Розділ 5. Деонтологічна правосвідомість та обов'язки юриста

5.1. Поняття деонтологічної правосвідомості юриста
5.2. Службовий обов'язок юриста
5.3. Обов'язок юриста в організації самозахисту населення від злочинних посягань

5.1. Поняття деонтологічної правосвідомості юриста

Свідомість досліджують різні науки - психологія, філософія, соціологія. Певною мірою результати дослідження залежать від стану розвитку цих наук.
До сучасних здобутків у галузі вивчення свідомості людини можна віднести монографії філософа В. Нестеренка та психолога Р. Нємова, які ґрунтуються на працях австрійського психолога 3. Фройда.
Поняття “свідомість” ґрунтовно аналізувалося у європейській філософії XVII ст. За триста років воно зазнавало еволюційних змін, що призводило до неоднозначних тлумачень. Проте так чи інакше свідомість пов'язана з мисленням, що характеризує її людську природу. Тобто свідомість є важливою властивістю людської психіки.
Існує багато визначень свідомості. Зокрема, Р. Нємов вважає, що свідомість - це вищий рівень психічного відображення людиною дійсності, її реалізація в узагальнених образах і поняттях [102, с. 568].
Досить часто поняття “свідомість” ототожнюється з іншими поняттями, насамперед з такими, як “душа”, “сумління”, “пам'ять”, “знання”, “досвід”, “інтелект”, “розум” тощо. Тому важливо розрізняти ці поняття.
Певною мірою розуміння душі людини пов'язане зі свідомістю, тобто свідомість визначає якість душі. Хоч кожна людина має душу, але свідомість властива не кожній особі (зокрема, втрата свідомості внаслідок нещасних випадків). А душа на противагу свідомості існує постійно. Важливо, що людину характеризують і тілесність, і душа, і дух.
До свідомості за змістом близьке сумління. Різниця між ними полягає у тому, що сумління конкретно виявляється у практичній діяльності чи поведінці, а свідомість інколи має прихований характер. Крім цього, свідомість зумовлює сумління, тобто свідомість первинна, а сумління - похідне.
Стосовно понять “пам'ять”, “інтелект”, “розум” можна зазначити, що з їх допомогою (як і з допомогою інших психологічних понять) у людини формується свідомість.
Знання та досвід теж мають велике значення для формування свідомості людини. Показником свідомості людини є якість та достовірність знань. Досвід своєю чергою впливає на рівень свідомості. Чим різноманітніший досвід, тим стабільніша свідомість та вищий її рівень.
Звичайно, існує й самосвідомість як вища форма свідомості. Відомо, що самосвідомість випливає зі свідомості особи і означає усвідомлення нею самої себе у суспільстві, своїх взаємостосунків з навколишнім світом та членами суспільства, своїх дій і вчинків, думок і почуттів, різних якостей особистості.
Зрозуміло, що самосвідомість породжує індивідуальну свідомість, яка охоплює весь духовний світ особистості. Усе це дає підстави говорити про види свідомості - суспільну, державну, національну, політичну, патріотичну, громадянську, духовну, моральну, естетичну, професійну, правову та ін.
Юрист повинен розвивати усі види свідомості. Наприклад, у юридичній діяльності моральна та духовна свідомість сприяють розумінню вищої етики людини. Ці види свідомості дають змогу правникові осмислювати вищі закони духовного світу, формувати духовні думки, розуміти душевні якості інших людей, впливати на тіло через дух і душу, розуміти причини й наслідки втрати земних благ та ін.
У контексті нашого дослідження докладно розглянемо правову свідомість.
Дослідники по-різному підходять до визначення правосвідомості. Більшість авторів вважають, що правосвідомість - це сукупність ідей, поглядів, уявлень, почуттів, у яких виявляється ставлення до дійсного або бажаного права як до справедливого чи несправедливого і до дій людей як до правомірних чи неправомірних.
В. Котюк зазначає, що правосвідомість особистості — це така форма відображення правових явищ, яка включає психічні, інтелектуальні, емоційні й вольові процеси та стани: знання чинного права і законодавства, правові вміння і навички, правове мислення, правові емоції й почуття, правові орієнтації, позиції, мотиви, правові переконання та настанови, які синтезуються в прийнятих рішеннях і спрямовані на пізнання, спілкування і взаємодію в процесі правової діяльності й поведінки у сфері правовідносин [81, с. 35].
Можна по-іншому підійти до визначення правосвідомості, зокрема через інформацію, і розуміти її як координаційну систему багатовимірності одержання, використання, поширення та зберігання інформації у правовому полі, що характеризує ставлення правника до правової дійсності та встановлення об'єктивної істини.
Отже, правосвідомість ґрунтується на інформації, яку юрист повинен усвідомити.
Однак він усвідомлює не всю інформацію. Неусвідомлена інформація надалі виступає як значний потенціал для усвідомлення, тобто стає в нагоді у потрібний момент.
Йдеться про матеріальну форму одержання, використання, поширення та зберігання інформації юристом, що становить певну систему. До неї належать різноманітні ідеї, уявлення, емоції, почуття, інтелектуальна здатність юриста. Згадана система відіграє координаційну, інтеграційну роль у професійній діяльності. Саме завдяки їй юрист реалізує своє ставлення до правової дійсності, до права взагалі. Таку координуючу функцію виконують світоглядні принципи, вольові зусилля.
Багатовимірний підхід до інформації загалом необхідний. Інтелектуальна культура юриста повинна спрямовуватися на творчий багатоаспектний підхід до одержання, використання, поширення та зберігання інформації. Це підвищує рівень правосвідомості.
Інформаційна діяльність юриста має відбуватись у правовому полі. Це активна форма його правосвідомості, розуміння необхідності системи права для адекватного регулювання суспільних відносин. Правове поле чинить значний вплив на правосвідомість юриста, особливо коли воно посилюється прийнятими новими законами. Нині велике значення має Конституція України, яка скеровує правосвідомість юриста на державницьку позицію. Високий рівень правосвідомості юриста також допомагає встановленню об'єктивної істини. На правосвідомість юриста впливають усі основні елементи духовної й моральної культури. Самі собою професійні знання ще не визначають змісту правосвідомості юриста. Велике значення мають самооцінка, емоції, ставлення до права, а головне - перетворення юридичних знань у переконання.
Існують зовнішні та внутрішні структурні елементи індивідуальної правосвідомості. До зовнішніх елементів належать: правові знання; повага до права, закону на основі правових переконань; соціально-правова активність особи, а точніше, готовність (установка) до такої діяльності та поведінки. Внутрішні елементи - це: інтелектуальні (раціональні) процеси і стани; емоційні процеси і стани; вольові процеси і стани [81, с. 78].
Вважається, що правосвідомість має такі складові елементи, як: психологічна правосвідомість (правова психологія), ідеологічна правосвідомість (правова ідеологія), поведінкова правосвідомість (передбачає вихід на правову поведінку) [127,с.255].
Оскільки у будь-якому випадку на правосвідомість юриста впливають різні чинники - як об'єктивні, так і суб'єктивні, то її рівень залежить від професійних факторів, від стану законності у державі та цивілізованого правопорядку. Це означає, що правосвідомість юриста мусить мати професійний характер (а не буденний), що є складовим елементом всієї правової системи у державі.
Тобто, професійна правосвідомість має на юридичну діяльність пріоритетний вплив, спрямований на пізнання правових явищ та розуміння їхньої сутності.
Професійну правосвідомість не варто ототожнювати зі спеціалізованою. Професійна правосвідомість є структурним елементом суспільної правосвідомості. Суспільну правосвідомість можна поділити на професійну й непрофесійну, а спеціалізовану - за професійною ознакою: судовий медик, судовий експерт, викладач права, журналіст із правової тематики та ін. Відтак, якщо йдеться про правосвідомість юриста, то необхідно враховувати його професійну спеціалізацію. Тобто, для різних юридичних спеціальностей правосвідомість є різною, вона відзначається індивідуальністю й неповторністю.
Правосвідомість юриста завжди перебуває у динамічному розвитку. Вона може полегшувати або ускладнювати процес виконання службових обов'язків. Правосвідомість проявляється квантова: або збільшується, або зменшується.
Кожен юрист має індивідуально-правове поле, тому його дії та вчинки зумовлюються власними правовими поглядами, які залежать від обставин, психічного стану” певних знань тощо. Звідси й твердження, що один і той самий юрист може перебувати на різних ступенях правосвідомості в конкретний час. Нас у цьому випадку цікавить дія так званої точкової квантової правосвідомості при виконанні службового обов'язку юристом. Тому з'ясуємо, що спонукає його до певної дії: свідоме чи несвідоме.
Вважаємо, що свідоме “керує” юристом у спокійній, творчій ситуації, а в критичних, екстремальних випадках, у момент прийняття складного і відповідального рішення його опановує надсвідомий стан. Тоді і виявляється так звана деонтологічна правосвідомість, тобто рівень правосвідомості, якої юрист досяг раніше. Фактично деонтологічна правосвідомість відображає кванти правосвідомості, конкретизує її.
Деонтологічна правосвідомість передбачає передусім усвідомлення юристом свого призначення і власної соціальної й моральної відповідальності.
Отже, деонтологічна правосвідомість - це інтелектуальна власність юриста, оскільки вона пов'язана з інтелектом та моральними принципами; це конкретизація його правосвідомості, що відповідає одній із функцій юридичної деонтології.
Деонтологічна правосвідомість юриста є результатом його загальної правосвідомості, її конкретним критерієм. Вона також свідчить про певний рівень правосвідомості юриста взагалі, оскільки перебуває на “вершині” правосвідомості і слугує ніби “піковою” правосвідомістю.
Знаючи сутність змісту юридичної деонтології, можна стверджувати, що деонтологічна правосвідомість характеризується також юридичною евристикою. Інакше кажучи, юрист щоразу доходить нового висновку у процесі розгляду юридичних справ. Зрозуміло, що це неповторний індивідуальний вияв загальної правосвідомості в конкретних умовах, тому її і називають деонтологічною.
Наведені вище міркування дають змогу стверджувати, що деонтологічну правосвідомість зумовлює внутрішній імператив службового обов'язку, оскільки останній є свободою розумної волі, передбачає юридичні наслідки професійної діяльності і є стабільно виробленою позицією юриста. Така позиція ґрунтується на принципах правового почуття, самодисципліни, об'єктивності, правової справедливості, узгодженості юридичної практики (позитивного права) з природним правом, гуманності, правдивості, активної життєвої позиції. Як і внутрішній імператив службового обов'язку, деонтологічна правосвідомість юриста часто збігається з потребою суспільства, оскільки тісно пов'язана з милосердям та сумлінням.
Отже, деонтологічна правосвідомість юриста — це результат його правосвідомості, сформований під впливом правової інформаційної культури, при виконанні службового обов'язку.
Деонтологічна правосвідомість юриста грунтується на його загальній правосвідомості, правовій інформаційній культурі, на внутрішньому імперативі права.
Що стосується правової інформаційної культури, то доцільно звернути увагу на її попереднє формування. Тобто у момент прояву деонтологічної правосвідомості юрист не отримує нової правової інформації, а діє на основі раніше одержаної. Водночас рівень інформаційної культури безпосередньо впливає на ступінь деонтологічної правосвідомості.
Джерелом деонтологічної правосвідомості є внутрішній імператив права, адже у кожному законі є той внутрішній зміст, який юрист повинен відчути. Письмово він не зафіксований, а через правове почуття у юриста формується власна деонтологічна правосвідомість. Тут виявляється також і дух права.
Відповідно обітниця є виявом громадського, суспільного, національного та інших обов'язків юриста. Тому деонтологічна правосвідомість формується на основі цих обов'язків. У протилежному випадку вона не збігатиметься з вимогами суспільства, інтересами нації. А це призведе до невиконання внутрішнього імперативу службового обов'язку юристом, що не відповідає вимогам деонтологічної правосвідомості.
Формування загальної правосвідомості передбачає дві стадії: теоретичну і практичну. На першій стадії у юриста формується теоретична правосвідомість. На другій під впливом професійної соціалізації у процесі практичної діяльності виникає практична правосвідомість. Поєднання теоретичної та практичної правосвідомості дають змогу досягти вершин юридичної майстерності.
Виходячи зі змісту юридичної деонтології, деонтологічна правосвідомість має три стадії готовності: неочікувано раптову, очікувано раптову і постійну. Зрозуміло, що юрист-початківець потрапляє у ситуацію, коли він не очікує моменту вияву власної правосвідомості. І, як правило, до цього він внутрішньо не готовий. Проте друга стадія передбачає сподівання на такий вияв, і юрист заздалегідь готується до такої ситуації, навіть про всяк випадок. Третя стадія відображає ситуацію, при якій юриста не можна нічим здивувати у професійній діяльності. Його професіоналізм має енциклопедичний характер.
Вияв деонтологічної правосвідомості - це своєрідний “вибух” діяльності юриста, дія мозку з використанням великої енергії. Така діяльність не може бути тривалою, вона разова і неповторна. Тут відсутні стереотипи, ідентичність, це результат загальної правосвідомості. Для прояву деонтологічної правосвідомості велике значення мають талант і творчість. Професіоналізм юриста зумовлює відповідну правосвідомість, здатність фахово розв'язувати правові проблеми на користь громадян, з метою встановлення правової істини.
У професійній діяльності деонтологічна свідомість по-різному впливає на виконання службового обов'язку. Наприклад, вияв милосердя, агресії, помсти, ненависті тощо. Такі імпульси допомагають або шкодять юридичній діяльності.
Відомо, що деонтологічна правосвідомість виявляється в усіх видах юридичної діяльності. Наприклад, на кожному етапі розгляду кримінальної справи, у момент оголошення звинувачувального вироку, з'ясування змісту закону, який вклав у нього законодавець тощо. За написаним текстом документа можна встановити також рівень загальної й деонтологічної правосвідомості юриста.
Отже, деонтологічна правосвідомість конкретизує загальну правосвідомість, актуалізує її.
Науковці здебільшого пов'язують правосвідомість із правовою культурою, зокрема вказуючи, що правова культура особи - це перш за все певний рівень (стан), сукупність характеристик її правосвідомості. Цей стан правосвідомості характеризується такими властивостями, як знання права, повага до нього, позитивна настанова щодо повсякденної правомірної поведінки. Крім того, правова культура включає в себе саму поведінку - безумовно правомірну (відповідно до вимог юридичних норм).
Аналізуючи поняття “правосвідомість”, треба враховувати мораль як основу права, адже вона більш якісно, ніж право, впливає на формування правосвідомості юриста. Цей , вплив самостійний, незалежний від права.
Отже, право і мораль - важливі елементи людської культури. Вони завжди виступають у тісному взаємозв'язку, характер якого визначається конкретними історичними умовами та соціальною структурою суспільства. Така взаємодія зумовлена об'єктивно, оскільки походження і реальне буття права та моралі визначаються суспільними відносинами, їх складністю та суперечливістю. Правове життя суспільства не може розвиватися поза моральними категоріями гуманізму й соціальної справедливості, сумління й честі, добра й людської гідності.
Право існує для того, щоб встановлювати відповідні межі поведінки для членів суспільства. Дія права забезпечується відповідними інститутами, покликаними реалізувати його норми на практиці. У випадку відсутності таких інститутів право втрачає цінність, але не перестає діяти. Це стосується і ліквідації відповідних інститутів. Адже дія права забезпечується його ідеєю, духом. Проте в деяких випадках, якщо раніше прийняті закони ліквідовані, їхній дух продовжує діяти. При цьому людьми керує як почуття страху (сталінські закони), так і глибока повага до права (австрійські закони в Західній Україні). Все залежить від того, схвалило суспільство ці норми чи ні, відображають вони інтереси більшості чи меншості. У будь-якому випадку раніше прийняті закони впливають на національний дух права.
Мораль і моральна основа права безпосередньо позначається на правосвідомості юриста.
Загальна теорія права, як відомо, вивчає основні його принципи: повновладдя народу; розподіл влади на законодавчу, виконавчу, судову; відповідальність держави перед людиною та суспільством і навпаки - людини перед державою; верховенство права Конституції над усіма законами і підзаконними нормативними актами; законність, демократизм, справедливість, гуманізм, “дозволеність лише того, що визначене законом” (для юриста і держави). Правосвідомість юриста повинна відповідати цим принципам.
Втілення їх у юридичну практику вимагає врахування також відповідних професійно-етичних принципів: вірності народові й закону, самодисципліни, об'єктивності, справедливості, ввічливості, терпимості, поваги, товариськості, гуманності, правдивості, активної життєвої позиції, милосердя та ненасильства. Поєднання принципів права і принципів професійної діяльності сприяє тому, що право свідомість і моральність юриста наближаються до вимог суспільства. Системне розуміння права засвідчує, що правосвідомість юриста ґрунтується на глибоких правових знаннях.
Так, принцип цілеспрямованості вказує, що правосвідомість має певну мету, на яку спрямовані зусилля юриста. Принцип готовності характеризує правника як професіонала, котрий у будь-який час може проаналізувати конкретну справу з позиції права.
Юрист повинен керуватися і такими принципами, як емпіричність, інтуїтивність, ймовірність, евристичність, новизна. Його діяльність пов'язана, зокрема, з певними науково-практичними відкриттями, аналізом одержаних раніше результатів. При цьому виявляються впевненість і воля юриста, які ведуть до успіху.
Важливу функцію виконує такий принцип правосвідомості, як самодисципліна. Вона забезпечує контроль його дій та вчинків, звіряє їх з вимогами моралі, присяги, конституції, дає змогу всебічно оцінити власну діяльність у контексті цих вимог.
Щоб глибше зрозуміти сутність правової свідомості юриста, треба розглянути функції, які вона виконує у процесі застосування правових норм. Функції правосвідомості конкретизують її суть, завдання й призначення. Поняття “функції правосвідомості правника” можна визначити через його соціально-правову діяльність. Функція правосвідомості виражає взаємозв'язок і взаємовплив правових явищ та особистості. Та чи інша правова діяльність вказує, яка функція здійснюється, і навпаки, якщо ми знаємо функції, то можемо свідомо встановити особливості і напрями діяльності. Функцію можна визначити як основний напрям психічної, інтелектуальної діяльності, впливу взаємозв'язків правосвідомості та особистості з навколишнім правовим середовищем, які виявляються в різноманітній діяльності [81, с. 84].
У наукових юридичних джерелах висвітлюються різні функції правосвідомості особи. Так, за інформаційним і діяльнісним підходом розрізняють функції відображення, пізнання, правового мислення, оцінкові, орієнтовні, регулюючі, праксеологічні, прогнозуючі, моделюючі, конструктивні і деструктивні, цілеспрямовуючі, евристичні, мотиваційні, комунікативні, трансформаційні; за структурою правосвідомості особи - емоційні, інтелектуальні, вольові та інші функції [81, с. 84].
Функціями правосвідомості юриста є:
- формування індивідуальної правової концепції юриста;
- формування почуття правової справедливості;
- забезпечення свободи прийняття рішень;
- реалізація внутрішнього імперативу службового обов'язку юриста;
- формування професійно-юридичної думки;
- застереження від правового нігілізму;
- активізація інтелектуальної діяльності;
- виявлення особистих професійно-моральних якостей правника.
Ці функції правосвідомості цілком відповідають функціям деонтологічної правосвідомості юриста. Наголосимо на можливості існування інших функцій та принципів, особливо тоді, коли йдеться про забезпечення верховенства права, реалізацію надбань інформаційної культури, реалізацію теоретичних знань, динамічність юридичної діяльності, формування мотивів поведінки, комунікативність тощо.
Отже, високий рівень правосвідомості безпосередньо впливає на юридичну практику. В цілому він відтворює форми юридичної діяльності, змушує юриста оцінити своє призначення в суспільстві. А деонтологічна правосвідомість прямо впливає на розвиток і формування професійної культури. Йдеться про професійне знання правових і моральних норм та принципів, про професійне ставлення до норм позитивного права (солідарність з ними, переконаність у справедливості, корисності й необхідності), про професійне вміння, прийоми і навички, про звичку дотримуватися закону, про професійний етикет і такт, а також про наукову організацію праці.

5.2. Службовий обов'язок юриста

Під обов'язком розуміють певну необхідну поведінку суб'єкта носіїв систем принципів, конкретного переліку дій, доручень, за невиконання яких передбачена відповідальність. Юрист виконує обов'язок здебільшого під впливом різних чинників - держави, закону, трудового колективу, громадськості, а також під впливом власних внутрішніх переконань.
У цьому зв'язку можна виділити такі види обов'язку, що певною мірою стосуються юридичної діяльності: національний, суспільний, державний, громадський, моральний, духовний, професійний, службовий, функціональний. Юридичні джерела розрізняють ще й морально-професійний, формально-службовий та деякі інші види обов'язку. Між ними є чимало спільного й відмінного. Зупинимося на останньому. Для цього спочатку дамо визначення зазначених видів обов'язку юриста.
Так, під національним обов'язком розуміється необхідність та готовність юриста охороняти та захищати принципи буття української нації у процесі правової діяльності.
Суспільний обов'язок - це необхідність та готовність юриста обстоювати суспільні інтереси в ім'я нормальної життєдіяльності громадян.
Державний обов'язок - це необхідність та готовність юристів як представників державних органів виконавчої й судової влади охороняти та захищати інтереси держави у своїй юридичній діяльності.
Громадський обов'язок передбачає певні необхідні дії, покладені на юриста як члена відповідної громадської організації. Моральний обов'язок юриста як впровадження у практику реалізації юридичних норм певних моральних вимог.
Духовним обов'язком юриста можна вважати необхідність постійного удосконалення професійної підготовки, формування усталених гуманістично-ціннісних орієнтацій, культури, що сприяє адекватному виконанню службової діяльності.
Професійний обов'язок юриста - це його потреба та готовність працювати у судових та правоохоронних органах, виконувати завдання, поставлені перед юридичними службами (об'єктивний аспект), глибоке усвідомлення необхідності професійних дій для захисту законних прав та свобод громадян (суб'єктивний аспект).
Службовий обов'язок юриста - це потреба та його готовність виконувати дії, зумовлені службовим становищем юриста.
Функціональний обов'язок юриста - це потреба виконання ним постійного конкретного завдання (функції), яке визначається з часу призначення на посаду.
Звичайно, існують й інші види обов'язку юриста, зумовлені його соціальним призначенням у суспільстві.
За практичною значущістю перелічені вище обов'язки юриста умовно можна згрупувати таким чином:
- група обов'язків соціально-державного характеру (національний, суспільний, державний, громадський);
- група обов'язків професійно-юридичного характеру (професійний, юридичний, службовий, функціональний);
- група обов'язків духовно-морального характеру (духовний, моральний, особистий).
Перша група включає обов'язки, виконання яких вимагає від юриста держава. Вони є обов'язковими і гарантуються чи забезпечуються державою. Наприклад, виконання національного і суспільного обов'язків вимагає від юриста захисту нації і суспільства, збереження набутих культурних цінностей народу, національного духу права тощо. Йдеться про правовий захист, оскільки часто цього вимагає ситуація. Проте національний обов'язок може зазнавати переслідування з боку держави, наприклад, у час панування тоталітарного режиму. Можливі випадки, коли держава зобов'язує діяти всупереч інтересам народу. Наприклад, у західних областях України в період пробудження демократії (1988-1990 рр.) професійна пасивність юристів розцінювалася партійними і радянськими органами як антисуспільні дії. Часто на діяльності юриста позначається імператив громадського обов'язку. Різні добровільні об'єднання, асоціації вимагають вживати певних заходів, зокрема щодо забезпечення охорони громадського порядку.
Друга група обов'язків юриста відповідає специфіці його професійної діяльності. Часто професійний обов'язок юриста збігається з юридичним, особливо у тих випадках, коли працівник не перебуває на службі або ще не працевлаштований. Так, виконуючи професійний обов'язок, він зобов'язаний реагувати на правопорушення (це може бути профілактична бесіда з правопорушником, різноманітні консультації чи рекомендації тощо), а юридичний обов'язок у цьому випадку змусив би юриста вдатися до конкретних санкцій.
Службовий обов'язок юриста — це передбачена нормативно-правовими актами необхідність виконувати певні дії, зумовлені його службовим становищем у державних, громадських або приватних організаціях. Службовий обов'язок є тим, до чого зобов'язує служба.
Тобто у період перебування на роботі у юриста виникає вже не професійний чи юридичний, а насамперед службовий обов'язок. Різновидом службового є функціональний обов'язок. Останній виникає у процесі виконання конкретних функцій, яких безліч у юридичній діяльності. Переважно функціональні обов'язки визначаються для кожного юриста зокрема. Як правило, не допускається, щоб юрист виконував невластиві йому функції. У протилежному випадку можливе притягнення його до відповідальності.
На основі третьої групи обов'язків у юриста формується особистісно-емоційне сприйняття службового обов'язку.
Проблема службового обов'язку посідає чільне місце у професійній культурі юриста. Усвідомлення юристом своїх службових обов'язків є необхідним елементом його деонтологічної правосвідомості та професійної культури. Його професійні вчинки контролюються сумлінням, на основі чого формується внутрішній імператив службового обов'язку. Позитивне право ніколи не досягне такої сили і легітимності, яку має внутрішній імператив службового обов'язку.
Для правничих спеціальностей характерні як загальні, так і специфічні види обов'язків. Так, службовий обов'язок судді визначений у Законі України від 15 грудня 1992 р. “Про статус суддів” з наступними змінами та доповненнями. Зокрема, у ст. 6 йдеться про те, що суддя зобов'язаний при здійсненні правосуддя дотримуватися Конституції та законів України, забезпечувати повний, всебічний та об'єктивний розгляд судових справ з дотриманням встановлених законом термінів. Стаття 5 наголошує на тому, що суддя повинен здійснювати лише правосуддя. Він не може бути народним депутатом, належати до будь-якої політичної партії, входити до складу державних органів, органів місцевого та регіонального самоврядування, підприємств, які мають на меті отримання прибутку. Проте викладацька, наукова й інша творча діяльність не впливає на виконання судових обов'язків. Суддя може поєднувати наукову і творчу працю із судовою практикою, що сприяє його професіоналізмові.
Закон зобов'язує суддю не розголошувати відомостей, які становлять державну, військову, службову, комерційну та банківську таємницю, таємницю нарадчої кімнати, а також відомостей про особисте життя, які стали відомі йому під час розгляду справи у судовому засіданні і нерозголошення яких прийнято рішенням закритого судового засідання. Проте це не означає, що всі отримані суддею відомості таємні. Це не стосується відомостей, які містять елементи злочину. Тоді у службовому порядку приймається відповідне рішення. Але вся діяльність судді не повинна ставати об'єктом розмов у широкому колі осіб, не причетних до справи.
Службовий обов'язок не допускає вчинків та будь-яких дій, які ганьблять звання судді і можуть викликати сумнів у його об'єктивності, неупередженості та незалежності. Тобто обов'язком судді є повсякчасний контроль власної поведінки.
Службові обов'язки суддів стосуються різних їхніх повноважень. Наприклад, існують службові обов'язки районних (міських), міжрайонних (окружних) суддів, службові обов'язки судді Конституційного Суду України, службові обов'язки судді Вищого арбітражного суду України, службові обов'язки військових суддів та ін. У них чимало спільного, але є певні додаткові вимоги, які пов'язані зі специфікою юридичних справ. Тому доцільно говорити про службово-повноважні обов'язки суддів.
Зрозуміло, що службові обов'язки суддів ґрунтуються на певних засадах. Серед них - законність, незалежність від інших гілок влади, непідзвітність іншим гілкам влади, вирішальність, належний практичний досвід, віковий ценз, освітній ценз, дієздатність судді, конкурсність, недоторканність, строковість служби, відповідальність, атестаційність, особливе моральне і соціально-побутове забезпечення та ін. Ці принципи істотно впливають на службовий обов'язок судді, змушують його дотримуватися певних меж у поведінці і діяльності. Будь-яку службову дію суддя повинен підпорядковувати цим принципам.
Службовий обов'язок судді передбачає виконання певних функцій у судовій діяльності. Це насамперед виховання поваги до суду і до себе особисто, утвердження презумпції невинуватості, збереження службової таємниці, сприяння судовому врядуванню тощо. У цих та інших функціях виявляється сутність судової влади і судової практики, піднесення авторитету особи, яка здійснює правосуддя.
Тому юрист, котрого вперше Президент призначає суддею, в урочистій обстановці дає обітницю, про яку йдеться у ст. 10 Закону України від 15 грудня 1992 р. “Про статус суддів”: “Урочисто присягаю чесно і сумлінно виконувати обов'язки судді, здійснювати правосуддя, підкоряючись тільки закону, бути об'єктивним і справедливим”.
Присягатися належно виконувати службові обов'язки українського судді почали ще у період гетьманщини (XVII-XVIII ст.). Тоді, як зазначалося у “Правах, за якими судиться малоросійський народ”, обрані судді повинні були складати у церкві обітницю про те, що будуть сумлінно виконувати свої обов'язки. У період Української Народної Республіки текст обітниці, зокрема для військових суддів, затверджувався на засіданні Ради Державних секретарів. Її повинні були складати також службовці суду. Зміст обітниці такий:
“Присягаю урочисто Всемогучому Богу і прирікаю на мою честь бути вірним Українській Народній Республіці і повинуватися її законам і розпорядженням. Присягаю сповнити припоручені обов'язки після мойого найліпшого знання і совісті на кождім мені як військовому судді призначенім службовім місці - під час війни і миру, при тім мати все на увазі найвище добро моєї Вітчизни, виконувати закони, розпорядки, науки і поручення моїх зверхників і залишати всякого роду надужиття моєї власти, так, Боже, мені допоможи. Амінь”. Для виконання службових обов'язків судді ретельно добиралися кадри, які свідомо могли дати відповідну обітницю.
Нині згідно зі ст. 8 Закону України “Про статус суддів” кандидати у судді добираються за результатами складання кваліфікаційного іспиту. Тільки кваліфікаційна комісія може рекомендувати особу, яка подала відповідну заяву, на посаду судді. Тобто головною вимогою є юридичні знання. До кваліфікаційного іспиту допускають свідомих юристів, віком від 25 років, з вищою юридичною освітою, дворічним юридичним стажем. її У Законі України від 19 грудня 1992 р. “Про адвокатуру” визначені службові обов'язки адвоката. Він зобов'язаний неухильно дотримуватися вимог чинного законодавства, застосовувати всі передбачені законом засоби захисту прав і законних інтересів громадян та юридичних осіб і не має права використовувати свої повноваження на шкоду особі, а також відмовлятися від прийнятого на себе захисту підозрюваного, звинуваченого, підсудного. Адвокат повинен допомагати кожному громадянинові, який звертається за допомогою. До цього його зобов'язує внутрішній імператив службового обов'язку. Закон також передбачає, що адвокат не має права прийняти доручення про надання юридичної допомоги у випадках, коли він у конкретній справі надає або раніше надавав юридичну допомогу особам, інтереси яких суперечать інтересам тієї особи, що звернулася з проханням про ведення справи. Це пояснюється етичними і правовими мотивами справи. Адже не можна спочатку захищати громадянина, а потім проти нього вести справу, оскільки адвокатові вже відомо багато подробиць діяльності цієї особи. Це стосується і тих випадків, коли адвокат брав участь у справах як слідчий, особа, що проводила дізнання, прокурор, громадський обвинувач, суддя, секретар судового засідання, експерт, спеціаліст, представник потерпілого, цивільний позивач, цивільний відповідач, свідок, перекладач, понятий. Випадки, коли у розслідуванні або розгляді справи бере участь посадова особа, з якою адвокат перебуває у родинних стосунках, не повинні мати місця не тільки в адвокатській діяльності, а й узагалі в юридичній практиці.
Отже, службовий обов'язок адвоката - це сприяння захистові прав і свобод громадян, представлення законних інтересів громадян Української держави, іноземних громадян, осіб, які не мають громадянства, та юридичних осіб. Адвокат зобов'язаний надавати їм також іншу юридичну допомогу. Стаття 5 Закону України “Про адвокатуру” передбачає, що адвокати дають консультації та роз'яснення з юридичних питань, усні й письмові довідки щодо законодавства; складають заяви, скарги та інші документи правового характеру; засвідчують копії документів у справах, які вони ведуть; здійснюють представництво у суді, інших державних органах, перед громадянами та юридичними особами; надають юридичну допомогу підприємствам, установам, організаціям; здійснюють правове забезпечення підприємницької та зовнішньоекономічної діяльності громадян і юридичних осіб; виконують свої обов'язки відповідно до кримінально-процесуального законодавства у процесі дізнання та попереднього слідства. Звичайно, адвокат може здійснювати також інші види юридичної допомоги, передбачені чинним законодавством. Ці службові обов'язки є вузькою спеціалізацією адвокатів.
Адвокат виконує свій службовий обов'язок на основі відповідних принципів. Головними серед них є: верховенство закону (права), незалежність, демократизм, гуманізм, конфіденційність, а також законність, етичність, справедливість.
Функції службового обов'язку адвоката зводяться в основному до захисту та представництва запитів громадян через надання юридичних послуг.
Службові обов'язки адвоката тісно пов'язані з його професійними правами, про які йдеться у ст. 6 Закону України “Про адвокатуру”. Так, виконуючи свій професійний обов'язок, адвокат має право представляти і захищати права та інтереси громадян і юридичних осіб за їхнім дорученням в усіх органах, підприємствах, установах і організаціях, до компетенції яких входить вирішення відповідних питань; збирати відомості про факти, які можуть бути використані як докази в цивільних, господарських, кримінальних справах і в справах про адміністративні порушення. Він має право робити запит й отримувати документи або їхні копії від підприємств, установ, організацій, об'єднань, а від громадян - за їхньою згодою; знайомитися на підприємствах, в установах і організаціях з необхідними для виконання доручення документами і матеріалами, за винятком тих, таємниця яких охороняється законом; отримувати письмові висновки фахівців з питань, що потребують спеціальних знань; застосовувати науково-технічні засоби відповідно до чинного законодавства; доповідати на клопотання і скарги на прийомі у посадових осіб та відповідно до закону одержувати від них письмові мотивовані відповіді на ці клопотання і скарги; бути присутнім при розгляді своїх клопотань і скарг на засіданнях колегіальних органів і давати пояснення щодо їхньої суті.
Виконуючи службові обов'язки, адвокат повинен дотримуватися професійної таємниці (ст. 9) щодо питань, з якими громадянин або юридична особа звернулися до нього, суті консультацій, порад, роз'яснень та інших відомостей.
Особливо важливі відомості, які адвокат отримав під час попереднього слідства, можуть бути розголошені тільки з дозволу слідчого або прокурора. Неприпустимим є використання адвокатом таємниці у власних інтересах чи в інтересах третіх осіб. Розголошення адвокатом таємниці карається законом.
Для належного виконання службового обов'язку кожний адвокат України дає обітницю такого змісту: “Я, беручи на себе обов'язки адвоката, урочисто клянусь: у своїй професійній діяльності суворо додержуватися законодавства України, міжнародних актів про права і свободи людини, правил адвокатської етики; з високою громадською ” відповідальністю виконувати покладені на мене обов'язки, бути завжди справедливим і принциповим, чесним і \ уважним до людей, суворо зберігати адвокатську таємницю, всюди і завжди берегти чистоту звання адвоката, бути вірним Присязі”.
Закон України “Про адвокатуру” гарантує умови виконання адвокатом своїх службових обов'язків. Так. забороняється будь-яке втручання в адвокатську діяльність, вимагання від адвоката, його помічника, посадових осіб і технічних працівників адвокатських об'єднань відомостей, що становлять адвокатську таємницю. З цих міркувань адвокатів не можна допитувати як свідків. Документи, пов'язані з виконанням адвокатом доручення, не підлягають оглядові, розголошенню чи вилученню без його згоди. Не може бути внесено подання органом дізнання, слідчим, прокурором, а також винесено окрему ухвалу суду щодо правової позиції адвоката у справі. Його правова позиція оберігається законом.
Посади адвоката та його помічника мають відповідні цензи. Це повинен бути громадянин України з вищою юридичною освітою, раніше не судимий, з практичним стажем не менше двох років. Особа, яка претендує на посаду адвоката, повинна скласти кваліфікаційні іспити, отримати свідоцтво на право адвокатської діяльності, скласти обітницю.
Враховуючи те, що адвокат належить до добровільного професійного громадського об'єднання, його службові обов'язки мають ґрунтуватися на власному сумлінні та моральних принципах. Це і є специфікою внутрішнього імперативу службового обов'язку адвоката.)
Для працівників прокуратури службові обов'язки закріплені у Законі України від 5 листопада 1991 р. “Про прокуратуру”. Основним службовим обов'язком для працівника прокуратури є прокурорський нагляд за додержанням законів усіма органами, підприємствами, установами, організаціями, посадовими особами та громадянами; органами, які ведуть боротьбу зі злочинністю та іншими правопорушеннями і розслідують діяння, що містять ознаки злочину; підтримання державного обвинувачення, участь у розгляді в судах кримінальних, цивільних справ та справ про адміністративні правопорушення і господарських спорів у арбітражних судах; за виконанням законів у місцях утримання затриманих, попереднього ув'язнення, при виконанні покарань та застосуванні інших заходів примусового характеру, які призначає суд; за додержанням законів органами військового управління, військовими об'єднаннями, з'єднаннями, частинами, підрозділами, установами і військовими навчальними закладами та посадовими особами Збройних Сил, Прикордонних військ, Управління державної охорони, Служби безпеки України та інших військових формувань, дислокованих на території України (ст. 5 Закону).
Загалом обов'язки у прокурорському нагляді передбачають загальний нагляд; нагляд за додержанням законів органами, що ведуть боротьбу зі злочинністю, за участю прокурора в розгляді справ у судах; нагляд за додержанням законів у місцях застосування заходів примусового характеру.
Закон визначає широке коло службових обов'язків для працівників прокуратури. Вони стосуються практично всіх аспектів юридичної діяльності та юриспруденції. Тобто об'єктом прокурорського нагляду є все, що становить зміст окремих самостійних видів діяльності юриста: слідча робота, судова робота, робота з виконання вироків у кримінальних справах.
Працівники прокуратури дають обітницю, затверджену Верховною Радою України.
Службові обов'язки працівників прокуратури тісно пов'язані з правами, викладеними у ст. 20 Закону України “Про прокуратуру”. Так, здійснюючи загальний нагляд, прокурор має право безперешкодно за посвідченням, що підтверджує займану посаду, входити у приміщення державних органів, органів місцевого та регіонального самоврядування, об'єднань громадян, підприємств, установ та організацій незалежно від форм власності, підпорядкованості чи належності, до військових частин, установ без особливих перепусток, де такі запроваджені; мати доступ до документів і матеріалів, необхідних для проведення перевірки, в тому числі за письмовою вимогою, і таких, що містять комерційну чи банківську таємницю або конфіденційну інформацію; письмово вимагати подання в прокуратуру для перевірки зазначених документів та матеріалів, видачі необхідних довідок, у тому числі щодо операцій і рахунків юридичних осіб та інших організацій для вирішення питань, пов'язаних з перевіркою.
Працівник прокуратури має право вимагати для перевірки рішення, розпорядження, інструкції, накази та інші акти й документи, одержувати інформацію про стан законності і заходи щодо її забезпечення; вимагати від керівників та їхніх колегіальних органів проведення перевірок, ревізій діяльності підпорядкованих і підконтрольних підприємств, установ, організацій та інших структур незалежно від форм власності, а також призначення спеціалістів для здійснення перевірок, відомчих і позавідомчих експертиз; викликати посадових осіб і громадян, вимагати від них усних або письмових пояснень щодо порушення закону.
Коли прокурор виявляє порушення закону, то у межах своєї компетенції він має право здійснювати такі заходи:
- опротестовувати акти вищих державних органів, міністерств, державних комітетів і відомств, виконавчих і розпорядчих органів місцевих рад народних депутатів, підприємств, установ, організацій, громадських об'єднань, а також рішення і дії посадових осіб;
- вносити подання або протест щодо рішень місцевих органів влади залежно від характеру порушень;
- порушувати у встановленому законом порядку кримінальну справу, дисциплінарне провадження або провадження про адміністративне правопорушення, передавати матеріали на розгляд громадських організацій;
- давати приписи про усунення очевидних порушень закону; вносити подання до державних органів, громадських організацій і посадовим особам про усунення порушень закону та умов, що їм сприяли;
- звертатися до суду або арбітражного суду із заявами про захист прав і законних інтересів громадян, а також підприємств та інших юридичних осіб.
Такі широкі повноваження прокуратури вимагають дотримання суворих принципів службового обов'язку її працівниками. Основними принципами обов'язку є компетентність, обов'язковість, неупередженість, етичність та ретельність. Зміст цих та можливих інших принципів віддзеркалює основне призначення прокуратури і її відповідальність за стан законності у державі.
Функції службового обов'язку працівника прокуратури в основному передбачають:
- опротестування незаконних дій посадової особи, відновлення порушеного права;
- внесення припису органові чи посадовій особі, які припустилися порушення, або вищому у порядку підпорядкованості органові чи посадовій особі, які правомірні усунути порушення;
- подання з вимогою усунути порушення закону, причину цих порушень та умов, що їм сприяють;
- винесення мотивованої постанови про дисциплінарне провадження, провадження про адміністративне правопорушення кримінальної справи;
- санкціонування затримання і випровадження у примусовому порядку іноземного громадянина або особи без громадянства за межі України;
- санкціонування арешту особи (підозрюваної або обвинуваченої) за наявності передбачених законом підстав, подання цивільного позову про відшкодування заподіяних злочином збитків тощо.
У ст. 46 Закону України “Про прокуратуру” викладені вимоги до осіб, яких призначають на посади прокурорів і слідчих. Ними можуть бути громадяни України, які мають вищу юридичну освіту, необхідні ділові та моральні якості. Особи, які не мають досвіду практичної роботи за фахом, проходять в органах прокуратури стажування терміном до одного року. Посади районних і міських прокурорів мають право обіймати особи віком від 25 років, зі стажем роботи в органах прокуратури або на судових посадах не менше трьох років. Претенденти на вищі посади не повинні мати вік менший ніж ЗО років, а відповідний стаж менший ніж сім років. На будь-яку посаду в органах прокуратури не приймають осіб, засуджених за вчинення злочину, за винятком реабілітованих. Раз у п'ять років працівники прокуратури проходять атестацію.
Службовий обов'язок працівника прокуратури полягає у тому, щоб не переоцінити своє високе становище у суспільстві, не допустити “зловживання” владою, а вірно служити народу України та Закону.
Службові обов'язки працівника міліції викладені у Законі України від 20 грудня 1990 р. “Про міліцію”, до якого вносилися певні зміни.
Закон передбачає низку обов'язків працівників міліції (ст. 10). Основні з них такі:
- організація безпеки громадян і громадського порядку;
- виявлення, запобігання, припинення і розкриття злочинів, вживання для цього оперативно-розшукових та профілактичних заходів, передбачених чинним законодавством;
- приймання і реєстрація заяв і повідомлень про злочини та адміністративні правопорушення, своєчасне прийняття щодо них рішень;
- підготовка матеріалів до суду за протокольною формою, проведення дізнання у межах, визначених кримінально-процесуальним законодавством; припинення адміністративних правопорушень і провадження справ по них;
- виявлення причин і умов, що сприяють вчиненню правопорушень, вживання в межах своєї компетенції заходів для їх усунення, участь у правовому вихованні населення;
- профілактична робота серед осіб, схильних до вчинення злочинів, здійснення адміністративного нагляду за особами, щодо яких його встановлено, а також контролювання засуджених до кримінальних покарань, не пов'язаних із позбавленням волі;
- застосування в межах своєї компетенції кримінальних покарань та накладення адміністративних стягнень;
- розшукування осіб, які переховуються від органів дізнання, слідства і суду, ухиляються від виконання кримінального покарання, які пропали безвісти, та інших осіб у випадках, передбачених законодавством тощо.
Працівники міліції зобов'язані проводити різноманітні криміналістичні дослідження, виконувати рішення прокурора, слідчого і судді, забезпечувати безпеку дорожнього руху; видавати дозволи на придбання, зберігання, носіння і перевезення зброї; контролювати дотримання громадянами правил паспортної системи; охороняти, контролювати та тримати затриманих і взятих під варту осіб; забезпечувати виконання загальнообов'язкових рішень місцевих органів самоврядування тощо.
Таким чином, працівники міліції виконують адміністративну, профілактичну, оперативно-розшукову, кримінально-процесуальну, виконавчу та охоронну (на договірних засадах) функції. Залежно від специфіки завдань, які стоять перед тим чи іншим підрозділом, розрізняють службові обов'язки працівника кримінальної міліції, міліції громадської безпеки, транспортної міліції, державної автомобільної інспекції, міліції охорони, спеціальної міліції. У цих видах службових обов'язків є багато спільного, але є й істотні відмінності.
Працівники міліції також дають відповідну обітницю, затверджену постановою Кабінету Міністрів від 28 грудня 1992 р. № 382. Проте текст обітниці потребує вдосконалення у напрямі посилення внутрішнього імперативу службового обов'язку.
Поряд зі службовими обов'язками працівники міліції мають порівняно широкі права (ст. 11). Зокрема, працівник міліції має право вимагати від громадян і службових осіб припинити правопорушення, перевіряти у них документи, викликати їх у службове приміщення, затримувати і тримати громадян у спеціально відведених для цього приміщеннях, складати протоколи про адміністративні правопорушення, безперешкодно у будь-який час доби входити у визначені законом приміщення та ін. Проте працівник міліції зобов'язаний законно та культурно використовувати надані йому права, виробляти свій власний деонтологічний службовий обов'язок.
Службові обов'язки працівника міліції побудовані на таких основних принципах: законності, гуманізму, поваги до особи, соціальної справедливості, взаємодії з трудовими колективами, громадськими організаціями й населенням (ст. З Закону). Важливо, щоб ці принципи грунтувалися на культурі професійних дій, етиці ненасильства, міліцейському милосерді та ін. У цьому, власне, і полягає сутність міліцейського обов'язку на нинішньому етапі становлення національних правоохоронних органів.
Функції службових обов'язків зумовлені основними завданнями міліції (ст. 2). Так, службові обов'язки працівника міліції спрямовуються на забезпечення особистої безпеки громадян, захист їхніх прав і свобод, законних інтересів, запобігання правопорушенням та їх припинення; охорону і забезпечення громадського порядку; виявлення і розкриття злочинів, розшук осіб, які їх учинили, забезпечення безпеки дорожнього руху; захист власності від злочинних посягань, виконання кримінальних покарань та адміністративних стягнень; участь у наданні соціальної та правової допомоги громадянам; сприяння у межах своєї компетенції державним органам, підприємствам, установам і організаціям у виконанні покладених на них законом обов'язків тощо. Однак основна функція службового обов'язку працівника міліції — це служіння інтересам свого народу.
Виконувати службові обов'язки працівника міліції у нашій державі може аж ніяк не кожний. Але навіть вимоги, закріплені у статтях 16-18 Закону, не є достатніми. Насамперед треба підняти престиж служби в органах внутрішніх справ. Оплата праці працівника міліції (ст. 19), правовий і соціальний захист (статті 20-24) мають бути значно вищими, на рівні захисту поліцейських у розвинених державах. Тоді можна виробити механізм добору кадрів (справді конкурсного) для служби в органах міліції. Звичайно, ефективність виконання службового обов'язку значно підвищиться.
Службовий обов'язок працівника міліції має передбачати перспективу державотворчого процесу в Україні. Зміст службового обов'язку працівника міліції пов'язаний з активною участю у моральному оздоровленні нашого суспільства. Цього можна досягти через налагодження добору кадрів, піднесення культури застосування правових норм, значне підвищення уваги держави до міліції.
Отже, службові обов'язки окремих юридичних спеціальностей сприяють формуванню внутрішнього імперативу правників. Кожен спеціаліст-юрист, виконуючи службові обов'язки, зміцнює правопорядок, робить внесок у процес будівництва правової Української держави.

5.3. Обов'язок юриста в організації самозахисту населення від злочинних посягань

У будь-якому суспільстві серйозну проблему становить боротьба зі злочинністю. Тому обов'язок юриста полягає не тільки у наданні юридичних послуг громадянам, а й у підготовці їх до самозахисту від злочинних дій. У цьому зв'язку важливого значення набуває просвітницька діяльність. Йдеться про висвітлення серед населення фактів кримінальної практики юристів, ознайомлення зі способами правомірного захисту. Громадяни здебільшого недостатньо обізнані з особливістю поведінки злочинця, його психологією, звичками, причинами вчинення злочинів тощо.
Просвітницька діяльність юриста має спрямовуватися на ознайомлення громадян із загальними проблемами злочинності, із особою злочинця, причинами та мотивами вчинення злочинів, віктимологічним аспектом самозахисту тощо.
Громадяни здебільшого не усвідомлюють змісту правопорушення, не відрізняють злочину від проступку. Чимало непорозумінь виникає у практикуванні понять організованої злочинності, корупції, рекету та ін. На побутовому рівні ці поняття часто неправильно трактуються, що призводить до дезінформації про діяльність правоохоронних органів. Юрист повинен вносити ясність у ці питання на підставі закону. За своїми службовими обов'язками він має проводити відповідну роз'яснювальну роботу серед населення. Саме юрист може також вичерпно й достовірно охарактеризувати ті чи інші порушення закону, дії злочинця, його особисті риси.
Не кожний правопорушник є злочинною особистістю. Останніх значно менше, на більшість правопорушників суспільство має вплив. Особливо небезпечні “злочинці-професіонали”. Громадяни повинні бути поінформовані, що суспільна небезпека з боку таких осіб виникає задовго до вчинення ними злочинних дій. Вона полягає у різноманітних порушеннях норм поведінки, яку часто називають відхиленою поведінкою, фактично це сигнал про те, що починає “формуватися” майбутній злочинець.
Часто трапляється, що не всі громадяни розуміють обставини, які впливають на формування злочину. Насамперед йдеться про роль сім'ї, у якій зростає і виховується особа. Характерно, що освітній рівень, становище у суспільстві батьків або відсутність одного із них істотно не впливають на виховання дитини. Практика свідчить, що головне у сім'ї - здоровий мікроклімат. Оскільки відсутність задоволення духовних потреб дитини часто-густо призводить до утворення певного духовного вакууму. І заповнюється він здебільшого негативним “матеріалом”, який існує в оточуючому середовищі. Йдеться про коло знайомих, друзів дитини. Тому батьки повинні цікавитися поведінкою дитини, її інтересами за межами сім'ї. Не всі батьки мають достовірні дані про поведінку своєї дитини у навчальних закладах чи трудових колективах. Це здебільшого негативно позначається на вихованні особистості.
Нині через моральне зубожіння суспільства почали більшою мірою виявлятися негативні риси окремих осіб, які є одним із чинників формування свідомості правопорушників. До таких рис можна віднести невміння контролювати власні вчинки, звичку до вживання алкоголю і наркотичних речовин, жадібність, корисливість, неповагу до оточуючих, байдужість до долі інших людей чи своєї власної, безвольність, сліпе наслідування, відсутність чіткої життєвої мети, убогість духовних запитів, лінивство, озлобленість, моральну розпусту, індивідуалізм тощо. Тут виявляються широкі можливості для виховної діяльності правників серед різних верств населення, зокрема молоді. Потрібно висвітлювати й аналізувати мотивацію діяльності правопорушника, його зв'язки, давати оцінку рівня моральності, культурного розвитку, духовного стану.
У кожній ситуації мотиви можуть бути усвідомленими і неусвідомленими злочинцем. Але, як правило, він визначає мету задовго до вчинення злочину, внутрішньо виправдовуючи обраний мотив. Проте обставини можуть скластися так, що злочинець не встигне усвідомити мотиву вчинення правопорушення або попри усвідомлений мотив може виникнути інший - неусвідомлений, який також спонукатиме його до антисуспільної поведінки. Громадяни повинні пам'ятати, що поява нових мотивів найчастіше виникає при вчиненні опору злочинцеві, який інколи не є ефективним, тому що злочинець прагне досягти поставленої мети будь-яким способом. Мотив для нього є рушійною силою, певним стимулятором і збудником активності у злочинних діях при досить сильних вольових якостях. Нехтуючи моральними нормами, особа, схильна до правопорушень, часто перемагає у двобої з жертвою.
Так чи інакше мотив вчинення правопорушення зумовлюється певними моральними цінностями. Тобто у будь-якому випадку кожний мотив повинен отримати морально-етичну оцінку. Мораль засуджує як мотив дії, так і мотив бездіяльності. Трапляється, що окремі особи виношують наміри вчинити правопорушення з певною метою. Тому потрібно, щоб усі мотиви стали відомі широкому загалу. На цій основі про особу формується й поширюється громадська думка. Вона буде застереженням, своєрідним захистом від злочинних посягань. Отже, громадянам треба роз'яснювати, що з поганих мотивів випливають шкідливі для суспільства вчинки. І навпаки - добрі мотиви породжують благородні вчинки.
Здійснюючи правове виховання громадян, юристи повинні висвітлювати чинники вибору мотиву вчинення злочину. Передусім це пов'язане з особою злочинця, його особливостями, нахилами, захопленнями, інтересами. Важливу роль відіграють традиції, які сформувалися у суспільстві й впливають на особу. Даються взнаки факти знецінювання загальнолюдської моралі, коли на перший план висувалися штучні моральні норми, а майбутнє підпорядковувалося штучним ідеалам. Такий стан справ негативно позначався на поведінці громадян. Окремі особи накреслювали для себе власну “перспективу” - злочинну. Мотиви їхньої діяльності в основному корисливі, супроводжуються здебільшого жорстокістю й цинізмом. Як свідчить практика, правоохоронні органи фактично не мають позитивного впливу на особистість злочинця, мотиви його діяльності.
Службовим обов'язком юриста є ознайомлення населення з різними групами мотивів вчинення злочинів. Так, найбільш поширені егоїстичні мотиви - корисливість, хуліганство, помста, ревнощі, озлобленість, ненависть, заздрість, незадоволені сексуальні потреби та ін. Такі мотиви зумовлюються як особистісними моральними якостями особи, її психічним станом, так і прагненням розв'язати життєві проблеми за рахунок інших.
Інші мотиви виникають часто з вини самих потерпілих. Наприклад, стимулювання алкоголем особи, схильної до правопорушення, спільне проживання членів сім'ї, між якими вже давно припинені близькі сімейні стосунки, тощо. За таких обставин спонукання до вчинення злочинів виникає несподівано, у конкретній ситуації і рідко залежить від самих винуватців злочину. Тому громадянам потрібно роз'яснювати, що криється за мотивами, які глибинні психологічні й зовнішні соціальні реалії вони відображають, у чому їхній суб'єктивний зміст.
Виявлення і знання мотивів злочинних діянь окремих осіб важливе для особистого захисту від різноманітних посягань. Знаючи наміри особи, можна передбачити її дії на основі певних мотивів. Потрібно знати, що у більшості злочинців виникає потреба об'єднання зі своїми однодумцями. Така потреба з'являється не тільки для оцінки своїх злочинних дій та навичок, а й для запозичення форм і методів, удосконалення їх на основі набутого злочинного досвіду. Тобто відомості про гуртування злочинців є дуже цінними у питаннях самозахисту.
Одним із способів самозахисту є знання “законів”, традицій та інших чинників, міцно вкорінених у свідомості та моралі злочинця, якими він живе і від яких не може відмовитися. Такі відомості мають принципове значення, оскільки нерозуміння “життя” злочинного середовища, а інколи ігнорування певних фактів чи їх недооцінка призводять до самозаспокоєння, до невиправданої безпечності.
Юристи повинні роз'яснювати громадянам, що серед злочинців існує більш-менш чітка спеціалізація. Зокрема, треба розрізняти насильницькі злочини проти особи, службові злочини, політичні злочини, злочини, пов'язані з порушенням громадського порядку, побутові злочини та ін.
Характерно, що коли злочинець спеціалізується, наприклад, на кишенькових крадіжках, він рідко може вчинити інший злочин - вбивство чи розбійний напад. Крім цього, спеціалізуючись в одному виді злочинної діяльності, злочинець отримує певне визнання у своєму середовищі, завойовує своєрідний “авторитет”. Це спостерігається як на волі, так і у місцях позбавлення волі. У першому випадку кожен злочинець спілкується зі своїми однодумцями, підкоряється своїм “законам”, удосконалює майстерність свого “ремесла” тощо. Так, під керівництвом злочинців-професіоналів проводиться спеціальне навчання початківців. У випадку “грамотних” дій вони отримують визнання і мають право діяти у злочинній групі.
Важливу роль у злочинній діяльності відіграє стаж такої “роботи”. Він обчислюється, як правило, з того часу, коли отримане певне схвалення злочинного середовища. Впливають на “авторитет” також кількість судимостей, вид вчинення злочину, спільна “робота” або перебування у місцях позбавлення волі зі “знаменитостями” злочинного світу та деякі інші чинники. Однак визначальними є особисті якості особи, зокрема так звана чесність, непродажність. Мається на увазі ненадання інформації правоохоронним органам і неприсвоєння незапланованої частини товарно-грошових цінностей. Для цього більшість злочинців складають своєрідну “присягу”.
Громадяни повинні знати, що кожен злочинець володіє достатнім рівнем спеціальної культури (злочинної субкультури), до якої належать форми спілкування, каси взаємодопомоги, злочинна атрибутика. Усе це приховує велику небезпеку, оскільки є обов'язковим для багатьох категорій злочинців, які своєю чергою вживають заходів, щоб ці елементи засвоїла молодь. Зауважимо, що злочинні традиції не залишаються усталеними. Враховуючи конкретні соціальні умови, вони посилюються, стають більш активними і міцними.
Юристові варто висвітлювати внутрішній світ злочинців, який яскраво характеризує специфічна мова. Спілкування відбувається в основному на жаргоні, який свідчить про належність до певної категорії правопорушників. Чим більша професійна “досконалість” злочинця, тим більше насичена жаргонізмами його мова, спеціальними термінами. Жаргон буває різним, залежно від “спеціалізації” злочинця. Деякі слова та вирази “удосконалюються”, але здебільшого лексика та функції жаргону залишаються незмінними. Однак окремі слова із кримінального жаргону вживають громадяни з низькою моральною культурою.
Для конспірації усі злочинці мають прізвиська, які відображають як авторитет злочинця, так і його соціальне походження. Прикро, що така манера спілкування властива деякій частині молоді, які, наслідуючи злочинців, прагнуть утвердитися у такий спосіб серед однолітків.
Громадяни повинні вміти розпізнавати злочинця за таким елементом субкультури, як татуювання. Спочатку злочинці, у яких воно було, претендували на лідерство. Згодом татуювання стало для злочинця своєрідною таємничою мовою, необхідною для спілкування з подібними собі на волі і в місцях позбавлення волі. Це пояснюється тим, що, знаючи символіку зображених малюнків, написів, їх розташування на тілі, злочинці визначають нахил раніше засуджених до певних видів кримінальних дій. Крім цього, татуювання служить для передавання думки індивіда, його соціально-кримінальних настанов і ціннісних орієнтацій. Часто тлумачення прихованої у татуюванні символіки - це ключ до розуміння психології людини, пізнання кола її інтересів, без врахування чого важко прийняти якесь рішення. Татуювання - це візитна картка злочинця, тому її потрібно уміти читати. Правда, нині засуджені ставляться до татуювання стримано.
Юристи зобов'язані висвітлювати особливості “життя” засуджених. Перебування у місцях позбавлення волі -це по суті “друге” життя, яке дуже відрізняється від життя на волі своїми кримінальними традиціями, правилами, навіть своєрідними законами. Як правило, “друге” життя для особи, яка вперше вчинила злочин, розпочинається ще на стадії слідства - у слідчому ізоляторі. Будучи обізнаними із системою передавання інформації, досвідчені злочинці досить швидко дізнаються про особу новачка, його життя і вчинені ним злочини. Фактично вид і способи вчинення злочину стають своєрідною перепусткою для спілкування з “професіоналами”. Ці відомості передаються у різні виправно-трудові установи, де вже чекають поповнення.
Які ж звички панують у цьому “другому” світі? Передусім це непокора адміністрації установи, невиконання різноманітних робіт, непідтримання контактів з тими, які слухняно виконують розпорядок дня, і навпаки, неухильне виконання вказівок “авторитетів”. Засуджені вельми зацікавлені у збільшенні кількості непокірних, оскільки тим самим забезпечується живучість кримінальних традицій. Вони стають основними формами “навчання”, шліфування злочинних дій, детальної “професіоналізації”. Деякі засуджені, віддані кримінальним традиціям, не бажають покидати місць позбавлення волі. Вони вчинюють нові злочини, щоб надалі проводити “навчання” із засудженими. Засуджені, як правило, підтримують засвоєні традиції і після відбування терміну позбавлення волі. Перед ними стоять завдання навести контакти з авторитетами, передати інформацію про тих, хто залишився у зоні, викласти завдання, які необхідно виконати, і самому взяти участь у їх виконанні.
Основна причина такого становища криється у тому, що в сучасному українському суспільстві ще не сформована ефективна система профілактичних заходів, які могли б , принаймні зупинити поширення “другого” життя у злочинному світі. Ще не всі відомості про злочинне середовище доводяться до відома громадян. У цьому зв'язку набуває актуальності просвітницька діяльність юриста, який у межах службових повноважень ознайомлений з різними причинами вчинення злочинів. Крім цього, йому відомі віктимологічні аспекти самозахисту, про які повинні знати і громадяни.
Як відомо, термін “віктимологія” означає “вчення про жертву”, тобто про потерпілого. Суть полягає в тому, що часто потерпілий не усвідомлює своєї вини у вчиненому проти нього злочині. Не володіючи відповідною інформацією, він потрапляє до розряду удаваного потерпілого. Особливо часто це трапляється тоді, коли поведінка потерпілого неправомірна. Вона може бути й правомірною, але злочинцеві вона здалася небажаною, грубою, тому і викликає відповідну зворотну реакцію. Неконтрольовані дії потерпілого часто провокують вчинення злочину за певних умов.
Потерпілий може впливати на розвиток подій одноразовою дією або протягом тривалого часу. Це залежить від , особистих контактів, частоти зустрічей, способів та умов життя. Також пробачення потерпілими злочинцеві неодноразових дрібних протиправних дій призводить до того, що останній відчуває свою силу і владу, починає нахабніти і диктувати свої умови.
Працівники правоохоронних органів повинні доводити, що найбільшим злом для потерпілого є його легковажність щодо власної безпеки, честі та гідності. Це стосується поведінки у побуті, особистому житті, зв'язків та стосунків з іншими людьми. У таких випадках контакти ще не набувають кримінального характеру. Але варто враховувати, що злочинне посягання відбувається саме на завершальному етапі розвитку відносин між людьми. І легковажність майбутнього потерпілого не дає змоги оцінити той проміжок часу, протягом якого відбувається формування злочинного посягання. Інколи потерпілий, не розуміючи змісту такого зв'язку, своїми діями допомагає іншій особі здійснити злочинні наміри. Але трапляється і так, що майбутній потерпілий дізнається про злочинне посягання на себе або відчуває злочинну сутність минулих зв'язків. Вийти з такого становища буває досить важко, що призводить до так званого віктимологічного ризику.
Важливими при цьому є характер, особисті моральні якості потерпілого. Найчастіше потерпілими стають скандальні, нестримані, вразливі, грубі, егоїстичні, скупі, нахабні, аморальні особи. Вони своєю поведінкою нагнітають обстановку, особливо це спостерігається при хуліганських діях, убивствах з хуліганських мотивів тощо.
Звичайно, при виборі жертви злочинці часто вдаються до шантажу, погроз, використовують різноманітні нікому не відомі компрометуючі матеріали тощо. Часто злочинець шукає жертву серед таких осіб, які з певних причин бояться заявити про вчинений злочин правоохоронним органам. Звідси випливає значна латентність таких посягань.
Отже, особа потерпілого привертає до себе увагу у питаннях самозахисту. Кожен громадянин, дізнавшись більш-менш повно про особу потерпілого, здатний побачити і свої недоліки, які можуть бути вигідні злочинцеві. Тому у просвітницькій діяльності юриста віктимологічний аспект самозахисту має велике значення.
Існує нагальна потреба в ознайомленні громадян з основами самозахисту: необхідною обороною, крайньою необхідністю і затриманням злочинця. Ці правові категорії мають першочергове значення, а їх застосування надає певним обставинам правомірного характеру.
Громадяни, недостатньо поінформовані й у виборі шляхів, форм та методів самозахисту, інколи вдаються до такої форми самозахисту, як застосування мисливської зброї та газових пістолетів, що регламентується чинним законодавством. Однак відомі випадки незаконного володіння холодною зброєю. Важливо ознайомити громадян з тим, що не всі предмети (наприклад, ножі) належать до категорії холодної зброї. Для неї характерні певні ознаки, зокрема такі: нагостреність, міцність та зручність застосування. Про належність окремих предметів (ножа, кастета, надолонника та ін.) до холодної зброї висновки дає спеціальна експертиза.
Цінними для населення є деякі практичні поради стосовно збереження власного життя, здоров'я, майна, захисту своєї честі та гідності, передусім це стосується крадіжок особистого майна, пограбування, зґвалтування, шахрайства, шантажу, хуліганства та інших видів злочинів.
Що стосується власного майна, то найбільш поширеними є квартирні та кишенькові крадіжки, угони автомобілів. Населення від юристів має довідатися про можливі способи охорони квартири чи автомобіля, організацію постійного нагляду за квартирою. Не всі громадяни вбачають небезпеку квартирних крадіжок у накопиченні кореспонденції в поштовій скриньці, відсутності ключів від квартири у кожного члена сім'ї, сумнівному змісті оголошень, які розміщені у під'їздах, запрошенні до квартири незнайомих людей тощо.
Інколи господарі квартири, спокусившись, ідуть на контакт з людьми, які пропонують дешево продати речі чи вирішити проблемні питання, що може бути приводом для проникнення у квартиру. Багато неприємностей таїть запрошення п'яним господарем незнайомих або малознайомих людей додому “на каву”. Особливо почастішали квартирні крадіжки, коли такі люди запрошуються для інтимних стосунків.
Варто рекомендувати громадянам не афішувати свого майнового стану. Так, останнім часом у пресі публікується чимало оголошень про купівлю-продаж різноманітних дорогих речей. При цьому вказуються адреси, номери телефонів, зручний для звертання час, а інколи й вартість, що на руку квартирним злодіям.
Громадяни недостатньо обізнані з можливою поведінкою під час зустрічі зі злодієм у своїй квартирі. З цього приводу є певні рекомендації.
Часто мешканці мало уваги приділяють підвалам, гаражам, дачам. Зберігають там коштовні речі, залишаючи їх на тривалий час без догляду. А такі місця стають притулком для бомжів чи наркоманів, використовуються для переховування крадених речей тощо.
Цінними для населення є рекомендації щодо запобігання крадіжок особистих речей на робочому місці, у гардеробах, місцях відпочинку, гуртожитках, готелях, у гостях тощо. Практика засвідчує, що крадіжки у кожному із цих місць мають особливості, про які повинен знати кожен.
Велика кількість злочинів пов'язана з викраденням автомобілів, мотоциклів та велосипедів. Тому потрібно рекомендувати власникам вдатися до кількох захисних варіантів.
Важливо переконати громадян у доцільності повідомлення міліції про дії незнайомих осіб біля автотранспорту, затримання їх. Особлива обережність потрібна й при купівлі автотранспорту, оскільки він може виявитися краденим і при розкритті злочину підлягати конфіскації.
Серйозне занепокоєння спричинюють крадіжки грошей і цінних речей так званими кишеньковими злодіями. Ззовні вони виглядають спокійними, благородними, ввічливими, проте здатні спритно обікрасти людину, яка навіть цього не відчує. Громадяни повинні бути обізнані з процесом здійснення кишенькових крадіжок, їх місцем, часом та способами.
Одним із тяжких видів злочинів є пограбування, небезпека якого полягає у тому, що воно може перерости в розбій чи вбивство. Це означає, що громадяни не повинні створювати обставин, через які вчиняються пограбування чи розбійницькі напади, що виникають у будь-який час та у будь-якому місці.
Із юридичної практики працівникам правоохоронних органів відомо, що особисті фінансові справи громадян не повинні обговорюватися зі сторонніми людьми, оскільки інформація про це швидко поширюється. Особливо впливає на оточуючих інформація про поліпшення матеріального стану, так би мовити, задарма: отримання спадщини, гонорару, процентів тощо. Ці відомості швидко доводяться до відома осіб, які виношують злочинні наміри з метою пограбування.
Громадяни не завжди обережні у повідомленні про свою поїздку за кордон, яка може бути розцінена як один зі способів поліпшення матеріального становища. А отже, через втрату пильності вони стають потерпілими.
Щоб допомогти громадянам захиститися від грабежів та розбійних нападів, важливо поінформувати їх про місця найбільшої ймовірності вчинення таких злочинів. Найчастіше грабежі вчинюються під час поїздки за кордон на власному автомобілі. Туди і назад громадяни їдуть із товаром та валютою. У дорозі трапляються різноманітні випадки (зупинки транспорту, випадкові подорожні), що створює можливості для пограбування. Це ж стосується знайомства з людьми під час черги на кордоні, де постійно перебувають бажаючі легкої наживи.
У правоохоронних органах достатньо інформації про розбійні напади, грабежі з боку пасажирів, яких власник автомобіля вирішив підвезти. Це, як правило, молоді люди, що вимагають поїздки за місто з прихованою метою заволодіти автомобілем. Тут безпечності мало, навіть якщо автомобіль зупиняє молода дівчина.
Буває й навпаки, коли водії таксі, особливо приватного, самі грабують своїх пасажирів. Зокрема, це стосується таких місць, як вокзали, аеропорти, великі автовокзали та ін.
Особливо небезпечні прогулянки наодинці у пізній вечірній час, неосвітленими місцями, парками, вхід до підземних переходів, метро, ліфтів. Часто там гуртуються п'яниці, наркомани та інші особи, що у будь-який час готові на злочин.
Пограбування й розбійні напади рідко виникають стихійно. Це здебільшого наперед запланований і добре продуманий злочин, до якого кваліфіковані грабіжники ретельно готуються. Цьому сприяють також зарубіжні фільми-бойовики, детективна література тощо.
Серйозні роз'яснення потрібні жінкам стосовно того, як не стати жертвами зґвалтування. Юристи мають надавати жінкам максимум інформації про різні випадки, які трапляються у кримінальній практиці. Насамперед жінка не повинна провокувати збудження у чоловіка. Це стосується, зокрема, її одягу (відверта оголеність), погляду, манери поведінки тощо. Порушують чоловічу рівновагу висловлений жінкою жарт на інтимну тему, що часто сприймається як натяк на готовність до інтимних стосунків. Інколи жінка свідомо хоче сподобатися чоловікові, спокусити його, але при цьому залишитися недосяжною. Проте така ситуація стає основною причиною зґвалтування.
Підступну роль у зґвалтуванні відіграє алкогольне сп'яніння. У такому стані вільно висловлюються різні думки, рухи стають енергійними, дії відчайдушними, а контроль зникає. Також вразливим і небезпечним є такий емоційний стан жінки, як розпач чи горе, коли вона може втратити контроль над собою.
Нині широко практикуються послуги служби знайомств. Жінки повідомляють про свою зовнішність, риси характеру, вік, наявність окремої квартири тощо. Така необачність призводить до сумнозвісних наслідків.
Поява одинокої жінки у безлюдних, часто неосвітлених місцях, на горищах, у підвалах, лісопарках, на пустирищах тощо також може стати причиною зґвалтування. Тут жінку можуть переслідувати чоловіки, тому потрібно знати ряд прийомів самозахисту.
Часто зґвалтування трапляється тоді, коли жінка зупиняє попутний автомобіль, або коли сама за кермом запрошує пасажирів чи просить зробити дрібний ремонт автомобіля у дорозі.
Юристам особливо важливо здійснювати виховну роботу серед неповнолітніх дівчат та їхніх батьків. Діти мусять про кожен свій крок чи підозру повідомляти батькам, а батьки ніколи не повинні залишати без нагляду дівчаток. Батьки повинні знати, що не треба карати дитину, якщо вона у зв'язку зі злочином щось зробила не так. Факти, які дитина довіряє батькам, мають використовуватися для того, щоб їй допомогти. Потрібно так виховувати дівчинку, щоб вона зрозуміла, що перебування тривалий час із хлопцем наодинці, особливо у під'їзді, порожній квартирі, а тим паче спільна ночівля - це велика небезпека. Негативно впливають на самотніх молодих людей порнографічні малюнки, сексуальні відеозаписи, музика тощо. Це рано чи пізно може призвести до неприємностей.
Відомо чимало випадків зґвалтування дітей членами сім'ї, рідними, знайомими, квартирантами. У такій ситуації мати дівчинки повинна постійно контактувати з дочкою, бути з нею відвертою.
У питаннях злочинів, пов'язаних зі зґвалтуванням, просвітницька діяльність юриста має бути особливо витонченою, делікатною. Потрібно, щоб юриста сприймали як щирого порадника, службову особу, котра бажає застерегти від несподіванок, запобігти тяжкому злочину. Поширення інформації про зґвалтування повинно здійснюватися зі збереженням таємниці.
Працівники правоохоронних органів у сучасних умовах мають отримувати повний тезаурус про шахрайство, азартні ігри, шантаж, здирство тощо. Адже у процесі переходу до ринкової економіки в нашій державі з'явилося багато осіб, які шукають легкого заробітку нечесним шляхом. Інколи це спонукає громадян до помилок й участі у вчиненні злочину.
Сьогодні найбільш поширений вид шахрайства - обмін валюти. Зокрема, фальшиві купюри виготовляють злочинці на множильній апаратурі (ксероксі), а також шляхом наклеювання відповідної цифри на текстовий напис. Тому не треба міняти валюту у приватних осіб.
Інколи шахрайством можуть займатись службові особи, які працюють у пунктах обміну валюти. Прийнявши справжню купюру, вони повідомляють, що вона фальшива. Для цього демонструють фальшивість спеціально приготовленої купюри на відповідному приладі. Якщо громадянин не має записаного номера купюри, він нічим не доведе свою непричетність до розповсюдження фальшивої валюти. Поширеним видом шахрайства з валютою є також продаж її у заломленому (складеному) вигляді з використанням так званої “ляльки”. Інформація про це повинна постійно поширюватися серед населення.
Здійснюється шахрайство під час продажу фальшивих залізничних квитків, лотерейних білетів, фальшивих картин, ікон, предметів антикваріату, поношених промислових товарів тощо. Як правило, це відбувається у багатолюдних місцях з нагнітанням ситуації поспішності. Нерідко шахраї приходять у квартиру, щоб продати золоті та інші дорогоцінні вироби, які, як правило, є підробками.
Громадян потрібно інформувати щодо питань приватизації житла через оголошення у пресі, складання договорів працевлаштування з певною умовою, перерахування грошей за фальшивим рахунком у банку для купівлі, наприклад, автомобіля, отримання фальшивих ордерів на квартиру, купівлі-продажу автомобіля на ринку та ін.
Великої шкоди завдають різноманітні ворожки, знахарі, гіпнотизери, екстрасенси. Як правило, розкрити такі злочини важко, про що повинні знати громадяни.
Окремі шахраї “спеціалізуються” на одруженні. Це можуть бути як чоловіки, так і жінки з фальшивими паспортами. Під виглядом виїзду за кордон пропонують продати речі, а потім присвоюють гроші й зникають.
Частіше потрібно нагадувати громадянам, що одним із видів шахрайства є азартні ігри, серед яких гра в наперсток, рулетку, мильницю, карти та ін. Такі ігри організовуються у спеціально обумовлених місцях, поїздах, на пляжах. Здебільшого шахраї працюють бригадно по п'ять-шість осіб, які діляться потім виграними грішми. Суть будь-якої гри полягає у справжньому запланованому обмані, на який ідуть громадяни.
Більш жорстоким злочином на відміну від шахрайства є здирство. Тут злочинці своїх послуг не пропонують, а діють нахабно, відкрито, переважно погрожуючи вогнепальною чи холодною зброєю. Також вдаються до інших видів погроз: спалення квартири, машини чи гаража, викрадення дитини або інших членів сім'ї. Своєрідним видом здирства є шантаж. Ці види злочинів найчастіше застосовують до посадових осіб, бізнесменів, заможних громадян. Юристи повинні інформувати громадян про різноманітні випадки цих злочинів, рекомендувати не потрапляти у залежність від злочинних структур і повідомляти про такі випадки правоохоронні органи.
Чи не найпоширеніший вид злочину - хуліганство. Громадяни в основному непогано поінформовані про хуліганські дії окремих осіб. Але працівникам правоохоронних органів варто на основі інформації, якою вони володіють, викривати причини хуліганських виявів, вказувати місця найбільш ймовірного їх вчинення, запобігати цьому. Громадяни повинні пам'ятати, що їм потрібно захистити себе від демонстрування фізичної сили хулігана. Важливо не потрапляти у ситуації, в яких виявляються амбіції хулігана, вивищення свого “я”, досягнення злочинної мети будь-яким способом.
Причинами хуліганських дій є суперечки, реагування на зауваження, заступництво за інших, зведення порахунків, провокування громадян на грубощі. Хуліганські дії вчинюються часто з причин, не залежних від самих громадян. Це буває тоді, коли хулігани перебувають не в “настрої” або просто “сверблять руки”, коли їм не подобається щось у перехожих (одяг, мова, дії). Здебільшого хуліганські дії вчиняються через надмірну кількість вжитого алкоголю, який збуджує нервову систему.
Отримання громадянами широкої інформації про хуліганство дасть змогу уникати різноманітних конфліктних ситуацій. Тобто у питаннях самозахисту громадян від хуліганських дій потрібно вибирати прості правила особистої безпеки.
Обов'язок юриста у питаннях самозахисту населення від злочинних посягань полягає у роз'ясненні того, що злочинці шукають задоволення своїх матеріальних і фізичних потреб. Тому, щоб захистити себе, необхідні фізична і психологічна готовність до надзвичайної ситуації. В усіх випадках треба шанувати власне здоров'я, оскільки матеріальну чи грошову втрату можна компенсувати, а ушкоджене здоров'я чи навіть життя ніколи не вдасться повернути. Треба враховувати і психологічний чинник своєї поведінки. Злочинцям легше подолати опір боязкої й нерішучої, ніж спокійної та впевненої у собі людини. Проте така впевненість повинна мати межі і гнучкість. У кожному конкретному випадку доцільно використовувати деонтологічні (свої власні) норми поведінки, які стосуються тільки самого себе, тільки у даній ситуації і тільки один раз. У інший час, навіть для тієї ж особи, деонтологічні норми будуть іншими. Вони залежать від багатьох чинників: фізичного й психічного стану особи, її інтелекту, знання основ самооборони, місця події, кількості нападаючих і тих, хто обороняється, темпераменту, емоційного стану та ін.
Загалом з метою запобігання злочинам та захисту населення від злочинних посягань юристи передусім повинні сприяти формуванню у громадян поваги до права, виробленню позитивного особистого ставлення до правоохоронних органів.
Стосовно першого зазначимо, що у більшості населення ще не сформована необхідна законослухняність, виявляється певна неповага до права. Замість панування у суспільстві духу права, поширений правовий нігілізм, навіть беззаконня. Тому особливо нині юристи повинні спрямовувати громадян на те, щоб не відповідати злом на зло, оскільки добро сильніше від зла, і рано чи пізно справедливість торжествуватиме.
Стосовно другого - правоохоронні органи України ще не користуються належним авторитетом серед населення. Це пов'язане з багатьма об'єктивними та суб'єктивними причинами. Проте зі вступом нашої держави до Ради Європи зміняться структура й статус правоохоронних органів, вони відповідатимуть вимогам європейських цивілізованих держав.
Звичайно, успіх діяльності юриста у питаннях самозахисту населення залежить, зокрема, від одержання відповідної інформації. Зауважимо, що уваги у практиці самозахисту населення для юриста, звичайно, недостатньо, тому закон передбачає ще й оперативно-розшукову діяльність.
Працівники правоохоронних органів повинні роз'яснювати громадянам, що їхнім обов'язком є повідомлення у відповідні інстанції про будь-який злочин чи спробу його вчинення. Адже неповідомлений випадок - це певна “перемога” злочинця. При цьому не треба вагатися, що порушення дрібне, оскільки з нього виростають тяжкі злочини. Інколи громадяни ще виявляють пасивність, байдужість, що на руку злочинцям, у яких складається враження про свою невловимість, що спонукає до вчинення нових злочинів.
Кожне суспільство забезпечує власну безпеку. Така суспільна безпека зумовлюється певними причинами і має на меті захистити своїх громадян. Одним зі складових елементів суспільної безпеки є інформаційна безпека.
Потрібно розрізняти інформаційну безпеку громадян та інформаційну безпеку юристів.
Інформаційна безпека громадян полягає у тому, що держава має подбати про забезпечення нормальної життєдіяльності членів суспільства. Це стосується запобігання й захисту від усіляких домислів, наклепів, ворожої політики щодо суверенітету України, поширення дезінформації та фальшивих відомостей про історію українського народу тощо. Особливо негативний вплив мають зарубіжні кінофільми, відеозаписи про аморальний спосіб життя, що негативно впливає на молодь, відволікає її від участі в державотворчому процесі. З позицій національної безпеки громадян завдання юристів полягає в тому, щоб застерегти населення від злочинних посягань, ознайомити з методами та формами самозахисту.
Стосовно інформаційної безпеки юристів, то вона полягає в попередженні будь-якої форми фізичної, матеріальної чи моральної шкоди щодо працівників правоохоронних органів. У цьому приховано зміст соціальної захищеності юристів, яка нині належним чином не налагоджена. Юристи постійно працюють зі злочинцями, застосовують суворі заходи покарання, що спричинює незадоволення протилежної сторони. Але у побуті, особистому житті юристи і члени їхніх сімей на кожному кроці змушені вступати з ними у різні суспільні стосунки. 1 що характерно, злочинці можуть легко отримати будь-яку інформацію про життя юриста, яку й використовують проти нього і членів його сім'ї. Така нецивілізована інформаційна безпечність часто закінчується трагічно.
Таким чином, йдеться про права та свободи людини та їхній надійний захист з боку правоохоронних органів.
Доцільно зробити деякі уточнення щодо співвідношення понять “права людини” і “свободи людини”. Проблема ця й досі є об'єктом дослідження багатьох вчених, її навряд чи можна вважати до кінця вирішеною.
Права особи пов'язані насамперед з їх конкретною реалізацією тими чи іншими особами або державними органами. Йдеться, безумовно, про активні цілеспрямовані дії. Бездіяльність, навпаки, розцінюється як ненадання можливості реалізувати свої права, а це вимагає самозахисту і захисту з боку юриста.
Інша справа, коли йдеться про поняття “свобода людини”. Гадаємо, що вона передбачає, так би мовити, протилежне - невтручання інших у їх самореалізацію. У цьому випадку заборонена сама дія, адже треба дати людині змогу здійснити свої законні вольові зусилля, які також підпадають під самозахист. Власне, кожна відповідна ситуація може свідчити про порушення або прав, або свобод, або одночасно обох (залежно від втручання чи невтручання сторонніх осіб чи держави).
Вираженню самозахисту прав і свобод людини має слугувати такий соціальний механізм, який давав би певну гарантію їх реалізації зі сторони держави. Такою гарантією є внутрішні закони держави й діяльність юридичних органів. Ці функції покладені, передусім, на юриста як на державного службовця з властивими йому високою моральністю (фактичною і практичною), глибоким усвідомленням свого професійного обов'язку.
Права, якими володіє людина, мають здебільшого альтернативний характер. У своїх діях людина може схилятися до добра чи зла, а шлях до досягнення мети може супроводжуватися тими чи іншими перешкодами, які у підсумку негативно впливатимуть на життя, здоров'я тощо. У такому випадку перед людиною постає дилема: чи долати перешкоди, чи пустити все на самоплив? Якщо обрано вольовий шлях учинення добра, то цьому крім моральних норм сприяє ще й позитивне право держави. Так, Конституція України гарантує кожному право захищати своє життя і здоров'я від протиправних посягань (ст. 27), вимагати поваги до своєї гідності (ст. 28). Зауважимо, що це стосується і тієї людини, яка живе за законами зла. Треба звернути увагу на духовно-моральне право цієї людини вимагати непорушення її прав, недопущення впливу зла на зло.
Відповідний самозахист має відображати духовно-моральні аспекти життя. Згідно з християнською мораллю, не тільки на добро, а й на зло потрібно відповідати добром.
Відомо, що чинним законодавством не заборонений фізичний спосіб самозахисту чи звертання у судово-правоохоронні органи. Тому треба сприяти вихованню такого внутрішнього стану самозахисника, щоб вибір його вимушених дій був продиктований саме його добрими думками чи зверненням до державного правосуддя. Такий самозахист прав і свобод громадян не вимагає духовно-моральних санкцій.
Юридична діяльність у державі має бути спрямована на те, щоб довести громадянам, що найбільшим злом для потерпілих від порушення їхніх прав і свобод є їхня ж легковажність щодо власної безпеки, честі, гідності.
Організація самозахисту прав та свобод людиною пов'язана з умінням юристів виховувати психологічну готовність до надзвичайної ситуації, враховувати психологічні фактори поведінки людини.
Отже, самозахист прав і свобод — це вміння громадянина використовувати норми природного і позитивного права, морально-юридичної практики щодо недопущення правопорушень іншими особами і повернення (відновлення) законних благ, необхідних для їх життєдіяльності.
Оволодіння нормами природного права громадянином повинно здійснюватися без втручання юриста (виняток становить особиста консультація юриста). Це дає змогу самостійно обрати (і визначити) власне ставлення до вчинення проти особи правопорушення. В іншому випадку матимемо порушення свобод громадянина. Що стосується використання морально-юридичної практики, то без професійної допомоги юриста громадянам обійтися важко.
У розпорядженні юриста є необхідна інформація про порушення прав і свобод громадян. Він знає шляхи розв'язання багатьох проблем, володіє певними формами та методами профілактики. Порушені права і свободи громадян завдяки професійним діям юриста можуть бути відновлені, оскільки одна з форм самозахисту полягає у звертанні до юридичних установ.
Зазначимо, що самозахист прав і свобод є по суті інтелектуальною боротьбою за існування людини, що вимагає духовних, моральних та правових знань. Своєрідним гарантом боротьби за життя особи є професійна юридична діяльність, яка ґрунтується на гуманістичних принципах.
Незаперечним є той факт, що особи, які посягають на права і свободи інших людей, вчинюють правопорушення. Тому важливо встановити суспільні та біологічні джерела такої агресивної поведінки людей, визначити філософську та соціологічну концепцію природи покарання за злочин.
Філософія покарання - це одна із важливих проблем людства. Адже карає людину теж людина, виявляючи суб'єктивізм, дію свідомості та почуття. Тому про справедливість в абсолютному розумінні не може вестися мова. А відносна справедливість межує з порушенням норм позитивного або духовного й морального права. Все це стосується безпеки життєдіяльності та вимагає певної пропедевтики.
Якщо розглядати у цьому контексті життєдіяльність українського суспільства загалом, то зрозуміло, українська державність не до вподоби багатьом, хто звик, що Україна перебуває у складі іншої держави. Але існує й інша причина такої недоброзичливості — потенційні можливості України. Фактично українців “поважають від душі” за миролюбну хліборобську вдачу, за наявні природні багатства, за працьовитість і терплячість. Відомо, що при успішному розвиткові Україна з такими людськими і природними ресурсами стане могутньою державою не тільки в Європі. Тому не дуже прагне якась держава активного суспільного розвитку України. Звідси й випливають усі можливі види безпеки, що загалом становлять національну безпеку України.
З цього приводу на запитання, як жити, щоб вижити, М. Амосов дає таку відповідь: бути розумними, використовувати знання про Всесвіту, жити за наукою, тоді не загине біосфера [41, с. б]. Тобто філософське розуміння світу дає великі гарантії безпеки. Людина повинна повсякчас замислюватися про своє призначення на Землі. Тим більше тоді, коли йдеться про юриста, про реалізацію ним норм позитивного права. Тут вислів М. Амосова “жити за наукою” набуває вагомого змісту, оскільки одне позитивне право ще не є правом у цілому. Це думки лише юридичних позитивістів, які ніби зосереджені на одних законах. Адже ще є моральне і природне право, які в регулюванні суспільних відносин у більшості випадків виявляються ефективнішими.
Соціологія права для безпеки життєдіяльності “пропонує” активніше використовувати здобутки культури. Людина за своєю природою працьовита, творча. Вона постійно вдається до інтелектуальних дій. Хоча такі дії повинні бути під контролем свідомості, все ж потрібно здобутки кожної людини використовувати у житті. Таким чином використовуватимуться набутки культури у життєдіяльності людини.
Рано чи пізно кожен неминуче дійде висновку, що без культури неможливо вилікувати недуги країни. Справа в тому, що здебільшого тоді, коли суспільство незадовільно розвивається, звинувачують слабку економіку, право, державу, політику тощо. А наука доводить - причина в духовності, в культурі. Тому філософсько-соціологічне обґрунтування безпеки правової життєдіяльності людини полягає передусім у духовності, розумінні законів Всесвіту, житті за законами природи та умілому використанні інтелектуальних здібностей самої ж людини.
Звичайно, духовне право допускає елементи суб'єктивізму, зокрема, юристами, але за умови усвідомлення цього ними самими, прощення і готовності до прощення. Це ж стосується і тих людей, які вчинюють злочин. Тут повинно діяти право покарання, ефективність права має зумовлюватися характером покарання.
При правильному розумінні цих понять не виникає суперечності у релігійному і правовому розумінні природи і призначення покарання.
Філософський підхід до природи покарання злочинця Грунтується на свободі волевиявлення людини, на багатоваріантному виборі можливостей зрозуміти провину. Основою філософії покарання є: для правопорушників - усвідомлення неправильних дій і щире каяття; для юристів - правильні думки (без жорстокості й агресії), щире бажання допомогти правопорушникові стати на істинний шлях.
Отже, філософія покарання виходить із духовних концепцій екзистенціального зв'язку покарання, прощення, каяття тощо. Проте, як зазначає 1. Бентам, покарання необхідне як умова існування правової системи, однак не треба забувати про суб'єктивний чинник у виборі виду покарання. Загалом у філософії покарання вбачається певний гарант безпеки життєдіяльності людини, оскільки вона (філософія) відіграє роль стримуючого фактора, націлює на поміркованість.
Основні принципи організації юристом самозахисту громадян від посягання на їхні права і свободи — це законність дій юриста і громадянина, самостійність дій громадянина, професійна обов'язковість юриста, юридична активність, систематичність, щирість у порадах, духовна (навіть не тільки моральна чи правова) відповідальність та ін.
У процесі організації самозахисту людиною своїх прав і свобод юрист здійснює певні функції, серед яких: теоретичне ознайомлення громадян з поняттям “злочинність”, надання рекомендацій щодо захисту від окремих видів злочинів, роз'яснення чинного законодавства тощо.
Отже, організація юристом самозахисту населення від злочинних посягань відіграє важливу роль у формуванні його як творчого фахівця. Професійна культура юриста тоді має найвищу цінність, коли вона стає у пригоді громадянам, коли кваліфіковані поради допомагають забезпечити права та свободи співвітчизників.