§ 1. Цивільне право України: поняття,

предмет правового регулювання та система.

Цивільне законодавство

Цивільне право — це одна з провідних галузей національного права України, яка регулює певну групу правових відносин за участю фізичних та юридичних осіб і держави в цілому.

Цивільне право України, як будь-яка інша галузь права, характеризується предметом та методом правового регулювання.

Предмет цивільного права складають правові відносини, які регулюються цивільно-правовими нормами. Зокрема, це майнові відносини та особисті немайнові відносини.

Майновими відносинами є правові відносини, які пов’язані з належністю, набуттям, володінням, користуванням і розпорядження майном. При цьому вони зумовлені використанням товарно-грошової форми. До майнових відносин, що засновані на адміністративному або іншому владному підпорядкуванні однієї сторони іншій, а також до податкових, бюджетних відносин цивільне законодавство не застосовується, якщо інше не встановлено законом.

Особисті немайнові відносини індивідуалізують особу, оскільки виникають у зв’язку із здійсненням нею своїх особистих прав і свобод (наприклад, право особи на життя, здоров’я, честь, гідність, ім’я та авторство), які поділяються на дві групи: особисті права, пов’язані з майновими (наприклад, права авторів на результати інтелектуальної праці в галузі науки, літератури, мистецтва тощо); особисті права, не пов’язані з майновими (наприклад, права особи на честь, гідність, ім’я, листування тощо).

Сторони цих відносин виступають як юридично рівні між собою, автономні та незалежні одна від одної, що є однією з характерних рис цивільно-правового методу. Учасниками цивільно-правових відносин можуть бути фізичні особи (громадяни, іноземці, особи без громадянства) та юридичні особи, а також держава Україна, Автономна Республіка Крим, територіальні громади, іноземні держави та інші суб’єкти публічного права. При виникненні цивільно-правових відносин їх учасники не можуть нав’яз­вати свою волю один одному, у зв’язку з чим їх стосунки повинні базуватися на основі досягнутої згоди (наприклад, в основу реалізації договору купівлі-продажу сторони мають покласти досягнення спільної згоди відносно кількості, якості та ціни товару).

Цивільно-правовий метод характеризується такими ознаками: юридичною рівністю сторін; диспозитивністю
сторін, на підставі чого сторонам надається право визнача-
ти свої взаємовідносини на власний розсуд повністю або част­ково в межах, передбачених чинним законодавством; особливим способом вирішення майнових спорів між учасника-
ми цивільних правовід­носин (через загальний, господарський чи третейський суд); наявністю майнової відповідальності
сторін.

Таким чином, цивільне право як галузь права являє собою сукупність норм права, що регулюють майнові і особисті немайнові відносини, які складаються в суспільстві між фізичними та юридичними особами й іншими соціальними утвореннями на засадах юридичної рівності сторін.

Система цивільного права України визначає розміщення його складових у певній системі, яка зумовлена взаємозв’язком її елементів — юридичних норм та інститутів. Вона поділяється на дві частини: загальну та особливу.

Загальну частину цивільного права складають правові норми та інститути, що стосуються всіх цивільно-правових відносин, а саме: положення про суб’єкти та об’єкти цивільного права, правочини, представництво і довіреність, строки та терміни, позовну давність.

Особливу частину цивільного права складають норми права, які регулюють окремі групи спеціальних цивільно-правових відносин. Вона включає такі інститути: особисті немайнові права фізичної особи; право власності та інші речові права; зобов’язальне право; право інтелектуальної власності. Як частина юридичної науки цивільне право вивчає закономірності цивільно-правового регулювання суспільних відносин, історію його становлення i розвитку, а також розробляє шляхи його подальшого вдосконалення.

§ 2. Цивільне законодавство України:

загальна характеристика

Нові ринкові відносини потребують радикального оновлення правової бази, в тому числі і цивільного законодавства. На сьогодні систему цивільного законодавства складають законодавчі та інші нормативні акти, які містять цивільно-правові норми.

Основні засади цивільно-правового регулювання товарно-грошових відносин визначаються Конституцією України. Зокрема, вперше в Основному законі нашої держави закріплено право приватної власності. Це означає, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї творчої та інтелектуальної діяльності (ст. 41).

Громадяни для задоволення своїх потреб можуть користуватися об’єктами права державної та комунальної власності відповідно до закону. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності, оскільки воно є непорушним.

Основним актом цивільного законодавства України є Цивільний кодекс України.

Актами цивільного законодавства є також інші закони України, які видаються відповідно до Конституції України та зазначеного Кодексу. Зокрема, на регулювання та розвиток цивільно-правових відносин спрямовані Закон «Про власність» від 07.02.91, Закон «Про підприємства в Україні» від 27.03.91, Закон «Про підприємництво» від 07.02.91, Закон «Про цінні папери і фондову біржу» від 18.06.91 та ін.

Серед інших нормативних актів, які містять цивільно-правові норми, є укази Президента України (наприклад, Указ «Про тимчасове положення про правову охорону об’єктів промислової власності та раціоналізаторських пропозицій в Україні» від 18.09.92), постанови та розпорядження Уряду України (наприклад, постанова Кабінету Міністрів України «Про мінімальні ставки авторської винагороди за використання творів літератури і мистецтва» від 18.11.94 № 784), а також положення, інструкції, накази та інші відомчі нормативні акти, які стосуються майнових та особистих немайнових відносин, що приймаються міністерствами і відомствами України.

Цивільний кодекс України є однією з форм кодифікації цивільного законодавства і являє собою єдиний законодавчий акт, в якому систематизовано цивільно-правові норми. Він складається із загальної та особливої частин.

Загальна частина включає основні положення; статті, що стосуються суб’єктів та об’єктів цивільних прав; правочинів; представництва й довіреності; строків і термінів позовної давності.

Особлива частина охоплює такі інститути: особисті немайнові права фізичної особи (загальні положення; особисті немайнові права, що забезпечують природне існування фізичної особи та її соціальне буття); право власності та інші речові права (поняття та види права власності, підстави його набуття та припинення, право спільної власності, право власності на землю та помешкання, захист права власності, речові права на чуже майно); право інтелектуальної власності; зобов’язальне право (загальні положення, окремі договори та зобов’язання); спадкове право.

Цивільний кодекс складається з 6 книг, що охоплюють 107 глав.

Книга 1. Загальна частина. Має 4 розділи та 19 глав: основні положення (цивільне законодавство України; підстави виникнення цивільних прав та обов’язків, здійснення цивільних прав та виконання обов’язків; захист цивільного права); особи (два підрозділи: фізична особа — загальні положення про фізичну особу; фізична особа як підприємець; опіка та піклування; юридична особа — загальні положення про юридичну особу; підприємницькі товариства; правові форми участі держави, Автономної Республіки Крим, територіальних громад у відносинах, що регулюються цивільним законодавством; органи та представники, через яких діють держава, Автономна Республіка Крим, територіальні громади у цивільних відносинах; відповідальність за зобов’язан­нями держави, Автономної Республіки Крим, територіальних громад); об’єкти цивільних прав (загальні положення про об’єкти цивільних прав; речі, майно; цінні папери; нематеріальні блага); правочини та представництво (правочини; представництво; строки і терміни, позовна давність).

Книга 2. Особисті немайнові права фізичної особи. Охоплює три глави: загальні положення; особисті немайнові права, що забезпечують природне існування фізичної особи; особисті немайнові права, що забезпечують її соціальне буття.

Книга 3. Право власності та інші речові права. Містить 2 розділи та 12 глав: право власності (загальні положення про право власності, набуття права власності; припинення права власності; право спільної власності; право власності на землю (земельну ділянку); право власності на помешкання; захист права власності); речові права на чуже майно (загальні положення; право володіння чужим майном; право обмеженого користування чужим майном; право користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб; право користування чужою земельною ділянкою для забудови).

Книга 4. Право інтелектуальної власності включає 10 глав, що визначають загальні положення; право інтелектуальної власності на матеріальні та художні твори, комп’ютерні програми, компіляції даних (авторське право); виконання фонограми, відеограми та програми (передачі) організації мовлення (суміжні права); наукове відкриття; компонування (топографію) інтегральної мікросхеми; раціоналізаторську пропозицію; сорт рослин і породу тварин; комерційне (фірмове) найменування; географічне зазначення; конфіденційну інформацію (комерційну таємницю).

Книга 5. Зобов’язальне право. Має 3 розділи та 56 глав: загальні положення (виконання зобов’язань; забезпечення зобов’язань; припинення зобов’язань; правові наслідки порушення зобов’язання, відповідальність за порушення зобов’язання); загальні положення про договори (поняття та умови договору; укладання, зміна та розірвання договору); окремі види зобов’язань (купівля — продаж, поставка, міна, дарування, поставка, підряд, рента, найм тощо).

Книга 6. Спадкове право. Охоплює 7 глав: загальні положення про спадкування; спадкування за заповітом; спадкування за законом; спадковий договір; здійснення права на спадкування; виконання заповіту; оформлення права на спадщину.

§ 3. Цивільно-правові відносини та їх елементи

Цивільно-правові відносини — це врегульовані нормами цивільного права майнові і особисті немайнові відносини, що засновані на юри­дичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників.

Для цивільних правовідносин характерні специфічні ознаки, які відрізняють їх від інших видів правових відносин, що виникають у суспільстві. Зокрема, слід відзначити такі особливості: цивільні правовідносини — це майнові та особисті немайнові відносини; учасники цих відносин характеризуються майновою відокремленістю і юридичною рівністю; юридичні права та обов’язки суб’єктів цивільно-правових відносин виникають, змінюються або припиняються на підставі юридичних фактів.

Цивільно-правові відносини складаються з трьох основних елементів: суб’єктів, об’єктів і змісту.

Суб’єктами цивільних правовідносин можуть бути фізичні та юридичні особи, а також держава Україна, Автономна Республіка Крим, територіальні громади, іноземні держави та інші суб’єкти публічного права.

Правові відносини між фізичними особами виникають, як правило, з приводу матеріальних, духовних та інших потреб. З урахуванням зазначеного об’єктами цивільних правовідносин можуть бути: речі, у тому числі гроші та цінні папери, інше майно, майнові права, результати робіт, послуги, результати інтелектуальної діяльності, інформація, а також інші матеріальні і нематеріальні блага.

Зміст цивільних правовідносин утворюють цивільні права та обов’язки суб’єктів правовідносин.

У даному випадку суб’єктивне право — це заснована на законі можливість конкретної особи здійснювати певні дії та вимагати задоволення свого інтересу від зобов’язаної особи.

Зміст суб’єктивного права знаходить своє відображення у відповідних можливостях учасника зазначених відносин: здійснювати певні дії (наприклад, купувати, продавати, дарувати речі, використовувати твори тощо); вимагати належної поведінки від зобов’язаних осіб (наприклад, виконати роботу, передати речі і т. п.); можливість звернутися до застосування примусової сили державного апарату для реалізації права вимоги.

Суб’єктивний цивільний обов’язок — це міра необхідної поведінки зобов’язаної особи, яку вимагає від неї уповноважена особа з метою задоволення своїх інтересів.

Цивільно-правові відносини поділяються на такі види:

¨  за змістом: майнові — цивільні правовідносини, спрямовані на задоволення майнових інтересів фізичних та юридичних осіб (наприклад, правовідносини власності, передача майна однією особою іншій у порядку спадкування); немайнові — цивільні правовідносини щодо задоволення особистих немайнових інтересів учасників цих відносин (наприклад, авторські правовідносини);

¨  за зв’язком учасників відносин: абсолютні, тобто цивільні правовідносини, за яких уповноваженому суб’єкту протистоїть як зобов’язаний суб’єкт невизначене коло осіб (наприклад, правовідносини власності, авторства); відносні — цивільно-правові відносини, за яких уповноваженому суб’єкту протистоїть конкретно визначена особа, яка повинна здійснити уповноваженому суб’єкту певні дії (наприклад, при купівлі-продажу, зберіганні, поставці);

¨  залежно від об’єкта правових відносин: речові — цивільні правовідносини, об’єктом яких є речі (наприклад, відносини щодо володіння та користування майном); зобов’язальні, тобто правовідносини, об’єктом яких є виконання відповідних зобов’язань (наприклад, відносини, які виникають з договору, заподіяння шкоди);

¨  залежно від структури: прості — цивільні правовідносини, в яких одній стороні належить тільки право, а іншій — тільки обов’язок (наприклад, правовідносини, які виникають з договору позики); складні — цивільні правовідносини, за яких дві сторони мають як права, так і обов’язки (наприклад, відносини, що виникають з договору купівлі-продажу);

¨  за характером нормативного спрямування: регулятивні — правові відносини, в основу яких покладено дію цивільно-правових норм, спрямованих на регулювання майнових та особистих немайнових відносин між їх учасниками; охоронні — правові відносини, які виникають внаслідок порушення цивільних прав одного із суб’єктів цих відносин і спрямовані на їх відновлення.

Цивільні правовідносини виникають, змінюються або припиняються на підставі юридичних фактів, тобто обставин, які мають юридичне значення і породжують певні правові наслідки. Цивільний кодекс України (ст. 11) передбачає, що цивільні права та обов’язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов’язки.

Підставами виникнення цивільних прав та обов’язків, зокрема, є: договори та інші правочини; створення літературних, мистецьких творів, винаходів та інших результатів інтелектуальної діяльності; заподіяння матеріальної та моральної шкоди іншій особі; інші юридичні факти.

Цивільні права та обов’язки можуть виникати безпосередньо з акту цивільного законодавства (наприклад, безпосередньо з акту органів державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування, з рішення суду), а у випадках, встановлених актом цивільного законодавства або договором, підставою виникнення цивільних прав та обов’язків може бути настання або ненастання певної події.

Юридичні факти в цивільному праві поділяються на юридичні дії та юридичні події.

Юридичні дії — це такі юридичні факти, спричинення яких залежить від волі людей і породжує певні правові наслідки (наприклад, укладання учасниками цивільних правовідносин певного договору).

Дії, які вчиняються відповідно до закону, визнаються правомірними (наприклад, угоди, адміністративні акти і т. п.), а ті дії, які вчиняються всупереч закону, — неправомірними (наприклад, укладання мнимих угод і т. п.).

Юридичні події — це юридичні факти, які настають незалежно від волі людини (наприклад, природні явища стихійного характеру).

§ 4. Суб’єкти цивільно-правових відносин

Суб’єктами цивільно-правових відносин є фізичні та юридичні особи, які вступають між собою в цивільно-правові відносини з приводу майна та особистих немайнових благ.
В окремих випадках суб’єктом зазначених відносин може бути дер­жава, Автономна Республіка Крим, територіальні громади, іноземні держави та інші суб’єкти публічного права.

Людина як учасник цивільних відносин вважається фізичною особою. До фізичних осіб належать громадяни України, іноземні громадяни та особи без громадянства.

Для визнання осіб суб’єктами цивільного права необхідна наявність цивільної правосуб’єктності, тобто їх правоздатності та дієздатності.

Цивільною правоздатністю називається здатність особи мати цивільні права і нести цивільні обов’язки. Правоздатність у громадянина України виникає у момент його народження і припиняється з його смертю (або визнання громадянина померлим). Цивільна правоздатність як суспільно-правова якість визнається за всіма громадянами, які повинні бути рівними перед законом. Цивільна правоздатність закріплюється в цивільному законодавстві як рівна для всіх і для кожного незалежно від походження, соціального і майнового стану, расової і національної належності, статі, освіти, мови, релігійних поглядів, роду і характеру занять, місця проживання тощо. Жоден громадянин за своє життя не може бути позбавлений цивільної правоздатності, але може бути обмежений у ній.

Цивільна дієздатність — це здатність фізичної особи своїми діями набувати для себе цивільних прав і самостійно їх здійснювати, а також здатність своїми діями створювати для себе цивільні обов’язки, самостійно їх виконувати та відповідати у разі їх невиконання. Обсяг цивільної дієздатності залежить від віку та психічного здоров’я фізичної особи. Виходячи з цього, цивільна дієздатність поділяється на такі види: повна дієздатність; неповна дієздатність; часткова дієздатність; обмежена дієздатність; визнання громадянина недієздатним.

Повна дієздатність настає з досягненням повноліття — 18 років. Згідно з чинним законодавством у разі одруження особи до досягнення повноліття повна дієздатність у неї настає з моменту реєстрації шлюбу.

Неповну цивільну дієздатність мають фізичні особи у віці від 14 до 18 років. Вони мають право: самостійно розпоряджатися своїм заробітком, стипендією або іншими доходами; самостійно здійснювати авторські права на результати літературної, художньої, наукової і технічної творчості, що охороняються законом; бути учасником та засновником юридичних осіб, якщо це не заборонено законом або установчими документами юридичної особи. Крім того, неповнолітня особа вчиняє інші правочини за згодою батьків (усиновлювачів) або піклувальників. У разі запере­чення того з батьків, з яким проживає дитина, правочин може бути здійснений з дозволу органів опіки та піклування.

Часткова цивільна дієздатність характерна для осіб віком до 14 років (малолітні), які мають право самостійно вчиняти дрібні побутові правочини; вкладати кошти у банківські (кредитні) установи та розпоряджатися ними; здійснювати особисті немайнові права автора на твори науки, літератури та мистецтва, об’єкти промислової власності або інші результати своєї творчої діяльності, що охороняються законом. Якщо кошти внесені на ім’я дитини іншими особами, ними мають право розпоряджатися батьки або один з них, що проживає з дитиною, або опікун. Малолітні не несуть цивільно-правової відповідальності за заподіяну ними шкоду.

Обмежена цивільна дієздатність визначається судом щодо фізичних осіб, які страждають на психічний розлад здоров’я, що суттєво впливає на їх здатність усвідомлювати значення своїх дій або керувати ними. Крім того, суд може обмежити цивільну дієздатність фізичної особи, якщо вона зловживає спиртними напоями, наркотич­ними засобами, токсичними речовинами тощо і тим ставить себе чи свою сім’ю, а також інших осіб, яких вона за законом зобов’язана утримувати, у скрутне матеріальне становище. При цьому обмежена цивільна дієздатність фізичної особи настає з моменту набуття чинності відповідним рішенням суду. Правовими наслідками зазначеного рішення є те, що над фізичною особою, яка обмежена у дієздатності, встановлюється піклування; вона може самостійно вчиняти лише дрібні побутові правочини (правочини щодо розпорядження майном та інші правочини, що виходять за межі дрібних побутових, вчиняються особою, яка обмежена у дієздатності, за згодою піклувальника). Одержання заробітку, пенсії, стипендії, інших доходів особи, яка обмежена у дієздатності, та розпорядженнями здійснюються піклувальником. У той же час піклувальник може письмово дозволити фізичній особі, яка обмежена у дієздатності, самостійно одержувати заробіток, пенсію, стипендію, інші доходи та розпоряджатися ними. Крім того, особи, які обмежені у дієздатності, самостійно відповідають за невиконання нею договору, укладеного за згодою піклувальника, та за шкоду, що заподіяна ними іншій особі.

Громадянин, який внаслідок хронічного, стійкого психічного розладу здоров’я не здатний усвідомлювати значення своїх дій чи керувати ними, може бути визнаний судом недієздатним, у зв’язку з чим над ним встановлюється опіка, що призводить до втрати ним можливості вчиняти будь-який правочин. Односторонні угоди (наприклад, заповіт, видача довіреності і т. п.), які були укладені до визнання особи недієздатною, припиняють свою дію. У разі одужання чи значного поліпшення психічного стану громадянина, якого визнано недієздатним, суд поновлює його у дієздатності.

У разі, коли громадянин зникає, його місце перебування невідоме та його розшуки не дають позитивних результатів, а тривала відсутність на місці його проживання робить правовідносини за його участю невизначеними, громадянин визнається безвісно відсутнім, а потім оголошується померлим у порядку, визначеному чинним законодавством.

§ 5. Юридичні особи як суб’єкти

цивільних правовідносин

Сучасне суспільство неможливо уявити без таких його учасників, як колективні утворення, об’єднання громадян у різ­номанітні спілки, товариства і т. ін. з метою досягнення того чи
іншого суспільно корисного результату. Саме вони забезпечують високу результативність людської діяльності в економічній сфері. Правовою формою такого об’єднання осіб для участі в цивільному (економічному) обороті є юридична особа. Проте будь-яке об’єднання громадян ще не є юридичною особою.

У цивільному праві юридичною особою визнається організація, створена шляхом об’єднання осіб та (або) майна, яка наділяється правоздатністю і може від свого імені набувати майнових та особистих немайнових прав і нести обов’язки, бути позивачем та відповідачем у суді (Цивільний кодекс України, далі — ЦКУ).

Юридична особа може бути створена однією особою, якщо це не заборонено законом щодо конкретного виду юридичних осіб. Вона має певні додаткові ознаки (юридична адреса, печатка, рахунок у банку тощо), індивідуалізована в цивільному обороті та наділена правоздатністю.

Як суб’єкт цивільного права юридична особа характеризується певними ознаками, відсутність хоча б однієї з яких у характеристиці певної організації ставить під сумнів можливість визнання за нею статусу юридичної особи. До цих ознак належать:

— організаційна єдність. Юридична особа має свою структуру, яка включає певні елементи. Всі елементи у цій структурі діють як єдине ціле для того, щоб досягти єдиної мети. Структура та організаційна єдність закріплені в документі, на основі якого діє конкретна юридична особа (статуті, установчому договорі, положенні). Наприклад, науково-дослідний інститут включає дирекцію, відділ кадрів, бухгалтерію, економічний відділ, наукові відділи, відділи інформаційно-технічного забезпечення та господарський відділ. Кожен з цих елементів виконує свої, чітко визначені функції, однак усі разом вони діють для досягнення єдиних цілей, визначених у положенні про цей інститут;

— наявність відокремленого майна. Кожна юридична особа має майно, яке є матеріальною основою її діяльності. Це майно належить юридичній особі на праві власності або на праві повного господарського відання (державні підприємства) чи оперативного управління (державні установи, організації). Це майно виокремлене в суспільному майні, відмежоване від іншого: майна членів трудового колективу цієї юридичної особи, її засновників, майна інших юридичних осіб, держави тощо;

— самостійність та участь у цивільному обороті від свого імені. Юридична особа виступає в цивільних правовідносинах, укладає різноманітні угоди як окремий суб’єкт від свого імені, а не від імені своїх засновників чи органу, що її створив. Для цього вона наділена певними засобами індивідуалізації: найменування, юридична адреса, рахунок у банку.

Юридична особа повинна мати своє найменування, яке містить інформацію про її організаційно-правову форму, характер її діяльності. Юридична особа, крім повного, може мати скорочене найменування. Юридична особа, що є підприємницьким товариством, повинна мати фірмове найменування (фірму), яке зазначається в установчих документах і вноситься до Єдиного державного реєстру юридичних осіб. У разі зміни свого найменування юридична особа, крім виконання інших вимог, встановлених законом, зобов’язана помістити оголошення про це в друкованих органах, в яких публікуються дані про її державну реєстрацію, та сповістити про це всіх осіб, з якими вона перебуває у договірних відносинах. Вона не вправі використовувати найменування іншої юридичної особи;

— здатність нести самостійну майнову відповідальність. Юридична особа як самостійний суб’єкт несе самостійну майнову відповідальність за своїми зобов’язаннями всім належним їй майном. Засновники (учасники) не несуть відповідальності за зобов’язаннями юридичної особи, а юридична особа не відповідає за зобов’язаннями засновників (учасників), якщо це не передбачено законодавством або установчими документами юридичної особи;

— здатність виступати позивачем та відповідачем в суді. Юридична особа є самостійним учасником і всі свої права та обов’язки здійснює як право- і дієздатний суб’єкт, у тому числі захищає порушені права та інтереси і відповідає за виконання своїх зобов’язань, виступає стороною в судовому процесі як позивач або відповідач.

Статусу юридичної особи відведено в ЦКУ окремий підрозділ «Юридична особа», в якому докладно виписано як загальні положення щодо всіх юридичних осіб, так і положення, що стосуються їх конкретних видів, у тому числі різноманітних господарських товариств.

Як будь-який суб’єкт цивільних правовідносин юридична особа наділена правоздатністю та дієздатністю, тобто здатністю мати цивільні права та обов’язки та набувати їх для себе своїми діями. З моменту введення в дію нового ЦКУ юридична особа здатна мати такі самі цивільні права та обов’язки, як і фізична особа, крім тих, які за своєю природою можуть належати тільки людині. Це означає, що юридичні особи наділені загальною правоздатністю. Однак таке положення юридичних осіб існувало не завжди. Протягом тривалого часу у правовій системі України юридичні особи були наділені так званою спеціальною правоздатністю — відповідно до встановлених цілей діяльності. Це означало, що юридична особа могла виконувати лише такі дії, укладати лише такі угоди, які не суперечать цілям, визначеним у статуті чи положенні про неї.

Тому на практиці засновники юридичної особи (підприємства) були вимушені штучно закріплювати в установчих документах якомога ширше коло повноважень, якнайповніший перелік видів діяльності, що входять до її цілей. Якщо ж юридична особа порушувала це правило, укладала угоду, яка виходить за межі визначених цілей, то така угода була недійсною і не призводила до тих правових наслідків, яких прагнули сторони, що її укладали.

Слід відмітити, що така спеціальна правоздатність юридичних осіб була притаманна багатьом правовим системам світу, а не лише Україні. Разом з тим, в останні роки спостерігається тенденція до розширення можливостей юридичних осіб, визнання за ними загальної правоздатності, відповідно до якої вони можуть укладати будь-які правомірні угоди. Таке положення і знайшло своє відображення в новому Цивільному кодексі України.

Окремими видами діяльності, перелік яких визначається законом, юридична особа може займатися після одержання нею спеціального дозволу (ліцензії).

Правоздатність юридичної особи виникає з моменту її створення (затвердження її статуту або положення, видання компетен­тним органом постанови про її утворення, державної реєстрації) і припиняється з моменту внесення запису до Єдиного державного реєстру про припинення юридичної особи. Правоздатність і дієздатність юридичної особи збігаються за обсягом та у часі.

Юридична особа набуває для себе цивільних прав та обов’язків через свої органи, які утворюються і діють відповідно до закону та установчого документа. У деяких встановлених законом випадках юридична особа може набувати цивільних прав та обов’язків через своїх учасників.

Орган або особа, яка за законом чи установчими документами юридичної особи виступає від її імені, зобов’язана діяти в інтересах юридичної особи, добросовісно і розумно та не перевищувати своїх повноважень.

Розрізняють вищі органи юридичної особи та органи управління. Вищим органом, який може вирішувати будь-які питання, є загальні збори засновників (власників майна). Органи управління є одноособові (директор, генеральний директор, президент, керуючий і т. ін.) та колегіальні (дирекція, рада директорів, правління). На деяких видах підприємств діють спостережні ради.

Утворення юридичної особи може відбуватися з ініціативи як організацій, так і окремих громадян, що є власниками майна, на основі якого утворюється ця юридична особа, або розпоряджаються ним на законних підставах.

Для створення юридичної особи її учасники (засновники) розробляють установчі документи, які викладаються письмово і підписуються всіма учасниками, якщо законом не встановлено інший порядок їх затвердження.

Установчим документом товариства є затверджений учасниками статут або засновницький договір між учасниками, якщо інше не встановлено законом. Товариство, створене однією особою, діє на підставі статуту, затвердженого цією особою. Установа створюється на підставі індивідуального або спільного установчого акта, складеного засновником (засновниками). Установчий акт може міститися також і в заповіті. До створення установи установчий акт, складений однією або кількома особами, може бути скасований засновником (засновниками).

Юридична особа вважається створеною з моменту її державної реєстрації. Всі юридичні особи підлягають державній реєстрації у порядку, встановленому законодавством, в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб. До цього реєстру вносяться відомості про організаційно-правову форму юридичної особи, її найменування (фірмове найменування), місцезнаходження, органи управління, філії та представництва, мету установи, а також інші відомості, якщо цього вимагає закон. Державна реєстрація юридичних осіб проводиться відповідними компетентними державними органами залежно від виду юридичної особи. Так, суб’єкти підприємницької діяльності реєструються виконавчими комітетами районних (міських) рад депутатів або районними державними адміністраціями; громадські організації, політичні партії — органами юстиції, комерційні банки — НБУ і т. д.

Порушення встановленого законом порядку створення юридичної особи або невідповідність її установчих документів закону є підставою для відмови у державній реєстрації юридичної особи. Відмова у державній реєстрації за іншими мотивами (недоцільність тощо), а також зволікання з її проведенням не допускаються і можуть бути оскаржені в суді.

Розрізняють кілька способів утворення юридичних осіб:

розпорядчий — юридична особа виникає на підставі прийняття власником майна чи уповноваженим ним органом розпорядчого акта та затвердження статуту (положення) про неї. У такий спосіб утворюються, наприклад, державні підприємства;

дозвільний — для виникнення юридичної особи необхідно попередньо отримати дозвіл (згоду) відповідного компетентного органу. У такий спосіб утворюються, зокрема, комерційні банки (необхідна згода Національного банку України);

нормативно-явочний — юридична особа виникає на основі загального дозволу держави, який закріплено в нормативно-правовому акті (законі), якщо певні суб’єкти виявляють ініціативу і реєструють її у відповідних органах. У такий спосіб виникають, наприклад, кооперативи, громадські організації та об’єднання.

У деяких випадках процедура утворення юридичної особи поєднує ознаки кількох з названих способів.

Юридична особа припиняється в результаті передачі всього свого майна, прав та обов’язків іншим юридичним особам — правонаступникам (злиття, приєднання, поділу) або в результаті ліквідації.

Учасники юридичної особи або орган, що прийняв рішення про припинення юридичної особи, зобов’язані негайно письмово повідомити про це орган, що здійснює державну реєстрацію юридичних осіб, який вносить до Єдиного державного реєстру відомості про те, що юридична особа перебуває у процесі припинення.

Учасники юридичної особи або орган, що прийняв рішення про припинення юридичної особи, призначають за погодженням з органом, який здійснює державну реєстрацію юридичних осіб, комісію щодо припинення юридичної особи (ліквідаційна комісія, ліквідатор тощо) та встановлюють порядок і строки припинення. Виконання функцій такої комісії може бути покладено на орган управління юридичної особи. З моменту призначення відповідної комісії до неї переходять повноваження щодо управління справами юридичної особи. Комісія від імені юридичної особи, яка припиняється, виступає у суді. Вона ж поміщає в друкованих органах повідомлення про припинення юридичної особи та про порядок і строк заявлення вимог її кредиторами. Цей строк не може бути меншим двох місяців з моменту публікації пові­домлення про припинення юридичної особи.

Комісія вживає всіх можливих заходів щодо виявлення кредиторів, а також письмово сповіщає їх про припинення юридичної особи.

Реорганізація або ліквідація чи інший спосіб припинення юридичної особи може відбуватися за рішенням органів, що зазначені в її установчих документах або в законодавчих актах.

Ліквідація юридичної особи означає припинення її діяльності без переходу прав і обов’язків до інших осіб (без правонаступництва). Ліквідація відбувається за рішенням власника майна або органу, що утворив її, або за рішенням суду. Підставою для ліквідації є також банкрутство юридичної особи-підприємства, прийняття рішення про заборону її діяльності внаслідок невиконання умов, встановлених законодавством, визнання недійсними установчих актів про її створення та інші підстави, передбачені законом.

Реорганізація юридичної особи означає припинення її діяльності з передачею майна, прав та обов’язків іншій юридичній особі (з правонаступництвом). Реорганізація юридичної особи здійснюється за рішенням його учасників або органу юридичної особи, уповноваженого на це установчими документами, а в передбачених законом випадках — за рішенням суду або відповідних органів державної влади. Реорганізація може відбуватися шляхом: злиття (кілька юридичних осіб об’єднуються в одну і припиняють своє існування як окремих суб’єктів); приєднання (одна юридична особа вливається в іншу, яка існує вже в ширшому масштабі, а перша припиняє існування); поділу (одна юридична особа припиняється, а на її основі виникає кілька нових юридичних осіб, кожна з яких перейняла певну частку майна, справ, прав та обов’язків першої юридичної особи). Формою ре­організації є перетворення (на основі юридичної особи виникає нова, яка має іншу структуру, інші цілі, інший предмет діяльності, але переймає майнову основу діяльності старої, її права та обов’язки), коли практично має місце зміна організаційно-правової форми юридичної особи. Перетворення юридичної особи не має наслідком її припинення.

Ще однією з форм реорганізації є виокремлення: зі складу юридичної особи, яка продовжує своє існування, виділяється нова організація, що також має статус юридичної особи). У такому разі припинення діяльності юридичної особи також не відбу-
вається.

Юридична особа може відкривати свої філії та представництва. Це сприяє розширенню сфери її діяльності. Філії та представництва не є новими самостійними юридичними особами, а лише структурно відособленими частинами тієї юридичної особи, що їх утворила.

Філією є відокремлений підрозділ юридичної особи, що розташований поза місцем її знаходження та здійснює всі або частину її функцій.

Представництвом є відокремлений підрозділ юридичної особи, що розташований поза місцем її знаходження та здійснює представництво і захист інтересів юридичної особи.

Філії та представництва не є юридичними особами. Вони наділяються майном юридичної особи, що їх створила, і діють на підставі затвердженого нею положення. Керівники філій і представництв призначаються юридичною особою і діють на під-
ставі виданої нею довіреності. Відомості про відкриті філії та представництва мають бути внесені до Єдиного державного реєстру юридичних осіб.

Розподіл юридичних осіб на види здійснюється за різними класифікаційними ознаками. Залежно від порядку їх створення та цілей розрізняють юридичних осіб приватного права та юридичних осіб публічного права.

Юридична особа приватного права створюється на підставі установчих документів у зазначеному вище порядку. Юридична особа публічного права створюється розпорядчим способом органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим та органом місцевого самоврядування.

Залежно від форми власності, на якій вони засновані, юридичні особи поділяються на приватні та державні. Окремо виокремлюють іноземні юридичні особи, міжнародні організації та об’єднання.

Відповідно до нового ЦКУ залежно від організаційно-правової форми юридичних осіб поділяють на товариства та установи. Разом з тим, юридичні особи можуть створюватися і в інших формах, встановлених законом.

Товариством є організація, створена шляхом об’єднання осіб (учасників), які мають право участі у цьому товаристві. Товариство може бути створене однією особою, якщо інше не встановлено законом. Вони поділяються на підприємницькі та непідприємницькі.

Установою є організація без членів, створена однією або кількома особами (засновниками) шляхом об’єднання (виділення) майна, для досягнення мети, визначеної засновниками, за рахунок цього майна. Особливості правового статусу окремих видів установ встановлюються спеціальними законами.

Товариства, які здійснюють підприємницьку діяльність з метою одержання прибутку та наступного його розподілу між учасниками (підприємницькі товариства), можуть бути організовані тільки як господарські товариства (акціонерне товариство, товариство з обмеженою або додатковою відповідальністю, повне товариство та командитне товариство) або виробничі кооперативи.

Непідприємницькими товариствами вважаються товариства, які не мають на меті одержання прибутку для його наступного розподілу між учасниками. Непідприємницькі товариства (споживчі кооперативи, об’єднання громадян, політичні партії, релігійні організації тощо) та установи можуть, поряд з основною діяльністю, займатися підприємницькою діяльністю, якщо інше не встановлено законом і якщо ця діяльність відповідає меті, для якої вони були створені, та сприяє її досягненню.

Окремої уваги заслуговують господарські товариства, якими визнаються юридичні особи з поділеним на частки учасників статутним (складеним) капіталом. Господарські товариства можуть бути створені у формі повного товариства, командитного товариства, товариства з обмеженою або додатковою відповідальністю, акціонерного товариства.

Акціонерне (АТ) — це товариство, яке має статутний фонд, поділений на визначену кількість акцій рівної номінальної вартості, і несе відповідальність за зобов’язаннями тільки майном товариства.

Товариство з обмеженою відповідальністю (ТОВ) — це засноване одним або кількома особами товариство, статутний капітал якого поділений на частки визначених статутом розмірів, учасники якого не відповідають за його зобов’язаннями і несуть ризик збитків, пов’язаних з діяльністю товариства, у межах вартості внесених ними вкладів.

Повне товариство (ПТ) — це товариство, учасники якого (повні учасники) відповідно до укладеного між ними договору займаються підприємницькою діяльністю від імені товариства і відповідають за його зобов’язаннями всім майном, що їм належить.

Товариство з додатковою відповідальністю (ТДВ) — це засноване однією або кількома особами товариство, статутний капітал якого поділений на частки, розмір яких визначений статутом, учасники якого несуть субсидіарну відповідальність за його зобов’язаннями своїм майном в однаковому для всіх розмірі, кратному до вартості внесених ними вкладів, який визначається статутом.

Командитне товариство (КТ) — це товариство, в якому поряд з учасниками, які здійснюють від імені товариства підприємницьку діяльність і відповідають за зобов’язаннями товариства всім своїм майном (повними учасниками), є один чи кілька учасників (вкладників, командитистів), які несуть ризик збитків, пов’язаних із діяльністю товариства, у межах сум зроблених ними вкладів та не беруть участі в діяльності товариства.

Виробничим кооперативом визнається добровільне об’єднан­ня громадян на засадах членства для спільної виробничої або іншої господарської діяльності, яка базується на їхній власній трудовій участі та об’єднанні його членами майнових пайових внесків. Члени виробничого кооперативу несуть за зобов’язаннями кооперативу субсидіарну відповідальність у розмірах та порядку, передбачених законом і статутом кооперативу. Законом та статутом кооперативу може бути передбачена участь у діяльності виробничого кооперативу на засадах членства також інших осіб.

§ 6. Держава як учасник

цивільно-правових відносин

Як учасники суспільних відносин, що формуються у сфері цивільного обороту, можуть виступати також держава Україна, Автономна Республіка Крим, територіальні громади, іноземні держави та інші суб’єкти публічного права. Названим суб’єктам притаманні всі ознаки, необхідні для самостійної участі в цивільних правовідносинах.

Види таких відносин та форми участі в них зазначених суб’єк­тів досить різноманітні. Зокрема, вони є суб’єктами правовідносин власності, активними учасниками зобов’язальних правовідносин. Так, держава вступає у відповідні договірні правовідносини в процесі випуску акцій, облігацій, лотерей, одержанні та видачі кредитів, а в позадоговірні зобов’язальні правовідносини — у випадках заподіяння шкоди громадянинові чи юридичній особі незаконними діями її органів і посадових осіб та в інших випадках.

Українська держава, АРК, територіальні громади виступають у цивільних правовідносинах не лише самостійно, але й на рівних з фізичними та юридичними особами засадах, не користуючись ніякими привілеями, які б базувалися на владних повноваженнях. У цивільних правовідносинах держава не застосовує владного впливу на інших учасників.

Держава, АРК та територіальні громади діють у цивільних правовідносинах як юридичні особи публічного права, тобто до них застосовуються правила щодо юридичних осіб. Матеріальною основою їх участі в цивільних відносинах є відповідні скарбниці: державна, АРК, територіальних громад.

Разом з тим, названі суб’єкти — це особливі учасники цивільних правовідносин. Насамперед, участь держави в цивільному обороті здійснюється через відповідні державні органи, а територіальних громад — через органи місцевого самоврядування. Ці органи завжди діють у межах компетенції, встановленої актами, що визначають їх статус. Такими органами є Верховна Рада України, Президент України, Кабінет Міністрів України, міністерства, державні комітети, Фонд державного майна; голови місцевих рад, виконавчі комітети місцевих рад і т. ін.

У випадках і в порядку, що передбачені законами, іншими нор­мативно-правовими актами, нормативними актами територіальних громад, від імені держави, Автономної Республіки Крим, територіальних громад за спеціальними дорученнями можуть виступати фізичні та юридичні особи. Особливість цих учасників цивільних правовідносин полягає також у тому, що вони, виступаючи як юридичні особи, вправі утворювати інші юридичні особи як публічного, так і приватного права.

Як носій владних повноважень держава встановлює правове регулювання відносин власності, інших речових, зобов’язальних, спадкових та інших відносин, тобто формує правила цивільного обороту. Таким чином, вона в нормативному порядку визначає зміст та межі цивільної правоздатності не лише громадян та юридичних осіб, але й своєї власної цивільної правоздатності, а також АРК і територіальних громад.

Держава, АРК та територіальні громади як учасники цивільних правовідносин відповідають за своїми зобов’язаннями своїм майном, крім майна, на яке законом заборонено звертати стягнення. Вони не відповідають за зобов’язаннями створених ними юридичних осіб, крім випадків, передбачених законом. Юридичні особи, створені державою, Автономною Республікою Крим, територіальними громадами, не відповідають за зобов’язаннями відповідно держави, Автономної Республіки Крим, територіальних громад.

Держава не відповідає за зобов’язаннями Автономної Республіки Крим і територіальних громад, а останні не відповідають за зобов’язаннями одна одної, а також за зобов’язаннями держави.

Держава відповідає за шкоду, заподіяну іншим учасникам незаконними діями її органів та посадових осіб, а також дією актів, що визнані неконституційними. Це означає, що у випадку, якщо в результаті дій таких органів, посадових осіб чи актів іншим учасникам цивільного обороту завдаються збитки, то вони компенсуються за рахунок держави.

§ 7. Об’єкти цивільно-правових відносин

Об’єктом цивільних правовідносин є конкретні блага, з приводу яких суб’єкти вступають між собою у зазначені правові відносини.

Серед таких благ необхідно відмітити матеріальні предмети та духовні цінності. Зокрема, до них належать: речі, у тому числі гроші та цінні папери, інше майно, майнові права, результати робіт, послуги, результати інтелектуальної діяльності, інформація, а також інші матеріальні і нематеріальні блага.

Речі — це всі предмети матеріального світу, які здатні задовольняти певні потреби людей і щодо яких можуть виникати цивільні права та обов’язки. Вони складають матеріальну основу життєдіяльності суспільства.

Речі поділяються на такі види: засоби виробництва (сировина, паливо, запасні частини, будівлі, засоби транспорту і зв’язку тощо) і предмети споживання (продукти харчування, одяг, взуття, предмети побуту і т. п.); речі, що перебувають у цивільному обігу, тобто речі, відносно яких відсутня заборона щодо вільної торгівлі; речі, обмежені у цивільному обігу (мисливська зброя, деякі ліки тощо); речі, вилучені з цивільного обігу (наркотичні речовини, дорогоцінні метали і каміння у сирому вигляді і т. п.); індивідуально визначені (картина художника, подарунок тощо) і родові (цукор, борошно, цегла і т. п.); замінні (родові речі) і незамінні (індивідуально визначені речі); споживні (речі, які після споживання перестають існувати, — продукти харчування і т. п.) і неспоживні (речі, які служать тривалий час, — автомобіль, будинок тощо); неподільні (речі, які при поділі втрачають своє цільове призначення, — телевізор, автомобіль і т. п.) і подільні (хліб, цемент, рідина тощо); головні і належності (скрипка і футляр до неї, верстат і фреза до нього і т. п.); продукція, плоди (плоди фруктових дерев, приплід тварин тощо) і доходи (результат експлуатації власником певної речі — гроші тощо); рухомі (транспортні засоби і т. п.) і нерухомі (земля, будівлі, підприємства тощо); гроші і цінні папери (акції, облігації, зобов’язання державної скарбниці, ощадні сертифікати, векселі).

До об’єктів цивільних правовідносин також належать дії осіб, які мають правове значення (наприклад, дії по відшкодуванню заподіяних збитків) та відповідні послуги (наприклад, ремонт будинку, автомобіля).

Крім того, до них слід віднести результати творчої діяльності, які охороняються законом (наукові, літературні і художні твори, відкриття і винаходи, промислові зразки, товарні знаки тощо), інформація (документовані або публічно оголошені відомості про події та явища).

Одним з об’єктів цивільних правових відносин є особисті немайнові блага, до яких, наприклад, належать свобода та особиста недоторканість, сім’я, життя, здоров’я, честь, гідність, ім’я тощо.

Специфічними об’єктами цивільних прав є цінні папери, тобто грошові документи, що засвідчують право володіння або відносини позики, визначають взаємовідносини між особою, яка їх випустила, та їх власником і передбачають, як правило, виплату доходу у вигляді дивідендів або процентів, а також можливість передачі грошових та інших прав, що випливають з цих документів, іншим особам. Основні вимоги щодо цінних паперів закріплені в Законі України «Про цінні папери і фондову біржу».

Цінні папери як об’єкти цивільних прав мають ознаки речей, їх слід віднести до категорії майна. Вони можуть бути предметом цивільно-правових угод: їх можна продавати, купувати, дарувати, передавати у спадщину тощо. Цінні папери можуть бути використані для здійснення розрахунків, а також як застава для забезпечення платежів і кредитів.

Згідно зі згаданим Законом, цінні папери можуть бути іменними або на пред’явника. Іменні цінні папери, якщо іншого не передбачено спеціальним законом або в них спеціально не вказано, що вони не підлягають передачі, передаються шляхом повного індосаменту (передавальним записом, який засвідчує перехід прав за цінним папером до іншої особи). Цінні папери на пред’явника обертаються вільно.

Відповідно до названого Закону в Україні можуть випускатися такі види цінних паперів: акції; облігації внутрішніх і зовнішніх державних позик; облігації місцевих позик; облігації підприємств; казначейські зобов’язання республіки; ощадні сертифікати; інвестиційні сертифікати; векселі; приватизаційні папери.

Емісія (випуск) цінних паперів здійснюється за спеціально встановленими правилами щодо кожного виду цінних паперів емітентами — юридичними особами (державою), які від свого імені випускають цінні папери і зобов’язуються виконувати обов’язки, що випливають з умов їх випуску. Контроль за випуском та обігом цінних паперів в Україні здійснюють Міністерство фінансів України і місцеві фінансові органи. В Україні створено також спеціальний орган — Державну комісію з цінних паперів і фондового ринку.

§ 8. Здійснення цивільних прав

та виконання юридичних обов’язків

Здійснення суб’єктивного цивільного права — це реалізація його змісту шляхом вчинення уповноваженою особою дій, які визначають можливість певної поведінки (наприклад, суб’єктивне право особи на будь-яке майно надає їй можливість володіти, користуватися і розпоряджатися цим майном).

Здійснення суб’єктивного цивільного права базується на принципі «дозволено все, що не заборонено законом». Особа здійснює своє цивільне право вільно, на власний розсуд, у межах, наданих їй актами цивільного законодавства та договором. Водночас при здійсненні своїх прав особа має додержуватися моральних засад суспільства, зобов’язана утримуватися від дій, які могли б порушувати права інших осіб, заподіяти шкоду довкіллю та культурній спадщині, а також зловживання правом в інших формах.

Особа може відмовитися від свого майнового права, а також передати його іншій особі за відплатним або безвідплатним договором.

Нездійснення особою свого цивільного права не є підставою для його припинення, крім випадків, встановлених чинним законодавством. При цьому особа не може бути примушена до дій, вчинення яких не є обов’язковим для неї.

Цивільний обов’язок має виконуватися в межах, встановлених договором або актами цивільного законодавства, забезпечуватися відповідними засобами заохочення та застосування санкцій.

Суб’єктивне цивільне право може бути реалізовано як особисто, так і через інших осіб-представників.

Будь-яка угода укладається з метою досягнення певного бажаного результату, який поставила перед собою фізична чи юридична особа.

Предмет виконання юридичного обов’язку — це певні матеріальні або нематеріальні блага (наприклад, речі, послуги, результати інтелектуальної творчості тощо).

Суб’єктом виконання юридичного обов’язку є боржник, на якому лежить зобов’язання щодо особистого вчинення певних дій, якщо інше не встановлено договором або законом, не випливає із звичаїв ділового обороту чи суті зобов’язання.

Крім того, виконання обов’язку може бути покладене боржником на іншу особу, у зв’язку з чим у цьому разі кредитор зобов’язаний прийняти виконання, запропоноване нею за боржника. Якщо інша особа не виконала або неналежно виконала зобов’язання, то воно повинно бути виконано боржником. При цьому інша особа може задовольнити вимогу кредитора без згоди боржника у разі небезпеки втратити право на майно боржника (право оренди, застави тощо) внаслідок звернення кредитором стягнення на це майно.

Місце виконання цивільно-правових обов’язків визначається законом, договором або іншим нормативним актом. У разі його невизначеності виконання здійснюється згідно з вимогами Цивільного кодексу України: 1) за зобов’язанням про передачу нерухомого майна — за місцем його знаходження; 2) за зобов’язанням про передачу товару (майна), що виникає на підставі договору перевезення, — за місцем здачі товару (майна) перевізникові; 3) за зобов’язанням про передачу товару (майна), що виникає на підставі інших правочинів, — за місцем виготовлення або зберігання товару (майна), якщо це місце було відоме кредиторові на момент виникнення зобов’язання; 4) за грошовим зобов’язанням — за місцем проживання кредитора, а якщо кредитором є юридична особа — за місцем її знаходження на момент виникнення зобов’язання. Якщо кредитор на момент виконання зобов’язання змінив місце проживання (місце знаходження) і сповістив про це боржника, зобов’язання виконується за новим місцем проживання (місцем знаходження) кредитора з віднесенням за рахунок кредитора всіх витрат, пов’язаних зі зміною місця виконання; 5) за іншим зобов’язанням — за місцем проживання (місцем знаходження) боржника.

§ 9. Поняття, види та форма правочинів

Цивільні права та обов’язки виникають в учасників правовідносин на підставі юридичних фактів — дій або подій. Найпоширенішим юридичним фактом, який породжує цивільні права та обов’язки, змінює чи припиняє їх, є правочин. Саме в правочинах проявляється така характерна риса цивільних правовідносин і метод цивільного права, як ініціативність. Адже щоб укласти правочин, необхідна ініціатива (бажання, вияв волі) учасників правовідносин.

Поняття «правочини» вводиться в дію новим Цивільним кодексом України, в якому їм відведено окрему главу. До його прий-
няття в цивільному праві вживався термін «угода», під яким розуміли вольові, правомірні дії громадян чи організацій, спрямовані на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків.

Відповідно до положень ЦКУ правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків.

Правочину притаманні певні ознаки: 1) правомірність — правочин завжди має бути правомірною дією, не може суперечити закону, інакше він не буде дійсним; законодавець встановив презумпцію (припущення), що правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлено законом або якщо він не визнаний недійсним у судовому порядку; 2) він завжди спрямований на досягнення певного правового результату (перехід права власності від продавця до покупця, передача права користування майном орендарю і т. ін.); 3) він є вольовою дією — для його вчинення необхідно виявити волю (ініціативу) учасника.

Як юридичний факт, що зумовлює виникнення, зміну чи припинення прав та обов’язків, правочин повинен задовольняти певним вимогам, які встановлюються законом. Правочин породжуватиме належні юридичні наслідки (ті, яких справді прагнули досягти сторони) лише у тому разі, якщо відповідатиме умовам дійсності. Умовами дійсності є загальні вимоги, визначені законом, додержання яких необхідні для чинності правочину. Такі вимоги закріплені у відповідних статтях ЦКУ. По-перше, зміст правочину не може суперечити актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства. За змістом правочин повинен відповідати нормам закону і не передбачати дій, якими б порушувалися права та інтереси інших осіб, або ж загальноприйняті в суспільстві норми поведінки. Так, не може бути укладено правочин, спрямований на заподіяння шкоди іншій особі чи її майну, приниження її честі чи гідності, чи інше порушення публічного порядку.

По-друге, особа, що вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Правочин як юридичний факт породжує цивільні права та обов’язки, тому особа, яка його укладає, повинна усвідомлювати значення дій, які вона вчиняє, та їх наслідки. Відповідно фізична особа правомочна укладати правочини в межах того обсягу дієздатності, яким вона наділена. Неповнолітні віком до 14 років, як відомо, не укладають самостійно угод, які виходять за межі дрібних побутових; неповнолітні у віці від 14 до 18 років укладають такі угоди за згодою законних представників і т. ін.

По-третє, волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Бажання учасника укласти правочин має бути справжнім і відповідно відображатися в його зовнішніх діях (волевиявленні), тобто бажання і зовнішня поведінка повин­ні збігатися. Якщо зовнішня поведінка начебто свідчить про намір
укласти угоду (громадянин підписує договір дарування), але внутрішньої волі, справжнього бажання на вчинення таких дій немає (вони вчиняються під впливом насильства, погрози, обману, помилки тощо), то такий правочин може бути в подальшому оспорений в суді і визнаний недійсним. У такому разі сторони будуть зобов’язані повернути все, що вони одержували за таким правочином, а в деяких випадках ще й відшкодовувати збитки.

По-четверте, правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Якщо законом визначена конкретна форма, в якій обов’яз­ково має вчинятися даний вид правочину, то її слід дотримуватися, інакше настають певні негативні наслідки. Зокрема, якщо правочин про неустойку не буде відображено в письмовому документі, то він буде недійсним; якщо договір про купівлю-продаж житлового будинку чи квартири не буде укладено у письмовій формі із засвідчувальним написом нотаріуса, то він буде недійсним, і т. д.

Взагалі, форма правочинів — це спосіб зовнішнього виявлення волі учасника на їх вчинення, відповідно до якої їх поділяють на усні та письмові. Усна форма правочину означає, що умови його вчинення сторони погоджують у процесі безпосереднього спілкування без відображення у відповідних документах. Усно можуть вчинятися правочини, які повністю виконуються сторонами у момент його вчинення, за винятком правочинів, щодо яких потрібне нотаріальне посвідчення або державна реєстрація, а також правочинів, для яких недодержання письмової форми має наслідком їх недійсність. Юридичній особі, що сплатила за товари та послуги на підставі усного правочину, іншою стороною має бути виданий документ, що підтверджує підставу та суму одержаних коштів.

Письмова форма правочину означає, що його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у розписці, листах, телеграмах, якими обмінялися сторони, або воля сторін виражена за допомогою телеграфного, електронного або іншого технічного засобу зв’язку тощо. Письмовий правочин має бути підписаний його учасниками. Якщо фізична особа у зв’язку з хворобою або фізичною вадою не може підписатися власноручно, за її дорученням текст правочину в її присутності підписує інша особа. Підпис іншої особи на тексті правочину, щодо якого не вимагається нотаріального посвідчення, може бути засвідчений відпо­відною посадовою особою за місцем роботи, навчання, проживання або лікування особи, яка його вчиняє.

Правочин, який вчиняє юридична особа, підписується особами, уповноваженими на це законом, іншими нормативно-правовими актами або установчими документами, та скріплюється печаткою.

Використання при вчиненні правочинів факсимільного відтворення підпису за допомогою засобів механічного або іншого копіювання, електронно-цифрового підпису або іншого аналога власноручного підпису допускається у випадках, встановлених законом, іншими нормативно-правовими актами або письмовою згодою сторін, яка містить зразки відповідного аналога власноручного підпису.

У визначених законом випадках або якщо на цьому наполягає один з учасників правочину, на письмовому документі, що відображає його зміст, може вчинятися посвідчувальний напис нотаріуса. Такі правочини є письмовими нотаріальними. Нотаріальне посвідчення правочину здійснюється нотаріусом або іншою посадовою особою, яка відповідно до закону має право на здійснення такої нотаріальної дії, шляхом вчинення на документі, в якому викладено текст правочину, посвідчувального напису.

Підпис іншої особи на тексті правочину, що посвідчується нотаріально, також посвідчується нотаріусом або посадовою особою, яка має право на вчинення такої нотаріальної дії, із зазначенням причин, через які текст правочину не може бути підписаний особою, яка його вчиняє.

Відповідно до нового ЦКУ у письмовій формі належить вчиняти: 1) правочин між юридичними особами; 2) правочин між фізичною та юридичною особою, за винятком правочинів, які можуть вчинятися усно; 3) правочини фізичних осіб між собою на суму, що перевищує не менш як у 20 разів розмір неоподаткованого мінімуму доходу громадян, за винятком правочинів, які повністю виконуються сторонами у момент його вчинення; 4) інші правочини, щодо яких актами цивільного законодавства вимагається письмова форма.

На вимогу фізичної або юридичної особи будь-який правочин з її участю може бути посвідчений нотаріально.

Сторони мають право обирати форму правочину, якщо інше не встановлено законом. Правочин, для якого законом не встановлена обов’язкова письмова форма, вважається вчиненим, якщо поведінка сторін засвідчує їхню волю до настання відповідних правових наслідків.

І, нарешті, по-п’яте, правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Тобто, сторони, які укладають правочин, повинні насправді прагнути досягнення саме того правового результату, який завжди виникає при укладенні правочину даного виду. Так, внаслідок укладення договору купівлі-продажу право власності на певну річ переходить від продавця до покупця, для чого зустрічно передаються сторонами річ та певна грошова сума. Якщо ж правочин укладено, але таких дій не вчинено і сторони не мали наміру їх вчиняти, і насправді не прагнули до створення правових наслідків, то такий правочин є фіктивним і недійсним.

У деяких випадках учасники цивільного обороту укладають удаваний правочин — він вчиняється тільки з метою приховати інший, який відбувається насправді. Наприклад, одна особа видає іншій генеральну довіреність на управління та розпорядження автомобілем, а в обмін на неї одержує гроші. Тобто зовні сторони поводять себе так, начебто видається довіреність, а фактично відбувається купівля-продаж, яка приховується. Удавані угоди також є недійсними. В наведеному прикладі, якщо у подальшому виникне спір між сторонами, то видача довіреності розглядатиметься як недійсна угода і будуть застосовуватися правила, які діють до тієї угоди, яку приховували, тобто правила про купівлю-продаж.

Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не можуть суперечити правам та інтересам їх малолітніх, неповнолітніх та непрацездатних дітей. Батьки (усиновлювачі) є законними представниками неповнолітніх дітей і вони вправі вчиняти правочини від імені малолітніх (до 14 років) чи непрацездатних дітей. При здійсненні таких дій вони повинні виходити виключно з інтересів дітей і вчиняти правочини, вигідні для останніх.

Якщо сторони при вчиненні правочину порушують будь-яку з умов його дійсності, то такий правочин або є недійсним вже з моменту його укладення (нікчемні правочини), або може бути визнаний недійсним у результаті його оспорення в суді (заперечні правочини). Недійсність правочину означає, що він не породжує тих юридичних наслідків, які повинні наставати внаслідок укладення правочину даного виду: не виникає права власності чи права користування майном, яке передається за таким правочином, і т. ін.

Заперечуваність або нікчемність правочинів залежить від того, яка саме умова дійсності порушена сторонами. Так, нікчемними є правочини: вчинені без нотаріального посвідчення, якщо така вимога встановлена законом; укладені малолітніми поза межами їх дієздатності, якщо ці правочини не схвалені їх законними представниками протягом одного місяця; укладені недієздатними і не схвалені їх опікунами; укладені опікунами та піклувальниками без згоди органу опіки та піклування, якщо вона необхідна за законом; які порушують публічний порядок; удавані та фіктивні.

До заперечних, тобто тих, які можуть бути визнані недійсними в результаті оспорення заінтересованими особами їх дійсності в суді, належать правочини: укладені неповнолітніми у віці від 14 до 18 років, а також обмеженими в дієздатності, якщо вони виходять за межі дрібних побутових та оспорюються законними представниками; укладені юридичною особою без спеціального дозволу (ліцензії), якщо він необхідний; укладені під впливом помилки, обману, насильства, зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною, під впливом тяжкої обставини.

Сторони, що уклали правочин, який є або визнано недійсним, зобов’язані повернути одна одній все одержане за таким правочином. На сторону, яка діяла недобросовісно, покладається обов’язок компенсувати іншій стороні такого правочину моральну шкоду та заподіяні збитки, які в деяких випадках відшкодовуються навіть у подвійному розмірі.

Правочини класифікують за різними підставами і відповідно виокремлюють такі їх види.

Відповідно до форми укладення, як уже зазначалося, правочини бувають усні, прості письмові та письмові нотаріальні.

Залежно від кількості осіб, які повинні виявити свою волю в правочині (волевиявлення яких достатньо) для того, щоб він був дійсним, розрізняють правочини: односторонні — це дія однієї сторони, яка може бути представлена однією або кількома особами (складання заповіту, прийняття спадщини, відмова від спадщини, видача довіреності, оголошення конкурсу); двосторонні — необхідна воля (участь) хоча б двох осіб, погоджена дія двох сторін (різноманітні договори: купівлі-продажу, дарування, позички, оренди тощо); багатосторонні — необхідна участь трьох і більше сторін (різноманітні багатосторонні договори, наприклад про спільну діяльність).

Залежно від того, чи мають обидві сторони обов’язок надавати зустрічне матеріальне задоволення, чи тільки одна з них: оплатні (купівля-продаж, поставка, майновий найм, підряд) та безоплатні (дарування, безоплатне користування майном). Деякі правочини можуть бути або оплатними або безоплатними — як погоджують це між собою сторони (договір доручення).

Правочини є строкові (в них визначається момент виникнення та припинення прав і обов’язків або ж хоча б один з них), та безстрокові (не визначається ні початок дії, ні припинення). Як правило, такі правочини вступають у дію негайно і припиняються внаслідок повного виконання, наприклад, негайного (договір купівлі-продажу в роздрібній торгівлі або на вимогу однієї із сторін).

У деяких випадках виникнення чи припинення прав та обов’язків у сторони за правочином пов’язується з настанням певної події. Якщо в момент вчинення правочину про подію не можна з достовірністю стверджувати, що вона обов’язково настане, то правочин вважається укладеним під умовою — умовний правочин.

Відповідно до мети, з якою укладається правочин, розрізняють каузальні (від causa — мета) — в яких визначена мета їх вчинення (видача розписки, а також більшість угод: міна, комісія, схов); абстрактні — в яких не визначається мета їх вчинення (видача векселя).

Залежно від моменту, з якого правочини вважаються дійсними, їх поділяють на консенсуальні — є дійсними з моменту досягнення сторонами згоди по всіх істотних умовах (такими є умови, без яких не може існувати правочин даного виду: наприклад, договори по відчуженню майна не можуть укладатися без погодження предмету та вартості або ціни). Як тільки сторони досягли згоди по всіх цих умовах, правочин є дійсним і у сторін виникають права і обов’язки: купівля-продаж, поставка, оренда; реальні — є дійсними не відразу після досягнення сторонами згоди, а після вчинення фактичної дії — передачі майна (дарування, позика, схов).

§ 10. Представництво і довіреність

Зазвичай суб’єкти цивільних правовідносин самостійно реалізують свою правоздатність, особисто вчиняють правочини чи інші юридичні дії. Проте деякі життєві обставини можуть створювати перешкоди для такої безпосередньої участі громадянина чи юридичної особи у правовідносинах (відсутність дієздатності, хвороба, нестача часу, юридична необізнаність і т. ін.) і зумовлювати необхідність звернення до інституту представництва. Часом звернення до інституту представництва пов’язане не стільки з необхідністю, скільки з бажанням суб’єктів вчинити ті чи інші юридичні дії на більш високому професійному рівні.

Представництвом у цивільному праві вважається правовідношення, в якому одна особа (представник) зобов’язана або має право вчинити правочин від імені іншої особи, яку вона представляє. Не є представником особа, яка хоч і діє в чужих інтересах, але від власного імені, а також особа, яка лише уповноважена на ведення переговорів щодо можливих у майбутньому правочинів (посередник). Тобто, представників слід відрізняти від інших осіб, діяльність яких має схожі з представництвом риси: посередники (допомагають узгодити волі кількох сторін, готують матеріали до укладення договору тощо), кур’єри (передають інформацію, документацію, проекти договорів тощо), рукоприкладчики (лише ставлять підпис на прохання іншої особи, яка не в змозі підписатися через фізичну ваду, неграмотність тощо) та ін.

У відносинах представництва беруть участь три суб’єкти. По-перше, представник — особа, що вчиняє правочини та інші юридичні дії від імені іншої та в її інтересах. Представником може виступати тільки дієздатний громадянин або юридична особа. Фізичні особи, які працюють, з досягненням трудового повноліття (з 16 років) можуть виступати представниками в межах повноважень, наданих трудовим договором.

По-друге, особа, яку представляють, тобто та, в інтересах і від імені якої виступає представник. Такою може бути будь-який правоздатний учасник правовідносин, незалежно від обсягу дієздатності.

По-третє, третя особа, з якою представник укладає правочини від імені іншої особи (яку представляє). Третьою особою може бути будь-який учасник правовідносин.

Правочин, вчинений представником, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов’язки для особи, яку він представляє. Тобто стороною угоди, яку укладає представник з третьою особою, буде особа, яку він представляє. Сам же представник, уклавши таку угоду, не набуває за нею жодних прав та не несе зобов’язань.

Дії представника створюють юридичні наслідки для особи, яку він представляє, лише за умови, що вони вчинені в межах наданих йому повноважень.

Повноваження представника — це коло прав і обов’язків, якими він наділений і які визначені в договорі, довіреності, законі, адміністративному акті, акті органу юридичної особи.

Якщо особа представника та його повноваження встановлені в нормативному чи адміністративному акті, то йдеться про законне (обов’язкове) представництво. Воно має на меті передусім забезпечення охорони прав та інтересів осіб з неповною дієздатністю чи недієздатних (малолітніх, неповнолітніх, обмежених у дієздатності). Так, законними представниками малолітніх, неповнолітніх дітей є їхні батьки (усиновлювачі). Опікуни є законними представниками малолітніх дітей та повнолітніх фізичних осіб, визнаних недієздатними.

Якщо особа і повноваження представника визначаються безпосередньо особою, яку представляють, то має місце добровільне представництво. Воно ґрунтується найчастіше на довіреності або договорі доручення.

Різновидом добровільного (договірного) є комерційне представництво. Комерційний представник — це особа, яка постійно та самостійно виступає представником від імені підприємців при укладенні ними договорів у сфері підприємницької діяльності.

Отже, повноваження представника обмежуються або законом, або адміністративним актом, або волею особи, яку представляють. Слід мати на увазі, що представник може бути уповноважений на вчинення лише тих правочинів, право на вчинення яких має особа, яку він представляє.

Представник не може вчиняти правочин від імені особи, яку він представляє, ні щодо себе особисто, ні щодо іншої особи, представником якої він одночасно є, за винятком комерційного представництва, а також щодо інших осіб, встановлених законом.

За загальним правилом представник зобов’язаний вчиняти правочин за наданими йому повноваженнями особисто. Він може перекласти свої повноваження на іншу особу, якщо це встановлено законом чи договором або якщо представник був вимушений до цього обставинами для охорони інтересів особи, яку представляє. При цьому він повинен сповістити її про це та надати їй необхідні відомості про особу, якій передані повноваження (заступника). Невиконання представником цього обов’язку покладає на нього відповідальність за дії замісника як за свої власні.

Якщо представник перевищив свої повноваження, то вчинений ним правочин створює, змінює, припиняє цивільні права та обов’язки для особи, яку він представляє, тільки за умови, якщо вона в подальшому схвалить цей правочин.

Різновидом добровільного (договірного) є представництво за довіреністю.

Довіреність — це письмовий документ, що видається однією особою іншій для представництва перед третіми особами. Довіреність на вчинення правочину, який потребує нотаріального посвідчення, має бути також посвідчена нотаріально.

Якщо довіреність видається у порядку передоручення, то вона також повинна бути нотаріально посвідчена, крім довіреності на одержання заробітної плати та інших платежів, пов’язаних з цивільними, трудовими відносинами, пенсій, допомог і стипендій, і на одержання кореспонденції (грошових переказів тощо), в тому числі грошової і посилкової. Такі довіреності можуть бути посвід­чені посадовою особою організації, в якій довіритель працює, навчається або перебуває на стаціонарному лікуванні, за місцем
його проживання.

Деякі довіреності, посвідчені певними посадовими особами, прирівнюються до довіреностей, посвідчених нотаріально. Так, довіреність військовослужбовця або іншої особи, яка перебуває на лікуванні у госпіталях, санаторіях та інших військоволікувальних закладах, може бути посвідчена начальником такого закладу, його заступником з медичної частини, старшим або черговим лікарем.

Довіреність військовослужбовця, а в пунктах дислокації військових частин, з’єднань, установ і військово-навчальних закладів, де немає нотаріусів чи органів, що вчиняють нотаріальні дії, також довіреність робітника, службовця, членів їхніх сімей і членів сімей військовослужбовців, можуть бути посвідчені командирами (начальниками) цих частин, з’єднань, установ і закладів.

Довіреність особи, яка перебуває у місцях позбавлення волі (слідчих ізоляторах), може бути посвідчена начальником місць позбавлення волі.

Довіреність від імені юридичної особи видається її органом або іншою особою, уповноваженою на це її установчими доку-
ментами, з прикладенням печатки цієї юридичної особи.

Важливе значення має строк видачі на строк дії довіреності, які мають зазначатися в її змісті. Строк довіреності, виданої в порядку передоручення, не може перевищувати строку основної довіреності, на підставі якої вона видана. Довіреність, в якій не зазначена дата її вчинення, є нікчемною (недійсною).

Відповідно до змісту та обсягу повноважень представника розрізняють три види довіреностей. Генеральні (загальні) — довіреності на вчинення широкого кола різноманітних правочинів та інших юридичних дій, наприклад довіреність на управління майном довірителя. Спеціальні — довіреності на вчинення однорідних правочинів чи інших юридичних дій у певній сфері (ведення судових справ, закупка сировини і т. ін.). Разові — довіреності на вчинення чітко визначеного правочину чи іншої дії, наприклад разове отримання матеріальних цінностей, одержання кореспонденції тощо.

Представництво за довіреністю припиняється у разі закінчення строку довіреності; скасування довіреності особою, яка її видала; відмови представника від вчинення дій, що були визначені довіреністю; припинення юридичної особи, від імені якої видана довіреність; припинення юридичної особи, якій видана довіреність; смерті особи, яка видала довіреність, або якій вона видана, оголошення померлою, визнання недієздатною або безвісно відсутньою, обмеження в дієздатності. У разі смерті особи, яка видала довіреність, представник зберігає свої повноваження за довіреністю для ведення невідкладних справ або таких дій, невико­нання яких може призвести до збитків.

У разі припинення представництва за довіреністю представник зобов’язаний негайно повернути довіреність.

Особа, яка видала довіреність, може у будь-який час скасувати довіреність або передоручення. Договір про відмову від цього права є нікчемним. Про скасування довіреності довіритель повинен негайно сповістити представника, а також відомих йому третіх осіб, для представництва перед якими видана довіреність.

Видача довіреності не зобов’язує представника безумовно до вчинення дій, які були визначені довіреністю. Він вправі відмовитися від їх вчинення, окрім випадків, коли ці дії були невідкладними, такими, що спрямовані на запобігання заподіянню збитків особі, яку він представляє, або іншим особам. Про відмову від вчинення дій, визначених у довіреності, представник зобов’язаний негайно повідомити особу, яку він представляє.

§ 11. Строки в цивільному праві.

Позовна давність

Строк у цивільному праві — це певний період, зі спливом якого пов’язана дія чи подія, що має юридичне значення.

Терміном є певний момент у часі, з настанням якого пов’язана дія чи подія, яка має юридичне значення. Строк і термін можуть бути регламентовані актами цивільного законодавства, правочином або рішенням суду. При цьому строк визначається роками, місяцями, тижнями, днями або годинами, а термін — календарною датою або вказівкою на подію, яка має неминуче настати.

Для належного і своєчасного виконання юридичного обов’яз­ку цивільне право передбачає такі засоби його забезпечення: неустойку, заставу, поруку, завдаток, притримання та гарантію. Договором або законом можуть бути встановлені інші види забезпечення виконання зобов’язання.

Одним з видів строків у цивільному праві є позовна давність, тобто строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Розрізняють загальну та спеціальну позовну давність.

Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

Спеціальна позовна давність, тобто скорочена або триваліша порівняно із загальною позовною давністю, застосовується для окремих видів вимог, а саме: стягнення неустойки (штрафу, пені); спростування розміщених у засобах масової інформації відомостей, що ганьблять честь, гідність, ділову репутацію, який обчислюється від дня розміщення цих відомостей у засобах масової інформації або від дня, коли особа довідалася чи повинна була довідатися про ці відомості; у зв’язку з недоліками проданого товару; скасування договору дарування; у зв’язку з перевезенням вантажу; оскарження дій виконавця заповіту. Крім того, позовна давність у п’ять років застосовується до вимог про визнання недійсним правочину, вчиненого під впливом насильства, обману, а позовна давність у десять років — до вимог про застосування наслідків нікчемного правочину.

Позовна давність, встановлена законом, може бути збільшена за домовленістю сторін у формі відповідного письмового договору. В той же час вона не може бути скорочена за домовленістю сторін.

Перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка порушила право.

За окремими зобов’язаннями перебіг позовної давності встановлюється таким чином: 1) за зобов’язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання; 2) за зобов’язаннями, строк виконання яких не визначено або визначено моментом вимоги, перебіг позовної давності починається від моменту, коли у кредитора виникає право пред’явити вимогу про виконання зобов’язання. Якщо боржникові надається пільговий строк для виконання такої вимоги, перебіг позовної давності починається зі спливом зазначеного строку; 3) за вимогами про визнання недійсним правочину, вчиненого під впливом насильства, починається від дня припинення насильства; 4) за вимогами про застосування наслідків нікчемного правочину починається від дня, коли почалося його виконання; 5) у разі порушення цивільного права або інтересу неповнолітньої фізичної особи позовна давність починається від дня досягнення нею повноліття; 6) за регресними зобов’язаннями перебіг позовної давності починається від моменту виконання основного зобов’язання.

Особа, яка виконала зобов’язання після спливу позовної давності, не має права вимагати повернення виконаного, навіть якщо вона у момент виконання не знала про сплив позовної давності.

У той же час позовна давність не поширюється: 1) на вимогу, що випливає з порушення особистих немайнових прав, крім випадків, встановлених законом; 2) на вимогу вкладника до банківської (кредитної) установи про видачу вкладу; 3) на вимогу про відшкодування шкоди, заподіяної життю чи здоров’ю фізичної особи; 4) на вимоги власників або іншої особи про визнання незаконним акта органу державної влади або органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування, якими порушено їх право власності або інші речові права; 5) на вимогу страхувальника (застрахованої особи) до страховика про виплату страхової суми, страхового відшкодування; 6) в інших випадках, визначених чинним законодавством.

Зі спливом позовної давності щодо основної вимоги вважається, що позовна давність спливла і щодо додаткової вимоги (стягнення неустойки, накладення стягнення на заставлене майно тощо).

§ 12. Право власності в Україні

Власність — це економічна категорія, яка є одним з проявів суспільних відносин з приводу привласнення матеріальних благ.

Право власності — це сукупність правових норм, що регулюють і закріпляють суспільні відносини, які виникають у зв’язку з присвоєнням матеріальних благ громадянами, юридичними особами і державою, які надають названим суб’єктам рівні права та обов’язки по володінню, користуванню і розпорядженню майном.

Право власності розглядають як в об’єктивному, так і суб’єктивному аспектах. В об’єктивному аспекті право власності — це сукупність правових норм, що регулюють суспільні відносини по володінню, користуванню і розпорядженню майном.

Правовою основою закріплення права власності в Україні є Конституція України, Цивільний кодекс України, Закон України «Про власність» від 07.02.91 та інші законодавчі і нормативні акти.

Зокрема, Закон України «Про власність» складається з 8 розділів (57 статей), а саме:

Розділ I. Загальні положення.

Розділ II. Право виключної власності народу України.

Розділ III. Право індивідуальної власності.

Розділ IV. Право колективної власності.

Розділ V. Право державної власності.

Розділ VI. Право інтелектуальної власності.

Розділ VII. Право власності інших радянських республік, Союзу РСР, інших держав, їх юридичних осіб, спільних підприємств та міжнародних організацій.

Розділ VIII. Захист права власності.

У суб’єктивному аспекті право власності являє собою сукупність повноважень власника по володінню, користуванню і розпорядженню майном.

Володіння — фактична наявність речі в господарстві власника і його можливість впливати на неї безпосередньо. Володіння може бути законним (наприклад, наявність в особи речей на правах власності) і незаконним (наприклад, володіння майном, добутим злочинним шляхом, привласнення знахідки). Незаконне володіння поділяється на добросовісне (коли особа не знала і не могла знати про те, що володіє чужим майном) і недобросовісне (коли особа знала або повинна була знати про те, що володіння незаконне).

Користування — це право вилучати з речей їх корисні властивості (наприклад, обробляти землю і отримувати врожай, вживати продукти харчування, носити одяг та взуття).

Розпорядження — це право визначати юридичну або фактичну частку майна (наприклад, продавати, дарувати, обмінювати, переробляти, заповідати тощо).

Сукупність зазначених повноважень в особи дають підстави вважати її власником відповідного майна.

Розрізняють такі форми власності:

власність українського народу — земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони;

приватна власність — майнові та особисті немайнові блага конкретної фізичної чи юридичної особи (жилі будинки, транспортні засоби, грошові кошти, цінні папери, результати інтелектуальної творчості та інше майно споживчого і виробничого призначення);

колективна власність — це майно, що належить певному колективу і необхідне для його функціонування (майно колективного підприємства, кооперативу, орендного чи акціонерного підприємства, господарського товариства, господарського об’єднан­ня, професійної спілки, політичної партії чи іншої громадської організації, релігійної організації тощо);

державна власність — майно, у тому числі кошти, необхідні для виконання державою своїх функцій (наприклад, єдина енергетична система, інформаційна система, системи зв’язку, транспорту загального користування, кошти державного бюджету тощо). Державна власність поділяється на загальнодержавну та власність адміністративно-територіальних одиниць (комунальну).

Відповідно до чинного цивільного законодавства право власності припиняється у разі: відчуження власником свого майна; відмови власника від права власності; припинення права власності на майно, яке за законом не може належати цій особі; знищення майна; викупу безгосподарно утримуваних пам’яток історії та культури; викупу земельної ділянки з метою суспільної необхідності; викупу нерухомого майна у зв’язку з викупом з метою суспільної необхідності земельної ділянки, на якій воно розміщене; звернення стягнення на майно за зобов’язаннями власника; реквізиції; конфіскації; в інших випадках, встановлених законом.

До суб’єктів права власності в Україні належать:

1) український народ, який являє собою єдине джерело держав­ної влади в республіці і здійснює права власника шляхом референдуму, а також через Верховну Раду України і місцеві Ради народних депутатів. Кожен громадянин як складова народу має право за чинним законодавством України користуватись природними об’єктами для задоволення особистих потреб;

2) фізичні особи, тобто громадяни України, іноземні громадяни та особи без громадянства, які мають рівні майнові права, якщо інше не передбачено законодавчими актами України;

3) юридичні особи, до яких належать трудові колективи державних підприємств, колективи орендарів, колективні підприємства, кооперативи, акціонерні товариства, господарські товариства, господарські об’єднання, професійні спілки, політичні партії та інші громадські об’єднання, релігійні та інші організації;

4) Україна як суверенна і незалежна, демократична, соціальна, правова держава;

5) Автономна Республіка Крим;

6) територіальні громади;

7) іноземні держави та інші суб’єкти публічного права.

Захист права власності здійснюється всією правовою системою держави. Чинне законодавство визначає основні способи захисту права власності, до яких належать:

• визнання права власності на землю;
• відшкодування майнової та моральної (немайнової) шкоди, завданої порушенням права власності;
• усунення порушень права власності, які не пов’язані з втратою володіння;
• витребування майна з чужого незаконного володіння.

Держава покликана забезпечувати всім власникам рівні умови захисту права власності, який здійснюється в позовному порядку судом, господарським судом, третейським судом, а в випадках, передбачених законодавством, також товариськими судами, професійними спілками та іншими громадськими об’єднаннями.

Для захисту права власності застосовуються речово-правові і зобов’язально-правові позови. До перших належать: віндикаційний позов, тобто вимога про усунення перешкод у здійсненні права власності, не пов’язаних з позбавленням володіння річчю; негаторний позов, тобто повернення або відшкодування всіх доходів, що були або могли бути здобуті за час незаконного володіння майном.

Відносно зобов’язально-правових способів захисту права власності, то вони, як правило, засновані на договорах, але можуть бути пов’язані і з позадоговірними зобов’язаннями. До них належать позови про: відшкодування збитків; повернення речей, які віддані в користування за договором, і т. п.

Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений в його здійсненні, крім випадків і в порядку, встановлених чинним законодавством.

Примусове відчуження об’єктів права власності може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності на підставі і в порядку, встановлених законом, за умови поперед­нього та повного відшкодування їх вартості, а у разі відчуження об’єктів права приватної власності — лише в умовах воєнного чи надзвичайного стану.

Власник може вимагати усунення будь-яких порушень його права і вимагати повернення свого майна з чужого незаконного володіння протягом трирічної позовної давності.

§ 13. Загальна характеристика зобов’язань:

поняття, зміст, підстави

виникнення та припинення

Зобов’язальне право — це система цивільно-правових норм, які на засадах юридичної рівності регулюють майнові відносини в галузі товарообігу, а також майнові відносини по відшкодуванню заподіяної шкоди за участю юридичних та фізичних осіб.

Система зобов’язального права поділяється на загальну та особливу частини. Загальна частина складається з норм, які поширюються на всі зобов’язання, що виникають у цивільно-правових відносинах (наприклад, норми про поняття і підстави виникнення зобов’язань, виконання зобов’язань, відповідальність суб’єктів за порушення зобов’язань та їх припинення). Особлива частина зобов’язального права містить норми, які регулюють окремі види зобов’язань (наприклад, купівлю-продаж, поставку, майновий найм, підряд, підряд на капітальне будівництво тощо).

Зобов’язання являє собою такі правовідносини, в силу яких одна сторона (боржник) зобов’язана вчинити на користь іншої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов’язку.

Зобов’язання складається з суб’єктів, об’єктів та змісту.

Суб’єктами зобов’язання є кредитор, тобто особа, якій належить право вимоги, і боржник — особа, яка несе обов’язок, що відповідає праву вимоги кредитора.

Об’єкти зобов’язань — це відповідні дії, на реалізацію яких спрямовані права та обов’язки суб’єктів (наприклад, передача майна, виконання роботи, сплата грошей тощо).

Зміст зобов’язання становлять права, вимоги кредитора та обов’язки боржника. При цьому за змістом зобов’язання спрямовані на передачу майна (наприклад, на підставі договору купівлі-продажу, міни, дарування, поставки, позички тощо); виконання робіт на підставі договорів підряду, побутового замовлення, підряду на капітальне будівництво, договорів про спільну діяльність; надання послуг на підставі договорів перевезень, страхування, доручення, комісії, схову; сплату грошей на підставі договорів позички, кредитних договорів, договорів банківського вкладу і банківського рахунка; відшкодування шкоди, заподіяної в результаті протиправних дій, а також шкоди, якої зазнав громадянин внаслідок рятування об’єктів державної і колективної власності; повернення безпідставно придбаного майна і на передачу безпідставно збереженого майна.

Зобов’язання виникають за таких підстав: договорами та іншими правочинами; внаслідок створення літературних, мистецьких творів, винаходів та інших результатів інтелектуальної діяльності; через заподіяння матеріальної та моральної шкоди іншій особі; інші юридичні факти.

Крім того, зобов’язання можуть виникати безпосередньо з акта цивільного законодавства (наприклад, безпосередньо з акта органів державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування, з рішення суду). У випадках, встановлених актом цивільного законодавства або договором, підставою виникнення зобов’язань може бути настання або ненастання певної події.

Зобов’язання припиняється частково або в повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом.

Згідно з Цивільним кодексом України зобов’язання припиняються: виконанням, зарахуванням, передачею відступного; прощенням боргу; поєднанням боржника і кредитора в одній особі; за домовленістю сторін; внаслідок зміни плану; неможливістю виконання; смертю громадянина або ліквідацією юридичної особи.

Зобов’язання припиняється виконанням, проведеним належним чином. Якщо боржник видав кредитору в посвідчення зобов’язання борговий документ, то кредитор, приймаючи виконання, повинен повернути цей документ, а у разі неможливості повернення зазначити про це в розписці, що ним видається. Розписка може бути замінена написом на борговому документі, що повертається. Знаходження боргового документа у боржника посвідчує припинення зобов’язання, поки не доведено інше. При відмові кредитора видати розписку, повернути борговий документ або відмітити в розписці неможливість його повернення бор­жник вправі затримати виконання. У такому разі кредитор вважається таким, що прострочив зобов’язання.

Зобов’язання припиняється зарахуванням зустрічної однорідної вимоги, строк якої настав або строк якої не зазначений чи визначений моментом пред’явлення вимоги. Для зарахування досить заяви однієї сторони. Не допускається зарахування вимог: у разі спливу строку позовної давності; про відшкодування шкоди, завданої ушкодженням здоров’я або заподіянням смерті; про довічне утримання; в інших випадках, передбачених законом.

Зобов’язання припиняється:

• за згодою сторін внаслідок передачі боржником кредиторові відступного (грошей, іншого майна тощо). Розмір, строки й порядок передачі відступного встановлюються сторонами;
• внаслідок звільнення (прощення) кредитором боржника від його обов’язків, якщо це не порушує прав третіх осіб щодо майна кредитора;
• якщо боржник і кредитор — одна особа. Якщо згодом цей збіг припиняється, зобов’язання виникає знову;
• угодою сторін, зокрема угодою про заміну одного зобов’язання іншим між тими ж особами.

Зобов’язання між організаціями підлягає припиненню або зміні сторонами в установленому порядку у випадках, якщо підстави, на яких зобов’язання основане, змінені розпорядженням, обов’язковим для обох сторін;

• неможливістю виконання, якщо вона викликана обставинами, за які боржник не відповідає;
• зі смертю боржника, якщо воно нерозривно пов’язане з його особою, у зв’язку з чим не може бути виконане іншою особою;
• зі смертю кредитора, якщо виконання провадиться особисто для кредитора;
• ліквідацією юридичної особи (боржника або кредитора). Законодавством України виконання зобов’язання ліквідованої юридичної особи може бути покладено на іншу юридичну особу (наприклад, відшкодування шкоди, завданої ушкодженням здоров’я або заподіянням смерті).

§ 14. Цивільно-правові договори:

поняття, види, порядок укладання

та припинення

Договір є основною підставою виникнення зобов’я­зально-правових відносин (зобов’язань), що встановлює певні суб’єк­тивні права i суб’єктивні обов’язки для сторін, які його уклали.

Договір можна визначити як угоду двох або кількох осіб, спрямовану на встановлення, змiну або припинення цивiльних правовiдносин.

Предметом договору завжди є певна дiя, але ця дiя може бути тiльки правомiрною. Якщо предметом договору буде неправомiрна дiя, тобто незаконна, то такий договiр визнається не­дiйсним.

Договір вважається дійсним при дотриманні таких умов: законнiсть дiї; волевиявлення сторiн; дотримання встановленої законом форми договору; правоздатнiсть i дiєздатнiсть сторiн.

Головним елементом кожного договору є воля сторін, спрямована на досягнення певної мети, яка не суперечить закону.

Змiстом будь-якого договору є права й обов’язки сторiн, встановленi ним. Змiст будь-якого договору характеризується його умовами. Прийнято розрiзняти iстотнi, звичайнi i випадковi умови договору.

Договір вважається укладеним, коли між сторонами в потрібній у належних випадках формі досягнуто згоди по всіх істотних умовах. Такими є умови договору, що визнані такими за законом або необхідні для договорів даного виду, а також всі ті умови, щодо яких за заявою однією із сторін повинно бути досягнуто згоди (наприклад, у договорі купівлі-продажу істотними є предмет, ціна, строк).

Крiм згаданих умов, у договорi можуть бути звичайнi й ви-
падковi умови.

До звичайних умов належать тi, якi вироблені практикою для договорів певного виду та оприлюднені в установленому порядку (наприклад, місце виконання договору). Цi умови не обов’язково повиннi бути включенi до договору. Якщо вони не включенi до договору, то дiє загальна норма Цивiльного кодексу. Якщо ж сторони бажають встановити iнше мiсце виконання договору, то це має бути обумовлено в договорi.

Випадковими визначаються такi умови договору, якi звичайно в договорах такого виду не передбачаються, але можуть бути встановленi угодою сторiн. Наприклад, винагорода повiреному в договорi доручення за виконання доручених йому дiй не передбачається, але якщо сторони передбачать умову про винагороду, то повiрений має право вимагати її виплати. Отже, випадкова умова, якщо вона включена до договору, має бути виконана.

У договорі може бути зафіксовано волю двох чи кількох осіб.

Договори, в яких бере участь понад двох осіб, називаються багатосторонніми (наприклад, договір про спільну діяльність по спорудженню житла, будівництво шляхів, шкіл і т. п.).

Договори, в яких одна сторона має лише права, а інша — лише обов’язки називають односторонніми. Їх слід відрізняти від односторонніх угод, учасником яких є одна особа. У договорі ж завжди бере участь не менше двох осіб.

Договори, в яких кожна із сторін має і права і обов’язки, називають двосторонніми, або взаємними.

Розрiзняють договори реальнi й консенсуальнi.

Реальнi договори вважаються укладеними, тобто набувають юридичного значення лише з моменту фактичного здійснення певних дій (наприклад, договір позички слід вважати укладеним не з моменту угоди між сторонами про позичку, а з моменту, коли позикодавець передав позичальникові певну суму грошей).

Консенсуальнi договори вважаються укладеними i набувають юридичного значення з моменту досягнення угоди з основних умов договору (наприклад, купiвля-продаж, найм, пiдряд тощо).

За своєю формою договори можуть бути усними і письмовими. Останні, в свою чергу, поділяються на прості і нотаріально посвідчені.

За загальним правилом вибір форми договору залежить від бажання осіб, що його укладають. Однак у ряді випадків закон вимагає, щоб договори були укладені в певній формі. Якщо для договору не встановлено такої форми, він вважається укладеним, поки поведінка осіб свідчить про їхню волю укласти договір. Мовчання визначається виявом волі укласти договір лише у випадках, передбачених законом.

Усна форма допускається в договорах, що виконуються під час їх укладання, якщо інше не встановлено законом (наприклад, договір купівлі-продажу за готівку).

Проста письмова форма застосовується в разі укладення договорів між юридичними особами, між фізичною та юридичною особою, крім договорів, що виконуються під час їх укладення. У простій письмовій формі укладаються й інші договори громадян між собою, якщо дотримання цієї форми вимагає закон (наприклад, договір майнового найму (оренди) між громадянами на строк понад одного року).

Нотаріальне посвідчення письмових договорів обов’язкове у випадках, передбачених у законі. Таким чином, укладаються договір купівлі-продажу жилого будинку та деякі інші. Таке посвід­чення здійснюється нотаріусом або іншою посадовою особою, яка відповідно до закону має право на вчинення даної нотаріальної дії шляхом вчинення на документі, в якому викладено текст правочину, посвідчувального напису. На вимогу фізичної або юридичної особи будь-який правочин з її участю може бути посвідчений нотаріально.

Недодержання форми договору, якої вимагає закон, тягне недійсність договору лише в разі, якщо такий наслідок безпосередньо обумовлений у законі.

Договiр вважається укладеним, коли сторони досягли згоди по всiх суттєвих умовах i угоду належним чином оформили.

У процесі укладення договору розрiзняють двi стадiї: пропозицiя укласти договiр (оферта) i прийняття пропозицiї (акцепт). Цивiльний кодекс України визначає, з якого моменту договiр вважається укладеним. Коли пропозицію укласти договір зроблено із зазначенням строку для відповіді, договір вважається укладеним, якщо особа, яка зробила пропозицію, одержала від іншої сторони відповідь про прийняття пропозиції протягом цього строку. В той же час, коли пропозицiя укласти договiр зроблена усно без зазначення строку для вiдповiдi, договiр вважається укладеним, якщо інша сторона негайно заявила особi, яка зробила пропозицiю, про прийняття цiєї пропозицiї. Якщо така пропозицiя зроблена в письмовiй формi, договiр вважається укладеним, коли вiдповiдь про прийняття пропозицiї одержана протягом
нормально необхiдного для цього часу.

Слід мати на увазі, що якщо з одержаної із запізненням відповіді про згоду укласти договір видно, що відповідь була
надіслана своєчасно, вона визнається такою, що запізнилася лише в тому разі, коли особа, яка зробила пропозицію, негай-
но повідомить іншій стороні про одержання відповіді із запізненням. У цьому разі відповідь вважається новою пропози-
цією.

У той же час відповідь про згоду укласти договір на інших, ніж було запропоновано, умовах визнається відмовою від пропозиції і в той же час новою пропозицією. Однак це правило не поширюється на випадки, коли при укладенні договорів між держав­ними, кооперативними та іншими громадськими організаціями виникають розбіжності, що підлягають розгляду судом, арбітражем або третейським судом.

Часто сторони самi визначають момент вступу договору в юридичну силу, тобто момент, з якого договiр вважається укладеним, про що прямо зазначають у договорi — договiр набуває сили з такого-то дня, мiсяця i року. В iнших випадках момент укладення договору визначає закон. Наприклад, договiр купiвлi-продажу жилого будинку має бути нотарiально посвiдчений, але юридичної сили вiн набуває лише з моменту його реєстрацiї в мiсцевих органах управлiння.

Момент набуття договором чинностi має важливе значення, оскiльки з цим моментом пов’язанi певнi юридичнi наслiдки — перехiд права власностi до покупця, ризик випадкової загибелi речi та iн.