Конституційне право як провідна галузь національного права України; історичні передумови розвитку конституційного процесу в Україні; загальні засади демократичного конституційного ладу України; поняття та форми здійснення народовладдя в Україні; поняття та види референдумів; виборче право та законодавство, виборча система в Україні; поняття територіального устрою України; конституційно-правовий статус Автономної Республіки Крим; громадянство України як інститут конституційного права; конституційна система прав, свобод та обов'язків громадян України та гарантії їх дотримання; загальна характеристика конституційно-правового статусу Верховної Ради України, Президента України, Кабінету Міністрів України, центральних та місцевих органів виконавчої влади в Україні, судової влади; порядок внесення змін і введення в дію Конституції України.

§ 1. Конституційне право як провідна галузь національного права України

Конституційне право України слід розглядати як галузь пра­ва і законодавства, як науку і навчальну дисципліну, що має свій предмет і метод, характеризується особливими правовими нор­мами і відносинами та принципами правового регулювання.

Конституційне право України як галузь права і законодавства являє собою систему правових норм і нормативно-правових актів та інших джерел, що регулюють відносини, пов'язані з основами конституційного ладу, правового статусу особи, народовладдям, територіальним устроєм суспільства і держави. Через них забезпечується організаційна та функціональна єдність суспіль­ства України як цілісної соціальної системи. При цьому закріплюються основи конституційного ладу України, загальні засади правового статусу людини і громадянина, територіальний устрій, система державних органів, основні положення і прин­ципи організації місцевого самоврядування в Україні.

Отже, предметом конституційного права України є особливе коло суспільних відносин, що виникають у процесі організації та здійснення публічної влади в Україні, державної та місцевої (місцеве самоврядування). Щ відносини характеризуються пев­ною специфікою, а саме: стосуються всіх найважливіших сфер життєдіяльності суспільства; виступають як базові в політичній, економічній, духовній, соціальній та інших сферах життя суспільства. Саме тому можна стверджувати, що структуру пред­мета конституційного права України складають: відносини політичного характеру (наприклад, форма правління, форма державного устрою); найважливіші економічні відносини (скажімо, регламентація існуючих форм власності та механізмів її захисту); відносини, що стосуються правового статусу люди­ни і громадянина (громадянство, основні права, свободи, обо­в'язки та ступінь їх гарантованості з боку держави); відносини, що складаються в процесі реалізації права народу України на самовизначення і пов'язані з державно-територіальним устроєм України; відносини щодо організації та діяльності Державного апарату України; відносини, які визначають діяльність органів місцевого самоврядування.

Отже, конституційно-правові відносини — це суспільні відносини, врегульовані конституційно-правовими нормами, суб'єкти яких наділяються взаємними правами та обов'язками, згідно з котрими вони повинні функціонувати.

Виходячи з цього, а також із викладеного вище можна ствер­джувати, що вони мають специфічний, тільки їм притаманний, зміст; характеризуються особливими суб'єктами, тобто певні їх учасники не можуть вступати в деякі інші види правовідносин. Так, приміром, Президент України не може мати іншого пред­ставницького мандата, обіймати посаду в органах державної вла­ди або в об'єднаннях громадян, а також здійснювати іншу опла­чувану чи підприємницьку діяльність або входити до складу керівного органу чи наглядової ради підприємства, що має на меті одержання прибутку. Такі відносини порівняно з іншими галу­зевими правовідносинами мають найбільш загальний характер.

Під принципами конституційно-правового регулювання розуміють найзагальніші нормативно-регулятивні правила поведінки, в яких відображаються сутність і соціальне призна­чення конституційного регулювання суспільних відносин.

До них відносять принципи: верховенства права; верховенства і прямої дії Конституції та законів у системі нормативно-правових актів; загальної демократії; політичного, економічного та ідео­логічного плюралізму; поділу влади; гуманізму; пріоритетності норм і принципів міжнародного права порівняно з вітчизняним законодавством; державного та іншого гарантування прав, сво­бод і обов'язків людини і громадянина, народовладдя, захисту суверенітету й територіальної цілісності України тощо.

Конституційно-правова норма — це загальнообов'язкове пра­вило поведінки, встановлене чи санкціоноване державою з ме­тою регулювання та охорони певних суспільних відносин, які становлять предмет конституційного права. їхніми специфіч­ними ознаками є те, що вони:

а)    регулюють особливе, з огляду на його важливість, коло суспільних відносин, що безпосередньо стосується здійснення народовладдя;

б)   встановлюють порядок створення інших правових норм, який є обов'язковим для інших галузей права;

в) мають вищу юридичну силу щодо інших правових норм;

г) відрізняються особливою структурою в тому розумінні, що для них не є характерною тричленна структура (гіпотеза, диспозиція та санкція). Деякі конституційно-правові норми (норми-принципи, норми-декларації) взагалі мають лише диспозицію.

Метод конституційно-правового регулювання — це сукуп­ність способів і засобів, з допомогою яких упорядковуються суспільні відносини, що становлять предмет конституційного права. Він характеризується: найбільшою загальністю; макси­мально високим юридичним рівнем; імперативністю; універ­сальністю; доцільністю; поєднанням прямого й опосередкова­ного регулювання.

Відповідно до конституційно-правового регулювання існує наука конституційного права. її можна визначити як галузеву юридичну науку, що являє собою систему знань про конститу­ційно-правові норми, відносини та інститути, конституційно-правове регулювання загалом¹. Предметом цієї науки є: власне галузь конституційного права; суспільні відносини, що під­лягають конституційно-правовому регулюванню; історія (іноземна й вітчизняна) становлення галузі конституційного права. А джерелами науки конституційного права слід визнати: праці вітчизняних і закордонних учених, які безпосередньо чи опосередковано стосуються її проблем; правові акти (чинні й такі, що вже втратили чинність), які містять конституційно-правові норми. Наука конституційного права має і свої методи, основними з яких є історичний, порівняльний, системний, ста­тистичний, структурно-функціональний і конкретно-соціо­логічний.

§ 2. Історичні передумови розвитку конституційного процесу в Україні

Витоки українського конституційного процесу мають давні історичні традиції. Ще за часів Київської Русі на віче укладали­ся договори між князем і народом, князем і його дружиною, що відображено в різних редакціях «Руської правди».

У Новий час особливу роль у формуванні конституційних ідей в Україні відіграла Конституція Пилипа Орлика 1710 p., яка, хоч і не розглядала Україну як цілком самостійну державу, водночас установлювала низку демократичних для тієї доби державних інститутів.

У подальшому в Україні розроблялися такі конституційні про­екти, як «Начерки конституції республіки» одного з членів Кири­ло- Мефодіївського товариства Георгія Андрузького (1827) та більш докладний проект Конституції України під назвою «Вольный союз» («Вільна спілка»). Його розробив 1884 р. український вчений і політичний діяч Михайло Драгоманов (1841—1895).

Значно радикальніший проект Конституції України було опубліковано у вересні 1905 р. у першому числі часопису Ук­раїнської народної партії «Самостійна Україна» під назвою «Ос­новний закон «Самостійної України» спілки народу українсь­кого». Цей проект передбачав повну самостійність України, територія якої мала складатися з дев'яти земель.

Реальний конституційний процес в Україні розпочався з по­валенням самодержавства та організацією у березні 1917 р. Ук­раїнської Центральної Ради. Становлення української держав­ності започаткував І Універсал Центральної Ради, який розгля­дався як «статут автономії України».

Віхою в розвитку конституційного процесу стало прийняття З липня 1917 р. II Універсалу Української Центральної Ради, що його можна розглядати як договір про порозуміння між Цен­тральною Радою і Тимчасовим урядом у Петрограді. У II Універсалі проголошувався намір підготувати проекти законів про автономний устрій України.

Важливим політико-правовим кроком стало прийняття Цен­тральною Радою 20 листопада 1917 р. III Універсалу, який про­голошував установлення вже не автономних, а федеративних відносин з Росією. Але така позиція Центральної Ради не знайш­ла розуміння ні в російського Тимчасового уряду, ні в більшо­вицької влади, яка відхилила всі демократичні пропозиції Украї­ни й розпочала проти Української Центральної Ради воєнні дії. За цих умов 9 січня 1918 р. було прийнято IV Універсал Цент­ральної Ради, в якому проголошувалося: «... однині Українська Народна Республіка стає самостійною і від нікого незалежною, вільною, суверенною державою українського народу».

Віддаючи перевагу мирним засобам розвитку держави, пра­вової системи, Центральна Рада намагалася встановити в Україні справді демократичний устрій. Про це безпосередньо свідчить текст Конституції УНР 1918 p., яка, на жаль, так і не набрала чинності, позаяк саме в день її прийняття до Києва увійшли німці та почалася доба українського Гетьманату Павла Скоропадського.

Серед державно-правових актів Гетьманату, насамперед, слід згадати гетьманську «Грамоту до всього українського народу» від 29 квітня 1918 р., яка скасувала всі акти, прийняті Централь­ною Радою, в тому числі й Конституцію, проголосила право при­ватної власності фундаментом культури й цивілізації, цілковиту свободу приватного підприємництва та ініціативи. Того самого дня, 29 квітня 1918 p., було прийнято установчий правовий акт під назвою «Закони про тимчасовий державний устрій Украї­ни», в якому вирішувалися питання «про гетьманську владу», «про віру», встановлювалися «права і обов'язки українських козаків і громадян», у спеціальному розділі «Про закони» наго­лошувався особливий правовий статус цього закону. Йшлося також «про Раду Міністрів і про міністрів», «про Фінансову раду», «про Генеральний Суд».

Після падіння Гетьманату в листопаді 1918 р. до влади дісталася Директорія у складі п'яти членів на чолі з В. Винни-ченком. Фактично провідну роль у Директорії відігравав С. Пет­люра, який перегодом і став її головою. Серед правових актів Директорії, які мали конституційне значення, слід назвати Декларацію Української Директорії від 26 грудня 1918 p., За­кон про тимчасове верховне управління та порядок законодав­ства в Українській Народній Республіці, Закон про Державну Народну Раду Української Народної Республіки. Особливо слід зазначити, що за доби Директорії було розроблено розгорнутий проект Конституції УНР під назвою «Основний державний за­кон Української Народної Республіки».

Падіння Директорії на початку 1919 р. і створення українсь­кого радянського уряду ознаменувало початок нового етапу в розвитку конституційного процесу в Україні. Радянська Конституція України, прийнята ВУЦВК у березні 1919 p., здебільшого лише повторювала Конституцію Російської Федерації 1918 p., а також положення про основи державного устрою, проголошені в Маніфесті Тимчасового робітничо-се­лянського уряду України на початку січня 1919 р.

Створення 1922 р. Союзу радянських соціалістичних республік і прийняття в 1924 р. Конституції СРСР зумовило необхідність внести до Конституції УРСР 1919 р. відповідні зміни, пов'язані в основному з розподілом компетенції між со­юзною та республіканською владою.

У грудні 1936 p., тобто в розпал сталінських репресій, було прийнято нову Конституцію СРСР, проголошену «найдемократичнішою у світі». Конституція Української РСР, прийнята 1937 р. на основі «сталінської» Конституції, повністю дублювала її основні положення.

Засудження «культу особи» Сталіна, певне розширення по­вноважень союзних республік наприкінці 50-х років, деклару­вання того, що Радянський Союз із держави «диктатури пролетаріату» перетворився на загальнонародну державу, деякі кроки в бік поширення демократичних інститутів, виникнення у країні відверто опозиційних рухів — усе це вимагало принаймні косметичних конституційних змін. За таких умов почався но­вий етап розвитку конституційного процесу в Україні. Його повністю було зорієнтовано на норми й положення Конституції СРСР 1977 р. Загалом Конституція України 1978 р. не внесла принципових змін у державне та громадське життя України.

Після розпаду СРСР і здобуття нашою країною незалежності розпочався новий етап у розвитку конституційного процесу в Україні. Його вихідним пунктом стало проголошення Декларації про державний суверенітет України 16 липня 1990 р. Важливе конституційне значення мав Акт проголошення незалежності України від 24 серпня 1991р., який дістав всенародну підтримку на референдумі 1 грудня 1991 p., та деякі інші правові акти, що їх слід охарактеризувати детальніше.

Почнемо з Декларації. Насамперед зазначимо, що загалом суверенітет означає верховенство і незалежність влади. Розрізня­ють три види суверенітету: державний, національний і народний.

Державний суверенітет — це верховенство державної влади всередині країни та її незалежність у зовнішньополітичній сфері.

Національний суверенітет — це повновладдя нації, її реаль­на можливість вільно вирішувати всі питання свого національ­ного життя аж до створення самостійної держави.

Народний суверенітет — це повновладдя народу, який здійснює свою невід'ємну й неподільну владу самостійно й не­залежно від інших соціальних сил.

У різних країнах юридичне закріплення та реальне існування цих трьох видів суверенітету різне. Нині в Україні всі три види суверенітету знайшли юридичне закріплення в розглядуваній Декларації.

Поняття «державний суверенітет», висвітлене в преамбулі Декларації, розкривається в десяти її розділах.

Розділ І. Самовизначення української нації. Україна як суве­ренна національна держава розвивається в існуючих кордонах на основі здійснення українською нацією свого невід'ємного права на самовизначення.

Розділ II. Народовладдя. Громадяни Республіки всіх націо­нальностей становлять народ України. Народ України є єдиним джерелом державної влади в Республіці.

Розділ III. Державна влада. Україна є самостійною у вирішенні будь-яких питань свого державного життя.

Розділ IV. Громадянство Української РСР. Українська РСР має своє громадянство... Всі громадяни мають гарантовані пра­ва та свободи, передбачені Конституцією України і міжнародним правом. Українська РСР забезпечує рівність перед законом усіх громадян Республіки.

Розділ V. Територіальне верховенство. Українська РСР здійснює верховенство на всій своїй території. Територія Ук­раїнської РСР в існуючих кордонах є недоторканною і не може бути змінена та використана без її згоди.

Розділ VI. Економічна самостійність. Українська РСР самостійно визначає свій економічний статус і закріплює його в законах. Народ України має виключне право на володіння, користування та розпорядження багатством України.

Розділ VII. Екологічна безпека. Українська РСР самостійно встановлює порядок організації охорони природи на території Республіки та порядок використання природних ресурсів.

Розділ VIII. Культурний розвиток. Українська РСР є самостійною у вирішенні питань науки, освіти, культурного та духовного розвитку української нації, гарантує всім національ­ностям, що проживають на території Республіки, право їх вільного національно-культурного розвитку.

Розділ IX. Зовнішня і внутрішня безпека. Українська РСР має право на власні Збройні Сили. Українська РСР має власні внутрішні війська та органи державної безпеки...

Розділ X. Міжнародні відносини. Українська РСР як суб'єкт міжнародного права здійснює безпосередні зносини з іншими державами, бере участь у діяльності міжнародних організацій... Українська РСР виступає рівноправним учасником міжнарод-вого спілкування... Українська РСР визнає перевагу загальнолюдських цінностей над класовими, пріоритет загальновизна­них норм міжнародного права перед нормами внутрішньо­державного права.

Декларацію було покладено в основу нової Конституції, низ­ки прийнятих законів України; вона визначає позиції республіки під час укладення міжнародних договорів.

Необхідно вказати, що Декларація, прийнята ще за часів СРСР, була спрямована на забезпечення суверенітету України у складі СРСР, тому окремі її положення застаріли, хоча в цілому вона не втратила свого значення й дотепер¹.

Юридичне закріплення повної самостійності України поза СРСР було здійснено Актом проголошення незалежності Ук­раїни, прийнятим Верховною Радою України 24 серпня 1991 р. Сутність цього документа полягає в закріпленні трьох голов­них положень.

1.   Проголошувалася незалежність України і створення само­стійної Української держави з офіційною назвою «Україна».

2.   Встановлювалося, що територія України є неподільною (єдиною) і недоторканною.

3.   Закріплювалося, що (з моменту прийняття Акта) на території України діють виключно Конституція і закони України.

З огляду на проголошення незалежності України і створен­ня самостійної Української держави необхідно було визначити долю державної території; державно-правових закладів; законо­давчих нормативно-правових актів; міжнародних майнових прав і обов'язків України; громадянство. З цією метою 12 вересня 1991 р. Верховна Рада прийняла Закон України «Про правонаступництво України». Він складається з дев'яти статей і містить такі основні положення².

З моменту проголошення незалежності України вищим ор­ганом державної влади в Україні є її Верховна Рада.

До прийняття нової Конституції України діяла Конституція УРСР. Закони УРСР та інші акти діють на території України, якщо вони не суперечать законам України, прийнятим після проголошення незалежності України.

Органи держави, сформовані на основі Конституції УРСР, діють до створення органів держави на основі нової Конституції України.

Державним кордоном України є її колишній кордон у складі СРСР за станом на 16 липня 1990 р.

Україна підтверджує свої обов'язки за міжнародними дого­ворами, укладеними УРСР до проголошення незалежності Ук­раїни, і є правонаступницею прав та обов'язків за договорами СРСР, які не суперечать Конституції України та інтересам республіки.

Україна дала згоду на обслуговування зовнішнього боргу СРСР за станом на 16 липня 1990 р., в частині, визначеній дер­жавною угодою.

Україна не несе відповідальності за кредитні договори СРСР, укладені після 1 липня 1991 р. без згоди України.

Усі громадяни СРСР, які постійно проживали на момент проголошення незалежності України на її території, є громадя­нами України.

Виходячи з Декларації про державний суверенітет, Акта про­голошення незалежності України Верховна Рада 1 листопада 1991 р. прийняла Декларацію прав національностей України. Вона складається з невеличкої преамбули (введення) і семи статей.

Стаття 1 встановлює рівноправність усіх народів і націй Ук­раїни.

Стаття 2 гарантує національностям збереження їх тради­ційного поселення.

Стаття 3 надає всім народам і національним групам право вільного користування рідною мовою в усіх сферах життя.

Стаття 4 встановлює, що будь-яка національність має пра­во сповідувати свою релігію, використовувати свою національну символіку, відзначати національні свята та відправляти традиційні обряди своїх народів.

Стаття 5 закріплює, що пам'ятки історії та культури народів і національних груп на території України охороняються законом.

Стаття 6 гарантує всім національностям право створювати свої культурні об'єднання.

Стаття 7 встановлює, що національні культурні об'єднан­ня, представники національних меншин мають право на вільні стосунки зі своєю історичною батьківщиною.

Отже, з вищевикладених нормативно-правових актів випли­вають головні положення, що потім стали конституційними і сутність яких вбачається у тому, які «... громадяни Республіки всіх національностей складають народ України». Вказується також, що «... народ України є єдиним джерелом державної вла­ди в Республіці». Це означає, що виключно народ формує дер­жавну владу. Тільки народ має невід'ємне право визначати і змінювати форми та зміст свого державного життя, себто ство­рити чи ліквідувати інститут президентства, вводити парламен­таризм тощо.

Поряд з прийняттям цих нормативно-правових актів в Україні велася робота з підготовки Конституції незалежної Ук­раїни. Основними віхами конституційного процесу в Україні після здобуття нею незалежності були: підготовка кількох но­вих проектів Конституції України; створення конституційних комісій та їхніх робочих груп, що протягом 1991—1996 pp. підготували й розглянули кілька проектів Конституцій Украї­ни; укладення в червні 1995 р. Верховною Радою України і Пре­зидентом України Конституційного договору, який діяв до прий­няття нової Конституції України, тощо.

Отже, джерелами сучасного конституційного права України, під якими розуміють чинні нормативно-правові акти, що містять конституційно-правові принципи і норми, слід визнати:

а) Конституцію України — основне джерело права;

б)конституційні закони — закони, що вносять зміни й допов­нення до Конституції;

в)звичайні закони — закони, що містять конституційно-правові принципи та норми;

г)інші акти Верховної Ради України та акти всеукраїнського референдуму;

ґ) певні нормативні акти Президента України;

д ) деякі нормативні постанови Кабінету Міністрів України;

є) окремі акти представницьких органів місцевого самовря­дування, скажімо, їхні регламенти.

Безперечно, з утворенням Конституційного Суду України джерелами конституційного права є його акти.

Як уже підкреслювалось, особливе місце в системі джерел конституційного права України посідає Конституція. Термін «конституція» походить від лат. constitutio — «установлення, устрій». Конституція є таким законом, що встановлює форму держави, систему державних органів, визначає порядок їх фор­мування та діяльності, основні права та обов'язки громадян. Іншими словами, конституція встановлює та закріплює устрій держави, саме за це ЇЇ називають Основним Законом.

Конституцію України було прийнято Верховною Радою Ук­раїни на її п'ятій сесії 28 червня 1996 р. Цей день тоді ж було проголошено державним святом українського народу, оскільки Конституція є Основним Законом держави, який визначає та закріплює підвалини всього суспільного життя, статус людини й громадянина, основи організації та принципи діяльності дер­жавного апарату України.

Конституція України є основою правової системи нашої дер­жави. Під останньою розуміють сукупність усіх правових явищ, що існують у суспільстві стосовно його створення, реалізації та охорони. Вона зміцнює державу, сприяє її політичному єднан­ню, соціально-економічному розвитку суспільства в цілому.

Визначальні риси сучасних конституцій такі:

—зазвичай пов'язані із закріпленням демократичного ладу,хоч історія знає і винятки з цього правила (конституції тоталі­тарних держав);

—спрямовані передусім на закріплення прав і свобод люди­ни й громадянина;

—народ визнається основним джерелом влади в суспільстві;

—державна влада діє на основі принципу поділу влади на законодавчу, виконавчу та судову гілки;

—найважливішим принципом суспільного життя вважають принцип порозуміння, розумного компромісу між різними соціальними верствами населення та політичними угрупован­нями;

—закріплюється принцип ідеологічної багатоманітності, яка звільняє особистість від диктатури панівної думки.

Отже, Конституція України є водночас основним законом і держави, і всього суспільства. Звідси й поняття «конституційний лад» передбачає об'єднання суспільних та державних засад у єдине ціле. Особливо це притаманно новим конституціям, що були прийняті після Другої світової війни, а також після розпа­ду так званого соціалістичного табору.

За приклад у цьому плані можуть правити Конституція Чесь­кої Республіки 1992 p., Конституція Республіки Хорватія 1990 p., Конституція Республіки Болгарія 1991 р. та основні закони ба­гатьох інших держав.

Неважко побачити, що Конституція має як правові, так і політичні ознаки. Отже, Конституція є одночасно і політичним, і правовим актом. Причому цей правовий акт має найвищу юри­дичну силу, тобто настановам і вимогам Конституції повинні відповідати всі без винятку правові акти, що видаються і діють у країні (ст. 8 Конституції України).

Конституція України складається з преамбули (вступної ча­стини) та 15 розділів (161 статті). У преамбулі проголошено, що Конституція приймається Верховною Радою «від імені Ук­раїнського народу», що його складають «громадяни України всіх національностей», а її основою є здійснення «українською нацією, усім Українським народом права на самовизначення». У преамбулі зафіксовано завдання забезпечення в Україні прав і свобод, гідних умов життя людини, досягнення громадянської злагоди, розвитку та зміцнення демократичної, соціальної, пра­вової держави.

§ 3. Загальні засади демократичного конституційного ладу України

Розділ І Конституції України має назву «Загальні засади» і складається з 20 статей. У ньому закріплено основні принципи конституційного ладу нашої держави, які є базою для конститу­ційного регулювання найважливіших суспільних відносин.

Стаття 1 Конституції проголошує Україну суверенною, не­залежною, демократичною, соціальною, правовою державою. Суверенність і незалежність держави означають, що її влада є верховною, повною, самостійною і неподільною у відносинах, які мають місце в межах кордонів цієї держави, а також її незалежність і рівноправність у взаємовідносинах з іншими дер­жавами. Такі підвалини забезпечують у державі повноту зако­нодавчої, виконавчої та судової влади, а також непідпорядкування і непідзвітність цієї держави іноземним державам у міжнародних відносинах. Демократизм в Україні передбачає створення найсприят­ливіших умов для широкої та реальної участі громадян в управлінні справами держави та суспільства, забезпечення багатоманітності політичного та культурного життя тощо.

Говорячи про Україну як соціальну державу, слід брати до уваги її орієнтацію на здійснення широкомасштабної та ефек­тивної соціальної політики, що діставала б вияв у реальному забезпеченні прав людини і громадянина, створенні доступних систем освіти, охорони здоров'я і соціального захисту, належній підтримці малозабезпечених верств населення тощо.

Правова держава — це держава, в якій панує право, де діяльність держави, її органів і посадових осіб здійснюється на основі та в межах, визначених правом, де не тільки особа відповідає за свої дії перед державою, а й держава несе реальну відповідальність перед особою за свою діяльність та її наслідки.

Стаття 2 Конституції проголошує Україну унітарною держа­вою, тобто державою, в межах якої немає інших утворень, що мають ознаки суверенітету і право самостійно вступати у відносини з іншими державами, а також право виходу зі складу України. Україна як унітарна держава має єдині: а) державні органи; б) систему законодавства; в) територію; г) громадянство; ґ) символіку тощо.

В Україні встановлено республіканську форму правління (ч. 1 ст. 5 Конституції). Тому носієм суверенітету і єдиним джере­лом влади визнається лише народ.

Державні символи — це встановлені конституцією або спеціальними законами особливі розпізнавальні знаки конкрет­ної держави, які уособлюють її суверенітет, а в деяких випадках сповнені й певного історичного чи ідеологічного змісту. Конституція України визначила такі символи нашої держави: Державний Прапор, Державний Герб, який встановлюється з урахуванням малого Державного Герба України та герба Війська Запорізького, і Державний Гімн. Наведено їх загальні описи.

Столицею України, тобто адміністративно-політичним цен тром і місцем знаходження загальнодержавних законодавчих, виконавчих і судових органів, є місто Київ.

Відповідно до ст. 6 Конституції, «державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову». Реалізація цього принципу покликана запобігти концентрації всієї державної влади в руках однієї особи або од­ного органу, що призводить, як засвідчує історичний досвід, до свавілля у керівництві державою та суспільством.

Говорячи про конституційне визнання і гарантування місцевого самоврядування (ст. 7), треба усвідомлювати, що мається на увазі право місцевих територіальних громад (жителів села, селища, міста), а також обраних ними відповідних рад самостійно і незалежно від органів держави, але в порядку і ме­жах, передбачених чинним законодавством, вирішувати питан­ня місцевого значення.

У статтях 8,9 і 19 Конституції України закріплено такі основ­ні принципи побудови та функціонування національної право­вої системи:

а) верховенство права, що передбачає неухильне дотриман­ня правових принципів незалежно від міркувань стосовно їхньої політичної доцільності;

б) найвища юридична сила Конституції. Згідно з цим прин­ципом, закони та інші нормативно-правові акти мають прийма­тися на основі Конституції та відповідати їй. В іншому разі прийняті акти мають визнаватися недійсними й не підлягають виконанню;

в) визнання положень Конституції нормами прямої дії. Цим зумовлено, що конституційні приписи впливають на суспільні відносини безпосередньо.

Норми, визначені статтями 10—12 Конституції України, покликані врегулювати основи національного розвитку та міжнаціональних відносин, вони випливають з положень відповідних міжнародно-правових актів і деталізуються в актах національного законодавства, наприклад у Законі України «Про мови в Україні» від 28 жовтня 1989 р.

Основні засади економічних відносин в Україні закріплено у статтях 13, 14, 16 Конституції. Саме ними визначено об'єкти, які є «власністю Українського народу», від імені якого права власника щодо цих об'єктів «здійснюють органи державної вла­ди та органи місцевого самоврядування». До таких об'єктів на­лежать земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси.

Стаття 15 Конституції України гарантує побудову суспільно­го життя «на засадах політичної, економічної та ідеологічної багатоманітності».

У розділі І Конституції України закріплено засади національ­ної безпеки та зовнішньополітичної діяльності нашої держави. Під національною безпекою мається на увазі стан захищеності життєво важливих інтересів особи, держави і суспільства від існуючих і можливих внутрішніх і зовнішніх загроз у всіх сфе­рах суспільних відносин. З метою забезпечення належного рівня захищеності цих інтересів у ст. 17 Конституції визначено вихідні положення захисту суверенітету і територіальної цілісності, економічної та інформаційної безпеки України.

Стаття 18 Конституції закріплює спрямування зовнішньо­політичної діяльності України на забезпечення її національних інтересів і безпеки через «підтримання мирного і взаємовигід­ного співробітництва з іншими країнами за загальновизнаними принципами і нормами міжнародного права». Ці норми й прин­ципи закладено в деяких міжнародно-правових актах, зокрема у Статуті ООН та Декларації про принципи міжнародного права.

§ 4. Народовладдя в Україні та форми його здійснення

Отже, народовладдя в Україні реалізується на основі Консти-туціїчерез інститути безпосередньої (прямої) чи представниць­кої (виборної) демократії. До інститутів безпосередньої демо­кратії, які забезпечують ухвалення державного рішення прямим волевиявленням народу, відносять: референдум; обговорення проектів нормативних актів; участь у виборах органів держав­ної влади; загальні збори (збір) громадян; звіти депутатів і ви­конавчих органів перед населенням.

Представницька демократія — це засіб реалізації волі наро­ду через представників, обраних ним до органів влади: насампе­ред, народних депутатів, Президента, депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, депутатів органів місцевого са­моврядування.

Референдум — це голосування населення всієї держави (за­гальнодержавний референдум) або певної частини її населення (місцевий референдум) з метою вирішення найважливіших пи­тань державного та суспільного життя. Референдум і вибори мають загальний метод здійснення голосування, але різняться своїм предметом. Вибори проводяться для визначення особи, яка, на думку більшості виборців, найбільш гідна обіймати ви­борну посаду. Завданням референдуму є вирішення важливих питань, не пов'язаних із наданням юридичної сили мандатам якихось осіб. Це можуть бути затвердження, зміна чи скасуван­ня законів, вирішення проблем територіального устрою в ме­жах держави тощо.

У науковій літературі та в законотворчій практиці поряд із терміном «референдум» інколи застосовується термін «плебіс­цит». У багатьох випадках їхній зміст рівнозначний. Але між ними вбачають і відмінність, яка полягає в тому, що референ­дум регламентується нормами конституційного права певної держави і його предметом може бути досить широке коло пи­тань. Підстави й порядок проведення плебісциту в основному врегульовуються міжнародно-правовими актами, і його предме­том у більшості випадків є вирішення територіальних спорів між різними державами.

§ 5. Види референдумів

Залежно від тих чи тих ознак референдуми поділяються на певні види. Розрізняють імперативний і консультативний, конституційний і законодавчий, обов'язковий і факультативний референдуми.

Імперативний і консультативний референдуми розрізня­ються за їхніми юридичними наслідками. Рішення, винесене імперативним референдумом, має загальнообов'язкове значен­ня і не потребує ніякого затвердження. Імперативним, наприк­лад, був референдум 1 грудня 1991 p., під час якого визначало­ся, бути чи не бути Україні незалежною державою. Результати консультативного референдуму юридичної сили не мають. Його призначення полягає в установленні думки голосуючих щодо певного питання. Ця думка може бути врахована, але не є обо­в'язковою для вирішення державними органами відповідної проблеми. У деяких країнах консультативний референдум здійснюється під назвою «всенародного обговорення».

Конституційним називається референдум, внаслідок якого змінюється, приймається або відхиляється конституція. Якщо ці питання вирішуються стосовно звичайного закону, то рефе­рендум називається законодавчим.

Обов'язковий референдум — це референдум, проведення яко­го є обов'язковим для вирішення визначених конституцією про­блем. Відповідно до ст. 73 Конституції України обов'язковим є всеукраїнський референдум для вирішення питань щодо зміни території України. В інших країнах предметом обов'язкового референдуму визначаються, скажімо, затвердження статутів автономних територій (Іспанія), затвердження Конституції та змін до неї, розв'язання суперечностей між палатами парламен­ту (Швейцарія) тощо.

Якщо ж референдум визначається як один із можливих, але необов'язкових способів вирішення певних питань, то він нази­вається факультативним. Це може стосуватися, приміром, за­твердження законів, міжнародних угод.

Попри те, що референдум розглядається як форма виявлен­ня волі народу, світова державно-правова практика свідчить про юридичну і політичну недоцільність вирішення певних питань референдумом. Звідси конституції деяких держав забороняють виносити на референдум певне коло питань. У більшості випадків це стосується законів і рішень, пов'язаних із фінансово-бюджетними проблемами, наданням громадянства, амністіями, помилуваннями та з деяких інших проблем.

Такий підхід має реальні підстави. Якщо уявити, наприклад, ситуацію, в якій проект бюджету відхиляється референдумом, то для розгляду нового його проекту необхідний новий рефе­рендум. І це може повторюватися кількаразово. Крім того, про­ведення референдуму потребує витрати значних коштів, а організація — певного часу. Отже, зрештою, держава може за­лишитися без затвердженого бюджету. Конституція України (ст. 74) встановлює, що в нашій державі не допускається прове­дення референдумів щодо законопроектів із питань податків, бюджету та амністії.

Всеукраїнський референдум може призначатися Верховною Радою або Президентом України, але тільки в межах визначених Конституцією повноважень. Так, Верховна Рада уповнова­жена призначати всеукраїнський референдум для вирішення питань про зміну території держави. Президент має право при­значити його щодо затвердження закону про внесення змін до розділів І, III, XIII Конституції, а також проголошує референ­дум за народною ініціативою.

Ініціатива щодо проведення референдуму визнається народ­ною, а отже, обов'язковою до втілення в життя, якщо відповідна вимога виходить не менш як від 3 млн громадян України, які мають право голосу. Аби ця ініціатива відображала прагнення народу України, Конституція встановлює, що підписи під ви­могою про призначення референдуму повинні бути зібрані не менш як у 2/3 областей і не менш як по 100 тис. підписів у кожній з них. Такий порядок надає певним групам громадян України, що мають право голосу, та різним громадським об'єднанням можливість спробувати реалізувати свої політичні ідеї в разі протидії з боку державних структур завдяки наданню через ре­ферендум цим ідеям усенародної підтримки.

Конкретні питання, пов'язані з організацією та проведенням референдуму, регламентуються Законом України «Про всеук­раїнський і місцеві референдуми» від 3 липня 1991 р.

§ 6. Виборче право та виборча система в Україні

Під виборчою системою України розуміють передбачений законодавством загальний порядок формування представниць­ких органів держави. При цьому за порядком визначення резуль­татів виборів розрізняють мажоритарну, пропорційну та зміша­ну виборчу систему.

При мажоритарній виборчій системі застосовується такий порядок визначення результатів виборів, коли мандати до пред­ставницьких органів (один або кілька) від округу одержують тільки ті кандидати, які отримали встановлену законом більшість голосів, а усі решта вважаються необраними.

При пропорційній виборчій системі застосовується порядок визначення результатів виборів, коли мандати до представницьких органів розподіляються між партіями пропорційно кількості голосів виборців, зібраних кожною з них у межах виборчого округу.

При змішаній виборчій системі застосовується такий поря­док визначення результатів виборів, коли мандати до представ­ницьких органів розподіляються шляхом поєднання мажоритар­ної та пропорційної виборчої системи у рівних долях чи з пере­вагами якоїсь із них.

Усі норми права, які регламентують загальний порядок фор­мування представницьких органів, у сукупності складають ви­борче право. Основними його джерелами є Конституція Украї­ни й закони України: «Про вибори народних депутатів Украї­ни» від 25 березня 2004 p., який набирає чинності з 1 жовтня 2005 р., «Про внесення змін до Закону України «Про вибори Президента України» від 18 березня 2004 p., який набрав чин­ності з дня його офіційного опублікування, «Про вибори депу­татів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, місцевих рад та сільських, селищних, міських голів» від 6 квітня 2004 p., який набирає чинності з 1 жовтня 2005 р.

У цих нормативно-правових актах сформульовано такі головні принципи виборчого права: загального, рівного, прямо­го виборчого права шляхом таємного голосування.

Принцип загальності означає, що право обирати мають усі громадяни України, яким надень голосування виповнилося 18 років. Це право називається активним виборчим правом і тлу­мачиться так тому, що будь-які прямі або непрямі пільги чи об­меження щодо виборчих прав громадян України залежно від походження, соціального та майнового стану, расової та національної приналежності, статі, освіти, ставлення до релігії, політичних переконань, роду й характеру занять, не передбачені цими законами, забороняються.

Щодо права бути обраним, тобто пасивного виборчого права, то виборчим законодавством воно розглядається по-різному Так, народним депутатом України може бути обраний громадя­нин України, який має право голосу, на день виборів досяг 21-річного віку і постійно проживає на території України про­тягом останніх п'яти років. Президентом України може бути об­раний громадянин України, який досяг 35-річного віку, має право голосу, проживає в Україні протягом 10 останніх перед днем виборів років і володіє державною мовою. А депутатом місцевої ради та сільським, селищним, міським головою може бути об­раний громадянин України, який на день виборів досяг вісімнад­цяти років та має право голосу.

Принцип рівного виборчого права означає, що громадяни Ук­раїни по окремому виду виборів мають тільки один голос і го­лос кожного голосуючого дорівнює голосу усякого іншого го­лосуючого. Виборець може використати свій голос тільки на одній виборчій дільниці.

Принцип прямого виборчого права означає, що кандидати на виборні посади у представницькі органи усіх рівнів обираються безпосередньо виборцями.

Таємність голосування на виборах означає, що ніякі форми контролю за волевиявленням виборців не допускаються, а саме: голосування відбувається у спеціально обладнаній для цього кабіні чи кімнаті. Під час заповнення бюлетеня в кабіні чи кімнаті для голосування може бути тільки голосуючий.

Упродовж цього Закон України «Про вибори народних де­путатів України» від 25 березня 2004 року, який набирає чин­ності з 1 жовтня 2005 року передбачає, що вибори депутатів здійснюються за пропорційною системою: депутати обирають­ся за виборчими списками кандидатів у депутати від політич­них партій, виборчих блоків політичних партій у багатомандат­ному загальнодержавному виборчому окрузі, який включає в себе всю територію України. Для проведення виборів депутатів територія України поділяється на 225 територіальних виборчих округів.

Виборчий процес із виборів народних депутатів включає такі етапи: а) складання списків виборців; б) утворення територіаль­них виборчих округів; в) утворення виборчих дільниць; г) утво­рення виборчих комісій; ґ) висування та реєстрація кандидатів у депутати; д) проведення передвиборної агітації; є) голосуван­ня; є) підрахунок голосів виборців та встановлення підсумків голосування; ж) встановлення результатів виборів депутатів. Виборчий процес завершується офіційним оприлюдненням Центральною виборчою комісією результатів виборів народних депутатів України.

Вибори народних депутатів можуть бути черговими або поза­черговими. Чергові вибори проводяться у зв'язку із закінченням конституційного строку повноважень Верховної Ради України і не потребують окремого рішення про їх призначення. Позачер­гові вибори депутатів призначаються Президентом України. Чер­гові вибори депутатів відбуваються в останню неділю березня останнього року повноважень Верховної Ради України.

Виборчий процес чергових виборів депутатів розпочинаєть­ся за 120 днів до дня виборів. Центральна виборча комісія ого­лошує про початок виборчого процесу не пізніше ніж за 125 днів до дня виборів. Позачергові вибори депутатів відбуваються в останню неділю шістдесятиденного строку з дня опублікуван­ня Указу Президента України про дострокове припинення по­вноважень Верховної Ради України.

Систему виборчих комісій, що здійснюють підготовку та про­ведення виборів депутатів, становлять Центральна, територі­альні та дільничні виборчі комісії.

Для підготовки та проведення голосування виконавчі орга­ни сільських, селищних, міських (у містах, де немає районних у місті рад), районних у містах рад або органи (посадові особи), які відповідно до закону здійснюють їх повноваження, до 1 жов­тня року, який передує року проведення чергових виборів на­родних депутатів України, складають загальні списки виборців, які проживають на території відповідного села, селища, міста, району в місті, на підставі відомостей про місце їх проживання, за формою, встановленою Центральною виборчою комісією. До загального списку виборців включаються громадяни України, які досягли або на день виборів досягнуть вісімнадцяти років і мають право голосу та які на день складання списку прожива­ють на відповідній території. Виборець може бути включений до списку виборців тільки на одній виборчій дільниці.

Витрати на підготовку і проведення виборів депутатів здійснюються виключно за рахунок коштів Державного бюдже­ту України та коштів виборчих фондів партій (блоків), канди­датів у депутати від яких зареєстровано Центральною вибор­чою комісією. Партія (блок), кандидатів у депутати від якої зареєстровано Центральною виборчою комісією, для фінансу­вання своєї передвиборної агітації зобов'язана утворити свій виборчий фонд.

Кандидатів у депутати може висувати партія, яка зареєстро­вана в установленому законом порядку не пізніше ніж за 365 днів до дня виборів, або виборчий блок партій за умови, що до його складу входять партії, зареєстровані не пізніш як за 365 днів до дня виборів. Висування кандидатів у депутати розпочи­нається за 119 днів і закінчується за 90 днів до дня виборів.

Передвиборна агітація розпочинається з моменту прийнят­тя Центральною виборчою комісією рішення про реєстрацію кандидатів у депутати, включених до виборчого списку партії (блоку). Передвиборна агітація закінчується о 24 годині остан­ньої п'ятниці перед днем виборів.

Передвиборна агітація може здійснюватися в будь-яких фор­мах і будь-якими засобами, що не суперечать Конституції та за­конам України, зокрема у формі політичної реклами. Громадя­ни України мають право вільно і всебічно обговорювати перед­виборні програми партій (блоків), політичні, ділові та особисті якості кандидатів у депутати, вести агітацію за або проти партій (блоків), кандидатів у депутати.

Голосування проводиться в спеціально відведених та облаш-тованих приміщеннях, обладнаних кабінами (кімнатами) для таємного голосування з визначеними місцями для видачі вибор­чих бюлетенів і встановлення виборчих скриньок. Контроль за облаштуванням приміщення для голосування покладається на дільничну виборчу комісію.

Підрахунок голосів виборців на виборчій дільниці здійсню­ється відкрито і гласно членами дільничної виборчої комісії на її засіданні, яке проводиться у тому ж приміщенні, де відбува­лося голосування. Засідання дільничної виборчої комісії почи­нається відразу після закінчення голосування, проводиться без перерви і закінчується після складення та підписання протоко­лу про підрахунок голосів виборців на виборчій дільниці.

Право на участь у розподілі депутатських мандатів набува­ють кандидати у депутати, включені до виборчих списків партій (блоків), що отримали три і більше відсотків голосів виборців, які взяли участь у голосуванні у загальнодержавному виборчо­му окрузі. Кандидати у депутати, включені до виборчого спис­ку партії (блоку), що отримали менше трьох відсотків голосів виборців, які взяли участь у голосуванні, права на участь у роз­поділі депутатських мандатів не мають.

Центральна виборча комісія не пізніш як на п'ятий день з дня встановлення результатів виборів офіційно оприлюднює результати виборів депутатів у газетах «Голос України» та «Уря­довий кур'єр». Список обраних депутатів публікується із зазна­ченням в алфавітному порядку їх прізвища, імені, по батькові, року народження, професії, посади (заняття), місця роботи, місця проживання, партійності, суб'єкта висування.

Закон України «Про внесення змін до Закону України «Про вибори Президента України» від 18 березня 2004 p., який на­брав чинності з дня його офіційного опублікування, окрім прин­ципів, які розглянуті вище, встановлює, що право висування кандидата на пост Президента України належить громадянам України, які мають право голосу. Це право реалізується ними через політичні партії та їх виборчі блоки (далі по тексту — партії (блоки), а також самовисуванням. Партія (блок) може висуну­ти лише одного кандидата на пост Президента України.

Виборчий процес із виборів Президента України включає такі етапи: а) утворення територіальних виборчих округів; б) утворення виборчих дільниць; в) утворення територіальних та дільничних виборчих комісій; г) формування списків ви­борців, їх перевірка та уточнення; ґ) висування та реєстрація кандидатів; д) проведення передвиборної агітації; є) голосу­вання у день виборів Президента України; є) підрахунок го­лосів виборців та встановлення підсумків голосування і резуль­татів виборів.

Суб'єктами виборчого процесу є: а) виборець; б) виборчі комісії; в) кандидати на пост Президента України, зареєстро­вані у встановленому порядку; г) партії (блоки), які висунули кандидатів на пост Президента України; ґ) уповноважені пред­ставники, довірені особи, офіційні спостерігачі від партій (блоків) — суб'єктів виборчого процесу та від кандидатів на пост Президента України.

Вибори Президента України можуть бути черговими, поза­черговими та повторними. Чергові вибори Президента України проводяться у зв'язку із закінченням конституційного строку повноважень Президента України. Позачергові — у зв'язку із достроковим припиненням повноважень Президента України у випадках, передбачених Конституцією України. Повторні — у випадках: а) якщо до виборчого бюлетеня для голосування було включено не більше двох кандидатів на пост Президента Украї­ни і жодного з них не було обрано; б) якщо всі кандидати на пост Президента України, включені до виборчого бюлетеня, до дня виборів або до дня повторного голосування зняли свої кан­дидатури.

Вибори Президента України призначаються спеціальною постановою Верховної Ради України. Вибори Президента про­водяться за єдиним загальнодержавним одномандатним вибор­чим округом, який включає в себе всю територію України. Для проведення виборів територія України поділяється на 225 те­риторіальних виборчих округів. Кількість таких округів у Ав­тономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севасто­полі встановлюється Центральною виборчою комісією з ураху­ванням їх адміністративно-територіального устрою та кількості виборців на підставі даних центрального органу виконавчої вла­ди з питань статистики. Територіальний виборчий округ вклю­чає в себе один або кілька районів, міст, районів у містах.

Для проведення голосування та підрахунку голосів із виборів Президента України територія сіл, селищ, міст, районів у містах, що входять до складу територіального виборчого округу, по­діляється на виборчі дільниці.

Вибори Президента України організовують і проводять Цен­тральна, територіальні та дільничні виборчі комісії.

Для підготовки та проведення голосування виконавчі орга­ни сільських, селищних, міських (у містах, де немає районних у місті рад), районних у містах рад або органи (посадові особи), які відповідно до закону здійснюють їх повноваження, а також консульські установи та інші офіційні представництва України за кордоном до 1 липня року проведення чергових виборів Пре­зидента України складають загальний список виборців, які по­стійно проживають на території відповідного села, селища, міста, району в місті. До загального списку виборців включаються гро­мадяни України, які досягли або на день виборів досягнуть вісімнадцяти років і мають право голосу та які на день складан­ня списку постійно проживають на відповідній території.

Витрати на підготовку та проведення виборів Президента України здійснюються виключно за рахунок коштів Державно­го бюджету України та коштів виборчих фондів кандидатів на пост Президента України.

Висування кандидатів на пост Президента України партія­ми (блоками) та самовисування розпочинається за 119 днів і за­кінчується за 95 днів до дня виборів. Кандидата на пост Прези­дента України може висувати партія, яка зареєстрована в уста­новленому законом порядку не пізніш як за рік до дня виборів, або виборчий блок партій за умови, що до його складу входять партії, зареєстровані не пізніш як за рік до дня виборів.

Кандидат на пост Президента України може розпочинати проведення передвиборної агітації наступного дня після його реєстрації Центральною виборчою комісією. Передвиборна агі­тація закінчується о 24 годині останньої п'ятниці перед днем виборів. Вона може здійснюватися у будь-якій формі та будь-якими засобами, що не суперечать Конституції та законам Ук­раїни. Кандидату на пост Президента України не може бути відмовлено у звільненні на період передвиборної агітації від виконання виробничих або службових обов'язків за місцем ро­боти з наданням неоплачуваної відпустки.

Голосування проводиться у спеціально відведених та облаш-тованих приміщеннях, в яких обладнуються кабіни (кімнати) для таємного голосування та визначаються місця видачі вибор­чих бюлетенів і встановлення виборчих скриньок. Обладнання приміщення для голосування покладається на дільничну вибор­чу комісію. Голосування проводиться у день виборів та у день повторного голосування з 8 до 20 години. На закордонних ви­борчих дільницях голосування відбувається за місцевим часом країни, де утворені ці дільниці.

Підрахунок голосів виборців на виборчій дільниці здійсню­ється відкрито і гласно членами дільничної виборчої комісії на її засіданні, яке проводиться у тому самому приміщенні, де відбу­валося голосування.

Закон України «Про вибори депутатів Верховної Ради Ав­тономної Республіки Крим, місцевих рад та сільських, селищ­них, міських голів» від 6 квітня 2004 p., який набирає чинності з 1 жовтня 2005 р. встановлює, що депутати сільських, селищних, міських рад та сільські, селищні, міські голови обираються гро­мадянами України, які належать до відповідних територіальних громад. Депутати районних, обласних рад обираються громадя­нами України, які належать до відповідних територіальних гро­мад у межах району, області. Депутати Верховної Ради Авто­номної Республіки Крим обираються громадянами України, які проживають на території Автономної Республіки Крим.

Вибори депутатів сільських, селищних рад проводяться за мажоритарною системою відносної більшості в одномандатних виборчих округах, на які поділяється вся територія відповідно­го села (кількох сіл, жителі яких добровільно об'єдналися у сільську громаду), селища.

Вибори депутатів міських рад проводяться за пропорційною системою: депутати обираються за виборчими списками канди­датів у депутати від організацій політичних партій, виборчих блоків організацій політичних партій у багатомандатному ок­рузі, межі якого збігаються з межами території відповідної міської громади.

Вибори депутатів районних у містах рад проводяться за про­порційною системою: депутати обираються за виборчими спис­ками від організацій політичних партій, виборчих блоків органі­зацій політичних партій у багатомандатному виборчому окрузі, межі якого збігаються з межами відповідного району у місті.

Вибори депутатів районних рад проводяться за пропорцій­ною системою: депутати обираються за виборчими списками від організацій політичних партій, виборчих блоків організацій політичних партій у багатомандатному виборчому окрузі, межі якого збігаються з межами відповідного району.

Вибори депутатів обласних рад, міст Києва та Севастополя проводяться за пропорційною системою: депутати обираються за виборчими списками від організацій політичних партій, ви­борчих блоків організацій політичних партій у багатомандатно­му виборчому окрузі, межі якого збігаються з межами відповід­ної області, міст Києва та Севастополя.

Вибори депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим проводяться за пропорційною системою: депутати обира­ються за виборчими списками від організацій політичних партій, виборчих блоків організацій політичних партій у багатомандатному виборчому окрузі, межі якого збігаються з межами Ав­тономної Республіки Крим.

Вибори сільських, селищних, міських голів проводяться за мажоритарною виборчою системою відносної більшості в єди­ному одномандатному окрузі, межі якого збігаються з межами відповідної територіальної громади.

Виборчий процес по цьому виду виборів включає такі етапи: а) складання списків виборців; б) формування виборчих комісій; в) утворення територіальних виборчих округів; г) утворення виборчих дільниць; ґ) висування та реєстрація кандидатів у де­путати та кандидатів на посаду сільського, селищного, міського голови; д) проведення передвиборної агітації; є) голосування; є) підрахунок голосів виборців та встановлення підсумків голо­сування і результатів місцевих виборів. Він завершується офі­ційним оприлюдненням результатів місцевих виборів.

Суб'єктами виборчого процесу є: а) громадяни України, які мають право голосу на місцевих виборах; б) виборчі комісії; в) кандидати у депутати та кандидати на посаду сільського, се­лищного, міського голови; г) місцеві організації партій (блоків), які висунули кандидатів у депутати та кандидатів на посаду сільського, селищного, міського голови; ґ) органи державної влади та органи місцевого самоврядування; д) офіційні спосте­рігачі від місцевих організацій партій (блоків) — суб'єктів ви­борчого процесу, від кандидатів у депутати, від кандидатів на посади сільських, селищних, міських голів.

Місцеві вибори можуть бути черговими, позачерговими, по­вторними, проміжними або першими (у разі формування нових місцевих рад).

Рішення про загальний склад (кількість депутатських ман­датів) сільської, селищної, міської, районної у місті, районної, обласної ради приймається відповідною радою поточного скли­кання не пізніш як за 90 днів до дня місцевих виборів. Загаль­ний склад сільської, селищної, міської, районної у місті, район­ної, обласної ради має становити при чисельності: до 3 тисяч виборців — від 16 до 26 депутатів; до 5 тисяч виборців — від 20 до ЗО депутатів; до 20 тисяч виборців — від ЗО до 36 депутатів; до 50 тисяч виборців — від ЗО до 46 депутатів; до 100 тисяч ви­борців — від 36 до 50 депутатів; до 250 тисяч виборців — від 40 до 60 депутатів; до 500 тисяч виборців — від 50 до 76 депутатів; до 1 мільйона виборців — від 60 до 90 депутатів; до 2 мільйонів виборців — від 76 до 120 депутатів; понад 2 мільйони виборців — від 76 до 150 депутатів.

Для підготовки та проведення голосування виконавчі орга­ни сільських, селищних, міських (у містах, де немає районних у місті рад), районних у містах рад або органи (посадові особи), які відповідно до закону здійснюють їх повноваження, до 1 ве­ресня року, що передує рокові проведення чергових місцевих виборів, складають загальні списки виборців на підставі відо­мостей про місце їх проживання за формою, встановленою Цен­тральною виборчою комісією. До нього включаються громадя­ни України, які належать до відповідної територіальної грома­ди і які досягай або надень виборів досягнуть вісімнадцяти років і мають право голосу.

Висування кандидатів у депутати та кандидатів на посаду сільського, селищного, міського голови розпочинається за 70 днів і закінчується за 40 днів до дня місцевих виборів.

Громадяни України, політичні партії, місцеві організації партій (блоки), інші об'єднання громадян мають право вільно і всебічно обговорювати передвиборні програми кандидатів на посади сільського, селищного, міського голови, а також канди­датів у депутати, їх політичні, ділові та особисті якості, вести агітацію за чи проти того чи іншого кандидата. Передвиборна агітація із виборів депутатів, а також сільських, селищних, міських голів розпочинається за ЗО днів до дня місцевих виборів і закінчується о 24 годині останньої п'ятниці перед днем виборів.

Голосування проводиться в спеціально відведених приміщен­нях, в яких у достатній кількості обладнуються кабіни для таєм­ного голосування та визначаються місця видачі виборчих бю­летенів. Виборчі скриньки для голосування встановлюються так, щоб виборці при підході до них мали можливість проходити через кабіни (кімнати) для таємного голосування. Голосування проводиться в день місцевих виборів з восьмої до двадцятої го­дини.

Територіальна виборча комісія не пізніш як на п'ятий день з дня встановлення результатів виборів у багатомандатному ок­рузі та в одномандатних округах офіційно оприлюднює резуль­тати місцевих виборів депутатів у місцевих друкованих засобах масової інформації.

§ 7. Територіальний устрій України

Під територіальним устроєм держави розуміють її терито­ріальну організацію, тобто систему відносин між державою в цілому (її центральною владою) і територіальними складовими (населенням і чинними органами суспільної влади). Категорію «територіальний устрій» не слід ототожнювати з поняттям «дер­жавний устрій», під яким розуміють політико-територіальну організацію держави, що визначається політико-правовим ста­тусом територіальних складових і порядком, принципами їхніх відносин з державою в цілому та між собою. За державним уст­роєм усі держави диференціюються на унітарні, федеративні, конфедеративні та імперські.

Відповідно до ст. 2 Конституції Україна є унітарною держа­вою, територія якої поділяється на адміністративно-терито­ріальні одиниці, що здебільшого не мають будь-якої політичної автономії, хоч окремі з них і можуть мати статус територіальної автономії.

У цій же статті вказано, що територія України в межах існуючого кордону є цілісною й недоторканною. Загалом територія — невід'ємна ознака державності, просторові межі державної влади. Конституція встановлює, що суверенітет Ук­раїни поширюється на всю її територію. Держава розпоряд­жається всією територією. Територіальне верховенство - це по­внота й незалежність влади держави в межах її території.

А втім, використання державою її території не повинно бути юридично необмеженим. Держава зобов'язана розпоряджатися територією тільки в інтересах населення, що проживає на ній.

Із цієї статті також випливає, що державна територія Украї­ни обіймає суходіл, надра, води (внутрішні води та територіальне море), повітряний простір над ними. Тобто слід розрізняти су­ходольну, водну й повітряну територію нашої держави.

Вказані положення поглиблюються в розділі IX Конституції України «Територіальний устрій України». У ст. 132 формулю­ються його головні засади. Насамперед зазначено, що державна територія є єдиною і цілісною, себто такою, що поєднана спільною системою державної влади законодавчих, виконавчих, судових і контрольно-наглядових органів. Одночасно її здійснення має включати централізацію та децентралізацію, що за­безпечить поєднання і врахування загальнодержавних і регіональних (місцевих) інтересів. Це також означає, що в май­бутньому необхідно чітко визначитися щодо структурного та функціонального розподілу влади між центром і регіонами.

Вказана стаття проголошує також необхідність забезпечен­ня збалансованості соціально-економічного розвитку регіонів, більшої їх інтеграції, зближення, поступового вирівнювання соціально-економічного життя. Актуальним є також урахуван­ня історичних, економічних, екологічних, географічних і демографічних особливостей, етнічних і культурних традицій у розбудові територіального устрою України.

У ст. 133 Конституції України визначено: «Систему адмініс­тративно-територіального устрою України складають: Автоном­на Республіка Крим, області, райони, міста, райони в містах, се­лища й села.

До складу України входять: Автономна Республіка Крим, Вінницька, Волинська, Дніпропетровська, Донецька, Жито­мирська, Закарпатська, Запорізька, Івано-Франківська, Київсь­ка, Кіровоградська, Луганська, Львівська, Миколаївська, Одесь­ка, Полтавська, Рівненська, Сумська, Тернопільська, Харківська, Херсонська, Хмельницька, Черкаська, Чернівецька, Чернігів­ська області, міста Київ та Севастополь».

З огляду на це можна стверджувати, що адміністративно-територіальний устрій України є трирівневим: вищий рівень складають Автономна Республіка Крим, області та міста Київ і Севастополь; середній — райони й міста республіканського (Ав­тономної Республіки Крим) і обласного підпорядкування; ра­йони у містах; нижчий — міста районного підпорядкування, се­лища і села. Відповідно до таких територіальних одиниць бу­дується система державних органів і система місцевого самоврядування.

Слід також зазначити, що такий детальний перелік суб'єктів складу України є зовсім невипадковим. Адже включення суб'єк­та складу України до цієї статті є правовою основою для вико­ристання ним своїх конституційних прав, таких, скажімо, як пра­во на місцеве самоврядування, спеціальне визначення статусу тощо. До того ж, аналіз цієї статті дає підстави стверджувати, що Конституція, попри те, що суб'єкти складу України різняться за величиною території, чисельністю та щільністю населення, проголошує рівноправність суб'єктів як між собою, так і у відносинах з центральною владою. Указаному принципу аж ніяк не суперечить та частина ст. 133 Конституції України, яка ствер­джує, що міста Київ і Севастополь мають спеціальний статус у складі суб'єктів України. Цей статус має визначатися законами України.

При цьому слід взяти до уваги, що деякі питання, які безпо­середньо стосуються територіального устрою нашої країни, розглянуті не тільки в розділі IX, айв інших розділах Кон­ституції. Так, у розділі І вказано, що держава визнає й гарантує місцеве самоврядування в Україні (ст. 7). «Державною мовою... є українська мова», якій «держава забезпечує всебічний розви­ток і функціонування... в усіх сферах суспільного життя на всій території України» (ст. 10). «Земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які перебувають у межах території України, природні ресурси її континентального шель­фу, виключної (морської) економічної зони є об'єктами права власності Українського народу» (ст. 13).

Стаття 73 розділу III Конституції України визначає: «Вик­лючно всеукраїнським референдумом вирішуються питання про зміну території України». Розділ X присвячено Автономній Республіці Крим.

Для забезпечення територіальної суверенності України в розділі XV було встановлено таке: «Використання існуючих військових баз на території України для тимчасового перебу­вання іноземних військових формувань можливе на умовах оренди в порядку, визначеному міжнародними договорами Ук­раїни, ратифікованими Верховною Радою України» (п. 14)

§ 8. Автономна Республіка Крим

Згідно з розділом X Конституції України, «Автономна Республіка Крим є невід'ємною складовою частиною України і в межах повноважень, визначених Конституцією України, вирішує питання, віднесені до її відання» (ст. 134).

«Автономна Республіка Крим має Конституцію Автономної Республіки Крим, яку приймає Верховна Рада Автономної Республіки Крим та затверджує Верховна Рада України не менш як половиною від конституційного складу Верховної Ради Ук­раїни.

Нормативно-правові акти Верховної Ради Автономної Республіки Крим та рішення Ради міністрів Автономної Республіки Крим не можуть суперечити Конституції і законам України та приймаються відповідно до Конституції України, законів України, актів Президента України і Кабінету Міністрів України та на їх виконання» (ст. 135).

«Представницьким органом Автономної Республіки Крим є Верховна Рада Автономної Республіки Крим.

Верховна Рада Автономної Республіки Крим у межах своїх повноважень приймає рішення та постанови, які є обов'язкови­ми до виконання в Автономній Республіці Крим.

Урядом Автономної Республіки Крим є Рада міністрів Ав­тономної Республіки Крим. Голова Ради міністрів Автономної Республіки Крим призначається на посаду та звільняється з посади Верховною Радою Автономної Республіки Крим за по­годженням з Президентом України.

Повноваження, порядок формування і діяльності Верховної Ради Автономної Республіки Крим і Ради міністрів Автоном­ної Республіки Крим визначаються Конституцією України та законами України, нормативно-правовими актами Верховної Ради Автономної Республіки Крим з питань, віднесених до її компетенції.

Правосуддя в Автономній Республіці Крим здійснюється судами, що належать до єдиної системи судів України» (ст. 136).

«Автономна Республіка Крим здійснює нормативне регулю­вання з питань:

1)  сільського господарства і лісів;

2)  меліорації і кар'єрів;

3)  громадських робіт, ремесел та промислів; благодійництва;

4)  містобудування і житлового господарства;

5)  туризму, готельної справи, ярмарків;

6)  музеїв, бібліотек, театрів, інших закладів культури, історико-культурних заповідників;

7)  транспорту загального користування, автошляхів, водо­проводів;

8)  мисливства, рибальства;

9)  санітарної і лікарняної служб.

З мотивів невідповідності нормативно-правових актів Вер­ховної Ради Автономної Республіки Крим Конституції Украї­ни та законам України Президент України може зупинити дію цих нормативно-правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим з одночасним зверненням до Конституційного Суду України щодо їх конституційності» (ст. 137).

«До відання Автономної Республіки Крим належить:

1)     призначення виборів депутатів Верховної Ради Автоном­ної Республіки Крим, затвердження складу виборчої комісії Автономної Республіки Крим;

2)  організація та проведення місцевих референдумів;

3)  управління майном, що належить Автономній Республіці Крим;

4)  розроблення, затвердження та виконання бюджету Авто­номної Республіки Крим на основі єдиної податкової і бюджетної політики України;

5)  розроблення, затвердження та реалізація програм Авто­номної Республіки Крим з питань соціально-економічного та культурного розвитку, раціонального природокористування, охорони довкілля відповідно до загальнодержавних програм;

6)  визнання статусу місцевостей як курортів; встановлення зон санітарної охорони курортів;

7)  участь у забезпеченні прав і свобод громадян, національної злагоди, сприяння охороні правопорядку та громадської безпеки;

8)  забезпечення функціонування і розвитку державної та національних мов і культур в Автономній Республіці Крим; охо­рона і використання пам'яток історії;

9)  участь у розробленні та реалізації державних програм по­вернення депортованих народів;

10)  ініціювання введення надзвичайного стану та встанов­лення зон надзвичайної екологічної ситуації в Автономній Республіці Крим або в окремих її місцевостях.

Законами України Автономній Республіці Крим можуть бути делеговані також інші повноваження» (ст. 138).

«В Автономній Республіці Крим діє Представництво Пре­зидента України, статус якого визначається законом України» (ст. 139).

Верховна Рада Автономної Республіки Крим, відповідно до Конституції України та Закону України «Про Верховну Раду Автономної Республіки Крим» від 10 лютого 1998 p., є представ­ницьким органом Автономної Республіки Крим. Вона здійснює свої повноваження на підставі Конституції та законів України, Конституції Автономної Республіки Крим і нормативно-право­вих актів Автономної Республіки Крим з метою сприяння реалізації прав та інтересів населення автономії та вирішенню питань життєдіяльності регіону. Саме тому її діяльність грун­тується на принципах: верховенства права; конституційності; законності; гласності; колегіальності; поєднання інтересів Ав­тономної Республіки Крим і загальнодержавних інтересів Ук­раїни.

Верховна Рада Автономної Республіки Крим складається зі 100 депутатів, яких обирають на основі загального, рівного та прямого виборчого права таємним голосуванням. Строк її по­вноважень — чотири роки. Але ці повноваження може припи­нити Верховна Рада України достроково на підставах і в поряд­ку, визначених Конституцією України.

Верховна Рада Автономної Республіки Крим є повноважною за умови обрання не менш як 2/3 від її загального складу. А де­путатом Верховної Ради Автономної Республіки Крим може стати громадянин України, який має право голосу, на день виборів досяг 18-річного віку, проживає в Україні не менш як п'ять років (дія останньої вимоги щодо необхідності постійного проживання в Україні протягом п'яти років не поширюється на представників кримсько-татарського та інших депортованих народів, які повернулися на постійне проживання до України). Кожен депутат має всю повноту прав, які забезпечують його активну участь у діяльності Верховної Ради Автономної Республіки Крим та її органів, виконує їх доручення.

Діяльність Верховної Ради Автономної Республіки Крим здійснюється сесійно і складається з пленарних засідань Вер­ховної Ради Автономної Республіки Крим і засідань її органів. До її повноважень належить нормативне регулювання з питань:

-    сільського господарства і лісів;

-    меліорації та кар'єрів;

-    громадських робіт, ремесел і промислів; благодійництва;

-    містобудування і житлового господарства тощо.

До відання Верховної Ради Автономної Республіки Крим відносять:

а) прийняття Конституції Автономної Республіки Крим і подання її на затвердження Верховної Ради України, внесення в установленому порядку змін до неї, а також прийняття норма­тивно-правових актів, контроль за їх виконанням;

б) призначення виборів депутатів Верховної Ради Автоном­ної Республіки Крим, затвердження складу виборчої комісії Автономної Республіки Крим;

в) ухвалення рішення про проведення місцевого референдуму;

г) визначення порядку управління майном, що належить Автономній Республіці Крим, тощо.

Верховна Рада Автономної Республіки Крим приймає Конституцію Автономної Республіки Крим і вносить зміни до неї, що набирають чинності після затвердження їх Верховною Радою України. З питань нормативно-правового характеру вона приймає постанови, а з проблем організаційно-розпорядчого характеру виносить рішення.

На першій сесії Верховна Рада Автономної Республіки Крим обирає з-поміж депутатів Голову Верховної Ради Автономної Республіки Крим, його першого заступника і заступника. Голо­ва веде пленарні засідання сесії Верховної Ради Автономної Республіки Крим, забезпечує підготовку пленарних засідань сесії та організовує контроль за виконанням рішень і постанов Верховної Ради Автономної Республіки Крим; здійснює загаль­не керівництво підготовкою питань, що підлягають розгляду Верховною Радою Автономної Республіки Крим; підписує нор­мативно-правові акти Верховної Ради Автономної Республіки Крим і т. ін. Перший заступник і заступник Голови Верховної Ради Автономної Республіки Крим заміщають Голову в разі його відсутності чи тимчасової неможливості здійснення ним своїх обов'язків.

Для координації роботи органів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, вирішення інших питань організаційного характеру утворюється Президія Верховної Ради Автономної Республіки Крим. До неї за посадою входять Голова Верховної Ради Автономної Республіки Крим, його перший заступник і заступник, голови постійних комісій Верховної Ради Автоном­ної Республіки Крим.

Окрім того, у Верховній Раді Автономної Республіки Крим створюються постійні та тимчасові комісії. Вони обираються з-поміж її депутатів для вивчення, попереднього розгляду і го­тування питань, що належать до ЇЇ відання, здійснення контро­лю за виконанням постанов і рішень Верховної Ради Автоном­ної Республіки Крим. Постійні та тимчасові комісії для вивчен­ня вищезгаданих питань можуть створювати підкомісії та робочі групи із залученням представників громадськості, вчених і спеціалістів.

Діяльність Верховної Ради Автономної Республіки Крим забезпечує апарат Верховної Ради Автономної Республіки Крим, що складається із Секретаріату і Управління справами Верхов­ної Ради Автономної Республіки Крим. Секретаріат Верховної Ради Автономної Республіки Крим здійснює організаційне, пра­вове, кодифікаційне, експертне, інформаційне, документальне та інше забезпечення. Управління справами Верховної Ради Автономної Республіки Крим здійснює оперативне управління майном і коштами, матеріально-технічне забезпечення.

§ 9. Громадянство України як один з інститутів конституційного права

Під громадянством України розуміють правовий зв'язок між фізичною особою і Україною, що знаходить свій вияв в їх взаєм­них правах і обов'язках. Громадянин України — це особа, яка набула громадянства України в порядку, передбаченому зако­нами України та міжнародними договорами України.

Питання громадянства України регулюються Конституцією України, Законом України «Про громадянство» від 18 січня 2001 р. міжнародними договорами України. При цьому якщо міжнарод­ним договором України встановлено інші правила, ніж ті, що містяться в законодавстві України, застосовуються правила міжнародного договору.

Вищезгадане законодавство України про громадянство грун­тується на принципах:

а) єдиного громадянства — громадянства держави Україна,що виключає можливість існування громадянства адміністра­тивно-територіальних одиниць України. Якщо громадянин Ук­раїни набув громадянства (підданства) іншої держави або дер­жав, то у правових відносинах з Україною він визнається лише громадянином України. Якщо іноземець набув громадянства України, то у правових відносинах з Україною він визнається
лише громадянином України;

б) запобігання виникненню випадків безгромадянства;

в) неможливості позбавлення громадянина України грома­дянства України;

г) визнання права громадянина України на зміну громадян­ства;

ґ) неможливості автоматичного набуття громадянства Украї­ни іноземцем чи особою без громадянства внаслідок укладення шлюбу з громадянином України або набуття громадянства Ук­раїни його дружиною (чоловіком) і автоматичного припинення громадянства України одним із подружжя внаслідок припинен­ня шлюбу або припинення громадянства України другим із под­ружжя;

д) рівності перед законом громадян України незалежно від підстав, порядку і моменту набуття ними громадянства України;

є) збереження громадянства України незалежно від місця проживання громадянина України.

Громадянами України є:

а) усі громадяни колишнього СРСР, які на момент проголо­шення незалежності України (24 серпня 1991 р.) постійно про­живали на території України;

б) особи, незалежно від раси, кольору шкіри, політичних,релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, мовних чи інших ознак, які на момент набрання чинності Законом Украї­ни «Про громадянство України» (13 листопада 1991 р.) прожи­вали в Україні і не були громадянами інших держав;

в) особи, які прибули в Україну на постійне проживання після 13 листопада 1991 р. і яким у паспорті громадянина ко­лишнього СРСР зразка 1974 р. органами внутрішніх справ Ук­раїни внесено напис «громадянин України», а також діти таких осіб, які прибули разом з батьками в Україну, якщо на момент прибуття в Україну вони не досягли повноліття;

г)  особи, які набули громадянства України відповідно до законів України та міжнародних договорів України.

Документами, що підтверджують громадянство України, є:

а) паспорт громадянина України;

б) свідоцтво про належність до громадянства України;

в) паспорт громадянина України для виїзду за кордон;

г) тимчасове посвідчення громадянина України:

г) проїзний документ дитини;

д) дипломатичний паспорт;

є) службовий паспорт;

є) посвідчення особи моряка;

ж) посвідчення члена екіпажу;

з) посвідчення особи на повернення в Україну.

Громадянство України набувається:

а) за народженням;

б) за територіальним походженням;

в) внаслідок прийняття до громадянства;

г) внаслідок поновлення у громадянстві;

г) внаслідок усиновлення;

д) внаслідок встановлення над дитиною опіки чи піклування;

є) внаслідок встановлення над особою, визнаною судом недієздатною, опіки;

є) у зв'язку з перебуванням у громадянстві України одного чи обох батьків дитини;

ж) внаслідок встановлення батьківства;

з) за іншими підставами, передбаченими міжнародними до­говорами України.

Так, наприклад, регламентуючи набуття громадянства Украї­ни за народженням, діюче законодавство України встановлює, що особа, батьки або один з батьків якої на момент її народжен­ня були громадянами України, є громадянином України. Осо­ба, яка народилася на території України від осіб без громадянства, які на законних підставах проживають на території Украї­ни, є громадянином України. Особа, яка народилася за межами України від осіб без громадянства, які постійно на законних підставах проживають на території України, і не набула за на­родженням громадянства іншої держави, є громадянином Ук­раїни. Особа, яка народилася на території України від іноземців, які постійно на законних підставах проживають на території України, і не набула за народженням громадянства жодного з батьків, є громадянином України. Особа, яка народилася на території України, одному з батьків якої надано статус біженця в Україні чи притулок в Україні, і не набула за народженням громадянства жодного з батьків або набула за народженням гро­мадянство того з батьків, якому надано статус біженця в Україні чи притулок в Україні, є громадянином України. Особа, яка на­родилася на території України від іноземця і особи без грома­дянства, які постійно на законних підставах проживають на території України, і не набула за народженням громадянства того з батьків, який є іноземцем, є громадянином України. Но­вонароджена дитина, знайдена на території України, обоє з батьків якої невідомі (знайда), є громадянином України. Осо­ба, яка має право на набуття громадянства України за народ­женням, є громадянином України з моменту народження.

Встановлюючи порядок набуття громадянства України за територіальним походженням, передбачається, що особа, яка сама або принаймні один з її батьків, дід чи баба, повнорідні брат чи сестра народилися або постійно проживали до 16 липня 1990 р. на території, яка стала територією України згідно із ст. 5 Зако­ну України «Про правонаступництво України», а також на інших територіях, що входили до складу Української Народної Республіки, Західно-Української Народної Республіки, Україн­ської Держави, Української Соціалістичної Радянської Рес­публіки, Закарпатської України, Української Радянської Со­ціалістичної Республіки (УРСР), і є особою без громадянства або іноземцем, що взяв зобов'язання припинити іноземне гро­мадянство, та подала заяву про набуття громадянства України, а також її діти реєструються громадянами України. Дитина, яка народилася чи постійно проживала на території УРСР (або хоча б один з її батьків, дід чи баба народилися чи постійно проживали на вищезазначених територіях і є особою без громадянства, реєструється громадянином України за заявою одного з батьків або опікуна чи піклувальника. Дитина, яка народилася на території України від батьків, які є іноземцями, і набула за на­родженням громадянства іншої держави або держав, яке було припинене, реєструється громадянином України за клопотан­ням одного з батьків або опікуна чи піклувальника тощо.

Іноземець або особа без громадянства можуть бути за їх кло­потаннями прийняті до громадянства України. Умовами прий­няття до громадянства України є:

а) визнання і дотримання Конституції України та законів України;

б) зобов'язання припинити іноземне громадянство або неперебування в іноземному громадянстві (для осіб, які були грома­дянами держав, міжнародні договори України з якими дозволя­ють особам звертатися для набуття громадянства України за умови, якщо доведуть, що вони не є громадянами іншої договірної сторони). Особи, які є іноземцями, повинні взяти зобов'язання припинити іноземне громадянство і подати документ про це, виданий уповноваженими органами відповідної держави, до органу, що прийняв документи про прийняття їх до громадянства України, протягом року з моменту прийняття їх до громадянства України;

в) безперервне проживання на законних підставах на території України протягом останніх п'яти років. Ця умова не поширюється на особу, яка перебуває у шлюбі з громадянином України терміном понад два роки та постійно проживає в Україні на законних підставах, і на особу, яка постійно прожи­ває в Україні на законних підставах і перебувала з громадяни­ном України понад два роки у шлюбі, який припинився внаслідок його смерті. Для осіб, яким надано статус біженця в Україні чи притулок в Україні, термін безперервного проживан­ня на законних підставах на території України встановлюється на три роки з моменту надання їм статусу біженця в Україні чи притулку в Україні, а для осіб, які в'їхали в Україну особами без громадянства, на три роки з моменту одержання дозволу на проживання в Україні;

г) отримання дозволу на постійне проживання в Україні. Ця умова не поширюється на осіб, які мають у паспорті громадянина колишнього СРСР зразка 1974 року відмітку про постійну або тимчасову прописку на території України, а також на осіб, яким надано статус біженця в Україні або притулок в Україні;

ґ) володіння державною мовою або її розуміння в обсязі, до­статньому для спілкування. Ця умова не поширюється на осіб, які мають певні фізичні вади (сліпі, глухі, німі);

д) наявність законних джерел існування. Ця умова не поши­рюється на осіб, яким надано статус біженця в Україні або при­тулок в Україні.

До громадянства України не приймається особа, яка:

а) вчинила злочин проти людства чи здійснювала геноцид;

б) засуджена в Україні до позбавлення волі за вчинення тяж­кого злочину (до погашення або зняття судимості);

в) вчинила на території іншої держави діяння, яке визнано законодавством України тяжким злочином.

Особа, яка набула громадянства України і подала декларацію про відмову від іноземного громадянства, зобов'язується повер­нути паспорт іноземної держави до уповноважених органів цієї держави.

Датою набуття громадянства України у цих випадках є дата видання відповідного Указу Президента України.

Особа, яка після припинення громадянства України не на­була іноземного громадянства і подала заяву про поновлення у громадянстві України, реєструється громадянином України не­залежно від того, проживає вона постійно в Україні чи за кор­доном. Особа, яка після припинення громадянства України на­була іноземного громадянства, повернулася в Україну на постійне проживання і подала заяву про поновлення у громадян­стві України, реєструється громадянином України. Ця особа бере зобов'язання припинити іноземне громадянство і подати документ про це, виданий уповноваженим органом відповідної держави, до органу, що прийняв документи про поновлення її у громадянстві України, протягом року з моменту поновлення її у громадянстві України. Якщо особа, маючи всі передбачені за­конодавством цієї держави підстави для отримання такого до­кумента, з незалежних від неї причин не може його отримати або їй надано статус біженця в Україні чи притулок в Україні, вона подає декларацію про відмову від іноземного громадянства.

Дитина, яка є іноземцем або особою без громадянства і яку усиновлюють громадяни України або подружжя, один з якого є громадянином України, а другий — особою без громадянства, стає громадянином України з моменту набрання чинності рішення про усиновлення, незалежно від того, проживає вона постійно в Україні чи за кордоном.

Дитина, яка є особою без громадянства або іноземцем і яку усиновлює подружжя, один з якого є громадянином України, а другий іноземцем, стає громадянином України з моменту на­брання чинності рішення про усиновлення, незалежно від того, проживає вона постійно в Україні чи за кордоном.

Дитина, яка є іноземцем або особою без громадянства і над якою встановлено опікуни піклування громадян України або осіб, одна з яких є громадянином України, а друга — особою без гро­мадянства, стає громадянином України з моменту прийняття рішення про встановлення опіки чи піклування.

Дитина, яка проживає на території України та є особою без громадянства або іноземцем і над якою встановлено опіку чи піклування осіб, одна з яких є громадянином України, а друга — іноземцем, стає громадянином України з моменту прийняття рішення про встановлення опіки чи піклування, якщо вона у зв'язку зі встановленням опіки чи піклування не набуває гро­мадянства опікуна чи піклувальника, який є іноземцем.

Дитина, яка є іноземцем або особою без громадянства і вихо­вується в державному дитячому закладі України, який щодо неї виконує обов'язки опікуна чи піклувальника, або в дитячому бу­динку сімейного типу, якщо принаймні один із батьків-вихо-вателів є громадянином України, стає громадянином України з моменту влаштування до такого закладу, за умов, якщо її батьки померли, позбавлені батьківських прав, визнані безвісно від­сутніми чи недієздатними або оголошені померлими.

Іноземець або особа без громадянства, яка проживає в Україні на законних підставах, визнана судом недієздатною, над якою встановлено опіку громадянина України, набуває громадянства України з моменту набрання чинності рішення про встановлен­ня опіки.

Дитина, яка є іноземцем або особою без громадянства, один із батьків якої є громадянином України, а другий — особою без громадянства, реєструється громадянином України за клопотан­ням того з батьків, який є громадянином України.

Дитина, яка є особою без громадянства, один із батьків якої є громадянином України, а другий — іноземцем, реєструється громадянином України за клопотанням того з батьків, який є громадянином України.

Дитина, яка є іноземцем або особою без громадянства, бать­ки якої перебувають у громадянстві України, реєструється гро­мадянином України за клопотанням одного з батьків.

Датою набуття громадянства України в цих випадках є дата реєстрації набуття особою громадянства України.

У разі встановлення батьківства дитини, мати якої є іноземкою або особою без громадянства, а батьком визнається громадянин України, дитина незалежно від місця її народжен­ня та місця постійного проживання стає громадянином Украї­ни. Датою набуття громадянства України у випадку, передбаче­ному цією статтею, є дата народження дитини або дата набуття громадянства України батьком, якщо він набув його після на­родження дитини.

Набуття громадянства України дітьми віком від 15 до 18 років може відбуватися лише за їхньою згодою.

Громадянство України припиняється:

а) внаслідок виходу з громадянства України;

б) внаслідок втрати громадянства України;

в) за підставами, передбаченими міжнародними договорами України.

Громадянин України, який виїхав на постійне проживання за кордон, може вийти з громадянства України за його клопо­танням. Якщо дитина виїхала разом із батьками на постійне про­живання за кордон і батьки виходять із громадянства України, за клопотанням одного з батьків разом з батьками з громадян­ства України може вийти і дитина.

Вихід із громадянства України допускається, якщо особа на­була громадянство іншої держави або отримала документ, ви­даний уповноваженими органами іншої держави, про те, що гро­мадянин України набуде її громадянство, якщо вийде з грома­дянства України. Вихід дітей віком від 15 до 18 років з громадянства України може відбуватися лише за їхньою згодою.

Вихід із громадянства України не допускається, якщо особу, яка клопоче про вихід із громадянства України, в Україні притяг­нуто як обвинувачену у кримінальній справі або стосовно якої в Україні є обвинувальний вирок суду, що набрав чинності і підлягає виконанню.

Датою припинення громадянства України у цих випадках є дата видання відповідного Указу Президента України.

Громадянство України втрачається:

-   якщо громадянин України після досягнення ним повноліт­тя добровільно набув громадянства іншої держави. Добро­вільним набуттям громадянства іншої держави вважаються всі випадки, коли громадянин України за своїм вільним волевиявленням, вираженим у формі письмового клопотання, набув гро­мадянства іншої держави або якщо він добровільно отримав документ, що підтверджує наявність набуття ним іноземного громадянства, за винятком випадків, якщо: а) діти при наро­дженні одночасно з громадянством України набувають також
громадянства іншої держави; б) діти, які є громадянами Украї­ни і усиновлені іноземцем, набувають громадянства усиновите­ля; в) громадянин України автоматично набув громадянства іншої держави внаслідок одруження з іноземцем; г) згідно із за­конодавством іншої держави її громадянство надано громадя­нину України автоматично без його добровільного волевиявлен­ня і він не отримав добровільно документ, що підтверджує наявність у нього громадянства іншої держави;

-   якщо іноземець набув громадянства України і не подав у порядку, передбаченому законодавством України, документ про припинення іноземного громадянства або декларацію про відмову від нього;

-   якщо іноземець набув громадянства України і скористався правами або виконав обов'язки, які надає чи покладає на нього іноземне громадянство;

-   якщо особа набула громадянства України внаслідок по­дання свідомо неправдивих відомостей або фальшивих документів;

-   якщо громадянин України без згоди державних органів України добровільно вступив на військову службу, на роботу до служби безпеки, правоохоронних органів, органів юстиції або органів державної влади чи органів місцевого самоврядування іншої держави.

Громадянин України, який подав заяву про вихід із грома­дянства України або щодо якого оформляється втрата грома­дянства, до набрання чинності рішенням про припинення гро­мадянства України користується всіма правами і несе всі обо­в'язки громадянина України.

Рішення про оформлення набуття громадянства України ска­совується, якщо особа набула громадянства України шляхом обману, внаслідок подання свідомо неправдивих відомостей або фальшивих документів, приховування будь-якого суттєвого факту, за наявності якого особа не може набути громадянства України.

У вирішенні питань громадянства Президент України:

а) приймає рішення і видає укази відповідно до Конституції України і Закону України «Про громадянство» про прийняття до громадянства України і про припинення громадянства Ук­раїни;

б) визначає порядок провадження за заявами і поданнями з питань громадянства та виконання прийнятих рішень;

в) затверджує Положення про Комісію при Президентові України з питань громадянства.

Комісія при Президентові України з питань громадянства:

а) розглядає заяви про прийняття до громадянства України, вихід з громадянства України та подання про втрату громадян­ства України і вносить пропозиції Президенту України щодо задоволення цих заяв і подань;

б) повертає документи про прийняття до громадянства Ук­раїни чи про вихід з громадянства України уповноваженому центральному органу виконавчої влади з питань громадянства або Міністерству закордонних справ України для їх оформлен­ня відповідно до вимог чинного законодавства України;

в) контролює виконання рішень, прийнятих Президентом України з питань громадянства.

Спеціально уповноважений центральний орган виконавчої вла­ди з питань громадянства і підпорядковані йому органи здійснюють такі повноваження:

а) приймають заяви разом з необхідними документами щодо прийняття до громадянства України та виходу з громадянства України, перевіряють правильність їх оформлення, відсутність підстав, за наявності яких особа не приймається до громадян­ства України, а також підстав, за наявності яких не допускаєть­ся вихід з громадянства України, і разом зі своїм висновком над­силають на розгляд Комісії при Президентові України з питань громадянства;

б) готують подання про втрату особами громадянства Украї­ни і разом з необхідними документами надсилають на розгляд Комісії при Президентові України з питань громадянства;

в) приймають рішення про оформлення набуття громадян­ства України відповідними особами;

г) скасовують прийняті ними рішення про оформлення на­буття громадянства України у визначених законодавством ви­падках;

ґ) виконують рішення Президента України з питань грома­дянства;

д) видають особам, які набули громадянства України, пас­порти громадянина України, свідоцтва про належність до громадянства України (для осіб віком до 16 років), тимчасові посвідчення громадянина України, проїзні документи дитини, довідки про припинення громадянства України;

є) вилучають в осіб, громадянство України яких припинено, паспорти громадянина України, свідоцтва про належність до громадянства України, тимчасові посвідчення громадянина України, паспорти громадянина України для виїзду за кордон, проїзні документи дитини;

є) ведуть облік осіб, які набули громадянства України та при­пинили громадянство України.

Спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з питань громадянства раз на півріччя інформує Комісію при Президентові України з питань громадянства про виконан­ня рішень Президента України з питань громадянства.

Міністерство закордонних справ України, дипломатичні пред­ставництва і консульські установи України здійснюють аналогічні повноваження, що передбачені законодавством Ук­раїни, стосовно осіб, які постійно проживають за кордоном.

Рішення з питань громадянства, прийняті спеціально упов­новаженим центральним органом виконавчої влади з питань громадянства, Міністерством закордонних справ України та їх органами, можуть бути оскаржені у встановленому законом по­рядку до суду.

Дії та бездіяльність посадових і службових осіб, які порушу­ють порядок і строки розгляду справ про громадянство і вико­нання рішень з питань громадянства, можуть бути оскаржені у судовому й адміністративному порядку.

Особи, які постійно проживають за кордоном, оскаржують неправомірні дії чи бездіяльність посадових осіб дипломатич­них представництв чи консульських установ України у встанов­леному законом порядку до суду.

Посадові та службові особи, які порушили законодавство України, несуть відповідальність у порядку, передбаченому за­конами України.

З питанням про громадянство тісно пов'язана проблема ви­значення правового статусу іноземних громадян та осіб без гро­мадянства.

Закон України «Про правовий статус іноземців» від 4 лютого 1994р. визначає правовий статус іноземців в Україні, закріплює основні права, свободи та обов'язки іноземних громадян і осіб без громадянства, які проживають або тимчасово мешкають в Україні.

Розділ І. Загальні положення. Іноземцями визнаються гро­мадяни — особи, які належать до громадянства іноземних дер­жав і не є громадянами України, та особи без громадянства — особи, які не належать до громадянства будь-якої держави.

Розділ II. Основні права, свободи та обов'язки іноземців. Іноземці мають такі самі права і свободи та виконують такі самі обов'язки, що й громадяни України, якщо інше не передбачено Конституцією, цим та іншими законами України, а також міжнародними договорами України.

Розділ III. В'їзд в Україну і виїзд з України.

Розділ IV. Відповідальність іноземців. Іноземці, які вчинили злочин, адміністративні або інші правопорушення, несуть відповідальність на загальних підставах.

Розділ V. Заключні положення. Якщо міжнародним догово­ром України встановлено інші норми, ніж ті, що містяться в цьо­му Законі, то застосовуються норми міжнародного договору.