Поняття і система цивільного права України; поняття та структура цивільного законодавства; поняття цивільних правовідносин; система суб'єктів та об'єктів цивільних правовідносин; правочини; поняття права власності та інші речові права; поняття творчої діяльності та інтелектуальної власності; характеристика зобов'язального права, загальні положення про: зобов'язання; договір; договір купівлі-продажу; поставку; контрактацію сільськогосподарської продукції; міну; дарування; довічне утримання (догляд), найм (оренду); прокат; лізинг; позичку; підряд; договір підряду на проведення проектних та пошукових робіт; послуги; перевезення; зберігання; страхування; комісію; позику, кредит та банківський вклад; факторинг; комерційну концесію; загальна характеристика недоговірних зобов'язань: публічна обіцянка винагороди; вчинення дій в майнових інтересах іншої особи без її доручення; рятування здоров'я та життя фізичної особи, майна фізичної або юридичної особи; створення загрози життю, здоров'ю, майну фізичної особи або майну юридичної особи; відшкодування шкоди; набуття, збереження майна без достатньої правової підстави; поняття спадкового права.

§ 1. Цивільне право України: поняття і система

Цивільне право як галузь права регулює певну частину сус­пільних відносин, яка у своїй сукупності становить предмет цивільного права. Відповідно до ст. 1 нового Цивільного кодек­су України, а відповідно, і цивільним законодавством, регулю­ються особисті немайнові та майнові відносини, засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій само­стійності їх учасників¹.

Майнові відносини — це правові відносини, яким притаманні такі ознаки: товарно-грошовий, вартісний характер відносин; са­мостійність та автономність організаційно-майнового статусу учасників відносин; юридична рівність сторін.

Особисті немайнові відносини, які регулюються цивільним правом, тісно пов'язані з особою суб'єкта і їх можна поділити на дві групи:

особисті немайнові права на нематеріальні блага, які пород­жують можливість одержання грошової винагороди чи іншого матеріального блага. Такими є права на результати інтелекту­альної діяльності (авторське право, право на винаходи, промис­лові зразки, торговельну марку, комерційне найменування тощо). При цьому самі результати інтелектуальної творчості можуть бути будь-якої матеріальної форми, яка їх перетворює на товар (винахід, опублікований роман тощо).

особисті немайнові права на нематеріальні блага, які не по­роджують у їх носія права на грошову винагороду чи інше мате­ріальне благо. До них належать право на честь, гідність, ділову репутацію, право на життя і здоров'я, на особисту та сімейну таємницю. Перелік цих особистих немайнових прав є невичерп­ним. Цим правам присвячена Книга друга ЦК України.

Методом цивільного права визначається, якими засобами воно впливає на визначені нами вище суспільні відносини, тоб­то який метод впливу закладається в цивільно-правове регулю­вання особистих немайнових та майнових відносин. Аналіз ци­вільного законодавства дає можливість визначити такі основні ознаки методу цивільно-правового регулювання:

—юридична рівність сторін;

—самостійний організаційно-майновий статус учасників цивільного права, що визначається рівною правоздатністю всіх суб'єктів цивільних правовідносин;

—ініціативно-диспозитивний характер цивільних норм, за яким суб'єкти цивільного права вступають у правові відносини на свій розсуд, за власним бажанням, самостійно визначаючи порядок і доцільність своїх дій;

—відновлювально-компенсаційний характер захисних за­собів порушених цивільних прав, які в першу чергу спрямову­ються на майновий статус особи, а не на саму особу.

Загальними засадами цивільного законодавства є:

а)  неприпустимість свавільного втручання у сферу особис­того життя людини;

б)  неприпустимість позбавлення права власності, крім ви­падків, встановлених Конституцією України та законом;

в)  свобода договору;

г)  свобода підприємницької діяльності, яка не заборонена законом;

ґ)  судовий захист цивільного права та інтересу;

д)  справедливість, добросовісність та розумність.

Отже, цивільне право як галузь приватного права — це су­купність цивільно-правових норм, закріплених у Цивільному ко­дексі України, інших законодавчих та нормативно-правових ак­тах, які регулюють методом юридичної рівності, диспозитив-ностімайнові відносини товарно-грошового характеру, а також особисті немайнові відносини (як пов'язані, так і не пов'язані з майновими відносинами) за участю суб'єктів (фізичних і юри­дичних осіб, держави, територіальних громад), які мають само­стійний організаційно-майновий статус, діють вільно, на влас­ний розсуд здійснюють свої права, вступають у правовідносини, а також несуть цивільно-правову (майнову) відповідальність за винну протиправну поведінку перед потерпілим за допущене по­рушення.

Цивільне право, як і будь-яка інша самостійна галузь права, має свою організаційно-технічну структурну побудову. Основ­ним складовими елементами її є правові норми, які, в свою чер­гу, об'єднуються у певну споріднену категорію цивільно-право­вих відносин — цивільно-правові інститути (наприклад, інсти­тути позовної давності, права власності, купівлі-продажу тощо). При цьому серед багатьох інститутів цивільного права є такі, що містять норми, які застосовуються при регулюванні усіх ци­вільно-правових відносин тобто вони утворюють Загальну час­тину цивільного права (це норми про: основні положення; суб'єктів та об'єкти цивільних прав; правочини; представниц­тво і довіреність; строки і терміни у цивільному праві та позов­на давність).

Інші ж, які регулюють безпосередньо конкретні майнові та особисті немайнові відносини, утворюють Особливу (спеціальну) частину цивільного права (до них належать норми про: осо­бисті немайнові права: речове право; право інтелектуальної влас­ності; зобов'язальне право; спадкове право).

§ 2. Поняття та структура цивільного законодавства

Цивільне законодавство — це система нормативних актів, які містять цивільно-правові норми.

Найважливішими нормативними актами є закони. Вони поді­ляються на основні (конституційні) та звичайні.

До основних законів належать конституції. Прийнята 28 черв­ня 1996 р. нова Конституція України як своєрідний суспільно-політичний договір принципово змінює політико-правову си­туацію в Україні на краще. Вона має найвищу юридичну силу Закони та інші нормативні акти приймаються на основі Кон­ституції України та мають відповідати їй. Конституція перед бачає цивільно-правові засади у статтях 13, 14, 41, 85, 92, 116, 142,143. Статті 21,23,24,27,28,29,31 і 32 Конституції України заклали підвалини цивільно-правового регулювання особистих немайнових відносин.

Після Конституції України вищу юридичну силу мають за­кони. Один з найважливіших законів України — Цивільний ко­декс України, який був затверджений Верховною Радою Украї­ни 16 січня 2003 p., і вступив у дію з 1 січня 2004 р.

Новий ЦК України відзначається чітким приватно-правовим змістом і спрямованістю на приватну особу Він побудований за пандектною системою. Це означає, що норми, які можуть бути застосовані при регулюванні будь-яких суспільних відносин, які становлять предмет цивільного права, представлено окремою книгою під назвою «Загальні положення» Інститути Особли­вої частини представлено в наступних 5 книгах.

Книга перша «Загальні положення» складається з 5 розділів та 19 глав. Це розділи про основні положення, особи (фізична особа, юридична особа, держава, територіальні громади), об'єкти цивільних прав, правочини, представництво, строки та терміни, позовну давність.

Книга друга «Особисті немайнові права фізичної особи». Охоп­лює 3 глави: загальні положення про особисті немайнові права фізичних осіб; особисті немайнові права, що забезпечують при­родне існування фізичної особи; особисті немайнові права, що забезпечують соціальне буття фізичної особи.

Книга третя «Право власності та інші речові права». Ця кни­га має 2 розділи та 11 глав. У них передбачено основні положен­ня права власності, а також інші види речових прав, таких як право володіння чужим майном, сервітутні права та права ко­ристування чужою земельною ділянкою для забудови (су перфіцій) або для сільськогосподарських потреб (емфітевзис). Новий ЦК передбачає захист речових прав, який, власне, нічим не відрізняється від захисту, передбаченого у попередньому ци­вільному кодексі та в Законі України «Про власність» від 7 лю того 1991 p., проте також поширюється на інші речові права, крім права власності. Новий ЦК України уникає понять «право one ративного управління» та «право повного господарського відан ня», які, в свою чергу, мають чітке визначення у Господарсько­му кодексі України, який вступив в дію одночасно з ЦК Украї­ни, тобто з 1 січня 2004 р.

Книга четверта «Право інтелектуальної власності» містить 12 глав. У ній передбачено основні положення про інтелекту альну власність та права інтелектуальної власності на окремі об'єкти інтелектуальної творчості. За цим кодексом лише пра-вочин (договір) може регулювати відносини між володільцем права інтелектуальної власності та користувачем. Тобто кодек сом проголошено право власності на окремі об'єкти інтелекту альної власності, але лише із зазначенням, що це є особливе пра во власності на безтілесне майно.

Книга п'ята «Зобов'язальне право» містить 36 глав, третя гла­ва має два підрозділи. Ця книга регулює майновий обіг, тобто договірні відносини, пов'язані з переданням майна у власність чи тимчасове користування, виконанням робіт чи наданням по­слуг тощо. Кожний вид зобов'язань має свої особливості і тому їм присвячена окрема глава, що створює окремі інститути зобо­в'язального права. Загальні положення, що поширюються на всі види зобов'язань, становлять загальні положення про зобов'язання. Норми договірного права є переважно диспозитивними, не-договірні зобов'язання регулюються імперативними нормами.

Новим у ЦК є інститут суброгації — набуття всіх прав, що належали раніше кредиторові, внаслідок виконання третьою особою (суброгантом) обов'язків боржника щодо цього креди­тора; поняття порушення зобов'язань, нову форму відповідаль­ності (штрафна неустойка), нові інститути договірних та недо-говірних зобов'язань (лізинг, франчайзинг, ведення чужих справ без доручення тощо).

Книга шоста «Спадкове право» охоплює 7 глав, у яких ви­світлено питання про загальні положення про спадкування; спадкування за заповітом; спадкування за законом; спадковий договір; здійснення права на спадкування; виконання заповіту; оформлення права на спадщину. Новелою ЦК України є суттє­ве збільшення кола осіб, що мають право на спадщину. Замість двох існуючих черг спадкоємців за законом, в новому ЦК їх пе­редбачено аж п'ять. У п'яту чергу право на спадкування за зако­ном матимуть інші родичі спадкодавця до шостого ступеня спо­ріднення включно, причому родичі ближчого ступеня спорід­нення усувають від права спадкування родичів подальшого ступеня споріднення. У цьому випадку ступінь споріднення визначається за числом народжень, що віддаляють родича від спадкодавця, причому народження самого спадкодавця не вхо­дить до цього числа.

§ 3. Поняття цивільних правовідносин

Серед різноманітних видів зв'язків, що складаються в суспільстві (економічних, політичних, культурних, моральних тощо), існують відносини, поведінка учасників яких регулюєть­ся нормами цивільного законодавства. В результаті такої врегу-льованості ці відносини набувають особливих властивостей і ста­ють цивільними правовідносинами. Таким чином, цивільні пра­вовідносини становлять собою врегульовані правом суспільні відносини.

Цивільні правовідносини, крім загальних ознак, властивих будь-яким видам правовідносин, мають ряд особливостей. Перш за все, це майнові або особисті немайнові відносини, що регу­люються нормами цивільного права. Крім того, вони грунтують­ся на засадах рівності учасників цих відносин і відсутності еле­ментів влади і підкорення. Ця обставина є найбільш істотною особливістю цивільних правовідносин. Учасники цивільних правовідносин мають автономію (відокремленість) та можуть здійснювати права на власний розсуд. Разом із цим, цивільні пра­вовідносини можуть бути захищені специфічними цивільно-правовими засобами захисту, які, в першу чергу, мають майно­вий характер (відшкодування шкоди, відновлення майнових прав тощо).

Отже, цивільні правовідносини — це майнові або особисті не майнові відносини, врегульовані нормами цивільного права, що ви никає між автономними і рівноправними суб'єктами, наділени ми суб'єктивними правами та обов'язками.

Кожні правовідносини передбачають наявність низки необ­хідних елементів, без яких вони не можуть існувати. Вони скла даються між його певними учасниками — суб'єктами стосовно майнового або немайнового блага — його об'єкта. Крім цього, важливий елемент будь-яких цивільних правовідносин складає його зміст, що знаходить своє відображення в конкретних суб'єктивних правах і обов'язках учасників правовідносин.

§ 4. Суб'єкти цивільних правовідносин

Суб'єктами цивільних правовідносин або їх учасниками є фізичні та юридичні особи, держава Україна, Автономна Рес публіка Крим та територіальні громади. В одних правовідно­синах можуть брати участь фізичні особи (договір купівлі-про-дажу між громадянами), юридичні особи (договір поставки), а також фізичні та юридичні особи (договір перевезення паса­жирів). Поняття «фізичні особи» включає три категорії суб'єктів — це громадяни України, іноземні громадяни і особи без громадян­ства.

У деяких випадках учасником цивільних правовідносин є Ук­раїнська Держава. Це можливо, наприклад, тоді, коли держава укладає міжнародні договори позики, застави, виступає гаран­том по договорах, успадковує майно, є учасником інших цивільних правовідносин. У всіх цих випадках держава діє через відповідні державні органи — міністерства, відомства тощо. Суб'єктами цивільних правовідносин можуть також виступати Автономна Республіка Крим та територіальні громади, Ці суб'єкти є власниками майна і в межах, встановлених законом, мають право володіти, користуватися і розпоряджатися цим майном. При цьому вони не відповідають за зобов'язаннями дер­жави, а держава не відповідає за зобов'язаннями територіаль­них громад. Кожен з цих суб'єктів є самостійним учасником ци­вільних правовідносин.

У кожних цивільних правовідносинах діють дві сторони — управомочена і зобов'язана. Вони називаються кредитором і борж ником. Кредитор має певні права, в той час як боржник висту пає носієм певних обов'язків. Але існує багато видів цивільних угод, за якими кожна сторона водночас має права і несе обов'яз­ки. Наприклад, за договором купівлі-продажу продавець зобов­'язаний передати покупцю річ і має право вимагати передачі гро­шей, і навпаки, покупець зобов'язаний передати гроші і має пра во вимагати від продавця передачі речі.

Для визнання людини учасником цивільних правовідносин або суб'єктом цивільного права недостатньо мати здоровий глузд, здатність мислити та діяти. Для цього потрібна ще цивіль на правоздатність.

Цивільна правоздатність — це здатність людини бути носієм цивільних прав і обов'язків, здатність мати цивільні права і не­сти цивільні обов'язки. Всі громадяни незалежно від віку і ста­ну свого здоров'я наділені цивільною правоздатністю. Отже, здатність громадянина мати права і нести обов'язки виникає з моменту народження і припиняється зі смертю або визнанням громадянина померлим.

Жоден громадянин за своє життя не може бути позбавлений цивільної правоздатності, але може бути обмежений в ній. Зміст цивільної правоздатності визначається законом.

Але наявність у громадянина лише одної правоздатності ще не робить його повноцінним суб'єктом цивільного права. Для цього необхідна ще цивільна дієздатність, тобто здатність гро мадянина своїми діями набувати цивільних прав і створювати для себе цивільні обов'язки. Іншими словами — це здатність гро­мадянина самому розпоряджатися своїми правами і нести відповідальність за свої дії. Цивільна дієздатність настає тоді, коли особа досягла певного віку і має відповідне психічне здоров'я. За своїм обсягом дієздатність поділяється: а) повну; б) часткову, в) неповну; г) обмежену; ґ) визнання громадянина недієздатним.

Повна дієздатність настає з досягненням повноліття, тобто 18 років. У випадках одруження до досягнення повноліття повна дієздатність настає з моменту одруження. З настанням повноліття громадянин стає достатньо психічно і розумово зрілим, має пев­ний життєвий досвід і може вчиняти будь-які правомірні дії. По­вна дієздатність може бути надана фізичній особі, яка досягла шістнадцяти років і працює за трудовим договором, а також не­повнолітній особі, яка записана батьком чи матір'ю дитини. На­дання такої повної дієздатності провадиться за рішенням органу опіки та піклування за заявою особи та письмовою згодою батьків. Повна цивільна дієздатність може бути також надана особі, яка досягла шістнадцяти років і бажає займатися підприємниць­кою діяльністю. У цьому разі, крім вищезазначеної згоди, вона повинна бути зареєстрована як підприємець.

Неповна дієздатність настає у громадян віком від 14 до 18 років і має такий обсяг:

а) право розпоряджатися своєю заробітною платою, стипен­дією або іншими доходами;

б) самостійно здійснювати права на результати творчої, інте­лектуальної діяльності, що охороняються законом;

в) бути учасником (засновником) юридичних осіб, якщо це не заборонено законом або установчими документами юридич­ної особи;

г) право вносити вклади до кредитних установ і розпоряд­жатися ними.

Неповнолітня особа вчиняє інші правочини за згодою батьків (усиновлювачів) або піклувальників. Згода на вчинення непов­нолітньою особою правочину має бути одержана від будь-кого з батьків. У разі заперечення того з батьків, з яким проживає неповнолітній, необхідна згода органу опіки та піклування.

За наявності достатніх підстав суд за заявою батьків (уси­новлювачів), піклувальника чи органу опіки та піклування може обмежити право неповнолітньої особи самостійно розпоряджа­тися своїм заробітком, стипендією чи іншими доходами або по­збавити її цього права.

Часткова дієздатність надається малолітнім, які не досягли 14 років: а) право самостійно вчиняти дрібні побутові угоди; б) здійснювати особисті немайнові права на результати інтелек­туальної, творчої діяльності, що охороняються законом. Мало­літня особа не несе відповідальності за завдану нею шкоду.

Обмежена дієздатність може бути визначена судом громадя­нам, які страждають на психічний розлад, що істотно впливає на їх здатність усвідомлювати значення своїх дій і ( або) керу­вати ними; а також які зловживають спиртними напоями, нар­котичними засобами, токсичними речовинами тощо і тим ста­вить себе чи свою сім'ю у скрутне матеріальне становище. Об-межено дієздатний громадянин може укладати угоди щодо розпорядження майном лише за згодою піклувальника. Вона може самостійно вчиняти лише дрібні побутові угоди.

Визнання громадянина недієздатним може мати місце лише за рішенням суду, якщо громадянин внаслідок хронічного, стійкого психічного розладу не здатний усвідомлювати значен ня своїх дій та (або) керувати ними. Визнання громадянина не­дієздатним тягне за собою певні правові наслідки: над ним вста­новлюється опіка, він не може учиняти будь-які правочини. їх укладає замість нього та в його інтересах опікун.

Згідно з ЦК України кожен громадянин може займатися підприємницькою діяльністю і бути зареєстрованим як підприє­мець. Право на заняття підприємництвом має фізична особа з по вною дієздатністю. Законом може бути встановлений перелік по­сад, обіймання яких є перешкодою до заняття підприємництвом.

Суб'єктами цивільного права можуть бути не лише громадя­ни, а й господарські та інші структури, державні, кооперативні, громадські організації, господарські товариства, приватні, орендні й колективні підприємства, господарські об'єднання (асоціації, спілки тощо). Учасниками цих відносин можуть бути спільні підприємства за участю закордонних фірм, релігійні об'єднання тощо.

Юридичними особами визнаються організації, які мають відок­ремлене майно, можуть від свого імені набувати майнових і осо­бистих немайнових прав і нести обов'язки, бути позивачем і відпо­відачем в суді, господарському чи третейському суді. З цього ви­значення можна вивести правові ознаки юридичної особи:

а) організаційна єдність. Юридична особа — це певним чи­ном організований колектив трудящих, колективне утворення,тобто організоване об'єднання трудящих.

б) наявність відокремленого майна. Кожна юридична особа має своє власне майно, що робить її економічно незалежною органі­зацією. Це майно відокремлене від майна держави, інших органі­зацій і громадян, що утворюють колектив юридичної особи.

в) у цивільному обороті юридичні особи виступають від свого власного імені. Кожна юридична особа має своє найменування
(ім'я).

г) вони здатні нести самостійну майнову відповідальність,оскільки в них є своє власне майно.

Юридична особа має такі самі цивільні права та обов'язки (цивільну правоздатність), як і фізична особа, крім тих, які за своєю природою можуть належати тільки людині. Цивільна пра­воздатність юридичної особи виникає з моменту її створення і припиняється з дня внесення до єдиного державного реєстру запису про її припинення. Юридична особа набуває цивільних прав та обов'язків і здійснює їх через свої органи, які діють відпо­відно до установчих документів.

Юридична особа може бути створена шляхом об'єднання осіб та (або) майна. Юридичні особи, залежно від порядку їх ство­рення, поділяються на юридичних осіб приватного права та юридичних осіб публічного права. Цивільне право розглядає правове регулювання лише юридичних осіб приватного права.

Юридичною підставою діяльності будь-якої юридичної осо­би є її установчі документи. Це комплект документів установ­леної законом форми, згідно з якими юридична особа виникає і діє як суб'єкт цивільного права.

Для різних юридичних осіб — це різні комплекти документів, але основними з них є, по-перше, рішення одного чи кількох власників або уповноваженого ним (ними) органу про створен­ня юридичної особи. Якщо засновників двоє чи більше, рішен ням про створення є засновницький договір. По-друге, це ста­тут юридичної особи. Безумовно, це локальні нормативні акти, зміст яких не повинен суперечити чинному законодавству.

Засновницький договір — це цивільно-правовий договір, який регулює відносини між засновниками в процесі створення і діяльності юридичної особи. Він повинен укладатися в пись­мовій формі, тому що чинне законодавство вимагає його подан­ня для здійснення державної реєстрації.

Статут, на відміну від установчого договору, не укладаєть­ся засновниками, а затверджується ними. Але статут, так само як і установчий договір, визначає правове становище юридич­ної особи, найменування юридичної особи, її місцезнаходжен­ня, органи управління, їх компетенцію та регулює відносини між засновниками і юридичною особою. Статут набуває чинності лише з моменту реєстрації юридичної особи. В момент реєст­рації юридична особа стає і дієздатною, тобто має можливість своїми діями набувати прав та обов'язків.

Юридичні особи можуть класифікуватися за різними крите­ріями. Але в будь-якому випадку підстава класифікації повин­на мати юридичне значення, тобто відповідні організації—юри­дичні особи мають бути поділені на різні групи залежно від особ­ливостей їх правового становища. Юридичні особи за метою діяльності поділяються на підприємницькі та непідприємницькі. Перші переслідують основну мету — одержання прибутку і тому завжди фінансуються за свій рахунок, другі — безпосередньо спрямовують свою діяльність на задоволення ними тих чи інших немайнових потреб і не переслідують мету одержання прибут­ку як основну.

Юридичні особи можуть створюватися у формі товариств, установ та в інших формах, встановлених законом.

Товариством є організація, створена шляхом об'єднання осіб (учасників), які мають право участі у цьому товаристві. Това­риство може бути створене однією особою, якщо інше не вста­новлено законом.

Установою є організація, створена однією або кількома осо­бами (засновниками), які не беруть участі в управлінні нею, шляхом об'єднання (виділення) їхнього майна для досягнення мети, визначеної засновниками, за рахунок цього майна.

Господарське товариство — це родове поняття, яке об'єднує з самостійних видів товариств: акціонерні, з обмеженою відпо­відальністю, повні та командитні, для яких загальною ознакою є наявність статутного фонду, поділеного на частки між учас­никами.

Акціонерним товариством визнається товариство, яке має статутний капітал, поділений на певну кількість акцій одної номінальної вартості, і несе відповідальність за зобов'язання тільки майном товариства.

Товариством з обмеженою відповідальністю (ТОВ) визнаєть­ся товариство, що має статутний капітал, поділений на частки, розмір яких визначається статутом. Учасники ТОВ несуть відпо­відальність у межах своїх вкладів до статутного фонду ТОВ.

Повним товариством визнається товариство, всі учасники якого відповідно до укладеного між ними договору займаються підприємницькою діяльністю від імені товариства і солідарно відповідають за його зобов'язаннями усім майном, що їм нале­жить.

Командитним товариством визнається товариство, в якому разом з учасниками, які здійснюють від імені товариства підприємницьку діяльність і відповідають за зобов'язаннями товариства всім своїм майном (повними учасниками), є один чи кілька учасників (вкладників), які несуть ризик збитків, по­в'язаних з діяльністю товариства, у межах сум зроблених ними вкладів та не беруть участі в діяльності товариства.

Філії та представництва — це відокремлені підрозділи юри дичних осіб, що розташовані поза місцем їх знаходження. Філія виконує таку саму діяльність (частину), що й юридична особа в цілому. Що ж стосується представництва, то воно не може ви конувати виробничу, наукову та іншу діяльність, а здійснює лише представництво та захист інтересів юридичної особи (ук ладення договорів, прийняття товарів тощо). Філії та представ­ництва не є юридичними особами.

§ 5. Об'єкти цивільних правовідносин

Об'єктами цивільних прав є речі, у тому числі гроші та цінні папери, інше майно, майнові права, результати робіт, послуги, результати інтелектуальної, творчої діяльності, інформація, а також інші матеріальні та нематеріальні блага.

Річчю визнається предмет матеріального світу, який задо­вольняє потреби людей і щодо якого можуть виникати цивільні права та обов'язки.

До нерухомих речей належать земельні ділянки та все, що розташоване на них і міцно з ними пов'язане, тобто об'єкти, пе­реміщення яких без непропорційного збитку їх призначенню є неможливим.

Режим нерухомої речі може бути поширений законом і на інші речі, зокрема на повітряні та морські судна, судна внутріш­нього плавання, космічні об'єкти — як такі, що підлягають дер­жавній реєстрації.

Рухомими речами визнаються такі, що їх можна вільно пере­мішувати у просторі.

Право власності та інші речові права на нерухомі речі, обме­ження цих прав, їх виникнення, перехід і припинення підляга­ють державній реєстрації.

Подільною визнається річ, внаслідок користування якою кож­на її частина зберігає властивості цілого та не втрачає при цьо­му свого господарського (цільового) призначення.

Неподільною визнається річ, внаслідок поділу якої ЇЇ части­ни втрачають властивості первісної речі та змінюють господарсь­ке (цільове) призначення.

Індивідуально-визначеною визнається річ, наділена тільки їй властивими ознаками, які вирізняють її з безлічі однорідних ре­чей і тим самим індивідуалізують цю річ, вони є незамінними.

Родовими визнаються речі, що визначаються родовими озна­ками, властивими усім речам того самого роду, та вимірюються числом, вагою, мірою. Речі, що визначаються родовими ознака­ми, є замінними.

Споживними визнаються речі, які внаслідок одноразового їх використання знищуються і припиняють існувати у первісно­му вигляді.

Неспоживними визнаються речі, призначені для неодноразо­вого використання і зберігають при цьому свій первісний ви­гляд протягом тривалого часу.

Головною річчю визнається самостійна річ, пов'язана з іншою річчю.

Приналежність покликана слугувати головній речі та пов'я­зана з нею спільним господарським призначенням. Прина­лежність поділяє долю головної речі, якщо інше не визначено законодавством.

Складовою частиною речі є все те, що не може бути відок­ремлене від неї без пошкодження або істотного знецінення речі. При переході права на річ складові частини не підлягають відок­ремленню.

Якщо різнорідні речі утворюють єдине ціле, що дає змогу використовувати його за призначенням, яке визначається сут­ністю з'єднання, вони вважаються за одну річ (складна річ). Дія правочину, вчиненого щодо складної речі, поширюється на всі її складові частини, якщо договором не визначено інше.

Продукцією, плодами та доходами визнається все те, що ви­робляється, добувається, дістається з речі або приноситься річчю. Продукція, плоди та доходи належать власникові речі, якщо інше не визначено договором власника з іншою особою, або законом.

Майном як особливим об'єктом визнається окрема річ, су­купність речей, а також майнові права та обов'язки.

Гроші (валюта). Гривня— це законний платіжний засіб, обо­в'язковий до приймання за номінальною вартістю на всій тери­торії України. Іноземна валюта може використовуватися у ви­падках і в порядку, передбачених законі України.

Цінним папером є документ встановленої форми з відповід­ними реквізитами, що посвідчує грошове або інше майнове пра­во, здійснення або передання якого можливе тільки у разі пред'явлення цінного папера.

§ 6. Правочини

Правочином визнається дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав чи обов'язків. Правочин — завжди волевиявлення, вольовий акт, оскільки особа має намір досягти певних юридичних результатів. Воля і волевиявлення повинні відповідати одне одному. Правочин — це дія, спрямо­вана на досягнення певного юридичного результату. Особа праг­не досягти цього результату. Правочин — завжди дія, яка вчи­няється громадянами та організаціями як суб'єктами цивільно­го права.

Правочин — це завжди правомірна дія, тобто вона відповідає вимогам закону щодо форми, суб'єктного складу, змісту тощо.

Правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багато­сторонніми (договори). Одностороннім правочином є дія однієї сторони, яка може бути представлена однією або кількома осо­бами. Односторонній правочин створює обов'язки лише для особи, яка його вчинила. Дво- чи багатостороннім правочином є погоджена дія двох або більше сторін.

Залежно від того, чи відповідає обов'язку однієї сторони в правочині вчинити відповідну дію зустрічний обов'язок іншої сторони надати матеріальне або інше благо, правочини поділя­ються на оплатні та безоплатні.

Залежно від моменту, з яким пов'язується виникнення пра-вочинів, останні поділяються на консенсуальні та реальні.

Відповідно до ступеня залежності дійсності правочинів від її підстави вони можуть бути каузальними та абстрактними. Кожний правочин має свою правову підставу - правову мету, досягнення якої прагнуть сторони.

Правочини можуть бути строковими та безстроковими У безстрокових правочинах не визначається момент їх припи­нення.

Дійсність правочину означає визнання за ним якості юри­дичного факту. Правочин завжди є дією, спрямованою на до­сягнення певної правової мети. Особи, які вчиняють правочи­ни, бажають зв'язати себе правовідносинами, взяти на себе певні права та обов'язки. Проте для того, щоб ці права та обов'язки виникли, правочин повинен відповідати певним вимогам. Ці вимоги називаються загальними вимогами, додержання яких є необхідним для чинності правочину.

До загальних вимог належать:

а) зміст правочину не може суперечити Цивільному кодексу України, іншим актам цивільного законодавства, а також мо­ральним засадам суспільства;

б) учасники правочину повинні мати необхідний обсяг ци­вільної дієздатності;

в) волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі;

г)      правочин має вчинятися у формі, встановленій законом;

ґ) правочин має бути спрямований на реальне настання пра­вових наслідків, що обумовлені ним;

д) правочин, що вчиняється батьками, не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непра­цездатних дітей.

Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Недійсні правочини, залежно від того, який елемент їх фактич­ного складу є дефектним, можна поділити на певні групи, а саме на правочини з вадами суб'єктного складу; правочини з вадами волі; правочини з вадами форми; правочини з вадами змісту.

Фіктивний правочин — це правочин, вчинений лише про людське око, без наміру створити юридичні наслідки. Такий пра­вочин визнається недійсним незалежно від мети його укладення.

Удаваний правочин — це правочин, укладений з метою прихован­ня іншого правочину. В такому правочині також відсутня основа -учасники прагнуть досягти зовсім іншої мети, ніж це випливає з правочину Встановивши це, суд визнає удаваний правочин не­дійсним, а дійсним буде визнано той правочин, який сторони дійсно мали на увазі. У разі, коли такий правочин суперечить за­кону, суд постановляє рішення про визнання його недійсним.

Нікчемними (абсолютно недійсними) правочинами визнають­ся такі правочини, недійсність яких прямо встановлена законом. Якщо недійсність правочину прямо не випливає із закону, але один із учасників або інша зацікавлена особа заперечує його дійсність, то такий правочин може бути визнаний судом недій­сним {оспорюваний правочин).

Недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю. У разі недійсності право­чину кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні у на­турі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення - відшкодувати його вартість, за цінами, які існують на момент відшкодування.

Якщо у зв'язку із вчиненням недійсного правочину другій стороні або третій особі завдано збитків та моральної шкоди, вони підлягають відшкодуванню винною стороною.

Недійсність окремої частини правочину не має наслідком визнання недійсними інших його частин і правочину в цілому, якщо можна припустити, що правочин був би вчинений і без включення до нього недійсної частини.

§ 7. Право власності та інші речові права

Право власності - це право особи на річ (майно), яке вона здій­снює за своєю волею, незалежно від волі інших осіб, на свій роз­суд, з додержанням вимог закону та моральних засад суспільства.

Власникові належать права володіння, користування та роз­поряджання своїм майном. На зміст права власності не вплива­ють місце проживання та місцезнаходження майна.

Право володіння — це право фактичного, фізичного та госпо­дарського панування особи над річчю. Є володіння законне і незаконне, добросовісне і недобросовісне.

Законне — це таке володіння, яке виникає внаслідок право­відносин, що мають правові підстави. Незаконне володіння та­ких підстав не має.

Добросовісне володіння це володіння майном, коли набу­вачі його не знали і не могли знати про незаконність такого во­лодіння. А недобросовісні знали або повинні були знати про таку обставину, але попри це володіють річчю.

Право користування — право на вилучення з речі її корис­них властивостей, привласнення плодів і доходів, які можна отримати від речі.

Право розпоряджання — це право власника визначати юри­дичну долю речі.

Власник може здійснювати зі своїм майном будь-які дії, що не суперечать закону. Проте вони також при використанні не можуть завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і при­родні якості землі.

Форми права власності в чинному законодавстві є однако­вими для всіх її носіїв. Законом надана всім власникам рівна можливість щодо здійснення своїх прав і недопущення обме­жень або надання пріоритетів тим чи іншім власникам.

Суб'єктами права власності визнаються Український народ, фізичні та юридичні особи, держава, інші держави, їх юридичні особи, міжнародні організації, територіальні громади.

Підставами набуття права власності вважаються первісні й похідні способи набуття права власності. Первісними вважаються такі, при яких право власності на річ виникає вперше або не­залежно від волі попереднього власника. До них відносять ви­робництво або переробку речей, змішування та приєднання ре чей, відділення плодів, заволодіння, конфіскацію, реквізицію, знахідку (якщо власник не знайшовся), скарб. До похідних на­лежать такі підстави, за яких набуття права власності даної осо­би засновується на праві попереднього власника. При переході права власності має місце правонаступництво, тому що права на придбану річ є такими ж, як вони були у попереднього влас­ника.

Момент набуття права власності залежить також від спо­собу виникнення права власності. Так при первісному способі воно виникає з моменту заволодіння річчю, надання речі нової форми. В інших випадках також застосовується принцип виник­нення права власності з моменту передачі речі новому власни­кові, якщо інше не передбачено законом або договором. Також таке право виникає у нового власника з моменту передачі речі поштою. Відповідно і ризик випадкової загибелі речі несе влас­ник цього майна, якщо інше не передбачене законом або дого­вором. Крім того, якщо відчужувач прострочив передачу речі або набувач прострочив її прийняття, ризик випадкової загибелі чи псування речі несе сторона, що прострочила.

Земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключно (морської) еко­номічної зони є об'єктами права власності Українського народу.

Суб'єктами права приватної власності є окремі фізичні та юридичні особи. Склад, кількість та вартість майна, яке може бути у власності фізичних чи юридичних осіб, не обмежуються, проте законом можуть бути встановлені окремі обмеження для певних видів об'єктів (наприклад, зброя, радіоактивні речови­ни тощо).

Право приватної власності виникає також первісним чи по­хідним способом. Проте перелік підстав виникнення права влас­ності поряд із звичайними значно розширився. Це — привати­зація квартир, набуття права власності на квартиру в будинку житлового чи житлово-будівельного кооперативу, дачі або га­ражу у відповідному кооперативі чи товаристві; приватизація майна державних підприємств; відчуження майна, що є кому­нальною власністю; приватизація земельних ділянок; здійснен­ня підприємницької діяльності. Об'єктами права приватної влас ності згідно із законодавством є: жилі будинки, квартири, пред мети особистого користування, дачі, садові будинки, предмети домашнього вжитку, продуктивна і робоча худоба, земельні ділянки, насадження на земельній ділянці, засоби виробництва, виготовлена продукція, транспортні засоби, грошові кошти, акції, інші цінні папери або майно споживчого чи виробничого призначення, результати інтелектуальної творчості (твори на­уки, літератури, мистецтва, винаходи, промислові зразки тощо).

У державній власності є майно, в тому числі грошові кошти, яке належить державі Україна.

Суб'єктом права державної власності є держава в особі Вер­ховної Ради України. Оскільки держава є специфічним суб'єк том права власності, то реалізація нею повноважень власника полягає в наданні нею права вирішувати, хто і як забезпечува­тиме використання благ, що належать державі, а також в особ­ливих засобах здійснення державою своїх правомочностей влас­ника. Ці функції держави визначають як управлінські.

Державна власність може виникати з первісних та похідних способів, але у держави також є і свої специфічні способи, не притаманні іншим власникам. До таких способів належать стяг­нення податків та інших зборів, націоналізація, конфіскація та реквізиція, безгосподарське майно, безгосподарне утримання майна, що є пам'яткою історії та культури, а також розширене відтворення на державних та казенних підприємствах.

Суб'єктами права комунальної власності є відповідні тери­торіальні громади сіл, селищ, міст і районів у містах. Оскільки районні і обласні ради виступають як органи місцевого само­врядування, то Конституція не передбачає створення комуналь­ної власності на рівні районів і областей. Територіальні грома­ди сіл, селищ, міст і районів у містах можуть об'єднувати об'єк­ти своїх прав власності з виникненням у них спільної власності і передачею цих об'єктів до управління районних і обласних рад. При цьому територіальні громади не втрачають свого права влас­ності і не виникає права власності районів чи областей. Змінюється лише правовий режим комунальної власності і орган, який уповноважений нею управляти. Об'єктами права комунальної власності є будь-яке майно, яке необхідне для за­безпечення економічного і соціального розвитку відповідної території.

Спільна власність має місце у випадках, коли з тих чи інших підстав у кількох осіб виникає право власності на одне і те саме майно. Спільна власність — це не форма права власності, а лише особливий режим існування відомих форм власності. Відноси­ни спільної власності можуть виникати за участю різноманіт­них суб'єктів права власності — фізичних осіб, юридичних осіб, держави і громад. Правовий режим права спільної власності передбачає єдність правомочностей її учасників у володінні, користуванні і розпорядженні спільним майном і вирішенні спільно всіх питань щодо здійснення цих правомочностей сто­совно об'єкта права. Але розпорядження своєю часткою в спільному праві кожен із співвласників може здійснювати са­мостійно, без згоди інших, а лише з дотриманням вимоги зако­ну щодо права переважної купівлі відчужуваної частки іншими співвласниками.

Право спільної власності може бути двох видів — часткова спільна власність, коли частки співвласників визначені і суміс­на спільна власність, коли частки не визначені. Розміри часток визначаються самими співвласниками з різних підстав, а спільна сумісна власність має місце лише коли про це прямо не заборо­нено законом.

Захист права власності — є одною зі складових поняття охо­рони права власності. Захист права власності — це застосуван­ня судовими органами в разі порушення прав власника сукуп­ності відповідних правових засобів, передбачених у цивільно­му законодавстві і спрямованих на відновлення прав власника. Захист суб'єктивних цивільних прав здійснюється у такі спосо­би: визнання цих прав; відновлення становища, яке існувало до порушення становища і припинення дій, які порушують право; присудження до виконання обов'язків в натурі; компенсація моральної шкоди; припинення або зміна правовідносин; стяг­нення з особи, яка порушила право, завданих збитків, а у випад­ках, передбачених законом або договором, неустойки (штрафу, пені). Всі перераховані вище способи можна розділити на рече-во-правові, зобов'язально-правові та особливі способи захисту

До речево-правових способів належать віндикаційний та негаторний позови.

Віндикаційний позов — це позов не володіючого власника до фактичного володільця майна про повернення свого майна з чужого незаконного володіння. Такий позов може мати місце лише за наявності таких умов: необхідно щоб власник був фак­тично позбавлений володіння; щоб майно, що належить влас­никові збереглося в натурі, а не було спожито чи перероблено; віндикація можлива лише щодо індивідуально-визначеного май­на, оскільки власник може вимагати повернення майна, яке на­лежить йому на праві власності; позивач і відповідач не знахо­дяться між собою в зобов'язальних відносинах щодо цього май­на. Позивачем за віндикаціиним позовом за загальним правилом є власник цього майна. Відповідачем — фактичний володілець цього майна, незаконність володіння якого повинна бути дове­дена в суді, оскільки існує презумпція законності володіння. Незаконні володільці залежно від того, добросовісні вони чи ні, несуть різну відповідальність перед власником. Так, добро­совісні володільці повинні повернути майно за умов, коли воно вибуло поза їхньою волею (загублено, викрадено), а недобро­совісні — у будь-якому випадку. Розрахунки при поверненні речей з чужого незаконного володіння також залежать від доб­росовісності чи недобросовісності набувача. Від недобросовіс­ного набувача власник вправі витребувати повернення і відшко­дування всіх доходів, які особа отримала або повинна була от­римати від цього майна, а від добросовісного — лише за час, коли він дізнався чи повинен був дізнатися про незаконність володін­ня. Добросовісний володілець вправі залишити зроблені ним поліпшення до майна, а якщо вони невіддільні від основного майна, то вимагати відшкодування понесених ним витрат, але не більше розміру збільшення вартості речей.

Негаторний позов — це позадоговірна вимога власника, не позбавленого володіння майном, до третьої особи про усунення перешкод у здійсненні правомочностей щодо володіння, корис­тування та розпорядження майном. Позивачем виступає влас­ник майна або його титульний володілець. Відповідачем є осо­ба, яка своїми протиправними діями або бездіяльністю заважає власникові здійснювати правомочності, що належать йому. За допомогою негаторного позову можна здійснювати захист пра­ва власності лише від неправомірної поведінки третьої особи, з якою власник не перебуває в договірних відносинах. Негатор­ний позов не може бути пред'явлений після припинення про* типравної поведінки. Власник у цьому разі може вимагати лише відшкодування шкоди, завданої протиправною поведінкою тре­тьої особи.

Іншими речовими правами є права на чуже майно. їх видами є:

—право володіння;

—право користування (сервітут);

—право користування земельною ділянкою для сільськогос­подарських потреб (емфітевзис);

—право забудови земельної ділянки (суперфіцій).

Право володіння чужим майном — це фактичне утримання у себе майна особою, яка не є його власником. Така особа може володіти чужим майном на підставі договору з власником або на підставі, встановленій законом (наприклад — право притри-мання). Сервітут може бути встановлений щодо земельної ділянки, природних ресурсів, іншого нерухомого майна для за­доволення потреб інших осіб, які не можуть бути задоволені іна­кше (наприклад, сервітут може належати власникові чи воло­дільцеві сусідньої ділянки для проходу на свою територію).

§ 8. Поняття творчої діяльності та інтелектуальної власності

Питанням розвитку усіх видів творчості надає великої уваги нова Конституція України. У ст. 54 вона проголошує, що грома­дянам гарантується свобода літературної, художньої, наукової і технічної творчості. Держава гарантує захист інтелектуальної власності, авторських прав громадян, їх моральних і матеріаль­них інтересів, що виникають у зв'язку з різними видами інте­лектуальної діяльності. За Конституцією України кожний гро­мадянин має право на результати інтелектуальної, творчої діяль ності. Ніхто не може використовувати або поширювати зазначені результати без згоди їх власника, лише за винятками, встановленими законами.

Право інтелектуальної власності — це право особи на резуль­тати інтелектуальної, творчої діяльності або на інший об'єкт права інтелектуальної власності, визначений Цивільним кодек сом України. Право інтелектуальної власності становлять осо­бисті немайнові права інтелектуальної власності та (або) май­нові права інтелектуальної власності, зміст яких щодо певних об'єктів права інтелектуальної власності визначається законом.

Право інтелектуальної власності та право власності на річ не залежать одне від одного.

До об'єктів права інтелектуальної власності належать.

—літературні та художні твори;

—комп'ютерні програми;

- компіляції даних (бази даних);

—виконання;

—фонограми, відеограми, передачі (програми) організацій мовлення;

—наукові відкриття;

-     винаходи, корисні моделі, промислові зразки;

-     компонування (топографії) інтегральних мікросхем;

-     раціоналізаторські пропозиції;

-     сорти рослин, породи тварин;

-   комерційні (фірмові) найменування, торговельні марки (знаки для товарів і послуг), географічні зазначення;

-  комерційні таємниці.

Суб"ектами права інтелектуальної власності є: творець (творці) об'єкта права інтелектуальної власності (автор, вико­навець, винахідник тощо) та інші особи, яким належать особисті немайнові та (або) майнові права інтелектуальної власності відповідно до Цивільного Кодексу, іншого закону чи договору Особистими немайновими правами інтелектуальної влас ності є:

а) право на визнання людини творцем (автором, виконавцем,винахідником тощо) об'єкта права інтелектуальної власності;

б) право перешкоджати будь-якому посяганню на право інте­лектуальної власності, здатному завдати шкоди честі чи репу­тації творця об'єкта права інтелектуальної власності;

в) інші особисті немайнові права інтелектуальної власності,встановлені законом.

Особисті немайнові права інтелектуальної власності нале­жать творцеві об'єкта права інтелектуальної власності. У випад­ках, передбачених законом, особисті немайнові права інтелекту­альної власності можуть належати іншим особам. Особисті не­майнові права інтелектуальної власності не залежать від майнових прав інтелектуальної власності. Особисті немайнові права інтелектуальної власності не можуть відчужуватися (пе­редаватися), за винятками, встановленими законом.

Майновими правами інтелектуальної власності є:

а) право на використання об'єкта права інтелектуальної влас­ності;

б)   виключне право дозволяти використання об'єкта права інтелектуальної власності;

в) виключне право перешкоджати неправомірному викорис­танню об'єкта права інтелектуальної власності, в тому числі забороняти таке використання;

г) інші майнові права інтелектуальної власності, встановлені законом.

Законом можуть бути встановлені винятки та обмеження в майнових правах інтелектуальної власності за умови, що такі обмеження та винятки не створюють істотних перешкод для нор­мальної реалізації майнових прав інтелектуальної власності та здійснення законних інтересів суб'єктів цих прав.

Майнові права інтелектуальної власності можуть відповід­но до закону бути вкладом до статутного капіталу юридичної особи, предметом договору застави та інших зобов'язань, а та­кож використовуватися в інших цивільних відносинах.

Особисті немайнові права інтелектуальної власності є чин­ними безстроково, якщо інше не встановлено законом. Майнові права інтелектуальної власності є чинними протягом строків, встановлених цим Кодексом, іншим законом чи договором.

§ 9. Зобов'язальне право

9.1. Загальні положення про зобов'язання

Зобов'язання — це правовідносини, в силу яких одна огоба (боржник) зобов'язана вчинити на користь іншої особи (кре­дитора) певну дію — передати майно, отримати гроші тощо, або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від бор­жника виконання його обов'язку. Цивільно-правове зобов'язан­ня — це такі правовідносини, в яких управомочена особа діє як кредитор, зобов'язана особа — як боржник.

Об'єктом зобов'язальних відносин є конкретні блага, заради яких між суб'єктами виникають юридичні зв'язки.

Підстави виникнення зобов'язань — це певні юридичні факти або їх сукупність, з настанням яких правові норми пов'язують виникнення зобов'язальних відносин між кредитором і борж ником. Зобов'язання виникають:

—з договорів та інших правочинів (в тому числі з двосто­ронніх чи багатосторонніх договорів), передбачених законом, а також із правочинів, хоч і не передбачених законом, але які йому не суперечать;

—у результаті відкриттів, винаходів, раціоналізаторських пропозицій, створення творів науки, літератури та мистецтва та інших результатів інтелектуальної, творчої діяльності;

—внаслідок завдання майнової (матеріальної) та моральної шкоди іншій особі;

—внаслідок інших юридичних фактів.

Значна більшість зобов'язань є договірними. Крім того, зо­бов'язання можуть виникати з договорів, які хоч і не передба чені чинним законодавством, але не суперечать йому. Це досить актуально в наш час, коли законодавець не встигає законодавчо врегульовувати всі відносини, які виникають у товарно-еко­номічній сфері.

У деяких випадках виникає необхідність заміни сторін у зо­бов'язаннях. Заміна кредитора іменується уступкою вимоги (це-сія), а заміна боржника — переведення боргу. Уступка вимоги здійснюється укладенням договору між первісним і новим кре­дитором. Згода боржника на це не вимагається, йому лише по­відомляють про зміну кредитора. На відміну від цесії, переве­дення боргу має місце лише за згодою іншої сторони, тобто кре­дитора. Адже він зацікавлений у належному виконанні зобов'язання. Ці дії оформлюються укладенням правочину. Якщо основний правочин був укладений в письмовій формі, то така ж форма вимагається і для уступки вимоги чи переведення боргу.

Виконання зобов'язань — це здійснення його сторонами по­кладених на них прав і обов'язків, що складають його зміст, на­лежним чином відповідно до умов договору чи закону, а за відсутності таких умов та вимог — відповідно до звичаїв ділово­го обороту чи вимог, що звичайно ставляться.

Належне виконання зобов'язання полягає в точному та своє­часному виконанні сторонами договору всіх зобов'язань відпо­відно до умов угоди та вимог закону, а за відсутності таких вка­зівок — відповідно до вимог, що звичайно ставляться. Крім того, боржник не має права виконувати зобов'язання частинами, якщо інше не випливає з суті договору або не визначено договором чи законом. Не допускається також одностороння відмова від виконання зобов'язання чи зміна умов договору, якщо інше не передбачено договором чи законом.

Згідно з принципом реального виконання зобов'язання воно повинно бути виконано в натурі, тобто не допускається заміна боржником предмета виконання зобов'язання.

Спосіб виконання зобов'язання — це порядок виконання, ви­значений нормативними актами чи договором.

Зобов'язання повинні виконуватись в установлений строк. Якщо строк не визначено, то зобов'язання повинно бути викона­не на вимогу кредитора. Боржник повинен виконати таке зобов'я­зання в семиденний строк з дня пред'явлення вимоги, якщо інший строк не випливає з закону, договору чи суті зобов'язання.

Для належного виконання зобов'язання існують також певні засоби стимулювання боржника. Такими засобами є відшкоду­вання збитків, а також інші способи забезпечення виконання зо­бов'язання. Такими способами є неустойка (штраф, пеня), за­става, порука, завдаток, гарантія, притримання. Вони забезпе­чуються законом чи договором і є додатковими до договору.

Неустойкою (штрафом, пенею) визнається визначена зако­ном чи договором сума, яку боржник повинен передати креди­торові у разі невиконання чи неналежного виконання зобов'я­зання. Штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов'язання. Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми не­своєчасно виконаного зобов'язання за кожен день прострочен­ня виконання. Право на неустойку виникає незалежно від наявності у кредитора збитків, завданих невиконанням або нена­лежним виконанням зобов'язання.

Застава — зобов'язання, за яким кредитор має право в разі невиконання боржником зобов'язання, забезпеченого заставою, одержати задоволення за рахунок заставленого майна переваж­но перед іншими кредиторами цього боржника. Заставою може бути також забезпечена вимога, яка виникне в майбутньому. За новим Цивільним кодексом України передбачені такі види за­став: іпотека — застава нерухомого майна, що залишається у во­лодінні заставодавця або третьої особи; заклад — застава рухо­мого майна, що передається у володіння заставодержателя або за його наказом, до третьої особи; інші види застав, які перелічені в законі України «Про заставу».

Порука — зобов'язання, за яким поручитель повинен перед кредитором іншої особи відповідати за виконання нею свого зобов'язання в повному обсязі або в частині, яка не виконана.

Завдаток - грошова сума або рухоме майно, яке передаєть­ся кредиторові боржником у рахунок належних з нього за дого­вором платежів на підтвердження його виконання. Якщо основ­не зобов'язання не виконане з вини сторони, яка дала завдаток, сума не повертається, а якщо з вини особи, яка отримала завда­ток, то вона повинна повернути подвійну суму завдатку.

Гарантія — це субсідіарне зобов'язання, що видається бан­ком, іншою фінансовою установою, страховою організацією, за яким відповідний банк (гарант) гарантує перед кредитором (бе-нефіціаром) виконання боржником (принципалом) свого обо­в'язку.

Притримання — це правовідносини, за якими кредитор, який правомірно володіє річчю, що підлягає передачі боржникові, має право притримати її у себе до моменту належного виконання зобов'язання боржником щодо цієї речі (оплата речі, відшкоду­вання витрат за її утримання). Але до кредитора, який притри­мує річ у себе, право власності на неї не переходить. Право на притримання речі може бути передано третій особі, вказаній боржником.

Зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належ­ним чином. Припинення зобов'язання на вимогу однієї з сторін допускається лише у випадках, встановлених договором або законом. Зобов'язання може бути також припинене за таких підстав:

—надання відступного (припиняється за згодою сторін внас­лідок передання боржником кредиторові відступного (грошей,іншого майна тощо). Розмір, строки й порядок передання відступного встановлюються сторонами);

—зарахуванням — зобов'язання припиняється зарахуванням зустрічних однорідних вимог, строк виконання яких настав, а
також вимог, строк виконання яких не встановлений або визна­чений моментом пред'явлення вимоги.

Зарахування зустрічних вимог може здійснюватися за зая­вою однієї із сторін.

Не допускається зарахування зустрічних вимог:

а) про відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю;

б) про стягнення аліментів;

в) щодо довічного утримання (догляду);

г) у разі спливу позовної давності;

ґ) в інших випадках, встановлених договором або законом;

—за домовленістю сторін — зобов'язання припиняється за домовленістю сторін або за домовленістю сторін про заміну пер­вісного зобов'язання новим зобов'язанням між тими самими сто­ронами (новація). Новація не допускається щодо зобов'язань про відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушко­дженням здоров'я або смертю, про сплату аліментів та в інших випадках, встановлених законом;

—прощенням боргу — внаслідок звільнення (прощення бор­гу) кредитором боржника від його обов'язків, якщо це не по­рушує прав третіх осіб щодо майна кредитора;

—поєднанням боржника і кредитора в одній особі;

—неможливістю виконання — неможливістю його виконан­ня у зв'язку з обставиною, за яку кожна із сторін не відповідає(форс-мажорні обставини);

—   смертю фізичної особи або ліквідацією юридичної особи (боржника чи кредитора) — зобов'язання припиняється смер­тю боржника, якщо воно є нерозривно пов'язаним з його осо­бою і у зв'язку з цим не може бути виконане іншою особою. Зо­бов'язання припиняється смертю кредитора, якщо воно є нерозривно пов'язаним з особою кредитора. Зобов'язання припи няється ліквідацією юридичної особи (боржника або кредито ра), крім випадків, коли законом або іншими нормативно-пра­вовими актами виконання зобов'язання ліквідованої юридич ної особи покладається на іншу юридичну особу, зокрема за зобов'язаннями про відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю.

Порушенням зобов'язання є його невиконання або виконай ня з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (нена­лежне виконання).

У разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема:

а) припинення зобов'язання внаслідок односторонньої відмо­ви від зобов'язання, якщо це встановлено договором або законом, або розірвання договору;

б)    зміна умов зобов'язання;

в) сплата неустойки;

г) відшкодування збитків та моральної шкоди.

Збитками є:

—втрати, яких особа зазнала у зв'язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила чи мусить зробити для відновлення свого порушеного права (ре­альні збитки);

—доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода).

Моральна шкода полягає:

—у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа за­знала у зв'язку з каліцтвом та іншим ушкодженням здоров'я;

—у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім'ї чи близьких родичів;

—у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку із знищенням чи пошкодженням її майна;

—у приниженні честі, гідності та ділової репутації фізичної чи юридичної особи.

Особа, яка порушила зобов'язання, несе відповідальність за наявності її вини (умислу або необережності), якщо інше не вста­новлено договором або законом. Особа є невинуватою, якщо вона доведе, що вжила всіх залежних від неї заходів щодо на­лежного виконання зобов'язання.

У разі порушення зобов'язання однією стороною друга сто­рона має право частково або в повному обсязі відмовитися від зобов'язання, якщо це встановлено договором або законом. Од­ностороння відмова від зобов'язання не звільняє винну сторо­ну від відповідальності за порушення зобов'язання. Внаслідок односторонньої відмови від зобов'язання частково або у повно­му обсязі відповідно змінюються умови зобов'язання або воно припиняється.

Якщо порушення зобов'язання сталося з вини кредитора, суд відповідно зменшує розмір збитків та неустойки, які стягують­ся з боржника.

Особа, яка порушила зобов'язання, звільняється від відпо­відальності за порушення зобов'язання, якщо вона доведе, що це порушення сталося внаслідок випадку або непереборної сили.

Не вважається випадком, зокрема, недодержання своїх обов'язків контрагентом боржника, відсутність на ринку товарів, потрібних для виконання зобов'язання, відсутність у боржника необхідних коштів.

Договором або законом може бути передбачена поряд із від­повідальністю боржника додаткова (субсидіарна) відповідаль­ність іншої особи. До пред'явлення вимоги особі, яка несе субсидіарну відповідальність, кредитор повинен пред'явити вимо­гу до основного боржника.

Боржник, який сплатив неустойку і відшкодував збитки, зав­дані порушенням зобов'язання, не звільняється від обов'язку ви­конати зобов'язання в натурі, якщо інше не встановлено догово­ром або законом.

У разі відмови кредитора від прийняття виконання, яке вна­слідок прострочення втратило для нього інтерес, або передання відступного боржник звільняється від обов'язку виконати зо­бов'язання в натурі. У разі відмови кредитора від договору борж­ник звільняється від обов'язку виконати зобов'язання в натурі.

Боржник, який порушив зобов'язання, має відшкодувати кре­диторові завдані цим збитки. Розмір збитків, завданих порушен­ням зобов'язання, доказується кредитором.

9.2. Загальні положення про договір

Договір — це домовленість двох чи більше осіб, спрямована на встановлення, зміну чи припинення цивільних прав і обо­в'язків. Під ним також розуміють взаємне погодження волі двох або більше сторін, спрямоване на досягнення передбачуваного договором юридичного результату

Договори можуть бути як публічними, так і договорами при­єднання. Публічними договорами вважаються договори, в яких підприємець не має права віддавати перевагу одній особі перед іншою. Всі умови договору повинні бути однаковими для всіх осіб, які бажають укласти публічний договір. У договорі при єднання обмежується воля споживача у погодженні змісту до­говору. Той, хто приєднується, може виразити свою волю лише на стадії укладення договору, тобто дати чи не дати згоду на його укладення.

Договори розрізняються за різними критеріями. Цих видів договорів залежно від критеріїв є безліч, але можна виділити кілька основних.

За розподілом прав і обов'язків договори можуть бути одно­сторонніми та двосторонніми (такий поділ має ті самі ознаки, що й одностороннє та двостороннє зобов'язання). Поряд із ними існують також і багатосторонні договори, але на відміну від дво сторонніх, учасники в цьому випадку об'єднуються для досяг­нення спільної мети.

Договори можуть бути оплатними та безоплатними. Безоп­латні договори не компенсують дії однієї сторони відповідними матеріальними діями іншої сторони. А оплатні мають таку ма­теріальну компенсацію.

Іноді договори укладаються за згодою на користь сторін або за згодою на користь третіх осіб.

Вони також поділяються на реальні та консенсуальні. Реаль­ними вважаються договори, права і обов'язки в яких виникають з моменту вчинення певних дій, а якщо такі права та обов'язки виникають з моменту досягнення згоди - такі договори вважа­ються консенсуальними.

Договори можуть бути основними та попередніми. Основний договір може існувати самостійно. Попередній договір завжди передбачає інший договір, з яким він пов'язаний.

Нинішня економічна ситуація спричинює ситуацію, коли не всі договори є класичними представниками того чи іншого виду договорів. Багато з них за своєю юридичною природою є комп­лексними, які поєднують в собі ознаки кількох видів договорів. Такі договори називаються змішаними. До них застосовуються правила тих договорів, елементи яких містяться в даному дого­ворі.

Змістом договору є право і обов'язки сторін, які визначають­ся в умовах договору Договір вважається укладеним, якщо між сторонами досягнута згода за всіма істотними умовами.

Істотними умовами є такі:

—щодо предмета договору;

—які мають обов'язковий характер внаслідок закону;

—суттєві для цього виду договорів;

—вносяться додатково за заявою однієї із сторін.

Предметом договору є те, з приводу чого укладається договір.

Укладення договору може складатися з двох стадій — пропо­зиції укласти договір (оферта) та згоди прийняти пропозицію (акцепт).

Оферта має місце тоді, коли вона адресується конкретній особі і має вказівки на всі основні умови договору і намір особи, яка надіслала оферту у разі позитивної відповіді, бути зобов'язаною договором з адресатом. Відповідь особи про прийняття умов офер­ти називається акцептом. Але оферта не завжди повністю задо­вольняє адресата, і він у відповіді може запропонувати свої умо­ви для укладення договору. Такий акцепт з новими пропозиці­ями стає новою офертою і тепер інша сторона повинна відреагувати на пропозицію. Якщо нова оферта не отримала ак­цепту, це означає відмову в укладенні договору. Договір вва­жається укладеним з моменту одержання акцепту особою, яка надіслала оферту у визначений офертою строк для відповіді або протягом нормально необхідного для цього часу, зважаючи на засоби зв'язку, через які було передано пропозицію.

Зміна або розірвання договору допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором чи законом. До­говір може бути змінено або розірвано на вимогу однієї з сторін у разі істотного порушення договору другою стороною, але лише за рішенням суду (істотним є таке порушення стороною договору, коли внаслідок завданої цим шкоди друга сторона знач­ною мірою позбавляється того, на що вона розраховувала при укладенні договору.

У разі істотної зміни обставин, якими сторони керувалися при укладенні договору, договір може бути змінений або розір­ваний за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або не випливає із суті зобов'язання.

Окремими видами зобов'язань є такі:

—договори про передачу майна у власність: купівля-продаж;

- поставка;

—контрактація сільськогосподарської продукції; міна; дару­вання; рента; довічне утримання (догляд);

—договори про передачу майна у тимчасове користування:найм (оренда); прокат; лізинг; позичка;

—договори про виконання робіт: підряд; побутовий підряд;підряд на проектні та пошукові роботи;

—договори про надання послуг: перевезення, зберігання,страхування, доручення, комісія тощо.

9.3. Договір купівлі-продажу.

Загальні положення про купівлю-продаж

За договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) пе­редає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'я­зується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну гро­шову суму.

Предметом договору купівлі-продажу може бути товар, який с у продавця на момент укладення договору або буде створений (придбаний, набутий) продавцем у майбутньому. Предметом договору купівлі-продажу можуть бути й майнові права. До до­говору купівлі-продажу майнових прав застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не випливає із змісту або характеру цих прав. Предметом договору купівлі-про­дажу може бути право вимоги, якщо вимога не має особистого характеру. До договору купівлі-продажу права вимоги застосо­вуються положення про відступлення права вимоги, якщо інше не встановлено договором або законом.

Право продажу товару, крім випадків примусового продажу та інших випадків, встановлених законом, належить власникові товару. Якщо продавець товару не є його власником, покупець набуває право власності лише у випадку, якщо власник не має права вимагати його повернення.

Продавець зобов'язаний попередити покупця про всі права третіх осіб на товар, що продається (права наймача, право за­стави, право довічного користування тощо). У разі невиконан­ня цієї вимоги покупець має право вимагати зниження ціни або розірвання договору купівлі-продажу, якщо він не знав і не міг знати про права третіх осіб на товар. У разі вилучення за рішен­ням суду товару у покупця на користь третьої особи на підста­вах, що виникли до продажу товару, продавець має відшкодува­ти покупцеві завдані йому збитки, якщо покупець не знав або не міг знати про наявність цих підстав.

Продавець зобов'язаний передати покупцеві товар, визначе­ний договором купівлі-продажу. Продавець повинен одночас­но з товаром передати покупцеві його приналежності та доку­менти (технічний паспорт, сертифікат якості тощо), що стосу ються товару та підлягають переданню разом із товаром відповідно до договору або актів цивільного законодавства.

Товар вважається наданим у розпорядження покупця, якщо у строк, встановлений договором, він готовий до передання по­купцеві у належному місці і покупець поінформований про це. Готовий до передання товар повинен бути відповідним чином ідентифікований для цілей цього договору, зокрема шляхом маркування.

Ризик випадкового знищення або випадкового пошкоджен­ня товару переходить до покупця з моменту передання йому товару, якщо інше не встановлено договором або законом.

Продавець повинен передати покупцеві товар, якість якого відповідає умовам договору купівлі-продажу. У разі відсутності в договорі купівлі-продажу умов щодо якості товару продавець зобов'язаний передати покупцеві товар, придатний для мети, з якою товар такого роду звичайно використовується.

Продавець і покупець можуть домовитися про передання товару підвищеної якості порівняно з вимогами, встановлени­ми законом.

Покупець, якому переданий товар неналежної якості, має право, незалежно від можливості використання товару за при­значенням, вимагати від продавця за своїм вибором:

—пропорційного зменшення ціни;

—безоплатного усунення недоліків товару в розумний строк;

—відшкодування витрат на усунення недоліків товару
Покупець зобов'язаний прийняти товар, крім випадків, коли

він має право вимагати заміни товару або має право відмовити­ся від договору купівлі-продажу

За договором роздрібної купівлі-продажу продавець, який здійснює підприємницьку діяльність з продажу товару, зобо­в'язується передати покупцеві товар, що звичайно призначаєть­ся для особистого, домашнього або іншого використання, не пов'язаного з підприємницькою діяльністю, а покупець зобо­в'язується прийняти товар і оплатити його. Договір роздрібної купівлі-продажу є публічним.

9.4. Поставка

За договором поставки продавець (постачальник), який здійснює підприємницьку діяльність, зобов'язується передати у встановлений строк (строки) товар у власність покупця для використання його у підприємницькій діяльності або в інших цілях, не пов'язаних з особистим, сімейним, домашнім або іншим подібним використанням, а покупець зобов'язується прийняти товар і сплатити за нього певну грошову суму

9.5. Контрактація
сільськогосподарської продукції

За договором контрактації сільськогосподарської продукції виробник сільськогосподарської продукції зобов'язується виро­бити визначену договором сільськогосподарську продукцію і передати її у власність заготівельникові (контрактанту) або виз­наченому ним одержувачеві, а заготівельник зобов'язується прийняти цю продукцію та оплатити її за встановленими ціна­ми відповідно до умов договору.

9.6. Міна

За договором міни (бартеру) кожна із сторін зобов'язується передати другій стороні у власність один товар в обмін на інший товар. Кожна із сторін договору міни є продавцем того товару, який вона передає в обмін, і покупцем товару, який одержує взамін.

9.7. Дарування

За договором дарування одна сторона (дарувальник) пере­дає або зобов'язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність. До­говір, що встановлює обов'язок обдаровуваного вчинити на ко­ристь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не є договором дарування.

Якщо дарувальникові відомо про недоліки речі, що є дарун­ком, або її особливі властивості, які можуть бути небезпечними для життя, здоров'я, майна обдаровуваного або інших осіб, він зобов'язаний повідомити про них обдаровуваного. Дарувальник, якому було відомо про недоліки або особливі властивості пода­рованої речі і який не повідомив про них обдаровуваного, зобо­в'язаний відшкодувати шкоду, завдану майну, та шкоду, завда­ну каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю в ре­зультаті володіння чи користування дарунком.

Дарувальник має право вимагати розірвання договору да­рування нерухомих речей чи іншого особливо цінного майна, якщо обдаровуваний умисно вчинив злочин проти життя, здо­ров'я, власності дарувальника, його батьків, дружини (чолові­ка) або дітей. Якщо обдаровуваний вчинив умисне вбивство да­рувальника, спадкоємці дарувальника мають право вимагати розірвання договору дарування.

Дарувальник має право вимагати розірвання договору дару­вання, якщо обдаровуваний створює загрозу безповоротної втра­ти дарунка, що має для дарувальника велику немайнову цінність.

9.8. Довічне утримання (догляд)

За договором довічного утримання (догляду) одна сторона (відчужувач) передає другій стороні (набувачеві) у власність житловий будинок, квартиру або їх частину, інше нерухоме май­но або рухоме майно, яке має значну цінність, взамін чого набу­вач зобов'язується забезпечувати відчужувача утриманням та (або) доглядом довічно.

Договір довічного утримання (догляду) укладається у пись­мовій формі та підлягає нотаріальному посвідченню.

Відчужувачем у договорі довічного утримання (догляду) може бути фізична особа незалежно від її віку та стану здоров'я. Набувачем у договорі довічного утримання (догляду) може бути повнолітня дієздатна фізична особа або юридична особа.

У договорі довічного утримання (догляду) можуть бути ви­значені всі види матеріального забезпечення, а також усі види догляду (опікування), якими набувач має забезпечувати відчу­жувача. Якщо обов'язки набувача не були конкретно визначені або у разі виникнення потреби забезпечити відчужувача інши­ми видами матеріального забезпечення та догляду спір має ви­рішуватися відповідно до засад справедливості та розумності. Набувач зобов'язаний у разі смерті відчужувача поховати його, навіть якщо це не було передбачено договором довічного утри­мання (догляду).

9.9. Найм (оренда)

За договором найму (оренди) наймодавець передає або зо­бов'язується передати наймачеві майно у користування за пла­ту на певний строк.

Предметом договору найму може бути річ, яка визначена індивідуальними ознаками і яка зберігає свій первісний вигляд при неодноразовому використанні (неспоживна річ). Предме­том договору найму можуть бути також майнові права.

За користування майном з наймача справляється плата, розмір якої встановлюється договором найму.

Договір найму укладається на обумовлений строк. Якщо строк найму не встановлений, договір найму вважається укла­деним на невизначений строк.

Наймодавець зобов'язаний передати наймачеві майно у ко­ристування негайно або у строк, встановлений договором най­му. Наймач зобов'язаний у присутності наймодавця перевірити справність речі. Якщо наймач у момент передання речі в його володіння не переконається у її справності, річ вважається та кою, що передана йому в належному стані.

Передання наймачем речі у користування іншій особі (піднайм) можливе лише за згодою наймодавця, якщо інше не встановлено договором або законом.

Наймачеві належить право власності на плоди, продукцію, доходи, одержані ним у результаті користування річчю, переда ною у найм.

9.10. Прокат

За договором прокату наймодавець, який здійснює підприєм­ницьку діяльність з передання речей у найм, передає або зобов'я зується передати рухому річ наймачеві у користування за плату на певний строк. Договір прокату є договором приєднання. Най модавець може встановлювати типові умови договору прокату Типові умови договору прокату не можуть порушувати прав наймачів, встановлених законом. Договір прокату є публічним договором.

Предметом договору прокату є рухома річ, яка використо­вується для задоволення побутових невиробничих потреб. Плата за прокат речі встановлюється за тарифами наймодавця. Най мач не має права на укладення договору піднайму. Наймач не має переважного права на купівлю речі у разі її продажу наймо-давцем. Капітальний і поточний ремонт речі здійснює наймода­вець за свій рахунок, якщо він не доведе, що пошкодження речі сталося з вини наймача.

9.11. Лізинг

За договором лізингу одна сторона (лізингодавець) передає або зобов'язується передати другій стороні (лізингоодержува чеві) у користування майно, що належить лізингодавцю на праві власності і було набуте ним без попередньої домовленості із лізингоодержувачем (прямий лізинг), або майно, спеціально придбане лізингодавцем у продавця (постачальника) відповід­но до встановлених лізингоодержувачем специфікацій та умов (непрямий лізинг), на певний строк і за встановлену плату (лізингові платежі). До договору лізингу застосовуються за­гальні положення про найм (оренду) з урахуванням особливос­тей, встановлених цим параграфом та законом.

До відносин, пов'язаних із лізингом, застосовуються загальні положення про купівлю-продаж та положення про договір по­ставки, якщо інше не встановлено законом.

9.12. Позичка

За договором позички одна сторона (позичкодавець) безоп­латно передає або зобов'язується передати другій стороні (ко­ристувачеві) річ для користування протягом встановленого строку. Користування річчю вважається безоплатним, якщо сто­рони прямо домовилися про це або якщо це випливає із суті відносин між ними.

9.13. Підряд

За договором підряду одна сторона (підрядник) зобов'язуєть­ся на свій ризик виконати певну роботу за завданням другої сто­рони (замовника), а замовник зобов'язується прийняти та оп­латити виконану роботу. Договір підряду може укладатися на виготовлення, обробку, переробку, ремонт речі або на виконан­ня іншої роботи з переданням її результату замовникові.

Підрядник зобов'язаний виконати роботу, визначену дого­вором підряду, із свого матеріалу і своїми засобами, якщо інше не встановлено договором. Підрядник відповідає за неналежну якість наданих ним матеріалу і устаткування, а також за надан­ня матеріалу або устаткування, обтяженого правами третіх осіб.

Якщо робота виконується частково або в повному обсязі з матеріалу замовника, підрядник відповідає за неправильне ви­користання цього матеріалу. Підрядник зобов'язаний надати замовникові звіт про використання матеріалу та повернути його залишок. Якщо робота виконується з матеріалу замовника, у договорі підряду мають бути встановлені норми витрат матері­алу, строки повернення його залишку та основних відходів, а також відповідальність підрядника за невиконання або неналеж­не виконання своїх обов'язків.

Підрядник відповідає за невиконання або неналежне вико­нання роботи, спричинене недоліками матеріалу, наданого замовником, якщо не доведе, що ці недоліки не могли бути ним виявлені при належному прийманні матеріалу.

Ризик випадкового знищення або випадкового пошкоджен­ня (псування) матеріалу до настання строку здачі підрядником визначеної договором підряду роботи несе сторона, яка надала матеріал, а після настання цього строку — сторона, яка пропус­тила строк, якщо інше не встановлено договором або законом.

Підрядник зобов'язаний своєчасно попередити замовника:

—про недоброякісність або непридатність матеріалу, одер­жаного від замовника;

—про те, що додержання вказівок замовника загрожує якості або придатності результату роботи;

—про наявність інших обставин, що не залежать від підряд­ника, які загрожують якості або придатності результату роботи.

Робота, виконана підрядником, має відповідати умовам до­говору підряду, а в разі їх відсутності або неповноти — вимогам, що звичайно ставляться до роботи відповідного характеру. Ви­конана робота має відповідати якості, визначеній у договорі підряду, або вимогам, що звичайно ставляться, на момент пере-дання її замовникові.

9.14. Договір підряду на проведення проектних та пошукових робіт

За договором підряду на проведення проектних та пошуко­вих робіт підрядник зобов'язується розробити за завданням за­мовника проектну або іншу технічну документацію та (або) ви­конати пошукові роботи, а замовник зобов'язується прийняти та оплатити їх.

За договором підряду на проведення проектних та пошуко­вих робіт замовник зобов'язаний передати підрядникові завдан­ня на проектування, а також інші вихідні дані, необхідні для складання проектно-кошторисної документації. Завдання на проектування може бути підготовлене за дорученням замовни­ка підрядником. У цьому разі завдання стає обов'язковим для сторін з моменту його затвердження замовником.

Підрядник відповідає за недоліки проектно-кошторисної документації та пошукових робіт, включаючи недоліки, виявлені згодом у ході будівництва, а також у процесі експлуатації об'єкта, створеного на основі виконаної проектно-кошторисної документації і результатів пошукових робіт.

9.15. Послуги. Загальні положення

За договором про надання послуг одна сторона (виконавець) зобов'язується за завданням другої сторони (замовника) нада­ти послугу, яка споживається в процесі вчинення певної дії або здійснення певної діяльності, а замовник зобов'язується опла­тити виконавцеві зазначену послугу, якщо інше не встановлено договором. Виконавець повинен надати послугу особисто. У випадках, встановлених договором, виконавець має право по­класти виконання договору про надання послуг на іншу особу, залишаючись відповідальним у повному обсязі перед замовни­ком за порушення договору.

Якщо договором передбачено надання послуг за плату, за­мовник зобов'язаний оплатити надану йому послугу в розмірі, у строки та в порядку, що встановлені договором.

Збитки, завдані замовнику невиконанням або неналежним виконанням договору про надання послуг за плату, підлягають відшкодуванню виконавцем, у разі наявності його вини, у пов­ному обсязі, якщо інше не встановлено договором. Виконавець, який порушив договір про надання послуг за плату при здійсненні ним підприємницької діяльності, відповідає за це порушення, якщо не доведе, що належне виконання виявилося неможливим внаслідок непереборної сили, якщо інше не вста­новлено договором або законом. Договір про надання послуг може бути розірваний, у тому числі шляхом односторонньої відмови від договору, в порядку та на підставах, встановлених Цивільним кодексом, іншим законом або за домовленістю сторін.

9.16. Перевезення

Перевезення вантажу, пасажирів, багажу, пошти здійснюєть­ся за договором перевезення. Умови перевезення вантажу, паса­жирів і багажу окремими видами транспорту, а також відповідальність сторін щодо цих перевезень встановлюються догово­ром, якщо інше не встановлено Кодексом, іншими законами, транспортними кодексами (статутами), іншими нормативно-пра­вовими актами та правилами, що видаються відповідно до них. За договором чартеру (фрахтування) одна сторона (фрахті вник) зобов'язується надати другій стороні (фрахтувальникові) за плату всю або частину місткості в одному чи кількох транс­портних засобах на один або кілька рейсів для перевезення ван тажу, пасажирів, багажу, пошти або з іншою метою, якщо це не суперечить закону та іншим нормативно-правовим актам.

9.17. Зберігання

За договором зберігання одна сторона (зберігач) зобов'я­зується зберігати річ, яка передана їй другою стороною (покла-жодавцем), і повернути її поклажодавцеві у схоронності. Дого­вором зберігання, в якому зберігачем є особа, що здійснює збері гання на засадах підприємницької діяльності (професійний зберігач), може бути встановлений обов'язок зберігача зберіга ти річ, яка буде передана зберігачеві в майбутньому. Договір зберігання є публічним, якщо зберігання речей здійснюється суб'єктом підприємницької діяльності на складах (у камерах, приміщеннях) загального користування.

Спеціальні види зберігання:

—зберігання речі у ломбарді;

—зберігання цінностей у банку;

—договір про надання індивідуального банківського сейфа,що охороняється банком;

—договір про надання індивідуального банківського сейфа,що не охороняється банком;

—зберігання речей у камерах схову організацій, підприємств транспорту;

—зберігання речей у гардеробі організації;

—зберігання речей пасажира під час його перевезення;

—зберігання речей у готелі;

—зберігання речей, що є предметом спору;

—зберігання автотранспортних засобів;

—договір охорони (за договором охорони охоронець, який є суб'єктом підприємницької діяльності, зобов'язується забезпечити недоторканність особи чи майна, які охороняються. Во­лоділець такого майна або особа, яку охороняють, зобов'язані виконувати передбачені договором правила особистої та май­нової безпеки і щомісячно сплачувати охоронцю встановлену плату).

9.18. Страхування

За договором страхування одна сторона (страховик) зобов'я­зується у разі настання певної події (страхового випадку) ви­платити другій стороні (страхувальникові) або іншій особі, ви­значеній у договорі, грошову суму (страхову виплату), а стра­хувальник зобов'язується сплачувати страхові платежі та виконувати інші умови договору

Предметом договору страхування можуть бути майнові інте­реси, які не суперечать закону і пов'язані з:

—життям, здоров'ям, працездатністю та пенсійним забезпе­
ченням (особисте страхування);

—володінням, користуванням і розпоряджанням майном
(майнове страхування);

—відшкодуванням шкоди, завданої страхувальником (стра­
хування відповідальності).

Договір страхування укладається в письмовій формі. Договір страхування може укладатися шляхом видачі страховиком стра­хувальникові страхового свідоцтва (поліса, сертифіката).

Істотними умовами договору страхування є предмет дого­вору страхування, страховий випадок, розмір грошової суми, в межах якої страховик зобов'язаний провести виплату у разі на­стання страхового випадку (страхова сума), розмір страхового платежу і строки його сплати, строк договору та інші умови, визначені актами цивільного законодавства.

Страховиком є юридична особа, яка спеціально створена для здійснення страхової діяльності та одержала у встановленому порядку ліцензію на здійснення страхової діяльності. Страху­вальником може бути фізична або юридична особа.

За договором перестрахування страховик, який уклав договір страхування, страхує в іншого страховика (перестраховика) ризик виконання частини своїх обов'язків перед страхувальни­ком. Страховик, який уклав договір перестрахування, залишається відповідальним перед страхувальником у повному об сязі відповідно до договору страхування. Страховик зобов'язаний:

а) ознайомити страхувальника з умовами та правилами стра­хування;

б) протягом двох робочих днів, як тільки стане відомо про настання страхового випадку, вжити заходів щодо оформлення
всіх необхідних документів для своєчасного здійснення страхо­вої виплати страхувальникові;

в)  у разі настання страхового випадку здійснити страхову виплату у строк, встановлений договором

Страхова виплата за договором особистого страхування здійснюється незалежно від сум, що виплачуються за держав­ним соціальним страхуванням, соціальним забезпеченням, а також відшкодування шкоди.

Страхова виплата за договором майнового страхування і стра хування відповідальності (страхове відшкодування) не може перевищувати розміру реальних збитків. Інші збитки вважають ся застрахованими, якщо це встановлено договором.

Страхувальник зобов'язаний:

а) своєчасно вносити страхові платежі (внески, премії) у розмірі, встановленому договором;

б) при укладенні договору страхування надати страховикові інформацію про всі відомі йому обставини, що мають істотне значення для оцінки страхового ризику, і надалі інформувати його про будь-які зміни страхового ризику;

в) при укладенні договору страхування повідомити страхо­вика про інші договори страхування, укладені щодо об'єкта, який
страхується.

9.19. Комісія

За договором комісії одна сторона (комісіонер) зобов'язуєть­ся за дорученням другої сторони (комітента) за плату вчинити один або кілька правочинів від свого імені, але за рахунок комі­тента.

Договір комісії може бути укладений на визначений строк або без визначення строку, з визначенням або без визначення території його виконання, з умовою чи без умови щодо асортименту товарів, які є предметом комісії. Комітент може бути зо­бов'язаний утримуватися від укладення договору комісії з інши­ми особами. Істотними умовами договору комісії, за якими ко­місіонер зобов'язується продати або купити майно, є умови про це майно та його ціну.

9.20. Позика. Кредит. Банківський вклад

За договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'я­зується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того самого роду та такої самої якості.

Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

Договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений зако­ном розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, — незалежно від суми. Позикодавець має право на одержання від позичаль ника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено до­говором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. Якщо договором не встановлений розмір процентів, їх розмір визначається на рівні облікової став­ки Національного банку України. У разі відсутності іншої до­мовленості сторін проценти виплачуються щомісяця до дня по­вернення позики.

За кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти. Кредитний договір укладається у письмовій формі. Кредитний договір, укладений з недодержанням письмової фор­ми, є нікчемним.

За договором банківського вкладу (депозиту) одна сторона (банк), що прийняла від другої сторони (вкладника) або для неї грошову суму (вклад), що надійшла, зобов'язується виплачувати вкладникові таку суму та проценти на неї або дохід в іншій формі на умовах та в порядку, встановлених договором. Договір банківського вкладу, в якому вкладником є фізична особа, є публічним договором. Договір банківського вкладу укладаєть­ся на умовах видачі вкладу на першу вимогу (вклад на вимогу) або на умовах повернення вкладу зі спливом встановленого до­говором строку (строковий вклад). Договором може бути перед­бачено внесення грошової суми на інших умовах її повернення. Укладення договору банківського вкладу з фізичною особою і внесення грошових коштів на її рахунок за вкладом підтвер­джуються ощадною книжкою.

Ощадний (депозитний) сертифікат підтверджує суму вкла­ду, внесеного у банк, і права вкладника (володільця сертифіка­та) на одержання зі спливом встановленого строку суми вкладу та процентів, установлених сертифікатом, у банку, який його видав.

За договором банківського рахунка банк зобов'язується приймати і зараховувати на рахунок, відкритий клієнтові (во­лодільцеві рахунка), грошові кошти, що йому надходять, вико­нувати розпорядження клієнта про перерахування і видачу відповідних сум з рахунка та проведення інших операцій за ра­хунком.

Банк має право використовувати грошові кошти на рахунку клієнта, гарантуючи його право безперешкодно розпоряджати­ся цими коштами.

Банк не має права визначати та контролювати напрями ви­користання грошових коштів клієнта та встановлювати інші, не передбачені договором або законом, обмеження його права роз­поряджатися грошовими коштами на власний розсуд.

9.21. Факторинг

За договором факторингу (фінансування під відступлення права грошової вимоги) одна сторона (фактор) передає або зо­бов'язується передати грошові кошти в розпорядження другої сторони (клієнта) за плату, а клієнт відступає або зобов'язуєть­ся відступити факторові своє право грошової вимоги до тре­тьої особи (боржника). Клієнт може відступити факторові свою грошову вимогу до боржника з метою забезпечення виконан­ня зобов'язання клієнта перед фактором. Зобов'язання факто­ра за договором факторингу може передбачати надання клієнтові послуг, пов'язаних із грошовою вимогою, право якої він відступає.

9.22. Комерційна концесія

За договором комерційної концесії одна сторона (правово-лоділець) зобов'язується надати другій стороні (користувачеві) за плату право користування відповідно до її вимог комплек­сом належних цій стороні прав з метою виготовлення та (або) продажу певного виду товару та (або) надання послуг

Предметом договору комерційної концесії є право на вико­ристання об'єктів права інтелектуальної власності (торговель­них марок, промислових зразків, винаходів, творів, комерцій­них таємниць тощо), комерційного досвіду та ділової репутації.

Договором комерційної концесії може бути передбачено ви­користання предмета договору із зазначенням або без зазначен­ня території використання щодо певної сфери цивільного обо­роту.

§ 10. Недоговірні зобов'язання

Крім договірних зобов'язань, законодавство передбачає та­кож недоговірні зобов'язання, що виникають з інших підстав, ніж договір, тобто це може бути правочин, інші юридичні факти чи закон. Існують такі види недоговірних зобов'язань:

публічна обіцянка винагороди;

вчинення дій в майнових інтересах іншої особи без її дору­чення;

—рятування здоров'я та життя фізичної особи, майна фізич­ної або юридичної особи;

—створення загрози життю, здоров'ю, майну фізичної особи або майну юридичної особи;

—відшкодування шкоди;

—набуття, збереження майна без достатньої правової підстави.

10.1. Публічна обіцянка винагороди

Особа має право публічно пообіцяти винагороду (нагороду) за передання їй відповідного результату (передання інформації, знайдення речі, знайдення фізичної особи тощо). Обіцянка вина городи є публічною, якщо вона сповіщена у засобах масової інфор­мації або іншим чином невизначеному колу осіб. У сповіщенні публічної обіцянки винагороди мають бути визначені завдання, строк та місце його виконання, форма та розмір винагороди.

Конкурс (змагання) має право оголосити фізична або юри дична особа (засновник конкурсу). Конкурс оголошується пуб лічно через засоби масової інформації. Оголошення про конкурс може бути зроблено іншим чином. Засновник конкурсу має пра во запросити до участі в ньому персональних учасників (закри тий конкурс).

Переможцем конкурсу є особа, яка досягла найкращого ре­зультату. Переможець конкурсу визначається в порядку, вста­новленому засновником конкурсу. Результати конкурсу оголо­шуються в тому ж порядку, в якому його було оголошено.

10.2. Вчинення дій в майнових інтересах іншої особи без її доручення

Якщо майновим інтересам іншої особи загрожує небезпека настання невигідних для неї майнових наслідків, особа має пра­во без доручення вчинити дії, спрямовані на їх попередження, усунення або зменшення. Особа, яка вчинила дії в майнових інтересах іншої особи без її доручення, зобов'язана при першій нагоді повідомити її про свої дії. Якщо ці дії будуть схвалені іншою особою, надалі до відносин сторін застосовуються поло­ження про відповідний договір.

Якщо особа, яка розпочала дії в майнових інтересах іншої особи без її доручення, не має можливості повідомити про свої дії цю особу, вона зобов'язана вжити усіх залежних від неї за­ходів щодо попередження, усунення або зменшення невигідних майнових наслідків для іншої особи. Особа, яка вчиняє дії в май­нових інтересах іншої особи без її доручення, зобов'язана взяти на себе всі обов'язки, пов'язані із вчиненням цих дій, зокрема обов'язки щодо вчинених правочинів.

10.3. Рятування здоров'я та життя фізичної особи, майна фізичної або юридичної особи

Шкода, завдана особі, яка без відповідних повноважень ря­тувала здоров'я та життя фізичної особи від реальної загрози для неї, відшкодовується державою у повному обсязі. Шкода, завдана каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю фізичної особи, яка без відповідних повноважень рятувала від реальної загрози майно іншої особи, яке має істотну цінність, відшкодовується державою в повному обсязі.

Шкода, завдана майну особи, яка без відповідних повнова­жень рятувала від реальної загрози майно іншої особи, яке має істотну цінність, відшкодовується власником (володільцем) цього майна з урахуванням його матеріального становища.

10.4. Створення загрози життю, здоров'ю, майну фізичної особи або майну юридичної особи

Фізична особа, життю, здоров'ю або майну якої загрожує небезпека, а також юридична особа, майну якої загрожує небез­пека, мають право вимагати її усунення від того, хто її створює. У разі неусунення загрози життю, здоров'ю, майну фізичної осо­би або майну юридичної особи заінтересована особа має право вимагати:

—вжиття невідкладних заходів щодо усунення загрози;

—відшкодування завданої шкоди;
заборони діяльності, яка створює загрозу.

10.5. Відшкодування шкоди

Майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала.

Особа, яка завдала шкоди, звільняється від її відшкодуван­ня, якщо вона доведе, що шкоди завдано не з її вини.

Моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі непра­вомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини. Моральна шкода відшкодовується незалежно від вини органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого са­моврядування, фізичної або юридичної особи, яка її завдала:

а) якщо шкоди завдано каліцтвом, іншим ушкодженням здо­ров'я або смертю фізичної особи внаслідок дії джерела підви­щеної небезпеки;

б)    якщо шкоди завдано фізичній особі внаслідок її незакон­ного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування як запобіжного за­ходу тримання під вартою або підписки про невиїзд, незакон­ного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту або виправних робіт;

в) в інших випадках, встановлених законом.

Шкода, завдана особою при здійсненні нею права на самоза­хист від протиправних посягань, у тому числі у стані необхідної оборони, якщо при цьому не були перевищені її межі, не відшко­довується. Якщо у разі здійснення особою права на самозахист вона завдала шкоди іншій особі, ця шкода має бути відшкодова­на особою, яка її завдала. Якщо такої шкоди завдано способами самозахисту, які не заборонені законом та не суперечать мораль­ним засадам суспільства, вона відшкодовується особою, яка вчи­нила протиправну дію.

Шкода, завдана особі у зв'язку із вчиненням дій, спрямова­них на усунення небезпеки, що загрожувала цивільним правам чи інтересам іншої фізичної або юридичної особи, якщо цю не­безпеку за даних умов не можна було усунути іншими засобами (крайня необхідність), відшкодовується особою, яка її завдала. Особа, яка відшкодувала шкоду, має право пред'явити зворот­ну вимогу до особи, в інтересах якої вона діяла.

Шкода, завдана малолітньою особою (яка не досягла чотир­надцяти років), відшкодовується її батьками (усиновлювачами) або опікуном чи іншою фізичною особою, яка на правових підставах здійснює виховання малолітньої особи, — якщо вони не доведуть, що шкода не є наслідком несумлінного здійснення або ухилення ними від здійснення виховання та нагляду за ма­лолітньою особою. Якщо малолітня особа завдала шкоди під час перебування під наглядом навчального закладу, закладу охорони здоров'я чи іншого закладу, що зобов'язаний здійснювати нагляд за нею, а також під наглядом особи, яка здійснює нагляд за малолітньою особою на підставі договору, ці заклади та осо­ба зобов'язані відшкодувати шкоду, якщо вони не доведуть, що шкоди було завдано не з їхньої вини

Неповнолітня особа (у віці від чотирнадцяти до вісімнадця­ти років) відповідає за завдану нею шкоду самостійно на загаль­них підставах. У разі відсутності у неповнолітньої особи майна, достатнього для відшкодування завданої нею шкоди, ця шкода відшкодовується в частці, якої не вистачає, або в повному об­сязі її батьками (усиновлювачами) або піклувальником, якщо вони не доведуть, що шкоди було завдано не з їхньої вини. Якщо неповнолітня особа перебувала у закладі, який за законом здійснює щодо неї функції піклувальника, цей заклад зобов'я­заний відшкодувати шкоду в частці, якої не вистачає, або в по­вному обсязі, якщо він не доведе, що шкоди було завдано не з його вини

Шкода, завдана недієздатною фізичною особою, відшкодо­вується опікуном або закладом, який зобов'язаний здійснюва­ти нагляд за нею, якщо він не доведе, що шкода була завдана не з його вини. Обов'язок цих осіб відшкодувати шкоду, завдану недієздатною фізичною особою, не припиняється в разі понов­лення її цивільної дієздатності.

Шкода, завдана фізичною особою, яка в момент її завдання не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними, не відшкодовується. З урахуванням матеріального становища по­терпілого та особи, яка завдала шкоди, суд може постановити рішення про відшкодування нею цієї шкоди частково або в повно­му обсязі. Якщо фізична особа, яка завдала шкоди, сама довела себе до стану, в якому вона не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними в результаті вживання нею спиртних на­поїв, наркотичних засобів, токсичних речовин тощо, шкода, завда­на нею, відшкодовується на загальних підставах.

Джерелом підвищеної небезпеки є діяльність, пов'язана з використанням, зберіганням або утриманням транспортних за­собів, механізмів та обладнання, використанням, зберіганням хімічних, радіоактивних, вибухо- і вогненебезпечних та інших речовин, утриманням диких звірів, службових собак та собак бійцівських порід тощо, що створює підвищену небезпеку для особи, яка цю діяльність здійснює, та інших осіб. Шкода, завда­на джерелом підвищеної небезпеки, відшкодовується особою, яка на відповідній правовій підставі (право власності, інше ре­чове право, договір підряду, оренди тощо) володіє транспорт­ним засобом, механізмом, іншим об'єктом, використання, збері­гання або утримання якого створює підвищену небезпеку. Осо­ба, яка неправомірно заволоділа транспортним засобом, механізмом, іншим об'єктом, завдала шкоди діяльністю щодо його використання, зберігання або утримання, зобов'язана відшкодувати її на загальних підставах.

Шкода, завдана внаслідок взаємодії кількох джерел підвище­ної небезпеки, відшкодовується на загальних підставах, а саме:

а) шкода, завдана одній особі з вини іншої особи, відшкодо­вується винною особою;

б) за наявності вини лише особи, якій завдано шкоди, вона їй не відшкодовується;

в) за наявності вини всіх осіб, діяльністю яких було завдано шкоди, розмір відшкодування визначається у відповідній частці
залежно від обставин, що мають істотне значення.

Якщо внаслідок взаємодії джерел підвищеної небезпеки було завдано шкоди іншим особам, особи, які спільно завдали шко­ди, зобов'язані її відшкодувати незалежно від їхньої вини.

10.6. Набуття, збереження майна без достатньої правової підстави

Особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (без­підставно набуте майно), зобов'язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов'язана повернути майно і тоді, коли підста­ва, на якій воно було набуте, згодом відпала.

§ 11. Спадкове право

Спадкуванням є перехід прав та обов'язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спад­коємців). Спадкування здійснюється за заповітом або за законом.

До складу спадщини входять усі права та обов'язки, що на­лежали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не при­пинилися внаслідок його смерті.

Спадщина відкривається внаслідок смерті особи або оголо­шення її померлою. Часом відкриття спадщини є день смерті особи або день, з якого вона оголошується померлою. Якщо про­тягом однієї доби померли особи, які могли б спадкувати одна після одної, спадщина відкривається одночасно і окремо щодо кожної з них. Якщо кілька осіб, які могли б спадкувати одна після одної, померли під час спільної для них небезпеки (стихій­ного лиха, аварії, катастрофи тощо), припускається, що вони померли одночасно. У цьому випадку спадщина відкривається одночасно і окремо щодо кожної з цих осіб.

Місцем відкриття спадщини є останнє місце проживання спадкодавця. Якщо місце проживання спадкодавця невідоме, місцем відкриття спадщини є місцезнаходження нерухомого майна або основної його частини, а за відсутності нерухомого майна — місцезнаходження основної частини рухомого майна.

Спадкоємцями за заповітом і за законом можуть бути фізичні особи, які є живими на час відкриття спадщини, а також особи, які були зачаті за життя спадкодавця і народжені живими після відкриття спадщини. Спадкоємцями за заповітом можуть бути юридичні особи та інші учасники цивільних відносин.

Право на спадкування мають особи, визначені у заповіті. У разі відсутності заповіту, визнання його недійсним, неприйнят­тя спадщини або відмови від її прийняття спадкоємцями за за­повітом, а також у разі неохоплення заповітом усієї спадщини право на спадкування за законом одержують право на спадку­вання почергово. Кожна наступна черга спадкоємців за законом одержує право на спадкування у разі відсутності спадкоємців попередньої черги, усунення їх від права на спадкування, не­прийняття ними спадщини або відмови від її прийняття:

—у першу чергу право на спадкування за законом мають діти спадкодавця, у тому числі зачаті за життя спадкодавця та на­
роджені після його смерті, той з подружжя, який його пережив, та батьки;

—у другу чергу право на спадкування за законом мають рідні брати та сестри спадкодавця, його баба та дід як з боку батька,
так і з боку матері;

—у третю чергу право на спадкування за законом мають рідні дядько та тітка спадкодавця;

—у четверту чергу право на спадкування за законом мають особи, які проживали зі спадкодавцем однією сім'єю не менш як п'ять років до часу відкриття спадщини;

—у п'яту чергу право на спадкування за законом мають інші родичі спадкодавця до шостого ступеня споріднення включно, причому родичі ближчого ступеня споріднення усувають від права спадкування родичів подальшого ступеня споріднення.

Ступінь споріднення визначається за числом народжень, що віддаляють родича від спадкодавця. Народження самого спад­кодавця не входить до цього числа.

Заповітом є особисте розпорядження фізичної особи на ви­падок своєї смерті. Право на заповіт має фізична особа з повною цивільною дієздатністю. Право на заповіт здійснюється особи­сто. Вчинення заповіту через представника не допускається. Заповідач може призначити своїми спадкоємцями одну або кілька фізичних осіб, незалежно від наявності у нього з цими особами сімейних, родинних відносин, а також інших учасників цивільних відносин.

Заповідач не може позбавити права на спадкування осіб, які мають право на обов'язкову частку у спадщині. Чинність запові­ту щодо осіб, які мають право на обов'язкову частку у спадщині, встановлюється на час відкриття спадщини.

Право на обов'язкову частку у спадщині мають: неповнолітні, повнолітні непрацездатні діти спадкодавця, непрацездатна вдова (вдівець) та непрацездатні батьки спадкують, незалежно від змісту заповіту, половину частки, яка належала б кожному з них у разі спадкування за законом (обов'язкова частка). Розмір обо­в'язкової частки у спадщині може бути зменшений судом з ура­хуванням відносин між цими спадкоємцями та спадкодавцем, а також інших обставин, які мають істотне значення. До обов'яз­кової частки у спадщині зараховується вартість речей звичай­ної домашньої обстановки та вжитку, вартість заповідального відказу, встановленого на користь особи, яка має право на обо­в'язкову частку, а також вартість інших речей та майнових прав, які перейшли до неї як до спадкоємця.

Нотаріус, інша посадова, службова особа, яка посвідчує за­повіт, свідки, а також фізична особа, яка підписує заповіт замість заповідача, не мають права до відкриття спадщини розголошу­вати відомості щодо факту складення заповіту, його змісту, ска­сування або зміни заповіту. Заповіт, складений особою, яка не мала на це права, а також заповіт, складений з порушенням ви­мог щодо його форми та посвідчення, є нікчемним.

Онуки, правнуки спадкодавця спадкують ту частку спадщи­ни, яка належала б за законом їхнім матері, батькові, бабі, дідові, якби вони були живими на час відкриття спадщини. Прабаба, прадід спадкують ту частку спадщини, яка б належала за зако­ном їхнім дітям (бабі, дідові спадкодавця), якби вони були жи­вими на час відкриття спадщини. Племінники спадкодавця спад­кують ту частку спадщини, яка належала б за законом їхнім ма­тері, батькові (сестрі, братові спадкодавця), якби вони були живими на час відкриття спадщини.

Двоюрідні брати та сестри спадкодавця спадкують ту частку спадщини, яка належала б за законом їхнім матері, батькові (тітці, дядькові спадкодавця), якби вони були живими на час відкриття спадщини.

Спадкоємець за заповітом чи за законом має право прийня­ти спадщину або не прийняти її. Не допускається прийняття спадщини з умовою чи із застереженням.

Спадкоємець, який бажає прийняти спадщину, але на час відкриття спадщини не проживав постійно із спадкодавцем, має подати до нотаріальної контори заяву про прийняття спадщи­ни. Спадкоємець, який прийняв спадщину, може одержати свідоцтво про право на спадщину. Якщо спадщину прийняли кілька спадкоємців, свідоцтво про право на спадщину видаєть­ся кожному з них із визначенням імені та часток у спадщині інших спадкоємців.

Для прийняття спадщини встановлюється строк у шість місяців, який починається з часу відкриття спадщини. Якщо протягом шести місяців з часу відкриття спадщини відказоодер-жувач не відмовився від заповідального відказу, вважається, що він його прийняв.

У разі відсутності спадкоємців за заповітом і за законом, усу­нення їх від права на спадкування, неприйняття ними спадщи­ни, а також відмови від її прийняття суд визнає спадщину віду-мерлою за заявою відповідного органу місцевого самоврядування за місцем відкриття спадщини. Заява про визнання спадщи­ни відумерлою подається після спливу одного року з часу відкриття спадщини. Спадщина, визнана судом відумерлою, пе­реходить у власність територіальної громади за місцем відкрит­тя спадщини.

Запитання та завдання

для самостійної перевірки знань

1. Дайте загальну характеристику цивільного права та його джерел.

3. Визначте суб'єкти та об'єкти цивільних правовідносин.

4. Якими особливостями відрізняються фізичні особи як суб'єк­ ти цивільних правовідносин?

5. Якими особливостями відрізняються юридичні особи як суб'єкти цивільних правовідносин?

6. Що виступає об'єктами цивільних правовідносин ?

7. Дайте визначення правочину та визначте, які види правочинів існують.

8. Які умови дійсності правочину Вам відомі?

9. Які складові становлять зміст права власності?

*10. Порівняйте цивільну правоздатність та цивільну діє­здатність.

*11. Порівняйте фізичну особу та юридичну особу.

12. Хто є суб'єктами права власності?

**13. Як Ви вважаєте, яке значення конституційного принципу рівноправності всіх суб'єктів права власності в Україні?

14. Назвіть підстави виникнення права власності.

**15. Як момент виникнення права власності залежить від спо­собу виникнення права власності?

16. Які Вам відомі способи захисту права власності?

*17. Порівняйте віндикаційний та негаторний позови

18. Хто є суб'єктами права інтелектуальної власності ?

19. Які Вам відомі підстави виникнення зобов'язань?

20. Які Вам відомі види заміни сторін у зобов'язаннях'³

21. Які Ви знаєте способи припинення зобов'язань?

*22. Що таке порушення зобов'язання?Які правові наї чігіки на стають у випадку порушення зобов'язання?

23 Дайте визначення терміну «договір» Розкрийте зміст термінів «публічний договір» та «договір приєднання»

24 Назвіть істотні умови договору.

25 Що таке оферта і акцепт?

*26. Заповніть таблицю.

*27 У чому полягають особливості позадоговірних зобов'язань?

28 Що таке цивільно-правова відповідальність і які її особли­вості?

29 Що таке спадкування?Хто може бути спадкодавцем і спад­коємцем ^?

30 Охарактеризуйте способи спадкування?

31 Що таке обоє 'язкова частка у спадщині і хто має на неї право ?
*

32 Порівняйте спадкування за законом і спадкування за заповітом