Розділ 4. Аспекти професійного почуття юриста

4.1. Інформаційна культура юриста
4.2. Економічна культура юриста
4.3. “Акторська” культура юриста
4.4. Зовнішня культура юриста
4.5. Вогнепальна та фізична культура працівника міліції

4.1. Інформаційна культура юриста

Інформація - ефективний засіб регулювання суспільних процесів. По суті, “інформація” - філософське поняття, яке"" істотно відрізняється від понять “відомість”, “повідомлення”, “дані”, “новини” тощо. Функціональність інформації передбачає її одержання, використання, поширення, зберігання, що становить зміст інформатики як науки.
У Законі України від 2 жовтня 1992 р. “Про інформацію” вказується, що інформація - це документальні або публічно оголошені відомості про події та явища, які відбуваються у суспільстві, державі та навколишньому природному середовищі. Звідси випливають певні властивості інформації - корисність, повнота, достовірність, новизна, цінність - які підкреслюють особливе ставлення до будь-яких відомостей чи повідомлень. Для юриста особливе значення має така властивість інформації, як достовірність. У юридичній практиці трапляються випадки, коли під виглядом подачі достовірних фактів через ті чи інші причини насаджується дезінформація. Тоді юрист повинен вдатися до реінформації, тобто відновити природну достовірність фактів.
Функціонування інформації пов'язане з такими основними поняттями: інформаційна діяльність, інформаційний запит, документ в інформаційних відносинах, інформаційна продукція, інформаційна послуга, інформаційні потоки, інформаційні бар'єри, інформаційний потенціал, інформаційний режим, інформаційні системи, інформаційні процеси, інформаційний фонд.
Інформаційну діяльність треба розуміти як сукупність дій, спрямованих на задоволення інформаційних потреб громадян, юридичних осіб і держави [16, ст. 12, п. І]. Під інформаційним запитом розуміється звернення, вимога про надання можливості ознайомитися з офіційними документами. Документи в офіційних відносинах - це передбачена законом матеріальна форма одержання, зберігання, використання й поширення інформації шляхом фіксації її на папері, магнітній кіно-, відео-, фотоплівці або на іншому носієві. До інформаційної продукції належать матеріалізовані результати інформаційної діяльності, призначені для задоволення інформаційних потреб громадян, державних органів, підприємств, установ, організацій. Інформаційна послуга - це здійснення у визначеній законом формі інформаційної діяльності з доведення інформаційної продукції до споживачів, щоб задовольнити їхні інформаційні потреби [16, ст. 12,27,32,40,41].
Зрозуміло, що інформація має різні види: статистична, масова, правова, інформація про особу [16, ст. 18].
Правова інформація - це сукупність документальних або публічно оголошених відомостей про право, його систему, джерела, реалізацію, юридичні факти, правовідносини, правопорядок, правопорушення, боротьбу з ними та їх профілактику [16.ст.22]. Отже, правова інформація має широкий зміст, що пояснюється чисельністю об'єктів і джерел.
Уся правова інформація, як зазначається у Законі України “Про інформацію”, за характером джерел поділяється на дві основні групи: офіційну й неофіційну. Офіційна правова інформація міститься в документах трьох видів: нормативних, правозастосовних і статистичних. Її джерелом є державні органи й посадові особи. Така інформація має велике значення у державотворенні. Наприклад, на сучасному етапі враховується історична практика, яка відображає об'єктивні умови розвитку українського народу. Неофіційна правова інформація міститься у матеріалах наукових досліджень, лекціях, доповідях з правової тематики.
Офіційна та неофіційна правова інформація різняться метою, властивостями. Якщо для першої обов'язковою є повнота, то для другої ця властивість не є обов'язковою.
Інформація поділяється на відкриту та з обмеженим доступом.
Обмеження права на одержання відкритої інформації не допускається законом.
Для здійснення окремих форм державної діяльності відкритої інформації недостатньо. Для цього потрібна інформація з обмеженим доступом, яка поділяється на конфіденційну й таємну. Вважається, що конфіденційна інформація - це відомості, якими користуються й розпоряджаються фізичні чи юридичні особи, котрі поширюють їх на власний розсуд відповідно до умов, здебільшого передбачених законом [16, ст. 30, п. 2]. До таємної інформації належать відомості, які містять передбачену законом таємницю. Її розголошення забороняється, оскільки це може завдати значної шкоди суспільству, державі, особі [16, ст. 30, п. 5].
Отже, процес одержання, використання, поширення й зберігання інформації регулюється певними вимогами, які забезпечують її функціонування. Юрист повинен володіти певною інформаційною культурою, що впливає на його професійну діяльність.
Інформаційна культура юриста — це ступінь володіння належним обсягом інформації для забезпечення прав і свобод громадян, вміння одержати й ефективно реалізувати її у юридичній діяльності.
Інформаційна культура юриста певною мірою пов'язана з іншими видами культур — правовою, національною, духовною, політичною, моральною, інтелектуальною, психологічною, педагогічною, естетичною, логічною, технічною тощо.
Функціонування інформаційної культури юриста доцільно розглядати за основними видами інформаційної діяльності: одержання, використання, поширення та зберігання. Відповідно до цього функціонування інформаційної культури юриста визначають принципи одержання інформації: права на інформацію, достовірності, точності, повноти, необхідності, корисності.
Так, принцип права на інформацію полягає в тому, що кожен юрист має змогу отримати необхідну йому інформацію. Для цього існує достатньо доступних джерел інформації. Однак це право забезпечується лише щодо відкритої інформації, а для інших видів - кількість споживачів (навіть серед юристів) обмежена. Крім цього, відсутність належного рівня комп'ютеризації значно обмежує можливість отримати інформацію.
Достовірність і точність як принципи забезпечуються повнотою інформації, своєчасністю її одержання і тісно пов'язані з повнотою її надання. Також цей принцип прямо залежить від інтелекту реципієнта. Тут мають значення уміння вибрати достовірну й точну інформацію, здатність абстрагуватися від власних емоцій, симпатій та антипатій, фактор часу, використання різноманітних джерел інформації, сумлінність реципієнта та ін.
Принцип необхідності орієнтує на вибір серед інформаційних потоків саме такої інформації, яка потрібна для конкретної справи. Нагромадження великої кількості будь-якої інформації значною мірою впливає на психіку юриста, не дає змоги зосередитися на головному, призводить до розсіяності. Тобто можна говорити про ступінь необхідності одержання інформації (адже деяка інформація може знадобитися на короткий час). Тут має значення пам'ять юриста, здатність зосередити основну увагу на необхідній інформації (другорядну інформацію потрібно розглядати як окремий випадок).
Наголосимо, що не вся необхідна інформація є корисною. У деяких випадках інформація, яку треба було б отримати, може зашкодити людині. Тобто корисність інформації лояльно розглядати у контексті конкретної інформаційної системи з метою розв'язання конкретного правового завдання.
Функціональність інформаційної культури юриста суттєво зумовлюють принципи справедливості, раціональності, доцільності.
Суть принципу справедливості полягає в тому, що використовувати інформацію потрібно, не приховуючи окремих відомостей і не применшуючи їхньої значущості. Правильний розподіл інформації сприяє ефективному задоволенню інформаційних потреб, підвищенню інформаційної культури як юриста, так і населення. Однак на практиці цього досягнути важко, оскільки інколи негативну роль відіграє суб'єктивний чинник, особиста моральна чи навіть матеріальна зацікавленість.
Із тактичних міркувань використання інформації може здійснюватися певними дозами, економно, ефективно. Значення принципу раг^іональності особливо зростає у випадку недосвідченого споживача-юриста. Важливо правильно регулювати дозування враховуючи наступність, послідовність, що сприятиме поступовому підвищенню культури використання інформації.
Часто у використанні інформації на перший план виступає доцільність. Завданням цього принципу є застереження юриста від отримання того чи іншого виду інформації. При цьому вдаються до з'ясування мети використання. У випадку вірогідності при задоволенні потреб інформація видається повно й об'єктивно.
Культура поширення інформації пов'язана також з принципами вільного обміну, об'єктивності, відповідальності.
Принцип вільного обміну інформацією - це розповсюдження, гласність інформації, якою володіє особа. Цей обмін здійснюється різними шляхами, в будь-якій формі, за допомогою різних інформаційних джерел. Практично не існує обмежень у поширенні інформації, але за умови, що це не суперечить чинному законодавству. Тим більше, що обмін інформацією - необхідний процес в інформаційній діяльності. В іншому випадку знижується рівень інформативності спілкування, втрачається зворотний зв'язок. Для розвитку інформаційної культури юриста потрібен систематичний та вільний обмін інформацією.
Принцип об'єктивності культури поширення інформації забезпечує її правдивість, відповідність реальній дійсності. Тобто поширення інформації тісно пов'язане з вірогідністю подій, правильним розумінням ситуації, що запобігає дезінформації та інформаційному галасу. У юридичній практиці такий принцип часто порушується. Як правило, причиною цього є боротьба за першість використання інформації, коли фактор часу вважається головним, отже, ігнорується необхідність перевірки вірогідності інформації.
Відтак, вільний обмін інформацією передбачає відповідальність за її об'єктивність чи порушення таємності. Кожна особа, поширюючи інформацію, зобов'язана керуватися гарантією її об'єктивності, в іншому випадку вона скоїть правопорушення. Розповсюдження недостовірної інформації — досить поширене явище, однак відповідальність настає рідко, що дуже шкодить інформаційній культурі.
Надійність інформації, безумовно, передбачає гарантії забезпеченості збереження належного стану інформації та її матеріальних носіїв, забезпечення її охорони, відповідні правила зберігання.
Таким чином, функціонування інформаційної культури юриста значною мірою зумовлюється законністю, етичністю, своєчасністю. Законність залежить від видів інформації та режиму доступу до неї. Етичність забезпечується високими моральними якостями суб'єктів інформаційних відносин, вимогами загальнолюдських цінностей, моральних кодексів. Це своєрідний захист від моральних збитків, яких завдяки дезінформації можуть зазнати як юристи, так і громадяни. Своєчасність інформації виконує узагальнюючу функцію у процесі її одержання, використання, зберігання.
Інформаційна культура юриста виявляється у відповідних формах, а саме: повсякденному спілкуванні, ознайомленні з матеріалами засобів масової інформації, отриманні офіційних зведень, інформаційних запитах тощо.
Повсякденне спілкування - це традиційний обмін інформацією між людьми. Людське суспільство не можливе у повній суті без спілкування. Накопичена таким чином інформація передається від покоління до покоління. Загалом це відповідає вимогам повноти правової інформації, що суттєво визначає ефективність професійної діяльності юриста.
На розвиток інформаційної культури суспільства значною мірою впливають засоби масової інформації. Проте є підстава говорити про рівень об'єктивності задоволення інформаційних запитів населення. Засоби масової інформації не завжди використовують достовірні джерела. В деяких випадках вони зорієнтовані на односторонній безадресний зв'язок. Така інформація, а точніше, дезінформація, знижує рівень інформаційної культури суспільства.
В інформаційних взаєминах часто використовуються офіційні зведення, статистичні документи тощо. Своєчасність і точність інформації, яка міститься в них, має організуюче значення. Ці факти потрібно вміти аналізувати, зіставляти, тлумачити. При цьому важливу роль відіграють компетентність, інтелектуальна культура суб'єктів інформації.
Одним із видів інформаційних взаємин є інформаційний запит. Його форма (поставлене питання, стиль і тон викладу, культура оформлення документів) свідчить про певний рівень професійної інформаційної культури. Згідно з принципом етичності інформаційний запит повинен бути обґрунтованим, а відповідь — повною й достовірною.
Чинники морально-правової відповідальності стосуються інформації з обмеженим доступом, яка передбачена законом. Низький рівень професійної культури у юриста, допущеного до такої інформації, завдає значної шкоди як правоохоронній діяльності, так і державі загалом.
Між інформаційною культурою та соціальними явищами існує взаємозв'язок. У суспільстві виявляються певні функції розуміння сутності інформаційної культури, передусім теоретико-пізнавальні та практично-ужиткові. Перші - спрямовані на пізнання, теоретичне вивчення закономірностей розвитку інформаційної культури й обгрунтування висновків. Другі - сприяють розвиткові інформаційного законодавства, вдосконаленню діяльності посадових осіб, раціоналізації інформаційних процесів, підвищенню загальної культури громадян та ін.
У формуванні професійної культури юриста важливу роль відіграють і теоретико-пізнавальні і ужиткові функції. Однак тільки останні дають змогу повною мірою оцінити рівень професійної культури, охарактеризувати її зовнішній аспект.
До ужиткових функцій інформаційної культури належать гуманістична, управлінська, комунікативна, орієнтаційна, режимна, а також функція моральної та юридичної відповідальності.
Гуманістична функція зорієнтована на захист прав людини. Насамперед це стосується захисту Української держави, недоторканності її кордонів, недопущення посягань на волю народу. Тут достовірність та повнота інформації зумовлює дії осіб, забезпечує захист основних прав громадян України як на території власної держави, так і в міжнародному аспекті. Різноманітними шляхами надходить численна інформація про нашу країну, що потребує спеціального культурологічного аналізу. Гуманістична функція передбачає охорону й захист державно-конституційного ладу України.
Інформаційна культура органічно пов'язана зі створенням умов для формування й діяльності органів державної влади, розв'язання глобальних господарських й наукових проблем. Проте інформацією державної ваги, як правило, володіють особи, які обіймають керівні посади. Тому можна стверджувати, що становлення керівника починається з уміння використовувати інформацію в адміністративній діяльності. Професійна культура керівника - це насамперед його інформаційна культура. Отже, ефективність управління на різних рівнях, у тому числі правовою сферою суспільства, залежить від професійної культури керівника, уміння ефективно використовувати інформацію при виконанні службових обов'язків.
Комунікативна функція інформації забезпечує спілкування суб'єктів права, яке повинно здійснюватися на культурно-моральних засадах.
У юридичній практиці доволі часто доводиться одержувати й поширювати інформацію лише для особистого орієнтування. Це актуалізує моральну і правову відповідальність осіб, які користуються цією інформацією, оскільки вона втілюється у життя за потребою.
У жодних інших суспільних явищ режимна функція не має такого значення, як в інформаційній культурі. Вважається, що кожна інформація потребує певного режиму зберігання. Йдеться не тільки про інформацію з обмеженим доступом, а й про будь-яку іншу. Тобто володіння професійною, діловою, виробничою інформацією передбачає специфічну систему її захисту, раціональне використання й поширення. Впорядкованість обігу інформації, своєчасність її обнародування є виявом характерного для юридичної практики інформаційного бар'єра (режимності), який передбачає правову і моральну відповідальність правників.
Моральна відповідальність розуміється як втілений у загальнолюдських цінностях й забезпечуваний громадським осудом моральний обов'язок юриста визначити правомірність позбавлення певних вартостей, що йому належали, у випадку порушення ним встановлених правил інформаційних відносин. А правова відповідальність - це закріплене у чинному законодавстві та забезпечене державою примусове позбавлення правопорушника-юриста певних прав. Тому одним із обов'язків суб'єктів інформаційних відносин, передусім юристів, є використання інформації згідно з законом або договором.
Отже, інформаційна і професійна культура юриста взаємозумовлені. Адже уміння володіти інформацією сприяє професійній діяльності, дає змогу приймати відповідні юридичні ухвали, передбачати різноманітні ситуації, прогнозувати правоохоронну діяльність. Крім цього, інформаційна культура потрібна для збереження психічної рівноваги юриста. Численні інформаційні потоки можуть втомлювати його, призводити до втрати працездатності.
Інформаційна культура юриста є запорукою дотримання законності й правопорядку, розвитку правосвідомості суспільства.

4.2. Економічна культура юриста

Ефективність професійної діяльності юриста закономірно пов'язана з його економічною культурою. Відомо, що економіка - це певна система цінностей, яку здобули держава та її народ. Економіка залежить від політики, її стабільність визначає державна політика.
Інтеграція України у світове господарство вимагає економічних реформ, які повинні мати правове забезпечення. За роки незалежності прийнято значну кількість законодавчих актів, які регулюють підприємницьку й комерційну діяльність, визначають правовий статус підприємств та господарських товариств, правові форми майна державних підприємств тощо.
Зрозуміло, виконувати службові обов'язки у такій непростій економічній ситуації юристові досить складно. Звідси постає потреба передусім глибокого вивчення нормативних документів. Службове становище зобов'язує юриста також по-новому пропагувати основні вимоги державно-економічних законів, правильно застосувати їх у практичній діяльності, запобігати правопорушенням у сфері економіки, не допускати зловживань службовими особами та ін. Крім цього, особливі вимоги ставляться до юриста щодо економічної діяльності. Тобто йдеться про своєрідну економічну культуру службової діяльності як важливу складову професійної культури загалом, незалежно від спеціалізації правника.
У наукових джерелах є спроби визначити економічну культуру. Під нею часто розуміють активну громадську діяльність, спрямовану на використання у практиці економічних знань, переконань, навичок. Проте, як відомо, зміст економічної культури юриста багатогранніший, оскільки включає відповідальність, професіоналізм. Тому доцільно говорити про вироблення певної моделі економічної культури юриста у сучасних економічних перетвореннях.
Виходячи з цього, розглянемо економічну культуру як рівень знань економічної теорії та володіння необхідними навиками економічної обгрунтованості професійних дій з метою утвердження економічної незалежності України.
Економічна культура юриста передусім передбачає ґрунтовне знання чинного законодавства у галузі економіки для ефективного здійснення економіко-правового регулювання.
З цим пов'язане уміння орієнтуватися в потоці економічної інформації, розуміти причини виникнення певного дисбалансу в економіці, знати принципи перехідних економічних форм, економічної політики держави, визначати економічні та культурні права громадян тощо. Економіка, як відомо, може перебувати в тіньовому секторі, що є однією з причин циклічного коливання виробництва. Тому на кожне таке “коливання”, як правило, з'являються нові нормативно-правові акти. Тільки високий рівень економічної культури дасть змогу усвідомити вимушений (хоча й невиправданий) і, головне, тимчасовий характер таких правових норм. У процесі реалізації важливо не знищити справді підприємницьку, комерційну діяльність громадян, не принизити їхньої гідності.
Економічна культура юриста передбачає глибоке знання природних економічних (природно-економічних) законів, які повинні стати моделлю економічних актів, що приймаються державою.
Разом з тим економічна культура юриста є певним відображенням економічної культури суспільства її стану. Недотримання природно-економічних законів призводить до непередбачуваних наслідків, катастроф, катаклізмів. Аналогічні мікроекономічні явища часто стають причиною правових явищ, де в основному реалізується службовий обов'язок юриста. Так чи інакше стихійний або активний економічний розвиток суспільства включений у правовий простір.
Економіко-правове регулювання суспільних відносин містить фактори правового впливу на виробничий процес. Зрозуміло, що основним тут є сучасне законодавство, яким керуються юристи державних, фінансових, контролюючих органів, відповідних адміністрацій, інспекцій та ін. Однак навіть значне посилення регулятивних функцій цих та інших державних юридичних органів у галузі економіки не дає відчутного ефекту. Економіко-правове регулювання починається з розуміння юристом економічного життя громадян, їхнього становища, врахування економічних інтересів людей і підприємств, оскільки суперечливість економічної ситуації часто призводить до правопорушень.
Одним із складових елементів економічної культури юриста є організація економіко-правового виховання населення. Адже в політиці, як і в економіці, необхідний плюралізм думок, можливість діалогу, тому закономірно зростає попит на юридичні консультації у галузі економіки, що свідчить про необхідність впровадження юридично-економічного маркетингу.
Важливою ознакою правової культури юриста є економічна обґрунтованість його професійних дій. Йдеться про особистий професіоналізм, використання економічних знань у правовій практиці. Вимогою часу є поява менеджера в юриспруденції, оскільки юрист здійснює управління в економі-ко-правових питаннях. Менеджерська діяльність правника немислима без уміння здійснювати своєрідний економічний розрахунок професійної стратегії. Звичайно, юридичне менеджерство відбувається на основі умілого планування всього правового процесу, створення умов для рентабельності юридичної і загалом творчої діяльності, вияву власної економічної ініціативи.
Не менш важливою в економічній оцінці юридичної діяльності є належна наукова економічна свідомість правника. Вона грунтується на його духовних та моральних якостях. Висока економічна культура юриста запобігає споживацькому ставленню до суспільства, природи, громадянина. Здійснюючи ефективні економічні зв'язки з різноманітними відомствами, організаціями та безпосередньо з громадянами, юрист сприяє зміцненню національної безпеки держави.
Основними принципами економічної культури правника можна вважати такі: цивілізованість, мобілізованість, компенсаційність, контрольованість, знання тіньового ринку, логічні економічні переконання, раціональність, діловитість.
Цивілізованість економічної культури юриста означає, що правові рішення в галузі економіки приймаються на фаховому рівні. Економічна культура суб'єктів права вимагає ґрунтовного знання новітніх економічних технологій. Сучасний розвиток України саме через відсутність належного рівня цивілізованості економіки зазнає гальмівних процесів. Проте економічна культура українського юриста пов'язана з такими рисами, як висока працездатність, витривалість, терплячість. Національний фактор є ефективним резервом виходу України з кризової ситуації, духовним джерелом створення цивілізованого ринку.
На внутрішні резерви спрямований і принцип мобілізованості, покликаний згуртовувати судові та правоохоронні органи з метою економічного піднесення України. Тим самим виробляються фундаментальні засади для формування української моделі економічної культури юриста.
Принцип компенсаційності економічної культури юристи виявляє своєрідне співвідношення між зростанням можливостей і станом економічної культури суспільства. Ведучи боротьбу з корисливою злочинністю, юрист може потрапити під вплив певних економічних структур чи окремих соціальних груп. Запобігти цьому допомагає свідома моральна відповідальність і професіоналізм правників.
Принцип контрольованості відображає державний характер економічної культури юриста. Йдеться про суворий контроль державних органів з метою недопущення будь-яких порушень у справі реформування економічних відносин. Принцип контрольованості грунтується на пріоритеті закону у підприємницькій чи комерційній діяльності, здійсненні економічних реформ в інтересах суспільства й держави, правовому захисті суб'єктів господарювання.
Економічна культура юриста передбачає знання специфіки тіньового ринку. У правника є чимало можливостей отримати належну інформацію про те, що відбувається в так званій “тіні”, де небаченими темпами збагачуються окремі ділки. Тіньовий ринок, пов'язаний з незаконними операціями в економіці, стримує ринковий механізм, що призводить до негативних тенденцій в економіці та перспективах розвитку України.
Ознаками економічної культури юриста є логіка економічних переконань, логіка здорового глузду. Сьогоднішня суспільна ситуація свідчить про численні приклади незаконного розв'язання економічних проблем (рекет, кілери тощо). Становлення правової держави має грунтуватися на цивілізованих методах економічного зростання. При цьому важливого значення набуває філософське й логічне осмислення юристом державотворчих процесів, оволодіння методами економічного переконання.
Тому набуває актуальності принцип рацііональності, доцільності, економності, адже справжня економіка - це, насамперед, раціональність. Для юриста це означає раціональну дію у виконанні службових обов'язків, застосування правозахисних заходів впливу на економічні відносини. Непрофесійне виконання приписів закону може призвести до руйнації економічного стану.
Діловитість як принцип економічної культури юриста відображає реальну дію, спрямовану на піднесення суспільного розвитку. Передусім це залежить від самого юриста, рівня його духовності, моральності (непідкупності), професійної етики.
Відсутність діловитості знецінює професійну діяльність юриста і не лише у галузі економіки.
Зміст економічної культури правника охоплює широке коло питань, проникаючи у сутність правових явищ, розкриваючи закономірності їхнього розвитку. Серед них пошук ефективних правових регуляторів в економіці, пов'язаних з дотриманням фінансової дисципліни службовими особами й громадянами, попередження фінансово-господарських зловживань у державі.
Пошук ефективних правових регуляторів в економіці зобов'язує юриста творчо ставитися до назрілих господарських проблем на різних рівнях управління. Адже ефективна економічна політика держави втілюється у життя через економічне законодавство. Правові норми, що регулюють економічні відносини, містяться як в загальних, так і у спеціальних нормативних актах, присвячених регулюванню тільки економічних відносин. У них знаходить відображення політика. скерована на використання економічного потенціалу в інтересах розбудови суверенної України. Силами юристів можна значно звузити правове безмежжя у державі шляхом внесення пропозицій, створення ефективної законодавчої основи для регулювання економіки. В той же час юрист повинен прагнути, щоб чинного економічного законодавства дотримувалися всі юридичні та фізичні особи. Особливо це стосується правових норм, які регулюють відносини у галузі мобілізації, розподілу і використання централізованих та децентралізованих фондів.
Важливими функціями економічної культури юриста є сприяння дотриманню податкової дисципліни (ліквідація проблеми неплатежів, пропаганда фінансово-податкового законодавства, посилення відповідальності суб'єктів права за невиконання договірних зобов'язань тощо) та перетворенню тіньової економіки у державну; запобігання негативним етнонаціональним наслідкам міграційних процесів, встановлення причиново-наслідкових зв'язків між економічними та правовими явищами, формування нового економічного мислення.
Службовим обов'язком юриста є впровадження нетрадиційних (але законних) заходів дотримання податкової дисципліни, встановлення причин заборгованості перед бюджетом і Пенсійним фондом України. Часто податкова заборгованість підприємств нічим не обґрунтована (через приховування доходів від оподаткування), а податкова застава на майно має фіктивний характер. Тому економічна культура юриста є формою утвердження національних інтересів.
З діяльністю юристів щодо недопущення фінансово-господарських зловживань у державі суттєво пов'язане забезпечення максимальної стабільності в економіці. Насамперед це юридичне обгрунтування доцільності створення різних економічних структур. Нині почастішали випадки створення псевдопідприємств або застосування фіктивного чи навмисного банкрутства з метою “відмивання” та використання коштів не за призначенням. Така “комерційна” модель економічної поведінки здебільшого розрахована на особисте збагачення, ігнорування інтересів держави.
Нелегальний злочинний бізнес уміло використовує як незаконні банківські послуги (у тому числі й грошову реформу), так і різні державні приватизаційні маневри, цінні папери, інвестиції, бартерні операції, фіктивні ліцензії на вивіз товарів за кордон, свавілля у встановленні цін на продукцію та послуги, що призводить до пограбування результатів праці громадян, підриву національної безпеки держави.
Розширення економічної свободи, свободи торгівлі диктує необхідність виробити адекватне правове регулювання економічної діяльності.
Важливою функцією економічної культури юриста є всебічне сприяння перетворенню тіньової економіки у державну. Це складне завдання для України, оскільки панівний кримінальний бізнес заснований часто на підривній діяльності комерційних банків, випуску необлікованої продукції чи продажу товарів, прихованих від митного контролю. З економічною культурою юристів пов'язується захист національної валюти, стабілізація внутрішнього грошового обігу. Адже маніпулювання валютним курсом, непланове використання валютних коштів зміцнює “тіньову” економіку та організовану злочинність.
Сучасний період характеризується значними міграційними процесами. Тому така функція економічної культури юриста, як запобігання негативним етнонаціональним наслідкам міграційних процесів, покликана певним чином стабілізувати економіку України. Йдеться не стільки про українських громадян, які виїжджають за кордон на заробітки (це не від добра), скільки про іноземних мігрантів, запрошених з-за кордону фахівців. Як правило, таке запрошення є наслідком або причиною особистої вигоди підприємця, а неконтрольоване тривале перебування мігрантів може позначитися не тільки на соціальній, економічній, а й на криміногенній ситуації в Україні. Тут чітко простежуються негативні етнонаціональні наслідки: суцільне безробіття, негативний психологічний стан безробітних, загрозливе фінансове становище більшості сімей тощо.
Небезпеку для економічного розвитку України становить приховане безробіття. Його високий рівень означає недовикористання ресурсів і низькі доходи населення. Так, неоплачувані тривалі так звані відпустки, неповний робочий день чи тиждень є грубими порушеннями трудового законодавства, що зумовлює значні соціально-економічні втрати. Зокрема, це стосується вимушеної перекваліфікації деяких спеціалістів, вимушеного формування оновленого рийку робочої сили. Така ситуація вимагає посиленого правового контролю за біржею праці.
Належний рівень економічної культури дає змогу юристові здійснювати таку функцію, як встановлення причинно-наслідкових зв'язків між економічними та правовими явищами. Адже зниження товарного виробництва стає причиною розкрадання не тільки збіднілих державних ресурсів, а й власного майна громадян, і економічна “активність” населення спрямовується у зворотний бік, що зумовлює нову економічну реальність з негативними наслідками.
На шляху поступу України до ринкової економіки стихійно виникли певні “недоторкані” структури. Особливо це стосується спільних з іноземними підприємств, де не завжди враховуються потреби Української держави та громадян. Тому юристам у цьому випадку потрібно докладати значних зусиль, щоб правовими засобами впливати на економічні процеси.
Формування нового економічного мислення - функція однаково важлива для різних суб'єктів права, у тому числі для юристів. Вона сприяє формуванню економічних навичок та уміння творчої професійної діяльності. Знання законів ринку допомагає правникові професійно підходити до виявлення зловживань у сфері економіки, сприяє виробленню ефективних засобів їх припинення.
Нове економічне мислення юриста формує відповідну економічну свідомість, фундаментом якої є правосвідомість. Економічне мислення спрямоване передусім на виховання у юриста непохитної віри у власну державу, оскільки перехід від адміністративно-командної системи до ринкової економіки - складний і болісний процес, який не має аналогів у практиці світового бізнесу.
Отже, економічна культура юриста допомагає йому глибше зрозуміти суть економічних реформ ринкового типу, ознайомитися з основними методами саморегулювання господарства й особливостями розвитку нових форм господарювання, що зміцнює економічний і науковий потенціал України. Економічна культура підвищує ефективність професійної діяльності юриста, ознаками якої є економічний аналіз протиправних дій, економічні узагальнення, захист економічних прав вітчизняного виробника. Своєю чергою це допоможе реально вивести країну з економічної кризи.

4.3. “Акторська” культура юриста

Професіоналізм юриста, як і інших фахівців, котрі працюють з людьми, об'єктивно передбачає віртуозне виконання службових обов'язків, тобто своєрідну акторську культуру.
Професійну діяльність юриста поєднують з акторським фахом такі елементи, як вироблення певної процесуальної думки, творча уява, прогнозування наслідків юридичного впливу. Тому є підстава говорити про ефективність професійно-юридичної гри. Важливою є і внутрішня рівновага між особистістю юриста та його професійною грою.
У чому ж виявляється сутність професійної юридичної гри? Треба визнати, що юристові, як і педагогові, психологові, часто доводиться виконувати роль актора, щоб знайти правову істину. Звичайно, гра актора і гра юриста мають як спільні, так і відмінні риси.
Так, актор, відтворюючи професійну діяльність персонажа, передає глядачам особливості побуту, звичаїв, традицій, службового етикету, манер і професійних рухів сценічного героя, тобто стиль поведінки, яка йому (акторові) особисто не належить. Юрист же відтворює чи пропагує думки, уявлення, дії через власний стиль поведінки. Безумовно, юристові іноді варто повчитися в актора.
На сцені актор часто робить вигляд, що зображає, наприклад, зосередженість, відтворюючи її зовнішні ознаки, насправді зовсім не будучи зосередженим. Юрист же, навпаки, може вдавати, що не бачить і не чує, але насправді все помічає, фіксує. Його професійні дії зосереджуються на реальному правовому явищі, на учасниках юридичного процесу.
Для актора присутність інших осіб не є перешкодою. Виконуючи роль, актор не звертає на них уваги. А в юридичній практиці присутність сторонніх, особливо при встановленні правової істини, може негативно позначитися на результаті юридичної справи. Так, присутність третіх осіб (навіть причетних до конкретного правового явища) під час співбесіди чи допиту стає перешкодою. У такій ситуації присутність сторонніх виправдовується вимогами Закону. Скажімо, присутність очевидців, свідків вчинення злочину є бажаною й необхідною умовою правового процесу.
Професійна гра актора і юриста різниться тим, що останньому не потрібні репетиції, сцена (часто і глядачі) і, головне - відсутні образи героїв. Інакше кажучи, юрист позбавлений тієї штучності, яка властива театральному акторові.
Сценою для юриста є його робоче місце або місце події правового явища.
Якщо юристові доводиться грати своєрідну акторську роль при виконанні професійних обов'язків, то це має бути непомітним для правового процесу. Службові дії юриста в основному сприймаються як належні, не спричинюючи підозри застосування професійних прийомів.
Глядачі у театрі розуміють, що на сцені відтворюються події, які можуть бути історично віддалені від сучасності на декілька століть тощо. Вони отримують насолоду як від змісту вистави, так і від майстерно виконаної ролі. А в юридичній практиці моральне задоволення дають торжество справедливості, культура професійних дій.
Відомо, що професійні дії актора суттєво залежать від професіоналізму режисера. У діяльності юриста режисера немає, проте можуть існувати своєрідний режисерський задум, режисерське розв'язання, режисерський показ, які юрист здійснює особисто. Роль юриста як режисера особливо виявляється в оперативно-слідчій групі, на місці вчинення злочину, у процесі допиту осіб та ін.
У професійній грі юриста й актора є спільні риси. Так, юрист, як і актор, насамперед повинен чітко усвідомити своє надзавдання: пізнати правове явище, а також навколишній світ. Тобто професійна діяльність юриста-актора підпорядкована людині, її духовному збагаченню.
Актор прагне наповнити реальним життям сценічні дії, зробити їх яскравими. Юристові треба уникати надмірної офіційності, сухості, суворості в контактах з громадянами. Його професійні дії мають відображати реалії життя. Не варто згущувати барви навколо одиничного факту, важливо зрозуміти динаміку правового явища, його місце в суспільстві і уже після цього вдаватися до юридичних дій.
Спільним для юриста й актора є уміння відтворювати той характер, який імпонував би співбесідникові чи глядачеві. На діях юриста не повинен позначатися його негативний внутрішній стан.
Необхідним в акторській діяльності є “домашня робота” актора над роллю. Вона передбачає, зокрема, проникнення у ті життєві процеси, які необхідно відтворити, розуміння явищ, фактів, подій, вчинків, думок героїв тощо. “Домашня робота” юриста полягає у вивченні особи правопорушника, оточення, середовища, в якому він перебував. Юрист повинен враховувати найменші деталі, пов'язані з конкретними правовими явищами. І актор і юрист виконують свою “домашню роботу” не під впливом дії зовнішнього імперативу службового обов'язку, а за покликом сумління.
Отже, професійно-юридична гра - це шлях пізнання правової істини. Але відтворення (фактично імітація форм) правового явища відбувається у конкретній ситуації. Щоправда, на відміну від театру йдеться про реальні ролі учасників правового процесу. Для юриста важливим є вміння перевтілюватися, набувати риси тієї людини, яка б імпонувала співбесідникові, у тому числі злочинцеві, його рідним, знайомим, свідкам. Акторська гра юриста вимагає відповідних специфічних засобів. До них можна віднести своєрідну мову (в тому числі жаргонну), відповідний спосіб мислення, певний емоційний стан, службовий дизайн.
Важливим для професійно-юридичної гри юриста є уміння вийти з ролі, не потрапити під вплив професійної деформації. Хоча юристи вільні у виборі своєї поведінки, проте існують межі загальної професійної культури та законності, яких треба дотримуватися.
Отже, юридичній діяльності властива своєрідна акторська культура. Однак, вводячи цей термін, потрібно застерегти від сприйняття юриста як актора у прямому розумінні. Можливе й протилежне сприйняття, мовляв, професійна діяльність юриста є власне акторською грою, штучним виконанням ролі з метою покарання людини.
Тим часом глибоке проникнення у суть проблеми дає змогу стверджувати, що певні елементи акторської творчості, мистецтва, і почуття притаманні юридичній діяльності.
Розглянувши в рамках правового поля мету, завдання, спільні риси акторської майстерності, сформулюємо дефініцію: Акторська культура юриста - це уміння в процесі розв'язання юридичної справи так зіграти роль, щоб це дало можливість залучити до співпраці осіб, причетних до неї, з метою встановлення фактичних обставин справи та прийняття справедливого юридичного рішення.
Розглядаючи компоненти акторської культури, зазначимо, що для юриста важливим є уміння володіти увагою - внутрішньою, зовнішньою, формальною, творчою, акторською.
Внутрішня увага дає змогу зосередитися на тих думках і почуттях, які усно чи письмово висловлює співрозмовник, виявити приховані факти, які мають особливе значення для конкретного правового явища. При цьому виявляється специфічна юридична зосередженість, яка вимагає значної концентрації духовної і фізичної енергії.
Зовнішня увага юриста, як правило, найбільш розвинена.
Культура зовнішньої уваги полягає в умінні бачити, слухати, сприймати висловлювання тощо. Без цього навряд чи можливе встановлення правової істини.
Формальна увага - це удавана зосередженість. Вона недопустима в юридичній практиці, оскільки вирішення долі людини вимагає пильності навіть до незначних, на перший погляд, повідомлень чи фактів.
Творча увага - важливий елемент професійної діяльності юриста. Саме вона є джерелом нових версій. З допомогою творчої уяви можна відтворити правове явище зі слів співбесідника, уявити ситуацію, ступінь причетності особи до неї тощо. Навіть вивчення правових документів вимагає творчої уваги.
Акторська увага юриста виявляється в активній внутрішній зосередженості, яка обов'язково потребує творчості, розвитку думки тощо.
Доцільно вести мову і про такий елемент акторської культури юриста, як культура професійних рухів. У спеціальній літературі розглядаються такі типи рухів: локомоторні (побутові), робочі (допоміжні), семантичні (стверджувальні), ілюстративні, пантомімічні (емоційні). Відомо також, що рухи здатні відображати стан психіки чи результати дій. Для здійснення однієї і тієї ж дії юрист може використовувати різні рухи, які впливатимуть на оточуючих як позитивно, так і негативно. Важливо, щоб вони відбувалися під контролем свідомості, посилювали позитивне враження, привертали (або не привертали) увагу до особи юриста. Взагалі координація рухів надає професійній поведінці юриста яскравого характеру, емоційно підсилює ділові стосунки. Зазвичай культура професійних рухів Грунтується на ритмічності та пластичності. Але професійні рухи юриста мають цілеспрямовану дію, тому етикетно-правові зовнішні дії мають бути спрямовані на їх вдосконалення та гармонізацію.
Професійні рухи юриста великою мірою впливають на психіку співбесідника і визначають його наступні фізичні дії. Це стосується, наприклад, працівників міліції, які повинні зупинити протиправні дії. Вдаючись до пантомімічних рухів, юрист може створити таку ситуацію, в якій злочинець відчує, що говорить неправду, або зрозуміє, що поводиться непристойно. Іноді професійні рухи сприймаються людиною імпульсивне. Це є наслідком деонтологічної дії юриста, що для правового мистецтва має велике значення.
Нема потреби доводити важливість для актора володіти мовною технікою, яка допомагає втілити і донести переживання героя до глядача у досконалій художній формі. Що стосується юридичної діяльності, то тут мовна техніка характеризується такими елементами, як дикція, правильне дихання, належно поставлений голос, літературна вимова, логіко-інтонаційні закономірності, гострота слуху. Добре володіти мовною технікою юристові вкрай необхідно. Залежно від ситуації, кола співбесідників, мети, юрист обирає відповідний стиль мови, але культура мовної техніки попри все повинна зберігатися.
Важливим компонентом акторської культури юриста є створення уявного образу. Йдеться про специфічне, юридичне, уявлення юристом власної ролі. Він має передусім визначити послідовність, якість та оптимальність своїх дій у конкретному правовому явищі. Зробити це допомагає уявний образ юриста, досвід якого вартий наслідування.
Реалізація правових норм вимагає всебічної виваженості, обережності, врахування позитивного, раціонального досвіду професіоналів. Для цього, звичайно, потрібна надійна емоційна пам'ять. Такий компонент акторської культури, як емоційна пам'ять, безперечно, посідає важливе місце в юридичній діяльності. Саме в критичних ситуаціях, коли бракує навіть часу для роздумів, щоб не показати розгубленості, юрист вдається до емоційної пам'яті. Відомо, що будь-які емоційні переживання, пов'язані з діяльністю, певною мірою залишаються у психіці, тобто зберігається емоційно-юридичний слід. У випадку службової потреби або при появі певного подразника (думки, нагадування знайомого образу людини, знайомого правового явища) відбувається відтворення пережитого. При цьому набуває значення відповідний емоційний досвід юриста. Ситуація дещо ускладнюється, коли юристові бракує досвіду. Тоді він змушений відтворити у пам'яті вже пережиті аналогічні ситуації, згадати емоції, пов'язані з колишніми правовими діями.
Зміст акторської культури юриста визначають дії, які так чи інакше, свідомо чи підсвідоме активізують його професійну майстерність. Вважаємо, що акторські риси повинні сприяти формуванню певної моделі юридичного мислення. Ця модель має видозмінюватися залежно від кожної правової ситуації.
Формування акторської культури юриста відбувається на основі відповідних принципів, які наближають акторське мистецтво до правової діяльності, сприяють ефективному правовому регулюванню суспільних відносин. Основними принципами акторської культури юриста є життєва правда, творча свобода, віра у справедливу юридичну ухвалу, правова імпровізація, використання потенціалу юридичних дій.
Акторські дії правника спрямовані на висвітлення життєвої правди в усіх її аспектах і в кожному окремому випадку, підпорядкування акторської культури юриста вимогам правди, що виключає будь-яку штучність. Юридична дійсність спонукає пізнавати людину, її душу, глибоко вникати у правові явища.
Акторська культура ґрунтується і на принципі творчої свободи. Безумовно, творчу (професійну) свободу юриста зумовлює глибоке знання правових норм. Але цього не досить, потрібні ще духовна (внутрішня) та фізична (зовнішня) свобода. Духовна свобода юриста відображає його внутрішній, психічний стан, спроможність розв'язувати правові проблеми. Це, так би мовити, налаштованість на глибину і якість професійної діяльності, певна духовна програма дій. Із духовної свободи випливає фізична, яка відображає зовнішній бік юридичної діяльності, реальну правомірну поведінку юриста. Культура духовної та фізичної свободи - це акторське уміння правника раціонально розподіляти відповідну енергію, яка дасть найбільшу користь.
Цінність для акторське культури становить віра у справедливу юридичну ухвалу. Йдеться не про те, що юрист іноді може лише демонструвати перед громадянами позитивне вирішення справи, хоча наперед знає, що проблема не буде розв'язана. Реально оцінивши ситуацію, юрист повинен непохитно вірити не лише в успіх однієї чи іншої сторони, а й у те, що він прийме тільки справедливе рішення. Така ж віра має бути й у громадян. Іншими словами, громадяни повинні повірити в те, у що вірить юрист. Досягнення такої віри засвідчує справжню професійну майстерність юриста. Інколи, щоб переконати, схилити співбесідника до правдивих показів, потрібно у цілком серйозній справі імпровізувати (усміхнутися чи заплакати). Проте це повинні бути дії, які б сприймалися як щирі, а не фальшиві.
Імпровізація як принцип акторської культури юриста свідчить про глибоке усвідомлення ним свого суспільного призначення. За допомогою цікавих і виразних професійних дій, правомірної поведінки, справедливо оцінюючи кожен факт, юрист здійснює спеціальний правовий аналіз явища, яке відбулося. При цьому важливо не розширювати діапазон імпровізації, а сприймати правове явище в його цілісності. Тобто юрист суттєво впливає на якість професійної діяльності.
Щодо використання потенціалу юридичних дій, то йдеться про максимальне використання природних акторських здібностей правника. Їх треба розвивати і постійно застосовувати у правовій діяльності. Дієвість природних акторських нахилів юриста найбільшою мірою виявляється у здатності духовно і фізично наблизитися до уявної моделі поведінки. Тобто створення уявної моделі в кожній правовій ситуації вимагає вияву всіх здібностей. Щоправда, тут часто на перешкоді юридичним діям стають правові почуття. Оскільки для того, щоб сформувалося правове почуття, потрібен певний час, а ситуація іноді вимагає негайного прийняття рішення, природні задатки юриста дають змогу в окремих, екстрених випадках віддати перевагу діям, а не почуттям. Фактично дія стає гальмом для почуття, коли юрист, не чекаючи на появу останнього, приймає рішення відразу, сподіваючись, що почуття з'явиться згодом. Цей ризик залежить не тільки від природних здібностей, а й від акторської техніки.
Відомо, що в діяльності юриста можуть об'єктивно виникати нові професійні дії, які потребують значної витривалості, гнучкості, запасу правових знань. Це вимагає від юриста виваженого добору форм і методів професійних дій, що дає змогу керувати юридичними почуттями (для переконливого і наочного розміщення необхідних явищ у правовому полі). Акторській культурі юриста властиві саме функції:
- творчого висунення й розвитку продуктивних правових версій;
- виявлення юридичного підтексту;
- створення необхідних емоційно-юридичних ситуацій;
- виховання навичок адекватної поведінки у правовому просторі;
- запобігання юридичній монотонності;
- забезпечення динамічності службових відносин з громадянами.
Кожна юридична справа передбачає розробку декількох варіантів її розв'язання. Спочатку такі варіанти необхідно сформулювати подумки. Цьому допоможе уміння творчо розвинути продуктивні правові версії, що межує з акторською фантазією. Така здатність допомагає юристові створювати версії, які могли б мати місце в конкретній ситуації. Це особливий спосіб мислення, який полягає у моделюванні уявних причин у реальній правовій ситуації. Таким чином юридична фантазія спрямовується на перевірку можливих життєвих фактів.
Основним джерелом правових версій слугує запас інформації про кожну із складових правопорушення: суб'єкт, суб'єктивний бік, об'єкт, об'єктивний бік. Вдаючись до юридичної фантазії, правник мультиплікує власні вчинки в аналогічній ситуації щодо минулого суб'єкта правопорушення, фактів з його біографії, діяльності. Корисним у висуненні правових версій є аналіз фотографії невідомої (чи відомої) особи, її почерку, ознайомлення з життєвими поглядами, звичками, відносинами з людьми, вивчення рис характеру тощо. Такий же процес інформаційного наповнення характерний і для інших складових правопорушення. Отже, йдеться про творче, а не довільне висунення версій.
Відомо, що висуненням версій юридичний процес не завершується, оскільки їх потрібно розробляти, доповнювати, замінювати, в результаті чого залишаються лише продуктивні версії, які можуть мати реальне підґрунтя. Дієвість акторської культури юриста полягає в умінні творчо фантазувати, досягати того, щоб версії буквально пронизували його свідомість, примушували емоційно переживати, сприймались, як власні дії в ролі суб'єкта у певній ситуації. Тобто юрист в думках входить в образ суб'єкта, фіксує всі його можливі неправомірні дії.
Акторські здібності допомагають юристові виявити підтекст сказаного, написаного чи навіть поведінки і відповідно до цього побудувати наступні професійні дії. Так, вдаючись до внутрішнього монологу, юрист має змогу виділити в думках або діях правопорушника юридичний підтекст і ввести його у правову ситуацію. Ще одним важливим прийомом, який дає змогу розгадати психологію правопорушника, є вміння вловити підтекст у поведінці на підставі інтонацій, рухів, міміки. Так, слухаючи людину, можна відчути, яка основна думка її хвилює, про що вона думає. Навіть у тих випадках, коли людина не має наміру приховувати свої думки чи дії, все ж інколи вона змушена це зробити. А розмовна чи писемна мова і поведінка можуть мати смисл, який в прямому його значенні безпосередньо в них не міститься. Головне для юриста у такому випадку по-акторськи зреагувати на виявлений підтекст і розмістити його у правовому полі, тобто надати йому юридичного значення, здійснити юридичну оцінку.
Необхідним у правовій діяльності є створення певних емоційно-юридичних ситуацій, оскільки сухість або занадто глибока серйозність (офіційність) успіху не принесуть. Важливо, щоб юрист, переживаючи сам, зумів викликати переживання у співбесідника. Такий акторський прийом допомагає в критичній ситуації прийняти правильне рішення.
Акторська культура вимагає від юриста певних навичок розумної поведінки у правовому просторі. Йдеться про “пересування” думки в просторі. Воно може бути повільним, але безперервним; може зупинятися різко або поступово, зменшуючи швидкість, розпочинати рухи повільно, змінювати швидкість пересування. Звичайно, маневрування думки у просторі має свої незручності, вимагає поєднання теперішніх фактів із минулими правовими явищами, подіями. Проте, юрист повинен вміти перевтілюватися, подібно до актора входити у роль, відтворювати ситуацію, а в потрібний момент повертатися до відповідних фактів з метою встановлення правової істини, а також своєчасно виходити з ролі. Режисером таких навичок поведінки, безперечно, є сам юрист, що свідчить про його професійну майстерність.
Юридична праця, будучи деякою мірою одноманітною, навіть монотонною (велика кількість правових норм, статей, інших нормативно-правових актів), може втомлювати. Свідченням акторської культури юриста у такому випадку є вміння перетворити нецікаве у цікаве, незнайоме - у знайоме, психічний стан - в активні фізичні дії тощо.
Професійна діяльність багата на несподіванки, випадковості. Уникнути цього можна завдяки акторській культурі, здатності долати випадковості, виходити зі складної ситуації, керуючись вимогами Закону. Тут важливо правильно оцінювати появу нових несподіваних контраргументів, очевидців. При цьому, звичайно, варто пам'ятати про динамічність службових відносин з громадянами, необхідність піклуватися про честь та гідність будь-якої особи.
Суть динамічності відносин юриста з громадянами полягає у повазі співбесідника, в умінні вловлювати найменші зміни у його почуттях. Однак, зауважимо, що такий акторський прийом не кожному юристові вдається, оскільки співбесідник може добре маскувати свій стан, вести себе у повній відповідності до висловлювань. У такому випадку юрист має змінити тактику бесіди, щоб виявити справжні мотиви поведінки співбесідника. У випадку невдачі юрист повинен шукати причини не в умінні співрозмовника приховати внутрішні процеси, а у власних професійних та акторських здібностях.
Отже, акторська культура має велике значення для юриста при виконанні службових обов'язків. Насамперед вона сприяє виробленню таких етикето-стильових правових дій, які дають змогу сконструювати саме місце дії, виробити схему власної поведінки. При цьому стає можливим компенсувати внутрішню енергію, уміло розподілити запас нервових сил на увесь процес юридичної справи, зберігаючи їх для кульмінаційних моментів.
Акторські здібності сприяють формуванню у юриста необхідної реакції на несподівані явища, вміння легко і непомітно переключатися з одного правового об'єкта на інший (із збереженням уваги і контролю за основним), помічати ті правові чи неправові явища, які відволікають увагу, зосереджувати зусилля на потрібних юридичних діях. Акторська розкутість сприяє подоланню нерішучості чи навіть страху.
Завдяки акторській культурі юрист може глибше проникнути у внутрішнє життя людини, збагнути її фізичні і психічні дії, вгадати наміри. Власний життєвий досвід, внутрішні дії, осмислення, вивчення, аналіз спостереження правових ситуацій, акторські здібності сприяють самореалізації юриста як творчого фахівця.

4.4. Зовнішня культура юриста

Зовнішня культура це не окремий, самостійний вид загальної (соціальної) культури, а категорія, яка в основному визначається певними видами культур (інтелектуальною, моральною, естетичною, психологічною, особистою тощо).
Зовнішня культура юриста безпосередньо не залежить від його професійних знань, умінь та навичок. Хоча характер професійної діяльності накладе свій відбиток на зовнішню культуру особи. Сьогодні стоїть завдання створити механізм регулювання поведінки юриста у різних сферах його діяльності, беручи за основу такі характеристики, як порядність, людяність, працелюбність, тактовність, стриманість, скромність та ін. Процес створення національних судових та правоохоронних органів вимагає посиленої уваги до утвердження в свідомості юристів цих рис, що сприятиме піднесенню рівня морального змісту професійної діяльності, виробленню поваги до національного права та обов'язку повсякчасно виступати на його захист і відповідним чином формувати зовнішню культуру.
Основні функції зовнішньої культури юриста зводяться до того, що вона виступає як компонент юридичної деонтології, формує службовий етикет юридичної діяльності, є підґрунтям культури професійних дій, слугує основою професійно-етичного кодексу.
Як складовий елемент юридичної деонтології, зовнішня культура юриста дає підстави громадянам здійснювати певні судження про судові та правоохоронні органи, їхню професійну підготовку, компетенцію тощо. За зовнішньою культурою юриста визначають його особистість. Це первинне враження про юриста, воно формує наступну думку про нього, здебільшого не стільки як фахівця чи професіонала, а як людини. Зовнішня культура начебто наштовхує, виробляє віхи, за якими потрібно формувати важливі аспекти правової, моральної, професійної, інформаційної, фізичної та інших видів культур. Цей процес, звичайно, відбувається сам собою, але свідомість юриста при цьому повинна орієнтуватися на зовнішній вияв цих компонентів, тобто на зовнішню культуру.
Розглядаючи другу функцію зовнішньої культури юриста, зазначимо, що судові та правоохоронні органи України переживають докорінні зміни, зумовлені національним відродженням, демократизацією усіх сфер суспільного життя. Однією з актуальних проблем у галузі права є виконання законів. Одним із чинників виконання законів є службовий етикет юриста. Ефективна діяльність юристів передбачає виховання почуття впевненості та віри у себе. Важливо пам'ятати, що норми права закладені не тільки в законах та указах, а й у різноманітних правових явищах, пам'ятках, правилах, приписах тощо.
Право віддзеркалюється у юридичному етикеті, який має законодавче закріплення та правове регулювання. Службовий етикет покликаний сприяти реалізації сучасних законів. Тобто юридичний етикет є зовнішнім боком професійної діяльності працівників правоохоронних та судових органів, своєрідним доповненням до спеціального правового статусу юриста. З юридичним етикетом пов'язують піднесення рівня професійної культури, прогресивний розвиток юридичних служб, функціонування правової культури, отже, реалізацію норм права, правозастосування, правомірну поведінку, активізацію правовідносин.
Службовий етикет у юридичній діяльності призначений для регулювання взаємовідносин суб'єктів права, завдяки чому закріплюються існуючі й створюються нові правові цінності.
Юрист як службова особа виробляє для себе власні норми поведінки, його функціональні обов'язки пов'язані з долею людей. Тому важливо підносити рівень культури працівників правоохоронних органів, виробляти сукупність правил поведінки, зорієнтованих на шанобливе ставлення до громадян, взаємоповагу у міжособистісному службовому спілкуванні.
Службовий етикет юриста свідчить про моральну вихованість, загальну культуру, здатність створювати сприятливий соціально-психологічний клімат, формувати почуття довіри, що значною мірою підвищує ефективність професійних дій.
Можна стверджувати, що службовий етикет виявляється передусім у юридичному колективі, у процесі виконання службових обов'язків. Це дотримання встановленої субординації, культура встановленої форми одягу, культура діловодства, техніки, зброї тощо. У роботі з населенням, крім загальних моральних та морально-правових правил, службовий етикет вимагає належної мовної, акторської культури, вміння поводитися в громадських місцях тощо.
Основу службового етикету юриста становлять певні поняття та категорії. Вони виконують методологічну функцію у дослідженні проблем юридичної етики. Тому виникає потреба висвітлити співвідношення понять “етикет” і “службовий етикет”.
Поняття “етикет” означає певну форму поведінки, зумовлену сукупністю загальноприйнятих правил поведінки стосовно зовнішнього вияву ставлення до людей (форми звертання, вітання, поведінка в громадських місцях, манери, одяг). Взагалі етикет є в основному зовнішнім виявом моралі, але за своєю структурою, функціями він порівняно простіший від моралі, повністю їй не підпорядкований.
Поняття “етикет” доцільно сприймати як форму поведінки, зокрема її моральний зміст, а “службовий етикет” - як форму зовнішньої реалізації професійних норм. Тобто моральний зміст поведінки не завжди відповідає вимогам функціональних обов'язків, але безпосередньо впливає на якість їх виконання.
Службовий етикет — обов'язковий атрибут професійної діяльності.
У будь-якому випадку ці поняття є складовими культури. Відтак, культура зумовлює розвиток як етикету, так і службового етикету.
Стосовно службового етикету різних професій зауважимо, що існують певні особливості (наприклад, відмінності між службовим етикетом юриста та службовим етикетом інженера). Ці відмінності визначають предмет, принципи, функції та інші чинники.
Службовий етикет юриста можна назвати ще й юридичним етикетом. Це ідентичні поняття.
З юридичним етикетом пов'язані такі поняття, як юридична позиція, юридичний самоконтроль, юридична захищеність, юридична зацікавленість, юридична творчість, юридичний комфорт, юридична соціалізація, юридичні вміння, юридичні звички, юридичні потреби, юридична саморегуляція, юридична репутація, юридичні традиції, юридичне мислення, юридична оцінка, юридичне самоутвердження, юридична свобода, юридична свідомість та ін.
Кожна історична доба вкладає власний зміст у ці поняття. Так, відомі зразки службового етикету правників Стародавнього Риму, зокрема Папініана, Павла, Ульпіана, Модестина та Гая. Історично існував етикет старійшин: жерців, служителів культу, бояр, князів, гетьманів, кошових, отаманів. Юридичний етикет українських правників містить історичний досвід духовного розвитку народу. Правники цивілізованих держав світу вносять у юридичний етикет певні доповнення, що сприяє кращому порозумінню юристів світу, полегшує їхню спільну діяльність.
Безумовно, на юридичний етикет впливають суспільний лад держави, специфіка історичного розвитку, національні традиції та звички.
Ефективне функціонування сучасних правоохоронних та судових органів України ми пов'язуємо з формуванням національного духу юридичного етикету. Юридична діяльність українських правників підпорядкована існуючим нормам етикету. Наявність національного юридичного етикету вимагає як застосування норм, так і вироблення певних внутрішніх переконань. Службовий етикет українського юриста спонукає використовувати приписи правових звичаїв. Правова свідомість змушує юриста діяти так, як вимагає історичний досвід права. Тобто службовий етикет формує свідоме сприйняття правового звичаю. У цьому виявляється народний дух службового етикету, основу якого становлять звичаєві юридичні норми, закладені в українському національному звичаєвому праві.
Можна зробити висновок про існування певних закономірностей, які визначають становлення й розвиток юридичного етикету: залежність змісту службового етикету від соціально-правового й культурного розвитку суспільства, інституту юридичного етикету, духовного досвіду людства.
Службовий етикет є функцією зовнішньої культури юриста. Це означає, що юрист повинен виробити власні норми поведінки, дотримуватися встановленої регламентації у різних ситуаціях, знаходити способи зберігання професійної таємниці, домагатися виконання своїх правомірних розпоряджень, удосконалювати власний етикет у кожному окремому випадку та ін. Уміння й рішучість щодо суворого покарання самого себе за допущені промахи в службовій діяльності чи скоєнні проступків - вершина юридичного етикету, один з критеріїв службової діяльності працівника правоохоронних і органів. З погляду деонтології важливо робити правильні висновки з критики чи покарання з метою збереження авторитету.
Зміст службового етикету юриста полягає в тому, що він є правовим інструментарієм, визначає систему взаємних юридичних прав та обов'язків держави й особи, регулює поведінку юриста, функціонує як його внутрішня потреба, утверджуючи в такий спосіб повагу до права й держави. Юридичний етикет є засобом ефективного правового регулювання суспільних відносин, інтенсифікації управління процесом правоохоронної діяльності.
Юридичний етикет - складова частина духовної культури правника, система законодавча закріплених, історично та природно встановлених правил поведінки й спілкування у службовій та позаслужбовій діяльності, які відповідають моральним вимогам суспільства і національний духовності. Специфіка юридичного службового етикету полягає в тому, що він має не тільки моральне значення, а й правове закріплення, регламентується статутами, наказами, інструкціями та іншими нормативними актами.
Згідно з вимогами службового етикету, симпатії чи антипатії між юристами не повинні позначатися на службовій діяльності. При виконанні службових обов'язків важливо виявляти взаємоповагу, терпимість, співчуття, розуміння.
Службовий етикет юриста — це традиційно встановлена у державних, громадських або приватних організаціях і закріплена у нормативних актах форма виконання службових обов'язків (з громадянами, колегами по службі тощо).
Службовий етикет юриста має різновиди, наприклад, суддівський, прокурорський, адвокатський, міліцейський тощо. Окремі види службового етикету регламентуються відповідним законодавством - Конституцією, Законами України (“Про статус суддів”, “Про прокуратуру”, “Про адвокатуру”, “Про міліцію”, “Про державну службу” та ін.), указами Президента, відомчими наказами, інструкціями, статутами тощо. Зауважимо, що ці види службового етикету тісно пов'язані з дипломатичним, загальноцивільним, а міліцейський етикет - ще й з військовим етикетом. Так, службовий етикет міліції вимагає акуратності у форменому одязі, суворої виправки, чіткості у відданні команд тощо. Ці положення закріплені у законодавчому порядку. Юридичний етикет має деякі спільні ознаки з іншими видами етикету, зокрема, релігійним, національним, сімейно-побутовим, а також із професійним етикетом медика, педагога, науковця.
Складові елементи службового етикету юриста доцільно розглядати у двох аспектах: нормативному та атрибутивному.
До нормативних компонентів відносимо насамперед поєднання прав і обов'язків, внутрішню саморегуляцію службових дій, єдність природних, юридичних, моральних та естетичних норм, які віддзеркалюють зовнішній бік правової діяльності.
Ця група компонентів юридичного етикету сприяє розвиткові у юридичному колективі доброзичливості, ввічливості, відвертості, виконавчої дисципліни, справедливості, формування правомірної поведінки, законності, субординації у службовій діяльності.
Атрибутивні компоненти охоплюють систему юридичних ритуалів, необхідних для виконання професійних обов'язків. Сюди можна віднести прийняття обітниці, ритуал судового засідання тощо.
Існують деякі відносно умовні компоненти службового юридичного етикету. Наприклад, куріння (у тому числі в службовому кабінеті), естетичне оформлення службового приміщення (дизайн), охайне утримання робочого місця, чітке оформлення службових документів, правильний стиль ділового мовлення, гарний зовнішній вигляд, манери, жести, уміння слухати, культура критики тощо. Проте елементи загальноцивільного етикету, дотримання яких є обов'язковим для кожного громадянина, регулюються в основному нормами моралі.
Функціонування юридичного етикету пов'язане з нормативними приписами. Наголосимо, що норми службового етикету покликані забезпечувати юридичну захищеність юриста, тобто здійснювати ефективну охорону та захист його основних прав. Для цього існують спеціальні акти, які регулюють службовий етикет. Крім них існують ще ухвали громадських об'єднань, трудових колективів, судові рішення, протести й подання прокуратури тощо. Як і правові норми, норми службового етикету мають диспозицію, гіпотезу, санкцію. Їхня дієвість залежить від особистої вимогливості юриста й вимогливості керівників до підлеглих.
Законом життя юриста мають бути елементарні норми загальнолюдської моралі, які сформувалися історично, регулюють людські відносини на засадах взаємної поваги, гуманності, справедливості. З дотриманням цих норм пов'язується ефективна діяльність юриста на користь суспільства, держави та людей.
Зрозуміло, що регламентувати всі сторони службового етикету неможливо. Суворої регламентації, однак, потребують стосунки юристів з громадянами. Правник повинен уміти обстоювати реальну юридичну позицію, розвивати у громадян юридичну зацікавленість, підносити авторитет права.
Найбільш досліджені норми службового міліцейського етикету. Це система нормативних вимог, зумовлених діяльністю, поведінкою й спілкуванням в умовах міліцейської служби. Вона містить нормативні вимоги військового етикету, норми загальновизнаного етикету, правила поведінки в оперативно-слідчій групі, при здійсненні охорони громадського порядку, виконанні оперативно-розшукових функцій; приписи статутної дисципліни, взаємостосунків між працівниками міліції (у тому числі з керівним складом), вимоги до стройової виправки (на службі та поза нею), проведення міліцейських ритуалів, дотримання особистої культури.
Службовий етикет юриста вирізняє сукупність правових та моральних засобів, за допомогою яких службова поведінка приводиться у відповідність зі встановленими вимогами. До юридичного етикету належать норми права, моралі, природні норми.
Юридичний етикет виявляє ефективність реалізації правових норм, рівень професійної майстерності юриста, його ерудицію та загальну культуру. Проте існують нерегульовані елементи поведінки, різноманітні вади у діяльності юриста, які потребують усунення.
Отже, юридичний етикет має нормативний, імперативний характер і є важливою умовою функціонування правоохоронних органів.
Процес правового регулювання службового етикету досить складний і тривалий у часі. Тут виділяються певні стадії:
- розробка юридичних норм, які регулюють службовий етикет;
- виникнення правовідносин на основі прийнятих норм службового етикету юриста;
- реалізація суб'єктивних прав, юридичних обов'язків у практиці застосування етикету.
Службовий етикет юриста має сфери поширення. Йдеться про правоаналізуюче, правозастосовне регулювання, тобто про ту ділянку професійної діяльності, у якій фактично реалізуються правові норми. Сфера службового етикету - це не тільки юридична установа, в якій працює юрист, а й громадські місця, в яких він перебуває, а також його побутове оточення. Поряд з цими існують сфери спілкування з правопорушниками, відвідання квартир громадян, спілкування з іноземними громадянами, роботи з документами, організації та проведення прийому громадян. У процесі застосування норм службового етикету юрист розкривається як професіонал, знавець своєї справи, представник державної влади. Однією зі сторін службового етикету юриста є моральна вимога дбайливого ставлення до народного надбання, повага до громадян.
Функціонування юридичного етикету поширюється і на здатність долати прогалини у законодавстві, тобто використовувати аналогію закону. Межі впливу службового етикету на особистість юриста зумовлюються чинним законодавством, загально-соціальними потребами, характером суспільних відносин і взаємодії суб'єктів права.
Службовий етикет певною мірою відображає “модель” національного юриста, який потрібен правовій Українській державі.
Юридичний етикет тісно пов'язаний з усіма галузями права, юридичними дисциплінами, філософією, соціологією, педагогікою, психологією, культурологією.
Існує зв'язок службового етикету з природними нормами. Реальне дотримання їх у юридичній діяльності забезпечує ефективність правової практики.
Як компонент професійної культури службовий етикет зазнає впливу правової, інформаційної, педагогічної, психологічної, емоційної, моральної та інших культур.
Службовий етикет юриста ґрунтується на певних принципах. Вони відображають найсуттєвіші риси службового етикету.
Передусім це загальнолюдські принципи — єдність прав та обов'язків, захист суб'єктивних прав юриста, презумпція невинуватості юриста, а також спеціальні — “дозволено те, що дозволено законом”, обґрунтованість юридичних дій, доцільність застосування правових норм, дотримання службової таємниці, дотримання встановленої субординації, встановлення істини тощо.
Принципи юридичного етикету постійно доповнюються новими, більш значущими. У процесі вдосконалення структури правоохоронних органів, утвердження ідей української державності, формування цивілізованого правопорядку службовий етикет наповнюватиметься новим змістом.
Формування службового етикету передбачає застосування різноманітних методів і прийомів, за допомогою яких здійснюється цілеспрямований вплив на свідомість й поведінку юриста. Такими методами є персональні вимоги до юриста, індивідуальний контроль власних дій, підвищення фахового, наукового, культурного рівня, створення комфортної атмосфери, здорового психологічного клімату, заняття спортом тощо.
Юридичний етикет функціонує у різноманітних формах внутрішньої організації та зовнішнього вияву правових й моральних норм. Він має внутрішню і зовнішню форми. До першої належить внутрішнє ставлення юриста до норм етикету, до зовнішньої - нормативно-правові акти, правила службової поведінки, службовий прецедент.
Службовому етикетові властиві функції, що загалом збігаються з функціями, які передбачає теорія права - управлінською, виховною, пізнавальною.
Управлінська функція службового етикету - це забезпечення консенсусу між учасниками правовідносин, розширення сфери правового регулювання, сприяння утвердженню засад правової Української держави та ін.
Оцінна функція включає співставлення фактичної службової діяльності юриста з вимогами нормативно-правових актів, що регламентують його юридичну діяльність та моральних норм тощо.
До виховної функції відносимо дотримання та гарантування законності, вибір оптимального варіанту правомірної поведінки - виховання поваги до права, удосконалення умінь та навичок правоохоронної діяльності, піднесення рівня справедливості у застосуванні заходів юридичного примусу та ін.
Пізнавальна функція пов'язана з усвідомленням пріоритету прав людини (її інтересів та свобод) як головної цінності суспільства, формуванням українського національного духу права, вибір юристом відповідно до його підготованості та покликання певного виду юридичної діяльності.
Отже, службовий етикет юриста необхідний для забезпечення належного державного режиму як способу здійснення державної влади. Адже юрист як працівник державної служби є ланкою зв'язку між державними органами і громадянами. Його професійні дії, виважені рішення спонукають членів суспільства дотримуватися встановленого правопорядку.
Високий рівень службового етикету сприяє успішному розв'язанню спільних завдань, які стоять перед юридичними службами. Норми етикету зобов'язують ефективно виконувати обов'язки, сумлінно ставитися до державної служби, працювати творчо і натхненно.
Службовий етикет удосконалюється завдяки засвоєнню юристами загальнолюдських цінностей, культури та національного духу права, подоланню бюрократизму у юридичних структурах, який залишився у спадок від тоталітарного режиму.
Негативно позначається на службовому етикеті професійна деформація працівника правоохоронних органів.
Службовий етикет покликаний сприяти духовному оздоровленню працівників правоохоронних органів, виховувати почуття захищеності юриста, орієнтувати на формування правового почуття, усвідомлення свободи як морально-етичної цінності.
Ефективність службового етикету юриста суттєво зумовлюється філософією ненасильства та юридичним милосердям.
Як соціальний феномен, насильство означає усяке приниження гідності людини, що призводить до обмеження її фізичних та духовних потенцій. Формами насильства є, зокрема, шантаж, пограбування. Тлумачення насильства виявляє як мету людської діяльності, так і засоби її досягнення. Це певний тип відносин між людьми, панування волі однієї людини над волею іншої. Типовими реакціями на насильство є покірність, пасивність, ненасильство або контрнасильство. Існують дві форми принципового ненасильства: мінімальне ненасильство (відмова тільки від фізичного насильства) і максимальне насильство (відмова від насильства фізичного і психологічного). Тим самим виявляється різниця між принциповим ненасильством (морально обгрунтованим) і прагматичним ненасильством (обмеженим соціальне, політичне, економічно, національне).
Діяльність юридичних органів все ще пов'язана з насильством, але фізична сила, спеціальні засоби, зброя, які застосовуються проти злочинців, є меншим злом порівняно з діяльністю злочинців. Вимушене юридичне насильство захищає особу й суспільство від злочинних посягань. Це контрнасильство, дозвіл на яке дає юристам суспільство. Воно має моральне і правове обґрунтування. Тому юридичне насильство, зумовлене відповідними законами, є принциповим і законним. Важливо, щоб у мінімальному й максимальному насильстві домінували духовні, моральні й правові норми, щоб фізичне чи психологічне насильство не здійснювалося всупереч духовним чи юридичним законам у тій частині, де воно не має здійснюватися взагалі: домагання показань шляхом фізичного чи психологічного тиску, погроз, утримання затриманих осіб у камерах попереднього слідства понад норму тощо. Юрист повинен володіти філософією й етикою ненасильства, переконувати правопорушника розумними аргументами, власною культурою.
Отже, етика юридичного ненасильства — це система професійних духовно-моральних поглядів, відчуттів, переконань стосовно правопорушника, а також усвідомлення правником духовно-моральної та правової відповідальності за перевищення своїх повноважень.
Юридична практика органічно пов'язана з принципом милосердя. Юридичне милосердя - це вияв юристом відповідно до закону почуття співпереживання, прагнення допомогти особі, яка вчинила правопорушення, потерпіла чи не причетна до нього. Фактично це зовнішній вияв внутрішнього імперативу службового обов'язку юриста. Саме поняття “милосердя” поєднує два аспекти: духовно-емоційний (переживання чужого горя, як свого) і конкретно-практичний (прагнення реально допомогти). Специфіка юридичної діяльності вимагає відповідального підходу до духовно-емоційного вияву милосердя. Стосовно правопорушника він повинен мати межі, а емоції правника не повинні впливати на розвиток ситуації. Що стосується конкретного практичного аспекту милосердя, то його суть полягає в тому, що людині, яка позбавлена волі і не може захищатися, потрібна кваліфікована юридична допомога.
Друга функція зовнішньої культури юриста полягає у створенні підґрунтя такої культури його професійних дій, якої вимагає нинішнє суспільство. Сьогодні юрист своєю поведінкою, професійними діями повинен довести, що він є працівником саме національних судових та правоохоронних органів. Тут особлива роль відводиться як поважанню нових юридичних відзнак, пропаганді форменного одягу, так і співпереживанню за подальшу долю України.
Для юридичної деонтології має значення така функція зовнішньої культури, як вироблення основ професійно-етичного кодексу юриста. На жаль, нині в юридичних органах відсутні нормативні документи, які б регулювали зовнішню культуру працівників. Навіть з прийняттям нових статутів, положень, окремі її елементи ґрунтуватимуться на загальноприйнятих правилах. Назріла потреба у розробці професійно-етичного кодексу юриста, кодексу юридичної етики.
Основи професійно-етичного кодексу юридичної діяльності повинні охоплювати такі три сфери: професійна діяльність, спілкування, особисте життя.
Особливістю першої сфери є спрямованість інтересів юриста на виконання головної мети і сенсу життя - служіння людям, піклування про них. Саме це є джерелом натхнення для власного морального удосконалення. Чим глибша захопленість юридичною діяльністю, державною службою, тим більше сили на боротьбу із правопорушниками та злочинцями віддає юрист, тим більшою мірою саме життя накладає відбиток на формування його професійної моралі.
Юрист не зможе досягти високого різня професіоналізму без умілої організації власної праці, доцільно тривалого перебування на службі, пошуку раціональних способів компенсації часу, відновлення фізичної енергії, зняття емоційної напруги тощо. Цьому повинні допомогти правильно організований відпочинок та дозвілля, розумне використання вільного часу. Ці фактори створюють ще й реальні можливості для формування особистості, невимушеного згуртування колективу. У такому колективі стихійно складаються позитивні позаслужбові стосунки, засновані на спільності інтересів, захоплень, симпатій, відбувається процес пізнання співробітників з нового, часто несподіваного боку.
Однією з передумов належної професійної діяльності юриста є стиль його поведінки. Загальна поведінка особи визначається двома, у такому порозумінню, чинниками: внутрішнім (знання та уміння керуватися загальноприйнятими нормами поведінки) та зовнішнім (реальні дії, вчинки, манери, формений одяг, володіння літературною мовою).
Норми (правила) поведінки формуються і вдосконалюються протягом всієї життєдіяльності особи. Однак нас цікавить більшою мірою власне процес реалізації цих норм у практичній юридичній роботі. Важливу роль тут відіграють манери, жести та зовнішній вигляд юриста Спостерігаючи, за його діями та зовнішністю, можна дати йому моральну оцінку, яка часто залишається остаточною.
Манери - це стійкі, постійні навики та звички у поведінці особи, які виявляються у ставленні до оточуючих, формі І спілкування, різноманітних деталях поведінки, навіть у дріб-\ них рухах, які постійно повторюються. Манери можуть бути '': позитивними та негативними, залежно від рівня моральності, вихованості людини. Для юриста важливо формувати манеру володіти собою, від чого залежить ефективний правовий вплив на правопорушника чи громадянина взагалі. Юрист повинен обмежувати себе у жестах, оскільки при виконанні службових обов'язків будь-який із них може тлумачитися неправильно. Так, нестриманий, розхлябаний жест засвідчуватиме незібраність, відсутність внутрішнього контролю за особистою поведінкою, атому насторожуватиме.
Такою ж важливою складовою частиною процесу реалізації загальноприйнятих норм поведінки є зовнішній вигляд, гарна постава, тверда, врівноважена хода, припасований до фігури формений одяг, начищене взуття тощо. Неохайний зовнішній вигляд юриста не викликає довір'я. Узагальнюючи, можна ввести поняття індивідуального стилю поведінки юриста. Взагалі під стилем поведінки, як думається, слід розуміти сукупність тих чи інших дій особи, які характеризують її місце в оточуючому середовищі. Враховуючи це, юрист повинен вміти об'єктивно оцінити себе. Проте надмірна увага до власної персони, бажання привернути до себе увагу, вирізнитися якимись екстравагантними якостями призводить до створення штучного авторитету, який дуже шкодить у юридичній діяльності.
Сфера професійної діяльності юристів передбачає дотримання певних ритуалів, які можна визначити як історично сформовану їх поведінку під час здійснення службових обрядів, урочистих і траурних церемоній. Тут формується певна ритуальна культура.
Юридичні ритуали поділяються на загальні і специфічні. Перші з них майже цілковито збігаються військовими (стройові огляди, прийняття Обітниці і т. д.). Другі, специфічні ритуали (посвята у міліціонери, вручення службового посвідчення та ін.) характерні тільки для органів внутрішніх справ. Вони чинять значний вплив на психіку працівників, приносять естетичну насолоду, сприяють формуванню професійної моралі, значною мірою слугують задоволенню духовних потреб працівників у нелегких умовах служби в органах внутрішніх справ. Йдеться насамперед про ритуал посвяти в міліціонери і вручення форменого одягу. Це важливий момент для молодого працівника, оскільки його вперше представляють колективові, в якому доведеться виконувати службове завдання. Інший ритуал передбачає вручення погонів і службового посвідчення особам, які прийняті на посаду середнього і старшого начальницького складу після присвоєння їм першого спеціального звання. Наявність погон і службового посвідчення надає працівникові міліції великі права, але й накладає певні обов'язки, вимагає високої культури у спілкуванні з громадянами та правомірного застосування правових норм до порушників правопорядку. Службове посвідчення є документом, який засвідчує особу власника, дає право носіння, збереження та застосування вогнепальної зброї та спеціальних засобів згідно з вимогами Закону про міліцію.
Ще один важливий ритуал в органах внутрішніх справ - проводжання на пенсію. Він має велике запам'ятовуюче значення як для самого ветерана, так і для тих, хто залишається на службі. На жаль, в органах міліції ще і нині спостерігається поспішне, необгрунтоване, навіть аморальне звільнення на пенсію. Здебільшого штучно створюються такі обставини, за яких працівника потрібно суворо карати, але враховуючи вислугу років і “добровільно” поданий рапорт на пенсію, офіційно задовольняється “прохання”. Навряд, що такий “ритуал” залишить приємні спогади у того, хто перебуває на передньому краї боротьби за правопорядок, і матиме позитивний виховний вплив у колективі.
Розглянемо другу сферу професійно-етичного кодексу юридичної діяльності - сферу спілкування юриста з різними категоріями людей.
Культура спілкування не наслідується, не програмується генетичне. Засвоєння норм спілкування - наслідок виховання. Юриста треба навчити спілкуватися, допомогти йому засвоїти прийняту модель поведінки. У складних умовах сучасного життя покладатися на стихійний вплив обставин щодо роботи з працівником, як суб'єктом спілкування було б великою легковажністю, яка, ще не подолана.
Як правило, юрист спілкується зі співробітниками (рівними собі за посадою, підлеглими, керівниками), з населенням, зі знайомими та родичами.
У сфері спілкування велике значення має насамперед культура мови, яка дає відчуття впевненості у собі, у власній здатності переконати співрозмовника. Оволодіння культурою мови - це постійний процес. Адже із збільшенням правової інформації, інформаційного потоку загалом, дуже важливо стисло, правильно і доречно формулювати думку як усно, так і письмово. Вбога, невиразна мова засвідчує обмеженість світогляду, низький рівень моральності. Оскільки юрист є суб'єктом права, то його мовна культура зобов'язує дотримуватися певних норм та правил у бесідах з громадянами як на службі, так і поза нею.
З існуючих мовних стилів у юридичній роботі переважає, звичайно, діловий стиль. Він застосовується у бесідах з неповнолітніми, заарештованими, небезпечними злочинцями при затриманні тощо. При цьому мова є не тільки засобом спілкування, а й виразником ставлення до співрозмовника. Це означає, що у юридичній роботі велике значення має мовна інтонація, яка допомагає охоронцеві правопорядку відповідним чином вплинути на конкретну обстановку.
Зазначене вище стосується культури усного мовлення. Проте, в юридичних установах важливу роль відіграє діловодство, тобто мова писемна. Ділове мислення тут суворо та детально регламентоване. Важливим при цьому є дотримання службової таємниці. Уміння вести службове листування -це постійна вимога.
Дуже важливим для юриста є повсякденне спілкування зі своїми співробітниками. Невміння контактувати, небажання знати наміри, а також вияв зневаги, до того, хто може вислухати твою “душу”, потенційно містять у собі небезпеку самоізоляції, вимушеної самотності у колективі, що нерідко призводить до неправильних вчинків. В судових та правоохоронних органах існує певна специфіка у взаємовідносинах між співробітниками. Зокрема, це стосується надмірного інтересу роботою товариша. Відомчі нормативні документи передбачають, що без службової необхідності і без санкції безпосередньо начальника не слід цікавитися, чим займається той чи інший працівник. Недопустиме також безцеремонне втручання у службову діяльність один одного. Тактовність і делікатність у цій справі не порушать, а тільки зміцнять дружбу, повагу і довір'я між співробітниками.
Практично в усіх юридичних колективах працюють жінки.
Тому часто виникає запитання: чи потрібно дотримуватися на службі особливих правил стосунків між чоловіками і жінками. У цьому є необхідність. Хоча тут можливі відхилення, зумовлені службовим становищем осіб протилежної статі. У погодженні з керівництвом через поважні причини можна робити певні скидки жінці (не скеровувати її на нічні чергування, в засади, на охорону громадського порядку в місцях підвищеної оперативної обстановки тощо), але за умови, що це не позначиться на службовій діяльності.
Збідненим, невиразним стає спілкування між юристами, якщо з нього вилучається більшою чи меншою мірою оціночне, емоційне ставлення до предмета розмови. Дискусія, навіть суперечка часто допомагає знайти нестандартне розв'язання службової проблеми, яка стоїть перед юридичним колективом. У дружному колективі не бояться плюралізму думок, зіставлення і порівняння різних поглядів. Проте будь-яка надмірність в цьому таїть небезпеку конфліктної ситуації, може спровокувати емоційний зрив. Конфлікт, який уже виник і розвивається, вимагає свого розв'язання. При цьому психологічно ефективними вважаються заходи, які попереджають нагромадження відмінностей в оцінках, поглядах, меті членів колективу; у досягненні взаєморозуміння з метою прийняття компромісного рішення; у переведенні конфлікту з емоційного на інтелектуальний рівень, поступове згладження протиріч.
У юридичному колективі практично не можна обійтися без ділової конструктивної критики, яка використовується як засіб вираження колективної, громадської думки з єдиною метою - усунути перешкоди і недоліки у житті і діяльності окремих працівників. Культура критики передбачає рівноправність опонентів, однакові можливості аргументації. Нічого спільного із конструктивною критикою не мають такі негідні методи, як намагання зруйнувати негативне одним махом, загнати один одного в глухий кут тощо. Рівень культури критики повинен засвідчувати, наскільки рельєфно проступає в ній позитивне, творче начало, які конструктивні ' елементи вона несе в собі.
Показником рівня спілкування в юридичному колективі є культура стосунків між керівником та підлеглим і навпаки. Зокрема, згідно з принципами правничої етики, таке спілкування має наказовий, категоричний характер. Це не повинно прикро вражати підлеглого, проте і з боку керівника подібна категоричність не має переходити за межі норм моралі.
Виконуючи службові обов'язки, юрист мимоволі стає у центр взаємостосунків між різними за соціальним положенням, психічними особливостями, рівнем культури та виховання людьми. Ця обставина накладає на нього особливу відповідальність, вимагає граничної коректності у спілкуванні. Адже те, що простиме будь-якій людині, не залишиться не поміченим стосовно юриста. І тоді суворі дії працівників вважатимуться справедливими та зрозумілими населенню, коли у спілкуванні з ним чітко вирізнятимуться поважання людської гідності, певний інтелектуальний та культурний рівень. Неабияке значення має емоційний бік спілкування юриста з громадянами. Емоційна глухота, якщо така має місце, може потягнути за собою зневагу до тих норм поведінки, які працівникові добре відомі, але які не прийняті ним особисто як значимі, необхідні в практиці спілкування. Емоційна глухота призводить до черствості, байдужості, дає грунт для професійної деформації.
Спілкуючись з населенням, юристові часто доводиться проникати у глибини життя конкретної особистості. Це вимагає від нього вміння застосовувати різноманітні засоби індивідуального підходу до людей. Наприклад, під час прийому громадян виникає проблема надокучливих відвідувачів. Думається, що працівник судових та правоохоронних органів повинен відрізняти надокучливих від наполегливих у досягненні мети. Виходячи з цього, і ставлення до цих людей має бути і суто індивідуальним. Юрист не живе ізольовано. Він неминуче спілкується з рідними, близькими та знайомими, з якими навчався в школі, з якими разом працював, служив в армії. Звичайно, з цими людьми уникати контактів не слід. Також не можна не брати до уваги їхнє прохання посприяти у життєвих клопотах. Проте важливо, щоб доброзичливість не зашкодила юридичній діяльності, не суперечила нормам юридичної моралі. Найбільш небезпечною для юриста є нерозбірливість у знайомствах, панібратство з людьми, які чинять певний тиск, намагаючись незаконним шляхом отримати певні послуги. Дехто навмисне, прикриваючись знайомством з юристом, вершить протиправні або злочинні справи.
Отже, спілкуючись з близькими та знайомими людьми, працівник судових та правоохоронних органів не повинен розголошувати службові відомості, демонструвати власну поінформованість, брати на себе обов'язок вирішувати питання, які не входять до кола його службових обов'язків.
Ще одна важлива сфера професійно-етичного кодексу юридичної діяльності стосується особистого життя охоронця правопорядку, зокрема його сімейних стосунків, особистих зацікавлень, дозвілля.
Чуйність, тактовність, гостинність, вміння не вивищувати себе в оточенні сусідів - ці та інші подібні риси повинні визначати поведінку юриста в позаслужбовий час, у домашніх умовах.
Сім'я юриста чи не найбільш обділена увагою свого голови. Незручності, пов'язані з характером його роботи, повинні компенсуватися доброзичливим ставленням дружини, взаєморозумінням і моральною підтримкою з боку членів сім'ї.
Професія юриста накладає на його сім'ю специфічний відбиток і диктує певні вимоги. Це передусім бездоганність з погляду моральності. Вже сам факт, що голова сім'ї - юрист, має засвідчувати її високий моральний рівень, бо не має права той, хто стоїть на варті закону і правопорядку, у вузькому колі близьких людей сповідувати погляди, відмінні від тих, які він обстоює на службі.
Отже, специфічний характер праці в юридичних органах диктує особливі вимоги до зовнішньої культури працівників і морального змісту їхньої професійної діяльності.
Це зумовлюється насамперед тим, що юристи виконують важливу соціальну функцію. Треба наповнити діяльність юристів соціально-творчим, глибоким людським змістом, свідомим ставленням до культурних надбань суспільства з тим, щоб сформувати таку зовнішню культуру, яка стала б визначальним компонентом юридичної деонтології.

4.5. Вогнепальна та фізична культура працівника міліції

Застосування вогнепальної зброї працівниками міліції регламентується ст. 15, 15' Закону України від 20 грудня 1990 р. “Про міліцію”.
Працівник міліції зобов'язаний дотримуватись права на використання вогнепальної зброї, виконувати це право і застосовувати його норми у визначених ситуаціях.
Саме у таких трьох формах реалізується об'єктивне право.
Суб'єктом реалізації права на вогнепальну зброю є працівник міліції. Закон зобов'язує його дотримуватися дозволених правових норм. Тут діє загальноправовий принцип: дозволено те, що дозволено законом. В інших випадках, які прямо не вказані у ст. 15, 15 Закону України “Про міліцію”, забороняється застосовувати вогнепальну зброю. Така заборона стримує незаконне застосування вогнепальної зброї, виробляє власний варіант правомірної поведінки (можливо, дещо пасивний). Іншими словами, працівник міліції, реалізуючи надане йому право, повинен дотримуватися законних вимог, що гарантує недопущення порушення законності.
Виконання норм ст. 15, 15' Закону України “Про міліцію”, по суті, є перетворенням абстрактного змісту на конкретний рівень. Але виконання права вимагає особистої участі, прямого і безпосереднього виконання шляхом простих дій. Причому останні повинні бути активними, мати відповідну послідовність. Недотримання встановленого порядку виконання (постріл з вогнепальної зброї) призводить до порушення законності, до неекономного використання правових норм і як наслідок - до насильства чи жорстокості у правоохоронній діяльності.
Більш широким є поняття про застосування правових норм щодо вогнепальної зброї. Воно передбачає як особисте виконання, так і можливі організаційні питання, пов'язані зі службою. Тобто працівник міліції, який державою наділений владними повноваженнями, здійснює управління в галузі кримінального та адміністративного права. Це право випливає із Закону України “Про міліцію”, кримінально-процесуального права та ін.
При застосуванні вогнепальної зброї працівник міліції здійснює ряд дій юрисдикційного, організаційно-управлінського, публічно-владного, виконавсько-розпорядчого характеру. Отже, застосування зброї - це важлива форма реалізації правових норм і ступеня управлінської діяльності. Загалом право застосування, яке відображає організаційні зв'язки та правовідносини, організуючу діяльність суб'єктів права, покликане поліпшувати процес реалізації права. Застосовуючи вогнепальну зброю, працівник міліції приймає владні рішення. Така владність забезпечує узгодженість його дій як працівника. Крім цього, застосування вогнепальної зброї вимагає не лише організаційно-правових дій, а й суворого контролю за всім процесом виконання. В цьому також виявляється важливість форми реалізації права.
Детально регламентують реалізацію права відомчі норми.
Такими в органах внутрішніх справ є, наприклад, накази Міністерства внутрішніх справ України “Про затвердження Інструкції про заходи безпеки при поводженні з вогнепальною зброєю” (№ 115 від 21 лютого 1996р.), “Про затвердження - курсу стрільб зі стрілецької зброї для рядового та начальницького складу органів внутрішніх справ України” (№ 493 від 24 липня 1997р.). Ці та інші відомчі нормативні документи позначаються на регламентуванні службової діяльності. Але вони призначені лише для відомчого регулювання, тобто є елементом (причому основним) механізму правового застосування. Побудовані на законі, відомчі правові акти не містять жодних нових положень. Вони більшою мірою спрямовані на організаційні, управлінські умови реалізації права, при цьому особлива увага звертається на заборони, які випливають із закону. Так, у наказах МВС України щодо табельної зброї вказаний перелік заборон, які ґрунтуються на принципі “заборонено те, що прямо не дозволяється законом”.
Поряд із законами і відомчими нормативними документами існують так звані похідні норми права. Це правила поведінки суб'єктів права, їхні юридичні обов'язки, повноваження та засоби їх забезпечення. Похідні норми приймаються разом із звичайними (основними), але окремі статті присвячуються суб'єктам реалізації права. Такі норми можна виокремити зі ст. 15, 15' Закону України “Про міліцію”. Деякі юристи-науковці та практики аналізують дії працівника міліції при необхідній обороні, при затриманні злочинця, при крайній необхідності тощо.
Завдання полягає в тому, щоб розробити методику застосування працівниками міліції саме похідних норм використання табельної вогнепальної зброї. Йдеться про таку поведінку, при якій застосування зброї буде законним і правомірним.
Професійне використання зброї тісно пов'язане з імпульсивною та вольовою поведінкою працівника міліції. Імпульсивність вказує на порівняно невисокий ступінь свідомого контролю. І навпаки, вольова поведінка свідчить про вміння передбачати наслідки, усвідомлювати мету, управляти діяльністю. Цей процес є перехідним станом: від спонукання, наміру діяти - до дії.
Імпульсивна та вольова правоохоронна діяльність працівників міліції повинна регулюватися правовим контролем реалізації норм щодо вогнепальної зброї.
У питаннях застосування зброї до правопорушників треба здійснювати індивідуально-правове регулювання діяльності службових осіб міліції. Але похідні правові норми - це загальні вимоги до суб'єктів реалізації права. Вони лише орієнтують на індивідуалізацію у сфері права і, зрозуміло, не вичерпуються правозастосуванням. Тут важливо глибоко теоретично обгрунтувати правильне застосування зброї, оскільки йдеться про конкретизацію права.
Результатом конкретизації права є водночас нове правило поведінки, яке має також регулюючий вплив на суспільні відносини [155, с. 61]. Таких нових правил безліч. Звідси - й потреба в узагальненому правилі. Звісно, що універсальною є власне правореалізація вогнепальної культури юриста, зокрема працівника міліції.
Вогнепальна культура працівника міліції покликана не тільки озброювати його конкретним переліком чи системою необхідних умінь і навичок, а й сприяти підвищенню техніки єдиноборства і затримання злочинця. Крім прийомів володіння табельною зброєю, працівник міліції, якому властива висока вогнепальна культура, здатний правильно здійснювати мотивацію правозастосування. У дозволених законом межах правозастосовувач завжди має певну можливість для творчого розв'язання справи з урахуванням нормативного і фактичного. А це потребує відповідних знань, досвіду, всебічної фахової і загальнокультурної підготовки.
Таким чином, вогнепальна культура працівника міліції — це обґрунтованість юридичної процедури, поєднання знань тактико-технічної характеристики вогнепальної зброї й прицільної снайперської стрільби з правовою оцінкою суспільне небезпечних ситуацій, а також навики застосування зброї з метою припинення злочинних діянь.
Юридична процедура потрібна для реалізації права, хоч вона є атрибутом будь-якої соціальної регуляції. У правовій системі, зокрема у застосуванні вогнепальної зброї, юридична процедура дуже важлива, адже йдеться про життя чи смерть людини, її здоров'я. Вона є засобом реалізації права щодо зброї і регламентовується Законом України “Про міліцію”, згаданими вище наказами МВС України та спрямована на встановлення порядку (як остаточної мети).
Юридичну процедуру слід розглядати в матеріальній, процесуальній і правотворчій діяльності. Для вогнепальної культури юриста характерна матеріальна юридична процедура. Вона стосується особи працівника міліції, його правомірної поведінки щодо використання зброї. Це по суті порядок реалізації працівником міліції права на застосування табельної зброї, який зафіксований у процедурно-правових нормах. Найбільш повно ці норми відображені у нормативно-правових актах Міністерства внутрішніх справ України, які тісно пов'язані з питаннями регуляції поведінки суб'єкта права.
Юридична процедура як важливий елемент вогнепальної культури немислима без спеціального механізму дії права, який, як відомо, характеризують три чинники: духовний, психологічний та фізичний.
Духовний механізм дії права обґрунтовує саму потребу застосування вогнепальної зброї і дає змогу відповісти на запитання, чи має право працівник міліції стріляти в людину і навіть вбивати її. З позицій духовності - це складне питання, на яке відповісти однозначно неможливо. Культура застосування вогнепальної зброї змушує працівника міліції глибоко замислюватися над цією проблемою у кожному конкретному випадку.
Працівник міліції перебуває на державній службі і держава приймає відповідні закони, виконання яких є обов'язковим. Тому духовна відповідальність стосується не лише рядового виконавця, а й держави в цілому. Зауважимо, що працівникові міліції не треба цим зловживати. Його духовна відповідальність настає навіть тоді, коли застосування зброї буде правомірним.
З огляду на внутрішній світ суб'єкта реалізації вогнепальної зброї можливі розбіжності зовнішньої, внутрішньої і предметної діяльності, тобто психологічний механізм дії права немислимий без впливу моралі. Для того щоб працівник міліції вистрілив, йому потрібно зважитися на це насамперед психологічно. Одночасно застосування вогнепальної зброї пов'язане з моральними нормами.
У вогнепальній культурі психологічний (внутрішній) елемент виявляє аспект психологічного впливу на правопорушника. В більшості випадків злочинець, побачивши витягнену з кобури вогнепальну зброю в руках працівника міліції, припиняє протиправні дії. Проте чимало фактів свідчать і про протилежне, а саме: про непередбачені дії, агресивність злочинця, оскільки примусове зупинення його намірів засобами зброї є надзвичайно дієвим емоційним фактором.
Зовнішній елемент вогнепальної культури проявляється у виконанні певних юридичних процедур. Він стосується значною мірою вогнепальної культури працівника міліції, оскільки призначення застосування зброї й полягає у фізичному затриманні правопорушника (якщо по-іншому це не вдається зробити). Головне тут - уміле підсилення юридичної процедури, сприяння реалізації права (вимушеного) у критичній ситуації. Тобто фізичний аспект вогнепальної культури відображає лише правомірність реалізації норм.
Загалом юридична процедура у вогнепальній культурі — явище вимушене (як і в будь-якій субкультурі). Але у вогнепальній культурі вимушеність має найвищий ступінь, оскільки застосування зброї до правопорушника - це крайній засіб.
Вогнепальна культура працівника міліції передбачає Ґрунтовні знання тактико-технічних характеристик та прицільної снайперської стрільби. Хоча це питання суто технічне, але у реалізації права воно доцільне. Дійсно, не можна говорити про високий ступінь вогнепальної культури працівника міліції, якщо він лише теоретично знайомий з табельною зброєю. Знання матеріальної частини закріпленої за ним зброї, уміння прицільно вести вогонь по навчальних мішенях - необхідна передумова формування вогнепальної культури працівника міліції.
Вогнепальна зброя — смертельний засіб, і працівник міліції зобов'язаний професійно опанувати усі складові механізму дії не тільки закріпленої табельної, а й інших видів зброї, яка є на озброєнні в органах внутрішніх справ.
Крім цього, уміння підготувати вогнепальну зброю до стрільби, знання прицільної дальності, далекості польоту кулі (із збереженням її вбивчої сили) та далекості прямого пострілу і загалом відомостей про балістику як науку про рух (траєкторію) кулі при стрільбі повинні стати обов'язковими вимогами до кожного працівника. Від цього залежать якість прицілювання і так звана снайперська стрільба. Точність стрільби необхідна, оскільки при єдиноборстві на довгій дистанції потрібно вразити не тільки людину, а, можливо (частіше), засоби, за допомогою яких вона здійснює злочинні дії. При цьому висока вогнепальна культура працівника міліції вимагає володіння різноманітними прийомами ведення прицільної стрільби з різних положень, дотримання правил маскування перед правопорушниками, дотримання позиції очікування.
Зрозуміло, що вогнепальна зброя потребує належного поводження. Це стосується її зберігання, утримання, експлуатації, дотримання техніки безпеки тощо. Такі вимоги культурно-правового характеру необхідні для власної безпеки, безпеки оточуючих та законності застосування зброї.
З вогнепальною культурою працівника міліції пов'язана можливість притягнути до відповідальності правопорушника у судовому порядку. Реалізація права на застосування зброї спрямована на припинення злочинних дій, вироблення уміння швидко реагувати на будь-які дії порушника після попередження, що проти нього може бути застосовано смертельний засіб, а також при необхідності переслідування злочинця.
Працівник міліції не має права одноосібне здійснювати правосуддя.
Це завдання виключно судових органів, які встановлюють як правомірність затримання особи, так і правомірність дій працівника міліції, який застосував для цього табельну зброю.
Науковці ведуть дискусії щодо попередження правопорушника про можливість застосування до нього зброї. Виходячи з культурологічних концепцій права, його духовності та моральності, таке попередження доцільне. Переконавшись у серйозних, суспільне небезпечних намірах правопорушника, працівник міліції повинен попередити про своє службове становище і про намір застосувати законні дії. Від реакції правопорушника на попередження залежать і подальші дії працівника міліції. Попереджувати про можливість застосування вогнепальної зброї все-таки варто, оскільки це може позитивно вплинути на злочинця. Звичайно, виникають ситуації, коли попередження неможливе, наприклад, через швидкість розгортання подій, негативну реакцію злочинця, яка завдасть нової шкоди тощо. Тому відсутність попередження повинна мати вагомі підстави.
Застосування вогнепальної зброї практично завжди призводить до загрози здоров'ю і життю злочинця, а часто й працівника міліції. Тобто тут виявляються фізичні, психічні й моральні аспекти. Тому працівникові міліції дозволяється завдати правопорушнику незначного вогнестрільного поранення (в руку, ногу). Незначна рана змусить злочинця припинити антисуспільні дії, сприятиме його затриманню. Але у безвихідній ситуації, коли порушник вдається до найжорстокіших заходів, закон дозволяє здійснювати постріл у життєво важливі органи. Зрозуміло, що в обох випадках працівник міліції зобов'язаний надати необхідну медичну допомогу потерпілому.
Зниження ризику правомірного заподіяння шкоди випливає із власного рішення працівника міліції. Зауважимо, що працівник з високою вогнепальною культурою не застосовуватиме зброї тоді, коли у нього виникатиме вагання — стріляти чи не стріляти. І це вагання повинно бути на користь правопорушника.
Вогнепальна культура працівника міліції передбачає уміння дотримуватися заходів власної безпеки. Рішучість, сміливість, відвага не означають байдужості до свого життя та здоров'я.
Закон не примушує працівника міліції ризикувати собою (держава в цьому не зацікавлена).
Лише організувавши комплекс надійного прикриття, доцільно вступати у вогнестрільне протиборство. Досягнення позитивного ефекту, найвірогідніше, можливе за умови високої особистої вогнепальної культури працівника міліції.
Усі компоненти вогнепальної культури визначає та чи інша суспільно-небезпечна ситуація. Працівникові міліції і юристові загалом треба глибоко зрозуміти суть правових фактів, які виникають у суспільне небезпечних ситуаціях. З'ясування суті справи дає змогу виробити власний варіант поведінки щодо застосування зброї. Остання є одним із засобів правового регулювання конкретної (тимчасової) суспільно-правової ситуації.
Звідси виникає запитання: що є ефективним у тимчасових небезпечних ситуаціях - правове регулювання чи правовий вплив? Серед дослідників особливих розбіжностей у трактуванні цих понять немає. Зокрема, вважається, що правове регулювання ширше, ніж правовий вплив. До правового впливу, крім правового регулювання, входять правове виховання, правова пропаганда. Доцільно додати до цього ще й профілактичну діяльність щодо духовного та морального оздоровлення громадян. Це свідчить про актуальність систематичної, планомірної і, головне, професійної діяльності працівників міліції як суб'єктів права.
Згідно з вимогами вогнепальної культури правовий вплив на правопорушника можна здійснити короткочасно, разово. Так, важливими, треба думати, є психологічні і фізичні аспекти, що зумовлюють відповідні види примусу. Зрозуміло, що високий рівень вогнепальної культури орієнтує вибір працівника міліції на користь психологічного впливу перед фізичним. Проте, продемонструвавши намір застосувати вогнепальну зброю, привівши її у бойову готовність, він своїми діями, командами, розпорядженнями продовжує регулювати ситуацію засобами психологічного примусу. У випадку не-врегулювання таким чином ситуації працівник міліції вдається до фізичного впливу (примусу). В цій ситуації чітко виявляються два методи правового впливу на особистість: переконання і примус, де останній виступає у вигляді фізичного.
Працівник міліції повинен дотримуватися принципів вогнепальної культури, які є складовою службової діяльності і професійної культури. До основних принципів вогнепальної культури може віднести: боротьбу за законність, підвищену відповідальність, безпомилковість, швидкість реагування, культуру професійних рухів, техніку безпеки, фізичну досконалість, тренованість.
У боротьбі за законність працівник міліції, застосовуючи вогнепальну зброю, повинен не тільки дотримуватися чинних правових вимог, а й дбати про правопорушника. Зухвала, агресивна дія злочинця може спонукати працівника міліції до порушення встановленої юридичної процедури щодо застосування зброї. Але оцінивши ступінь суспільної небезпеки, визначивши доцільність примусу, приступивши до активної протидії, працівник міліції повинен передусім уникнути емоційного реагування на ситуацію, що склалася. Також впливає на законність уміння ухилитися від зіткнення у невигідних умовах, де порушений так званий баланс сил. Нерівні умови (наприклад, кількість озброєних працівників міліції значно перевищує кількість правопорушників), примітивно обрана тактика щодо припинення злочинних дій призводять до порушення законності. Сюди можна віднести й небажання надати першу медичну допомогу пораненому, вступ у фізичне протиборство зі зброєю в руках, внаслідок чого нею оволодіває злочинець, та ін. Головне тут внутрішнє переконання у доцільності збройного розв'язання конфліктної ситуації як необхідної умови правомірного встановлення справедливості.
Не викликає сумніву важливість принципу підвищеної відповідальності працівника міліції щодо реалізації права на зброю. Відповідальність наступає не тільки внаслідок неправомірності застосування зброї, а й у випадках її незастосування, які передбачені законом. Отже, як перевищення владних повноважень, так і байдужість чи нерішучість є суб'єктивними причинами нового правопорушення з боку працівника міліції. Причому з усіх видів юридичної відповідальності працівника міліції в цьому випадку йдеться про кримінальну відповідальність.
Культура застосування вогнепальної зброї вимагає від працівника міліції абсолютної безпомилковості. Небезпечним є не стільки обмеження правопорушником волі, скільки загроза його життю та здоров'ю. Помилка в цьому випадку закінчується трагічно. Причому юридична чи фактична помилка (у виборі об'єкта) особливого значення не мають. Рівень вогнепальної культури працівника міліції повинен бути настільки високий, щоб той міг самостійно прийняти правильне рішення, яке не викликає жодних сумнівів.
Принцип швидкого реагування у питаннях застосування вогнепальної зброї обґрунтовується, найвірогідніше, цінністю самого життя. Тому уважне спостереження за рухами правопорушника, адекватна оцінка їх, передбачення смертельної загрози та інші фактори вимагають від працівника міліції блискавичної реакції на випередження, звичайно, без права на помилку. При цьому використання вогнепальної зброї є останнім засобом зупинення протиправних дій і затримання злочинця. Взагалі швидке реагування не повинно відставати від перебігу подій у правовому явищі.
Культура професійних рухів працівника міліції під час застосування вогнепальної зброї полягає в адекватності дій. Важливо, щоб його рухи мали або стримуюче значення, або були непомітними. Це залежить від ситуації. У першому випадку простежуються елементи правового впливу на правопорушника, який повинен зрозуміти серйозні наміри працівника міліції. Можливо, ці, на перший погляд, малопомітні дії відвернуть його від злочинних намірів. Проте другий випадок, коли не допустиме зволікання, а кожен зайвий рух працівника міліції може спричинити небезпечну реакцію з боку злочинця, вимагає певного порядку непомітних, обманливих рухів.
З цього приводу корисно запозичити техніку сценічних рухів актора, який надає особливої уваги деталям, що несуть у собі певний зміст, відзначаються правильним добором відповідних рухів. Наприклад, треба здійснити постріл при збройному нападі. Перебуваючи під дулом вогнепальної зброї, працівник міліції повинен виконати рухи у такій послідовності: розстебнути кобуру, вийняти пістолет, зняти його з запобіжника, закласти патрон у патронник, прицілитися, натиснути пальцем на спусковий гачок. Тут важливу роль відіграє професійна майстерність.
Техніка безпеки є складовим елементом правового регулювання, правомірності застосування вогнепальної зброї. Вона застерігає від усіляких випадковостей, небажаного смертельного наслідку не тільки для злочинця, а й сторонніх осіб і самого працівника міліції. Недотримання принципу техніки безпеки може призвести до небажаного повороту справи, до масового безладдя й кримінальної відповідальності суб'єктів права. Техніка безпеки вимагає поводитись із незарядженою зброєю як із зарядженою, жартома не прицілюватися і не досилати патрон у патронник, без потреби не класти палець на спусковий гачок і взагалі не використовувати вогнепальну зброю для залякування. Зауважимо, що з цією метою не можна використовувати навіть іграшковий пістолет, який людина може сприйняти за справжній.
Тому принцип техніки безпеки — це необхідний атрибут розумового та фізичного аспектів правозастосування і є похідною нормою для працівника міліції, свідченням його високого професіоналізму.
Вогнепальна культура працівника міліції пов'язана з принципом фізичної досконалості, тренованості. Висока техніка бойової стрільби, навички ведення вогню, уміння утримувати точку прицілювання в процесі можливих пересувань - результат регулярного тренування, відпрацювання спеціальних вправ. Адже множина можливих варіантів професійної поведінки працівника міліції залежить від уміння володіти зброєю і результативно вести вогонь по мішенях незалежно від способу стрільби. Тому спеціальні професійні заняття з працівниками найкраще проводити в умовах, наближених до бойових.
Враховуючи велику небезпеку в реалізації права на застосування табельної зброї, потрібно визначити функції вогнепальної культури працівника міліції, які безпосередньо впливають на дії юридичного механізму правореалізації, виявляють правомірні підстави застосування зброї. Це ефективне регулювання перебігу подій у правовому явищі, правове застереження від вияву надмірних повноважень, удосконалення механізму правового регулювання, вироблення юридичної тактики застосування вогнепальної зброї, використання усіх законних методів правового впливу.
Регулювати перебіг подій у правовій ситуації можна по-різному. Ми зосереджуємо увагу на його ефективному правовому регулюванні саме вогнепальною зброєю. Це дає змогу утримувати правову ситуацію під примусовим контролем, дозволяє виграти час, щоб припинити протиправні дії правопорушника. Ця функція вогнепальної культури працівника міліції застерігає його від стану розгубленості та безпорадності у правовому відношенні.
Орієнтація на законність застосування табельної зброї, безпомилкове визначення порядку вогневих дій відвертає протиправність дій працівника міліції.
Правове застереження від вияву надмірних повноважень зміцнює авторитет органів міліції. Адже в умовах, коли посадова особа може використати зброю, часто виникають ситуації демонстрування сили і влади. Тому вогнепальна культура виробляє у працівника міліції здатність самостійно аргументовано оцінити правову ситуацію, спонукає до прийняття виваженого рішення, запобігає неправомірному правозастосуванню.
Характер самої правової ситуації змушує працівника міліції обмірковувати послідовність силових дій. Цим самим виробляється уміння обирати з дозволених законом дій найбільш оптимальні. Наприклад, кожен випадок реалізації права застосування зброї має свої особливості. Нестандартні ситуації вимагають щоразу нової юридичної тактики застосування вогнепальної зброї. Працівник міліції, керуючись високою вогнепальною культурою, формує професійно-прикладні уміння та навички.
Вибір правильної юридичної тактики застерігає від того, щоб піддавати своє життя і здоров'я необгрунтованому ризику, формує професійні навички (зокрема, швидкість руху) в охороні громадського порядку.
Використання усіх законних методів правового впливу залежить від вогнепальної культури правозастосовувача, зокрема, від його постійної готовності застосувати зброю, від уміння чинити збройний напад (втручання) і опір (гарантовані захисні дії), від вибору оптимальних юридичних дій. Методи правового впливу в цьому випадку дають змогу виявити ознаки можливого замаху на людину, враховуючи всі обставини та можливе відновлення небезпечної ситуації в будь-який момент.
Вогнепальна культура працівника міліції суттєво пов'язана зі сферою реалізації правових норм на практиці. Вона допомагає правильно визначити ступінь реальної загрози, уникнути фактичної та юридичної помилок. Не менш важлива вогнепальна культура і при обгрунтуванні правомірності застосування вогнепальної зброї.
Нині збільшилася кількість злочинів, які вчиняються з особливою жорстокістю, із застосуванням грубої фізичної сили та вогнепальної зброї. Здійснюються численні прямі напади на працівників міліції. Правова регламентація затримання злочинця вимагає не тільки фізичної сили, витривалості, володіння бойовими мистецтвами, знання правил застосування фізичного впливу чи спеціальних засобів (це завдання фізичного виховання і бойової підготовки), а й уміння належним чином використовувати фізичну силу. Йдеться про фізичну культуру, тобто про культуру фізичних дій як необхідний компонент спеціальної професійної культури правоохоронця.
Фізична культура - це знання працівникам міліції правил застосування фізичного впливу, свідоме ставлення та психологічну готовність до застосування фізичної сили, уміння використовувати спеціальні прийоми при затриманні правопорушника.
До основних складових елементів фізичної культури працівника міліції належать: психологічна готовність, уміння використовувати спеціальні прийоми, свідоме ставлення до застосування фізичних дій, фізичні норми.
Психологічна готовність правоохоронця до фізичної боротьби з правопорушником полягає у здатності підтримувати у собі психологічну стійкість, у вмінні керувати власними емоціями. Працівник міліції не повинен допускати розгубленості чи безпорадності у протиборстві з правопорушником.
Завдання працівника міліції — зрозуміти психологію правопорушника, передбачити його наміри, врахувати можливу протидію з метою локалізації несприятливої ситуації.
Зрозуміло, що фізична культура правоохоронця передбачає знання бойових норм. Необхідною, хоча і недостатньою, умовою цього виду культури є уміння використовувати спеціальні прийоми. При цьому лише фізичних властивостей не досить, потрібне відповідне вміння застосовувати силові дії, практичний досвід у галузі фізичної та бойової підготовки. Правоохоронець повинен дбати про фізичну досконалість так само, як і про виховання волі та характеру.
Застосування фізичної сили повинно диктуватися передусім її необхідністю, коли не вдається переконати правопорушника словом.
Норми застосування фізичної сили визначаються Законом України “Про міліцію”, наказами та інструкціями Міністерства внутрішніх справ України. Вони регламентують дії працівника міліції практично у будь-яких правових ситуаціях. Зміст фізичної культури найбільше відображає рівень застосування правоохоронцем норм права у фізичних діях. Фактично йдеться про своєрідну реалізацію норм права (мається на увазі практичне їх втілення).
Доцільно виокремити основні принципи фізичної культури працівника міліції, а саме: доцільність фізичних дій, законність, ненасильство.
Інтелектуальність фізичної культури означає, що всі фізичні дії охоронця правопорядку повинні підпорядковуватися свідомому регулюванню. Тобто інтелект правоохоронця повинен випереджати його фізичні дії, принаймні аналізувати їх. В іншому випадку це буде автоматичне, бездумне виконання чиєїсь волі або утвердження власних амбіцій.
Принцип ненасильства має свої особливості. Справа в тому, що фізичні дії працівника міліції - це вже своєрідне насильство. Але воно не має нічого спільного з фізичною розправою, садизмом, оскільки йдеться про вимушене (законом передбачене) насильство. Деякою мірою воно межує з терпінням, стриманістю, очікуваністю, вмовлянням тощо і є важливою передумовою вияву фізичної культури правоохоронця.
Основні функції фізичної культури працівника міліції висвітлені у Законі України “Про міліцію”. Вважаємо за потрібне їх конкретизувати, бо життєво необхідними є такі функції:
- підготовка правоохоронця до безпомилкових дій у ситуаціях, коли потрібні точний і обґрунтований розрахунок фізичних сил, надійність їх застосування. При цьому важливу роль відіграють спостережливість, пильність, уміла оцінка реальної небезпеки;
- виховання стійкості до невдач, які можуть виникнути під час фізичного протиборства з правопорушником. Фізична дія працівника міліції ще не гарантує позитивного результату. Але невдача повинна стати уроком для наступних професійних дій;
- допомога працівникові органів внутрішніх справ в екстремальних ситуаціях, які виникають при виконанні службових обов'язків. Фізична досконалість допомагає долати перешкоди при затриманні правопорушників. При цьому варто враховувати фізичну дію з боку правопорушника, вміння дозувати силу власного фізичного впливу. Йдеться про способи й методи протистояння правопорушникові. Культура фізичних дій дає змогу запобігти грубощам, непотрібному насильству, демонструванню влади. Фізичний вплив на правопорушника повинен диктуватися необхідністю і бути обгрунтованим;
- забезпечення вимоги щодо збереження власного здоров'я і життя;
- надання першої медичної допомоги особам, які потерпіли від фізичних дій працівника міліції, зважаючи на те, що збереження життя правопорушника (як і власного) - професійний обов'язок працівника міліції.
Використання фізичних засобів впливу до правопорушника має переваги над бойовими, адже фізичні прийоми - це зброя, яка завжди “при собі”, її застосування не таке небезпечне для життя людини, як застосування вогнепальної зброї.
Отже, вогнепальна та фізична культура працівника міліції, яка грунтується на певному примусі, не звернена лише до силових методів правореалізації, не виправдовує цих методів, а виконує роль умовного арбітра у розв'язанні соціально-правових конфліктів. У діях працівника міліції, який володіє такою культурою і визначає цінність прав громадянина чи суспільства, головним є спосіб його професійної діяльності щодо захисту цих цінностей.