Соціальні норми; місце і роль права в системі соціальних норм; поняття права; принципи та функції права; внутрішня і зовнішня форми права; норма, інститут, підгалузь і галузь права; сутність джерел права; правоутворення і правотворчість; правореалізація; поняття та елементи правовідносин; законність, правопорядок, суспільний порядок і дисципліна

§ 1. Система соціальних норм і місце та роль права в цій системі

Соціальні норми — це загальні правила поведінки людей у суспільстві, зумовлені об'єктивними закономірностями, є резуль­татом свідомої вольової діяльності певної частини чи всього суспільства і забезпечуються різноманітними засобами соціаль­ного впливу.

Залежно від способу їх утворення і забезпечення соціальні норми класифікують на юридичні, моральні, корпоративні (гро­мадських організацій, політичних партій, інших об'єднань гро­мадян), звичаї чи традиції¹.

Залежно від сфери соціальних відносин, що регулюються нормами, їх поділяють на економічні, політичні, сімейні, релігійні, етики та естетики, організаційні, соціально-технічні.

Юридичні (правові) норми — це загальнообов'язкові, фор­мально визначені правила поведінки, встановлені (санкціо­новані) державою, охороняються, захищаються і гарантуються нею та містяться в нормативно-правових актах²

Моральні норми — це правила поведінки, що базуються на мо­ральних поглядах суспільства на добро і зло, справедливе й несправедливе, гуманне й негуманне, а забезпечуються, насамперед, внутрішньою переконаністю та силою громадської думки.

Корпоративні норми — це правила поведінки, що встановлю­ються й забезпечуються політичними партіями, громадськими організаціями та іншими об'єднаннями людей;

Звичаї чи традиції — це правила поведінки, що історично склались і увійшли (перетворилися) на звичку людей.

Звичаї і традиції відрізняються одне від одного ступенем за­гальності правил поведінки. Традиції вважаються більш загаль­ними правилами, ніж звичаї. Наприклад, святкування тради­ційних свят або звичай проводжати на службу до Збройних Сил.

Аби показати, що право є особливим видом соціальних норм, слід порівняти ознаки правових та інших соціальних норм.

Так, правові норми, що у своїй сукупності утворюють право:

-   виникають разом із виникненням держави;

-   встановлюються чи санкціонуються державою;

-   виражають волю керівної частини суспільства;

-   утворюють внутрішньо узгоджену цілісність, єдність (сис­тему права);

-   існують у суспільстві як одна система норм;

-   формулюють правила поведінки у вигляді прав і обов'язків;

-   є правилами поведінки, формально визначеними за змістом;

-   мають певні форми зовнішнього виразу;

-   мають точно визначені межі дії;

-  забезпечуються державним примусом та іншими засобами.

Інші соціальні норми, що утворюють систему соціального регулювання:

-   існують у будь-якому суспільстві;

-   встановлюються чи санкціонуються іншими суб'єктами;

-   виражають волю різноманітних частин населення;

-     можуть існувати й безсистемно, не будучи внутрішньо уз­годженими;

-     існують здебільшого у вигляді кількох відносно самостій­них систем нормативного регулювання;

-     виражаються не тільки через права та обов'язки, а й через загальні принципи, цілі, гасла тощо;

-     зазвичай позбавлені формальної визначеності;

-     можуть виражатись у будь-яких, не завжди фіксованих формах;

-    не завжди мають точно визначені межі дії;

-    забезпечуються звичкою, внутрішнім переконанням, мо­ральним, громадським впливом та іншими позадержавними за­собами.

Отже, право як особливий вид соціальних норм відрізняється від інших соціальних норм взаємозв'язком із державою, напряма­ми впливу на суспільні відносини.

У процесі регулювання суспільних відносин уся сукупність соціальних норм взаємодіє. Розгляньмо деякі аспекти цього явища.

У вимогах різних соціальних норм містяться однопорядкові, аналогічні положення. Тоді такі норми доповнюють одна одну і в такій спосіб сприяють повнішому і швидшому досягненню бажаних результатів.

Різні соціальні норми містять вимоги, що виключають одна одну, а це веде до конкуренції різних моделей поведінки. Така ситуація утруднює реалізацію вимог, що випливають із змісту норм, які суперечать одна одній.

Під час формування основ правової держави в регулюванні суспільних відносин зростає значення моральних вимог, в яких знаходять відображення загальнолюдські цінності. Саме тому посилення моральної обгрунтованості правових розпоряджень — необхідна умова подальшої активізації їх ролі та ефективності в регулюванні суспільних відносин, зміцнення дисципліни.

Правова вимога зміцнення законності та правопорядку вод­ночас є й важливою вимогою моралі, яка характеризує мораль­ну структуру особи, її чесність, совість, обов'язок. Тому законність може виступати і як один із моральних критеріїв оцінки поведінки особи та інших суб'єктів, адже в умовах безза­коння годі й казати про мораль.

Найбільшої ефективності право досягає в разі збігу його ви­мог і вимог,-що формулюються в моральних нормах. Під час фор-мування правової держави співіснування цих двох видів соціальних норм загалом збігається або наближується до цієї умови.

Говорячи про зближення вимог права і моралі, не слід забува­ти, що між ними можуть існувати суперечності й негативні явища.

Коли суперечності своєчасно не виявляються і, отже, не усу­ваються, вони можуть призвести до порушень закону (за суспільного пріоритету вимог моралі над нормами права) або до моральних втрат (у протилежній ситуації). Однією з причин таких протиріч є відносна стабільність моралі. Право більш динамічне, воно швидше реагує на потреби конкретних життє­вих ситуацій у процесі суспільного розвитку

§ 2. Поняття права та його ознаки

Кожне суспільство має регулювати відносини між людьми, здійснювати охорону і захист таких відносин. Таке регулюван­ня і охорона суспільних відносин здійснюються з допомогою соціальних норм. У системі таких норм право посідає провідне місце. В юридичній літературі право розглядають як загально-соціальне явище і як волевиявлення держави (юридичне право)'

Як загальносоціальне явище право характеризується певною свободою й обгрунтованістю поведінки людей, тобто відповід­ними можливостями суб'єктів суспільного життя, що об'єктив­но зумовлені розвитком суспільства, мають бути загальними й рівними для всіх однойменних суб'єктів. З таких позицій існу­ють: права людини; права об'єднань, груп, верств; права нації, народу; права людства.

Юридичне право — це свобода та обгрунтованість поведінки людей, що задекларована державою відповідно до чинних норма­тивно-правових актів та інших джерел права.

Твердження про те, що право відірване від держави, спричи­нило виникнення різноманітних концепцій праворозуміння: природного права, позитивного права, права реалістичного, психологічного тощо.

Юридичне (позитивне) право, своєю чергою, поділяють на об'єктивне і суб'єктивне.

Юридичним об'єктивним правом називають систему всіх пра­вових приписів, що установлені (санкціоновані), охороняються, захищаються державою, мають загальнообов'язковий характер, є критерієм правомірної чи неправомірної поведінки та існують незалежно від індивідуальної свідомості суб'єкта права.

Юридичне суб'єктивне право — це певні можливості, міра свободи, що належить суб'єкту, який сам вирішує, користуватися ними чи ні.

До основних ознак права в його позитивному (нормативно­му) розумінні як волевиявлення держави можна віднести такі:

а) право — це система правових норм;

б)   це правила поведінки загального характеру;

в) ці правила мають загальнообов'язковий характер;

г) вони тісно зв'язані між собою, діють у єдності, складаються в правові інститути, правові галузі та інші частини системи права;

ґ) формально визначені й закріплені в нормативно-правових актах та інших джерелах права;

д)   установлюються, санкціонуються, гарантуються (забезпе­чуються) державою та її органами;

є) у своїй сукупності регулюють та охороняють соціальні відносини між людьми;

є) правила поведінки повинні встановлюватися державою з урахуванням принципів правди, справедливості, гуманізму та милосердя.

Кожне право як елемент правової системи складається з ба­гатьох правових норм. Аби правильно вибрати ту чи іншу нор­му, треба знати, що вони об'єднуються не за випадковими озна­ками, між ними існують конкретна схожість і відмінності. Зав­дяки цій об'єктивній обумовленості й характерним ознакам схожості та відмінностей між правовими нормами все право , можна подати як визначену систему.

Воно є системою правил загального характеру. Це означає, що право має соціальне призначення для регулювання (охоро­ни) поведінки не якоїсь конкретної особи, а будь-кого, хто всту­пає у ті відносини, що ним регулюються (охороняються).

Право має загальнообов'язковий характер. Його положення, що їх містить уся система правових норм, повинні сприйматись як безумовне керівництво до дії, що виходить із державних струк­тур і не підлягає обговоренню чи оцінці під кутом зору їх доціль­ності, раціональності, бажаності чи небажаності здійснення.

Право характеризується внутрішньою формою, тобто об'єд­нанням правових норм в інститути, підгалузі й галузі права та окремі правові

Формальна визначеність права характеризується тим, що поведінка суб'єктів у вигляді нормативної моделі закріплюється в нормах права як права та обов'язки учасників суспільних відносин, а також як вид і ступінь реакції держави (санкції), застосовані в разі порушення велінь, що містяться в норматив­них приписах. Ці приписи повинні виконуватись саме в тому обсязі та у випадках, в яких вони знайшли своє формальне закріплення в тексті правової норми.

Право стає обов'язковим лише тоді, коли воно установлюєть­ся чи санкціонується уповноваженим на те суб'єктом, у межах його компетенції та в порядку, передбаченому встановлюваною процедурою, тобто з дотриманням установлених вимог, що по­даються до розроблення, обговорення, прийняття, набрання чинності, зміни та скасування дії правових приписів.

Установлення права означає підготовку і прийняття органа­ми держави правових норм. Санкціонування права — це затвер­дження, реєстрація, надання дозволу на загальнообов'язковість уже існуючих соціальних норм.

Здійснення права забезпечується державою. Це виявляєть­ся в тому, що держава створює, з одного боку, реальні умови й засоби, які сприяють безперешкодному добровільному здійснен­ню відповідними суб'єктами сформульованих у правових нор­мах зразків поведінки, а з іншого — відповідні заходи заохочен­ня, переконання і примусу до здійснення бажаної поведінки, а також застосовує ефективні санкції в разі невиконання вимог правових норм.

Отже, право як волевиявлення держави — це система загаль­нообов'язкових, формально визначених, установлених або санкціонованих державою, гарантованих і забезпечених нею пра­вил поведінки, що тісно між собою зв 'язані та регулюють суспільні відносини між людьми в інтересах певної частини (більшої чи меншої) населення в соціально неоднорідному суспільстві.

§ 3. Функції і принципи права

Право має певні напрями впливу і будується на конкретних правових і демократичних засадах (принципах).

Функції права — це основні напрями його впливу на суспільні відносини. Призначення функцій полягає в тому, щоб визначити активну й багатогранну роль права в громадянському суспільстві з позиції його впливу на суспільні відносини між людьми.

Функції права поділяють на загальносоціальні та спеціальні юридичні. Розглянемо функції права, що належать до загально-соціальних.

Гуманістична функція характеризується тим, що право охо­роняє та захищає права і свободи людства, народу, людини. На­приклад, Конституція України в ст. 27 закріплює право людини і громадянина на життя. Держава забезпечує реалізацію люди­ною названого права, створюючи належні умови для недопущен­ня свавільного позбавлення життя конкретної людини. В Ук­раїні з 5 квітня 2001 р. смертна кара замінена довічним позбав­ленням волі, що свідчить про гуманізм українського права.

Організаторсько-управлінська — право суб'єктів на вирішен­ня певних економічних і соціальних проблем. За допомогою права регулюються питання економічного і соціального життя в Україні (див. глави 9,12,13,14).

Інформаційна (комунікативна) — право інформує людей про волю законодавця. Наприклад, Закон України «Про інформа­цію» від 2 жовтня 1992 р. встановлює правові основи щодо поширення і використання інформації в Україні.

Оцінно-оріентувальна — поведінка людей оцінюється з ог­ляду на закони держави, вказує на безконфліктні, соціально допустимі способи й засоби задоволення потреб людини в ме­жах правомірної поведінки. Наприклад, Цивільний кодекс Ук­раїни передбачає право людини і громадянина на одержання спадщини. Особи, що одержують спадщину за заповітом, сліду­ють останній волі померлого і успадковують його майно в тих межах, в яких це визначено заповітом.

Ідеологічно-виховна — право формує у людини певний світогляд, виховує в неї зразки правомірної поведінки. Наприк­лад, людина слідує нормам кримінального права, не порушує заборон та діє в межах визначених обов'язків і тим самим реалі­зує норми права в межах правомірної поведінки. Достатньо того, що людина знає межі своїх можливостей, не порушує ви­мог права, самовиховується на правових моделях позитивної поведінки.

Гносеологічна (пізнавальна) - право само виступає як джере­ло знань. Наприклад, вивчаючи норми права, суб'єкт права має можливість одержати знання про обсяг пільг, допустимі норми шкідливих викидів у атмосферу, про свої права і обов'язки тощо.

До спеціальних юридичних функцій права відносять регуля­тивну (статичну і динамічну) та охоронну.

Регулятивна функція спрямована на врегулювання суспіль­них відносин способом закріплення бажаної поведінки в тих або інших галузях чи інститутах права. Регулятивно-статична функ­ція — це вплив права на суспільні відносини, що закріплює і регулює суспільний порядок у соціально неоднорідному суспільстві у стані спокою; регулятивно-динамічна — такий вплив права на суспільні відносини, що забезпечує динамічний розвиток громадянського суспільства. Правовий вплив (статич­ний і динамічний) здійснюється таким чином, що, наприклад, Верховна Рада України виключно законами регулює права ко­рінних народів і національних меншин (це регулятивно-статич­на функція права). Або шляхом прийняття Державного бюдже­ту України створюються передумови для будь-яких видатків держави на загальносуспільні потреби (регулятивна динаміка).

Охоронна функція спрямована на охорону відповідної систе­ми суспільних відносин, на забезпечення їхньої недоторканності з боку правопорушників, на недопущення правопорушень, змен­шення або усунення їх із повсякденного життя.

Видання службовою особою нормативно-правових або роз­порядчих актів, які змінюють доходи і видатки бюджету всупе­реч встановленому законом порядку, якщо предметом таких дій були бюджетні кошти у великих розмірах, — карається позбав­ленням волі до чотирьох років (ст. 211 КК України). Це один із прикладів із реалізації охоронної функції права.

Принципи права — це закріплені у праві вихідні нормативно-керівні положення, що характеризують його зміст, основи, зазначені в ньому закономірності суспільного життя.

У сучасній юридичній літературі визнають принципи демок­ратизму, законності, гуманізму, рівності всіх перед законом, взаємної відповідальності держави та особи тощо. Розрізняють також загальноправові, міжгалузеві, галузеві принципи та прин­ципи інститутів права.

Принципи права як керівні юридичні вимоги відображають особливості та специфіку юридичного права, мають норматив­ний, регулятивний характер, визначають і скеровують правомір­ну поведінку людей. У теорії права існують різні класифікації принципів права. Наприклад, їх поділяють на загальнолюдські, типологічні, конкретно-історичні, галузеві, міжгалузеві та прин­ципи інститутів права.

Загальнолюдські принципи права характеризують як юридичні засади, ідеали чи основи, що зумовлені певним рівнем всесвіт­нього розвитку цивілізації, втілюють у собі найкращі, прогре­сивні здобутки правової історії людства, визнані міжнародними нормами права.

Такими принципами є:

а) закріплення у праві міри свободи людини та забезпечення її основних прав;

б) юридична рівність однойменних суб'єктів у всіх правовід­носинах;

в) верховенство закону як акта нормативного волевиявлен­ня вищого представницького органу держави;

г) взаємопов'язаність юридичних прав і обов'язків;

ґ) регулювання поведінки людей та їх об'єднань за загально-дозволеним типом правового регулювання: «дозволено все, що прямо не заборонено законом»;

д) діяльність органів і посадових осіб за принципом: «дозво­лено тільки те, що прямо передбачено законом»;

є) чітке закріплення правовими нормами процедурно-про­цесуальних механізмів забезпечення (гарантування) прав лю­дини і здійснення нею своїх обов'язків;

є) здійснення правосуддя тільки судами як найефективніша гарантія прав людини;

ж) юридична відповідальність людини за свою винну проти­правну поведінку;

з) обов'язкова дія принципу презумпції невинуватості особи в суспільстві.

Типологічні принципи визначаються як керівні засади, ідеї, що властиві всім правовим системам певного історичного типу, відображають його соціальну сутність.

Приміром, рабовласницькому типу права були притаманні такі принципи: тісне переплетення норм права з родоплемінними звичаями; вплив релігії на формування права, невизнан­ня рабів суб'єктами права; яскраво виражений класовий харак­тер чинного права; охорона приватної власності й тяжкі пока­рання за замах на рабовласницьку власність; відсутність чіткого формулювання складів злочинів і широке свавілля судді.

Феодальний тип права базувався на таких принципах: право привілеїв, що мало становий характер; відкрите право застосу­вання сили (кулачне право); партикуляризм, тобто роздрібненість права; наявність канонічного (церковного) права, що мало юри­дичну силу; жорстокість і широка можливість судової розправи.

Особливості сучасних перехідних типів правових систем полягають у поступовому втіленні загальнолюдських цінностей, що відображені в загальнолюдських принципах права.

Конкретно-історичні принципи права визначають як основні засади, що відображають специфіку права певної держави у ре­альних соціальних умовах. До них відносять, наприклад, такі: принцип демократизму, принцип законності, принцип гуманіз­му, принцип рівності всіх перед законом, принцип взаємної відповідальності держави та особи.

Галузеві й міжгалузеві принципи характеризуються тим, що охоплюють лише одну чи кілька галузей права певної держави. До них, зокрема, відносять принцип гласності судочинства і принцип повної матеріальної відповідальності, принцип індиві­дуального покарання чи стягнення тощо.

Принципи інститутів права — це основні ідеї, що лежать в основі побудови певного інституту права: скажімо, принцип несприйняття подвійного громадянства чи принцип охорони й захисту всіх форм власності.

Соціальна цінність і призначення права можуть бути охарак­теризовані як здатність служити засобом і метою для задово­лення потреб соціальної справедливості, прогресивних інтересів громадян і суспільства в цілому. Соціальна цінність і соціальне призначення права характеризуються такими його проявами:

а) право визначається як міра свободи й недоторканності людини, окреслює межі свободи, скеровується на виключення із соціального життя свавілля, безконтрольності та беззаконня;

б) право об'єднує в собі загальну волю учасників суспільних відносин, впливає на поведінку й діяльність людей через узго­дження їхніх специфічних інтересів.

в)  цінність і призначення права полягає в тому, що воно є виразником соціальної справедливості, виступає критерієм пра­вильного розподілу матеріальних благ, утвердженням рівності та правового статусу людини в суспільстві;

г)  право являє собою джерело оновлення суспільства, виступає в демократичному громадянському суспільстві як чин­ник прогресивного соціального розвитку;

ґ) як явище культури та цивілізації воно має планетарний характер і забезпечує вирішення проблем міжнаціонального та міжнародного значення.

Відповідно, право як соціальний регулятор суспільних відносин забезпечує регулювання найважливіших потреб та інтересів між людьми як у межах певної країни, так і у взаємовідносинах усьо­го світового співтовариства.

§ 4. Поняття системи права як внутрішньої його організації

Регулювання й охорону суспільних відносин право здійснює через відповідну систему.

Система права — це внутрішня форма права, яка має об'єк­тивний характер побудови, що відображається в єдності та узгодженості всіх її норм, диференційованих за правовими ком плексами, галузями, підгалузями, інститутами та нормами права.

Право складається з численних правових норм. Аби правиль­но обрати правову норму для реалізації, треба знати, що вони об'єднуються не за випадковими ознаками; між ними є конк­ретна схожість і відмінності. Завдяки цій об'єктивній зумов­леності та характерним ознакам схожості (відмінностей) пра­вових норм, усе право можна подати як визначену систему¹.

Об'єктивна зумовленість права характеризується тим, що, по-перше, воно є явищем другорядним порівняно з економікою і входить до надбудови суспільства. По-друге, право включається до ширшої системи, що зветься правовою. Тому праву притаманні такі об'єктивні властивості:

а) воно розвивається через правовідносини, породжувані економічними відносинами, а вже потім установлювані чи санкціоновані державою;

б) під впливом правовідносин і правосвідомості розвиваються не тільки норми права, а й правова система і правова надбу­дова;

в) право не слід зводити тільки до правових норм, його нале­жить розглядати у взаємодії з іншими елементами правової си­стеми (наприклад, правове регулювання та його механізм, правовідносини, правосвідомість тощо);

г) система норм права є елементом системи правового регулю­вання, взаємодії об'єктивного та суб'єктивного права, правовідно­син і правосвідомості. Водночас у правових джерелах існують і антисистемні тенденції (приміром конкуренція норм права);

ґ) ступінь розвиненості системних властивостей права бага­то в чому залежить від розвиненості всієї правової системи. Це означає, що систему права слід вивчати в межах певної право­вої системи.

До основних ознак системи права слід віднести: поділ усієї сукупності норм права на взаємозв'язані правові комплекси, галузі, підгалузі, інститути права; єдність і узгодженість між собою норм права, що складають систему права, об'єктивний характер побудови системи права.

Отже, для будь -якої держави право функціонує як єдина, юридично цілісна, внутрішньо узгоджена система загальнообов'яз­кових правил поведінки. Важливим аспектом такої внутрішньої узгодженості є структура права як закономірна організація його елементів.

Первинним ланцюжком системи права є нормативно-право­вий припис (норма права). Це загальнообов'язкове, формально визначене правило поведінки суб'єкта права, що криє в собі дер­жавно-владне веління нормативного характеру, встановлюєть­ся, санкціонується і забезпечується державою для регулювання суспільних відносин.

Існують певні ознаки, що відрізняють норми права від індивідуально-правового припису:

—вони узагальнюють типові, тобто такі, що неодноразово повторюються, життєві ситуації;

—розраховані на невизначену кількість суспільних відносин;

—адресовані неперсоніфікованому колу суб'єктів, дозволя­ють окреслити межі поведінки всіх суб'єктів, що підпадають під таку ситуацію;

—діють у часі та просторі неперервно;

—чинність дії правової норми припиняється або скасовується уповноваженими суб'єктами.

Стаття нормативно-правового акта виступає зовнішньою формою норми права і нормативно-правового припису як цілісного, логічно завершеного державно-владного веління нор­мативного характеру. Стаття нормативно-правового акта й нор­ма права часто збігаються, коли структурні елементи норми пра­ва відображені в статті закону. Проте здебільшого в статті викла­даються не всі елементи норми права. Залежно від цього розрізняють прямий, посилальний та бланкетний (відсильний) способи викладення норми в статті.

Прямий спосіб застосовується тоді, коли всі елементи нор­ми права містяться у статті нормативно-правового акта; поси­лальний, — коли робиться посилання на іншу статтю чи статті; бланкетний (відсильний), — коли стаття відсилає до іншого нормативно-правового акта.

Норма права має внутрішню структуру, що виражається в її внутрішньому поділі на окремі елементи, зв'язані між собою: гіпотезу, диспозицію, санкцію.

Гіпотеза — це частина норми права, яка містить умови, об­ставини, з настанням яких можна чи необхідно здійснювати правило, що міститься в диспозиції.

Диспозиція — це частина норми, що містить суб'єктивні пра­ва та юридичні обов'язки, тобто само правило поведінки.

Санкція — це така частина норми права, в якій подано юри­дичні наслідки виконання чи невиконання правила поведінки, зафіксованого в диспозиції. Санкції можуть бути каральними (штрафними), відновними чи заохочувальними (позитивними).

Диспозиції, гіпотези і санкції за складом поділяються на прості, складні й альтернативні, а за ступенем визначеності змісту — на абсолютно чи відносно визначені.

Правові норми можна пізнавати залежно від певних кри­теріїв. Так, залежно від суб'єктів, що прийняли нормативно-пра­вовий акт, норми права можуть бути прийняті законодавчими, виконавчими, судовими та контрольно-наглядовими органами, громадськими об'єднаннями, трудовими колективами, всім на­селенням.

Залежно від галузі права розрізняють конституційні, адміні­стративні, фінансові, цивільні, кримінальні та інші правові нор­ми; за характером диспозиції — уповноважувальні, зобов'я­зальні, заборонні; за способом виразу правила в диспозиції -імперативні, диспозитивні; за функціями у правовому регулю­ванні — матеріальні та процесуальні (процедурні); за терміном дії в часі — такі, що діють постійно і тимчасово; за терміном дії у просторі — загальнодержавні та місцеві; за колом осіб, на яких норма поширює свою дію, — загальні (що діють на всіх грома­дян), спеціальні (що діють на певне коло осіб) і виняткові (усу вають дію норм щодо певних суб'єктів). Можна розглядати й інші підстави для класифікації норм права.

Норми права як первинні ланцюжки системи права можуть об'єднуватися в інститути й галузі права. Наприклад, громадян ство України є головним інститутом Конституційного права. Є різні визначення інституту права. Його розглядають як:

а) певну сукупність правових норм, що регулюють однорідні суспільні відносини, зв'язані між собою як якісно самостійна відокремлена група;

б) сукупність норм права, таких суттєвих і самостійних, що утворюють окремий інститут права в межах комплексної галузі права (наприклад, морського права);

в) сукупність правових норм, що регулюють окремий вид чи рід суспільних відносин і становлять відокремлену частину галузі права.

До ознак інституту права належать: наявність сукупності нормативних приписів; юридична однорідність названих приписів; об'єднання правових норм стійкими закономірнос­тями та зв'язками, які відбиваються в юридичних приписах і в цілому в юридичній конструкції.

Отже, інститут права можна визначити як відокремлену гру­пу взаемозв 'язаних правових норм (приписів), що регулюють певний вид чи рід суспільних відносин і утворюють самостійний еле­мент системи права.

Залежно від підстав розрізняють такі групи інститутів пра­ва: за галузями права — державні, кримінальні, цивільні, сімейні, житлові та ін.; за роллю, яку вони виконують, — предметні й функціональні; залежно від відносин, що ними регулюються, — матеріальні та процесуальні; залежно від закріплення загальних понять, принципів, завдань, функцій чи спеціальних складів, угод чи зобов'язань — загальні та спеціальні.

Важливим є також питання об'єднання інститутів права, роз­гляд комплексних інститутів. Загальновизнано, що між галузя­ми права не існує закритих кордонів, які роз'єднували б галузі на винятково ізольовані. Інститути права, як і нормативно-правові приписи, об'єднуються між собою. Такі об'єднання та­кож називають інститутами права.

У теорії права розглядають загальні та предметні об'єднання інститутів права.

Об'єднання в загальні інститути має місце тоді, коли кож­ний простий інститут як комплекс правових приписів визначає предмет, завдання, принципи, межі дії, функції галузі (підгалузі) права.

Предметне об'єднання — це об'єднання двох чи більше інститутів права, що характеризують окремі збільшення різних інститутів за родовим критерієм у межах конкретного предмета правового регулювання.

Найбільш розвиненою формою об'єднання правових інститу­тів є підгалузь права — об'єднання інститутів права в межах кон-гретної галузі права, яке містить загальний і предметний інститути чи їхні асоціації. Наприклад, лісове право, водне пра­во у земельному праві.

Отже, інститут права, об'єднання інститутів права можна розглядати як самостійний елемент системи права та в межах галузі права.

Ще одним структурним елементом системи права є галузь права, ознаками якої є:

а) сукупність юридичних норм (приписів) і правових інсти­тутів;

б) регульована такою сукупністю певна сфера суспільних правовідносин;

в) критерієм відмежування однієї галузі від іншої є предмет і метод правового регулювання;

г) урахування принципів, завдань, мети правового регулювання.

Відповідно, галузь права — це сукупність правових норм (приписів) інститутів права, що регулюють певну сферу суспільних відносин у межах конкретного предмета й методу правового регулювання з урахуванням принципів і завдань тако­го регулювання.

Галузі права можна класифікувати за різними підставами. Залежно від предмета й методу правового регулювання розрізняють державне, адміністративне, фінансове, земельне та цивільне право.

За місцем, яке посідають у правовій системі галузі права, вони бувають основні та комплексні.

Основні галузі права — це структурні утворення у масиві пра­ва. Серед них розрізняють профілюючі (традиційні), процесу­альні, спеціальні тощо.

Профілюючі галузі утворюють юридичну основу, обов'язко­ву частину системи права (конституційне, адміністративне, цивільне, кримінальне право).

Процесуальні галузі такі, що закріплюють порядок застосу­вання матеріального права (цивільний, кримінальний, адмініс­тративний та інші процеси).

До спеціальних галузей відносять ті, що на базі профілюючих розвивають основні галузі права і забезпечують спеціальний правовий режим для певного виду суспільних відносин (трудо­ве, аграрне, екологічне, земельне, сімейне та фінансове право).

Комплексні галузі — це нашарування, надбудова над основ­ними галузями, що зовні обособлюються значно менше, ніж основні галузі (скажімо, страхове, банківське, морське, заліз­ничне, гірниче, податкове, житлове, авторське, винахідницьке, виправно-трудове право)¹.

Отже, внутрішня форма права характеризується відповідною сукупністю правових норм, що об'єднуються в інститути, підгалузі та галузі права.

§ 5. Загальна характеристика основних галузей права України

Державне (конституційне) право — це провідна галузь пра­ва й законодавства, що включає систему правових норм, інсти­тутів і нормативно-правових актів, які закріплюють і регулю­ють відносини народовладдя, основи конституційного ладу Ук­раїни, правового статусу людини і громадянина, територіального устрою, системи державних органів та організації місцевого са­моврядування в Україні.

Адміністративне право — це система адміністративно-пра­вових норм, які закріплюють, регулюють і охороняють суспільні відносини у сфері державного управління, тобто підзаконної виконавчої і розпорядчої діяльності органів держави, що спря­мована на практиче виконання законів у процесі повсякденно­го й безпосереднього керівництва господарським, соціально-культурним та адміністративно-політичним будівництвом.

Фінансове право — це система правових норм, які регулюють і охороняють суспільні відносини у сфері збирання та викорис­тання державних коштів і коштів місцевого самоврядування.

Трудове право — це система правових норм, які регулюють трудові відносини, що виникають у процесі праці, без якої не може існувати жодне суспільство.

Цивільне право — це сукупність правових норм, які регулю­ють майнові, товарно-грошові та деякі інші відносини, пов'язані чи не пов'язані з майновими, а також особисті немайнові відносини, засновані на рівності учасників цих відносин.

Шлюбно-сімейне право — це система правових норм, які ре-іють правовідносини шлюбу, сім'ї, усиновлення, опіки і піклування та реєстрації актів громадянського стану.

Житлове право в Україні регулює специфічний вид суспіль­них відносин, які виникають у сфері задоволення людиною та громадянином природної потреби в житлі.

Екологічне право — це система правових норм, які регулюють льні відносини між людьми у сфері використання та охо-рони навколишнього природного середовища.

Підприємницьке право — це система правових норм, які регу­люють суспільні відносини у сфері підприємництва, тобто самостійної, ініціативної, систематичної діяльності на власний ризик з виробництва продукції, виконання робіт, надання по­слуг і торгівлі з метою одержання прибутку.

Кримінальне право — це система кримінальних норм, уста­новлених законодавчим органом, що визначають основи та прин-ципи кримінальної відповідальності, встановлюють, які суспільно небезпечні діяння є злочинами, які вид і міра пока­рання можуть застосовуватися до особи, котра скоїла злочин.

Земельне право — це система правових норм, які регулюють правовідносини у сфері володіння, розпорядження й користу­вання землею, визначають землі сільськогосподарського при­значення, населених пунктів, промисловості, транспорту, зв'яз­ку, оборони, землі природооздоровчого, рекреаційного та історико-культурного призначення, лісового й водного фондів, землі запасу.

Отже, галузі українського права слід розглядати за різними підставами класифікації. Залежно від місця й ролі у правовій системі суспільства розглядають такі основні галузі, як традиційні, спеціальні та процесуальні.

Юридичний процес — це система взаємопов'язаних право­вих форм діяльності уповноважених державних органів, по­садових осіб, а також визначення інших суб'єктів, що вира­жається у здійсненні операцій для вирішення юридичних справ, які спричиняють відповідні юридичні наслідки (доку­менти чи рішення) і регулюються процедурно-процесуальни­ми нормами.

Конституційне процесуальне право — це система правових норм, які регулюють порядок реалізації конституційних матеріальних норм, конституційне провадження, ухвалення та виконання рішень і висновків Конституційного Суду України.

Адміністративне процесуальне право — це система адмініс­тративних процесуальних норм, які регулюють порядок реалі­зації норм адміністративного права.

Кримінально-процесуальне право — це система кримінально-процесуальних норм, які регулюють порядок порушення кримінальних справ, проведення щодо них дізнання і поперед­нього слідства, судового розгляду, винесення вироків та інших судових рішень, організації їх виконання.

Цивільно-процесуальне право — це система цивільно-проце­суальних норм, які регулюють порядок судового розгляду і ви­несення рішень у цивільних, трудових, шлюбно-сімейних, жит­лових, земельних і деяких інших справах, та організація вико­нання ухвалених рішень.

Господарське процесуальне право - це система арбітражно-процесуальних норм, які регулюють порядок застосування норм господарського права та визнання суб'єктів господарської діяльності банкрутами.

§ 6. Характеристика джерел права як зовнішньої форми його виразу

Окрім внутрішньої, розрізняють також зовнішню форму пра­ва, або джерела права. Це способи юридичного виразу права, його організація в належну юридичну оболонку.

Право завжди повинно мати певну форму, тобто бути формалізованим, а форма має бути змістовною, тобто повинна містити виражений юридичною мовою текст, що несе певне смислове навантаження. Якщо нормі не надана певна форма, то вона залишається нормою поведінки, але не є нормою права.

До зовнішньої форми (джерел) права відносять: правовий звичай, судовий чи адміністративний прецедент, нормативний договір, нормативно-правовий акт

Правовий звичай — це санкціоноване державою звичаєве пра­вило поведінки загального характеру.

Правовий (судовий чи адміністративний) прецедент — це рішення компетентного органу держави, якому надається фор­мальна обов'язковість під час вирішення всіх наступних аналогічних судових чи адміністративних справ.

Нормативний договір — це формально-обов'язкові правила поведінки загального характеру, що встановлені за домовленістю і згодою двох чи більше суб'єктів і забезпечуються державою (наприклад, договір про утворення федерації, колективний договір).

Нормативно-правовий акт — це рішення компетентних суб'єктів, що виноситься в установленому законом порядку, має загальний характер, зовнішній вигляд офіційного документа в письмовій формі, забезпечується державою та породжує юридичні наслідки.

Нормативно-правові акти поділяють на закони й підзаконні нормативно-правові акти.

Закони — це нормативно-правові акти, що видаються зако­нодавчими органами, мають вищу юридичну силу і регулюють найважливіші суспільні відносини в країні. Крім конституції країни, є ще такі види законів: конституційні, органічні, звичайні.

Усі закони мають вищу юридичну силу, яка виявляється в тому, що:

а) ніхто, крім органів законодавчої влади, парламенту і наро­ду в процесі законодавчого референдуму, не може приймати за­кони, змінювати чи скасовувати їх;

б) Конституційний Суд України може визнати закон Украї­ни чи його окреме положення неконституційним;

в) усі інші нормативно-правові акти повинні видаватися відповідно до законів;

г) у разі колізій між нормами закону та підзаконного норма­тивно-правового акта діють норми закону;

ґ) тільки законодавчий орган може потвердити чи не потвер­дити прийняття закону при поверненні його Президентом у разі відкладного вето.

Підзаконні нормативно-правові акти — це результат нормо-творчої діяльності компетентних органів держави (їх посадових осіб), уповноважених на те державою громадських об'єднань з установлення, впровадження в дію, зміни і скасування норма­тивних письмових документів, що розвивають чи деталізують окремі положення законів. Розглядають такі види підзаконних нормативно-правових актів залежно від суб'єктів, що їх видали:

-   нормативні акти Президента України;

-   акти Конституційного Суду України, Верховного Суду Ук­раїни, вищих судів України, Генерального прокурора України,Верховного суду Автономної республіки Крим;

-   акти Кабінету Міністрів України, Верховної Ради та Ради міністрів Автономної Республіки Крим;

-   акти міністерств, державних комітетів, інших органів цен­тральної виконавчої влади зі спеціальним статусом;

-   нормативні акти державних адміністрацій у регіонах, містах Києві та Севастополі, районах у цих містах;

-    нормативні акти органів регіонального та місцевого само­врядування;

-    нормативні акти відділів та управлінь відповідних цент­ральних органів на місцях;

-    нормативні акти керівників державних підприємств, уста­нов, організацій на місцях;

-    інші підзаконні нормативні акти.

Нормативні акти діють у часі, просторі та відносно кола осіб. Характеризуючи дію нормативно-правових актів у часі, слід розрізняти: набрання чинності, припинення дії, зворотну силу дії.

У теорії права розглядають такі варіанти набрання чинності нормативно-правовим актом: після 10 днів від моменту його опублікування; термін установлюється в самому нормативно­му чи у спеціально прийнятому акті; якщо нормативний акт не публікується, то з моменту його одержання виконавцем.

Нормативно-правові акти втрачають чинність унаслідок: закінчення строку давності, що на нього видавався акт; прямого скасування конкретного акта; фактичного скасування акта іншим актом, прийнятим з того самого питання.

Зворотна дія — це така дія на правовідносини, де припус­кається, що новий нормативний акт існував на момент виник­нення правовідносин. Загальне правило говорить: «Норма пра­ва зворотної сили не має». Але трапляються винятки, скажімо, у кримінальному, адміністративному законодавстві. Так, якщо нормативний акт, прийнятий після скоєння правопорушення, пом'якшує чи звільняє від юридичної відповідальності, то акт має зворотну силу, а якщо встановлює чи обтяжує, то така нор­ма (чи акт) зворотної сили не має.

Дія нормативних актів у просторі характеризується певною територією: держави в цілому, відповідного регіону, адміністра­тивно-територіальної одиниці, відповідного підприємства, організації.

Щодо кола осіб нормативно-правові акти поширюються на громадян України, осіб без громадянства, іноземних громадян.

Винятком вважаються окремі іноземні громадяни, які мають імунітет від юрисдикції держави перебування. Це окремі дип­ломатичні та консульські працівники, питання, щодо яких про юри­дичну відповідальність вирішується на підставі міжнародних угод.

Систематизація нормативних актів — це діяльність з упо­рядкування та вдосконалення нормативних актів, приведення їх до певної внутрішньої узгодженості через створення нових нор­мативних актів чи збірників.

Систематизація здійснюється державою, її органами і поса­довими особами та недержавними організаціями і їх службов­цями. У систематизації розрізняють інкорпорацію та коди­фікацію.

Інкорпорація — це вид систематизації нормативних актів, який полягає у зведенні їх у збірниках у певному порядку без зміни змісту. Критерії систематизації: хронологічний або алфавітний порядок, напрям діяльності, сфера суспільних відносин, тематика наукового дослідження тощо. Види інкор­порації: за юридичним значенням (офіційна, неофіційна); за обсягом (загальна, галузева, міжгалузева, спеціальна); за критерієм об'єднання (предметна, хронологічна, суб'єктивна).

Різновидом інкорпорації є консолідація, внаслідок якої створюються нові нормативні акти. Нормативні приписи розміщуються в логічному порядку після редакційної обробки (чи без такої), зміни не вносяться.

Кодифікація — це вид систематизації нормативних актів, що мають спільний предмет регулювання, який полягає в їх зміс­товній переробці (усуненні розбіжностей і суперечностей, ска­сування застарілих норм) і створенні зведеного нормативного акта. Різновидами кодифікації є кодекс, статут, положення.

Кодекс — це такий кодифікаційний акт, який забезпечує де­тальне правове регулювання певної сфери суспільних відносин і має структурний розподіл на частини, розділи, підрозділи, статті, що певною мірою відображають зміст тієї чи тієї галузі законодавства. У сучасному законодавстві України існує вісімнадцять кодексів, зокрема, Бюджетний кодекс, Господарсь­кий кодекс, Цивільний кодекс, Сімейний кодекс, Житловий кодекс, Кримінальний кодекс, Кодекс про адміністративні пра­вопорушення, Цивільно-процесуальний кодекс, Кримінально-процесуальний кодекс, Господарський процесуальний кодекс, Земельний кодекс, Водний кодекс, Лісовий кодекс, Кодекс законів про працю, Кодекс торговельного мореплавства, Кодекс про надра.

Статути, положення — це кодифікаційні акти, в яких виз­начається статус певного виду державних організацій і органів До таких не належать положення про індивідуально визначені органи, що не мають загального характеру.

§ 7. Правотворення як процес самоорганізації права

Останнім часом у юридичній літературі почали розрізняти такі категорії, як «правотворення», «правотворчість» і «нормо-творчість». Усі ці види діяльності здійснюються з метою покра­щення соціального регулювання та охорони суспільних відносин'

Соціальне регулювання — це процес упорядкування поведінки соціальних суб'єктів через надання їм прав на певні дії, покла­дання обов'язків, установлення заборон, застосування заохочен­ня та примусу.

Соціальне регулювання існує з моменту виникнення суспільства практично в усіх сферах його життєдіяльності і здійснюється з допомогою соціальної влади

Розрізняють два види соціального регулювання: державне й недержавне. Кожен з цих видів може бути нормативним чи індивідуальним і реалізується соціальними суб'єктами. Це індивіди та їхні групи, з яких складається суспільство. Одним із найпоширеніших видів соціальних суб'єктів є соціальні організації об'єднання людей, що спільно реалізують певні про­грами, завдання, цілі та працюють на підставі загальновизнаних правил і процедур. Такими соціальними організаціями, наприк-д, є держава, партії, різні громадські об'єднання, які, своєю чергою, можуть складатися з інших соціальних організацій.

Правотворення розуміється у двох значеннях: походження права і творення окремих юридичних законів.

Під творенням права у вигляді окремих юридичних законів розуміють процес закріплення правил поведінки людей, що склалися в суспільстві, які перекладаються мовою нормативів, приписів та існують у конкретній юридичній формі. Ця діяль­ність має дві основні стадії: усвідомлення необхідності право­вого врегулювання суспільних відносин і правотворча діяль­ність.

Перш ніж стати юридичною нормою, те чи інше правило поведінки може виступати як філософський, правовий, етичний, політичний або інший принцип, звичай чи традиція. Головним на стадії усвідомлення необхідності регулювання суспільних відносин є юридичний мотив, тобто погляди, уявлення, думки про певну сукупність соціальних зв'язків, визначений варіант поведінки учасників суспільних відносин, які повинні стати за­гальнообов'язковими правилами поведінки, вміщеними в пев­ному джерелі права, наприклад у нормативно-правовому акті.

Правотворчість — це діяльність державних органів і посадо­вих осіб, громадських організацій, уповноважених на те держа­вою, а також усього народу країни, що спрямовується на утво­рення, зміну чи скасування нормативно-правових актів.

Правотворча діяльність здійснюється на певних принципах -основних ідеях, відправних засадах, на яких реалізується право­творчість. Йдеться про: демократизм, гуманізм, поєднання націо­нального та інтернаціонального, законність, науковість, плановість.

Види правотворчості — це сукупність засобів і способів вия­ву суспільних відносин (що потребують свого врегулювання) та їх фактичне впорядкування (коригування, узгодження) з до­помогою юридичних засобів. Розрізняють такі види правотвор­чості, як безпосередня, делегована, санкціонована.

Суб'єктами правотворчої діяльності є держава та її органи; весь народ країни на випадок референдуму.

Правотворча діяльність характеризується певним юридич­ним процесом, що має три етапи.

На підготовчому етапі готують проект нормативно-правово­го акта. Своєю чергою, він поділяється на такі стадії: рішення про необхідність підготовки проекту нормативно-правового акта; визначення кола осіб, що готуватимуть проект; безпосе­реднє готування названого проекту; обговорення тексту проек­ту; узгодження проекту з усіма зацікавленими органами і служ­бовими особами; доопрацювання проекту.

Другий етап видання нормативно-правового акта охоплює такі стадії: внесення проекту нормативно-правового акта на обговорення правотворчого органу (посадової особи); обгово­рення проекту, можливість кількох читань; прийняття норма­тивно-правового акта і процедура його підписання; можливість права відкладного вето для законів.

Третій етап — це набрання нормативно-правовим актом чинності через опублікування чи доведення до виконавців у інший спосіб.

Правотворчість поділяють на законотворчість і нормотвор-чість. Від законотворчої діяльності слід відрізняти нормотвор-чу діяльність усіх інших суб'єктів, окрім Верховної Ради, з підготування, прийняття, зміни чи скасування і введення в дію норм права, що мають підзаконний характер.

Відмінності правотворчої та нормотворчої діяльності: різний суб'єкт; незбіжність етапів і стадій; різна юридична сила норма­тивних актів; різний рівень регульованих відносин; порядок вве­дення в дію і припинення дії актів тощо.

Отже, процес утворення права будується за певними принци­пами, має свої стадії, етапи, суб'єкти та поділяється нарізні види Безпосередня правотворчість здійснюється народом, делегована парламентом та іншими конституційними суб'єктами.

§ 8. Реалізація норм права: загальна характеристика

Реалізація норм права — це втілення встановлених правових норм у діяльність суб'єктів права через виконання юридичних обов'язків, використання суб'єктивних прав, дотримання забо­рон, застосування норм права.

Використання — це форма реалізації повноважних правових норм, яка полягає в активній чи пасивній поведінці суб'єктів, що здійснюється ними за їхнім власним бажанням (наприклад, реалізація законодавства про право на вищу освіту).

Виконання ~ це форма реалізації зобов'язальних юридичних воры, яка полягає в активній поведінці суб'єктів, що здійсню­ється ними незалежно від їхнього власного бажання (приміром, ргалізація законодавства про державні податки).

Дотримання — це форма реалізації заборонних юридичних норм, яка полягає у пасивній поведінці суб'єктів, утриманні від заборонених діянь (скажімо, непорушення водіями транспорт­них засобів обмежень щодо швидкості руху на автомагістралях).

Суб'єкти використання, виконання і дотримання — це державні та громадські об'єднання, їхні органи, посадові особи та громадяни (також іноземні громадяни, особи без громадян­ства, особи з подвійним громадянством). Ці форми ще назива­ють формами безпосередньої реалізації, тому що суб'єкти права реалізують приписи правових норм безпосередньо і самостійно в процесі своєї діяльності з метою досягнення матеріальних або ідеологічних результатів.

Застосування норм права є особливою формою його реаліза­ції. Це державно-владна й організаційна діяльність компетент­них органів держави та посадових осіб з реалізації правових норм стосовно конкретних життєвих випадків через винесення індивідуально-конкретних правових наказів (приписів).

Для цієї форми реалізації характерними є такі специфічні ознаки:

а) цей вид діяльності здійснюється компетентними органа­ми, що наділені державно-владними повноваженнями;

б) застосування права здійснюється в чітко визначених за­коном процесуальних формах;

в) ця форма має державно-владний характер — рішення ух­валюється на підставі односторонього волевиявлення компетен­тного органу; правові приписи обов'язкові до виконання, а в разі необхідності забезпечуються примусовою силою держави;

г) це організуюча діяльність, оскільки створює відповідні умови для повнішої реалізації правових норм;

ґ) вона відображає елементи творчості, що означає нефор-мальність рішення у кожному конкретному випадку;

д) зміст діяльності полягає у винесенні індивідуально-кон­кретних, зазвичай обов'язкових до виконання, рішень, які за сутністю відрізняються від правових приписів загального харак­теру (тобто нормативно-правових актів);

є) у цій діяльності органи правозастосування виступають суб'єктами управління; особи, щодо яких застосовується право, — об'єктами управління; винесені рішення (правозастосовні акти) — засобами управління.

Випадки реалізації права у формі застосування:

-   коли правовідносини не можуть виникнути у суб'єктів пра­ва без державно-владної діяльності компетентних органів держави або їхніх посадових осіб (призов на дійсну військову службу, зарахування до навчального закладу, зайняття нової посади);

-   за наявності спору чи якихось перепон на шляху до здій­снення суб'єктивного права (розділ майна подружжя в судово­му порядку, спір з приводу права на спадщину);

-   коли особа притягується до юридичної відповідальності за скоєне правопорушення.

До правозастосовної діяльності ставляться такі вимоги:

-   законність (здійснення в суворо встановленому законодав­ством порядку);

-   обгрунтованість (винесення рішення лише на підставі по­вного та всебічного вивчення обставин справи);

-   доцільність (урахування особливостей конкретної ситуації, за якої відбувається правозастосування, а також особливостей особи, стосовно якої виноситься рішення);

-   справедливість (рішення ухвалюється на підставі норм права, але до уваги беруться й існуючі в суспільстві норми моралі).

Правозастосовна діяльність здійснюється у кілька стадій:

а) аналіз фактичних обставин юридичної справи або встанов­лення юридично значущих фактів (визначення часу, способу,місця дії, розміру збитків, психологічне ставлення суб'єктів до скоєного тощо);

б) вибір, аналіз і тлумачення правової норми (на цій стадії відбувається вибір правової норми або юридична кваліфікація оцінювання конкретної життєвої ситуації з боку права. Потім робиться аналіз щодо справжності правової норми, вивчається та роз'яснюється її зміст);

в)  ухвалення рішення (ця стадія передбачає винесення  актом правозастосування індивідуально-конкретного рішення про взаємні права та обов'язки тих осіб, які можуть або мусять реалізувати норму права. Таке рішення повинно мати свій зовнішній вираз в усній чи письмовій формі, яка є найпо­ширенішою. Письмова форма передбачає видання правозастосовного акта, де знаходить своє закріплення рішення компетентного органу.

Правозастосовний акт - це індивідуально-конкретний, дер­жавно-владний припис, винесений відповідним органом унаслідок вирішення юридичної справи.

Елементи правозастосовного акта: вступна частина, конста­туюча частина, мотивувальна частина, резолютивна частина. Деякі акти органів державного управління можуть складатися лише з однієї резолютивної частини (наприклад, резолюція ди­ректора заводу на заяві робітника про надання матеріальної до­помоги).

Види правозастосовних актів:

-   за суб'єктами видання — акти органів державної влади (за­конодавчих, виконавчих, судових), акти контрольно-наглядових державних і недержавних органів, органів місцевого самовря­дування і їх посадових осіб та акти політичних партій і громадсь­ких організацій;

-   за способом організації суспільних відносин, які підлягають регулюванню, — регулятивні та правоохоронні;

-   за формою зовнішнього виразу — усні, конклюдентні та письмові.

Важливим елементом правозастосування на стадії кваліфі­кації (коли вибирається і з'ясовується легітимність правової норми) є тлумачення правової норми.

Тлумачення права є однією з традиційних проблем юридич­них наук. Ця проблема пов'язана з інтересами держави та суспільства, їх обумовленням і захистом. На сучасному етапі тлумачення норм права є важливим політико-юридичним інструментом виявлення точного змісту права.

Ось чому під тлумаченням правових норм, і насамперед, усьо­го закону, слід розуміти не що інше, як роз'яснення змісту пра­вової норми. Іншими словами, це таке роз'яснення, яке має юри­дичне значення і яким можуть керуватись усі органи та особи, котрі застосовують законну норму.

Під тлумаченням, по-перше, слід розуміти процес мислення, що відбувається у свідомості особи, яка застосовує правову нор­му, з'ясування змісту правової норми та її пояснення.

По-друге, тлумачення — це виражений поза роз'ясненням зміст правової норми.

Отже, тлумачення норм права — це інтелектуально-вольова діяльність суб'єктів права щодо з'ясування і роз'яснення змісту норм права з метою їх правильної реалізації, яка може виража­тися в особливому акті.

Існують різні види і способи тлумачення. Залежно від суб'єктів розрізняють офіційне та неофіційне тлумачення, що може бути загальним і казуальним.

Загальне тлумачення розраховане на всякий прояв регулю­вання правовою нормою суспільних відносин незалежно від його одиничних конкретних особливостей і поширюється на поведінку всіх можливих учасників цих відносин. Його часто називають «нормативним» тлумаченням.

Нормативне (загальне) офіційне тлумачення не веде до ство­рення правових норм, воно тільки з'ясовує зміст існуючих пра­вил поведінки. Не вважається тлумаченням видання положень, наказів чи інструкцій про застосування якого-небудь закону чи указу, позаяк останні є нормативними актами і самі зумовлю­ють правові правила поведінки.

Казуальне (індивідуальне) тлумачення стосується конкрет­ного, одиничного прояву упорядкованих правовою нормою суспільних відносин, конкретного «казусу», що визначається конкретними обставинами справи. Воно не має загального зна­чення, не поширюється на інші прояви суспільних відносин і на інших його учасників. Казуальне тлумачення може бути також офіційним, але не має загального значення, а зводиться лише до тлумачення правової норми з урахуванням її застосування в конкретному випадку; приміром, коли суддя тлумачить право­ву норму під час вирішення конкретної справи.

Офіційне тлумачення може бути автентичним, легальним і відомчим. Воно дається компетентним органом чи посадовою особою на підставі службового обов'язку і має юридично значимі наслідки.

Автентичне тлумачення проводиться тим органом, який створив певну норму права. Воно є найбільш компетентним і авторитетним, оскільки орган, який створив правову норму, може найточніше розкрити її зміст.

Легальне тлумачення правових норм дається спеціально на те уповноваженим органом.

Відомче тлумачення здійснюється керівництвом центральної установи відомства, коли воно дає офіційну відповідь на запити підвідомчих організацій і підприємств із приводу трактування й застосування окремих повноважень і урядових нормативних актів. Його сила обмежується сферою діяльності відомства.

За всіх цих різновидів загального офіційного тлумачення оформляються відповідні юридичні документи, що називаються актами тлумачення. Ці акти нових норм не створюють: вони слу­гують своєрідним додатком до нормативного акта, норми якого тлумачаться. У межах компетенції інтерпретатора вони мають загальноосвітню силу в тих сферах, на які поширюються.

У межах офіційного казуального тлумачення слід розрізняти:

а) тлумачення правозастосовувача, відображене у правозастосовному акті, що підпадає під його юридичну силу та є обо­в'язковим для учасників тих конкретних суспільних відносин,з приводу яких виноситься правозастосовне рішення (вирок,постанова тощо);

б) тлумачення осіб, які є офіційними учасниками правозастосовного процесу. Вони фіксуються в матеріалах такого про­цесу, мають визначене юридичне значення, оскільки правопо­рушник зобов'язаний його сприйняти і в разі незгоди навести мотиви відхилення тлумачення вищому за ієрархією органу,який перевіряє законність і правомірність правозастосовного акта з конкретної юридичної справи. Перебуваючи в межах
компетенції цього органу, воно вважається обов'язковим для всіх учасників справи.

Неофіційне тлумачення — це роз'яснення норм права, що дається неуповноваженим суб'єктом, а тому позбавлене юридич­ної сили і не тягне за собою юридичних наслідків. Його поділяють на доктринальне, компетентне та буденне. За фор­мою воно може бути як усним, так і письмовим.

Неофіційне доктринальне тлумачення — це наукове роз'яс­нення правових актів, змісту і цілей правових норм, що міститься в теоретичних планах, науковому аналізі права в монографіях учених, науково-практичних коментарях. Коли йдеться про док­тринальне тлумачення, то мається на увазі науковий характер і ступінь систематизації правової ідеології. Воно може бути сис­тематизованим і несистематизованим.

Систематизоване тлумачення являє собою вищий ступінь наукового розроблення питань права.

Несистематизоване тлумачення виражається в наукових гіпотезах, ідеях, які потребують перевірки, доповняльної аргументації, зведення до системи, наприклад через організацію дискусій, конференцій тощо.

Компетентне (професійне) тлумачення дається юристами (наприклад адвокатами). Професійне тлумачення здійснюється також членами самокерованих недержавних організацій, для яких роз'яснення змісту закону є професійним обов'язком.

Буденне тлумачення дається особами, які виражають цим правові почуття, емоції, уявлення, хвилювання і думки в їх по­всякденному спілкуванні під дією права. Таке тлумачення має велике значення в практиці дотримання громадянських прав, під час виконання ними громадянських обов'язків, а також у здійсненні ними їхніх суб'єктивних прав.

За обсягом розрізняють адекватне (буквальне), обмежуваль­не (звужене) та поширене (розширене) тлумачення.

Адекватне (буквальне) тлумачення має місце тоді, коли зміст і письмовий виклад норми права збігаються.

Обмежувальне (звужене) тлумачення — це зміст норми пра­ва вужчий за її буквальне значення.

Поширене (розширене) тлумачення — це зміст норми права ширший за його буквальне значення.

Розрізняють також способи тлумачення, а саме:

а) мовне (граматичне) з'ясування змісту правової норми че­рез досвід її словесного формулювання на підставі лексичних,морфологічних, синтаксичних норм мовознавства;

б)    логічне з'ясування змісту правової норми завдяки безпо­середньому використанню законів і правил формальної логіки;

в) систематичне з'ясування змісту правової норми залежно від місця, що його посідає правова норма в системі інших норм права, а також залежно від її зв'язків з іншими нормами інсти­тутів і галузей права;

г) історико-політичне з'ясування сутності правової норми на основі дослідження процесу її прийняття за певних історичних умов;

г)  телеологічне (цільове) — аналіз сутності правової норми через з'ясування її мети;

д) спеціальне юридичне — аналіз норми, яка містить юридичму термінологію, розуміння її конструкції з позиції юридичної науки, техніки і практики.

§ 9. Правові відносини.

Загальна характеристика

Нормативно-правові акти регулюють (охороняють) правові відносини, які постійно виникають, змінюються чи припиня­ються. Правовідносини — це врегульовані нормами права суспільні відносини, учасники яких виступають як носії взаєм­них суб'єктивних прав і юридичних обоє 'язків, що забезпечують­ся державою.

Основні ознаки правовідносин: а) вони виникають на основі норм права або укладення угоди; б) характеризуються наявністю сторін, які мають взаємні суб'єктні права та юридичні обов'яз­ки; в) є видом суспільних відносин фізичних чи юридичних осіб, організацій і спільностей; г) здійснення суб'єктивних прав чи додержання юридичних обов'язків у правовідносинах контро­люється і забезпечується державою.

Правовідносини можна аналізувати за такими підставами: за­лежно від кількості суб'єктів (прості та складні); за предметом правового регулювання (адміністративні, цивільні, земельні, кримінальні, фінансові, трудові тощо); за дією в часі (тривалі й нетривалі); за методом правового регулювання (договірні та керівні); за змістом поведінки зобов'язаної сторони (пасивні та активні); залежно від функціонального призначення (регуля­тивні та охоронні).

Правовідносини мають складну будову і охоплюють: суб'єкти; об'єкти; зміст правовідносин.

Підставами виникнення, зміни чи припинення правовідно­син є юридичні факти (прийняття, зміна чи припинення норма­тивно-правового акта, укладення угоди)

Суб'єктами правовідносин вважають тих учасників, які є носіями суб'єктивних прав і юридичних обов'язків. Суб'єктів правовідносин можна поділити на: фізичних і юридичних осіб; державні та громадські організації; різні спільності (трудовий колектив, нація, народ, населення відповідного регіону тощо); громадянське суспільство. Суб'єкти правовідносин повинні володіти правосуб'єктністю, тобто здатністю бути носіями прав і обов'язків, здійснювати їх від свого імені та нести юридичну відповідальність за свої дії.

Правоздатність — це здатність суб'єкта бути носієм суб'єк­тивних прав і юридичних обов'язків

Дієздатність - це здатність суб'єктів своїми діями набувати і самостійно здійснювати суб'єктивні права і виконувати юри­дичні обов'язки. її поділяють на угодо- і деліктоздатність.

Угодоздатність — це здатність суб'єкта правовідносин особи­сто своїми діями здійснювати і укладати цивільно-правові угоди.

Деліктоздатність — це здатність суб'єктів правовідносин нести відповідальність (юридичну) за скоєне правопорушення.

Фізичні особи як суб'єкти правовідносин можуть бути гро­мадянами України, іноземними громадянами, особами без гро­мадянства, їх також можна поділити на приватних осіб, посадо­вих осіб і спеціальних суб'єктів.

Юридичними особами визнаються організації, що мають осо­бисте майно, можуть від свого імені набувати майнових та осо­бистих немайнових прав, виконувати обов'язки, бути позивача­ми в загальному, арбітражному чи третейському суді, а також нести юридичну відповідальність за свої дії.

Об'єкти правовідносин — це ті реальні соціальні блага, які за­довольняють інтереси й потреби людей і з приводу яких між суб'єктами виникають, змінюються чи припиняються суб'єктивні права та юридичні обов'язки. їх поділяють на матеріальні, духовні блага, дії суб'єктів правовідносин, результат їхньої діяльності.

Зміст правовідносин характеризується синтезом фактично­го і юридичного.

Юридичний зміст — це суб'єктивні права та юридичні обо­в'язки суб'єктів правовідносин, тобто можливість певних дій уповноважених суб'єктів і необхідність відповідних дій зобов'я­заних суб'єктів.

Фактичний зміст — це сама поведінка суб'єктів, їхня діяль­ність, в якій реалізуються суб'єктивні права та юридичні обо-з'язки сторін.

Зміст суб'єктивного права включає такі можливості, як діяль­ність за своїм бажанням; вимагання певних дій від обов'язкової сторони: користування соціальним благом, що закріплене суб'єктив-правом; звернення до компетентного органу чи посадової хоби за захистом свого права.

Юридичні обов'язки — це закріплена нормами права міра необхідної, найбільш розумної та доцільної, поведінки особи (суб'єкта), спрямована на задоволення інтересів носія суб'єктив­ного права і забезпечена можливістю державного примусу.

Зміст юридичних обов'язків полягає в необхідності здійсню­вати певні дії; утримуватися від дій, що суперечать інтересам інших осіб; вимагати здійснення або нездійснення певних дій від інших осіб; нести юридичну відповідальність за невиконан­ня чи неналежне виконання передбачених нормою права дій.

Юридичні факти — це конкретні життєві обставини, перед­бачені гіпотезою правової норми, що спричиняють виникнен­ня, зміну чи припинення правовідносин. Залежно від підстав розрізняють такі види юридичних фактів: за юридичними наслідками — правотворчі, правозмінні, правоскасувальні; за­лежно від форми їх прояву — позитивні й негативні; за характе­ром дії — одноразової чи неперервної дії (приміром, одноразо­вої дії — договір дарування; неперервної дії — перебування у шлюбі). Деякі автори вирізняють тривкі юридичні факти, зок­рема процесуальні; за волевиявленням виокремлюють юридичні дії, себто такі життєві обставини, що характеризують вольову поведінку суб'єктів, зовнішнє вираження їхніх волі та свідомості. Вирізняють також юридичні події, тобто життєві обставини, що виникають, розвиваються і припиняються незалежно від волі суб'єктів правовідносин.

Юридичні дії, своєю чергою, поділяють на правомірні та неправомірні. Правомірні юридичні дії поділяють на юридичні акти — таку правомірну поведінку, що здійснюється з метою породження юридичних наслідків (скажімо, постанова слідчого про припинення кримінальної справи, визнання людини безвісно відсутньою чи померлою тощо). А ще виокремлюють правомірні юридичні вчинки — такі дії, що не мають на меті спри­чинення юридичних наслідків.

Неправомірні юридичні дії — це правові аномалії, зловживан­ня правом, що не є правопорушенням, і правопорушення. До правопорушень відносять злочини і різні проступки.

До юридичних подій відносять народження чи смерть люди­ни, стихійні лиха, хворобу та інші події, з якими норма права зв'язує виникнення, зміну чи припинення правовідносин.

Отже, юридичні факти як життєві обставини, що передба­чаються нормами права, мають велике теоретичне і практичне значення. Засвоївши знання з теорії правовідносин, юрист змо­же аналізувати конкретні життєві ситуації, правильно викори­стовувати юридичні норми.

§ 10. Правоохоронна система та правоохоронна діяльність

Правоохоронна система охоплює всю сукупність державно-правових засобів, способів і гарантій, що забезпечують охорону й захист людини і громадянина від протиправних діянь, а саме: об'єкти та мету правоохорони; суб'єктів правоохорони; право­охоронну діяльність.

У сучасній літературі поняття «правоохоронна діяльність» визначається по-різному. В основі різних визначень лежить наявність державних і недержавних суб'єктів такої діяльності. Більшість авторів вважають, що правоохоронна діяльність може здійснюватися не тільки державою, її органами, посадовими осо­бами та іншими державними організаціями, а й недержавними структурами.

Немає єдиного підходу і до характеристики місця й ролі пра-воохоронної діяльності в системі інших правових форм діяльності держави щодо здійснення її функцій.

Нас цікавить правоохоронна діяльність, що здійснюється державними і недержавними суб'єктами правоохоронних органів, насамперед, силовими структурами, судовими органа­ми й адвокатурою.

Ознаки правоохоронної діяльності:

а) в її основі завдання з розгляду юридичної справи;

б) вона здійснюється компетентними державними і недер­жавними суб'єктами, коло яких визначається чинними законо­давчими актами;

в) використовуються різні форми реалізації правових норм;

г) приймаються відповідні процесуальні акти реалізації, що мають офіційний характер і передбачену законодавством форму;

г) вона реалізується в чітко визначеній процесуальній формі та з використанням різноманітних юридичних методів.

Звідси, правоохоронна діяльність — це закріплені чинними процесуальними нормами діяння компетентних суб'єктів державних і недержавних організацій та їхніх посадових осіб з роз­гляду юридичних справ, охорони та захисту суспільних відносин від правопорушень і прийняття спеціальних актів реалізації матеріальних правових норм із метою забезпечення законності та охорони правопорядку¹.

§ 11. Законність, правопорядок, суспільний порядок і дисципліна

Законність — явище багатогранне. її розглядають як принцип формування правової держави, як метод управління суспільством, як режим точного виконання закону. Законність трактують і як сукупність вимог, гарантій, що забезпечують порядок у державі. Важливе значення мають і такі категорії, як зміцнення законності, порушення законності, стан законності тощо.

Передусім спинімося на законності як режимі точного вико­нання чинного закону, оскільки закон тільки тоді має соціальну цінність, коли він виконується.

Тобто, законність — це правовий режим точного виконання чинних законів усіма суб'єктами права у сфері правотворчості та правореалізації, в інших сферах життєдіяльності людей;ре­жим, за якого забезпечуються права і виконуються обов'язки людиною, державою і громадянським суспільством.

Основними засадами законності вважають:

а) верховенство закону в системі нормативних актів;

б) єдиність вимог щодо дотримання виконання законів;

в) незаперечність закону в соціальній практиці;

г) реальний характер законності;

ґ) забезпечення прав людини;

д) невідворотність відповідальності за правопорушення;

є) взаємозв'язок законності й доцільності, законності й культурності, законності й справедливості тощо.

В Україні діє принцип верховенства права (правового зако­ну). Найвища юридична сила належить Конституції України, норми якої мають пряму дію. Решта нормативно-правових актів (включно з Конституцією та правовими актами Автономної Республіки Крим) не повинні суперечити Конституції України. Щодо громадян діє принцип: «Дозволено все, що не заборо­нено законом». Державні органи, органи місцевого самовряду­вання, посадові особи діють за принципом «дозволено лише те, що визначено законом»

Єдина законність означає, що не може бути різної дії закону в різних регіонах і щодо різних людей в Україні. На всій території України закон однаковою мірою повинен діяти стосовно всіх суб'єктів права.

Незаперечність закону в соціальній практиці характеризуєть­ся тим, що ніхто не може скасувати закон, окрім органу, який його прийняв.

Реальний характер законності має місце тоді, коли вимоги закону не тільки проголошуються, а й впроваджуються в життя.

Забезпечення прав людини. Одним із важливих принципів законності є ідея здійснення законів в інтересах людини і для забезпечення її прав. Основні права та обов'язки людини і гро­мадянина закріплені в Конституції України та деталізуються в чинному законодавстві. Здійснення цих законів забезпечує пра­ва людини в усіх сферах її життєдіяльності.

Невідворотність відповідальності за правопорушення. Кож­не скоєння правопорушення має тягти за собою відповідальність винної особи. Важливо не те, щоб винний був тяжко покараний за скоєння правопорушення, а те, щоб жодне правопорушення не залишалося нерозкритим.

Взаємозв'язок законності й доцільності. Закони та на їхній основі підзаконні нормативні акти повинні встановлювати все, що доцільно, забороняти все, що недоцільно для громадянсько­го суспільства і суспільних інтересів. Закон не повинен захи­щати інтереси тільки якоїсь певної партії, класу чи групи лю­дей. Якщо норма права перестає бути доцільною, її належить негайно скасувати, а до того її дію має призупинити відповідний суд за власною ініціативою чи за поданням виконавчих або інших органів.

Взаємозв'язок законності та культурності. За відсутності єдиної законності немає й культурності. Ці два поняття взаємо-умовлювані. Якщо немає достатньої культурності, то немає й достатньої законності.

Взаємозв'язок законності та справедливості. Не тільки сам закон, а й способи його здійснення, а також його втілення в по­всякденне життя мають спиратися на справедливість.

Законність і демократія. Демократія (в перекладі з грецької — «народовладдя») означає:

а) широку участь громадськості в управлінні справами дер­жави й суспільства;

б) підвищення активності політичних партій і громадських організацій, інших громадських об'єднань;

в) зміцнення правової основи державного та суспільного життя;

г) утвердження прав і свобод громадян і людини;

ґ) свободу інформації та постійне врахування громадської думки;

д)  вдосконалення системи державних органів і органів місцевого самоврядування.

Законність є невід'ємним елементом демократії. Демократія не може бути над законом чи поза законом, а тільки в межах закону. Конституція України має вищу юридичну силу, її нор­ми прямої дії. Решта правових актів не повинні суперечити Конституції і конституційним законам України.

Державні органи, органи місцевого самоврядування та їхні посадові особи мають діяти в межах їхньої компетенції.

Результатом законності визнають певний її стан - правопо­рядок. Це реалізовані правові норми в системі суспільних відносин, в яких діяльність суб'єктів права є правомірною.

Правопорядку притаманні наступні риси: непорушення за-гальноправових заборон; безперешкодне здійснення правового становища людини і громадянина, державних і громадських організацій, їхніх об'єднань; реалізація учасниками правовід­носин суб'єктивних прав і виконання юридичних обов'язків; невідворотність юридичної відповідальності правопорушників у разі невиконання обов'язків, порушення прав і законних інтересів.

Із законністю і правопорядком тісно пов'язані такі юридичні категорії, як суспільний і громадський порядок, дисципліна.

Суспільний порядок — реальна узгодженість суспільних відносин, що відповідають не тільки нормам права, а й соціаль­ним принципам, суспільній моралі.

Громадський порядок — порядок у громадських місцях.

Дисципліна — своєчасне і точне виконання вимог, що випли­вають з нормативних та індивідуально-правових актів, технологічних, організаційних, моральних, громадських та інших соціальних норм. Розрізняють такі її види: державна, фінансо­ва, бюджетна, виробнича, трудова, військова, навчальна, еколо­гічна тощо.

Отже, законність як режим відповідності суспільних відносин чинним законам (іншим нормативно-правовим актам), що утворюється завдяки їх здійсненню суб'єктами права, харак теризується правопорядком.

Дисципліна як режим відповідності суспільних відносин на­явним соціальним нормам, що утворюється завдяки їх здійснен­ню всіма соціальними суб'єктами, характеризується громадсь­ким порядком.

Гарантії законності — це засоби та умови, з допомогою яких держава забезпечує повне й послідовне здійснення її вимог Розрізняють загальні та спеціальні гарантії

Загальні гарантії — це економічні, політичні, ідеологічні, соціальні, моральні та інші засоби та умови, за яких функціонує правова система і підтримується відповідний правопорядок.

Спеціальні гарантії — це спеціальні юридичні засоби та умо­ви, що реально забезпечують вимоги законності. До них нале­жать: виявлення правопорушень; запобігання правопорушен­ням; припинення неправомірних діянь, що почали скоюватися, засоби захисту від правопорушень; засоби відтворення поруше-законності; юридична відповідальність.

До юридичних умов слід віднести: вдосконалення правової системи, повноту, відсутність суперечності, рівень розвитку чин­ного законодавства, правосвідомості та правової культури; ефек­тивну систему контролю й нагляду за законністю; якісну та ефек­ті вну роботу юридичних органів; високоефективний держав­ний примус тощо.

Отже, законність забезпечується системою гарантій.

Право громадян України на захист є однією з гарантій зміцнення законності. Згідно з чинною Конституцією України, права і свободи людини і громадянина захищаються судом (ст. 55). Зміст цього права включає: гарантовану можливість на оскар­ження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб; право звертатися за захистом своїх прав до Уповноваже­ного Верховної Ради України з прав людини; можливість звер­татися за захистом своїх прав до відповідних міжнародних су­дових установ чи до відповідних органів міжнародних органі­зацій, членом або учасником яких є Україна; суб'єктивне право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних діянь.

Це право деталізується нормами галузевого законодавства: кримінального, адміністративного, цивільного тощо. Криміналь­не законодавство забезпечує охорону і захист життя, здоров'я, свободи, честі й гідності особи. Кримінальний кодекс України передбачає відповідальність за вчинення злочинів: проти жит­тя; проти здоров'я; статевих; що створюють небезпеку для жит­тя і здоров'я людини; що посягають на особисту свободу; проти честі й гідності особи.

Особисте майно також захищається кримінальним законо­давством (наприклад, злочини проти особистої власності гро­мадян і кримінальна відповідальність за них).

Право на захист забезпечується й за розгляду справ про адміністративні правопорушення. Особа, що притягується до адміністративної відповідальності, може користуватися юридич­ною допомогою адвоката (ст 268 КпАП України).

Право на захист своєї честі й гідності в судовому порядку мають громадяни та організації в цивільному процесі. Названі суб'єкти мають право вимагати від суду спростування відомос­тей, що ганьблять їхні честь і гідність, якщо той, хто поширив такі відомості, не доведе, що вони відповідають дійсності (статті 297, 299 ЦК України). Захист цивільних майнових і пов'яза­них з ними особистих немайнових прав здійснюється в уста­новленому порядку загальним або третейським судом. Захист названих прав громадян може здійснюватися профспілковими та іншими громадськими організаціями, а також в порядку звернення до державних органів, оскарження дій адміністра­тивних актів тощо.

Отже, чинне законодавство України передбачає право грома­дянина на захист свого життя, здоров'я, честі й гідності, особи­стої свободи та майна. Такий захист може здійснюватись у су­довому, адміністративному та іншому порядку.

Одним із способів здійснення такого права є право людини на скаргу Згідно з чинним законодавством, можуть бути оскаржені дії службових осіб, державних і громадських органів в адміністративному і судовому порядку. Шкода, заподіяна не­законними діями цих суб'єктів під час виконання ними їхніх обов'язків, повинна бути компенсована. Закон України «Про звернення громадян» від 2 жовтня 1996 р. регулює можливості людини і громадянина щодо практичної реалізації конститу­ційного права оскарження вищезгаданих дій чи бездіяльності посадових осіб. До суду можуть бути оскаржені рішення, дії чи бездіяльність державних органів, юридичних чи службових осіб у сфері управлінської діяльності.

Згідно з Конституцією України парламентський контроль за додержанням конституційних прав і свобод людини й громадя­нина здійснює Уповноважений Верховної Ради України з прав людини (омбудсмен). Закон України «Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини» від 23 грудня 1997 р. пе­редбачає, що парламентський контроль за додержанням конституційних прав і свобод людини і громадянина та захист прав кожного на території України і в межах її юрисдикції на постійній основі здійснює Уповноважений Верховної Ради Ук­раїни з прав людини, який у своїй діяльності керується Конституцією України, законами України, чинними міжнарод­ними договорами, згоду на обов'язковість яких надано Верхов­ною Радою України.

Сферою компетенції та діяльності Уповноваженого є відносини, що виникають при реалізації прав і свобод людини і громадянина лише:

—між громадянином України, незалежно від місця його пе­ребування, та органами державної влади, органами місцевого самоврядування та їх посадовими і службовими особами;

—між іноземцем чи особою без громадянства, які перебува­ють на території України, та органами державної влади, органа­ми місцевого самоврядування та їх посадовими і службовими особами.

Мета парламентського контролю за додержанням конститу­ційних прав і свобод людини і громадянина, що здійснюється Уповноваженим, полягає у:

-   захисті прав і свобод людини і громадянина, проголоше­них Конституцією України, законами України та міжнародними договорами України;

-   додержанні та повазі до прав і свобод людини і громадяни­на всіма органами державної влади та місцевого самоврядуван­ня, їх посадовими особами;

-   запобіганні порушенням прав і свобод людини і громадя­нина або сприянні їх поновленню;

-   сприянні приведенню законодавства України про права і свободи людини і громадянина у відповідність до Конституції України, міжнародних стандартів у цій галузі;

-   поліпшенні і подальшому розвиткові міжнародного співро­бітництва в галузі захисту прав і свобод людини і громадянина;

-   запобіганні будь-яким формам дискримінації щодо реалізації людиною своїх прав і свобод;

-   сприянні правовій інформованості населення та захист конфіденційної інформації про особу¹.

Якщо вичерпано внутрішні державні можливості захисту суб'єктивних прав з допомогою механізмів, що діють в Україні, людина має змогу звернутися за захистом її прав до міжнародних судових установ чи міжнародних організацій, членом або учас­ником яких є Україна. До таких механізмів належать:

1.    Генеральна Асамблея Організації Об'єднаних Націй (ГА ООН), яка прийняла 10 грудня 1948 р. Декларацію прав люди­ни. ГА ООН утворила такі органи: Спеціальний комітет з деколонізації; Спеціальний комітет проти апартеїду; Спеці­альний комітет з розслідування дій Ізраїлю, що зачіпають права населення окупованих територій, та Комітет із здійснення невід'ємних прав палестинського народу.

2.    Рада безпеки, яка зосереджує увагу на різних ситуаціях,пов'язаних з порушенням прав людини.

3.    Екологічна та соціальна рада (ЕКОСОР), яка утворила ряд комітетів і комісій, а саме: Комітет з прав людини; Комісію зі статусу жінок; Комісію з соціального розвитку; Комісію із запобігання злочинності та кримінального правосуддя.

4.    Комісія з прав людини (КПЛ ООН) є головним органом ООН, що опікується правами людини; Підкомісія з питань запобігання дискримінації та захисту меншин, яка допомагає в роботі КПЛ ООН.

5. Спеціалізовані установи ООН: Міжнародна організація праці (МОП); Освітньо-наукова та культурна організація (ЮНЕСКО); Міжнародна юридична комісія (МЮК); Верхов­ний комісар ООН та деякі інші.

Отже, в Україні захисту суб'єктивних прав людини й грома­дянина надається належне значення. Якщо використано всі внутрішні можливості, людина може захистити свої права з до­помогою міжнародних організацій та іншими не забороненими законом засобами.

Висновки

1. Право та держава мають розглядатися в постійній взаємодії,взаєморозвитку, взаємофункціонуванні.

2.  Як самостійне явище право має свої поняття, ознаки, функції,форму і середовище здійснення.

3.  Теоретичні знання про право сприяють оволодінню регулятивно-юридичними механізмами в повсякденному житті, формують навички його практичного застосування.

4.  Вміння користуватися правом допоможе активно здійсню­вати, охороняти і захищати права людини в громадянському суспільстві.

Запитання та завдання для самостійної перевірки знань

* 1. Розкрийте визначення загально-соціального та юридичного права шляхом відмежування у таблиці їх загальних і відмінних ознак.

2. Які загально-соціальні та юридичні функції права вам відомі?

* *3. Розкрийте значення загальнолюдських принципів права з на­веденням, за можливості, конкретних прикладів, заповнивши таб­лицю:

*4. Охарактеризуйте джерела права, заповнивши відповідну таблицю:

**5. Покажіть на прикладах за власною участю співвідношення законності, правовопорядку, суспільного порядку і праводисципліни.

6. Знайдіть у Конституції України статті, що характеризують
право громадян на захист.

7. Дайте визначення поняття «правовідносини».

*8. Наведіть приклад конкретних правовідносин і вкажіть їх об'єкт, суб'єкти та інші елементи.

*9. Порівняйте норми права та норми релігії.

*10. Порівняйте правовий звичай та правовий прецедент.

*11. Порівняйте нормативний договір та нормативно-правовий акт.

*12. Порівняйте кодифікацію та інкорпорацію.

* * 13. Розкрийте зміст принципу верховенства права і поясніть, в чому полягає його відмінність від принципу верховенства закону