§ 10. Конституційні права, свободи та обов'язки громадян України, гарантії їх дотримання

Питання прав і свобод людини і громадянина нині є найваж­ливішою проблемою внутрішньої та зовнішньої політики всіх дер -жав світової співдружності. Саме стан справ у сфері забезпе­чення прав і свобод особи, їх практичної реалізації є тим кри­терієм, за яким оцінюється рівень демократичного розвитку будь-якої держави й суспільства в цілому

На українських теренах питання прав людини та їх захисту порушувалися ще в Конституції Пилипа Орлика 1710 р.¹

Остаточне становлення прав людини і громадянина як абсо­лютної соціальної цінності пов'язане з поваленням феодалізму й проголошенням за часів буржуазних революцій свободи лю­дини. У Декларації незалежності США 1776 p. підкреслено: «Ми вважаємо за очевидне такі істини: усі люди створені рівними і всі вони обдаровані своїм Творцем деякими невідчужуваними правами, до яких належать: життя, свобода і прагнення до щас тя. Для забезпечення цих прав засновані серед людей уряди, що запозичують свою справедливу владу за згодою тих, ким вони керують». У Декларації прав людини і громадянина, прийнятій у Франції 1789 p., проголошувалося: «1. Люди народжуються і зостаються вільними та рівними в правах. 2. Мету кожного дер­жавного союзу становить забезпечення природних і невідчужу-ваних прав людини. Такими є свобода, власність, безпека і опір пригнобленню».

Свобода людини — вихідне поняття у проблемі прав людини і громадянина. Розрізняють природні права людини, тобто пов'язані із самим її існуванням і розвитком, і набуті, що в ос­новному характеризують соціально-політичний статус людини і громадянина (інститут громадянства, право на участь у вирішенні державних справ тощо). Звісна річ, що за відсутності у людини свободи вона не може володіти і реально користува­тися своїми правами. Саме свобода створює умови для реаль­ного набуття прав та їх реалізації. З іншого боку, права людини закріплюють і конкретизують можливість діяти у межах, уста­новлених її правовим статусом.

Свободу людини визначають певні ознаки. Так, люди є вільними від народження, ніхто не має права порушувати їхні природні права. До того ж, у демократичному суспільстві саме держава є головним гарантом свободи людини. За обсягом по­няття «свобода людини» повно відображає принцип, закладе­ний у ст. 19 Конституції України, згідно з яким людина має право робити все, за винятком того, що прямо заборонено чинним за­конодавством. Свободу людини характеризує й принцип рівних правових можливостей, правового сприяння і правової охоро­ни, що його закріплюють демократичні конституції, у тому числі й Конституція України. Водночас свобода людини як об'єктив­на реальність виходить за межі, врегульовані правом, і має ви­токи в системі інших соціальних норм, що панують у демокра­тичному суспільстві. Слід пам'ятати, що поняття «свобода» може мати неоднакове тлумачення, оскільки, з одного боку, сво­бода характеризує загальний стан людини, її соціальний статус, а з іншого — конкретизується в можливості вчиняти ті або інші конкретні дії в межах, наданих людині мораллю і правом. Можливості, що надаються нормами чинного права, визнача­ються як суб'єктивні права людини.

Теорія права і правова практика розрізняють поняття «пра­ва людини» і «права громадянина». У першому випадку йдеть­ся про права, пов'язані із самою людською істотою, її існуванням і розвитком. Людина (як суб'єкт прав і свобод) тут виступає переважно як фізична особа. За Конституцією України, до цьо­го виду прав належать право на життя (ст. 27), право на повагу до гідності людини (ст. 28), право на свободу та особисту недоторканність (ст. 29), право на невтручання в особисте і сімейне життя (ст. 32) тощо.

Щодо прав громадянина, то вони зумовлені сферою відносин людини з суспільством, державою, їхніми інституціями. Основу цього виду прав становить належність людини до держави, громадянином якої вона є.

Права людини порівняно з правами громадянина пріоритетні. Адже права людини поширюються на всіх людей, які прожива­ють у тій або іншій державі, а права громадянина — лише на тих осіб, які є громадянами певної країни. Прикладом прав грома­дянина, закріплених Конституцією України, є право на свободу об'єднання в політичні партії та громадські організації (ст 36), право брати участь в управлінні державними справами (ст 38), право на проведення зборів, мітингів, походів, демонстрацій (ст. 39), право на соціальний захист (ст. 46) тощо.

Говорячи про права людини і громадянина, слід зважати на те, що таке їх розмежування не має абсолютного значення, оскільки за згодою між державами деякі громадянські права можуть бути поширені на громадян іншої держави — суб'єктів укладених між державами договорів.

Сучасне міжнародне співтовариство приділяє значну увагу розвитку та забезпеченню прав людини. Ці процеси набули особ­ливої інтенсивності після Другої світової війни. Цьому сприя­ли загальна демократизація міжнародних відносин, створення Організації Об'єднаних Націй, інших демократичних міжнарод­них інституцій.

Демократизацію процесу, пов'язаного з проголошенням і захи­стом прав людини, значно прискорило прийняття низки міжнарод­них документів щодо закріплення, правової регламентації та роз­роблення механізму міжнародного захисту прав людини у дер­жавах, які підписали відповідні міжнародні документи.

Серед найважливіших загальних документів, з якими пов­ністю узгоджуються положення Конституції України, Загаль­на декларація прав людини (1948 p.), Міжнародний договір про громадянські та політичні права (1966 p.), Міжнародний договір про економічні, соціальні та культурні права (1966 p.), Євро­пейська конвенція про захист прав і фундаментальних свобод людини з протоколами (1950 p.), Європейський соціальний ста­тут (1961 p.), Підсумковий акт Наради з питань безпеки та співробітництва в Європі (1975 p.), Підсумковий документ Віденської зустрічі представників держав-учасниць Наради з питань безпеки та співробітництва в Європі (1989 p.), Документ Копенгагенської наради-конференції з людського виміру НБСЄ (1990 р.) та ін.

Отже, відповідно до Конституції України, основне право гро­мадянина — це його можливість здійснювати певні дії для задо­волення своїх життєво важливих матеріальних і духовних інтересів, установлених державою і закріплених у Конституції та інших нормативно-правових актах.

У Конституції України (переважно в розділі II) визначено такі групи основних прав: громадянські, політичні, економічні, соціальні, екологічні, культурні, сімейні.

Громадянські права — це можливості людей, що характери­зують їхнє фізичне та біологічне існування, задоволення матеріальних, духовних і деяких інших потреб.

Сюди відносять такі суб'єктивні права: на життя; на недоторканність особи, житла, на таємницю листування, теле­фонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції; на вибір місця проживання, свободу пересування, на вільне залишення території України та повернення будь-коли в Україну; на сво­боду власної думки і слова, на вільне виявлення своїх поглядів і переконань; вільно збирати, зберігати, використовувати й по­ширювати інформацію усно, письмово та в інший спосіб на свій вибір; на свободу світогляду, віросповідання тощо.

Політичні права — це можливості людини і громадянина бра­ти участь у громадському та державному житті, вносити про­позиції про поліпшення роботи державних органів, їхніх служ­бових осіб та об'єднань громадян, критикувати вади в роботі, безпосередньо брати участь у різних об'єднаннях громадян.

До цієї групи відносять такі права: брати участь в управлінні державними та громадськими справами, користуватися рівним правом доступу до державної служби, а також служби в органах місцевого самоврядування; обговорювати, приймати закони й виносити рішення загальнодержавного та місцевого значення, беручи участь у всеукраїнському та місцевих референдумах; надсилати індивідуальні або колективні письмові звернення чи особисто звертатися до державних органів, органів місцевого самоврядування та їхніх посадових осіб; утворювати об'єднан­ня громадян (політичні партії, громадські організації) та брати участь у їхній роботі; збиратися мирно, без зброї та проводити збори, мітинги, походи й демонстрації, про що завчасно сповіщати органи виконавчої влади чи органи місцевого само­врядування; вибирати й бути обраним до державних органів та органів місцевого самоврядування; мати громадянство.

Економічні права — це можливості людини і громадянина, що характеризують їхню участь у виробленні матеріальних благ. До них відносять: право на приватну власність (індивідуальну та колективну); право на працю і вибір професії та роду трудової діяльності; можливість вибору роду занять і роботи за покли­канням; право на професійну підготовку і перепідготовку; пра­во на справедливу оплату праці; право на страйк; право на відпочинок тощо.

Соціальні права — це можливості людини і громадянина із за­безпечення належних соціальних умов життя. Це право на охо­рону здоров'я; право на житло; право на матеріальне забезпечен­ня у старості, в разі хвороби, повної або часткової втрати працездатності, втрати годувальника та ін.; право на достатній життєвий рівень для себе і своєї сім'ї (харчування, одяг, житло).

Екологічні права — це права людини і громадянина на без­печне екологічне середовище. Тобто це право на безпечне для життя і здоров'я довкілля; на відшкодування завданої порушен­ням цього права шкоди тощо.

Культурні права — це можливості доступу людини до духов­них цінностей свого народу (нації) та всього людства. Це право на освіту; право на користування досягненнями вітчизняної та світової культури; право на свободу наукової, технічної та ху­дожньої творчості; право на захист інтелектуальної власності; право на використання результатів інтелектуальної, творчої діяльності тощо.

Сімейні права — це можливості людини і громадянина вільно розпоряджатися собою в сімейних правовідносинах. Це озна­чає: право на невтручання в особисте й сімейне життя; право на добровільне одруження, рівні права та обов'язки у шлюбі та сім'ї; право на державну охорону сім'ї, материнства, батьківства і ди­тинства; право на рівність дітей незалежно від походження чи народження у шлюбі або поза шлюбом.

Основні права громадян нерозривно пов'язані з їхніми обо­в'язками. Основний обов'язок громадянина — це встановлені Конституцією держави вид і міра його необхідної обов'язкової поведінки. Щоб людина могла успішно реалізувати свої права, отримувати від суспільства певні матеріальні та духовні блага, вона повинна виконувати покладені на неї обов'язки, віддавати суспільству свою працю, свої зусилля, піклуватися про державні та громадські справи.

Конституційні права, свободи та обов'язки разом із конститу­ційними принципами та гарантіями утворюють основи право­вого становища громадян, або конституційний статус особистос­ті в Україні. Становище, статус громадян України визначають ся не лише їх правами, а й обов'язками перед державою, іншими громадянами та організаціями.

Основні обов'язки громадян закріплює Конституція Украї­ни. Умовно їх можна класифікувати за групами. У сфері еко­номічного й соціального життя це обов'язки сплачувати подат­ки і збори, подавати декларації про свій майновий стан і дохо­ди, зберігати природу й охороняти її багатства. У царині культурної діяльності громадяни несуть обов'язки з охорони історичних пам'яток та інших культурних цінностей, повинні відшкодовувати завдані ними збитки.

До обов'язків у сфері суспільно-політичного життя належать обов'язки додержуватися Конституції та законів України; оберігати інтереси держави і сприяти зміцненню її могутності й авторитету; захищати Батьківщину, служити у Збройних Си­лах України; поважати національну гідність інших громадян. У царині особистої та індивідуальної свободи серед обов'язків гро­мадян України необхідність поважати права та законні інтереси інших осіб.

Прийняття нової Конституції — це надзвичайно важливий, але частковий крок. Водночас з її прийняттям необхідно ство­рити механізм реалізації Основного Закону, зокрема й щодо практичного втілення передбачених ним прав, свобод і обов'язків. Під таким механізмом слід розуміти всю сукупність різних гарантій і дій, відповідний процес, завдяки якому грома­дяни, що мають певне право, свободу чи обов'язок, реально до­сягають цілей, інтересів, благ, передбачених нормою Консти­туції.

З цього визначення випливає, що механізм реалізації прав, свобод і обов'язків людини і громадянина — це категорія надзвичайно об'ємна й широка в тому розумінні, що вона охоплює не тільки юридичні, а й політичні, економічні, ідеологічні та інші явища.

Так, на нашу думку, потверджену юридичною наукою, механізм реалізації прав, свобод і обов'язків складається, передусім, з гарантій забезпечення прав, свобод і обов'язків людини і громадянина. Вказані гарантії — це відповідні умови й засоби, що сприяють реалізації кожною людиною і громадяни­ном прав, свобод і обов'язків, закріплених Конституцією Украї­ни. Вони диференціюються на особисті, політичні, економічні, ідеологічні та юридичні.

Особисті гарантії — це власні можливості людини і грома­дянина щодо захисту його прав, свобод, законних інтересів і обов'язків. До них відносять:

-   право на захист передбачених законом можливостей лю­дини і громадянина в суді, в Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, в міжнародних судах чи відповідних міжнародних організаціях;

-   право на відшкодування матеріальних і моральних збитків, заподіяних державними органами, органами місцевого самовря­дування та їхніми посадовими особами;

-   право знати свої права та обов'язки;

-   право на правову допомогу;

-   право не виконувати явно злочинні накази;

-   право на індивідуальну юридичну відповідальність і тільки за провину;

-   право відповідати тільки за діяння, скоєні в часі та просторі дії нормативно-правового акта;

-   право не нести відповідальності за відмову свідчити або давати пояснення щодо себе, членів сім'ї чи близьких родичів, коло яких визначене законом;

-   право засудженого користуватися всіма правами людини і громадянина за винятком обмежень, визначених законом і вста­новлених вироком суду.

Під політичними гарантіями слід розуміти політичний плюралізм і свободу політичної діяльності, що не заборонена законодавством і передбачена ст. 15 Конституції України, ре­альне визнання народу єдиним джерелом влади і здійснення державної влади на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу й судову, відповідно до статей 5 і 6 Конституції України, обме­ження діяльності ультрарадикальних політичних організацій (ст. 37) тощо.

Найголовнішими економічними гарантіями слід вважати: конституційні положення про рівність усіх форм власності та їх захист державою (ст. 13); справедливість і неупередженість розподілу суспільного багатства (ст. 95); гарантування приват­ної власності (ст. 41) тощо.

До ідеологічних гарантій у більшості випадків відносять: ідеологічну багатоманітність суспільного життя, відсутність державної (обов'язкової) ідеології та цензури (ст. 15); забезпе­чення вільного розвитку мов (ст. 10); сприяння «консолідації та розвитку української нації, її історичної свідомості, традицій і культури, а також розвитку етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності всіх корінних народів і національних меншин України» (ст. 11).

Юридичні гарантії — це державно-правові засоби, що забез­печують здійснення та охорону прав, свобод і обов'язків люди­ни і громадянина. Саме вони найбільшою мірою і складають механізм реалізації прав і свобод людини і громадянина, еле­ментами якого є:

-    юридичне закріплення гарантій прав і свобод. Так, Кон­ституція України у ст. 21 визначила: «Права і свободи людини є невідчужуваними та непорушними», а в ст. 22 вказано, що вони не можуть бути скасовані, а «при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод»;

-    створення широкої системи охорони й захисту державою прав і свобод, яка забезпечувала б їхнє реальне використання та надійний захист від будь-яких посягань. Це вбачається у конституційних положеннях про те, що «права і свободи люди­ни і громадянина захищаються судом», «кожен має право звер­татися за захистом своїх прав до Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини», використовувати для цього всі національні засоби, а також «... звертатися за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних судових установ чи до відповідних органів міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна» (ст. 55). Завдана громадянинові матеріальна чи моральна шкода має обов'язково відшкодову­ватися (ст. 56);

-   розвиток суспільно-політичної активності громадян, фор­мування свідомого ставлення до використання прав і свобод,підвищення рівня правової культури. Першочерговим напря­мом діяльності в цьому аспекті є необхідність навчити грома­дян України боронити й захищати свої права. Саме тому Конституція України (ст. 55) надає право будь-якими, не забо­роненими законом, засобами захищати свої права і свободи від
порушень і протиправних посягань, а ст. 57 гарантує право зна­ти свої права, свободи та обов'язки, вважає нечинними закони та інші нормативно-правові акти, що визначають права та обо­в'язки громадян, але не доведені до відома населення;

-   активізація діяльності об'єднань громадян, які сприяють охороні й захисту прав і свобод. Вказане положення зафіксоване у ст. 59 Конституції, яка проголошує, що кожен має право на правову допомогу. У випадках, передбачених законом, ця допо­мога надається безоплатно. Для здійснення правової допомоги в Україні діє адвокатура. Певна річ, функції захисту прав, сво­бод і обов'язків людини й громадянина покладаються не тільки на адвокатуру. Відповідні повноваження у цій сфері мають органи прокуратури, суду, СБУ, внутрішніх справ тощо. З формуванням в Україні громадянського суспільства зростає кількість недержавних правозахисних органів, якісно поліпшується їхня діяльність;

-   державний і громадський контроль за станом забезпечен­ня прав, свобод і обов'язків. Державний контроль у вказаній сфері покладається майже на всі державні органи. Так,відповідно до ст. 102 Конституції, Президент України проголо­шується гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності, додержання Конституції, прав і свобод людини і гро­мадянина, а ст. 116 Конституції вказує, що Кабінет Міністрів
України «...вживає заходів щодо забезпечення прав і свобод людини і громадянина».

Громадський контроль покладається і може здійснюватися політичними партіями, масовими демократичними об'єднання­ми, засобами масової інформації, органами місцевого самовря­дування.

Конституція України створила принципово нову та якіснішу модель механізму реалізації прав, свобод і обов'язків людини і громадянина, але цей процес ніколи не може вважатися закінченим.

Оцінюючи в цілому комплекс прав, свобод і обов'язків лю¹ дини і громадянина України, переконуємося, що він відповідає положенням Міжнародного пакту про економічні, соціальні та культурні права, Міжнародного пакту про громадянські та політичні права і Факультативного протоколу до Міжнародного пакту про громадянські та політичні права, що ратифіковані Україною. Цей комплекс значною мірою узгоджується і з Євро­пейською конвенцією про захист прав і основних свобод люди­ни та протоколами №№ 2, 3, 8 і 11 до цієї Конвенції, що рати­фіковані Україною.

Усе вищевикладене дає підстави стверджувати, що в Україні на основі прийнятої Конституції повинна відбутися перебудо­ва всієї правової системи, і орієнтиром такої реформи мають стати права, свободи та обов'язки людини і громадянина, про­цес їх реального забезпечення і здійснення. Держава з усіма її владними органами повинна стати головним гарантом забезпе­чення цих прав, свобод та обов'язків, а водночас сама має ре­формуватись, оскільки побудову правової держави слід розпо­чинати із забезпечення прав людини і громадянина.

Права, свободи, законні інтереси та обов'язки громадян рег­ламентуються й іншими нормативно-правовими актами. До них слід віднести, зокрема, Закон України «Про об'єднання грома­дян» від 16 червня 1992 р., що складається з шести розділів (34 статей). Право громадян на об'єднання є невід'ємним правом людини, закріпленим Загальною декларацією прав людини і гарантованим Конституцією та законами України.

Розділ І. Загальні положення. Об'єднанням громадян є добровільне громадське формування, створене на основі єдності інтересів для спільної реалізації громадянами своїх прав і сво­бод. Об'єднанням громадян відповідно до цього Закону виз­нається політична партія або громадська організація.

Політичною партією є об'єднання громадян-прихильників певної загальнонаціональної програми суспільного розвитку, які мають головною метою участь у виробленні державної політики, формуванні органів влади, місцевого самоврядування і представ­ництво в їхньому складі.

Громадською організацією є об'єднання громадян для задо­волення та захисту їхніх законних соціальних, економічних, творчих та інших спільних інтересів.

Не підлягають легалізації, а діяльність легалізованих об'єд­нань громадян забороняється у судовому порядку, коли їхньою метою є: зміна способом насильства конституційного ладу; підрив безпеки держави; пропаганда війни, насильства; розпа­лювання національної та релігійної ворожнечі; створення неза­конних воєнізованих формувань; обмеження загальновизнаних прав людини.

Розділ ІІ. Засади діяльності та статус об'єднань громадян.

Розділ ІІІ. Порядок створення та припинення діяльності об'єднань громадян.

Розділ IV. Права об'єднань громадян, господарська та інша комерційна діяльність.

Розділ V. Нагляд і контроль за діяльністю об'єднань грома­дян. Відповідальність за порушення законодавства.

Розділ VI. Міжнародні зв'язки об'єднань громадян. Міжнарод­ні об'єднання громадян.

Закон України «Про свободу совісті та релігійні організації* від 23 квітня 1991 р. складається з шести розділів (32 статей).

Розділ І. Загальні положення. У них проголошується, що зав­даннями цього Закону є гарантування права на свободу совісті; забезпечення соціальної справедливості, рівності, захисту прав і законних інтересів громадян незалежно від ставлення до релігії; визначення взаємних обов'язків держави і релігійних організа­цій тощо.

Розділ II. Релігійні організації. Релігійними організаціями в Україні є релігійні громади, управління і центри, монастирі, релігійні братства, місіонерські товариства, духовні навчальні заклади, а також об'єднання, що складаються з вищезазначених релігійних організацій. Релігійні організації репрезентуються своїми центрами (управліннями).

Розділ III. Майновий стан релігійних організацій. У власності релігійних організацій можуть бути будівлі, предмети культу, об'єкти виробничого, соціального та добродійного призначення, транспорт, кошти та інше майно, необхідне для забезпечен­ня їхньої діяльності.

Розділ IV. Права релігійних організацій. Права релігійних організацій та громадян нерозривно пов'язані зі свободою віросповідання.

Розділ V Трудова діяльність у релігійних організаціях та на їхніх підприємствах. На громадян, які працюють у релігійних організаціях, поширюється законодавство про працю, соціальне забезпечення і страхування нарівні з робітниками та службов­цями державних і громадських підприємств, установ і орга­нізацій.

Розділ VI. Державні органи і релігійні організації. Держав­ний контроль за додержанням законодавства про свободу совісті та релігійні організації здійснюють місцеві державні адміні­страції і місцеві виконавчі комітети.

Державний орган України у справах релігій покликаний за­безпечувати проведення державної політики щодо релігій і Церкви¹

Закон України «Про освіту» від 23 березня 1996 р. складаєть­ся з семи розділів (66 статей). Метою освіти є всебічний розви­ток людини як особистості та найвищої цінності суспільства, а сама освіта розглядається як основа інтелектуального, культур­ного, духовного, соціального, економічного розвитку суспільства та держави.

Розділ І. Загальні положення. Право громадян на освіту за­безпечується: розгалуженою мережею закладів освіти, заснова­них на різних формах власності; різними формами навчання (очною, вечірньою, заочною, екстернатом, а також педагогічним патронажем) та іншими заходами.

Основними принципами освіти є: доступність освіти, що на­дається державою; гуманізм; демократизм; пріоритет загально­людських духовних цінностей; науковість системи освіти; незалежність системи освіти від політичних партій, інших гро­мадських і релігійних організацій.

Розділ II. Система освіти. В Україні встановлюється єдина структура системи освіти, що охоплює: дошкільне виховання; загальну середню освіту; позашкільну освіту; професійно-технічну освіту; вищу освіту; післядипломну підготовку; аспірантуру; докторантуру; самоосвіту.

Розділ ІІІ. Учасники навчально-виховного процесу. Вихован­ці, учні, студенти, курсанти, слухачі, стажисти, клінічні орди­натори, аспіранти, докторанти мають право: на вибір профілю, форми навчання, індивідуальних програм, позакласних занять; на користування навчально-виробничою, науковою, спортивно-культурною, побутовою, оздоровчою базою навчально-виховно­го закладу тощо. їхні обов'язки: систематичне та глибоке ово­лодіння знаннями, практичними навичками, професійною майстерністю, підвищення загально-культурного рівня; додер­жання правил внутрішнього розпорядку навчально-виховного закладу; додержання законодавства, моральних, етичних норм співжиття.

Педагоги мають право на вільний вибір форм, методів, засобів навчання; захист професійної честі, гідності тощо. їхні обов'яз­ки: забезпечувати умови для засвоєння навчальних програм; ут­верджувати повагу до принципів загальнолюдської моралі; до­держуватися педагогічної етики, моралі, поважати гідність ди­тини, учня, студента тощо.

Розділ IV. Фінансово-господарська діяльність, матеріально-технічна база закладів освіти. Держава забезпечує бюджетні асигнування на освіту в розмірі не менш як 10% національного доходу, а також валютні асигнування. Додатковими джерелами фінансування є плата за надання освітніх послуг, кредити й по­зики банків, добровільні внески тощо.

Розділ V. Міжнародне співробітництво. Навчально-виховні заклади мають право укладати угоди про співробітництво, вста­новлювати прямі зв'язки з навчальними закладами, науковими установами інших країн.

Розділ VI. Міжнародні договори. Якщо міжнародним догово­ром установлено інші правила, ніж ті, що передбачені законо­давством України про освіту, то застосовуються правила міжнародного договору.

Розділ VII. Відповідальність за порушення законодавства про освіту. Посадові особи та громадяни, які допустили порушення законодавства про освіту, несуть відповідальність, установлену законодавством України¹.

Закон України «Про загальний військовий обов'язок і військову службу* від 25 березня 1992р. складається з дев'яти глав (44 статей)².

Глава І. Загальні положення. Загальний військовий обов'я­зок означає: підготовку громадян до військової служби; припис­ку до призовних дільниць; призов на військову службу; про­ходження служби; виконання військового обов'язку в запасі; дотримання правил військового обліку. Щодо загального військового обов'язку громадяни України поділяються на такі категорії: допризовники — особи, які проходять допризовну підготовку; призовники — особи, які приписані до призовних дільниць; військовослужбовці — особи, які проходять військову службу; службовці, які проходять альтернативну службу; військовозобов'язані, які перебувають у запасі.

Існують такі види військової служби: строкова та військова служба за контрактом.

Глава II. Підготовка громадян до військової служби. Вона включає: допризовну підготовку юнаків; підготовку призовників з військово-технічних спеціальностей; підготовку до вступу до військово-навчальних закладів; військову підготовку студентів вищих навчальних закладів; фізичну підготовку; лікувально-оздоровчу роботу; підвищення рівня загальноосвітньої підготов­ки; вивчення державної мови; патріотичне виховання.

Глава ІІІ. Приписка громадян до призовних дільниць. Має на меті взяття юнаків на облік, визначення їх кількості, ступеня придатності до військової служби тощо. її проводять районні (міські) військові комісаріати за місцем проживання громадян, яким у рік приписки виповнюється 17 років. Громадяни, приписані до призовних дільниць, вважаються призовниками.

На строкову військову службу в мирний час призиваються придатні до неї за станом здоров'я і віком громадяни, яким до дня відправлення у військові частини виповнилося 18 років. Призов проводиться на підставі Указу Президента двічі на рік.

Глава IV. Проходження військової служби. Строки військової служби: для солдатів і матросів, сержантів і старшин, які прохо­дять строкову службу, — 24 місяці (для осіб, які мають вищу освіту — 12 місяців), за контрактом — 3 роки; для прапорщиків і мічманів — не менш як 5 років; для офіцерів від 5 до 10 років за першим контрактом; для офіцерів, призваних із запасу, — 2 роки, а для тих, які добровільно вступили на службу із запасу, — не менш як 3 роки.

Глава V. Служба в запасі. Звільнення з військової служби здійснюється: в запас, якщо військовослужбовці не досягли граничного віку перебування в запасі та за станом здоров'я придатні до військової служби; у відставку, якщо військовослужбовці досягли граничного віку перебування в запасі або визнані непридатними за станом здо­ров'я до військової служби.

Глава VI. Військовий облік військовозобов'язаних і призов­ників. Військовий облік провадиться за місцем проживання і поділяється на загальний і спеціальний (військовозобов'язані, які бронюються за організаціями на період мобілізації), персо­нально-якісний (покладається на військові комісаріати) та пер­сонально-первинний (покладається на органи місцевого само­врядування, де немає військових комісаріатів).

Глава VII. Призов у разі мобілізації. Демобілізація. Загальна або часткова мобілізація оголошується Президентом України з метою запобігання воєнному нападу. Демобілізація провадить­ся за Указом Президента.

Глава VIII. Відповідальність за порушення законодавства про загальний військовий обов'язок і військову службу. Посадові особи державних органів та громадяни, винні в порушенні за конодавства про загальний військовий обов'язок і військову службу, несуть установлену Законом відповідальність.

Глава IX. Заключні положення. Фінансове і матеріальне за безпечення військового обов'язку і проходження військової служби здійснюється за кошти державного бюджету. Виконав­чо-розпорядчі органи зобов'язані забезпечити військові комі' саріати необхідними засобами для призову¹.

Закон України «Про національні меншини в Україні» від 25 червня 1992 р. набрав чинності від дня його опублікування. Він складається з преамбули і 19 статей. У преамбулі зазначається: « Верховна Рада України, виходячи із життєвих інтересів україн­ської нації та всіх національностей у справі розбудови незалеж­ної демократичної держави, визначаючи нерозривність прав людини і прав національностей України, дотримуючись міжнародних зобов'язань щодо національних меншин, приймає цей Закон з метою гарантування національним меншинам пра­ва на їх вільний розвиток».

Україна гарантує громадянам республіки незалежно від їх національного походження рівні політичні, соціальні, економіч­ні та культурні права і свободи, підтримує розвиток національної самосвідомості й самовиявлення.

Усі громадяни України користуються захистом держави на рівних підставах.

У забезпеченні прав осіб, які належать до національних мен­шин, держава виходить з того, що вони є невід'ємною частиною загальновизнаних прав людини.

Закон України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності* від 15 вересня 1999 р. складається із шести розділів (46 статей). Він визначає особливості правового регулювання, засади створення, права та гарантії діяльності професійних спілок. При цьому встановлює, що професійна спілка (проф­спілка) — добровільна неприбуткова громадська організація, що об'єднує громадян, пов'язаних спільними інтересами за родом їх професійної (трудової) діяльності (навчання).

Професійні спілки створюються з метою представництва, здійснення та захисту трудових, соціально-економічних прав та інтересів членів профспілки. Діяльність профспілок будується на принципах законності та гласності. Інформація щодо їх ста­тутних і програмних документів є загальнодоступною.

Законодавство про профспілки складається з Конституції України, Закону України «Про об'єднання громадян», Закону, що розглядається, Кодексу законів про працю України та інших нормативно-правових актів, прийнятих щодо них. Якщо міжнародними договорами, угодами, конвенціями, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, перед­бачено більш високий рівень гарантій щодо забезпечення діяльності профспілок, то застосовуються норми міжнародного договору або угоди.

Громадяни України мають право на основі вільного волеви­явлення без будь-якого дозволу створювати профспілки, всту­пати до них та виходити з них на умовах і в порядку, визначе­них їхніми статутами, брати участь у роботі профспілок. Іноземні громадяни та особи без громадянства не можуть ство­рювати профспілки, але можуть вступати до профспілок, якщо це передбачено їхніми статутами.

Членами профспілок можуть бути особи, які працюють на підприємстві, в установі чи організації незалежно від форм власності та видів господарювання, у фізичної особи, яка вико­ристовує найману працю, особи, які забезпечують себе роботою самостійно, особи, які навчаються в навчальному закладі. Гро­мадяни України вільно обирають профспілку, до якої вони ба­жають вступити. Підставою для вступу до профспілки є заява громадянина. Ніхто не може бути примушений вступати або не вступати до профспілки.

Статутом (положенням) профспілки може бути передбаче­но членство у профспілці осіб, зайнятих творчою діяльністю, членів селянських (фермерських) господарств, фізичних осіб-суб'єктів підприємницької діяльності, а також осіб, які навча­ються у професійно-технічних або вищих навчальних закладах, осіб, які звільнилися з роботи чи служби у зв'язку з виходом на пенсію або які тимчасово не працюють. Статутами (положен­нями) може бути передбачено обмеження щодо подвійного член­ства у профспілках. Роботодавці не можуть обиратися до скла­ду керівних органів профспілки, членами якої є наймані ними працівники.

Профспілки та їх об'єднання відповідно до своїх статутних цілей і завдань мають право вступати до міжнародних профспіл­кових та інших міжнародних організацій і об'єднань, які пред­ставляють інтереси працівників, і брати участь в їх діяльності, співробітничати з профспілками інших країн, здійснювати іншу діяльність, яка не суперечить законодавству України. Усі профспілки рівні перед законом і мають однакові права щодо захисту прав та інтересів членів профспілки. Профспілки мо­жуть мати статус місцевих, обласних, регіональних, республікан­ських, всеукраїнських.

Професійні спілки, їх об'єднання у своїй діяльності незалежні від органів державної влади та органів місцевого самоврядуван­ня, роботодавців, інших громадських організацій, політичних партій, їм не підзвітні й не підконтрольні. Держава забезпечує реалізацію права громадян на об'єднання у професійні спілки та додержання прав та інтересів профспілок, що легалізовані.

Профспілки діють відповідно до законодавства та своїх статутів. Статути (положення) профспілок приймаються з'їзда­ми, конференціями, установчими або загальними зборами членів профспілки відповідного рівня і не повинні суперечити законо­давству України.

Легалізація (офіційне визнання) профспілок, їх об'єднань є обов'язковою та здійснюється шляхом їх реєстрації. Реєстрація всеукраїнських профспілок, їх об'єднань здійснюється Міністер­ством юстиції України, інших профспілок, їх об'єднань — відповідно Головним управлінням юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим, обласними, Київським та Севастопольським міськими, районними, міськими (міст об­ласного значення) управліннями юстиції. Профспілки, їх об'єд­нання можуть припинити свою діяльність шляхом реорганізації чи ліквідації (саморозпуску, примусового розпуску).

Профспілки, їх об'єднання здійснюють представництво і за­хист трудових, соціально-економічних прав та інтересів членів профспілок в органах державної влади та органах місцевого са­моврядування, у відносинах з роботодавцями, а також з іншими об'єднаннями громадян. Вони ведуть колективні переговори, здійснюють укладення колективних договорів, генеральної, га­лузевих, регіональних, міжгалузевих угод від імені працівників у порядку, встановленому законодавством. Профспілки, їх об'єд­нання захищають право громадян на працю, беруть участь у розробленні та здійсненні державної політики в галузі трудових відносин, оплати праці, охорони праці, соціального захисту. До їх компетенції належить також право брати участь у розробленні державної політики зайнятості населення, державних і терито­ріальних програм зайнятості, проводити спільні консультації з цих проблем з роботодавцями, їх об'єднаннями тощо.

Профспілки, їх об'єднання беруть участь у визначенні голов­них критеріїв життєвого рівня, прожиткового мінімуму, а також мінімальних розмірів заробітної плати, пенсій, соціальних вип­лат, політики ціноутворення, розробці соціальних програм, спря­мованих на створення умов, які забезпечують гідне життя і вільний розвиток людини та соціальний захист у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати году­вальника, безробіття, а також у старості та в інших випадках, передбачених законодавством.

Профспілки, їх об'єднання мають право представляти інтереси працівників в органах, що розглядають індивідуальні трудові спори та при вирішенні колективних трудових спорів (конфліктів) у порядку, встановленому законодавством. Пред­ставники профспілок беруть участь у діяльності примирних комісій, трудових арбітражів та інших органів, які розглядають колективний трудовий спір (конфлікт). Разом із тим, проф­спілки, їх об'єднання мають право на організацію та проведен­ня страйків, зборів, мітингів, походів і демонстрацій на захист трудових і соціально-економічних прав та інтересів працівників відповідно до законодавства.

Профспілки, їх об'єднання мають право одержувати безоп­латно інформацію від роботодавців або їх об'єднань, органів дер­жавної влади та органів місцевого самоврядування з питань, що стосуються трудових і соціально-економічних прав і законних інтересів своїх членів, а також інформацію про результати гос­подарської діяльності підприємств, установ або організацій. Зазначена інформація має бути надана у десятиденний термін. Для вирішення актуальних проблем профспілкового руху, підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації профспілкових кадрів, з метою захисту прав та інтересів членів профспілок профспілки та їх об'єднання мають право за раху­нок власних коштів створювати навчальні, культурно-освітні заклади, дослідні, соціально-аналітичні установи, а також правові, статистичні, соціологічні навчальні центри та центри незалежних експертиз. Для висвітлення своєї діяльності профспілки та їх об'єднання мають право бути засновниками засобів масової інформації та здійснювати видавничу діяльність відповідно до закону.

Профспілки, їх об'єднання організовують і здійснюють гро­мадський контроль за реалізацією прав членів профспілки у сфері охорони здоров'я, медико-соціальної допомоги. Вони бе­руть участь у діяльності експертних, консультативних і нагля­дових рад при органах і закладах охорони здоров'я, а також мо­жуть брати участь у розвитку масової фізичної культури, спорту, туризму, створенні та підтримці спортивних товариств і турис­тичних організацій.

Профспілки, їх об'єднання можуть брати участь у створенні умов для загальнодоступного користування громадянами над­баннями української національної культури, культур національ­них меншин, які проживають на території України, світової культури, свободи літературної, художньої, наукової, технічної творчості, соціального захисту працівників інтелектуальної сфе­ри діяльності.

Профспілки, їх об'єднання відповідно до своїх статутів (по­ложень) беруть участь у розробленні державної житлової політики, здійсненні заходів, спрямованих на розвиток житло­вого будівництва, поліпшення використання та забезпечення збереження житлового фонду, у захисті економічних і соціаль­них прав громадян, пов'язаних з одержанням, утриманням і збе­реженням житла.

Профспілкові органи мають право вимагати розірвання тру­дового договору (контракту) з керівником підприємства, уста­нови чи організації, якщо він порушує законодавство, колективні договори та угоди.

Профспілки, їх об'єднання можуть мати у власності кошти та інше майно, необхідне для здійснення їх статутної діяльності.

Особи, які чинять перешкоду здійсненню права громадян на об'єднання у профспілки, а також посадові та інші особи, винні в порушенні законодавства про профспілки, які своїми діями чи бездіяльністю перешкоджають законній діяльності профспі лок, їх об'єднань, несуть дисциплінарну, адміністративну або кримінальну відповідальність згідно із законами.

Закон України «Про політичні партії в Україні»- від 5 квітня 2001 р. складається із шести розділів (24 статей). У ньому вста­новлюється, що право громадян на свободу об'єднання у політичні партії для здійснення і захисту своїх прав і свобод, задоволення політичних, економічних, соціальних, культурних та інших інтересів визначається і гарантується Конституцією України. Встановлення обмежень цього права допускається відповідно до Конституції України в інтересах національної без­пеки та громадського порядку, охорони здоров'я населення або захисту прав і свобод інших людей, а також в інших випадках, передбачених Конституцією України.

Політична партія — це зареєстроване згідно із законом добровільне об'єднання громадян-прихильників певної загаль­нонаціональної програми суспільного розвитку, що має своєю метою сприяння формуванню і вираженню політичної волі гро­мадян, бере участь у виборах та інших політичних заходах.

Політичні партії діють відповідно до Конституції і чинного законодавства України та згідно з партійним статутом. Політич­ні партії є рівними перед законом.

Утворення та діяльність політичних партій забороняється, якщо їх програмні цілі чи дії спрямовані на а) ліквідацію незалежності України; б) зміну конституційного ладу насиль­ницьким шляхом; в) порушення суверенітету і територіальної цілісності України; г) підрив безпеки держави; ґ) незаконне за­хоплення державної влади; д) пропаганду війни, насильства, розпалювання міжетнічної, расової чи релігійної ворожнечі; є) посягання на права і свободи людини; є) посягання на здоро­в'я населення.

Політичні партії не можуть мати воєнізованих формувань. Діяльність політичної партії може бути заборонена лише за рішенням суду. У першій інстанції справу про заборону політичної партії розглядає Верховний Суд України.

Членом політичної партії може бути лише громадянин Ук­раїни, який відповідно до Конституції України має право голо­су на виборах. Громадянин України може перебувати одночас­но тільки в одній політичній партії. Членами політичних партій не можуть бути: а) судді; б) працівники прокуратури; в) праців­ники органів внутрішніх справ; г) співробітники Служби без­пеки України; ґ) військовослужбовці. Членство в політичній партії є фіксованим. Обов'язковою умовою фіксації членства в політичній партії є наявність заяви громадянина України, по­даної до статутного органу політичної партії, про бажання ста­ти членом цієї партії.

Політичні партії повинні мати програму, яка є викладом цілей і завдань цієї партії, а також шляхів їх досягнення.

Політичні партії повинні мати статут, що має містити такі відомості: а) назву політичної партії; б) перелік статутних органів політичної партії, порядок їх утворення, їхні повнова­ження і термін цих повноважень; в) порядок вступу до політичної партії, зупинення та припинення членства в ній; г) права та обов'язки членів політичної партії, підстави припи­нення чи зупинення членства в політичній партії; ґ) порядок створення, загальну структуру та повноваження обласних, міських, районних організацій політичної партії та її первинних осередків; д) порядок внесення змін і доповнень до статуту і програми політичної партії; є) порядок скликання та проведен­ня партійних з'їздів, конференцій, зборів та інших представниць­ких органів політичної партії; є) джерела матеріальних, у тому числі фінансових, надходжень і порядок здійснення витрат політичної партії; ж) порядок ліквідації (саморозпуску), реорга­нізації політичної партії, використання її коштів та іншого май­на, що залишилися після її ліквідації (саморозпуску).

Політичним партіям гарантується свобода опозиційної діяльності, у тому числі: а) можливість викладати публічно й обстоювати свою позицію з питань державного та суспільного життя; б) брати участь в обговоренні, оприлюднювати й обґрун­товувати критичну оцінку дій і рішень органів влади, викорис­товуючи для цього державні та недержавні засоби масової інформації в порядку, встановленому законом; в) вносити до органів державної влади України та органів місцевого самовря­дування пропозиції, які обов'язкові для розгляду відповідними органами в установленому порядку.

Політичні партії можуть підтримувати зв'язки з політичними партіями, громадськими організаціями інших держав, міжнарод­ними та міжурядовими організаціями, укладати угоди про співробітництво і здійснювати інші заходи, які не суперечать законам і міжнародним угодам України. Політичні партії мо­жуть засновувати міжнародні спілки чи вступати до таких спілок, статутами яких передбачено створення лише консуль­тативних або координаційних центральних органів.

Політичні партії для здійснення своїх статутних завдань ма­ють право на власне рухоме й нерухоме майно, кошти, облад­нання, транспорт, інші засоби, набуття яких не забороняється законами України. Політичні партії можуть орендувати необхідне рухоме та нерухоме майно.

Разом із тим, не допускається фінансування політичних партій: а) органами державної влади та органами місцевого само­врядування, крім випадків, зазначених законом; б) державними та комунальними підприємствами, установами й організаціями, а також підприємствами, установами і організаціями, у майні яких є частки (паї, акції), що є державною чи комунальною власністю, або які належать нерезидентам; в) іноземними державами та їх громадянами, підприємствами, установами, організаціями, г) благодійними та релігійними об'єднаннями та організаціями; ґ) анонімними особами або під псевдонімом; д) політичними партіями, що не входять до виборчого блоку політичних партій.

Політична партія зобов'язана щорічно оприлюднювати в за­гальнодержавному засобі масової інформації фінансовий звіт про доходи і видатки, а також звіт про майно політичної партії.

Державний контроль за діяльністю політичних партій здійснюють:

а) Міністерство юстиції України за додержанням політичною партією вимог Конституції та законів України, а також статуту
політичної партії;

б) Центральна виборча комісія та окружні виборчі комісії за додержанням політичною партією порядку участі політичних
партій у виборчому процесі.

Політичні партії зобов'язані подавати на вимогу цих конт­ролюючих органів необхідні документи та пояснення.

У разі порушення політичними партіями Конституції та законів України до них можуть бути вжиті такі заходи: а) попе­редження про недопущення незаконної діяльності; б) заборона політичної партії¹

§ 11. Загальна характеристика системи органів державної влади

Державна влада в Україні здійснюється за принципом її поділу на законодавчу, виконавчу і судову Єдиним органом за­конодавчої влади в Україні є Верховна Рада України. Президент України є главою держави і виступає від її імені. Вищим органом у системі органів виконавчої влади є Кабінет Міністрів України¹. Судочинство в Україні здійснюється Конституційним Судом України та судами загальної юрисдикції. Система судів загальної юрисдикції в Україні будується за принципом територіальності та спеціалізації.

11.1. Верховна Рада України як єдиний орган законодавчої влади в Україні

Верховна Рада України розглядає та вирішує питання дер­жавного і суспільного життя, що потребують врегулювання за­конами України, а також здійснює установчі та контрольні функції, передбачені Конституцією України. Вона приймає за­кони, постанови та інші акти більшістю від її конституційного складу, крім випадків, передбачених Конституцією.

До повноважень Верховної Ради України належать:

а) внесення змін до Конституції України в межах і порядку,передбачених розділом XIII Конституції України;

б) призначення всеукраїнського референдуму з питань, ви­значених ст. 73 Конституції;

в) прийняття законів;

г) визначення засад внутрішньої та зовнішньої політики;

ґ) призначення виборів Президента України у строки, перед­бачені Конституцією;

д)заслуховування щорічних і позачергових послань Прези­дента України про внутрішнє і зовнішнє становище України;

є) усунення Президента України з поста в порядку особли­вої процедури (імпічменту);

є) надання згоди про призначення Президентом України Прем'єр-міністра України;

ж) здійснення контролю за діяльністю Кабінету Міністрів України тощо.

Конституція України встановлює також, що виключно зако­нами визначаються:

а) права і свободи людини і громадянина, гарантії цих прав і свобод, основні обов'язки громадянина;

б) громадянство, правосуб'єктність громадян, статус іно­земців та осіб без громадянства,

в) права корінних народів і національних меншин;

г) порядок застосування мов;

ґ) правовий режим власності;

д) правові засади і гарантії підприємництва;

є) засади зовнішніх зносин;

є) засади регулювання демографічних і міграційних процесів тощо.

Конституція передбачає, що виключно законами України встановлюються:

а) Державний бюджет України та бюджетна система України;

б) система оподаткування, податки і збори;

в) засади створення і функціонування фінансового, грошо­вого, кредитного та інвестиційного ринків тощо.

Отже, єдиним органом законодавчої влади в Україні є пар­ламент — Верховна Рада України. Конституційний склад Вер­ховної Ради України 450 народних депутатів України, які оби­раються на основі загального, рівного, прямого виборчого пра­ва таємним голосуванням строком на чотири роки.

Народні депутати України здійснюють свої повноваження на постійній основі. Вони не можуть бути на державній службі або мати інший представницький мандат. їм гарантується депутатсь­ка недоторканність.

Верховна Рада України працює сесійно. Вона є повноваж­ною за умови обрання не менш як 2/3 від її конституційного складу. Верховна Рада України збирається на першу сесію не пізніш ніж на 30-й день після офіційного оголошення результа­тів виборів. Перше засідання Верховної Ради України відкриває найстарший за віком депутат. Чергові сесії Верховної Ради Ук раїни починаються першого вівторка лютого і першого вівторка вересня кожного року Позачергові сесії Верховної Ради, із зазначенням порядку денного, скликаються Головою Верховної Ради України на вимогу не менш як 1/3 народних депутатів > України від конституційного складу Верховної Ради України або на вимогу Президента України.

Засідання Верховної Ради України проводяться відкрито. Закрите засідання проводиться за рішенням більшості від конституційного складу Верховної Ради.

Верховна Рада України обирає зі свого складу Голову Вер­ховної Ради України, Першого заступника і заступника Голови Верховної Ради України та може відкликати їх.

Голова Верховної Ради України веде засідання Верховної Ради України; організовує підготовку питань до розгляду на засіданнях Верховної Ради України; підписує акти, прийняті Верховною Радою України; репрезентує Верховну Раду Украї­ни у відносинах з іншими органами державної влади в Україні та органами влади інших держав; організовує роботу апарату Верховної Ради України.

Верховна Рада України затверджує перелік комітетів Вер­ховної Ради України, обирає голів цих комітетів. Останні здійснюють законопроектну роботу, готують і попередньо роз­глядають питання, віднесені до повноважень Верховної Ради України. Для підготовки і попереднього розгляду питань Вер­ховна Рада України в межах своїх повноважень може створю­вати тимчасові спеціальні комісії.

Для проведення розслідувань з питань, що становлять сус­пільний інтерес, можуть створюватися тимчасові слідчі комісії, якщо за це проголосувало не менш як 1/3 від конституційного складу Верховної Ради України.

Процес законотворчої діяльності Верховної Ради України характеризується правом законодавчої ініціативи, прийняттям та оприлюдненням. Право законодавчої ініціативи у Верховній Раді України належить Президентові України, народним депу­татам України, Кабінету Міністрів України, Національному банку України.

Закони Верховна Рада приймає більшістю від її консти­туційного складу. Закони, що вносять зміни до Конституції, та сама Конституція України приймаються не менш як 2/3 від конституційного складу Верховної Ради України.

Закон підписується Головою Верховної Ради України і невідкладно надсилається Президентові України. Президент України протягом 15 днів після отримання закону підписує його, беручи до виконання, або повертає закон із своїми умотивова­ними пропозиціями для повторного розгляду. Якщо Верховна Рада України під час повторного розгляду підтвердить закон 2/3 від її конституційного складу, то Президент України зобов'я­заний підписати і оприлюднити такий закон протягом 10 днів. Закон набирає чинності через 10 днів після його оприлюднен­ня, якщо інше не передбачено самим законом, але не раніше дня його опублікування.

11.2. Президент України — глава держави

Президент України є главою держави і виступає від її імені. Він є гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання Конституції України, прав і сво­бод людини і громадянина.

Новообраний Президент України вступає на пост не пізніш як через ЗО днів після офіційного оголошення результатів виборів, з моменту присягання народові на урочистому засіданні Верховної Ради України.

Президент України має такі повноваження:

-   забезпечує державну незалежність, національну безпеку і правонаступництво держави;

-   звертається з посланнями до народу та із щорічними й по­зачерговими посланнями до Верховної Ради України про внутрішнє і зовнішнє становище України;

-   приймає рішення про визнання іноземних держав;

-   призначає позачергові вибори до Верховної Ради України у строки, встановлені Конституцією;

-   припиняє повноваження Верховної Ради України, якщо протягом ЗО днів однієї чергової сесії пленарні засідання не мо­жуть розпочатися;

-   призначає, за згодою Верховної Ради України, Прем'єр-міністра України;

-   припиняє повноваження Прем'єр-міністра України, прий­має указ про його відставку тощо.

Президент України користується правом недоторканності на час виконання повноважень.

Він очолює Раду національної безпеки і оборони України, яка є координаційним органом з питань безпеки й оборони Ук­раїни.

Президент України виконує свої повноваження до вступу на пост новообраного Президента України, але Конституція Украї­ни встановлює, що повноваження Президента України припи­няються достроково в разі його відставки, неможливості вико­нувати свої повноваження за станом здоров'я, усунення з поста в порядку імпічменту та смерті. Перші три обставини деталізу­ються відповідно статтями 109,110 і 111 Конституції України.

Слід підкреслити, що конституції більшості країн світу за­кріпили такі ж або аналогічні обставини дострокового припи­нення повноважень президента. Так, конституція США перед­бачає, що президент США може достроково припинити свої по­вноваження у разі його усунення з посади, відставки, нездатності здійснювати пов'язані з посадою права та обов'язки або смерті.

Проте існують і інші варіанти вирішення даного питання. Зокрема, конституція Франції передбачає, що вакантність по­сади президента може виникнути з будь-яких причин, при цьо­му вони навіть не називаються. Більше того, повноваження пре­зидента можуть достроково припинятися за наявності всіляких перешкод щодо виконання ним своїх обов'язків. У Республіці Мальта президент може бути усунений з посади, якщо він не справляється із своїми функціями або ж за негідну поведінку. Іноді встановлюється порядок дострокового усунення президен­та з посади за результатами референдуму. В Ісландії президен та може бути усунено з посади у випадку, якщо резолюція осу ду буде підтримана двома третинами складу парламенту і схва­лена на референдумі. Якщо ж референдум відхилить резолюцію, то це буде розглядатися як висловлення недовіри з боку виборців Альтингу (парламенту) і він негайно розпускається. В Австрії референдум про усунення президента з посади може бути про­ведений за вимогою федеральних зборів, тобто за спільним рішенням палат парламенту.

До речі, згідно з ч. 5 ст. 103 Конституції України у разі дост­рокового припинення повноважень Президента України вибори Президента України проводяться в період дев'яноста днів із дня припинення повноважень.

Статтею 109 Конституції України встановлено, що повнова­ження Президента України припиняються з моменту його відставки.

Відставка Президента —це його добровільна відмова від по­сади, що він займає. Вона набуває чинності з моменту проголо­шення ним особисто заяви про відставку на засіданні Верхов­ної Ради України. Виголошення заяви про відставку від імені Президента іншими особами не допускається, а у разі здійснен­ня цього не має ніякої юридичної сили. Тобто згода Верховної Ради не потрібна. Президент лише повідомляє про своє рішен­ня, в зв'язку з чим Верховною Радою відповідно до п. 7 ст. 85 Конституції мають бути призначені вибори нового Президента. Сама заява про відставку повинна вміщувати мотивовані дока­зи неможливості подальшого виконання своїх обов'язків і до­речності відставки.

Таким чином певною мірою забезпечується участь законо­давчої гілки влади в механізмі виникнення та припинення по­вноважень Президента України: на засіданні Верховної Ради Президент України складає присягу, на ньому ж він має прого­лосити про добровільне складення своїх повноважень.

Стаття 110 Конституції України встановлює певну процедуру з'ясування неможливості виконання Президентом України своїх повноважень за станом здоров'я. При виникненні сумніву щодо можливості Президента виконувати свої повноваження за ста­ном здоров'я Верховна Рада готує відповідне звернення до Вер­ховного Суду України. Сумнів може бути викликаний симпто­мами, які свідчать про недієздатність, каліцтво, надто хворобли­вий стан або тривалу хворобу Президента тощо. Верховний Суд, вивчаючи це питання, дає об'єктивну оцінку стану здоров'я Пре­зидента. На підставі зібраних даних Верховний Суд України скла­дає спеціальне письмове повідомлення, яке разом із медичним висновком надсилається Верховній Раді. Остання розглядає ці матеріали і в разі встановлення неможливості виконання Прези­дентом своїх повноважень приймає більшістю голосів народних депутатів України від її конституційного складу рішення про до­строкове припинення повноважень Президента.

Дострокове припинення повноважень Президента України можливе також у разі його усунення в порядку імпічменту. За­галом імпічмент — це особлива процедура притягнення до відпо­відальності вищих посадових осіб держави. Найпоширенішими підставами для імпічменту є порушення конституції і тяжкі зло­чини. В Італії, наприклад, президент відповідає за державну зра­ду або посягання на Конституцію, у Німеччині — за навмисне порушення ним Основного або іншого федерального закону, у США — за державну зраду, хабарництво та інші тяжкі злочини, у Франції — тільки за державну зраду. Згідно з Конституцією України Президент несе відповідальність за вчинення ним дер­жавної зради або будь-якого іншого злочину.

Встановлена Конституцією процедура імпічменту досить складна. Питання про усунення Президента України з посади в порядку імпічменту порушується більшістю від конституційно­го складу Верховної Ради України. Після цього для здійснення відповідного розслідування Верховна Рада створює спеціальну тимчасову слідчу комісію, яка з'ясовує всі фактичні обставини справи. Висновки і пропозиції комісії розглядаються на засіданні Верховної Ради, яка за наявності підстав не менш як 2/3 від її конституційного складу приймає рішення про пред'явлення зви­нувачень Президентові.

Справа про імпічмент Президентові України обов'язково надсилається на перевірку до Конституційного Суду України і Верховного Суду України. Конституційний Суд, вивчивши справу, має скласти мотивований висновок про те, що консти­туційна процедура розслідування і розгляду справи про імпічмент Президентові України додержана, а Верховний Суд — про те, що діяння, в яких звинувачується Президент, містять ознаки державної зради або іншого злочину. Лише після цього Верховною Радою не менш як 3/4 від її конституційного складу приймається рішення про усунення Президента України з по­сади в порядку імпічменту.

Вважається, що інститут імпічменту має насамперед запобі­жне значення, бо притягнення президента до судової відпові­дальності через імпічмент трапляється у практиці держав по­рівняно рідко.

Процедура та порядок здійснення імпічменту у різних краї­нах світу неоднакові. У США, наприклад, нижня палата американського Конгресу виступає в ролі слідчого і обвинувача, а вер­хня — в ролі суду. Результатом їхньої роботи може бути усу­нення президента з посади. Однак у США на цьому юридичні наслідки імпічменту не закінчуються. Якщо в діях президента США є склад кримінального злочину, то справа далі передаєть­ся до звичайного суду.

Своєрідністю відрізняється процедура імпічменту у Франції. У разі притягнення до відповідальності президента держави зви­нувачення пред'являються обома палатами, які мають винести ідентичні рішення абсолютною більшістю свого складу. Сама справа розглядається Високою палатою правосуддя.

В Італії президент у порядку імпічменту підлягає відпові­дальності перед парламентом — на спільному засіданні його па­лат відповідне рішення приймається абсолютною більшістю голосів його членів.

У Російській Федерації президент може бути усунений з по­сади Радою Федерації лише на підставі висунутого Думою об­винувачення в державній зраді або у скоєні іншого тяжкого зло­чину, підтвердженого відповідними висновками Верховного Суду і Конституційного Суду. Рішення Державної Думи і Ради Федерації мають бути прийняті двома третинами голосів від загальної кількості депутатів кожної з палат.

Стаття 112 Конституції України містить положення, за яки ми у випадку, коли повноваження Президента України припи­няються достроково відповідно до статей 108,109, ПО, 111 Кон­ституції України, виконання обов'язків Президента на період до обрання і вступу на посаду нового Президента покладається на Прем'єр-міністра України. Останній в період тимчасового ви­конання ним обов'язків Президента України не може здійсню­вати частини тих повноважень Президента, які передбачені ст. 106 Конституції, а саме: звертатися з посланням до народу та із щорічним і позачерговим посланнями до Верховної Ради Ук­раїни про внутрішнє і зовнішнє становище України; признача­ти всеукраїнський референдум щодо змін Конституції України відповідно до ст. 156 Конституції, проголошувати всеукраїнсь­кий референдум за народною ініціативою; припиняти повнова­ження Верховної Ради, якщо протягом ЗО днів однієї чергової сесії пленарні засідання не можуть розпочатися; призначати за поданням Прем'єр-міністра України членів Кабінету Міністрів України, керівників інших центральних органів державної ви­конавчої влади, а також голів місцевих державних адміністрацій та припиняти їхні повноваження на цих посадах тощо.

Слід зауважити, що конституції країн світу по-різному ви­значають порядок заміщення посади президента, що стала вакантною достроково. У США прямим конституційним спад­коємцем президента є віце-президент, який обирається одночас­но з президентом і на той самий строк. Останній не тільки замі­щує президента під час його тимчасової відсутності або не­дієздатності, а й займає президентську посаду у випадках її вакантності в разі відставки або смерті президента. Для США характерним є те, що на відміну від переважної більшості інших країн, де заміщення президента здійснюється тимчасово до його дострокових виборів, цю посаду наступник займає до кінця вста­новленого строку повноважень. У Мексиці і в ряді інших пре­зидентських республік на таких самих умовах займає вакантну посаду обраний парламентом тимчасовий президент. У парла­ментарних і парламентарно-президентських республіках, як правило, передбачається тимчасове заміщення посади президен­та лише до нових виборів, які мають відбутися у найближчий, законодавчо визначений час. У Болгарії та Індії обов'язки пре­зидента тимчасово виконує віце-президент, у Польщі — голова нижньої, а за ним і верхньої палати, в Італії, Румунії, Франції та Югославії — голова верхньої палати, а Австрії, Росії, Словаччині і Фінляндії — глава уряду, в Ірландії та Ісландії — спеціальна ко­легія, до складу якої входять голови палат (парламенту), голова верховного суду, а в Ісландії — ще й глава уряду.

Президент України не може передавати іншим особам або органам свої повноваження. Для їх здійснення він створює у межах коштів, передбачених Державним бюджетом України, консультативні, дорадчі та інші допоміжні органи і служби. Саме на ці структури і покладаються повноваження щодо організації роботи Президента. До таких органів і служб відносять, насам­перед, Адміністрацію Президента України.

Порядок організації роботи Адміністрації Президента Украї­ни закріплений: а) Указом Президента України від 20 серпня 2002 р. «Про заходи щодо вдосконалення діяльності Адмініст­рації Президента України»; б) Указом Президента України від 19 лютого 1997 р. «Про затвердження Положення про Адміністрацію Президента України» та іншими указами та розпоряд­женнями Президента України.

Основними завданнями Адміністрації Президента України є організаційне, правове, консультативне, інформаційне, експерт­но-аналітичне тощо забезпечення діяльності Президента Украї­ни щодо:

а) реалізації його повноважень як гаранта державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання Конституції України, прав і свобод людини і громадянина;

б) представлення України в міжнародних відносинах, здійснен­ня керівництва її зовнішньополітичною діяльністю, ведення пе­реговорів та укладання міжнародних договорів України, визнан­ня іноземних держав, призначення та звільнення глав диплома­тичних представництв України;

в) здійснення ним керівництва у сферах національної безпеки і оборони;

г) визначення стра­тегії економічного розвитку держави;

ґ) вирішення питань, по­в'язаних з утворенням, реорганізацією і ліквідацією централь­них органів виконавчої влади, забезпечення їх узгодженого
функціонування і взаємодії;

д) розв'язання кадрових питань, які належать до його повноважень, тощо.

На виконання своїх завдань Адміністрація здійснює такі функції: а) аналізує економічні, політичні, соціальні та інші про­цеси, що відбуваються в державі, та готує пропозиції Президен­тові України за результатами аналізу; б) здійснює підготовку проектів послань Президента України до народу, щорічних і позачергових послань до Верховної Ради України про внутрішнє і зовнішнє становище України, інших важливих документів,

в) розробляє пропозиції Президентові України щодо здійснен­ня заходів, які б забезпечували економічний розвиток та еконо­мічну безпеку країни; г) здійснює організаційне забезпечення діяльності Ради регіонів при Президентові України, інших кон­сультативних, дорадчих та допоміжних органів, утворених Пре­зидентом України, а також постійних представників Президента України; ґ) розробляє пропозиції з питань кадрової політики Президента України; д) за дорученням Президента України по­передньо опрацьовує пропозиції щодо призначення на поса­ди та звільнення з посад Президентом України керівників органів виконавчої влади, інших посадових осіб, призначення на посади та звільнення з посад яких належить до повноважень Президента України; є) забезпечує підготовку проектів указів і розпоряджень Президента України, а також проектів законів України, що вносяться Президентом України до Верховної Ради України в порядку законодавчої ініціативи; є) провадить екс­пертизу законів України, які передаються Верховною Радою України на підпис і оприлюднення Президентові України, а та­кож підготовку за його дорученням пропозицій до Верховної Ради України для повторного розгляду законів, проектів подань та звернень до Конституційного Суду України; ж) за доручен­ням Президента України організовує контроль за виконанням законів України, указів і розпоряджень Президента України органами виконавчої влади та їх посадовими особами тощо. Для здійснення своїх функцій

Адміністрація має право:

-   запитувати і одержувати в установленому порядку не­обхідні для виконання своїх завдань матеріали від органів ви­конавчої влади та органів місцевого самоврядування, підпри­ємств, установ, організацій та посадових осіб;

-   користуватися в установленому порядку банками даних інших державних органів;

-   використовувати державні, у тому числі урядові, системи зв'язку і комунікації;

-   залучати в установленому порядку до виконання окремих робіт і завдань, до участі у вивченні окремих питань вчених і спеціалістів, у тому числі на договірній основі, працівників цен­тральних та місцевих органів виконавчої влади;

-   порушувати за дорученням Президента України перед ке­рівниками органів виконавчої влади та місцевого самоврядуван­ня, керівниками державних підприємств, установ та організацій питання про усунення виявлених порушень чинного законодав­ства у їх діяльності;

-   давати у визначених Президентом України межах та з пи­тань, що належать до повноважень Адміністрації, доручення, що є обов'язковими для виконання органами виконавчої влади та їх посадовими особами.

Положення про Адміністрацію, гранична чисельність її пра­цівників, структура, штатний розпис та кошторис видатків за­тверджуються Президентом України.

Адміністрація є юридичною особою, має печатку із зображен­ням Державного Герба України та своєю назвою, розрахункові та поточні рахунки в банках та інших кредитних установах.

11.3. Кабінет Міністрів України — Уряд України

Основними напрямами діяльності органів державної виконав­чої влади в Україні є реалізація двох основних функцій: виконав­чої та розпорядчої. Виконавча функція характеризується тим, що ці органи безпосередньо виконують нормативні приписи та інші акти законодавчої влади. Розпорядча функція характеризується тим, що для виконання актів законодавчої влади органи вико­навчої влади від свого імені видають управлінські акти, дають відповідні розпорядження.

Кабінет Міністрів — вищий орган у системі органів виконав­чої влади, відповідальний перед Президентом України, підконтрольний і підзвітний Верховній Раді України. У своїй діяльності Кабінет Міністрів України керується Конституцією України і законами України, актами Президента України.

До складу Кабінету Міністрів входять: Прем'єр-міністр Ук раїни, Перший віце-прем'єр-міністр, три віце-прем'єр-міністри, міністри. Персональний склад Кабінету Міністрів України при­значається Президентом України на подання Прем'єр-міністра України.

Прем'єр-міністр України керує роботою Кабінету Міністрів України. Кабінет Міністрів України:

-   забезпечує державний суверенітет та економічну самостій­ність України, здійснення внутрішньої та зовнішньої політики держави, виконання Конституції та законів України, актів Пре­зидента України;

-   вживає заходів щодо забезпечення прав і свобод людини і громадянина;

-   забезпечує проведення фінансової, цінової, інвестиційної та податкової політики, політики у сферах праці й зайнятості населення, соціального захисту, освіти, науки та культури, охорони природи, екологічної безпеки та природокористування;

-   розробляє та здійснює загальнодержавні програми еко­номічного, науково-технічного, соціального і культурного роз­витку України;

-   забезпечує рівні умови розвитку всіх форм власності;

- здійснює управління об'єктами державної власності відповідно до закону;

- організовує та забезпечує здійснення зовнішньоекономіч­ної діяльності України, митної справи тощо

Кабінет Міністрів у межах своєї компетенції видає постано­ви й розпорядження, що є обов'язковими до виконання. Акти Кабінету Міністрів України підписує Прем'єр-міністр України

11.4. Центральні та місцеві органи виконавчої влади

Друге після Кабінету Міністрів місце у виконавчій вертикалі влади посідають центральні органи виконавчої влади. їх система передбачена Указом Президента України «Про систему цент­ральних органів виконавчої влади» від 15 грудня 1999 р.

Систему центральних органів виконавчої влади складають.

-   міністерства;

-   державні комітети (державні служби);

-   органи виконавчої влади із спеціальним статусом (Антимонопольний комітет, Державний комітет з питань регулятивної політики і підприємництва, Фонд держмайна, Управління дер­жавної охорони, СБУ, Національна комісія регулювання елек­троенергетики).

Головною ланкою системи органів центральної виконавчої влади є міністерства. Вони створюються для організації дер­жавного управління в найважливіших сферах соціально-економічного й політичного життя і є здебільшого органами га­лузевого управління. Значення міністерств підкреслюється тим, що їхні керівники (міністри) входять до складу Кабінету Міністрів України (ст. 114 Конституції).

Керівництво міністерством здійснює міністр. Він особисто відповідає за розробку і впровадження Програми Кабінету Міністрів України з відповідних питань, реалізацію державної політики у визначеній сфері державного управління. Міністр спрямовує і координує діяльність інших органів виконавчої вла­ди з питань, віднесених до його відання.

Державні комітети (державні служби) — центральні органи зиконавчої влади, діяльність яких спрямовує і координує Прем'єр-міністр України або один із віце-прем'єр-міністрів чи міністрів. Державні комітети (державні служби) вносять пропозиції щодо формування державної політики відповідним членам Кабінету Міністрів України та забезпечують їх реаліза­цію у визначеній сфері діяльності, здійснюють управління в цій сфері, а також міжгалузеву координацію та функціональне ре­гулювання питань, віднесених до їх відання. Державний комітет (державну службу) очолює його голова.

Центральний орган виконавчої влади зі спеціальним стату­сом має визначені Конституцією та законодавством України особливі завдання та повноваження, щодо нього може встанов­люватись спеціальний порядок утворення, реорганізації, ліквідації, підконтрольності, підзвітності, а також призначення і звільнення керівників і вирішення інших питань. Централь­ний орган виконавчої влади зі спеціальним статусом очолює його голова.

Конституцією передбачений такий порядок утворення цент­ральних органів виконавчої влади. Прем'єр-міністр України входить із поданням до Президента України про утворення, реорганізацію та ліквідацію міністерств, інших центральних органів виконавчої влади, в межах коштів, передбачених Дер­жавним бюджетом України на утримання цих органів. Прези­дент України відповідно до ст. 106 Конституції призначає керівників і заступників керівників міністерств, інших централь­них органів виконавчої влади за поданням Прем'єр-міністра України. Він може припинити їхні повноваження на цих поса­дах. Керівник центрального органу виконавчої влади може мати не більше одного першого заступника і трьох заступників. Це правило не поширюється на Міністерство оборони України, Міністерство внутрішніх справ України та Службу безпеки України та інші центральні органи виконавчої влади зі спеціальним статусом.

Структуру центрального органу виконавчої влади затвер­джує керівник відповідного центрального органу виконавчої влади.

Функції центральних органів виконавчої влади України ви­значаються Указом Президента України «Про загальне положен­ня про міністерство, інший центральний орган державної вико­навчої влади» від 12 березня 1996 р. Завдання та функції конк­ретних міністерств та інших органів державної виконавчої влади встановлюються положеннями про згадані органи, які затверджуються Президентом. У цих положеннях передбачається відповідальність керівників центральних органів державної ви­конавчої влади перед Президентом за результати своєї діяль­ності.

Компетенція міністерств, комітетів і служб реалізується че­рез видання ними наказів, інструкцій та інших нормативно-пра­вових актів.

Центральні органи виконавчої влади можуть мати свої територіальні органи, що утворюються, реорганізуються і ліквідуються в порядку, встановленому законодавством. При­значення на посаду і звільнення з посади керівників територіаль­них органів центрального органу виконавчої влади здійснює у встановленому порядку керівник центрального органу виконав­чої влади.

Кабінет Міністрів України в межах коштів, передбачених на утримання органів виконавчої влади, може утворювати урядові органи державного управління (департаменти, служби, інспек­ції). Ці органи утворюються і діють у складі відповідного цент­рального органу виконавчої влади.

Урядові органи державного управління (департаменти, служ­би, інспекції) здійснюють:

-   управління окремими підгалузями або сферами діяльності;

-   контрольно-наглядові функції;

-   регулятивні та дозвільно-реєстраційні функції щодо фізич­них і юридичних осіб.

Керівники урядових органів державного управління призна­чаються на посади та звільняються з посад Кабінетом Міністрів України за поданням керівника відповідного центрального орга­ну виконавчої влади.

Відповідно до Конституції України та Закону України «Про місцеві державні адміністрації» від 9 квітня 1999 р. виконавчу владу в областях, районах, районах Автономної Республіки Крим, у містах Києві та Севастополі здійснюють місцеві дер­жавні адміністрації. Особливості здійснення виконавчої влади у містах Києві та Севастополі визначаються окремими закона­ми України. їх склад формують голови місцевих державних адміністрацій.

Останні призначаються на посаду і звільняються з посади Президентом України за поданням Кабінету Міністрів України на строк повноважень Президента. Вони при здійсненні своїх повноважень відповідальні перед Президентом України і Кабінетом Міністрів України, підзвітні та підконтрольні орга­нам виконавчої влади вищого рівня. Місцеві державні адмініс­трації підзвітні та підконтрольні також радам у частині повно­важень, делегованих їм відповідними районними й обласними радами.

Рішення голів місцевих державних адміністрацій, що супе­речать Конституції та законам України, іншим актам законодав­ства України можуть бути відповідно до законодавства скасовані Президентом України або головою місцевої державної адмініс­трації вищого рівня.

Обласна чи районна рада може висловити недовіру голові відповідної місцевої державної адміністрації, на підставі чого Президент України приймає рішення і дає обгрунтовану відповідь. Тобто він може підтримати або не підтримати недовіру голові. Але якщо недовіру голові районної чи обласної держав­ної адміністрації висловили дві третини депутатів від складу відповідної ради, Президент України зобов'язаний прийняти рішення про відставку голови місцевої державної адміністрації.

Місцеві державні адміністрації на відповідній території за­безпечують:

-    виконання Конституції та законів України, актів Прези­дента України, Кабінету Міністрів України, інших органів ви­конавчої влади;

-    законність і правопорядок; додержання прав і свобод гро­мадян;

-    виконання державних і регіональних програм соціально-економічного і культурного розвитку, програм охорони довкілля, а в місцях компактного проживання корінних народів і національних меншин також програм їх національно-культур­ного розвитку;

-    підготовку та виконання відповідних обласних і районних бюджетів;

-    звіт про виконання відповідних бюджетів і програм;

-    взаємодію з органами місцевого самоврядування;

- реалізацію інших наданих державою, а також делегованих відповідними радами повноважень.

Закон України «Про місцеві державні адміністрації»' від 9 квіт -ня 1999 р. додає до цього, що місцеві державні адміністрації є юридичними особами.

Склад і структуру місцевих державних адміністрацій ви­значають їх голови. Приблизні переліки управлінь, відділів та інших структурних підрозділів місцевих державних адміністра­цій, а також типові положення про них затверджуються Кабіне­том Міністрів України.

Голова місцевої державної адміністрації в межах своїх повно­важень видає розпорядження, а керівники управлінь, відділів та інших структурних підрозділів — накази.

11.5. Загальна характеристика судової влади¹

Необхідність реформування судової влади постала від часу проголошення суверенності й незалежності Української держа­ви, початку процесу реального забезпечення прав і свобод лю­дини і громадянина, затвердження верховенства права в суспільному житті. Саме на це зорієнтована Концепція судово-правової реформи, схвалена Верховною Радою України 28 квіт­ня 1992 р. Цей процес поглиблюється і розвивається Консти­туцією України. Так, уже в ст. 6 Конституції України викорис­тано категорію «судова влада», яка є частиною доктрини поділу влади у правовій державі. Це веде до реального поділу влади на законодавчу, виконавчу й судову, а щодо останньої визнається самостійність і незалежність, неможливість для інших держав­них органів і посадових осіб виконувати функції й повноважен­ня, які є компетенцією органів правосуддя.

Ще один надзвичайно важливий аспект цієї проблеми вба­чається в тому, що хоч основу судової влади в Україні склада­ють судові органи, які різняться за компетенцією та юрисдикцією, але всі мають одне призначення — захист прав і свобод грома­дян, конституційного ладу, національної безпеки, територіальної цілісності, дотримання законності й справедливості в суспіль­стві. При цьому забезпечення реалізації передбачених Конституцією України прав і свобод людини і громадянина становить головний зміст діяльності органів судової влади. Конституція гарантує право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.

Проблеми судової влади значною мірою врегульовані в розділі VIII Конституції України. Згідно з Конституцією України, юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що вини­кають у державі. А це означає, що судовому захисту підлягають усі права, свободи та обов'язки громадян, а також те, що всі суспільні відносини, врегульовані нормами права, в разі виник нення спору можуть бути предметом судового розгляду.

Конституційний Суд України входить до судової влади як її самостійний суб'єкт, є єдиним органом конституційної юрисдикції в Україні, вирішує питання про відповідність законів та інших правових актів Конституції України, дає офіційне тлу мачення Конституції України та законів України.

Конституційний Суд України складається з 18 суддів Конституційного Суду. Президент України, Верховна Рада Ук­раїни та з'їзд суддів України призначають по шість суддів Конституційного Суду України.

Суддею Конституційного Суду України може бути громадя­нин України, який на день призначення досяг 40-річного віку, має вищу юридичну освіту і стаж роботи за фахом не менш як 10 років, проживає в Україні протягом останніх 20 років і володіє державною мовою. Суддя Конституційного Суду України при­значається на дев'ять років без права бути призначеним на по­вторний строк.

Голова Конституційного Суду України обирається на спеціальному пленарному засіданні Конституційного Суду Ук­раїни зі складу суддів Конституційного Суду України таємним голосуванням лише на один трирічний строк.

До повноважень Конституційного Суду належить вирішення питань про відповідність Конституції України (конституцій-ність): законів та інших правових актів Верховної Ради України; актів Президента України; актів Кабінету Міністрів України; правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим.

Ці питання розглядаються за зверненнями: Президента Ук­раїни; не менш як 45 народних депутатів України; Верховного

Суду України; Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини; Верховної Ради Автономної Республіки Крим.

Конституційний Суд має також повноваження офіційно тлу­мачити Конституцію України та закони України.

Рішення Конституційного Суду є обов'язковим до виконан­ня на території України, остаточним і таким, що не може бути оскарженим.

Відповідно до Закону України «Про судоустрій України» від 7 лютого 2002 р. систему судів загальної юрисдикції склада­ють: а) місцеві суди; б) апеляційні суди, Апеляційний суд Украї­ни; в) вищі спеціалізовані суди; г) Верховний Суд України.

Найвищим судовим органом у системі судів загальної юрис­дикції є Верховний Суд України. Вищими судовими органами спеціалізованих судів є відповідні вищі спеціалізовані суди.

Відповідно до Конституції України в системі судів загальної юрисдикції утворюються загальні та спеціалізовані суди окре­мих судових юрисдикцій. Військові суди належать до загаль­них судів і здійснюють правосуддя у Збройних Силах України та інших військових формуваннях, утворених відповідно до за­кону. Спеціалізованими судами є господарські, адміністративні та інші суди, визначені як спеціалізовані суди.

Суди загальної юрисдикції утворюються і ліквідуються Прези­дентом України відповідно до згаданого Закону за поданням Міністра юстиції України, погодженим з Головою Верховного Суду України або головою відповідного вищого спеціалізованого суду

Місцевими загальними судами є районні, районні у містах, міські та міськрайонні суди, а також військові суди гарнізонів. Місцевими господарськими судами є господарські суди Авто­номної Республіки Крим, областей, міст Києва та Севастополя, а місцевими адміністративними судами є окружні суди, що ут­ворюються в округах відповідно до указу Президента України.

Місцевий суд є судом першої інстанції і розглядає справи, віднесені процесуальним законом до його підсудності. Місцеві загальні суди розглядають кримінальні та цивільні справи, а також справи про адміністративні правопорушення. Місцеві господарські суди розглядають справи, що виникають з госпо­дарських правовідносин, а також інші справи, віднесені проце-суальним законом до їх підсудності. Місцеві адміністративні розглядають адміністративні справи, пов'язані з правовідносинами у сфері державного управління та місцевого само­врядування (справи адміністративної юрисдикції), крім справ адміністративної юрисдикції у сфері військового управління, розгляд яких здійснюють військові суди.

У системі судів загальної юрисдикції в Україні діють загальні та спеціалізовані апеляційні суди. Апеляційними загальними судами є: апеляційні суди областей, апеляційні суди міст Києва та Севастополя, Апеляційний суд Автономної Республіки Крим, військові апеляційні суди регіонів та апеляційний суд Військо-во-Морських Сил України, а також Апеляційний суд України. У разі необхідності замість апеляційного суду області можуть утворюватися апеляційні загальні суди, територіальна юрисдик­ція яких поширюється на декілька районів області. Апеляцій­ними спеціалізованими судами є апеляційні господарські суди та апеляційні адміністративні суди, які утворюються в апеляцій­них округах відповідно до указу Президента України.

Апеляційний суд України діє у складі: а) судової палати у цивільних справах; б) судової палати у кримінальних справах; в) військової судової палати.

Вищими судовими органами спеціалізованих судів є Вищий господарський суд України, Вищий адміністративний суд Ук­раїни, а також інші відповідні вищі спеціалізовані суди, що ут­ворюються Президентом України в порядку, встановленому зга­даним законом. Вищі спеціалізовані суди складаються з суддів, обраних на посаду безстроково, голови суду та його заступників.

Верховний Суд України є найвищим судовим органом у си­стемі судів загальної юрисдикції. Верховний Суд України здійснює правосуддя, забезпечує однакове застосування зако­нодавства усіма судами загальної юрисдикції.

Верховний Суд України:

а) розглядає у касаційному порядку рішення загальних судів у справах, віднесених до його підсудності процесуальним зако­ном; переглядає в порядку повторної касації усі інші справи,розглянуті судами загальної юрисдикції в касаційному поряд­ку; у випадках, передбачених законом, розглядає інші справи,пов'язані з виключними обставинами;

б) дає судам роз'яснення з питань застосування законодав­ства на основі узагальнення судової практики та аналізу судової статистики; у разі необхідності визнає нечинними роз'яснен­ня Пленуму вищого спеціалізованого суду;

в) дає висновок щодо наявності чи відсутності в діяннях, у яких звинувачується Президент України, ознак державної зра­ди або іншого злочину; надає за зверненням Верховної Ради України письмове подання про неможливість виконання Пре­зидентом України своїх повноважень за станом здоров'я;

г) звертається до Конституційного Суду України у випадках виникнення у судів загальної юрисдикції при здійсненні ними правосуддя сумнівів щодо конституційності законів, інших пра­вових актів, а також щодо офіційного тлумачення Конституції України та законів тощо.

У складі Верховного Суду України діють: а) Судова палата у цивільних справах; б) Судова палата у кримінальних справах; в) Судова палата у господарських справах; г) Судова палата в адміністративних справах; г) Військова судова колегія.

Для вирішення внутрішніх організаційних питань діяльності Верховного Суду України діє Президія Верховного Суду України у складі та порядку, визначених законодавством. У Верховному Суді України діє Пленум Верховного Суду України для вирішен­ня питань, визначених Конституцією та законодавством України.

Для вирішення питань внутрішньої діяльності судів в Ук­раїні діє суддівське самоврядування, тобто самостійне колектив­не вирішення зазначених питань професійними суддями. До питань внутрішньої діяльності судів належать питання органі­заційного забезпечення судів та діяльності суддів, соціальний захист суддів та їх сімей, а також інші питання, що безпосеред­ньо не пов'язані зі здійсненням правосуддя. Рішення з зазначе­них питань органами суддівського самоврядування приймають­ся відповідно до закону

Конституцією та законами України гарантується незалеж­ність і недоторканність суддів. Незалежність суддів означає, що вони підкоряються тільки законам і що будь-який вплив на суддів заборонений. Недоторканність суддів поширюється на листування, засоби зв'язку, документи, службові та приватні приміщення. Судді всіх рівнів без згоди Верховної Ради Украї­ни не можуть бути затриманими та заарештованими до вине­сення обвинувального вироку судом.

У Конституції України дається вичерпний перелік підстав звільнення судді з посади. Вона встановлює, що суддя звільня­ється з посади органом, що його обрав чи призначив, у разі:

а)  закінчення строку обрання чи призначення (цей пункт стосується суддів Конституційного Суду України і суддів, які вперше призначаються на посаду);

б) досягнення суддею 65-річного віку (незалежно від статі);

в)  неможливості виконувати свої повноваження за станом здоров'я (тривала хвороба, каліцтво, недієздатність);

г)  порушення суддею вимог щодо несумісності. Тут слід за­ уважити, що ст. 127 Конституції встановлює: «Професійні судді не можуть належати до політичних партій і профспілок, брати участь у будь-якій політичній діяльності, мати представницький мандат, обіймати будь-які інші оплачувані посади, виконувати іншу оплачувану роботу, крім наукової, викладацької та творчої»,

ґ) порушення суддею присяги (її текст формулюється у ст. 10 Закону України «Про статус суддів»);

д) набрання законної сили обвинувальним вироком щодо нього. Це означає вчинення суддею злочину і тому виключає подальшу його участь у здійсненні правосуддя;

є) припинення його громадянства, що може бути наслідком виходу з громадянства чи втрати його;

є) визнання судді безвісно відсутнім або оголошення помер­лим (лише за рішенням суду);

ж) подання суддею заяви про відставку або про звільнення з посади за власним бажанням;

з) смерті судді.

Правосуддя в Україні здійснюють професійні судді та, у ви­значених законом випадках, народні засідателі й присяжні. На посаду судді може бути рекомендований кваліфікаційною комісією суддів громадянин України, не молодший 25 років, який має вищу юридичну освіту і стаж роботи в царині права не менш як три роки, проживає в Україні не менш як десять років і володіє державною мовою. Суддями спеціалізованих судів можуть бути особи, які мають фахову підготовку з питань юрисдикції цих судів. Ці судді відправляють правосуддя лише у складі колегій суддів.

Захист професійних інтересів суддів здійснюється в поряд­ку, що буде встановлений в окремому законі. Але держава згідно з Конституцією України забезпечує особисту безпеку суддів та їхніх сімей.

Судочинство в Україні провадиться суддею одноособово, колегією суддів чи судом присяжних. Основними його засада­ми є: законність; рівність усіх учасників судового процесу пе­ред законом і судом; забезпечення доведеності вини; змагаль­ність сторін і свобода в наданні ними суду їхніх доказів і в доведенні перед судом їхньої переконливості; підтримання дер­жавного обвинувачення в суді прокурором; забезпечення обви нуваченому права на захист; гласність судового процесу та його повне фіксування технічними засобами; забезпечення апеля­ційного та касаційного оскарження рішення суду, крім випадків, установлених законом; обов'язковість рішень суду.

За неповагу до суду і судді винні особи притягуються до юри­дичної відповідальності.

Згідно з Конституцією України, в державі діє Вища рада юстиції. Вона складається з 20 членів. Верховна Рада України, Президент України, з'їзд суддів України, з'їзд адвокатів України, з'їзд представників юридичних вищих навчальних закладів і на­укових установ призначають до Вищої ради юстиції по три чле­ни, а всеукраїнська конференція працівників прокуратури — по два.

За посадою до складу Вищої ради юстиції входять Голова Верховного Суду України, Міністр юстиції України, Генераль­ний прокурор України.

До відання Вищої ради юстиції належать:

а) внесення подання про призначення суддів на посади або про звільнення їх із посад;

б) винесення рішення стосовно порушення суддями і проку­рорами вимог щодо несумісності;

в) здійснення дисциплінарного провадження стосовно суддів Верховного Суду України та суддів вищих спеціалізованих судів і розгляд скарг на рішення про притягнення до дисциплінарної відповідальності суддів апеляційних і місцевих судів, а також прокурорів.

Отже, Вища рада юстиції формується з компетентних юристів-практиків і теоретиків і повноважна не допускати по­рушень із боку суддів і прокурорів, а також гарантувати їхню незалежність під час здійснення правосуддя, у тому числі з боку представників виконавчої та законодавчої гілок державної вла­ди під час призначення суддів.

§ 12. Внесення змін і введення в дію Конституції України

Розділ XIII Конституції регламентує порядок внесення змін до Конституції України. Головним його призначенням є забез­печення стабільності конституційного устрою, що передбачає таке: Конституція може бути змінена лише в особливому, закріпленому нею порядку, який відрізняється від внесення змін до поточного законодавства, а також запровадження динаміки розвитку конституційного процесу, що дозволить своєчасно реагувати на конституційному рівні на об'єктивні потреби роз­витку суспільства та держави.

Отже, ст. 154 цього розділу визначає коло суб'єктів консти туційної ініціативи, яким надається можливість ставити питан ня про зміну положень Конституції України. До них відносять Президента України і не менш як 1/3 народних депутатів Ук раїни від конституційного складу Верховної Ради України Тільки вони можуть вносити законопроект про зміни до Конституції України на розгляд Верховної Ради України, і це пояснюється тим, що саме вони є суб'єктами, які безпосередньо репрезентують Український народ. Нагадаємо, що для внесен ня звичайного законопроекту на розгляд Верховної Ради Ук раїни чинною Конституцією передбачено набагато ширше коло суб'єктів, що охоплює Президента України, народних депутатів України, Кабінет Міністрів і Національний банк України.

Обмеження кола суб'єктів конституційної ініціативи з пи тань внесення змін до Конституції України, надання цього пра­ва лише Президентові та принаймні 1/3 народних депутатів, а також передбачення певного чіткого процесу здійснення цього права є суттєвою конституційною гарантією стабільності Конституції та обгрунтованості вимог внесення змін до неї.

У подальшому Конституція України встановлює, що зако­нопроект про внесення змін до Конституції України поперед­ньо має схвалити більшість конституційного складу Верховної Ради України. Тобто для схвалення законопроекту є необхідною більшість голосів від загальної кількості народних депутатів, обраних до Верховної Ради України. Із цього гурту виключа­ються депутати, повноваження яких припинено в установленому законом порядку, а також депутати, які вибули зі складу Вер­ховної Ради України з будь-якої причини на момент схвалення. Після попереднього схвалення законопроект про внесення змін до Конституції України вважається прийнятим, якщо на наступній черговій сесії Верховної Ради України за нього про­голосували не менш як 2/3 від конституційного складу Верхов­ної Ради України.

Усе вищесказане стосується таких розділів: II — «Права, сво­боди та обов'язки людини і громадянина», IV — «Верховна Рада України», V — «Президент України», VI — «Кабінет Міністрів України. Інші органи виконавчої влади», VII — «Прокуратура», VIII — «Правосуддя», IX — «Територіальний устрій України», X — «Автономна Республіка Крим», XI — «Місцеве самовряду­вання», XII — «Конституційний Суд України», XIV — «Прикін­цеві положення», XV — «Перехідні положення».

Після внесення до Верховної Ради України законопроекту про зміни норм щойно згаданих розділів процес їх розгляду і прийняття можна умовно поділити на два етапи. На першому обговорюється і схвалюється законопроект більшістю народних депутатів від конституційного складу Верховної Ради, що є лише попереднім актом, а на другому вже схвалений законопроект на наступній черговій сесії може бути прийнятим, якщо за нього проголосують не менш як 2/3 від конституційного складу Вер­ховної Ради України. Нагадаємо лише, що чергові сесії Верхов­ної Ради України відбуваються двічі на рік.

У цьому загальному порядку внесення змін до Конституції України є винятки. Вони стосуються можливості внесення змін до розділів: І — «Загальні засади», III — «Вибори. Референдум» і XIII — «Внесення змін до Конституції України». По-перше, суб'єктами конституційної ініціативи щодо подання до Верхов­ної Ради України законопроектів про внесення змін до цих розділів є Президент України або не менш як 2/3 від конститу­ційного складу Верховної Ради України. По-друге, законопроект про внесення змін у ці розділи Конституції України подається до Верховної Ради України і приймається не менш як 2/3 від її конституційного складу. І, по-третє, він затверджується всеукраї­нським референдумом, що призначається Президентом України, і тільки після цього набирає чинності. Тобто Конституція України встановлює ще складніший порядок для внесення змін у ті розділи, які являють собою її фундаментальну основу, а це, своєю чергою, має запобігти будь-яким спробам змінити її сутність.

Конституція України встановлює також, що повторне подан­ня законопроекту про внесення змін до розділів І, III, XIII з того самого питання можливе лише до Верховної Ради України на­ступного скликання. Отже забороняється повторне подання за­конопроекту про внесення змін до розділів І, III, XIII цієї Конституції з того самого питання на розгляд Верховної Ради України того самого скликання.

Конституція України проголосила, що її не можна змінити, якщо зміни передбачають:

а) скасування чи обмеження прав і свобод людини і грома­дянина. Це положення породжено тим, що в сучасних державах права і свободи людини і громадянина є непорушними і недо­торканними, а тому якщо законопроект, що змінює Конституцію,передбачає скасування чи обмеження прав і свобод людини і громадянина, Верховна Рада зобов'язана його відхилити, а Конституцію залишити незмінною;

б) ліквідацію незалежності України. Остання проголошена ст. 1 Конституції, де сказано, що Україна є суверенною, неза­лежною, демократичною, соціальною та правовою державою;

в) порушення територіальної цілісності України, що, своєю чергою, суперечить ст. 2 Конституції, за якою територія Украї­ни в межах існуючого кордону є цілісною і недоторканною.

Конституція України не може бути змінена також за умов воє­нного або надзвичайного стану. При цьому під останнім розуміють особливий правовий режим діяльності державних органів, органів самоврядування, підприємств, установ та організацій, який тим­часово допускає обмеження у здійсненні конституційних прав і свобод громадян, а також прав юридичних осіб, покладає на них додаткові обов'язки. Правовий режим надзвичайного стану спря­мований на убезпечення громадян у разі стихійного лиха, аварій і катастроф, епідемій та епізоотій, а також для захисту прав і сво­бод громадян, конституційного ладу під час масових порушень правопорядку, що створюють загрозу життю і здоров'ю громадян, або спроби захоплення державної влади чи зміни конституційного ладу України через насильство.

Конституція встановлює, що законопроект про внесення змін до Конституції України, який розглядався Верховною Радою України і стосовно якого так і не було прийнято закону, може бути поданий до Верховної Ради України повторно, але не раніше, ніж через рік із дня винесення рішення щодо цього законопроек ту. Тобто Конституція забороняє повторне подання до Верхов­ної Ради того самого законопроекту про внесення змін до неї, якщо Верховна Рада його вже розглядала і відхилила, раніше, ніж че­рез рік із дня ухвалення рішення щодо цього законопроекту.

Конституцією України також передбачено, що Верховна Рада протягом усього терміну своїх повноважень не може двічі змінювати ті самі положення Конституції України. Тобто про­тягом чотирьох років роботи Верховної Ради можлива лише од­норазова зміна тієї чи іншої статті Конституції, окремого її по­ложення.

Усі законопроекти про внесення змін до Конституції Украї­ни розглядаються Верховною Радою України за наявності вис­новку Конституційного Суду України. Останній повинен сфор­мулювати вмотивований висновок щодо відповідності законо­проекту такими вимогам:

а) чи не скасовуються або ж обмежуються права і свободи людини і громадянина;

б) чи не спрямований він на ліквідацію незалежності України;

в) чи не порушує територіальної цілісності України;

г) за яких умов передбачається внесення змін до Конституції України;

ґ) чи не розглядатиметься законопроект Верховною Радою України повторно, протягом року з дня винесення рішення щодо аналогічного законопроекту;

д) чи відповідає законопроект вимозі про те, що Верховна Рада України протягом строку своїх повноважень не може двічі змінювати ті самі положення Конституції України.

Висновок Конституційного Суду щодо конституційності за­конопроекту є важливою юридичною гарантією проти можли­вості порушення Основного Закону. Без нього Верховна Рада України не може прийняти законопроект до свого розгляду.

Розділ XIV «Прикінцеві положення» Конституції України присвячений набранню нею чинності. А саме опрацювання і прийняття нової Конституції України закономірно спричинені якісними змінами, що стались у державному і суспільному житті нашої країни.

Ясна річ, що набрання Конституцією чинності ще не вирішує проблеми втілення у життя всього нового, що вона проголошує і закріплює, але вона повинна розглядатись усіма як Основний Закон нашої держави, відповідно до якого мають прийматися інші нормативно-правові акти, загалом функціонувати правова система країни. При цьому під останньою розуміють сукупність усіх правових явищ, а також державних і недержавних органів та організацій, що існують і функціонують у суспільстві з при­воду створення, реалізації та охорони права.

У ст. 160 Конституції України вказано, що вона набирає чинності від дня її прийняття. Це практично означає, що набрання Конституцією чинності збігається з днем її прийняття Верховною Радою України 28 червня 1996 р. Доцільно відразу зазначити, що порядок прийняття Конституції є дещо специфічним порівняно з іншими законами. Так, у ст. 94 Конституції передбачено, що за­кон набирає чинності через десять днів із дня його офіційного оприлюднення, якщо інше не передбачено самим законом, але не раніше дня оприлюднення. Тобто перша Конституція незалеж­ної України, з огляду на її надзвичайну важливість, набрала чинності до її офіційного оприлюднення, в порядку, передбаче­ному самою Конституцією України (вищезгаданою ст. 160).

Офіційне опублікування Конституції України через певний термін після її прийняття і набрання чинності було спричинене необхідністю відпрацювання чіткої конституційної мови, пра­вопису і лексики, застосування юридичної термінології, внесен­ня редакційних та інших технічних змін і доповнень за повної незмінності вже прийнятого 28 червня 1996 р. юридичного змісту Конституції.

Текст Конституції України було офіційно оприлюднено згідно із Законом України «Про прийняття Конституції Украї­ни і введення її в дію». Його головними положеннями є: ствер­дження факту прийняття Конституції України; визнання такою, що втратила чинність, Конституції (Основного Закону) Украї­ни від 20 квітня 1978 р. з наступними змінами й доповненнями; визнання таким, що втратив чинність, Конституційного дого­вору між Верховною Радою України та Президентом України «Про основні засади організації та функціонування державної влади та місцевого самоврядування в Україні на період до прий­няття нової Конституції України».

Стаття 161 Конституції проголошує: «День прийняття Кон­ституції України є державним святом — Днем Конституції Украї­ни». Це зумовлено величезним історичним значенням Консти­туції України для українського державотворення і на цій основі здійснення Українським народом права на самовизначення, за­безпечення прав і свобод людини, громадської злагоди та безпе­ки, розвитку і зміцнення демократичної, соціальної, правової дер­жави в Україні. Саме тому вказане конституційне положення зо­бов'язує державу офіційно визнавати цей день як визначну подію в житті Українського народу, що передбачає необхідність здійснення нею відповідних заходів з організації свята.

Запитання та завдання для самостійної перевірки знань

1. Заповніть таблицю:

*3робіть висновки із наведеного щодо важливості конституцій­ного права, специфіки конституційних правовідносин, універсаль­ності методу регулювання цих правовідносин.

2. Яке значення мало прийняття Декларації про державний су­веренітет України?

*3. Доведіть, що державний, народний та національний сувере­нітет закріплені в Декларації про державний суверенітет України.

4 У чому полягає історичне значення Акта проголошення нега -лежності України?

*5. Чим була викликана потреба в прийнятті Декларації прав національностей України?

6. Які риси характеризують чинну Конституцію України як Основний Закон держави?

*7. Назвіть засади конституційного ладу країни за ступенем їх важливості (значущості). Спробуйте її обгрунтувати, розглядаю­чи розділ І Конституції України «Загальні засади»-.

8. Які види референдумів Вам відомі?

*9. Порівняйте вибори і референдум.

* 10. Як Ви вважаєте, чому не допускається проведення рефе­рендуму з питань податків, бюджету і амністії?

11. Які принципи виборчого права Вам відомі?

*12. Порівняйте територіальний устрій та державний устрій.

* 13. Порівняйте активне виборче право та пасивне виборче право.

*14. Порівняйте мажоритарну виборчу систему та пропорцій­ну виборчу систему.

**15. Згрупуйте конституційні права, свободи та законні інте­реси за ознаками належності:

—до людини та громадянина;

—до людських спільнот (об'єднань);

—до інтересів держави;

—до інтересів органів влади.

16. Визначте правовий статус Автономної Республіки Крим.

17. Які принципи законодавства України щодо громадянства Вам відомі?

18. Як визначається належність до громадянства України відпо­відно до чинного законодавства?

19. Які підстави набуття громадянства України Вам відомі?

20. Які підстави припинення громадянства України Вам відомі?

21. В яких випадках втрачається громадянство України?

22. Які повноваження має Президент України у вирішенні питан­ня громадянства?

23. Який статус має Верховна Рада України?

**24. Наведіть аргументи (як позитивні, так і негативні) сто­совно того, що Верховна Рада України є єдиним органом законодав­чої влади.

*25. Згрупуйте повноваження Президента України як гаранта Конституції за ознаками:

—належності до політичної сфери;

—у соціально-економічній сфері;

—у сфері правоохорони та безпеки;

—керівництва та державного управління.

26. Які повноваження має Кабінет Міністрів України? *27. Назвіть елементи системи центральних органів виконавчої влади та визначте їх компетенцію.

28. Які суди утворюють судову систему України?

29. Охарактеризуйте систему судів загальної юрисдикції.

**30. Порівняйте повноваження загальних судів різних рівнів.

31. Який порядок формування Конституційного Суду України передбачений чинним законодавством?

Які повноваження має Конституційний Суд України?