4.1. Конституція України – Основний Закон держави. Загальна характеристика Конституції України.

Термін «конституція» походить від латинського constitunio – установлення, устрій. Конституція є таким законом, що встановлює форму держави, систему державних органів, визначає порядок їх формування і діяльності, основні права та свободи громадян.

Конституція встановлює і закріплює державний і суспільний лад, саме за це її називають основним законом. В юридичній науці конституції класифікують за певними ознаками.

1.   Писані і неписані конституції. Писані конституції – це основні закони держави, які складаються з єдиного правового акта (США, Франція, Україна). Неписані конституції складаються з багатьох правових актів і в сукупності становлять основний закон держави (Велика Британія, Ізраїль).

2.   За порядком внесення змін до конституцій вони поділяються на жорсткі й гнучкі. Жорсткими є конституції, внесення змін до яких вимагає ухвалення відповідних законів кваліфікованою більшістю депутатів парламенту, а також проведення конституційних референдумів, ратифікації змін федеральних конституцій законодавчими зборами суб'єктів федерацій (США, Греція, Україна, Іспанія тощо). До гнучких конституцій зміни вносяться у порядку звичайної законодавчої процедури (50%+1 голос). Конституційний процес для України виявився складним і тривалим. Задум прийняття принципово нової конституції України виник ще в середині 80-х років, але практичне втілення стало можливим лише після прийняття Декларації про державний суверенітет України 16.07.1990 р., яка вселила віру у можливість відродження української державності. Велике значення мало проголошення економічної самостійності України, права на самостійне вирішення питань розвитку науки, культури, освіти, права на власні Збройні Сили. Важливим кроком до незалежності стало прийняття Верховною Радою України „Акта проголошення незалежності України” 24.08.1991 р.

Конституцію України прийнято Верховною Радою України 28 червня 1996 р.

Структура Конституції України

Головним об’єктом конституційного регулювання є відносини між громадянином, державою і суспільством. Через усю Конституцію проведено ідею правової держави. Конституція визначає пріоритет загальнолюдських цінностей, закріплює принципи соціальної справедливості, утверджує демократичний і гуманістичний вибір народу України. Конституцію треба розглядати як підвалину подальшого розвитку законодавства і правової системи України.

Найважливішими принципами Конституції є:

1.   Суверенність (полягає в праві українського народу на власний розсуд розв'язувати свої зовнішні і внутрішні справи, без втручання ззовні), реалізується в непорушності кордонів, недоторканності й неподільності території.

2.   Незалежність часто розглядається як зовнішній суверенітет (пріоритет власних інтересів і не підпорядкованість політиці інших держав у міжнародних стосунках).

3.   Правова держава (верховенство закону, рівна відповідальність усіх членів суспільства перед законом, постійний розвиток прав та свобод людини).

4.   Поділ влади на законодавчу, виконавчу, судову.

5.   Демократизм (виборність органів вищої влади, участь народу у вирішенні державних справ, гарантії прав і свобод людини).

6.   Соціальність держави (держава служить усьому суспільству, сприяє розвитку всіх сфер його життя, піднесенню матеріального і духовного рівня найбідніших верств народу).

4.2. Конституційна форма правління, державного устрою та політичного режиму.

Форма Української держави має важливе значення для розуміння механізмів її функціонування.

Конституція України як Основний Закон займає центральне місце у сис­темі законодавства і є основним джерелом права держави.

1.   У Конституції Україна визнається суверенною, незалежною і демократичною, соціальною, правовою державою.

Україна визнається суверенною державою. Це означає, що наша держава самостійна у вирішенні своїх внутрішніх справ, а також виступає в зовнішніх відносинах як рівна серед рівних.

Конституція характеризує Україну як демократичну державу. Це озна­чає, що народ бере участь у керівництві державними справами (ст.5). Демо­кратія має дві форми - безпосередня (участь громадян в управлінні справами суспільства і держави) та представницька (участь громадян України в управлінні державою і суспільством не безпосередньо, а через представників, обраних ними в органи держави). Державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову (ст.6). Слід зауважити, що форма політичного режиму залежить не стільки від проголошеного в Конституції, скільки від методів, якими реально здійснюється державна влада.

2.   За державним устроєм Україна є унітарною державою (ст.2). Це озна­чає, що Україна - єдина держава, її територія поділяється на адміністративно - територіальні одиниці, які не мають ознак суверенітету. Проте, окремі самоврядні територіальні одиниці у складі держави можуть мати статус територіальної автономії: мати певну самостійність у межах, встановлених конституцією та законами держави. Такий статус в Україні має Автономна Республіка Крим. Територія України в межах існуючого кордону є цілісною і недоторканою .

3.   Конституція України визначає, що наша держава має республіканську форму правління. Україна є республікою, носієм суверенітету і єдиним джерелом влади є народ, який здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування. Виходячи із змісту інших статей Конституції, можна твердити, що Україна – змішана республіка.

Отже, за Конституцією, Україна: республіка - за формою правління, унітарна держава - за формою державного устрою, демократична – за типом політичного режиму.

4.3. Державні символи та державна мова України.

Державні символи - це встановлені Конституцією або спеціальними законами офіційні знаки (зображення, предмети) чи звукові вираження, які в лаконічній формі виражають одну або декілька ідей політичного та історичного характеру, символізуючи суверенітет конкретної держави.

Характерними ознаками державних символів виступають:

-     здатність знака чи звукового вираження у лаконічній формі відображати найважливіші ідеї народу і держави,

-     офіційність закріплення даних знаків чи звукових виражень у законодавстві країни як символів державного суверенітету.

Визначивши ті чи інші знаки, зображення, звукові вираження символами державного суверенітету, держава встановлює порядок їхнього використання та систему правового захисту.

Згідно з прийнятою 28 червня 1996 р. Конституцією України було визначено, що державними символами України є: Державний прапор України, Державний герб України, Державний гімн України.

Державний прапор України - стяг з двох рівновеликих горизонтальних смуг синього і жовтого кольорів.

Великий Державний герб України встановлюється з урахуванням малого Державного герба України та герба війська Запорізького законом, що приймається не менш як двома третинами від конституційного складу Верховної Ради України. Головними елементами великого Державного герба України є знак княжої держави Володимира Великого і малий Державний герб України. У 1992р. Верховна Рада визнала тризуб малим Державним гербом України. Зазначалось, що він стане головним елементом Великого Державного герба України. Але наша держава до цього часу ще не має великого герба.

Державний гімн України — національний гімн на музику Л.Вербицького, слова П.Чубинського «Ще не вмерла Україна».

Опис державних символів та порядок їх використання встановлюється законом, що приймається не менш як двома третинами від конституційного складу Верховної Ради України.

Інститут державної (офіційної) мови - широковідоме явище як у науковій літературі, так і в політико-правовій практиці. Під державною (офіційною) мовою розуміють визнану законом урядову мову, обов'язкову для органів законодавчої та державної виконавчої влади, судочинства, освіти тощо.

28 жовтня 1989р. Верховна Рада України прийняла Закон «Про мови в Українській РСР»

Згідно ст.10 Конституції України державною мовою України є українська мова. Держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя і по всій території України. В Україні гарантується вільний розвиток і використання російської та інших мов національних меншин України. Держава сприяє розвитку мов міжнародного спілкування. Застосування мов в Україні гарантується Конституцією України. Серед мов національних меншин спеціально виділено російську мову, як таку, що нею користується значна частина населення України.

У ст.24 Конституції України закріплено недопустимість привілеїв чи обмежень за мовними ознаками, а у ст.92 підкреслено, що порядок застосування мов визначається ви­ключно законами України. Ряд статей містять положення, згідно з якими обов'язково во­лодіти державною мовою повинні Президент України (ст. 103), професійні судді, судді Конституційного Суду. Законодавство країни також передбачає обов'язкову вимогу воло­діння українською мовою в обсязі достатньому для спілкування до осіб, які набувають громадянство України, визначає її як мову судочинства, освіти.

Закріплення за українською мовою статусу державної мови означає також необхідність проведення державної політики щодо української мови, якій держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування в усіх сферах суспільного життя — для її збереження та подальшого розвитку.

Публічне приниження чи зневажання, навмисне спотворення української мови тягне за собою відповідальність, встановлену законом (ч. 2 ст. 8 «Закону про мови»).

4.4. Поняття громадянства України.

Під громадянством України розуміють правовий зв'язок між фізичною особою і державою Україна, що знаходить свій вияв у їх взаємних правах і обов'язках.

Громадянин України — це особа, яка набула громадянство України в порядку, передбаченому її законами та міжнародни­ми договорами України.

Питання громадянства України регулюються Консти­туцією України (ст. 4, 25, 26), Законом України «Про громадянство Украї­ни» від 18 січня 2001р., міжнародними договорами України. При цьому, якщо міжнародним договором України встановле­но інші правила, ніж ті, що містяться в законодавстві України, застосовуються правила міжнародного договору.

Законодавство України про громадянство ґрунтується на принципах:

1)   єдиного громадянства;

2)   запобігання виникненню випадків без громадянства;

3)   неможливість позбавлення громадянина України гро­мадянства України;

4)   визнання права громадянина України на зміну грома­дянства;

5)   неможливість автоматичного набуття громадянства України іноземцем чи особою без громадянства в результаті укладення шлюбу з громадянином України або набуття гро­мадянства України його дружиною (чоловіком) і автоматич­ного припинення громадянства України одним з подружжя внаслідок припинення шлюбу або припинення громадянства України другим з подружжя;

6)   рівність перед законом громадян України незалежно від підстав, порядку і моменту набуття ними громадянства України;

7)   збереження громадянства України незалежно від міс­ця проживання громадянина України.

Громадянами України є:

а)   усі громадяни колишнього СРСР, які на момент проголошення незалежності України (24 серпня 1991 р.) постійно проживали на території України;

б)   особи, незалежно від раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, мовних чи інших ознак, які на момент набрання чинності Законом України «Про громадянство України» від 13 листопада 1991 р. проживали в Україні і не були громадянами інших держав;

в)   особи, які прибули в Україну на постійне проживання після 13 листопада 1991р. і яким у паспорті громадянина колишнього СРСР зразка 1974 р. органами внутрішніх справ України внесено запис «громадянин України», а також діти таких осіб, які прибули разом з батьками в Україну, якщо на момент прибуття в Україну вони не досягли повноліття;

г)   особи, які набули громадянства України відповідно до законів та міжнародних договорів України.

4.5. Умови прийняття до громадянства України та виходу з громадянства України.

Іноземці та особи без громадянства можуть бути за їх клопотанням прийняті до громадянства України за умов:

1)   визнання і дотримання Конституції та законів України;

2)   неперебування в іноземному громадянстві або подання зобов'язання його припинити чи декларації про відмову від нього;

3)   безперервного проживання на законних підставах на території України протягом останніх п'яти років (за винятками, визначеними законом);

4)   отримання дозволу на постійне проживання в Україні;

5)   володіння державною мовою в обсязі, достатньому для спілкування (ця умова, не поширюється на осіб, які мають фізичні вади — сліпі, глухі, німі),

6)   наявності законних джерел існування (крім осіб, яким надано ста­тус біженця або притулок в Україні). Деякі з цих вимог не поширюються на осіб, які мають визначні заслуги перед Україною, і на осіб, прийняття яких до громадянства України становить державний інтерес для України.

До громадянства України не приймаються особи, які:

1)   вчинили зло­чин проти людства чи здійснювали геноцид;

2)   засуджені в Україні до позбавлення волі за вчинення тяжкого злочину (до погашення або зняття судимості);

3)   вчинили на території іншої держави діяння, яке законодавством України визнано тяжким злочином.

Закон України «Про громадянство України» встановив такі підстави припинення українського громадянства:

1)   внаслідок виходу з громадянства України. Він здійснюється за клопотанням особи, що виїхала на постійне проживання за кордон. Вихід із громадянства України допускається, якщо особа набула іноземне громадянство або одержала гарантії про прийняття в іноземне громадянство. Не дозволяється вихід із громадянства особи, притягнутої як обвинуваченої у кримінальній справі;

2)   внаслідок втрати громадянства.

Громадянство України втрачається, якщо:

-  повнолітній громадянин України добровільно набув громадянство іншої держави;

-  іноземець набув громадянство України і не надав до державних органів України документ про припинення іноземного громадянства або декларацію про відмову від нього;

-  іноземець набув громадянство України і скористався правами або виконав обов'язки, що надала або по­клала на нього іноземна держава;

-  особа набула громадянство України внаслідок подан­ня свідомо неправдивих відомостей або фальшивих документів;

-  громадянин України без згоди державних органів України вступив на державну службу або на службу в органи місцевого самоврядування іншої держави;

3)   з підстав, передбачених міжнародними договорами України.

Рішення про припинення громадянства України при­ймається Президентом України. Вихід з громадянства України дітей віком від 14 до 18 років може відбуватися лише за їхньою згодою.

4.6. Міжнародні стандарти в галузі прав людини і громадянина.

У міжнародній сучасній практиці права людини визнаються пріоритетними порівняно з правами громадянина. Справа в тому, що права людини поширюються на всіх лю­дей, які проживають у тій чи іншій країні, а громадянина – лише на тих осіб, які є грома­дянами певної держави.

Міжнародне співтовариство приділяє значну увагу розвитку та забезпеченню прав людини. Особливо цей процес активізувався після Другої світової війни, коли було створено Організацію Об'єднаних Націй, інші міжнародні демократичні інститути. Демократизація процесу, пов'язана з проголошенням і захистом прав людини, значною мірою сприяла прийняттю цілого ряду міжнародних документів щодо закріплення, правової рег­ламентації та розроблення механізму міжнародного захисту прав людини у державах, які підписали відповідні міжнародні документи.

10 грудня 1948 р. в Парижі Генеральна Асамблея ООН прийняла й оголосила Загальну декларацію прав людини (ЗДПЛ). Вона складається з преамбули та 30 статей, що містять основні права й свободи людини, які можна розділити на громадянські, політичні, економічні, соціальні та культурні. У другій статті сформульовано принцип рівності й недопущення дискримінації щодо прав і свобод людини.

ЗДПЛ – складова частина так званої Хартії прав людини, куди увійшли два пакти, прийняті Генеральною Асамблеєю ООН 16 грудня 1996р. у розвиток Загальної декларації прав людини: Міжнародний пакт про громадянські й політичні права та Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права. На відміну від Декларації, кожний Пакт має обов'язкову силу для держав, які його підписали; кожна держава зобов’язується поважати і забезпечувати права, що містяться у Пакті.

До важливих документів в захисті прав людини також відносяться:

-    Європейська конвенція про захист прав і фундаментальних свобод людини (1950р.).

-    Європейський соціальний статут (1961 р );

-    Підсумковий акт Наради з питань безпеки та співробітництва в Європі (1975 р);

-    Підсумковий документ Віденської зустрічі представників держав - учасниць з питань безпеки та співробітництва в Європі;

-    Конвенція про права дитини (1989 р).

4.7. Поняття прав, свобод та обов’язків людини і громадянина.

Права людини — це права, нерозривно пов'язані з самим існуванням людини: право на життя, на свободу в усіх її проявах, право на повагу до людської гідності, на опір гноб­ленню.

Ці права невід'ємні, інакше кажучи, заборонене будь-яке посягання на ці права. Права людини можуть бути обмежені тільки тією мірою, яка необхідна для захисту прав іншої людини.

Правовий статус особи — це сукупність (система) суб'єк­тивних юридичних прав і обов'язків особи, які закріплені в чинному законодавстві та інших формах права.

Є різні правові статуси особи: конституційно-правовий статус громадянина України, правовий статус іноземних гро­мадян, правовий статус особи без громадянства, правовий статус військовослужбовців тощо.

Структура правового статусу особи складається з:

-     суб'єктивного права - це міра можливої і бажаної по­ведінки особи, спрямованої на задоволення своїх чи інших правових (законних) потреб та інтересів. Реалізація суб'єк­тивних прав особи залежить від волі самої особи і соціально-економічних та політичних умов буття суспільства;

-     юридичного обов'язку - міра необхідної поведінки чи діяльності особи (вчинити правомірні дії або утриматись від дій), яка закріплена в законодавстві або інших формах права і спрямована на задоволення потреб й інтересів інших суб'єктів суспільних відносин. Конституційні обов'язки встановлю­ються як для реалізації інтересів усього суспільства, держави, так і в інтересах кожної окремої особи.

Конституційні (основні) права і свободи людини та гро­мадянина - невід'ємні права і свободи, які належать особі від народження, є основою правового статусу, закріплені в Кон­ституції держави і мають найвищий юридичний захист. Так, згідно зі ст.З Конституції України утвердження і забезпечен­ня прав та свобод є головним обов'язком держави.

Конституційні права і свободи - це закріплені в Кон­ституції України і гарантовані державою можливості людини та громадянина вільно і самостійно обирати вид і міру своєї поведінки, користуватися соціальними благами, реалізуючи як особистий, так і загальний інтерес. Конституційне закріп­лення прав і свобод є способом визначення гуманістичних ідеалів суспільства, обмеження влади та захисту людини від свавілля держави.

Проголошення, дотримання та захист прав і свобод людини є визначальним критерієм оцінки політики держави.

Відмінність між поняттями «право» і «свобода» значною мірою умовна, спільною рисою їх є те, що вони означають можливість для особи вибирати вид і міру своєї поведінки. Але поняття «свобода» переважно розуміється як невтручання у внутрішній світ людини (свобода світогляду і віросповідання, свобода думки та слова). Розуміння поняття «право» більшою мірою пов'язане з необхідними для його реалізації діями інших суб'єктів (наприклад, держави), а та­кож правомочністю людини брати участь у діяльності об'єднань громадян (право на об'єднання у профспілки, право відшкодування матеріальної чи моральної шкоди; право знати свої права і обов'язки; право на безпечне для життя та здо­ров'я довкілля; право на освіту, яке гарантується обов'язком держави щодо її отримання).

Конституція України визначає такі групи основних прав людини і громадянина:

Особисті права:

1)   право на життя, на недоторканність особи, житла (ст. 27, 28, 29, 30);

2)   на таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної кореспонденції (ст.31);

3)   право на приватне життя, невтручання у нього (ст. 32);

4)   на вибір місця проживання, свободу пересування (ст. 33);

5)   на свободу власної думки і слова, на вільне волевиявлення своїх поглядів і переконань (ст. 34);

6)   на свободу світогляду і віросповідання (ст. 35).

Політичні права:

1)   утворювати і брати участь у роботі об'єднань громадян (ст. 36, 37);

2)   право брати участь в управлінні державними та громадсь­кими справами (ст. 38);

3)   обирати і бути обраним до державних органів та органів місцевого самоврядування тощо (ст. 38).

4)   обговорювати і приймати закони та рішення загальнодер­жавного і місцевого значення (ст. 39);

5)   надсилати індивідуальні і колективні звернення до дер­жавних органів (ст. 40);

Економічні права:

1)   право на приватну власність (ст. 41);

2)   право на підприємницьку діяльність, не заборонену законом (ст. 42);

3)   право на працю (ст. 43);

4)   можливість вибору роду занять і роботи за своїм покликанням (ст. 43);

5)   право на справедливу оплату праці (ст. 43);

6)   право на страйк (ст. 44);

7)   право на відпочинок (ст. 45).

Соціальні права:

1)   право на матеріальне забезпечення в старості, в разі хво­роби, втрати працездатності (ст. 46);

2)   право на житло (ст. 47);

3)   право на достатній життєвий рівень для себе і своєї сім'ї, що включає одяг, житло і харчування, тощо (ст. 48).

4)   право на охорону здоров'я (ст. 49);

Екологічні права:

1)   право на безпечне для життя і здоров'я довкілля (ст. 50);

2)   на екологічно безпечні продукти харчування та предмети побуту (ст. 50);

3)   на відшкодування завданої порушенням цього права шкоди (ст. 50).

Культурні права:

1)   право на освіту (ст. 53);

2)   право на користування досягненнями вітчизняної і світової культури (ст. 54);

3)   право на свободу наукової, технічної та художньої творчості (ст. 54);

4)   право на захист інтелектуальної власності (ст. 54).

Соціально – юридичні права:

Ст. 55 Конституції України визначає, що права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожному гарантується право на оскарження рішень в суді. Кожен має право звертатися за захистом своїх прав до Уповноваженого Верховної Ради з прав людини; до міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна; будь – якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи.

Ст. 56 гарантує, що кожен має право на відшкодування матеріаль­ної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, їх посадових і службових осіб.

Ст.57 гарантує право кожному знати свої права і обов'язки. Закони та інші нормативно-правові акти, що визначають права і обов'язки громадян, мають бути доведені до відома населення.

Ст.59 Конституції гарантує право на правову допомогу.

Згідно зі ст.61 Конституції України ніхто не може бути двічі притягнений до юридичної відповідальності одного й того ж виду за одне й те ж саме правопорушення.

В Україні діє "презумпція невинуватості". Це означає, що особа вважається невинною у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведе­но у законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду. Ніхто не зобов'язаний доводити свою невинуватість у вчиненні злочину. Обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом, а також на припущеннях. Усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на її користь.

4.8.      Конституційні обов’язки людини і громадянина.

Конституційні обов'язки — це встановлені Конституцією України види належної поведінки осіб, які постійно чи тимчасово перебувають на території України.

Одним із важливих правових принципів є єдність прав і обов'язків. Тому поряд із різноманітними за характером    правами людини і громадянина Конституція України фік­сує ряд конституційних обов'язків. До них належать:

1.   Захист Батьківщини, незалежності й територіальної цілісності України. Відповідно до цього встановлено також обов'язок нести військову службу. Цей обов'язок поширюється тільки на громадян України. Особливим видом виконання цього конституційного обов'язку є альтернативна (невійськова) служба. Право на неї мають громадяни України, які належать до діючих релігійних організацій, віровчення яких не дозволяє використання зброї та службу в збройних силах.

2.   Повага до державних символів України.

3.   Охорона природи і культурної спадщини. Кожен зобов'язаний не завдавати шкоди природі, культурній спадщині, відшкодовувати заподіяні ним збитки.

4.   Сплата податків і зборів. Кожен зобов'язаний спла­чувати податки і збори в порядку і розмірах, встановлених законом. Цей обов'язок включає також щорічне подання декларації про свій майновий стан і доходи за минулий рік.

5.   Дотримання і виконання законодавства України. Кожен зобов'язаний неухильно дотримуватися Конституції України і законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей. Незнання законів не звільняє від юридичної відповідальності.

6.   Одержання повної середньої освіти. Цей обов’язок адресованій кожній людині.

7.   Взаємні обов’язки батьків і дітей. Батьки зобов’язані утримувати дітей до їх повноліття. Повнолітні діти зобов’язані піклуватися про своїх непрацездатних батьків.

4.9.      Гарантії та механізми захисту прав і свобод людини і громадянина.

Гарантії прав і свобод людини і громадянина - це си­стема умов, засобів і способів, що забезпечують їх реалізацію та охорону.

Розрізняють економічні, політичні, ідеологічні та юри­дичні гарантії.

Економічні гарантії - це наявність розвинутої еконо­міки, здатної задовольнити головні матеріальні потреби певної людини і суспільства в цілому. У сучасній демокра­тичній державі економіка має змішаний характер (існують державний і приватний сектори).

Політичні гарантії - народовладдя, багатопар­тійність, гласність політичного життя, підконтрольність державних органів громадянам та їх об'єднанням.

Ідеологічні гарантії - загальна, політична і правова культура суспільства та особливо посадових осіб держа­ви.

До юридичних гарантій прав і свобод людини і грома­дянина, закріплених Конституцією України, належать:

1)   право на судовий захист. Кожна людина має право оскаржити у суді рішення і дії органів державної влади, місцевого самоврядування, їхніх посадових осіб;

2)   право на відшкодування за рахунок держави чи ор­ганів місцевого самоврядування завданої людині матері­альної і моральної шкоди;

3)   право знати свої права та обов'язки;

4)   право на правову допомогу. Правова допомога нада­ється як державними органами, так і недержавними інсти­тутами, серед яких перше місце посідає адвокатура. У ви­значених законом випадках надання такої допомоги здій­снюється безоплатно;

5)   право не виконувати явно злочинні розпорядження чи накази;

6)   презумпція невинуватості. Особа вважається невин­ною і не може бути піддана покаранню, доки її вину не буде доведено. Обвинувачений не повинен доводити свою невин­ність, навпаки, тягар доведення вини лежить на державі. Усі сумніви щодо доведеності вини тлумачаться на користь обвинуваченого;

7)   право не свідчити проти себе і своїх близьких. Ця конституційна норма є своєрідним продовженням презумп­ції невинуватості. Вона покликана усунути моральний конфлікт між обов'язком особи казати правду і обов'язком перед членами своєї родини, рідними і близькими.

Важливе гарантуюче значення має положення Консти­туції України про неприпустимість обмеження прав і свобод людини і громадянина. Окремі обмеження допуска­ються тільки в разі воєнного чи надзвичайного стану.

Щодо способів та механізмів захисту прав і свобод, то згідно з Конституцією України кожен :

1)   має право будь – якими не забороненими законом засобами захистити свої права і свободи від протиправних посягань;

2)   права і свободи захищаються судом;

3)   Президент України – є гарантом додержання прав і свобод людини, громадянина;

4)   кожен має право звертатися до Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини;

5)   захист прав і свобод здійснює прокуратура, органи виконавчої влади та місцевого самоврядування;

6)   адвокатура, політичні партії сприяють захисту прав і свобод;

7)   міжнародно-правові механізми захисту прав і свобод людини і громадянина: ООН; Рада Європи; організація з безпеки та співробітництва в Європі (ОБСЄ) та інші механізми.