| Глава 8. ЛІКАРСЬКА ТАЄМНИЦЯ |
|
| Право - С.Г. Стеценко Медичне право України |
|
§ 1. Поняття і медико-правове значення лікарської таємниці. Однією з найважливіших проблем на сьогодні, як і у минулому, залишається лікарська таємниця, що є одним з основних понять медичної етики, деонтології й медичного права. Коли йдеться про взаємодію медицини й права, практично завжди одним із ключових питань є лікарська таємниця. Важливо зазначити, що термін "лікарська" не зовсім точно відображає обов'язок збереження у таємниці інформації про хворого. Більш точним може вважатися використання терміна "медична таємниця", оскільки мова йде про всю сферу медицини, про необхідність не тільки лікарям зберігати в таємниці отримані відомості. Розвиток науково-технічного прогресу, загальна інтеграція знань призводять до того (і медицина не є виключенням), що інформація, яка становить об'єкт лікарської таємниці, досить часто стає доступною не тільки лікарям і медичним працівникам, але й представникам інших професійних співтовариств. Термін "лікарська таємниця" має глибоке історичне коріння і, як зазначають В. Головченко та Л. Грузова, є більш зрозумілим для медичного персоналу1. Але аналіз ст. 40 Основ дає можливість зробити висновок, що назва статті "Лікарська таємниця" не відповідає змісту самої норми, призводить до її звуження, оскільки у ній йдеться про медичних працівників та інших осіб, яким у зв'язку з виконанням професійних або службових обов'язків стали відомі відповідні дані, а не лише про лікарів. Лікарська таємниця - це один з видів медичної таємниці. Тому пропонуємо при розробці нормативно-правових актів у сфері охорони здоров'я використовувати термін "медична таємниця", що є більш коректним. У науковій літературі спостерігаємо прихильність багатьох авторів саме до терміна "медична таємниця". Зокрема, підтримуємо пропозицію авторів (В. Головченко, Л. Грузової, І. Купова, М. Малеіної, І. Петрухіна), які зазначали про те, що потрібно внести термінологічне уточнення у текст закону і говорити про "медичну таємницю", а не тільки про лікарську таємницю. Однак у рамках цього підручника вживається термін "лікарська таємниця", що пов'язане з низкою обставин, що обумовлюють вживання саме цього терміна в ракурсі всієї навчальної й наукової дисципліни медичного права. Основними факторами, що свідчать про правомірність використання поняття "лікарська таємниця", є: — історичні передумови, відповідно до яких протягом століть застосовувався термін "лікарська таємниця"; — відображення саме лікарської таємниці в нормативно- правових документах, що регламентують медичну діяльність у державі, зокрема в Основах законодавства України про охорону здоров'я; — термінопозначення "лікарська" даного виду таємниці свідчить не про кваліфікацію й освіту медичного працівника, а про вид діяльності — "лікування". З позицій комплексного сприйняття лікарської таємниці як складової частини більш ємного поняття "професійна таємниця" необхідно зазначити, що інформація, яка є складовою лікарської таємниці, характеризується такими ознаками: 1. медична професія, у силу якої медикові довіряється або стає відомою конфіденційна інформація; 2. конфіденційна інформація добровільно довіряється особі, що виконує професійні обов'язки в сфері медицини, на вибір власника цієї інформації й, як правило, торкається особистого життя останнього. Доцільним буде наголосити, що інформація може вважатися професійною таємницею, якщо вона відповідає таким вимогам: — довірена або стала відомою особі лише в силу виконання нею своїх професійних обов'язків; — особа, якій довірена інформація, не перебуває на державній або муніципальній службі (службі в органах місцевого самоврядування) (в іншому випадку інформація вважається службовою таємницею); — заборона на поширення довіреної або такої, що стала відомою, інформації, яка може завдати шкоди правам і законним інтересам довірителя, встановлена законодавством; — інформація не відноситься до відомостей, що становлять державну й комерційну таємницю. Лікарська таємниця відповідає всім перерахованим ознакам, що робить її однією з різновидів професійних таємниць. У науковій літературі є різні підходи до розуміння лікарської таємниці, запропонованих як медиками, так і юристами, філософами, соціологами. Одні з них наголошують на морально-етичну сторону лікарської таємниці, інші - на права пацієнта, треті — на осіб, зобов'язаних зберігати лікарську таємницю. Разом з тим вимоги медичного права, як комплексної самостійної галузі права, дозволяють запропонувати визначення, яке базувалося б на нормах законодавства у сфері охорони здоров'я й ураховувало б принципи медичного права. Так, В. Акопов під лікарською таємницею розуміє всі відомості, що отримані від хворого чи виявлені при його медичному обстеженні чи лікуванні, що не підлягає розголошенню без згоди хворого. На думку інших вчених (Л. Бедрін, А. Загрядська, П. Ширинський), лікарська таємниця - це відомості про хворобу, особисте та інтимне життя хворого, що стають відомими медичним працівникам у процесі виконання ними своїх професійних обов'язків. Купов визначав лікарську таємницю як відомості, що повідомлені хворим чи його родичам, а також отримані медичними працівниками при обстеженні хворого і його лікуванні, тобто при виконанні ними професійних обов'язків1. Відповідно законодавче визначення можна вивести, аналізуючи ст.ст. 39-1, 40 Основ законодавства України про охорону здоров'я: лікарська таємниця - це відомості, що не мають права розголошуватись медичними працівниками та іншими особами, яким у зв'язку з виконанням професійних або службових обов'язків стало відомо про стан здоров'я, хворобу, факт звернення за медичною допомогою, діагноз, медичне обстеження, огляд та їх результати, інтимну і сімейну сторони життя громадянина. Обставинами, що свідчать про медико-правове значення дослідження лікарської таємниці, є: — конституційний захист права на недоторканність особистого життя; — лікарська таємниця - важлива умова захисту соціального статусу пацієнта, його економічних інтересів; — необхідність збереження довіри, відвертості, створення сприятливих умов для спілкування лікаря й пацієнта, формування так званої "терапевтичної співпраці" і контрактної моделі взаємин; — розширення кількості осіб, у перелік службових обов'язків яких входить обробка інформації, що становить лікарську таємницю (співробітники страхових медичних організацій, судових і правоохоронних органів та ін.); — правове відображення назви захворювання, яке дає право на соціальне захист, що оформляється у листках непрацездатності; — необхідність надання морально-етичних і правових гарантій пацієнтові щодо збереження у таємниці відомостей, отриманих у результаті надання медичної допомоги. Професор В. Лопатін2, відомий російський фахівець у сфері інформаційного права, відносить відомості, що становлять лікарську таємницю, до інформації з обмеженим доступом. При цьому захист подібної інформації є одним із предметів сфери забезпечення інформаційної безпеки. Важливим аспектом медико-правового дослідження лікарської таємниці в контексті медичного права є проблема повідомлення діагнозу невиліковному хворому. В етичній і правовій літературі це питання асоціюється з таким феноменом, як "неправда заради добра", маючи на увазі довго існуючу в нашій країні практику приховання правильного діагнозу, прогнозу й повідомлення у такому випадку хворому неправильної інформації, по суті, неправдивої, яка б вселяла пацієнтові надію на видужання. По суті, мова йде про найважливішу проблему лікарсько-правової етики, коли закон вимагає повного й всебічного правдивого інформування пацієнта про його хворобу, а гуманне, моральне відношення до хворого передбачає наявність у лікаря дилеми - назвати реальний діагноз і тим самим знизити впевненість в успіху лікування або назвати іншу, менш важку хворобу, але вселити хворому надію на видужання. Важливо підкреслити, що прихильники дотримання принципу "неправда заради добра", як правило, лікарі, у той час як серед супротивників цієї концепції переважають юристи. Тут, напевно, варто враховувати, що за законом саме на лікаря покладається складніша, по суті, місія - повідомлення пацієнтові несприятливого діагнозу. Тому, як стверджує Н. Зльштейн (2000), що лікарська правда - тільки та, яка корисна хворому, а демократія, гласність і вседозволеність - аж ніяк не синоніми. Опонентом такої точки зору можна вважати відомого американського кардіолога Б. Лоуна (1998), що наводить вислів Л. Дж. Хендерсона, який зазначав, що думка про те, що правда, тільки правда й нічого крім правди може бути переконливою для пацієнта, є прикладом помилкової абстракції, помилкового судження, названого Уайтхедом "помилкою помилкової конкретики". Вважаємо за необхідне у рамках підручника з медичного права навести приклад ситуації, коли від підходу лікаря до повідомлення хворому правди про прогноз його хвороби залежить дуже багато. Коли поранений на дуелі О. Пушкін питав у кожного зі своїх лікарів (а їх було п'ять), які його перспективи, то хірург і лейб- медик А. Арендт відповів, що надій на видужання він не має. А В. Даль, лікар і письменник, сказав, що справи важкі, але сподівання залишаються. І саме Даль прийняв останній подих Пушкіна, і йому поет заповів прострілений на дуелі сюртук, що зберігався у В. Даля як реліквія до самої його смерті. Представники юридичної науки, говорячи про необхідність повного й правдивого інформування невиліковного хворого пацієнта, як правило, пояснюють свої думки наданням пацієнтові можливості здійснення певних дій. Мова йде про розпорядження з приводу свого майна, оформлення шлюбних відносин, розлучення, завершення розпочатої роботи й ін. Дійсно, важливість таких юридичних фактів очевидна. До того ж не можна ігнорувати ту обставину, що перед будь-яким медичним втручанням пацієнт повинен дати інформовану добровільну згоду. У випадку якщо мова йде про надання неправдивих відомостей, то рішення пацієнта буде прийматися в умовах порушення його права на одержання інформації, і в цьому разі ми маємо справу вже із двома порушеннями правових норм - згодою на медичне втручання й необхідність адекватного інформування пацієнта. Вважаємо, що більш виправданим буде такий підхід у розв'язанні проблеми інформування невиліковно хворого пацієнта: подання всієї повноти інформації в найбільш м'якій, толерантній формі, з обов'язковим застосуванням тих методів і способів лікування, які найбільш ефективні при такій патології. Необхідно окреслити хворому реальну картину захворювання, що буде свідченням: — поваги його прав і законних інтересів; — надання можливості вибрати той або інший варіант лікування, дати свою згоду; — надання можливості розпорядитися своїм майном, зробити певні дії; — дотримання діючого в цей час законодавства.
§ 2. Нормативно-правове регулювання інституту збереження лікарської таємниці. Суб'єкти збереження та об'єкт лікарської таємниці Конституційною основою медичної таємниці є ст. 32 Конституції України, яка містить заборону втручатись в особисте і сімейне життя, а також передбачає, що збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди не допускається, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини. Зазначена конституційна норма відтворила положення міжнародних документів, зокрема ст. 12 Загальної Декларації прав людини, ст. 17 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, у яких міститься заборона свавільного чи незаконного втручання в особисте і сімейне життя особи, ст. 8-1 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, у яких міститься заборона свавільного чи незаконного втручання в особисте і сімейне життя особи. Слід зазначити, що відомості, які становлять лікарську таємницю, перебувають під конституційно-правовим захистом, що свідчить: — про високу значимість для всього суспільства збереження у таємниці інформації, що стосується взаємин з медичною сферою кожної людини; — про необхідність і обґрунтованість вивчення проблем лікарської таємниці для юристів і лікарів у контексті медичного права. У ст. 286 ЦК України та ст. 39-1 Основ законодавства України про охорону здоров'я закріплено право пацієнта на таємницю про стан здоров'я, а також про факт звернення за медичною допомогою, діагноз, відомості, одержані при його медичному обстеженні. Норма ст. 40 Основ законодавства України про охорону здоров'я визначає один з найважливіших деонтоло- гічних принципів - лікарську таємницю. Ця деонтологічна догма була закріплена ще у Клятві Гіппократа, де визначено "щоб при лікуванні - також і без лікування - я не бачив чи не почув стосовно людського життя з того, що не варто коли-небудь розголошувати, я промовчу про те, вважаючи такі речі таємницею". У ст. 78 Основ законодавства України про охорону здоров'я закріплюються професійні обов'язки медичних працівників, де у п. "г" йдеться про обов'язок зберігати лікарську таємницю. Аналізуючи текст Клятви лікаря, що затверджений Указом Президента від 15 червня 1992 року, звертаємо увагу на закріплення обов'язку лікаря зберігати лікарську таємницю і не використовувати її на шкоду людині. Міжнародне законодавство про біоетику також закріплює зазначений деонтологічний принцип. Зокрема, Міжнародний кодекс медичної етики від 1949 року у розділі "Обов'язки лікаря у відношенні до хворих" містить положення, за яким лікар зобов'язаний зберігати в абсолютній таємниці все, що він знає про свого пацієнта навіть після смерті останнього. У Міжнародній клятві лікаря від 1948року записано, що лікарі повинні поважати довірену їм таємницю навіть після смерті їх пацієнта. "Дванадцять принципів надання медичної допомоги у будь-якій національній системі охорони здоров'я" від 1963р. саме шостим принципом визначає, що всі, хто бере участь у будь-якому етапі лікувального процесу чи відповідає за управління ним, повинні визнавати і дотримуватись конфіденційності у взаємовідносинах лікар і пацієнт. Ця вимога повинна поважатись і органами влади. Закон України "Про інформацію" від 2 жовтня 1992 р. під інформацією про особу розуміє сукупність документованих або публічно оголошених відомостей про особу. Стаття 23 цього Закону передбачає заборону збирати відомості про особу без її попередньої згоди, крім випадків, передбачених законом. У своєму Рішенні Конституційний Суд України (Рішення Конституційного Суду України від 30.10.1997 р. у справі щодо офіційного тлумачення ст.ст. З, 23, 31,47, 48 Закону України "Про інформацію" та ст. 12 Закону України "Про прокуратуру" (справа Устименка), враховуючи норму ч. 2 ст. 32 Конституції України, витлумачив ч. 4 ст. 23 Закону України "Про інформацію" і визначив, що забороняється не лише збирання, а й зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її попередньої згоди, крім випадків, передбачених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту, прав та свобод людини. До конфіденційної інформації належить свідчення про свободу, у тому числі про стан здоров'я. Чинне законодавство розмежовує два терміни - лікарська таємниця, тобто інформація про пацієнта, та медична інформація, тобто інформація для пацієнта. Доцільним видається приділити більше уваги питанню медичної інформації, що безпосередньо пов'язане з аналізованою тематикою. Згідно з ч. 2 ст. 32 Конституції України кожний громадянин має право знайомитись в органах державної влади, органах місцевого самоврядування, установах і організаціях з відомостями про себе, які не є державною або іншою захищеною законом таємницею. Зазначена стаття є конституційною основою права громадян на інформацію, у тому числі і про стан свого здоров'я. Подальша конкретизація і деталізація цього права міститься у ст. 285 Цивільного кодексу України та п. "е" ст. 6 Основ законодавства України про охорону здоров'я, у яких закріплено право на достовірну і своєчасну інформацію про стан свого здоров'я, включаючи існуючі і можливі фактори ризику та їх ступінь. Цьому праву кореспондує обов'язок надати медичну інформацію, що визначений у ст. 39 Основ законодавства України про охорону здоров'я, де вказано, що медичний працівник зобов'язаний надати пацієнтові в доступній формі інформацію про стан його здоров'я, мету проведення запропонованих досліджень і лікувальних заходів, прогноз можливого розвитку захворювання, у тому числі наявність ризику для життя і здоров'я. У Рішенні Конституційного Суду України від ЗО жовтня 1997 р. у справі щодо офіційного тлумачення статей 3, 23, 31, 47, 48 Закону України "Про інформацію" таст. 12 Закону України "Про прокуратуру" (справа Устименка) визначено, що медична інформація - це свідчення про стан здоров'я людини, історію її хвороби, про мету запропонованих досліджень і лікувальних заходів, прогноз можливого розвитку захворювання, у тому числі і про ризик для життя і здоров'я, яка за своїм правовим режимом належить до конфіденційної. Також у Рішенні Конституційного Суду України зазначено обов'язок лікаря на вимогу пацієнта та членів його сім'ї або законних представників надавати їм таку інформацію повністю і в доступній формі. Національна правова база ґрунтується на принципах, що закріплені у зарубіжному законодавстві у сфері охорони здоров'я, зокрема і щодо даного інституту. Наприклад, згідно ст. 2 Декларації про політику у сфері забезпечення прав пацієнта у Європі від 1994 року пацієнт має право на вичерпну інформацію про стан свого здоров'я, включаючи медичні факти щодо свого стану, відомості про можливий ризик і переваги пропонованих та альтернативних методів лікування, про можливі наслідки відмови від лікування, інформацію про діагноз і план лікувальних заходів (п. 2.2). Інформацію слід повідомляти у доступній для пацієнта формі, мінімізуючи використання незвичних для нього термінів (п. 2.4). Відповідно п. "с" ч. 2 Лісабонської декларації про права пацієнта від 1981 пацієнт має право, отримавши адекватну інформацію, погодитись на лікування чи відмовитись від нього. У ст. 34 Кодексу медичної деонтології Франції від 1995 р. закріплено обов'язок лікаря формулювати свої приписи зі всією необхідною ясністю, слідкувати за їх зрозумілістю для хворого і його оточення. Також у Кодексі визначено обов'язок лікаря надавати особі, котру він оглядає, лікує чи якій дає поради, чесну, зрозумілу і доречну інформацію про її стан і про запропоновані їй дослідження та лікування. Протягом протікання хвороби лікар повинен при своїх поясненнях брати до уваги особливості пацієнта і слідкувати, чи правильно він розуміє те, що відбувається (ст. 35). І міжнародно-правові стандарти, і українське законодавство передбачають, що інформація, яка надається пацієнту, повинна відповідати певним вимогам і повідомлятись у відповідних формах. Як зазначав В. Акопов, майстерність дозування і вибір моделі інформації є важливою ланкою формування взаєморозуміння і взаємовідносин з пацієнтом. Вміння повідомляти хворому те, що йому необхідно знати, на думку вченого, це прояв лікарського таланту. Аналіз законодавства України дає підстави зробити висновок щодо вимог, які ставляться до медичної інформації, а саме: достовірна, своєчасна, повна, у доступній формі. Крім зазначених вимог, вчені, зокрема П. Рікер і П. Рене, визначають, що така інформація повинна бути простою, приблизною, зрозумілою і чесною. Головне, що чекає пацієнт - це перші слова лікаря, його спокійний, уважний і доброзичливий погляд. Особливо важливо при розмові з хворим показати, що у цей момент він і його проблеми є найважливішими для медика. Лікар так повинен володіти словом, щоб ввійти у довіру до хворого й отримати від нього всю необхідну інформацію, щоб вибрати правильний напрям і методи лікування. Слово лікаря, спосіб його доведення до людини можуть бути зброєю для подолання хвороби, мати силу ліків або створити несприятливий фон для лікування і негативно вплинути на весь процес видужання. Тому слушно згадати слова В. Бехтєрєва, який категорично визначив значення слова лікаря: "Якщо хворому після розмови з лікарем не стає краще, - це не лікар". Лікар - це людина, яка вміє володіти словом так, що воно має цілющу силу. Дуже важливо це враховувати, коли у пацієнта складний чи невиліковний діагноз і є загроза, що ця інформація може бути небезпечною і шкідливою для хворого. С. Боткін зазначав, що недопустимо лікарю говорити хворому про свої сумніви у можливості сприятливих результатів лікування. Наше законодавство закріпило у ч. З ст. 285 Цивільного кодексу України і ч. 4 ст. 39 Основ законодавства України про охорону здоров'я право медичного працівника надати неповну інформацію про стан здоров'я пацієнта, обмежити можливість його ознайомлення з окремими медичними документами. У Рішенні Конституційного Суду України від ЗО жовтня 1997 р. (справа К. Устименка) зазначено, що в особливих випадках, коли повна інформація може завдати шкоди здоров'ю пацієнта, лікар може її обмежити. У цьому разі він інформує членів сім'ї або законних представників пацієнта, враховуючи особисті інтереси хворого. Таким же чином лікар діє, коли пацієнт перебуває у непритомному стані. Це відповідає вимогам міжнародних стандартів у сфері охорони здоров'я. Зокрема, у ст. 2 Декларації про політику у сфері забезпечення прав пацієнта у Європі визначено, що інформація може бути прихована від пацієнта лише у разі, якщо є вагомі підстави вважати, що надання медичної інформації не тільки не принесе користі, але заподіє пацієнту серйозної шкоди (п. 2.3). Відповідно до ч. 2 ст. 35 Кодексу медичної деонтології Франції в інтересах хворого і на законних підставах, котрі лікар визначає по совісті, хворий може залишитись не повідомленим щодо небезпечного діагнозу чи прогнозу, за винятком випадків, коли захворювання, яке він має, піддає ризику зараження інших осіб. Частина 3 ст. 35 Кодексу зазначає, що смертельний прогноз може бути оголошений лише з обачністю, але близькі хворого, як правило, повинні бути про нього попереджені, якщо попередньо хворий не заборонив подібну відвертість чи не вказав конкретно, кому слід його оголосити. Російський законодавець право на медичну інформацію закріпив дещо по-іншому. Згідно з ст. 31 Основ законодавства Російської Федерації про охорону здоров'я громадян від 22 липня 1993 р. кожен громадянин має право у доступній для нього формі отримати інформацію про стан свого здоров'я (ч. 1). У ч. З ст. 31 Основ закріплено, що інформація про стан здоров'я не може бути надана громадянину всупереч його волі. У випадках несприятливого прогнозу розвитку захворювання інформація повинна повідомлятись у делікатній формі громадянину і членам його сім'ї, якщо громадянин не заборонив повідомляти їм про це і (чи) не призначив особу, котрій повинна бути передана така інформація. Зі змісту цієї статті випливає, що відносини лікаря і пацієнта базуються на інформаційній моделі, яка полягає у превалюючій ролі хворого у відносинах лікар - пацієнт, у його ініціативі та активній поведінці. Українське законодавство, про що буде сказано нижче, стоїть на витоках паритетності цих взаємин, на співпраці, без виділення пріоритетних ролей будь-кого. Окрім цього, окреслюючи правову регламентацію інституту лікарської таємниці доцільно вказати й ст. 34 Конституції України. У ч. 2 цієї статті йдеться, що "кожен має право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб - на свій вибір". У ч. З ст. 34 Конституції України передбачено, що здійснення цих прав може бути обмежене законом для охорони здоров'я населення. Відповідно до ст. ЗО Закону України "Про інформацію" від 2 жовтня 1992 р. інформація, приховування якої являє загрозу життю і здоров'ю людей, становить виняток серед інформації з обмеженим доступом, яка поділяється на конфіденційну і таємну. Згідно з ч. 4 ст. 8 Закону України "Про державну таємницю" не відноситься до державної таємниці інформація про стан здоров'я населення, його життєвий рівень, включаючи харчування, одяг, житло, медичне обслуговування та соціальне забезпечення, а також про соціально-демографічні показники, стан правопорядку, освіти і культури населення. За незаконне розголошення лікарської таємниці ст. 145 Кримінального кодексу України передбачає кримінальну відповідальність за таке діяння. Стаття 286 Цивільного кодексу України закріпила право на таємницю про стан здоров'я, де ч. З передбачає, що фізична особа зобов'язана утримуватись від поширення інформації про стан здоров'я, факт звернення за медичною допомогою, діагноз, а також про відомості, одержані при медичному обстеженні, яка стала їй відома у зв'язку з виконанням службових обов'язків або з інших джерел. У контексті цього Європейський Суд зазначив (Рішення у справі "М.С. проти Швеції", 1997 p.): "Охорона даних особистого характеру, й особливо медичних даних, має основоположне значення для здійснення права на повагу до приватного та сімейного життя. Дотримання конфіденційності відомостей про здоров'я становить основний принцип правової системи всіх держав-учасниць Конвенції. Він є важливим не лише для захисту приватного життя хворих, а й для збереження їхньої довіри до працівників медичних закладів і системи охорони здоров'я взагалі. Національне законодавство має забезпечувати відповідні гарантії, щоб унеможливити будь-яке повідомлення чи розголошення даних особистого характеру стосовно здоров'я, якщо це не відповідає гарантіям, передбаченим ст. 8 Конвенції". Вважаємо, що назва ст. 286 ЦК України "Право на таємницю про стан здоров'я" та ст. 39-1 Основ "Право на таємницю про стан здоров'я" не відповідає змісту самої норми. Таємниця про стан здоров'я "плавно переростає" у нормах на таємницю і щодо інших відомостей. Доцільно було б, щоб ці статті мали назву "Право на медичну таємницю". Норма ст. 40 Основ передбачає лише відомості, що становлять лікарську таємницю і заборону їх розголошувати без визначення у цій статті випадків, коли таке поширення є законним. Обсяг відомостей, які становлять лікарську таємницю, визначено у цій статті не у повному обсязі. З норми не випливає як бути з інформацією, що отримується у процесі лікування чи профілактики, оскільки мова йде лише про медичне обстеження, огляд і їх результати. Було б доречно провести термінологічне уточнення і використовувати термін (в усіх вищепроаналізованих нормах) - медична допомога, що включає діагностику, профілактику, лікування і реабілітацію, а не медичне обстеження, яке є вужчим за змістом і не відображає, наприклад, обов'язку зберігати у таємниці відомості, що отримані у процесі лікування. Сімейний кодекс України є провідним нормативним актом, який містить норми, що регулюють сімейні правовідносини. Сімейне законодавство виходить із необхідності зміцнення сім'ї, побудови сімейних відносин на паритетних засадах, на почуттях взаємної любові й поваги, взаємодопомоги і підтримки, на утвердженні почуття обов'язку перед батьками, дітьми та іншими членами сім'ї. Сімейні відносини регулюються на засадах справедливості, добросовісності та розумності, відповідно до моральних засад суспільства. В ст. ЗО Кодексу визначено взаємну обізнаність наречених про стан здоров'я. У цій нормі закріплено обов'язок наречених повідомити один одного про стан свого здоров'я, вказано на гарантії з боку держави щодо створення умов для обстеження наречених, а також передбачено, що результати такого обстеження є таємницею і повідомляються лише нареченим. Слід зазначити, що медичне обстеження осіб, які подали заяву про реєстрацію шлюбу, проводиться тільки за їх бажанням, з метою визначення стану їх здоров'я для профілактики захворювань, небезпечних для подружжя та їх нащадків. Процедура такого виду медичного обстеження визначена у Постанові KM України від 16 листопада 2002 р. "Про затвердження Порядку здійснення добровільного медичного обстеження осіб, які подали заяву про реєстрацію шлюбу". У РФ це питання регламентовано дещо по-іншому. Зокрема, у ст. 15 Сімейного кодексу РФ передбачено, що медичне обстеження осіб, які вступають у шлюб, а також консультування з медико- генетичних питань і питань планування родини проводяться установами державної й муніципальної систем охорони здоров'я за місцем їх проживання безоплатно й тільки за згодою осіб, що вступають у шлюб. Результати обстеження особи, що вступає у шлюб, становлять медичну таємницю й можуть бути повідомлені особі, з якою вона має намір укласти шлюб, тільки за згодою особи, що пройшла обстеження. Цікавим є досвід регламентації і деяких інших аспектів цього інституту в РФ. Основи законодавства Російської Федерації про охорону здоров'я громадян у ст. ЗО, присвяченій правам пацієнта, проголошують право пацієнта на збереження в таємниці інформації про факт обігу за медичною допомогою, про стан здоров'я, діагноз та інші відомості, отримані при його обстеженні й лікуванні. За згодою громадянина або його законного представника допускається передача відомостей, що становлять лікарську таємницю, іншим громадянам, у тому числі посадовим особам, в інтересах обстеження й лікування пацієнта, для проведення наукових досліджень, публікації у науковій літературі, використання цих відомостей у навчальному процесі та в інших цілях. Важливість останнього положення полягає у необхідності сприяти науковому прогресу в галузі медицини в пошуку нових методів і способів діагностики й лікування захворювань. Як правило, при демонстрації отриманих у ході лікування результатів, при публікації у наукових журналах позначення самого хворого полягає у згадуванні першої букви його прізвища. У той же час, за змістом представленого положення Основ законодавства РФ про охорону здоров'я громадян, допускається передача відомостей, що становлять лікарську таємницю, у звичайному обсязі за згодою пацієнта або його законного представника. Особи, яким у встановленому законом порядку передані відомості, що становлять лікарську таємницю, нарівні з медичними й фармацевтичними працівниками з обліком заподіяних громадянинові збитків несуть за розголошення лікарської таємниці дисциплінарну, адміністративну або кримінальну відповідальність відповідно до законодавства Російської Федерації, республік у складі Російської Федерації. Низка нормативно-правових актів, присвячених регулюванню певних напрямів медичної діяльності, також містить положення щодо збереження лікарської таємниці. Мова йде про те, що в деяких сферах медичної діяльності, через їхню специфічність, не завжди є можливим у достатній мірі гарантувати дотримання лікарської таємниці шляхом використання загальних медико- правових норм, висвітлених вище. Мова йде, зокрема про психіатрію, де ступінь правової захищеності пацієнтів має певні особливості. Із цієї причини відображення у правових актах, що регулюють цю сферу охорони здоров'я громадян, питань збереження лікарської таємниці повною мірою обґрунтовано. Закон України "Про психіатричну допомогу" визначає, що відомості про стан психічного здоров'я особи та надання психіатричної допомоги є конфіденційними (ст. 6). Медичні працівники, інші фахівці, які беруть участь у наданні психіатричної допомоги, та особи, яким у зв'язку з навчанням або виконанням професійних, службових, громадських чи інших обов'язків стало відомо про наявність в особи психічного розладу, про факти звернення за психіатричною допомогою та лікування у психіатричному закладі чи перебування у психоневрологічних закладах для соціального захисту або спеціального навчання, а також інші відомості про стан психічного здоров'я особи, її приватне життя, не можуть розголошувати ці відомості, крім випадків, передбачених законодавством. Право на одержання і використання конфіденційних відомостей про стан психічного здоров'я особи та надання їй психіатричної допомоги має сама особа чи її законний представник. Забороняється без згоди особи або без згоди її законного представника та лікаря-психіатра, який надає психіатричну допомогу, публічно демонструвати особу, яка страждає на психічний розлад, фотографувати її чи роботи кінозйомку, відеозапис, звукозапис та прослуховувати співбесіди особи з медичними працівниками чи іншими фахівцями при наданні їй психіатричної допомоги. Документи, що містять відомості про стан психічного здоров'я особи та надання їй психіатричної допомоги, повинні зберігатись з додержанням умов, що гарантують конфіденційність цих відомостей. Суб'єктами збереження лікарської таємниці є всі медичні, фармацевтичні й інші працівники, які беруть особисту участь у лікуванні хворого (лікарі, провізори, медичні сестри, няньки, санітари), так і прямо не задіяні в цьому (статистики, працівники приймальних відділень, лікуючі лікарі інших хворих, що перебувають у тій же палаті, і т.п.). Оскільки в лікувальній установі функціонує безліч допоміжних служб (їдальні, обслуговуючий персонал, водії), то на них, звичайно, також покладається обов'язок збереження у таємниці відомостей про хворого. Коли мова йшла про медико-правове значення лікарської таємниці, зазначалося, що останнім часом зросла кількість осіб, у перелік службових обов'язків яких входить обробка інформації, що становить лікарську таємницю. В. Лопатін справедливо зазначає той факт, що одним із загальних ознак професійної таємниці є необхідність для особи, якій в силу її професії була довірена конфіденційна інформація, забезпечити її схоронність як професійну таємницю під страхом настання відповідальності відповідно до чинного законодавства1. З цієї причини в рамках цього підручника немає можливості дати вичерпний перелік суб'єктів збереження лікарської таємниці. Інтеграція медицини в інші галузі суспільних відносин - об'єктивний процес, що обумовлює постійне розширення переліку осіб, які в силу своїх професійних обов'язків мають доступ до медичних даних. До основних суб'єктів збереження лікарської таємниці належать:
На нашу думку, звичайно, не можна визначити вичерпного переліку відомостей, що становлять медичну таємницю. Об'єктом медичної таємниці повинна бути уся інформація, яка отримана у процесі надання медичної допомоги. Іншими словами, вся та інформація, розголошення якої може завдати шкоди пацієнтові, його соціальним, економічним та іншим інтересам, повинна становити об'єкт лікарської таємниці. Її умовно можна поділити на дві групи:
Аналіз норм ст. 286 ЦК України та ст.ст. 39-1, 40 Основ дає можливість визначити об'єкт лікарської таємниці, який становить така інформація: а) відомості про стан здоров'я пацієнта; б) відомості про хворобу; в) відомості про діагноз; г) відомості, одержані при медичному обстеженні; д) відомості про факт звернення за медичною допомогою; е) відомості про огляд та його результати, є) відомості про методи лікування; ж) відомості про інтимну і сімейну сторони життя. М. Малеїн справедливо зазначав, що не має значення, яким чином медичні працівники отримали відомості про хворого та його близьких: шляхом огляду, спостережень, зі слів пацієнта або родичів, з історії хвороби, щоденника хворого, його заповіту або інших джерел; не можуть також розголошуватися відомості, почуті від хворого, що перебував у непритомному стані.
§ 3. Правомірність розголошення лікарської таємниці Основне призначення інституту лікарської таємниці - попередження випадків можливого нанесення шкоди пацієнтові, його родичам, третім особам у результаті розголошення відомостей про стан здоров'я людини, його обстеження або лікування. Іншими словами, це свого роду окремий випадок пріоритету інтересів особистості над інтересами суспільства. Однак чи завжди можна орієнтуватися на лікарську таємницю як на абсолютне поняття? Законодавство дає чітку відповідь: ні, не завжди. У тих випадках, коли інтереси держави, суспільна необхідність обумовлюють розголошення лікарської таємниці для запобігання ще більш значних наслідків, норми права надають правомірну можливість відступу від принципів і правил збереження лікарської таємниці. У цьому випадку доречно звернути увагу на змістовне навантаження норми ст. 40 Основ законодавства України про охорону здоров'я та на питання досконалості її викладу. Стаття 61 Основ законодавства Російської Федерації про охорону здоров'я громадян визначає, яка інформація становить лікарську таємницю, містить заборону розголошувати лікарську таємницю, крім певних винятків, серед яких ч. З визначає таку підставу як згода громадянина чи законного представника на повідомлення відомостей, що становлять лікарську таємницю, та ч. 4 статті, яка передбачає можливість надання відомостей, що становлять лікарську таємницю без згоди громадянина чи його законних представників. Розголошення інформації, що становить лікарську таємницю, без згоди особи є законною в Російській Федерації на підставі ч. 4 ст. 61 Основ законодавства Російської Федерації про охорону здоров'я. Стаття закріплює такі підстави розголошення лікарської таємниці без згоди особи:
Норма ст. 40 Основ законодавства України про охорону здоров'я передбачає лише відомості, що становлять лікарську таємницю і заборону їх розголошувати без визначення у цій статті випадків, коли таке поширення є законним. Також хочемо зауважити, що перелік відомостей, що становлять лікарську таємницю, визначено у цій статті не у повному обсязі. З норми не випливає як бути з інформацією, що отримується у процесі лікування чи профілактики, оскільки мова йде лише про медичне обстеження, огляд і їх результати. Було б доречно провести термінологічне уточнення і використовувати термін - медична допомога. Дана стаття зазначає, що розголошення допускається у випадках передбачених законодавчими актами. Відсутність положення про підстави, за яких розголошення лікарської таємниці без згоди особи було б законним, є суттєвою прогалиною української правової бази та породжує труднощі при вирішенні "медичних справ" і створює проблеми при застосуванні законодавства. Доречно було б систематизувати та чітко закріпити у законодавстві підстави, за яких медична таємниця може бути розголошена без згоди особи чи її законних представників. Аналіз законодавства України дає змогу визначити випадки, за яких медична таємниця може бути розголошена без згоди особи чи її законних представників, а саме: — в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини (ч. 2 ст. 32 Конституції України); — в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадянського порядку, з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров'я населення, для захисту репутації або прав інших людей, для запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно, або для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя (ч. З ст. 34 Конституції України); — при медичному обстеженні наречених, які зобов'язані повідомити один одного про стан свого здоров'я (ст. ЗО Сімейного кодексу України); — у випадку надання допомоги неповнолітньому, що не досягнув віку 14 років та особі, що визнана недієздатною у встановленому законом порядку, з метою інформування її батьків (усиновлювачів) чи інших законних представників (ч. 2 ст. 285 Цивільного кодексу України, ч. 2 ст. 39, ч. 1 ст. 43 Основ законодавства України про охорону здоров'я); — при організації надання особі, що страждає на тяжкий психічний розлад, психіатричної допомоги (ч. 4 ст. 6 Закону України "Про психіатричну допомогу"); — при провадженні дізнання, досудового слідства чи судового розгляду, у зв'язку з письмовим запитом особи, що проводить дізнання, слідчого, прокурора та суду (ч. 4 ст. 6 Закону України "Про психіатричну допомогу", ч. 2 ст. 8 Закону України "Про запобігання захворюванню на синдром набутого імунодефіциту (СНІД) та соціальний захист населення ", ч. 5 ст. 14 Закону України "Про заходи протидії незаконному обігу наркотичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів та зловживання ними"); — при загрозі розповсюдження інфекційних захворювань, ухиленні від обов'язкового медичного огляду або щеплення проти інфекцій встановленого переліку, з метою усунення підприємствами, установами й організаціями, за поданням відповідних посадових осіб державної санітарно-епідеміологічної служби від роботи, навчання, відвідування дошкільних закладів осіб, які є носіями збудників інфекційних захворювань, хворих на небезпечні для оточуючих інфекційні хвороби, або осіб, які були в контакті з такими хворими, а також осіб, які ухиляються від обов'язкового медичного огляду або щеплення проти інфекцій, перелік яких встановлюється центральним органом виконавчої влади в галузі охорони здоров'я (ч. 2 ст. 26 Закону України "Про захист населення від інфекційних хвороб", п. 5 ч. 1 ст. 7 Закону України "Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення"); — у випадку надзвичайних подій і ситуацій, що становлять загрозу здоров'ю населення, санітарному та епідемічному благополуччю, з метою інформування органів, установ і закладів державної санітарно-епідеміологічної служби (ч. 2 ст. 26 Закону України "Про захист населення від інфекційних хвороб", п. 6 ч. 1 ст. 7 Закону України "Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення"); — у разі звільнення хворого на активну форму туберкульозу з установи кримінально-виконавчої системи з метою інформування про це орган охорони здоров'я за обраним звільненим місцем проживання (ч. 2 ст. 17 Закону України "Про боротьбу із захворюванням на туберкульоз"); — у разі виявлення ВІЛ-інфекції у неповнолітніх віком до 18 років, а також у осіб, визнаних у встановленому законом порядку недієздатними, з метою повідомлення про це батьків або інших законних представників зазначених осіб (ч. 2 ст. 8 Закону України "Про запобігання захворюванню на синдром набутого імунодефіциту (СНІД) та соціальний захист населення"); — при зверненні потерпілого від нещасного випадку без направлення підприємства повідомляється підприємство, де працює потерпілий, робочий орган виконавчої дирекції Фонду за місцезнаходженням підприємства, де працює потерпілий, або за місцем настання нещасного випадку з особою, яка забезпечує себе роботою самостійно, а в разі виявлення гострого професійного захворювання (отруєння) також установа (заклад) державної санітарно- епідеміологічної служби, які обслуговують підприємство, де працює потерпілий, або така установа за місцем настання нещасного випадку з особою, яка забезпечує себе роботою самостійно (п. 9 Постанови Кабінету Міністрів України "Деякі питання розслідування та ведення обліку нещасних випадків, професійних захворювань і аварій на виробництві"); — у разі звернення або доставлення потерпілих внаслідок нещасних випадків як із смертельним наслідком, пов'язаним із заподіянням тілесних ушкоджень іншою особою, так і нещасних випадків, що стались внаслідок контакту із зброєю, боєприпасами та вибуховими матеріалами або під час дорожньо-транспортної пригоди, з метою повідомлення органів внутрішніх справ, а у випадках з летальним наслідком - органів прокуратури (п. б "Порядок розслідування та обліку нещасних випадків невиробничого характеру", затверджений Постановою Кабінету Міністрів України). Таким чином, лікарська таємниця є одним з основних предметів вивчення медичного права. Зароджена в надрах медичної етики, закріплена потім у нормативно-правових актах, вона органічно вписалась у законодавство про охорону здоров'я. Знання медиками і юристами особливостей збереження лікарської таємниці є вкрай важливими. Причинами порушення лікарської таємниці в першу чергу є незнання законодавства й нерозуміння тоєї шкоди, якої можна завдати, порушуючи конфіденційність. Дискусії з приводу "неправди заради добра", обмеження принципу лікарської таємниці необхідні, оскільки суспільство розвивається, а разом з ним повинне модифікуватися законодавство про медицину взагалі й про лікарську таємницю зокрема. При цьому обговорення даних питань має відбуватися із залученням медиків, юристів, соціологів, філософів, у рамках нової, комплексної галузі права - медичного права. КОНТРОЛЬНІ ЗАПИТАННЯ
СПИСОК РЕКОМЕНДОВАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ
|