Розділ 2. Аспекти морально-правового почуття юриста

2.1. Моральна культура юриста
2.2. Правова культура юриста

2.1. Моральна культура юриста

Серед науковців поширена думка, що мораль є похідною від релігії, що релігія - основа моралі. Як відомо, І. Кант вказував на існування абсолютного Духу, абсолютних та відносних норм, існування вищої й елементарної етики.
Як відомо, релігія порівняно з табу, звичаями, традиціями, ритуалами, обрядами чи міфами значно пізніше явище. Лише з виникненням дві тисячі років тому нової світової релігії - християнства - людство дістало змогу “впорядкувати” свої релігійні міркування, сповідувати одну віру. З'явилися християнська мораль і християнська етика. Можна сказати, що виникли релігійні норми, які не тільки охопили своїм регулюванням суспільні відносини, а й оволоділи думками, прагненнями людей. Звідси висновок, що мораль, а згодом і позитивне право постали з релігійних норм.
Можна виходити з того, що моральні норми поділяються на абсолютні (вищі, ідеальні) й відносні (елементарні, практично-дійові). Під абсолютними моральними нормами (абсолютною мораллю) розуміємо ті правила, які склалися в процесі розвитку людської цивілізації і є надбанням всього людства. Вони віддзеркалюють закони Всесвіту, розуміння норм природного права тощо. Ці моральні норми безальтернативні.
Суть відносин (елементарних, практично-дійових) моральних норм вбачається у тому, що вони створюються людиною на основі розуміння кожною конкретною людиною добра і зла, спрямованості і несправедливості, честі, гідності тощо.
Відбувається це також під впливом різноманітних зовнішніх, реально існуючих факторів: державних, національних, політичних, економічних, професійних та ін. У таких нормах відображаються досвід людини, переконання, соціальне становище тощо. По суті, вони є реалізацією абсолютної моралі у фактичному суспільному житті людини з певною їх корекцією.
Відносні моральні норми, хоча й спрямовані на персоналії, проте є альтернативними. А це спричиняє різну оцінку за вчинені дії як з боку окремих людей, так і суспільства в цілому. Тому виникає проблема вибору критерію моральної оцінки.
У зв'язку з цим щодо відносної моралі можна допустити існування щонайменше двох сфер: духовно-допустимої й духовно-недопустимої або абсолютно-допустимої та абсолютно-недопустимої. Справа у тому, що елементарні моральні норми - це еволюційне творіння людського розуму, а отже, може спрямовуватися як у бік абсолютної духовності, так і бездуховності. Норми, які не суперечать абсолютним моральним нормам, є духовно-допустимими, а ті, що суперечать, - духовно-недопустимими. На основі цього й виникає позитивна й негативна мораль. Позитивна мораль — загальнолюдська цінність як суспільна вартість людського витвору (звичайно у бік добра). Негативна мораль - також людський витвір, але цінністю її назвати важко.
Отже, критерієм моральної оцінки є абсолютна мораль, абсолютні природні норми. Це стосується і якості норм позитивного права.
У науковій літературі давно ведеться дискусія щодо понять зовнішня, елементарна (рос. “моральность”) та внутрішня, вища (рос. “нравственность”) моральність (в українській мові для позначення обох понять застосовують один термін — мораль). Поширене, наприклад, твердження про внутрішні та зовнішні моральні результати, про несумісність “нравственности” і “морали”. Зазначається, що слово “нравственность” вживають для позначення особливостей поведінки. Ці міркування дають підставу стверджувати, що існує внутрішня характеристика особи стосовно моральних норм взагалі, з урахуванням рівня духовності.
Зрозуміло, що “нравственность” - це вища моральність, що характеризує властивість, якість і здатність людини глибоко усвідомлювати природні закони, а також готовність реалізувати їх у життєвій практиці. У цьому випадку має місце сповідування людиною абсолютної духовності, абсолютної моралі, вищого почуття правомірності. Це, по суті, свідомість людини. Це також внутрішні мотиви поведінки [62, с. 140], безумовна дія духовності, незважаючи на будь-які перешкоди, труднощі, моральні муки. Звичайно, своєрідною “інструкцією” для вищої моральності (та й моральності взагалі) є духовність, норми природного права.
Щодо “моральности”, то це поняття можна трактувати насамперед як фактичну моральність, тобто готовність людини до практичної реалізації абсолютних моральних норм. Отже, моральність - це дотримання людиною відносних норм моралі, загальнолюдських цінностей, пов'язаних з практичним життям, це переважно почуттєва властивість людини, характеристика її суспільної природи.
Проте життєва практика свідчить, що людина, як правило, керується кількома видами моральності: вищою, фактичною, деформованою (навіть не традиційно подвійною, а потрійною мораллю). Про перші два види йшлося вище. Щодо вияву деформованої моральності, то це трапляється тоді, коли “спрацьовує” мораль і “мовчить” моральність (і навпаки): особа в думках таїть у собі зло, а ззовні видає себе за добру - це вже штучна, фальшива моральність; особа і в думках, і на ділі не живе за вищими моральними законами, виявляючи певну аморальність.
Звісно, що між вищою й фактичною моральністю постійно відбувається діалог свідомості, почуттів, інтелекту. Залежно від його результату маємо реальні дії особи у практичному житті.
Отже, ступінь моральності у кожної людини різний і залежить не стільки від інтелекту, скільки від бажання, волі, розуміння смислу життя на Землі. Тобто кожна людина засвоює й реалізує відповідні моральні норми. При цьому важливим є питання якості засвоєння й використання цих норм у щоденному житті. Особливо це стосується суб'єкта права, для якого правова діяльність - службовий обов'язок. Це означає, що фахівець повинен володіти не тільки високою правовою, а й моральною культурою як загальнолюдською вартістю. Причому обидві культури органічно пов'язані між собою.
Моральна культура правника як частина духовної культури суспільства поєднує високу моральну свідомість й культуру поведінки. Моральна свідомість, зрозуміло, ґрунтується на законах добра й справедливості, за якими має жити суспільство. Юрист, як відомо, виступає державним службовцем, до нього з надією звертаються громадяни при розв'язанні правових питань, у регулюванні суспільних відносин. Цю місію практично ніхто інший не виконає, а тому моральна свідомість правника має бути провідною для його правової, економічної, національної, політичної, інформаційної та іншої культури.
Культура поведінки юриста повинна відповідати його високій моральній свідомості. Маємо на увазі не лише службову, а й побутову поведінку.
Правник завжди й скрізь має бути носієм морально-правових норм, виступати творцем нових моральних цінностей у праві, пропагувати й доводити на власному прикладі, що будувати життя треба за моральними законами.
Дуже важливим й масштабним є поняття “моральна культура особи”. Моральна культура характеризує особистість з погляду її цілісного морального розвитку, свідомості й поведінки, а також відображає сукупність моральних якостей, притаманних людям певного суспільства, класу, професії, які свідчать про рівень їхньої моральної свідомості та поведінки. Поширена думка, що моральна культура особи акумулює знання моральних норм, почуття, переконання, потреби, моральні якості й навички поведінки, етичні норми, які виявляються у відносинах з іншими людьми та ін. Але при цьому дослідники не враховують джерел моралі та вищих моральних норм, які існують у людській свідомості.
Моральна культура юриста, вважаємо, повинна функціонувати за принципом випередження суспільного розвитку (стану моральної культури), а не збігатися з моральною культурою суспільства.
Моральна культура юриста — це результат становлення власної гармонії: між досягнутим максимальним рівнем вищої моральності й активним використанням моральних норм у правовій діяльності. Власна гармонія — насамперед моральна, яку правник сам “конструює”, причому створення гармонії має динамічний та імперативний характер.
Щоб повніше осягнути моральну культуру правника, розглянемо необхідність створення моральної гармонії у таких позиціях: особа юриста, службова діяльність, прийняття рішення.
Моральна позиція юриста передбачає такі варіанти: свідомість-почуття, свідомість-поведінка, почуття - поведінка, свідомість - дія. Перший рівень (свідомість - почуття) характеризується можливістю наблизити власне почуття до рівня свідомості у моральному полі. Тут фактично “будується” умовна стартова готовність юриста до певної поведінки.
Ідеальний варіант полягає у повній відповідності морального почуття моральній свідомості. Проте таке рідко трапляється на практиці. Фактично почуття стає своєрідною матеріалізацією свідомості, де частина усвідомлюваної інформації втрачається, внаслідок чого почуття ніби притуплюється, відстає від свідомості. Цей варіант допустимий, але різниця між свідомістю й почуттями має бути якнайменшою і прямувати до нуля. Таким чином, складно виявити суперечності між моральною свідомістю і моральними почуттями. Моральна сутність юриста означає його готовність пожертвувати не заради конкретної справи чи людини, а заради утвердження вищої моралі (законів Всесвіту). Звичайно, більшість називатиме такий крок нерозумним, але він є серйозною перевіркою на рівень моральних почуттів охоронця правопорядку.
Особливістю другого рівня градації (свідомість - поведінка) є фактичний перехід від моральної свідомості до моральної поведінки. Ще Гегель зазначав, що “справжній моральний стан є свідомість, яка скоює вчинки”. У цьому випадку моральна сутність юриста визначається як фактична дія: перетворення ідей вищої моралі безпосередньо у практику власного життя особи. Моральне почуття може при цьому “спрацювати”, отримати незначний “дотик” чи взагалі бути не “враженим”. Це залежить від того, чи людина замислюється над тією чи іншою моральною проблемою, чи ні. Зрозуміло, що надто тривале вагання може негативно позначитися на моральній вартості поведінки, оскільки затрачається час на певне зважування.
Найбільш реальним і традиційним є третій рівень (почуття - поведінка), на якому моральна поведінка випливає із морального почуття. Це означає, що вже відбулася певна “трансформація” свідомості у почуття, виробився намір діяти. Як правило, схема “почуття-поведінка” ніколи не підводить. Головне, щоб “спрацювала” воля, яка є рушійною силою у схваленій суспільством поведінці юриста.
Кожна з трьох позицій, що розглядаються, має свою гармонію, свою цінність. Це свідчить про те, що моральна поведінка особи є результатом її вищої моральної свідомості й почуттів.
Зазначимо, що гармонія досягається за умови всебічного, повного, глибинного пізнання правоохоронцем юридичної справи. Схема “свідомість—поведінка” найкраще це відображає, проте дія за схемою “почуття - свідомість” має суб'єктивний характер, коли домінують певні інтереси, а це може зашкодити справі, отже, пізнання не буде об'єктивним, що призведе до порушення гармонії. У пізнанні правового явища найефективнішу роль відіграє моральна свідомість юриста, його налаштованість на виконання службового обов'язку.
Гармонія у правовому спілкуванні досить яскраво демонструє рівень моральної культури юриста. Фактично відбувається діалог між моральністю юриста і співрозмовника (діалог людських моральностей). Правове спілкування стає способом вираження внутрішнього морального змісту юриста у його зовнішніх виявах, оскільки у цьому випадку мораль не зовсім підвладна імперативам, повелінням. Тут виявляться почуття, без яких спілкування практично неможливе, і схема “почуття - поведінка” буде ефективною. А зміст моральної гармонії полягатиме в умінні юриста викликати у співрозмовника зворотну позитивну реакцію, необхідну для вирішення юридичної справи.
У прийнятому юристом рішенні найбільше виявляються розум, інтелект, які засвідчують гармонію і дисгармонію у діях. Адже рівень моральної культури, який виявляється у контактуванні з громадянином, зводиться до умови: зробити комусь добре, не поступаючись інтересами інших. Як не порушити гармонію у такому випадку? Це завдання моральної культури спеціаліста-правника. Мабуть, що найефективніше це можна здійснити за схемою “свідомість - поведінка”. Адже якщо юристом оволодіють надмірні моральні почуття, то регулювати їх, приймаючи остаточне рішення, досить важко, оскільки особистість - це цілісна система (цілий світ), порушувати яку не можна. Проте потрібно врівноважити ці моральні почуття за допомогою свідомості, яка реалізується шляхом прийняття справедливого правового рішення.
Моральна поведінка й моральна діяльність - різні речі. Поняття “діяльність” ширше, і поведінка може не пов'язуватися з діяльністю, в тому числі професійною. Проте постійне перебування юриста у моральному полі, під впливом власної моральної культури не повинно створювати суттєвої різниці між поведінкою і професійною діяльністю.
Важливість такого компонента моральної культури юриста, як активне використання моральних норм у юридичній діяльності, очевидна і підтверджується моральним імперативом І. Канта, згідно з яким існування моралі полягає у її виявах. У практиці правового регулювання суспільних відносин мораль спонукає до дії і виявляє сутність правника як людини.
Моральна культура найбільш наближена до духовної культури. У цьому випадку юридичній діяльності властивий ще один вид контролю - моральний, який походить від духовного. У цьому переконують ті принципи, на яких грунтується моральна культура юриста, а саме: моральні чесноти, ненасильство, безкорисливість, свідомість пробачення, терплячість, толерантність, дія за власним сумлінням, переконання.
Щодо моральних чеснот, то існує думка, що одні моральні чесноти (віра, надія, любов) дані людині природою, а інші (мудрість, поміркованість, справедливість, мужність, стриманість) набуваються практикою, тривалою працею. Процес соціалізації обов'язково має й моральну орієнтацію.
Розуміння юристом свого призначення у суспільстві, набуття ним високих моральних чеснот сприяє тому, що держава морально зміцнюється.
Коли йдеться про такий принцип моральної культури юриста, як ненасильство, то розуміється альтернативність вибору. Важливо шанувати переконання й світогляд інших людей, не нав'язувати своїх поглядів. Цей принцип стає особливо актуальним тоді, коли юрист вимагає від інших особливої поваги до себе як до службовця та ін. Адже це моральне й духовне насильство.
Моральна культура юриста передбачає такт, безкорисливість. Юридична діяльність покликана відновлювати природну гармонію у правових відносинах. Пізнання правової дійсності, прийняття справедливого рішення з моральної позиції не повинно призводити до очікування матеріальної чи іншої винагороди. Цей моральний обов'язок не розрахований на позитивну оцінку від людей за особливі старання, прояви милосерддя, творіння добрих справ. Цінність моральної культури полягає саме у безкорисливості дії, без розрахунку навіть на вдячність. У протилежному випадку юрист керуватиметься фальшивим почуттям внутрішнього переконання.
Важливий принцип моральної культури - анонімність. Йдеться про творіння добра без зайвого афішування доброчинної діяльності. Анонімність у даному випадку означає дію за покликом сумління. Це одна із ознак справжнього покликання юриста, його уміння мовчати, не розраховувати на компліменти чи “оплески”, коли найціннішою є істина.
Аналогічний смисл має принцип безадресності у моральній культурі, коли головним є прагнення творити добро, незалежно для кого, а тільки заради справедливості, заради того, щоб душа і совість були чистими, щоб утверджувалося загальне благо.
Свідоме пробачення як моральна категорія у професійно-юридичній моралі не завжди виявляється. Посідаючи високе соціальне становище, здійснюючи правосуддя, юрист може вважати непотрібним просити вибачення в учасників юридичного процесу, думаючи, що він завжди має рацію. Проте з уміння попросити пробачення у випадку провини і розпочинається людське у людині, виявляється її моральна свідомість. При цьому вибачення не повинно зводитися до автоматизму, механічності чи навіть байдужості. Це має бути духовне, щире каяття за вчинене ненавмисне зло, що підкреслюватиме якісну характеристику морального розвитку й моральної зрілості суб'єкта права.
Такий принцип моральної культури, як терпіння і толерантність, випливає з природного права. Адже людина як мікрочастина Всесвіту є одночасно і мікросвітом. Вона виконує певну функцію у макросвіті. Тому нехтування призначенням кожної людини для юриста є недопустимим. Правник повинен виробити у собі такий стереотип професійної поведінки, який би дозволяв рахуватися з сутністю кожної людини, незалежно від того, чи є вона, наприклад, злочинцем чи потерпілим. Правник мусить вміти змиритися з фактичним становищем кожної людини, виробити у собі терплячість до її діянь, проявляти толерантні відносини під час розгляду справи, не відповідати злом на зло.
Тільки толерантні юридичні дії здатні залагодити ті чи інші суспільні конфлікти.
Діючи за власним сумлінням, юрист спирається на моральні норми, закріплені у законах. Так, у частині 3 ст. 323 Кримінально-процесуального кодексу України йдеться про те, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням. Не викликає сумніву, що внутрішнє переконання вбирає у себе як сумління, так і моральне почуття. Однак нам видається, що кращим був би варіант, коли б принцип дії за власним сумлінням юрист будував тільки на моральній свідомості. Хоча деякою мірою це буде професійним ризиком, однак моральна чистота характеризуватиметься більшою ймовірністю та гармонійністю. Проте слід зауважити, що сумління не повинно призводити до втручання у приватне життя іншої людини, зайвого дошкуляння їй за неправомірні дії. Потрібно прагнути до внутрішньої рівноваги, адже і власне сумління також пов'язане з певними моральними переживаннями.
Постійно актуальним у моральній культурі юриста є переконання: добро творити ніколи не пізно. Це забезпечує постійну готовність до того, щоб змінити хід думок та дій у напрямі добра. Саме на такому моральному принципові грунтується професійна діяльність правоохоронця.
Не викликає сумніву, що моральна культура відіграє велику роль у юридичній діяльності. Образно кажучи, це той “робочий кінь”, який бере увесь тягар на себе і з усіх сил тягне воза упродовж життя, оскільки саме для цього призначений. Серед функцій моральної культури юриста можна виділити такі: вироблення поваги до позитивного права, створення механізму правомірної поведінки у юридичній діяльності, формування ступеня усвідомлення власних моральних помилок і шляхів їх виправлення, розуміння величі людини та вартості її життя, запобігання порушенню гармонії між духовним і матеріальним, віддача всіх сил, здібностей, таланту, енергії для забезпечення правопорядку.
Незважаючи на первинність моралі щодо позитивного права, юрист як особа високої культури повинен надавати перевагу конституційним, державним законам, оскільки вони мають офіційну суспільну вагу.
Якщо йдеться про створення механізму правомірної поведінки юриста, то розуміється не стільки недопущення порушення закону, скільки наявність життєвих умов, які можуть спонукати його до неефективного використання цього механізму. Ця функція моральної культури примушує юриста до таких дій, які б не суперечили нормам ні позитивного, ні природного права. У цьому випадку механізмом формування правомірної поведінки виступають сумління, розсудливість. Висока моральна культура забезпечує розв'язання складних питань правовим шляхом.
Моральна культура дає змогу юристові усвідомити власні помилки та виробити шляхи їх виправлення, відчути свою моральну відповідальність перед народом, перед кожним громадянином, пам'ятаючи про “кредит довір'я” йому та про необхідність відстоювати правду.
Суперечність між високою моральністю та мораллю - це суперечність між ідеалом і реальністю, належним й існуючим, зовнішнім та внутрішнім, словами і правами. Ми лише наголосимо, що саме високий рівень моральної культури дає змогу юристові звести до мінімуму різницю між власною високою моральністю і реально існуючою у професійній практиці мораллю.
Відомо, що юридична діяльність спрямована на вирішення різних правових ситуацій. Проте саме моральна культура допомагає правникові зрозуміти, що людина - це унікальне творіння природи. Юрист повинен мати чималий запас любові до людей, усвідомлювати неповторність кожної особистості, створювати найсприятливіші юридичні умови для захисту найціннішого - життя людини.
Моральна культура юриста орієнтує на те, щоб у професійній діяльності запобігти дисгармонії між духовним і матеріальним. Зазвичай кожен злочин спрямовується на задоволення матеріальних потреб, спустошуючи тим самим душу. Завдання моральної культури юриста полягає в тому, щоб заповнити цей вакуум моральними цінностями.
Важливою ознакою моральної культури, її функцією є повна віддача здібностей, таланту, покликання, любові й енергії для забезпечення цивілізованого правопорядку в державі. Суспільство вимагає юридичного забезпечення функціонування моральних норм, тому юрист зобов'язаний постійно самовдосконалюватися. Як справжній учитель віддає своє серце дітям, так і юрист віддає силу свого таланту людям незалежно від того, кого він захищає.
Якщо діяльність правоохоронця здійснюється згідно з вимогами високої моральності, то його погляди мають право на реальне втілення, а це сприяє прогресові у правовому регулюванні. Зосереджуючись на реалізації власних прогресивних поглядів, юрист не повинен боятися бути “білою вороною”, не повинен відмовлятися від власних поглядів, якщо він переконаний у своїй правоті, а діяти за покликом сумління, згідно з морально-духовними переконаннями. Інколи неправомірні дії юриста в минулому стримують його від рішучої зміни своєї професійної поведінки у позитивному напрямі. Однак належний рівень моральної культури завжди дає змогу юристові, хоча і з запізненням, але змінити свої погляди в бік добра. А це - запорука цивілізованого правопорядку.
Складність правової діяльності може деколи викликати у юриста бажання не втручатися у ті чи інші правові ситуації. Подолати розпач допоможе у кожному конкретному випадку та чи інша функція моральної культури, завдяки якій завжди з'являється надія на вихід з будь-якого становища. Тобто в цілому функції моральної культури сприяють формуванню волі та духу, що вкрай необхідні для успішної професійної діяльності.

2.2. Правова культура юриста

У процесі суспільного розвитку первинне поняття права поступово набуває філософського змісту. Це свідчить про світоглядну цінність права, оскільки право - це цілісна наука про людський світ. Звичайно, первинне правове поле вміщує у собі як закономірні, стабільні норми, так і випадкові, тимчасові. Тому з погляду сучасної синергетики як науки про самоорганізуючі випадкові процеси, розвиток права відображає складну динаміку суспільного розвитку.
Упродовж віків право було продуктом та інструментом держави, мало примусовий, насильницький, навіть каральний характер.
Здебільшого правове поле переважно було однополюсним, що вказує на порушення гармонії. З метою встановлення необхідного природного балансу на терен і законодавства влада вдавалася до підсилення насильницької ролі права. Ці дії були (і є нині) штучними, вимушеними, підпорядковані захисту власних інтересів можновладців. Проте, призначення позитивного права полягає в іншому.
Як відомо, людина від природи вільна, наділена певними природними правами, які необхідні для життєдіяльності. Тому правопорядок було врегульовано у тих державах (в різні епохи), де право ставало засобом безпеки життєдіяльності і свободи волевиявлення, захищало від свавілля не-правових, шкідливих та небезпечних законів. У чому ж криється суперечливість підготовки законів?
Створення норми повинно відображати максимальний захист сумарних прав і свобод громадян шляхом використання здобутків всіх видів культури даного суспільства. Наприклад, як забезпечити свободу сучасному вітчизняному товаровиробникові в Україні? Захистити його від невиправданих, кабальних податків? Чи враховані при цьому національні культурні традиції, чи не є це перестрахуванням у захисті державної влади, чи не є це прямим шкідництвом, навмисним порушенням гармонії правового поля?
У процесі прийняття законів не враховуються, як правило, потреби духу та душі, тобто невиправдано відкидаються здобутки духовності. Релігія вчить людину розпоряджатись своїм життям, а дух (тобто людські уявлення, мислення та внутрішні імперативи) є рушійна сила будь-якої людської активності. Це означає, що закони, позбавлені духовних ознак, приречені на знецінення, недієвість. Тому доцільно розглядати нормативізм у такому порядку: природні, моральні та позитивні. Наразі позитивні (матеріальні й процесуальні) норми мають прямо відповідати духовним та абсолютно моральним.
Серед прибічників природного права немає одностайності в цьому розумінні. Існують думки, що зміст природного права полягає або в правах людини, або в правосвідомості у суспільних відносинах, нормах моралі, або у законах природи і т. ін. Не заперечуючи цих тверджень, все ж перевагу треба віддати розумінню природного права, як сукупності прав людини, народу, нації та інших суб'єктів суспільного життя.
Обґрунтуванням створення правових норм (позитивного права) займається філософія права. Безумовно, сутність права можна розкрити лише з філософських позицій. У сучасних умовах в підґрунтя позитивного права повинен бути покладений юридичний натуралізм, головною ідеєю якого є права людини. Тобто філософія стверджує, що право похідне від індивіда. Справжнє джерело права не існує поза людиною. Істотною помилкою було бездумне сповідування юридичного позитивізму у радянський період, що призвело до деформації філософських основ у юриспруденції. Лише справді філософське сприйняття життєвих відносин здатне привести до мети, коли тісно взаємопов'язане духовне й світське.
Правове регулювання суспільних відносин тим ефективніше, чим точніше виражає політичні, економічні, духовні умови, процеси, потреби розвитку суспільства. Тобто йдеться про соціологію права. Соціологія права досліджує соціальні фактори, які взаємодіють з правовими явищами, а також механізми такої взаємодії і фактичні відносини людей досліджує соціологія права. Групуючи і організуючи первинну інформацію про них, соціологія допомагає кожній соціальній галузі чітко визначити предмет її власного аналізу, застерігає фахівців від зловживань логікою, від захоплення категоріальною стороною спеціального аналізу. Соціологічний підхід спеціалісти вважають інколи незручним, оскільки здобуті на його основі факти далеко не завжди вкладаються у наявні, логічні схеми й конструкції [77, с. 15]. Проте соціологічний підхід необхідний і має практичну вартість.
Проблеми філософії й соціології права в радянський час вважалися другорядними, не пов'язані з юридичною практикою. Тому домінувала позитивістська концепція, зорієнтована на розв'язання проблем правозастосовчої практики. У центрі уваги такої концепції була не людина з її природними правами й свободами, не гарантії її правової захищеності від всесилля державної влади, а система юридичних норм, встановлених державою.
Філософський аналіз сутності права вміщує й соціологічні методи, які відображають елементи політології, економіки та культурології права. Цього вимагає політичний і економічний стан суспільства, який є основою державної політики. Зрозуміти сутність політики й економіки дозволяє філософія, а також культурологія. Але політологія, економіка, культурологія покликані формувати право, його норми. Тобто, зрозумівши суть явища, треба переходити до збереження цілісності його врегулювання. В цьому - головний зміст здобутків людини у процесі опанування права, які назвемо правовою культурою людини, яка є частиною професійної культури юриста.
Більшість дослідників вважають, що правову культуру доцільно розглядати окремо - для суспільства, професійної групи, індивіда, між якими існує тісний зв'язок. При цьому вони наголошують на суттєвій відмінності між поняттями “юридична культура” та “правова культура”.
Розглянемо правову культуру юриста як суб'єкта права у двох полях - вищому й елементарному. Вище правове поле - суто індивідуальне для кожного правника. Воно є духовним орієнтиром формування правової культури юриста в елементарному полі, де діють норми позитивного права. Нехтування вищим правовим полем призводить до неправильного формування правової культури у сфері позитивного права. Саме тому найчастіше відбуваються правові деформації у юридичній практиці.
Правову культуру юрист не повинен використовувати як інструмент маніпулювання правовими нормами. Це може завдати шкоди розвитку державної системи. Правова культура юриста відображає як позитивне, так і природне право, співвідношення між цими феноменами культури, стиль і культуру праці, ставлення до громадян, захист їхніх законних інтересів тощо. Його правова культура діє синергетичне (співдружньо), відображаючи рівень, умови існування тих чи інших суспільств, етапи розвитку цивілізації. При цьому сліпе імпортування чужої культури ні в якому разі недопустиме.
Оскільки право виступає культурним феноменом, будучи частиною загальнолюдської культури, то правова культура становить цілісний правовий космос, що охоплює усі правові сфери суспільного життя. Суть культури саме і полягає у сприянні впорядкованості суспільного розвитку. Виходячи з цього, правову культуру називають “другою природою”, підкреслюючи, що остання не є механічною добудовою до основної, “першої природи”, а становить культурну трансформацію, культуризацію і культивацію всієї (єдиної) природи окремих людей і народів. Отже, право - це не культурний плід на дикому дереві, а плід окультуреного дерева [103,с.43].
Правова культура юриста — це ступінь духовно-філософського осмислення духу природного і змісту позитивного права, коеволюції всіх його джерел у співвідношенні частини й цілого, раціональної власної професійної діяльності та уміле утримання (регулювання) фахової гармонії у правовому полі.
Аналіз компонентів правової культури сучасного правни-ка потребує поєднання традицій філософії права й герменевтики. Йдеться не про тексти юридичних законів, а дефініції, визначення принципів, функцій та їхньої ролі у формуванні професійної культури юриста. Не менш важливо здійснювати аналіз правової культури у контексті онтології, гносеології, аксіології, логіки, феноменології права, що є також основою філософії права.
У даному випадку критеріями компонентів правової культури є:
а) за змістом - правова коеволюція, знання джерел позитивного права і правової культури;
б) за суб'єктивною стороною - почуттєве і раціональне;
в) за об'єктивною стороною - гармонійність юридичної практики.
Коеволюція - це зв'язок з природою, космосом, без чого існування людини неможливе. По суті людина - лише мікрочастинка природи, а не її володар. Юристові важливо правильно налагодити свій коеволюційний зв'язок, уміти бачити правові явища у природі, розуміти й оцінювати їх. Професія юриста своєрідно виявляє погляд на світ крізь призму права. Це породжує так звану правову коеволюцію, яка суттєво впливає на формування правової свідомості.
Однак, згідно з філософською антропологією від юриста вимагаються певні зусилля, напрацювання та здобутки в організації професійного буття. Тобто, закономірно актуалізується культура його правової коеволюції.
Заглиблюючись у суть правової коеволюції, індивід має змогу сильніше відчути логічну природу права, хоча синергетика доводить, що категорія хаосу у суспільних відносинах є закономірною й необхідною. Це своєрідний вияв принципу плюралізму у суспільному розвитку. І якщо насильно втручатись у цей “впорядкований хаос”, то позитивного результату не чекати. Тому намагання держави створити досконале позитивне право - це проблема безперспективна. Дослідники права вважають, що існуюче природне право само потребує адекватного державного узаконення.
Зміст правової культури сучасного юриста, полягає саме в культурі правової коеволюції, розуміння природності права. Така правова культура характеризується природною (а не позитивною) правосвідомістю, що виявляє вищу цінність професійної діяльності юриста.
Складовим елементом культури правника є знання джерел позитивного права і правової культури, що пояснюється онтологією права. Право існує не тільки у формах правової норми, правових відносин, правосвідомості, а у тих формах, у яких й застосовується принцип формальної рівності.
Щодо джерела позитивного права і правової культури, то воно є своєрідним “місцем зустрічі” духовності і моралі. Іншими словами, правова культура юриста по-особливому акумулює почуття інших осіб, які формують право. Однак почуття законодавця дещо догматичні. Не виключено, що юрист сприймає позитивне право як догму, висловлену групою людей. Розв'язання даної проблеми вбачаємо у розумінні (осмисленні) духу права, а не його букви.
Відтак, є підстави стверджувати, що джерелом позитивного права і правової культури юриста є дух права, причому саме природного права, яке в ході історії частково має письмове закріплення. Адже повністю дух права перевести у дух законів неможливо. Та й дух законів ще не відображає цілісності духу права. Головне полягає у морально-правовій реальності, похідної від людини, її духовного творчого потенціалу. Правова культура юриста залежить від тих, хто творить право. Тому розв'язання проблеми зумовлюється все-таки природним правом, тим, що становить собою дух права.
Лише природне право здатне формувати правову культуру як реальну свободу, об'єктивну справедливість, формальну рівність.
Хоча правова культура юриста безпосередньо зумовлена позитивним правом, однак її джерелом є природні закони, вимоги суспільного життя. Кожен правник може обирати для себе джерело власної правової культури, що відповідно чинить вплив на якість, ступінь правової культури. Проте недоцільно вважати єдиним джерелом правової культури юриста правову догму, оскільки в цьому випадку матимемо юридичний позитивізм правової культури, який не завжди дає ефективні результати.
Для духовно-філософського осмислення змісту позитивного права необхідне й розуміння юристом таких філософських категорій як частина і ціле у правовій культурі.
Правова культура юриста виявляється як частина щодо правової культури суспільства (як цілого). Проте це зовсім не означає, що правова культура суспільства складається із суми правових культур всіх членів суспільства. Провідним тут є дух правової культури, джерела якого становлять духовні норми.
Якщо виходити з того, що правова культура юриста - це смислова цілісність, то частинами виступатимуть окремі дії юриста та його невикористаний потенціал. Це означає, що правоохоронцеві важливо усвідомити власні вияви частин правової культури, зрозуміти, що осягнути правове буття можна за умови усвідомлення цілісності правової культури. Але таке усвідомлення передбачає правильність вибору методів правового пізнання. Одним із таких методів є самоорганізація юриста.
Частина у правовій культурі може характеризуватися однією або декількома культурами. Юрист може вважати цю частину другорядною, малозначущою. Проте з філософського погляду, частини у цілому однаково важливі. У випадку, коли не повністю використовуються здобутки інших культур, деформується власне правова культура як ціле. Такий синергетичний різновид правової культури вимагає збереження цілого, його стабілізації, спрямованості у русло природно-духовного права.
Таким чином, правова культура, її ідеї, духовні цінності стають для юриста відправною точкою вдосконалення його професійної майстерності (за умов сприйняття правової культури як цілого) або деформації правової діяльності (коли порушується взаємозв'язок цілого і частини, та ігнорується значення частини).
Правова культура функціонує як єдність чуттєвого і раціонального у професійній діяльності юриста. Тобто чуттєве і раціональне визначає зміст і рівень правової культури юриста. Так, правове почуття є результатом правової свідомості або її дією, зовнішньою оболонкою. Адекватну правову орієнтацію юриста відмічає взаємозумовленість чуттєвого та раціонального.
Раціональність права - це критерій, який дозволяє сформувати такі системи права, які були б самодостатніми і забезпечували функціонування суспільства на засадах правового почуття та правопорядку. Так чи інакше, раціональність залежить від правової культури.
У правовій культурі юриста чуттєве і раціональне взаємодіють. Це пов'язане із формуванням поваги до права (позитивного), духовності і моральної відповідальності.
По-перше, у юриста повага до права виявляється тоді, коли він усвідомлює його цінність. А перетворити позитивне право у цінність вдається не кожному законодавцю. Тому юристові доводиться зорієнтувати власні знання права та навички на справедливе розв'язання практичної правової проблеми, обрати раціональне рішення.
По-друге, повага до права ще не означає пріоритет раціональності над чуттєвим у діяльності юриста. Тут головну роль відіграють совість юриста, його особистісні духовно-моральні якості.
Важливим критерієм поваги до права виступає насамперед не правова, а більше моральна відповідальність.
Визначення правової культури буде неповним, якщо не розглянути її принципів, які становлять вихідні концептуальні засади професіоналізму юриста.
Основними принципами правової культури правника є: правовий історизм, загальнолюдські правові цінності, “національність” права, верховенство правової культури, безпека правової життєдіяльності, соціально-правова реабілітація, правовий менеджмент.
Принцип правового історизму особливо важливий у формуванні професіоналізму юриста, оскільки правові явища на різних історичних етапах оцінюються по-різному. Це зумовлює зміну духовного світу юриста, що приводить до різного розуміння й призначення права. Адже в кожну історичну добу відбувається певна конкретизація правової культури, формується певне бачення ефективності правового регулювання суспільних відносин, незважаючи навіть на системність і наступність права. Зрозуміло, що історична відкритість правової культури може безпосередньо впливати (як негативно, так і позитивно) на об'єктивність правових рішень. Важливо при цьому зрозуміти сутність самої історичної доби, виявити закономірності розвитку правової культури. Ці закономірності мають враховуватись правником у професійній діяльності. Крім того, правовий історизм орієнтує спеціаліста на професійне сприйняття світового культурно-правового простору. Усвідомлення світового значення правової культури є ефективним засобом правового регулювання суспільних відносин.
Активний вплив на правову культуру юриста чинять правові цінності. У тоталітарних суспільствах загальнолюдські правові вартості не знайшли свого застосування. У радянський час юристи були позбавлені права. Світові правові системи пішли далеко вперед, а в Україні все ще виявляється юридичний позитивізм, який гальмує утвердження загальноосвітніх правових цінностей. Ще часто юридична практика маневрує правовими нормами, що негативно впливає на загальний стан правопорядку. Відтак правова культура формується на основі визнаних загальнолюдських правових цінностях, доведених наукою й перевірених практикою.
Що стосується “національності” права, то провідну функцію в ній виконують національно-правові традиції, згідно з якими право відповідає духові нації, відображає її менталітет. Становлення професіоналізму юриста ґрунтується на пізнанні правового явища через національну культуру. Юрист передусім повинен бути знавцем свого національного права, незважаючи на те, що правові норми, як правило, інтернаціоналізуються. Соціокультурність правових явищ відображає національні інтереси, а, отже, згідно з цим формується професіоналізм юриста.
У суспільстві поряд з верховенством права має існувати також верховенство правової культури суспільства. Це можливо за умови поширення духу правової культури, яке здійснює держава. Досягти такого стану суспільства вдається не кожній державі. Але там, де існує верховенство правової культури, відповідно формується і професійне почуття юриста.
Безпека правової життєдіяльності юриста як умови його професіоналізму полягає у виробленні поваги до життя і здоров'я людини, які, безперечно, становлять найвищу соціальну цінність. Правова культура орієнтує правоохоронця на духовний вимір людського буття правовими нормами, отже, на відповідну організацію соціально-правового захисту населення. Йдеться про правове виховання, профілактичну роботу, яку повинні здійснювати кваліфіковані юристи з високою правовою культурою. Принцип безпеки правової життєдіяльності спрямований на громадян і на особу юриста.
Безпека, як така, полягає у дотриманні юристом правового почуття, недопущенні ним самим порушень, встановленого правопорядку та правового режиму. Гарантом безпеки правової життєдіяльності виступають насамперед такі чинники як професіоналізм правника, його правовий вплив на громадян та духовні параметри юридичних дій.
Професіоналізм юриста вміщує такий принцип, як соціально-правова реабілітація, тобто відновлення попереднього правового стану або здійснення перевиховання. У суспільствах з низьким рівнем цивілізованості побутує хибна думка, що місця позбавлення волі - це головний засіб перевиховання правопорушників. Проте соціально-правова реабілітація полягає не тільки в позбавленні волі, а й у тому, щоб через правову культуру суспільства впливати на свідомість осіб, схильних до правопорушень. Головну роль у цьому процесі покликані зіграти працівники судових та правоохоронних органів. Роз'яснюючи суть природного права, спираючись на нього, юрист може допомогти правопорушникові виправитися. Безперечно, це стає можливим за умови, коли правоохоронець володіє високою правовою культурою.
Професіоналізм правника буде успішним за умови злагодженої діяльності юридичних установ. Тому принцип правового менеджменту можна розглядати як такий, що має локальний характер. У нього виражені два аспекти науковий та синергетичний, проте не останню роль відіграє економічний аспект правової культури (матеріально-побутові умови, належне фінансове забезпечення тощо).
На порозі XXI ст. юристу важливо спрямувати правову культуру на розв'язання глобальних суспільних проблем - побудови правової держави України, утвердження верховенства права.
Правова культура має такі риси, які вирізняють:
- підвищення якості права та його сутності;
- удосконалення пошуку істини в позитивному праві;
- соціальне активна професійна поведінка юриста;
- забезпечення дії свободи волевиявлення;
- сприяння об'єктивному розв'язанню юридичних конфліктів;
- запобігання діям правового свавілля;
- збереження і примноження культурної цінності права;
- недопущення правових аномалій;
- сприяння набуттю державою правокультурних ознак;
- всебічний розвиток фольклорного права;
- виховання законослухняності у громадян.
Зокрема, така риса правової культури юриста, як підвищення якості пізнання юристом сутності права, має першочергове значення. Методами пізнання сутності права, як відомо, є індукція, дедукція, юридична абстракція. Високий рівень правової культури, майстерність юриста дають змогу виявити системність у позитивному праві, виділити його структурні елементи, зіставивши їх з нормами природного права, врегулювати можливу невідповідність між ними із власними правовими почуттями. Підвищення якості права сприяє глибшому усвідомленню призначення права, пізнанню його сутності.
Удосконалення пошуків істини у позитивному праві - суперечливий і відповідальний процес. Це, по суті, завдання філософії права, як методологічної основи дослідження професійної культури юриста. Йдеться про те, що у позитивному праві знайти істину можна, звернувшись до філософсько-гуманістичних підвалин національного розвитку. Приймаючи правове рішення, юрист може припуститися великої помилки, якщо керуватиметься лише буквою закону, нехтуючи національним духом права. У цьому випадку він може не побачити об'єктивної істини у праві, вдаватиметься до такого правового інструментарію, який не схвалюється суспільством. Тому становлення професіоналізму юриста - це процес постійного формування філософсько-методологічних основ права.
Виховання соціальна активного кваліфікованого правника органічно пов'язане з формами діяльності (реалізації права). Виділяють чотири форми діяльності: дотримання, виконання, використання, застосування [50, с. 50]. Правова культура включає всі ці форми, причому у кожній з них своя специфіка, свій підхід. Проте для правової культури важливою є не лише правомірна професійна поведінка, тут потрібна ще й соціальна активність юриста. Адже пасивна правомірність аж ніяк не визначає культури професійних дій. Правоохоронець у ролі пасивного виконавця чи спостерігача часто завдає шкоди суспільству, а іноді навіть стає на шлях правопорушення.
Правова культура юриста забезпечує дію його свобідної волі, яка дана йому від природи. Воля до свободи є абсолютною й фундаментальною основою людських прав, порушення яких стає руйнацією справедливості як природного феномену [115, с. 39]. Зрозуміло, що воля як психічна категорія має межу свого вияву чи розвитку, тобто вольовий характер юриста може не мати прикладної дії. Оскільки воля може бути скерована не тільки на добро, а й на зло, то її потрібно регулювати. Якщо правник володіє високим рівнем правової культури, то це гарантує його волі свободу, оскільки сама культура вже контролює його дії. Тоді дія свободи волевиявлення юриста спрямована на творчість у професійній діяльності, нестандартне розв'язання правових проблем, що має велике суспільне значення.
Правова культура юриста сприяє об'єктивному розв’язанню юридичних конфліктів, які доволі часто трапляються у професійній діяльності. Під юридичним конфліктом розуміють суперечливість права, певне протиборство суб'єктів права у зв'язку із застосуванням, порушенням чи тлумаченням правових норм. Йдеться про піднесення рівня культури правового спілкування між різними суб'єктами права. Наразі важливим є не змагання “інтелектів”, а насамперед об'єктивність реалізації права. Важливо дійти консенсусу з метою утвердження справедливості.
Як протидія правовому свавіллю виступає висока правова культура юриста, а також законодавця. Юрист, трансформуючи досконалі правотворчі дії законодавця, покликаний засобами правової культури стабілізувати правову ситуацію. Під правовим свавіллям розуміється передусім прийняття законів, які суперечать один одному, або скасування нормативно-правових актів, а потім їх “реабілітація” тощо. Така послідовність негативно позначається на стані правової культури як юристів, так і загалом держави.
Правова культура юриста, безумовно, спрямована на збереження і примноження культурної цінності права. Адже творча діяльність, духовно-інтелектуальні здібності юриста сприяють розвитку існуючої правової системи. Зрозуміло, тут не обійтись без здобутків інших видів культур, діалогу між ними. Потрібні юридична творчість, широкий діапазон знань, універсальна спільна творчість, оскільки перебування тільки на позиціях юридичного позитивізму означає деформацію правової культури. Культурна цінність права полягає передусім у постійному “окультуренні права”, насиченні його новим культурним змістом, культурними тенденціями.
Отже, принцип діалогу культур віддзеркалює правову культуру юриста, використання національних і світових культурних традицій з метою демократизації правовідносин між різними народами, піднесення рівня правової ерудиції у національних питаннях.
Висока правова культура юриста виключає правові аномалії— відхилення позитивного права від норми, від природного права. Як правило, це правові норми “вчорашнього дня”, які відстають від життя. Гальмом у правовій діяльності є також певні прогалини у законодавстві, які створюють своєрідний вакуум у правовому регулюванні. Його покликані заповнити дух права, правова культура суб'єкта прав, отже, високий професіоналізм правоохоронців.
Саме професійна юридична практика чинить ефективний вплив на утвердження правокультурних ознаку державі, на розвиток власне правової держави. Під впливом східної культури український народ поступово втрачав свою індивідуальність, зневірювався у можливості правовим шляхом будувати своє життя. Проте під впливом відродження правової культури та національно-правового почуття відбувається духовне оновлення правокультурних рис українського суспільства. Це створює передумови піднесення рівня юридичної діяльності, підвищення юридичної компетентності, викорінення правового нігілізму, удосконалення правового виховання громадян.
Необхідну для суспільства функцію правової культури виконує “фольклорне” право, яке вважають традиційною сукупністю зобов'язань і заборон, які усно передаються суспільством і санкціоновані ним.
Проте видається можливим, що в кожної нації існує неписане право, воно частково збігається зі звичаєвим, національним (народним), життєвим правом. У слов'ян, як і в інших народів, спочатку існувало звичаєве, усне право. Звичаї виникли у процесі співжиття первісних людей, ввійшли у їхній побут, свідомість, регулювали поведінку. Відчутний вплив на розвиток права у Київській Русі мало християнство. Шляхом рецепції у Київській Русі поширилося візантійське право. Проте його вплив на інститути Київської Русі був мінімальний.
Однак “фольклорне” право має особливості. По суті, це усно узаконений фольклор нації. У професійній діяльності юрист повинен керуватися традиціями звичаєвого права (оскільки воно є виявом національної культури), використовуючи їх у практиці правового виховання громадян. “Фольклорне” право вбирає у себе пережитки минулого і своєрідне народне право, що узгоджується із державним правопорядком. Тому у “фольклорному” праві основним компонентом є юридичний фольклор, який захищає звичаї, традиції, звичаї “старого” права від порушень установлених правових норм.
Йдеться про старі правові порядки в нових, більш цивілізованих умовах. Адже не кожен звичай можна віднести до народного, правового та й фольклорного.
“Фольклорне” право позитивно впливає на виховання законослухняності громадян. Законослухняність є результатом правового виховання, коли громадяни усвідомлюють свої вчинки, знають про можливе правове покарання. Законослухняною поведінка є тоді, коли громадяни правильно розуміють право як реалізацію свободи, відчувають дію духу права.
Отже, динаміку української правової культури наприкінці XX ст. характеризує активне формування національної правової системи. Нині у правовому полі склалася така ситуація, при якій правовий диктат вже немислимий, а до свободи волевиявлення за сучасних умов громадяни ще не готові. Професійна юридична практика має сприяти тому, щоб громадяни повністю відчули дієвість Справедливості як храму Права, розуміли глибинну сутність позитивного права, високе покликання права, спрямованого на їх захист.
Таким чином, справжня правова культура юриста може набути прогресивного розвитку тільки на засадах діалогу культур. Відтак, актуалізується значення інформаційного забезпечення професійної діяльності юриста.