості, своєчасності виплати заробітної плати, пенсій, упорядкування надання пільг, удосконалення систем соціального та пенсійного забезпе­чення тощо.

При Кабінеті Міністрів України діє постійний орган — Секретаріат Кабінету Міністрів України, структурні підрозділи якого в межах покла­дених на них функцій забезпечують діяльність Кабінету Міністрів Украї­ни, урядових комітетів, працюють за дорученнями Прем'єр-міністра Ук­раїни, Першого віце-прем'єр-міністра України, віце-прем'єр-міністрів України, Урядового Секретаря Кабінету Міністрів України та його за­ступників. У структурі Секретаріату Кабінету Міністрів України діє Де­партамент економічної політики, до якого входять: Управління стратегії реформування економіки та стратегічного планування; Управління між­народного співробітництва, міждержавних відносин та зовнішньоеконо­мічної політики; Управління фінансової політики; Управління стратегії реформування відносин власності та регуляторної політики; Управління експертизи, аналізу та дерегуляції розвитку реального сектора економіки; Управління економічної взаємодії з новими незалежними державами Східної Європи та Центральної Азії; Управління з питань європейської інтеграції. Ця структура Секретаріату Кабінету Міністрів України за­тверджена постановою Кабінету Міністрів України від 24 січня 2000 р.

При Кабінеті Міністрів діє робочий орган — Урядовий комітет еко­номічного розвитку та з питань європейської інтеграції, основним зав­данням якого є формування та реалізація державної політики в еконо­мічній сфері. Він розглядає та схвалює концепції проектів нормативно-правових актів та інших документів, що підлягають розробленню; розгля­дає, врегульовує розбіжності та схвалює проекти нормативно-правових актів та інших документів, що подаються на розгляд Кабінету Міністрів України у сфері економіки відповідно до встановленого регламенту.

До складу Урядового комітету економічного розвитку та з питань єв­ропейської інтеграції входять: Віце-прем'єр-міністр України з питань економічної політики — голова Урядового комітету; Міністр економіки та з питань європейської інтеграції; Міністр праці та соціальної політики; Міністр промислової політики; Міністр транспорту; Міністр фінансів; Голова Антимонопольного комітету; Голова Фонду державного майна; Голова Державної податкової адміністрації; Голова Держкомзв'язку; Го­лова Держмитслужби; Голова Держпідприємництва; Голова Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку.

При Урядовому комітеті утворено Раду об'єднань підприємців Украї­ни (постанова КМ України від 18 травня 2000 р.). Рада об'єднань підпри­ємців України є постійно діючим консультативно-дорадчим органом при Урядовому комітеті економічного розвитку, утвореним з метою залучен­ня об'єднань підприємців до опрацювання проектів актів законодавства з питань підприємницької діяльності, забезпечення відкритого прийняття рішень в економічній сфері і організації зворотного зв'язку між суб'єкта­ми підприємництва та органами виконавчої влади на засадах широкого залучення громадськості до обговорення та аналізу ефективності рішень органів виконавчої влади.

Рада формується з представників об'єднань підприємців, які делегу­ються цими об'єднаннями для роботи в Раді.

Для більш ефективної роботи Кабінету Міністрів, створення необхід­них для розвитку економіки правових і фінансово-матеріальних умов, підготовки відповідних рекомендацій, сприяння в інформаційно-аналі­тичній та науково-методичній роботі, а також з консультативно-експерт­ною метою при ньому створюються робочі та консультативні органи. Це можуть бути органи як Кабінету Міністрів, так і «при» Кабінеті Мініст­рів. Слід мати на увазі, що це досить «рухомі» структури. Залежно від конкретних ситуацій, завдань, які виникають перед урядом, змінюються не тільки їх функції, а й самі вони можуть ліквідовуватися чи створюва­тися.

Такі органи можуть називатися по-різному. Частіше це ради, комісії, агентства, центри.

До них належать:

—  Міжвідомча рада з питань захисту прав споживачів при Кабінеті
Міністрів України, яка є постійно діючим консультативно-дорадчим ор­
ганом при Кабінеті Міністрів України, утвореним для координації діяль­
ності міністерств, інших центральних і місцевих органів виконавчої вла­
ди з питань розроблення і реалізації правових, організаційних та еконо­
мічних заходів, спрямованих на державний захист прав споживачів;

—  Міжвідомча комісія з координації дій у проведенні податкової, бюджетної та грошово-кредитної політики, яка є консультативно-дорадчим органом, утвореним для забезпечення координації дій центральних органів виконавчої влади з Національним банком під час формування та проведення податкової, бюджетної та грошово-кредитної політики.

Безпосереднє управління конкретними комплексами, галузями і під-галузями у сфері економіки здійснюють профільні міністерства, коміте­ти, спеціально створені центральні органи виконавчої влади. В їх системі особлива роль належить Міністерству економіки та з питань європей­ської інтеграції. Цей орган виконавчої влади є вузловою ланкою системи управління економікою і виступає координуючим центром щодо діяль­ності всіх інших управлінських структур цієї сфери та вжиття заходів, спрямованих на реалізацію економічної політики держави. Його основ­ними завданнями є:

—  участь у формуванні державної політики економічного та соціаль­
ного розвитку України, розроблення механізмів її реалізації, прогнозів
економічного й соціального розвитку на середньо- та короткостроковий
періоди та відповідних програмних документів;

— створення сприятливих економічних умов для функціонування
суб'єктів господарювання всіх форм власності, розвитку ринкових відно­
син, конкурентного середовища; участь у реалізації антимонопольної по­
літики;

— розроблення пропозицій щодо формування державної політики у
сфері реалізації прав власності;

— участь у формуванні державної регіональної політики, організація
роботи, пов'язаної з її проведенням;

— забезпечення проведення єдиної зовнішньоекономічної політики,
державної економічної політики щодо інтеграції України у світову еко­
номіку, здійснення економічного та соціального співробітництва з Євро­
пейським Співтовариством;

— участь у формуванні та реалізація державної політики у сфері вза­
ємодії з міжнародними фінансовими організаціями, економічними угру­
пованнями, відповідними міждержавними і регіональними організація­
ми, в тому числі кредитно-фінансовими установами інших держав, коор­
динація роботи, пов'язаної із залученням міжнародної технічної допомо­
ги;

— забезпечення в межах своїх повноважень захисту економічних
прав і законних інтересів України, вітчизняних та іноземних суб'єктів
господарювання;

— участь у розробленні та забезпечення реалізації державної політи­
ки у сфері розвитку внутрішньої торгівлі та послуг;

— участь у розробленні державної політики у сфері стандартизації,
метрології, сертифікації та акредитації, захисту прав споживачів;

— розроблення стратегії та механізмів реалізації державної структур­
ної, інвестиційної та інноваційної політики;

— забезпечення реалізації державної цінової політики;

—участь у формуванні політики управління державним сектором
економіки;

—участь у розробленні та забезпеченні реалізації державної політики
у сфері економічної безпеки та детінізації економіки;

—проведення державної політики щодо запобігання банкрутству, за­
безпечення умов реалізації процедур відновлення  платоспроможності
боржників, визнання боржників банкрутами;

—проведення аналізу та економічного обгрунтування потреб держа­
ви, пов'язаних з її обороною і безпекою.

Міністерство економіки України у межах своїх повноважень видає на основі й на виконання чинного законодавства накази, організує та контро­лює їх виконання.

Рішення Міністерства з питань реалізації економічної політики, прийняті в межах його повноважень, є обов'язковими для центральних і місцевих органів державної виконавчої влади, а також підприємств, уста­нов і організацій.

Міністерство за необхідності видає спільно з іншими центральними органами державної виконавчої влади та місцевими державними адмі­ністраціями спільні акти.

Для втілення в життя державної політики у сфері промисловості, зокрема в галузях військово-промислового комплексу, конверсії, маши­нобудування, металургійної, хімічної, легкої, деревообробної промисло­вості, виробництва дорогоцінних металів, коштовного каміння та інших, утворено Міністерство промислової політики України, що є центральним органом виконавчої влади.

Основними завданнями Міністерства промислової політики України є:

— підготовка пропозицій щодо формування державної промислової
політики та механізму її реалізації;

— розроблення пропозицій щодо вдосконалення механізму державного
регулювання функціонування промислового сектора економіки України;

— реалізація державних програм розвитку промисловості України;
визначення напрямів розвитку науково-технічного потенціалу промисло­
вого сектора економіки України;

— розроблення прогнозів виробничо-технічного та фінансово-еконо­
мічного розвитку промислового виробництва;

— створення сприятливих умов для розбудови високорозвинутого
промислового сектора економіки України;

— участь у розробленні та реалізації державної регіональної промис­
лової політики.

Серед органів управління економікою важливе місце належить Мініс­терству аграрної політики України — головному органу системи цен­тральних органів виконавчої влади з питань формування та забезпечення реалізації державної аграрної політики, продовольчої безпеки держави, державного управління у сфері сільського господарства, садівництва, виноградарства, харчової промисловості, рибного господарства, переробки сільськогосподарської продукції.

Основними завданнями Міністерства аграрної політики є:

—забезпечення реалізації державної аграрної політики, організація
розроблення та вжиття заходів щодо гарантування продовольчої безпеки
держави;

—забезпечення здійснення державного управління у сфері сільського
господарства, садівництва, виноградарства, харчової промисловості, риб­
ного господарства, переробки сільськогосподарської продукції;

—організація та забезпечення проведення аграрної реформи, здій­
снення її моніторингу, розроблення і вжиття заходів щодо структурної
перебудови галузей агропромислового виробництва, участь у реалізації
державної політики у сфері підприємництва;

—участь у формуванні та реалізації соціальної політики у сільській
місцевості;

—координація діяльності органів виконавчої влади з питань реалізації
державної аграрної політики, соціальної політики у сільській місцевості,
забезпечення продовольчої безпеки держави, проведення аграрної реформи.

Регулювання у сфері економіки здійснюють інші центральні органи виконавчої влади зі спеціальним статусом — Антимоиопольний комітет України, Державна служба експортного контролю України.

На рівні областей та районів областей, а також міст Києва, Севасто­поля та районів міст Києва і Севастополя адміністративно-правове регу­лювання здійснюється місцевими державними адміністраціями.

Основні повноваження обласних, Київської і Севастопольської мі­ської державної адміністрації полягає в тому, що адміністрація цього рівня:

—розробляє проекти програм соціально-економічного розвитку від­
повідної території та подає їх на схвалення відповідній раді, організує їх
виконання;

—забезпечує ефективне використання природних, трудових і фінан­
сових ресурсів;

— забезпечує здійснення відповідно до законодавства контролю за
станом фінансової дисципліни, обліку та звітності на підприємствах, в
установах, організаціях незалежно від форм власності;

— забезпечує складання необхідних для управління соціально-еконо­
мічним розвитком території балансів трудових ресурсів, місцевих буді­
вельних матеріалів, палива тощо;

— погоджує у межах своєї компетенції питання розміщення на тери­
торії відповідної області, міст Києва, Севастополя нових підприємств та
інших об'єктів незалежно від форм власності;

— вносить відповідно до законодавства пропозиції щодо створення спе­
ціальних (вільних) економічних зон, зміни статусу та території цих зон;

— розглядає та погоджує подані підприємствами, установами, органі­заціями, розташованими відповідно на території області, міст Києва, Севастополя, проекти планів та заходів, які пов'язані з обслуговуванням на­селення або можуть призвести до зміни екологічного, демографічного стану та інших наслідків;

— розробляє пропозиції щодо обсягів продукції (робіт, послуг), що
підлягають поставці для державних потреб, формує обсяги продукції (ро­
біт, послуг), що поставляються для потреб відповідної території за раху­
нок коштів місцевого бюджету та інших джерел фінансування;

— вносить пропозиції для розробки проектів Державної програми со­
ціального та економічного розвитку України та довгострокових прогно­
зів, а також до проектів індикативних планів розвитку відповідних галу­
зей народного господарства;

— здійснює функції власника майна, що передане у порядку, визна­
ченому законодавством, у власність відповідно області, місту Києву, Се­
вастополю, приймає рішення щодо створення, реорганізації та ліквідації
підприємств, установ і організацій, що належать до сфери її управління,
а також здійснює делеговані Президентом України повноваження щодо
управління майном, яке перебуває у загальнодержавній власності;

— здійснює володіння, розпорядження, користування майном у разі
передачі у встановленому порядку таких повноважень власником майна;

— вносить пропозиції власникам майна щодо відчуження у власність
області, міст Києва, Севастополя, підприємств, установ, організацій, що
мають важливе значення для забезпечення потреб населення відповідної
території;

— розробляє програми приватизації майна відповідно області, міст
Києва, Севастополя, організує та контролює їх виконання, вносить про­
позиції для розробки програм приватизації майна, що належить до за­
гальнодержавної власності;

— сприяє створенню спільних підприємств, заснованих на базі об'єд­
нання майна різних форм власності, у тому числі підприємств з інозем­
ними інвестиціями;

— сприяє розвитку малого бізнесу, надає допомогу підприємцям, які
займаються розробкою та впровадженням інноваційних проектів, вироб­
ництвом товарів народного споживання, будівельних матеріалів, надан­
ням побутових, комунальних та інших послуг населенню, підготовкою
кадрів;

— залучає на договірних засадах підприємства, установи, організації
до участі в розвитку та створенні нових потужностей для випуску необ­
хідної для населення області, міст Києва, Севастополя продукції (робіт,
послуг);

— реалізує державну політику в галузі сільського господарства, хар­
чової і переробної промисловості, виробництва товарів народного спожи­
вання, соціальної сфери, координує діяльність відповідних органів щодо
розвитку різних форм господарювання, перебудови виробничих відносин
на селі, виконання програм продовольчого забезпечення населення.

У структурі державної адміністрації утворюються управління, відді­ли, служби, які здійснюють адміністративно-правове регулювання у сфе­рі економіки.

Управління на рівні міст, селищ, сіл здійснюється органами місцево­го самоврядування. Тут необхідно розрізняти, по-перше, компетенцію представницьких органів місцевого самоврядування — рад, по-друге, компетенцію виконавчих органів рад, якими є виконавчі комітети, відді­ли, управління. У свою чергу компетенція виконавчих органів є доволі широкою. Вона складається з власних (самоврядних) повноважень і пов­новажень, делегованих виконавчою владою.

До повноважень рад у сфері управління економікою необхідно від­нести:

—затвердження програм соціально-економічного та культурного роз­
витку  відповідних  адміністративно-територіальних  одиниць,  цільових
програм з інших питань місцевого самоврядування;

—затвердження місцевого бюджету, внесення змін до нього та за­
твердження звіту про виконання відповідного бюджету;

—встановлення місцевих податків і зборів та розмірів їх ставок у ме­
жах, визначених законом;

—утворення позабюджетних цільових (у тому числі валютних) кош­
тів, затвердження положень про ці кошти; затвердження звітів про вико­
ристання зазначених коштів;

—прийняття рішень щодо випуску місцевих позик;

— прийняття рішень щодо отримання позик з інших місцевих бюд­
жетів та джерел, а також щодо передачі коштів з відповідного місцевого
бюджету;

— прийняття рішень щодо надання відповідно до чинного законодав­
ства пільг стосовно місцевих податків і зборів;

— встановлення для підприємств, установ та організацій, що нале­
жать до комунальної власності відповідних територіальних громад, роз­
міру частки прибутку, яка підлягає зарахуванню до місцевого бюджету;

— прийняття рішень щодо відчуження відповідно до закону кому­
нального майна; затвердження місцевих програм приватизації, а також
переліку об'єктів комунальної власності, які не підлягають приватизації;
визначення доцільності, порядку та умов приватизації об'єктів права ко­
мунальної власності; вирішення питань про придбання у встановленому
законом порядку приватизованого майна, про включення до об'єктів ко­
мунальної власності майна, відчуженого у процесі приватизації, договір
купівлі-продажу якого у встановленому порядку розірвано або визнано
недійсним, про створення, ліквідацію, реорганізацію та перепрофілюван-
ня підприємств, установ та організацій комунальної власності відповідної
територіальної громади;

— прийняття рішень про передачу іншим органам окремих повнова­жень щодо управління майном, яке належить до комунальної власності відповідної територіальної громади, визначення меж цих повноважень та умов їх здійснення;

— створення у разі необхідності органів і служб для забезпечення
здійснення з іншими суб'єктами комунальної власності спільних проек­
тів або спільного фінансування (утримання) комунальних підприємств,
установ та організацій, визначення повноважень цих органів (служб);

— вирішення відповідно до законодавства питань про створення під­
приємствами комунальної власності спільних підприємств, у тому числі
з іноземними інвестиціями;

— вирішення відповідно до закону питань регулювання земельних
відносин;

— затвердження відповідно до закону ставок земельного податку,
розмірів плати за користування природними ресурсами, що є у власності
відповідних територіальних громад;

— вирішення відповідно до закону питань про надання дозволу на
спеціальне використання природних ресурсів місцевого значення, а та­
кож про скасування такого дозволу та ін.

До власних (самоврядних) повноважень виконавчих комітетів рад у сфері управління економікою належать:

— підготовка програм соціально-економічного та культурного роз­
витку сіл, селищ, міст, цільових програм з інших питань самоврядування,
подання їх на затвердження ради, організація їх виконання; подання раді
звітів про хід і результати виконання цих програм;

— забезпечення збалансованого економічного та соціального розвит­
ку відповідної території, ефективного використання природних, трудо­
вих і фінансових ресурсів;

— забезпечення складання балансів фінансових, трудових ресурсів,
грошових доходів і видатків, необхідних для управління соціально-еко­
номічним і культурним розвитком відповідної території, а також визна­
чення потреби у місцевих будівельних матеріалах, паливі;

— розгляд проектів планів підприємств і організацій, які належать до
комунальної власності відповідних територіальних громад, внесення до
них зауважень і пропозицій, здійснення контролю за їх виконанням;

— попередній розгляд планів використання природних ресурсів міс­
цевого значення на відповідній території, пропозицій щодо розміщення,
спеціалізації та розвитку підприємств і організацій незалежно від форм
власності, внесення у разі потреби до відповідних органів виконавчої
влади пропозицій з цих питань;

— подання до районних, обласних рад необхідних показників та вне­
сення пропозицій до програм соціально-економічного та культурного
розвитку відповідно районів і областей, а також до планів підприємств,
установ та організацій незалежно від форм власності, розташованих на
відповідній території, з питань, пов'язаних із соціально-економічним та
культурним розвитком території, задоволенням потреб населення;

— залучення на договірних засадах підприємств, установ та організа­
цій незалежно від форм власності до участі в комплексному соціально-
економічному розвитку сіл, селищ, міст, координація цієї роботи на від­
повідній території;

— розміщення на договірних засадах замовлень на виробництво про­
дукції, виконання робіт (послуг), необхідних для територіальної громади,
на підприємствах, в установах та організаціях тощо.

До повноважень у сфері економіки, які делеговані органам місцевого самоврядування виконавчою владою, належать:

— розгляд і узгодження планів підприємств, установ та організацій,
що не належать до комунальної власності відповідних територіальних
громад, здійснення яких може викликати негативні соціальні, демогра­
фічні, екологічні та інші наслідки, підготовка висновків і внесення про­
позицій до відповідних органів;

— погодження у встановленому порядку кандидатур для призначен­
ня на посаду керівників підприємств, установ та організацій, розташова­
них на відповідній території, які перебувають у державній власності;

— здійснення заходів щодо розширення та вдосконалення мережі під­
приємств  житлово-комунального  господарства,  торгівлі,  громадського
харчування, побутового обслуговування, розвитку транспорту і зв'язку;

— здійснення у встановленому порядку державного контролю за до­
держанням законодавства, затвердженої містобудівної документації при
плануванні та забудові відповідних територій;

— зупинення у випадках, передбачених законом, будівництва, яке
проводиться з порушенням містобудівної документації та проектів окре­
мих об'єктів, а також може заподіяти шкоди навколишньому природному
середовищу тощо.

9.3. Основні напрями державного регулювання економіки

Головною метою державного регулювання економіки є реалізація конституційного положення про те, що держава забезпечує її соціальну спрямованість (ст. 13).

Виходячи з цього, найважливіші завдання суб'єктів, що реалізують свої управлінські повноваження у сфері економіки, полягають у забезпе­ченні економічної стабільності, гармонійного розвитку виробництва і со­ціальної сфери, зміцненні наукового потенціалу, створенні сприятливих умов для ефективного господарювання й оптимальної реалізації як сус­пільних, так і приватних інтересів.

При цьому не можна не враховувати, що в перехідний період держа­ва виконує низку функцій, що не характерні для ринкових умов.

Так, вона залишається найбільшим суб'єктом ринку й регулює діяль­ність інших його суб'єктів, зберігає значний обсяг розподільчих функцій, активно впливає на розвиток самої людини, розглядаючи особистість як головний фактор суспільного прогресу і культури в широкому розумінні слова. Державне регулювання зачіпає інтереси, з одного боку, підпри­ємств, установ, організацій, а з другого — безпосередньо конкретних гро­мадян. Держава активно пропонує їм різноманітні форми економічної взаємодії, а також визначає міру відповідальності за порушення правових установлень.

В основі адміністративно-правового впливу держави на економічну систему лежать відомі методи і форми державного управління, що подані відповідно до специфіки цієї сфери. Це різноманітні сполучення прямих і непрямих регуляторів, що дають змогу зосередити ресурси на розвитко­ві базових галузей, забезпечити швидку окупність засобів, мобільність виробництва, запобігти диспропорціям і стимулювати попит на товари та послуги.

Найхарактернішими з них є:

— демонополізація економіки;

— утворення вільних економічних зон;

— створення промислово-фінансових груп;

— залучення інвестицій (інвестування економіки);

— роздержавлення власності (приватизація).

Демонополізація економіки. Демонополізація — це здійснювана дер­жавою та її органами політика, спрямована на стримування монополізму (переважання на ринку одноосібного виробника, постачальника, продав­ця) й водночас на розвиток конкуренції, шляхом сприяння створенню та існуванню конкуруючих підприємств, фірм, компаній тощо.

Захист конкурентного середовища і суб'єктів, що господарюють, від монополізму здійснюється на основі Закону України «Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції у підприєм­ницькій діяльності» від 18 лютого 1992 р. Цей Закон визначає правові основи обмеження та попередження монополізму, недопущення недобро­совісної конкуренції у підприємницькій діяльності та здійснення держав­ного контролю за додержанням норм антимонопольного законодавства. Крім того, він застосовується до відносин, у яких беруть участь підпри­ємці, та не поширюється на відносини, що випливають з прав на об'єкти інтелектуальної власності (за винятком випадків, ним передбачених); у разі якщо міжнародним договором, у якому бере участь Україна, вста­новлено інші правила, ніж ті, що їх містить цей Закон, застосовуються правила міжнародного договору.

Він містить визначення основних понять у сфері антимонопольної політики, зокрема в ньому вказується, що:

—  товар — це продукт діяльності (включаючи роботи, послуги, а та­
кож цінні папери), призначений для реалізації;

— ринок товару (товарний ринок) — сфера обороту товару однієї
споживчої вартості, в межах якої визначається монопольне становище;

— конкуренція — змагальність підприємців, коли їх самостійні дії об­
межують можливості кожного з них впливати на загальні умови реаліза­
ції товарів на ринку і стимулюють виробництво тих товарів, яких потре­
бує споживач;

— монопольне становище — домінуюче становище підприємця, яке
дає йому можливість самостійно або разом з іншими підприємцями об­
межувати конкуренцію певного товару на ринку. Монопольним визна­
ється становище підприємця, частка якого на ринку певного товару пе­
ревищує 35 відсотків. (У різних країнах світу встановлена різна межа, за
якою визначається домінуюче (монопольне) становище: у Німеччині —
1/3 частка ринку для одного підприємства, 1/2 — для двох, 2/3 — для
трьох підприємств; у Японії — більше 1/2 для одного підприємства, біль­
ше 3/4 — для двох підприємств; у Росії, як і в Україні, ця межа дорівнює
0,35 частки; найнижча «планка»  встановлена у Великій Британії та
Франції — 1/4 частки);

— монопольна ціна — ціна, яка встановлюється підприємцем, що зай­
має монопольне становище на ринку, і призводить до обмеження конку­
ренції і порушення прав споживача;

— монопольна діяльність — дії (бездіяльність) підприємця (підпри­
ємців) за умови монопольного становища на ринку одного підприємця
(групи підприємців) у виробництві та реалізації товарів, а також дії (без­
діяльність) органів влади і управління, спрямовані на недопущення, іс­
тотне обмеження чи усунення конкуренції;

— монопольне утворення — підприємство, об'єднання чи господар­
ське товариство та інше утворення, що займає монопольне становище на
ринку;

господарюючий суб'єкт (підприємець) — юридична особа незалежно від форми власності, що займається діяльністю з виробництва, реалізації, придбання товарів (робіт, послуг), громадянин, який здійснює самостій­ну підприємницьку діяльність без створення юридичної особи, група за­значених юридичних та (або) фізичних осіб, якщо одна або кілька з них здійснює контроль над іншими, тобто має вирішальний вплив на їх гос­подарську діяльність, у тому числі на прийняття управлінських рішень на підставі: володіння їх акціями (паями, частками); володіння або права використання їх активів; прав, зафіксованих в установчих документах або угодах (контрактах); збігу більше ніж чверті складу органів управлін­ня та (або) спостережних рад тощо.

До найбільш небезпечних порушень антимонопольного законодав­ства належать:

а) зловживання монопольним становищем на ринку;

б) неправомірні угоди між господарюючими суб'єктами;

в) дискримінація підприємців органами влади та управління;

г) недобросовісна конкуренція.

Зловживаннями монопольним становищем вважаються:

—нав'язування таких умов договору, які ставлять контрагентів у не­
рівне становище, або додаткових умов, що не належать до предмета до­
говору, в тому числі нав'язування товару, не потрібного контрагенту;

—обмеження або припинення виробництва, а також вилучення з обо­
роту товарів з метою створення або підтримки дефіциту на ринку чи
встановлення монопольних цін;

—часткова або повна відмова від реалізації чи закупівлі товару за
відсутності альтернативних джерел постачання або збуту з метою ство­
рення або підтримки дефіциту на ринку чи встановлення монопольних
цін;

—інші дії з метою створення перешкод доступу на ринок (виходу з
ринку) інших підприємців; встановлення дискримінаційних цін (тари­
фів, розцінок) на свої товари, що обмежують права окремих споживачів;

—встановлення монопольне високих цін (тарифів, розцінок) на свої
товари, що призводить до порушення прав споживачів;

—встановлення монопольно низьких цін (тарифів, розцінок) на свої
товари, що призводить до обмеження конкуренції.

Неправомірними угодами між підприємцями визнаються угоди (пого­джені дії), спрямовані на: встановлення (підтримання) монопольних цін (тарифів), знижок, надбавок (доплат), націнок; розподіл ринків за тери­торіальним принципом, асортиментом товарів, обсягом їх реалізації чи закупівель або за колом споживачів чи за іншими ознаками з метою їх монополізації; усунення з ринку або обмеження доступу на нього продав­ців, покупців, інших підприємців.

Дискримінацією підприємців органами влади та управління визнається:

—  заборона створення нових підприємств чи інших організаційних
форм підприємництва у будь-якій сфері діяльності, а також встановлен­
ня обмежень на здійснення окремих видів діяльності, на виробництво
певних видів товарів з метою обмеження конкуренції;

— примушення підприємців до вступу до асоціацій, концернів, між­
галузевих, регіональних та інших об'єднань підприємств, а також до прі­
оритетного укладання договорів, першочергової поставки товарів певно­
му колу споживачів;

— прийняття рішень про централізований розподіл товарів, що при­
зводить до монопольного становища на ринку;

— встановлення заборони на реалізацію товарів з одного регіону рес­
публіки в інший;

— надання окремим підприємцям податкових та інших пільг, які
ставлять їх у привілейоване становище щодо інших підприємців, що при­
зводить до монополізації ринку певного товару;

— обмеження прав підприємців щодо придбання та реалізації товарів;

встановлення заборон чи обмежень відносно окремих підприємців або груп підприємців.

Дискримінацією підприємців визнається також укладення між орга­нами влади і управління угод, створення структур державного управлін­ня або наділення існуючих міністерств, державних комітетів, інших структур державного управління повноваженнями для провадження пе­релічених вище дій. Законодавчими актами України можуть бути вста­новлені винятки з цих положень з метою забезпечення національної без­пеки, оборони, суспільних інтересів.

Недобросовісною конкуренцією визнається: неправомірне використан­ня фірмового найменування, знаку для товарів і послуг або будь-якого маркування товару, а також неправомірне копіювання форми, упаковки, зовнішнього оформлення, імітація, копіювання, пряме відтворення това­ру іншого підприємця, самовільне використання його імені; умисне по­ширення неправдивих або неточних відомостей, які можуть завдати шко­ди діловій репутації або майновим інтересам іншого підприємця; отри­мання, використання, розголошення комерційної таємниці, а також кон­фіденційної інформації з метою заподіяння шкоди діловій репутації або майну іншого підприємця; замовлення, виготовлення, розміщення чи по­ширення юридичними або фізичними особами реклами, яка не відпові­дає вимогам чинного законодавства України і може завдати шкоди гро­мадянам, установам, організаціям або державі.

Державний контроль за додержанням антимонопольного законодав­ства, захист інтересів підприємців та споживачів від його порушень, у то­му числі від зловживання монопольним становищем та недобросовісної конкуренції, здійснюються Антимонопольним комітетом України. Він діє згідно із Законом України «Про Антимонопольний комітет України» від 26 листопада 1993 р.

Відповідно до покладених на нього завдань Антимонопольний комі­тет України контролює додержання антимонопольного законодавства при створенні, реорганізації, ліквідації господарюючих суб'єктів, при пе­ретворенні органів управління на об'єднання підприємців, придбанні час­ток (акцій, паїв), активів господарських товариств та підприємств; при здійсненні господарської діяльності підприємцями та при реалізації пов­новажень центральних і місцевих органів державної виконавчої влади, місцевого самоврядування щодо підприємців; розглядає справи про по­рушення антимонопольного законодавства та приймає рішення за ре­зультатами розгляду в межах своїх повноважень; звертається до суду чи арбітражного суду з позовами (заявами) у зв'язку з порушенням антимо­нопольного законодавства, надсилає правоохоронним органам матеріали про порушення законодавства, що містять ознаки злочину; дає рекомен­дації державним органам щодо проведення заходів, спрямованих на роз­виток підприємництва і конкуренції; бере участь у розробці та вносить у встановленому порядку проекти актів законодавства, що регулюють питання розвитку конкуренції, антимонопольної політики та демонополіза­ції економіки; бере участь в укладанні міждержавних угод, розробці та реалізації міжнародних проектів і програм, а також здійснює співробіт­ництво з державними органами і неурядовими організаціями іноземних держав і міжнародними організаціями з питань, що належать до компе­тенції Антимонопольного комітету України; узагальнює практику засто­сування антимонопольного законодавства, розробляє пропозиції щодо його вдосконалення; розробляє й організує виконання заходів, спрямова­них на запобігання порушенням антимонопольного законодавства; систе­матично інформує населення України про свою діяльність; здійснює інші дії з метою контролю за додержанням антимонопольного законодавства. Антимонопольний комітет України в межах наданої йому компетен­ції має право:

— визначати межі товарного ринку, а також монопольне становище
підприємців на ньому;

— давати підприємцям обов'язкові для виконання розпорядження
про припинення порушень антимонопольного законодавства та про від­
новлення початкового становища, про примусовий поділ монопольних
утворень, припинення неправомірних угод між підприємцями;

— давати центральним та місцевим органам державної виконавчої
влади, виконавчим органам місцевого самоврядування обов'язкові для
виконання розпорядження про скасування або зміну прийнятих ними не­
правомірних актів, про припинення порушень і розірвання укладених
ними угод, що суперечать антимонопольному законодавству, забороняти
або дозволяти створення монопольних утворень центральними та місце­
вими органами державної виконавчої влади, органами місцевого та регіо­
нального самоврядування, а також господарюючими суб'єктами;

— вносити до відповідних державних органів обов'язкові для розгля­
ду подання щодо скасування ліцензій, припинення операцій зовніш­
ньоекономічної діяльності підприємців у разі порушення ними антимо­
нопольного законодавства;

— накладати штрафи у випадках, передбачених чинним законодав­
ством;

— розробляти і затверджувати з питань, що належать до його компе­
тенції, нормативні акти, обов'язкові для виконання центральними та міс­
цевими органами державної виконавчої влади, органами місцевого само­
врядування, підприємцями, їх об'єднаннями, контролювати їх виконання.

Антимонопольний комітет України утворюється у складі Голови та десяти державних уповноважених. З числа державних уповноважених призначається перший заступник та два заступники Голови Антимоно­польного комітету України.

Антимонопольний комітет України і його територіальні відділення становлять систему органів Антимонопольного комітету України, яку очолює Голова Комітету.

Для розгляду окремих справ щодо порушення антимонопольного за­конодавства утворюються постійно діючі та тимчасові адміністративні колегії, які формуються з державних уповноважених і голів територіаль­них відділень Антимонопольного комітету України у складі не менше трьох осіб. Вони формуються за галузевим, регіональним або іншими принципами.

Організаційну, технічну, аналітичну, інформаційно-довідкову та іншу роботу із забезпечення діяльності Антимонопольного комітету України, його територіального відділення, а також підготовку матеріалів для роз­гляду справ про порушення антимонопольного законодавства здійснює апарат відповідно Антимонопольного комітету України або його терито­ріального відділення.

З метою координації діяльності у питаннях розвитку конкуренції та демонополізації економіки Антимонопольний комітет України взаємодіє з центральними та місцевими органами державної виконавчої влади, ор­ганами місцевого самоврядування.

Центральні та місцеві органи державної виконавчої влади, органи місцевого самоврядування зобов'язані погоджувати з Антимонопольним комітетом України рішення щодо демонополізації економіки, розвитку конкуренції та антимонопольного регулювання, а також одержувати зго­ду Комітету у визначеному ним порядку на створення, реорганізацію (злиття, приєднання), ліквідацію господарюючих суб'єктів та господар­ських товариств, створення асоціацій, концернів, міжгалузевих, регіо­нальних та інших об'єднань підприємств, перетворення органів управлін­ня на зазначені об'єднання.

Для підготовки рекомендацій з питань організації та діяльності Ан­тимонопольного комітету України, методології та методики здійснення контролю за додержанням антимонопольного законодавства, розробки пропозицій щодо його застосування та вдосконалення, а також з інших питань Антимонопольний комітет України створює дорадчі органи, про­водить техніко-економічні та наукові дослідження, залучає експертів та консультантів, готує кадри за спеціальними програмами.

Важливою складовою антимонопольної політики держави є управ­ління у сфері природних монополій, що регламентовано Законом Украї­ни «Про природні монополії» від 20 квітня 2000 р.

Він містить визначення основних понять у сфері природних монопо­лій, зокрема в ньому вказується, що:

— природна монополія — це стан товарного ринку, при якому задо­волення попиту на цьому ринку є більш ефективним за умови відсутно­сті конкуренції внаслідок технологічних особливостей виробництва (у зв'язку з істотним зменшенням витрат виробництва на одиницю товару в міру збільшення обсягів виробництва), а товари(послуги), що виробля­ються суб'єктами природних монополій, не можуть бути замінені у спо­живанні іншими товарами (послугами), у зв'язку з чим попит на цьому товарному ринку менше залежить від зміни цін на ці товари (послуги), ніж попит на інші товари(послуги);

— споживач товарів, що виробляються суб'єктами природних моно­
полій, — фізична або юридична особа, яка придбаває товар, що виробля­
ється (реалізується) суб'єктами природних монополій;

— суб'єкт природної монополії — суб'єкт господарювання (юридична
особа) будь-якої форми власності (монопольне утворення), який виробляє
(реалізує) товари на ринку, що перебуває у стані природної монополії;

— суміжний ринок — товарний ринок, що не перебуває у стані при­
родної монополії, для суб'єктів якого реалізація вироблених товарів або
використання товарів інших суб'єктів господарювання неможлива без
безпосереднього використання товарів, що виробляються (реалізуються)
суб'єктами природних монополій.

Цим Законом регулюються відносини, що виникають на товарних ринках України, які перебувають у стані природної монополії, та на су­міжних ринках за участю суб'єктів природних монополій.

Основні умови суб'єктів управління природними монополіями регла­ментовані відповідно до Указу Президента України «Про заходи щодо реалізації державної політики у сфері природних монополій» від 19 серп­ня 1997 р. і мають спрямовуватися на:

—  вдосконалення системи державного регулювання, включаючи регу­
лювання цін та тарифів, у сфері природних монополій,

—формування його нормативних та організаційних засад, у тому
числі на регіональному рівні;

—розмежування компетенції та налагодження взаємодії між органа­
ми, які відповідно до законодавства здійснюють управління майном, роз­
робку та реалізацію державної політики у відповідних галузях, та органа­
ми, на які покладаються функції регулювання діяльності суб'єктів при­
родних монополій;

—формування конкурентних відносин на суміжних ринках, створен­
ня ефективних механізмів запобігання дискримінації господарюючих
суб'єктів, що діють на цих ринках, з боку суб'єктів природних монополій;

—виділення із суб'єктів природних монополій непрофільних вироб­
ництв та підприємств, діяльність яких не належить до основної;

—організацію належного контролю за фінансовою діяльністю суб'єк­
тів природних монополій, ведення окремих балансів та окремої бухгал­
терської звітності щодо діяльності, яка здійснюється на ринках, що пере­
бувають у стані природних монополій;

—поступове припинення практики перехресного субсидування різ­
них груп споживачів або одних видів послуг за рахунок інших;

—поглиблення правового регулювання взаємовідносин між учасни­
ками ринків у сфері природних монополій та вдосконалення норматив­
ної бази у цій сфері, забезпечення формування цін (тарифів) і правил їх
визначення, введення єдиних правил на недискримінаційній основі;

— визначення особливостей реформування відносин власності та
приватизації у сфері природних монополій, у тому числі галузевих;

—  підвищення ефективності управління належними державі майном,
акціями (частками, паями) підприємств, господарських товариств, що є
суб'єктами природних монополій, відповідальності представників, які
здійснюють управління об'єктами державної власності, за додержання
вимог щодо ефективнішої діяльності суб'єктів природних монополій, за­
безпечення їх доступності для споживачів, інвесторів і акціонерів;

—  запровадження громадського контролю за діяльністю суб'єктів
природних монополій, зокрема шляхом створення при них рад спожива­
чів або включення до складу спостережних рад відповідних акціонерних
товариств, рад підприємств представників органів місцевого самовряду­
вання, об'єднань громадян, у тому числі природоохоронних організацій,
організацій споживачів тощо.

Спеціальні (вільні) економічні зони. Спеціальна (вільна) економічна зона являє собою частину території України, на якій встановлюються та діють спеціальний правовий режим економічної діяльності та порядок застосування і дії законодавства України.

На території спеціальної (вільної) економічної зони запроваджують­ся пільгові митні, валютно-фінансові, податкові та інші умови економіч­ної діяльності національних та іноземних юридичних і фізичних осіб.

Метою створення спеціальних (вільних) економічних зон є:

— залучення іноземних інвестицій та сприяння їм;

— активізація спільно з іноземними інвесторами підприємницької ді­
яльності для нарощування експорту товарів і послуг, а також поставок на
внутрішній ринок високоякісної продукції та послуг;

— залучення і впровадження нових технологій, ринкових методів гос­
подарювання, розвитку інфраструктури ринку;

— поліпшення використання природних і трудових ресурсів, приско­
рення соціально-економічного розвитку України.

Основними нормативними документами, що регламентують створен­ня і функціонування спеціальних (вільних) економічних зон в Україні є Закон України «Про загальні засади створення і функціонування спеці­альних (вільних) економічних зон» від 13 жовтня 1992 р. та Концепція створення спеціальних (вільних) економічних зон в Україні, затверджена постановою Кабінету Міністрів України від 14 березня 1994 р.

Вони визнають спеціальні (вільні) економічні зони (БЕЗ) як один з інструментів досягнення відкритості економіки України зовнішньому світові та стимулювання міжнародного економічного співробітництва на основі залучення іноземних інвестицій.

Згідно з Законом України «Про загальні засади створення і функці­онування спеціальних (вільних) економічних зон» і залежно від госпо­дарської спрямованості та економіко-правових умов діяльності в Україні можуть створюватися:

зовнішньоторговельні зони;

комплексні виробничі зони;

науково-технічні зони;

туристсько-рекреаційні зони;

банківсько-страхові (офшорні) зони;

зони прикордонної торгівлі.

Крім вищезазначених, можуть створюватися БЕЗ інших типів, а та­кож комплексні спеціальні (вільні) економічні зони, які поєднують у собі риси та елементи зон різних типів.

Зовнішньоторговельні зони — частина території держави, де товари іноземного походження можуть зберігатися, купуватися та продаватися без сплати мита та митних зборів або з її відстроченням. Створюються ці зони з метою активізації зовнішньої торгівлі (імпорт, експорт, транзит) за рахунок надання митних пільг, послуг щодо зберігання і перевалки вантажів, надання в оренду складів, приміщень для виставкової діяльно­сті, а також послуг щодо доробки, сортування, пакетування товарів тощо. Форми їх організації — це вільні порти (порто-франко), вільні митні зо­ни (зони франко), митні склади.

Комплексні виробничі зони — частина території держави, на якій за­проваджується спеціальний (пільговий податковий, валютно-фінансо­вий, митний тощо) режим економічної діяльності з метою стимулювання підприємництва, залучення інвестицій у пріоритетні галузі господарства, розширення зовнішньоекономічних зв'язків, запозичення нових техноло­гій, забезпечення зайнятості населення. Вони можуть мати форму екс­портних виробничих зон, де розвивається насамперед експортне вироб­ництво, орієнтоване на переробку власної сировини та переважно скла­дальні операції, та імпортоорієнтованих зон, головна функція яких — розвиток імпортозамінних виробництв.

Науково-технічні зони — БЕЗ, спеціальний правовий режим яких орієнтований на розвиток наукового і виробничого потенціалу, досягнен­ня нової якості економіки через стимулювання фундаментальних і при­кладних досліджень з подальшим впровадженням результатів наукових розробок у виробництво. Вони можуть існувати у формі регіональних ін­новаційних центрів-технополісів, районів інтенсивного наукового роз­витку, високотехнологічних промислових комплексів, науково-виробни­чих парків (технологічних, дослідних, промислових, агропарків), а також локальних інноваційних центрів та опорних інноваційних пунктів.

Туристсько-рекреаційні зони — вільні економічні зони, які створюють­ся в регіонах, що мають багатий природний, рекреаційний та історико-культурний потенціал, з метою ефективного його використання і збере­ження, а також активізації підприємницької діяльності (в тому числі із за­лученням іноземних інвесторів) у сфері рекреаційно-туристичного бізнесу.

Банківсько-страхові (офшорні) зони — це зони, в яких запроваджу­ється особливо сприятливий режим здійснення банківських та страхових операцій в іноземній валюті для обслуговування нерезидентів. Офшор-ний статус надається банківським та страховим установам, які були ство­рені за участю лише нерезидентів і обслуговують лише ту їхню підпри­ємницьку діяльність, що здійснюється за межами України.

Зони прикордонної торгівлі — частина території держави на кордонах із сусідніми країнами, де діє спрощений порядок перетинання кордону та торгівлі.

За ознаками відкритості та місця розташування розрізняють інтегра­ційні БЕЗ (діяльність яких спрямована на тісну взаємодію з позазональ-ною економікою країни) та анклавні (орієнтовані на зв'язки із зовнішнім ринком); зовнішні (розташовані на кордоні з іншими державами) та внутрішні (розміщені у внутрішніх районах країни).

Спеціальні (вільні) економічні зони створюються Верховною Радою України за ініціативою Президента України, Кабінету Міністрів України або місцевих рад та місцевої державної адміністрації.

У разі створення спеціальної (вільної) економічної зони за ініціати­вою Президента України або Кабінету Міністрів України відповідне рі­шення може бути прийнято лише після одержання письмової згоди від­повідної місцевої ради та місцевої державної адміністрації, на території якої передбачається розташувати спеціальну (вільну) економічну зону.

Якщо ініціатива у створенні спеціальної (вільної) економічної зони належить місцевим радам та місцевим державним адміністраціям, вони вносять відповідну пропозицію до Кабінету Міністрів України.

Кабінет Міністрів України має розглянути пропозицію про створен­ня спеціальної (вільної) економічної зони у шістдесятиденний строк від дня її надходження і подати висновок з цього питання до Верховної Ради України.

Документи про створення спеціальної (вільної) економічної зони мають містити:

а) рішення місцевої ради та місцевої державної адміністрації з клопо­
танням про створення спеціальної (вільної) економічної зони (у разі
створення спеціальної (вільної) економічної зони за їх ініціативою) або
письмову згоду відповідних місцевих рад та місцевих державних адмі­
ністрацій, на території яких має бути розташована спеціальна (вільна)
економічна зона (у разі створення спеціальної (вільної) економічної зони
за ініціативою Президента України або Кабінету Міністрів України);

б) проект положення про її статус та систему управління, офіційну
назву спеціальної (вільної) економічної зони;

в)  точний опис кордонів спеціальної (вільної) економічної зони та
карту її території;

г) техніко-економічне обгрунтування доцільності створення і функці­
онування спеціальної (вільної) економічної зони;

д)  проект Закону про створення конкретної спеціальної (вільної)
економічної зони.

Органами управління спеціальних (вільних) економічних зон неза­лежно від їх типу є:

—  місцеві ради та місцеві державні адміністрації у межах своїх пов­
новажень;

—  орган господарського розвитку і управління спеціальної (вільної)
економічної зони, що створюється за участю суб'єктів економічної діяль­
ності України та іноземних суб'єктів такої діяльності.

Функції цього органу можуть бути покладеш на одного із суб'єктів економічної діяльності спеціальної (вільної) економічної зони.

Функціонування спеціальних (вільних) економічних зон та органів їх господарського розвитку й управління регламентується відповідними положеннями та статутами.

Державне регулювання діяльності спеціальної (вільної) економічної зони здійснюють органи державної виконавчої влади України, до компе­тенції яких входить контроль за додержанням вимог законодавства Ук­раїни на території, де створено спеціальну (вільну) економічну зону.

Судові, господарські та інші правоохоронні органи, а також органи контролю за додержанням екологічних, санітарних та інших норм при здійсненні своїх функцій керуються чинним законодавством України, за винятками, передбаченими законодавчим актом щодо конкретної спеці­альної (вільної) економічної зони.

Орган господарського розвитку й управління та суб'єкти економічної діяльності спеціальної (вільної) економічної зони є самостійними у здійсненні своєї діяльності стосовно органів державного управління Ук­раїни, за винятками, передбаченими законодавчими актами України.

Органи державного управління України не несуть відповідальності за дії органу господарського розвитку й управління та суб'єктів еконо­мічної діяльності спеціальної (вільної) економічної зони, якщо інше не передбачено законодавчим актом про створення спеціальної (вільної) економічної зони або договором між ними. Орган господарського розвит­ку й управління спеціальної (вільної) економічної зони та зазначені суб'­єкти не несуть відповідальності за дії органів державного управління Ук­раїни.

Органи господарського розвитку й управління спеціальної (вільної) економічної зони не несуть відповідальності за дії місцевих рад та місце­вих державних адміністрацій. Місцеві ради та місцеві державні адмініст­рації не несуть відповідальності за дії органу господарського розвитку й управління спеціальної (вільної) економічної зони та суб'єктів економіч­ної діяльності спеціальної (вільної) економічної зони, якщо інше не пе­редбачено законом про створення спеціальної (вільної) економічної зони або договором між ними.

Промислово-фінансові групи (ПФГ). Під промислово-фінансовою групою слід розуміти об'єднання, до якого можуть входити промислові підприємства, сільськогосподарські підприємства, банки, наукові та проектні установи, інші установи та організації всіх форм власності, що мають на меті отримання прибутку. ПФГ не має статусу юридичної особи.

Таке об'єднання створюється за рішенням Уряду України на певний термін з метою реалізації державних програм розвитку пріоритетних га­лузей виробництва і структурної перебудови економіки України, вклю­чаючи програми згідно з міждержавними договорами, а також вироб­ництва кінцевої продукції.

Забороняється створення ПФГ у сфері торгівлі, громадського харчу­вання, побутового обслуговування населення, матеріально-технічного по­стачання, транспортних послуг.

Основним нормативним документом, що регламентує діяльність ПФГ є Закон України «Про промислово-фінансові групи в Україні» від 21 листопада 1995 р.

У складі промислово-фінансових груп виділяють два типи підпри­ємств: а) головне підприємство і б) підприємство — учасник ПФГ.

Головне підприємство ПФГ — підприємство, створене відповідно до законодавства України, яке виробляє кінцеву продукцію ПФГ, тобто продукцію, включаючи науково-технічну документацію та інші об'єкти права інтелектуальної власності, з метою виробництва якої створюється ПФГ, здійснює П збут, сплачує податки в Україні та офіційно представ­ляє інтереси ПФГ в Україні та за її межами. Головне підприємство ПФГ втрачає право на будь-які пільги з питань оподаткування, яке воно мало або може мати згідно з чинним законодавством України. У складі ПФГ може бути тільки одне головне підприємство, яке має право діяти від імені ПФГ. Керівник головного підприємства є президентом ПФГ.

Головним підприємством ПФГ не можуть бути торговельне підпри­ємство, транспортне підприємство, підприємство у сфері громадського харчування, побутового обслуговування, матеріально-технічного поста­чання, банк, фінансово-кредитна установа.

Учасник ПФГ — підприємство, банк або інша наукова чи проектна установа, організація, створена згідно з законодавством України, або іно­земна юридична особа, що входить до складу ПФГ, виробляє проміжну продукцію ПФГ. (Проміжна продукція ПФГ — продукція, включаючи науково-технічну документацію та інші об'єкти інтелектуальної власно­сті, яка виробляється учасником ПФГ, використовується для виробницт­ва кінцевої продукції ПФГ і реалізується виключно іншому учаснику або головному підприємству ПФГ. При реалізації такої продукції за межами ПФГ ця продукція проміжною не вважається) або надає банківські та ін­ші послуги учасникам і головному підприємству ПФГ і має на меті от­римання прибутку.

Головне підприємство та учасники ПФГ укладають Генеральну угоду про спільну діяльність щодо виробництва кінцевої продукції ПФГ.

Генеральна угода про спільну діяльність щодо виробництва кінцевої продукції включає: назву ПФГ; перелік затверджених у встановленому законодавством порядку державних програм, з метою реалізації яких створюється ПФГ; визначення головного підприємства ПФГ; кандидату­ру президента ПФГ, його права та обов'язки, порядок звільнення з поса­ди; перелік учасників ПФГ; перелік кінцевої продукції ПФГ; термін дії угоди; інші умови, передбачені законодавством, та ті, які визнають необ­хідними ініціатори створення ПФГ.

Угода набирає чинності з дня прийняття Кабінетом Міністрів Украї­ни постанови про створення (реєстрацію) ПФГ.

Як головне підприємство, так і учасники ПФГ, зберігають статус юридичної особи, а також незалежність у здійсненні виробничої, госпо­дарської та фінансової діяльності відповідно до законодавства про про­мислово-фінансові групи та укладеної Генеральної угоди щодо спільної діяльності.

Вони створюються та діють з додержанням вимог чинного законодав­ства України, водночас і законодавства щодо обмеження монополізму та недобросовісної конкуренції.

Підприємство, установа, організація можуть бути головним підпри­ємством чи учасником тільки однієї ПФГ. У складі ПФГ може бути тіль­ки один банк.

Рішення про створення (реєстрацію) об'єднання та надання йому статусу ПФГ приймається Кабінетом Міністрів України з метою реаліза­ції державних програм розвитку пріоритетних галузей виробництва та структурної перебудови економіки України, затверджених законами або постановами Верховної Ради України, та оформляється постановою.

Створення ПФГ здійснюється відповідно до Закону України «Про промислово-фінансові групи в Україні» і Положення про створення (ре­єстрацію), реорганізацію та ліквідацію промислово-фінансових груп.

Ініціатори створення ПФГ — підприємства, банки, наукові та проект­ні установи, інші установи та організації всіх форм власності на добро­вільних засадах проводять загальні збори, на яких приймають протоколь­не рішення про намір створення ПФГ; приймають Генеральну угоду про спільну діяльність у виробництві кінцевої продукції ПФГ; розробляють та затверджують техніко-економічний проект обгрунтування створення ПФГ; розробляють проекти двосторонніх угод про поставки проміжної продукції ПФГ (або надання відповідних послуг); визначають уповнова­жену особу ініціаторів створення ПФГ, тобто фізичну особу (осіб), яка має у встановленому порядку оформлене доручення ініціаторів представ­ляти в Кабінеті Міністрів України проект створення ПФГ.

Уповноважена особа подає Генеральну угоду та техніко-економічне обгрунтування створення ПФГ відповідному міністерству чи іншому центральному органові виконавчої влади, Мінекономіки, Фонду держав­ного майна та Антимонопольному комітету, які у двомісячний термін мають скласти висновки стосовно поданих документів.

Вона також забезпечує перерахування до державного бюджету дер­жавного мита за прийняття проекту створення ПФГ до розгляду Кабіне­том Міністрів України. Кабінет Міністрів України приймає до розгляду проекти створення ПФГ за умови розрахункового обсягу реалізації кін­цевої продукції, еквівалентній сумі в сто мільйонів доларів США за рік, починаючи з другого року після створення ПФГ. Цей термін може бути продовжено окремою постановою у разі створення ПФГ для виробницт­ва новоосвоюваних видів кінцевої продукції та з довгостроковим циклом виробництва.

Після цього уповноважена особа подає на ім'я Прем'єр-міністра Ук­раїни такі документи: доручення ініціаторів представляти в Кабінеті Мі­ністрів України проект створення ПФГ; Генеральну угоду про спільну ді­яльність у виробництві кінцевої продукції, підписану всіма ініціаторами створення ПФГ; техніко-економічний проект обгрунтування створення ПФГ; висновки відповідного міністерства чи іншого центрального органу виконавчої влади, Мінекономіки, Фонду державного майна та Антимоно-польного комітету про доцільність створення ПФГ стосовно техніко-еко-номічного обгрунтування та Генеральної угоди; документ про перераху­вання до державного бюджету державного мита.

Зазначені матеріали, після їх отримання, надсилаються Міжвідомчій комісії з питань формування ПФГ, яка у двомісячний термін розглядає їх і готує відповідні пропозиції Кабінетові Міністрів України. Щодо створення транснаціональної ПФГ Міжвідомча комісія готує пропозиції Кабінетові Міністрів України у чотиримісячний термін.

У разі прийняття позитивного рішення Міжвідомча комісія або за її дорученням відповідне міністерство чи інший центральний орган вико­навчої влади розробляє проект постанови Кабінету Міністрів України про створення ПФГ та затвердження Генеральної угоди про спільну ді­яльність. У разі відмови у створенні ПФГ Міжвідомча комісія готує про­ект протокольного рішення Кабінету Міністрів України з цього питання. Проекти документів разом з обгрунтуванням прийнятих рішень подають­ся до Кабінету Міністрів України.

Кабінет Міністрів України в місячний термін приймає рішення про створення ПФГ або відмову в її створенні. Щодо створення транснаціо­нальної ПФГ рішення приймається у двомісячний термін.

Реєстрація ПФГ проводиться Мінекономіки на підставі постанови Кабінету Міністрів України про створення ПФГ та затвердженої Гене­ральної угоди про спільну діяльність у двотижневий термін. Після реєст­рації ПФГ видається свідоцтво встановленого зразка.

Рішення про створення (реєстрацію) транснаціональної ПФГ прий­мається Кабінетом Міністрів України лише за умови попереднього укла­дення міждержавного договору, що підлягає ратифікації Верховною Ра­дою України.

Чинне законодавство забороняє вживання словосполучення «про­мислово-фінансова група (ПФГ)» у назвах суб'єктів підприємницької ді­яльності, що реєструються не за нормами Закону України «Про промис­лово-фінансові групи в Україні».

З метою вирішення питань щодо формування промислово-фінансо­вих груп при Кабінеті Міністрів України функціонує постійно діючий орган — Міжвідомча комісія з питань формування промислово-фінансо­вих груп.

На цю Комісію покладається:

—аналіз соціально-економічної ситуації у промисловості, підготовка
пропозицій про збереження єдиних виробничо-технологічних комплек­
сів, продукція яких є конкурентоспроможною на зовнішньому ринку;

—розгляд проектів законодавчих та інших нормативних актів з пи­
тань створення та функціонування промислово-фінансових груп;

—розробка пропозицій щодо державної підтримки промислово-фі­
нансових груп, створюваних у сферах, які визначають науковий, вироб­
ничий, оборонний та експортний потенціал країни;

—підготовка разом з провідними науково-виробничими комплекса­
ми — головними розробниками сучасних видів техніки пропозицій щодо
складу об'єктів, на базі яких можливо й доцільно створювати промисло­
во-фінансові групи;

—розгляд питань щодо доцільності створення промислово-фінансо­
вих груп та підготовка відповідних пропозицій Кабінетові Міністрів Ук­
раїни;

—розробка рекомендацій щодо формування ефективної структури
промислово-фінансових груп;

—розробка методичних рекомендацій щодо підготовки установчих
документів для промислово-фінансових груп;

—формування міжгалузевих робочих груп і розробка техніко-еконо-
мічних обгрунтувань й установчих документів щодо створення окремих
транснаціональних виробничо-технологічних комплексів і промислово-
фінансових груп;

—вивчення й аналіз зарубіжного досвіду створення та функціону­
вання промислово-фінансових груп, інших промислових структур з ме­
тою його використання у вітчизняній практиці;

—аналіз діяльності промислово-фінансових груп для врахування йо­
го результатів у подальшій роботі.

Інвестування економіки. Під інвестиціями розуміють довготермінові вкладення у підприємства, підприємницькі проекти, економічні програ­ми тощо як у власній країні, так і за кордоном.

Розрізняють інвестиції внутрішні та зовнішні. В першому випадку кошти вкладаються українськими інвесторами, в тому числі й безпосе­редньо державою з державних фінансових джерел; у другому — кошти вкладаються зарубіжними інвесторами (державами, банками, компанія­ми, підприємцями, приватними особами).

Залежно від обсягу коштів, які інвестуються, виділяють інвестиції контролюючі та неконтролюючі. Контролюючі — це прямі інвестиції, що забезпечують володіння більш як 50 відсотками голосуючих акцій іншої компанії; неконтролюючі — забезпечують володіння менш як 50 відсот­ками голосуючих акцій іншої компанії.

Основним нормативним документом, який регламентує діяльність іноземних інвесторів на території України, є Закон України «Про режим іноземного інвестування» від 19 березня 1996 р., що визначає особливості режиму іноземного інвестування виходячи з цілей, принципів і положень законодавства України.

Згідно з ним іноземні інвестиції в економіку України можуть здій­снюватися у вигляді: іноземної валюти, що визнається конвертованою Національним банком України; валюти України — при реінвестиціях в об'єкт первинного інвестування чи в будь-які інші об'єкти інвестування відповідно до законодавства України за умови сплати податку на прибу­ток (доходи); будь-якого рухомого і нерухомого майна та пов'язаних з ним майнових прав; акцій, облігацій, інших цінних паперів, а також кор­поративних прав (прав власності на частку (пай) у статутному фонді юридичної особи, створеної відповідно до законодавства України або за­конодавства інших країн), виражених у конвертованій валюті; грошових вимог та права на вимоги виконання договірних зобов'язань, які гаранто­вані першокласними банками і мають вартість у конвертованій валюті, підтверджену згідно з законами (процедурами) країни інвестора або між­народними торговельними звичаями; будь-яких прав інтелектуальної власності, вартість яких у конвертованій валюті підтверджена згідно з за­конами (процедурами) країни інвестора або міжнародними торговельни­ми звичаями, а також підтверджена експертною оцінкою в Україні, вклю­чаючи легалізовані на території України авторські права, права на вина­ходи, корисні моделі, промислові зразки, знаки для товарів і послуг, ноу-хау тощо; прав на здійснення господарської діяльності, включаючи права на користування надрами та використання природних ресурсів, наданих відповідно до законодавства або договорів, вартість яких у конвертованій валюті підтверджена згідно з законами (процедурами) країни інвестора або міжнародними торговельними звичаями; інших цінностей відповідно до чинного законодавства України.

Іноземні інвестиції можуть здійснюватися у таких формах: часткової участі у підприємствах, що створюються спільно з українськими юридич­ними і фізичними особами, або придбання частки діючих підприємств; створення підприємств, що повністю належать іноземним інвесторам, фі­лій та інших відокремлених підрозділів іноземних юридичних осіб або придбання у власність діючих підприємств повністю; придбання, не забо­ронене законами України, нерухомого чи рухомого майна, включаючи будинки, квартири, приміщення, обладнання, транспортні засоби та інші об'єкти власності, шляхом прямого одержання майна та майнових ком­плексів або у вигляді акцій, облігацій та інших цінних паперів; придбан­ня самостійно або за участю українських юридичних чи фізичних осіб прав на користування землею та використання природних ресурсів на те­риторії України; придбання інших майнових прав; в інших формах, які не заборонені законами України, в тому числі без створення юридич­ної особи на підставі договорів із суб'єктами господарської діяльності України.

Для іноземних інвесторів на території України встановлюється на­ціональний режим інвестиційної та іншої господарської діяльності, за ви­нятками, передбаченими законодавством України та міжнародними дого­ворами України. Для окремих суб'єктів підприємницької діяльності, які здійснюють інвестиційні проекти із залученням іноземних інвестицій, що реалізуються відповідно до державних програм розвитку пріоритетних галузей економіки, і територій може встановлюватися пільговий режим інвестиційної та іншої господарської діяльності.

Законами України можуть визначатися території, на яких діяльність іноземних інвесторів та підприємств з іноземними інвестиціями обмежу­ється або забороняється відповідно до вимог забезпечення національної безпеки.

Іноземні інвестиції в Україні не підлягають націоналізації. Державні органи не мають права реквізувати іноземні інвестиції, за винятком ви­падків здійснення рятівних заходів у разі стихійного лиха, аварій, епіде­мій, епізоотій. Зазначена реквізиція може бути проведена на підставі рі­шень органів, уповноважених на це Кабінетом Міністрів України.

Іноземні інвестиції підлягають реєстрації згідно з Положенням про порядок державної реєстрації іноземних інвестицій. Незареєстровані іно­земні інвестиції не дають права на одержання пільг та гарантій, передба­чених законодавством України.

Державна реєстрація іноземних інвестицій здійснюється протягом трьох робочих днів, після їх фактичного внесення, органами державної реєстрації. До таких органів належать: Рада міністрів Автономної Рес­публіки Крим; обласні, Київська та Севастопольська міські державні ад­міністрації.

Для реєстрації інвестор або уповноважена ним у встановленому по­рядку особа (заявник) подає до відповідного органу такі документи: ін­формаційне повідомлення про внесення іноземної інвестиції у трьох при­мірниках, заповнене за встановленою формою та з відміткою державної податкової інспекції за місцем здійснення інвестиції про її фактичне вне­сення; документи, що підтверджують форму здійснення іноземної інвес­тиції (установчі документи, договори (контракти) щодо виробничої коо­перації, спільного виробництва та інших видів спільної інвестиційної ді­яльності, концесійних договорів тощо); документи, що підтверджують вартість іноземної інвестиції; документ, що свідчить про внесення заяв­ником плати за реєстрацію.

Державна реєстрація іноземної інвестиції здійснюється шляхом при­своєння інформаційному повідомленню про внесення іноземної інвести­ції реєстраційного номера, який на усіх трьох примірниках засвідчується підписом посадової особи та скріплюється печаткою органу державної реєстрації.

Перший примірник інформаційного повідомлення повертається заяв­никові як підтвердження факту державної реєстрації іноземної інвести­ції, другий надсилається поштовим відправленням Міністерству фінансів у день здійснення реєстрації іноземної інвестиції, третій залишається в органі, що здійснив її реєстрацію.

Відмова в державній реєстрації іноземних інвестицій можлива лише у разі, якщо здійснення цієї інвестиції суперечить законодавству України або подані документи не відповідають вимогам Положення. Не допуска­ється відмова з мотивів недоцільності здійснення іноземної інвестиції.

Відмова у державній реєстрації має бути оформлена письмово із за­значенням мотивів і може бути оскаржена у судовому порядку.

Реалізацію економічної політики щодо розвитку національного ви­робничого та експортного потенціалу шляхом впровадження інвестицій­но-клірингових відносин (кліринг (від англ. с!еагіп§ — очищати) — без­готівкові розрахунки взаємозарахувань, виходячи з умов балансу плате­жів, і залучення на цій основі зовнішніх валютних ресурсів та приватного капіталу з метою фінансування обігових коштів і капітальних вкладень українських товаровиробників) забезпечує Державний інвестиційно-клі­ринговий комітет при Міністерстві промислової політики України. Він є центральним органом виконавчої влади.

Комітет відповідно до покладених на нього завдань:

1)     формує разом з відповідними органами виконавчої влади напрями
розвитку інвестиційно-клірингових відносин з метою залучення в еконо­
міку України зовнішніх валютних ресурсів і приватних капіталів для фі­
нансування обігових коштів і капітальних вкладень українських товаро­
виробників;

2)  розглядає пропозиції органів виконавчої влади і суб'єктів підпри­
ємницької діяльності щодо розвитку співробітництва на основі інвести­
ційно-клірингових відносин і визначає проекти для фінансування обіго­
вих коштів і капітальних вкладень, організує підготовку техніко-еконо-
мічних обгрунтувань з цих питань і приймає рішення про доцільність їх
реалізації;

3)  організує залучення валютно-інвестиційних ресурсів і приватних
капіталів, у тому числі на міжнародних ринках позикового капіталу, з
метою фінансування обігових коштів і капітальних вкладень, проводить
переговори і в межах своєї компетенції укладає відповідні договори;

4)  виконує міжвідомчі функції щодо координації роботи та взаємодії з органами виконавчої влади, а також із суб'єктами підприємницької ді­яльності у справі реалізації державної політики з інвестиційно-кліринго­вих відносин;

5)  організує розробку та реалізацію міжнародних проектів регіональ­
ного співробітництва за рахунок поєднання фінансово-матеріальних ре­
сурсів окремих регіонів України та залучених зовнішніх валютних кош­
тів і приватних капіталів;

6)  забезпечує оперативне управління боргами і акціями підприємств-
експортерів, які передаються Комітету для реалізації проектів фінансу­
вання;

7)  бере участь у реалізації державних експортно-імпортних програм,
що потребують передекспортного фінансування обігових коштів і капі­
тальних вкладень;

8)  здійснює функції з управління майном підприємств, установ та ор­
ганізацій, що належать до сфери його управління, а також управління
державним майном (частками, паями, акціями) суб'єктів підприємни­
цької діяльності на час одержання ними фінансових ресурсів у межах ін­
вестиційно-клірингової діяльності;

9)  готує разом з МЗС або за погодженням з ним пропозиції Кабіне­
тові Міністрів України щодо складу українських делегацій та відповід­
них директив на переговорах з міжнародними фінансовими та іншими
організаціями іноземних держав та їх угрупувань з питань, пов'язаних з
інвестиційно-кліринговими відносинами;

10)     готує пропозиції та обгрунтування доцільності залучення валют­
но-інвестиційних ресурсів і приватних капіталів з метою фінансування
обігових коштів та капітальних вкладень суб'єктів підприємницької ді­
яльності;

11)     організує, координує і контролює пошук об'єктів фінансування
на території України, їх обстеження, проведення маркетингових дослі­
джень, а в разі потреби — незалежних експертиз;

12)  організує, координує і контролює опрацювання інвестиційних
проектів, які планується фінансувати в межах розвитку інвестиційно-клі­
рингових відносин, припиняє дію зазначених проектів, якщо вони не від­
повідають вимогам законодавства;

13)    організує, координує і контролює товарне наповнення експортно-
імпортних контрактів у межах валютно-клірингових відносин, сприяє їх
укладенню та виконанню;

14)    бере участь в організації та проведенні некомерційних конкурсів
і міжнародних торгів (тендерів) з метою вибору та реалізації інвестицій­
них проектів, а також у забезпеченні поставок машин, устаткування, ма­
теріалів тощо в межах інвестиційно-клірингової діяльності;

15)    здійснює контроль за додержанням законодавства під час прове­
дення зовнішньоекономічних і фінансово-кредитних операцій з питань,
що належать до його компетенції;

16)    здійснює оперативний обмін інформацією з учасниками інвести­
ційно-клірингових відносин стосовно потреб суб'єктів підприємницької
діяльності в обігових коштах і капітальних вкладеннях, сприяє створен­
ню інфраструктури для їх ефективного використання, відповідної інфор­
маційно-аналітичної бази, проводить семінари і конференції, в тому чис­
лі міжнародні;

17)    надає консультації українським та іноземним учасникам з питань
інвестиційно-клірингового співробітництва, що належать до його компе­
тенції;

18)    узагальнює досвід і практику реалізації інвестиційно-клірингових
проектів, розробляє і подає Кабінетові Міністрів України пропозиції що­
до вдосконалення законодавства з питань економіки та зовнішньоеконо­
мічної діяльності;

19)    взаємодіє з органами виконавчої влади, а також з підприємства­
ми, установами та організаціями України й іноземних держав, які беруть
участь у реалізації проектів на умовах міждержавних інвестиційно-клі­
рингових відносин;

Приватизація. Під приватизацією державного майна слід розуміти відчуження майна, що перебуває у державній власності, та майна, що на­лежить Автономній Республіці Крим, на користь фізичних та юридичних осіб, які можуть бути покупцями відповідно до Закону України «Про приватизацію державного майна», з метою підвищення соціально-еконо­мічної ефективності виробництва та залучення коштів на структурну пе­ребудову економіки України.

Приватизація здійснюється на основі принципів: законності; держав­ного регулювання та контролю; надання громадянам України пріоритет­ного права на придбання державного майна; надання пільг для придбан­ня державного майна членам трудових колективів підприємств, що при­ватизуються; забезпечення соціальної захищеності та рівності прав участі громадян України у процесі приватизації; платності відчуження держав­ного майна; пріоритетного права трудових колективів на придбання май­на своїх підприємств; створення сприятливих умов для залучення інвес­тицій; безоплатної передачі частки державного майна кожному громадя­нинові України за приватизаційні папери; додержання антимонопольно-го законодавства; повного, своєчасного та достовірного інформування громадян про порядок приватизації та про об'єкти приватизації; враху­вання особливостей приватизації об'єктів агропромислового комплексу, гірничодобувної промисловості, незавершеного будівництва, невеликих державних підприємств, підприємств зі змішаною формою власності та об'єктів науково-технічної сфери; застосування переважно конкурентних способів у разі: приватизації невеликих державних підприємств, закон­сервованих об'єктів та об'єктів незавершеного будівництва, підприємств торгівлі, громадського харчування, побутового обслуговування населен­ня, готельного господарства, туристичного комплексу; продажу акцій відкритих акціонерних товариств, створених на базі середніх і великих під­приємств.

Щорічно Верховною Радою України шляхом прийняття окремого за­кону затверджується Державна програма приватизації, яка розробля­ється Фондом державного майна України. Державна програма привати­зації визначає цілі, пріоритети та умови приватизації і складається із зав­дання на перший бюджетний рік та прогнозу на два наступні роки. Вона містить:

—завдання щодо приватизації майна, яке перебуває в державній влас­
ності, та державного майна, що належить Автономній Республіці Крим;

—відповідні способи приватизації для різних груп об'єктів;

—квоти обов'язкового застосування приватизаційних паперів для
приватизації різних груп об'єктів;

—завдання відповідним органам виконавчої влади щодо забезпечен­
ня проведення приватизації;

—заходи щодо залучення у процесі приватизації інвесторів;

—особливості участі у процесі приватизації громадян України, іно­
земних інвесторів та інших покупців;

—розрахунок витрат на виконання програми приватизації, порядок
їх відшкодування та джерела фінансування;

—прогноз надходження коштів від приватизації та напрями їх вико­
ристання.

Законодавством визначаються об'єкти приватизації, зокрема до них належать: майно підприємств, цехів, виробництв, дільниць, інших підроз­ділів, які є єдиними (цілісними) майновими комплексами, якщо в разі їх виділення у самостійні підприємства не порушується технологічна єд­ність виробництва з основної спеціалізації підприємства, з структури якого вони виділяються; об'єкти незавершеного будівництва та законсер­вовані об'єкти; акції (частки, паї), що належать державі у майні господар­ських товариств та інших об'єднань.

Але приватизації не підлягають об'єкти, що мають загальнодержавне значення. Є чотири групи таких об'єктів:

1.     Об'єкти, які забезпечують виконання державою своїх функцій, за­
безпечують обороноздатність держави, її економічну незалежність, та об'­
єкти права власності Українського народу, майно, що становить матері­
альну основу суверенітету України.

2.     Об'єкти, діяльність яких забезпечує соціальний розвиток, збере­
ження та підвищення культурного, наукового потенціалу, духовних цін­
ностей.

3.     Об'єкти, контроль за діяльністю яких з боку держави гарантує за­
хист громадян від наслідків впливу неконтрольованого виготовлення, ви­
користання або реалізації небезпечної продукції, послуг або небезпечних
виробництв.

4.     Об'єкти, які забезпечують життєдіяльність держави в цілому.

Державну політику у сфері приватизації здійснюють: а) Фонд дер­жавного майна України; б) його регіональні відділення та представниц­тва у районах і містах; в) органи приватизації в Автономній Республіці Крим.

Вони становлять єдину систему державних органів приватизації в Україні.

Фонд державного майна України підпорядкований, підзвітний і під­контрольний Верховній Раді України. Голова Фонду державного майна України призначається на посаду і звільняється з посади Президентом України за згодою Верховної Ради України.

Державні органи приватизації у межах своєї компетенції здійснюють такі основні повноваження: змінюють у процесі приватизації організацій­ну форму підприємств, що перебувають у державній власності; здійсню­ють повноваження власника державного майна у процесі приватизації; виступають орендодавцем майна, що перебуває у державній власності, згідно з законодавством; продають майно, що перебуває у державній власності, у процесі його приватизації, включаючи майно ліквідованих підприємств, об'єктів незавершеного будівництва та колишнє військове майно, що набуло статусу цивільного, а також акції (частки, паї), що на­лежать державі у майні господарських товариств; створюють комісії з приватизації; затверджують плани приватизації майна, що перебуває у державній власності, плани розміщення акцій акціонерних товариств у процесі приватизації; розробляють проекти державних програм привати­зації і подають їх на затвердження Верховній Раді України; укладають угоди щодо проведення підготовки об'єктів до приватизації та їх прода­жу; укладають угоди щодо проведення експертної оцінки вартості об'єк­тів приватизації; здійснюють ліцензування комісійної, представницької та комерційної діяльності з приватизаційними паперами; виступають з боку держави засновником підприємств із змішаною формою власності; беруть участь у розробці міжнародних договорів України з питань дер­жавної власності та її використання; здійснюють захист майнових прав державних підприємств, організацій, установ, а також акцій (часток, па­їв), що належать державі, на території України та за її кордоном; контро­люють виконання умов договорів купівлі-продажу державного майна.

Чинним законодавством встановлено особливий порядок приватиза­ції державного майна. Він передбачає: опублікування списку об'єктів, які підлягають приватизації, у виданнях державних органів приватизації, місцевій пресі; прийняття рішення про приватизацію об'єкта на підставі поданої заяви або виходячи із завдань Державної програми приватизації та створення комісії з приватизації; опублікування інформації про прий­няття рішення про приватизацію об'єкта; проведення аудиторської пере­вірки фінансової звітності підприємства, що приватизується (за винят­ком об'єктів малої приватизації); затвердження плану приватизації або плану розміщення акцій відкритих акціонерних товариств, створених у процесі приватизації та корпоратизації, та їх реалізацію. Приватизація державного майна здійснюється шляхом:

—продажу частини державного майна кожному громадянинові Ук­
раїни за приватизаційні папери;

—продажу об'єктів приватизації на аукціоні, за конкурсом, у тому
числі з виключним застосуванням приватизаційних паперів;

—продажу акцій (часток, паїв), що належать державі у господар­
ських товариствах, на аукціоні, за конкурсом, на фондових біржах та ін­
шими способами, що передбачають загальнодоступність та конкуренцію
покупців;

—продажу на конкурсній основі цілісного майнового комплексу дер­
жавного підприємства, що приватизується, або контрольного пакета ак­
цій відкритого акціонерного товариства.

Ініціатива щодо приватизації може виходити як від державних орга­нів приватизації, так і від покупців. Покупці цілісних майнових комплек­сів та інвестори, які бажають придбати контрольний пакет акцій, зобов'я­зані разом із заявою подати бізнес-план або техніко-економічне обгрун­тування післяприватизаційного розвитку об'єкта, що включає план зай­нятості працівників підприємства, пропозицію інвестора з зазначенням максимального розміру інвестиції, строків та порядку її внесення, а по­купці — фізичні особи подають також декларацію про доходи.

Заяви про приватизацію подаються до державних органів приватиза­ції за місцезнаходженням об'єкта, який приватизується, у письмовій фор­мі та в порядку, що встановлюється Фондом державного майна України.

Державні органи приватизації протягом місяця розглядають заяви та приймають рішення щодо приватизації об'єкта і в п'ятиденний строк пи­сьмово повідомляють про це заявника, адміністрацію та трудовий колек­тив підприємства, що приватизується, а також відповідний орган вико­навчої влади, уповноважений управляти цим майном.

У разі відмови в приватизації відповідний орган приватизації пові­домляє заявників про причину відмови.

У кожному конкретному випадку, з метою розробки плану привати­зації та забезпечення тим самим її ефективного проведення і додержання усіх передбачених вимог і процедур, державним органом приватизації утворюється комісія з приватизації об'єкта. Діяльність комісії регулюєть­ся Положенням, яке затверджується Фондом державного майна України.

До її складу за принципом однакового представництва входять пред­ставники господарського товариства, створеного членами трудового ко­лективу підприємства, що приватизується, у тому числі й від представ­ницького органу трудового колективу — профспілкового комітету або ін­шого уповноваженого ним органу, інші особи (або їх представники), які подали заяву на приватизацію, представники місцевих рад, фінансових органів, державного органу приватизації, Антимонопольного комітету України або його територіальних відділень, органу, уповноваженого до прийняття рішення про приватизацію управляти відповідним державним майном. Відповідні органи та особи зобов'язані в п'ятиденний строк з мо­менту одержання повідомлення про прийняття рішення щодо створення комісії делегувати до її складу своїх представників. Якщо в зазначений строк вони не делегували своїх представників до складу комісії, держав­ний орган приватизації має право затвердити склад комісії без представ­ників цих органів. За рішенням комісії до її роботи можуть залучатися експерти, консультанти та інші спеціалісти, які користуються на її засі­даннях правом дорадчого голосу. Для забезпечення гласності та прозо­рості приватизації у роботі комісії з приватизації об'єкта можуть брати участь народні депутати України.

Основними завданнями комісії є: контроль за проведенням інвента­ризації майна об'єкта приватизації; розробка проекту плану приватизації об'єкта та подання його на затвердження органу приватизації; оцінка вар­тості та визначення початкової ціни об'єкта приватизації, розміру статут­ного фонду господарського товариства та розробка акта оцінки; визна­чення форми платежів відповідно до квот застосування приватизаційних паперів та компенсаційних сертифікатів; розробка, за необхідності, реко­мендацій щодо реорганізації об'єктів; формування списків громадян, які мають право на придбання акцій на пільгових умовах; заповнення форм статистичної звітності.

Для виконання поставлених завдань комісія має право: зобов'язати адміністрацію підприємства, що приватизується, здійснити у встановлені терміни інвентаризацію державного майна; давати розпорядження, обов'язкові для адміністрації об'єкта приватизації, що пов'язані з розроб­кою проекту плану приватизації; залучати до роботи експертів, консуль­тантів, радників, спеціалізовані аудиторські фірми, консалтингові органі­зації та фірми з правом дорадчого голосу на засіданнях комісії.

Результатом роботи комісії є проект плану приватизації. Якщо тру­довий колектив підприємства, майно якого приватизується, або інші по­купці не погоджуються з проектом плану приватизації, розробленим ко­місією, вони можуть підготувати його альтернативний варіант.

Проект плану, розроблений комісією, та альтернативний проект пла­ну трудового колективу чи інших покупців подаються на розгляд регіо­нальних відділень Фонду державного майна України або його представ­ництв у районах та містах, які протягом десяти днів зобов'язані розгля­нути подані проекти, затвердити план приватизації і довести його до за­інтересованих осіб.

Після видання наказу про затвердження плану приватизації діяль­ність комісії припиняється.