Сутність держави в її інституціональному, субстанціональному, атрибутивному та міжнародному значеннях; характерні ознаки держави; розуміння держави філософами і вченими нарізних етапах її розвитку; місце і роль апарату держави в її механізмі; функції держави; форма держави; форми правління, форми державного устрою і форми державно-правового режиму; держави на території сучасної України, їх значення для сучасної української держави; співвідношення держави та особи; форми взаємодії держави та об'єднань громадян; основні теорії сутності та соціального призначення держави у суспільстві

§ 1. Поняття держави та її ознаки

Нині в Україні неухильно розбудовується нова державність. Долаються психологічні комплекси і стереотипи тоталітарного минулого, формується новий погляд на роль і сутність держави.

Основою будь-якого суспільного розвитку є спосіб вироб­ництва матеріальних благ. Саме він визначає політичні, соціальні, духовні, моральні та інші процеси життя в суспільстві.

Економічна структура суспільства є його реальним еконо­мічним базисом, а політичні, ідеологічні та юридичні явища — надбудовою. До політичної надбудови належить і держава.

Держава найчастіше прямує за рухом виробництва, за роз­витком економіки. Вона визначає форму власності (державну, колективну та індивідуальну: особисту і приватну), регулює розподіл матеріальних благ, охороняє та захищає існуючий пра­вопорядок.

Проте держава не завжди автоматично йде за економікою. Вона може активно протидіяти економічному базису. Значною мірою це залежить від впливу на державу різних чинників, що характеризуються співвідношенням різних соціальних прошар­ків, суспільної свідомості мас, діяльності політичних партій, інших громадських формувань і рухів, національних традицій, рівня загальнолюдської та правової культури, активності тру­дових колективів тощо. Тож, держава може як випереджати економічний розвиток, так і відставати від нього.

Термін «держава» в юридичній та іншій науковій літературі тл умачать по-різному. Його розглядають у субстанціональному, атрибутивному, інституційному та міжнародному значеннях.

У субстанціональному значенні держава — це організоване в певні корпорації населення, що функціонує у просторі й часі.

В атрибутивному значенні — це устрій певних суспільних відносин, офіційний устрій певного суспільства, його оформ­лення.

В інституційному значенні — це апарат публічної влади, дер­жавно-правові органи, що здійснюють державну владу.

У міжнародному значенні державу розглядають як суб'єкт міжнародних відносин, як єдність території, населення і суспільної влади.

Отже, держава — це суверенна політико-територіальна організація влади певноїчастини населення в соціально неоднорідному  суспільстві, що має спеціальний апарат управління і при­мусу, здатна з допомогою права робити свої веління загальнообовязковими для населення всієїї країни, а також здійснювати та управління загальносуспільними справами.

До ознак держави відносять:

б)    територіальне розселення населення країни;

в)    наявність апарату управління та примусу;

г) здатність видавати загальнообов'язкові правила поведінки;

г)  здатність збирати податки, робити позики і давати кре­дити;

д) спроможність виражати й захищати інтереси певної час­тини населення.

Суверенітет держави — це верховність, самостійність, повно­та, єдність і неподільність влади у державі у межах її території, а також незалежність і рівноправність країни в зовнішніх відносинах.

Населення в державі розселене по всій її території, яка поділяється на адміністративно-територіальні чи політико-територіальні одиниці. Політична влада держави, її суверенітет поширюються на всіх людей, що живуть на її території.

Держава має спеціальний аппарат — систему законодавчих, виконавчих, судових і контрольно-наглядових органів, а також відповідні матеріальні засоби для виконання своїх завдань. До них належать: армія, поліція (міліція), виправні установи, служ­би національної безпеки, підприємства, установи та інші організації (державної форми власності).

Держава встановлює загальнообов'язкові для всього населен­ня правила поведінки і закріплює їх у нормах права.

Держава збирає податки, що використовуються для утриман­ня організацій державного механізму, які не виробляють товарів і не надають платних послуг.

У соціально неоднорідному суспільстві влада виражає та захищає інтереси певної частини населення, носії влади орга­нізаційно відокремлені від громадянського суспільства.

Значення знань щодо різноманітного розуміння поняття, походження і сутності держави в історії державно-правової дум­ки зумовлюються тим, що вони повинні бути неодмінною скла­довою світогляду студентів. Адже сьогодні у світі не існує жод­ного суспільства, в якому не було б держави і права¹.

Розуміння держави в історії державно-правової думки мож­на пов'язувати з поглядами софістів, Сократа, Платона, Арісто-теля, Ціцерона, Гроція, Канта, Гегеля та інших філософів.

Розрізняють два покоління софістів у Стародавній Греції: старші (Протагор, Горгій, Гіппій та ін.) і молодші (Фрасимах, Калікл, Лікофрон та ін.).

Наприклад, Протагор вважав, що демократичний устрій суспільства є правомірним і справедливим, визнавав принцип рівності всіх людей. Закликав усіх державних діячів бути спра­ведливими, розсудливими та благочестивими.

Фрасимах першим сформулював три дуже важливих виснов­ки: про роль насилля в діяльності держави; стосовно авторитарного характеру політики і законів; щодо того, що у сфері моралі панують уявлення тих, у кого сила і державна влада.

Сократ був принциповим критиком софістів. Він відкидав суб'єктивізм софістів, їхню апеляцію до звільненої від мораль­них засад сили; умотивовував об'єктивний характер моральних оцінок природи, держави і права; розрізняв природне і позитив­не право, обстоював законність; обґрунтовував тезу, що керува­ти суспільством повинні професіонали; критикував тиранію; намагався сформулювати моральні засади сутності держави.

Платон, Арістотель і Ціцерон обстоювали правову держав­ність¹.

Для періоду буржуазної науки про державу і право характерні думки й погляди на державу голландського правознавця Гуго Гроція, який розглядав співвідношення війни і права, виступав проти права сили; обґрунтовував патріархальну теорію виник­нення держави (батьки сімейств об'єднуються в єдиний народ); розглядав державу як досконалий союз вільних людей, які ук­лали угоду заради додержання права та загальної користі; впер­ше з прогресивних позицій розробив положення про міжнародне спілкування; запропонував два основних напрями пізнання державності: розумово-споглядальний і досвідний.

Подальші погляди на державу розвивались у працях Ш. Л. Монтеск"є, Ж.-Ж. Руссо, Дж. Локка, О. М. Радищева, Б. Констана, ін.

Вчення зводиться до таких постулатів:

-  людина є абсолютна цінність;

—   право має гарантувати соціальний простір моралі, бути загальнообов'язковим і забезпеченим силою держави.

Походження держави філософ виводив із суспільного дого­вору. Він розрізняв три гілки влади (законодавчу, виконавчу, су­дову) і три форми правління (автократію або абсолютизм, арис­тократію, демократію); виступав проти повстання й застосуван­ня сили, обґрунтовував пасивний опір владі через вимоги реформ; засуджував загарбницькі війни і закликав до вічного миру.

Німецький мислитель-діалектик Г. В. Ф. Гегель розрізняв громадянське суспільство і правову державу (причому перше передбачає наявність другої); державу бачив як конституційну монархію з принципом поділу влади; вважав, що держава по­винна мати ідеальний суверенітет.

Отже, державу розглядають під різним кутом зору. Як офіційний представник суспільства держава повинна робити все від неї залежне для поліпшення життя людей.

§ 2. Апарат держави як система державних органів. Місце апарату в механізмі держави

Для здійснення своїх завдань і функцій кожна держава ство­рює різноманітні органи й організації. Система всіх державних органів і організацій, що беруть участь у здійсненні завдань і функ­цій держави, називається її механізмом. Серед названих є дер­жавні органи, що наділені державно-владними повноваження­ми. Такі органи й називають апаратом держави. Звідси механізм держави криє в собі:

а) державні підприємства;

б) державні установи;

в) апарат держави;

г) інші державні організації.

Державні підприємства — це державні структури, які безпо­середньо реалізують функції та завдання держави у сфері матеріального виробництва. Сюди слід віднести державні підприємства з виробництва товарів, надання послуг, торгівлі, громадського харчування тощо.

Державні установи — це вид державних організацій, на які покладено завдання з реалізації функцій держави у сфері нематеріального виробництва. До них слід віднести установи у сфері фінансів, культури, охорони здоров'я, освіти, виховання тощо. Це, наприклад, державні дошкільні дитячі установи, шко­ли, училища, середні та вищі навчальні заклади, система лікарень, санаторіїв та інших установ охорони здоров'я.

До інших державних організацій, наприклад, відносять дер­жавні будівельні організації або армію, міліцію тощо.

Апарат держави являє собою систему всіх державних органів, які здійснюють завдання та виконують певні функції держави.

Основними принципами діяльності державного апарату Ук­раїни є: демократизм; національна рівноправність; законність; суверенність; поділ влади; соціальна справедливість; гуманізм і милосердя; поєднання переконання і примусу; гласність, відкритість і врахування громадської думки.

Принцип демократизму в Україні характеризується тим, що державний апарат формується з волі більшості населення, ви­ражає та виконує волю громадянського суспільства.

Як корінна національна група, так і решта груп, що прожива­ють на території України, є рівноправними. Держава гарантує всім здійснення, охорону, захист і відтворення політичних, економічних, громадських, соціальних і культурних прав.

Державний апарат утворюється й діє на підставі законів. Його діяльність спрямовується на виконання законів у порядку, пе­редбаченому чинним законодавством. Державний апарат уособ­лює єдність державної влади на засадах самостійності та неза­лежності; він є виразником суверенітету народу.

Принцип соціальної справедливості державного апарату означає. що його завданням є забезпечення соціальної злагоди, консенсусу між різними частинами суспільства, балансу різноманітних інтересів усіх соціальних прошарків, груп та їнших верств населення.

Принципом державного апарату України є  виховання і примус. Примус до осіб застосовує вичерпано всі методи переконання, але особа не підкорилася загальнодержавним інтересам та інтересам громадянського суспільства.

Свої функції державний апарат виконує відкрито, співпрацює з різними громадськими об'єднаннями й рухами, вивчає гро­мадську думку та враховує її в організації і здійсненні покладе­них на нього завдань.

Отже, державний апарат (обраний чи призначений) є систе­мою державних органів, що здійснюють свої функції, реалізуючи волю громадянського суспільства, всього українського народу.

Первинною «клітинкою» державного апарату є орган держа­ви. Це окремий службовець чи структурно оформлений колектив державних службовців, наділений владними повноважен­нями, відповідними матеріально-технічними засобами, утворе­ний на законних підставах для виконання конкретних завдань і функцій держави.

Один службовець як орган держави - це, скажімо, Президент України, що є главою держави і виступає від її імені. Структур­но оформлений колектив службовців має керівників і виконав­ців. Керівник виступає від імені певного органу. Кожний орган наділяється на підставі закону владними повноваженнями, які полягають у тому, що орган держави спроможний встановлю­вати формально обов'язкові правила поведінки (як нормативні, так і індивідуальні) й домагатися їх здійснення. Прикладом дер­жавного органу як колективу службовців можуть бути міністер­ство, державний комітет, державна адміністрація тощо.

В юридичній літературі розглядають різні підстави класифі­кації державних органів:

а) за місцем у системі державного апарату — первинні (створю­ються через вибори всім населенням або його частиною), вторинні
(створюються первинними, походять від них і підзвітні їм);

б)    за змістом або напрямами державної діяльності — органи державної влади, глава держави, органи державного управління чи розпорядчо-виконавчі органи, судові органи, контрольно-наглядові органи;

в) за способом утворення — виборні, призначувані, ті, що можуть успадковуватися;

г) за часом функціонування — постійні, тимчасові;

ґ) за складом — одноособові, колегіальні;

д) за територією, на яку поширюються їхні повноваження — загальні, або центральні; місцеві, або локальні.

Удосконалення органів державної влади реалізується в Україні на основі Конституції.

До системи державних органів України належать: законодав­чий орган — Верховна Рада України; глава держави — Прези­дент України; виконавчі органи, що поділяються на вищі (Кабінет Міністрів України, Рада міністрів Автономної Республіки Крим), центральні (міністерства, державні комітети; інші орга­ни центральної виконавчої влади зі спеціальним статусом); місцеві (обласні та районні, міст Києва і Севастополя, районів у містах Києві й Севастополі державні адміністрації на чолі з головами цих адміністрацій та їхні відділи й управління, а також адміністрації державних підприємств і установ).

Органи місцевого самоврядування, що репрезентують спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ і міст, тобто обласні та районні ради, а також органи місцевого самоврядування: міські, сільські, селищні ради та їхні виконавчі органи є самостійною системою об'єднань громадян у громадянському суспільстві. Органи місцевого самоврядування не належать до апарату держави. Держава визнає і гарантує місцеве самовря­дування.

Система судових органів охоплює: Конституційний Суд Ук­раїни; загальні (місцеві, апеляційні, касаційні, вищі) суди та Верховний Суд України. Місцеві суди включають районні, міські (міст обласного підпорядкування), районні у місті, господарські, гарнізонні суди. До системи апеляційних судів закон відносить Верховний Суд Автономної Республіки Крим, обласні суди, суди міст Києва і Севастополя. Спеціальними (касаційними) судами в Україні є вищі суди (господарський, адміністративний). Очолює всю систему судів загальної юрис­дикції в Україні Верховний Суд України.

У самостійну систему органів держави виокремлюються контролюючі та наглядові органи України. До наглядових органів належать: Генеральний прокурор України і підпорядковані йому прокурори до контролюючих - податкові адміністрації, санітарні, , контрольно-ревізійні та інші державні інспекції, Служба України, прикордонна та митна служба тощо. Президент держави посідає головне місце в системі механізму, оскільки здійснює державне управління в державі та суспільстві.

§ 3. Характеристика внутрішніх і зовнішніх напрямів діяльності (функцій) держави

«Функція» в перекладі з латини означає: виконання, звершен­ня. У широкому розумінні — це обов'язок, роль, що її виконує відповідний інститут, чи процес стосовно цілого, характеристика напряму чи аспекту діяльності тощо. Держава на різних етапах свого розвитку виконує певні завдання, здійснює різноманітні обов'язки. Таке виконання завдань і обов'язків відображує сутність і соціальне призначення держави, а також її зміст.

Діяльність держави характеризується певними напрямами в економічній, політичній, екологічній, ідеологічній, гуманітарній та інших сферах суспільного розвитку. Це, врешті-решт, має привести до досягнення певної мети, що її ставить держава на коротку чи тривалу перспективу.

Звідси випливає, що до основних ознак, які характеризують функції держави, слід віднести такі, що безпосередньо відобра­жають чи конкретизують сутність держави; через які реалізу­ються основні завдання держави; здійснення яких веде до до­сягнення державою поставленої мети на певному історичному відрізку часу; що їх слід розглядати як напрями та аспекти діяльності держави.

Отже, функції держави — це основні напрями її діяльності, в яких відображаються й конкретизуються завдання і мета дер­жави, виявляються її сутність, зміст і соціальне призначення в соціально неоднорідному суспільстві.

Поряд з функціями держави деякі автори виокремлюють і функції державних органів та їхніх посадових осіб. Розрізняють функції законодавчих, виконавчих, судових і контрольно-нагля­дових органів держави.

Реалізуючи державні функції, державні організації повинні:

а) зважати на об'єктивні закони розвитку суспільства й ке­руватися цими законами у повсякденній діяльності;

б) стимулювати соціальну активність людини і громадяни­на, звертати увагу на виробничо-економічне і соціально-культурне самовизначення особистості;

в) брати до уваги інтереси й потреби різних соціальних спільнот, груп та об'єднань людей, конкретних особистостей, визнавати їхню реальність і сприяти здійсненню;

г) підпорядковувати всю свою діяльність служінню грома­дянському суспільству, не втручатись у приватні справи люди­ни і суспільства, якщо це не виходить за межі конституційного регулювання суспільних відносин.

Так, у Конституції України записано: «Кожна людина має право на вільний розвиток своєї особистості, якщо при цьому не порушуються права і свободи інших людей, та має обов'язки перед суспільством, в якому забезпечується вільний і всебічний розвиток її особистості» (ст. 23).

Державні функції та функції державних органів слід відрізняти від форм і методів їх здійснення. Такими формами є законодавство, управління, правосуддя, контроль і нагляд, пра­воохоронна та правореалізаційна діяльність. До методів здійснення державних функцій у найзагальнішому вигляді відносять переконання, заохочення і примус. Кожна державна функція та функція державних органів може здійснюватись у різних формах і різними методами.

Для характеристики напрямів діяльності держави та ЇЇ органів у громадянському суспільстві дуже важливе місце виводиться питанню відповідних меж державного втручання у діяльність суб'єктів громадянського суспільства. Обмеження діяльності держави та її органів у громадянському суспільстві повинно враховувати два критерії:

—можливості державного управління небезмежні, а надмірне перевантаження держави невиправдано великою кількістю завдань веде до зниження ефективності їх виконання;

—превалювання державного управління «пригноблює» самоуправління і самоврядну діяльність суб'єктів громадянського суспільства і є неприпустимим у демократичній правовій

Одним із напрямів вирішення цієї проблеми на користь громадянського суспільства є розширення місцевого самоврядуванння ст. 140 Конституції України записано: «Місцеве самоврядування - здійснюється територіальною громадою в порядку, визначеному законом, як безпосередньо, так і через органи місцевого самоврядування: сільські, селищні, міські ради та їх виконавчі органи.

Органами місцевого самоврядування, що представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ і міст, є районні та обласні ради.

Питання організації управління районами в містах належить до компетенції міських рад».

Закон України «Про місцеве самоврядування в Україні» від 21 травня 1997 р. визначає місцеве самоврядування як гаранто­ване державою право та реальну здатність територіальної гро­мади жителів села чи добровільного об'єднання в сільську громаду жителів кількох сіл, селища, міста самостійно або під відповідальність органів і посадових осіб місцевого самовряду­вання вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції та законів України.

Отже, сучасне законодавство України розширює можливості самоврядної діяльності громадян, що дає змогу поєднувати реалізацію державних функцій як державними організаціями, так і самоврядними структурами на місцях.

Існують певні підстави для класифікації функцій держави на види:

—групування державних функцій за соціальним значенням діяльності держави здійснюється з огляду на основні та неосновні функції.

—залежно від територіальної спрямованості розрізняють внутрішні та зовнішні функції.

—за часом здійснення функції бувають постійні та тимчасові.

—за сферами суспільного життя їх поділяють на гуманітарні, економічні, політичні тощо.

Основні функції— це найзагальніші та найважливіші комплексні напрями діяльності держави щодо здійснення стратегічних завдань і цілей, що стоять перед державою в конкретний історичний період. До них відносять функції: оборони, підтримання зовнішніх відносин, охоронну, організаційну, інформаційну, економічну, екологічну, соціальну, культурно-виховну тощо.

Неосновні функції — це напрями діяльності держави із здійснення конкретних завдань у другорядних сферах суспіль­ного життя. До них належать: управління персоналом; матеріаль­но-технічне забезпечення та управління майном; забезпечення реалізації бюджетної справи та бухгалтерського обліку; право­суддя і юридичні функції; пошук, збирання і поширення необхідної для управління інтелектуальної інформації тощо.

Внутрішні функції — це такі напрями діяльності держави, в яких конкретизується внутрішня політика щодо економічних, ідеологічних, екологічних, культурних та інших аспектів життя громадянського суспільства. До внутрішніх відносять функції: економічну, культурно-виховну, охорони та захисту всіх форм власності, соціального обслуговування населення, екологічну, охорони правопорядку, прав і свобод людини і громадянина тощо.

Зовнішні функції — це основні напрями діяльності держави за її межами у взаємовідносинах з іншими державами, світовими громадськими організаціями і світовим товариством у цілому Зовнішніми функціями є: організація співробітництва з іншими суб'єктами міжнародних відносин, захист державного суверені­тету, підтримка миру в регіоні та боротьба за мирне співісну­вання держав різної орієнтації.

Постійні функції — це напрями діяльності держави, що иійснюються на всіх етапах її розвитку.

Тимчасові функції — це напрями діяльності держави, що мовлені конкретним етапом історичного розвитку суспільства.

Гуманітарні функції — це напрями діяльності держави та її органів із забезпечення кожній людині належних умов життя.

Економічні функції — це напрями діяльності держави (її органів) на перехід від планової до ринкової економіки й по­дальший розвиток виробничих сил і виробничих відносин на основних засадах ринку, добросовісної конкуренції, обмежен­ня монополії.

Політичні функції — це напрями діяльності держави (органів держави) зі створення умов для формування й функціонування політичної влади на засадах демократії.

Держави соціально-демократичної орієнтації мають відпо­відні внутрішні напрями (функції) своєї діяльності.

У гуманітарній сфері це: забезпечення прав людини і громадянина, охорона навколишнього природного середовища; забезпечення охорони здоров'я, матеріальне та інше соціальне забезпечення нормальних умов існування людини; організація освіти, виховання, розвиток мистецтва та культури тощо.

В економічній сфері такими функціями є: господарсько-стимуляційна (виробнича); господарсько-організаторська (про­грамування та організація виробничої діяльності); науково-організаторська (організація та стимулювання наукових досліджень у господарській сфері); економічно-регулювальна (регулювання та охорона праці, забезпечення мінімального рівня споживання), економічно-фінансова тощо.

У політичній сфері до таких функцій належать: забезпечен­ня (створення і збереження умов) національної самобутності всіх корінних народів і національних меншин; організаційна (створення умов для реалізації народом своєї влади), охоронна (охорона конституційного ладу, правопорядку і дисципліни, всіх форм власності, прав, свобод і законних інтересів людини та гро­мадянина) та деякі інші.

Зовнішні функції держави досліджуються:

-   у гуманітарній сфері - міжнародне забезпечення прав люди­ни і громадянина; допомога народам інших країн у разі стихійного лиха та інших кризових ситуацій; забезпечення чистоти, ефектив­ного використання та відтворення земного природного середовища, що оточує людину; міжнародне культурно-виховне співробіт­ництво між країнами; участь у забезпеченні розробок та безпосе­редній охороні здоров'я людей у всьому світі тощо;

-   в економічній сфері — участь у створенні на основі між­народної кооперації та інтеграції виробництва і праці світової економічної системи; вирішення глобальних господарських про­блем і наукове їх обгрунтування (енергетика, космос, освоєння полюсів, Світового океану) тощо;

-   у політичній сфері - розвиток міждержавних договірних відносин; забезпечення суверенітету й обороноздатності краї­ни; участь у ненасильницькому забезпеченні миру в усьому світі;участь у боротьбі з міжнародними правопорушеннями та осо­бами, винними в їх вчиненні; поступова консолідація здорових сил світу на забезпечення подальшого вирішення глобальних проблем всесвітнього значення.

Отже, групування державних функцій залежить від багатьох підстав (ознак) іможе здійснюватися за різними напрямами дер­жавної діяльності.

Форми здійснення функцій держави — це спеціальні аспекти її діяльності, з допомогою яких реалізуються державні функції. За правовими наслідками названі форми поділяються на правові та неправові (організаційні).

Правові форми — це такі види здійснення функцій держави, які тягнуть за собою правові наслідки. Існують різні види правових форм здійснення функцій держави: правотворча, управлінська (ви­конавчо-розпорядча), правоохоронна, правозастосовна тощо.

Правотворча форма відображається в діяльності держави з підготовки та прийняття нормативно-правових актів та інших джерел права.

Управлінська форма характеризується діяльністю держави та її органів з оперативного застосування, виконання, використан­ня й дотримання правових норм у процесі організації здійснення державних функцій.

Правоохоронна форма виявляється в організації охорони пра­вових норм від правопорушень, у контролі й нагляді за здійсненням законності, дисципліни та правопорядку.

Правозастосовна форма — це застосування правових норм і винесення обов'язкових для виконання індивідуально-правових рішень.

Організаційні форми здійснення функцій держави — це специфічні види фактичної діяльності, які не тягнуть за собою правових наслідків.

Розрізняють регламентуючу, економічну, контрольну, вихов­ну та інші види організаційних форм.

Організаційно-регламентуюча форма — це добір, розстановлення. виховання та визначення ефективності діяльності кадрів у сфері здійснення державних функцій.

Організаційно-економічна форма — це організація матеріаль­но-технічного забезпечення здійснення державних функцій.

Організаційно-контрольна форма — це організація недержав­ного контролю у сфері здійснення державних функцій.

Організаційно-виховна форма — це організація виховання, пропаганди, агітації, інформації та іншого забезпечення вихов­ного впливу на населення у сфері здійснення державних

Методи здійснення функцій держави — це засоби і способи, з допомогою яких здійснюються спеціальні види діяльності дер­жави з реалізації її функцій.

Держава здійснює правотворчу, управлінську, виконавчо-розпорядчу, правоохоронну та організаційну діяльність.

Методами правотворчої діяльності держави є засоби і спо­соби підготовлення, прийняття і оприлюднення законів та інших нормативно-правових актів, що забезпечують здійснення дер­жавних функцій.

Управлінськими методами є засоби і способи здійснення ви­конавчо-розпорядчої діяльності у сфері реалізації функцій дер­жави.

Правоохоронними методами є засоби і способи правоохорон­ної діяльності відповідних державних органів.

Організаційними методами є засоби і способи здійснення організаційного виду діяльності із забезпечення реалізації дер­жавних функцій.

До них відносять: програмування, прогнозування, дослі­дження, здійснення оперативного аналізу тощо.

Отже, функції держави та методи їх здійснення характери­зують сутність, соціальне призначення і роль держави в суспільстві. У соціальних демократичних і правових державах вони уособлюють загальнолюдські та гуманістичні форми.

§ 4. Поняття форми держави

Організація державної влади великою мірою залежить від форми держави. Розрізняють форму правління, форму держав­ного устрою, форму державно-правового режиму.

Форма правління — це організація верховної державної вла­ди, порядок її утворення та діяльності, компетенція і взаємозв'я­зок її органів, а також взаємовідносини з населенням країни.

Відомі дві форми правління: монархія і республіка.

Монархія — це така форма правління, за якої верховну владу в державі повністю або частково здійснює одна особа, що нале­жить до правлячої династії (фараон, король, шах, цар, імператор та ін.). Монархія буває абсолютною та обмеженою. Абсолютна монархія — це форма правління, за якої верховна влада зосеред­жена в руках одноособового глави держави (монарха). Ознаками абсолютної монархії є: а) вся влада (законодавча, виконавча і су­дова) належить монарху; б) в державі, як правило, відсутні орга­ни політичної влади, які б формально були незалежні від влади монарха; в) представницькі органи, якщо вони існують, мають консультативний характер; г) залежно від виду абсолютної мо­нархії можуть бути різні режими; ґ) для абсолютної монархії при­таманний лозунг «Держава — це Я» (тобто монарх).

Серед різновидів абсолютної монархії можна виділити: дес­потію, тиранію, освічений абсолютизм тощо. В сучасний період розвитку держав абсолютна монархія існує в Катарі, Омані, Са­удівській Аравії. Світова теорія держави знає такі основні форми абсолютизму: а) класичний - характерний для Франції у Європі та Японії у Азії; б) князівський - мав місце у Німеччині періоду феодальної роздробленості; в) військово-кріпосницький - характерний для Прусії та Росії; г) освічений (Австрія, Іспанія, Росія тощо).

За обмеженої монархії законодавча влада належить парла­менту, виконавча — монарху (чи кабінету міністрів), судова — судам, які обираються чи призначаються, або обмежується ін­шим шляхом. Існують різні види обмеженої монархії: а) кон­ституційна; б) виборна; в) теократична; г) традиціоналістська тощо. Конституційна монархія - це форма правління, при якій в державі, поряд з існуванням монарха, законодавчо закріплено існування і значні повноваження представницького органу. Для конституційної монархії характерні такі ознаки: а) монарх є гла­вою держави і має переважно представницькі повноваження; б) представницьким органом є парламент, який обирається на загальних зборах і його існування закріплене законодавчо; в) в Конституції закріплюються повноваження монарха; г) уряд фор­мується або лише парламентом, або парламентом і монархом. Вирізняють два різновиди конституційної монархії: парламен­тарну; дуалістичну. В парламентарній монархії монарх є лише - представником  держави, він царствує, але не править. Реально краї­ною керує парламент, який утворює уряд. Управління в країні здійснює уряд, який підконтрольний і підзвітний парламенту. Будь-які дії монарха потребують схвалення урядом. Такі парламентські монархії існують у Бельгії, Великобританії, Данії, Ііитг Норвегії. Швеції тощо. В дуалістичній монархії парла­мент і монарх наділені реальною владою. Переважно, повнова­ження монарха обмежені у сфері законодавчої влади і достат­ньо широкі у сфері виконавчої влади. У монарха є право дост­роково припиняти повноваження парламенту, видавати укази, що мають силу закону, відхиляти закони, прийняті парламен­том. Монарх призначає членів уряду і в будь-який час може зня­ти з посади міністрів. Такий вид монархії на сьогодні існує у Йорданії, Марокко тощо.

Одним із різновидів обмеженої монархії є виборна монар­хія. В державах, де існує виборна монархія, глава держави одер­жує реальну владу не шляхом наслідування престолу, а шляхом його виборів із певного, обмеженого кола осіб. Ми спостері­гаємо певні випадки виборних монархів за різних причин. На­приклад, у Росії (в XVII ст.), коли перервалася династія Рюриковичів, на царювання було обрано в 1613 р. Михайла Федоро­вича Романова. В сучасний період розвитку монархії, прикладом виборної монархії можна назвати Об'єднані Арабські Емірати (ОАР), де з монархів-князів терміном на два роки обирають «старшого монарха», який, по суті, і є монархом ОАР.

Самостійним різновидом обмеженої монархії є теократична монархія. Це така монархічна держава, в якій глава держави (мо­нарх) є одночасно і главою церкви. Політична влада в таких краї­нах належить духовенству. Прикладами теократичної монархії є Ватикан, Королівство Тонга тощо. Ватикан як церковна дер­жава існує з VIII ст.

Різновидом обмеженої монархії є традиціоналістська монар­хія. В державі з таким видом монархії повноваження монарха, інших органів держави, визначаються звичаями і традиціями. Такі держави існують нині на Африканському континенті.

Республіка — це така форма правління, де верховна влада в державі належить представницьким виборним органам і здійснюється ними. У теорії держави і права розглядають аристократичні та демократичні республіки. В аристократичній республіці формальне право обирати та бути обраним належить лише вищим верствам (наприклад, рабовласницькі республіки у Стародавніх Афінах, Стародавньому Римі).

У демократичних республіках формальне право брати участь у виборах органів влади належить усьому населенню країни, тобто всім громадянам, які досягли певного віку, не визнані су­дом недієздатними чи їхнє право не обмежене на підставах, пе­редбачених законом. Відомо три види демократичних республік: парламентські, президентські та змішані.

У парламентських республіках.

а) президент обирається парламентом і йому підзвітний;

б) президент має право достроково припиняти повноважен­ня парламенту;

в)  уряд формується з представників партій, що мають більшість у парламенті;

г) уряд підзвітний парламенту;

ґ) парламент може висловити уряду недовіру, що тягне за со­бою його відставку.

Прикладами парламентських республік у сучасному світі є Італія, ФРН тощо.

У президентській республіці:

а) президент обирається всенародно або за особливою про­цедурою;

б) президент є главою держави і главою виконавчу владу;

в) президент формує уряд одноособово чи при певному пар­ламентському контролі і ним керує;

г) за свою діяльність уряд несе відповідальність перед пре­зидентом;

ґ) законодавча влада належить представницькому органу (парламенту);

д) президент має право вето на закони парламенту (може не підписати закон і повернути його до парламенту).

У змішаній формі правління є елементи як президентської, так і парламентської форм правління. Змішані республіки мо­жуть бути двох видів: президентсько-парламентські і парламен­тсько-президентські. Ознаками змішаної республіки є:

а) президент і парламент обираються громадянами країни;

б) президент і парламент ділять свої повноваження з конт­ролю та відповідальності щодо уряду;

в) кандидатури до уряду підбирає президент, а призначає уряд, парламент, або парламент дає лише згоду на призначення членів уряду чи його глави (прем'єр-міністра);

г) уряд очолює прем'єр-міністр, а президент здійснює лише загальне керівництво урядом;

г) уряд відповідальний перед президентом, підзвітний і підконтрольний парламентові;

д) за певних обставин, передбачених законом, президент має право достроково припинити повноваження парламенту, а пар­ламент - застосувати процедуру імпічменту до президента. Такі види змішаної республіки існують у Ірландії, Португалії, Ук­раїні, Франції тощо.

Форма державного устрою — це територіальна організація держави. Взаємодія між її частинами та кожної частини з дер­жавою в цілому має складний характер.

Територія держави поділяється на окремі національно-політичні чи адміністративні одиниці, які характеризуються співвідношенням частин держави та її органів з державою в цілому та між собою (наприклад, Автономна Республіка Крим, Київська область, Солом'янський район тощо).

Теорія держави і права розрізняє просту та складну форми державного устрою.

Проста (унітарна) держава — єдина держава, що не має всередині відокремлених державних утворень, які користують­ся певною самостійністю. Для унітарної держави характерна наявність: єдиної системи державних органів; єдиного законо­давства; єдиної території; єдиного громадянства; єдиної загаль­нодержавної символіки тощо.

Складна держава формується з відокремлених державних утворень, що користуються певною самостійністю. До такої форми держави належать: федерація, конфедерація, а за твер­дженням деяких авторів, ще й імперія.

Федерація — суверенне державне утворення (союз держав) з особливою структурою державного механізму, що має в своєму складі як загальнофедеративні державні (суспільні) організації, систему законодавства, так і аналогічні організації та законо­давство суб'єктів федерації. Федерація створюється на добро­вільних засадах, здебільшого згідно з укладеними відповідними угодами (наприклад, Російська Федерація, США тощо).

Конфедерація — це добровільне об'єднання самостійних дер­жав для досягнення конкретної мети. У конфедерації немає єдиної (або подвійної) системи органів, законодавства, території, громадянства. Це нестійка форма об'єднання, яка з часом або розпадається, або перетворюється на федерацію.

Імперія — це примусово утворена, зазвичай через завоюван­ня одного народу іншим, складна держава, частини якої повністю залежать від верховної влади.

В умовах феодального періоду розвитку суспільства існува­ла така форма державного устрою, як унія. Це об'єднання двох і більше монархічних держав. Наприклад, Річ Посполита тощо.

Державно-правовий режим — це сукупність засобів і способів реалізації державної влади, що відображають її характер і зміст з огляду на співвідношення демократичних і недемократичних за­сад. Розрізняють демократичний та недемократичний режими.

Основними ознаками демократичного режиму є:

а) проведення виборів державних органів у центрі та на місцях і органів місцевого самоврядування;

б) плюралізм у політичній, економічній, ідеологічній та духовній сферах життєдіяльності людей;

в) рівноправність людей, гарантії здійснення ними їхніх прав, виконання їхніх обов'язків;

г) демократизм правосуддя, пріоритет методів переконання перед методами примусу тощо.

Демократичні режими класифікуються на демократично-дюерадьний, демократично-радикальний, демократично-кон­сервативний тощо.

Демократично-ліберальний режим характеризується лібера­лізацією усіх сфер життя суспільства. Права людини і сама лю­дина в такій державі визнаються найвищою соціальною цінніс­тю. Головним обов'язком держави, її органів і посадових осіб та органів і посадових осіб місцевого самоврядування є забезпе­чення реалізації прав і свобод людини та громадянина.

При демократично-радикальному режимі основна увага спря­мована на радикальні перетворення в країні, на здійснення ре­форм, пошук радикальних форм і методів реорганізації суспіль­ства і держави.

Демократично-консервативний режим характеризується пев­ним «застоєм», відданням переваг традиціям, небажанням здійснювати будь-які перетворення, пошуком таких засобів, спо­собів і прийомів розвитку суспільства і держави, що забезпечу­ють сталість і незмінюваність існуючого суспільного і держав­ного ладу та звичних порядків.

Отже, демократичний правовий режим — це здійснення дер­жавної влади на засадах чинного права з використанням демок­ратичних форм народного представництва, виконавчо-розпоряд­чої діяльності, правосуддя, контролю і нагляду, рівноправність населення, а також гарантування їхніх прав, свобод, законних інтересів, виконання кожним своїх обов'язків.

Недемократичні режими поділяють на тоталітарні та авто­ритарні.

Тоталітарний режим — це сукупність таких засобів і способів реалізації державної влади, за яких уся життєдіяльність суспільства й кожного окремого громадянина (особи) абсолютно регламентована: влада на всіх рівнях формується закрито однією чи кількома особами з правлячої верхівки, не контро­люється населенням; відсутня будь-яка можливість для вільного виявлення і врахування інтересів усіх груп населення; найменші вільності негайно придушуються всіма засобами, аж до прямо­го насильства, існує однопартійна система, звичним є грубе втру­чання в особисте життя людини і громадянина.

Авторитарний режим — це така сукупність засобів і способів реалізації державної влади, за яких вона концентрується в ру­ках правлячої верхівки; допускаються деякі розмежування політичних сил, легальні можливості через представницькі орга­ни чи громадські об'єднання обстоювати інтереси певних верств населення. Але якщо така поляризація політичних сил стає антагоністичною, включається механізм дії реакційного закону чи пряме насильство.

Серед недемократичних режимів розрізняють: військово-поліцейський, фашистський, расистський, терористичний, дик­татуру певної партії, класу, іншої групи чи прошарку в соціально неоднорідному суспільстві тощо.

Отже, форма держави характеризується відповідною організацією та реалізацією публічної влади, взаємозв'язком дер­жави з особою і громадянським суспільством.

§ 5. Загальна характеристика держав, що існували на території сучасної України

Процес виникнення і розвитку державності на території нинішньої України має давню історію. Перші державні утворен­ня на цій території з'явилися в степах Північного Причорномо­р'я. За типом це були держави з рабовласницьким способом ви­робництва. Найдавнішим народом на території нинішньої Украї­ни, що створили потужню державну структуру були кіммерійці. Вони займали великі простори Північного Причорномор'я, а та­кож Приазов'я і Криму. Главою держави у них був цар. На почат­ку VII ст. кіммерійців винищили скіфи. Скіфська держава була рабовласницькою. Суспільні відносини регулювалися звичаєвим правом, а також рішеннями народних зборів та постановами царів.

Правові норми у Скіфії захищали життя, майно і привілеї царів та чиновницької бюрократії. Раби не вважалися суб'єктами пра­ва, а саме право мало яскраво виражений класовий характер.

Південними сусідами скіфів і сарматів були переселенці з Стародавньої Греції. Перші поселення грецьких колоністів з'я­вилися у VII ст. до н. є. Пізніше тут сформувалися три основні центри: Ольвія на Дніпровсько-Бузькому лимані, місто Боспор іерійський з головним центром у Пантікапеї (Керч) і Херсо­нес біля сучасного міста Севастополя. Спочатку міста-держави були незалежними утвореннями, а в період із І ст. до н. є. по III ст н. є. були підкорені Римом. Ольвія і Херсонес були демократич­ними республіками, а Пантікапей, до утворення Боспорського царства, був аристократичною республікою. Боспорське царство за формою правління було монархією. Право мало такі джерела, як звичай, закон, декрети грецьких міст-полісів.

Отже, до виникнення ранньофеодальної державності у східних слов'ян на частині території нинішньої України виник­ли і розвивалися рабовласницькі держави як з республікансь­кою, так і з монархічною формами правління.

Ще в «Повісті временних літ», що була написана ченцем Киє­во-Печерського монастиря Нестором на початку XI ст., розгляда­лася договірна теорія виникнення державності в Київській Русі. Як держава Київська Русь фактично заявила про своє існування у другій половині IX ст. Протягом двох століть вона розпалася на 15 окремих земель, де виникли. Галицько-Волинське, Чернігівське, Переяславське, Ростово-Суздальське та інші князівства.

Наприкінці XIII — на початку XIV ст. важливу роль в об'єднанні українського та білоруського народів відіграла Лит­ва. Українські землі перебували у складі Великого князівства Литовського до другої половини XVI ст., а потім опинилися в межах різних держав. До Польщі відійшли Галичина, Волинь, Хавмщина, Поділля, Київщина, Брацлавщина, Підляшшя. Пінщина та Берестейщина увійшли до складу Литви. До Моск­ви відійшли землі вздовж Десни, Сейму, Ворскли, Псла і Дінця. Буковина була спершу у складі Молдовського князівства, а з 1564 р. — під Туреччиною. Закарпаття попервах відійшло до Угор­щини, а 1526 р. - до Австрії.

Наприкінці XVI ст. український народ розпочав боротьбу за свою державність проти польського гніту, а з XVII ст. — проти могутньої Московської держави. Національно-визвольна війна українського народу привела до створення Української держави, яка проіснувала до 1783 р. Цей період розвитку України харак­теризується як козацька доба.

Наприкінці XVIII ст. Україна втратила свою автономію, і відтоді аж до 1917 р. центральні, південні та східні українські землі були частиною Російської імперії, а західні землі відійшли до складу Австрії.

Після падіння в лютому 1917 р. монархії в Росії Тимчасовий уряд заходився створювати новий адміністративний апарат на засадах виборності. У губерніях і повітах з'їзди земства стали вищими розпорядчими органами. У Києві було проведено гу­бернський земський з'їзд, який обрав Виконавчий губернський комітет. 17 березня 1917р. було створено Українську Централь­ну Раду, головою якої став М. Грушевський. 20 листопада 1917р. III Універсалом було проголошено Українську Народну Респуб­ліку. 29 квітня 1918 р. на засіданні Центральної Ради президен­том УНР обрали М. Грушевського, але того же дня у Києві з'їзд українських хліборобів обрав гетьманом генерала Павла Ско­ропадського, що в історії розглядається як державний перево­рот, санкціонований німецьким командуванням. Гетьманський уряд проіснував з ЗО квітня по 14 грудня 1918 р. Після зречення Скоропадського владу перебрала Директорія, яку очолив спер­шу В. Вінниченко, а згодом С Петлюра. У січні 1919р. у Харкові було створено Українську Радянську Соціалістичну Республіку, яка проіснувала до 24 серпня 1991 р.

Отже, на території нинішньої України впродовж останнього тисячоліття виникало чимало різних держав, що свідчить про довгий і тернистий шлях українського народу до незалежності¹.

§ 6. Співвідношення і взаємодія держави та особи

За нинішньої розбудови України особа стає рівноправним суб'єктом суспільних відносин з державою, її органами та поса­довими особами. В теорії держави і права як науці і навчальній дисципліні вивчається окрема людина, індивід, особистість, громадянин. При цьому розглядаються різноманітні відносини людини і держави.

Індивід — це конкретна людина. Сукупність індивідів, об'єднаних природними зв'язками, утворює людське суспільство.

Людина — це розумна істота, яка має волю, дар мис­лення, здатна виробляти знаряддя праці та може свідомо корис­туватися ними. У людини як індивіда розрізняють біологічні та соціальні якості.

Біологічне в людині, яка є частиною матеріального світу, ха­рактеризується наявністю тіла, органів чуття, природної фізичної сили та інших біологічних якостей.

Соціальне в ній характе­ризується концентрованим виразом тих суспільних відносин, які відображають взаємозв'язок людини і зовнішнього світу. Без біологічного змісту людини не можна охарактеризувати її соціальні якості. Проте тільки біологічне в людині не визначає її як особистість. Особу характеризує поєднання біологічного змісту та соціальних якостей.

Найхарактернішим зв'язком особи (людини) з державою є  громадянство як постійний політико-правовий зв'язок, що відображається в їхніх взаємних правах і обов'язках. Підстави і порядок набуття чи втрати громадянства України передба­чені Законом України «Про громадянство України» від 18 січ­ня 2001р.

Іноземні громадяни й особи без громадянства, які перебува­ють на території України, користуються правами і виконують обов'язки, передбачені законом України, який не повинен супе­речити загальновизнаним принципам міжнародного права і Конституції України.

Особа виступає і як суб'єкт права. У правовій системі суспільства її місце і роль характеризуються через правовий ста­тус, що дає можливість розглянути фактичне та юридичне становище людини у громадянському суспільстві. Відомі різні визначення правового статусу особи. У найширшому значенні під правовим статусом особи розуміють її юридично закріплене становище в суспільстві. Розрізняють загальний, спеціальний (ро­довий) та індивідуальний правовий статус.

Загальний правовий статус має такі структурні елементи: відповідні правові норми; правосуб'єктність; загальні для всіх суб'єктивні права, свободи та обов'язки; законні інтереси; гро­мадянство; юридичну відповідальність; правові принципи; правовідносини (загального) статусного характеру.

Ядром (серцевиною) загального правового статусу є суб'єк­тивні права, свободи, законні інтереси та обов'язки особи. Кон­ституція України закріплює основні права і свободи людини та громадянина, що становлять основу будь-яких інших прав і сво­бод. До них відносять громадянські та політичні, економічні, соціальні, екологічні, сімейні й культурні права, особисті пра-ва-гарантії, що забезпечують їх здійснення, а також основні обо­в'язки особи.

Отже, держава та особа тісно взаємопозв'язані. Держава ви­знає людину, її життя, недоторканність, честь і гідність найви­щою соціальною цінністю. Головний обов'язок держави — забез­печення людині відповідних умов для здійснення прав і свобод, виконання обов'язків. Держава відповідальна перед людиною та суспільством за свою діяльність. За допомогою права (передусім конституційного) держава закріплює відповідний правовий ста­тус людини і громадянина, забезпечує кожній особі однакові можливості в користуванні суб'єктивними правами і виконанні обов'язків.

§ 7. Форми взаємодії держави та об'єднань громадян

За чинним в Україні законодавством¹ її громадяни мають право на свободу об'єднання. Вони можуть об'єднуватися для здійснення чи захисту своїх прав і свобод, задоволення еко­номічних, політичних, соціальних, культурних та інших інте­ресів, їхні права не можуть ніким і нічим обмежуватися, крім випадків, передбачених законами.

Об'єднання громадян визначається в законі як добровільне громадське формування, утворене на основі єдності інтересів для спільної реалізації громадянами їхніх прав і свобод. Всі об'єднан­ня громадян можна поділити на політичні партії та громадські організації. Політична партія — це об'єднання громадян — при­хильників певної загальнонаціональної програми суспільного розвитку, які мають головною своєю метою взяття участі у ви­робленні критеріїв та напрямів державної і суспільної політи­ки, участь у формуванні органів влади і місцевого самовряду­вання та втілення моделі виробленої ними політики у суспільне і державне життя. Прикладом політичних партій є: Аграрна на­родна партія України, Соціал-демократична партія України (об'єднана); Народно-демократична партія України, Партія Ре­гіонів, Партія Зелених України, Комуністична партія України тощо.

Громадські організації — це об'єднання громадян для задо­волення та захисту своїх економічних, соціальних, фізичних, особистих, культурних та інших прав і свобод, а також вікових, професійних, творчих та інших спільних законних інтересів. Серед громадських організацій можна назвати: профспілки; творчі спілки; Спілку жінок України; Спілку письменників Ук­раїни; Спілку журналістів України; Спілку юристів України; релігійні організації тощо.

Звідси видно, що такі об'єднання можуть утворюватися для задоволення громадянських, політичних, економічних, соціаль­них, екологічних і культурних прав людини.

Держава у взаємовідносинах з об'єднаннями громадян вико­ристовує таку діяльність:

а) правотворчу, тобто приймає відповідні закони, де передба­чає порядок організації та функціонування того чи того об'єднання;

б) контролюючу та наглядову за об'єднаннями громадян;

в) правозастосовну, яка полягає в застосуванні компетентни­ми органами чинних правових норм через винесення індиві­дуальних правозастосовних актів, обов'язкових до виконання;

г) притягнення до юридичної відповідальності за порушен­ня чинного законодавства.

Об'єднання громадян в Україні, здійснюючи свої статутні зав­дання й функції, тісно взаємодіють із державою. Правові норми такої взаємодії визначені чинним в Україні законодавством. За порушення його об'єднання громадян притягаються до юридич­ної відповідальності аж до примусового їх розпуску.

§ 8. Загальна характеристика концепцій про сутність і соціальне призначення держави

Із виникненням держави виникають і розвиваються різнома­нітні теорії про державу¹. Політико-правова свідомість людей є частиною загальнолюдської суспільної свідомості, що відобра­жає різноманітні теорії про державу. Протягом довгого істо­ричного розвитку держав різних типів виникали та історично розвивалися теоретичні уявлення передових людей про покра­щення наявного становища, про підвищення місця й ролі люди­ни в державі та суспільстві.

На сьогодні у теорії держави і права існують різні класифіка­ції концепцій про державу. Розглядають концепції, що поясню­ють виникнення держави, її сутність і соціальне призначення. Можна розглядати ці аспекти в концепціях соціологічного, юри­дичного спрямування, в теоріях анархізму, етатизму тощо.

До основних сучасних концепцій соціологічного спрямуван­ня належать теорії, що виникли у XIX—XX ст.

Теорія солідаризму. Ця теорія поширилась у другій половині XIX - першій половині XX ст. Л. Дюгі (1859—1928), критику­ючи марксизм на основі ідей французьких соціологів О. Конта, Л. Буржуа, Е. Дюркгейма, розвинув концепцію соціальної солідарності Державу він вважав засобом забезпечення соціальної солідарності класів, організованою силою суспіль­ства, яка встановлює взаємозалежність і спільність інтересів різних соціальних груп і класів. Дюгі відкидав класові супереч­ності, політичну боротьбу і соціалістичну революцію.

Держава загального благоденства. В основі цієї теорії лежать ідеї та висновки соціології. Розробив теорію англійський економіст Дж. Кейнс (1883—1946) у праці «Загальна теорія зайнятості, відсотка і грошей». Головний зміст теорії зводиться до того, що:

— сучасна демократична держава втратила класовий харак­тер і діє в інтересах усіх членів суспільства. Вона використо­вує такі економічні важелі, як політика цін, податки, інвестиції, державне замовлення, кредити, регулювання експорту та Імпорту і цим впливає на приватний сектор, пристосовує його хтя блага всіх;

—держава, реалізуючи функцію соціальних послуг (матері­альна допомога, поліпшення умов праці, підвищення заробітної платні та пенсій, покращення житлових умов, охорони здоров'я, освіти), забезпечує вищий рівень життя населення всієї країни;

—поступово відмирає репресивно-каральна функція держа­ви, звужується сфера державного примусу.

Відповідно, розвиток змішаної економіки, активізація функції соціальних послуг, відмирання репресивно-каральної функції дер­жави перетворює її з класово-антагоністичної на державу за­гального благоденства.

Теорія плюралістичної демократії. Ця теорія також спирається на положення і висновки соціології, але використовується не сфе­ра економічної та соціальної діяльності держави, а її політична си­стема. Представники цієї теорії — Г. Ласкі, М. Дюверже, Р. Дарен -дорф, Р. Ален та ін. — вважають, що сучасна держава являє собою сукупність соціальних груп і прошарків, які виникають унаслідок певних інтересів. Для захисту своїх інтересів ці спільноти утворю­ють різні об'єднання громадян, які, своєю чергою, через їхні «зацікавлені групи» чи «групи тиску» впливають на політичну аіаду, домагаючись реалізації своїх інтересів (потреб).

Отже, соціальні групи і прошарки беруть участь у здійсненні політичної влади, а держава координує та узгоджує можливості всіх об'єднань громадян у реалізації державної влади.

Теорія еліт. Поширилася наприкінці XIX — на початку XX ст. Засновниками цієї теорії були італійські вчені-політологи Г. Моска (1858-1941) і В. Парето (1848-1923). Сутність її зво­диться до того, що народ не здатний управляти суспільством. Г. Моска демократію вважав утопією і твердив, що в усіх цивілізованих суспільствах виникають два класи: правителі й ті, ким управляють. В. Парето стверджував, що політичне жит­тя—це постійна боротьба еліт, зміна яких відбувається через насильства, що еліта виникає у трьох найважливіших сферах суспільного життя: економічній, політичній та інтелектуальній, де індивіди виокремлюються з середовища інших людей. Він обґрунтовував теорію конкуренції еліт. Р. Міхельс (1876—1936) застосував теорію еліт до політичних партій. Він вважав, що партії занепадають. Рядові члени партії, що не здатні самі управляти, обирають своїх представників, які рано чи пізно відокремлюються від рядових товаришів по партії та перетво­рюються на партійну еліту. Демократія в партії переходить в олігархію У партійних елітах теж ведеться боротьба, що при­зводить до заміни однієї партійної еліти іншою.

Нині поширення набула теорія неоелітаризму, або елітарної демократії. Представники цієї теорії — X. Ласуел, Д. Сарторі, Г. Зейглер — вважають, що народоправство приречене на невдачу і веде до диктатури. Аби цього не сталося, треба зробити так, щоб у суспільстві управляла компетентна еліта. Для цього необхідно поєднати елітаризм з елементами плюралістичної демократії. Вони пропонують теорію елітарної демократії, сутність якої зво­диться до того, що: в сучасному суспільстві діють не одна, а кілька еліт; між елітами існує конкуренція; еліти контролюються народ­ними масами через загальне виборче право, що стимулює конкуренцію еліт; доступ в еліту залишається відкритим для всіх, вона поповнюється за рахунок вихідців із народу.

Теорія конвергенції. Сутність цієї теорії зводиться до існування у світі двох протилежних систем: капіталізму і соціалізму. Вони поступово зближуються, втрачають відмінності між собою і на певному етапі розвитку зливаються в постіндуст-ріальне суспільство. Ця теорія виникла в 50—60-х роках XX ст.; її основоположниками були Р. Арон, Д. Гелбрейт, П. Сорокін, Я. Тінберген та ін. Теорія втілюється в життя, зокрема в неза­лежних державах колишнього Радянського Союзу.

Доктрини технократії. Нині посилюється вплив науки й техніки на політичне життя в різних країнах, зростають місце і роль науково-технічних працівників у державному управлінні. На цій основі й виникають різні теорії технократії. Сутність їх зводиться до того, що покращити політику можна за допомо­гою кращого управління. Інженери, техніки, науковці, менед­жери та інші керівники науки й виробництва, як це вони роб­лять в економіці, можуть успішно керувати й політичними процесами. Представниками цієї теорії були Т. Веблен, Г. Скот, Ф. Тейлор, Г. Саймон, Д. Бел, Б. Беквіт, Ж. Бжезінський та ін.

Ідеї анархізму та етатизму. Анархізм виникає одночасно з марксизмом. Його сутність полягає у запереченні державності. Сучасний анархізм поділяють на анархо-комунізм (повне запе­речення політичної влади) і анархо-синдикалізм (наявність політичної влади в руках профспілок). Основними провідниками анархістських ідей були М. Штірнер, П. Ж. Прудон, М. Бакунін, П. Кропоткін.

Теорії етатизму. Протилежністю анархізму є етатизм, тобто олержавлення всіх сфер суспільного життя. Етатизація суспільства веде до диктатури. Г Моска різновидами диктату­ри вважав соціалізм і фашизм.

Фашизм охоплює конгломерат найреакційніших політичних ідей, націлених на виправдання й заохочення низьких спону­кань, спираючись на які можна обгрунтувати будь-яку анти-людську дію. Однією з ідеологічних підвалин фашизму стало вчення Ф. Ніцше (1844—1900). Він умотивовував ненаситне прагнення до влади, поділяв волю на аристократичну й рабсь­ку, обґрунтовував расизм, тоталітаризм, вождизм, культ грубої ежж, вихваляв ідеал справжнього арійця. Ідею фашизму було втілено в Німеччині Адольфом Гітлером.

Основною ідеєю німецького фашизму було проповідування і втілення в життя расизму, тобто поділ людей за біологічними н соціальними ознаками на раси. При цьому одна раса оголо­шувалася вищою, істинними представниками роду людського, а інші - напівтваринами, що мають забезпечувати процвітання панівної раси. Фашистські лідери всіляко пропагували расизм: Живуть інші народи в достатку чи дохнуть з голоду, цікавить мене лише тією мірою, якою ми відчуваємо потребу в рабах для підтримки нашої культури», — цинічно заявляв один із спо­движників А. Гітлера - Генріх Гіммлер.

Фашизм вихваляв тоталітарну державу, де всі аспекти жит­тя суспільства чітко регламентовано. У такій державі - «живо­му організмі народу» - вимагається беззаперечне підкорення індивіда державі. Всяка ініціатива окремого індивіда приду­шується, практично ліквідуються всі права і свободи.

Лідери фашизму обґрунтовували ідею вождизму. На чолі дер­жави і нації стоїть фюрер, наділений абсолютною владою. Право — ае те, чого прагне народ, а волю народу відображає фюрер, який має шщий авторитет, і його діяльність не підлягає критиці. Усе, що він каже і робить, є правильним, позаяк силу він черпає безпосередньо з містичної душі нації. Витримується чітка ієрархічна побудова вла­ди. Партійний і державний чиновник визнається безпосереднім і не­заперечним авторитетом, вождем на певній території.

У відносинах між людьми та між державами проповідувався і сили. Насильство було оголошено важливим чинником розвитку суспільства, а гуманізм розглядався як виправдання слабовольності і боягузтва.

Отже, фашизм — антилюдсъка, антигуманна ідеологія, що обгрунтовувала самоуправство, беззаконня, насильство, викори­стовуючи найнижчі людські інстинкти. Це реакція на гострі кризові явища в суспільстві. Необхідно давати рішучу відсіч поширенню неофашистських ідей у суспільстві.

До концепцій юридичного спрямування відносять теорії пра­вової та соціальної держави.

Соціальна держава — це держава, в якій:

а) громадянам забезпечується гідне людини життя і соціаль­ний захист в цілому;

б) громадянам гарантується особиста свобода;

в) у суспільстві культивується і забезпечується цивілізова­ними засобами соціальна злагода, мирне вирішення суперечно­стей, які виникають чи можуть виникнути.

Кінцевою метою соціальної держави є:

а)    досягнення соціальної демократії, що полягає в реалізації влади народу і забезпеченні людині та громадянинові всіх прав,
свобод і законних інтересів та виконання всіма суб'єктами пра­ва їхніх обов'язків;

б)    ліквідація всіх форм гноблення, дискримінації, расизму,експлуатації людини людиною;

в)    гарантування всім людям рівних умов вільного розвитку і розвитку кожної окремої особистості;

г) досягнення цих та інших цілей у мирний спосіб, політични­ми методами;

ґ) модернізація виробництва і поступовий перехід до ринко­вих відносин.

Соціальна держава:

—зобов'язує індивіда брати участь у вирішенні загальних завдань;

—є регулятором суспільного життя;

—здійснює контроль над діяльністю приватного власника та приватного капіталу;

—досягає дедалі більших успіхів у сфері соціального забез­печення свого народу;

—стверджує та розширює діяльність вільних профспілок і промислової демократії;

—здійснює чимало інших демократичних перетворень.

Запитання та завдання для самостійної перевірки знань

*1. Заповніть таблицю:

3. Що таке функції держави та як їх класифікують?

**4. Проаналізуйте, як змінюється на сучасному етапі співвідно­шення між різними функціями держави. Свою думку обгрунтуйте.

**5. Дайте характеристику внутрішнім та зовнішнім функці­ям сучасної України.

6. Розкрийте юридичні аспекти взаємодії держави та особи.

7. Які Ви знаєте форми взаємодії держави з різноманітними об'єд­наннями громадян?

8. Які риси характеризують правову державу?

9. Назвіть основні напрями побудови правової держави в Україні.

10. Що таке форма держави? Які елементи включає в себе це поняття?

11. Визначте, що таке форма правління, форма державного ус­трою та державно-правовий режим?

*      12. Порівняйте: а) монархію та республіку; б) парламентську і президентську республіку; в) унітарну державу та федерацію;
г) федерацію та конфедерацію; г) демократичний режим та анти­демократичний режим.

*13. Наведіть приклади сучасних держав із різним державно-пра­вовим режимом, формою правління, формою державного устрою?

** 14. Визначте переваги і можливі недоліки організації влади в пре­зидентській і парламентській республіках? Свою думку аргументуйте.

*15. Які концепції про сутність і соціальне призначення держа­ви вам відомі, дайте їм загальну характеристику?