Основні закономірності виникнення держави і права; первісне суспільство; термін «влада», основні види влади, особливості первісної влади; соціальне регулювання, соціальні норми; політичні, економічні та соціальні причини виникнення держави і права; особливі форми виникнення держави і права у різних народів; теорії виникнення держави і права; ознаки, що відрізняють державу від організації публічної влади у первісному суспільстві та право від соціальних норм первісного суспільства; типологія держави і права в різні періоди їх розвитку; роль держави і права щодо організації суспільства та здійснення політичної влади.

§ 1. Основні закономірності виникнення держави і права

Існує кілька поглядів на політичну організацію суспільства і на право в аспекті їх виникнення:

1)     соціальний розвиток суспільства почався без політичної організації та права;

2)  соціальний розвиток не тільки почався, а й існуватиме за комунізму без політичної організації та права;

3)  політична організація та право виникли й розвивалися ра­зом із виникненням і розвитком людського суспільства. Держа­ву при цьому розглядають як частину політичної організації суспільства.

Аби з'ясувати істину, необхідно проаналізувати визначення політичної організації суспільства і права та відслідкувати, на якому саме етапі його розвитку вони з'являються.

Однією з теорій виникнення держави і права є їсторико-матеріалістична, прихильниками якої були Л. Г Морган, К. Маркс, Ф Енгельс та ін. Сутність цієї теорії полягає в тому, що держава виникає внаслідок розвитку й занепаду первісного ладу, роз­витку способу виробництва, що й визначає соціальні зміни в суспільстві. Ця теорія містить два аспекти: а) підхід радянської науки, пов'язаний з виникненням класів і класових антагонізмів, тобто держава і право виникають там і тоді, де і коли виникають класи; б) більш широкий погляд дослідників західної філософ­ської та юридичної науки, пов'язаний з ускладненням структу­ри суспільства та суспільних відносин, виникненням «загаль­них справ» і необхідності вдосконалення управління суспіль­ством (теорія морганістів). Обидва підходи однаковою мірою мали місце під час виникнення держави і права. Вони певним чином доповнюють один одного й розкривають об'єктивні за­кономірності виникнення держави і права.

Протягом тривалого часу люди жили, не маючи уявлення про державу і право. Це була епоха первісного суспільства. Та вже тоді люди прагнули до колективних форм життя. Вони разом виробляли примітивну зброю, полювали, добували їжу, виготов­ляли одяг із шкур тварин, об'єднуючись у невеликі групи — первісне стадо чи орду.

Поступово люди навчилися виробляти досконаліші знаряддя праці, будувати житло, добувати й готувати різноманітну їжу, одо­машнювати диких тварин, обробляти землю та вирощувати необхідні для харчування рослини. У статевих зносинах між людь­ми з'явилися заборони по вертикалі між батьками й дітьми, дідами, бабками та онуками. Це привело до появи кровноспорідненої сім'ї. що спонукало до іншої форми об'єднання людей.

Первісне стадо поступається місцем досконалішому об'єд­нанню людей — первісній родині, родовій общині (роду), тобто колективу людей, що походили від одного пращура і вели спільне господарство.

Поступово здійснюється перехід від кровноспорідненої сім'ї до екзогамної (сім'ї паналуа). Це такий ступінь розвитку сім'ї, коли вступати у статеві стосунки не можуть не тільки батьки та діти, а й брати та сестри. Перехід від колективного до парних шлюбів, заборона шлюбів усередині роду приводили до актив­ного спілкування між окремими родами, внаслідок чого вони об'єднувались у фратрії та племена на основі мовної, економіч­ної, територіальної та шлюбної спільності.

Отже, уже в період первісного розвитку люди об'єднувалися у різні соціальні спільноти. Соціальною спільнотою називають реально існуючу сукупність індивідів, що характеризується відносною самостійністю та об'єднує людей за різними зовніш­німи і внутрішніми ознаками. Наприклад, за кровноспорідне-ними зв'язками: родина, рід, плем'я, фратрія - це внутрішні при­чини об'єднання людей. Серед зовнішніх причин такого об'єд­нання слід назвати виробничі, релігійні, політичні, культурні тощо. Інтеграція та об'єднання людей у різні соціальні спільно­ти приводить до виникнення первісного суспільства, суспіль­них відносин, первісної суспільної влади.

Влада - це здатність її носія підкоряти своїй волі інших, ви­значати варіанти поведінки підвладного і домагатися здійснен­ня такої поведінки. В етимологічному розумінні «влада» може розглядатися як притаманне суспільству вольове ставлення лю­дей до природи чи собі подібних¹. Влада може бути людини над людиною (соціальна влада) і людини над природою (технічна влада). Соціальна влада — це притаманні суспільству вольові відносини між людьми в яких особи, що мають владу, викорис­товуючи певні засоби, прийоми і способи, формують програму поведінки підвладних осіб і домагаються її здійснення. Соціаль­на влада здійснюється у суспільних відносинах між людьми. Існують різні критерії для класифікації влади. Залежно від соці­ально-економічної формації розрізняють такі види соціальної влади: первісного суспільства; рабовласницька; феодальна; ка­піталістична; соціалістична; постсоціалістична чи демократич­на тощо. За змістом розрізняють такі види соціальної влади: суспільна; політична; економічна; державна тощо.

Колективна власність на засоби виробництва, соціальна єдність членів роду (племені) визначили й відповідні форми організації суспільної влади. В суспільстві вона здійснюється суспільними суб'єктами. Наприклад, у родовій общині управ­ління здійснювали всі дорослі члени роду (чоловіки і жінки). Усі важливі справи вони вирішували спільно на зборах членів роду (племені), де обирали старшин, вождів, керівників та ловчих. Ці особи були першими серед рівних, їхня влада базува­лася виключно на авторитеті. їх поважали всі члени роду, схи^ лялися перед їхньою мудрістю, хоробрістю, кмітливістю, спритністю тощо.

Суспільна влада в первісному суспільстві:

а) базувалася на родових відносинах (рід об'єднував людей за дійсною чи допустимою кровною спорідненістю, був власни­ком засобів виробництва, об'єднував членів роду для колектив­ної праці, виступав господарським осередком для виробництва матеріальних благ);

б) у соціальному розумінні була безпосередньо суспільною (не існувало спеціального апарату управління та примусу);

в) мала такі якості, як єдність, взаємодопомога, співробіт­ництво (члени роду виконували свої функції на засадах переко­нання. Примус застосовувався дуже рідко і виконував роль гро­мадського виховання. Винятковою формою примусу було ви­гнання з роду. Сторони, які не могли порозумітися, зверталися до вибраної ними ж авторитетної особи чи ради старійшин і, як правило, добровільно виконували їх рішення. Рід також захи­щав своїх членів від зовнішніх ворогів, для чого використовувалася військова сила чи помста родичів);

г)  здійснювалася рядовими та виборними членами роду добровільно, без спеціального апарату управління. Військо формувалося з усіх чоловіків роду чи племені, здатних носити зброю.

Отже, суспільна влада має свої історичні корені і вже у пер­вісному суспільстві слугувала вольовим відносинам між влад-номожними і підвладними для здійснення програми певної по­ведінки, яку особи, що мають владу, примушували здійснювати підвладних, вступаючи з ними у різноманітні відносини.

Первісне суспільство, як і будь-яке інше суспільство, має свою систему і структуру. Найчастіше виокремлюють такі струк­турні елементи суспільства:

а) діяльність людей, що спрямована на задоволення певних суспільних потреб;

б) суспільні відносини, в які вступають люди в процесі діяль­ності із задоволення потреб;

в) соціальні суб'єкти, тобто люди та їх об'єднання.

Діяльність людей — це умова існування суспільства. Вона є специфічною людською формою ставлення до навколишнього світу, зміст якої є його доцільна зміна і перетворення в інтере­сах людей. Діяльність включає в себе мету, засоби, результат і сам процес. Це органічна єдність теоретичного (пізнання явищ, предметів) і матеріально-практичного (використання явищ, предметів в інтересах людей) процесів.

Кожна зі сфер суспільного життя охоплює різні галузеві види діяльності. Наприклад, економіка — це діяльність у промисло­вості, сільському господарстві, діяльність на транспорті тощо.

У процесі діяльності люди та їх групи вступають між со­бою в суспільні відносини, тобто такі, що виникають між соці­альними суб'єктами в усіх сферах суспільного життя: еко­номічній, політичній, соціальній, духовній. У суспільних відносинах розрізняють первісні — матеріальні, базисні — ви­робничі відносини і вторинні — ідеологічні, надбудовні відно­сини (політичні, правові, моральні, релігійні тощо). Однак не­обхідно зважити на те, що надбудовні відносини чинять зво­ротний вплив на базисні, в деяких випадках цей вплив є вирішальним.

Соціальні суб'єкти як структурний елемент суспільства неод­накові за кількістю людей, що їх становлять, призначенням, місцем у суспільстві, організації, функціями.

Елементарним соціальним суб'єктом і первісним елементом суспільства є особа — це людина в аспекті біологічних і соціаль­них якостей, які формуються в процесі історично-конкретних видів діяльності і суспільних відносин. Точніше, особа — це ди­намічна, відносно стійка цілісна система інтелектуальних, со­ціально-культурних і морально-вольових якостей, які втілюють­ся в індивідуальних особливостях свідомості та діяльності лю­дини.

Поняття «особа» треба відрізняти від поняття «людина» (біо-соціальна істота, яка виділилася з інших форм земного життя завдяки можливості виробляти знаряддя праці, наділена члено­роздільною мовою, мисленням і свідомістю), «індивід» (одиноч­ний представник людського роду), «громадянин» (член держав­ного суспільства).

Наступний вид соціальних суб'єктів — соціальні групи, які є соціально стійкою сукупністю людей (осіб), що мають загальні інтереси, цінності та норми поведінки, сформовані в межах істо­ричного певного суспільства.

Розрізняють великі соціальні групи: групи за віком, соціальні прошарки, групи за професією. До середніх соціальних груп можна віднести працівників одного підприємства, жителів ок­ремої території. До малих соціальних груп, специфічна ознака яких — безпосередній контакт її членів, належать, наприклад, сім'я, група слухачів тощо.

Існує і такий вид соціальних суб'єктів, як соціальна органі­зація, що є об'єднанням людей, які разом реалізують певну про­граму і діють на основі певних правил і процедур, наприклад, держава, партія.

Для регулювання різноманітних відносин, що виникали між людьми, застосовувалися соціальні норми. Людське суспільство, як і будь-яка складна система, може нормально функціонувати й розвиватися лише спираючись на певні правила, на основі яких обирається один із багатьох можливих варіантів поведінки пев­ного суб'єкта. У суспільстві з часу його виникнення існують дві протилежні тенденції — організації та дезорганізації. В умовах їх дії збереження стабільності, відносної постійності, упоряд­кованості суспільства можливе шляхом соціальної регуляції, призначенням якої є підтримка суспільної дисципліни, органі­зованості суспільства. Об'єктивна необхідність соціального ре­гулювання випливає з самої суті людського суспільства, що скла­дається з багатьох осіб, спільна діяльність яких породжує по­требу погоджувати їх поведінку в усіх сферах суспільного життя. Регулювати (в соціальному житті) — означає цілеспрямовано упорядковувати, визначати поведінку людей і їх колективів, надавати їм напрям функціонування і розвитку. Мета соціаль­ного регулювання — приведення поведінки індивідів і їх груп у відповідність до об'єктивної закономірності, що діє в суспільстві, тобто досягнення оптимально можливої відповідності між дія­ми суспільних законів і життєдіяльністю людей, в якій ці зако­ни так чи інакше об'єктивуються. Кожній суспільно-економічній формації, поряд із загальними закономірностями соціального регулювання, притаманні і свої специфічні особливості, які проявляються в змісті, цілях, завданнях, формах і методах їх практичного втілення, обсязі та інтенсивності регулювання. На­приклад, у первіснообщинному суспільстві більш характерни­ми були процеси саморегулювання, а з виникненням держави і права місце саморегулювання посідають процеси державно-пра­вового регулювання.

Таке регулювання покликане забезпечувати порядок і стабільність у суспільстві. Регулювання відносин між суб'єкта­ми здійснюється через: 1) установлення моделей поведінки лю­дей, які повинні або не повинні здійснюватися, 2) визначення умов, за яких закріплена модель поведінки дозволяється або за­бороняється, чи 3) визначення суб'єктів, на які за цих умов по­ширюється певне правило, встановлене тією чи іншою нормою. Призначення соціальних норм полягає в упорядкуванні поведінки суб'єктів, що сприяє забезпеченню системності та певної передбачуваності суспільних відносин. Завдяки цьому учасники таких відносин можуть прогнозувати свою поведінку та поведінку інших суб'єктів у ситуаціях, передбачених у конк­ретних соціальних нормах. Вони регулюють ту поведінку, яка має соціальний характер, атому пов'язана з взаємовідносинами між людьми, їхніми об'єднаннями, соціальними групами.

Суспільні відносини первісного суспільства регулювалися нормами первісної моралі, звичаями і традиціями, релігійними нормами та всілякими заборонами (табу).

Норми первісної моралі — це правила поведінки різних про­шарків родоплемінної організації суспільства, що характеризу­вали ставлення первісної людини до добра чи зла, правди чи не­справедливості, культу поваги до пращурів, до слабших, хворих та знедолених.

Первісні звичаї — правила поведінки людей у первісному суспільстві, що історично складалися протягом довгого часу їх неодноразового застосування та увійшли у звичку первісних людей і здійснювалися цими людьми добровільно.

Первісні традиції — це різновид звичаїв, що характеризува­лися певною програмою дій Наприклад, традиційні види діяль­ності щодо: лікування хворих (вигнання духів); вирощування та збирання урожаїв (танець дощу); військових перемог (демонстрація трофеїв); прийняття у члени роду (одягнення спеці­ального одягу, виголошення присяг) тощо.

Релігійні норми — це правила поведінки первісних людей стосовно віри у їх богів чи одного бога (наприклад, віра у за­гробне життя, ритуали захоронения померлих тощо).

Первісні заборони (табу) — це такі правила поведінки лю­дей, які забороняли певні дії первісній людині. Наприклад, за­борони вступати у статеві зносини з дідами та бабами, батьками та дітьми, братами та сестрами тощо.

Гарантом їх дотримання здебільшого був не примус, а страх перед надприродними силами та богами. Для первісних людей звичай був пов'язаний із міфічною побудовою світу. Додержан­ня звичаїв означало повагу до пращурів, дух яких постійно «спостерігає» за життям на землі. Будь-яке порушення звичаїв могло призвести до негативної реакції духів землі та накликати небезпеку на окрему людину чи навіть на цілу етнічну групу

Отже, первісні люди виконували соціальні норми добровільно, без спеціального примусу, що притаманний державі.

Проте, незважаючи на позитивну організацію соціального життя в суспільстві, первісний лад не був ідеальним, оскільки:

а) праця людей базувалася на примітивних засобах вироб­ництва, давала мізерні результати й не задовольняла всіх по­треб членів роду. Виробнича діяльність людей зводилася до ви­добування їжі та одягу, влаштування примітивного житла, ви­готовлення деяких знарядь праці тощо;

б)    роди і племена активно не спілкувалися між собою, не на­лагоджували взаємних доброзичливих відносин, що часто при­зводило до збройних сутичок і навіть війн;

в) численні забобони, відсутність освіти та писемності породжували жорстокість людей у ставленні одне до одного;

г) відсутність нормальних умов життя робила людину безза­хисною перед явищами природи та стихією, що скорочувало тривалість її життя.

Необхідними були подальший розвиток суспільного вироб­ництва, пошук способів удосконалення знарядь виробництва, засобів праці.

Отже, первісні люди від привласнювального господарства, що базувалося на мисливстві, збиранні коріння, ягід, іншої їжі рослинного світу, рибальстві, поступово почали переходити до ви­робництва. Розвивалися (або виокремлювалися) скотарство, обробіток землі, вирощування злаків, ремесло й торгівля.

Загальними причинами виникнення держави і права за істо-рико-матеріалістичною теорією стали економічні, соціальні та політичні передумови.

До економічних передумов належать: 1) три великі поділи праці: а) вирізнення скотарських племен; б) відокремлення ре­месла від рільництва; в) виникнення й розвиток торгівлі; 2) ви­никнення виробничої економіки замість привласнюючої; 3) по­ява: а) надлишкового продукту, б) приватної власності; в) май­нової нерівності; г) бідних і багатих.

До соціальних передумов: 1) виникнення патріархальної сім'ї: а) об'єднання родини навколо батька; б) прізвище батька мають дружина і діти; в) спадкування здійснюється по батьківській лінії тощо.

Політичні передумови: 1) неспроможність здійснювати публі­чну владу застарілими формами і методами в нових умовах госпо­дарювання; 2) утворення класів як великих груп людей із проти­лежними інтересами; 3) виникнення міжкласових конфліктів; 4) неспроможність суспільної влади первісного ладу врегульо­вувати класові суперечності та конфлікти; 5) виникнення полі­тичної і правової систем та державної влади.

Отже, проаналізовані передумови співвідносяться як скла­дові історико-матеріалістичної теорії виникнення держави і права. Розрізняють два погляди щодо цієї теорії: морганістів і марксистів. Прихильники теорії Моргана вважають, що держав­но-правові інститути з'явилися в результаті розпаду первісного ладу, ще до утворення класів. Вони не відкидають економічних і соціальних передумов. Причиною виникнення держави і пра­ва, на їх думку, були нові суспільні відносини між людьми, які виникли в результаті переходу від привласнювальної до вироб­ничої економіки. Саме в нових умовах не могла бути реалізова­на стара форма організації і здійснення первісної суспільної вла­ди. Марксисти ж вважають, що держава і право виникли як ре­зультат поділу суспільства на класи - великі групи людей з різними інтересами і потребами. Саме це, на їх думку, призвело до неспроможності первісної суспільної влади урегулювати ви­никаючі між класами конфлікти. Обидва різновиди названої теорії однаковою мірою можна вважати науковими¹.

Таким чином, розпад первісного родоплемінного суспільства, розвиток засобів виробництва, зміна соціальної структури сус­пільства привели до зміни способу виробництва і споживання та до утворення політичної організації суспільства і держави.

Право, як і держава, виникло завдяки необхідності управля­ти соціальними процесами. В юридичній літературі є різні по­гляди на виникнення права. Залежно від цього розрізняють:

право загальносоціальне, що включає в себе права людини, права нації, права народу, права об'єднань та інших соціальних груп, права людства;

право юридичне, що встановлюється чи санкціонується дер­жавою. Тобто юридичне право виникає лише з виникненням держави, тому закономірності виникнення держави стосують­ся й виникнення права.

Розрізняючи право і закон, слід зазначити, що право як інституційне утворення стає таким завдяки джерелам права, тобто зовнішній формі вираження права.

Отже, юридичне право — це задекларовані державою правила поведінки суб'єктів, щоб відображати правду, справедливість, добро тощо.

Право виникає внаслідок:

-    переростання мононорм (первісних звичаїв, традицій, моралі) в юридичні норми;

-    правотворчої діяльності компетентних державних органів чи посадових осіб;

-    перетворення рішень судових органів щодо конкретних справ на загальну норму, що є обов'язковою для вирішення аналогічних випадків.

Між правом і державою встановлюється досить складний зв'язок. Через право держава прагне впроваджувати в життя свою волю, яка за авторитарних режимів має класовий харак­тер. А це означає, що первісні звичаї чи традиції пристосову­ються до інтересів панівного класу, забезпечуються відповідними санкціями, реалізація їх підтримується апаратом держав­ного примусу і є засобом підпорядкування населення волі економічно й політично панівного класу.

Так виникає правовий звичай як найдавніша форма права.

Судові органи в авторитарних державах захищали інтереси панівної верхівки, а тому не застосовували деяких звичаїв, що захищали б інтереси всіх або змінювали б їхній зміст, вводячи нові правила. Судові функції часто виконували церковні служителі, правителі чи інші посадові особи державних органів. Захищаючи інтереси панівних класів, судові органи створюва­ли судовий прецедент, тобто рішення суду щодо конкретної справи набувало властивостей загальної норми.

З появою писемності держава (її органи), а також посадові особи через правотворчу діяльність закріплювали свою волю в законах, указах та інших нормативних актах. У перших держав­них законах закріплювалася майнова нерівність, станові привілеї, безправність рабів та інших верств бідного населення. Прикладами таких законів є закони Хаммурапі, XII таблиць Ману, «Руська правда», «Польська правда» тощо. Наприклад, закони Хаммурапі, царя Вавилону, діяли у XVIII ст. до н. є., скла­далися з 282 статей і регулювали в основному кримінальні відносини. Майже в кожній нормі відбивалася класова нерів­ність. Візьмемо хоча б правило про те, що лікар, вилікувавши знатну людину, мав одержати 10 сиклей срібла, якщо хворий був мушкенум — 5 сиклей, а якщо раб, то рабовласник повинен був віддати лікареві тільки 2 сиклеї срібла.

Класові інтереси відображалися в нормативних актах не лише матеріального, а й процесуального права. Так, під час розгляду судових справ використовувались ордалії (випробування вог­нем, водою тощо), поєдинок, присяга, відкуп. Тому багаті завж­ди мали змогу відкупитись.

Отже, юридичне право, сформувавшись разом зі створенням держави, в рабовласницький і феодальний періоди розвитку державності мало класовий характер і захищало інтереси економічно й політично панівного класу. Водночас юридичне право є явищем культури та цивілізації, оскільки несе в собі інформацію про минулі й нині існуючі суспільні відносини між людьми нарізних етапах розвитку політичної організації суспільства.

Держава і право на відміну від первісної організації публіч­ної влади та первісних соціальних норм, що регулювали суспільні відносини у первісному суспільстві, мають певні особ­ливості. Такі особливості можна спостерігати при характерис­тиці певних рис, що відрізняють державну організацію від орга­нізації влади первісного суспільства. Держава як особлива організація політичної влади відрізняється від родоплемінної організації тим, що:

-   замість кровноспоріднених зв'язків, які існували в первісному суспільстві, виникає розподіл за територіальною оз­накою (селища, села, міста, району, округу, області та інших територіальних одиниць);

-   держава має свій суверенітет, уособлюючи суверенітет на­роду й національний суверенітет;

-   для держави характерна особлива публічна влада, відокрем­лена від основної маси населення (особливий механізм управ­ління людьми);

-   утримання такої влади потребує значних витрат і здійсню­ється за кошти, що надходять від збору податків;

-   головним знаряддям держави для управління людьми є за­кон — нормативний акт, установлений чи санкціонований дер­жавою (або інше джерело права).

Отже, держава на відміну від публічної влади у первісному суспільстві має: свій суверенітет, що є уособленням сувереніте­ту народу й національного суверенітету; свою форму (владно-управлінську та територіальну організацію); свій державний механізм (апарат, підприємства та установи); свої фінансову та правову системи, чого ми не знаходимо при аналізі публічної влади первісного суспільства.

Даний аналіз не буде повним, якщо не розглянути характер­них рис, що відрізняють право від соціальних норм первісного суспільства. У первісному соціально однорідному суспільстві норми поведінки відображали інтереси й волю всіх членів роду і племені, виникали у свідомості членів цього суспільства, були одночасно правами та обов'язками (себто право та обов'язок не розмежовувалися), забезпечувалися внутрішнім переконанням людей, їхніми звичками, схваленням чи осудом родичів.

На відміну від соціальних норм поведінки в первісному суспільстві, норми юридичного права виражають волю певних класів, інших верств. Вони зовнішньо об'єктивовані, загально­обов'язкові та формально визначені в нормативних актах, пра­вових звичаях, нормативних договорах, судових і адміністра­тивних прецедентах, що встановлюються чи санкціонуються державою (її органами). У нормах права чітко розмежовуються права та обов'язки. Це означає, що кожне суб'єктивне право од­ного суб'єкта забезпечене обов'язком іншого суб'єкта. Норми права забезпечуються всіма засобами переконання та держав­ного примусу.

Отже, на відміну від соціальних норм первісного суспільства норми юридичного права в умовах державності є засобом, що його держава використовує для управління населенням. Вони виража­ють волю економічно та політично панівних верств населення, встановлюються чи санкціонуються державою у вигляді суб'єк­тивних прав і юридичних обов'язків. Реалізацію норм юридично­го права забезпечує держава.

§ 2. Особливості формування держави у різних народів

Держава у різних народів формувалася неоднаково. Наприк­лад, у Стародавніх Афінах із класових протиріч всередині родо­вого суспільства виникли держава і право.

У Стародавньому Римі особливості виникнення держави і права характеризувалося боротьбою патриціїв (родової знаті) та плебеїв (прийшлого населення).

У німецьких народів важливим фактором виникнення дер­жави і права було завоювання ними колишніх територій Римсь­кої імперії, яка на той час уже розпадалася. Для тримання в покорі населення завойованих територій німці ставили своїх намісників, які перетворювалися на князів. Ці процеси приско­рили розпад первісного ладу в німців і утворення ранньофео­дальної держави.

Для виникнення держави у народів Стародавнього Сходу важливу роль відіграла організація громадських робіт під час будівництва каналів.

Створенню держави у народів Центральної та Південної Америки (інки та майя) сприяло рільництво.

У східнослов'янських племен держава виникла внаслідок пе­реродження органів військової демократії на державні органи. Попервах у них панувала рівність, й організаційною одиницею був рід, на чолі якого стояв найстаріший за віком пращур (дід чи прадід). Поступово з однорідного суспільства почали виокрем­люватися «кращі люди», які утворювали місцеву аристократію й почали називатися болярами («болій» - великий), а вже потім боярами. Бояри поділялися на великих і менших. Великі бояри були проводирями у своїй волості; навіть князь запрошував їх до себе в раду. Менші бояри залежали від князя і служили йому. Княжа влада набирала ваги протягом певного часу. Найважливіші питання у давніх слов'ян вирішувала вся громада. Поступово князі прибирали владу до своїх рук, і так виникла держава.

Виникнення Київської Русі історично пов'язується з опо­віданням про Кия, який з братами Щеком і Хоривом та сестрою Либіддю побудували перше місто, назвали його Києвом і там правили певний час¹.

Особливістю виникнення державності у слов'ян і німців є те, що вона у них виникла як ранньофеодальна, минувши рабо­власництво.

Отже, виникнення держави внаслідок розпаду первісного суспільства мало свої передумови. Деякі автори вважають, що держава з'явилася там і тоді, де й коли суспільство розпалося на класи з протилежними інтересами. Хоч у різних народів держа­ва виникала по-різному, проте завжди в основі була класова бо­ротьба. Інші пов'язують виникнення політичної організації суспільства, держави і права з необхідністю здійснювати управління суспільством за нових умов, які складаються внаслідок розпаду первісного суспільства, появи нових економічних і соціальних відносин, що характеризували початок цивілізації.

§ 3. Різноманітні теорії виникнення держави

В юридичній літературі існують різноманітні концепції ви­никнення держави.

Теологічна теорія. її автором був Фома Аквінський (1225— 1274). Його вчення побудовано на ієрархії форм: від Бога чис­того розуму до духовного і матеріального світу. Проголошення походження держави від Бога обґрунтовує її вічність і непоруш­ність, виправдовує найреакційніші держави, підкреслює думки про те, що будь-яке посягання на державу приречене на пораз­ку, оскільки владу вкладено в руки правителя Богом, і вона по­кликана захищати благо всіх.

Патріархальна теорія. Сутність її полягає у твердженні, що держава походить від сім'ї та є наслідком історичного розвитку і розростання останньої, а отже, абсолютна влада монарха — це продовження батьківської влади. Основними представниками названої теорії є Арістотель, Фільмер, Михайловський та ін. Приміром, Р. Фільмер у своєму творі «Патріархія чи природна влада короля» твердив, що абсолютна влада монарха бере поча­ток безпосередньо від Адама. Держава виростає із сім'ї, а влада монарха через Адама дана Богом і непідвладна жодним людсь­ким законам.

Договірна теорія. Вона пояснює виникнення держави внаслідок об'єднання людей на основі добровільної згоди (до­говору) про те, що одні управлятимуть, а інші виконуватимуть їхні управлінські рішення. Представниками цієї теорії були Гроцій, Спіноза, Гоббс, Руссо, Радищев та ін.

Психологічна теорія. За цією теорією держава виникла зав­дяки особливим властивостям психіки людей. Людській психіці начебто притаманна потреба покори, наслідування, усвідом­лення залежності від видатної особистості. Народ є інертною масою і не здатний приймати рішення, а тому потребує постійного керівництва. Представником цієї теорії був Л. Й. Пет-ражицький (1867—1931).

Теорія насильства. За цією теорією держава виникла як ре­зультат завоювання одних племен іншими, поневолення одно­го народу іншим. На думку прихильників теорії, держава є тією силою, яку утворюють завойовники для утримання в покорі завойованих народів і зміцнення влади переможців. Представ­никами теорії були Гумплович, Каутський, Дюрінг та ін.

Органічна теорія. її обґрунтовував англійський філософ Г. Спенсер (1820—1903). Він проводив аналогію між державою та біологічним організмом. На думку Спенсера, держава, подібно до біологічного організму, народжується, розмножується, старіє і гине. Як і біологічний організм, держава має політичне тіло — голову, тулуб, руки, ноги, що виконують відповідні функції.

Серед інших теорій походження держави заслуговують на увагу космічна, технократична та мусульманська. Прихильни­ки космічної теорії пояснюють виникнення держави завезенням на Землю політичної організації суспільства з Космосу іншими цивілізаціями. Сутність технократичної теорії виникнення дер­жави полягає начебто в необхідності здійснювати управління технічними засобами та знаряддями праці. За теорією ісламістів, держава у мусульман виникає як служитель мусульманського права і слідкує за правильним відправленням правосуддя.

Отже, в теорії держави і права відсутній єдиний погляд на закономірності виникнення держави і права. Існують численні неодноманітні доктрини виникнення держави, а також історич­ні, географічні, демографічні та інші особливості виникнення дер­жави у різних народів¹.

§ 4. Виникнення юридичного права у різних народів

Юридичне право у різних народів світу виникало разом із державою і тому характеризується тими самими причинами, що і виникнення держави. Нові форми господарювання ви­кликали значний приріст населення в ряді регіонів. Почалася більш активна міграція різних представників населення. Зви­чаї окремих племен не мали загального впливу на різноплемі­нне населення полісу. Виникла потреба врегулювати певні правила поведінки однакові для всіх. До таких загальних пра­вил відносили норми торгівлі, правила поведінки певних станів і класів, охорони приватної власності, підтримки загального порядку. Для вирішення цих проблем державні органи та по­садові особи санкціонували звичаї, встановлюючи санкції за невиконання чи не належне виконання вимог, закріплених у звичаї. Особи, що порушували правило, притягалися до різних видів відповідальності.

Санкціонування звичаїв здійснювалося у письмовій формі. Письмова форма була запроваджена у багатьох стародавніх дер­жавах. Наприклад, у Месопотамії в реформах Урукагіни була застосована письмова форма. В тексті законів Хаммурапі, царя Вавилону, крім правових приписів на стовпі була зафіксована сцена передачі царю богом Сонця Шабашем законів справедли­вості. В Стародавньому Єгипті правила прагнення до добра і справедливості закріплювалися у вигляді повчань царів і візирів (наприклад, «Повчання Птахотепа»). Першими письмовими па­м'ятниками права у народів ранньої і середньої Європи та у ста­родавніх слов'ян були санкціоновані державою звичаї. Наприк­лад «Руська правда» Ярослава Мудрого тощо.

Подальший розвиток спричинив утворення різних сімей пра­ва. Саме в Європі виникла романо-германська правова сім'я. Вона характеризується тим, що включає крани, в яких юридич­на наука склалася на основі римського права. В ній на перше місце висуваються правові норми, що розглядаються як норми поведінки, що відповідають вимогам справедливості і моралі. Основним завданням юридичної науки є завдання визначити, якими повинні бути норми права. Питання управління, здій­снення правосуддя і застосування права цікавлять науку мен­шою мірою. Цим займаються юристи-практики. Починаючи з XIX ст. в цій сім'ї провідне місце належить закону і діючим ко­дексам. Право в цій сім'ї виступає як засіб регулювання сусп­ільних відносин. Романо-германська правова сім'я виникла в Європі. Вона склалася в результаті зусиль європейських універ­ситетів, які виробили і розвинули, починаючи з XII ст. на базі кодифікації римського імператора Юстиніана, загальну для всіх юридичну науку та пристосували до сучасних умов. Сам термін «романо-германська» правова сім'я був обраний, щоб підкрес­лити одночасні зусилля латинських і німецьких університетів з формулювання юридичної науки. Ця правова сім'я поширила­ся на великі території в процесі їх колонізації і зараз в країнах (колишніх колоніях) діють правові системи, що належать до ро-мано-германської правової сім'ї. Ця правова сім'я продовжує також поширюватися на інші континенти шляхом добровільної рецепці. Поза Європейським континентом правові системи, що належать до романо-германської правової сім'ї мають певні особливості, що дає змогу їх групувати з урахуванням традицій, що існували у вищезгаданих країнах.

Можна розглядати історичне формування, структуру і дже­рела романо-германської правової сім'ї. Ця правова сім'я сфор­мувалася в континентальній Європі починаючи з XIII ст. Роз­різняють декілька періодів: а) період звичаєвого права; б) пері­од законодавчого права; в) існування позаєвропейських правових систем.

Звичаєве право існувало у період з VI до XII століття. Була втрачена сама ідея права, а юристів вважали поганими христия­нами. Головним завданням було не прийняття правового рішен­ня, а прагнення зберегти солідарність групи і встановити мир у суспільстві. Поступово з'являються писані звичаї, санкціоновані державою, монархами. Відродження ідеї права відноситься до XII—XIII століття. Сама церква, відкинувши християнські ідеї милосердя, розуміючи необхідність права для прогресу, утво­рила канонічне приватне право. Ідея про те, що в суспільстві повинно здійснюватися управління за допомогою права, не була новою. Вона ще була обгрунтована римлянами. Але повернен­ня до цієї ідеї є революційним кроком вперед. У Західній Європі в кінці XII на початку ХНІ ст. зароджується романо-германсь­ка правова система. Головна роль у процесі її формування нале­жить університетам. Одним із перших був Болонський універ­ситет в Італії. В цей час у більшості Європейських країн не було національного права. В Англії загальне право тільки почало ут­ворюватися, наступаючи на місцеві звичаї. Тому, щоб підняти­ся вище місцевого звичаю, університети почали викладати римське приватне право. З цим правом легко можна було по­знайомитися, адже кодифікація Юстініана викладала правові норми латиною. Завдяки творчості Фоми Аквінського (XIII ст.) було покладено кінець критиці римського права і усунуто ос­танню перешкоду на шляху до його відродження. Рішення IV собору в Латрані, яким була відкинута система інквізиційних доказів дала змогу використовувати пропоновану університе­тами модель права як національного. Поступово проводилися і судові реформи, а судовий процес ставав справою юристів, що вивчали право в університетах.

Таким чином, основою викладання в університетах усієї Європи стало канонічне право, яке було засноване на римсько­му праві.

Крім санкціонування звичаїв монархи і судді, приймаючи конкретні рішення, надавали їм у майбутньому характеру нор­ми, що призвело до створення прецедентів. Судова практика си­стематизувалася у певних збірниках, норми яких регулювали нові відносини торгівлі, мореплавання, сімейного і спадкового права, покарання за «образу». Утворювалися і процедури судо­вого доведення провини, застосування таких доказів, як клятва, поєдинок, надання свідчень «за бачене, а не чути» тощо. Завдя­ки активній діяльності королівських судів в Англії виникло за­гальне англійське право і право справедливості.

В історії англійського права можна виділити чотири основ­них періоди: а) період, що передував норманському завоюван­ню (1066 p.); б) період до встановлення династії Тюдорів (1066— 1485); в) період розквіту загального права (1485—1832); г) пе­ріод поєднання загального права з розвитком законодавства (з 1832 р. і до наших часів).

Період, що передував норманському завоюванню називаєть­ся англосаксонським. Звідси і бере свій початок назва «англосак­сонське право». Але для істориків англійського права його історія починається з періоду після римського панування. Епоха англо­саксонського права до встановлення династії Тюдорів маловідо­ма. Слід сказати, що після місії святого Августіна Кентерберійсь-кого (596 p.), коли Англія була похрещена, християнські закони складалися так само, як і в континентальній Європі, та регулюва­ли дуже обмежену частину суспільних відносин. Наприклад, за­кони Етельберта (600-і роки) включали в себе всього 90 корот­ких фраз. Закони датського короля Канута (1017—1035) більш розроблені, відображають перехід від первісного суспільства до феодалізму, але й вони мали місцеве значення. До норманського завоювання загального для всієї Англії права не було.

Норманське завоювання принесло в історію англійського права, завдяки сильній королівській владі, централізоване (за­гальне) право для всієї Англії. В церковній сфері застосовува­лося канонічне право, що було загальним для всіх християн. За­гальне право визначалося як англійське, загальне для всієї Англії право, що було утворене виключно королівськими судами і на­зивалося Вестмінстерським (назва місця, де з ХНІ ст. засідали королівські суди). Спочатку королівські суди мали обмежену компетенцію¹. Поступове розширення компетенції було продик­товано зацікавленістю канцлера і короля в одержанні прибутку від відправлення правосуддя та зміцнення королівської влади. Однак до 1875 р. королівські суди не стали судами загальної юрис­дикції. Приватні особи не мали права самостійно звернутися до королівського суду, а просили про це королівську владу. Дозвіл давався лише за наявності достатніх підстав. Відмінність англ­ійського правосуддя від правосуддя континентальної Європи полягала в тому, що в англійському судочинстві в основі був фор­малізований процес, тобто діяло процесуальне, а не матеріальне право. Поступово в англійських судах зникли судові структури, що розглядали приватні позови. їх почали розглядати королівські суди як такі, що носять публічно-правовий характер.

Таким чином, англійські суди на основі загального права, використовуючи відповідні процесуальні форми, почали роз­глядати всі справи через інтерес королівської влади і Корони.

Період розквіту загального права характеризується появою права справедливості. Цей структурний елемент англійського права з'явився як результат розгляду справ королем. За тих умов, коли сторони не могли знайти справедливого рішення у корол­івських судах, у них лишалася ще одна можливість — звернути­ся до короля. Починаючи з XIV ст. така практика стала пост­ійною. Всі справи, що були адресовані королю, проходили че­рез лорда-канцлера. Якщо лорда-канцлер вважав за необхідне, то доповідав королю про скаргу і той ставив її на розгляд своєї Ради. Поступово розгляд справ у королівській Раді був обме­жений, і лорд-канцлер став делегованим суддею, що приймав рішення самостійно від імені короля. Такі виняткові рішення на початку поступово перетворилися на систематичні, що прий­малися на основі доктрини «справедливості», що полягало в до­повненнях чи корективах принципів, які використовувалися ко­ролівськими судами. Принципи розгляду справ були запозичені з римського і канонічного права, а процедура була письмовою. Спочатку навіть виникла загроза перетворення загального права на право романо-германської сім'ї. На початку XVII ст. було до­сягнено компроміс між загальним правом і правом справедли­вості. Залишилися і загальні суди і суди лорда-канцлера. Було прийнято рішення, що юрисдикція лорда-канцлера може існува­ти, але не розширюючи своєї компетенції на повноваження за­гальних судів. Королю було заборонено утворювати інші ко­ролівські суди, що не залежали від судів загального права. Суди лорда-канцлера поступово перетворювалися на юридичні процеси на основі прецедентного права, був допущений контроль палати лордів над судами лорда-канцлера. З цих причин англійське пра­во і до нашого часу зберігає дуалізм своєї структури.

Для вивчення права в Англії, починаючи з XV ст. почали публікуватися доктрини. Наприклад, труди Літлтона «Про во­лодіння», Кока «Інститут англійського права», Фортескью «Про схвалення законів Англії», Сен-Жермена «Професор і студент» тощо. Значну роль у вивченні англійського загального права відіграли і збірники судових рішень (з 1535 p.). Вони видають­ся і застосовуються і сьогодні.

Реформи XIX ст. стимулювали розвиток законодавства. По­чали більше уваги приділяти законодавству, на базі якого і ста­ли систематизуватися рішення загального права. Всі англійські суди одержали право застосовувати і норми загального права, і норми права справедливості, була проведена реформа і матері­ального права. В той же час залишилася традиція, і англійське право продовжувало розвиватися на основі судової практики. Законодавець відкрив для судів нові можливості, дав їм нову орієнтацію, але нове право утворене не було. В умовах XX ст зберігалася тенденція підвищення ролі законів і регламентів. Як і в інших країнах Європи в Англії, одержали свій розвиток адм­іністративні суди. В них рішення приймалися на основі таких методів, які не притаманні загальним судам. У цих напрямах відбувається зближення англійського права з правом конти­нентальної Європи. Новий імпульс такого зближення одержа­ла Англія після вступу в Європейську економічну співдружність. В цих умовах дуже цікавим є розгляд структури і джерел анг­лійського права.

Існують певні особливості виникнення і розвитку права в Сполучених Штатах Америки. Там застосовується загальне пра­во Англії з 1607 p., тобто з дати утворення першої колонії. До того часу юристів у США не було, а прецеденти, вироблені фео­дальним суспільством, були далекі від умов життя в Америці. Все це говорить про те, що Америка того часу загального права не знала. Після одержання США незалежності постало питан­ня про національне право. А після прийняття «Декларації про незалежність» та Конституції США- про кодифікацію права. В ряді штатів були прийняті кримінальний, кримінально-про­цесуальний і цивільно-процесуальний кодекси. Але незважаю­чи на це, всі штати, крім Луїзіани, дотримувалися загального права. Загальне англійське право залишилося незмінним тільки до проголошення незалежності. Після названої дати правові си­стеми Англії і США розвивалися незалежно. Оригінальність права США пояснюється такими рисами: а) Англія — острів у Європі, США — континентальний масив; б) Англія — країна традицій, американці ж не люблять стародавніх традицій; в) Англія — монархія, де правосуддя централізоване, США — рес­публіка, в якій федеративний поділ і система судів; г) амери­канське право відрізняється від права англійського за структу­рою і змістом норм, понять і структурою права. В цілому струк­тура права США така ж, як і структура загального права Англії. В той же час у США існує загальнофедеральне право і право штатів. Джерела права США також мають певні розбіжності. Вони характерні для судової системи, де є федеративні суди і штатів, системи законодавства (у США є писана Консти­туція, існують кодекси) тощо.

Таким чином, незважаючи на те, що у США діє загальне пра­во, а сама країна знаходиться у правовому полі англосаксонсь­кої правової сім'ї, це зовсім не означає одинаковості двох націо­нальних систем.

Становить певний інтерес загальна характеристика виник­нення і функціонування права у мусульманських народів, а та­кож традиційного права у певних народів світу.

Мусульманське право не є галуззю правової науки. Це лише одна з властивостей (складових) релігії ісламу Ця релігія вста­новлює догмати і закріплює: а) у що мусульманин повинен вірити; б) що мусульмани повинні робити і чого не робити. Виник­ло мусульманське право разом з виникненням мусульманської релігії. Релігія ісламу (покірності) виникла 580 р. до н. є. Поши­рений іслам здебільшого в країнах Ближнього та Середнього Сходу, в Північній Африці та Південно-Східній Азії. Виникла ця релігія в період переходу арабів від первіснообщинного до феодального ладу. Іслам сповідують близько одного міліарда му­сульман. За чисельністю ваіруючих це друга, після христіанства, релігія. Із 120 країн світу, де є мусульманські громади, в 35 краї­нах мусульмани становлять більшість населення. Попередни­ком ісламу був ханіфізм. Серед ханіфістів жив мешканець Мек­ки Мухаммед. У віці 40 років він почав проповідувати віров­чення про єдиного бога Аллаха та про необхідність покірно служити йому. У 630 р. до н. є. мусульмани на чолі з Мухамме­дом захопили Мекку і знищили язических ідолів. Мухаммед зо­середив у своїх руках релігійну і світську владу. Вважається, що з того часу бере свій початок мусульманське право. Воно зафік­соване у шаріаті (шлях прямування). Шаріат заснований на обо­в'язках, що покладаються на віруючу людину, а не на правах, які він може мати. Мусульманське право діє тільки щодо му­сульман. Якщо одна з сторін не мусульманин, шаріат не діє. Структуру мусульманського права складають два розділи: кор­іння і зміст Перший розділ пояснює, з яких джерел виника­ють правила поведінки, що складають шаріат (божий закон) Другий розділ закріплює зміст, тобто рішення, що вміщують норми матеріального і процесуального мусульманського права. Джерелами мусульманського права є: а) коран; б) суна; в) іджма; г) ріти (мусульманські тлумачення). Коран — це збірка вислов­лювань Аллаха останньому із його пророків і посланців - Му­хаммеду. Звичайно, коран є першим джерелом і його юридич­ної регламентації недостатньо, щоб регулювати усі відносини між мусульманами. Суна — це розповіді про буття і поведінку пророка Магомета, що має бути моделлю поведінки для всіх му­сульман. Це збірка традицій (аддатів), які характеризують дія­ння і висловлювання Магомета. Іджма - це документ, що скла­дений за єдиною згодою докторів ісламу Вона доповнює коран і суну Ріти - це різні тлумачення мусульманського права.

Таким чином, мусульманське право є важливим регулятором суспільних відносин між мусульманами, має свою структуру і джерела. В ньому не існує відмінностей між релігійними і полі­тичними сферами. Мусульманин має суворо дотримуватися релігійних догм, що означає праведний шлях, який до вподоби Аллахові. Саме цей шлях веде мусульманина до ідеального влаштування суспільного життя на землі.

Однією з правових сімей, що цікавить юристів, є історія і су­часність правових систем Африки і Мадагаскару. Це пояснюєть­ся, перш за все, тим, що середина XX ст. була періодом розвалу колоніальної системи на цих континентах, африканці і мальгаші одержали бажану волю і почали розбудову власної державності й створення власних правових систем і власного права. Насе­лення Африки і Мадагаскару багато століть жило за нормами звичаєвого права. Вони добровільно виконували існуючі звичаї і дотримувалися традицій своїх пращурів. Гарантом їх дотри­мання, як правило, був не примус, а побоювання надприродних сил і богів. Для африканців звичай пов'язаний з міфічною по­будовою світу. Додержання звичаїв означало повагу до пра­щурів, дух яких постійно спостерігає за життям на землі. Будь-яке порушення звичаїв може призвести до негативної реакції духів землі й може накликати небезпеку для етнічної групи чи навіть окремої людини. Сам звичай у народів Африки, Мада­гаскару і Далекого Сходу базується на ідеї інтересу певної гру­пи людей. Хоча індивід і має певну вагу і визнається в межах групи, але у зовнішніх взаємозв'язках як єдиний суб'єкт висту­пає група (певна спільнота людей). Земля за звичаєм належить скоріше пращурам і майбутнім поколінням, ніж тим, хто нині й проживають. Шлюб більше вважається союзом між сім'я­ми, ніж об'єднанням двох людей різної статі. За такої постанов­ки питання зовсім мало місця залишається суб'єктивному пра­ву. Основу звичаєвого (традиційного) права складають обов'яз­ки. Причому юридичні обов'язки нічим не відрізняються від моральних. Юристи Заходу намагалися відрізняти правовий і моральний звичаї, але такі дії не були зрозумілі африканцям, бо у них не було ні науки про право, ні власних юристів. Відсутня у цих народів того часу і структура права, його поділу на публі­чне і приватне, цивільне і кримінальне, загальне право і право справедливості тощо.

Таким чином, однією з соціальних моделей традиційного пра­ва є правові системи Африки і Мадагаскару, де звичаї і традиції зберегли свою регулятивну силу на рівні певних адміністратив­них територіальних одиниць.

Другою соціальною моделлю традиційного права можна на­звати правові системи та право Далекого Сходу. Відмінністю, яка характеризує різноманіття цих моделей, є те, що країни Африки і Мадагаскару довгий період знаходилися під колоніальною залеж­ністю, а країни Далекого Сходу розвивалися як вільні держави. На відміну від Заходу народи цих країн не були схильні вірити в право як засіб забезпечення соціального порядку і справедливості. До суду вони зверталися лише тоді, коли вичерпані були всі інші способи вирішення конфліктних ситуацій і установлення поряд­ку. Чітко окреслюючи права і обов'язки, судове рішення та зв'я­заний з ним примус не знаходили підтримки і схвалення серед населення цих країн. Людям більш до вподоби були методи пе­реконання, техніка посередництва, самокритична оцінка протип­равної поведінки, помірність і злагода при вирішенні конфліктів. Це підхід, який характеризує загальні риси всіх країн Далекого Сходу. В той же час це зовсім не виключало того, що правові сис­теми Китаю, Японії, Монголії, Кореї, держав Індокитаю відрізня­лися одна від одної, і вплив на них Заходу не спричинив зміну традиційних структур. Різноманітні інститути і правові структу­ри, що були введені Заходом, залишилися лише фасадом, за яким фактично регламентація суспільних відносин здійснювалася за традиційними моделями.

Таким чином, сім'я традиційного права представлена з одно­го боку країнами континенту, що довгий час знаходилися на пра­вах колоній і залежав від метрополії, та незважаючи на це зберіг вірність традиціям і звичаям. Інша соціальна модель традицій­ного права характеризується країнами, що розвивалися як не­залежні держави.

Сучасні правові системи країн Африки і Мадагаскару сприй­няли багато елементів, що характеризують традиції звичаєвого права. В той же час, сприймаючи такі елементи, необхідно від­мовлятися від самої суті звичаєвого права, бо юридичне право відрізняється від звичаю тим, що встановлюється державою і забезпечується державним примусом. Якщо звичай забезпечує інтереси певної спільноти, що замикається сама в собі, то сучас­не юридичне право створюється для суспільства і має на меті забезпечувати інтереси багатьох спільнот (общин), а тому не може бути правом тієї чи іншої спільноти.

Юридизація звичаїв здійснювалася через створення кодексів. Після одержання незалежності колишні французькі колонії прийняли власні кодекси, відмовившись від колоніального за­конодавства (Алжир, Кот-д'Ивуар, Мадагаскар). Значна части­на законів була прийнята і в країнах, що були колишніми коло­ніями Англії (Сенегал, Гана, Кенія, Нігерія та інші). Але фак­тично все право, що було встановлене під час колоніального періоду, нові керівники незалежних країн Африки і Мадагаска­ру підтвердили. Ніхто не виступив з вимогою відмінити той чи інший закон. У той же час керівники незалежних країн більше уваги почали приділяти забезпеченню розвитку своїх країн, відродженню та зміцненню їх традицій. Почалося реформування як публічного, так і приватного права¹. У сфері державного права і конституційного регулювання майже всі країни Африки і Ма­дагаскару відмовилися від парламентської форми правління, віддавши перевагу президентській, яка часто перероджувалася на диктатуру, виключаючи участь народу у здійсненні влади. У сфері приватного права чітко виражена тенденція до відродження зви­чаєвого права. В той же час була загальна згода на відмову від ряду норм, які перешкоджали розвитку країни, але такі дії часто були спрямовані на відхід від традиційного звичаєвого права.

Таким чином, нове керівництво незалежних держав, що було виховане на моральних цінностях традиційного права, прагну­ло ствердити і зберегти ці цінності. Було взято курс на збере­ження солідарності між членами соціальної групи з тим, щоб не впасти в крайність індивідуалізму.

Деколонізація супроводжувалася деклараціями, що підкрес­лювали значну користь звичаєвого права. Приймалися рішен­ня про кодифікацію звичаїв чи їх санкціонування шляхом ком­піляцій (Мадагаскар, Танганьїка, Нігер). Велика робота з сис­тематизації звичаєвого африканського права проводилася школою східних і африканських дослідників Лондонського уні­верситету. Ними було опубліковано цілий ряд праць, що опису­вали звичаєве право і право спадкування в Кенії, шлюбне, майнове і спадкове та зобов'язальне право в Малаві та шлюбно-сімей- _і не право Ботсвани. Значний вплив на традиційне право Африки і Мадагаскару був здійснений ісламом і християнством. Христи­янство у цьому регіоні було запроваджене в IV ст. 30% населення цього регіону - християни. Ісламізація тут почалася в XI ст. Му­сульман серед населення Африки 35%. Але ні християнство, ні іслам не одержали повної перемоги над традиційним правом, хоча мали значний вплив. Вони позбавили звичаї їх надприродної сили і магічної основи, що відкрило шлях до їх занепаду.

Отже, нове право в країнах Африки і Мадагаскару представ­ляло систему норм і нормативно-правових актів, що регулюва­ли цілу низку кримінальних, адміністративних, торгових, морсь­ких, фінансових, поліцейських відносин, охорони здоров'я, ос­віти і громадських робіт. Саме в цих галузях традиційне право не давало ніякої бази. На місцевому рівні основна частина суспільних відносин, особливо тих, що були пов'язані з сім'я­ми, громадами, населенням селищ і сіл регулювалися звичаями традиційного права.

Країни Далекого Сходу довгий час використовували тради­ційне право. Народи цих країн, на відміну від народів Африки і Мадагаскару, не знали колонізації. В них виникло та існує юри­дичне право, але його роль у суспільстві незначна. Географія та історичний розвиток країн Далекого Сходу спричинили значні зміни у розвитку Китаю, Японії, Монголії, Кореї, держав Індо­китаю, і вплив Заходу не змінив їх традиційних структур. Серед джерел права цих країн, де в основу було покладено романську систему права, був нормативно-правовий акт, судова (юридич­на) практика, доктрина, правовий звичай тощо. Значна частина законодавства була кодифікована.

Отже, в країнах Далекого Сходу, Африки і Мадагаскару ви­користовуються правові системи Франці, Англії і деяких інших країн Заходу. Певний вплив на право цих країн мали християн­ство та іслам. У той же час названі правові системи і джерела права, які вони використовують, не посіли пануючого місця і не порушили традиційної сім'ї права¹.

Таким чином, на сьогодні у світі існує декілька правових сімей, які характеризуються низкою особливостей щодо виникнення юридичного Права у різних народів. До них відносять особливості виникнення права: а) романо-германської правової сім'ї; б) англосаксонської правової сім'ї; в) релігійних правових сімей; г) традиційних правових сімей тощо.

§ 5. Типи держави і права

Сучасна наука розглядає два підходи до типології держави цивілізаційний і формаційний. Термін «цивілізація» походить від латинського civilis, що має різні й часто навіть протилежні значення, а саме — це і синонім культури, рівня та ступеня роз­витку матеріального і духовного світу, також це й епоха занепаду культури тощо. Використовуючи різні розуміння цивілізації (ци­вілізаційний підхід), можна розглядати такі типи держав: а) східні, західні і змішані; б) стародавні, середньовічні, сучасні; в) се­лянські, промислові й науково-технічні; г) доіндустріальні, інду­стріальні й постіндустріальні; д) локальні, особливі, новітні тощо.

Східні типи держав — це такі, що розташовані у східній час­тині певного континенту. Наприклад, до східноєвропейських держав можна віднести Румунію, Польщу, Білорусь, Україну тощо. Можна також розрізняти країни Близького і Далекого Сходу. Наприклад, до країн Далекого Сходу належать Японія, Китай. До країн Близького Сходу - Ізраїль, ОАЕ, Кувейт, Ка­тар тощо.

Західні типи держав характеризуються тим, що розташовані в західній частині певного континенту. Наприклад, Франція, Італія. Іспанія тощо.

Змішані типи держав - це такі, що розташовані своїми пев­ними частинами на сході і заході будь-якого континенту. Серед таких країн можна виділити, наприклад, Німеччину.

Існує й інша позиція щодо розуміння східних і західних типів держав. За умов поділу суспільства на капіталістичні і соціалі­стичні типи держав у Європі до Східних держав відносили ті, що йшли шляхом будівництва соціалізму, а до Західних - дер­жави капіталістичної форми господарювання.

Стародавні типи держав - це держави рабовласницького періоду розвитку суспільства. Наприклад, держави-поліси Ста­родавньої Греції, Велика Римська імперія тощо.

До держав Середньовіччя належать Європейські держави: Ан­глія, Німеччина, Швеція, Польща, Австрія; Євразійські держави, наприклад, Росія тощо. Це такі держави, що розвивалися за умов феодального типу державності (раннього феодалізму, періоду фе­одальної роздробленості, станово-представницького періоду розвитку феодалізму, періоду централізації та абсолютизму).

Сучасними державами називають такі, що розвиваються за умов нового часу. Вони утворилися в результаті соціальних ре­волюцій на основі капіталістичної і соціалістичної форм влас­ності та сучасних демократичних режимів. Наприклад, США, Японія, Англія, Франція, Німеччина тощо.

Селянські типи держав характеризуються розвитком пере­важно землеробства та сільськогосподарської продукції. На­приклад, Словаччина, Болгарія, Молдова тощо.

Промислові типи держав характеризуються розвитком про­мисловості. Серед таких можна назвати Чехію, Німеччину, Францію тощо.

Науково-технічні типи держав - це розвинуті індустріальні держави з високоефективними науково-технічними технологі­ями, розвинутою промисловістю. До таких держав можна відне­сти США, Німеччину, Японію, Корею тощо.

Доіндустріальними державами називають такі, розвиток яких відбувався до початку індустріалізації їх економіки. Серед та­ких держав можна назвати країни до початку розвитку на їх те­риторії капіталістичних відносин. Наприклад, розвиток Англії, Франції в умовах Середньовіччя.

Індустріальні типи держав — це держави в період розвитку на їх території промисловості та імперіалістичного способу ви­робництва. Наприклад, це розвинуті країни Західної Європи в середині XX ст.

Постіндустріальні типи держав — це такі сучасні країни, де існують високопродуктивні продуктивні сили і виробничі відно­сини, розвинута соціально орієнтована ринкова економіка та де­мократичний режим. Серед таких країн слід назвати США, Япо­нію, Німеччину, Францію тощо.

Локальні типи держав — це такі країни, що займають незнач­ну територію і характеризуються як місто-держава. Наприклад, Ватикан.

Особливі типи держав мають певні особливі риси своєї фор­ми, функцій чи механізму. Наприклад, за формою державного устрою особливою можна назвати Швейцарію; за формою прав­ління - Австралію тощо.

Новітні типи держав — це держави, що одержали свою неза­лежність, наприклад, після розпаду Союзу РСР. До них слід віднести Латвію, Литву, Естонію, Російську Федерацію, Украї­ну тощо.

Недоліки такого підходу полягають в тому, що при цьому не виділяється розуміння головного змісту держави, а саме те, кому належить політична влада в державі.

Формаційний підхід заснований на сутності й соціальній при­належності влади і тому дає більш чітке уявлення про сутність держави і послідовність зміни історичних типів держав у про­цесі їх історичного розвитку. Історичний тип держави — це су­купність найважливіших її рис певної суспільно-економічної формації, що мають єдину соціально-класову сутність. В умо­вах Союзу РСР теорія держави і права як наука досліджувала такі типи держави і права: а) рабовласницький; б) феодальний; в) капіталістичний; г) соціалістичний.

За сучасних умов в Україні розглядають (П. М. Рабінович) такі типи держави: а) племінно-бюрократичний; б) рабовлас­ницький; в) феодальний; г) буржуазний; д) перехідний від бур­жуазного до соціально-демократичного; є) соціально-демокра­тичний.

Племінно-бюрократичний тип держав — це новоутворені дер­жави в результаті розпаду первісного ладу й одержання влади племінною бюрократією. Наприклад, Німеччина періоду Серед­ньовіччя.

Рабовласницькому типу держави і права притаманні такі ха­рактерні риси: а) економічною основою є рабовласницький спосіб виробництва; б) політичною основою - диктатура рабо­власників; в) соціальну основу складають основні класи рабів і рабовласників; г) не виключена наявність й інших класів (се­лян, міщан, купців тощо).

Феодальний тип держави і права характеризується власни­ми особливими рисами, до яких відносять: а) наявність великої приватної земельної власності феодалів; б) дрібне натуральне господарство залежних від феодалів селян; в) диктатура класу феодалів; в) наявність основних класів — феодалів і селян; г) на­явність партикулярного(кулачного) права.

Для капіталістичного типу державні права характерні такі основні риси: а) капіталістична система господарства заснова­на на свободі приватної власності на знаряддя і засоби вироб­ництва; б) експлуатація найманої робочої сили (пролетарів); в) політичне панування класу буржуазії над найманими робіт­ никами; г) наявність основного класу буржуазії і робітників; г) наявність формальної рівності перед законом та судом; д) до­
тримання буржуазної законності тощо.

Для соціалістичного типу держави і права характерні такі основні риси: а) планова система господарства; б) спільна со­ціалістична власність на засоби виробництва; в) політичне па­нування робітників і селян (диктатура пролетаріату і селян­ства); г) соціальна структура населення включає робітників, селян та інтелігенцію; ґ) однопартійність і диктатура комуні­стичної партії; д) партійний контроль за законами і режимом законності; є) підняття над законом ролі партійного і держав­ного керівництва.

Для соціально-демократичного типу держави і права харак­терні такі основні риси: а) організація політичної влади біль­шості населення країни на засадах плюралізму; б) забезпечення реального здійснення основних прав людини і громадянина; в) розподіл влади та наявність правової держави; г) верховен­ство права в державі; г) задоволення загальнолюдських потреб на засадах свободи, гуманізму, справедливості; д) комбінація приватної (колективної і індивідуальної) власності, державної і комунальної форм власності; є) наявність різних соціальних груп, прошарків населення та створення умов для їх солідар­ності й консолідації; є) рівність усіх суб'єктів права перед зако­ном і судом тощо.

Таким чином, типологія держав має певне значення для вив­чення сутності і соціального призначення держави. Проте сутність держави розкривається й у функціях, які вона здійснює в суспільстві стосовно людини.

§ 6. Роль держави і права в організації суспільства і здійсненні політичної влади

Суспільство має давнішню історію. Саме в цьому аспекті нас цікавить суспільство у його взаємодії з державою і правом. Нам належить зрозуміти суспільство як систему, його структуру, місце та роль у ньому держави і права.

Суспільство — соціальний організм, частина природи, що складається з людей, які постійно працюють над удосконален­ням знарядь і засобів виробництва.

Природа — це те, що фізично оточує людське суспільство, це - географічне середовище. Вплив географічного середовища завжди опосередковується суспільними умовами і, насамперед, рівнем розвитку виробництва.

Вплив людини на природу залежить від рівня розвитку ви­робничих сил, від характеру суспільного ладу, від рівня розвит­ку суспільства і самої людини.

Організація суспільства і здійснення політичної влади дер­жавою залежить і від того, який зміст вкладається у визначення суспільства. Тут є дві позиції' широка і вузька.

У широкому розумінні суспільство — це частина матеріаль­ного світу, що відокремилася від природи і є формою життє­діяльності людей, яка історично розвивається. У вузькому розумінні суспільство — це певний етап історії людства, внутрішньоформаційні чи міжформаційні ступені історичного розвитку або індивідуальне, окреме суспільство.

Прикладами такого розуміння суспільства можуть бути: суспільно-економічна формація; ранньофеодальне суспільство, феодальне суспільство, докапіталистичне суспільство тощо; французьке, радянське, американське суспільство тощо.

Існують різні думки щодо розвитку суспільства. Одна з них та, що суспільство розвивається в межах конкретної суспільно-економічної формації.

Суспільно-економічна формація — це певний тип суспільства, цілісна соціальна система, що функціонує та розвивається за своїми специфічними законами на основі конкретного способу виробництва.

У філософії XVII—XIX ст розглядалось і договірне суспіль­ство. Критикуючи його, Гегель висунув концепцію громадянсь­кого суспільства.

Держава, здійснюючи політичну владу в громадянському суспільстві:

-   підпорядковує свою діяльність служінню цьому суспіль­ству;

-   забезпечує однакові можливості для всіх людей у всіх сфе­рах їхньої життєдіяльності на засадах соціальної справедливості
й милосердя;

-   не втручається в особисте життя людини;

-   регулює суспільні відносини в межах чинної конституції,законів та інших нормативно-правових актів (чи інших джерел
права).

З появою держави і права в суспільстві виникають нові види суспільних відносин: політичні та правові. Це спричинило до виникнення політичної та правової систем.

Політична система в теорії держави і права визначається по-різному. Різні позиції з цього питання можна звести до двох: широкого та вузького розуміння цього суспільного явища.

Вузьке розуміння політичної системи зводиться до сукуп­ності державних організацій, громадських об'єднань і трудо­вих колективів, що здійснюють функції з реалізації політичної влади.

Політична система в широкому розумінні — це найбільша сукупність матеріальних і нематеріальних компонентів, зв'яза­них політичними відносинами під час здійснення політичної влади.

До матеріальних компонентів як ознак політичної системи відносять: а) політичну організацію суспільства чи суб'єктів пол­ітики; б) політичні норми; в) політичні відносини; г) політичні функції; ґ) політичний режим; д) політичний процес та ін.

До нематеріальних компонентів відносять: а) політичні по­гляди; б) політичну свідомість; в) політичну культуру.

Політика — це частина життєдіяльності людей, пов'язана з головними для життя і діяльності особи, держави та суспільства інтересами, в основі яких лежать потреби народів, націй, соціальних груп, держави та інших соціальних суб'єктів. Відомо, що чистої політики, не зв'язаної з іншими сферами життє­діяльності людей, не буває. У широкому розумінні політика охоплює економіку, власне політику, соціальну, духовну та інші сфери життєдіяльності особи. З розвитком суспільства в межах суспільно-економічної формації відбувається і розвиток політики, оформлення її в цілісну політичну систему. В теорії права політика як багатогранне явище визначається по-різному: як спосіб практичної діяльності партій, класів, держав і засоби, з допомогою яких захищаються інтереси цих суб'єктів; як особ­ливий вид діяльності людей, пов'язаний з організацією всього процесу соціального життя; як платформа вибору цілей, стратегії й тактики, що ведуть до здійснення цих цілей; як сфера взаємовідносин народів, національностей, партій, інших об'єд­нань громадян, держав та інших суспільностей; як свідома і цілеспрямована діяльність політичних суб'єктів, що зачіпає відносини між державами та народами.

Роль держави в організації суспільства і здійсненні політич­ної влади зумовлена тим, що вона є центром, ядром політичної системи. Тому тільки держава володіє суверенною владою, що є верховною, самостійною, повною, єдиною і неподільною в ме­жах її території, а також незалежною і рівноправною у зовнішніх відносинах; виступає офіційним представником усього населен­ая країни чи більшості його; уособлює суверенітет народу й нації, а також здатна реалізувати права народу на самовизнання, має спеціальний апарат управління і примусу, з допомогою яких може забезпечити реалізацію своїх функцій, охорону прав людини і громадянина, задовольнити загальносоціальні й загальнолюдські потреби; з метою реалізації управління суспільством видає загальнообов'язкові для всіх правила поведінки у вигляді юридичних норм, а також індивідуально-правові приписи, необхідні для регулювання прав і обов'язків конкретних осіб стосовно конкретних життєвих ситуацій

Отже, політика держави охоплює всі сфери життєдіяльності сустльства. В її основі лежать потреби народу, нації, соціальних верств і груп, особи й держави, інших соціальних суб'єктів.

Важлива роль в організації суспільства і здійсненні політич­ної влади належить і праву.

Право, як і держава, — це надбудова над економічним бази­сом суспільства, що є складником правової системи суспільства¹.

Можна розглядати співвідношення економіки, політики та права в суспільстві у співвідношенні з економікою. По-перше, виробничі відносини в економіці об'єктивно визначають, яким має бути право, а по-друге, економіка визначає право не безпо­середньо, а через інші соціально-економічні явища: соціальну структуру суспільства (класи, прошарки, групи), економіку, політику, єдність економічних та правових ідей, адекватність економічних та юридичних законів тощо.

По-третє, право, своєю чергою, впливає також на економіку Такий вплив відбувається як безпосередньо, так і через різні економічні важелі. Держава як власник засобів виробництва та іншого майна володіє, користується і розпоряджається своїм майном. Держава також визначає суб'єктів і розміри податків, розподіляє бюджет, мінімальну заробітну плату і пенсії, нормує працю, правила технічної, екологічної безпеки праці та вироб­ництва, санітарії тощо. Усі ці та інші відносини держава регу­лює з допомогою права².

Право співвідноситься і з політикою, а саме:

а) право залежить від політики і, насамперед, від керівної ча­стини суспільства, що має державну владу;

б) право є формою вияву політики вказаної частини сус­пільства;

в) у праві відображається тільки та політика керівної части­ни суспільства, до якої вона прагне, якій може надати загально­обов'язковості з допомогою держави та інших суб'єктів полі­тичної системи суспільства;

г) право є концентрованим виразом політики тієї частини суспільства, що здійснює керівництво;

г) політика у праві формується у вигляді конкретних прав та обов'язків людини і громадянина;

політика, зі свого боку, залежить від права, оскільки пра­во с засобом декларування, здійснення і гарантування політики, а також пропаганди окремих політичних програм чи їхніх поло­жень.

Роль права у громадянському суспільстві та здійсненні політичної влади залежить від взаємозв'язку держави і права. Як уже зазначалося, право (як юридичне явище) і держава (як політична організація влади) виникають одночасно і тісно взаємозв'язані.

Право залежить від держави, оскільки:

а) виникає як інституйована система джерел, що встанов­люються чи санкціонуються державними органами і службо­вими особами, а це означає, що юридичне право походить від держави;

б) є більш-менш сталим і недоторканним завдяки державі,

в) завдяки державі та її органам впроваджується в життя;

г) його авторитетність і престиж залежать від держави;

г) сутність права відображає соціальну сутність і призначен-ня державної організації.

Але необхідно пам'ятати, що право має відносну самостій­ність і впливає на державу (її органи), а отже, і держава зале­жить від права.

Право як явище цивілізації та культури:

а)    обмежує в демократичному суспільстві державну владу;

б) упорядковує державну владу через процесуальну і проце­дурну форми;

в) дозволяє (або забороняє) державним органам відповідні дії;

г) організовує будову, структуру, вдосконалення й розвиток державних органів, визначає їхнє функціонування;

г) надає державним органам престижу й авторитету.

У реалізації своїх функцій держава використовує правові та неправові форми й методи.

Отже, як держава, так і право відіграють значну роль в орга­нізації суспільства і здійсненні політичної влади.

Висновки

1.     Держава і право в суспільстві існували не завжди. Основною причиною виникнення держави і права були розпад первісного
ладу, потреба у здійсненні управління людьми у нових умовах, по­ява соціально неоднорідного, класового суспільства, суперечнос­тей між класами, що не могли бути подолані суспільною владою первісного ладу.

2.     Держава і право відрізняються низкою ознак від суспільної влади, звичаїв, традицій і моралі первісного суспільства.

3.     У демократичному суспільстві формуються правова держава і правова система, що захищають інтереси всіх верств населення.